| Сторінки (1/42): | « | 1 | » |
А у душі – лиш море синє…
Бушують хвилі, воду каламутять.
В обіймах вже зійшлися нині
Моє минуле і моє майбутнє.
О Вічносте моя, спинися на хвилину,
Летять, немов бризи моменти життя,
І ловить мій відчай жагу ту нестримну,
Я тону чомусь у воді каяття.
У серці кричать невгамовні чайки,
І щастям біліють вдалині паруса.
В душі я співаю відому «Ямайку»,
І сонце гріє посинілі небеса.
З солоних губ не пробринить ні слова,
І засипається здоровий глузд пісками.
Стрибають з пірсу мої аксіоми,
І бродить розум мій пустими берегами.
Руйнуються від поглядів скелясті гори,
Виходять мрії всі на сушу…
А у душі – лиш море синє… Море!..
Бушують хвилі й каламутять душу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488815
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2014
Від снігу вже нічого не лишилось,
Земля все ж чорна та пуста.
Голодні птахи з курсу збились –
Їх проковтнула безвісна мара.
Так прагне ретушу картатий вечір,
І сиве небо клонить до землі.
У небі творяться предивні речі,
Земля втрачає вимір у добі.
Стулились з сорому дерева голі,
І ділиться життя на ночі й дні.
Повзуть дорогою всі люди кволі,
Що по-зимовому радіють тій весні.
У сутінках снують мовчазні тіні,
Кричать щось душі з ніччю в унісон.
Усюди воля, всюди мокрі стіни,
До парканів прибивсь жаргон.
А люди йдуть. Снують і шкандибають,
У свої стіни, свою мокру волю…
Хтось сам назавжди, когось ще чекають,
Хтось має щастя, а котрийсь без долі.
Хтось ще надіється. А хтось не має віри,
У когось глибина безмежна у очах.
А хтось в душі ховає чорні діри
І серце зариває в крижаних пісках.
Либонь, всі різні, тільки сірі стіни
Як сенс життя, як пристановище думок.
Від снігу залишились тільки сиві мрії,
Немов герої ще несказаних казок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488814
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2014
Ви думали, що збудуться всі мрії?
Наївно споглядали в небеса.
Шукали знаків у рожевій ейфорії,
Щодня чекали на безмірні чудеса.
Ви думали, що все так легко?
І все даватись може просто так?
Сміється криво те безлике ехо –
Нема у вашій логіці життя ознак.
Ви думали перемагає все добро,
І завжди правда торжествує?
В той дивний час, коли брехня і зло
Самі себе уже канонізують.
І де ви бачили у світі справедливість?
Хоч когось приведіть, хто їй не зрадив.
Усе міняється. У моді лиш мінливість.
Та й розум – це для маси тільки вада.
І хто вам радив вірити всім людям?
Не вірте – плюнуть ще колись на вас.
А ви розумно усміхніться тим верблюдам,
І все поправить той бездушний час.
І ви, вже розчаровані, відкиньте мрії,
Не думайте надіятись на небеса.
Й тоді, коли ні краплі не залишиться надії,
Безсовісно і нагло припруться чудеса.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484276
рубрика: Поезія,
дата поступления 08.03.2014
Хто вам сказав, що вмерла Україна?
Хіба навколішки стоїть народ?
І хай до волі йдемо по руїнах,
Крізь лінію вогню проб’ємось до висот.
Хто вам сказав, що ми раби?
Хіба раби так можуть повставати?
На нас в мороз летіли струмені води.
Та ми вогонь. Тепер нас не зламати.
Хто вам сказав, що ми ще на колінах,
Коли давно піднялись з гідністю своєю?
І хай стріляють нам по спинах –
Героями поляжем за свою ідею.
Хто вам сказав, що ми підемо?
Відстояли своє і ще постоїмо.
І що шукали – те знайдемо,
І знищимо на собі те старе клеймо.
Хто вам сказав, що не Європа ми?
Хіба вона на щось подібне здатна?
Ми вийдемо на світло із пітьми,
Бо волю в нас уже їм не забрати.
Мов фенікс, наш повстав народ
Із попелу надії, із чорної руїни.
Ми вже так близько до своїх висот…
Хто вам сказав, що вмерла Україна?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482749
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.03.2014
Душа горить від декадансу
В полоні мрії, у пастці слів.
Звучать мотиви ще незнаного романсу
В пориві ночей і в спокою днів.
Горить у полум’ї стара сепійна плівка,
Тріщить у відчаю неоновий рояль,
Біжать, мов навіжені часу стрілки –
Весь час читають Вічності мораль.
Побились в розпачу дзеркала,
На тисячі уламків розпалася душа.
Так мало світла. Сонця мало
Пролазить із забитого вікна.
І вітер грається зі сторінками
Всієї книги мойого життя.
І утворились дюни та бархани
Поміж пісками непотрібного сміття.
Звучить гітара. Сумно завиває,
Хтось копіює вечори на кальці.
Все багряніє. Все зникає…
Та лиш душа кружляє в дикім вальсі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467048
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.12.2013
Одна тематика? Це я прекрасно знаю.
Завжди одні і ті ж слова.
Стою на місці, вже думками шкутильгаю
І лиш все ломлю в відчаю дрова.
Знов відчай. Скільки вже його у мене?
Розчарування, сум і страх…
Летить із римами так еще щось зелене
І все іде із Вічності на прах.
Про що писати? Про природу,
Яка від наших рук вмирає?
Чи може про народ і про свободу,
Коли свободи вже у нас немає?
Можливо, славити кохання,
Яке мене лише вбиває?
Чи може ще писати про бажання:
Що є, що маю, що не маю?..
Так може ще й убити риму? -
Нехай живее сучасний модернізм!
Ніколи я писати не покину
Й ніколи не уб’ю свій песимізм.
Можливо, це однаково, я знаю.
Про це не треба може вже пистати.
Та все ж мовчати права я не маю,
Коли душа щось прагне всім сказати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463896
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.12.2013
Я дякую листопаду за все…
За дні веселі, за короткі миті,
За ті пориви в незначних есе,
За те, що ще раз потонула в хризоліті.
Я дякую листопаду за всіх людей,
Що були, що прийшли, котрих уже немає.
За всі свої відгомони ідей
Й за те, що серце не вмирає.
Я дякую листопаду за ночі й дні,
За непомітні падолисти,
За сонячне проміння на стіні
І за емоцій райдужне намисто.
Я дякую листопаду за безкінечність,
За відчуття глибокі й вільні,
За всякі помилки і всяку недоречність,
За сутінки таємні й бразолійні.
Я дякую листопаду за всі слова,
За писані, за сказані і за почуті.
Я дякую за те, чого уже нема
Й за те, чому судилось вічно бути.
Я дякую листопаду за сум і гнів,
За сльози, що немов дощі осінні,
За всі обіцянки й за море пустих слів,
За новий сенс й душевне потепління.
За те, що є й за те, що вже минуло,
За те, що ще колись прийде…
Я дякую листопаду за все, що було,
Я щиро дякую за все!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463895
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.12.2013
І знов слова. І знову згустки рими,
Лише почався день, лиш місяць догорає,
Стають мільонні долі нульовими,
Стара бруківка сонце проклинає.
Тріщать в агонії старі віконні рами,
І відкриваються зі скреготом всі двері.
На картах лиш червові дами
І мнуться всі печалі на папері.
Стирає ніч усю реальність,
Мов та калюжа, лиш блистить надія.
І корчиться в апатії гірка банальність,
у душах лиш вона тривогу сіє.
І полумя жаги зжирають власну волю,
Душа все рветься до нового,
І рішення мов списи проштрикають долю,
лиш в голові бринить така просте "Для чого?"
І хочеться зірватися у небо,
Так хочеться від себе утекти.
Бо так вже є. Мабуть, так треба.
Лише питання ще - лишитись чи піти...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462632
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.11.2013
[i]Як дихати важко. Душа, мов вібрує,
Заплуталась я сама у собі.
Кричу на весь голос - ніхто лиш не чує,
І світло тьмяніє у сірій імлі.
Як дихати важко... Як в'яне надія!..
І світ розчиняється в глухій тишині,
Й стрибають зі скелі усі мої мрії,
І серце ридає в німій пустоті.
Усе завмирає навкруг щохвилини
І сонце втрачає природній контраст.
Весь світ оповитий в дурну біганину,
Для мене ж завмер навкруги увесь час.
Уста лиш дрижать у вічній мольбі,
Рветься душа з-під ребер, наче пташка.
Я просто заплуталась сама у собі.
Душа лиш вібрує і дихати важко.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445525
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.08.2013
[i]Хто я така? Нажаль уже не знаю.
Хто в дзеркалі стоїть передо мною?
Вона якась страшна – круг неї все згорає.
І вся краса для неї – всього лиш купка гною.
Хто це така? Нажаль уже не знаю.
та все ж, чому нажаль, можливо і на щастя?
Та щастя плаче лиш й зітхає.
Бо бач – само попало в свої ж снасті.
Хто я така? Чи може що таке я?
Та все ж не хочу я… Не хочу знати.
Чи є десь в світі панацея,
Яка мене врятує від апатій?
Чи може ні… Меланхолія!
Стара товаришка пропаща…
Вірші складає, губить мрії…
Чи десь від неї є лікарство?
Нема. Не буде. Не було й нема.
Цинізм із ребер випирає.
І падає на очі сіра пелена,
й маленький вогник тихо догорає.
Де ж те життя? Де ті солодкі мрії?
Далеко вже за моїм небокраєм..
І вітер грається із попелом надії…
Хто я така? На щастя, вже не знаю![/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442659
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.08.2013
[i]Давай притворимся людьми,
На мить побудемо простими.
Й нехай на мент забудем ми
Усе, що так тримає нас щосили.
Давай ми відірвемось від землі.
Пірнемо в небеса на сонячних вітрилах.
Давай на мить побудемо малі,
Щоб темрява нас вже не підкосила.
Давай у натовпі розтанем
Поміж думок, і прагнень, і бажань,
Й на мить живими щиро станем -
Не треба нам відмазок і вагань.
Не треба суму, жалю і печалі,
Нехай не буде всіх, є просто ми...
Ми більше не втечемо від реалій
Й на мить побудемо людьми.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429816
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.06.2013
[i]Не треба слів. Хай буде тишина.
Слова тут зайві. Їх вже тут не треба.
Й нехай не сходить сніжна пелена
Нам не землі - нам треба неба.
Не треба слів. Мовчи. Мовчи.
Мовчання най вбиває душу,
Вдягнемо долі кайдани
І більше правил не порушим.
Й підемо далі, тільки в різні боки,
Можливо, зникне дика пустота.
Нехай летять години, дні і роки...
та тут не треба слів. Хай буде тишина.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429813
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.06.2013
Думки і знову філософія,
Така тривожна та жива.
Немов та Морівська "Утопія",
Така вже неможлива і смішна.
Без пафосу, без гумору, без втіхи,
Без щастя, без моралі, без краси.
Без сліз, без горя і без сміху,
Правдива й чиста, як із ранньої роси.
Нема такого, що їй не під силу.
Фантазія ж річ невичерпна і страшна.
Її ще жодна клітка не схопила,
Вона ж водночас й мертва і жива.
Без неї світ не той. Банальний і нудніший.
та все ж, і з нею він не кращий.
Коли все темно, з нею він світліший,
А світло як, вона долиє темні краски.
І мертвого підніме із могили,
Й живого зробить неживим.
Та й часу її сковувать не сила,
Й поезія без неї - це лиш згусток рим.
Вона без кольору, без запаху, без смаку,
І тиха й грізна, як вода.
І може маски мати всякі,
Та всі вони без зла і без добра.
Безстрашна й вільна ось вже сотні літ,
Й не спокусять її усякі Мефістофелі,
Звичайно, час боїться пірамід,
Та піраміди все ж бояться філософії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409601
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.03.2013
Іще не все. Це не кінець,
Це лиш початок спраглий і голодний,
Байдужість надію веде під вінець
І день не від холоду такий вже холодний.
Це ще не кінець. Це все лиш початок.
Затьмарені очі дивляться вдаль
І ночі підло дається завдаток,
Щоб далі давала лиш смуток й печаль.
Це ще не все. Ще вічність чекає.
Тужливо доля веде по шляху
І під ногами все розквітає,
І вяне так скоро, і входить в пітьму.
Все минає. Все іде щохвилини...
Мені ж все одно. Нехай тому грець.
Усе колись в'яне. Все колись гине.
Для мене ж не все ще. Іще не кінець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401792
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.02.2013
Мені так треба. Що ж зробити?
Сміятись лиш собі у вічі..
І існувати просто, а не жити..
Й слова кувати у «не вічні».
Мені так треба. Знаю. Знаю.
Давно вже знаю, що так має бути.
Як свічка тихо догораю,
А вам лишилось лиш задути.
Мені так треба. Треба. Треба
Від свого ж бумерангу не втечеш
Стояти лиш й чекати свого неба
бо пеклом вже не обпечеш.
Мені так треба. Тут не зміниш долю.
Терпіти вмію. Та й усе стерплю.
Сміятись буду. Буду мати волю,
І ні сльозинки більше не проллю.
І буду довго говорити,
Нема чи є в отім потреба.
І жити буду. Буду жити.
Бо треба так. Мені так треба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395891
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.01.2013
Забуті слова, поламані мрії,
Змітають сніги позабуті сліди,
Лиш низько не впасти - високі ж надії,
Раз шлях вже на карті, то по ньому іти.
Забути усе, лиш усе пам'ятати,
Блукати у лісі тих зламаних мрій.
Знати усе - лиш нічого не знати
І жити у мареві брехливих надій.
Співати у терні, літати у небі
Високо, високо над всіми людьми,
І падати низько, бо в цьому потреба,
Не бачити в цьому чужої вини.
Вдягатись у маски, чужі грати ролі,
Забувши навік роль справжню свою,
І вітер тихцем ловити у полі,
І тихо ридати самотньо в раю.
Пізнати усе без зору і слуху,
Лишитись самому в розпутті доріг,
І бігти наосліп далеко щодуху,
Й вертатись щоразу без радості й втіх.
Плекати в собі ті останні надії,
І дні рахувати, щоб кінчилось буття.
Лиш забуті слова, лиш поламані мрії.
така вже тут доля. Таке вже життя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389600
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.01.2013
Розчаровані не плачуть.
Ота сльза чомусь сама тече.
І не за те, що хтось там не віддячив,
І не за те, що біль з вередини пече.
І не за те, що виграв інший,
І не за те, що були помилки,
Бо перемога ж є не вічна,
Байдужість - вічна, навпаки.
Якщо не вічна, то, мабуть, жахлива,
Така, що роздирає на шматки,
Така, що вже не прагнеш дива,
А прагнеш ще зробити помилки.
І байдуже вже стільки буде,
І хто заплатить за це все.
Таке життя, такі вже люди,
Яких усіх по течії несе.
А є такі. що весла мають,
А є такі. що проти течії пливуть...
Життя їх вб'є, а люди доконають,
І ті мовчазно лиш на дно підуть.
Бо розчаровані не плачуть.
Страшніше цього і нема.
робити все намарно - ось що значить,
А потім втратити весь сенс життя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387471
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.12.2012
Присвячується Галині, яка завжди мене слухала і Марії, яка давала мудрі поради…..
Глава 1
Мене завжди переслідували шістки. Усе почалось, коли на шостій секунді свого життя я закричала, шостого дня мене забрали додому, коли мені було шість місяців, я почала говорити…
У мене будинок під номером шість, на всіх конкурсах, я завжди мала шості місця… Я любила це число, вважала його щасливим… Я ніколи не задумувалася, чому саме шість, а не сім чи вісім… Пізніше я все зрозуміла, але було запізно…
Ранок був туманний й темний. Ліля йшла до школи з великий багажем знань і великим мішком фантазій. Вона думала про щось надприродне, не помічаючи дивної чорної постаті, що прямувала за нею. Дівчина зупинилася, побачивши у вранішній зимовій темноті велику зламану замерзлу гілку. Вона була така страшна і моторошна… Ліля обернулась і… скрикнула! Перед нею стояв якийсь чоловік у довгому чорному плащі і у крислатому вороному капелюсі. Капелюх закривав більшу частину обличчя, лише було видно посмішку. Таку страшну, саркастичну, сповнену люті і ненависті, але водночас якусь таку нестримну, палку. Гострий підборідок немовби підкреслював її, робив більш насиченішою, іронічною, жахливішою. Дівчина хотіла б краще втекти, але ноги немовби примерзли до одного місця. Вона була нажахана, хотіла кричати, але не було сили… Чоловік в капелюсі нахилився до неї і промовив:
- Що ти хочеш, Ліліт? Може щось бажаєш, а може щось серце тисне. Ну що, Ліліт? Чому мовчиш? А. забув. Ти ж не можеш говорити… Подивись мені в очі!
Ліля підняла свої очі і глянула. Але очей не було видно. Тінь від капелюха вдало їх приховувала. Чи може вони були страшнішими за посмішку, чи може, подивившись у них можна було померти? Очі приховували душу. Хм, смішно. Душа у диявола. А можливо вона все-таки була?
Ліля пильно вдивлялася крізь тінь. Її погляд був таким сильним, гордим, дещо наляканим, але незламним; її губи стиснулися, скривилися і затремтіли.
А чоловік продовжував:
- Ха, ну як ти можеш мені дивитися в очі. Ти ж їх не бачиш. Або, можливо, не хочеш бачити? Говори!
До Лілі немовби знов повернувся дар мови. Вона сказала:
- А що говорити?
- Що? Ти мене питаєш що говорити? Що ти хочеш?
- Хто ви?
- Хто я? – посмішка стала кривавою, жорстокою. – А ти догадайся.
- Догадалася. І ви мене вб’єте?
- Ні. Ти мені потрібна живою. Поки що.
- Для чого я вам?
- Досить питань!
- Але ж…
- Я сказав досить!
Ліля схилила голову. Їх огорнула тиша. Така моторошна, божевільна, звалося б вічна. Чоловік перервав цю тишу, обрізав, мов нитку, яка стирчить на сорочці. Мов вона була непотрібною, безкорисною, зайвою тратою часу. З-під капелюха пролунав сміх. Такий нахабний, нестерпний, немовби сміх серійного убивці, немовби сміх браконьєра, що зловив у клітку рідкісну тваринку. І тут сміх продовжився фразою:
- Я знаю, що ти хочеш отримати силу. І знаю, як це зробити.
А Ліля мовчала. Мовчання огорнуло її повністю, вона не хотіла говорити. Хотілося мовчати, не порушувати тиші. Чоловік скрикнув:
- Так хочеш чи ні?
- Ні, - гордо відповіла дівчина.
- Ліліт… Викапана…Я знаю, що хочеш.
- Знаєте, а чого питаєте?
- Не перебивай. Я можу і вбити.
- А ви не вб’єте. Я вам потрібна, чи не так?
- Всьому свій час. Ніколи не вір людям, не побачивши їх очей.
- А я віру…
- Віра… єдине, що відрізняє людей від інших створінь. Ви всі такі банальні, прості, жалюгідні. Такі малі порівняно із Всесвітом, як мурашки. І все чогось хочете, шукаєте, вважаєте себе чимось великим, але ви не більші і не вагоміші, аніж одна порошинка у повітрі, яке ви вдихаєте.
- Але для чогось Бог нас створив. Для чогось ми живемо.
- Бог створив вас собі на потіху і не більше. Це як гра. Створюєш собі персонажа, а потім граєшся ним. А коли він надоїдає – викидаєш його. От і все.
- Можливо, це ваша гра. Але не Божа.
- Так не хочеш – не треба.
- Ні. Стійте. Я знаю на що іду.
- Я знав. Зроби все правильно, Ліліт.
- А що робити? І хто така Ліліт?
Чоловік не відповів нічого. Лише мовчки посміхнувся і щось простягнув дівчині. Це був клаптик паперу, маленький згорток. Ліля взяла це, поглянула, а потім підняла голову, але нікого уже не було. Ліля роззирнулася, але не було ні сліду. Раптом здійнялася віхола, почався вітер і Лілю почало кудись затягувати. Ліля не стрималася і піддалася. Вітер все частішав і густішав, а десь вдалині лунала якась мелодія…
Глава 2
Ліля прокинулася. Дзвонив будильник. Час в школу. А який був сон. Хотілось би додивитися, побачити, що буде далі. Ех, не судилося. І так нову і знову – щораз. Ліля піднялася з ліжка. Голова була мов квадратна, мов ватна. Таке враження, що це похмілля. Але яке там похмілля? Сьогодні контрольна, а вчора за книжками минуло пів ночі. Ліля почала згадувати, що було учора. Але учора не було нічого особливого.
І, мабуть, цей день мине також так, як всі. Кажуть, однакових днів не буває. Буває ще й як буває. Усі сірі, буденні, відрізняють хіба що якісь дрібниці, але тут вони великого значення не мають. А хочеться свята, якогось бурхливого вибуху емоцій, енергії, хочеться заради чогось жити. А тут пустота в душі, пустеля, палять душу гарячі піски нескінченних проблем, обпікає серце сонце гіркого досвіду, де-не-де трапляються оазиси, але це лише міраж…
А життя таке банальне, просте, нудне. А життя все-таки прекрасне. І цей нескінчений його плин, нескінченна бурхлива течія… Життя. Дивна ця штука – життя…
Ліля вже доходила до школи. Школа. Тут вона відчула все. Тут вона пізнала гіркі реалії, осягнула нездійсненні мрії, нажила ворогів і знайшла вірних друзів. Тут вона пізнала істинне життя.
А що таке істина? Кожен її колись сам пізнає. Але одне скажу: істина – це не брехня.
Ось і сходи. Рівно 52 сходинки. Клас. Вічне «Привіт усім». Своя розмальована простим олівцем парта, яку просто не хочеться змивати. Дзвінок. Урок. Встали всі: «Добрий день». То «Добрий день» завжди одне – довге, так, як у першому класі. Та як учні не стараються, швидше казати не виходить. А потім перерва. А потім знову урок. І так, це все, мов безкінечний плин.
Ліля поверталася додому. Сон уже зник в глибинах пам’яті. Але колись він дасть про себе знати. Колись він буде знову. Чи то в сні, чи в реальності – не важливо. Головне, далі буде. Смішно сказано, як у фільмах, які раптово закінчуються на найцікавішому, а в наступній серії невідомо, що буде. Але життя продовжується, чи то в фанатичному очікуванні наступної серії, яку по невідомих причинах пропускаєш, чи то, коли про неї просто забуваєш, але вона рано чи пізно являється сама.
Ліля прийшла додому. Сьогодні п’ятниця, отож уроки можна відкласти. Дівчина підійшла до своєї книжкової полиці, взяла книгу в старій пожовклій від часу палітурці – вірші Лесі Українки. Як це не дивно, але дівчина надавала перевагу проводити вільний час в компанії із книгою, аніж, як її однолітки – за монітором комп’ютера. Вона любила вірші Лесі Українки, вони якісь такі легкі, мрійливі, але вони навчають жити. Ще змалечку Ліля знала напам’ять «Як дитиною бувало». Вірш виховав у ній горду, незламну дівчину. Дівчина зручно вмостилася на дивані, трепетно відкрила книгу і поринула у світ «Лісової казки» і вічної весни, вічної юності, вічних мрій, які би вдало звучали під «Лебедине озеро» Чайковського або ж навіть і під блюз. Такий же життєвий, спокійний, але з надривом, з душею, з болем, але вірою у те, що життя прекрасне.
Глава 3
Все колись кінчається, усьому є свій кінець. Чомусь ми звикли асоціювати кінець з чорною жирною крапкою на житті. Але після крапки починається нове речення, новий етап життя. Після кінця завжди йде початок.
Пройшло чимало часу, відірвано багато сторінок на календарі, багато чого змінилося з того часу. Зараз Ліля – студентка престижного університету. Факультет філософії. А для чого та філософія? Донедавна її не було, не було у людей усіляких психічних розладів. Усі жили, просто жили і не знали про психіатрів, психологів. Люди жили. І не було так багато філософів. Люди не мали на це часу: робота, діти, сім’я… А тепер просто досить легке в нас життя. З’явився час на всілякі дурниці, на роздуми… Ну і що, що у людини великий словниковий запас, унікальні погляди на життя, такі палкі слова… Слова… І що воно таке ці слова? Це пусте, в них є брехня. У них уже нема душі, лише лицемірство. Вони втратили своє значення. Вони як порох, розвіяний в полі. А філософія – це лише крик людини, нездатної змінити світ. Крик людини, яка пізнала гіркі реалії, з якої примусово зняли рожеві окуляри, такий розпачливий цей крик… Такий болючий…
Ліля була такою. Її не раз зраджували. Плювали в душу, а вона сміялася. Крізь сльози. «Щоб не плакать, я сміялась…» - виринало з пам’яті. А Ліля жила, і не просто існувала. Вона пізнала багато чого, вона не боялася нічого. Хоча у душі жила ще та пустеля, та пустота, той міраж…
…Ліля поверталася з університету додому. На лиці під сонцем вічно виблискувала та гримаса болю і очі. Такі нестерпні. Ніхто не міг довго в них вдивлятися. Мабуть, боялися втопитися в безмежних глибинах, можливо, не могли зрозуміти, а, можливо, там було забагато болю. А вітер грався її світлим волоссям, дещо з зеленуватим відблиском.
Ось і її вулиця. Будинок під номером 6. Знайомі ворота, двері… Рідний дім. Дівчина зайшла до хати, але чомусь її так потягнуло на сон, так захотілося спати, як ніколи. Дівчина вмостилася на своєму ліжку і поринула у свій світ. Сни плелися, мов павутиння. А за вікном падав дощ…
І ось сон. То довгоочікуване «далі буде». Продовження серіалу, про існування якого дівчина давно забула.
Ліля опинилася десь на галявині серед нічної тиші. На небі був повний місяць. У повітрі пахло загадковістю, містичністю, якоюсь спокусою. Ліля вслухалася в мелодію ночі. Аж тут замилування перервав звук чиїхось кроків. До неї прямувала темна постать. Ліля пильно вдивлялася, аж тут усе згадала. Згадала той давній сон, який їй колись приснився і того загадкового чоловіка у чорному. А постать все наближалася і наближалася. І тут у місячному сяйві було видно ту саму криваву посмішку, чувся несамовитий регіт, який продовжився фразою:
- А ти виросла, Ліліт.
- Це знову ви?
- Ой, до чого тут пафос? Пора ритуал робити, якщо ти ще не передумала. Тоді ти мені здалася такою дурненькою.
- Дякую. Ні не передумала. Хоча… Ні, це не важливо.
- Ти сумніваєшся… Життя для тебе обернулося гіршою стороною. Ти його ненавидиш. Яке це гарне почуття… Але воно вас вбиває.
- Як ви догадалися?
- Ти все ж залишилась дурненькою. Ліліт. Треба насолодитися цим життям сповна. Треба жити, а не існувати. Треба жити так, як ти хочеш, а не як вимагають моральні принципи чи закони. Вони вас закували в кайдани. А я тобі пропоную звільнитися…
- Воля…
- О так, воля! Ти ж так хочеш волі. Погоджуйся, Ліліт.
- Я… я… згідна.
- Ні така відповідь не годиться. Скажи це впевненіше. Скажи!
- Згідна!
- Ти мені починаєш подобатися. Але перейдемо до справи. Де той листок, що я тобі давав?
- Я не знаю..
- Ай-я-яй… Та ну… Він у тебе в руці.
Ліля здивовано глянула вниз, підняла руку, розкрила кулак, а там справді був той малий, пожовклий від часу згорток. Але її здивування перервав чоловік:
- Розгортай скоріш. Читай!
Ліля швидко розгорнула папір, у якому було загорнутий якийсь камінь. Ліля відклала камінь в іншу руку і почала читати, але її здивуванню не було меж. На папері було написано: «Секрет в твоєму оці». Ліля встигла вже себе уявити без ока в чорній піратській пов’язці, але знову ж таки її роздуми перервав чоловік:
- Достатньо лише сльози. Заплач!
- Я не можу. Я поклялася, що не плакатиму.
- Кому?
- Собі…
- Хм, пам’ятаєш, як помер твій собака? А як тебе кинули? Так підло… Пам’ятаєш?
- Я не заплачу.
- А як та твоїх руках помер від голоду подорожній?
- Мовчіть…
- А ти пам’ятаєш свою маму?....
- Досить! Досить… - Ліля заплакала. Чоловік швидко відібрав камінь у неї приставив до її щоки. Коли сльоза змочила тверду поверхню каменя, він засяяв. Чоловік вклав камінь до рук Лілі. І тут дівчина відчула якусь невимовну силу, приплив енергії, волю…
- Ну от, - сказав чоловік, - тепер ти вільна.
- Заховай камінь так щоб його не знайшли. Бо розколовши камінь – уб’ють тебе.
- Я не боюся вмирати…
- Ай-я-яй, над цим ще треба працювати.
І тут знову здійнялася віхола і понесла кудись Лілю. Дівчина прокинулася.
Глава 4
Ліля рвучко підхопилася з ліжка. За вікном уже була ніч. Розсипалися по сапфіровій пелені зорі, а яскраве місячне сяйво розтелилося по темній кімнаті. Було тихо. Ліля вслухалася в тишу, аж раптом повз її ліжко пробіг чорний кіт. Дівчина здивувалася: «Звідкіля у мене чорний кіт в кімнаті? Мабуть вікно забула зачинити…» Дівчина не надала цьому великого значення. Вона думала про сон. Такий дивний. «Чи це в реалі було, чи просто витвір фантазії? Ні, мабуть знову фантазія», - думала дівчина. Ліля встала і попрямувала до кухні. Зробила собі чай і повернулася назад до кімнати. Сівши на крісло, почала вдивлятися у ніч, вслухатися у тишу. Якась така гарна ніч… і вже не хотілося спати, хотілося мовчати і думати, думати, вигадувати, малювати образи ночі… Воля… Їй дали волю. Тепер їй світ не здавався сірим чи похмурим. Ні і яскраво-світлим він не став. До чого тут ті банальні кольори? Кольори їй здавалися темними, але насиченими, оксамитовими. Ліля посміхнулася. Їй було добре.
Ніч була довгою, чай уже остиг, наступав ранок. Ліля глянула на годинник – 5.36. Ще рано. Час… Його ж не існує насправді. Для чого люди придумали час? Мабуть, щоб створити ще одні рамки, іще одні кайдани. Чому ж люди себе сковують? Чому ускладнюють життя? Люди вже розівчилися вдихати на повні груди, відчувати дощ, натомість сховалися під парасольками. Люди розівчилися мріяти, натомість поринули у світ реалій. Люди розівчилися говорити, натомість навчилися брехати й іронізувати. Люди розівчилися жити, натомість поринули у світ новітніх технологій. Дивні ці створіння – люди… Такі нудні, такі банальні…
Сонце вже сходило, посилаючи на землю перше проміння. Ліля злісно засунула штори. Вона не любила сонця. Вона воліла б йти все життя назустріч вітру, аніж назустріч сонцю. Йти навпроти сонця не цікаво. Тим більше коли так ідеш, схиляєш голову і закриваєш на все очі. А коли йдеш на зустріч вітру, піднімаєш голову вище, з’являється сила, наполегливість, бажання його подолати.
Ліля почала збиратися до університету. Відкрила шафу. Здавалося б повна шафа всякого непотребу, а вдягти нічого. Одягла свої улюблені джинси і туніку. Взяла зі схову гроші і вирішила собі щось купити. На душі все ще була пустеля, але то була не пустота, то була воля…
Дівчина вийшла з дому і пішла. Ішла не так, як завжди: похмуро, сумно, задумано. Ішла гордо і впевнено, навіть усміхалася, а очі приховала під сонцезахисними окулярами. Вони все ще тримали біль…
Дійшовши до воріт університету, привіталася з усіма. Яким же було її здивування, коли до неї підійшли найкрутіші мажори:
- Привіт, Лілька.
- Ну привіт. Чогось треба?
- Ну ти сьогодні чудово виглядаєш…
- Знаю. Ще щось?
- Не хочеш сьогодні з нами на вечірку?
- Та ну. Донедавна мене не помічали чи навіть насміхалися з мене, - іронізувала дівчина.
- І ти злишся? Ти плакала?
- Заміть, я ніколи не плачу, - відрізала Ліля.
- Хм… Так прийдеш чи ні?
- Ну… Прийду.
- Окей, після універу ми зайдемо за тобою.
- Окей, - Ліля посміхнулася. А й справді було дивно. Можливо удача їй усміхнулася. Ну що ж, треба її використати.
Сьогодні було 3 пари. Ліля вийшла з університету, аж тут її чекала шикарна машина біля входу. Упершись на машину, стояв Саня, син депутата. Ну насправді його звали Саша. Хлопець гарно вдягався, знав толк в речах. Якось він так на Лілю загадково дивився. А вона гордо пройшла повз. Хлопець збентежився:
- Ей, Лілю ти куди?
- Я? Я люблю пішки…
- Чекай я з тобою, - Саня побіг за нею. Ліля справді здивувалася, але старалася цього не показувати. Горда дівчина. Вона іронічно промовила:
- А чому мені така честь?
- Іронія…
- Вав, а ти знаєш такі слова?
- Так, думаєш, якщо в мене тато багатий, я взагалі не вчуся?
- Думаю…
- А ти повір мені…
- Не хочу.
- Ти як…?
- Сам ти кактус!
- Я цього не казав. Я лише подумав.. Як ти це…?
- Я? Випадково. Це так. Вибач. Все. Я сьогодні не піду. Іншим разом, Щось голова розболілася.
Ліля розвернулася і пішла. Було якесь дивне відчуття. Вона читає думки. Невже сон був наяву? Дивина тай годі…
Глава 5
Ліля ішла, не озираючись. У неї була звичка не озиратися назад. Бо що пройшло те, вже не прийде знову. Потрібно жити майбутнім, але і не забувати про теперішнє.
Дівчина йшла, а на неї здивовано дивився Саня, потім усміхнувся і зник за рогом. А Ліля ішла швидко, хотілося якнайшвидше прийти додому. Неважливо, що це їй дасть, але вдома, як то кажуть, і стіни помагають. Повз неї ішли мовчазні перехожі, але було таке враження, що вона на базарі: усюди гомін, шум, люди. Аж голова розболілася, але люди мовчали. Повз дівчину пройшов якийсь молодик. Ліля почула: «Ти ба, яка!» і різко відповіла: «Яка?». Хлопець остовпів, а потім втік. Ліля почала бігти – звалось би, що її голова трісне. Дівчина добігла додому, відкрила двері. У будинку все ще був чорний кіт. Дівчина взяла кота і винесла на двір. Але, повернувшись у кімнату, Ліля знову побачила того чорного кота. Дівчина вирішила залишити кота собі. Вона взяла його на руки, і побачила нашийник, з якого, мов брилок звисала цифра «6» . Дівчина вирішила назвати кота Шісткою. Тим більше, це число було їй до вподоби. Але спокою не давало одне: вона вміє читати думки.
Минув день. Сонце сіло за вогняно-рожевий обрій, покрила чорною пеленою землю ніч. Тихо читала вона свої казки, наспівувала пісеньок, малювала образи. Так тихо вона і пішла. Ліля щойно прокинулася, сповнена енергії і сили. Вийшла на веранду свого будинку і побачила великий букет троянд. Вона взяла квіти, і почала пильно озиратися навколо, аж тут побачила Саню, іронічно усміхнулась і попрямувала з квітами до нього. Підійшовши, вона промовила:
- Твоя робота?
- Ну по-перше привіт.
- Привіт. Ти подарував квіти?
- Так я.
- А ти будинком не помилився?
- Ну, якби помилився, квіти б були подаровані твоїй сусідці, яка на мені сьогодні всю свою злість вибила.
- Забирай, - дівчина простягнула букет.
- Добре, - Саня взяв квіти. Ліля обернулась і пішла. Зайшла до кімнати і не встигла хоча б щось подумати, як почувся стукіт у двері. Дівчина відчинила: на порозі стояв Саня з ти самим букетом квітів. Хлопець усміхнувся і промовив:
- Шановна панянко, дозвольте вам подарувати цей скромний букет!
Ліля ошелешено сказала:
- Ну… Спасибі, пане. Прошу вас на чай.
- Ой це така честь, - Саня розсміявся, а за ним і Ліля. Вони увійшли в будинок.
- Так затишно, - зачарувався Саня.
- Ну дякую… Ти диви – вже пів на дев’яту, ми прогуляли універ.
- Один раз можна, - хлопець усміхнувся. Ліля пішла на кухню зробити чаю з думками «Який тут може бути чай?».
Пройшло десь 5 хвилин. А вони уже сиділи і пили чай. Просто пили чай. Якби це не здавалося дивним. Саня, посьорбуючи ароматний напій, сказав:
- Вчимося вже скільки років разом, а одне про одного не знаємо нічого.
- Що ти хочеш знати?
- Ну, почнемо з того, де твої батьки.
Ліля зніяковіла:
- Нема.
- Тобто?
- Померли. Я донедавна жила з мамою. Але вона померла два роки тому. Від раку. Потрібна була операція, а грошей не було…
- Вибач, я не хотів…
- Ні, не треба вибачатися. Так мало бути. А твої батьки? Ой, вибач. Щось не те ляпнула.
- Та чому? Тата всі знають, а мама… Тато її кинув, а сам пішов до другої зі мною. Мені було лише 3 роки. Я мало пам’ятаю маму. Тато виграв через суд справу і позбавив маму батьківських прав. Відтоді я її не бачив…
- Ясно… Пий чай, бо остигне.
- А, так, чай. Зараз, - Саня усміхнувся задумано, відлітаючи зі спогадів. Ліля і собі посміхнулася, хоча на душі було гірко. Далі вони просто сиділи і вдивлялися, як будувався день, дивилися на сонце, на людей, але мовчали… Було так приємно мовчати.
Глава 6
Сонце вже зайшло за обрій, а вони все-ще сиділи і вдивлялися на палаюче небо. Небо було таке гарне, мовчати було так добре. Іноді слова непотрібні, іноді мовчання – правдивіше.
Чай уже остиг. Саня перший порушив тишу:
- Гарний вечір. Ти не хочеш прогулятися?
- Я…
- Вставай, пішли, - хлопець зловив дівчину за руку і потягнув на двір. Вечір був справді гарний. Ліля усміхнулася:
- Так дивно… Ще минулого тижня ти навіть не помічав мене, а тепер… Поясни, що трапилось?
- Нічого… Просто мені надоїло таке життя.
- Яке?
- Вечірки, гулянки, гучні компанії, постійні плітки за спиною, заздрісні погляди… Надоїло все це. Хочеться різноманіття.
- Тобто я і є це різноманіття?
- Ну скажімо так.
Ліля помовчала, а Саня одразу підхопив момент:
- Чому мовчиш?
- А я не знаю чи ображатися, чи йти геть…
- Навіщо ці банальності? Давай одразу коронний удар лівою, - Саня розсміявся.
- Ні, я цього не вмію.
- Давай навчу.
- Ні, не треба..
- До речі хотів спитатися: як ти тоді вгадала мої думки?
- Це випадково.
- Ні, ну кажи вже.
- Я умію читати думки…
- Он як. Так значить – ти екстрасенс? Про що я зараз думаю?
- Я не піддослідна миша.
- Хоч щось.
- Ну…ти думаєш про те, як прийдеш додому, ляжеш на ліжко, відкриєш пляшку Хенессі і будеш попивати, дивлячись на схід сонця…
Саня остовпів:
- Ну так… Як ти це..? Справді надприродні здібності.. Я те і думав…
- А тепер ти думаєш, як швидше від мене піти. Боїшся?
- Ні… Ти мені віриш?
- Я не хочу нікому вірити…
- Чому?
- Колись дізнаєшся. Усьому свій час.
Саня уже пішов, а Ліля вмостилася на ліжку - знову тягнуло на сон. Не встигла дівчина заплющити очі, як сон охопив її повністю. Малював він свої химерні візерунки, немов мороз, наспівував вітром, розповідав історії…
Ліля опинилася на тому самому місці, що й колись. Навкруги була цілковита тиша. Не шумів у вітах вітер, не співали цвіркуни, не кричали жаби… Було тихо, лише з далини чувся стукіт старих чорних черевиків, чулося, як тріпотів довгий оксамитовий плащ, чувся той єхидний сміх, що визирав з-під капелюха. Чоловік підійшов до дівчини:
- Ну що, Ліліт, як сила? У м’язах не тисне?
- Ні, я лише читаю думки.
- Ти більше нічого не пробувала?
- Ні, навіщо?
- Що за флегматизм?
- Просто… Життя таке…
- Ну я ж дав тобі силу, чому не можна ненавидіти чи хоча б любити світ? Що тобі мішає брати від життя усе?
- Життя…
- Воно мені теж мішає, тому я його від багатьох забираю.
- Ви можете забирати?
- Я можу все.
Ліля промовчала. Чоловік витягнув з плаща довгий пергаментний сувій і почав вести пальцем до низу. Раптом зупинився, посміхнувся і промовив:
- Вітаю тебе, через три дні і від тебе життя заберуть.
- Тобто?
- Помреш ти. Що тут не ясного?
- Нехай так буде… Я не боюся смерті.
- Ще побачимо, - чоловік посміхнувся і зник. Ліля залишилася на галявині сама.
Глава 7
Давно уже зійшло сонце, давно уже старий годинник пробив дванадцяту, а Ліля все-ще лежала в ліжку, втупившись в стелю. На душі знову ж таки була пустеля, але ні сонця, ні піску, ні оазису не було. Була лише приреченість. Не хотілося підніматися з ліжка: а для чого? Лишилося лише три дні. Три дні… А потім вона зникне, як дим, і все життя, як у вечірній млі, зітреться німим подихом. І ніхто не оплаче, ніхто не згадає. А Саня… Жаль хлопця. Хоча для нього вона лише для різноманітності… Уже не треба сили, не треба волі, не треба пустих слів. А як ще хочеться жити… Ні, все-таки потрібно прожити ці дні так, щоб про тебе не забули, щоб пам’ятали, щоб згадували.
Ліля рвучко підхопилася з ліжка, вибігла на двір. Які гарні дерева, як гарно віє вітер, як приємно співають пташки, а роса, що вкрила траву, так і виблискує на сонці. Як же банально, але як прекрасно… Який прекрасний світ! Яке прекрасне життя!
Дівчина вибігла на вулицю в одній сорочині і побігла босяком по дорозі на поля. Жила вона окраїні міста, тому до них іти було не довго. Дівчина раділа кожній миті, кожному сонячному променю, кожному подиху. Недалеко була річка. Ліля стрибнула з берега на найглибше місце, ніколи не вдавалася до таких божевільних вчинків. Але дівчина виринула. Ціла мокра, як хлющ, вийшла вона на берег і побігла далі. Впала в траву і дивилася на сонце, а сонце дивилося на неї…
Дівчина прийшла додому. Здивована сусідка дивилася крізь паркан, а потім крикнула:
- Лілю, а ти чого мокра прийшла?
- А я вирішила скупатися.
Сусідка здивовано з острахом дивилася на дівчину. А та лише сміялася у відповідь. Було так весело. Ліля забігла до хати і першим ділом взяла телефон, набрала номер Сані:
- Саня, приїжджай, якщо хочеш…
- Чому не була в універі?
- Та так, не хотіла. Так приїдеш?
- Окей, їду, чекай.
Ліля поклала трубку і зручно вмостилася на дивані. Каплі води стікали з її волосся, а їй було все одно. Вона прислухалася до тиші, щоб почути як її порушить стукіт у двері. В очікуванні дивилася у вікно, чекала. Аж от той довгоочікуваний стукіт у двері. Ліля підхопилася з дивану і побігла до дверей. На порозі стояв Саня. Хлопець побачив перед собою мокру до нитки дівчину, яка радісно усміхалася. Саня здивовано видавив:
- Ти з душу?
- Неа, з річки…
На здивований погляд хлопця, дівчина відповіла:
- Просто скупатися захотілося…
- Як? Ти ж зараз остигнеш. Ану мерщій до хати! Пішли, - хлопець узяв дівчину за руку і повів до кімнати:
- Де у тебе рушники?
- У шухляді, я зараз принесу.
- Ні, не смій вставати, чуєш? Сиди, я зараз принесу, - хлопець підхопився з місця і почав нишпорити у шухлядах.
- Ти такий дивний, - з усмішкою вимовила Ліля.
- Я дивний? Ні, це ти дивна! Як можна було купатися у річці у таку холодінь?
- Але надворі тепло…
- Тепло? Ти на календар коли останній раз дивилася? Для тих, хто в танку, - зараз квітень!
Дівчина лише розсміялася. Саня підійшов у накрив її рушником, присів коло неї і подивився у очі. У нього були такі очі променисті, радісні, дещо турботливі, співчутливі. Але хлопець різко відвів погляд. Ліля промовила:
- Ніхто не може мені довго дивитися в очі. Скажи, вони страшні?
- Ні, просто вони живі, - сказав хлопець і цим усе було сказано.
І знову мовчання. Знову наплив спогадів, знову причал мрії. Ліля заплакала. Хлопець здивовано спитав:
- Що сталося? Ти плачеш.
- Ні, я не плачу. Просто, сльози самі чогось течуть…
- Ні, ти плачеш. Чому?
Дівчина нічого не могла сказати, просто мовчки знизала плечі. Хлопець мовчки пригорнув її до себе. Вона відштовхнула його:
- Йди, я сама далі.
- Я не можу тебе покинути в такому стані…
- Йди, я… Мені треба вмитися, - сказала дівчина витираючи сльози.
- Але ж ти…
- Я не буду плакати.
Саня повірив. Встав з місця і пішов. Щойно зачинилися за ним двері, як дівчина розплакалася з більше. Яке прекрасне життя! Як не хочеться вмирати…
Глава 8
Минув день, сонце уже зайшло за обрій і знову та проклята ніч… Хоча ні, ніч також була прекрасна. Упала на землю яскравим відблиском зірок, у місячному сяйві, у поклику до пригод, в надії на краще… Темнота… Така безкрая і глибока, така що від усього вільна, така, що гуляє поміж тінями… Ліля її полюбила. Полюбила і тишу, і тьмарення ночі, і місячне свічадо, і колорит мовчазних звуків.
Ліля сиділа на ліжку і сльози котилися по щоках, а в голові була одна фраза: «Я ж обіцяла, що не плакатиму». Уже пізно. Обіцянка порушена. Нема вороття назад. А дівчина захлиналася слізьми, переставала плакати, витирала мокрі очі рукавом, але знову новий бурхливий потік солоних сліз виливався з очей. Не хотілося вмирати. Хотілося жити.
Колись, будучи малою, віддала би все, щоби знати майбутнє… А тепер зрозуміла, що це страшно. Страшно знати все і бути не в змозі щось змінити. Бути приреченою. Тепер Ліля би віддала все, щоб прокинутися з цього страшного сну, але нажаль сон був реальністю.
Годинник пробив четверту ранку, заспівали півні, почало сходити сонце, а Ліля сиділа втупившись в одну точку на стіні. Не було вже сили плакати, а сльози самі котилися і котилися… На душі було гірко, боляче, важко.
Дівчина встала і попрямувала до своєї книжкової полиці. Взяла знову ж таки вірші Лесі Українки. Відкрила книгу і перше, що їй попалося на очі: «Щоб не плакать, я сміялась…» Дівчина затамувала подих, витерла сльози, спробувала усміхнутися. Перегорнула сторінку далі і почала читати, забуваючи про все на світі.
До реальності її повернув телефонний дзвінок. Ліля підняла трубку:
- Слухаю…
- Лілія? Телефонує Василь Петрович. Вибач що так рано. Я тебе не розбудив?
- Ні, що ви. Я давно не сплю.
- Ти чому до університету не ходиш? Що трапилося?
- Та ось, прихворіла трохи. Лікар назначив постільний режим, - не червоніючи брехала дівчина.
- Може тебе провідати? Може потрібно чимось допомогти?
- Ні. Дякую, я сама впораюся. Я вже йду на покращення. Завтра прийду.
- А, ясно, ну добре, чекаємо. До зустрічі.
- До зустрічі, - вимовила Ліля і поклала слухавку. Безсило упала на ліжко.
Дівчина знову лежала, вслухалася в тишу. Аж раптом почулося сильне нявчання. Ліля спохватилася, нагадавши собі про Шістку – кота, якого нещодавно прихистила. Вбігла на кухню, відкрила холодильник, взяла шматок м’яса і вийшла на двір. Але тут Ліля побачила досить дивну картину: кіт виліз високо на ганок і кричав, а поряд стояв рижий собака. Дівчина прогнала бродягу, зняла наляканого кота і пригостила його наїдком. Потім озирнулася, але собаки не було видно. Дівчина здивовано зайшла до будинку.
Годинник показував шосту годину ранку. Ліля відкрила шафу, тепло одягнулася і вийшла прогулятися. Ранок був чудовий. Туман ще не розвіявся по полях, раса ще не згоріла під сонцем, сонце ще не вирвалося із-за хмар. Подував легенький вітерець. Тихо співали пташки, чулися лише кроки дівчини по безлюдних вулицях. Раптом повз неї проїхала машина і різко зупинилася. З машини вийшов Саня.
- Ти мене переслідуєш? – спитала Ліля.
- Ні, просто вирішив прокататися, коли ще немає людей.
- Ясно…
- Прогуляємося?
- Ну давай спробуємо.
Вони крокували по старій міській бруківці. Здавалося навколо них зупинився час.
- А ти чому так рано гуляєш? – запитав Саня.
- Так захотілося…
- Йдеш сьогодні до універу?
- Ні… Сьогодні ще ні.
- А чому?
- Так треба…
- Ну що така сумна? Все буде добре. Ти мені віриш?
- Ні, я не хочу вірити.
- А чому?
- Я колись вже повірила… Любив мене один хлопець, а може і ні. Гарно говорив, обіцяв, що не покине, а вірила… а потім кинув…
Саня мовчав, не хотілося говорити. Мовчала і Ліля. Мовчали і вулички. Усе купалося в мовчанні.
Глава 9
І знову минув день, знову перегорнутий на календарі листок, знову зайшло сонце. Приходила ніч у довгому чорному платті, чувся стукіт її підборів під музику нічного вальсу, розвіював вітер її чорне, як смола волосся, дивилася вона на світ своїми красивими темними очима, вичакловувала зорі, співала, танцювала.
Заспівали півні. Прокинулося сонце. Прокинувся світ. Прокинулася і Ліля, збираючись до університету. Сьогодні треба вже піти. Востаннє… Поспіхом відкрила шафу, узяла найпотрібніше, одягнулася і вийшла з дому. Останній день її життя. Плакати вже не хотілося, та й не було сили. На душі була та пустеля, але приреченість вже минула, настало смирення зі своєю долею. Зникав ранок, як зникає караван у пустелі. Іскрилося сонячне проміння, зникали за обрієм хмари. День минав, як всі… Хоча ні, цей день був особливим, адже останнім.
Студенти веселилися, сміялися, повторювали вивчене, метушилися, як бджоли у вулику. Ліля ішла і читала кожного думки. Он той хоче прогуляти уроки, той вкрав гроші не признається, та закохалася у того і тільки й про нього думає, а інший молиться щоб його не спитали… Різні думки, різні особи, різні світи. Аж раптом Лілині роздуми перервав Саня, який з букетом квітів підкрався ззаду. Ну і романтика… Яка вона банальна. Ліля усміхнулася, й одразу почула за спиною заздрісні думки, прокльони своїх однокурсниць, які їй мило усміхалися… Лицеміри…
Саня сказав:
- Нарешті прийшла, а то я вже зіскучився…
- Ми ж бачились учора…
- Бачились, але не в університеті.
- Хіба є різниця?
- Це дуже велика різниця. – сказав Саня і підхопив її на руки. У цей час Ліля почула не тільки прокльони, а й бажання її смерті. Вона тихо сказала Сані:
- Опусти мене. А то мене ті ззаду клянуть вже з пів години…
Саня роззирнувся, побачив зграйку дівчат, які і йому мило усміхалися і відповів Лілі:
- Он ті? Нічого вони тобі не зроблять. Показують з себе крутих. Гламур корчать. Дурні вони та й годі. У них на обличчі більше пудри, ніж справжності в душі.
- Так, я знаю, але давай відійдемо. А то вже набридло.
Вони відійшли, і тут Ліля сказала:
- Саня, пообіцяй мені, що будеш жити…
- Що за дурня? Я буду жити…
- Ні, ти не розумієш. Пообіцяй, що будеш жити після мене.
- Я не розумію…
- І не треба.. Пообіцяй…
- Обіцяю.
Ліля нічого не сказала. Пішла. Саня залишився у задумі.
Ліля уже давно прийшла з університету. Сиділа на кріслі і вдивлялася в захід сонця. Було так погано на душі… Не хотіла, щоб сонце заходило, не хотіла усвідомлювати, що більше ніколи не побачить сонця. Заплакала. Було страшно… Ліля незчулася як заснула.
І знову та галявина, знову та таємнича тиша, усе як, колись. Дівчина стояла непорушно. Наближалася ї смерть. Було страшно. Чоловік наблизився до дівчини і запитав:
- Ну, як ти, Ліліт?
- Ви прийшли по мене?
- Ні, я таким не займаюся.
- Тоді хто? Коли?
- Ти ще не помреш. Тоді я так, пожартував. – чоловік посміхнувся знову тією кривавою злорадною посмішкою.
- Як? Як ви могли? Я ледь на себе руки не наклала! – скрикнула дівчина.
- Тихо, навіщо ці банальності. «Як ви могли?», бла-бла-бла… Це втомлює. Хоча, ні. Це смішно, - зареготав чоловік, - які ж ви нікчемні створіння!
- Нехай так, але ж…
- Все, досить! – скрикнув чоловік, а потім додав: Зате ти полюбила життя…
- Так…
- Розумієш. Щоб керувати силою, яку я тобі дав, потрібно мати велику ненависть або велику любов до світу… Хоча я надіявся, що ти його зненавидиш… Та вже, сила все-таки в обох випадках однакова…
- А для чого ви мені дали силу? І хто така Ліліт?
- Все колись дізнаєшся, всьому свій час, Ліліт, - чоловік знову криваво усміхнувся і зник.
Ліля прокинулася. Була невимовна радість, що вона житиме. Дівчина усміхнулася. Іще ніколи не була такою щасливою.
Глава 10
Насувався на землю сивий ранок у туманному плащі, в росяних черевиках, в сонячному капелюсі, творив день, співав пташиним співом. Ранок був чудесний, якийсь такий веселий, непохмурий, сонячний, яскравий.
Ліля, давно вже піднявшись з ліжка, стояла біля дзеркала і міряла свій «сіренький» одяг. Тепер він здавався їй жахливим, нудним, жалюгідним. Вона зібрала всі свої колись улюблені речі і нервово кинула їх за вікно. Потім якось так криваво усміхнулася, так, немовби все світове зло оселилося в ній, так, як вбивця, коли вчинив свій давно запланований злочин, так, як сміявся він – чоловік в чорному.
Лілія стояла біля порожньої шафи і дивилася на пилюку, що давно там осіла, немов кочовий народ. Дівчина закрила очі, уявила собі речі останнього писку моди, такі, як вона хотіла, знову ж посміхнулася,змахнула рукою, і диво – перед нею з’явилося те, що тільки-но що вона уявила. Ліля задоволено одягнула все те. Покрутилася перед дзеркалом, нафарбувалася і вийшла з дому. Ішла гордо, впевнено, задоволено із застиглою гримасою злорадства на лиці. Сусідка, яка якраз розвішувала мокрий одяг на дворі витріщила очі, роззявила рота, а біла скатертина, що була у її руках впала на землю. Сусідка підбігла до паркану, але з шоку не могла мовити і слова. Лише здивовано дивилася дівчині у слід. А дівчина ішла і залі криваво усміхаючись…
Ліля зустрічала на собі погляди зачудованих перехожих, чула їх заздрісні думки і лише посміхалася. Дівчина дійшла до університету і, як не дивно, тут її зустріли не менш здивовано і ошелешено. Тільки в думках її одногрупниць була не тільки заздрість, а ще й прокльони і такі що о-го-го! І тут до Лілі підійшла одна дівчина. У них була взаємна симпатія – обоє ненавиділи одне одного. Її звали Маргарита, ну звичайно, її кликали Марго. Це була дівчина не те, що красива, не те, що розумна, але її чомусь любили, хотіли бути на неї схожою, поважали, навіть боялися. А вона від всієї душі з них знущалася, сміялася і їй за те нічого не було. Така собі дівка на «понтах». Вона нахилилася і тихо промовила до Лілі:
- Ти чого так прибралася? Слухай, якщо хочеш бути чемною, знімаєш це все зараз же і віддаєш мені…
- Слухай ти, корова запудрена, відвали!
- Що!? Як ти посміла?
- Заткнися!
Марго була вже роззявила рота ще щось випалити, але тут Ліля злісно на неї глянула. І тут Марго впала на землю. Почала кричати. пищати, крутитися. А Ліля все-ще дивилася на неї. Маргаритині муки тривали ще хвилин зо 3, всі зачудовано дивилися на це, але ніхто не насмілився підійти і розборонити дівчат. А Марго продовжувала корчитись, пищати… Потім Ліля відвернула від неї погляд, махнула рукою і всі люди, що знаходилися на університетському подвір’ї, як ні в чому не бувало, продовжували і далі розмовляти собі про своє. Марго ледве піднялася і скрикнула усім:
- Ну, покарайте її. Давайте, зідремо з неї цей одяг!
- За що? Чому? – почали питати люди.
А Марго ще більше в крик:
- Як? Ви не бачили?!
- Що ми мали бачити?
- Вона меле ледь не вбила, катувала, знущалася…
- Марго, що ти несеш?
- Ви що не бачили!?
- Ти певно з глузду з’їхала…
- Вона меле вбивала!!!
- Божевільна якась, - люди відвернулися від ошелешеної Марго і продовжили розмовляти.
Ліля підійшла до Марго і тихо сказала:
- Ну що ти докажеш? Хто тобі повірить? Ще раз сунешся – пожалієш! – в голосі Лілі чулися нотки злості, іронії, задоволення.
- Як? Як ти це зробила? Ти відьма! – закричала Марго.
Ліля змовчала, лише саркастично глянула на Марго, криваво посміхнулася і зникла за натовпом людей. Марго залишилась до жаху стривожена.
Глава 11
На університетському подвір’ї панував гомін: сьогодні здача екзаменів. Усюди стояли студенти: від переляканих першокурсників до старших досвідчених студентів, які нічого не вчили, нічого не боялися і надіялися на «халяву», яку учора, мабуть, кликали опівночі.
Ліля теж нічого не повторяла, на халяву не надіялася: було все одно. Хоча вона надіялася, все-таки, на свою силу. А сила була і ще й яка!
Ось дійшла Лілина черга. Вона сміливо зайшла до аудиторії. За столом сидів професор з дещо похмурим поглядом, побачивши Лілю, він усміхнувся. Вона була однією із найкращих учениць. Ліля вирішила тут не використовувати свою силу, адже філософію вона знала бездоганно. І ось вона підійшла до стола, витягнула білет.
- Білет номер 6, - усміхнулася Ліля, уже не дивуючись, що їй випав саме цей білет.
- Прошу, ідіть готуйтеся, - ввічливо промовив професор.
- А можна без підготовки?
- Ну, прошу.
- Перше питання: Людина творець свого життя?, - Ліля вдихнула і почала: банальне питання. Але ж хто не банальний? Банально їсти. Банально пити, банально жити. Але іноді в банальності є істина. Кажуть, людина сама творить своє життя. Сама є його творцем. З одного боку – це правда, а з другого… З другого боку, якщо вона сама керує своїм життям, вона ж повинна знати про своє майбутнє. Але люди не знають майбутнього, не рахуючи екстрасенсів… отже, вони аж ніяк не є творцями своєї долі, адже якби це було так, люди б не помирали у молодому віці від хвороб, не потрапляли в аварії, не були б жертвами убивців… Кажуть нам все написано, але якщо написано, тоді навіщо жити? Нами керують. Але не повністю, нас ставлять перед вибором, і у цьому випадку від нашого вибору залежить наша доля. Тому саме таким чином ми є творцями своєї долі. А нами керують все-таки. Але хто? Це і є паралельний світ. Бог і диявол, добро і зло. Але чому саме ми думаємо, що добро – це гарне, а зло – це погане? Можливо, все навпаки. Звідки ми це знаємо? Інстинкт, народна пам'ять, досвід старших? Навряд. Хто нам це заклав це? Ніхто не знає… За теорією Дарвіна можна стверджувати, що ми походимо не тільки від мавп, а й від рослин… а рослини чи навіть ті мавпи звідки взялися на Землі? Космічний вибух? Ні, це просто ірреальне. Все-таки є хтось вищий за нас, той, хто це створив, той, хто цим керує. Керує світом і життям людини.
- Молодець, - задумано усміхнувся професор, - друге питання.
- Чи є, на вашу думку, у людини надприродні здібності? Відповідь: на мою думку, у кожної людини це все є, але не кожна вміє цим користуватися. Як, наприклад, пояснити те, що людям сняться віщі сни, вони бачать привидів, чують голоси. Не раз кожен з нас помічав свої паранормальні здібності. Але часто ми про це забували. Сила у кожної людей різна. Надприродні здібності проявляються лише у випадку великого потрясіння, великого болю, великої любові чи ненависті до світу. За це все відповідає так зване «третє око». Якщо чесно, то мені здається, що це епіфіз. Тільки не треба вірити тим усяким парапсихологам, що третє око можна розкрити, крутячи яйце, проводячи усякі ритуали, приносити жертви. Нічого не залежить від бажань, усе залежить від можливостей. Нам його розкриють вищі сили, але ж ніяк не ми самі.
- Добра відповідь, але як ти це можеш доказати? – промовив професор.
- Ну, є багато екстрасенсів…
- Судячи з твоєї теорії, кожен володіє надприродними здібностями. Доведи на собі. Чи твоє «третє око» ще не відкрилося? – іронізував професор.
- Розкрилося… хочете доведення? Добре, - Ліля підняла руку вгору і тут усі столи піднялися.
Професор ошелешено зняв окуляри, роззявив рота і зміг лише вимовити слово «Як?». Ліля опустила руки і усе стало на свої місця.
- Ну ось, професоре, - Ліля посміхнулася, - вам докази.
- Як ти це?...
- «Третє око». Але для вас – це лише сон, професоре. Вибачте, - Ліля змахнула рукою і учитель упав на стіл. Вона підійшла до нього і легенько почала його будити:
- Професоре, вставайте…
Професор підняв голову, оглянув аудиторію.
- Це ж треба, щоб таке наснилося, - пробурмотів професор, а потім голосніше додав: То ти розповіла?
- Так, але ви заснули чомусь.
- А, вибач. Молодець, цікава розповідь. Іди, відмінно.
- Дякую.
Ліля вийшла з задоволеним виглядом і попрямувала до виходу, а професор залишився із здивованим, задуманим, незрозумілим виглядом, бурмочучи собі під ніс:
- Як я міг заснути? Це ж треба, щоб таке наснилося?
Глава 12
Ліля вийшла з університету, повна радості і полегшення. Було дуже добре на душі, але з душі аж ніяк не іскрилася доброта. З душі вогняними потоками витікало зло, яке поселилося у Лілі з часів останнього сну. Дівчина ішла із зловтішним виглядом, лицемірним поглядом і тою самою кривавою усмішкою. Стривожені тільки з одного її вигляду, студенти боязко розступалися перед нею, даючи їй дорогу, щоб пройти. А вона ішла незламно вперед, гордо піднявши голову.
Біля виходу дівчину хтось схопив за руку:
- Привіт! – радісно скрикнув Саня.
- Саша?
- Вав, так мене давно ніхто не називав, але мені подобається, - усміхнувся хлопець.
Ліля також мовчки посміхнулася у відповідь, а потім скривилася і пішла далі. Саня не зрозумів:
- Лілю, ти куди?
- Ти ще щось хотів?
- Так.
На обличчі Лілі з’явилося нерозуміння. Вона скривилася так, немовби на лиці з’явився великий знак питання. Саня у відповідь знову ж усміхнувся і, схопивши дівчину за руку, повів її у невідомому напрямку.
- Куди ми йдемо? – запитала Ліля.
- Побачиш, - відповів Саня.
Вони ішли недовго. Дійшли до якогось приміщення. Саня сказав, повільно відходячи:
- Заплющ очі…
Ліля покірно закрила очі, хотіла було підглянути, а Саня перебив її хитрість:
- Не відкривай очі. Потерпи ще трохи.
Пройшла десь лише хвилина, а Саня крикнув десь здалеку:
- Тепер можна.
Ліля повільно відкрила очі і була здивована. Перед нею стояв будинок. А перед ним маленький столик на двох. Вони знаходилися на подвір’ї якогось маєтку. Усе навколо було досить гарним і ошатним: від акуратно підстриженого газону до великого будинку, який аж панував над вечірнім сяйвом. Дівчина усміхнулася:
- Де це ми?
- У мене вдома. Тут ніхто не живе, у нас інший будинок, а цей – мій.
- Гарний…
- Так. – сказав Саня гордо оглядаючи особняк, а потім добавив: прошу до столу, мадам.
Стіл був елегантно оздоблений свічами, букетом квітів, білою мережаною скатертиною. Недалеко стояли офіціанти.
- Як у кіно, - захоплено вимовила Ліля.
- Це буде наше кіно, - пошепки сказав Саня.
Вони сіли за стіл і почали ласувати різними наїдками: від апетитного м’яса до свіжих фруктів.
- Смачно, - мовила дівчина.
- Погоджуюся повністю. – усміхнувся Саня.
- І для чого це все?
- Ну, для того, як фільмах. Побачиш.
- Тобто? А ясно, ти про ЦЕ! Ні, не буде цього, чуєш! То ти це все робив аби?... А я вірила… Сволоч ти!
- Але ж…
- Так? Для різноманіття я, значить? А сам такий добренький! А насправді я лише для галочки у твоєму кілометровому списку, так?
- Стривай, ти мабуть не так усе зрозуміла. Я зараз поясню…
- Ні! Я нічого не хочу чути! І бачити тебе не хочу!
Ліля піднялася і пішла, останній раз зиркнувши злісно на збентеженого хлопця, який підхопився з місця і побіг за нею. Дівчина спробувала бігти. Але хлопець був швидший. Він зловив Лілю і поцілував її. А вона, давши йому гарного ляпаса, утекла. Хлопець лишився стояти сам, схопившись за щоку і посміхаючись. А Ліля зникала у нічних сутінках…
Глава 13
Ліля давно уже була прийшла додому. Вона сиділа на ліжку, ображена і скривджена, немовби хтось плюнув їй у душу. Сиділа злісна і колюча, як рослина-паразит. І хоч би одна комашка, одне створіння до неї торкнулося, вона б убила його, не задумуючись хто це і що він собою представляє.
Раптом надворі вона почула якийсь рух. Стрімко встала і вибігла на ганок і побачила як її кіт, наїжився і шипить до того самого рижого собаки, який стояв і з розумінням дивився на кота. Здавалось би собака насміхався з кота, бо собака справді умів сміятися. Такий собі звичайний непородистий рижий пес із доволі добрими очима і з розумним виглядом. Лілі стало жалко собаки і вона його вирішила нагодувати. Ввійшла назад до хати, а за нею побіг кіт. Вона і кота нагодувала. Взяла із холодильника добрий шматок м’яса і вийшла на вулицю, але собаки не було уже, він зик раптово, так само, як і появився.
Настав ранок, Ліля почала збиратися до університету. Знову ж таки начаклувала собі нове вбрання, вийшла на вулицю і попрямувала до університету . ішла повільно, гордо, слухала думки перехожих, насолоджувалася… аж раптом повз неї пройшла старенька бабуся, але Ліля нічого не почула. Бабуся теж була не менш здивована. Обоє роззирнулися. Бабуся попрямувала до дівчини.
- Як звати? – зверхньо промовила стара.
- Я маю право не відповідати, - не менш зверхньо відповіла дівчина і вже хотіла була іти. Аж стара схопила її за руку і вимовила:
- Не піддавайся йому, Ліліт!
Дівчина була здивована, налякана, у голові творилося казна-що… вона назвала її так, як називав її він – чоловік у чорному. Дівчина здивовано глянула на стару: уся згорблена, у зморшках, у довгому чорному одязі, з такою ж кривавою усмішкою і з очима. Такими пустими, якимось без душі, без життя. Стара ще більше посміхнулася і вимовила:
- Хочеш знати правду – іди за мною.
Ліля мовчки прямувала за старою. А бабуся ішла не озираючись. Вони минали якійсь старі, занедбані провулки, вулиці. Нарешті стара зупинилася навпроти старого, занедбаного будинку, стіни якого давно заросли мохом і пліснявою, старі дерев’яні двері ледве трималися, а занедбаний старий садок навіював страх і відчай. Бабуся роззирнулася, глянула на Лілю і зайшла до будинку. Дівчина пішла за нею.
Усередині хата була не менш жахливіша: стеля і старий крислатий світильник заросли павутинням, старий годинник і дубові пошарпані меблі давно уже були покриті пилюкою, нечисті вікна, які були завішені мережаними потемнілими від часу тюлями. Стара сіла за стіл.
- Сядь! – випалила стара.
Ліля покірно сіла напроти бабусі. Стара взяла пачку сигарет зі столу і потала курити. Ліля закашлялась від диму, але в очікуванні продовжувала дивитися на стару. Бабуня покурюючи сигарету, почала:
- Він мене теж зустрів. Тоді я була ще зовсім молода. Жила доволі пристойно, можна сказати багато. Та все мені чогось бракувало. Ну, і мріяла мати силу. Таку, щоб знати майбутнє, таку, щоб читати думки, таку, щоб керувати людьми, - стара посміхнулася, - а потім мені приснився досить дивний сон: галявина, ніч, чоловік у чорному, який мені запропонував мати силу. Дав камінь, я на нього заплакала і ось… я отримала силу. Була сильно рада. Але це було лише на деякий час. Потім я все зрозуміла, але було запізно. Він перетворився у того хлопця, що я його любила і поцілував мене. Таким чином забрав душу, Але не всю – п’ята частина було найменша…
- П’ята частина? Частина чого?
- Душі Ліліт. Знаєш таку? Коли Бог створив Адама, він ще й так само створив йому жінку – Ліліт, на свою ж подобу. Але жінка не бажала коритися Адамові, вона хотіла бути самостійною, незалежною. Врешті-решт вона посварилася з Адамом і з Богом і пішла сама з раю. Вона відмовилася повернутися, не зважаючи на веління трьох ангелів Сеноя, Сансеноя і Семангелофа. Вони мали будь-яким чином її повернути. Але вона була горда. Не повернулася. Тоді ангели дізналися, що вона стала демоном – жінкою диявола. Вони забажали ще раз її повернути, але Ліліт знову ж таки не пішла за ними. Тоді вони зробили так, щоб щодня вмирало сто її дітей… а року 1600 вона порушила всі обіцянки свої не чіпати дітей – до того нехрещених дітей вона вбивала. Бог розізлився і розколов її душу на 6 частин. Ці частини перейдуть у тіло дівчат, які мають ім’я, співзвучне з ім’ям Ліліт, і якщо вони народилися 27 вересня рівно одна від одної старше на 66 років. Усі вони померли давно, а я ось живу, тільки без душі. Я не умію сміятися, плакати, не відчуваю радості, журби. Лише вмію читати думки, а ось твої мені чомусь не читаються.
- У мене день народження 27 вересня 1996 року…
- А у мене того ж числа 1930… пам’ятаєш камінь, як ти на нього плакала, у ньому зберігаються усі частини душі Ліліт. Він хоче відродити її, щоб розпочати війну. Щоб творився хаос. Щоб знищити світ. Він – лицемір. Не вір йому… Ліліт ж бо – найсильніший демон, без неї ніяк. А розбивши камінь, звільняться усі її душі, і твоя теж… Шоста частина – найбільша, ти все одно помреш, - хриплим голосом випалила бабуня. Вона говорила, мов привид, як не жива, як не існує. Було доволі моторошно, страшно.
Стара запалила іще одну сигарету, нервово покурюючи, скривилася. Ліля і собі скривилася, а потім беззвучно мовила «дякую» і вийшла з будинку. Стара крикнула їй наостанок:
- Зупини це!
А потім змовкла, злісно скривилася, викинула недопалок і захлопнула перед носом Лілі двері. Ліля лише запам’ятала очі, такі пусті, беззмістовні, без душі, без життя.
Глава 14
Ліля пішла до університету. Сьогодні останній екзамен. Ліля вже давно сиділа і готувалася до здачі. Але в голову нічого не лізло. Лише одні ті очі старої, лише одна остання та фраза… Було так страшно, як ніколи. Хоча ні. Страшно не було. Дівчина радше всього почувалася обдуреною, зрадженою вже двома людьми.. Хоча ні. Одною людиною і чоловіком у чорному. Лілія нагадала собі, що може використати силу. Ну от і вона це зробила: затуманила розум професорів і вони їй поставили «відмінно».
Ліля вийшла з університету і пішла на природу, подальше від цивілізації. Вона сиділа і вдивлялася у просторі безкраї, слухала музику вітру, вдихала запах трави… Було досить добре так сидіти, думати, а потім переставати думати і забувати усе на світі.
Раптом щось за спиною зашаруділо і почувся якийсь злий гаркіт. Дівчина спохватилася з місця: ззаду підкрадалася зграя диких собак. Дівчина спробувала використати силу, але вона чомусь не діяла. Тоді Ліля стрімголов помчала униз по стежці, а собаки кинулися за нею. Вона упала, кричала, кликала на допомогу. Але звалося б її покинув цілий світ. Вона зосталася сама.
А собаки все надходили ближче і ближче. Раптом невідомо звідки з кущів вибіг той самий рижий пес, і взяв усе на себе. Він був один проти всього стада. Усі собаки накинулися на нього, але він мужньо стояв у боротьбі, знову ж таки усміхаючись. Почувся ще один шелест: з кущів вибіг Саня. Ліля побігла до нього, а він міцно обняв її. Собаки уже відійшли. А на траві тихо скавулів рижий пес. Дівчина підбігла до нього. Але врятувати його було неможливо. Дівчина лише мовчки із жалем погладжувала його по рижій шерсті. А пес дивився на неї своїми розумними очима, пустив сльозу і закрив очі навіки. Ліля заплакала. Саня підійшов і обняв, а вона сказала:
- Не кидай мене більше…
- Ну на кого ж я тебе залишу? – усміхнувся хлопець.
Дівчина лише усміхнулася у відповідь. Саня продовжив:
- Ну що, продовжимо те, що ми не закінчили?
- Ти про що?
- Зараз не час, але все-таки…
Хлопець мовчки став на коліно, витягнув із кишені маленьку коробочку і. відкривши її, сказав:
- Виходь за мене…
Ліля не могла вимовити ні слова. Вона була шокована. Вдалося лише ствердно помахати головою.
Ліля уже давно повернулася із своєї прогулянки, вона забула про стару. Щось знову її потягнуло на сон. Ліля заснула… І знову та галявина, чоловік у чорному, кривава посмішка він першим обірвав тишу:
- Ти спочатку була чемною дівчинкою. А що сталося далі?
- Далі? Я виходжу заміж…
- Так, кіт розповідав… Тільки той собака збив всі мої плани… Його ваш Бог послав тебе контролювати… Але мої пси з ним швидко впоралися. Ти не вийдеш заміж, поки у тебе є сила.
- Позбавте її мене. Я не хочу вже її мати. Я хочу сім’ї, чоловіка…
- Ні! – скрикнув чоловік у чорному, - не бути цьому! Ти мала наївна дурненька дівчинка, яка не знає нічого. Окрім себе. Ти тільки моя. Ти маєш бути для мене! – крик дедалі сильнішав, - забудь це все!
- Ні. Я люблю його…
- Кого? Того дурня? Ти забудь, що таке любов, бо її нема. Вона нищить вас. Вона ж безкорисна річ.
- А звідки ви тепер цінити користь?
- Вона не корисна для мене. Забудь, я сказав!
- Ні! Ви лицемір! Брехун! Злодій!
- Ха-ха-ха, - кривава усмішка виринула з- під капелюха, - мовчи, дурна істото!
- Брехун! Я знаю, для чого явам потрібна…
- Стара тобі розповіла? Не бійся. Цієї ночі вона помре у найстрашніших муках. Але не тільки вона одна..
- Навіщо? Вбивця!
- Мовчи, тварюко!
- Лицемір…
Ліля говорила втрачаючи сили, а сама плакала… У відповідь чула лише регіт, бачила ту криваву усмішку… Піщана пустеля покрилася льодом. І ще ніколи не було такого відчуття…
Регіт різко припинився і чоловік продовжив:
- Які ж ви мізерні… Ти моя. Чуєш? У тобі душа Ліліт. Ти вічно будеш моя… Помреш не ти, а твій майбутній чоловік. Так я знищу цю любов… Яке дурне слово, - скривився чоловік.
- Ліля упала навколішки і почала благати, кричати, але чоловік ішов і зникав. А дівчина все ніяк не могла прокинутися.
Глава 15
Сон не покидав її свідомість. Нарешті дівчина ущипнула себе і прокинулася. Першим ділом схопилася і побігла до будинку Саші. Бігла хвилин десь зо 20, а вони здавалися їй цілою вічністю. Бігла через силу. Бігла. Коли і не могла бігти, падала. Але вставала знову, по очах котилися сльози. Вони стікали не лише по щоках, але й по душі…
Дівчина нарешті добігла до будинку, двері були зачинені. Подзвонила на телефон, але почула лише гудки. Раптом десь заграла музика. Дзвонив телефон Саші десь будинку. Дівчина почала кричати, стукати у двері, але ніхто не відзивався. Тоді Ліля знайшла камінь, розбила вікно і проникла у будинок. Побігла по кімнатах, на першому поверсі не було нікого. Вибігла на другий поверх, забігла до кімнати, заверещала: на підлозі лежав мертвий Саня з ножем у серці. Ліля втратила свідомість.
І знову сон. Знову ж таки та таємнича жахлива темна галявина, знову ж та темінь у світлі місяця. Знову той регіт. Ліля обернулася: перед нею стояв чоловік у чорному. З-під капелюха виглядала та кривава посмішка. Чоловік промовив:
- Ну що? Рада? Ти сама винна!
- За що? – ридала Ліля.
- Усе через тебе, Ліліт. Ти все життя будеш жити з тягарем на серці. Звісно, якщо ти будеш жити.
- Я сама позбавлю себе життя.
- Ні! Ти помреш лише тоді, коли я цього захочу!
- Я вільна!
- Ти залежна від мене…
- Ви брехали… А я вірила…
- Ніколи не вір людям, не побачивши їх очей.
- А де ж ваші очі? Їх не видно з-під капелюха! Хіба ви людина?
Чоловік мовчки посміхнувся, зняв капелюх і в той же час Ліля осліпла. Усе раптом потемніло, змилися барви, лишилося лише мутне полотно. Дівчина з криком упала на землю, схопившись за очі.
- Ну що надивилася? Побачила? – реготав чоловік.
Ліля лише плакала…
- Пам’ятай ти моя, що хочу, те й робитиму з тобою, - чоловік змахнув рукою і Ліля прозріла. А потім знову різко відігнув руку і дівчина знову перестала бачити.
Ліля закричала ще більше, але не було сили кричати. Вона захрипло промовила:
- Я не хочу…мати…силу…
- Силу не хочеш? А знаєш як її віддати? - ще більше реготав чоловік. - Потрібно лише заплакати сльозами щастя на той камінь. А де ти візьмеш щастя?. – сміявся чоловік.
Ліля ще більше плакала, сидячи на вогкій сирій землі. А чоловік продовжував:
- А я керую твоїми очима. Лише за допомогою тої сльози… Так що живи далі… точніше існуй.. Яке ж тут життя..?
Чоловік обернувся і пішов, зникаючи в сутінковій імлі. Ліля наосліп почала шукати той камінь. Сон кінчався… треба було швидше. Ліля нарешті його знайшла, прошепотіла:
- Я зупиню це! Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…
А потім розколола камінь. Камінь засяяв, почувся крик душ, які та були. Вони звільнилися. Ліля упала на землю і почала корчитися, кричати, крутитися. Було таке враження, що вона горить у пекельному полум’ї… Чувся лише крик чоловіка в чорному:
- Що ти наробила?! Дурна!
А Ліля горіла, хоча не було вогню… Терпеливо чекала своєї смерті. Життя втратило сенс. Нічого не залишилося: ні пустелі, ні сонця, ні міражу…
…Олександра і Лілію знайшли у його ж будинку того дня. Слідчі визнали факт смерті Сані, як самогубство, адже ніяких відпечатків слідів, окрім слідів Сані, не було виявлено. Лікарі визначили, що Ліля померла від серцевого нападу. Їх поховали разом. Вони ще не встигли одружитися. А вони просто хотіли сім’ї, хотіли нормального життя…
На похороні було багато людей: від батькових друзів-міліонерів до звичайних студентів… Усі оплакували їх… День був похмурий. Ніхто не помітив лише чоловіка у чорному на похороні. Чоловік мовчки повернув був голову на могилу, криваво посміхнувся і пішов. У вранішньому тумані зникали дві постаті: чоловік у чорному і кіт по імені Шістка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387103
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.12.2012
О, так. я є не унікальна,
Є люди унікальніші, ніж я.
Такі собі розумнії піраньї,
Що пожирають розум і знання.
Для них усього завжди мало,
Усі таланти - лиш у них,
І щоб життя їм не давало,
Для них замало знань отих.
Вони завжди у русі, щось вичають,
У них виходить завжди все.
Вони розумні, та багато ще не знають.
Життя нас всіх по різному несе.
Хтось має весла чи моторний човен,
А хось пливе на очеретовім човні,
Та шлях один - де острів повен,
Всього. що заслужили при житті.
Бо головне - зробити таки вічне,
А не таке, що лимиться й гниє.
Таке щось вже непересічне,
Але звичайне і просте.
О, так, я є не унікальна,
Але вже точно не така, як всі.
та не робімо тут проблеми колосальні,
Бо всі ми неповторні на Землі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387102
рубрика: Поезія,
дата поступления 23.12.2012
Присвячується сестрі Томаші
Усе купалося в золоті. Ні, не в тому нікчемному металі, заради якого вмирали тисячі, а то й мільйони, рахуючи усю історію людства.
Усе топилося в золоті. Це «усе» не могло вже довго плавати, не могло виринути, а тому тонуло, щоб колись знову прокинутися, виринути, ожити.
На землю насувався вечір. Байдуже сонце тікало за багряний, мов вино, обрій. Вітер самотньо грався листям, як скривджена дитина, а дерева, понурі, голі, осоромлені, тулилися віттям.
По засипаній листям дорозі, яка здавалось би вела в нікуди, ішов чоловік, щоразу пришвидшуючи ходу. Такий собі молодий чоловік, чорнявий, з гострими рисами обличчя, у темному вбранні, у важких черевиках, з сірим портфелем, який міцно стисла посиніла від холоду рука. Чоловік на ходу закутався в шарф, поправив комір від плаща. А потім, підставивши кулак до рота, хворобливо кашлянув і пішов далі, розкидаючи під ногами листя. А вечір все густішав, пеленаючи землю у химерне плетиво. Потім тихо, мов злодій, вкрав сонце, єхидно усміхнувся ріжком місяця і впустив на землю ніч. Ніч зійшла, мов та панна, вся в осінньому золоті, в чорних, як смола шатах, покрила чорною фатою світ, розсипала на небі зорі, а вечір все сміявся ріжком місяця, граючись зорями, насилаючи сон…
Чоловік дійшов до великого 9-поверхового будинку, зайшов в під’їзд. Над сходами самотньо мерехкотіла вкрита пилюкою лампочка. Чоловік почав підніматися сходами, звернув направо, дійшов до ліфту. За мить він уже піднявся на останній дев’ятий поверх, вийшов із ліфту і подався до єдиних дверей на поверсі. Чоловік відчинив їх, зайшов у квартиру. Сутужно схилившись він знову кашлянув, кинув портфель, вбіг на кухню, відчинив шухляду і тремтячими руками почав брати, а потім приймати якісь таблетки. Ковтнувши їх, полегшено зітхнув, вдихнув і заплющив на мить очі… В голові, неначе калейдоскоп, ринули спогади: дитячий будинок, не таке вже й щасливе дитинство, вірні друзі, перша любов. Чоловік згадав, як любив вночі сидіти на підвіконню і дивитися на зорі, а коли вони падали задувати лиш одне бажання: сім’я.
Чоловік розплющив очі, підійшов до вікна. На небі миготіли зорі. Чоловік тихо промовив:
- Обдурили ви мене…
Ніч все більше і сильніше затягувала темне полотно над землею, а чоловік вдивлявся в небо, немов би хотів почути відповідь. Зорі мовчали, мовчки падали, мовчки з’являлися…
Чоловік обернувся: посеред кімнати стояв чорний блискучий рояль. Лише вигляд цього музичного інструменту викликав легку усмішку на людському обличчі. Чоловік підійшов, погладив білі клавіші.
- Лише ти, мій друже, мене не обдуриш, - сказав, немов до людини, а потім сів і почав грати.
Це звучання не було схоже на музику, це скоріш була молитва, скоріш сповідь, скоріш спогади. Чоловік грав і немов би відривався від світу, поринав у світ музики, блукав межи чорних і білих клавіш, немов би жив ось цим звучанням і здавалося, якщо музика скінчиться, помре і він… А чоловік все грав і грав, і під його музику танцювала осінь за вікном.
Ранок, окутаний в туман, настав швидко і непомітно. Вечір вернув сонце і воно, слабке і кволе, ледве світило. З дев’ятиповерхового будинку вийшла людина і швидко зникла на кінці вулиці. Це був той самий чоловік. Вигляд у нього був веселий, життєрадісний. Чоловік пришвидшив ходу. Він уже наближувався до якоїсь установи. Відкрив вхідні двері. Це була лікарня. Чоловік дійшов до кабінету, на дверях якого писало: Захарченко Д.А. Він відкрив кабінет своїми ключами, увійшов, повішав пальто на вішак. Сів за стіл і почав перебирати якісь папери. У двері хтось постукав. Чоловік вдихнув і голосно сказав:
- Заходьте.
До кабінету ввійшла жінка, точніше дівчина років двадцяти з гаком. Красива, дещо дивно одягнута, як ото одягаються люди мистецтва: довга синя спідниця, сірий жакет і салатовий шарф. По плечах розтікалося довге і коричневе, як шоколад, волосся, усміхалися каштанові очі. Дівчина заговорила:
- Ви лікар-імунолог?
- Так. Що вас турбує?
- Як вас там?...
- Що? - збентежився чоловік.
- Ну, звати як? - слова дівчини сяяли простотою, - а то на кабінеті написано Д.А., а що то таке – поняття не маю.
- Дмитро Андрійович.
- Дуже приємно - Ірина Володимирівна. Та для вас можна просто Іра, - усміхнулася дівчина.
- Так, пацієнтка, ми не на побаченні! - грубим тоном сказав Дмитро Андрійович.
- А чого ви на мене кричите? - обурилася Іра.
- А ви що прийшли знайомитися?
- Я бачу знайомство не вдалося, - серйозно мовила дівчина, - я піду.
- Ну і йдіть.
- Ну і йду! – дівчина обернулася і почала вже іти аж тут Дмитро її зупинив:
- Стривайте, вибачте. Що ви хотіли?
Дівчина зупинилася, граційно повернулася, зверхньо глянула на схвильовану фізіономію лікаря, підійшла, сіла на крісло і тут враз змінилася:
- Значить так. Ви знаєте мого Миколу?
- Ні.
- Як? Я зараз розповім. То є мій колишній. Він казав все піди та й піди. Ну, а я що дурна йти? Що люди скажуть?
- Так, давайте ближче до справи.
Дівчина враз спохмурніла:
- Я хочу перевіритися на наявність СНІДу.
- Ну давайте, я візьму вашу кров і зроблю ще декілька аналізів.
- Так, звичайно. А якщо я раптом виявлюся цей… інфікована, то скільки мені лишиться жити?
- Зараз високий рівень медицини. Навіть, якщо це невиліковно, є препарати, які допоможуть затримати хворобу, зменшити її прогресування. І будете ви жити нормально, як усі люди. Хоча. Будемо надіятися, що результат буде негативним.
- Знаєте, я просто ще хочу жити.
- Та хто не хоче…
- Ні, ви не розумієте. Я – музикант. Граю на фортепіано. Знаєте, я мрію написати твір музичний, такий, щоб став на рівні творів Моцарта чи Бетховена. Такий, щоб передав усю мою душу, все моє бачення. Лише уявіть: симфонія «Осінь» Ірини Озерської.
Дмитро усміхнувся:
- А чому саме «Осінь»?
- Ну. Це моя улюблена пора року.
- Цікаво…
Іще жодний пацієнт не був так довго на прийомі у лікаря Захарченка, як проста, дивна, але водночас така особлива Ірина Озерська. Надворі вже панував осінній день. Ірина давно покинула межі лікарні, а Дмитро перебирав якійсь папери, потім увімкнув електрочайник, зробив собі кави і попивав, стоячи біля вікна і спостерігаючи за життям. Он біля фонтану граються маленькі діти, а он одного з них тягне додому мама. От ідуть молоді та безтурботні студенти, а на лавочці сидять старі бабуся і дідусь та й згадують, мабуть, молодість. Раптом Діма усміхнувся, він пригадав таку життєрадісну і справжню Іру. Вона така… Так, вона йому сподобалася. Чимось зачарувала, щось у ній є таке, щось так притягує. Молодому лікареві захотілося ще раз побачити ту Іру. Раптом його роздуми перервав стукіт у двері. Дмитро сказав:
- Можна!
Двері відчинилися і до кабінету зайшов молодий чоловік, білявий, високий, ну, і звичайно, у білому халаті. Дмитро сказав:
- А, це ти, Ігорю. Що там в тебе?
- Діма, тут прийшли результати аналізів тої твоєї пацієнтки. Озерської, здається… Вона, очевидно, ВІЛ-інфікована.
- Не може бути! Дай сюди, - Дмитро різко підійшов до Ігоря, вихопив якісь папери і повторив: не може бути. Результати позитивні.
- Та не переймайся ти так, знаєш скільки таких як вона? Та тисячі!
- Ні, вона все-таки одна така…
- Чуєш, друже, а ти часом не того?, - засміявся Ігор.
- Ні, звідки тобі це в голову прийшло?
- Та так, вітром навіяло, - іронізував Ігор.
- Так, Вишневський Ігор Степанович, ваші припущення не мають ніякого наукового обґрунтування, - почав заперечувати Дмитро.
- Так-так. Та яка ж тут наука, це вище за науку.
- Все, досить! - скрикнув Дмитро, - як думаєш, її можна врятувати?
- Ти сам знаєш. Ні. Це ж…
- Так, знаю, невиліковно, - перебив свого товариша Діма, - хоча, знаєш я читав, що великий відсоток хвороб від самонавіювання, отже від самонавіювання і виздоровіти можна.
- Вір і дасться тобі по вірі твоїй? Хіба?
- Так саме це… але як?
- Ти де це прочитав? Знаєш в Інтернеті дурниці пишуть,- почав було робити розумний вигляд Ігор.
- Крім Інтернету ще книжки існують, - відрізав Дмитро.
- Який же ти старомодний…
- Так, але не про це зараз. Що якщо їй сказати, що вона повністю здорова?
- Ну і що? Як тоді пояснити те, що вона помре від застуди? Їй же ліки треба спеціальні приймати. Ні, це нереально.
- А якщо їй приймати ці ліки я припишу так, для профілактики.
- І як ти їй це поясниш?
- Ну, що в неї є бактерії, які можуть спричинити захворювання на ВІЛ, тому треба приймати ці таблетки. Ну як?
- Я в шоці.
- Чому, хіба це не геніально?
- А хіба це все від мене залежить. Все-одно тебе не переконаєш.
- Просто, розумієш, я не хочу, щоб вона страждала так само, як і я, - Дмитро спохмурнів та безсило упав на крісло, - розумієш? Якби у мене був би вибір. Тоді я б краще нічого не хотів знати.
Ігор лише кивнув у відповідь, в’яло посміхнувся і вийшов з кабінету. Дмитро кашлянув. На цей раз уже сильніше. Він швидко відкрив шухляду і почав нервово все у ній перекидати, шукаючи щось. Нарешті, знайшовши маленький флакон, нетерпляче відкрив його, висипав на руку кілька таблеток, різко проковтнув їх без води. А потім глянув на флакон, на якому було щось написано іншою мовою, закрив його, кинув у шухляду, яку зачинив на ключ.
Схопившись за голову, сидів він у роздумах. Раптом – стукіт у двері. Двері відчинилися і увійшла Іра, уся така проста і безтурботна. Усміхнувшись, мовила Дмитрові:
- Дмитро Андрійович, я ось тут не можу вже чекати. Ну як там я? Все нормально? – з надією у голосі мовила дівчина.
- Так, - видавив Дмитро, - все нормально. Сідайте, будь ласка.
Дівчина повільно рушила до крісла, сіла, не зводячи очей з лікаря. В її очах було стільки питань, але Дмитро дав просту лаконічну відповідь:
- Не хвилюйтеся, усе буде добре.
- То я повністю здорова? – уточнила Іра.
- Не зовсім.
- Що значить «не зовсім»?
- У вас… У вашому організмі є бактерії, які можуть спровокувати хворобу. Для профілактики треба попити одні таблетки…
- Тоді я хвора?
- Ні, я ж кажу, що можете бути…
- Ага, тоді не хвора?
- Ні, не зовсім.
- Тоді хвора чи не хвора?
- Не хвора, але можете бути, - почав нервувати Дмитро, - але маєте попити таблетки…
- Чуєте. Я не дурненька і добре проінформована у цих питаннях. Таких бактерій нема, вони або є і з ними одразу хвороба, або нема і нема хвороби. У мене таке враження, що ви хочете здерти з мене гроші.
- Послухайте, ваша Інтернет-інформація недостатня…
- Крім Інтернету ще книжки існують, - відрізала Іра.
Дмитро здивувався, почувши свої ж слова, мимоволі усміхнувся. Іра обурилася:
- А чого це ви смієтеся з мене?
- Нічого, просто так. Слухайте, якщо для вас ціна ліків дорожча, ніж ціна життя, прошу, ви можете їх не приймати.
Іра задумалася на мить і мовила тихо:
- Дякую. Вибачте, просто я пишу твір музичний…
- «Осінь»? – перебив Дмитро.
- Так, «Осінь», і не можу придумати один акорд. Та ви – не музикант, вам не зрозуміти.
- Та невже? – усміхнувся Діма.
- Ви – музикант? – ошелешено перепитала дівчина.
- Так.
- І на чому ж ви граєте?
- На фортепіано.
Дівчина лише витріщила очі, усміхнулася і змогла видавити:
- Я теж…
- Знаю. Може потрібна допомога?
- Ні, я сама, - гордовито заперечила Ірина.
- Ну тоді, як на рахунок чашечки кави?
- Я не дівчина з реклами і кавою мене не підкупиш. Тим паче, я кави не люблю, - відрізала дівчина, - ну хіба що на чашечку чаю.
Чоловік лише усміхнувся у відповідь. Після хвилини мовчання Дмитро додав:
- У мене робочий день уже кінчається. Вам чекати не доведеться.
- Знаєте, я вагаюся, чи…
- Хіба я схожий на серійного убивцю? - покрутився перед Ірою Діма.
- Ну, ні. Чомусь я вам вірю.
Чоловік швидко зібрався, одягнув пальто, шарф, узяв свій портфель і вийшов разом з дівчиною з кабінету, попередньо зачинивши його. Вони ішли старою міською бруківкою і листя падало їм під ноги. Танцювала коло них осінь, заплітав Ірині коси вітер, з-за старих понурих будинків виглядало сонце і посилало своє проміння на землю, не таке вже світле, не таке вже й тепле. Годинник вперто відміряв час, не бажаючи ні на мить зупинятись, а дві постаті зникали у вечірній млі, не такі вже й сірі, не такі вже й далекі.
Вони дійшли вже до тої самої дев’яти-поверхівки. Над сходами їх зустрічала та сама стара лампочка. Іра мовила:
- Ти завжди піднімаєшся ліфтом?
- Так. Це швидше…
- Ну тоді цього разу давай піднімемося сходами. Ми ж нікуди не спішимо? – запропонувала дівчина.
- Давай, - зрадів чоловік, - наввипередки! Хто швидше?
Іра нічого не сказала, лише мовчки кинулася обганяти Діму. Вони бігли по сходах, як малі діти. Було так весело, ноги взагалі не боліли. На восьмому поверсі дівчина захекалася і сіла на сходи. Діма сів біля неї.
- Ну, що важко? – усміхнувся чоловік.
- Ні, просто хотіла щоб ти сів! – скрикнула дівчина і побігла по сходах догори.
Дмитро підвівся і почав бігти за нею. До дев’ятого поверху залишалося кілька сходин. Дмитро повалив Іру і хотів було бігти далі, а вона схопила його за штанку – то й він упав. Іра почала бігти, та Дмитро знову її зловив і посадив біля себе. Вони глянули одне одному в очі. Якусь хвилину сиділи так, не рухаючись, а потім Дмитро підвівся, перервавши погляд. Іра збентежено спитала, міняючи тему:
- Ми же на дев’ятому поверсі?
- Так. Вставай, пішли, - Дмитро сумно посміхнувся.
Іра мовчки підвелася і подалася за ним. Їх зустріли самотні єдині двері на поверсі. Діма відкрив їх своїми ключами. Іра увійшла, оглядаючи квартиру. Її погляд зупинився на роялю, який гордовито стояв посеред кімнати. У дівчини засвітилися очі, вона швидко підійшла до інструмента, сіла і почала грати. Мабуть, це була та сама симфонія, яку дівчина писала. А й справді, музика нагадувала нотки осені та й розкривала світ дівчини: спочатку швидка, невгамовна вона переривалася ліричною, тихою. А потім ставала грізною, голосною, зупинялася і з під тендітних пальців виринала ніжна, спокійна, легка мелодія, яка кружляла, мов той вирій по кімнаті.
Діма мовчки захоплено спостерігав, як дівчина грає, як живе музикою… Вона закінчила, легенько усміхнулася і мовила:
- Це ще не кінець. Тут немає кульмінації і розв’язки. Потрібен гарний кінець.
- Все одно гарно. Говорю як музикант.
- Ні, в тому справа, що гарно. Потрібно, аби було ідеально.
- Нема нічого ідеального…
- Розумієш, цей твір має бути великим, унікальним, шедевральним. Я хочу одного дня написати його, а наступного дня прокинутися в променях слави. Я хочу, щоб про мене заговорили, щоб мене знали, щоб серед імен видатних музикантів було і моє ім’я.
- Слава – це не головне…
- Ну як ти не розумієш, це для мене все! Це моє життя.
- Я розумію, - тихо мовив Дмитро і сів за рояль. Дмитро грав не менш красиво, не менш душевно.
Іра слухала і поринала вже у його світ. Такий сумний, тихий, зрідка голосний, немов відчайдушний крик, а потім знов затишшя… Дмитро закінчив грати і поглянув на Іру. В її очах було багато запитань. Дмитро заговорив першим:
- Цей твір міг стати теж шедевром. Але його нема на паперах. Він є тільки в моїй голові. Він і помре зі мною.
- Але чому? Це ж таке визнання…
- Не в цьому щастя, – зітхнув Дмитро, - є речі важливіші.
Іра на мить задумалася. Дмитро включив музику і спитав Іру:
- Можна вас запросити на танець?
- Я не дуже вмію, - завагалася дівчина.
- Відмовок не приймаю, - усміхнувся чоловік.
А далі вони повільно кружляли в танці. Крутилася земля під ногами, паморочилося в голові. Не хотілося зупинятися, але музика закінчилася і почалася нова, швидка, весела, немов би говорила: «Схаменіться люди добрі, не треба сумувати!». Іра і Дмитро усміхнулися одне до одного. Чоловік кудись потягнув за руку дівчину, а вона пішла не пручаючись.
Вони вийшли на дах будинку, звідки відкривався чудовий краєвид на місто. Миготіли вдалині зорі, але здавалося, вони так близько. Світилося різними вогнями місто і не припиняло руху, тільки для двох час зупинився. Іра тихо мовила:
- Як красиво…
- Я люблю тут проводити час, почав розповідати Дмитро, - люблю дивитися на зорі. Я виріс в дитбудинку, завжди, коли вони подали, я загадував бажання і завжди одне. Я хотів сім’ї.
- Я теж її хотіла. У мене теж її не було. Був лише тато-військовий, а мама пішла від нас до іншого. Батько розривався на кількох роботах, закривав мене вдома саму, а я так боялася залишатися сама, - почала згадувати дівчина.
- Дивись, бачиш великий віз? А он полярна зірка, - почав відволікати дівчину від спогадів Дмитро, - Іра, не потрібно жити спогадами, потрібно їх творити.
- Так, - усміхнулася дівчина і поглянула в очі Дмитру. А він чомусь знову відсахнувся.
- Я не хочу, - сказав він, - не хочу, щоб ти у мене закохувалася.
- Пізно, - тихо мовила Іра.
Дмитро встав, пройшовся по даху і мовив:
- Ти хотіла чаю, я зараз зроблю.
- Ні, чекай. Я мабуть піду, - сказала Іра, - пізно вже.
- Я проведу.
- Ні, не треба, я люблю гуляти сама.
Дмитро не заперечував. Іра пішла, а він мовчки залишився стояти на даху. Ніч затьмарювала розум. Дмитро поглянув униз: вдалині вулиці зникала химерна постать дівчини.
Наступного ранку чоловік знову ішов на роботу. Надворі падав дощ. Дмитро ішов сумно і понуро. Раптом хтось схопив його за плече, чоловік обернувся. Перед ним під рожевою парасолькою стояла усміхнена Іра.
- Правда, чудова погода? – усміхнено сказала дівчина.
- Чудова, - усміхнувся чоловік у відповідь.
- А, що якщо ти сьогодні прогуляєш роботу?
- Я не можу…
- Коли ти останній раз брав відгул?
- Позаминулого року, - чоловік глянув на дівчину, прочитав все з ї погляду. Взяв телефон і подзвонив на роботу:
- Алло, я сьогодні беру відгул, - сказав чоловік, а потім обернувся до дівчини, - я у вашому розпорядженні мадам.
Вони ішли під дощем і сміялися. Було дуже весело. Іра бігла по всіх калюжах і хляпала водою на Дмитра, а він, не міг її догнати. Нарешті, догнавши її, він повалив її на мокру землю. Дівчина сказала:
- Знаєш, а приємно лежати на мокрій землі.
Дмитро додав:
- Тим більше в такій компанії.
Вони сміялися довго, і, здавалося, цьому сміху не буде кінця. Дівчина встала і кудись повела чоловіка. Вони дійшли до якогось приватного будиночка. Іра мовила:
- Ласкаво прошу в гості! Це мій дім!
Вони увійшли на чистеньке подвір’я. Дівчина одразу повела гостя до хати. Довгий вузький коридор вів до якоїсь кімнати. Дмитро поволі пішов і побачив, що це була вітальня, у кутку якої стояло старе фортепіано. Дівчина на ходу скидаючи шарф, мовила:
- Ось так я живу. Ну як тобі?
- Чудово, ні правда, мені сподобалося.
Дівчина лише усміхнулася. Вона відкрила кришку піаніно, погладила клавіші.
- Знаєш, ці клавіші, як життя. Є чорні. А є білі. І якщо грати лише на одних, нема різниці чи на чорних, чи на білих, мелодія буде нецікавою, беззвучною, примітивною. Коли ж грати на обох – мелодія стає ідеальною, - мовила дівчина.
- Білих все одно більше, - усміхнувся чоловік, - як і в нашому житті. Треба лише їх помітити.
- Так, - задумалася дівчина, - до речі, а чому ти досі не одружений? Чи ти колись вже був?
- Ні, ніколи…
- І добре так самому?
- Самотність – це не приреченість, це – покликання.
- Але ж ти зараз не сам. Ти зі мною.
- Це ненадовго, - сумно сказав Дмитро.
- Тобто?
- Ти таблетки пила? – перевів тему Дмитро.
- Ні…
- А треба.
- Доки?
- До кінця осені.
Надворі був лише жовтень, а дерева були майже голі. Вітер не переставав гратися листям, падав все частіше дощ. Дмитро й Ірина бачились майже щодня, багато говорили, сміялися і сумували.
Пройшло кілька тижнів. Листопад вже господарював на землі. Надворі були перші заморозки. Був вечір. Сонце ховалося за рожевий обрій. На даху девяти-поверхівки сиділо двоє людей. Так-так, це були саме Дмитро та Ірина. Вони про щось гомоніли.
- …А пам’ятаєш, як ми зустрілися? – мовила Іра.
- Ага, особливо мене вбило ось це: «Дуже приємно - Ірина Володимирівна. Та для вас можна просто Іра», - сміявся Дмитро.
- А ти потім такий: «Ми не на побаченні», - сміялася Іра.
- Так-так, було весело.
- Чому було? Зараз! Ми двоє. І я люблю тебе, - відкрилася Іра.
Дмитро враз став похмурий. Він в’яло сказав:
- Нам не треба бути разом. Дякую за те що ти зі мною була ці дні. Іди.
- Що? Ти мене виганяєш? – здивувалася Іра.
- Так, - видавив Дмитро, - так, виганяю. Мені не треба такої дури, як ти!
Дмитро сказав все це і йому зробилося гірко. Він хотів підійти, обійняти її, заспокоїти, але так було треба. Він усе вирішив. Чоловік спостерігав, як Іра приховала сльози, мовчки встала і пішла.
Ніч уже накрила землю чорною вуаллю. Осінь зажурено спостерігала, за самотнім чоловіком на даху, а чоловік дивився на небо, на якому не було зорів. Сьогодні воно виглядало як мутне полотно. Таке ж, як і його майбутнє життя. Чоловік зійшов з даху, увійшов до своєї квартири. Раптом він сильно закашлявся, безсило упав на підлогу. Почав повзти на кухню, відкрив шухляду, випив таблетки, а потім скривився, закрив очі. Підійшов до тумбочки, вийняв пляшку віскі, випхав пробку зубами і випив з горла ковток, а потім ще один і ще… Він хотів втопити в алкоголі весь свій біль, жаль, ненависть до самого себе. Сидів на даху і пив, затьмарював свій розум, п’янив свою душу й спостерігав, як вранішнє сонце купається в пляшці віскі…
Іра не могла не плакати. Вона ішла, заливаючись слізьми. Образа була настільки сильною, що дівчина хотіла кричати від болю, який роздирав її з середини. Вона ледве дійшла додому, сіла за піаніно. Цього разу її гра була схожа на крик пораненого звіра. Такий болісний, такий пекучий…
Настала зима. Вкрила вона землю холодним снігом, таким же снігом покрилося серце Іри. Вона вирішила жити для себе і тільки. Цілими днями вона грала на фортепіано, це був її єдиний стимул жити. Вона дописала свій твір «Осінь». Тепер вона по сто раз на день його грала.
Того дня вона, як завжди сиділа за інструментом і грала. Раптом її палки музичний порив перебив дзвінок телефону. Ірина подумала, що це Дмитро, тому вирішила не піднімати трубку. Але дзвінок був наскільки настирливий, що дівчина встала і підняла трубку. Але це був не Дмитро. Голос сказав:
- Добрий день, це Ірина Озерська?
- Так.
- Це Ігор Вишневський. Нотаріус просить вас явитися для прочитання заповіту.
- Якого заповіту?
- Справа в тім, що тиждень тому помер Дмитро і він склав заповіт…
Ірина далі не слухала. Телефон випав з її рук. По очах покотилися сльози. Вона не вірила. Не вірила… А за вікном стояла зима, падав сніг, кружляли в повітрі сніжинки, тряслися від холоду дерева. Холод проймав тіло, в тім також і душу.
Іра не пам’ятала, як вона висиділа у нотаріуса, не пам’ятала, як їй дали ключі від його квартири, і як дійшла до дев’ятиповерхового будинку… Над сходами була розбита стара лампочка. Ліфт не працював. Дівчина піднімалась сходами і згадувала, як вони бігли тут наввипередки. Дійшла до квартири, відчинила двері. Пройшла до зали, погладила по чорній кришці рояль. Відкрила і побачила маленький згорток паперу межи клавіш. Дівчина розгорнула почала читати.
«Іра, колись ти все одно це прочитаєш. Я знаю, ти на мене злишся. Просто зрозумій, я не хотів, щоб ти страждала. Я був хворий на СНІД. Згасав, як свічка. Навіщо тобі такого? Вибач, я тебе збрехав тоді, у лікарні. Ти теж хвора. Просто я надіявся, що ти виздоровієш через самонавіювання. Вибач мене. Я просто хотів, щоб ти жила».
Сльози упали на маленький згорток. Іра усе зрозуміла. На душі утворилася пустка. Було невимовно тяжко. Якби вона ж знала… Як би вона хотіла ще раз його побачити. Іра почала грати на роялю, але він уже не звучав. Його звук був беззвучний, німий, немовби рояль помер разом з своїм господарем.
Наступного дня дівчина пішла на могилу Дмитра. На кам’яній дощечці було написано:
«Захарченко Дмитро Андрійович. 8.10.1984-1.12.2012»
Він помер , коли скінчилася осінь. Мабуть також її любив, як і Іра. Дівчина стала перед могилою, поставила квіти, і тихо прошепотіла: «Вибач…». Через кілька годин дівчина пішла до лікарні. Хотіла записатися на лікування від СНІДу, та Ірі сказала, що вона цілком здорова. Дівчина заплакала. Дмитро і справді її врятував.
Надворі був вітер, а дівчина сиділа з відчиненим вікном і дивилася на ноти твору. Потім кинула їх на підвіконня. «Слава – це не головне. Є речі важливіші» - згадувала слова Дмитра. Згадувала і мовчки спостерігала, як здуває на вулицю вітер її твір з назвою «Осінь».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386883
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.12.2012
Нема нічого краще України.
І краю кращого нема:
Степи, ліси, безкраї ниви,
Й річки, і гори, і моря…
Нема культури, нема такої слави.
Історії такої ще ніде нема.
Та що поробиш, як нема у нас держави,
Лиш на паперах незалежність в нас ота.
Бідують люди, нагодовані словами,
При владі лиш жиди і москалі.
І наживаються й крадуть без тями,
Вони ж усі далеко не святі!
І мову нашу утискають,
Мовляв, нема її, не було й не буде…
Нехай згниють ті іроди прокляті,
А мова наша хай повік живе!
А на козацьких вільних землях,
Коло Дніпра, серед степів,
Мовчать в задумі сиві верби,
Нема там вірних вже синів.
Там українським і не чути,
Усе зросійщилось до дна.
Там були козаки, там були вільні люди!..
А що тепер? Нема нічого. Вже давно нема.
О, Києве, о, Дніпре мій широкий,
Невже і ви згниєте під ярмом?
Ніхто не захистить. Лиш ті злим оком
Вас присиплять глибоким сном.
О, Україно, твій п’ємонт.
Галичина твоя тебе не зрадить.
Ми ще тримаємось, в нас є іще народ,
Лише у нас є істинна держава.
Не плач, Вкраїно, наш Дністер,
Умиє твої ревні сльози.
Ми маєм волю втримати тепер,
Боротись маєм крізь закони і погрози.
Не бійтесь люди, йдіть у бій,
Боротися за вільну ту державу.
Бо ми одні в країні цій.
Хто має волю, має славу!
Вставаймо, браття! Києве, вставай!
Прокинься від гіпнозу Наддніпрянська Україна!
Ми ще живі, іще збудуємо свій рай,
Вони нас всіх іще не схоронили!
О, Господи, дай сили нам встояти,
Дай розуму і витримки нам дай.
Прокинутись, щоб вже не засинати,
Щоб вберегти від кривдників наш край.
Щоб бути вільними, по правді жити,
Щоби гордились нами наші предки козаки,
Щоб українську мову не згубити –
Нехай живе вона віки!
Нехай воскресне та омріяна держава,
Й калиною цвіте хай мова,
І загуде вся воля наша, слава
Від Карпат до Донбасу, від Сяну до Дону!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386879
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.12.2012
Невже я всім отак байдужа?
Невже для всіх мене нема?
У серці лише розпачу калюжа,
А у душі лиш чорна пустота
І рветься дух із клітки тіла,
Назовні виривається душа,
А я мовчу - нема до себе діла,
Як і у всіх до мене діл нема.
Як важко жити так на самотині,
Коли людей довкола - тьма!
А ти вслухаєшся у сірі тіні
І чуєш, як згущається навколо темнота.
Як смішно жити так, у тишині сміятись,
Хоча лиш страх в душі й пітьма...
Крізь страх нічого не боятись...
Але кому я говорю? Мене ж нема!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364303
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.09.2012
Немає справедливості на світі,
Нема, уже давно нема...
І темнота зявляється при світлі,
І чаша щастя вже давно пуста…
Давно немає доброти,
Її за гроші вже купили.
Давно немає чистої води,
Із неї вже давно газовану зробили.
Давно брехня сховала правду,
Давно упав вже морок на всіх нас.
Давно годинник підло і так нагло
Усім відміряв по шматочку час.
Давно не має віри у спасіння,
Давно надія вже пішла,
Давно не діє сила та тяжіння,
Давно Земля вже не жива.
Природа вся залізом вкрита,
Отак зробили ми наш рай.
Душа у кожного із золота відлита,
Це лиш метал… А справжнього нема.. Нажаль.
І все ж я вірю, в мене є надія,
Що все ще є, іще посеред нас,
Що десь живе в куточку мрія.
Що десь годинник ще дає нам час.
Я вірю, що десь є іще добро,
Я вірю, що десь правда ще блукає.
Я вірю, що брехню і зло,
Як в казці добрій ми іще здолаєм.
Я вірю і надію маю,
Що все не втрачено іще…
Хоч вогник в серці вже згасає, -
Живімо все-одно і вірмо попри все!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364300
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.09.2012
Помер Богдан. Замовк навіки.
у серці лиш тривожна тишина...
І плачуть стомлені повіки,
Що з світу йде така свята душа.
У моїй пам'яті такі глибокі очі,
усмішка щира і проста,
І голос той й слова пророчі,
Від праці зморшки, від тривоги сивина...
Він, як той світоч був у ночі.
Як тризуб межи молотів й серпів,
Як правда сказана у очі,
Так гордо, чесно і без лишніх слів.
І плачуть всі степи безкраї,
В сльозах купається Дніпро.
Кожна людина колись помирає,
Але йому померти було не дано.
Мовчить в задумі Україна,
Лиш голос Богдана над нею витає:
"Не літає нібито людина,
А крила має, а крила має..."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361760
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 03.09.2012
Чомусь так сумно на душі,
Не знаю лиш чому…
У голові звучать мелодії сумні,
Душа так хоче заховатись у пітьму.
Чомусь так сумно на душі,
Меланхолії трохи забагато.
Чому так довго тягнуться всі дні?
Чому буденність, а не свято?
Чомусь так сумно на душі:
Душа, неначе опустилась.
Зовсім не боляче мені,
Але душа чомусь у кут забилась…
Чомусь так сумно на душі,
Неначе чогось не хватає,
Неначе зникли всі дощі,
Неначе сонце не виходить із-за небокраю.
Чомусь так сумно на душі.
Чомусь душа вся похолола,
Але тепла не хочеться мені,
Хоча душа від холоду вже квола.
Чомусь так сумно на душі…
Чомусь зникають всі рожеві мрії,
Лиш бачать очі ті реалії страшні,
Реалії пусті і так нестерпно сірі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336017
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.05.2012
Сама. Нікому не потрібна.
Вдивляюсь крізь зорі в темноті ночей.
Сама. І від самотності не вільна.
Й мовчазний біль у глибині очей.
Сама. І телефон мовчить так підло.
В душі лиш важкість й пустота.
Сама. І у кімнаті темно, хоч є світло.
Така нестерпна чорна тишина.
Сама. Я знов лишилась одинока.
Давно нема ілюзій і спокус.
Сама. І ностальгія в серці так глибоко.
Лиш ностальгія у душі. А в серці – блюз…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335671
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.05.2012
Мовчіть,
Мовчання – це найкращий помічник.
Кричіть,
Щоб доля вас почула.
Живіть,
Й живими будете завжди.
Любіть,
Щоб про серце ви не забули.
Пишіть,
Щоб почерку життя не втрачати.
Ідіть,
Щоб довше по життю іти.
Простіть,
І будуть вам прощати.
Дишіть,
Щоб дихати не розівчились ви.
І що б не було, - не здавайтесь,
Життя повернулось – за ним повертайтесь умить.
Добро даєте – назад сподівайтеся.
Творіть же життя, учіться творить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330432
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.04.2012
Чому ми брешемо усі?
Чому не можем не брехати?
Чому життя немає без брехні?
Чому ось так ми маєм виживати?
А де ж життя? Де справжня доля?
Де місяць тихий в глибині ночей?
Де сонця правда? Де вітри і воля?
Лише брехня у очі і подальше від очей….
Як і колись, так і тепер всі брешуть,
Рятуючи шкуру жалюгідну свою.
Де повне життя? Життя без обмежень?
Де світоч життя без болю й жалю?
Брехня є усюди, де б ми не були.
Лиш де тільки вона не була?
Суб’єкт лиш один – брешуть лиш люди.
Об’єкт теж один. Об’єкт це слова.
Слова – це пусте, у них є брехня.
Вони – це лиш порох, розвіяний в полі.
Правдивіше все ж лише тишина.
Правдивіше очі глибокі й бездонні.
Не вмієм ми жити. Нема в нас життя,
Природності мало і правди.
Вимушені усмішки, банальні слова,
Й життя принципове у нас і банальне.
Де в серці й в очах ті яскраві вогні?
Чому життя ми маєм так втрачати?
Чому ми брешемо усі?
Чому не можем не брехати?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330232
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.04.2012
Я полюбила темноту
Таку глибоку і безкраю,
Таку яскраву і живу,
Таку, що поміж тінями гуляє...
Таку, що заповняє пустоту,
Таку, що від усього вільна...
Я полюбила тишину.
Таку приємну й божевільну...
Її мелодія дзвінкіша за сруну.
Що серце болем зачепила...
я закохалась у погоду дощову.
У ту, що сльозу зі мною пустила.
Я полюбила темноту,
Таку, що болі тінь закрила.
Таку таємну і живу,
Таку, що світ мені розкрила...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319086
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2012
У роки страшного голокосту,
Коли схилився в’ялий колос,
Усі не їли, наче під час посту,
Коли при владі був той серп і молот.
***
У тихій хаті, край села,
Сім’я за столом порожнім сиділа.
Батько, мати, 2 сина, дочка.
Життя у них від голоду зотліло.
Дочка піднялась тихо із-за столу
Й сказала тихо, втрачаючи сил:
«Я вас, мої рідні, в біді не покину ніколи,
Піду я до міста хоч щось заробить..»
Зібрала речей своїх, що мала.
Пухову хустку й кирзаки-різаки.
Вийшла із дому й за рогом пропала
І не побачать її очі батьківські віки…
Наступного дня, ранку сивого
Встала мати, як свічка німа.
Почала будити Юрка малого,
Та вже не було із ними Юрка.
Заплакала мати, гірко ридала,
Кричала в риданні, кричала й рида.
Ту владу червону усім проклинала,
Безсило кричала голодна й сумна…
Прокинулись батько і син їх Степан,
Заплакали втрьох над маленьким Юрком,
А батько кричав, щоби Сталін пропав,
А Стьопа ридав тонким голоском.
Взяли всі Юрка, загорнули в ряднину.
У яму глибоку поставили його…
Лише уявіть, як матері хоронити дитину,
А батькові як хоронити сина свого…
Ховали без служби, не поставили навіть хреста,
Яка ж там на той хрест може сила бути?
Стояла край дороги церквиця свята,
Давно уже відправи Божої не чули…
Священик вмер, сердега, тихо край дороги,
А дяка вбили за «гріхи» страшенні.
Що крав пшеницю свою з поля,
Із свого поля молота і серпа…
Ішли батьки й Степанко йшов понуро,
Колись в ясну неділеньку отак до церкви йшли…
Тепер й неділя та страшна й похмура,
Немов би сонце за хмари зайшло навіки…
Колись дорогою оцею
Ішли мрійливо до вишневого садка.
Нема уже садка. Лише дорога невесела
Кістками й болем густо обросла…
Зайшли до хати, така та хата сіра,
Така мовчазна і страшна.
Схились в задумі чотири стіни,
І піч така похмура і німа.
Степанко весь у судомах трясеться
І просить, просить, просить майже не щомить:
«Мамо, мамо, дайте хліба!
Ой, як тут мене болить!»
А мати плаче і говоре:
«Та де ж ми хліба тут візьмеш,
Терпи, терпи, терпи ще трохи,
Ми їжу скоро вже знайдем..»
А син їх плаче. Раптом вже мовчить,
Схвативсь за груди, крикнув він щосили:
«Мамо, тату, то ангел летить!»
Й скляні ті очі ангельські руки закрили…
Скрикнула мати, навколішки впавши:
«О, Боже, мій милий! За що так караєш?
За що ти нас отак скаравши,
На світі сім ще жить лишаєш?»
І сина цілувала, гладила і пригортала,
А батько немічно сльозу пустив.
Й сказав, щоб та земля москальська з світу геть пропала,
Щоб за нею ніхто сльози не зронив!
І вмовк. Зібрали сина, нарядили вбого,
Й його вже треба хоронить,
І хату будували йому нову,
Тепер він там вже буде жить.
Обнялись батьки, стояли край могил,
Й безсило, немічно ридали,
Нічого батько в Бога не просив,
Нічого мати Бога не благала…
Схилились разом та й пішли,
Упав вже й батько немічно, без сили,
Хрипить, сердега, не вмра, ще хоче жить,
Аж тут «карета» з трупами вже їде.
Карета зупинилась, вже іде
Москаль батька забирати,
А жінка бач кричить, не віддає,
Москаль й собі щось там кричить проклятий.
«Ви, женщина глупая паймітє,
Што муж ваш умрєт і так,
Да стойте ви, угаманітесь, не арітє,
Зачем хохлов нам єздіть дважди сабірать?»
«Та як там можна говорити?
Як можна ще живого хоронить?
Він ще не вмер, він їсти хоче, пити,
Він ще живий, він ще хоче жить!
Он хліба дайте хоч кавалок,
Не пожалійте для людей своїх…»
«А, может, дать вам іщьо сала?
Пошла атсюда з глаз маїх!»
А батько, бідолаха ще все чує,
Підвівся тих він мерщій,
І каже: «Нехай москаль собі труну будує!
А не візьму я хліба від москалів!»
Москаль сміється голосно й злорадно,
І щось із піджака вийма.
І чути постріл, крик і стогін палкий,
То чоловіка москаль вбив з-під тишка.
А жінка плаче, стогне, проклинає,
Кричить, щоб і її москаль убив.
А з москалевого лиця посмішка не вгасає,
Сідає у «карету», гордиться тим, що він зробив.
Вже ніч всю землю огортала,
З туману місяць виглядав.
А жінка чоловікові могилу копала,
Щоб вже ось тут він вічно спав.
Від сили поховала, заплакала тихо,
Упала на землю вологу й сиру,
І слізьми отими могили вмилала,
Тихенько співала, молила молитву святу…
«О, Боже, мій милий! За що я страждаю?
Чи, може, гріхи мої, як світ, страшні?
Де доня моя, де світом блукає?
Чи, може, лежить вже у сирій землі…
Якщо жива, то щастя, тобі, доню,
Пом’янеш нашу всю сім’ю,
Якщо померла вже, то і мені вже жити годі,
Померли всі: і я уже помру…
Пробач мені, моя ти доню,
Пробач ти матір свою, сироту,
Пробач, що заживо тебе хороню,
Пробач, ще поки я живу…»
Та й змовкла… Лягла на могилах,
Закрила очі свої навік.
Перед очима сини щасливі
І кличе до себе її чоловік…
Прийшла донька із міста, заробивши небагато,
Принесла хліба трохи до столу,
Лише не було кому нести: порожня хата,
Лише могили три за церквою в саду…
Лежить і мати: ніхто не похоронить.
Дочка упала на коліна вмить
Й ридала гірко, що у церкві навіть не задзвонять,
Що сирота вже, нікому життю її учить…
І плакала, і плакала, ридала,
Кричала. А потім встала вмить,
Й могилу матері копала,
Не можна ж так: потрібно хоронить.
Й пішла. І зникла знов за рогом,
І косу вітри розтріпали,
І очі, сповнені жахливим болем…
А постать йшла і все зникала…
***
Страшне то лихо було на Вкраїні,
Страшніше навіть і війни…
Вмирали люди ні в чому не винні,
Бо просто не хотіли у колгосп іти…
Закинули тоді на шию Україні
Ярмо криваве 33…
І дотепер снують мовчазні чорні тіні,
Голодні, спраглі, спухлі від біди…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313418
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 12.02.2012
Пробач за недописані листи,
Пробач за спалені надії...
Я більше не прийду. Я буду йти
Назустріч сонцю й мрії...
Пробач, що змовчала, що серце говорило,
Пробач, що говорила те ще розум трактвав...
Пробач, що я тебе убила,
А ти життя за мене віддавав..
Тепер іду назустріч сонцю й мрії
І більше не вернуся я...
Пробач, що зруйнувала всю надію,
Пробач, що втратила своє життя....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311572
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.02.2012
Приcвячується собаці, який щодня проводив мене додому, в очах якого я читала відповіді на запитання і який назавжди зник в тумані…
Був ранок. Холодним туманним серпанком він огортав землю. Холодні краплини роси застигли на пожовклій траві. А на опалому в’ялому листі білим порошком розсипалася паморозь. Шуміла недалеко ріка, від вітру трепетали на деревах останні листки і, не витримуючи цього випробування, починали свій перший і останній танець, а потім падали на землю. Але і там під морозний подих вітру шугали по землі, як несамовиті.
З-поміж туману виднілася темна постать, яка ішла, ішла, ішла. Це був собака. Очевидно, непородистий. Його кучерява чорна шерсть була вкрита памороззю, хвіст безсило опустився, а в очах не вгасав вогник надії. Собака ішов до озера. Воно знаходилося недалеко і було неймовірно жахливим: засмічені непотребом береги і вода, така брудна і огидна. Собака поволі опустися до водопою, повільно нахилився. Запах був наскільки нестерпним, що собака помітно здригнув вустами, але, зібравшись з силами, почав жадібно пити воду. Вона була єдиним джерелом його життя…
Напившись вдосталь, він повільно побрів на дорогу, куди щодня ішов, як на роботу. Проїхала машина. Собака чимдуж кинувся за нею. Він біг, біг. Пес не зважав на біль. Він хотів догнати цю машину. Але все-таки зупинився. Зійшов на тротуар, ліг на мокру сиру землю. Проїхала друга машина. Бродяга різко піднявся, голосно гавкнув. В його голосі бриніла якась надія, любов, жага до життя… Він знову ж таки кинувся за машиною, але зупинився серед дороги, понуро похилив голову.
Хто знає, що з ним було колись. Але в будь-якому випадку він став таким через людську байдужість. Можливо, досить «побожні» люди, не захотівши топити бідного щенятка, вирішили викинути його на призволяще долі десь в глухому селі. А можливо, він мав господарів, мав свою будку, але десь загубився, а вони сіли в машину і поїхали… Може, він і ганяється за автомобілями, бо хоче щоб його забрали назад, але точно не для того щоб відомстити…
А собака йшов, знову йшов по сірій дорозі, як і його життя. Хоча, він радів що має волю, волю від світу і від самого себе…. Це для тварин найцінніший скарб… Його не раз намагалися приручити, але собака тікав, хотів мати волю.
Нещодавно пес знайшов собі вірного супутника. Ще одного собаку, який вмів усміхатися. Вони ганяли по снігу, гралися, ганяли за автомобілями. разом засинали під туманним небом. Новий друг був також дворнягою: біло-сірувата шерсть, пишний хвостик, який, мов на пружині, завжди теліпався і очі… Такі глибокі і розумні, добрі, веселі, але з дрібкою болі…
Одного ранку собаки як завжди йшли до водопою. Настала вже зима і перший сніг легко пролітав над землею. Було морозно, але чомусь мороз був приємний.
Бродяги йшли, не поспішаючи. Раптом проїхала машина. Собаки чимдуж кинулися за нею. Яскраве світло, голосний сигнал, глухий звук, скавуління собаки… Все було так швидко. Машина від’їхала, на дорозі лишився лише ледь живий пес з білою шерсткою, по якій скікали холодні краплі роси і і каплі бензину. Чорний боязко підійшов, з його очей покотилися сльози. Собаки все-таки вміють плакати… Пес перетягнув свого друга на узбіччя, а потім вниз до водопою. Білий був ще живий. Він стомлено поглянув на друга. В його очах іскрилася якась радість. Він закрив очі. Навіки.
Собака довго лежав в озері, аж доки перед обласною перевіркою мер наказав пса забрати. Його викинули на смітник, як якийсь непотріб.
А чорний пес зник в тумані. Ніхто його більше не бачив. Не знаю чи ще живий він чи ні, але він назавжди запам’ятається в моїй памяті, завжди буде іти її лабіринтами. А в його очах завжди буде світитися невимовна радість, радість що вільний.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310567
рубрика: Проза, Присвячення
дата поступления 01.02.2012
Мовчу. В мовчанні я мовчу,
І що робити я не знаю.
Мовчу. Й в мовчанні я кричу,
І світ навколо проклинаю.
Я прагну спокою. Хоча
Я спокою вже забагато маю.
Я хочу руху, щось робити згаряча,
Адреналіну хочу і летіти десь за небокраєм.
Життя я хочу. справжнього життя,
бо не живу я, а лише існую.
Із дня у день, з буття у небуття..
Можливо хтось мене почує...
Але іду я попри ностальгію
і попри відчай, попри жаль.
Іду. Іду на зустріч мрії,
Іду туди, де не живе печаль.
А я іду. Іду навпроти злої долі.
Бо створю долю я собі сама.
А ця нехай іде. Хоч жаль її до болю...
Бо йде зі мною не по шляху вона.
А я іду. Бо треба йти.
Не треба шлях свій зупиняти.
Іду. Іду до мрії, до мети.
Іду, щоб більше не мовчати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305601
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.01.2012
Іде подіумом Мода
Висока, струнка і худа.
Але не цвіте на щоках врода.
Мода аж синя від холоду й німа.
Іде, утомлена й ні разу не всміхнеться,
На голові у неї казна-що.
Німі ті очі, наче скельця.
Колись не так воно було...
Було колись ішла та Мода
Така природня і жива.
Без макіяжу й штукатурки тонни,
Бо була макіяжем природа та вода.
Була природня - стала елегантна.
Але то теж була краса!..
Шанель, маленьке чорне плаття,
Діор, Балмен - їх слава й досі не вмира.
Колись ішла на вулицю та Мода,
Тепер із вулиці вона прийшла.
Яка ж там може бути врода?!
Джинси рвані, крижі голі, як в бомжа...
Було колись, щоб бути модним,
У майя треба мати косоокість,
А у Японії маленькі ноги...
Тепер не менша в на жорстокість.
Худим потрібно бути наче тріска,
Струнким, високим зростом,
Щоб вписатися у рамочки невтішні:
"Дев'яносто-шістдесят-дев'яносто"
"Треба менше їсти" - ось девіз суспльства,
в якого Мода за Месію.
Вона як справжня леді англійська
У подарунок всім дає анорексію.
Іде подіумом Мода,
І думає, що світ врятує вся її краса.
Але не тільки справа тут у вроді,
Забули всі, що є іще душа...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304840
рубрика: Поезія,
дата поступления 07.01.2012
Брехня і правда.....
Здається - протилежності одні.
Але завжди крокують разом,
Бо не існує правди без брехні.
Брехню ж бо возвеличувать не треба,
Бо брехні без правди немає теж,
Бо сам творець землі і неба
Створив їх разом. Їм немає меж.
Людина без них, як без мови,
І світ без них не такий,
І розуміє кожен свідомо,
Що без них світ - нудний.
Не буде брехні - нецікавість одна,
А правди не буде - то все...
Вони разом, як бджола,-
Кусає, але мед ще несе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303397
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.12.2011
Зима. Усе в снігу.
Мовчать дерева. Все мовчить.
Й не чути пісню лісову,
струмочок вже не так дзюрчить.
Здається, це - кінець,
А може ще лише початок?
Прийде рік новий-молодець,
Старий йому віддасть весь статок.
Здається, новому пора радіти,
Але чомусь старого жалко.
Раділи колись йому, мов діти,
Хотіли, щоб прийшов він палко.
Тепер його лиш проклинаєм,
Але ж у вічність він іде!
Давайте ж добрим словом його згадаєм,
В останній путь сльозами проведем!...
Й усе оце добро він пердасть Новому року,
Новий усе це нам віддасть назад.
Й тобі, яким би ти не був по гороскопу,
Весь негатив піде на спад.
І Новий рік за нас зрадіє,
Старий увіковічнить все наше добро...
І віддадуть нам разом всю надію,
Здоров'я, щастя й родинне незгасаюче тепло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303389
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.12.2011
Зимова ніч. Неначе сріблом
Вкриті всі зимові шляхи.
Мороз одним мазком лиш здібним
Розмальовує замерзлі всі шибки.
Сніжинки всі летять у ритмі вальсу,
Їх музика така чарівна і німа...
Гілки дерев у ритмі сальси
Під вітер витанцьовують сповна.
Біжить крізь гілки час невпинний,
Не ніч - вже ранок наступа.
Він огортає землю всю серпанком срібним,
А потім сам уже зника.
Вже сходить сонце. Перший промінь
Весь світ навколо освітив.
Немов болючий і холодний спомин
про все тепло колись квітучих нив.
Вже день. Такий він світлий і холодний,
Такий мовчазний світлий день.
Навкруги біло все, зітерся спомин,
І чути лиш відлуння літніх радісних пісень.
Вже знову вечір, знову срібний спокій.
Вже знов мороз скрипіння снігу дав.
і світ поринув в тихий спомин,
який за сніг і холод весь продав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302889
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.12.2011
Була весна, весела, щедра, мила…
Але була іще не та весна.
І не летіла, мов стокрила,
Не та вона іще була.
А потім було літо
Жарке, веселе, запальне.
А потім осінь золота розквітла
Й посипалися жовтесенькі листки…
А потім все померло…
Ні, лише заснуло.
Заснуло, припорошене сніжком.
Але вона на спала – безсоння в неї було,
Бо тіло наче зв’язане шнурком.
І так вже тісно і пекуче,
Їй так боліло, так пекло!
Але терпіла невмируща,
Їй байдуже на те було…
Писала Прометеєва дочка,
Щоб біль той якось вгамувати.
Прийшла весна, прийшла красна,
Щоб радість людям дарувати.
Усім, але не їй….
Без подарунка лише вона одна!
І думала у тьмаренні надій,
що про неї забула весна…
Ні, не забула! Весна ще більший подарунок їй дала,
Найбільший з-понад всіх, коли колись давала!
І радість то великая була,
Й весною жила, про неї все писала.
Коли весна пішла її не стало…
Коли зів’яв весняний цвіт,
Коли суцвіття те опало
Пішла вона в той світ…
А може ще живе весною,
І квітка красна – то вона ?
І обливається усе мелодією дзвінкою.
І в серці радісна бринить струна.
О так! Вона жива!
І буде вічно жити.
Ця жінка велика і свята
Навчила нас по-справжньому любити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302495
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 26.12.2011
Усе на світі чорно-біле.
Усе на світі є живе,
Бо чорно-біле - то не сіре.
Це вічність, вічність не мине...
Це день, це ніч, це чорно-біле,
Не чорна ніч й не білий день.
це всі інь-янь - життя зрадливе,
Порив думок і злет пісень.
Це все життя, лише під чорно-білою вуаллю,
Це все, мов шахматний турнір.
це чорно-білі клавіші рояля,
Це просто гра життя, а ми актори лиш у нім.
Це зебра чорно-біла в зоопарку,
Як наше все життя без волі...
Воно несправжнє - так живуть намарно,
А цього в світі є доволі...
Звичайно, чорно-біле все,
І чорно-біле - то не сіре,
Не хочеш чорної смуги,
То зупинись і йди уздовж по білій.
Ми, люди, вже забули все на світі.
Так, життя - смугаста річ.
Але Господь дав в руки нам палітру,
й веселка буде, а не зебра, день і ніч.
Ще буде вечір, ранок, схід і захід,
Ще буде сонце золоте.
Ще трави зеленню запахнуть,
Ще квітка красна розцвіте...
То буде колір, колір весь зотлілий...
І не цікавим стане все...
Світ всеж таки чорно-білий,
Бо чорно-біле - то живе!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302186
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.12.2011
Весна, весна, весна красна,
Весна наївна і весна щаслива...
Які банальні ці слова!
Весна ж бо вередлива й пустотлива..
Весна - не дівчина, лише мале дитя,
Плаксиве день, а день щасливе...
Воно несе усім життя,
Життя квітуче і життя зрадливе..
Весна - не мить, не день і не година,
Весна- це вічність, це порив пісень,
Це та проста, жива, мала людина
Яка живе в серцях усіх людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302182
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.12.2011
Тоді був голод,
Сказать точніш – голодомор.
І в грудях людям чувся холод,
Хоч літо то було…
Й батьки помирали,
Й матері, і діти.
Й тоді вони вже точно знали,
Що не прожить їм в світі.
Що сталінська влада усе забере
Й не лише їм нічого,
Що дитина рідна, і мати помре,
Хоч не зробили нікому злого.
Але голод цей колись мине
І буде легше жити,
Сталінська влада поплатиться за це,
Й не ми – вони будуть тужити.
Звичайно, будуть жертви,
І буде їх не мало.
Й дехто не помре своєю смертю,
Але їх тут буде валом.
Й тихенько їх на возі відвезуть,
Щоб поховать і закопать в могилу.
І будуть знати,
Що важкий пройшли вони в житті цей путь,
Й тихенько скажуть: « Це ж була людина…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302023
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.12.2011
Були колись князі
Великі, мудрі і хоробрі.
Вони ще на пустій землі
Побудували Русь, а там свої хороми.
Вони тебе, Україно, любили, захищали
І нові землі тобі здобува…
Але прокляті турки ті, татари!
Усе ж бо знищила татарськая орда…
І ти, не думаючи, пішла,
По тернистому, кривавому шляху.
Шати князівські із себе зняла
Й оділа вишиванку просту.
А потім були козаки,
Славні воїни звитяжні…
Вони прославилися навіки,
Для них ти була мати справжня.
І був Хмельницький, був Сірко.
І був Мазепа, був і Сагайдачний.
Але накинула на шию криваве те ярмо
Твоя, Вкраїно, «сестронька» невдячна…
І знову по тернистому шляху пішла,
Побита горем, скроплена печалем.
Тебе обплюндрували і розділи майже догола.
Малоросія – так тебе назвали…
А далі духом ти зміцніла,
Поприпікала рани часом,
Немов калина навесні розцвіла
І вийшла межи люди із сином Тарасом.
Пливли століття всі туманом вкриті,
Мінялась влада і нова, й стара,
Усі вже мали місце в світі,
А ти все йшла, і йшла, і йшла…
І завжди тебе гнобили тирани,
І з голоду вмирала ти худа,
І сіллю засипали тобі рани,
Але мовчала ти, хвора і сумна…
Проте ти далі йшла…
Тепер вже ті фашисти тебе катували,
Кидали бомби на тебе крадькома,
Й синів твоїх підло вбивали…
Ковтаючи сльози ти ніби дійшла,
Й криваві дні війни вже за плечима..
Але вже влада знов нова,
Червоними прапорами твій шлях заполонила…
І знову сумно йшла полями,
Від тебе віру твою забира,
В волосся квітку полину вплітали,
І ти вмирала з тими, хто вмирав…
Але таки дійшла ти до мети,
І здобула ти волю так жадану,
Й зітхнула радісно, нема біди!
Але біда була ще поруч з нами…
О, Україно! За що ти знов страждаєш?
Ти знову плачеш, знов сумна…
Ти волю здобула, але її не маєш,
Бо знов тебе гнобить проклятая Москва.
Під ноги сиплять цвяхи гострі,
А зверху посипають вірусами.
Вже на тобі лише та шкіра й кості,
Але ти далі заступаєшся за нами.
А ми цього не розуміємо й не знаєм…
Ми забуваєм звичаї народні
І мовою рідною майже не співаєм.
Бо бач є мови кращі й модні.
Живемо добре, та самі себе вбиваєм,
Самі себе у ярма запрягли,
Сумні від того, що ми маєм,
Але змінити щось нема снаги.
Хтось ломить спину і бідує,
У розпачі рахує копійки.
А хтось палаци золоті будує
Й тихцем рахує тисячі «у.є»
Хтось все життя працює ревно,
А в старості не буде хліба мати,
А хтось усе життя прожив непевно,
А в старості піде у депутати.
Терпіти цього вже не сила,
І бунтувати сил уже нема.
Усіх біда перекосила,
Прийшла усюди розпачу зима.
Усе в затишші, плаче Україна,
Але ніхто не чує отого ридання.
В бетоні степ мовчить, зів’яла вже калина,
І линуть тихо лиш Дніпра зітхання.
Терпить ще мужньо Україна,
Та всякому терпінню є свій край.
Штовхають діти рідні її у могилу,
Нема вже болю, лиш журба й печаль…
О, Україно, потерпи ще трохи.
Я знаю, що не можеш вже терпіти.
У тебе є ще патріоти,
Вони тебе ще будуть боронити…
О, Україно, ти не вмерла ще!
Ні слава твоя і не воля.
Терпи, рідненька, ще стерпи усе,
Вже скоро усміхнеться тобі доля!
І зашумлять древлянськії ліси,
І усміхнеться дід Дніпро хрещатий,
І оживуть козацькії шляхи,
І загудять трембітою Карпати!
Проснеться мова наша солов’їна
І заспіває тихо солов’єм..
І ти, Вкраїно, мов суха калина,
Розквітнеш буйно новим кущем.
Й розквітнуть вишиванкою поля,
І пролунає гучно пісня журавлина
За всю історію й за наше майбуття:
«Іще не вмерла Україна!..»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302022
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.12.2011