| Сторінки (1/13): | « | 1 | » |
Теплий літній вечір, великий повний місяць з багряним відтінком, і тиша.
Те, що мені подобається о третій ранку – це те, що навколо ні душі.
Так само тихо і пусто було в моїй квартирі, коли я зайшов до неї.
Я не цінував раніше як це важливо коли хтось тебе чекає дома. Це не обов*язково має бути накритий стіл і стійка «струнко» біля вхідних дверей. Досить легкої неприбраності в хаті та звуків тихенького дихання… Такого тихенького, рівного, з посмішкою, неначе тобі сниться якісь чудові сни…
Ти тихенько проходиш, роздягаєшся в коридорі з вимкненим світлом, що б не злякати того Морфея який застиг над тобою, та вдихає тоненьку кольорову цівку щастя тобі в спину.
Через лічені секунди на місці нього в твою янгольську спину дихав я, міцно притиснувши тебе таку сонну до себе…
Я вдома.
Та сьогодні я сміло запалю світло, знаючи що єдиний кого я можу злякати – це маленький павучок, який заснув в кутку… ти так його боялася. Сумки впали з ледь чутним ехом. Чистота навколо ріже очі, єдине що знищує ілюзію ідеальності – незначний шар пилу всюди. Єдине що ріже душу – те що все так само, як я й залишив коли покинув цей дім.
І єдине що залишилося на від тебе – мішечок твого сміття, який ти не винесла, так як ти просто терпіти цього не могла, а я з крихтою задоволення завжди робив це за тебе, відчуваючи себе до біса потрібним.
Ось так майже 2 роки серцебиття наших сердець наповнювали цей шмат бетону, дерева та бруду, цей картковий будиночок.
А сьогодні єдине що наповнює цю божевільню - це буркотіння мого ноутбуку, стукіт пальців об клавіатуру, та ледь чутна музика, яка виривається з моїх навушників.
Так от, мішечок сміття це те що ти залишила за 4 роки нашого існування, забравши з собою частинку мене. Вирішив так і не чіпати його до ранку, думаю якщо він не зник за ці 4 дні, то й за кілька годин мого сну він теж нікуди не подінеться.
Розпаковуючи речі, розкладаючи їх на вже порожні полиці, я обдивлявся кожний сантиметр оселі в надії знайти хоча б натяк на якусь маленьку записочку. Та нічого не було.
А мені так необхідно було почути від тебе хоч слово, хоч натяк на те чому все так сталося. Та не склалося. В цих стінах менше інформації ніш на старій, вже гниючій від часу дискеті…
Пусте ліжко, пусті полиці, немає вже одягу який вивалюється з шафи, тому що його об*єм набагато перебільшував середній об*єм харчування того дерев*яного звіра.
Поставив чайник, гарячий чай перед сном ще нікому мабуть не був на заваді… Вмикнув настільну лампу. Ти завжди сміялася з моєї манії вмикати це жовтувате світло, і створювати таку псевдоромантичну атмосферу. Але, в цей момент це брудно-жовте світло тільки підкреслювало ехо самотності, перетворюючи ніжно персиковий колір стін в противно жовті, наче в палаті лікарні.
Я вже й забув як це важко самому заправляти одіяло в його білизну, коли там дирочка настілька мала, ще ледь вміщаються мої дві руки… Випивши майже окропу, обпаливши свої слизові, до частково приємного затерпання, вирішив таки влягтися та постпати хоч кілька годин…
І от ти в холодному ліжку, тільки ліниве світло вуличних ліхтарів та сині вогні готелю, який розташований біля мене, пробирається в кімнату…
Ти закриваєш очі, рівне дихання, тиша, наче в голові нікого… можна спати…
По звичці лягаю на бік, викидую свою руку та ногу в сторону стіни, але там пусто… лиш шмат одіяла потрапив в мої обійми…Холодний, нерухомий… Але все ще пахнув твоїм парфумом та тілом…
Закутався дужче, цієї ночі буде холодно… а хто зігріває тебе? Хто цілує тебе перед сном ? перетнувши мій больовий поріг мозок просто вимкнув мене так і не давши дати відповідь на всі ті питання що стояли в моїх голові, і на вершині тієї піраміди було просте «Чому?»…Чому ж все так сталося… Я просто не міг зрозуміти, як одне слово може зробити з двох рідних душ дві геть чужі нікому непотрібні людини.
Ніч, сни про неї, холодний ранок…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593301
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2015
Ти така гарна, але не моя.
Не для моїх очей палають твої очі.
Не на моїх руках ти поринаєш в ночі
Яка ж ти гарна, тільки не моя.
Ти така ніжна, та нажаль чужа
Тобі не дихати моїм повітрям,
Мені не йти до твого світла,
Була ти рідна, але вже чужа
Тебе цілують, та нажаль не я,
Не я проводжу в ніч додому,
Не я знімаю твою втому,
Цілують ніжно, та не я…
Хотів я стати самим кращим,
Так що б зірки з небес, сніданок вранці,
Тонути в квітах, горіти в танці,
Писати п`єси де ми двоє,
Про щось знайоме нам до болю,
Просто про нас, яких нема
Тепер є кращий, та не я..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589646
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2015
Лиш дощ холодний тече по щоках,
Ні, це не сльози солоні.
Лиш віра й мужність в наших руках
А не кривава зброя й набої
Не руйнуєм, свободи крилом, ми надій,
Чужини ми в сусідів не просим,
Наша ціль – сміх гучний дітвори,
Наших рідних синів та дочок!
Ми не хочем кайданів, побоїв та грат,
Що б зашили нам рот, вуха та очі
Будем різати ваші фальшиві нитки
Якщо треба кров*ю та плоттю
Ваш вогонь не спалить нам крил,
Не обіб’ють їх вашії гради!
Хоч можливо й помрем, та у нашім краю
Не дамо москалям панувати!
9.01.15
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575328
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.04.2015
От знову я починаю писати просто з чого-небуть. Слухаю музику, пишу, слухаю, пишу, перечитав кілька своїх творів, слухаю, пишу.
Вхожу в транс.
Важко налатуватися на ту хвилю, давно це все було, вже забув той смак осінньої депресії, забув смак суму на тоненьких вустах листя, листя що осипається з твоїх повік…
Мабуть це воно… ключ до мого серця – твої тоненькі губи та твої повіки… і осінь
Осінь - час коли весь світ закутується в меланхолію, живе нею, їсть її. Ти дивишся як опадає листя і бачиш як разом з ним опадає твоє життя. Кожен листочок - це твій день. Ти бачиш щороку вони незмінно летять додолу, і ти не змінюєшся, світ не змінюється.
Ти як листопад, все летиш і летиш… хочеш летіти. Все літо ти мрієш полетіти, але ти ще зелений, юний, ти ще не вмієш літати. І от ти вже підріс, ти вже відчуваєш свободу, ти вже готовий! Але падаєш вниз.
Єдина надія, що наступного року ти знову будеш нагорі, знову будеш надіятися що саме тебе підхопить могучий вітер, і ти здіймешся в небо. Будеш летіти разом з птахами, до сходу сонця, бачити як прокидається день, і відчувати себе вільним… Так, відчувати вільним, кілька щасливих хвилин, а потім вниз.
Листки як люди, нам не дано літати, нам не дано відчувати свободу. Ми переконуємо себе що вільні, що ми королі життя, що в нас є вибір… Але які ми вільні? Ми залежимо один від одного, ми настільки зав*язли в в цій багнюці суспільства в цих сипучих пісках демократії, кредиторів, банків, фінансів, що вже ніколи не полетимо. наші крила всі в багнюці, яка засохла на сонці і закам*яніла. Нам вже не розбити цей бетон
Єдине що ми можемо це жаліти себе, будувати літаки і казати що ми летимо, обирати в супермаркетах з сотні туалетного папіру один і думати що в нас є вибір. Жити ілюзіями, жити маренням свободи, а потім впасти до низу,як листок, так і не злетівши по-справжньому…
20.08.2014 M.S.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543774
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.12.2014
А за вікном падає сніг. Від лютого холоду мене ховає лиш скло, яке бере на себе хвилю холодного подиху вулиць. І навіть зважаючи на те що я в затишній кімнаті, в якій тепло, сухо і взагалі атмосфера здавалося б затишна та приємна, щось не так. Щось зовні тривожить моє нутро. Холод ніби телепатично діє на мене. Каже: «ти пам'ятаєш як це, ти відчуваєш і зараз як німіють твої пальці, ти відчуваєш мене! Він ніби з уламків моїх спогадів склеює відчуття. І мені холодно, страшенно холодно, неначе я за вікном. Поруч батарея намагається зігріти мене... але я тремчу... Мене пронизує озноб, коли я дивлюся на побілілий від холоду світ...
Такі холодні спогади... І така болюча ніч.
Мабуть з тобою теж так, навіть через роки, я відчуваю всю ту біль, кожен шматок мого світу нагадує про тебе. Зайшов в кімнату запах твого тіла піднімає хвилю болю, яка розбивається об мої мізки... І так щовечора. Я бачу кожне місце де були ми поруч, де ти гладила моє волосся, я торкався твоїх плечей. А тут, майже в центрі кімнати, коли ти вставала подивитися на себе в дзеркало, я завжди обіймав тебе заді… ти, посміхаючись, підіймала свою голівоньку і на мене дивилося твоє ніжне личко, ніби янгол дивися на мене. Воно мало ніжні форми, не було жодного зайвого фрагменту, маленька ямочка на лівій щоці, великі зелені очі тоненькі гарячі вуста, і руденькі цяточки на твоєму лиці, які додавали йому дитячих рис, щирості та безтурботності… ніколи не бачив нічого гарнішого...
Так боляче згадувати зараз коли ти так далеко. Ти була всім що я мав. Тепер я один і кожен квадратний сантиметр моєї кімнати, якого торкалися твої ніжні пальчики ніг, сповнює мої очі слізьми… Так, ти завжди ходила на пальчиках, тихенько наче кішечка. Всі рухи були такими граціозними, немає створіння прекрасніше. Не покинути тобі моїх думок, не залишити в спокої тобі мого серця, воно завжди буде битися частіше при зустрічі когось схожого на тебе, воно буде надіятись, що одного разу, їдучи трамваєм, я повернуся і порину в глибочінь твоїх зелених очей. Зроблю ковток твоєю усмішки і більше нікуди не відпущу...
От так я і їжджу в холодну зиму, пустими трамваями, поки сніг падає за вікном ,поки душа ще відчуває холод та біль з надією зустріти тебе...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470445
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.01.2014
Я говорю геометричними фігурами. Говорю геометрією з геометрією, б’ю кубами об площини і руйную гіпотенузу твоєї свідомості гострим катетом моєї душі.
Я течу за напрямом вектору у безкінечність, ніби пряма під інтегралом нашого кохання. Кричу я у прірві рішення нашого рівняння, нашого життя та безлічі коренів, які не дають встати…
а встаючи, я спотикаюсь об корінь і кочуся додолу як невдаха.
Наші мрії в мить розітнулися, як сотні паралельних прямих, що прямують через дві точки... Через дві точки можна провести тільки одну пряму... Через наші серця можна провести лише одну долю, але кожна пряма так і рветься в безкінечність, стаючи променем. Обернений промінь - це ми, це промінь з паралельного світу, що має кінець, та не має початку…
Мав...
Але втратив у викривленні сотні дзеркал-стін, які ми збудували...
Все що ми вміли - це відбивати...
Відбивати тепло, холод, біль і щастя… ВСЕ. В нас не було нічого свого, це все були відбитки. В мене твої, в тебе мої… Нічого нашого… так скінчилася наша історія, кінчилася гострим кутом... Кутом у моє серце, і я забився в кут своєї кімнати, я вже починаю кричати, божеволію я...
Але чи варто щось змінити? Іти проти законів світу для нашого щастя? Перетнути дві паралельні прямі? Побачити просвіт сонця крізь примарні обійми туману, туману нашої безпечності та впертості, туману принципів, в які ми закутали зародок нашої безкінечності. З ниток кохання ми в’язали два кола що б їх з’єднати, що б навіть час не мав над нами влади, що б піски часу провалилися самі в себе і заковтнули нас у вічність...
Можливо ми пройшли те місце, де перетинаються наші прямі? Можливо ми впустили той клубок наших почуттів, чи може ми просто сплели черговий трикутник ,трикутник «я,ти і причина»...
Причина любити,
ненавидіти,
жаліти,
страждати...
Жити...
Вмерти…
Сьогодні просто тінь - завтра просто раб...
Сьогодні твоя лялька, а завтра хто?
Ти замикаєшся в мені, твої кігті лишають шрами на моїй душі, твій парфум обпікає мої нервові закінчення...
Ох як же я любив цей твій парфум...
Мабуть запах - це єдине, що лишилося в наших трьох вимірах... В трьох вимірах нашого, чужого життя…
[b]В трьох вимірах: «Я, ти і вічні причини»...[/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470070
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.01.2014
Я бачив як хвилі змивають твій слід.
Я дивився... Та не смів поворухнутися, я боявся навіть кліпнути, я звик що ти йшла, поверталася, йшла, поверталася. Наче сонце, ти то сходиш і грієш мене, то заходеш і йдеш гуляти з місяцем по небу, обливаючи мене зливою холоду, а потім знову повертаєшся.
Але зараз я боюся навіть вдихнути, раптом це кінець.
Раптом сонце вже не зійде? Раптом це і є той момент який віщують сотні років підряд? Невже це те про що писали філософи, богослови, пророки. Невже це КІНЕЦЬ?
Слідів більше немає. Мора стало чорним як смола, в його очах я вбачаю лукаву посмішку місяця, він розуміє - цього разу я перегнув, цього разу я ховався від сонця занадто довго. Навіщо сонцю гріти, якщо немає кому ніжитися в його теплі? От воно і зникло. Залишаючи тільки вм'ятини на холодному, вологому піску, і ті вже забуті в незліченні кількості хвиль, яка одна за одною змивають має майбутнє. Один – немає твого запаху, два-немає образу, три-вже й спогадів дух простив, чотири- немає щастя, п’ять - немає мене...
Всього п’ять кроків, і оце варто було стільки жити що б за п’яти кроків все зникло?
Все згасло?
Все охололо, покрилося інеєм, зльодяніло та розбилося на сотні шматків як дорога порцеляна.
Ну п’ять так п’ять.
Перший-холодно, як же ж було тепло поруч з сонцем.
Другий- відчуваю смак дощу, смак повітря, відчуваю як вітер зриває краплі солоної води з моїх вуст, де ще недавно були сліди твоєї помади,твоїх губ.
Третій- тіло повільно здригається від холоду, я відчуваю як кожне волокно скорочується, ніби сотні змій живуть в мене під шкірою, вони зливаються один з одним що б хоч якось зігрітися.
Чотири-крізь туман я бачу тільки темряву, я гадав ти виглянеш, я гадав ти з'явишся, я гадав... Я помилявся, не бувати хепі енду…
П’ять-я вчуся дихати водою, проганяю її крізь мілкі судини, зливаюся з духом моря, впускаю в себе сотні тисяч світлячків і світло задихається в мені, як я задихаюся в тобі…
Я звик що сонце завжди поруч, я звик що воно гріє, я сприймав все це як належне. І помилився… Сонцю теж потрібне тепло…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470062
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.01.2014
Тихо... все затихло. Спить ліс, сплять зорі, викидаючи своє тепло в холодні обійми темряви,
заснуло небо, навіть дощ і той заснув... Тільки душа заснуть не може. В прохолоді ночі вона блукає серед сірих стін... в пошуках часу, в пошуках спогадів.
Кожна мить, кожен рух солодко обпалює мою душу,кожна згадка, тисячі образів... ти...
Все перевернулося: щастя якого не знав, біль яка не втихала, порожнеча, відчай, крики, що виривалися з горлянок моїх нервових клітин...
Все затихло від твого погляду і тільки вуста боязко тремтіли. Тремтіло й серце, мозок затік гарячою кров'ю, своєрідним коктейлем кохання. Ніби вірус ти заполонила мене, стала всім! я не міг дихати, не міг бачити, чути... я звик до тиші, став залежний від неї.... від тебе! Від твого подиху.
Як страшно раптом прокинутися і почути, побачити, відчути, вдихнути, зрозуміти, що тебе нема...
Знову біль, тільки в сотні разів сильніший! Ніби бур*ян, він ріс в середині, ріс та набирався сил, що б втопити мене в новій хвилі, хвилі під назвою життя...
Сірість, темне світло, сумна посмішка, непотрібні необхідності... беззвучний крик... пустий погляд...і знову стіни...
гнилі стіни моєї свідомості...
а в них я... один... І все що я маю це спогади.
Я не зміг втримати тебе, я не витримав...
У всім провина лиш моя, Янгол не живе в клітці...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317436
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.02.2012
Ти відчуваєш волого цих стін?
Їх шепіт? Їх біль?
Гадаєш це тебе замкнули в чотирьох стінах? Ні, це вони закуті в тобі... не вони тебе, а ти їх, в своїх очах. Твій подих б'ється об них, він повільно стікає по рубцях, затікаючи глибоко в пори їх свідомості.
Гадаєш тобі боляче? Гадаєш вони на тебе давлять? А знаєш як їм болюча байдужість, як їм холодно? В самотності вони старіють, розвалюються... як серце. Байдужість, непотрібність - ти не знаєш цього! Це не для тебе. Давити? Ти знаєш як це?
Це ти давиш своєю присутністю!
В присутності тебе вони задихаються, як задихається моя свідомість...
Ти думаєш тобі важко існувати? А їх існування без тебе не можливе...
Є ти- є вони. Коли ж тебе немає, відсутні вони.
Без тебе нема світу, життя. Реальність існує тільки в вузьких межах тебе...
Чи існує ліхтар повз який ти проходила, коли ти зайшла за ріг дому?
Коли ти його не бачиш? Ні, нема його. Він тільки шмат твого життя,
він був, буде, але зараз його немає, нічого немає. Є тільки ти... і стіни..
Ти бачиш краплі? ти бачиш цей пар? ти чуєш їх крик?
ти відчуваєш цю вологу?
Волога - це їх кров, їх сльоза. Пар - це їх подих. Тиша- це їх крик...
Стіни це Я...
Такі пусті, холодні, непотрібні, самотні... але так залежні від тебе...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315712
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.02.2012
Так хочиться встати і побігти… простто вибігти зі світу в найменш підходящий для цього моменти,. Що б всі подумали що я божевільний… Просто бігти… Летіти кудись… посеред лекції, поеред зустрічі, конференції. Просто встати… Спонтанно встати і побігти…
Є так звана межа, межа реальності. За нею життя, справжнє, не вимушене. Не пусте й сіре, а інше, зі змістом. Ти сидиш і раптом мозок сповнюється втомою… ти провалюєшся і себе, падаєш з сотого поверху буденності у прірву своєї свідомості. Впав…. Тихо… Більше не чути вигуків лектора. Тут тільки ти… В порожнечі душі ти знаходиш музику… чи то музу… чи її… Байдуже! Головне що ти не там! Не там де був! Нема більше блювотних облич, нема вигуків, шуму, стін, світла, зла,темряви, болі! Нічого немає. Ти аморфний, аморфне тіло, яке затихло в душ. Почуття є, вони застигають в депо твоєї душі… Вже сьогодні. Ти думаєш про своє, про неї, про світ, про життя, про порожнечу яка в середині, трохи вище шлунку, яка знаходиться до біса медіально, чи при середньо, чи збоку… всі слова вже не мають значення… є ти,і ти рухаєшся до своєї межі, межі реальності, на той бік життя.
Лектор знову підняв двох. Чоловік років п*ятдесяти. Ніколи не звертав увагу на те як він дивиться, впершись у кафедру він «Толкає» свої рєчі… мабуть важко доносити свої думки до сотень. Нажаль до мене він не зміг достукатися. Тому я тут…
Сотні облич і всі пусті! ТОМУ Я ТУТ!
Мене отруїв цей світ і я вмираю від отрути. Та чи отрута це? Можливо це наркотик? Тому я тут? Це все уява мого задурманеного мозку? Байдуже. Головне те, що я вже близько до межі.
Ще трошки! Капай злість! Капай біль! Скоро наповниться склянка, і я побіжу, зірвуся з місця, зірвуся як шалений і буду бігти. Тікай пустий день!
Задзвонив телефон… Ти? Але що ти забула тут? В моїй голові? В найпотаємніших та найскаральніших кутках моєї душі? Склянка майже повна. Я на межі! І ще один пустий крок…
Починаю чути крики, світ не хоче відпускати мене. Стає все гучніше… Кожен крик так і тягне в реальність… ГРАЙ! Грай гучніше моя душа! Не відпускай мене! Не дай забрати мене! Тримай! Тримай міцніш… не довго, для нас…
Пишу, намагаюся зловити кожне слово, не втратити потік душі. Байдуже на помилки, головне те що ВОНО тече. Тече чорнило моєї душі і воно теж стікає в склянку, наближаючи мене до межі.
Як довго ще чекати? Що в кінці? Знову цей шум! Ось що вбиває нас! Не світ, не соціум, а шум. Білий шум, він не дає забутися, полетіти! Ми всі сковані шумом! Замкнути вуха і закри4ати! Що б крик знищив шум.. та він сильніше. І знову він забирає мене!
Та не тепер! Не сьогодні! Не зі мною! Я переміг! Ти чуєш це? Ти чуєш як вільно б’ється моє серце! Я переміг, ти програв! Я виграв бій… я тут! Я недосяжний для тебе… Ось вона остання крапля, ось ВІН останній крок. До біса посмішки! До біса слова, до біса погляди! Просто встати! Спонтанно, в непотрібний ні для кого момент, встати і гучно грюкнути по столу, що б всі стрепенулися, що б зник цей шум… закричати і побігти, ось він – цей момент! І піднявшись я кричу мої навіжений і біжу-біжу-біжу! Незважаючи на окрики лектора, незважаючи на розгубленні погляди людей, всіх пославши подалі я стаю вільним! І нікому не зрозуміти того що ти став вільним, їм не зрозуміти свободи! Живим не знати що це смерть… Голодні не знають що таке ситість, багатим не знати що таке бідність… сидячому не зрозуміти як це бігти! Той хто повзає ніколи не полетить! Спочатку потрібно встати, впершись на руки піднятися на ноги і побігти! Відірватися від землі,від світу, від реальності і полетіти! Я лечу! Можливо до тебе! Лечу…
Та раптом…
Дзвінок! Один звук, один тон, один порух повітря і я падаю…
Я знову тут… це лише моя уява… якби ж не він…
Дзвін який зруйнував весь політ…
Дзвін який зруйнував мою свободу…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315711
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 21.02.2012
З теплом в душі я згадую той день,
Коли тебе зустрів в красі і світлі,
Таку тендітну та легку,
Немов пелюсток диво-квітки.
Таку прозору мов кришталь,
Світліш за сніг, прекрасніш вітру,
Тебе зустрів я на своїм шляху
І захворів з тих пір на віки.
Без твого сміху, без тепла
Нестерпно це життя вдихати,
Залежним став від наших мрій,
В яких два слова: «ти» й «кохати».
Кохати… так солодко мені,
Я так люблю глядіть-горіти,
Тонути в чарівнім вогні
Твоїх очей, життям налитих.
Люблю пестливий голос твій,
Що заколисує так ніжно,
Що манить ніби спів птахів,
Він так близький,він так потрібний.
Як жити зміг би я без них?
Без твоїх вуст таких солодких,
Без дотику тепленьких рук
Та лоскоту твого волосся.
Без ніжності твоїх долонь,
Без твого серця стуку,
Та я б замерз би без тепла,
Яке так гріє мою душу!
Навіщо світ, якщо є ти?
Навіщо кисень, сонце?
Всі ці тіла скажи на що?
Такі пусті й холодні…
Навіщо дихати мені
Однім в цім сірім світі?
Навіщо очі ті чужі, пусті
Я в них не бачу світла!
Не бачу я життя навкруг,
Лиш ти життям палаєш.
Поруч з тобою і я живу,
Згораю від кохання.
До зліку днів, в моїй душі
Твій образ буде жити.
І наший той день, та світла мить,
Коли судилося мені тебе зустріти.
P.S. Моїй музі,Юлії Гайдук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314934
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2012
я прозрів!
прозрів я як ніколи.
я був сліпий від всіх,
німим для тебе був.
і завдяки тобі я розірвав закови,
і дякувати всім смак неба я від4ув.
перегорнув сторінку
на заковулки темних вулиць,
в пустих шляхах заснули всі слова,
весь біль мій - розпач перекреслив,
горять у полмії мої вуста
Васта до вуст,
о4і сховали
у темряві своїх пустих зіниць,
навік забулися і камнем в низ ми впали
у порожнечі душ відбиток злих облич.
обличчя суму,
сум в пустих обличчах,
війна з собой,
в собі війна іде
він сам один, він на пустiм узбіччі.
понуро мертві крила, на звалище несе.
безкрилий янгол на місяць дико лає,
Та місць дико в даль свій точить зір.
в пустих хатах холодні спальні,
в наших очах голодний звір
в пустих серцяв ржавіють грати,
у голові пустих істот лиш біль.
Керують нами чорні кати
і ми бредем тупі, сухі, пусті мов тінь.
від сонця променів чекати марно
висотки наші гори та ліси
себе в бетон навік замурували
Дроти це наші вени
супутники-хвости
Урбаністичні в*язні
раби своїх творінь
Від мікросхем залежні
закохані навік в своїх уранових повій...
і навіть ртуть застигла в мінус двадцять,
кипить вода при плюс семи!
весь світ поринув у ненависть,
ДОдолу від радіації летять птахи.
мутанти часу
виродки радіаційних змін
Безсилі покидьки
покинутих надій
Бузглузді,марні крики
на мові ізотопів
ми тах хотіли жити
гадаю що вже досить...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314657
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 17.02.2012
Хто зна що в нас на розумі в той час,
Коли згорає наше все.
Всі наші мрії й почуття
Вода в минуле віднесе.
Усі обіцянки любити,
Забуті, холодом закуті в нас.
Їх навіть сонцем не зігріти,
Не поверне їх навіть час…
Усі слова стали пустими
Пусті «люблю», «сумую», «ми».
Пусті вуста, згорівші крила…
Втопитись, бігти чи втекти?
Втекти від дотиків твоїх,
Від поцілунків, від очей.
Як же любив я їх тоді,
Любив тебе я з дня у день…
Ти можеш зникнути чи вбити
Та не відняти спогадів моїх,
Не Вмруть мої обіцянки любити,
Я пам'ятатиму твій сміх…
Тебе ніколи не забуду,
Той день в душі я прокляну,
як ти пішла стиснувши губи,
так й не сказавши: «Я люблю».
́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314656
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.02.2012