| Сторінки (1/21): | « | 1 | » |
Щось змушує повертатись на цю станцію
"58 кілометр" - пишіть на цю адресу.
"Ти хвора на голову", - він має рацію.
А лікар, щоб не образити: "Це все від стресу"
Почуваюсь сумкою старого бомжа.
Пусто всередині, нічого немає.
Я кірка хліба, ламай без ножа.
Черства для всіх, вже з'їжте, прохаю.
Розлад прогресує, чекаю на потяг.
Згадка про Кареніну - нудити починає.
Легкий вітерець-жахливий протяг.
Літо-зима, цілує-вбиває.
Різноманітність, нудота, нетиповість, шум.
Біполярний розлад - не кажіть більш нічого.
"Серед сміху побачу я завтрашній сум"...
Здається, скоро я помру від нього.
Закриваю очі - планета зупинилась.
Відкриваю - чіпляюсь за останній потяг.
Мчусь. Так добре. Але все скінчилось.
Злізаю. В магазин. Пересохло у горлі.
Тепер блукаю разом з водою.
Вона тече і грається у своїй фортеці.
Таку б пляшку наповнити мною,
Бо пустою в пустоті - скоро я мрець.
Краще б взяв і випив мене до дна.
Чи викинь вже або вимий руки.
Я не вода, а тебе нема,
А над тілом моїм вже кружляють круки.
Я хвора на голову, ви маєте рацію.
А лікар не скаже, що все від стресу.
Але повертаюсь на цю кляту станцію.
"58 кілометр" - моя адреса.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432168
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.06.2013
Що буде, якщо не перестати
мовчки сидіти
на самотній лавиці під одним з безликих самотніх ліхтарів?
Якщо перехожі не перестануть звертати
увагу на зграю полохливих снів,
що порухами крил здіймають токсичну куряву,
що будує образи модерністичних мурів.
Пил запорошує очі, дурить зорову систему,
перетворюючи зіниці на імпресіоністичну супрему.
Що буде, якщо лавиця набуде обрисів чорного квадрату;
Якщо на очі поставити ґрати,
не дозволити кольору втрутитись у хаос
систематичності ранкових рухів, вечірніх пауз?
Як зміниться Всесвіт, якщо одного ранку зникнуть всі маршрутки?
Якщо хтось у ліфті знайде своє «я»?
Якщо хтось процитує Кафку в кімнаті проститутки,
І вранці влаштує вечірнє прання?
Чи пробачить система людині,
яка побачила хто вкручує лампи у вуличний ліхтар?
І з цієї ж причини
не ввімкнула рефлекс, помітивши, як на тілі сидить комар.
Чи простить мене людство, якщо ввечері
я не піду додому, не встану з лавиці?
Буду малювати у повітрі незрозумілі речі
колесами мозку, в які встромили палиці.
Чи усвідомлю я, блукаючи посеред ночі,
те, що ніхто не каже, але всі мають знати:
Досить мені закрити очі –
і Всесвіт припинить існувати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368468
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2012
Минуле чарує відсутністю темряви.
Випадковий погляд -іскри й вогні.
І очі: "Спалити колишнє дерево!"
Й думки повільні, руки - не брудні.
А тепер вдвох із сьогоденням блукаємо.
Дорогу навпомацки шукаєм в пітьмі.
Прометею! Я знаю, ми разом здолаємо
Невідоме. Друже, запалюй вогні!
Кого тут дурити? Спроби всі марні.
Хіба можна морок здолати добром?
Добро взагалі - хвороблива манія,
Як на вулиці червоний комуністичний біллборд.
Знічев'я у темряву промовляю хрипко:
"Пане Едісон, ходімо гуляти у ліс.
Там подаруєте нам колбу й вольфрамову нитку.
Такий приємний потрібний сюрприз."
В кімнаті повісити лампу Ілліча.
Дуже гарно. Пасує до внутрішнього світу.
Неіснуючого друга порух плеча
Сигналізує зміну холодного вітру.
Все видно. Карта готова. Пора вирушати.
Не звертати увагу як щось кличе у темряву підло.
Не забути думки подалі приховати,
А головне: "Вимикайте, виходячи, світло".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352040
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.07.2012
Ховаючи світло під ковдрою,
Важко зрозуміти навіщо воно.
Немов плетучи шарф теплою вовною,
Показувати собі німе кіно.
Холодний ліхтар дозволяє не спати,
Розмовляти з колишнім деревом.
Повторно в ефір нічого не пускати,
Але передивлятись забуті серії.
Світло дозволяє бачити реальність,
Що лише додає химери до ночі.
Проміння забирає все в свою власність,
Незалежно чи хтось цього хоче.
У темному світлі спокійно і легко,
Як у банальному листі осінньому.
Неважливо що далі: психушка чи гетто.
Головне, що можна світити і розмовляти із тінями.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350292
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.07.2012
____________________________________________Шизофренія - не мейнстрім.__
Хтось шепоче тобі на вухо:
"Буде дощ, бо зникають мухи".
Прислухаєшся ти до нього:
"Краще вірити в мене, аніж в Бога".
Він ходить за тобою завжди,
Він вночі повторює дивні мантри.
І дуже любить танцювати,
І відбирати все, що ти не маєш мати.
Ви разом читаєте книжки.
Любите вдвох ходити пішки.
Вас задовольняє без цукру кава.
Й ловити зорі - то дуже цікаво.
Вночі він стежить за твоїми снами.
Ніхто не має знати про те, що́ між вами.
Але смерть колись за ним прийде́.
Це страшно, бо Гремлін - частина тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350198
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.07.2012
Все нижче зазначене суцільний шматок маячні – банальної до болю! Але це дозволено, усе можна тим, хто з’їхав з глузду, у кого просто зірвало дах. Думаю, на його реставрацію піде не менше 108 років. Усього одна лише хвилина – і розум просто втік. Та що тут казати? Маячня! Нормальна людина не може здуріти від такого, нормальна, адекватна людина не втрачає мозок від декількох літрів повітря. А взагалі, хто від цього помирав? А взагалі, повітря вимірюється в літрах?
Яка хвора істота придумала ніч? Чому? Навіщо ніч має запах? Навіщо люди про це говорять? Хіба таке тривіальне поняття як «літня ніч» зводить з розуму?
Чому цей дурний запах змушує придумувати для нього примітивні порівняння? Нащо йому словесне його вираження у моїй голові? Та про нього вже складено стільки віршів і пісень! Відчепись! Будь ласка, покинь! Невже так складно не мати запаху? Хто тебе придумав?
Чому ти зітканий зі спогадів та ідей? Запаху літньої ночі, чому ти змушуєш мене про тебе думати? Навіщо ти вповзаєш у мене? Що ти тут забув? Якщо не пам’ятаєш, то я з тобою намагаюсь покінчити!
Він тягне за собою. Кудись далеко. Не в минуле чи майбутнє, а вбік. Він ніби сукно, тонке і невагоме, а разом з тим він – важкий залізний механізм, який завжди працює, але не виконує жодної функції. Він зроблений з енергії.
Але якщо б його створила якась істота, вона була б проклята мільйони разів мною, я б її знайшла і змусила відчувати запах ночі. І те утворення померло б від банальності цієї дії.
Але ніч зроблена з енергії. А хто я така, щоб проклинати енергію?!
Він усюди. Він намагається запхнути мене у мене. Замкнути мене у власних думках, тому моя мова, мій вигляд та й власне я стають жалюгідними. Архівація запахом дурної ночі. Правда, це можна назвати САМОЗНИЩЕННЯМ. Так воно і є. Просто людина його п’є, стає наче алкоголіком і все. Але від повітрязалежності не закодуєшся та й ніколи її не позбавишся.
Хм… стільки дурних примітивних метафор. Але скоро і цього не буде… Архівація триває…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340258
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.05.2012
Смугаста піжама – це лише те, що може відрізнити певну особистість від абстрагованого образу ідеальної типової людини сучасності. Для когось її одягнути – щастя, а для когось – клеймо і вічна самотність.
Хто ж «видає» цю дивну форму? Все просто. Це лишень моральні чи ідеологічні норми та принципи певного суспільства у певний час.
Ти єврей? Отримай піжаму.
Не віриш у Бога? Одягай форму.
Не вмієш пристосовуватись до того, що не влаштовує? Ласкаво просимо до смугастого братства .
А існує піжама для того, щоб ідентифікувати та згодом знищити усіх, хто здатен завадити існуванню світу у зручному для більшості вигляді. Знищити, видалити, стерти, спалити непотрібних! І все це буде підтримано нестримними оваціями з боку ніби небайдужих моральних людей.
Але іноді трапляються справді небайдужі. Це люди, які здатні просто бачити. Дивитись на світ як діти, яких ще не встигли заплямувати мораллю. У дитинстві ми сприймаємо звуки, запахи і образи. І лише згодом приходить скорботний час осмислення.
І ці, можна сказати, діти заради внутрішньої справедливості добровільно одягають смугасті піжами. Звичайно, деякі роблять це з допомогою інших, вже смугастих, людей, які по необачності наблизились до звичайного, адекватного світу.
Тож, якщо вас влаштовує цілком послідовне життя, протягом якого лейтмотивом проходить суб’єктивна мораль, що була колись вам нав’язана, тримайтесь подалі від незвичайних людей, бо в них під одягом може бути смугаста піжама для вас…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331239
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.04.2012
У голові безлад…проводжу прибирання!
Посмішку ношу з собою. Вона вирішує усі проблеми…ну хоча просто допомагає про них забути.
Здоровий глузд досі не можу знайти. Хоча іноді він з’являється сам, при чому у дуже не потрібний для цього момент.
Пам'ять усюди. Вона дуже заважає вибрати найнеобхідніше, бо записує геть усе. Укотре намагаюсь її викинути.
Десь грає попсова пісня з 80-х. Треба перемкнути трек. Хоча ні…нехай грає…краще потанцюю.
Сум. Якийсь він несправжній. Напевно, підробка. Коли зламається, то викину. А поки що залишу. Часто підробки набагато якісніші ніж справжній сум…
Кохання та любов покладу на видному місці. Нехай муляють очі. З ними завжди веселіше.
Розлуку як завжди відкладаю подалі. Хоча знаю як боляче вона звалиться на голову з останньої полиці…
Безліч бажань та пристрастей. Одне сміття…Залишу тільки пристрасть писати і бажання танцювати біля ліфту.
Ненависть завжди зі мною. Вони з посмішкою взаємозамінні.
Ранкова кава. У ній напевне і є сенс мого життя.
Безліч рядків обов’язково впорядкую, відокремлюючи їх від чужих цитат.
Якийсь чистий аркуш. Напишу на ньому пам’ятку, щоб не забути завтра знову зробити прибирання…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279671
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.09.2011
Хочу кохати не за красу та розум,
Хоч як це банально може звучати.
Хочу кохати,як люблю росу та грози,
В яких можна сховатися і просто мовчати.
Хочу любити за щось просте,
За гру на гітарі чи схожість у вподобаннях.
За сухий кактус,що в кімнаті росте.
За не дуже часте, але все ж прибирання.
Бажаю кохати просто за очі,
За задушливі обійми,коли трохи важко.
За повідомлення о третій ночі.
За «пробач» через не подаровані колись ромашки.
Але як завжди кохаю без причини,
Насправді саме так найважче кохати,
Коли ніхто не зачаровує очима,
А дрібниці – це те,що найважче зруйнувати…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275659
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2011
Слухаю у плеєрі власні думки,
Перемикаю треки, змінюю настрій.
Секундами спливають життя роки.
Там немає попси, вона з іншої касти.
Перемотую назад, насолоджуюсь стражданням,
Або танцюю під запальні ритми щастя,
Або плачу, слухаючи про нещасне кохання.
Або кайфую, розкладаючи масті.
Перемикаю трек. Ця думка нецікава.
Ходжу та слухаю. Часто дивуюсь я.
Вимикаю, бо на столі вже готова кава.
Допила. І знов з динаміка думки рвуться.
Нарешті, улюблена пісня грає.
Там щось про спокій, тишу, зірки.
Там хтось когось дуже сильно кохає.
Якісь наївні і веселі рядки.
Ось знову найсумніша пісня з усіх.
Про сенс життя, про час, про людей.
Перемкну. Краще веселу. Дивацький сміх.
Або про котів чи маленьких дітей.
Іноді слухаю дурні вІрші,
Не намагаючись їх запам’ятати.
Часом вибираю які з них цікавіші.
Набридло. Послухаю чужі цитати.
Як на мене, час зручніше міряти треками.
Щось затихло. Батарея розряджена.
Ляжу спати. Заряджу дурними ідеями.
А завтра спробую міряти час гігабайтами.́́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269826
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.07.2011
Ти та я – олівцем намальовані паралелі
На пом’ятому аркуші, лежим у чужому портфелі.
Бачим один одного та добре знаєм,
Але все ж один одного не перетинаєм.
Йдем своєю дорогою життя.
Прямуєм до вічності …або ж до забуття.
Про закони геометрії часто забуваєм,
Але все ж один одного не перетинаєм.
Домальовуєм себе, продовжуєм почуття,
Навіть чуємо наше серцебиття.
Дивимось, продовжуємось та навіть кохаємо,
Але все ж один одного не перетинаємо.
І ніби не погано так існувати,
Через прірву буття один одного кохати.
А колись ці аркуші розірвуться.
І наші лінії, напевно, перетнуться…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269806
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2011
Міряю час годинами, секундами, надіями.
Залишаючи місто, поринаю у думку.
І пливу у ній. А її не позначиш ніякою мірою.
І мріям там також немає рахунку.
Там наївна романтика,
Але без драконів, птахів і героїв,
Без принцес у рожевих бантиках,
Без морів з їх блакитним прибоєм.
Там будинок з бабусями на лавці.
Зі злими сусідами,що вмикають злу музику.
Вечорами танцюють вони брудні танці.
А щотижня хтось з них прокидається в дурці.
Серед сотні людей є одна там квартира,
Де живуть лише двоє та павук на стелі.
Вона вже давно ключі загубила,
А він чекає, щоб відкрити їй двері.
Ну а ввечері, коли всі вмикають світло,
Вони сидять і дивляться один одному в очі.
Кава готова, не зважаючи на те що пізно.
Там нікому не нудно, хоча й довгі ночі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269590
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2011
Прокидаючись від сну, дуже важко зорієнтуватися, бо потрапляєш у інший ще жахливіший сон. Він дійсно жахливіший, бо насправді менш реальний.
Будучи з кимось поряд, чомусь відчуваєш, що потрібен цим людям. А залишаючись наодинці, розумієш, що це омана, що насправді це вони потрібні тобі як ніколи, бо зсередини тебе жере сум. Нічим необґрунтований він виїдає рештки здорового глузду, по собі залишаючи лише таку саму необґрунтовану наївність.
І коли немає можливості навіть на оманливу потрібність, відчуваєш себе вільним від буденних турбот, відчуваєш свою відчуженість від світу. Розумієш усю свою потворність, але залишається відчуття власної героїчності. Вважаєш себе мучеником, якого загнали у клітку (хоча насправді загнав себе сам). І тобі залишається лише тішитися та насолоджуватися своїми «стражданнями». А коли це набридає, ти засинаєш, щоб поринути у сон, у якому дійсно можеш щось змінити, де ти дійсно комусь потрібен…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269536
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 10.07.2011
Таке бувало часто,
Коли губилися ключі від глузду.
Закінчити б усе. І баста.
Але кінця не видно. Пусто…
І сум,що вже гидким здається,
Усе жере мою калічну душу.
Під вагою неба люди гнуться.
І хто сказав, що я рівно ходити мушу?
Я засинаю, щоб очі сховати від неба.
Ховаючись там, ховаю від себе реальність.
Залишаю банальну думку. Здається, так треба.
Але життя моє – також банальність…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269355
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.07.2011
В твої очі не дивилась ніколи,
Але здається у них потонула б.
Власна наївність малює погляд.
Та дали б можливість – нічого не повернула б.
Ще досі малюю.
Не хочу,але все ж відчуваю.
Була б можливість – усе б забула.
Сама себе думками караю.
Не вірю ні в що я.
Сказали б «кохає» - не кохаю.
Дали можливість… Напевно, піду я.
Бо вже знайшла в інших очах двері раю…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269202
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2011
Весна. Ще більше руху, більше людей. Вони поспішають, наздоганяючи замерзлий час зими. Швидше рухається небо й сонце. Усе біжить.
У таку пору відчуваєш себе якось дивно. Починаєш по-новому дихати, по-новому бачити речі, до яких вже давно звик, і думки теж у стомленій холодом свідомості звучать по-новому. Якось автоматично починаєш прагнути змінити власне життя, життя інших людей, світ навколо… Тебе не задовольняє природа, що оживає, якісь дивні щасливі посмішки людей, які почули спів пташок.
Ми знаходимося у постійному русі. Але більшості людей надто важко це прийняти, адже, звикнувши до чогось, одразу ж це втрачаємо, отримуючи щось нове. І на перший погляд воно нам зовсім непотрібне, нові речі дратують нас. Але водночас з цим, ми завжди прагнемо змін, прагнемо змінюватись. Хтось це робить заради когось, хтось – щоб просто не було сумно, хтось – щоб забути рани, про які нагадує теперішній стан речей. Але навіщо докладати сили для того, щоб змінити власне життя? Адже воно само по собі є динамічним.
І завжди так приємно відпустити думку, йти по весняним калюжам, незважаючи на здивовані погляди вічно поспішаючи кудись людей, ловити барви вражень від власних думок…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260358
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.05.2011
Він все порвав…і знову ніби обірвалось
Моє вже ледь жевріюче життя.
Крізь неприступні грати, мені здавалось,
Усі мрії покотились в забуття.
І повертається він знову й знову
В цнотливі сни моїх дитячих мрій,
Готуючи страшну й знайому вже промову,
Що душу розриває, мов скажений звір.
І покотились непотрібні сльози у жертовник,
Горять вони в скорботному вогні.
Вже уявляю сто ночей безсонних.
І думаю: «Та, мабуть, легше на війні».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260348
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2011
Так примітивно. Усе як завжди:
«привіт», «як справи?»…але нам байдуже,
Що в іншого очі горять не тобою…
Чашка кави надвох з самотою.
Розмова в нікуди, та тобі цікаво,
Бо ловиш в очах душі химерну примару.
Робиш назустріч крок, але він теж в нікуди,
І покидаєш ці дивні Бермуди.
Очі в очі, та зв’язку немає.
Кожен про своє, і зв’язок зникає.
Вже просто вдаєш, що тобі цікаво.
Погляд у небо. Чашка кави…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252516
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.04.2011
Неможливо розказати, бо погляд недосяжний.
Неможливо мовчати, примітивно, та він кращий.
Не знаю…можливо, усе це дурниці,
Але без усього цього я менше одиниці.
Дивись!..та нічого не побачиш.
Дивись…ти для мене дещо значиш.
Дивись…що моє життя без тебе?
Дивись! Де твої очі – там моє небо…
Неможливо уявити моє життя без нього.
Неможливо відчувати від цього болю втому.
Не знаю, чи вийде почуття це забути…
Забути не хочу! Бо мене тоді не буде.
Дивись!..та нічого не побачиш.
Дивись…ти для мене дещо значиш.
Дивись…що моє життя без тебе?
Дивись у мої очі. Там є небо…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235767
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2011
Ти!..ти...вбив мене!
Хоча ні, не вбив, ти змусив мене жити. Забрав в мене крила…а хочеш щоб я літала. Відірвав крила, навіть не знаючи про це, і тепер я вже не літаю. А ходити не звикла… Мені погано, а можливо добре. Нічого не розумію. Погано, погано, погано! Погано з тобою, а без тебе ще гірше! І навіть якщо віддаси крила, то вони вже зламані…
Всі навколо страждають від розбитого, нерозділеного кохання. Дурні! Ви кохаєте – це прекрасно. А от складно. Коли кохають тебе, а ти навіть не знаєш чи тобі рідна до серця ця людина. Тобто не відчуваєш того, що мусив би відчувати.
Тоді чому це триває так довго?
Можливо, ззовні все виглядає добре : «вони кохають одне одного». А чи це так? А якщо так? Якщо це все в моїй голові лише банальна осіння хандра? Навряд…це не перша моя осінь, а так складно вперше.
Я ніби падаю, падаю, падаю…але не розбиваюсь, повертаючись на підвіконня. Я вже хочу розбитися, розбити все. Вже кілька митей до землі, кілька митей – і все!...але знов опиняюсь на своєму слизькому підвіконні, з якого, здається, неможливо зійти…
Коли в мене були крила (була я такою наївною), я навіть подумати не могла, що кохана людина може приносити біль… Але це робить не він. Це роблю я сама! Він мене любить, точно любить. А я…а що я? Я навіть не можу розпізнати в собі наявність такого сильного почуття…тому це я з нього знущаюсь. Я відштовхую його, а через мить дарую солодку ілюзію – кохання.
Але іноді це вже не ілюзія, це щось настільки світле, що сліпить очі, не бачиш землі під ногами, і хоч крил давно не має (та й не потрібні вони вже), здається, летиш…
…А потім сліпуче світло згасає, і бачиш, що зовсім не летиш, а падаєш… І знову не можеш розбитися…чому?..бо ви тримаєтесь за руки, і він тебе не відпускає. Але й ти міцно вхопила його руку, бо якщо впадеш, то йому залишиться біль. Ти не хочеш цього, бо любиш його. Не так як він тебе, не менше і не сильніше, просто по-іншому…
Не хочу відпускати!
Можливо, хочу щоб ти забрав мене з мого слизького підвіконня і тримав так сильно, щоб я більше на нього не ставала. А, можливо, я просто боюсь розімкнути пальці, бо вже так звикла до дотику твоєї руки. А це потрібно зробити, бо пізніше буде більше болю. Тому я зможу.
Я впаду, лише ти не падай за мною. Я впаду – і нічого не буде, не буде страждань. Я впаду, лише відпусти! Відпусти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235598
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 18.01.2011
Випав перший сніг... Випав, ставши підтвердженням неминучого приходу зими.
Сніг має свій особливий запах. І почувши його, нас накриває хвиля різноманітних почуттів.
Сніг має запах свята, запах морозу, запах сонця, що блискітками виграє у сніжинках, запах чогось невідомого та прекрасного, що манить до себе.
Сніг має запах смутку, запах самотності та приреченості. Він ніби виводить жахливу закономірність: що все повторюється і не буде нічого нового, кращого, що знову випаде сніг, знову розтане, знову випаде... І так рік за роком...
Рік за роком це неминуче явище повторюється... Неминуче, але все ж прекрасне!
Маленька сніжинка, народившись десь високо угорі, летить, несучи у собі безліч емоцій. Впавши, вона віддає їх у повітря. І ми, дихаючи цим повітрям, чуємо запах снігу, бачимо білий колір, наповнений різнобарвними емоціями.
Щороку перша сніжинка, торкнувшись землі, запускає механізм руху людських думок і почуттів.
Механізм запущено. Випав перший сніг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235579
рубрика: Проза, Пейзажна лірика
дата поступления 18.01.2011