| Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
Теплий погляд і голос ніжний
В хвилях виру шаленого світу.
На Землі вона - камінь наріжний
І для всіх її серце відкрите.
Вона здатна схилитися низько
І на собі тягар пронести,
Зупинитись , бува, як слизько,
А як брудно – може й підмести.
Одежина на ній простенька
І блискуча низка намиста.
Комусь близькою є, мов ненька,
Хтось дорогу їй стелить тернисту.
По Землі вона ходить тихо,
Заглядає в наші оселі.
Де вона – там немає лиха
І зникають від зла куделі.
Їй затишно в простому домі –
Тут гостинно її зустрічають.
Недоступні для неї хороми –
Там про неї майже не знають.
Хтось вважає її заслабкою
І нездатною світ будувати,
Комусь ношею здасться важкою,
Коли треба по трупах ступати.
Хоч для декого це непривітно –
Безнадія надходить на ката.
Гільйотина сумна й непомітна
Без кривавої ролі чманіє
І сокира береться іржею.
Лише небо ще більше синіє,
Як з лакея спадає ліврея.
Ми її з діда-прадіда маєм,
Лиш не кожен її хоче знати.
Десь багатство її затуляє,
Десь утримують ковані грати.
Хтось спровадив її у гори,
Хтось в могилу загнав необачно.
І тому поруч з нами горе,
І тому ми так часто плачем.
Її можна з глибин дістати,
Повернути обличчям до себе,
Якщо сонце у полі стрічати,
Милуватись веселкою в небі,
Дивуватися барвами в росах
І хмеліти від пахощів степу,
Як складати трави в покоси,
Щоб аж скроням ставало тепло.
І вона неодмінно знайдеться ,
Щоб зробити наш світ щасливим.
І життя у квітчасте вбереться.
Доброта! Це звучить красиво!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282006
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.09.2011
Я на сповідь іду до подруги,
Щоб позбутися суму й тривоги,
Відігнати від себе напругу.
Я на сповідь іду, як до Бога.
Знаю, можна їй все довіряти,
Поділитись своїм сокровенним,
Навіть просто удвох помовчати
Вечорами. Це так приємно!
У подруги лагідні очі
Проженуть життєві печалі,
А з моїх секретів жіночих
Відійде неспокій подалі.
Мені легко з подругою бути,
Вести мову про чорне і біле,
Відчувати себе розкуто
І душею і, навіть, тілом.
Світ барвистий в гірких приправах -
Краплі радості й миті туги.
Знов тріпоче розмова жвава –
Я на сповіді у подруги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282004
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.09.2011
Кажуть: вона буває чорна й біла ,
Одна жорстока, інша, мов свята.
Та кожна з них терзає людське тіло,
Хоч непомітна суть її й проста.
Їй визначати вік ніхто не брався –
Вона в літах і ,ніби й молода.
До неї так ніхто й не залицявся
Може тому й душа її брудна.
Живе собі жаринкою палкою
Ледь блимає із-за людських чеснот
Спалахуючи посмішкою злою,
Якщо комусь не вдався поворот.
У пристрасті лютують її очі,
Якщо у когось краще щось і більше
Роззявить пащу й рясно слиноточить,
І закликає біди щонайгірші.
Глуха до святості найкращих почуттів,
Їх підло нищить, хоч і тишком –нишком,
Гріха тяжкого не вбачає в тім
І догризає , мов голодний кришку.
Комусь кохання розіб’є ущент,
Когось під камінь зажене могильний,
А хтось втрачає все в один момент,
Хоча здавалось був він семижильним.
Благословляє всіх : кого на сльози,
Когось на кров, когось на забуття.
Комусь улітку припече морозом,
А в когось хитро виманить життя.
Когось за грати селить просто так,
У когось владу забере чи гроші,
Комусь ярлик учепить, а чи знак,
А тому жару всипле у калоші.
Але погодьтесь –в цьому є плюси,
Коли кати гризуться між собою.
Якщо вона і спалює мости,
То в радість плисти чистою водою.
Відкрити очі (теж бува резон)
На те, що було вкрите пеленою.
Когось підійме на високий трон
Посеред крові, що взялась піною.
Багряний жах і світська позолота,
Шалений біль і радість гомінка,
Трухлявий тин і ковані ворота,
Тужливий плач і музика дзвінка.
П’янкі контрасти заплітає в долі.
Руйнує, нищить... Створює, вершить...
Її не треба десь шукати в полі.
Вона –це заздрість – в кожному сидить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273725
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.08.2011
У глечику душі зоріє свічка болю,
Їй мерехтіння спомин додає,
Що відблиском колишньої любові
Кубло тривоги в моїм серці в’є.
Солодкі дні в орнаменті оману
Коралями в долонях залягли.
Кохання перше, може і останнє..
Які щасливі ми тоді були!
Розцвіченим шатром здіймались далі,
А хтивий вітер танцював балет.
Сталевий сум зривав буденні шалі
І одягав фіалковий жакет.
А сонце капелюх свій підіймало,
Трусило жовтим клоччям з голови
І нам тепла з карафки наливало,
Яку виймало десь із-під поли.
Свій клунок щастя ми удвох з тобою
Знесилено та радісно несли.
Та раптом шлях хтось перекрив стіною,
То шкірилися заздрості посли.
Підступні і облесливо манірні
Порожнім словом з розуму звели,
Забрали щастя, а тендітну ніжність
Розбили і за вітром рознесли.
І зимні дні настали в пору літа,
І ми блукали серед сірих мас.
Кохання щире стало сухоцвітом -
Гербарієм залишилось для нас.
ТИ КВІТКОЮ ХОЧЕШ СТАТИ
Ти квіткою хочеш стати -
Ромашкою чи хризантемою,
Пелюстки свої фарбувати
Уявою незбагненною.
Гойдатись в долонях вітру
І дихати його пальцями,
Ловити сонця палітру
Смарагдовими окрайцями.
Хлюпати хочеш дощами –
Прозорими – не кислотними
І закружляти в нестямі
Під зоряними полотнами.
Надвечора трунок леліяти,
Де комарі над лампами,
Хочеш у комусь посіяти
Слова, не скалічені штампами.
Мрієш байдужості збутися –
Барвисті даруєш їй шалі,
Тільки не хочеш, щоб втрутився
Холодний цілунок кришталю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273724
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.08.2011