| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
куди все йде?куди минає?
нічого не знав,нічого не знає
і дурень живе і мудрець
хоч проку і той не має
куди б то їм діти всі тії слова
як стане на теє
немає знання
як тільки віднайде,одразу втратить
і наче й не мав,але ж має
загубить й погубить
отак все й минає
та ви ж то згадайте ті літечка,літа
коли б то у полі зростала пшениця
а ви малі бігли і щастя іскриться
й птах сизокрілій у небі літа
коли б то сиділа на річці й раділи
що тільки одная у нас сторона
не знали як буде,куди себе дінем
що правда у світі ніяк не одна
як понесли б вас та ті мрії
кудись би далеко
не знаю куди
в ті лихі часи,лихі перепитії
я б їх тоді знищив навіки спалив
немає бо в світ ще більших див
щоб не бачили що буде
як прийде та опаскуде
як загнобить,та й в кайдани
як прорве старії рани
ні...тільки не вам,та тільки не з вами
хай буде,що буде. та лихо в ту ріку
нехай не вкоротить малого ще віку
бо щастя єдине і доля одна
те синєє небо мала сторона
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293988
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.11.2011
“Дрімають… навіки бодай задрімали!
А тим часом місяць пливе оглядать
І небо, і зорі, і землю, і море
Та глянуть на люде, що вони моторять..”Треті півні
зоре моя ,зіронько
о як же то сталось
що ми з тобою навіки пов\'язані остались
тепер видно і боротись й помирати разом
тільки стане на те діло і впадуть одразу
всі хто так високо летіли здуються заразом
важко буде споглядати жахливо картину, тебе-
тебе ненько моя мила, країна-руїна
бо оте зробили люди не чужії - твої
якби знали,що так буде не чекали б долі
повбивались би одразу,щоб оте не бачить
тепер важко доживати предки не пробачуть
І
Туман в полі,голі верби тихо-тихо в раї
Як же любо як же гарно у рідному краї
Чутно лишень тихий голос,тихий голос вдалі
Як підступиш трохи ближче вся радість минає-
Як і не було її..
Адже дивишься картина:
Чи то лежить,чи то сидить попід дубом тіло
Наче тихе непримітне-немов оніміло
А як вітер знов подує так і застогнає:
“-Помирайте кляті люди,помирайте брати
Всі вмирайте і тікайте щоб не знайшла мати!
А не вмрете не знайдете талану чи долі
Набавилися вже на землі доброї волі!”
А підійдеш трохи ближче до отого тіла
Так і крику знов там буде:
“-Нащо ти мене у полі, паскуда, устріла?!
Одійди скоріш од мене,не чіпай старого,
Хіба не побачив ще ти в мені не живого?
Як у ярмах я родився так і вмру в неволі
А тобі я раджу лихо розвійся у полі
Відпусти мене старого на той світ спочити
Не промовлю злого слова дай но відпочити”
ІІ
Нема сонця і неба немає
Вогонь горить смола кипить
А він собі у казані все Бога прославляє
Та так гарно і так любо до нього говорить
Що сам диявол дивується, як таке городить
Вихваляє усе Бога тішить його словом,
Той на небі спочиває, слухає розмови
Чує мольби та прохання невольного люду
Жалоби та все зітхання земного паскуду
Аж ось якось пролетіли гарні слова з Аду
Бог аж медом поперхнувся почувши розраду
Він прислухався тай чує, грішника розмову:
“- Чого це ти господа, грішний, прославляєш?
Неначе ти й тепер йому й тут потураєш
Хіба не він всю твою землю та народ покинув
Хіба не він в своїх хмарах в пестощі поринув?
-Те що кажеш, все є правда, демоне проклятий,
Та ось бачиш сліпа віра ворог мій затятий
Змалку мене приучали кожен день молотись
Та й господа прославляти і не веселитись
Тільки зараз я вбачаю всю в цьому огиду
Та зупинитися зможу коли вже загину
А як мертвий я вже давно, так тепер не знаю
Коли покій мені буде коли заспочиваю.”
ІІІ
Так як було так і стало грішників в могили
А не грішних вже й немає кайдани постили
А чого б то їх не було, завше вони ж з нами?
А бо люду вже немає вітер десь гуляє
Пуста земля стоїть собі тай все спочиває
Нікому її орати, нікому саджати
Видно молились всі погано й нічого пожати
Вимерли ж бо всі люди не тільки в Вкраїні
А й у інших грішних краях, десь там на чужині
Всіх спіткала сумна доля нашого народу,
Намає кому служити, кому верховодить
Віра чиста та прозора людей погубила
Добрим словом та не ділом все занапастила
Як же далі в світі буде? А ніяк не буде
Поки знову не віднайдеться правда, добрі люди
Поки останнього з неволі у край свій не вернем,
Так і будем помирати і скоріше вимрем
Є надіє лиш на нього на той промінь сонця
Що давно вже заглядає істині в віконце
А ми з тобою, моя люба, моя Україно!
Все ще будемо сподіваться допоки не згинем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293987
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.11.2011