| Сторінки (1/15): | « | 1 | » |
Привіт. Я знаю, що не мушу це робити, та думаю мені стане краще. Я сумую за тобою. Знаю, це по-дурному писати тобі, але я не маю кому відкрити найпотаємніші думки. Ти думаєш я дурна? Напевне так і є. Я так і не навчилася жити без тебе.
Ти помер майже 5 років тому, але інколи мені здається, що вчора. Щодня в своїй голові чую твій сміх, крики, твої дурні співи та головне - голос. Я не можу забути твою букву «р», та посмішку. Ти мені снишся. Інколи в кошмарах, а інколи сняться ті моменти що ми переживали. Частіш як я курю на балконі в твоїй сорочці, ти підкрадаєшся і починаєш мене лоскотати. Ти знаєш, я тепер ненавиджу щоб мене лоскотали.
Сьогодні намагалась розмовляти так як ти, і в мене нічого не вийшло… Мабуть я почала забувати про тебе… Але ні не можу забути. На годиннику друга ночі, а я навіть заснути не можу, і пишу тобі лист, який ти ніколи не прочитаєш.
Пам’ятаєш, коли ми сварились ми писали один одному листи? В мене вдома вони, ще десь є…
Багато часу пройшло як тебе не стало. Багато змінилось в моєму житті. Я побувала в Празі… так моя мрія здійснилась. Ще я чорненька,та переїхала до Львова. Коли ти пішов з життя, я довго звикала знову жити з батьками. Ще твоя мама звинуватила мене в твоїй смерті. Та я не ображаюсь на неї, адже ми обидві любимо тебе.
Ти напевне б зараз був іншим. Але не варто про то навіть і думати. Я ще більше сумую за тобою.
Чому Господь забрав тебе? Чому? То дурні питання, які я задаю собі щодня, але відповіді навіть не бажаю отримати.
Вибач, але я так і не навчилась жити без тебе. В моєму світі більше не лунає музика твого голосу….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254875
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2011
Ніч та тиша
Місто мовчить ліхтарями
Моменти літають в пам’яті
Сон…
Спогади та думки
Наповнюють кімнату ароматом печалі
Гіркий приступ самоти
Вічна ніжність…
Темнота та світло
Ніщо в порівнянні з вічністю
Доля зраджує тихим мовчанням
Печаль…
Слова – великі мучителі
Думки полонять свободу
Спогади отруюють повітря
Все вічно…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253718
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.04.2011
Намагаючись написати, щось нове, я втрачаю старі думки та спогади… Чому ми так цінуємо наші спогади? Невже вони ліпші ніж наше майбутнє?
Напевне ми просто не хочемо заглядати наперед або забувати ті емоції які ми відчували… Але чи варто їх згадувати часто і чи взагалі чому вони займають наші думки?
Так, я знаю, минуле – чудова річ. В ньому можна тонути і переживати ті моменти знову і знову. Знову травмувати свою підсвідомість усвідомленням, що того вже ніколи не буде. Я думаю варто жити сьогоднішнім днем і не перейматись про вчора і не думати про майбутнє – воно рідко стає таким яким ви хочете його бачити.
Мої такі записи – це просто думки, але, думаю, в них є зміст… я можу поділитися з вами думками про своє минуле та то вам не потрібно. Можу пофантазувати про майбутнє чи просто уявити теперішнє.
Нам потрібно багато часу щоб усвідомити, що наші вчинки, думки важливіші саме тепер і ми не мусимо відкладати їх на потім. Якщо у вас є мрія – втілюйте її. Якщо у вас є кохана людина – цінуйте її. Сім’я, дім, робота, друзі – це все сьогодні, завтра їх може не бути. Ви можете прокинутись і усвідомити, що вони вже не ваші. Ви змарнували і своє, і їхнє життя. Ви постійно скаржились та нарікали, щодня повторюючи фразу: «Я думав, що все буде по-іншому, не так як зараз…» А що вам мішає жити зараз?
Цінуйте ваше життя. Воно ніколи не повторюється, особливо щасливі моменти. Бережіть себе…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247588
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.03.2011
Вчинки бувають різними. Все залежить від ситуації. Але ті теж інколи не справедливі… От наприклад, ви посварилися з коханою людинкою, а її збила машина або ще щось. Чи ви вибачите собі? Чи зможете жити далі?
Ви посварилися з батьками… Вимкнули телефон, пішли з дому,психанули… А кому від того легше? Чи це вирішення проблеми? Не думаю…
Чи вам важливо те, що всі хвилюються чи сходять з розуму… Ви ніколи не намагались поглянути на все з іншого боку? Ви не думали про то, як воно буває коли раптово стається біда, що ви втратите тих кого любите? Та що ви за людина???!!! Коли мрієте тільки про ідеальне життя…. А можливо воно ідеальне???!!!! Ви просто того не розумієте…Вас кохають, а ви сваритесь. Вас прощають, а ви – ні… От скажіть, чого вам не вистачає?! Я знаю, що ви щаслива людина… та чому ви то не можете зрозуміти?!
Ваші друзі зраджують вам, ваш коханий – кричить і постійно свариться на вас, ваші батьки розчаровані… Так в чому проблема?! В мені?! Я пишу це зі своєї сторони… мене не вмішуйте…. Я просто не розумію, чому ви на скільки самовпевнені що винні всі крім вас??!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246270
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.03.2011
Знаєте, як важко любити на відстані? Коли спілкуєтесь тільки по телефону, слухаєте його голос,який дразнить вас, бо так близько і так далеко…
Коли хочеться заглянути йому в очі, а натомість поруч тільки комп’ютер і телефон. Коли хочеться кричати від самотності, від тієї тиші…
Я люблю його тишу. Чого? Тому, що чую як б’ється його серце. Чую його думки. Відчуваю, коли він радується, сумує, переживає.
Слів нема… тільки сльози… але ми то переживемо… я люблю його…він в моєму серці…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237286
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.01.2011
Какой бы стойкой я не оказалась на всевозможных проверках, какое бы терпение не проявляла в различных ситуациях, как бы покорно себя не вела, очень хочется уже успокоиться, и не думать о том, что сейчас меня снова в стотысячный раз предали.
Хочется как в песне Анастейши и Билана услышать - I'll be your safety, отгородиться от всех и жить в своем мире с родным и любимым человеком. А где оно? А нет.
Почему то только бывшие молодые люди готовы сейчас мне предоставить такое чувство, вновь вернувшись. Только от них сейчас это, к сожалению, не требуется. Почему только после ухода можно понять, что потерял, что это действительно то, о чем многие мечтают. Оно было твое, но ты отказался. А пути назад нет. Увы.
Зато теперь заботы вокруг меня, нежных чувств и приятственных моментов стало больше в столько раз, сколько потерялось однажды, но терялось постепенно, а воздалось все и сразу.
Главное не задохнуться от такой нежности и прилива чувств.
Очень жаль, но принять сверх меры я не смогу потому, что людей использовать не умею. Я лишь возьму то, что сейчас мне не хватает. Остальное приберегите, найдется еще тот человек, которому это будет необходимо, тот, кому захочется дарить, отдавать и отдаваться целиком и без остатка.
Один вот есть, но понять ценит он или нет, не получается. Возможно потому, что я идиот и меня за нос водят. Как знать. Но вот, что имею, то храню и пока надежно в кокон запрятала. До лучших времен.
К слову, чем больше девушка прощает, тем неожиданней и решительней она уйдет. Be careful.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235559
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 18.01.2011
Він глянув на мене і ніби востаннє спитав, чи варто починати цю гру. Я навіть замислилась. Дійсно, а варто починати гру, якщо наперед знаєш, хто програє?
Нічні кімнатні тіні то сильно хапали, то відкидали наші перев’язані руками тіла. Звуки м’яко доповнювали рух, просто додавали якоїсь легкої вульгарності повітрю в кімнаті. Ми вирішили зіграти.
Обійми – це щось значно більше. А надто коли ви у ліжку. Таке тепло і таку щирість можна передати тільки обіймами. Поцілунки – це вже не тепло, а жар. А слова – просто зайві. Обійми. Це хороший початок.
Цілувати його було так просто, ніби ми вже кілька років разом. Це все, що я пам’ятаю про ті поцілунки. Трохи жаль. Але і цього достатньо.
Поцілунки раптом припинились. Кому вони взагалі були потрібні? Мені. Для мене тоді це був чи не найвищий прояв пристрасті. Зараз поцілунок – це подих ніжності і відданості, якого я ніколи не отримаю зранку і який є занадто високою честю для мене. Для всіх таких, як я.
Поцілунки припинились. Мої губи просто нили від втіхи і хіті. Але він плавно ковзнув до шиї, так і не відірвавши своїх уст від мого тіла. Шия – це банально. Це він знав. Тільки не знав, що я люблю банальності. Цього ніхто ніколи так і не дізнається. Будуть часи, коли я тільки і мріятиму про банальний секс у ліжку, а матиму усе, крім нього.
Рука ненадовго зупинилася на грудях так, ніби ненароком. Я відчувала, що він любить груди, але надто ніжно і тремтливо, щоб чіпати їх сьогодні. Сьогодні ми п’яні, щасливі і вільні. Ми майже не ховаємось. Груди для пестощів, не для сьогодні. То найсокровенніша, майже священна жіноча таємниця, яку не відкривають в такі ночі. В ночі поривів, дурниць і задоволення.
Рука сильно натиснула на живіт. Я вдихнула так глибоко, як тільки могла. Він здається промацував рукою мої внутрішні жіночі органи так, що я відчувала кожен з них окремо.
Того, що було далі я не могла передбачити. Та що там.. я навіть того, що було раніше передбачити не могла. Але такий сильний, впевнений і обережний рух змусив мене завмерти чи не на хвилину. Відчуття було нове, але дуже правильне. Нічого зайвого. Просто хотілося більше і глибше. Я знала, що він робить і не мала нічого проти. Хай. Це ж руки. Руками не зраджують. Тільки думками. В думках криється значно більше погроз, небезпеки, жорстокості і брехні. Шкода, що ми судимо по вчинкам. Вони – ніщо, порівняно з думками.
Я вже призвичаїлась до цього нового відчуття. Вловила ритм і силу. Але в такі ночі це не найголовніше. В такі ночі треба вкусити заборонений плід найбільше. Щоб сік стікав по губах ще довго, щоб смак в’ївся наповну, щоб у кров впитувався нектар . Щоб не захотілось іншого, теж забороненого, плоду.
Тому він продовжив язиком. Це було в мене не вперше і навіть не вдруге. Але все-ж я буду ще довго пам’ятати саме цей раз. Він буде для мене початком. Ніжність, страх, невмілість, сором? Аж ніяк. Вправно, наполегливо. Так потім не зробить вже ніхто. Такі миті треба цінувати.
Від шиї він опускався вниз, попутно цілуючи все, що потрапляло під подих. А потім зробив усе так, ніби тільки цього чекав увесь цей час. Мої відчуття описати тут легко. Вони просто злилися в один великий потік задоволення і, вибачте на слові, кайфу. Я ніколи не знала (і навіть зараз мабуть не знаю) межі простому людському, виключно фізичному задоволенню, але впевнена, що це було близько. Майже на межі. І я просто впивалася від цього руками в його голову і руки.
Оргазму не було. Такого, про який пише вікіпедія. Було просто тривале, напружене і виснажливе відчуття задоволення. Воно почалось поступово і так само поступово зникло. По правді, повністю зникло тільки через два дні. Весь час, коли я згадувала цю ніч, чи навіть просто глибоко вдихала, це задоволення давало про себе знати. Ніч і два дні я чисто фізично не могла забути цього відчуття. Може, це у всіх так. Не знаю.
Чому не було критичної точки? Може, тому, що так було вперше. Так правильно, так впевнено і до кінця – вперше. А може тому, що вже згодом, коли я призвичаїлась і до цього нового відчуття, я почала думати... А це відволікає.
Взагалі, думки – це те, що не має ніякого відношення до любові. Можна думати про відданість, про секс, про флірт, про розлуку – але не про любов. Ви колись намагались пояснити любов до матері, до Бога, до землі, до сестри? Це ж неможливо. Думка про любов псує саме відчуття любові, надає їй якоїсь конкретної форми, обмежує її знаками, жанром, постійністю. Відчуття ж нелогічні, непостійні, нетривкі. Змінюється вік, змінюється об’єкт, змінюються обставини та навіть коли змінюється пора дня – змінюється відчуття любові. Неможливо любити двох жінок однаково. Коханку ви любите так, дружину – інакше. Це не аморально. Це не вульгарно. Це просто є. І про це не треба думати.
Ранок був до смішного простий. Чай. Ніяких обіймів. Один поцілунок. Такий собі відкуп. Приємний, але відкуп. Він міг і не цілувати. До біса по-дурному було чекати чогось більшого. І я не чекала.
Знала ж від самого початку, хто в результаті програє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235195
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2011
– Я, мабуть, заберу звідси ці квіти.
Вона підійшла до старезного вікна. Волокна дерев’яної рами покрутило від віку і вологи, і зараз рама радше просто тримала скло, ніж захищала від холоду. Стара ледь здригнулась, відчувши морозне повітря на шкірі. Взяла в руки вазу з чимось, що, вочевидь, колись було квітами. Візерунок із тріщин на темно-коричневій вазі акуратно перейшов у покручений візерунок вен на її сірих-сірих руках. Вона обійняла долонями холодну вазу так чіпко, як колись обіймала чашку з гарячим чаєм. Так, вчепившись у цей холодний шмат порцеляни, вона і застигла біля вікна. Крізь шибку, скрупульозно розмальовану морозом, все-ж було видно центральну вулицю міста.
Якась огрядна жінка відтягувала маленького хлопчика від великої кучугури брудного снігу.
З десятеро чоловіків товкмачились біля грузовика, що загруз у снігу на розі, поряд з продуктовим. За тим рогом вона ховалась від батьківських очей класу так із сьомого – там вона прощалась з хлопцями. А в цьому продуктовому вона завжди купувала двісті грамів ірисок і продавщиця завжди не могла їй дати п’ятнадцять копійок решти. Сама вулиця була тихою. Хоч і центральна, вона завжди була окутана недільним спокоєм і порядком – мабуть, тому, що починалась церквою.
Заглибитись ще у якісь спогади не дозволяла метушня на вулиці. Покалічений зір вже підводив, але по клункам, що їх люди ледве тягли, вона здогадалась, що то, мабуть, різдвяні свята. Колись, на Різдво, їй освідчились. Сніжинки тоді обліпили її вії, а від теплих, солоних сліз пекло обличчя. Треміт тіла годі було припинити, а руки були чи не холодніші, ніж зараз.
– Зараз, зараз заберу вас звідси.
Через кілька днів її знайдуть. Жінка, що знімає показники газового лічильника і сусід, який ніколи й не знав, що поруч живе ще хтось. Чужі, зовсім чужі руки перекладатимуть її тіло на ліжко і топтатимуть темно-коричневу порцеляну біля старезного вікна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235166
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.01.2011
падаю...=** до тебе в обійми...падаю... солодко лечу над землею...в
прірву...солодко рахую секунди...лечу...до тебе...падаю...до тебе..буду з
тобою вічно... падаю...навколо ніч...солодко ловить мене вітер...лечу...порожнеча...не видно ні землі..ні неба...кричю...ехо... впала... сама... тепер сама...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235037
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.01.2011
Тихо-тихо на вулиці зараз.
Тихо-тихо, мовчать птахи,
Тільки двоє під покривалом
Читають свої листи.
Пишучи нові і нові,
Лишаючи їх на столі.
Вони ніколи ні з ким не говорять,
І живуть в призабутому сні.
Тихо-тихо, лиш чути, як дощ накрапа.
Тихо-тихо, мовчить і лихо, і горе
Місто місяць ніжно обійма.
Їм сниться тихоє море.
Їм сниться солодка весна.
Тишина роз'їдає їх мозок.
Та вони живуть в німоті.
Як в рядках призабутої прози,
Що лежить в кутку на столі....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235011
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2011
Колись він в мене запитав про що я мрію.
Я просто промовчала.
Колись він просто так сказав, що б я то знала
Що любить і чекає миті
Коли я зможу полюбить.
Та я мовчала.
Не стерпів мовчання.
Він пішов…
Залишив слід.
Я полюбила…
Його нема, хоч клався
Любити вічно,
Та нема…
Простила…
Так простила.
Живу, існую,
Та люблю…
Безмежно…
Я щаслива….
Сто раз прощались
Та вертались…
Ні не сьогодні
І не завтра
Та він вернеться…
Пізно буде…
Нічого одружуся..
Сім’я, що ще прекрасно?!
Чи я простила?
Так, напевно.
Та ні навряд чи…
Я любила…
Його. Так ніжно і не винно…
Але мовчала, не говорила…
Любила тишу в нього в телефонні…
Його образливі слова, любила…
Так я простила…
Пізно, та простила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234794
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.01.2011
***
Сидячи біля вікна, Саша думала про все що збреде в голову. Мріяла про минуле і зневажала майбутнє. Рідко думала про пари і навчання. Закинувши ноги на батарею мріяла про сьогоднішнє побачення. Вона мріяла про той вечір, якого не буде.
- Це вже було – тихо сказала сама до себе. Тихо схлипуючи вона пішла на кухню. - З ким?
Її монолог і дзвінкий голос дзвенів по всій квартирі. «Зупинись, не втікай від мене» - пролунав голос за її спиною. Різко повернувшись, Алекса побачила жінку років 35, що посміхалась і на її обличчі був спокій.
- Хто ти? – злякано простогнала Саша.
- Я – Совість того кого ти втратила.
- Женя? Що вам від мене потрібно? Я вас не кликала! Ви мені не потрібні!
- Вгомонись, дитино! Мене не потрібно кликати. Я завжди поруч. Так, він помер, але дав мені наказ не залишати тебе, і коли ти найбільш потребуватимеш мене я повинна була з’явитися.
- Це сон… поганий сон…. Навіщо ви явились?! Я вас не кликала. – захлиналась Алекса.
- Мене ніхто не кликав, я сама відчула, що потрібна тобі.
- Ні! Ні! Ні! Тільки не ви….
Настала тиша. Совість дивилась на неї спокійно і лагідно. Алекса тихо спустилась на коліна і плакала. «Чому саме зараз? Пройшло п’ять років і життя почало налагоджуватись. А зараз якась Совість руйнує моє життя.»
- Ти житимеш зі мною? – змученим голосом заплакала Саша, сидячи на колінах. – Ти тепер не покинеш мене? Як це зробив він?
- Я прийшла навчити тебе жити далі. Настане день і навіть ти не зможеш мене побачити. Але я буду поруч.
- Ти не посмієш піти. Ти мені потрібна…
- Все буде добре, дитя.
Саша проснулась вранці від дивного сну. Їй снилася жінка років тридцяти, що назвала себе Совістю. Його Совістю.
«Це тільки сон» - позіхаючи подумала вона. Одягнувшись, пішла на кухню. Заваривши каву, сіла на підлогу і почала розглядати стіну. Вона була рожевого кольору, Саша ненавиділа рожевий, тому взяла пензель і почала малювати на стіні пелюстки ромашки. Шарудіння за її спиною змусило її розвернутися.
- Знову ромашки? - з посмішкою видавила тінь.
- Так… - і чому тільки вона не злякалась?! Вона не знає хто це, не розуміє що відбувається. Але не боїться. Її інтуїція каже: « Не бійся.»
- Це я. – вийшла з тіні невеличка жінка років 30 – 35, з довгим, сивим волоссям.
- Я знаю.
«Це знову сон.» - подумала Алекса. Вона не боялась. Страху не було. Спокійно продовжувала малювати білі пелюстки оманливої ромашки. Вона відчувала, що Совість сіла позаду неї на підлогу. І почала співати пісню на незрозумілій мові.
- Ти приходитимеш до мене тільки в сні? – запитала Саша, змішуючи фарби.
- Так. Але твої сни стають реальністю. Ти це знаєш.
- Знаю. Кожен мій сон, як самогубство того, що я люблю.
Алекса повільно водила пензлем по стіні. Магія дотику народжувала нові і нові відтінки білого. Вона що разу зупинялась поглянути на свою роботу, але не бачачи нічого нового і цікавого, просто відложила пензлі і палітру з фарбами, і сіла напроти Совісті.
Вони до ранку дивилися один одному в очі. Мовчали. Та мовчанка дзвеніла в голові. Але вони говорили, мовчки. Говорили очима про все на світі. Про місяць, зорі, кохання, смерть. Про все і ні про що. Так минула все ніч.
Саша проснулась на підлозі від холоду. «Дивно…» - подумала вона і почала збиратися на пари. Годинник пробренькав 3:30 ранку. До пар було ще 4 години, тому Саша сиділа на підлозі і дивилась на малюнок на стіні. Вона не пам’ятала, що щось малювала, але малюнок говорив, що все навпаки. На стіні виднілося ромашкове поле і дівчина, що збирала ромашки. Та дівчина дуже схожа на Сашу.
- Я нічого не розумію – тихо сказала Алекса.
О пів на восьму вдяглася і вийшла на пари. Їй до університету досить далеко. 15 хвилин автобусом і ще десь 10 хвилин пішки. В університеті вона сиділа мовчки втупившись в книжку. Букви перед очима розпливались. «Що зі мною?!» - вона тихо плакала подумки.
- What does it mean to be happy? - Голос викладача прорізався в підсвідомість – Alexia, can you hear me?
- It means to have no trebles?!
- I think you are right. Next time you must write essay about it.
«Знову… Твір…» - виругалась про себе.
Написавши твір і вивчивши латину, Саша знову сіла на підлогу біля розмальованої стіни з кавою.
Вона почувала себе пригніченою. Вона знову замкнулася в своєму світі. Так сидячи на підлозі, Алекса знову заснула.
- Мені здаються сни з тобою реальніші ніж життя. – промовила Саша.
Совість знову сиділа на підлозі граючись з кучерами Алекси, що лежала в неї на колінах. Її ніжні руки пахли теплом і Його тілом.
- Чому з’явилась ти, а не він?
- Він тобі не потрібний. Все минуло. Женя – не твоя доля. Він помер, а ти живеш далі. А я завжди буду з тобою.
- Добре… - і знову сон закрив Саші очі.
Вона проснулась з теплом в серці, вона почала виліковуватись від існування.
Саша мала друзів, знайомих і просто перехожих. «Я не існую.» - з кожним кроком до університету відбивало її серце. «Я поруч» - прошепотіла Совість.
В університеті все було добре. Знову заспала на парі, прикро, адже Саша вивчила всі завдання. Тому коли вона прийшла додому, її настрій був геть зіпсований. Совість сиділа на підлозі і дивилася в порожнечу. Побачивши цю картину, Саша в збісилася:
- Ти прийшла мені допомагати, правда?! То чому ти сидиш цілими днями дивлячись невідомо куди?! Можливо тобі ліпше піти?!
- Не будь дурною!!! Я тобі потрібна, і ти це знаєш.
- Добре! Я це знаю. Відчепись.
Саша сіла на ліжко і стала думати. Вона думала про те, чи дійсно її потрібна Його Совість. Хто вона їй така?! Від чого вона її уберігає?! Під цими роздумами вона заснула. Коли це трапилось Совість підійшла до Алексеного ліжка і прошепотіла: «Ось тобі і правда. Дивись уважно. Сама просила правду.»
Саша блукала містом, воно було зруйноване. Вона блукала про вулицям і не впізнавала їх. «Невже це ті вулиці?! Я ходжу цими дорогами кожного дня!
Де всі? Куди всі поділися?
Порожнеча пожерла моє місто? Це все сон! Не вірю!» - Алекса впала на коліна посеред вулиці.
Навколо неї творився безлад. Напівзруйновані будинки, дит’ясла, школи. Машини стояли по серед дороги без власників. І навколо тиша. Навіть вітру не було. Темно. Порожнеча.
Раптом напроти неї з’явилося дитя років 5. Воно дивилося на Сашу зляканими очима зеленого кольору. Дитя підходило все ближче, але Алекса відчувала тривогу.
Ось дитя підійшло зовсім близько, і Саша змогла його роздивитися. Це була дівчинка. На ній були подряпані шорти і футболка. Її зелені очі манили щирістю і самотністю.
- Де я? – з острахом запитала Саша.
- Дома. – здивовано відповіла та.
- Як тебе звати? – нервово Саша озиралася в пошуках правди.
- Я не знаю. – почала схлипувати дівчинка.
- Ходімо зі мною.
- Добре. – з довірою подивилось дитя в очі Алекси.
Саша взяла за руку дівчинку і повела її знайомими дорогами. Вона швидко найшла те місце де колись була її квартира.
Стіни були повністю зруйновані. Уламки скла і цегли лежали під ногами. Вони сіли на єдине більш-менш чисте місце на підлозі і мовчали.
- Я називатиму тебе Лією, – нарешті сказала Саша. – лягай мені на коліна ти мусиш відпочити.
Саша проснулась від дивного відчуття. На неї хтось дивився. Розплющивши очі, вона побачила дівчинку 5 років, що дивилась на неї переляканими очима. Так, то була та сама дівчинка зі сну.
Совість сиділа напроти і спостерігала з ними. Вони дивилися один на одного злякано і божевільними очима намагались сказати, щось суттєве.
- Ось ти найшла своє минуле. За мною твоє майбутнє.
Саша знову стояла біля стіни. Щось в ній змінилося, тільки що? На стіні була намальована дівчина з довгим, кучерявим волоссям, з зеленним очима. Та дівчина тримала за руку маленьку дитинку років 5, та сміялась і в руках тримала букет ромашок.
- Совість, то ти намалювала?!
- То була ти.
- Я цього не пам’ятаю. Я не брала пензля в руку біля 3-х років.
- Твої сни і віднайдені спогади завершать цю картину. Коли це станеться, я зникну.
Алекса знову заснула на підлозі. Нарешті їй нічого не снилося. Просто снилося тихе море. З білою піною.
Вона знову проснулась в 3:30 ранку. Не помітивши нічого нового. Зібравши свої речі, вона пішла прогулятися по нічному місті. Саша вдихала в себе той теплий запах міста. Після того страшного сну, вона почала по новому відчувати це місто. Алекса намагалась вивчити кожний камінчик, кожний будинок, кожну вуличку.
«Не повертайся!, - вона почула голос Совісті – повільно йди прямо. Я тебе збережу. Не бійся.»
Саша мовчки пішла прямо. Вона чула як б’ється її серце. Голоси за її спиною були такими знайомими. Вона впізнала один з них. То був її одногрупник, вони переслідували Сашу від самого будинку. «Вони тебе не бачать. Заспокойся.» - голос Совісті знову пролунав в Сашиній підсвідомості.
Алекса йшла по пустим вулицям і присутність Совісті заспокоював її. Коли вона дійшла до університету, обернувшись вона побачила Лію.
- Ти чому тут?
- Я не хочу залишатися одна.
- Не бійся, я завжди поруч. – усміхнулась Саша.
- Я не хочу залишатися одна.
- Ти зараз тут зі мною.
- Я не хочу залишатися одна.
- Люба, я не розумію про що ти – схвильовано відповіла Алекса.
- Щось тут не те. – біля маленької дівчинки з’явилась Совість.
- Її потрібно показати лікарю.
Саша і Лія сиділи в дерев’яному кабінеті. Навколо було все затишно і вони почували себе дома.
- Доброго дня. Я лікар – Громів. Чим я можу вам допомогти? – пролунав голос за їхніми спинами. Вони обернулись і побачили молодого лікаря. Він був високим, з маленькими вусиками. В його очах Саша побачила вогник. То був дуже яскравий вогник. Він світив теплом і любов’ю.
- Доброго дня. Я – Олександра Ігорівна. Моя донька нічого не говорить крім: «Я не хочу залишатись одна». Тому мені порадили звернутися до вас.
Лікар привітливо посміхнувся Лії, та натомість заховалась за Сашою і почала рюмсати. Громів нахилився до неї і привітно сказав:
- Привіт, мене звати Максим Володимирович. Але ти мене можеш називати дядя Максим. Ти мене правда не боїшся? Я скажу тобі по секрету мені подобається твоя мама. Але ти не проти залишити її на декілька хвилин?
Лія спокійно взяла руку лікаря і тихо пішла з ним. Коли вони зайшли в кабінет, Саша сіла на канапу й розгублено дивилась на зачинені двері. Звідти лунав сміх. Вона не розуміє, що відбувається. Цей лікар щось неймовірне робив з її Лією!
Пройшло пів години. Лія вийшла з кабінету з посмішкою на обличчі.
- Мамо, тебе лікар кличе.
Саша зайшла в кабінет. З великим столом сидів Максим Володимирович. Вона сіла в широке крісло і уважно подивилась на лікаря. Він був похмурий, але коли він побачив Сашу, посміхнувся.
- Ваша донька була дуже налякана.
- Коли вона проснулась, а вас не було на місті, вона дуже злякалась.
- Але як вона мене знайшла?
- Цього я ще не зрозумів. Напевне їй серце підказало дорогу.
- Максиме Володимировичу, я знайшла її на вулиці. Від тоді вона живе в мене. Я не розумію, ні мені просто в голову не вкладається, як вона мене знайшла.
- В мене до вас пропозиція. Лія приходитиме до мене кожного тижня. Ви можете спокійно приводити її до мене й ти на навчання. Я говоритиму з нею, гратимусь, тоді можливо я зрозумію що робиться в її дитячому мозку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234606
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.01.2011
Про правду не скажу нікому.
Про правду брехати треба.
Про ніжні слова і турботи
Мовчати завжди даремно…
Тримати у серці негоду.
Співати з пташками у зиму.
Кричати про казки даремно.
Любити – це значить помремо.
Ніколи не чути світанку.
Любити турботи й проблеми.
І жити на повні груди.
Це завжди не проста тема.
Чекати на сонце у бурю.
Полити квіти на морозі.
Це все не потрібні пригоди.
Це все просто буденні турботи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234572
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2011
П’яні вигуки української інтелігенції під моїм вікном змушують задуматись над тим чи я українка. Я не можу глушити горілку відрами, співати до ранку Сердючку, не митися місяцями, жити на вулиці, палити як потяг і прожити без коханого.
Чи я українка? Так. На відміну від сучасної інтелігенції, спокійно переношу зміну влади, плітки про мою цноту і навіть пусту квартиру.
Яке життя в новому місті? Спокійне. Тут нічого не відбувається. Всі живуть, вибачте точніше існують, в своєму світі. Тут водії сваряться матом п’ють безалкогольне пиво і створюють затори. Продавці – вічливі і люблять посміхатися покупцеві, а потім обговорювати його. Перехожі, як сірі миші в пустелі, бігають від свого життя. Автобуси – забиті, ти в них себе відчуваєш «оселедцем» на якого напали сірі миші.
Що залишилось від попереднього міста? Фотокартки. Телефонні дзвінки «друзів». Шалені спогади про колишніх коханців. Моя проза…. Моя поезія….Я….
Моя проза…. Вона зникне зі мною в старості. Кожна написана буква викарбувалась в моїй пам’яті. Вона пожирає мене з середини. Вона змушує мене жити і вбиває своєю повсякденністю. Втручається в моє життя без поклику і втікає з нього наче і не було. Це те що завжди зі мною. І те що не втратить мою довіру.
Моя поезія…. Вона вульгарна. Від неї шаленіють, а я її зневажаю. Інколи це те, що необхідно, а інколи це те що руйнує мій мозок.
«Моя любов спить сидячи на туалеті» - цитата з минулого життя. Що вона робить в моїх думках? І що за любов? Це невідомо навіть мені. Ця любов атакує мене. Я не можу спати, їсти, існувати без неї. Але єдина проблема в тому, що я не знаю що це таке.
Чи я колись любила? Можливо…. Але це було дуже давно. Можливо останній раз було, коли Він розбився на своєму дурному мотоциклі. Можливо, коли я стояла на кладовищі під час похорону згадуючи все моє життя з Ним, я поховала і свою любов? І скільки років минуло? І до тепер просинаючись посеред ночі викрикую його ім’я. Його дитина була вбита зразу після смерті. Але її обличчя сниця мені кожної ночі. Дівчинка? Хлопчик? Неважливо тепер….
Я себе щодня задаю питання : «А що було б якби він був живий?» Так, перший місяць після аварії я гляділа Його, як малу дитину. Він був мертвий і тоді. Все що від Нього залишилося це Його тіло – побите і порване на шматки. Місяць. Другий. Я годувала Його, гляділа як могла. А Він пішов від мене навіки.
А зараз? Я маю все що потрібно для існування. Нове місто. Нових знайомих. Нові проблеми. І спогади про Нього. Скільки років пройшло від Його смерті? П’ять, шість… вічність.
Люба, ти будеш моєю дружиною? – запитав Він, лежачи на ліжку, коли я його годувала.
Так…
І там ти будеш тільки моя.
Чому я щодня згадую ці слова? Вони завдають мені болю. Вони змушують переживати це кожного дня. Заповнюють собою порожнечу.
Любила? Так. Любитиму? Напевне.
Моє життя гра. І я ньому проста героїня. З моєї історії вийшов би чудовий бразильський серіал, який ніколи не покажуть по телебаченню. В ньому забагато пафосу і трагедії. Головне в ньому не дописаний happy end.
Любіть, мої любі. Любіть… І ніколи не втрачайте тих кого любите. Пусті сварки, огризання – даремні. Вони ведуть вас у порожнечу. Любіть. І радійте тому, що у вас є. Воно ніколи вас не залишить, але і не спасе вас від божевілля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234421
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.01.2011
Я мрію жити на небі.
Без проблем і без питань.
Сидіти на хмарі
Звісивши ноги
Спостерігати за життям.
Я мрію бути пілотом.
Рулити у височінь.
Також бути патріотом
Нерозгаданих слів.
Я хочу писати романи,
Які не мали б кінця.
Я хочу поставити крапку
У недописаного листа.
Я люблю ходити довкола
Нездійсненних мрій та бажань.
Та люблю завдавати шкоди
Своїм найзлішим ворогам.
Я просто мрію про свободу,
Про вітер, хмари – чудеса….
І вірю у щасливу долю,
Та новий шлях із чистого листа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234420
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.01.2011