Не Зірка

Сторінки (1/33):  « 1»

Кольорова відстань

Кольорова  відстань  між  думками  в  серці
Тисне  на  повіки  спогадом  про  сон.
То  промінням  ясним  у  очах  озветься,
То  співає  гучно  з  серцем  в  унісон.

Ясними  ночами  надиха  на  сповідь,
Сповідь  перед  світом,  перед  світом  дум.
Я  сама  для  себе  божевільний  воїн,
Що  спіткнувся  через  попіл,  дим  і  сум.

 Я  сама  для  себе  стежку  малювала,
Прокладала  червень  через  ту  зиму,
Я  сама  для  себе  катом  вічним  стала,
Лиш  сама  себе  я  загоню  в  пітьму…

Але  ні!  Не  хочу  нидіти  в  облозі
Власного  каліцтва  без  своїх  ідей.
Піднімусь  на  ноги,  стану  на  дорозі
Йтиму  ніч  і  ранок,  і  не  один  день…

Буду  йти  допоки  не  знайду  спочинку
У  натхненній  справі,  в  людях  і  піснях.
Розпочну  біленьку  і  нову  сторінку,
Щоби  більш  не  плакати  у  довічних  снах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333811
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2012


Хіба не байдуже вітрам

Хіба  не  байдуже  вітрам,
Що  знизу  –  люди?
Хіба  не  байдуже  вітрам,
Що  б’ють  у  груди?

Хіба  не  байдуже  морям,
До  наших  плачів?
Хіба  не  байдуже  морям
До  днів  гарячих?

Хіба  не  байдуже  піскам,  
Що  сухо  в  горлі?
Хіба  не  байдуже  піскам,
Що  поруч  гори?

Хіба  не  байдуже  тобі
До  світу  й  людства?
Хіба  не  байдуже  тобі,
Що  долі  рвуться?

Не  байдуже,  що  смерть,  ненависть?
Не  байдуже,  що  горе?
Не  байдуже,  що  темні  рани-лави
Вже  заливають  море?

Не  байдуже,  що  хтось  заплаче?
Не  байдуже,  що  зникне?
Не  байдуже,  що  ми  –  невдячні,
Що  ми  –  мов  крига?

Не  байдуже???  То  значить  доля
Тебе  зростила.
То  значить  ти  у  світлім  колі
Набрався  сили.

То  значить  сподівання  наші
Не  марні  зовсім,
Якщо  душі  твоєї  чаша  
Добро  приносить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333809
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2012


Колискова

Заспіваю  тихо,  
Щоб  не  чули  стріхи,
Щоб  журавлик  нас  не  залишив.
Заспіваю  тихо,
Щоб  прогнати  лихо,
Щоби  дощик  личенько  зросив.

Я  тобі,  дитино,
Простелю  гостинно
Доленьку  щасливу  на  зорі.
Я  тебе,  дитино,
У  біді  не  кину.
Ми  із  татом  станем  у  дворі.
 
Ми  тебе,  малеча,
Візьмемо  на  плечі
Й  пронесемо  крізь  життя.
Ми  тебе,  малеча,
Пронесем  крізь  вечір
В  молоді  упевнені  літа.

Ти  ж  про  нас,  дитино,
Не  забудь  за  тином.
І  пиши  частіше  нам  листи.
Ти  до  нас,  дитино,
В  хату  журавлину
Не  забудь  через  роки  прийти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332583
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.04.2012


Обіймайте дітей

обіймайте  дітей  ще  у  зародку,
Притуляючись  теплими  ручками.
Поцілуйте  устами,  як  заревом,
Чоловіка  терплячого  рвучкого.

Поцілуйте,  щоб  серце  спинилося
Та  із  новою  силою  вдарило.
Щоб  у  всіх  вас  назавжди  лишилося
Це  щасливе  не  маревне  марево.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332230
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.04.2012


Не шкодуй про втрачені роки

.
Все  одно  не  повернеш  минуле.
Через  день  чи  через  ряд  віків
Зрозумієш,  що  усе  забула.

Зрозумієш  –  ти  не  тим  живеш.
І  відчуєш:  зараз  чи  ніколи.
Якщо  мить  сьогоднішня  пройде,
Не  впізнаєш  ти  своєї  долі.

Озирнися:  зараз  час  іде,
Коливаючи  надії,  сподівання.
Ти  живи  сьогодні,  у  цей  день,
Бо,  можливо,  стане  він  останнім.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332229
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.04.2012


Не здався

Пройшов  пустелею  один.
Один  дійшов  до  краю.
Він  сам  мільйони  ті  годин
Від  спеки  помирає.

Пісок  скрипить  вже  на  зубах,  
Пошерхли  спраглі  губи,
А  в  нього  завжди  у  думках
Той  стимул  йому  любий.

Ось  він  дійшов.  Не  впав,
Хоч  і  втомився  сильно.
Руками  жменю  він  набрав
Води  тої  живильної.

Умив  лице,  розплющив  очі,
На  повний  зріст  піднявся...
Такі  думки  його  щоночі.
Аж  ось  він  вже  добрався.

Добрався  до  мети,
Не  впав,  не  зупинився,
Усі  здолав  мости,
Нічому  не  скорився.

Мета  була.  Він  нею  жив.
І  щосекунди  сподівався.
Ішов  і  повз,  і  ніби  плив.
Він  повз,  але  не  здався.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251466
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2011


Дієслова життя

Народився,  закричав,
Посміхнувся,  виростав,
Повзав,  впав,  устав,  всміхнувся,
Грався,  крокував,  спіткнувся,
Бігав,  плигав  і  катався,
Погуляв  і  понавчався,
Зустрічався,  розлучався,
Залицявся,  цілувася,
Розважався,  працював,
Закохався  і  сираждав,
Пропонував  і  одружився,
Ну  пожив,  ну  розлучився...
Знову  залицявся,
Зусирічався,  залицявся,
Розважався,  працював,
Ррозважався  і  страждав,
Потім  знову  працював,
Працював  і  працбвав...
Пропонував  і  одружився,
Син  узимку  народився,
На  руках  носив,  носив,
Виховував,  ростив,  учив...
Усе  старів  і  працював,
Пізніше  серце  лікував,
Лікував  і  намагався,                                                                                                                                                                                                                      Зрозумів  і  попрощався,
Сумував  і  полежав
І  у  вічний  сон  упав...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251465
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2011


маяк

Якщо  не  так,  то  тоді  як?
Складне  до  неможливості  питаня.
Я,  як  старий,  задрипаний  маяк,
Хочу,  щоб  бачили  старання.

Я  намагаюсь  світло  дарувати,
А  сиплеться  лише  пилюка.
Я  намагаюся  слова  сказати,
А  чути  лиш  окремі  звуки.

Але  усе  одно  не  вимкну  я
Ліхтарика,  що  в  серці  ще  жевріє.
Може  для  когось  той  маяк
Надію  або  душу  відігріє.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250776
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.03.2011


Намалюй

Намалюй  мені  долю  веселую
Своїм  поглядом  тихим,  задуманим.
Полюби  мене  листям  і  шелестом,
Поцілуй  своїм  серцем  і  думами.

Ти  розмову  сумну,  нерозгадану
Загуби  у  дитячому  погляді.
Хай  далеко  із  вікон  попадає
Та  печаль  іще  з  раннього  молоду.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250775
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.03.2011


Нове

Нове  побачене,
Нове  відчуте...
Таке  обачливе.  
Його  змахнути
Не  просто  так.  
Не  віриться,
Що  долі  знак,
Мов  книжечка.
Нова  весна,
Нові  емоції,
Така  краса  –  
Аж  жити  хочеться.
Немов  вві  сні.
І  мрії  збудуться.
Хоча  ясні,
Але  марудяться.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250410
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2011


Убий мене

Убий  мене  стіна.
Тебе  я  поцілую.
Відрада  ти  моя.
Тобі  життя  дарую.

Для  тебе  не  шкода
Ні  голови,  ні  серця.
Ти  просто  пригадай,
Що  чула  через  двері.

І  зрозумієш  ти
Сумне  моє  покляття.
І  допоможеш  йти
Й  безумицею  стати.

Щоб  ні  думок,  ні  сліз,
Ні  крові  з  диких  пальців.
Щоб  вітер  мене  ніс
У  божевільнім  танці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250408
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2011


Мовчу

Сиджу.  Мовчу.
В  середині  кричу.
І  розриваю  душу  навпіл.
Кричу.  Не  чув?
Зарився  у  парчу.
Ти  –  самодостатня  мавпа.

На  дві  руки.  Ти  залюбки
Даруєш  їй,  мені  квітки.
Усе  це  чиста  правда.
Легкі  дірки
У  венах  в  дві  ріки
Зливаються  у  зраду.

Забуду.  Промовчу.
Розсерджусь  –  промовчу.
Уже  нічого  не  змінити.
І  більше  не  провчу.
Заллється  каучук  –  
Не  зможеш  говорити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249686
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.03.2011


Якщо зоря сховається за небосхилом…

Якщо  зоря  сховається  за  небосхилом,
Якщо  ріка  потоне  у  гаях,
Ти  намалюй  собі  маленькі  крила,
Щоб  не  сховало  за  дощем  життя.

Ти  сам  іди,  якщо  нема  дороги.
Ти  сам  рости,  якщо  нема  води.
Побий  усі  високії  пороги
Й  залишишся  душею  молодий.

Якщо  ж  самотньо  стане  в  полі,
То  попроси  у  жита,  щоб  цвіло.
І  там,  де  не  чекатимеш  ти  долі,
Живе  проб’ється  джерело.

Ти  в  джерело  поглянь  відкритими  очима,
Умий  лице  і  руки  прохолонь.
І  відображенні  своєму  за  плечима,
Побачиш  серце  й  рідні  дві  долоні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249685
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.03.2011


кілька рядків

кілька  рядків  життя
Записані  на  довго.
На  чотирьох  листах
Нема  майже  нічого.

Нема,  про  що  писати.
Немає  добрих  справ.
Так  хочеться  літати,  
Щоби  ніхто  не  знав.

Щоб  у  польоті  тому  
Подарувать  натхнення,
Щоби  по  небу  всьому
Лишився  слід  зелений.

Щоби  запав  у  очі  
Комусь  з  МОЇХ  ЛЮДЕЙ.
Щоб  зігрівав  щоночі
Потік  моїх  ідей.

Щоби  колись  списали
Дрібненько  всі  листи.
Щоби  мене  згадали,
Коли  не  зможу  вже  іти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249507
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.03.2011


мама

Я  біжу.  Біжу  без  тями.
Без  штанів,  сорочки.
Хочу  бачить  свою  маму,
Бо  мені  два  рочки.

Я  знайду.  Біжу.  І  ось:
Мама  в  сарафані.
Піднімає  ноги  босі
В  рученьках  коханих.

Сполоскала  замазуру
(це  про  мене  мова),
Усмішкою  очі  щурить,
Каже  тихе  слово.

І  цілує  мене  в  носа.
Ніжно  пригортає.
Якщо  я  її  попрошу,
Пісню  заспіває.

Маму  теплу  обіймаю.
Добру,  кольорову.
Вона  ніжно  починає
Свою  колискову.

Чую  серця  стукіт,
Кучерями  граюсь.
Матусині  руки
Мене  присипляють.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249233
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2011


Коли так хочеться

Коли  так  хочеться  тепла,
Ти  наче  крига.  
Хоч  не  тверезою  була,  
Читала  книгу.

Читала  книгу,  та  слова  
Плили  повз  очі.
А  місяця  гладкий    овал  
Снував  між  ночі.

Втомився  вже  від  мого  тіла?
Набридаю?
Для  тебе  ж  бути  гарною  хотіла…
Тепер  ридаю.

А  твої  очі  все-одно
Для  мене  милі.
Дивлюся  –  бачу  дно.
Нема  вже  сили.

Нема  вже  сили  докучать
Своїм  тремтінням.
Не  буду  я  тобі  писать  
Вірші-спасіння.

Не  буду  докучать
Набридлим  тілом.
А  пам’ятаєш  ми  літать
Разом  хотіли?..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249232
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2011


відчуваю…

Я  відчуваю  –  щось  живе  в  мені.
Може  душа  на  волю  рветься?
А  може  то  натхнення  у  вогні
За  разом  раз  у  животі  озветься?

Та  ні.  Там  справді  щось  живе.
Мене  частинка  з’єднана  з  тобою.
Звичайно,  дивне  і  таке  нове…
Думки  снують  невпинним  роєм.

Скажу  я  правду  лиш  тобі.  
Цього  ніяк  не  в  силі  приховати.
Тепер  не  будемо  ніколи  у  журбі.
Щасливим  будь:  Ти  скоро  станеш  татом!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249049
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2011


Світ у чорному

Чорне  небо  впало  на  асфальт.
Чорний  светрик  зігріває  тіло.
Чорний  вогник  не  освітить  даль,  
Як  би  нам  цього  не  захотілось.

Чорний  лак  виблискує  в  кімнаті.
Чорні  очі,  темні,  ніби  смерть.
Все  у  чорний  слід  пофарбувати,
Щоб  стало  схожим  на  шалену  круговерть.


Усе  змішалося  в  одне  єдине.
Кольлрів,  крім  чорного,  немає.
Пісня,  ніби  траур  лине,
А  домівка,  ніби-то  труна.

Усе  набридло,  стало  непроглядно  темним.
Сни  яскраві  не  являються  мені.
Все  ж  сподіватися  на  краще  не  даремно.
Бо  серед  темряви  завжди  живуть  вогні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249046
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2011


душа…

Висока  скеля,
А  очі  вже  внизу.
Думки  пекельні.
Туди  майже  повзу.

Та  вітер  в  спину
Штовхає  і  я  лечу.
Мов  птаха  лину,
Але  до  низу  мчу.

І  скоро  зовсім
Слідом  залишусь.
До  неба  боса
В  останнє  шепочу.

Пробач  за  все,
Безмежність  ти  утішна.
Мене  несеш
До  спокою  і  тиші.

Пробач  і  знай,
Що  смерті  не  боюся.
Я  є  зима.
Такою  і  лишуся.

Той,  хто  не  любить
Мене  якою  є,
Я  подарую  шубу
І  тіло  все  своє.

Беріть  і  роздирайте,
На  дріб’язок,  на  бруд.
Топчіть  і  поїдайте.
Душі  в  ньому  не  буде.

Тіло  –  шкарлупка  верхня.
І  байдуже,  що  вмить
Ці  заздрісники  зверхні
Зможуть  його  спалить.

Душа  ж  на  вічні  роки
Залишиться  для  тих,
Хто  зрозуміє  боки
Моїх  думок  усіх.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247671
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.03.2011


Різне все

Різні  сни
Навіює  уява.
Пояснить  
Ніхто  цього  не  вправі.

Різне  небо
Над  лугами  висне.
І  потреба  
Різна  є  поїсти.

Різний  спокій  –
Ніжний  або  злісний.
І  щороку
Різне  стає  місто.

Різний  час
Малює  в  серці  хвилі.
Тільки  раз
Долаєм  його  милі.

Різний  смак,  
Жага  життя  чи  помсти.
Просто  так?
Ні!!!  Все  в  житті  не  просто.

Різні  долі
Виснуть  у  повітрі.
Трохи  солі?
То  візьми  і  витри.

Різні  дні  –  
Щасливі  чи  страшенні.
Може    й  ніч
Зігріє  комусь  вени.

Різний  сум
І  очі,  і  бажання.
Безліч  дум,
Терпіння  і  вагання.

Різний  бік
У  кожного  питання.
Цілий  вік
Живемо  у  змаганнях.

Різний  шум
Так  стомлює  натхнення.
Молоду
Завжди  згадаєм  землю.

Різні  пси
Заходять  у  літак.
Різні  всі
У  всесвіті  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247668
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.03.2011


почуття

Людина  є.  Не  можна  це  змінити,
Принаймні  ще  найближчі  двісті  літ.
Бо  поки  почуття  збираються  в  політ,
Ще  можем  впевнено  життям  хворіти.

Хворіти  довго  і  без  перестану,  
Щоб  розривалось  серце  на  шматочки,
Щоб  ці  безсмислові  рядочки
Усе-таки  комусь  запам*ятались.

Живемо  так,  як  ми  живемо,
Адже  дано  це  раз  лише,
Щоб  не  знаходити  кліше,
Щоб  розкрутити  довгу  теорему.

Ми  так  повинні  жити,  щоб  усе:
І  дружба,  і  любов,  і  щирість,  мужність.
Щоб  почуття  розквітли,  ніби  ружи,
Щоб  залишили  квітище  густе.

Щоб  добрим  словом  пригадали,
Бо  після  смерті  шана  це  найбільша.
Щоб  люди  дорогі  найближчі
Тільки  хороші  миті  пригадали.

Нехай...  Буває  у  житті  усього,
Та  не  про  це  в  останню  мить  скажу.
За  себе  слово:  почуттями  дорожу,
А  більш  не  треба  тут  нічого.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247450
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.03.2011


Маленькі світи

Іноді  мене  турбують  дивні,  навіть  для  себе  самої,  запитання  типу  «Чому  люди  роблять  у  певні  моменти  життя  те,  що  роблять?»,  «  Що  впливає  на  їхній  вибір  варіанту  відповіді  на  життєві  ситуації?»,  «Чому  ми  бачимо  сни?»  і  безліч  таких  цікавинок  (Для  мене,  звісно.  Таке  комусь  може  здатися  просто  відсутністю  корисних  занять).  Цього  разу  хочеться  знати  чому  ж  люди  кажуть  так,  як  кажуть  і  що  з  цього  виходить?  
         Подумати  б  тільки,  один  вислів  із  вуст  окремих  індивідів  може  звучати  по-різному,  інтерпретовуватися  під  особистий  внутрішній  світ.  От  взяти  хоча  б  звичанісіньку  фразу  «Я  сиджу  на  дивані».  Ви  запитаєте,  що  тут  може  бути  особливого?  Ніби  й  нічого.  А  якщо  ж  копнути  глибше,  все-таки  можна  знайти  щось  цікавеньке.  Адже  одна  людина  так  і  скаже  «Я  сиджу  на  дивані».  Це  прозвучить  сухо,  беземоційно.  З  цього  ясно,  що  для  спілкування  не  час  або  ж  ця  людина  звичайна  зануда,  яка  хоче,  щоб  від  неї  пошвидше  відчепилися,  що  трапляється  не  рідко.  Інша  ж  скаже  «Я  сиджу  на  зручному  дивані».  Це  може  означати,  що  людина  втомлена,  їй  хочеться  домашнього  затишку,  щоб  її  дорогоцінна  «п’ята  точка»  не  відчувала  дискомфорту.  Одна  моя  знайома,  наприклад,  сказала  б  у  цьому  випадку:  «Я  сиджу  на  м’якенькому  диванчику».  Така  вона  і  в  житті.  Вся  така  добра,  піднесена,  ніби  увесь  час  літає  у  хмарах.  Її  не  можна  не  любити.  Створена  вона  лише  для  тепла,  любові  і  всяких  таких  «захмарних»  речей.  Все  це  можна  зрозуміти  з  однієї  єдиної  фрази,  як  її  викладає  конкретна  людина.    Здавалося  б,  що  це  лише  констатуюча  фраза,  а  скільки  всього  говорить.
         Я,  наприклад,  давно  зрозуміла,  що  в  світі  нічого  просто  так  не  відбувається.  Як  сказала  одна  дуже  близька  мені  людина:  «просто  так  навіть  мухи  не  цілуються».  Звісно,  схоже  на  жарт,  але  правди  тут  більше.  Усе,  що  існує  таке  ж  складне,  як  і  світ,  у  якому  ми  живемо.  Наш  Всесвіт  –  неосяжний  і  багатогранний  –  складається  із  маленьких  світів-душ,  тобто  нас.  І  не  завжди  ці  світи  співіснують,  як  мало  би  бути.  Кожен  ховається  у  своїй  замкненій,  обмеженій  душі.  Сам  собі  прагне  до  щастя,  хоча  не  кожен  розуміє,  що  це  для  нього  значить  і  що  для  цього  потрібно.
         Окремий  світ  до  кінця  зрозуміти  не  можливо,  хоч  якими  способами  робити  підкоп.  Завжди  є  таємниці  чи  інформація,  яка  залишається  у  глибині  свідомості  і  не  збирається  винирнути.  Завжди  є  прагнення  бути  не  таким,  як  усі,  а  це  іноді  затьмарює  всі  інші  людські  прагнення.  Для  людей  завжди  знайдеться  безліч  причин,  щоб  не  співпрацювати  з  іншими  світами,  щоб  не  допомогати  нікому,  не  відповідати  ні  за  що  і  ні  за  кого.  
         Не  думайте,  що  існує  лише  негатив.  Я  вірю  в  позитивні  емоції  і  події.  Адже  трапляється,  що  два  маленьких  світи  поєднуються  спільним  прагненням  утворити  одне  велике  щастя  на  двох.  Одразу  з’являється  більше  зрозумілого,  ніж  таємного;  більше  щирого,  ніж  прихованого;  більше  світлого,  ніж  тьмяного.  А  найголовніше,  що  щастя  буде  та  ще  й  яке.  Одне  велике.  Бо  вони  цього  прагнуть  і  роблять  усе  можливе  і  неможливе  для  його  здійснення  З  часом,  як  часто  буває,  щастя,  любов,  довіра  і  ще  велика  кількість  усякого  добра  народжують  іще  одне,  або  й  більше,  маленьке  щастячко,  ще  один  маленький  світ  із  великими  довірливими  очима,  які  ще  не  пізнали  всю  складну  людську  систему  існування.  Спить  собі  спокійно,  мирно  сопе  і  бачить  кольорові  картинки,  наповнені  лише  світлом,  лише  простотою,  лише  щастям...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247449
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.03.2011


мої каруселі

Я  п’яна  від  життя.
Напилася  із  горя.
Хтось  одяг  з  мене  стяг
І  тіло  рве  до  крові.

Життя  хиткі  стрибки
Качають  до  блювоти,
А  іноді,  навіть  іти,
Не  хочу  від  дрімоти.

Ці  каруселі  дивні
Несуться,  як  скажені.
Немов  строкаті  півні
Їдять  мене  по  жмені.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246774
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2011


Все, що сказано не нами

Все,  що  сказано  не  нами,
Не  пояснять  нам  зірки.
А  твоє  мовчання  снами
Я  читаю  залюбки.

Я  читаю  твої    очі,
Повні  сонця  і  небес.
В  диханні  сумної  ночі
Я  розгадую  тебе.

А  мене  читать  не  треба.
Я  для  тебе,  як  вода.
Розлилася  коло  тебе.
Все,  що  хочеш,  я  віддам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246770
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2011


Йшов дощ

Коли  йшов  дощ,
Усе  одно,  що  було  вдягнено  на  тіло.
Коли  йшов  дощ,  
Ти  плакати  могла  скільки  хотіла.
Коли  ж  туман,
Не  видно  виразу  твого  обличчя.
Коли  ж  туман,
Зникають  всі  банальні  просторіччя.
А  коли  ніч,
Ховаються  у  темряві  бажання.
А  коли  ніч,
З’являються  слабенькі  сподівання.
Коли  ж  все  разом,
І  думаєш,  і  плачеш,  і  спокійно.
Коли  ж  все  разом,
Серце  на  замок  зачинене  надійно.
Та  лише,  коли  дощ,
Звільняються  емоції  і  тиша.
Та  лише,  коли  дощ,
Краплини  душу  тішать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245229
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.03.2011


Проза ночі

Ти  вбиваєш  мене  своїм  голосом,
Присипляєш  зірками  негадано.
Ти  говориш  до  зерен,  до  колосу.
Ніч,  ти  -  все-таки  -  гадина.

І  навіщо  ти  маниш,  знущаєшся,
Наді  мною  звисаєш,  мов  молодість.
Чи  назавжди  лишитись  збираєшся?
Чом  над  вухом  шепочеш  і  молишся?

Коли  стріли-зірки  загораються,
Залишаючи  тіло  без  розуму,
Коли  темрява  в  очі  вливається,
Я  і  ніч  залишаються  прозою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245228
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.03.2011


Аромати життя

Скажіть  мені  чим  пахне  сонце?
Чим  пахне  небо?
Чим  пахне  вітер  в  цьому  році?
Мені  так  треба...

Я  хочу  знати  запахи  роси.
Чим  пахне  доля?
Як  нам  відчути  запахи  краси?
Яким  є  запах  болю?

Усе,  упевнена,  чи  пахне,  чи  смердить.
Це  точно  знаю.
Коли  душа  до  стогону  болить,
Запах  хмільної  зграї.  

Та  зграя  вітром  і  дощами
Цю  душу  заливає.
Своїми  дикими,  як  плющ,  вустами
Поцілунками  вкриває.

Тепер  скажіть  як  пахне  тиша?
Скажіть.  Так  хочу  знати.
Від  знань  раптово  стане  веселіше.
Не  буде,  що  і  приховати.

Можливо,  тиша,  ніби  мед  у  бочці?
Можливо,  ніби  м’ята?
Може,  як  немовляточко  в  сорочці,
Що  дуже  хоче  спати?

Напевно,  кожному  вона  свої
Дарує  аромати.
У  ній  рецептори  усі  мої
Бажають  спокій  знати.

А  от  скажіть.  Таке  іще  питання.
Найгололовніше,  мабуть.
Який  же  аромат  кохання?
Зітріть  мою  журбу.

Який  же  запах  в  нього  має  бути?
Напевно,  це  прекрасно.
Так  хочеться  й  мені  його  відчути,  
Вловити  запах  ясно.

Задумаймось  над  цим  і  може  бути,
Що  всі  людські  чуття,
Дадуть  людині  справді  осягнути
Як  пахне  ніжність  і  життя.

Як  пахне  дощ,  роса,  кохання...
Чим  пахне  жах  і  відчай.
Так,  у  серці  різні  почування.
Про  це  вже  досвід  свідчить.

Та  хай  для  всіх  частіше  пахне  м’ята
І  мед,  і  щирість,  і  любов.
Хто  хоче,  той  повинен,  може  знати,  
Що  розганяє  кров.

Ми  будем  чути  лише  аромати,
А  сморід  –  геть  від  нас!
Ми  будем  лагідно  вдихати
Потік,  в  якому  лине  час.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244691
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.03.2011


відпочити

Простори  й  води,  і  асфальт,  і  дим  –
Усе  перемішалося  в  калюжі.
Чому  так  манить  увесь  час  туди,
Де  люди  дивляться  байдуже?

Напевно,  там  лиш  можна  загубитись,
Напевно,  там,  серед  гучних  розмов
По  –  справжньому  можливо  відпочити
І  заспокоїти  гарячу  кров.

Здається,  ти  на  світі  невидимка,
А  голос  потонув  у  шумі  фраз,
Ну  а  життя  –  нечитана  сторінка,
Яка  повторюється  заново  щораз.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244684
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.03.2011


*Твої слова, записані на небі

Твої  слова,  записані  на  небі,
Закарбувались  попелом  у  снах.
Я  так  прилинула  до  тебе,
Як  до  землі  німа  весна.

Я  лину  в  небо,  де  тебе
Побачу  знову  серед  хмари.
Я  лину  в  небо,  бо  тепер
Я  –  лиш  примара.

Примара  тепла  і  проста,  
Що  хоче  щастя  в  тілі.
Тобі  подякують  вуста,
Що  дав  ти  крила.

Ті  крила  білі,  як  зима,
Та  теплі-теплі.
Ті  крила  роздеруть  туман
Серед  пустелі.

Про  тебе  пісню  б  написать…
Так  де  ж  ті  рими?
Я  лише  можу  малювать
Думки  щасливі.

Тобі  кажу  ці  всі  слова.
Ти  посміхнувся  щиро
Тепер  я  знаю,  що  жива.
Бо  ти  повірив.

Повірив  серцю  і    мені
Віддав  натхнення.
Тепер  з  тобою  в  далині,
В  житті  буремнім

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243985
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.02.2011


*Метафора смерті

Метафора  смерті  залізла  в  рукав,
Схопила  за  руку  й  тримає.
Така  вона  тепла,  така  вже  легка.
На  довго  це?  Ми  ще  не  знаєм.

Коли  затягнеться  на  пульсі  тканина?
Коли  порідіють  жнива?
Така  невідома  нікому  картина:
Живу  я  аж  поки  жива.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243016
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.02.2011


Нестримані слова

Кримінального  нічого  в  тім  немає,
Якщо  кілька  слів  покинули  вуста.
Бо  тримаючи  в  середині  страждає,
Нецілована  ніким  душa.

Скільки  правди,  чистоти  і  болю
Приховали  ті  відчужені  від  всіх  слова,
Але  ж  думка  прагнне  вже  на  волю,
Щоб  відкрити  той  проніжений  кошмар.

Ті  слова,  що,  як  повітря  свіже,
Так  благально  кожен  день  ловлю,
Означають  таємницю  тиші,
Означають:  я  тебе  люблю...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242836
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.02.2011


Це понад усе

Вона  тихенько  сьорбнула  гарячого  чаю  й  поставила  чашку  на  стіл.  Світло  вимкнене.  Катерина  сидить  на  кріслі,  підібгавши  під  себе  ноги  і  обхопивши  їх  руками.  Голова  знесилено  лежить  на  колінах.  Байдужий  погляд  зелених  очей  звернений  на  телевізор.  Насправді  ж  вдивляються  ті  сумні  очі  набагато  глибше,  туди,  куди  ніхто,  крім  неї,  не  зможе  зазирнути.  
         Раз-по-раз  відіп’є  трохи  чаю  або  вкине  цукерку  в    рота,  щоб  не  так  давила  на  неї  тиша.  В      такому  положенні  сидить  уже  близько  години.  Півкілограма  цукерок  «грильяж»  як  і  не  було.  Випито  чашок  шість  гарячої  рідини.  Червона  спортивна  сумка  стоїть  поруч,  зібрана  для  довгої  дороги  (напевно  годин  двадцять).  Затримує  Катю  лише  ранній  час.  Поїзд  прибуває  десь  о  сьомій  вечора.  Але  зараз  усе  це  не  таке  вже  й  важливе.  Дочекатися  хоча  б  обіду,  а  там  можна  одразу  й  на  вокзал  вирушити.  Поки  доїде,  поки  те,  поки  це...  Краще  вже  там  почекати  кілька  годин,  аніж  і  далі  знаходитись  у  Його  домі.
         Тільки-но  вона  починала  про  це  думати,  ставало  ще  гірше.  Серце  стискається  до  краю,  розпускаючи  біль  по  усіх  кровоносних  судинах,  а  розум  узагалі  відмовляється  нормально  працювати.
         Ні!  Досить!  Треба  щось  зробити,  щоб  час  пройшов.  Дівчина  піднялася  з  крісла,  вимила  чашку  з-під  свого  чаю  і  побрела  до  ванної  кімнати,  уважно  вдивляючись  під  ноги  похнюпленим  лицем.
         Зайшла.  Зачинилась.  Сіла  на  зачинений  синій  унітаз  і  на  хвилину  знову  поринула  у  свою  задуму.  Знову  піднялася  й  увімкнула  воду  в  крані.  Тремтячими  руками  повільно  потерла  пахуче  мило,  вимила  обличчя  й  хлюпнула  прохолодною  водою,  щоб  освіжити  лице.  Все  це  відбувається,  ніби  в  тумані.  Мов  сама  за  собою  спостерігає  зі  сторони  і  нічого  не  може  вдіяти.
Обіпершись  руками  об  умивальник,  Катерина  вдивляється  у  своє  відображення  у  дзеркалі.  Замучений  вигляд  через  безсонну  ніч  ще  більше  пригнічує  її.  Очі,  завжди  веселі,  зараз  втратили  свій  блиск  і  яскраву  живинку.  Пухкі  губи  стали  блідішими,  а  кутики,  ніби  трохи  опустились.  Лице  втратило  свою  життєрадісність,  за  яку  її  всі  люблять.  Навіть  веснянки  майже  зникли.  Невдоволена  побаченим,  вона  ще  раз  хлюпнула  в  лице  води,  щоб  хоч  якось  відбити  в  собі  бажання  розридатись.  Але  зрадливі  солоні  сльози  покотилися  по  щоках.  Швидка  рука  змахнула  їх  і  ввімкнула  воду  в  душі.  Шум  води  приховує  від  неї  самої  її  знівечений  стан.  Стрімкі,  нічим  і  ніким  не  стримувані  потоки  капотіли  в  такт  краплинам  води,  що  вистукують  по  ванній  невідому  мелодію.
Катерина  ліниво  роздяглася  і  затягла  себе  під  той  теплий  потік.  Через  хвилин  шість  настала  тимчасова  полегкість.  Наплакавшись  до  схочу,  вимкнула  шумливу  воду.  Висушила  себе  м’яким  зеленим  рушником  (це  улюблений  її  колір,  та  і  Його  також).
Одягаючись,  вона  подумала  про  того,  кого  так  любить.  Вони  з  Ним  нстільки  схожі,  настільки  ж  і  відмінні.  Хоча  їй  завжди  здавалось,  що  вони  навпаки  доповнюють  один  одного.  Все  було  так  чудово.  Нажаль  продовжувалось  не  довго.  Один  день  і  одна  ніч  –  і  все  пропало.  Після  цього  вона  не  зможе  йому  довіряти.  Яке  там  довіряти?  Таке  просто  не  можливо  пробачити.  Але  вона  пробачить,  і  дуже  скоро,  хоча  сама  ж  буде  себе  за  це  і  ненавидіти.  Все  через  те,  що  вона  любить.    Шалено  кохає.  І  він  також  любить  –  це  вона  знає  точно,  бо  так  воно  і  є.
Але  ця  ніч  усе  зіпсувала.  Одна  лише  ніч.  Не  дочекався,  не  втримався.  Ще  б  трішки  і  вона  сама  віддала  б  йому  те,  що  він  так  безсоромно  забрав  силою.
Тихесенько  відчинивши  двері,  вкрадливо  визирнула.  Нікого.  Це  добре.  І  знову  впала  на  крісло.  Застигла.  Їй  узагалі  нічого  не  хочеться.  А  ще  краще  було  б,  якби  він  не  прокинувся  до  того,  як  вона  піде.  Дорогу  вже  встигла  вивчити.  Ручка  і  папір  у  неї  є  (просто  так  піти  вона  не  зможе,  не  дивлячись  на  те,  що  він  вчинив).
Хвилина  пройшла  у  ваганнях:  піти  зараз  чи  сказати  все  у  вічі.  Зупинилася  все-таки  на  першому.  Закрила  очі,  щоб  набратися  впевненості  і  спокою.
Ні.  Не  пощастило...  Почувся  шурхіт.  Скрипнули  двері.  Потім  –  сонні  кроки  через  вітальню.  Він  прокинувся...
-  Доброго  ранку,  сонечко,  -  мовив  він  потягаючись,  а  після  поцілував  Катерину.
Вона  машинально  відповіла  на  той  поціілунок,  за  що  одразу  почала  себе  картати.  Але  мовчить.  Її  губи  тремтять  і  відмовляються  видавити  хоч  слово.
-  Чому  так  рано  підхопилась?  Сьогодні  ж  субота  і  ще  тільки...  –  він  поглянув  на  годинник  над  телевізором,  -  початок  на  десяту.
Олександр  ввімкнув  чайник  і  вмостився  на  стільчик.  Сонний,  ніби  перед  цим  десь  працював  у  якомусь  цеху  чи  що.  Катерина  зловила  себе  на  тому,  що  милувалася  своїм  хлопцем.  А  чому  б  і  ні.  Без  майки.  У  якихось  джинсах.  Вона  обожнює  його  прес,  руки...  Все-таки  спортом  займається  не  перший  рік.  А  потім  вона  відігнала  від  себе  ці  думки.  Як  можна  про  таке  думати  після  того,  що  сталося?!
-  У  нас  вчора  була  корпоративна  вечірка,  -  задумливо  мовив  він,  наливаючи  воду  в  чашку.
-  Я  помітила,  -  прошепотіла  Катя,  бо  голос  десь  зник.
-  Так.  Нічого  не  пам’ятаю.  –  Почесав  потилицю  і  позіхнув.
-  Щасливий,  -  заздрісно  протягнула  дівчина,  поклавши  голову  знов  на  зігнуті  коліна.  А  в  душі  закипіла  скажена  злість.  Та  як  він  може?!  Навіть  не  пам’ятає,  що  натворив.
-  Чому  ти  така  сумна?  –  запитав,  нарешті  повністю  прокинувшись.
-  Нічого.  Не  люблю,  коли  люди  п’яні,  а,  особливо,  ти.  Вони  починають  витворяти  казна-що...  Ще  й  спотрсмен,  називається.  До  речі,  я  сьогодні  їду  додому.  Квиток  у  мене  вже  є,  -  швидко  мовила,  щоб  не  видавати  брехню  і  перейти  на  якусь  іншу  тему,  хоча  від  цього  усе  одно  не  стане  легше.  За  квиток  сказала  просто  так.  Напевно,  машинально.  Адже  той  так  потрібний  для  проїзду  папірець  можна  придбати  в  будь  –  який  момент.
-  Чому?  Ти  ж  мала  їхати  лише  післязавтра.
У  нього  зробився  і  справді  збентежений  і,  водночас,  сумний  вигляд.  Він  дивиться  на  Катю  впритул.  Довго  вона  не  може  витримати  –  відвела  погляд  і  втупила  його  у  стіну.
-  Треба  мені.  Термінові  справи,  -  зараз  вона  не  в  силі  щось  вигадувати.
-  Хіба  ж  так  можна?  Коли  ж  я  тебе  знову  побачу?
-  Побачиш,  можливо.  –  Зробила  на  лиці  щось  схоже  на  усмішку.  –  Хоча  навряд,  -  вирішила  нарешті  сказати  щось,  пов’язане  із  сьогоднішньою  ніччю.
-  В  якому  розумінні?  –  ошелешено  запитав  Саша,  повернувши  на  неї  широко  відчинені  очі  і  застиг  із  чашкою  напівдорозі  до  роту.
-  У  тому  самому.
-  Не  тягни.  Що  вже  сталося?  –  посерйознішав  він  і  поставив  гучно  чашку.
-  Не  знаю  як  тобі,  але  особисто  мені  не  дуже  хочеться  знову  бачити  людину,  яка  вчинила,  як  ти  сьогодні.
У  Олександра  аж  рот  трохи  відкрився.  Змішані  думки  скажено  забігали  у  голові.  Він  не  знає,  що  й  сказати.  Зрозуміло,  що  цей  хлопець  не  уявляє,  про  що  йдеться.
-  Я  розумію,  що  ти  нічого  не  пам’ятаєш.  Тобі  легше.  –  Катерина  дивиться  прямо  у  його  великі  очі,  а  в  самої  мимохіть  почали  котитися  сльози  по  щоках.  –  А  мені  так  боляче.  Фізичний  біль  зараз  не  має  значення.  Ні.  В  мене  серце  розривається  від  думки,  що  це  зробила  та  людина,  яку  я  полюбила  з  першого  дня  знайомства.  І  ти  ,  я  знаю,  мене  кохаєш...
-  Звичайно,  але  ж....  –  втрутився  Сашко.
-  Мовчи,  будь  ласка.  Жодного  твого  слова  я  не  сприйму.  Краще  мовчи.  –  Вона  озирнулась  довколо  себе,  ніби  запам’ятовуючи  цю  атмосферу,  але  через  мить  стрепенулась.  –  Ну...  Я  пішла.  Надіюсь,  ти  хоч  згадаєш,  що  накоїв  і  прокинеться  хоча  б  совість.  Прощавай.  Щасти  тобі  в  особистому  житті,  -  гірко  посміхнулась.
Повільно  піднялася,  підхопила  свою  сумку  і  рушила  до  дверей.  Саша  підскочив  і,  підбігши  до  Каті,  схопив  її  за  руку.  Але  вона  обдарувала  його  таким  сильним  поглядом,  що  він  зрозумів  –  зараз  нічого  робити  не  можна.  Здається,  краще  б  вона  покричала,  розсердилась  нормально.  Це  легше  витримати,  ніж  такий  багатозначний  погляд  милих  очей.
Двері  зачинились...
Чутно  лише,  як  по  той  бік  дівчина  швидко  одягла  куртку,  взулась  і  спокійно  зачинила  зовнішні  двері.
Тиша...  Муха  дзижчить  над  вухом.  Вітер  увірвався  у  прочинену  хвіртку.  Мурашки  від  прохолоди  пробігли  по  всьому  тілу.
Олександр,  як  був,  так  і  стоїть  паралізований  незнанням.  Жах  застиг  у  очах.  Лише  зараз  почав  розуміти  усю  серйозність  скоєного.  Найгіршим  є  те,  що  в  пам’яті  його  залишився  лише  початок  корпоративної  вечірки.  Зрозуміло,  що  випив  багацько,  тим  паче  давно  не  вживав  алкоголю.  Саме  ця    вогняна  речовина  в  десятки  разів  підсилила  його  бажання.  Це  і  призвело  до  того,  що  сталося.  Чоловіча  сутність  перемогла  на  деякий  час  ті  теплі  почуття,  які  його  переповнюють  і  зараз,  і  завжди.
Сів  на  стілець.  Ні,  він  усе  одно  не  може  спокійно  сидіти,  склавши  руки.  Пішов  до  кімнати.  А  тут  ще  гірше.  Кожна  річ  навіває  якусь  думку  про  Катю.  Він  кинув  швидкий  погляд  на  зім’яту  в  кутку  ліжка  ковдру,  на  подушки,  що  не  зрозуміло  по-якому  валяються.  І  тут  він  ледь  не  впав:  на  яскраво-зеленому  простирадлі  видніється  невелика  червона  пляма.  Блискавка  вдарила  в  затуманений  розум.  Прокинувся.  Це  все...  Як  же  так?  Як  він  міг?  Як  у  нього  вистачило  нахабності  на  це?  Море  запитань  до  самого  себе.  Він  більше  її  не  побачить?  Ту,  яку  кохає  більше  за  все  на  світі,  ту,  яка  принесла  йому  скільли  тепла,  радості  і  світла.  Його  рідненька  Катеринка.  Катруся.  Він  сів  на  коліна.  Кінець.  Життя  не  буде.  А  вона  ж...  Мовчить.  Терпить.  Як  завжди,  усе  в  собі  тримає.  Ще  довго  він  не  зрушить  з  місця,  караючи  себе  за  скоєний  злочин...
Вулиця  засіяна  жовтим  листям,  яке  раз-по-раз  підкидає  вітер  і  переносить  із  місця  на  місце.  Човгаючи  ногами  по  вологому  асфальту,  сховавши  руки  в  кишені,  Катря  прямує  до  тролейбусної  зупинки.  Сльози  вона  вже  не  витирає.  Байдуже.  Усе  байдуже.  А  в  пам’яті  спливає  кожна  хвилина  пережитої  ночі:  і  п’яні  очі  Сашка,  і  його  наполегливі  поцілунки,  а  потім  –  розкиданий  одяг  і  ...  Ні,  цього  ще  довго  не  мона  буде  забути.  Прокрутивши  все  заново,  Катя  відключила  себе  від  тих  думок  і  пришвидшила  крок,  хоча  й  здогадується  він  не  буде  наздоганяти.  Але  швидка  хода  заспокоює,  видуває  надокучливі  роздуми.
Як  доїхала  до  вокзалу  не  пам’ятає.  Прийшла  до  тями,  вже  сидячи  на  лавці.  Розбудили  із  задуми  гучні  слова  про  прибуття  якогось  поїзда.  Поглянула  на  годинник  –  пів  на  п’яту.  Не  зрозуміло,  куди  так  швитко  сплинув  час.  Задзвенів  телефон.
-  Алло,  -  мовила,  намагаючись  ні  про  що  не  думати.
-  Привіт,  Катю.  Як  там  справи?  Коли  приїжджаєш  додому?
-  Привіт,  мамо.  Я  вже  скоро  сідатиму  на  поїзд.
-  Як?  Чому  так  швидко?  Ти  ж  так  сильно  хотіла  поїхати  туди.
-  Мені  треба...  деякі  справи  владнати  в  університеті.
-  Зрозуміло.  Надіюсь  проблем  немає.  Хоч  скажеш,  якщо  щось  станеться.
-  Ніяких  проблем.  Просто  багато  чого  треба  дізнатись  стосовно  майбутньої  сесії.
-  Ну  добре.  Успіху.  Не  забувай  телефонувати.
-  Бувай,  мамо.  Всім  привіт.
Катя  одразу  сховала  мобільний  у  кишеню  і  знову  задумалась.  Не  може  швидко  відійти  від  питань,  які  мучать  її  із  сьогоднішньої  ночі.
Час  минає  швидко.  Чи,  може,  вона  просто  не  помічає  його  плину.  Більше  всого,  другий  варіант.  У  її  стані  нічого  не  має  значення.
Шість  годин  і  десять  хвилин.  Звучить  повідомлення.  Голосний  жіночий  голос  говорить  про  прибуття  катіного  поїзда.  Дівчина  піднялась,  закинула  на  плече  сумку  і  кинула  блукаючий  погляд  на  рельси.
-  Катю!  –  почувся  благальний  і,  одночасно,  до  болю  збентежений  голос.  –  Не  їдь.  Знаю  –  мою  провину  не  загладити,  але  я  не  можу  без  тебе.  Усе  зроблю,  щоб  ти  пробачила  мене.
Катерина  озирнулась.  Високий,  чорнявий,  без  кутрки  стоїть  перед  нею  її  Сашко.  Вона  мовчить  і  дивиться  йому  в  очі.
-  Навіщо  ти  приїхав?  –  вимовила  з  докором,  підкинувши  сумку  на  плечі,  яка  почала  сповзати.
-  Не  можу  тебе  відпустити  після  того,  що  я  вчинив.  Так  буде  ще  гірше.  Як  я  можу  сидіти  склавши  руки,  коли  ти  так  почуваєшся,  хоча  мені  важко  до  кінця  зрозуміти  й  осягнути  твій  стан.
-  Ти  змерзнеш,  -  втомлено  мовила  Катя  після  хвилинної  мовчанки  і  поставила  трикляту  сумку  на  землю.
Сашко  підбігає  і  хапає  її  в  обійми.
-  Не  треба  так,  -  просить  дівчина  тихо.
-  Що  саме  не  треба?
-  Стискаєш...  боляче...
Він  трохи  послабив  свої  люблячі  руки  і  вглядівся  у  поблідле  лице,  яке  раптово  стало  жовтим,  аж  зеленкуватим.
-  Тобі  недобре?  –  злякався  ледь  не  до  смерті.
-  Все  нормально.  Тільки...
-  Що?  Ну?
-  Тримай  мене,  бо  зараз  упаду.
Вона  знепритомніла,  заплющила  очі.  Довгі  вії  опустились  донизу.  Олександр  підхопив  свою  тендітну  дівчину  і  сів  із  нею  на  лавку,  посадивши  її  на  колінах.  Він  тримає  Катю,  мов  малу  дитину.  Підтримує  голову  і  очікувально  зазирає  в  обличчя.  Нарешті  очі  повільно  відчинились.  Він  одразу  поклав  до  її  рота  ментолову  цукерку,  щоб  хоч  якось  допомогти.  Дві  пари  люблячих,  але  збентежених  і  збитих  із  пантелику  очей  дивляться  один  на  одного.
Він  тримає  її  ослабле  тіло,  ніби  боїться,  що  це  маленьке  створіння  або  полетить,  як  метелик,  або  розтане,  як  привид,  але  в  будь-якому  разі  покине  його  на  самоті.  Цей  страх  несамовитий.  Та  з  місця  він  не  сміє  зрушити.  Обоє  закоханих  не  хочуть  відводити  очі,  щоб  не  зіпсувати  хоч  одну  блаженну  мить.  Мить  заспокоєння...  Мить  прощення...  Мить  кохання...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242694
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.02.2011


Вона втомилась

Набрид  і  шум,  і  балачки,  і  гамір,
І  бруд,  що  плутається  під  ногами.
Вона  втомилась...
Та  молода  душа,  не  зношена  роками,
Те  серце,  стиснене  його  руками,
Вже  спопелилось.

Так  важко  відстань  їй  дається  взагалі.
Йде,  ніби  сонце,  не  торкаючись  землі.
Вона  втомилась...
Думки  весь  час  далеко  в  космос  линуть.
Їй  не  дають  самотнього  спочину.

Так  довго  все  в  середині  уперто  зачиняла.
А  зараз  того  всього,  ніби  моря  стало.
Вона  втомилась...
Чому  в  житті  усе  не  так,  як  сподівалась?
Чому  із  рівноваги  вийшла  й  наростають
Буремні  хвилі.

І  шаленіє,  рветься  вже  на  волю,  ніби  сокіл
Той  простір  у  душі  наповнений,  широкий.
Вона  втомилась...
І  рада  відірвати  шмат  від  серця  і  віддати,
Йому,  але  у  нього  теж  хотілося  б  забрати.
Немає  сили.

Чекання  зводить  з  розуму  і  рве  на  шмаття  
А  розум  не  існує.  Лиш  одне  палаюче  багаття.
Вона  втомилась...
І  як  би  не  заповнила  думки  віршами  про  тепло,
Не  зникне  тих  старих  видінь  пилок.
Бо  так  не  вміє.
́́

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242693
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.02.2011