| Сторінки (1/9): | « | 1 | » |
Що варто говорити при зустрічі з долею? Зашарітися, втекти, сховатися? Чи, можливо, радо приймати все, що пропонує тобі ця циганка з грайливою вдачею? Таким питанням задаються фаталісти, а мене рок не цікавить. Так само як і все, що зв’язане з людськими слабкостями. Однак чи міг я очікувати, що зовсім скоро це зміниться?..
Я не чекав дарунку від долі, бо завжди плював їй в обличчя при спробі допомогти чи дошкулити мені, байдуже. Мабуть, вона уособлює собою жінку. Таку ж слабку, як Євині дочки. І чим більше мені доводилося ігнорувати її владу над моїм життям, тим більше вона закидувала мені на шию свої довжелезні ножиська. Черговим її нападом на мене була Ксеня (про неї я розповідав у попередній частині).
Жили собі були… цікаві люди, різні легіні і дурнуваті дівки. Легіні – вроджені ідіоти, а дівки – томні гламурні дєвіци, що вічно вдавано улибаються всіма шарами густого макіяжу. Я любив їх, за милі личка і легкодоступність. Але подібні дівки-мурзилки зовсім скоро набридають через свою очевидну нікчемність. А Ксеня не набридне. Вона щораз інша: зранку вона одна, в обід друга, а ввечері ти взагалі наче зустрічаєш незнайому людину, котру тобі тепер відкривати заново. Прозора, гірко-солодка, некерована, як сльоза. І очі має, як у арктичної вовчиці, глибокі, наповнені змістом, смутком і сльозами. З неї можна черпати холодне, блакитне натхнення і напуватися ним досхочу. І мені ніколи не буває з нею нудно. Щоразу вона щось палко розповідає, жестикулює, додає емоцій, цілунків і виходить неймовірно смачний спогад. І все те, що довкола мені не потрібне. Ані вікно від паркету аж до стелі, в котрому вона стоїть, і вітер холодно лиже її щоки, ані відсутньої на ній білизни, котра й зазвичай не надовго затримується на її тілі, ані моєї порожньої попільниці. Мені потрібно лише це відчуття, коли я дивлюсь на неї, коли чую її подих, щоб я зміг потім згадати це і написати, а де це все я бачитиму перед собою – у Львові, Ванкувері Тбілісі – немає геть жодної різниці. Це абсолютно дивовижно - лежати долі на підлозі і спостерігати за її реакцією на улюблену пісню. І мені невтямки, чому з нею мені є про що помовчати, а з іншими я повинен вигадувати предмети для розмов, які мене геть не цікавлять, як і самі співрозмовники. Я себе можу часами не любити, а її люблю завжди. Моє життя стало фільтрованим і новим, як і світ довкола.
Я пам’ятаю, як наступного ранку після першої важкої ночі для сусідів я зустрів її вибалабушеними очима і роззяпленим ротом, начебто уздрів привида. Привида до того принадного і прекрасного, що мені дико захотілося померти аби попрямувати з ним до раю. Хоча ні, радше до пекла, бо, як вона раніше висловилася, в наш час рай закрився через недобір. Коли тоді вона готувала мені млинці, на її устах стрибало сонце, гралося її волоссям, обминаючи краплю тіста, що обгорнуло шматочок пасма, крадучи насиченість і кидаючи на землю рудуватих зайчиків. Воно жовтим язиком пестило їй очі, і вона мружилася від задоволення. Я осяяв кухню усмішкою, від якої сонце потьмяніло, - то всміхалася моя приведена в ерегований стан душа: мене вперше кохав ангел.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367029
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.09.2012
байка,бо сподіваюсь,що це дасть вам щось зрозуміти
хх: о,прівєт, бич. як ти там? я скучив. бачив нашого Бідняка,він захопився лсд,поговори з ним,в тебе за змістом яйця більші за мої. знаєш,а я таки здав! дивуйся,бо навіть такий кретин і нездара як я зміг це зробити,сесія позаду. всьо файно,скоро приїду до тебе. жени втришия свою німфу і ховай страпон,я вже єду. в середу купи мені шоколадку,курво
хх: слухай,шо таке овуляція? бісова Ірка,загрузила мене. поки вона не пересушила рештки мозку феном ше могла говорити шось поза позою дешевої лярви. оце вампирище. кину її нафіг
хх:о да,скотино,ти права. я таки соплявий. я зустрів таку дівчинку. я червонію і пітнію поряд з нею. зі мною такого не було ше зі школи,в ті далекі часи я це ще вмів. у Редика безсердесне ставлення до моїх душевних пристрастей,а ти викупиш,ти ж мене навчила цих соплів,на біду. піду нап'юся
хх:боже,боже,боже я дурію. яка ж вона хороша. така вся порядна,грає на піяніно,малює - благородна дєвіца. кому вона така нужна. постійно серце скрипить. та що ж це зі мною? сподіваюсь шо вона для мене,як ні уб'ю її,ламає ж мене
хх:я сьогодні як і ти на ничку книжку вцупив в бібліотеці,читаю вишневського бо їй відітєлі нравітса,повсдидався записати на себе,вкров.ой.біжу,бо Лесик хавати кличе. піду заточу булку
хх:їду з Євкою до тебе,познайомлю цю чисту іскристість з гівнистою частиною народу - тобою.причешися
хх:оце так,як все гарно. Сан,рік! як же я її витримав,сам не розумію. я іронічний і нікому соплі не витирав, але цю милість досі прогнати не можу. під її харизматичним началом я став схожим на няшного капона,щодня голюся і не п'ю. привчила мене гуляти,милуватись всім шо поряд,нею милуватись. навчила всьому шо знає сама,знаю шо вона любить,радую її і себе таким чином. піду куплю якісь квіти. о,я знаю тепер чого ти так кпинила коли я на 8зня тобі гвоздики дарував
хх:я гребу,вона мене дістала. якого?! ти знаєш,я ніколи своїм дівчатам не зраджував,а вона таки вперто вважає шо навпак. господи,я з розуму зійду. а сама,знаєш шо сама? питаю чи спала вона з кимось,каже нє. ну та я не вірю бо так очима махає. і піддрочує мене напостой,таке враження шо спеціально. хоче шоб я кинув її? дограється ж
хх:я тварюка.уяви,я таки кинув її. а тепер Єва в лікарні. ідіотка,на санах вирішила покататись та й ввалиласьз усієї дурі в машиняку. добре шо там мировий дідок сидів,їхав легко і її довіз до лікарні,але заліпив її неслабо. шо це я накоїв
хх:прогнала,прогнала мене з лікарні. вампірка. сказала шо має іншого і чекає на нього. я прийшов як дібіл з квітами,з плеєром,музики накидав,її улюбленої до речі,з шоколадом,іі улюбленим! сказала шо виписали вже і збирається переїжджати з ним. мої сльози текли мені аж по сраці.хай пиляє,мені на руку
дзвінок: ти приїдеш на похорон?...(говорив Редик)Ксюхо,Єва померла. це був рак. я не знаю шо робити,сашко загнувся. сусіди казали шо п'є в хаті в себе,вже і міліцію викликали,і батькам дзвонили то він з ними навіть не говорить і лише фото переглядає. допоможи,приїжай. він помре
я приїхала,врятувала,допомогла на час. увесь похорон сашик мовчав і дивився на єву,не плакав,не стояв. на нас лежав,ми з вовою тримали його,весь білий,аж зеленуватий,а очі такі пусті,складалось враження наче з нього душу висмоктали.тіло розм'якле,лише в руках тримав шоколадку яка сама стала запакованою рідиною від теплоти його рук,а руки в нього завжди були холодними,це зараз тіло його ревіло, а він ні. людей було море і ше трохи. грала сікрет гаден,мама ї заливалась і від її плачу у всіх,навіть найзатятіших,найжорстокіших(таких як я), сльози лупотіли. їй було 23.. народ довго не розходився.старі пліткарі подримбали додому обговорювати всі деталі цієї історичної події,а ми залишились. її друзі влаштували поминки прямо тут,місце для могили, до речі, обрали дуже гарне(боже,як страшно звучить),під вербою,а позаду степ. все як вона любила,краса. хлопці грали,дівчата плакали,потім навпаки. всі соки зі своїх очей вичавили,в мене певно самі очі витекли. а він сидів,слинив хрест і шось шепотів, притулившись до нього ледь змокрілою щокою. я підійшла,на що йому було геть все рівно. чую,каже: " я не знав,що тобі принести,бо так і не дізнався,які ти любиш квіти". і закаркотів-застогнав так жалібно і гірко,як плачуть акули,плавники і хвости,яких відчикрижили і випустили назад до води,помирати,захлинатись власною кров'ю. і плакав,плакав як дитина,котра не може розбудити мертву маму. згодом його забрали до лікарні з виснаженням організму,звідки його додому забрали батьки.
2 роки я не бачила його,ніхто не бачив. авжеж,були чутки. казали,що він втопився,чули,що він виїхав до Берну, говорили,що здиковів і став у горах вівець пасти. а все це таки лише плітки. мені телефонувала його мама,казала що той мовчить,марніє. і розповіла,що сашко знайшов лист,лист від єви,в якому та розповіла весь свій зловісний план. насправді,вона знала,що помре і збрехала йому,бо не хотіла щоб він страждав разом з нею. через рік після цієї розмови,худий сашко повернувся. обійняв мене і сказав:"дорога моя. я так давно не літав,я обідрав свої крила. ти ж не полетиш без мене?"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309893
рубрика: Проза, Байка
дата поступления 29.01.2012
"я знав про неї все: як вона дихає, скільки слини зранку залишається на її подушці, знав структуру її нігтя, дарував їй подарунки загорнуті у виключно її улюблений колір - зелений, знав якими були її брови, знав навіть колір внутрішньої частини її дивана. ми говорили про все! точніше вона говорила, а я радо приймав і лише час від часу перетинав її розповіді питаннями, котрі змушували її витягти з голови такі подробиці, котрі вона сама думала що забула. мій ранок починався її дзвінком:
- дякую за те, що ти є, - говорила щоранку. і це мені не набридало. це було мило. і я не зважав, що будь-які прояви ніжності тоді, та і зараз, вважалися слабістю. тоді я завжди був сильним, а зараз став іншим, вона змінила мене, я став чуттєвішим, і це мене дивувало. вона завжди говорила, що боїться впливати на чужі біографії, мою ж вона змінила докорінно..
я був пафосно-популярним мачо. моїми друзями були найкрутіша молодь нашог оміста. я міг мати будь-яку курку з категорій пафосна стерва чи лицемірна лярва, бо там були виключно такі, навіть не дівчата, а особини, запрограмовані нищити свій організм і мозок. золота молодь. я все розумів, але мені було наплювати, мені було добре. я так гадав. я мав друзів, дівчат, гроші, свободу,авторитет - все. раптом мені закортіло "стосунків", отже чогось-таки не вистачало, і я обрав дівчину, котра давно мені подобалась, мою однокласницю.вже черз два місяці вона була зі мною, а через півроку вона була"моєю". все складалось надто егоїстично, дико. мене щось не влаштовувало,та я не міг зрозуміти що. я вагався. через 1,5 роки наших взаєминя я остаточно зів'яв. вона приручила мене. вона експерементувала зі мною. навчила маскам, я став лицеміром, таким як і вона. сам я їй не був потрібним, їй потрібним був мій тулуб. я думав використовую її я, а виявилось навпак. вона ще гірша за тих шльондр. ми розбіглись. я зламався. захопився шмаллю, за це мене прокурили з власної баскетбольної команди, я почав пити, вітчим припинив виконувати мої постійні забаганки, я закинув навчання, хоча цей рік мав стати вирішальним, я мав обрати внз, припинив грати, писати - я гнив. мене покинули всі, залишилась лише сестра, котра була мені за матір, коли та заробляла триклятущі гроші, та друг, найближчий з усіх людей, хоча йому я цього ніколи не казав. я пив та спав, спав та пив. сестра бачилаяк я розкладаюсь і намагалась змінити щось, допомогти. ми пішли до кінотеатру, не був там сто років. і саме в цей похмурий осінній день, коли світ так само як і двома місяцями раніше загноблено тремтів, в очікуванні того що ось-ось обірветься, я відчув те, чого так давно не виявлялв в своєму організмі - в мене спітніли руки, заколотіло серце, ноги підкосились, від яскравого сяйва звузились очі і випромінювала його, як я спершу подумав, дівчина, але миттєво прийшло усвідомлення того, що це ідіотизм і я побачив, що це була лампа, котру ввімкнула касир. але я не міг відвести від тієї дівчини очей. ні, це сяяла вона, її усмішка. вона стояла побіля каси з подругами, як я зрозумів, ще одна купувала білети. я не міг відвести погляд, і не приховува цього. сестра помітила, але проігнорувала це, лише прицмокнула, завжди так робила коли невдоволена. і вона помітила, зім'яла мій погляд і опустила додолу очі прикривши їх згустком довгих вій. зашарілась. це так мило, я розплився в усмішці і втік. лагідна тривога трималась у шлунку. я вийшов надвір, намагався почати дихати і впереш за стільки часу набрав кисню з надлишком, щоб вистачило до наступного вздоху, я боявся подихом видихнути її образ. весь світ належав мені. я був розгублений..
наступні дні я літав. і думав. згадував. мріяв..вона заполонила мене, все єство, а точніше її сяючі очі. якими ж вони були?..зелені, прекрасні зелені очі, великі та заповнені щастям.
я дивувався собі.
ще через тиждень я почав опиратись цьому відчуттю. я намагався прогнати щось людське від себе, її від себе. тікав.
і коли був впевненим, шо забувся, а це було місяць по тому, вона знову з'явилась. вона з'являлась раптово, інтригувала.
в нашій школі відбувався щорічний з'їзд учасників гуртків акторської майстерності, вона акторка..цього разу її очі були пустими, випитими. вона не сміялась, я перевіряв. цього дня не відходив від неї, непомітно звісно. дочекався їхнього виступу. о, як вона грала. а хоча, я не знаю як грали інші, бо всі були сірими, а вона навіть сьогодні сяяла. її голос як шоколад, гіркуватий, але такий солодкий. єдиний такий.. опісля їх запросили на частування. я чекав.
друзі зібрались додому, очікували одного мене. що ж.. можливо вона вже і поїхала, - подумав я, і рушив до виходу. але це б була не вона, якби не затрималась порозглядати малюнки, стояла одна. чекала когось. Боже мій. я підійшов і став разом з нею розглядати тупі карлюки малюків, в яких нічого не тямив.
- я відчувала твій погляд. в тебе неймовірні очі, - звернулась до мене.
я опрокинувся.
я дізнався що живе вона неподалік, але вчиться в іншій школі, бо наша не мала поглибленого вивчення мов, а вона мовник. поспішала, тому я встиг запитати лише це, а ще номер телефону. наважився називається.
ми почали спілкуватись. вона виявилась такою цікавою, простою, прозорою. вона не грала, хоча могла. постійно говорила, питала. цікавилась тим, чпро що я сам раніше не думав, наприклад на котрому боці я швидше засинаю чи якого кольору білизну я б найшвидше з неї зняв.
вона була молодшою від мене, на два роки, але мене це не пригнічувало і я не помічав цього.
вона була красивою. мала довге, живе волосся, каштанового кольору, рідко його зів'язувала бо воно не слухалось її, і пахло..ягодами. вона любила ягоди. і уста її були ягідні. вона комплексувала через свою фігуру, хоча вона в неї була неймовірною: високі пружні груди, відносно вузькі стегна та апетитні ніжки. я хотів її, але не говорив цього. хоча вона часто сама зачіпала такі теми, заводила мене і ретельно все обігрувала і ось ми вже говоримо про психоаналіз.
вона любила читати, і деякі прочитані книги передавала мені, щоб ми разом могли їх обговорити.
одного разу я натрапив на її щоденник:
"я сподіваюсь це саме він. о, як я довго чекала. я щиро дивуюсь своєму щастю коли ми разом. я цілуватиму йому скроні, а він цілуватиме мої зап'ястя. завжди. мені зябко від бажання, я не знаю куди від нього втекти. він не чоловік мені, з чоловіком вдома живуть - він для мене весь білий світ. все на ньому з'їхалось, зійшлося.."
і тієї-таки ночі я кохав її і цілував зап'ястя. найпрекрасніші.."
Далі буде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282533
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 24.09.2011
безнадія. відчай. втіха. відвертість. самотність. щедрість. юність..
це все тобі знайоме? авжеж. ти ж людина, жива. як і всі
як і всі живеш собі, мрієш, будуєш щось, намагаєшся влаштувати комусь майбутнє. вау, та ти ще й собі його влаштовуєш? ну, молодець..а я б так не змогла. не змогла б терпіти нав'язливі поради чи невтішні слова в моменти безвиході. звісно, ти ж сильніший від мене. тобі лекго відкрити банку з огірками, а я слабка. тендітна, ніби.
і так, мабуть, і повинно бути. раніше я не звертала уваги на поділ між статями, та й і досі не бачу вагомих відмінностей - всі намагаються переконати всіх і вся в собі, в своїй правоті, в своїй значимості. але цього,чесно, нікому не потрібно. кожен має своє, мільярди сновид витоптують шляхи на круглій блактиній безвідповідальності.
чому коли тобі весело ти обов'язково маєш згадати того кому зараз сумно? чи навпак, коли ти невтішний комусь радісно. такий ось безцеремонний фатум.
ти картаєш себе за те, що в тебе все не так як хотілось? звісно картаєш, і не випендрюйся. не говори, що тобі плювати, бо ти не можеш заплющити очі на безвихідь життя. ти хочеш щастя? ти його отримаєш. але не бажай чужого щастя. воно поруч. ось воно..не прогав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281877
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 21.09.2011
дівчинко, ти неймовірна
і ти це знаєш.
ти унікальна, одна шестимільярдна.а подумай-но скільки чоловік ти з цих 6мільярдів знаєш? моторошно? уяви всіх цих людей у своїй квартирі. щось уяви, будь-що. припиняй хандрити через дурниці.
ось чим ти зараз займаєшся? думаєш яка ти нестабільна, некрасива, невпевнена, непевна, нерозумна, нечуттєва, непотрібна..? якщо не зараз то були ж такі моменти коли ти такою себе почувала. я знаю. ти робиш дурне, бо ти розкладаєш себе на полички, руйнуєш давно складену, ідеально складену шафу, і ти намагаєшся щось там переінакшити. для когось, чи для чогось. це безглуздо. не зациклюйся на дрібницях, бери масштабом, максималізмом, котрий нам дозволений, поки ми юні. живи сьогоднішнім днем, бо невідомо як складеться завтра. дій. якщо не можеш діяти - мрій, бо якщо ми можемо про щось мріяти ми й можемо це здійснити. і запам'ятай, доля не підкидає нам такі випробування, котрі б справді могли нас знищити, і всі твої вселенські проблеми просто дрібка дурниць у безмежній Галактиці твого мозку. ти сама собі це вигадуєш, і знаєш, насправді ніхто не вартий твоїх вагань, страждань, сліз, дурниць. хіба мама, або ж батько. уяви-но собі, що саме їх завтра не вистачить тоб. страшно? звісно. це найрідніше що ти маєш. це твої життя, збережи їх якомога довше.
а люди йдуть, не хвилюйся. вони всього-на-всього люди. підуть одні, прийдуть другі. і не хвилюйся щодо того що ти не закохуєшся, тоді на тебе чекає справді Велике кохання. твоооє
не витрачай марні дні на самоаналіз, таким чином ти виколисуєш в собі закомпленсованість, а воно тобі зовсім не потрібно.
говори, що думаєш, роби, що хочеш, дій, як потрібно. і не слухай пустих порад, бо заздрість найстрашніше що ми собі надбали.
будь ввічлива, бо вона зникає, тікає від нашого ліберального суспільства, але не став собі табу, ти живеш всього раз. не прогав головного - ЖИТТЯ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281875
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 21.09.2011
її очі того вечора не висихали від сліз. вона ненавиділа плакати, вважала це слабкістю і слабістю і намагалась лікувати її валер'янкою. вона була ласа до цукерок, дівчат та мрій, як коти до вищезгаданої валеріани. в її житті траплялись одні мудаки та давалки. її пригнічували соціальні мережі бо ті руйнували її безмежний німий-сліпий-глухий-однак-живий світ. вона розуміла. вона така як всі. просто така як та мільярдна маса безликих та бездушних істот котрі збивають пил ширяючи Землею. вона була вільною, вільною думкою, тілом, духом..та була замкненою. замкненою в трьох стінах своєї свідомості, котрі тисли на неї безглуздістю світу за тими стінами.
вона не вміла любити, лише вдало прив'язувалась до людей, котрі рано чи пізно залишали її ідіоткою. самотньою, але чорт забирай, вільною ідіоткою. вона знала, що істинна. неуважна, незграбна, безцеремонна, знавісніла качка з фарбованим нігтями (а кортіло їй їх нафарбувати зеленкою. і не хвилювало б що думають інші, вона вже придумала виправдання, головне що її зелені нігті були б щастям для неї самої). та вона не робила нічого з її божевільних ідей. чому? бо ж ідіотка. вона сама не була певна чи вона не така ж, не така ж, як і всі. як жити і без того в самотньому світі після того як общипала ліхтаря, облизала пам'ятник чи з'їла кавалок неба?..
вона погоджувалась з усіма лише в одному, їй потрібен другий ідіот, такий же як вона. дикий та несумісний зі світом, та й з нею врешті решт. вони мають бути абсолютно різні і абсолютно однакові. ідеальні. звісно ж вона вірила, що з'явиться він тонко-грубий, сильно-слабий, приручено-вільний Хлопчик, котрий би був у неї далеко не першим, однак останнім. вони б ходили крайчиком, найкраєчнішим краєм дороги, наступали б суто на шви плит, не гуляли б під дощем, а під палючим сонцем (в дощ, особливо літніх, забагацько соплявих романтикі вилазять з-під землі. певно дощ буде падати) в той час коли всі "нормальні" топитимуться у водоймах, вони з'їздять до моря, до океану, але не підуть до води, вони ж бо приїхали кохатись на новому ліжкові, плювати на воду, вони не ходитимуть у клуби, вони сидітимуть вдома, вдома у лісі, у горах, на пляжі, у друзів, вони не питимуть горілку та пиво, вони не напиватимуться, вони просто смоктатимуть ром, сидячи в Данії, на мості, вони розводитимуть квіти в неї вдома, нікому невідомий сорт конвалій та коноплі (конопалія), їхніми найкращими друзями буде пара одружених гея та лезбіянки,
котрі дали обітницю берегти цноту, і їх п'ятеро діточок, вони шукатимуть ліки від раку та шляху до зірок, вони житимуть так як хочеться їм, а не бабусям з лавочок біля під'їзду. і можливо колись, через 60т років спільного життя, вони бездітні помруть разом у ліжку від найкращого в їхньому житті оргазму..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269694
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 11.07.2011
молитвенно ми йшли вулицею не тримаючись за руки як
в тих сопляво-сльозливих фільмах. ми жили
без банальщини, стереотипи для нас не
існували. хіба декілька..
ми як і всі фіранили
власні і вривали очима чужі вікна, як і всі нестримно кохались в той
час як гриміла революція, ми
стовпами
ходили вулицями
і
недбало озирались, боячись що
хтось вирве наше
щастя, розіб'є його, розпаплюжить його на мільйони крихітних щастець, які люди
знавіснілими очима почнуть
вситати прямо
з наший ще не-скам'янівших-мертвих-холодних-душ,
ми йшли до пабу, а там як завжди буяла зовсім не расистська гульба,
всі там були,
пили скотч і ром,
такі незвичні
як для цього завідєнія речі.
та безліч речей ми робили окремо..і голо.
я любила залишати на дні чайника записки
чомусь саме там.
багато води і моїх думок поповзли
до каналізації доки ти второпав
чому у твоєї кави такий дивний смак,
а ті думки і справді були вартими, вартими
твоєї уваги, твого погляду.
подиху.
пам'ятатаю, як у школі навчали "ви далжни імєть распісаніє
сваєво дня" і кревно тримались цієї настанови:
-сніданок = палюча брехня
-обід = мовчазна елегія
-підвечірок = мордобій, опісля зализування ран(в усіх сенсах)
-вечеря = 18+
знати і очікувати смерти не так вже й погано
тонкі, наївні мотиви разючими темпами розпістерлись містом
тому
чекати лишалось не боляче. тим паче ми разом..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269456
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 10.07.2011
знову ранок. сонце б'ється в твої фіранені вікна. гірка вранішня кава.
авжеж гірка, навіщо тобі солодкої кави коли за стіною спить солодкий він. твій персональний наркотик,
твоє щастя.
мівіна.
від твого шурхоту щастя розплющує очі і шкандибає на сніданок. лише тупо посміхнеться, адже знову мівіна.
а що?
ти ще вмієш готувати яєчню, вона в тебе бездоганна. та йому начхати, як і тобі.
ти знаєш, що його мало цікавить їжа яку ти готуєш, точніше те, що ти зовсім не вмієш її готувати.
ти не їж, а лише спостерігаєш за тим як вдаючи насолоду снідає він.
брр.
тобі зябко від того бажання, тієї пристрасті котра тебе огортає.
ха.
холодно від тепла.
він це бачить і лише наївно посміхається.
ламається, як дівчина. він не дає, точніше не бере. ти зчиняєш тут таки скандал, бо знаєш що секс після сварок ще приємніший.
все.
всі задоволені.
ти вмикаєш вашу улюблену пісню, натискаєш
і комп паше години, дні поспіль.
а ви лише млієте, валяєтесь, насолоджуєтесь одне одним.
відмикаєте телефони, замикаєтесь у його квартирі, купуєте запас мівіни на тиждень (ще яєць, багато яєць) і зникаєте.
зникаєте одне в одному.
ваші друзі до такого звикли, тому навіть вас не шукають і не переймаються.
а тобі наплювати на світ. поряд той хто намагається змінити твоє життя, ти щаслива. вдивляєшся в його тіло.
ідеальний.
авжеж.
його кучерики зводять тебе з розуму.
ти його не ідеалізуєш, ні. ти просто кохаєш. віриш в те що кохаєш. романтик котрий давно помер в тобі починає шкрябатись в свої домовинці. ти зустріла свого бога.
ти віддаєш йому все:
себе,
своє,
свої,
свій.
він це радо приймає, натомість дарує тобі увагу ,насолоду, ніжність.
він ніколи не каже, що кохає тебе. але ти про це знаєш, відчуваєш.
аякже.
якби не так, хіба б він був тут з тобою?
наївна. такого не буває.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269412
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 09.07.2011
росла вона звично для всіх, такою ж як всі.
лише інколи батьки помічали її надмірну емоційність, а інколи самотність поряд з ними.
та їх це не турбувало, переросте.
і справді переросла.
вона ж бо була малечею, тонкою та крихітною дівчинкою, коліна котрої не затягувались від її сильного пориву тим маленьким світом котрий їй дала мати і батько.
хлопці, пєкарь, булки, м'яч. книги.
багато книг.
ще розмальовки, любила їх.
довгі гримучі проспекти, котрі шипіли своїм спокоєм, щирим та сильним.
як приємно було мчати тими вуличками, пролітати повз вітрини усміхнених магазинів та розуміти, що ти щасливий.
а люди лише ходили та мило посміхалися, лагідно та яскраво, бо ж люди там інші.
саме в такі моменти розумілося навіщо ти живеш, коли ти просто мрієш, летиш, віриш поряд з тими людьми, котрі хочуть огорнути тебе опікою та турботою.
а ти, безтурботний, лише радо це приймаєш і летиш..!
під блакитною постіллю на зеленій простині, асфальтовими подушками, на котрих вишита жовтезна цятка, котра так багато значить для тебе...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269411
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 09.07.2011