| Сторінки (1/8): | « | 1 | » |
Поринути в казку, забути реальність,
Забути життєву буденну фатальність.
Згадати про подвиги казкових героїв,
Згадати події захопливих творів.
«...Десь там Дон Кіхот з вітряками воює,
В той час, коли вітер ними кола малює.
Десь там Синдбад-Мореплавець пливе,
Пливе, коли море бурчить і реве.
Мюнхгаузен тягне себе з трясовини,
Кораблі випливають із рота рибини...»
Та казка існує лише для дитини.
Для нас на шляху в казку кам’яні стіни.
Як хочеться в казку, у світлу і щиру.
Забуть мотив зла, згадать мотив миру.
Як хочеться стати одним з тих героїв,
Героїв з казок, героїв із снів.
«...Десь сміливий Айвенго принцесу рятує,
Десь принц палко в губи красуню цілує.
Десь там, у Соборі, сидить Квазімодо,
Десь там Робін Гуд віддає все народу.
Десь рибка, яка три бажання виконує
І джин, який все, що захочеш дарує...»
Було б три бажання у когось з людей,
Можливо, змінили б світ клятий оцей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731415
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.05.2017
П’яте століття. І падає Рим.
І тисячі воїнів падає з ним.
Варвари йдуть по горах й дорогах.
Немає рятунку і помічі Бога.
В бій всю кінноту, в бій легіони!
Галли готуються до оборони.
Теодоріх спішить на допомогу.
Та пізно – Орлеан взяли у облогу.
«Бич божий» - Атілла, племінник Руаса,
Предок великої монгольської раси
Захопив Орлеан, взяв вестготів в полон
І змінив у Європі досить звичний вже фон.
А вестготи тим часом, таємно від всіх,
В Теодоріха просять допомоги для них.
Обіцяють боротись проти гунів із ним.
Теодоріх погодивсь – йому треба ще Рим.
Разом з відважним Аецієм римським
Дав він свободу мешканцям орлеанським.
Дякують готи, переможця вітають
І йти до кінця усі обіцяють.
Римляни також славлять германця,
Бо знають – вже точно прокинуться вранці.
А вранці всі речі збирають в дорогу
І йдуть усе далі, не знаючи того,
Що битва чекає на них небезпечна.
Битва народів – страшна і трагічна.
Сакси ідуть до римських рядів,
А Рим потребує могутніх бійців.
Бургунди і франки уже поспішають –
Вони також дещо проти Атілли мають.
Остготів й аланів взяв до себе Атілла
Й відразу зміцніла військова сила.
З нетерпінням чекав він того моменту,
Коли завоює весь цвіт континенту.
І сталася битва біля міста Труа,
В Каталаунських полях, де буяла трава.
Пролилася кров багряна на неї,
Пройшов над військами меч Марса-Арея.
****
Схрестились мечі і бринять мідні лати,
Багато кому не піднятись, не встати.
Багато вже хто не піде воювати,
Багато вже хто не зможе кохати.
Палає вогонь і кричать страшно коні
І люди кричать у вогняному полоні.
І всі засинають в останньому сні
На смертному ложі – в земельному лоні.
Атілла біжить і Аецій біжить.
Можливо, настала остання ця мить?
Та мечі і списи не дають прориватись.
І доводиться в інших боях залишатись.
Бій іде і, здається, вже й гори горять.
На траві і камінні убиті лежать.
А звитяжність й хоробрість пішли десь у небо.
Втрати тисячні, певно, втікати вже треба.
Розверта своє військо Атілла, тікає,
Переможно кричати римлянин починає.
Теодоріх й Аецій, в небо руки піднявши,
Закричали, зраділи і пішли, застогнавши.
Невдовзі, Аецій поліг на траві.
Його тіло і очі були неживі.
А з спини виглядав уламок списа,
Інша частина – в руках боягуза.
Перемога за Римом, військо гунів розбито,
Але тисячі тіл димом й брудом накрито.
А у Римській імперії тисячі вдів
Ще не знають, що сталася битва народів.
****
А через два роки Атілла помер.
Не труїли його і ніхто не роздер,
А після весілля він душу віддав.
Великий «бич божий» сам себе покарав.
А ще через два – зазнав ганьби Рим.
Сотні вандалів знущались над ним.
Наблизило це лиху ту годину,
Коли зруйнували стародавню країну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731414
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 01.05.2017
Ще й досі над верхівками дерев
Проноситься забута зла звитяга.
І голосіння королів та королев.
Аж плаче тихий вітер, бідолага.
Ще й досі із могил, печер та урвищ
Лунає крик, породжений печаллю.
Лунають відгуки страшних побоїщ.
І плач жіночий, стишений вуаллю.
Ще й досі по річках пливуть списи.
Мечі та лати дно водоймищ покривають.
І сотні-тисяч тіл без душ й краси,
Яких ніколи не знайдуть і не впізнають.
Ще й досі на сторінках книг,
Написаних натхненною рукою,
Видніється минулий горе-подвиг.
Не дав нікому він ні щастя, ні покою.
Ще й досі, після тисяч років вбивств,
Розстрілюють, роздрібнюють, стирають...
Вчиняють сотні незбагненних звірств!
І це усе за свою правду мають.
Ще й досі подвиг розуміється двояко.
Ще й досі у медалі є дві сторони.
Ще й досі є свої й чужі вояки.
Одні підуть до люльки, інші - до труни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731163
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 30.04.2017
До останнього вірив, що ми будемо разом!
Та тепер я до тебе почуваю відразу!
Ти не та, що потрібна, ти не та, що моя.
І за тебе б ніхто не стояв, як та Троя.
Ти чарівна, вродлива, інколи і розумна.
Та в душі твоїй пусто, та душа твоя темна.
Ти боїшся людей, у яких є проблеми.
В тебе просто тупа, непродумана схема.
Ти не вмієш кохати, ти шукаєш, де добре.
Твоє серце черстве, зім’яте, не хоробре.
Відштовхнула людину, яка б вмерла за тебе.
Ти не вмієш кохати, в тебе є лиш потреба.
Хочеш, щоб турбувались, щоби оберігали.
Я ж робив це! А ти… мені душу зламала.
Хоча б зараз подумай, як зі мною вчинила.
Ти – не добра, не чуйна. А мене краще б вбила…
Як же можна так жити? В тебе є якийсь сором?
Ти гнітюча якась, наче звалена мором.
Я ж кохав так тебе, я хотів же змінитись!
Але ти так злякалась, пішла іншим коритись.
Я в думках підіймав тебе вище над кожним.
Я ж насправді кохав і не був обережним.
Все ж ти остерігалась, якби я не упав.
Та це сталось! Й не ти! Сам себе я підняв!
Хочеш жити щасливо? Хочеш бути сильніше?
То не бійся проблем! І про найважливіше:
Я б підтримав тебе у найважчу годину!
А ти кинула…кинула, мов бідну тварину…
Як так можна, скажи? Може й справді ти стерва?
Твій простий егоїзм вбив усі мої нерви.
Та не вбив він мене! Намагатимусь жити!
Хоч втекла ти від мене… все ж…я буду любити…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320941
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2012
Прожити всі людські життя
Я міг би знову й знову, й знову,
Прожити їх думки і їхню мову,
Прожити кожне їх серцебиття.
Побачити усе геть різними очима,
В уяві витворити свій химерний світ,
Відчути кожну забаганку і душі політ.
Побачити, що в серці, за залізними дверима.
Прожити всі життя людські
Я зміг би, я це відчуваю.
І, може, цим себе я покараю
За задуми свої диявольські.
Я хочу їх прожити, щоб дізнатись
Для чого створені ми та існуємо на світі?
Чому не залишились ми в палеоліті
І маємо напружуватись і старатись?
Людські життя прожити всі.
Повинен це зробити я обов’язково!
Щоб віднайти ту істину, одне лиш слово,
Яке, напевно, є ще на папірусі.
Наблизитись до правди, до знання
Я можу, хочу, потребую, маю!
І кожен раз себе я сам питаю:
Хіба найбільша істина – кохання?
Людські життя усі прожити
Я можу ради тебе, моя мила.
Ти додала в моє життя красу і силу.
Усі життя існують, щоб любити!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320621
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.03.2012
У стіну забито цвях, на цвяху висить картина.
На картині (просто жах!) – морда п’яного кретина.
І для чого тут вона? Що картина означає?
Морда п’яна від вина – про вино ніхто не знає.
І ніхто її не бачив?! Що, ніхто тут не бував?!
Що картина оця значить? Хто її намалював?
Про вину ніхто не знає, що прикрита тим вином.
А картина розуміє, що вона є тихим злом.
І людину ту не знають, чий портрет живе у ній.
Всі картину проклинають, наче страх найбільший свій…
А осінній вітер лине через рештки сірих штор.
Заповнює житло картинне – темний, вогкий коридор…
А осінній вітер лине через биті ряди скла.
Він шукає домовину повну лиха, болю, зла…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320620
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.03.2012
Ясновельможне сьогодення!
Хіба про тебе можна написати?
Одне лише красиве ймення,
Все інше треба гумкою стирати.
Про що писати? Про любов й добро?
Здається, слів таких нема сьогодні.
Про те, як пильно дбають про Дніпро?
Чи про якісь новинки модні?
Ясновельможне сьогодення!
А що, як я напишу про війну?
Хіба не можна виконати це бажання?
Не можна. Та писати не покину.
Хіба щось можна написать про президентів?
Лише яскраву вигадку й розлючений наклеп.
Про гору міжусобиць, сварок, конкурентів?
Чи про сучасний асфальтований «дикий» степ?
Ясновельможне сьогодення!
Чи можу написати щось про Вас?
Яке поставити собі завдання?
Описувати блиск усіх прикрас?
Я хочу написати про відвагу,
Про доблесть, честь та відданість меті.
Я хочу написати про повагу,
Про непохитний поступ у житті.
Ясновельможне сьогодення!
Минуле вже написане до мене.
Чи можна лиш одненьке запитання?
Про що писати? Про щось незрівнянне?
Хіба епітети дають автомобілям?
Хіба порівнюють орлів та літаки?
Писати про людей під «одурманюючим зіллям»?
Про неродючі поле і садки?
Ясновельможне сьогодення!
Я сам такий! Я вже до тебе звик.
Одне лишилося до тебе запитання –
Як сталося, що чистий аркуш зник?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320345
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.03.2012
«Чи далеко до смерті?» – люд у Бога питає.
Та не каже великий, бо і сам те не знає.
«Чи живемо по смерті?» – відблиск віри й надії.
«Не живете ви після, все це лиш ваші мрії».
«Боляче помирати?» - «А хіба я те знаю?
Довго я не вмирав і тепер не вмираю».
«Нащо ж душу готуємо? Нащо віримо в рай?»
«Ти – людина, ти мислиш, думаєш. Вибирай!»
«Ти ж сказав нам науку – після смерті щось є!»
«Ні, людино, мовчав я. Вигадка – це твоє».
«Як же далі нам жити? В що нам вірить тепер?»
«Вір у себе, людино, поки дух твій не вмер!»
«Важливіший дух тіла? Після смерті – у землю?»
«Дух і тіло – єдині! В темну, вогку, прадавню».
«Значить тіло згниє? Значить душу розвіє?..»
«Тіло стане німим і душа оніміє…»
«А навіщо ж душа? Щоб всі звірства терпіти?»
«В звіра краща вона. А твоя, щоб боліти».
«Так навіщо ж оце? Нащо біди нам коїш?»
«Я?! Отямся, людино! Ти сама все псуєш».
«А чи справді ти Бог? Чи на небі існуєш?»
«Я існую в тобі, поки жити плануєш».
«Як прожити без горя? Як прожити без бід?»
«Пам’ятати минуле і продовжувать рід»
«А чи вірити в тебе? Чи молитися треба?»
«Вірити можна в будь-що, якщо є в цім потреба.
Віра бути повинна, можна знати напевно,
Та не треба вклонятись й плазувати даремно».
«Ти – не раб, ти – людина! Ти – розумне створіння!
Віра завжди була, в будь-які покоління.
Кожен знає своє, хтось із цього п’є користь.
Не сплітай справжню віру і насаджену дурість!»
«Не роби зла ніколи, шануй старших і менших.
Все це є у книжках: в Торі, в Біблії, в інших.
Та ж писали їх люди, тож і ти так спроможний.
Жаль, що це розуміє геть далеко не кожний».
«Ти не з Богом говориш, ти говориш з собою.
Не творив Бог машини, фарби, одяг та зброю.
Все це ти, о людино! Все це душі людські
Написали ті книги – релігійні і світські».
«Був би Богом я враз! Та невже б я дозволив
Війни, чвари, розпусту, крові темний полив?!»
«Був би Богом ти враз! Та невже б ти не бачив
Як за віру й ідею нас тавром хтось позначив?!»
«Хтось промовить – Диявол ввів людей у оману.
Та ж всередині вас він oкривавлює рану.
Хтось лихий, хтось поганий, хтось хороший і чесний.
Душа - Бог чи Диявол. А ваш дух безтілесний».
«Тож ти – ми? І він також? І немає нікого?
Як же жити без вищого, як же жити без Бога?
І боги, і чорти в наших душах заперті.
Тепер знаєм… Та, все ж: чи далеко до смерті?»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320344
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.03.2012