| Сторінки (1/3): | « | 1 | » |
Якби ви знали паничі,
Як людям боляче вночі,
То ви б елегій не творили,
Та самі себе ви б не хвалили,
А нишком в теплій хаті ноги мили.
І ви б тоді вже не сміялись,
Бо гірких сліз би наковтались.
Та паничі вже помінялись,
А животи ще більше понадувались,
Замість карети і коня,
Існує в них "Мазаратті", та навіть й не одна!
І кріпаки уже не ті,
Але до сих пір працюють уночі,
Щоб тут грошину принести,
І далі сина з донькою рости.
Багато хто вже проклинає,
Своє життя ночами й днями!
А може й сам на небесі
Смієшся, батечку над нами,
Та, може, радишся з панами,
Як керувати всіма нами.
Бо ми раби твої єдині,
Всі, як один - неповторимі.
Можливо ненароком ти заснув,
І про землю створену тобой забув,
Проснись! Прошу тебе! Змилуйся над
всіма нами!
Глянь, он гай зелений похиливсь,
Та й світ, напевно не блакитний,
Лиш батьку тобі з небес все краще видно,
Комусь дозволив панувать,
А іншим дав лопату - й рабувать!
Та дякую тобі, що дав нам всім життя,
Яке і в біс комусь здалося,
Яке взяло - й збулося...
Хтось носить шовкії одежі,
Дехто і в дрантях полеже.
та воля божа, що ж тут зробеш?
І померти допоможеш...
Бог дав, бог взяв! Та я ж не спорю!
Не хочу брати на душу я гріх,
В мене і так його достатньо,
Що аж на світі тому,
Буду розгрібать його лопатой,
Про всі причини і проступки,
Вже на небі відповім,
А поки що на цій землі мій дім!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=321615
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2012
Я буду тебе любити,
Я буду вічно з тобою жити,
Ми будемо сік любовний разом пити,
Я буду руки цілувать,
І буду я у снах з тобой літать,
Між блакитним небом, крилами з тобой пархать,
І там де є добро – лише з тобой блукать,
Цілуватись під дощем,
Ласкати твої ніжні губи,
Обіймати твоє миле тіло,
І тримати міцно, щоб не відлетіло…
Не можу погляд відірвати,
від тих очей, де так і тонеш від любові…
Серце знову закіпає,
Пульс скажено оберт набирає,
коли бачиш очі ті,
і розумієш ти, що живеш в той час не в самоті,
В тебе є кому “любов” сказать,
В тебе є кого ціле життя кохать!
Навіщо ж ті моменти відпускать?
Кидать на землю,
І топтать, топтать, топтать…
А потім схаменуться і сльозу від болі
в серці знов пускать.
Вічне кохання досить миле,
Чи будем ми від нього все життя щасливим?
Та бачу я, що немає йому меж,
Любові тій не видно й краю!
Люди сваряться над тим,
Яке воно на самом ділі?
Достатньо склато тих трактатів,
Багато писано віршів.
І фільмів безліч про нього знято,
Та ще ніхто не міг сказати,
Яка вона любов, і чого варта?
Та лиш для кожного вона одна,
І я піддався цій спокусі,
від якого моє серце то в радості то в муці,
І ходить кругом голова,
коли повз мене проходить та,
Яку земні істоти звуть “любов’ю”,
Від якої нам нема спокою.
Та годі вже…
Не хочу далі щось писати,
Цих слів для неї буде малувато,
Та що я простий смертний можу їй ще дати?
Що можливо тут сказати?
Можу сказати їй лише одне,
Я створений для того, щоб кохати!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317188
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2012
Це моя країна - рідна ненька Україна,
тут я народився, тут я і помру,
Скільки днів бентежних я вже тут живу?
Скільки крові чистой за рідну неньку пролило?
Скільки тих дідів за мене полягло?
Скільки матерів недочекались тих синів?
Лише сунуть цифри й факти,
про яких немаю й гадки!
Залишилась історія лиш та,
яку читає підла школота,
Росте майбутнє покоління,
Яке забуває все повільно,
На мить стає мені чуть дивно,
Чому плюють на рідну землю - Україну?
Яку відбили наші козаки,
За яку лягли наші діди,
Бились й лицарі безстрашно,
А зараз кажуть:"Господи! Как это ужасно!"
Та сука та сидить в теплі,
Набита їжой вся в нутрі,
Нас крадуть, топчуть, брешуть, обзивають,
та всі про все це давно знають,
Та подякую я тим,
що хоч за повітря я валюту не плачу,
Та кожен день для когось гірший,
Кожен ранок комусь ліпший,
Проснувшися від сну, і одразу думка:
"Коли я звідсіля сприсну?"
Та ти тікай, таких як ми з тобой багато,
А пам'ятаєш, як сиділи коло хати,
І думали про те, як стану я багатим!
А далі в кожного своє...
Та думки тоді були досить малими,
А зараз виріс, встав, і батька з матір'ю послав,
а під кінець старими обізвав.
Та там не краще, ти повір,
За кожним деревом сидить підлий звір,
Хоч і гребтимеш ти валюту той лопатой,
І буде в тебе три поверхи і яхта,
Та не забувай, як ми сиділи вдвох,
біля той самой хати,
Якщо будеш пролітати над Батьківщиной,
Махни мені рукой, ми всі єдині,
Можливо буде вільний час, то зупинись,
рідній ненькі уклонись...
Передавай "Привіт" своїм засранцям,
які блукають в модних штанцях,
Ти там живи, бо сраці твоїй тепло,
Пам'ятай. що плаче за тобою дехто...
Та я пробуду тут на рідній Україні,
Буду жить із серцем в Батьківщині!
Та пройде час, не стане краще,
Все так лишиться, як й було,
Все так швидко пролетіло, пропливло...
Сидітиму колись, можливо, біля той самой хати,
Старий такий, забутий часом,
І буду думать я тоді:"Чому не став багатим?
Чому життя цього не варте?"
Бо я тоді помер із серцем в Батьківщині,
Ми там єдині, всі гнилі і неповторимі,
Та я за тебе чесно радий!
Хоч ти й прожив життя із зрадой...
Помер я сам, а друг "доля" поховав,
І лише тоді я зрозумів,
Що не потрібно було лишніх слів.
Та було пізно...
Закидали життя моє лопатой,
Знесли стару ту мою хату,
Тепер живе там той,
хто називається "багатим".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317180
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 26.02.2012