| Сторінки (1/20): | « | 1 | » |
старий Калачгук набирає повні
пригорщі тютюнового листя -
його порожнисті
кишені ковтають павичеві пір'їни,
всохлі серця безіменних птахів,
змертвілі лапки метеликів і
вільхові дудки -
онуці, ім'я якої означає
"вільний політ
над тютюновим озером"
старий Калачгук своїми теплими
зморшками, що повторюють
рельєф Апалачі, пригортається
до духмяної кори, і пестить її
червоною шкірою, червонішою
навіть ніж запалені судини
його онуки,
котра креслить старанно своє наймення,
зрізає тютюнові крила -
і лезом виводить різке "Ні-на"
старий Калачгук втирає сльози
грабовим листям і крутить
на палець кульбабу
його трубка - схожа на хребет рудої ласки -
тліє запахом хвої та квіткового меду
він торкається губами вільхової
дудки і випускає назовні
свою онуку - ще ту синяву златавку
ще - вкриту рожевим пухом
ще - без запалених судин і
впалого купола живота,
її серце ще не нагадує тернові хащі
її голос ще не тремтить
від тих білих тростинок -
вона називає їх "тонкою вірджинією"
старий щовечора засинає із картами
робить позначки й замітки -
десь там живе його пташка-онука
він повільно рухається на захід,
в його кишенях вірно побрязкують
павичеві пір'їни, змертвілі лапки метеликів
і вільхові дудки -
що вперто чекають на господарку
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425572
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.05.2013
тікай із міста ельфів геть
дихай гортанно, ледь-ледь
воруши пальцями втомлене кермо.
пряні поля сигарет
ростуть долівкою старого рено
чи не рено - було давно.
тільки абрисні обриси -
долорес, ти, невідомі мости -
все, що залишилось в пам'яті.
цілуй ворот її пальто,
її абрикосовий рот,
її брови - Гарбо,
гербарій дитячих споруд
із крихких кісток.
Гуммі, ти змок
ти тремтиш під лютневим дощем
щем.щем.щем.
Доллі, що це в нього -
дуло?
ти чула?
куля - навиліт
через енні милі
його барвистих нутрощів
де серед бур, дощів -
портрети Ло -
їй, крихітці, назло -
у профіль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425345
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.05.2013
Привіт, Алоїз
не дивися вниз
не дряпай карниз
богам молись
на нього - не злись
шматуй свої сни
втечи у круїз
вирости ліс
одружись.
тільки - зупинись
отямся, Алоїз!
він не насниться більше
він більше не прийде
от лихо
дихай, Алоїз, дихай!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409947
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.03.2013
і де ти тільки не засинала, Марлен.
*
скільки губ перетворила на Гобі,
скільки Сахар залишила під повіками?
підкорившись черговій хворобі
губи-вишні назвавши ліками
ти знову тікаєш
пристанища шукаєш
десь у липневому серці липневого принца
який потім зникає, розбитий листопадом
залишає тільки м’яту й ладан –
На губах
*
де ти тільки не спала, Марлен
так часто уникала проблем.
що ж тепер із тобою, Марлен?
*
тепер тобі
не спиться всюди.
сірий накип ліг на груди –
цигарковим туманом укрив твої сни
спи сама, Марлен
ховайся від липневих принців
носи каблучки – на мізинцях
залиш навіки самотіти безіменні пальці
захочеш красивої смерті, Марлен –
звертайся.
трохи пограйся
із нічним черговим ‘лакуни’
отримай назад свої шхуни
по вінця повні спогадів
і повільно вмирай -
у кімнаті,
що потопає липневими принцами
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409942
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 17.03.2013
так дивно. те, що досі існує школа, досі існують люди, досі я дихаю, досі супутники кружляють орбітою, досі усміхаються діти, досі п'ю чай, досі сняться сни, досі їм яблука. те, що я досі ніби-то жива. тільки із діркою в грудях, куди міг би влізти весь цей бісів не потрібний нікому /мені/ світ.
я добре сплю, погано їм, майже не плачу,намагаюся звикнути, ненавиджу свою слабкість, люблю маму, дивуюсь, як змогла перетерпіти той день, розмовляю з богом перед сном, спалюю листи, не можу читати книги. прагну нових знайомств, ходжу, хитаючись. майже не п'ю. шукаю світло. відчайдушно намагаюсь вбити минуле, жахливо мрію повернутись у минуле. не можу чути музики, вона не викликає нічого. або викликає сльози. ненавиджу це місто. купа спогадів павутиною обвила його. я заплуталась. шукаю нову дорогу.
сьогодні почала сміятись вже не фальшиво.
не хочу звикати.
хочу залишити в серці все-все-все, нічого не забути.
нехай воно буде моїм оберегом.
так, пишу багато. тому що коли пишу, мені стає світліше
так, пишу відкрито.
насправді - не знаю навіщо.
/насправді - знаю/
діра тягне мою силу
тягне мене - у темряву.
та насправді тільки в темряві знаходять світло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391928
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.01.2013
Єва та вітрильники
Що ти першим ділом зробиш, прокинувшись зранку в кімнаті, яка перетворилася на океан? І це зовсім не метафора, не гарний зворот – аби прикрасити речення. Що, коли усі томики Кафки дивними рибинами плавають біля люстри, а колекція крихітних кактусів, що налічує аж три екземпляри, вальсує у вихрі води?
Шукатимеш неіснуючий акваланг? Помацаєш шию, нажахана думкою знайти там бридотні зябра? Може, добряче протиратимеш очі, намагаючись розвіяти цю мокру ілюзію?
«Тік –так» - трохи приглушено рахуватиме секунди підмоклий годинник із зозулею десь глибоко всередині. У неї, либонь, алергія на воду. Час пливе набагато швидше, ніж тлусті Кафкориби, які досі ще повільно рухаються, розкланюючись матінці-люстрі.
Ти глибоко вдихаєш розчинений кисень. Вода не лоскоче ніздрі, не топить легені. Ти просто собі дихаєш, так вільно і гарно, немов у парку ранньою весною.
Відштовхуєшся від ліжка, всього кілька гребків – ти біля вікна.
Що ти бачиш там, люба Єво? Чому сама схожа зараз на рибу із великим відкритим ротом – немов повний місяць?
Все навколо – океан, солона вода. Барвисті парасольки табунцями плавають коло сусіднього будинку, немов розчинна веселка. Білизна тікає зі шворок, напинається і білими привидами мчить за підводною течією. Оберемки квітів із квіткового магазину поблизу, танцюють дивні танки, сплітаючи вінки своїми пахучими тілами. Щойноспечені пухкі хлібини легко застрибують у відчинені кватирки. Єва у велетенському захопленні. Шукає поляроїд. Як же іще пересвідчитись у реальності того, що навколо?
Поляроїд ніяк не знаходиться. Єва байдуже махає рукою і відчиняє вікно. Теплий потік води приємною ковдрою огортає її вкутане в піжаму тіло.
Єва випливає на вулицю.
Тут геть порожньо.
Ти тільки зараз це помітила, чи не так?
Абсолютна відсутність людей. Воно і добре – люди завжди все псують.
Гадаєш, Єво, тебе вже ніщо не здивує - після ранкового кімнатного океану? А що, коли я трішки поверну твою голову вбік та покажу неймовірний корабель із кораловими вітрилами? Не здивуєшся, Єво-Ассоль?
Тільки мить – і вона міцно тримає гладенький штурвал, схожий на сонце.
Що це? Різкий удар, світ догори дриґом. Дощ із білих кристаликів. Сніг (?)
Чорт забирай, що коїться?
Жахливий тріск, неймовірний вихор води легко підхоплює судно, тягне до утвореної вирви. Єва не встигає навіть закричати.
Дитячий плач.
Бідолашко, чого – сльози?
Чудова снігова куля, подарована любим татусем, та, де цілий світ всередині та ще казковий вітрильник просто в серцевині - вкотре розбита. Яка жахлива випадковість.
О, Єво. Не плач, люба. Купимо нову.
Пограй краще із Адамом. Він нудиться сам у саду.
І, бога ради, не лізь до яблук!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389784
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.01.2013
приходь-
і забирай дощі
і забирай мене із ними.
Щасливі будуть лишень ті,
хто у старенькому пальті,
Ховають зливи.
Прийди до мене восени,
Коли на шкірі квітне верес.
Коли моя кров - солодка, мов херес,
зберігає тепло. те тепло витікає
крізь пальці багряним соком
/все більше - з кожним роком/
крихкі сновидіння подарую тобі
у них заховала жовтневі ранки.
у них заховала повітряні замки,
що їх руйнує холодний прибій.
Мороз шкірою.
Холодно.
та ми - згораємо.
ламаються механізми
/розлад, розпад, схизма/
руйнуються маленькі призми
що ховались у наших серцях.
приходь -
і забирай мене.
цілуй мене
тримай мене
не відпускай
мене.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356731
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 11.08.2012
Розширені пори нічного міста
Розширені зіниці чергової дешевої жінки
Розширені мої артеріальні судини.
Цієї хвилини -
Спустошеним ринком
Блукають Тіні.
Сірі, м'які, мов коти.
Куди їм іти -
Не знають. Дороги шукають,
Відтворюють знайомі маршрути.
У торбах їхніх - парашутах
Запальнички, яблука і проїзні квитки.
На зап'ястях у тіней - нитки
Тонка шкіра у них -
Зі спогадів виткана
/тими ж нитками/
Тіні цілуються.
Ніжно торкаються.
Марево тане і розпадається -
Я прокидаюся.
"Повітря вдихається.
і видихається."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355589
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 06.08.2012
Втомлені Ісуси
Апостоли в похміллі
Любиш? Мене?
Возлюби і моє божевілля.
Спустошені Марії
Вицвілі губи Іуди
Хочеш? Мене?
Шукай мене. Я - всюди.
Я танцюю, коли Північ.
- де?
- Гаряча Голгофа.
Боїшся? мене?
/Потрібно боятися Бога/
Я можу стати Богом
І плакати не буду
І ти розіб\'єш у кров ноги
Шукаючи свою заблуду -
мене.
/мине?/
тут - небо.
до неба - драбина.
Знайди. Бо ж - упаду.
Вівтар не пахне ладаном
він пахне кров\'ю і тишею
вуста - складені у тонку лінію
завершено молитву.
Амінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346903
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 28.06.2012
Якийсь мсьє на вулиці Фелісьйон забув купити рибу на вечерю.
Самотня бабця з Астон - стріт підібрала мокре руде кошеня і напоїла його молоком.
Юна сербка із Белграда наковталась таблеток, (тому що найголовніше - взаємність ).
Роува, імені якої історія не зберегла, не пішла на роботу сьогодні - пішла в парк із п'ятирічною онукою.
/Навколо - вирує життя/
У моєму маленькому місті дощ.
Моє маленьке місто жадібно ковтає воду - після кількаденної спеки.
якщо ти раптом спитаєш, як справи у мене, я відповім:
- у мене все гаразд.
До речі, я божеволію.
У мене все гаразд.
До речі, поволі втрачаю зір, виглядаючи той самий потяг.
У мене все гаразд.
До речі. Я забула, що потрібно дихати. Чекаю на тебе, не відволікаюсь на дрібниці.
У мене все гаразд.
До речі. Я не певна, що ще жива.
у мене все гаразд.
Вільна (?)
Боже..
/ затамувала подих/
я живу тобою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345652
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 22.06.2012
Липневі міста пашіють розпеченими
до жару
жінками.
Руками,
що шукають
виямки
на шиї твоїй.
Губами,
що шукають
твої непомітні шрами.
Вокзали розтануть
/ повітряні замки /
"ми помрем не в Парижі" ,
/Нижче, нижче, нижче.../
метелики
цілують одне одного -
жодного -
не спіймала..
із сновидінь - коридорами,
/до тебе/
із мрій сотворена
неслухняна, непідкорена
ще не зморена,
недопалена
/мов цигарка/
недопечена,
ще не гірка,
ще солодка...
прозорими нитками -
/ із любові зіткані /
принесу маргаритками
всіяні сни -
тобі.
Липневими ранками,
гарячими жінками,
твоїми руками
я житиму далі.
/ і ми полетіли../
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340723
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.05.2012
Ти любиш -
Коли цвітуть абрикоси?
І коси, коси мої
мов серпневі покоси,
пахнуть полем
із пряного любистку.
Шукаю прихистку
у тобі.
Я -у тобі, і зорі
Прозорі
Хитають - на морі
Хитавиця
Не спиться
Мені,
Коли
До тебе -
Так близько...
квітнуть паризькі
мости, Сена
/по венах/
солодко стогне
Додолу всі догми!
Стигми на тілі
На тілі - на ділі
Як?
Слова у горлі
/полином вкрита/
/забута, забита/
/мов гвіздок. Гвоздика? /
Так дико.
Ти любиш, коли
цвітуть абрикоси?
/напевно, вже досить/
Серпневі покоси -
Павутиною вкриті.
Залишилась я -
Над прірвою в житі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340722
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.05.2012
Марленка ніколи не знала Боббі. Марленка знала свого старшого брата, який мастурбував вночі. Знала маму. Мама весь час була на своїх нічних чергуваннях.
Марленка знала Інтернет і соц. мережі. В Марленки були фолловери, були навіть анонімні зізнання в коханні на "аск.фм".
Навіть була одна справжня, невіртуальна подруга -історія не пам'ятає її імені.
В Марленки були мартензи і плеєр, забитий Creedence Clearwater Revival. Помітно на малу вплинув дядько Дереш, як і дядько Лурк.
Марленка мріє про Вудсток.
Марленка мріє про Амстердам
Марленка горить -її чорна кров хлюпоче, бажаючи пригод.
Вона схожа на вулкан, вона схожа на ядерний вибух, вона схожа на стихійне лихо.
Марленка, до речі, не руда, вона не схожа на лисичку. Навіть на котика не схожа. Чи можу назвати її вродливою?
Для мене Марленка -прекрасна.
Щовечора вона сідає на край фотану в центрі міста і грає.
Гітара -юна коханка Марленки, єдина коханка Марленки.
Хрипкий, терпкий голос змушує труситись усіх мимовільних чи ні слухачів малої.
My girl, my girl, don't lie to me,
Tell me where did you sleep last night?
Марленка іще не пахне корицею, "її не звали Кориця". Вона пахне книгами і яблуками. Вона пахне дитячим милом і шампунем з кропиви.
Марленка ніколи нікуди не їздила.
Сьогодні вона була на вокзалі, грала трохи Гендрікса, трохи і Нірвану і навіть трішки Цоя.
А потім тинялась вечірнім містом, із гітарою за плечима.
А потім зустріла хлопця, за якого через два роки вийде заміж. Тільки не кажіть їй ще цього, не лякайте.
А потім прийшла додому і побачила на підвіконні рудого лиса.
Що подумала Марленка? Вона нічого не подумала.
Мала сказала :
- Привіт. Будеш яблуко?
- Ми не їмо яблук
- Шкода. Ти ніколи не дізнаєшся, які вони смачні, якщо не спробуєш
Боббі тужливо дивився на малу.
- Ти несхожа на Санді
- Звісно, несхожа.
-У вас та сама кров? У вас той же тато
-У нас геть різні серця, рудий. Мені дуже шкода, що так вийшло. Можеш залишитись тут.
Але він не залишився.
Ми змінюємо долю щосекунди.
Моя Марленка втяла собі вени вночі у ванній
Чого вона зробила це?
Вона хотіла переконатись, що жива
Чого вона не вижила?
Поряд не було рудого лиса, котрий зміг би допомогти
Як же це цинічно, Боббі
Марленка була гірша за Санді? Карму?
Марленка була сильнішою. Тому - самотнішою. Навіть без уявних друзів
Безсовісний автор. А як же обіцяне весілля?
Відчую себе Шекспіром.
Безіменний хлопець, охоплений дивним поривом, втяв собі вени вночі у ванній.
Чого він зробив це?
Він хотів відчути свободу
Де мораль історії?
А не знаю.
Кожному своє.
Жила собі Марленка, любила свою гітару, Гендрикса і Кобейна, мріяла про Вудсток. Жила собі мала Марленка, любила яблука і траву. Траву любила в п'ятницю, а яблука -завжди. Її чорне волосся пахло шампунем з кропиви, а тіло -дитячим милом. Жила собі дивна мала Марленка, любила потяги і незнайомців, любила потяг до незнайомців.
А потім Марленка померла.
І знаєте що?
Нікого це навіть не гребе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340548
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.05.2012
Нудить полуничними полями.
нудить опівнічними поцілунками
/а чи були (?)/
Листи коло неї, стосик листів, перев'язаний гумкою для волосся
/так, юна Мусаковська?/
Море хвилюється раз, море хвилюється два..
мій стан, колби моїх внутрішніх органів геть заповнені морем, що хвилюється. Штормить моє понівечене "я".
Спогади зеленими зміями обвивають шию.
Бракне повітря/ слів/сліз/тебе.
Нутрощі мої поросли плющем, я відчуваю кожен пагін, відчуваю сік, що роз' їдає тонкий епітелій.
Нам тепер місцем для зустрічі буде спорожнілий вокзал моїх сновидінь.
Наздогнати тебе, розтанути, мов кава розчинна, вітром стати, бігти, мов тисячі сліз, тікати у примарні світи - аби лиш із тобою мені. Мені без тебе так, як тихій восковій свічці без вогню.
Скніє на краю полички, плаче.
/ занадто багато сліз, вогкий текст, відчуваєте?/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340546
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.05.2012
Тепер моя черга. Я писатиму українською, вважай це моєю забаганкою.
Вони жили на розі вулиці, загубленої вулиці, що потопала у вишневому цвіті.
Вони жили у мансарді, ловили ротами сни, ловили руками заходи сонця, ловили порами шкіри весняне тепло. Мансарда поросла плющем. Збирається на дощ.
Вони лежать на тісній канапі, обійнявшись, немов діти, і чекають грому. Їм так хороше тут, у своєму крихітному світі. Він щоночі грав на старому фортепіано, вона писала йому довгі листи, залишала їх під подушкою. Щоранку цілувала в плече, коли ішов. Залишалась сама, брала свою велику торбину, кидала туди багато - багато зошитів та книг та ішла до парку. Вони були найщасливіші..(?)
Час невпинно все кудись тікав, тікав, ніби пісок крізь пальці.
"Час не змінює людей, він допомагає їм стати собою"
Час має дивну властивість над почуттями, таку химерну, ніби криве дзеркало.
Він скривлює, зменшує, зменшує, спалює...
Чи, може, побут вбиває любов?
чи, може, вони подорослішали?
Чи, може, мансарда стала затісною для його гаманця? (адже він працював, цілими днями. Лиш ночі були їхні)
Факт/Фатум
тепер між ними прірва її сліз
Любов гине.
Старенькі сиділи у зеленому скверику, притулившись одне до одного. Бабуся в'яже. Дідусь читає ранкову газету. Голови їхні щедро присипані яблуневим цвітом. Впереміш із сивиною. Час від часу дідусь легенько торкається руки старенької. У кінчику її вуст з'являється усмішка.
Почуття мають дивну властивість над часом
Вони скривлюють час, зменшують його, спалюють...
Любов - свята.
Діти, обійнявшись, плачуть. Гірко-гірко.
Чому вони плачуть?
та хіба потрібно багато дітям для сліз?
Хлопчик та Дівчинка.
Що чекає на них попереду?
Затишна мансарда - коротка, сильна, мов спалах, любов. Любов, що приречена загинути, бо це лише спалах, що триває мить.
Чи довге, тепле жевріння любові, що ніколи не засліпить, але ніколи не погасне?
Чи можна без любові?
дозволю собі відповісти цитатою
"Єдине, що має значення, що повинно мати значення, — це любов. Вона врятує світ, в кінцевому результаті. Бо якщо це не так, то й Кафка — звичайнісінький сухотник, і Гендрикс — простий собі ніґґер з гітарою, і джаз тоді не джаз, а так собі — трелькання на піаніно… Вона просто мусить врятувати всіх нас. Не краса. Не секс. Не пристрасть. Не гроші. Не надія і точно не політика. Світ врятує любов"
Отже, як нам рятуватись?
Любов'ю? Та чи це можливо?
я люблю вигадувати історіії, ти певне помітив.
Жив- був собі чоловік.
Самотність стала його дружиною, музика стала його коханкою
Він любив.
У нас є певні стереотипи щодо любові.
чи то пак - кохання.
Він любив, та не кохав
Він писав музику, він шукав натхнення у свіжих весняних ранках і темних зимових вечорах.
Коли його запитали , що він відчуває, той відповів -"щастя".
Смерть- процес невідворотний.
Він гірко плакав, ніби дитина, що пошкодила коліно.
Чому він плакав?
"чому ти плачеш?" - запитали його?
"я брехав собі"
Ото і все.
Чи можна без любові?
Викиньте серце геть.
Спробуйте без серця.
Любов до біса небезпечна.
Вона водночас може бути човном, що врятує у шторм.
Вона може бути морем, що штормить.
Але одне мені ясно - вона Є.
вона Є у кожному із нас.
І сама вона змінює людей.
не час.
А любов.
просто інколи сам час..перетворює любов на попіл. Але не людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340356
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 28.05.2012
Старенькі кеди наші знали багато доріг.
старенькі колії наші -
до заходів і світанків
нам цілували змучені ноги.
вокзальні підлоги
холодом тягне -
/ від станції до станції -будь ласка, кавачай./
танцюй, співай, радій, вмирай.
Живи швидко, лови хвилі, плети феньки і дурниці.
танцюють рядки в твоєму волоссі
в моєму волоссі - плутається сонце.
На шиї - незмінний оберіг
мир і любов, ми - радості діти.
нам - гріти.
Любити.
нам жити.
плекати
Любов,
робити
Любов.
not war.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340354
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 28.05.2012
Сандеї тепло і затишно, Сандею гріє батарея і уявний рудий друг.
Сандея звикла до відсутності справжніх, Сандеї віртуальні "ХоХо" уже давно заміняють справжні теплі і запашні обійми. Їй - і так добре. Мала дивачка. Дивачка, котра тримає в собі цілий світ. Наш світ. Маленька Сандея, котра безтямно кохає людей, крихітка, на яку чхати хотіли люди.
- Боббі. Я хочу чаю. Боббі, чуєш?
Боббі уважно розглядає маленькі руки Санді.
- Боббі, я хочу на море. Я хочу спробувати пахлави. Я хочу, щоб у мене злипались від солодкого руки, хочу бігти і полоскати їх у солоній воді. Я хочу спробувати того дрібненького солодкого винограду, того, що ніби-то без кісточок. Хоча -ні. Це погано, що виноград без кісточки. Усе має мати кісточки всередині. Люди без кісточок...хто вони, Боббі?
- Ми не поїдемо на море, мала. Той клімат погано впливає на мою шерсть
-О, тоді і справді не поїдемо.
- Тобі вже 16, Санді. Тобі пора мати власну думку, я не завжди зможу пояснити тобі все, не завжди ти згоджуватимешся зі мною.
- Куди ти дінешся?
- Я ж не справжній
- СТОП. я НЕНАВИДЖУ, коли ти так кажеш
-Не перебивай. Я взагалі-то, тільки твоя хворенька уява, дивачко ти така
- Боббі, я тебе люблю. Боббі, не покидай мене! Кому я іще потрібна? Ти ж знаєш, я боюсь тієї школи, ти ж знаєш, я боюсь того, що за межами цієї кімнати, ти ж знаєш, як важко мені щоранку прокидатись і відкривати штори! Боббі, ти знаєш про мене все, бо мені нема кому іще все це розказати. Чому всі так соромляться казати ці прокляті слова вголос -" у мене немає друзів." Але це неправда, руденятко, бо в мене є ти.
- Мала, ти таки хвора. Я люблю тебе, Санді. Але зміни от уже просто за дверима.
Сандея заплющила очі і доторкнулась щокою до його рудої шерстки
-Ну от. Знову я подушка :)
Боббі досі ще дивився на її руки. Він думав , як дивно - лінії її долонь так переплетені, ніби гіллячя дерев взимку. Заплутаний клубок ниток, водночас кожну рисочку можна було чітко роздивитись. Те ж і в тебе в голові, Санді. Купа-купа-купа думок, яких ти жахливо боїшся, і які , проте, яскраві і чіткі. Вони рвуться на волю, Санді, а ти досі питаєш у мене МОЄЇ думки. Дивачка маленька, так ніби я -не ти. Якби я не був просто лисом, я б їх усіх вбивав. І чхати я хотів на наші пацифістські вподобання . Як можна було залишити самотньою тебе, крихітко? Як можна було не помічати твого великого-великого серця, як можна не любити твої очі -ранковий серпанок?...
Маленька Сандея спала, маленький Боббі плакав. Лис не вміє плакати? Ви не вмієте бачити.
Санді снилось море. І мама. Санді завжди думала чомусь, що мама не на небі, а на морі. Татові було начхати -де мама. Санді раніше всюди плакала, з неї через те сміялись, і вона тільки мовчала, весь час мовчала. І коли вона от-от уже готувалась вибухнути від мовчанки і свого гіркого-гіркого існування, шукаючи у ванній леза, вона почула вперше голос Боббі. То було два роки тому. Тепер Санді і Боббі -навіки разом. Так вона думає. Боббі думає інакше, і тому весь час плаче, коли Сандея спить.
Мала міцно спить -думав Боббі- треба йти. Рудого страшенно тягнуло до парку, просто до кольки. Він шмигонув у відкриту кватирку (уявний же, що йому) і сонячним промінням (сонячним лисом?) поплив прозорим повітрям.
Вона гірко ридала, плечі ритмічно здригались, рука звисала із мокрої лавки -просто у каламутну воду. Боббі здригнувся, то була ніби трохи збільшена копія Санді. Він улігся калачиком коло її вологого волосся, лапками граючись у рудих пасмах. Іще одна заблукала дівчинка, іще одна зламана доля.
Вона притихла. Не дивлячись на Боббі, вона просто бачила його.
-Я Карма.
- Боббі.
- Я самотня.
- Ти більше ніколи не будеш самотньою.
Санді прокинулась.
Руда дівчина приготувала їй чаю і тепло всміхнулась
- Я Карма. Я більше ніколи не буду самотньою
Із її бузкових очей лилось світло. Санді стало так по-бузковому прекрасно.
- Я Санді. Я люблю тебе, Кармо
Боббі зник.
Тобто -він не зник.
Він став непотрібним, непомітним. Лише зрідка, дивлячись на Санді, він плакав.
А загалом, всі були щасливі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325073
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.03.2012
А в Карми така ламана-переламана старезна карма. То Київ її весь так переламав (і правий, і лівий -так само, однаково ). Карма тікає до вокзалу, Карма купує квиток, Карма купує лайт-колу і нову книгу Карпи ( Карма купує Карпу -люблю каламбур ), аби було що читати в дорозі ;багато-багато барбарисок (то все винен дідусь, усеньке дитинство барбарисками її підгодовував ), трохи журналів із кольоровими картинками -бо Карма досі вирізає фрагменти різних облич, складаючи своє, ідеальне, кохане лице. Яке давно-давно втратила. Купує зазвичай журнали для тих, кому за..., бо тільки там можна знайти ті, хоч трішки схожі риси. Однолітки її не приваблюють. Прищі та мінімум інтелекту. А ті, інші - із розумними, теплими очима та обличчями із ледь помітними зморшками прикрашали майже всі сторінки її старого щоденника. Малолітня фетишистка, чи що? Ніііііі. Просто дівчинка із іншої епохи.
Потяг до Львова, протяг гуляє вокзалом. Кармі трохи холодно -так, як буває холодно ранньою ще весною (тою, оспіваною Фльор ), коли на ногах старенькі кеди, а мають бути принаймні теплі цегейкові черевики. Бажано, коричневі. Чи це вже мейнстрім?
Та все тепер мейнстрім. Навіть називати щось мейнстрімом стало вже таким мейнстрімом.
Та геть женемо ліричні відступи, доки вони не з'їли мене та бідолашну змучену Карму. Та стоїть на пероні , кутаючись бузковим шарфом, притискаючи до грудей Карпину книгу. Хоча тобі, Кармо, тільки сестер Бронте і читати. Які Карпи, яка до біса брутальність! Хіба воно хоч якось в'яжеться -переплітається із твоїми блакитно -фіолетовими очима? Із твоїми маленькими руками і просто непропорційно великим серцем? Тобі тільки і мріяти про підстаркуватих Дарсі-Рочестерів, котрі і в коханні зізнаються якщо не гекзаметром, то точно у письмовій формі.
Київ тебе не любить, Киїів у тобі розчинається, мов дешева кава. А він не звик втрачати концентрацію, він сам топить. Ти не любиш Киїів, ти не звикла до боротьби. Не звикла боротись за виживання, не звикла борсатись у зачиненій клітці.
Тому ти стоїш тут, на порожньому майже пероні, і чекаєш потягу до Львова. Львів тобі, Кармо, нагадує сон : ліхтарі у парку, холодні лавки, поцілунки, шоколад, порожні вагони порожнього відповідно малого дитячого потягу. Як у казочці -" Жив-був собі маленький потяг.." Не знаєте такої? Я теж не знаю, здається. Карма часто вигадує казки.
Львів теплий і бажаний - пахне снами. І чаєм. Від.чаєм, як каже мій маленький друг.
От, Карма у своєму купе. Швидко, ніби кадри мультфільму, миготять за бруднуватим вікном із квітчастою коротенькою фіранкою краєвиди центральної України. Пішов дощ, ще не теплий, похмурий, зате такий затишний. Стукіт коліс і Дощ, що тарабанить у бруднувату шибку, трясеться трохи фіранка -Карму хилить до сну.
Вона засинає, накрившись своїм бузковим шарфом.
Чого бажає вимоглива душа читача? Чудового, ідеального Дарсі- Рочестера, що прийде та розбудить солодким поцілунком сонну принцесу? Мейнстрім, такий мейнстрім ( саме тут, вимогливий читачу, можеш вже мене послати. Якщо цього іще раніше не зробив, що вже досить дивно ).
Вона сама в купе, мала дівчинка, маленька Карма, бо герої Бронте-Остін, як і динозаври, давно повимирали. Якщо існували взагалі.
Львів зустрічає грозою. Гроза -дивно для березня. Чому рідне місто так плаче -від радості, від розпачу? Невже і тут тобі не раді... Карма у це не вірить і біжить, біжить, розбризкуючи холодну каламутну воду, від вокзалу -аж до свого парку. Знесилена, падає. Лавка холодна і непривітна. Кеди промокли наскрізь, важкі краплі боляче б'ють просто в потилицю. Карма не відчуває НІЧОГО, і це її лякає. Нарешті вона вдома, вона там, де завжди їй було добре, там, де вперше побачила і навіки захворіла бузковим небом. І зараз це не зачепило жодного м'язу непропорційно великого серця. Їй СТРАШНО. Вона заблукала і не знає, де буде щасливою. Вона втекла у минуле, злякавшись сухого теперішнього, але минуле зустріло грозою і каламутними слізьми.
Карма плаче, і я плачу із нею, бо мені жахливо гірко. І я ненавиджу цю зламану Кармину карму, котра навідріз відмовляється подарувати власниці хоч краплину щастя.
Дощ все ллє та ллє, сторінки жовтої книги мокнуть і перетворюються на незрозумілу кашу. Що було всередині, те і назовні стало.
Вокзальна тітонька сповіщає про прибуття іще одного потягу Київ-Львів, де, можливо, сидить іще одна маленька зламана Карма, котра шукає зцілення. Скільки вас, заблукалих, тиняється холодними весняними вокзалами?
Мені жахливо гірко, я більше не можу.
Вибачте.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323052
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.03.2012
Залиш серце своє -десь отут
Долоні простягну -розтане
кут
Між нами-
ростуть фіолетові стіни.
Небо -бузок-рветься до сліз
полину- до середини
Світу. Тягне вниз
твій сміх.
Натягнута рветься струна.
Навколо -Ехо.
Тільки Ехо луна - співа своїх німих пісень
Плачуть дерева -сплелись у химерному танці.
Нас власні тіні -
Споживають/Лякають/Вмирають/
Простягують очі і руки
Десь там чиїсь "Прилуки"
Забуті -сирістю тхнуть
Ворони -чорні цятки-
Смерть несуть -кому?
В холодному диму
Розтане наше небо
Для тебе
я тут дихаю -пишу
Без змісту -
Рветься нитка. Рветься суть.
Далі -лізти?
у Безодню?
Я там тобі шукатиму зірок
намисто
Наївна, дивна, чиста
Ніч
Із пліч -кудись тобі на шию.
Держи її!
Той темний шовк собою огорни.
Не тікай від мене
Доки житиму -отут-
бузковим небом вени краючи -
блаженно/тихо так - зітхаючи
шепотітиму -
Ніколи. Нікому. Тебе. Не. Віддам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320920
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 11.03.2012
То вже був холодний північний вітер. Чи вітер з Півночі, якщо вам так більше до вподоби. Ти не замерзла, Тесс? Герань тремтить – їй теж буває холодно? Вітер із Півночі…Цікаво, коли на мить замру, затерпну – чи відчую запах риби на брудному базарчику десь там, у маленькому норвезькому селищі? Здається, вже відчуваю…
Ти така крихітна, Тесс. І кумедна. Ім’я твоє – то Осінь. Тесс, Тесс – так шелестить опале листя у парку –так тихо і ніжно, так таємниче…
Звідки ти тут? Місячна дівчинка. Дівчинка – Місяць. Така бліда – така вродлива. Я краще дам тобі плед – зігрійся, крижинко, та лише не розтань.
Чи, може, ти – мій янгол? Тесс, Тесс?...
Ім’я твоє залишається на кінчику язика, оте протяжне « Ссс». Ім’я твоє – загадка. Терпіти ребусів не можу, не люблю. Тебе люблю, крихітко.
Хто такі? Одна – цілком звичайна – коротке таке волосся незрозумілого рудуватого відтінку. Нецікава. Інша – хто? Така, аж біла. І коси темні. Та пухнасті. Сама – зовсім крихітка. Ельф? А перша –звичайна. Та від обох світло, світло…
А хто я? Справді?
Вітер…холодний…Замерзаю, Тесс, замерзаю…
Вже, напевно, пізно. Третину кімнати заливає блакитне сяйво. Тішу себе, що залежність від соціальних мереж все ж краща, аніж алкогольна, до прикладу. Нове повідомлення – сухий тріскіт клавіатури, червоні очі… Ти пішла кудись, крихітко. Забрала герань, нашу маленьку герань, і пішла у світи. Де ти? Де ти?... Покладу слова на спину вітрові – нехай до тебе долетять. Чекай мого листа.
Тесс. Дівчинка, що блукає світами із червоною геранню у руках. Я , здається, знаю, де ти.
Холодна вода –океан же, Атлантичний, -із шумом розбивається об скелі. Твої вуста ту заповітну шепочуть фразу, ту, якою ми жили, якою дихали,бо жила в ній наша мрія…
«Там, де закінчується земля, там,де починається море»…Неозоре, безкрайнє, кохане.
38’47 північної широти, 9’30 західної довготи – ось де ховаєшся ти, Тесс. Знайшла таки наш Край Світу?
Крихітка,що несе за собою аромат далеких галактик. Ти, напевне, знайома із Принцом? Маленьким Принцом? Здається, ви - однієї крові. Або із однієї планети.
Дарма ти покинула мене тут, у цьому самотньому місті. Якби мені крила…
«Людина нібито не літає, а крила має, а крила має…»
Ти мої крила сховала? Чи їх і не було? Вітер…візьми й мене. Візьми,забери мене до Тесс. До зірок. До моря. На Край Світу.
Цікаво, куди поділись? Завжди разом ходили. Порожній без них парк, темний зовсім.. А чи жили взагалі?... Куди поділась інша?
На лавці –герань. Маленька, червоні квіточки трясуться від холоду. Завиває вітер –північний. З Півночі вітер. Здається, пахне рибою.
Холодно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320919
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 11.03.2012