| Сторінки (1/11): | « | 1 | » |
Весна. Уявляєте собі ранню весну в горах? Течуть потічки, сніг видніється лише де-не-де відкриваючи рихлу чорну вологу землю, бруньки тільки починають народжуватися, а птаство вже щодуху вицвірінькує навкруги.
Мазанка Килини стояла на околиці села, якщо так можна назвати зо два десятка хатин, якраз між лісом на кладовищем. Хтось називав Килину відьмою, хтось юридивою, але хоч кожен та був у неї в гостях. Жінка бачила і знала багато, вона могла і пораду дати, і зілля від усіх болячок.
Хата, здається, вже майже пішла під землю, стелі були низькими, а під ними, на мотузках висіли різні запашні трави. Корінці, листя, ягоди, ніяких тобі курячих лап, крилець кажана, черепів. Хоча в глиняних горщиках було багато різних порошків, але тільки власниця оселі та її кіт знав, що у них насправді.
Того ранку Килина сиділа за столом, курила люльку з чебреця і розкладала карти. Це був щоденний ритуал. Цього разу випали три карти: надія, віра, пташка. Килина розчісувала тонкими пальцями чорну з посивілими прядками косу і намагалася витлумачити, що ж це значить.
Тишу і рій думок в голові порушило нявчання. Килина поспіхом вийшла до веранди. «Чорний, ти чого?,»- і аж зблідла, коли побачила, що між склом у вікні тріпоче ластівка. «Божечки мій, це ж до смерті. Пташко, нащо ж ти так?,»- сплеснула у долоні жінка.
Підійшла поближче до птахи, та завмерла, ніби очікуючи. «Почекай-почекай, я тебе зараз визволю,»- говорила Килина і турботливо діставала ластівочку. Враз жінка побачила на долонях кров: «Бідолаго, хто ж це тебе так?,»- співчутливо погладила птаху жінка,- «Нічого, я тебе вилікую. Не таких з того світу діставала…»
Килина усміхалася до пташки, а та, повернувши голову набік, чи то не мала сили опиратися, чи то розуміла, що ця людина не скоїть їй зла.
«Чорний не міг такого зробити, він з птахами товаришує. Мабуть, шуліка якийсь чи сусідський кіт-розбишака. Хоча дивно, ще холодно для ластівок. Але пташка є, карти не брешуть,»- крутилися думки в голові.
Килина взяла з-під стелі материнку, м’яту, руту, чебрець, спориш та спорудила із запашних трав ластівочці гніздечко. Кожен день ходила на світанку в поле і збирала для небоги росу, бо знала, що вона найцілющіша. Відпоювала і відгодовувала птаху як могла, непокоїлася за неї, як за рідною дитиною.
«Непокоюся, як за рідною донькою, - з гіркотою подумала Килина, - Хай би хтось так вберіг і мою доню..» І покотилася із очей матері сльоза..
Килина не боялася самотності. Бо в неї була доня, єдина кровиночка, яка полишила матусю на її правдиві карти, людські хвороби, страхи війни та гори.
В їхнє село не приходила пошта, лише похоронні листи. Це те, що разом із відсутністю чоловічої частини населення вказувало на воєнні дії в країні. Це село, де лише жінки, діти та старигани. А вона не стара, їй лише четвертий десяток пішов, а доні і другого немає. Ще в дитинстві бабуся Килини, яка теж була знахаркою казала: «Багато тобі треба пережити. Смерть і життя будуть ходити поруч. Багато будеш знати про інших, а про себе тільки здогадуватися. Чоловіки будуть не частими гостями в твоїй оселі.»
Так і було, чоловіки не залишалися в її домі: чи то доля така, чи то війна така бездушна. У неї був один лише чоловік коханий і аж троє синів. Першого війна забрала, отаманом був, інших - голод. Тільки доня Ганнуся виросла: чорні брови, очки як терен, вуста, мов вишні, коса до пояса. Відрізала свою косу, пішла зв’язковою до повстанців. «Як батько буду,- казала, коли йшла, - Україну визволятиму!»
Килина усміхалася крізь сльози, боялася за доньку, але характер батьковий – куди там вмовляння. І отак три роки вона дізнається про долю Ганнусі тільки завдяки картам і чутливому материнському серцю.
Коли раз у місяць приходили похоронки, вона стояла осторонь і молилася під стогін та плач матерів, жінок, доньок. Вона молилася, щоб її доню не забрав передчасно Бог, щоб дав хоч раз побачити, поцілувати, обійняти… Не приходила похоронка, не приходили і новини про долю Ганнусі.
Вже був травень, з гір насувалися чорні хмари з блискавицями і громовицями. Килина все ніяк не могла заснути: пила чай із гілочок малини та спостерігала за ластівочкою. Та страхалася грози та, як мала дитина тулилася до жінки. Аж тут у двері постукали..
Килина не злякалася, накинула заквітчану хустку на плечі та запитала: «Хто там?»
«Це я мамо,»- проговорив кволий, тихий, але такий рідний голос.
Жінка ні секунди не вагалася, відкрила двері, а там її кровиночка. Але бліда, тонка, з коротким волоссям, з сумними очима.. Наче два світи зійшлися в одне, так ридали під громовиці після довгої розлуки матір та донька.
«Як ти, моє серденько? Як ти?,»- шепотіла Килина.
Ганнуся сіла на ліжко, провела по ньому худорлявою долонькою, ніби по чомусь живому і рідному. Закрила очі і вдихнула запах вогню з печі та сухоцвітів.
«Як же я за цим сумувала, мамо. Я так втомилася від цієї війни, чому ми маємо відвойовути те, що з покон-віків належить по праву нам: нашу мову, чорнозем, ці гори і річки? Мамо, я так давно не співала… Я, здається, всю нашу планету два рази пішки обійшла, поки хлопцям листи носила, - засміялася, мов дитина, Ганнуся,- А потім мене викрили енкаведисти. А що я їм могла сказати? Друзів видати? Нізащо! Мамо, я думала, що піду на смерть, але мене не зламали. І волосся підпалювали, і під нігті голки встромляли, і били ногами – але не зламали. Відправили на товарняку в Сибір – але хіба зламали? Я втекла.. Але це був лютий, а я навіть не взута. Бігла скільки могла, через гай, поки мене одна добра жінка не знайшла. Вона мене і лікувала, і відгодовувала, хоча й, часом, самій не було що їсти.. Тільки завдяки тітці Надії я воскресла…»
Килина слухала свою доню і зрозуміла, що значили три карти в той день, коли вона знайшла ластівку: пташка – Ганнуся повернулася, Надія – людина, яка рятувала її дитину, як Килина птаху, а віра – це віра у життя, у Бога, це молитви матері.
«Мамо,- перебила веремію думок дівчина і заусміхалася, - мамо, я на декілька днів тільки, треба повертатися до лісу. Ще зовсім трохи залишилося, як же я товаришів покину? Вже півшляху до визволення України пройшли, не можна так рано залишати це все.. Ой, а що це таке тут?»
Ганнуса вказала пальцем на ластівку, яка сиділа на мотузці під стелею і, здається, уважно слухала розмови.
«Та це я тут собі доню знайшла,» - усміхнулася Килина, побачивши, що птаха вже літає і розказала доні історію з картами і порятунком бідосі.
«Мамо, ну як така краса може бути символом смерті? Це символ волі. А тим більше, допомігши їй, ти врятувала чиєсь життя.»
І обидві замовкли, усміхаючись і обіймаючи одна одну під ясні блискавиці.
Через три дні Ганнуся, одягши чистий одяг та забравши із собою мамину паляницю та трав’яну цілющу аптечку вирушила в нічний карпатський ліс.
«Мамо, тільки Ви не плачте, я скоро повернуся. Тут лише трохи залишилося. Я точно повернуся, мамо, вір в це,» - і доня розцілувала Килину в обидві щоки.
Жінка стояла поруч із котом, а в руках у неї сиділа ластівка, яка повністю довіряла цій великій людині, яка колись врятувала її життя. Коли кроки Ганнусі затихли, ластівка здійнялася у зіркове літнє небо. Процвірінькавши щось та описавши два кола навколо мазанки вона повернулася до рук Килини. «Що, маленька, страшно тобі?». Але пташка, здається, повернулася лише подякувати і попрощатися і стрілою вилетіла до себе додому, до неба.
Килина повернулася до хати, забрала зі столу крихти від паляниці насипала під хатою і проказала: «Повертайтеся, пташки, по їжу, але не по душі».
І якось стало так враз легко на душі на спокійно. Навколо пахло зеленим соковитим листям, цвітом вишень та абрикос, любистком та матіолою, після дощовими горами та прохолодними струмками.
Вже не пахло війною, пахло життям.
Килина закурила люльку і розкинула карти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331655
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.04.2012
«Мова - це не просто спосіб спілкування, а щось більше і значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя, народу, його історична пам'ять, найцінніше надбання віків. Мова – це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна художня інтелектуальна і мислительська діяльність народу».
(О.Олесь)
Хто ми будемо, коли не буде у нас мови? Риби, хоч їх і називають німими, та і ті спілкуються ультразвуками та коливанням води. Мова – це не тільки звук, це повне відображення навколишнього світу, а також незвіданих диких безкраїх степів нашої уяви і фантазії.
Мова, як намисто: кожну мить, кожна людина, кожна подія нанизувала намистинку, щоб створити це пречудове намисто, яке ми зараз маємо.
Але не завжди хочемо носити..
Із покон віків наші Коралі хотіли заборонити одягати, втоптати в бруд, порвати нитку, викинути на смітник, замінити іншими аксесуарами, переробити і змішати усі намистинки, показати усім, що цей тренд давно вийшов з моди, створити всі умови, щоб письмові джерела довели, що такого намиста ніколи й не існувало..
Але у 1991 році нарешті наші Перла залишили у спокої: дозволили усім вільно користуватися, дарували у дитсадках, школах, університетах, музеях, театрах, кіно.. Почали пропагувати і поширювати в маси.
Правда, лишилися й ті, що закинувши наше Намисто у темну запилену комору, натомість одягаючи закордонні пластмасові пацьорки та ланцюги. Одягають на шию і забувають хто вони і звідки вони. Стараючись маркуватися під «заграніцу», вони не лише втрачають власну ідентичність, а й залишаються на роздоріжжі між двома світами: і тут вони чужі зрадники, і там вони чужі, нікому не потрібні, незнайомці.
Ці всі пластмасові дешеві китайські цяцьки не гідні навіть в один ряд ставати з нашими Коралями. Вони безцінні: все золото, всі діаманти, вся нафта – все це не окупить навіть однієї перлини з нашого Намиста.
Воно безцінне, бо в ньому тече кров пращурів і наших майбутніх поколінь, сині води Дніпра та темні глибини Чорного моря, в ньому дрімучі ліси та високі Карпатські гори, в ньому усмішка матері та сильні руки батька, в ньому українська пісня та бабусина казка, в ньому соняшникові поля та золотоверхі бані соборів, в ньому велич Столиці та краса жінок, в ньому мудрість, щедрість і доброта. А це – ні за які гроші ніде не купиш.
Цінуймо те, що нам вибороли наші діди і носімо його якнайближче до серця – бо це наш найцінніший скарб.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325249
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.03.2012
Немає сил і нагороди вже не ті,
Розвіялися в полі слова мої.
Зачекає хвилина і море не згадає
А в горах чути відлуння: кохає.
Під небесами,наче птах гуляє воля,
З холодного джерела п*є воду доля.
А слів моїх не вистачає на міста
Я зрозуміла що горда і пуста.
А горобина падала на сніг холодний,
Ти казав неначе на любов голодний.
Я плакала гірко щоночі
Та на стінах були фото,а там твої очі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319522
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.03.2012
Мені не жити в хвилях моря,
І не гуляти поміж гір.
Ти був моїм першим ковтком горя,
Ти мій недописаний твір.
Губила тебе у рядках завжди,
Було дуже багато слів,
Ти взяв нічого не віддавши.
І був ще на емоції скупий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319521
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2012
тепер лиш ти моя надія,
мій страх , думки, любов.
Тепер я мріями до тебе лину.
Щоб тільки обійняти знов
Я не забуду ті хвилини,
коли ти торкався моїх скронь,
Години божевілля,
Безкінечні доторки долонь.
Ти чекаєш мене на морозі ,
з квітками в руках,
А я, як несамовито божевільна,
загубилась в двох світах.
заглядала в ті шалені очі
все крутилось навкруги
я не забула ще ті ночі
де, я і ти вже були ми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297293
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.12.2011
Було близько п’ятої ранку, коли я прокинулась, зрозуміла, що зі мною щось не так . Мені вперше за стільки років не зручно лежати на спині , щось заважає. Крильця , о, Господи, що це? Лапки? Я схожа на муху, та ні - я і є муха . Поряд зі мною лежить клаптик паперу на якому чорним по білому написано: «24 години» . Мій мозок починає напружуватися: «невже я , житиму лише добу? я мушка-одноднівка. Це мало,я не встигну нічого.» Я впадаю в паніку , перед очима все темнішає. Житиму протягом цих жалюгідних годин .
- Але ж житимеш ! – пролунало нізвідки.
Що це було? Не зрозуміло.. Я була в шоці.. Знала , що скоро помру і коли буду відходить в той світ,поруч не буде близьких людей , я не зможу попросити вибачення за свої образи, не зможу поплакати на ніжні мамині долоні або на кремезні татові плечі .
Нарешті до мене все дійшло... Один день і більше нічого . Я проживу його, не впускаючи жодної хвилини, секунди , мілісекунди .
Я швидко поспішила злізти з ліжка , відчувала себе такою малою ,жалюгідною, мізерною... Зловила себе на думці,що я жаліла себе часто ,а зараз просто у мене виникає огида, так-так,огида до себе . Я не втрималась і впала.. Як боляче падати.. І як швидко це сталося.. А от підійматися тяжче . Зараз би чиюсь руку , але її не буде. Хоча ж за добра платять добром . Ну то й що, я ж ніколи його не робила.. Коли до мене хотіли достукатися, коли всі мали бажання отримати від мене поради ,я збирала ці проблеми у себе в голові , а потім видаляла ,як на комп’ютері непотрібні файли.
Я лежала і відчувала наскільки холодна підлога, цей дикий холод пробирав мене аж до кісточок . В кімнаті тиша , вдома немає нікого . Таке відчуття, що я одна залишилася в цьому місті ,який в останні роки нагадував мені коробку , від якогось нового телевізора.
Тут я розумію, що відключаюсь. Не знаю скільки пройшло часу, але я ледь не заплакала , коли побачила що на годиннику 14 година. Скоро прийде мама , яка почне готувати обід на всіх, а мене сьогодні не буде : ні на обіді , ні на вечері .
Цікаво, а вона помітила щось дивне ? А чому вона має щось помічати ? Я ж рідко тепер ночувала вдома : все по друзях і по друзях… А все через те що вона хотіла, щоб я вчилась , жила своїм життям. І де ті люди яки клялись мені у вічній дружбі ? Котрі просто мусили бути поряд в таку тяжку хвилину для мене ? Одна відповідь – немає .
О, грюкнули двері - ненька дома . Мені захотілось побачити її очі , вуста , брови . Тут від несподіванки я піднялася догори… Завжди мріяла політати , хоча і боялась висоти , для мене політ це божевілля . І , Боже, невже я дійсно вільна ?
Ось наша кухня: блакитні , як небо стіни , жовтий ,як сонце кахель, стіл, за яким ми так часто збирались ... Піднявши свої очі ,побачила маму..Як я її давно не бачила ! я враз помітила ,що щось з нею не так.. . Де ті очі які горіли палким вогнем щастя? Де ті ніжні та білі долоні ,які пахли молоком? І вуста , о Боже ті вуста , вони схожі на зів’ялі пелюстки троянд . ..
«-Мамо!,»- закричала ,я. І замість ідеально відточених букв , я зрозуміла ,що просто пропищала, щось незрозуміле . Вона мене не чує …
Я враз вилетіла з вікна, мені захотілось зробити щось феєричне , таке, щоб моїм батькам запам’яталось на все життя і так, щоб вони зрозуміли , що це напряму пов’язано зі мною ... скоро мене не стане .. а саме через 7 годин ... Більше не впадаю в істерику , розумію, що цього не минути , не обійти , не закрити ,як книжку , як штору на вікні . На даний момент моє життя, як клаптик паперу , який я маю заповнити .
Згори бачу ,як батько йде додому , він такий втомлений . Безмежно любила його блакитні очі. якщо довго в них вдивлятись, то з’являється таке відчуття, що ти тонеш в морі .
Сьогодні я помітила ,які вони виснажені , плечі опущені , м’язи обличчя напряглись. Зайшов у під’їзд . Мені стало ще гірше , боляче,я не можу повернути час , я б багато зробила та поміняла в собі . Жаль, що сестра так далеко , мені прийшлося б витратити цей день, щоб тільки її побачити , а я не можу , мені треба щось зробити, щоб мене запам’ятали назавжди . Одне скажу – з сестрою у мене тільки гарні спогади , пам’ятаю її слова , фрази , цитати з її улюблених книг,які вона намагалась нав’язати мені , я ж в свою чергу відштовхувала її, а вона мала за мною сумувати ..
Я згадала, як ми в дитинстві танцювали, ставали посередині кімнати , і починали кружляти до тих пір, поки не закрутиться голова. Тепер я так само кружляла , і поряд зі мною носилась дика пора осінь , яка закарбувала в моїй пам’яті найпрекрасніші моменти життя . Любила її ,адже колись моя мама Весна віддала мене Осені , через те,що я дуже часто бешкетувала , і божеволіла . Саме з нею ми зійшлись характерами .
В цей момент я вирішила , до кого я звернусь і хто мені допоможе, я прийшла до неї, застала її якраз тоді,коли вона збирала валізи, їй скоро їхати звідси. Вона повернулась до мене з лагідною посмішкою, ця стара жінка все знала , її видали темно карі очі. Я попросила одне :щоб вона зробила щось неймовірне , грандіозне. Вона не змогла мені відмовити.
Я вилетіла на вулицю . Стара виглянула з вікна , протягнула руку вверх і почали творитись чудеса Вмить запалало сонце , небо стало рожевим та диким , хмари утворювали ніжну гаму, в цей момент вони схожі на збиті вершки, хотілось скуштувати . Звідусіль почало збиратись листя ,я ке так швидко падало та розбивалось об асфальт . Було таке відчуття , наче воно кричало ,але цей крик закривав подих вітру . Я зразу подивилась на свій будинок ,я бачила маму ,яка стояла на балконі і з її очей крапали солоні краплі , швидко помчала туди до неї , я почала їх жадно пити , я хотіла, щоб щось залишилось в мені від неї . Хотіла,щоб частинка її була в мені . З її уст почула лише декілька нерозбірливих слів… - З нею щось сталось , адже таке небо було тільки тоді коли вона народилась. «Донечка..моя донечка ..»
Я полетіла , летіла проти вітру … Рвала свої думки на шматки і ось безсила впала на землю, на чорну землю,в яку мала колись в майбутньому відійти ,злитись з нею в одне ціле. Я тепер зрозуміла ,що не варто боятись смерті ,вона все рівно колись настане . В житті треба боятись байдужості , в якої у мене було дуже багато. Я закрила очі і просто лежала .
Додому повернулась десь в 23.30 . Залізла в самий темний куток і почала чекати . Раптом я почула крик ,і цей крик різав мені слух , хтось забіг в мою кімнату. Цей хтось почав щось шукати , вигрібав щось з моїх шухляд. Я почула тихий плач , то був мій батько.. на годиннику 23.57. Аз його уст лунає – «донечко..доцю»
Все,мій час вийшов . В голові закрутилось і я виснажена впала на бік ,в останній момент щось хруснуло - то було моє праве крило.
«Пік–пік »-я відкрила очі,піднялася з ліжка і побігла до зеркала. Я – жива людина.
Це був сон лише сон , але несподівано я побачила у себе на подушці ,листок паперу , на якому було написано : Проживай цей день так,неначе він останній.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290367
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.11.2011
Кава-Чай, Кава-Чай
поряд з собою не тримай.
Я міцна та гаряча ,як кава
маленька дівчинка з Непала.
Кава-Чай, Кава-Чай
потік думок у собі не тримай.
Розбіглись надії знов,
і вистиг чай, як та любов.
Кава -Чай, Кава-Чай
ти її все ж таки притримай.
А впутиш не вернеться ніколи,
І будеш бігати ,як пес по колу.
Чай-Кава, Чай-Кава
померла дівчинка з Непала.
Притримала свою любов,
Так замість сліз ,проливала кров.́́́́́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279493
рубрика: Поезія,
дата поступления 09.09.2011
Жаданий зорею ніжний хмар,
любов щасливу взяв й украв.
І як не плакала зоря,
своє життя , не уявляла без коханого вона.
Кожного вечора виглядала його,
а він поливав дощем її любов..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279405
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2011
Я твоя ластівочка, ти моє море.
Я твоя примара , ти моє горе.
Я твоє щастя, ти мої квіти.
Я твоя мила, ти моє літо.
Ти моя радість, я твій сум.
Я твоя тиша, ти мій шум
Я твоє сонце , ти моя хмара
Я твій відчай ,ти моя кава.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279334
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2011
Цей захід сонця нагадує тебе , ти як сонце зійшло, а потім розтануло у запашних травах чи в запеклому бою хвиль моря.
Ти залишив все , а я задихалась і відчувала страх перед жаданними днями осені.
Рядочок за рядочком виводжу нові слова ,які на протязі всього часу хвилювали моє шалене серце.
Під яскравим місяцем , я враз зрозуміла , що час вилікує мої рани. Загоїть і по собі залишить лише рубці , які б іноді нагадували про себе , стікаючи червоною кров*ю.
Навіть вітер нагадує про тебе , бо дує на вогнище в сторону півдня.
І як важко не було б, щоб тебе не нагадувало - почнеться новий день, встане нове сонце , яке враз дасть зрозуміти, що з цим заходом я залишусь назавжди і якщо не сьогодні , то через пару десятків років я загину разом з ним...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279331
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.09.2011
Ти мій , ти мої сльози, вітер ,щастя,зорі,море ,дощ.
Ти моя осінь,літо і весна .
Ти моє серце ,біль,шквал думок, мій перший крок, моя мета.
Не відчуватиму та знатиму , що є на світі ти і більшої немає теплоти.
Загинуть місяці, хвилини,дні,секунди, зустріну твою посмішку повсюди.
Навіть серед сірої маси людей, де кожен,як дурень-плебей.
І не дурепа я і мріяти я вміла всюди і навіть якщо розкидає доля по усіх усюдах.
Моє кохання не раз ще зацвіте, до тебе любий..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279157
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.09.2011