| Сторінки (1/10): | « | 1 | » |
Тільки в квітні сонце почало дарувати місту справжні теплі посмішки. Природа одразу ж відгукнулася молоденькою ніжно-зеленою травицею і бруньками на деревах. Люди повеселішали; хутряні шапки і сапоги, дублянки остаточно повернулися на свої місця в шафах до наступного зимового сезону.
А вже через пару тижнів по плитках стукали каблуки туфель та на вітру розвіювались легенькі плащі і курточки. Місто огорнулось зеленою шаллю з листя дерев та прикрасилося біло-рожевим намистом фруктових садів.
Міфа згадав, як цвітуть сади у Верболозах: наче молочна ріка біжить із двору у двір із яблуневих і грушевих, черешневих і вишневих, а згодом абрикосових і персикових пелюстків; гудуть бджоли і п‘янить тонкий солодкий аромат.
Софія помітила сумну посмішку на обличчі супутника і, знаючи від брата, що для Міфи болісно повертатися в минуле, обережно запитала:
— Дім згадав?
— ... Так, — помітно збентежившись, відповів Міфа. Потім лагідно посміхнувся до Софії і продовжив. — Я жив у селищі під великим містом. І в цю пору сади були залиті білим цвітом. Це пречудове видовище.
— Я тебе розумію, — підхопила Софія. — у мене бабуся з дідусем живуть у селі. Я до них збираюся на Паску. А ти їздиш до рідних? — не подумавши спитала дівчина, і не одразу знайшлася, чим би одвести питання.
— Закінчивши школу, я наступного ж дня переїхав до цього міста і більше дома не був.
Міфа замовк. Попереду була проїзна частина, а за нею міст. Вони перейшли через дорогу і пішли по мосту.
— Коли я був у дев‘ятому класі, — продовжив Міфа, — загинули батьки під машиною. З братом, старшим, ми не зжилися і я покинув дім.
До переїзду більше року підпрацьовував дома, а по переїзді, склавши іспити до нашого інституту, що не було важким, бо збирався і готувався поступати до вузу в своєму місті, одразу ж пішов працювати тут на літо. Тому деякі гроші були.
Так і живу: з весни по осінь — півроку — працюю, інших півроку — існую зі зекономлених грошей та стипендії. Бува дуже важко, але завдяки твоєму братові, все вирішується.
Якось зловив себе на думці, що Рома — мій янгол-охоронець, — Міфа посміхнувся. — Саме він познайомив мене з людиною, в якої є комп‘ютер... Це така зараз маловідома машина, але за нею майбутнє людства... Тепер я щотижня ходжу до того хлопця і працюю по дві години на машині.
Міфа і Софія зупинилися на мосту. Міфа подивився на водну течію і заговорив до річки:
— Я корабель, що блукає в океані часу. І чи пристану колись до берега?
Міфа повернувся до Софії.
— Знаєш, не те щоб у тебе, у себе боюся запитати... чому... чому саме мене ти вибрала?
Софія перевела погляд на річку, потім подивилася на Міфу і віршовано одповіла:
— Очі, як вічність,
як задзеркалля,
В них нескінченність
я відшукала.
— Вічність, нескінченність, — відлунням повторив Міфа, — такі рідні слова...
— Чим рідні? — ненав’язливо запитала Софія.
— Ще минулої зими Вічність була для мене всім: початком і кінцем; метою, пошуком, і нарешті істиною... Насправді й досі залишається такою... Але хочеться ступити на землю.
— Може, я твій острів; може наше кохання — це берег?
— Може. — Міфа поцілував Софію, і підсумував, — корабель Вічності й острів Кохання, чом би й ні?
Взявшись за руки , закохана пара попрямувала назустріч весні.
далi буде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=13101
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.04.2006
Минув тиждень, як до рук Софії потрапили цікаві записи. Приніс їх її двоюрідний брат зі словами: „Одному юному філософу від друга іншого юного філософа”. І розказав про Міфу.
Сьогодні Софія вирішила, що буде поступати не на філологічний факультет, а на природничий, де навчається брат Рома. Та як же сказати батькам, саме матері, що не піде по її стопам? „А я нічого й не казатиму, бо не дозволять, — думала Софія. — Складатиму іспити на обидва факультети. І коли поступлю на природничий... якщо поступлю... точно поступлю!, тоді і дізнаються”.
Про своє рішення дівчина розповіла тільки братові, який і взявся їй допомагати в цьому, підтягуючи в навчанні з природничих наук.
***
Міцно тримаючи обома руками заліковку, сяюча од щастя, дівчина спускалась сходами.
„От і перша сесія позаду: всі п‘ятірки. Нарешті доведу батькам, що поступати на природничий факультет не було безглуздістю, — міркувала Софія. — Я така рада, що навчаюся саме тут. Бо в цих струнких науках розкриваються закономірності будови і взаємодії всього існуючого. В цих чудових науках вирує неспинний рух живого й неживого, видимого й невидимого, великого й малого. І знання непохитних законів руху всього — це як читання скрижалей істини. Завжди щось нове. Сьогодення з минулим і майбутнім... Сама матінка-природа в цих науках закладає в людину початки стриміння пізнавати світ, поповнюючи й упорядковуючи все більше і більше знань. Людина зростає в своїх стриміннях: до дерева, до неба, до Сонця, до Галактики, до Всесвіту і йде далі, або занурюється в атом, намагаючись розділити його до неподільної частки — ніщо не спиняє людину, натхнену наукою, і не спинить, поки життя і розум надихають її на нові відкриття...”
Софія зайшла до буфету, де на неї чекали Рома і Міфа. Хлопці були зовсім не схожі між собою, навіть протилежними, як чорне і біле, і зовні, і за характером. Рома — з темно-каштановим волоссям і темними очима — жив весело: в постійних пригодах і нових знайомствах. У Міфи ж було світле волосся й сірі очі, а характер спокійний і часом меланхолійний. Софія була майже копією брата: енергійна й весела, смугляста, з темним волоссям, тільки очі зелені — від батька.
— Ну, як іспит? — зустрів питанням дівчину брат.
— Відмінно! — задравши до гори носа і посміхнувшись, відповіла Софія.
— З бойовим хрещенням, сестричко!
— Тепер ти справжній студент, — додав Міфа.
— Дякую хлопці.
Рома пішов по кофе. Софія подивилася на Міфу і замислилася: „Робити те, що подобається, і бути поряд з коханою людиною — це й щастя!”
— Про що задумалася, Софієчко? — запитав Міфа.
— Хочу танцювати, — грайливо посміхнулася дівчина.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=13100
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.04.2006
„Петля Розуму” — підписав Міфа у зошиті малюнок, на якому був зображений великий знак нескінченності з „нулем” над дірчастою точкою в місці перетину. Вгорі лівої частини петлі поставив стрілочку і латинську літеру „t”, позначивши час.
„Точка „нуль” — це початок руху, — міркував Міфа. — У лівій частині петлі відбувається все до появи людини: обмеження частини Вічності — окреслення розмірів Всесвіту; виникнення неживого, а згодом живого. Останнє відбувається мільйони мільйонів років по спіралі, не доходячи до точки „нуль”. Доходження ж точки „нуль” означало якісний перехід Всесвіту на новий рівень — в живу істоту вселився розум.
Після подрібнення Розуму — права частина петлі — людина почала жити теж по спіралі: народження, зростання тощо, смерть. Аж поки через дрібний промінь свого розуму не відкрила сонце Розуму, тим самим діставшись „нуля”. Людина зрозуміла, що нерухлива безмежність Духу і Матерії — є Вічність і є виток усього, а рухлива частина — Всесвіт — це наслідок появи Розуму в русі.
Та будь-який рух прямує до спокою.
Ззовні ж Розум не зміг припинити рух — Дух і Матерія стали неконтрольованими. Тому він вселився в людину, аби зруйнувати рух із середини”.
Міфа міркував і записував, записував. Потім повернувся на початок записів, які зробив за цей день, і поставив дату.
***
З початку навчального тижня Міфа не з‘являвся в інституті. І сьогодні, в п‘ятницю, занурився під одіяло і нікуди не пішов. Просто лежав, ні про що не думаючи.
Десь о півдні звівся з ліжка, натягнув одяг і вийшов на вулицю. Ковток свіжого повітря — невелике запаморочення. Ну, звісно, з понеділка майже нічого не їв, а вчора так і зовсім голодував. Наче примара, вздовж дев‘ятиповерхівок, він попрямував до мосту.
Дійшовши до середини будівлі над річкою, зупинився, поклав руки на огороду і подивився в темну течію.
„І людина опинилася на роздоріжжі, — сказав про себе Міфа. — Йти „по спіралі”, знаючи все, вона не могла”.
„Зупинитися?”, — прошепотів він і ще пильніше вдивився в течію. Потім поклав голову на руки і довго так стояв, аж поки хтось не торкнувся його і не запитав, чи все гаразд. Коли Міфа підняв голову і подивився на жінку, то та несподівано почала заспокоювати його.
— Все добре! — вже Міфа заспокоював жінку.
„Звичайно, людина в праві припинити своє життя, — міркував Міфа, спускаючись з мосту. — Та таке рішення я не вважаю вірним.
Якщо можна було б сказати „не хочу жити” і в ту ж мить розчинитися у Вічність... Але, на великий жаль, досягнення істини не несе за собою такого розчинення”.
Міфа присів на лавку біля першої дев‘ятиповерхівки.
„І що ж робити?” — кружляло у нього в голові, наче осіннє листя, підхоплене вітром.
Міфа встав і пішов поміж дерев.
„Треба нести істину людям! — Міфа прискорив крок і от-от здавалося здійметься над шарудливою ковдрою. — Так, відкрити людям через себе те, що побачив я. І нехай вони вважають це несуттєвим, або навіть смішним. Ці знання не повинні належати тільки мені — нехай ними володіє кожний, хто захоче.
Прокласти шлях до „нуля”, до Вічності, до спокою. Бо ж припинення руху неминуче. А припинитися рух може тільки тоді, коли всі дізнаються і самі захочуть цього. Навіщо жити в русі, в цій суї, повсякчасно шукаючи відповіді, коли є Вічність?”
***
У довгій залізній посудині забурлила вода. Рома вимкнув кип’ятильник та накрив посудину тарілкою, щоб вода не зачахла. Нарізав батон, приніс із холодильника масло, ковбасу, сир і зробив бутерброди.
Рома подивився на годинник: минуло півгодини, як він повернувся з інституту. Його товариш-одногрупник Міфа, з яким вони ділили кімнату в гуртожитку, затримався у вузі. Тиждень потому, на минулій парі „Вступу до спеціальності” Міфа віддав зошит зі своїми філософськими роздумами професору Луніну, і сьогодні викладач мав повернути зошита хлопцеві з відповідними міркуваннями щодо написаного.
Нарешті двері в тридцять сьому кімнату відчинилися і на порозі з‘явився Міфа.
— Ну, що, Ейнштейн, коли світ побачить нову теорію шановного Мефодія Григоровича? — жартівливо запитав Рома, готуючи напій.
— Ніколи, — сухо одповів Міфа.
Він зняв мокрий верхній одяг і взуття, підійшов до столу, взяв бутерброд, сів на стілець та підтягнув чашку чаю до себе. Потім преспокійно подивився на друга та розплився в посмішці.
— Чому радієш? Що сказав Лунін?
— Лунін? — правду: все це цікаво, але написано по-дитячому, казковому. Що навчання у вузі і необхідне саме для того, щоб такі над серйозні речі доводити, і подавати в науковому стилі, а не фантастичному. Що мені конче потрібно вчитися. І під кінець висловив сподівання, що через кілька років прочитає мою нову або оновлену роботу. — Міфа іронічно посміхнувся, — ніяких робіт ніхто більше не побачить: ні старих, ні нових...
Рому перемкнуло:
— А де зошит?
— Канув в урне.
— Та ти що, дурень, це ж цінні записи. Куди ти їх подів?
Супроводжуючи жартівливими жестами, Міфа відповів:
— Завернув у кульок з-під пиріжків, і довірив смітникові в парку.
Не пройшло й п‘яти хвилин, як Рома, обліплений лютневим снігом, рискав, наче бомж, по паркових смітниках. „От дурень, дурень, і такий спокійний. Ще й жартує!” — повторював про себе Рома. Він згадував, що скільки знає Міфу, а це півтори роки, хлопець був одержимий своєю ідеєю відшукати істину та створити щось унікальне, гармонічне для всього. Ночі за писаниною, періодичні відчуження від людей... Та коли той дістався у своїх міркуваннях логічного кінця, знайшов свою істину... то невже вирішив, що це нікому не потрібно?
У п‘ятому чи шостому урні Рома таки знайшов, що шукав. Дістав зошита з пакунку, викинувши останній, і замислився, що робити далі: в гуртожиток записи не понесе, щоб не дратувати друга; то де тоді їх залишити? Рома автоматично загортав зошит і зупинився на складеному аркуші, датованому сьогоднішнім днем.
Коли хлопець дочитав до кінця те, що було написано на папірці, то вже точно знав, кому віддасть зошита на зберігання, або на зовсім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=13099
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.04.2006
Чорні брови, біле лице,
Маковії губи,
Де твій козак, де твій лицар,
Горлице, голубко?
Де твій сокіл загубився
На сим білім світі?
У які шляхи пустився?
Знають сонце й вітер.
А дівчинонька марніє,
В’яне як та квітка,
Сльози лиє замість мрії
Дрібненькі досвіта.
Без миленького і рідні
Начебто чужії —
Лий же, сестро, сльози дрібні,
Може, бог зжаліє,
Може, зглянеться на тебе,
Душу зсиротілу,
Може, знайдуться й для тебе
На сим світі крила.
Якщо ж ні, то було б краще
Згинути, ніж жити,
Бо без щастя темні хащі
Всюди... Брате-вітер,
Віднеси жалобні думи,
Кому бог підскаже,
В кого серденько у сумі
Доленька укаже.
Простели-но, сонце-друже,
Вірную доріжку,
Огорни-но їхні душі
Ніжною меріжкой.
Чорні брови, біле лице,
Маковії губи...
Боже милостивий, любий,
Дівчину не згуби!
***
Чом припинила вчити мати
Доньку, що головне кохати,
Що маєш впершим — то багатство,
А іншеє — тяжкеє рабство,
Що ніякі розглузді вчення
Не змінять дівчині вінчення,
Ніякі брильки-діаманти —
Від милого кровинку-малку...
Ніщо, ніде, ніколи вже,
Все те лишилось за межей.
Невже?..
Невже це було
Кохання єдине?
Невже одцвіло?
Не буде родини,
Теплої хатини,
Рідної дитини?
Не буде… О, люде! —
Біда то є люта.
Не втримала біля
Вірненького друга —
Лишилися біль і
Самотняя туга
Тобі. Іншій — ласка:
Пригорне до себе —
І знайдеться казка,
Загоїться серце.
А ти не зуміла
Цінити ці миті,
Серденько зумліло
І більш не розцвітить,
Так більш не розцвітить,
А наче не треба,
Не так наче світить,
Не так манить в небо.
Отож, поряд батьків
В великій родині
Між сестер і браттів
Дівуй сиротиной;
Гостюй у хрещеників,
Племінників гойда,
Аж поки прощення
Не знайдеш за гордість.
Сестро, не карай нікого —
Така твоя доля
(Від доброго чи лихого?):
Згорать молодою.
Чорні брови, біле лице,
Маковії губи,
Був бо козак, був бо лицар
В горлиці, голубки...
***
Гойда вас, думи, мої діти,
Бо тілько з вами порадіти,
Посумувати можу я.
А зійде сонце, посміхнуся,
До його світла пригорнуся,
Розтопиться моя журба.
Гойдала, годила,
Гойдала, молила,
Про щастя молила,
Про щастя із милим.
Любов дарувала,
Любов віддавала,
Тепло віддавала,
Душа відтавала,
Серце сподівало,
Новим сповівало.
Чорні брови, біле лице,
Маковії губи,
Ось твій козак, ось твій лицар,
Диви, не загуби!
Я же маю, добрий боже,
Єдине прохання:
Будь найпершіїм сторожем
Вірного кохання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=13098
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.04.2006
„Вічність. Для неї нема ні минулого, ні майбутнього, ані теперішнього. Немає часу. Вона безмежна.
Складається Вічність з дрібних частинок, які менші за нині відомого атома. Частинки не пов‘язані між собою; вони однорідно розташовані в усьому просторі.
Одного разу однорідність порушилась, коли дві частинки потягнулися одна до одної.
„Що відбувається?” — здивувався Розум, який виник, щоб зрозуміти те, що сталося. Але не встигли частинки торкнутися одна одної, як інша сила, протилежна першій, потягнула їх на попередні місця. „Ні! — збентежився Розум. — Як тільки частинки повернуться на свої місця, я перестану існувати”. І тоді дві частинки злилися воєдино...”
З першої сторінки зошита дівочі пальці перебігли до того місця, де був закладений папірець:
„... Таким чином у Вічності починає відбуватися хаос відтворення, і внаслідок цього з‘являються згустки частинок та звільнений простір, які, при вселенні в них Розуму, обмежуються в нескінченному просторі Вічності.
Розумні перетворення в обмеженій частині Вічності — Всесвіті — призводять до виникнення Всесвітнього Духу та Всесвітньої Матерії.
Злиття прекрасної одиниці матерії — тіла — та дивної одиниці Духу — душі — призводять до створення неперевершеної істоти, в якій вивільняється Розум у первинному вигляді.
Та від точки вселення Розуму в Дух і Матерію до точки звільнення Розуму з останніх простягається Тунель Вічності. А вивільнення Розуму призводить до хаосу руйнування...”
Багаторазово перекреслені записи на останній сторінці дівчина прошепотіла майже про себе:
„... І поширювався Тунель Вічності у просторі Всесвіту шляхом руйнування Духа і Матерії до однорідної маси.
І коли дві останні частинки Всесвіту повернулися на свої місця у Вічності, тоді зник і Розум.
І залишилась безмежність; без теперішнього, без минулого і без майбутнього — без часу. Вічність.
Вона, Вічність і є істиною. Знати таємницю виникнення Всесвіту (частини Вічності, обмеженої простором і часом) і таємницю зникнення — й являє собою знати істину”.
Марійка притулила зошитку „Міфові реалії” до себе, прислонилася до дерева й закрила очі.
Їй здалося, що вона підіймається по дробині до останньої сходинки, й опиняється в темряві. Але ця темрява дивна; хоч і чорна, та дівчина бачить її далечінь, неосяжність. Ця темрява — спокій. Це — істина.
— Добрий день, білявко!
— Добридень, пане! — відізвалася Марійка до дідуся, що стояв за металевою сіткою.
— А я вас раніше тут не бачив.
— Я приїхала до людей, які тут мешкають.
— Та тут вже роки два ніхто не живе.
— Дійсно... А розкажіть мені, будь ласка, про людей, що мешкали тут.
Дідусь-сусід пильно подивився на Марію, погладив довгі вуса й одповів:
— Добре. Дуже ви мені вже схожі на Наталію.
Він розповів, що за його молодості жила тут родина: чоловік з дружиною та двома доньками. Що дівчата виросли, та повиходили заміж: старша, Катря, одразу ж переїхала до чоловіка в місто, а менша залишилася з батьками. І було у Наталії, молодшої, з чоловіком два сини: Костянтин і Мефодій.
Розповів дідусь про нещасний випадок з Наталією та її чоловіком. Про те, як згодом Костя й Міфа з двоюрідним братом започаткували власну справу: відкрили тут, у Верболозах, магазин. Що по закінченні школи Міфа виїхав з селища і ніхто його по тому не бачив. А Костя з Максом, кузеном, „круто” розвернулися і звели хлібопекарню. Та п‘ять років потому їх заарештували і посадили за грати, і десь через три роки у в‘язниці від тяжкої хвороби помер Костя.
Дідусь замовк.
— Земля йому пухом... хоча нічого світлого він по собі не лишив... От Міфа... хороший, добрий був хлопчина... І де він зараз... чи живий?..
Марія, що було сил, прислонила до себе батьків зошит і впевнилася, що знайшла свій щасливий куточок.
далі буде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12703
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.03.2006
Минув місяць, як Міфа закінчив читати „Біблію”. Коли йому було років п‘ять, мати якось всадила їх з Костею за столом у залі і принесла зі своєї з батьком кімнати невелику, але досить товсту книгу і сказала: „Це Слово Божіє — „Біблія” — наймудріша з усіх книг”.
— Окрім тіла, — акцентуючи кожне слово, продовжувала мати, — яке ми бачимо, — жінка простягнула руки і подивилась на них, — є в людині душа, яку не видно. Але відчутно.
Згадайте, іноді словом, образивши, або вчинком, можна людині зробити більш боляче, ніж штовхнувши. І щоб навчитися не кривдити душі інших людей і свою тримати в чистоті, тобто без злоби, ненависті, заздрощів, і була написана великими мудрими людьми ця книга про Бога і Сина Божого.
Бог — це така невидима істота, яка бачить все, що ми робимо, чує всі наші думки. Тому, якщо людина творить добро, то на душі має спокій і благополуччя в житті, а якщо погане — то збентеженість та несурядиці.
Як правило, важко встояти перед образою, — мати подивилася на Костю, — і не відповісти тим же. Звичайно, на образи відповідати треба, але саме міркування, звернення в душі до Бога дає вірне рішення. Бог допомагає людині чинити добро.
Мати розповіла, що до Бога звертаються, і звертаються через молитви, та загортала тоненькі сторінки книги, списані дрібнесенькими літерами в два ряди. Прочитала молитву „Отче Наш” і пояснила її. Потім поклала закладку в те місце і поставила „Біблію” на полицю шафи у великій кімнаті до інших книг.
Тоді Міфа ще не вмів читати, і вже пізніше зрозумів, що мати розповідала про Бога і „Біблію” для брата, який на той час майже щодня приносив зауваження з поведінки зі школи. Та материна розповідь зачарувала малого Міфу, як не так давно зачаровували казки. Але нове почуте було цікавіше: це не просто уявити, як такий хлопець, як Міфа, чинить героїчно, а щось таке, що повсякденно невидимо існує поруч і невпинно впливає на життя. Малий тоді довго ходив і намагався за видимим побачити невидиме, за шумом почути голос невидимого. І почув. Почув для себе тоді щось надзвичайне — свої думки. І це було відкриття. Він побачив світ по-новому. Було дуже цікаво і з кожним разом все більш захоплююче водночас робити так, як кажуть дорослі, правильно, і так, як сам бажаєш і вважаєш за потрібним. Малий пізнавав життя натхненно і розсудливо.
Коли Міфа пішов до школи, то почав частенько діставати „Біблію” з полиці, нишком. Навмання відкривав будь-яку сторінку й також навмання вибирав „цифрований” абзац і читав. Але через те, що написаного було дуже багато й такими маленькими літерами, до того ж мало що зрозуміле, хлопець повертав книгу на місце.
Після загибелі батьків яскраве захоплення життям для Міфи перетворилося на темряву. Він примушував себе робити все. Тоді десь через рік і почав читати „Біблію” з першої сторінки: в темряві з‘явився рух, світло; він почав розуміти — бачити і чути — невидиме. Пару разів залишав читати, та ось місяць потому закінчив.
Кілька походів до церкви та повсякденне спілкування з людьми навело Міфу на думку, що Бог — це створений часом збираючий образ невидимого існуючого для людини, щоб їй доступніше було уявити Бога і зрозуміти вчення Божіє.
„Поки є людство, яке уявляє собі Бога, — міркував Міфа, — доти таким Бог і існує. Але ж було щось до людства. І щось же буде і після нього.
Звичайно, в житті — від народження до смерті — людині потрібен захист і віра. Та ж якщо Бог — це тільки уява на час існування людства, то чи це є витоком, чи це є істиною, вічним?”
Костя теж намагався читати „Біблію”, але зірвався: „Досить! О це так надумано! Й до того ж нудно”.
***
„Чому він мене не чує? Не бачить те, що роблю я, до чого прямую?
Чому закриває очі на те, що було: творить майбутнє без минулого? Нехтує батьківськими звичаями, ніби то — інше життя...”
Чорна по дощова земляна каша сором‘язливо приховувала злочин, вчинений людською рукою: Костя, поки брат був у школі, перекопав латку, засіяну пшеницею, під картоплю.
„Не хочу таке життя.
Купувати продукти за однією ціною, а потім, в їхньому з Максом магазині, перепродувати за набагато вищу. Гидко. Не хочу.
Хочу вчитися. Хочу спілкуватися з розумними цікавими людьми. Хочу пізнати закономірності життя, його таємниці, істини існування”.
І Міфа вже малював у думках, як отримає атестат і піде рідною землею шукати відповіді на питання, шукати свій щасливий куточок, свою долю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12702
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.03.2006
5
Доба минає, три, чотири, тиждень —
Його нема, з буденності її ізник.
Йому ж бо говорили: “Літо вижди
Й міняй життя, поки при тобі глузд і вік”.
То ж літо вже розпечено крокує,
Пишує квітом веселковим у саду,
Пташкою в лісі лагідно воркує,
І манить-кличить в мандрівничую ходу.
Поночі перші півні одспівали,
Вітрець іздалека приніс тривожний дзвін
Й вона неначе б то засумувала,
Неначебто питаючись: “Де він? Де він?”
І рушила у подорож тривалу
Лісами-горами і селами-людьми:
Одне її привітливо приймало,
А інше гнало й сторонилося відьми.
Сідає за кругленьку хатку сонце,
Яка рум’янцем перехожого віта,
Й вона в тяжкому злісному вигонці
І з силою поріг каплиці преступа.
Прокинулася зранку від тих дзвонів,
Що вели довго в невідому далечінь;
З’явився старець маревно знайомий
Й каза: “Дитя моє, зостанься, одпочинь”.
Не зна людина попередньо долі,
Не зна куди шляхи безмежні приведуть,
На все то має тільки божа воля,
Яку бува із часом важче ще збагнуть.
6
Поволі мова й розум повертались,
Потрохи пам’ять споминами просвітля:
Згадала, де жила, кого кохала,
До храму божого попала звідкіля.
Жагучі сльози щоки обпікали,
Не раз жахливо той з’являвся уві сні
Й вона від нього подумки тікала
Довгенько, промовляючи: “Ні, ні! Ні, ні!”
Осіннєє вбрання уже марніє,
Птахи на південь гаморливо відліта.
Що сталося? У грудях треплять мрії
Про імовірне щастя з ним на всі літа?
Як можна після тяжкої зобиди
Думками мрійними в минуле поринать?
Тим більше крок упевнений робити
Назустріч тому, котрого було б прогнать?
Але жіночий поклик є одвічний
Продовжувати виплеканий людський рід,
А чоловічий, неодмінно, стрічний —
Оберігать собою вогнище од бід.
Тому не можна жити без довіри
І без прощань, звільняючих від зобіжань,
Слід неодмвнно розпахнути двіри
Задля природних усвідомлених бажань.
Вона до нього серце розпахнула,
Коли побачила між ставнями воріт,
І впевненно у майбуття майнула:
“Бо не змирюсь. Бо не пусте. Не відгорить”
-------------------------------
Вони так схожі внутрішньо і зовні,
Як відображення дзеркал і задзеркаль,
Як вісь життя, роздвоєна на зломі,
Як між коханням й божевіллям вертикаль.
Вони так схожі...
Кінець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12701
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.03.2006
3
Один кохає, інший дозволяє —
Сумна обставина, міцна бува й крихка:
Одного тяжить, іншого звільняє —
Раціональність в почутті річ нелегка.
Її несамовітіїм коханням
Його роз’ятрена не згоїлась душа,
І замість вдячності і сподівання
Заполонила серце зверхність і пиша.
“Розумна, мила і вродлива діво
Однайде вартіше”, — себе він так втішав.
Коли ж оці думки із вуст злетіли,
Вона казала: “Вже найвартіше знайшла”.
“То як отого дитинча позбутись? —
Холодна дума хижо зацькува його. —
До чорта чи то янгола звернутись,
Щоб поміж нами невловиме пролягло”.
Порошка перша горя не віщала,
Не знали зірки й місяць наміри трункі:
Коли вона до нього поспішала,
Побачила в обіймах лялечки стрункій.
Хотіла одвернутись і збіжати
Подалі від образ і злісних зрад гірких,
Та раптом як заскигла, завізжала
І піною зійшлась з гарячих вуст блідих.
З верхів’я падать болісно і лячно
Й підводиться ніяково, бо все тремтить,
Тому й трапляються сі божевільні сплячки
В розчавлених людців за пересічну мить.
4
Сніги хова чермезнії потвори
Минулих вчинків, нерозважливих діянь,
І простеля у приспаному дворі
Нову сторінку недоторканих сподівань.
Так він сховав подалі від язиквів
Ту, в котрій розум через нього замішавсь,
І замість няньок, докторів і ліків
І з нею якомога більше залишавсь.
Вона ж з тій хвильки про усе забула,
Завмерлий погляд, зонімілії вуста;
Лиш іноді вночі тихенько гула
Біля підвішених ікони і хреста.
Він мав її всьому перенавчити:
Як їсти зготувать, хатинину прибрать,
Як одяг прати, прасувати, шити,
А на весні городину і сад тримать.
Уранці він уходив на роботу,
Все необхідне в місті купував й вертавсь;
І більшої щодня не мав турботи,
Ніж подумки “як там вона?” себе питать.
Вона ж сама лишатися звикала:
Бува кружляє в світлі, весело дзвінча,
Та він приходив — й радощі зникали:
З’являлось зляканеє дике звірінча.
Так начебто як чоловік і жінка
Жили собі удвох; та болісна біда:
Його чуття — вогонь, її — крижина —
Невже любов її назавжди розбріда?
далі буде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12700
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.03.2006
Осінь розпустила злотаве волосся і прикрила ним темне змерзле тіло. Багряні локони винограду витекли, наче струмені крові, з вмираючої природи і застигли на металевій сітці.
Когіткі-промінця гаряче-рожевого сонця чіплялися за стихаючий день: за вікна, підвіконня, за білі стіни невеликої хатини; шкрябали по дерев‘яному забору й сповзали на чисто виметені цементові доріжки. Та в хатині вже розплескалося жовте море штучного світла. Передвечірню тишу порушував лише тріскіт полін у пічці.
Неслухняні білі пасма волосся раз у раз лізли в очі хлопчині, що сидів за столом, і заважали читати йому книгу. „Треба, щоб Костя підстриг мені волосся”, — сказав уголос Міфа й відклав книгу. Він підійшов до печі і дістав з її полум‘яного рота хлібець. А потім заліз до її горлянки кочергою і поправив чавун із картоплею. Міфа схилився обличчям до хліба і вловив його димно-духмяний подих. Так завжди робила мама.
Саме сьогодні важко було згадувати про батьків. Минуло два роки, як вони загинули: їх збила вантажівка. Напередодні нещасного випадку повернувся з армії Костя. Йому ж, Мефодію, минув п‘ятнадцятий. І залишилися два брати самі в хаті та на хазяйстві. Інколи до них приїздила тітка — материна сестра — з сином Максимом.
„Знову Костя сьогодні прийде на веселощах”, — подумав Міфа. Він взяв книгу, одягнув теплу куртку і вийшов у сіни, наче це могло б прискорити повернення брата. Сів на одну з двох лав, які стояли по бокам довгого столу, і поклав голову на руки.
Незабаром до сіней увійшов Костя і сів навпроти. За ним у хату вбігло дівча. Не встиг Міфа запитати, що це за малеча, як на порозі з‘явилися батьки з кошиками в руках. Онімілий від подиву Міфа, кліпаючи очима, спостерігав, як батько з матір‘ю швидко викладали на стіл паску за паскою, паску за паскою... штук двадцять — і всі різні, й одна краща за іншу. Вони розрізали випічку, що стояла посередині, і сіли біля нього.
Костя здійнявся й вмостився біля батьків. Дівчинка ж залишилася на лаві, навпроти всіх, одна. Вона простягнула руку і взяла шматок паски: спочатку з‘їла верхівку, потім біле пухке тісто, і скоринку.
— М-м-м! Наша паска найсмачніша! — забринів дитячий голосок.
— Так, моя квіточка, сонечко, моя донечко, наш хліб — найкращий! — обізвалася мати.
— Міф, Міфа! — почувся десь здалека голос Кості. — Прокинься!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12693
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.03.2006
1
Вони так схожі внутрішньо і зовні,
Як відображення дзеркал і задзеркаль,
Як вісь життя, роздвоєна на зломі,
Як таємнича незбагнена віртуаль.
-------------------------------
Блакить очей чуттєвістю сповита,
Відвертістю гірких страждань, палких бажань,
Журбою втраченого долей самовитих,
Пророцтвом слабкості і руйнівних важань.
Думки вуста уголос не промовлять,
Слова любові, плекані, не полетять
До вух коханих і тому поволі
Серця і душі несміливих спопелять.
І пальці не загубляться в волоссі,
Не доторкнуться до обличчя любих рис,
Жадане тіло в суєтнім воросі
Не обіймуть, мовляв: “Пусте. Згорить. Змирись”.
Не виказане знівечить їм душі,
Скуйовдить їхнії образливо серця,
Нестерпно закатує тло вмируще
Колись мрійця було, бійця, тепер терпця.
Чому вони не довіряють собі,
Бринінню кришталевого передчуття?
Чому куштують знов запеклі солі,
А не солодке і духмяне майбуття?
Навіщо ніжність і тепло жбурляють,
Зривають паростки нещадно на корню?
Коли у грудях кров кипить і грає,
Відводять погляд лагідний у бік чому?
Навіщо храми зводять дням пробіглим,
Нездійсненим ілюзіям без воротя —
Воно неначе туртурові ігли:
Зтьм’яніле, виснажене духом каяття.
2
Та ніч мина і сонце із-за хмари
Дарує ранкові пробудження нове,
А божевільні бридкії химари
Відда в бездонне часу плесо вікове.
Вона в той день прокинулась весела,
Натхнена вмитим різнобарв’ям по дощі —
Багряним, золотим, темно-зеленим —
В прозорім подисі осінньої душі.
Чарівність красел око відрадило,
Одраз рішучістю сповнило по вінця,
Додало звідкілясь довіри в диво
І впевненості й сил йти до кінця.
Отож, усміхнена і таємнича
Вона пішла туди, вітались де щодня,
Де по сьогодні уникала звично
Того, хто став найближчим, ніж уся рідня.
Й за дружньо-жартівливої розмови
Тонкими натяками зрушила стіну —
Натомість опинилася в казковій
Країні мріяній із чарівного сну.
Піднесення її не знало межі,
Любов з її єства лилася через край,
Й трималася вона цієї стежі,
Що мала неодмінно прямувати в рай.
Є для героїв чинна нагорода —
Тим, хто шука, завжди спада зірки бажань;
Є для зізнання влучная нагода —
Той, хто чека, завжди однайде скарб жадань.
Далi буде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12647
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.03.2006