MariannaZaliska

Сторінки (1/12):  « 1»

Без назви

Краплина  впала  на  листок...
Зробила  крок...  І  вже  удвох
з  такою  самою  краплиною  уранці
кружляли  у  повільнім  тихім  танці.
А  далі  вже  ішли  удвох...
Робили  крок  і  ще  раз  крок...
В  одну  велику  краплю  злились
й  на  тисячі  дрібнесеньких  розбились.
Тому  що  крапля  впала  на  листок...
Вона  хотіла  ще  зробити  крок...
Вагу  свою  не  витримала,  впала,
й  на  сонці  різнобарвно  засіяла...
Та  не  сама...
Дрібнесенькі  краплинки
розкольорилися,
мов  ті  морські  перлинки.
Затанцювали  дружно  в  хороводі,
пригріло  сонце  -  і  розтанули  в  природі...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268956
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.07.2011


Спинись, хвилино!

Спинись,  хвилино!
Ти  прекрасна,
ти  сяєш  барвами  квіток!
Спинись  хоча  би  на  годину,
спинись  на  відстань  до  зірок!
Спинись  на  подорож  круг  світу,
спинися  на  пташиний  лет,
спинися  ти  на  всеньке  літо,
спинись  хоч  на  один  куплет!
Спинись  на  день,
спинись  на  тиждень,
спинись  на  рік
чи  може  вік.
Спинись,  хвилино  дивовижна!
Спинись,  щоб  радувати  всіх!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268953
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.07.2011


Зірко моя!

Зірко  моя!
Ти  світи  увесь  час  наді  мною!
Ти  за  мною  іди
крізь  ліси  і  поля,  і  степи!
І  дивися  за  мною,
і  роби  мені  світлою  долю,
і  високо  у  небі
ясніше  за  сонце  світи!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268915
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.07.2011


Присвячений пам

Неподалік  розкинулось  село,
що  потопа  весною  в  білім  цвіті.
Там  народивсь  малий  Іван  Франко,
що  згодом  став  відомий  в  цілім  світі.
Його  дитинство  в  рідній  стороні
у  батька  в  кузні  швидко  промайнуло.
Неначе  мить,  пройшли  шкільні  роки
і  юністю  у  вічі  вже  війнуло.
Важливою  подією  в  житті
було  знайомство  з  словом  кобзаревим.
Франко  прославивсь  у  його  знанні,
"Кобзар"  для  нього-  як  живі  джерела.
На  творчість  надхнув  його  "Кобзар",  
і  стимулом  він  став  в  подальшій  праці.
Писать  вірші  почав  Франко-школяр,
оповідання  і  фольклор  збирати.
А  згодом  збірку  першу  видавав
на  свої  заощадження  студента.
"Баляды  и  рассказы"  написав,
там  переклав  і  Пушкіна,  і  Гейне.
Та  доля  не  завжди  гладка  була,
дорога  не  завжди  була  прямою,
покликала  Франка  страшна  тюрма,
скувала  волю,  не  дала  спокою.
І  ще  не  раз  у  своєму  житті
поет,  отак  приласканий  тюрмою,
перебував  там,  наче  в  забутті.
Там  день  померк  і  світло  стало  тьмою.
Здоров"я  там  не  стало  у  Франка,
хвороба  з"їла  всі  останні  сили.
І  хворого  до  рідного  села,
жандарми  якось  вранці  відпустили.
А  після  того  знову  творчий  злет,
вірші  чудові,  повісті,  поеми.
З  руки  легкої,  мов  пташиний  лет,
слова  лягли  прекрасні  на  папері.
На  жаль  здоров"я  вже  було  не  те,
хвороба  їла  лиш  його  одного,
з  останніх  сил  творив  він,  та  проте
забрала  смерть  ще  зовсім  молодого.
Пішов  від  нас  великий  Каменяр,
помер  Франко  в  самім  розквіті  сили,
поклав  усе  Вкраїні  на  вівтар,
вона  ж  за  ним,  як  мати  голосила.
І  ми  в  цей  день  згадаємо  Франка,
нехай  же  він  залишиться  в  нас  в  серці,
вірші  його  і  проза,  і  душа  
нехай  живуть,повік  би  їм  не  вмерти!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268913
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 06.07.2011


Чари

Тебе  причарувала  на  свою  біду,
тебе  чар-зіллям  вкотре  напоїла.
Тепер  іду  з  тобою  по  життю,
але  невже  це  те,  що  я  хотіла?
Тебе  люблю?  Чому  я  так  гадала?
Чому  так  гірко  помилялась  я?
А  доля  мені  очі  відкривала.
На  жаль  назад  не  має  вороття.
Живемо  разом  ніби  в  двох  світах,
по  різні  сторони  одної  барикади,
а  час  злітає,  наче  сірий  птах.
нема  на  це  у  мене  більше  ради.
Зітхаю  я,  чомусь  зітхаєш  ти.
Обом  нам  важко?  Ніби  ти  не  бачиш...
Чому  не  кинеш?  Прошу  ж,  відпусти!..
Чому  зітханням  мені  душу  краєш?
Тебе  причарувала  на  біду,
тебе  чар-зіллям  довго  напувала,
іду  тепер  з  тобою  по  життю,
як  жаль,  але  не  цього  я  бажала...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268599
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.07.2011


Дороги

Дороги  є  брудні,  криві,  горбисті,
 дороги  є  і  чисті,  і  брудні,
 дороги  є,  неначе  те  намисто,
 а  є  й  такі,  що  зникли  у  пітьмі.
 Хтось  ходить  же  по  них  весело,
 а  хтось,  неначе  хрест  несе,
 комусь  дається  ця  дорога  легко,
 а  хтось  під  цим  хрестом  впаде.
 Впаде,  кому  судилось,  той  і  встане,
 і  вирине  з  глибин  на  світ,
 а  є  й  такі,  що  їх  на  дно  затягне,
 життя  затопче,ненависть  згноїть.
 Отак,  не  всі  дороги  легкі,
 хоч  кожному  судилось  їх  пройти,
 але  є  день,  коли  ми  вибираєм,
 якою  з  них  нам  у  життя  іти.
 Якого  берега  повинні  ми  триматись,
 чому  не  можна  впасти  в  глибину,
 і  як  нам  треба  мілини  боятись,
 і  як  не  падати  на  довгому  шляху.
 Настане  день  і  ми  це  усвідомим,
 пізнаємо  ми  смак  життя,
 тоді  ми  скажем  -  що  воно  солоне,
 або  солодке,  або,  як  життя...
 І  аж  тоді  ми  зможем  оцінити,
 дорогу  ту,  якою  ревно  йшли,
 яку  ми  так  плекали,  так  любили
 і  на  якій  ми  ноги  обпекли.
 Тоді  ми  визнаємо  всі  свої  помилки
 і  порахуєм  подвиги  свої,
 тоді  ми  скажем,  що  ми  тут  лишили
 і  з  чим  підемо  звідси  у  віки...
 Ми  скажемо,  який  по  собі  слід  лишили,
 чи  пам"ятний,  чи  той,  що  стреться  вмить.
 І  аж  тоді  назвуть  усі  дорогу
 такою,  як  це  заслужили  ми.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268598
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.07.2011


Лебедина пісня

Два  лебеді  білих  купались  в  ставку,
 лебідка  і  лебідь,  Орланда  й  Ану.
 Так  люди  назвали  цю  пару  єдину,
 за  вірну  і  щиру  любов  лебедину.
 Та  лихо  спіткало  лебідку  Орланду,
 її  застрілили  в  ставку  на  світанку,
 коли  ще  лиш  жайворон  в  небі  співав,
 коли  навіть  Ану  і  той  все  ще  спав.  
 Лебідку  убили,  а  Ану  лебедик,
 все  бився  над  нею  й  кричав:  
 "Ні,  не  треба!.."
 Проте  цього  крику  ніхто  не  почув,
 усі  люди  спали,  лиш  жайворон  гув.
 Співав  він  десь  в  небі  веселі  пісні,
 не  бачив,  не  знає  про  лихо  Ану,
 що  той  теж  співає  пісню  свою.
 Ану  заспівав  і  цю  пісню  почули,  
 стривожилось  море,  дерева  загули
 і  збіглися  люди,  та  було  вже  пізно,
 Ану  заспівав  лебединую  пісню...
 Співав  він  про  гори  і  синєє  море,
 співав  про  долини,  і  луки,  і  поле...
 Співав  про  Орланду,  яку  так  любив
 і  без  якої  він  жити  не  вмів...
 Співав  він  прощалюную  пісню  свою-
 а  потім  вверх  знявся
 і  камнем  на  землю  упав...
 І,  важко  зітхнувши,  він  душу  віддав...

 Убита  Орланда,  убитий  й  Ану,  
 без  неї  не  бачив  він  долю  свою,
 без  неї  не  міг  він  прожити  й  хвилини,
 він  з  нею  пішов  тої  світлої  днини...

(http://vesna.org.ua/txt/vidrodzhenia/z_viroyu.pdf  сторінка  78,  слова  мої,  музика  Євгена  Коніва,  виконують  Євген  Конів  та  Галиина  Павлічко,  збірка  Стефанії  Шумило)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268411
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 04.07.2011


Прости меня, мой одинокий сын…

-Прости  меня,  мой  одинокий  сын,
 за  то,  что  я  тебя  не  полюбила,
 и  предала,  когда  ты  был  один,
 за  то,  что  веру  в  жизнь  в  тебе  убила.
 Прости  меня,  мой  обделенный  сын,
 за  то,  что  не  узнал  ты  ласки  мамы,
 за  то,  что  мне  тогда  ненужен  был,
 за  то,  что  засыпал  один  ночами.
 Прости  меня,  единственный  мой  сын.
 за  ту  ошибку  молодости  юной,
 за  то,  что  рос  вдали  ты  сам  один,
 прости  за  то,  какой  была  я  глупой.
 Прости  за  колыбельную  меня,
 прости  за  книжки,  игры  и  забавы,
 о,  если  б  знал  ты,  как  себя  любя
 я  предавала  вновь  и  вновь  тебя.
 Прости  меня,  прости  меня,  мой  сын,
 я  для  себя  не  ищу  оправданья,
 одна  осталась,  как  тогда  один
 был  ты,  а  я  ждала  признанья.
 Успех,  мужчины,  розы  и  вино,
 машины,  деньги,  вещи,  рестораны...
 Была  тогда  звездою  я  в  кино,
 теперь  сижу  я  на  обломках  славы.
 Вся  эта  жизнь,  весь  блеск  и  мишура.
 аплодисменты,  кольца,  брилианты  -  
 переламали  напрочь  всю  меня,
 забрали  сердце,  душу  и  тебя.
 -Не  осуждаю,  мама,  я  тебя,
 но  ты  пойми  -  мне  чужды  твои  слезы,
 они  не  трогают  ни  сердце,  ни  меня
 и  детские  давно  забыты  слезы.
 Когда  любил  тебя  -  ты  предала,
 тебя  я  ждал,  но  ты  не  приходила.
 Чего  ж  теперь  ты  от  меня  ждала?
 Давно  все  чувства  ты  к  себе  убила.
 Не  плачь  теперь,  ведь  разные  мы  люди,
 давно  забыты  детские  печали,
 давай  не  будем  мы  друг  другу  судьи
 и  не  начнем  того,  что  не  начали.
 -Прости  меня,  единственный  мой  сын,
 и  дай  мне  шанс  исправить  то,  что  было,
 ведь  я  хочу,  чтоб  не  был  ты  один,
 хоть  ты  не  вериш,  я  тебя  любила.
 -К  чему  слова?  Все  сказано  давно,
 все  песни  спеты,  сожжены  мосты,
 и  выпито  тобой  давно  вино,
 давно  завяла  слава  и  цветы.
 Простить  тебя  я  сердцем  не  могу,
 но,  если  надо,  на  словах  прощаю,
 живи  себе,  как  я  себе  живу,
 всего  хорошего  я  от  себя  желаю.
 -Постой,  вернись,  единственный  ты  мой,
 дай  мне  хоть  час,  я  раскажу,  как  было,
 хоть  жизнь  моя  была  всему  виной,
 я  докажу,  что  я  тебя  любила!
 Да,  был  успех,  да,  было  море  славы,
 поклонники,  внимание,  кино,
 но  не  было  тогда  у  сына  мамы
 и  время  вспять  не  возвратит  никто.
 Вся  эта  жизнь  ушла  в  одну  минуту.
 прошел  лиш  миг,  все  кануло  в  Лету,
 хочу  забыть,  но  вряд-ли  я  забуду,
 рекою  слез  не  искуплю  вину.
 Пришел  мой  час,  вот  я  и  полюбила,
 и  жизнь  казалась  слаще  мне,  чем  мед,
 я  каждый  шаг  его  боготворила,
 потом  узнала  -  его  сердце  лед.
 Весна  тогда  цветами  розцветала,
 а  сердце  песню  пело  день  и  ночь,
 но  как-то  раз  я  нехотя  узнала,
 что  он  женат  и  что  он  любит  дочь.
 По  сердцу  девичьем  стекали  слезы,
 казалось,  что  играю  чью-то  роль,
 роспались  в  прах  все  розовые  грезы,
 как-будто  в  рану  кто-то  кинул  соль.
 И  жизнь  моя,  как-будто  прекратилась,
 а  белый  день  растаял  в  темноте.
 И  время  как-то  вмиг  остановилось,
 родился  ты  и  жили  мы  в  нужде.
 Ты  думаеш  -  тебя  я  не  любила,
 сама  разбила  детскую  мечту?
 Так  знай  же,  сын,  я  каждый  миг  ловила,
 твой  взгляд,  твой  вздох,  хватала  на  лету.
 Смеялся  ты  -  смеялось  сердце  мамы,
 заплакал  ты,  заплакала  и  я,
 прости  за  то,  что  не  было  в  нас  папы,
 но  я  старалась  жить  тебя  любя.
 Одна  лиш  цель  была  передо  мною,
 достичь  успеха,  славы,  высоты...
 Чтоб  он  узнал  о  том,  какой  я  стала,
 чтоб  он  узнал,  что  у  меня  есть  ты.
 И  отомстить  ему  я  пожелала,
 унизить,  сделать  больно,  обмануть,
 про  это  все  я  каждый  день  мечтала,
 сама  себе  я  выбрала  тот  путь.
 И  вот  однажды  жизнь  мне  улыбнулась,
 и  наступил  тот  долгожданный  миг,
 когда  удача  руку  протянула
 и  вывела  меня  на  славы  пик.
 Я  стала  Примой,  королевой  сцены,
 живой  легендой  и  звездой  кино,
 но  сколько  раз  хотела  вскрыть  я  вены...
 Меня  тогда  спасало  лишь  одно...

 ПРОДОЛЖЕНИЕ  СЛЕДУЕТ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268406
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 04.07.2011


Троянда

Де  кинеш  оком  -  там  зима,
 хурделиця  сильніш  розбушувалась,
 і  купи  снігу  намела,
 і  з  вітром  в  танці  закружлялась.
 І  серед  тої  холоднечі
 на  світі  лиш  одним  одна,
 любов  юнацька  в  чистім  серці
 міцніла,  кріпла  і  росла.
 Юнак  писав  вірші  коханій
 про  всю  свою  палку  любов,
 про  свою  душу,про  кохання.
 Писав  щодень  він  знов  і  знов.
 Та  серце  дівчини  не  чуло,
 душа  кохання  не  приймала,
 вона,  неначе  з  криги  була,
 вона  нікого  не  кохала.
 І  юнакові  просто  в  очі
 вона  безжально  розсміялась,
 зростить  для  неї  серед  ночі
 троянду  в  полі  забажала.
 Пішов  юнак,поніс  кохання
 у  чисте  поле,  у  безкрає,
 щоб  принести  троянду  зрання,
 хоч  смуток  душу  юну  крає.
 Та  вірив  хлопець,  що  він  зможе
 коханням  кригу  розтопити,
 і  жаром  серця  молодого
 троянду  з  снігу  оживити.
 Пішов  юнак  у  чисте  поле
 і  землю-матір  став  благати,
 щоб  та  додала  йому  сили
 з-під  снігу  квіточку  дістати.
 Погодилась  земля  на  просьбу,
 для  цього  треба  було  впасти  
 і  весь  жар  серця  молодого
 у  цей  шматок  землі  укласти.
 Руками  кригу  розтопити
 і  серцем  землю  зігрівати,
 і  про  кохання  говорити,
 і  в  квітку  душу  всю  вкладати.
 А  час  іде,  а  юнак  плаче,
 і  паросток  сльозами  мочить,
 і  задубівшими  губами
 своє  "кохаю"  він  шепоче.
 ...У  полі  виросла  троянда,
 багряна,  наче  темна  кров.
 У  неї  аромат  кохання
 а  пелюстки,  немов  любов.
 І  незважаючи  на  вітер,
 на  хуртовину  й  холодінь,
 росте  собі  шматочок  літа
 серед  снігів  і  заметіль.
 Та  не  судилося  побачить
 тій  дівчині  краси  такої,
 ніколи  вже  юнак  не  прийде,
 не  принесе  води  живої.
 І  дівчина  та  не  почує
 "Кохаю,  люблю  і  страждаю",
 бо  серце  хлопця  молодого
 в  пахучій  квітці  спочиває.
 Ніколи  в  полі  не  зів"яне
 кохання  молоде  юнацьке,
 яке  від  горя  аж  багряне,
 від  радості  якесь  дивацьке.
 Яке  із  вірою  у  серці
 ростило  уночі  троянду,
 коханій  дівчині  на  радість,
 собі  -  на  смуток  і  зітхання.  
 ...А  серед  білизни  такої
 на  світі  лиш  одним  одна
 росте,  неначе  крапля  крові,
 троянда  з  серця  юнака...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268248
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 03.07.2011


Україно моя!

Україно  моя!
 Ми  до  крові  боролись  за  тебе,
 ми  лягали  кістьми,
 ми  приносили  в  жертву  серця.
 Ми  були  молоді
 і  в  той  час  не  зважали  на  себе,
 ми  боролись  за  волю,
 всі  разом  ми  ішли  до  кінця.
 Україно  моя!
 ми  жадали  для  тебе  свободи,
 ми  вмирали  буть-де:
 на  дорозі,  в  тюрмі,  Соловках...
 І  за  волю  твою
 полягло  нас,  Вкраїно,  мільйони,
 і,  напевно,  що  спокою  більше
 не  знайде  наш  прах.
 Україно  моя!
 Ми  були  ще  тоді  молодими,
 юнаки  і  дівчата,
 і  усіх  нас  зрівняла  земля.
 Бо  за  тебе  єдину,
 нам  кулі  у  спину  свистіли,
 та  не  падали  ми,
 лиш  за  тебе,  Вкраїно  моя!
 Ми  пліч-о-пліч  ішли,
 на  ходу  закриваючи  рани,
 закусивши  губу,
 щоб  не  вирвавсь  останній  наш  вдих.
 І  разом  ми  пройшли
 війни,  тюрми,  убивства  криваві,
 щоб  на  землю  ступить,
 де  зірветься  наш  радісний  крик.
 Україно  моя!
 Від  кордону  аж  ген  до  кордону,
 крізь  ліси  і  степи,  і  луги,
 через  захід  і  схід,
 нехай  лине  дзвінка
 твоя  пісня  про  вічну  свободу
 і  про  дух  нескоренний,
 й  про  славу  героїв-братів!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268246
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 03.07.2011


Голодомор

Вам  стане  соромно  за  те,  що  ви  робили,
 та  жаль,  що  цього  не  побачу  я.
 Коли  пшеницю  нашу  ви  косили,
 тихенько  в  хаті  гинула  сім"я.
 Я  був  найменшим  і  найдовше  жив,
 я  бачив  очі  тата  перед  смертю,
 я  бачив,  як  він  маму  хоронив,
 і  шепотів:  "Твоя  душа  безсмертна"...
 Я  бачив  це,  та  рухатись  несила
 і  дихати...  Несила  навіть  жить...
 Чужії  по  селу  блукають  люди,
 чи  можна  помочі  мені  в  них  попросить?
 Я  ще  не  вмер!  Ви  гляньте  в  мої  очі,
 у  них  до  скону  тлітиме  життя!
 Вони  і  плакать  будуть,  і  сміятись!
 Я  ще  не  вмер!  Бо  я  ж  іще  дитя!
 Та  хто  почує...  В  селі  цілому  вимерло  життя...
 Ген  там,  за  обрієм,  є  ті,  що  розкошують.
 Жита  зерня  -  оце  людське  життя...
 Ціна  йому  -  ті  жовті  колосочки,
 які  із  поля  донести  б  не  зміг.
 Кривава  пляма  на  благій  сорочці,
 останнє  слово  і  останній  вдих...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268234
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.07.2011


Сповідь

Ми  з  нею  молоді  були  обоє,
 любили  над  усе  своє  життя,
 хотіли  вдвох  ми  поєднати  долі,
 та  чорна  кішка  шлях  нам  перейшла.
 ЇЇ  любив  я  понад  все  на  світі,
 хотів  її  повести  до  вінця,
 та  зрада  чорна,  наче  тінь  від  вітру,
 мою  любов  з  собою  понесла.  
 Усе  це  сталося  ясної  днини,
 коли  на  полі  маки  зацвіли,
 коли  на  небі  не  було  й  хмарини,
 коли  весь  світ  світився  від  краси.
 В  той  день  нічого  не  звіщало  лиха,
 усе  ж-бо  розімліло  від  краси,
 світило  сонце,  вигорали  луки
 і  люди  поховались  у  хати.  
 Я,  як  завжди,  прийшов  в  обід  до  неї,
 прийшов  й  завмер  -  у  хаті  ж-бо  свати,
 кохана  моя  -  гарна  наречена,
 чужому  подавала  рушники.
 Земля  мені  хиталась  під  ногами,
 перед  очима  плями  нечіткі,
 наледве  вийшов  я  на  двір  до  брами,
 не  тішили  мене  пісні  дзвінкі.
 Усе  потьмарилось  мені  перед  очима,
 у  голові  шуміло  і  в  вухах,
 за  мить  все  рушилось,  пропали  всі  надії.
 не  було  сили  вже  в  моїх  руках.
 Загас  умить  вогонь  мого  кохання
 і  замок  мрій  розбився  на  шматки,
 погасла  вмить  іскра  душі  остання,
 моя  мета  -  було  її  убить.  
 Що  було  далі,  я  не  пам"ятаю  -
 усюди  крик  і  сльози,  й  метушня,
 сокира,  кров  і  я  когось  вбиваю...
 Але  кого?..  Усюди  тільки  тьма...
 Усе  це  відбувалось  як  в  тумані,
 боліли  руки,  терпла  голова,
 а  на  вустах  чиїсь  слова  останні:
 -Ну  як  ти  міг?..
 -А  як  же  ти  могла?!!
 Як  ти  посміла  зрадити  кохання  
 й  розбити  серце  моє  на  шматки?
 Як  ти  могла  убить  іскру  останню?..
 У  відповідь  лиш  чув  її:
 -Прости...
 Тоді  мене  судило  все  село,
 а  суд  людей,  то  є  найгірша  кара,
 мене  сумління  мучило,  пекло,
 її  "прости"  безжалісно  звучало
 в  моїх  вухах,  у  серці,  в  голові,
 закрию  очі  -  бачу  її  образ,
 її  усмішку,  очі  чарівні,
 ласкаві  руки,  мелодійний  голос...
 Відривки  слів  я  чув  зі  слів  громади:
 -Повісити!  Втопити!  Розстрілять!
 Живцем  його  в  могилу  закопати,
 щоби  не  смів  людей  він  убивать!
 Тоді  взяв  слово  голова  громади,
 усі  затихли,  він  заговорив:
 -Нема  в  житті  пекучіше  від  зради,  
 себе  давно  уже  він  засудив.  
 Його  сумління  не  відпустить  зразу,
 ні  через  рік,  ні  через  десять  літ,
 він  вбив  її  і  цим  відразу,
 довічний  виніс  лиш  собі  вердикт!
 Мовчали  всі,  я,  голову  схиливши,
 поплентався,  не  бачачи  дороги.
 Ніхто  не  захотів  мене  спинити,
 не  кликали  вже  батьківські  пороги.
 Собі  свій  вчинок  вибачить  не  зміг,
 а  після  сповіді,  я  думав,  полегшає,
 так  ні,  напевно  не  судилося  мені,
 цей  гріх  і  далі  душу  розриває...
 В  своїх  думках  до  Бога  я  молився,
 та  прощення  мені  вже  не  знайти,
 мій  гріх  не  заховає  і  могила,
 це,  як  клеймо  -  поставили  -  носи!
 Пробачте  ви  мені,  бо  вже  несила,
 вже  ноги  не  тримають  на  землі,
 прийшла  уже  моя  судна  година,
 коли  я  відповім  за  всі  гріхи.
 Вину  свою  й  донині  відчуваю,
 та  на  душі  світлішає  щораз:
 -Коханий  мій,  я  все  тобі  прощаю.
 Пробач  мені...
 -І  ти  мені  пробач...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268233
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 02.07.2011