| Сторінки (1/26): | « | 1 | » |
В мене почався страшенно дивний кашель.
Це побічний ефект любові до тебе.
Він не давав мені спокою
ні в день, ні в ночі.
Спочатку я викашляла свою честь і гордість,
але він не зупинявся.
Він нищив мене далі.
Забирав поволі, але впевнено найдорожче,
що пов’язувало нас - наші розмови,
мої сни з тобою,
мрії про нас можливих бути разом.
Я зверталася до найкращих лікарів світу,
але вони лише безпомічно розводили руками.
Діагноз підтвердився -
вилікувати мене можеш лише ти.
Та це занадто неймовірно звучить,
щоб бути правдою.
Ти не станеш моїм цілителем.
Сорокаградусні морози і ті бувають тепліші.
Вірогідніше, що цей кашель
витягне і моє серце та розум.
Він мене таки доконає.
Я вже божеволію
і роблю жалюгідні спроби це спинити,
але це наскільки марно.
Не наважусь
благати рятувати мене.
Скільки там лишилося?
Відчуваю.
Зовсім трішки.
І невпинно гасну
день за днем,
вмираючи.
Чуєш, хоча б прийди до мене
на похорони після смерті,
принісши кактус на могилу…
Розумію, трохи незвичне прохання
але я їх так люблю.
Мені б стало легше.
Бо, здається, що і після смерті
той кашель не відпустить мене
і я молитимусь на тебе,
згораючи в пеклі…
(16.09.2014)
©Роза Туманова
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589605
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2015
Він був холодний, у нього були очі риби.
І чи то життя його так навчило жити,
чи ті проклятущі очі не давали бачити інакше.
Йому говорили, що він має пройти чотири поверхи,
щоб стати теплішим.
Перший поверх- то поверх болю,
Другий поверх – то покаяння,
третій поверх – то любов
четвертий – то прощення і милосердя.
І він сходинка за сходинкою
доходив до першого поверху,
але ломило мозок,
а тіло відмовлялося йти.
Доводилось повертатись назад,
щоб набратися сил і починати знову.
І крок за кроком, крок за кроком.
І роки за роками,
й десятки років позаду.
А тут і смерть на часі,
як завжди, пунктуальна.
А чоловік згадував,
що доходив лиш до другого поверху,
а кохання так і не пізнав.
І гіркота здавила сильніш горло.
І темрява поглинула життя.
Його торкнулася тепла рука.
«Боже, - це ти ?» - Запитав чоловік.
- Пробач мене, бо недостойний Тебе!
- Я не пройшов всіх поверхів,
я так поспішав і не встиг,
я був такий слабкий...
А Бог йому каже:
- Ти йшов і не відступав,
ти не покидав надії,
ти боровся, ти заслуговуєш на все,
що ти хотів.
Чоловіку стало тепліше, ніж за життя.
Він подивився в дзеркало
і не побачив своїх очей риби.
(21.09.2014)
©Роза Туманова
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575117
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.04.2015
Потребувати тебе і мовчати.
Переживати, що могло бути.
І не мати.
Руки.
Твої.
Мої.
Не разом.
Вуста.
Тіла.
Не зіллються.
Найгірше -
Ніколи!
Потребувати тебе і мовчати.
Переживати, що могло бути.
І не мати…
16.11.2014
©Роза Туманова
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575106
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.04.2015
О, осінь, паморозь моїх років,
згортаєш листя в купи,
мій сум гойдаєш,
на тілові малюючи рубці.
Твоя.
Без лишку.
Візьми мене в своє лоно.
Я проросту
відгомоном сумних історій,
я буду жити
в непрочитаних словах.
13.10.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540352
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.11.2014
Нестерпно болить осінню
десь під лівим ребром.
Порожнеча в стінах
і очах людей.
Тобі не видно,
але я геть вся зранена...
Не хвилюйся,
я так звикла до болю.
Він зі мною спить у ліжку
і тоді як посміхаюся.
Навіть, коли кохаємся...
Біль вірний,
як ніхто,
за всі спалені
дні і ночі.
Він мій абсолют і аксіома.
І, знаєш, тобі не вдасться
мене до кінця приручити.
Ніколи.
Я віддана самотності і болю,
болю і самотності
до кінця днів своїх.
06.11. 2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540351
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.11.2014
Мені плаче небо снами...
Мені плаче небо снами
Малює невидимі картини
Торкає ніжними вустами,
Як може це зробить дитина.
А я холодна і байдужа
Взаємністю не відповідаю
Моя душа - недужа
Мовить слово знемагає.
Небо ж спохмурніло,
Упало стіною важкою.
Придавило собою тіло
Обпалило душу гіркотою.
І вдвох отак ми лежимо.
На землі. І я розбита, ледь жива.
В очах лишилося несказане: чому?
І на лиці лиш посмішка сумна…
23.12.2012.
©Роза Туманова
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394519
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2013
Виколіть мені очі, бо вони уже не бачать де істина, а де її ілюзія . Я і так сліпа . Мацаю, куди іти... бо не бачу, натикаючись на стіни непорозуміння і чужої байдужості. Закрийте (руками, скотчем - чим там ще можна?) мені рота щоб мовчала, а не верзла казна-що. А краще зашийте його, бо їсти хочеться кожного дня, що заважає думати тільки про духовне. І забирає такий дорогоцінний час. Відрубайте мені руки, бо роблять не те, що треба. Ні так, як треба. І голову заодно - вона не хоче думати, думає про дрібниці, побут, Господи! Куди я прийду? Їй би відпочивати і все. Потім - потім. Все на потім. І знову втомилась. Відклала.
До голови прикріплені - вуха, які чують, що треба людині, що її турбує, а не те що несе просвітлення духу та справжнє розуміння цього світу. Їх, мабуть надкусив такий собі Тайсон , який цією дією вніс хаос в те, що ми чуємо. А тому чуємо не те.
“Душу , серце - мої індикатори дійсності лишіть. Прошу.
І ноги лишіть. Я хочу ними ходити. І буду... Як правда з виколеними очима з казки, як вершник без голови та надкушеним вухом, як у Холіфілда, як Венера Мілоська без рук. Дивне, правда, створіння вимальовується?
Я поступово у нього перевтілюсь, бо хоч бачу – а сліпа. Говорю – та не те. Роблю, не знаючи що. Чую - хаос. Виколіть мені очі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273902
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 06.08.2011
Спада волосся - вир думок
вітрові на широкі плечі.
Моя душа пішла в танок -
танцює на гарячій печі.
Мої вуста повні гіркотою
степового полину
Мені так важко за тобою...
бити в бетонную стіну.
Шукати такі рідні очі
і, чуєш, не знаходити, а як треба!
Печаль, журба, мої співочі,
все ходять, з самого неба,
за мною. Туляться, руки холодять,
душать мотузкою міцною.
І ще трішки. Хвилин п’ять.
Прийди, бо стану кам’яною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273897
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2011
Я думаю, що можу грати з часом
Я думаю, що можу грати часом… А він мене б’є лицем об асфальт. І так - не жаліє, з усієї сили. Добряче – щоб знала, хто тут господар і чого я варта.
Я манекен, який створений тим же часом. Пофарбована всіма барвами реальної прози життя. І лише цятки проступають на манекені. Якісь незрозумілі цятки – для чужого, неуважного ока. Це – мої відмітини. Це посвідки про те, що я індивідуальність. І це мене різнить від інших манекенів. І ці цятки топчуть інші. Бо таке життя, бо ти повинен відповідати духові часу з усією його непривабливістю. Ти – натовп. Одна з ланок великого стада. А ні … Начувайся. Чуєш?
Ти вбогий і обмежений, бо не в твоїй силі осягнути, всього, що є на Землі. Хтось і не намагається. Хтось силується, але хіба можна встигнути за потоком світла… Запевняють, що ні. Чи такі, все ж, є? А в собі розібратися – теж слабо? Го-го, які ж слабкі люди!!! Гм, вибачте, манекени. (Вони не розумні, на відміну від сапіенсів).
Нас одягнуть у розрекламовані бренди одягу. (А людям без надлишку грошей прийдеться піти в секонд. І скажуть інші, смакуючи слово – ти лууузер). Нагодують смачним і таким нездоровим чікен макнагетсом. (А хтось крикне – так смачно ж! Але то його право, як вівці. Ми ж дозволимо собі піти далі). Будемо поводитись, як нам насаджує телебачення і Інтернет. Чи не будемо. Ти вже обрав?
Чим досконаліший ти манекен, тим менше в тебе цяток «не такого, як всі». Ти ідеальний – ти слухаєш музику, яку всі слухають, одягаєшся, читаєш книги… (Господи, невже ти читаєш? Зідзвонимось добре?). Ти ідеальний. Інші покупці – такі самі манекени – приймають тебе за свого. Ей, ти свій, - чуєш? Надовго і чи по-справжньому - це питання. Але ж так солодко жити ілюзіями, що маєш друзів. Ілюзіях, побудованих на примарних і невідь ким вигаданих уявленнях. Що станеш другом, коли вип’єш з тим чи іншим. Що тебе будуть поважати, коли ти за компанію із ними закуриш… Згадуєте: «Е, а ти чого не п’єш? Ти мені друг чи нє?». (Ох, швидкоплинні, любі друзі).
О, ідеальний сірий, без відмітин манекен! Тебе всі люблять. Заздрю, аж в горлі жаба душить і мозок тріскає.
А це хто стоїть такий? Дуже він підозрілий, якісь цятки. Гм, дивно-дивно. До цього манекену не підходять. Ні, нам такого не треба. Ауфідерзейн, гудбай – не плач і не ридай. Ми не хочемо з тобою водитися. Нам треба щоб, як усі – на одне лице, без дивних цяток і витребеньок. Однакові. Почув?
Ти не палиш, не лаєшся. Не їси м’яса?! Та, той, будь нормальним, як всі. Не випендрюйся!
Таких не люблять. Пам’ятай – виділятися шкідливо. На сірому фоні треба бути сірим. Інакше, ти розумієш (?), порушуєш гармонію!
А то… Час візьме тебе сильними руками і буде довго бити об асфальт реальності. Поки до твоєї свідомості таки дійде – що саме ти робиш не так? Задумався, чи наважишся ще раз «викинути» щось таке, що не властиво «стаду»?
Так що добряче подумай наступного разу, перш ніж щось зробити. Бо тебе вправлять, без зайвих прохань, припрошувань, безкоштовно і залюбки. Бо одного дня, після такого – можеш себе не зібрати. Або зібрати уже не себе… Думай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272912
рубрика: Інше, Громадянська лірика
дата поступления 31.07.2011
Нещодавно трапилась цікава ситуація. Наша із чоловіком спільна знайома прийшла до нас в гості. Говорили на різні теми. Але так, як багато на що у нас з чоловіком різні погляди, то наша гостя не знала, як поводитися. Вона то погоджувалася зі мною, то по тому самому питанню, але з протилежною думкою - із чоловіком. Було трохи сумно… Бо вона не висловила своєї позиції, а лише боялася когось з нас образити. І тому підлаштовувалася… Її метання були дуже помітними - і від того ще більш неприємними. Мене з чоловіком це засмутило, що все так «незручно» вийшло – ми б із задоволенням послухали саме ЇЇ думку.
І виникає питання: чому ми боїмося бути собою? Бо нас такими не сприймуть? Якщо так, то нащо тоді такі друзі? Вони не сприймають нас такими, якими ми є насправді, а оцінюють лише нашу маску. А в результаті наша індивідуальність гибіє. І ми надалі продовжуємо робите те, що нам не до душі.
що ми маємо в результаті? Псевдодруга і втрату себе справжнього. 2:0 – не на нашу користь. І нічого з того немає нам самим. Чому не шукати можливо менше друзів, але таких, які сприймають тебе справжнім, яким ти є. Це, як в коханні – тебе або люблять, або ні – і нічого будувати навколо себе ілюзії та прикидатись. Бо це не призводить ні до чого хорошого .
Важкувато прикидатися весь час (хоч таких людей навкого багато, незважаючи на це!), бо це врешті доводить до зневірення в себе і пустки , яку треба було б заповнити. Але як? Коли маска, яка на тобі, сидить міцно. І знявши її – знімеш уже зі шкірою. Бо вона давно зрослася із тобою. І уже важко (чи практично неможливо) стати тим, ким ти був. А щоб вилікувати оту пустку треба це зробити. Але не можливо. Майже… бо, ой як боляче зняти. Хто наважиться зірвати з себе маску - уже частину свого єства?
Подумаємо, щоб могло бути, якби ми не погодились зробити щось, що суперечило внутрішнім переконанням, тобто собі. Може б хтось не став наркоманом, не сів у в’язницю. Бо колись переступив через своє справжнє «Я» і вперше – за компанію – вколовся, або так само - за компанію - пішов на злочин… Або не став художником, письменником… бо хтось засміявся побачивши твій перший «шедевр». І ти зламався – не повірив собі – послухав інших. І став звичайним. І навіть, якби ти і не став видатним, то був би Собою. І певне захоплення було б твоєю ідентифікацією.
Скільки відомих людей стали відомими, бо робили так, як вони хотіли – не слухали нікого, були собі вірними. І стали геніальним. Але, водночас, і самотніми. Бо вони ставали незрозумілими іншим. А тому далекими від «більшості». Цю «більшість» створюємо, як не дивно, ми самі, коли з готовністю відмовляємось від своєї індивідуальності і підкорюємось «колективному розуму». Бо нас заплюють, не зрозуміють, засміють… І в результаті ким ми стаємо – собою чи просто безликою частиною «більшості»?
Нам не завадило б подумати над тим, що ми втрачаємо. Чи знаходимо щось, щоразу зодягаючи на себе маску. А може варто було б її зняти? Нехай і зі шкірою. І бути собою… Доки не знайдеш того, хто сприйматиме тебе таким, яким ти є!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266711
рубрика: Інше, Філософська лірика
дата поступления 24.06.2011
Несподівано потікши до лиця
Несподівано потікши до лиця,
Фарбою недоречно червоною.
Рум’янець фатального кінця
Збив коханням... Не черговою.
Така не буде коханкою.
Ти відчував її запах тіла ,
Себе ж – нікчемною приманкою.
Перевернутий світ. Все кипіло.
Хотів простягти руки
І в обійми закрити,
Щоб забути життя муку –
Вічність вдвох пити.
Тільки чого так завжди –
Вона іншого кохає.
А ти чекай, страждай, тремти...
Взамін душа вмираючи палає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252598
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2011
Я не геніальний поет...
Я не геніальний поет –
То падіння, то злет.
Хотіла закрити вуста
Та спроба...пуста.
Спалила всі твори
Не робила з того біди,
Чи горя.
Тільки душа просила; -
«Тримать все в собі несила!
Пиши, бо здурію!!!
Дихнуть вільно не смію».
Я підкорилась мимоволі
І мої думки сивочолі
Випурхнули на папір
Злетівши ввись, до гір.
І зрозуміла таке –
Все без творчості гірке.
Я пишу, отже існую –
Це моє життя – чуєш?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251941
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2011
Прощання з дитинством
(Написаний в 16 років)
Спогади – це чарівний одяг,
який від використання не зношується.
Р.Л.Стівенсон.
... -Так ти йдеш, отак несподівано, так швидко? - тремтить мій голос, який змінився від хвилювання до невпізнання.
- Йду - посміхається Дитинство і торкається мого плеча теплою лодонею. Я відвертаюся, бо не хочу, щоб йому було видно мої сльози, які ллються струменем.
- Сльози? до чого вони? - дзвінким голосом мовило дитинство. Але я затято мовчу – образа заполонила моє серце. Ще мить повагавшись сказало;
- Я йду ген за небокрай, вказку мрій, в полонину снів.
- Що ж - іди, лишай мене! - гнівно кидаю я, не стримавши дану самій собі обітницю мовчати.
- Ну що ж ти, я буду завжди з тобою. В кожній струні твоєї душі - здивовано підводжу очі;
- Але ж ти... йдеш?.
- Люба моя, так, я йду, але лишаюся в твоїй ПАМ’ЯТІ, твоєму серці спогадами. Мій сум, як рукою знімає, а на зміну приходить вихор щастя;
-Так! Так… але ж уже тебе не буде насправді. Сум знову поволі закрадався. - А хіба за цим потрібно жалкувати? Тебе чекають нові горизонти життя, такі манливо – чаруючі, такі радісно – хвилюючі і неповторні.
- Розумію, але … невпевнено продовжую, - але важко так прощатись. Дитинство усміхнено спостерігало за мною. Його очі були сповнені такою дитячою пустотливістю, вічною безтурботністю, безкінечною веселістю та променем материнського тепла.
-Пам’ятаєш – каже воно, - сплетений перший вінок з кульбаби, теплий сонячний дощ, який захопив зненацька… Сльози, багато сліз через розбите коліно. Перша буква, слово… подруга… Пам’ятаєш?. Запитливо дивиться, здається, на в очі, а в саму душу. Журливо посміхаюсь;
- Так, пам’ятаю. Замислююсь;
- А може лишишся ще на кілька днів?, - хоча розумію, що надіятись марно.
-Ні - знову посміхнулося своїм сонячним усміхом.
-Посидь зі мною ще кілька хвилин, благаю - по щоках покотилися кришталеві сльози. «Добре, кілька хвилин» - змилостивилось воно. І ми вдвох сиділи на шовковій траві, поринувши у спогади. Хвилини пролетіли, як мить. Дитинство поволі підвелось. Ми мовчали, бо вже не було сил прощатись, не було сил вимовити бодай слово. І легкими, вільними кроками віддалялося за небокрай, не обертаючись. «Спогади» - шепотів вітер. «Спогади» - співав соловейко. «Спогади» - нашіптувала матінка земля.
А назустріч, з небесної блакиті, ішла уже овіяна коханням та жадобою нових вражень Юність. Моя прекрасна, моя незабутня, моя чарівна…
Туманова Роза
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251792
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.04.2011
Ти – мій
«Ти – мій» -, як довго не могла сказати тобі цього. Коли за вікном дрібно йшов срібний дощ, а тополі, тихо журячись, хлипали – я мріяла про тебе. Бурхлива уява, багата фантазія цвіли пишним цвітом, створюючи цілі сади рідкісних, чаруючих квіток майбутнього. Та до тебе був незліченно довгий час. Чомусь так здавалось, а, може, було насправді? Блакитна вись заворожувала – колір небес, колір мрії перед похмурою дійсністю. Тоскно і солодко водночас ставало, коли дивилась на сонце, яке було схоже на величезне запечене, рум’яне яблуко. І мені показувалось, що це буде твоя посмішка, така ж прекрасна, немов останній відблиск заграви на річці, така неповторна, що давала лиш спокій, чи саме щастя. Коли розквітали троянди, то мені ввижалося, що то так моє кохання розквітне з тендітного бутона пишним цвітом вогненно-червоної пристрасті, але, на відміну від квіток, моє почуття не зів’яне, не згасне. Сонна, ледь прокинувшись, ішла по холодних росах і гадала, що і ти мене розбудиш, як тепло після льодяної облоги, втомлену темінню освітиш шлях. Коли співали пісні солодкоголосі птахи, чулося, що то даровані долею пророки щастя.
Коли дух часу шепотів натхненно овіяні легендами історії кохання, то була певність, розповіді ті моєї любові, яка наповнить життя сенсом, сповнить смарагдами кристалічної чистоти вірності. Густий, молочного кольору туман клубочившись, давав віру в те, що почуття оп’янить до безпам’ятства, крізь його пелену можна лише буде помітити постать милого, всемогучу пам'ять пройденого життєвого відрізку часу, та нечіткий обрис реальності, а й більш нічого. Інколи здавалось щастя ось воно, ось воно – переді мною, та воно зникало примарою снів, жалюгідним обманом.
І ось ти зі мною. «Ти – мій» - хочеться сказати, «ти – мій» - і перебрати ніжно твоє неслухняне волосся ніжно – ніжно, як вітер пестить польові квіти, гуляючи вільним степом. Серце б’ється щосили, як птаха в клітці. Радість ллється через край. Бо почуттів наших імення – Вічність. Ти – мій, коханий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243852
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.02.2011
ЛИШАЛОСЬ ДЕСЯТЬ ХВИЛИН ДО УРОКУ…
(Історія з реального життя).
Лишалось десять хвилин до уроку. Буденний шкільний гамір, який доносився з усіх кінців коридору. Вічні розмови, розкотистий безтурботний сміх…
Не поспішаючи, п’ятикласники збиралися до дверей кабінету української мови. Вони тиснулися до вікон, де теплі батареї, поділившись на дівчачу і хлопчачу групу. Одна дівчинка гомоніла без угаву, інша гепнула добре хлопця по плечу книгою, а той у відповідь її. Це переросло в обмін лайливими словами. Третя п’ятикласниця показувала язик старшим та щосили кривлялась. Звісно, що відповідь їй була негайна та різка. Але їй це приносило якесь, певно, задоволення, тому і не лишала цю веселу забавку. Хлопці ж хвалилися один з поперед одного «мобілами»:
- А в тебе є «мобілка»? – лице лідера виражало зацікавленість та власну зверхність.
- Да, конєшно, єсть! – відповів інший. Здавалось, ось воно щастя як виглядає.
Потім уже вдвох захоплено переглядали картинки закачані з Інтернету та слухали «модні мелодії».
Розпатлана, закушкана прибігла їхня однокласниця:
- О, прівєт!
- Ти шось рано – іронічно почулось у відповідь.
Посміхнувшись не по-дитячому злою посмішкою та витримавши паузу, облила їх колючими та добірними словами. Вона виділялася серед класу найменшим зростом, якимось ображеним виразом обличчя, худорлявістю. На маленьких плечиках – здоровецький портфель. Потупцювавши на місці, почала розповідати, як провела минулий вечір.
- Я вчора випила стопку вина і два стакана пива! - випалила вона. Здавалось, дівча справді гордилось цим фактом. І дійсно, вона викликала неабиякий інтерес та схвалення з боку однокласників. Наморщивши лоба, один з них задумливо запитав:
- А-а вино яке?
- «Кагор», - не замислюючись відповіла та.
- Та поганеньке вино, скажу тобі, - голосом знавця в цьому ділі повідомив хлопець.
Потім відбулись гарячі диспути на тему, що «від цього вина погано не буває», «а от Кадарка – вино ще кращого сорту», «і пиво теж ось є…».
Раптово розмову перервав дзвінок. Вчитель, повагом відкривши двері, запросив дітей до класу. Ті, перечіпаючись самі та збиваючи з ніг інших, вбігли і, не припиняючи голосно говорити, посідали за парти. Почався урок…
Туманова Роза
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243537
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 26.02.2011
Осіння ніч
Листя жовте кружляє,
Молочні тумани лежать.
Останній журавель відлітає,
А трави посохлі мовчать.
Уже не шепотяться, замовкли
В чеканні нового дня
Росою умились, помокли,
Навколо вночі – ні вогня.
Посумніли гаї, долини,
Зажурилась верба стара.
Ледь видно старі стежини,
Вітер пісню тихеньку гра.
Тікають доріжки вдаль –
Шукають забуті шляхи.
Огортає берізку жаль –
Золотяться її верхи.
Ні звуку, ні шороху ... Нічого
Лиш безодня нічна пустоти.
І зорі сяють уночі...Нікого,
Та осінь пише листи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243155
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.02.2011
Осінь
Прокинулись буйні вітри,
Огорнувши землю пусту,
Закінчилась феєрія літньої гри,
Окутавшись в дрімучість густу.
Осінь ступає кроком непевним,
Збираючи останню літню красу.
І подувом вітру першим
Отрушує на травах вечірню росу.
І залишається від літа
Тяжка задума лише
А почуття продовжують кипіти
І вітер гойдалку колише.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243153
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.02.2011
Такі закохані і голі...
Горіли дерева цвітом
У ночі дивні ті.
Було це майже літом,
А ти казав: «То місяць світе».
Мене обманював мій зір,
Слух відмовлявся інших чути,
Віддавшись почуттям – я падала із гір.
Своє б імення не забути
Я падала на ніжні руки,
Бо ноги мені не підкорялись,
До голови не долинали звуки,
то мною боги грались.
Ми в небі втопились
Такі закохані і голі,
Любові й досі не напились-
Такі ж закохані і голі.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242973
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 23.02.2011
Душа і тіло
Згорають думки: швидко і неминуче. Час кипить в котлі буднів, буднів без свят. Душа убито дивиться на тебе з куточка кімнати, біля вікна, геть заплаканими очима. Нема нічого і не буде – все ілюзія – бридка, потворна, прикрашена людськими фантазіями щодо поняття “реальність”, тобто вона така змальована, якої в дійсності не існує.
Тіло ж лежить непорушно. Дихає. Ледь чутно то піднімаються, то опускаються груди. Чоло побіліле від болю. Очі сяють тьмяним світлом.
“Так погано” – подала голос душа. “Погано тобі – мені ж перепадає від твого стану”- одказало тіло. ”Гм, ти хіба підкоряєшся мені? – знов озвалась душа.”Ні, просто ми взаємозалежні один від одного” – байдуже кинуло тіло в відповідь.
Помовчали. Душа якось невпевнено, уривчасто запитала – “Давай помрем? Погано ж так!”. “І не подумаю, мені вистачає ласки, достатньо їжі, зручностей – відповіло твердим голосом тіло.
Душа знов глибоко замислилась – “ А мені? Немає ні щирості в почуттях, ні правди на губах, ні справедливості та духовності в житті. Я ж небагато прошу”.”Багато. Занадто багато, щоб все це було в світі ілюзій, невичерпних, як і сама вічність” – словами мудреця відповіло в котрий раз тіло.
Душа тулилась до холодної стіни, закриваючи лице руками від сонячного світла. За вікном цвіло щастя, по небу волоклись неквапом блакитні хмари супокою.
Тіло просило душу:”Ну,йди ж бо до мене. Ми разом одне ціле.По іншому не може бути.” Душа пручалась та все ж мимоволі повертала до своєї половинки. Надіючись знайти спраглими губами воду омріяного…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242971
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.02.2011
ТИ НЕ УКРАЇНЕЦЬ?
«Учітесь, читайте – і чужому научайтесь і свого не цурайтесь»
Т.Г. Шевченко «І мертвим, і живим…»
Ця проблема не нова. Її суть не втрачає своєї актуальності. ЇЇ постійно обговорюють, нею цікавляться, вона завжди в центрі палких суперечок. І жодного вона не залишає осторонь. Ця проблема протягом століть тяжіє над українським народом невирішеними питаннями: «Чиї ми діти, яких батьків? Хіба ж не на Україні живемо? То чому ж не спілкуємось українці українською?».
«Мова ця велична і проста…» - так казав великий російський поет Володимир Маяковський, повертаючи свій особистий «Долг Украине». А от для багатьох наших співвітчизників у мові Шевченка, Франка та Українки нічого величного немає. Одні вважають її «непрестижною» і «неперспективною», інші якщо й намагаються її захищати, то якось кволо. У повсякденному житті сучасного українства побутує суржик, який калічить мову предків та веде до елементарної безграмотності.
Кожна національна меншина в Україні вимагає поваги до своєї мови, своїх етнічних традицій. В той же час самі українці не вважають, що треба передусім захищати рідне українське, натомість вимагають введення другої державної мови – російської. А навіщо її вводити, якщо засилля «русизмів» давно заполонило сторінки газет, ефіри радіо та телебачення? То яка ж мова яку пригнічує? Українська – російську, чи навпаки?
Знання своєї мови та вміння нею користуватися – це й показник культури суспільства. Як писав відомий літературний критик Іван Дзюба: «Рідна мова – це найособистіша і найглибша сфера обстоювання свого «Я», коли воно є, своєї особистої національної гідності». Не поважаючи української мови ми не поважаємо самих себе, не знаючи її – не можемо бути патріотами. Той же критик писав: «Щоб мова жила, вона повинна бути потрібною людям». Чи відчуваємо ми духовну потребу в ній? Чи помалу забуваємо, замінивши «престижною» російською? Чи в нас уже вбили українську сутність? І не боляче, не гірко за це? Питання без відповіді. І їх вирішення залежить не від далекосяжної Верховної Ради чи Президента України, а від нас усіх разом і кожного окремо. Треба лише слідувати словам-заповітам великого Шевченка, бо це ж наша країна і всі зміни у ній – в наших руках, у даному випадку в нашій самосвідомості.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242631
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 22.02.2011
Вітер
(хлопцям –
вітрам присвячується)
Знічев’я пестив коси
Вітер вербі,
Цілував срібні роси
Шептав: «Все - тобі».
Серцем летіла,
Де його душа
Радісно шелестіла
Незнала, що чужа.
Що він її не любить,
Досхочу грається,
Знічев’я голубить
поза очі насміхається.
Вітру ж нема.
Верба сумує журливо
Лишилась одна -
Нічого не мило
Листячко облетіло,
Зів’яла врода
Потьмяніло біле тіло
Ох, пішла краса в воду
А вітер все літає
Долами, лісами,
Дівиць – красунь спокушає,
Кидає з сльозами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242630
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.02.2011
Без Конституції
Де немає закону, немає і злочину.
(Апостол Павло)
«Конституція» - це слово забули в нашій країні – розтоптане, стерте… Ще в деяких книгах, які збереглись, зустрічалось це поняття і класифікувалось, як архаїзм. Панувало суцільне безладдя. Ось уже другий десяток років процвітала монархія. Її владна рука використовувала на шкоду суспільству його ж власність. Земля (41 відсоток чорноземів) була розпродана різним іноземним державам. Збройні сили та інші військові формування спрямовувались проти мирних громадян. З’явилось безліч ідеологій, які були носіями тиранічних ідей. Так, в минулому вони теж були, але ж колись жодна деспотична ідеологія не могла визнаватися в цивілізованій країні.
Колись… А зараз деякі «сумнівні» з погляду тих чи інших ідеологічних партій особи піддавалися жорстоким, нелюдським катуванням, що часто вело до смерті. Арешти, затримання були повсякденною справою. В переважній кількості випадків це відбувалось через конфлікт певних ідей. Як казав мій дядько: «Їх скільки, хоч греблю гати».
Вседозволеність. Нуль обмежень, нуль обов’язків і нуль прав. Виживає сильніший. «Невже ми повернулись до первісних часів?» - запитала я себе і, поправивши високий комір довгого синього плаща, вийшла на подвір’я, щоб купити хоч якісь продукти. Магазинів, як таких, не існувало. Тому що будь-яка «власність» могла бути захоплена за кілька хвилин за допомогою сили. Організації, фабрики, заводи просто розпалися, бо ніхто нікому не довіряв. Ніхто нічого не міг гарантувати.
В житлових будинках теж панував хаос. Мало не кожного дня люди змушені були переселятись, переховуватись... З цими похмурими думками я купила в одного кочуючого продавця пляшечку молока, трохи хліба і дрібку солі. Слава Богу, гроші ще лишились. Але відрізнити, які з них фальшиві, а які – справжні, було важко. Тут допомагав ідентифікатор – механізм. який визначав справжність купюр. Але, якщо його не було, то це була біда – ніхто не вірив власнику грошей на слово… Швидко взявши пожмакані папірці, продавець розчинився між руїнами будівель, як привид…
Нашвидку перекусивши, я пішла до розвалин колишньої бібліотеки. Немає нічого. Навколо лише купи битої цегли, бетону та дерева – рештки колись величних будівель. Рознесли. Ми ж самі і рознесли тоді, коли відчули волю. Розбивали вітрини магазинів, змітаючи все на своєму шляху. Це було якесь божевілля. Якось раптово помутніло тоді в головах – в усіх водночас. Натовп оскаженів, як дикий звір, що сидів роками у клітці та бажав волі і несподівано її отримав. І сила його була руйнівна. Всі думали, що так буде краще. А чи думали взагалі? Ох, як ми помилялись… Цьому передували страйки по всій країні з вимогою відмінити «Конституцію України». Бо, бач, людям набридло сплачувати численні податки, проходити декілька десятків кабінетів задля отримання папірця, який потрібен чи то на роботу, чи то на навчання…і т.д. і т.п. Воля народу – закон. Тоді був… Спочатку науковці, юристи та соціологи просили отямитись та зрозуміти до яких фатальних наслідків це призведе в майбутньому. Марно. Боже, як ми помилялись! Та вже нічого не повернеш…
Я повільно переступала через каміння залишків будівлі – звалища колишньої духовної скарбниці. І разом із нею всієї минулої культури.
…Отямлююсь. І не розумію, чи то переді мною було марево майбутнього, чи то страшний сон сучасності...
Туманова Роза
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242435
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 21.02.2011
Пливе човен…
Пливе човен,
Розбурхує хвилі.
Місяць загадковості повен.
Минають відстані милі.
Човняр щосили гребе
До острова мрій.
Невидима сила зве
В самотності круговій.
Чи допливе човняр,
Остережеться перешкод?
Убережеться від спокус
Чи то все марень тихий крок?
Допливе до мети,
Чи не зійде він з шляху?
Вдасться до неї дійти,
Не поринувши в темінь глуху?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242004
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.02.2011
І небо видихнуло синявою…
І небо видихнуло синявою,
Стуляючи вуста мої журні.
Моя душа летіла за тобою.
Крізь сірі, тихі дні.
Моя душа спліталася б з твоєю,
Щоб жити злитим воєдино – спільним.
Хоча би миттю однією,
Потоком почуттів нестримним.
Скажу, поклавши руку на плече –
І ти подумаєш ще трохи,
Аж поки серце нетерпіння не спече,
Ти не почуєш поруч моїх кроків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241789
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2011
ЗАГУБЛЕНА СТЕЖКА В МИНУЛЕ ЛІТО
Куди оком не кинь майоріли найвигадливішими барвами польові квіти , пригинаючись під ласкавим подихом вітру. Росисті , замріяні трави тремтіли в передчутті вечора. Останні промінці дарували свої гарячі цілунки землі.Сонце повільно котилось за обрій, а над селом линула тиха , затяжна дума Степового Духу.І немов би все було так, як і того незабутнього , минулого літа , але водночас все було по-іншому. Хіба не ті оповіді таємничо шепотів вітер , не так шелестіла одинока береза шовковим листям ? Ні, уже не та кришталь роси наспівувала впівголоса пісні літа . Не вернути торішніх , не забути той час , коли ти мене причарував , мій степовий краєвиде. Як не вернути минулої миті , так не повернути стежки до тебе , коли я вперше побачила твою неосяжну красу всипану тисячами самоцвітів , окроплену , здавалось , сльозами чарівних ельфів. Зітхання мовчазної легенди лиш розривало тишу.І стояв ти степе переді мною гордим , кремезним велетом , маревом самої вічності , такої ж чарівної і неприступної. Не вернути того , що було , але твою манливу загадковість відчула ,як і тоді ,то хіба не знайти стежки в минуле літо ?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241787
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 18.02.2011
Я падаю руками в небо…
Я падаю руками в небо. І п’ю сухими, спраглими губами мрійливу блакить. Торкаюсь спітнілими від хвилювання пальцями горизонту. Тим часом світ стягується довкола мене однією суцільною хмарою дивних видінь. Сонячний промінь не торкається мене – він проходить крізь мене, лишаючи в тілі лише супокійну тишу космосу. Думки тяжкі і заплутані падають на землю важкою валізою непотрібних речей. Невагомий подих неба струшує легку паморозь неприємних події з моїх вій. Вуаль ілюзій спадає з обличчя легким метеликом. Хіба я коли бачила ТАК ясно? Самий спокій ліг на серце, скрутившись котиком. І він колихався на ньому, як мала дитина в колисці. Гарно. Невимовно…
Не дивитися вниз на землю, не згадувати нічого. Не стримуюся. Падаю…
Хапаючи на льоту свої важкі думки і гріхи, заплакану душу і знову розтривожене серце. Я на землі. І знову тяжко.
Чому неба, як і всього високого і чистого триматися важко, а земного і грішного легко та без зусиль? Чергове питання без відповіді.
Я на землі, я знову хочу в небо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241630
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 17.02.2011