| Сторінки (1/5): | « | 1 | » |
Причиною написання цього так би мовити есе стала моя розмова з товаришем із Сумщини.
Я - українка. З цим народилася, цим живу, я люблю свою країну, свій народ, свої традиції і головне мову, якою мені співала колискову мама, якою я промовила своє перше слово. Моє мовлення не є бездоганним, йому ще далеко до такого. Так, я кажу Тараса’, а не Тара’са, Гераси’ма, а не Гера’сима, та я працюю над своїми помилками, я їх визнаю, ніщо не є ідеальним, я не ідеальна, але я готова вчитися, щоб потім навчити цьому інших. Так, моя Україна не передова країна світу, але моя мова наймилозвучніша в світі, моя держава не ідеальна, та в неї великий потенціал Скажіть хіба є, щось в цьому світі досконале?
Ми народилися тут, у цій державі! Державі з важкою й неймовірно трагічною історією… У державі, жителі якої споконвіку проливали кров за те, щоб залишатись вільними… За те, щоб жити на своїй землі… За сотні років протистоянь жоден ворог не зміг нас розділити…
Це робити ми самі…
Я не розумію тих людей, які відмовляються від рідної мови, мене ранить, коли чую, що хтось говорить «я лучше люблю «руський», и мне он больше лежит к душе и я терпеть не могу национализма. У нас свой суржик зачем мне ваша мова»
Але хіба розмовляти рідною мовою це націоналізм? Відколи?
«Мое Украинское, не такое как Ваше. У Вас свои традиции у нас свои. У Вас одни герои, у нас другие»
Але тут стоп! Коли стало твоє і моє українське?
Немає мого українського чи твого,є єдина держава і все в ній наше спільне українське. Спільна історія, традиції і мова…
Всі народи хороші, ми маємо поважати їхню культуру, великий плюс,коли ми знаємо їхню мову, але у першу чергу ми маємо любити і поважати своє, українське, у нас є своя мова,навіщо тоді користуватися чужою, це не логічно, ніхто тебе не примушує слухати лише українські пісні, у кожного народу багатий культурний фонд, йому притаманний фольклор. Шануйте героїв свого регіону, але не забувай про те,що ми українці і це в першу чергу.
«Я Русский. Нам внушать другу культуру, и совсем другие ценности»
Всі твої предки були українцями, а ти незнаючи нормально жодної мови вже відрікаєшся від свого коріння, своєї землі?
У мене не має упередженого ставлення до людей зі сходу чи заходу кожен має свої погляди на історію чи політику, але для мене важливе ставлення українців до рідної мови, до єдиної держави як такої, навіщо її ділити?У нас прекрасна самодостатня милозвучна мова, мені за честь її вивчати,нею розмовляти і читати, я розумію все, тільки не розумію як можна не любити мови, не тієї западенської чи зросійщеної, а мови Коцюбинського, Шевченка, Франка, Лесі Українки, Сосюри і Ліни Костенко?
Скажете головне, щоб у країні був порядок, щоб усі жили добре, була робота… Але Україна починається з кожного з нас, з наших дій, слів, з нашої думки…
Я підтримую всі ці ціності, але як можна побудувати українську державу чужою мовою?
Коли ми приїздимо у іншу країну, то намагаємося говорити мовою країни у якій є: у Росії говорити російською,в Англії - англійською,то чому живучи в Україні ти не хочеш говорити українською? Чому там діють правила мовного етикету, а в рідній країні ні?
«Мне не нравиться, что нам ее навязывают»
Відколи рідну мову нав’язують? І чи взагалі нав’язують?
Це питання не дає мені спокою. Хто ми? Як казав відомий класик «нарід чи чернь»? Минуло вже більше ніж півстоліття, а проблема не зникла. Вона врізається в нашу свідомість, переслідує нас на кожному кроці наших трагічних буднів, у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?... Люди свідомі своїх цінностей чи лише сліпці, що потурають чиїмось прихотям…
Гадаєте ці проблеми залишаться з нами назавжди? Чи зможемо їх подолати? Адже воюємо перед усім із собою, з своїми споконвічними звичками, що так міцно закорінилися у нашій свідомості? Чи ще довго ми будемо «чухраїнцями», які то «забули», то «спізнилися», то «так і знали», але завжди втішають себе «якось то воно буде». Та хіба нас влаштовує якось? Хіба ми не заслужили гідного життя і гідного ставлення?
Ми маємо шанс усе змінити, та в першу чергу ми маємо зміти себе!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486190
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.03.2014
Вона іде… Повністю розгублена, розбита, по щоках каламутною рікою стікають сльози, а розмита туш робить її вигляд ще більш жалібним.
Вона іде… А згори споглядає непривітне сонце, що ніби, на зло, освітлює людям її муки…
Вона іде… Її дихання тяжке, різке та уривчасте. Навколо тягуча хмара диму, яка клубочиться від безлічі куч спаленого листя і їй здається, що вона задихається від цього смороду, що сліпне від сяйва цього холодного сонця і захлинається від гіркого присмаку туші, помади і сліз…
Плакала, падала, в результаті цього на тендітних ніжках з’являлися криваві рани, які вона зовсім не помічала. Деякий час лежала на узбіччі, та коли на неї починали ззиратися одинокі перехожі, невідомо звідки знаходила в собі сили і піднімалася, але невдовзі знову падала і, здавалося, її стражданню не має меж…
Вона жадала відповідей на одне єдине запинання, але не знаходила її. Хотіла кричати, але не робила цього, ні не думайте, що вона стримувала себе, ні, просто не мала сили, могла тільки плакати, плакати і плакати…
Та це ж вона ще нещодавно зустрічала і проводжала кожен день з усмішкою, не зважала на час, прикрі нюанси життя, побутові негаразди, бо, вважала їх швидкоплинним та неважливим, а життя занадто коротким, щоб звертати увагу на неприємні моменти, потрібно жити, тобто радіти, посміхатися та насолоджуватися…
Але, на жаль, зараз, про це забула… У думках було щось інше, що не залишало її у спокої. Велика разюче чорна смуга в одну мить перекреслила все і розбила тонку, вразливу душу…
А ще декілька годин тому, вона вважала себе найщасливішою людиною на світі, здавалося, що світ біля її ніг…
Вечір… вечеря… безліч палаючих свічок, п’янки аромат вина ство-рювали романтичну атмосферу, що навіювала приємні, теплі відчуття в її серці… Його ніжні дотики, солодкі, мов мед слова, м’язисте тіло викликали мурашки на тілі… ЇЇ не хвилювало те, що вони ледве знайомі, навіть не насторожувало, а навпаки, надавало, на її думку, чарівної загадковості…
Його великі долоні, що ніжно обіймали її оголені плечі повільно опускалися на груди, а гарячі губи жагуче обпікали вигини шиї… Вона розтанула, ніби сніжинка від теплого подиху… її тендітне дівоче тіло жадало любові…
Ранок. Порожня квартира. Вона прокинулася сама у ліжку, на подушці замість «коханого» різала вічі записка з банальним текстом: «Повернуся через годину…». Вона вирішила його дочекатися. Минула година - його не було… Потягнулася і почала неквапливо збиратися…Одягнувшись, вона стала шукати сережки, запримітивши одну на тумбочці біля вікна, подалася до неї. Верхня шухляда була привідкритою, туди і запала друга сережка. Відкривши, увагу привернув біли конверт з незрозумілим написом адресованим її вечірньому знайомому. Конверт був відкритим, цікавість взяла гору і вона вирішила зазирнути у середину… Результат приголомшив… Її рука задрижала, а на підлогу впав листок із надпивом «результат перевірки на ВІЛ…» з познач-ко «позитивний».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421863
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.04.2013
Я хочу усе розпочати знову...
Взяти чисту сторінку,
Написати з нового рядка,
Розфарбувати усе
Кольоровою ілюзією
Зі своїх снів...
Та байдужий володар долі
Забрав увесь папір,
Усі пензлі і фарби...
Подарував чорно-білі сни,
Назвавши їх реальністю...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304622
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.01.2012
Сумно згадувати знову
Все те, що втримать не змогла
Не заведем з тобой розмову
Ти не тримав і я пішла...
Пішла і довго озиралась
А ти стояв і зрушити не зміг
Я повернутися жадала
А ти ось взяв і не зберіг
Я сильно плакала-ридала
В моїх очах був образ твій
Я ночей не досипала
Та ти вже був тоді не мій...
Та якось стрілись випадково
Ти обійняв мене в ту мить
Стояли поруч-так чудово
І непомітно час між нас летить
І ти сказав лише цю фразу
Одну , що ще в мені звучить:
Ми більш не стрінемось ні разу -
Постій кохана іще мить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304473
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.01.2012
Сумую...До крові на губах..
Ти не помічаєш...минаєш...
Сумую...до сліз на очах...
Смієшся...чого і сам не знаєш...
Любиш...Хоч і минуле заважає...
Сумую..за чим???А за всім???
Уявляєш???
Ні не помічаєш...
Страждаю...Бачиш???
Ні не зважаєш.
Ти все для мене значиш...
Уявляєш???
Не віриш..Настраждався...
Чи настраждалася??? Неважливо
А можливо знову закохався??
Ні, знову так НЕМОЖЛИВО!?
Але, на жаль,все мінливо???
Чи не так...
Ні так неможливо,
Сумую, дай мені знак...
Так..Можливо...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304471
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.01.2012