| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
"Смерть одна розлучить нас..." - з пісні.
Жінка, про яку так зворушливо-пристрасно
пише у своїх поезіях закоханий у неї чоловік
і для якої зростив Кохання Сад, – безсмертна.
Наталя Федько
1. Гойдалка – з кручі до тучі
Ми тільки удвох на планеті –
я знов у солодкім полоні...
Кохання Твоє – мов осоння,
і я – у високому леті.
Дзвінкі поцілунки жагучі
і груди, налиті снагою...
Нам гойдалка – з кручі до тучі,
ми найщасливіші з Тобою.
Мене манівцями водила,
гаями і пралісом диким,
і тихо, і буйно годила...
Яке то кохання велике!
2. Білий танок
П’янливі запахи конвалій
у танго сонячне вплелись...
Ми в актовій кружляєм залі,
душею прагнучи у вись.
Які то чари – білий танок!..
Немов цвіте вишневий сад.
Вечірні пахощі фіалки,
ранковий подих палісад.
Така була Ти ніжна й чула,
немов злились ми в плоть одну!
Нам доля щастя пригорнула –
кохання вічного весну.
3. Великий талант віддала на заклання
О, як Ти кохала, в полон мене брала, –
таке не забудеш, Валюшо, довіку!
На шиї, мов щастя підкова, коралі,
красуне, Ти вся віддалась чоловіку.
Великий Твій дар – драматичне сопрано! –
прославило б ім’я Твоє у безсмерті!
Та мовила Ти: я – щаслива кохана,
і доля моя у столовім куверті.
Була педагог Ти, я знаю, – від Бога,
а Ти себе виділа в колі родиннім:
сама обирала життєву дорогу –
душі дорогу і для серця єдину.
Ти цільна натура, в характер увита,
з Тобою – мов за кам’яною стіною...
Та чую, як публіка несамовито
реве й вимагає пострічі з Тобою.
4. Понад біль гулагу та голодомору
Ночі вересневої холодні крила
ти слізьми гіркими в тузі окропила.
Батько Твій – живий! Дізналась випадково,
тільки це – не щастя золота підкова.
Він живий, але між ворогів народу...
Де тут у житті шукати небозводу?
Ніччю чорною усе життя накрило:
звідусюди в груди штурхало й корило.
До плеча Твого я став плечем щільніше:
– Валю, люба, голови в біді не вішай!
Чорні води? Пропливем: козача вдача!
Чорний ворон? В пустоту хай, клятий, кряче.
Що б не сталось, будемо в одній упряжці:
Божий жезл у нашому бідацькім ранці.
Тільки ти не послизнись на повороті
і змахни крильми, готуючись до зльоту...
Пролетіли ми дистанцію велику,
чули досить і проклять, і скарг та криків.
Нас в голодомор штурляло, у гулаги,
де лісоповали та урани й драги.
Що ж тепер: у гріб живими нам лягати?
Ні, сучасні герострати і пілати!42
Понад біль гулагу і голодомору –
незнищенність роду, цвіт калини в зворі!
5. Крізь тривоги та печалі
Серпень. Дощ. Прощання з літом.
І цукерки «Кара-Кум».
Довго будуть струменіти
млосні пахощі парфум.
А душа Твоя співала
у поезіях моїх.
Там вона й заночувала:
якщо любиш, то не гріх.
І забулася блокада,
крижані шляхи життя,
де і шквали, і торнадо,
і посмертне небуття.
Притулилася до мене,
як берізка до дубка:
закохалась в супермена
ув обіймах козака.
На рушник щасливо стали,
пісню дружно завели.
Крізь тривоги та печалі
в грізних вирах попливли.
Звабно обрії сіяли,
та в баюрах – кожна п’ядь...
О судьбо, дволика кралю,
щастя як з Тобою вжать?
6. Згоріла зіронька світанна
Розтерзаний, окрадений, розбитий...
Мотив печальний ллється з ночі.
І на душі – журби імлава свита,
заслінка аспідна стуляє очі.
Куди себе подіти? Скрізь безвихідь.
Де віднайти розумну втіху?
Така біда – упав кривавий віхоть
і підпалив щасливу нашу стріху.
Ходжу марою на межі останній,
і роз’їдає душу гіркота:
згоріла моя зіронька світанна –
така яскрава!
І така свята!
7. Мовчать провинно солов’ї
Боялася Ти болю й сліз
і пристрасно хотіла жити!..
Та в серце морок вже проліз,
з аїдових жаских куліс,
щоб серце інеєм зморити.
Ні слова скарги чи жалю,
лишень роковано мовчала...
Ночами болісно не сплю,
криваві сльози гірко ллю,
кляну неправедні Начала.
Чому, чому взяло її
диявольське огиддя змроку?
Її проспало Боже око?
Мовчать провинно солов’ї,
утихли дятли та сороки...
8. Влилась печаль у карі очі
Пливуть свинцево-чорні хмари
мені у серце... Вічна мла!
Гидкі диявольські почвари
зачаєно жадають зла.
Пощо лишила на поталу
мене скорботі назавжди?..
Пощо пішла, кохана Валю,
у хвилі чорної води?
Влилась печаль у карі очі,
такою в Небо Ти й пішла...
О, як зажурено хлюпоче
Твій палісад. Сумна бджола.
І я смертельним сумом повен –
печалі стачить на віки...
Чекай і мій загробний човен
у хвилях Вічної ріки.
Мені розлука серце крає,
з Тобою стрічі я чекаю.
9. Чорна бляха
Гадав, Тебе коса не вкосить,
та невигойний маю біль.
Гадав, біди нам, горя – досить,
та впала чорна заметіль.
Скорбота вдарила у травні
о спечній вечора порі,
позачиняла двері й ставні:
мов, тільки й світу, що в норі.
А Ти благала: «Хочу жити!»
І я молився: «Вбережи!»
Ба, долі, мабуть, не вгодити,
хоча біжи, хоча лежи.
Які криваві муки впали
на серце лагідне Твоє.
Сльоза скипала у печалі,
волала: «Боже, чи Ти є?»
Судилось Валі жити й жити:
така теплінь і неба синь!
Та домовина ладно збита...
Коли встигає Смерті млин?!
У мене в грудях жахи й страхи:
– Чому не там вкосило знов?
На грудях Смерті – чорна бляха.
І слід кривавих підошов.
10. Сумує сонячна стежа
Яка у серці чорна туга
по милій ладі, що пішла
калину рвати по яругах,
де тільки тиша та імла.
О люба, лиш на Білім Світі,
де Сонце в пахощах пливе,
є радості та щастя квіти,
буття реальне та живе.
Хоч пухом там Тобі землиця,
а вгамувалася душа?
Ой, плаче по Тобі зигзиця,
сумує сонячна стежа.
По ній ходила Ти, а нині
вона в печалі та журі.
По господині – дні полинні:
стьм’яніло Сонце угорі...
Шовкові трави сльози ронять,
верба застигла у жалі,
і соняхів дзвінкі корони
понахилялись до землі.
Поникли сріберні раїни:
не чути співу Валентини...
11. Пустельні протяги
Твої цілунки на моїх устах –
мов трепетні пелюстки ружі...
Мене поймає мимовільний страх,
що змиє їх життєва стужа.
В Твоїх цілунках – ніжності потік,
п’янливі пахощі планети...
Я був найщасливіщий чоловік:
мені дала Ти хист Поета.
Та падає із рук моїх перо –
не вмію вирізьбити втрату...
Ридає в скальних берегах Дніпро,
скорботою вмивається Оранта.
Пустельні протяги на трьох горбах...
Ні, не здолають мене стужі:
Твої цілунки на моїх устах,
мов трепетні пелюстки ружі.
12. Шоковий жах
Грозовисько туманного неба
у Твоїх заячало очах...
Світова непрощенна ганеба
переллята у шоковий жах.
Ти пішла; Ти прощально мовчала.
Закричала відчайно дочка:
«Нашу мамочку Небо забрало!..»
Невблаганна небесна Чека.
Скам’яніла душа моя, люба,
у судомнім ридаю плачі...
Ти пішла – і всесвітня погуба
уляглась на моєму плечі.
Впала ніч, проклятуща і чорна,
мов безодня, жадібна до жертв.
Захлинається сумом валторна,
у печалі серп Місяця стерп.
Ти відмучилась, Ти відстраждала...
О, за що Тобі кара така?!.
Від земного гіркого причалу
понесла Тебе в безвість ріка...
Зачекай! Зачекай, моє Сонце,
Бо, можливо, підступний лиш сон це?..
Але зорі – в печальнім узорі,
і калина ридає в ізворі...
13. Мого життя дзвінка палітра
У кожного своє кохання:
то мов зірниця рання-рання
чи у саду вишневий цвіт,
ба, сокола крутий політ...
А в мене – радісне заклання.
Моє кохання – наче піка:
офірував себе навіки
найкращій із усіх дівчат,
яка не прагнула палат,
не снила про молочні ріки.
Тепер на спадок мружать око,
на вілли стильні, під бароко,
а Ти обрала козака:
хоч не курця, не пияка,
а як невдаху ненароком?
Ми прожили – мов проспівали,
низали дні, немов коралі,
бо дав мені Тебе Господь –
як захист від крутих знегод,
як зірку, що всявала далі.
Ти згасла вже, та ллється світло,
що у душі твоїй розквітло:
Ти шлях освітлюєш мені
у дня гіркого полині,
немов над словом мудра титла.
Моя зоря, моя Замцерла,
поезії коштовне перло,
палітра помислів дзвінка,
Мадонни Божої рука,
Ти Невмируща, як Говерла.
14. Нам розлучатися – гріх
Не спиться, не лежиться, до труду збайдужів.
На обрії світанок ледь-ледь зарожевів.
Світанок – наостанок: його не стрінеш Ти,
бо вже обрала інші, блаженніші світи.
Прощай, моя леліє, моя свята любов,
уклін Тобі від пташок, від квітів і дібров.
А солов’ї ридають, і чайки – у плачі,
зажурено дзюркочуть задумливі ключі.
Я непритомний, люба, – на камінь упаду:
це, розумію, – старість у всохлому саду.
А серце й досі юне, не діждеться Тебе,
хоч пахне квіт петуній і небо – голубе.
Усе – як при Тобі ще. І все – інакше геть:
залитий світ журбою, печаллю повен вщерть.
Чи спалахне світанок, що вільний від журби,
коли б кохану Валю я раптом розлюбив?
Та в Небесах ми брали наш нерозривний шлюб,
тож у житті і смерті один одному люб.
Ні, смерть нас не розлучить, бо розлучатись – гріх,
бо Ти безсмертна, Валю, в поезіях моїх.
15. Уся країна за Тобою плаче
Прощай, моя голубко сизокрила,
невдовзі стрінемось на світлих Небесах...
Скількох людей Ти щастям одарила,
сама собі обрала найгіркіший шлях.
Усеблагий Всевидящий побачить
Твої шляхетні помисли, святі діла...
Уся країна за Тобою плаче,
Ти непогасно їй Замцерлою цвіла.
Дзвенить Твоє сопрано неповторне
і слово наймудріше у серцях людей...
Але ридають кобзи та валторни,
печаллю повняться анапест і хорей.
У цвіті яблуневому, Валюшо,
Ти на Землі живи, де соловейків спів...
Але кудись мандрують наші душі,
в які краї – я розгадати не посмів.
Планета, що теплом Твоїм зігріта,
пливе в немислимих парсеків грозовíй.
І на астральній голубій орбіті,
як лик святий, – зорить коханий образ Твій.
Прощай, Моя Голубко Сизокрила!..
Січеслав, 22.05.–11.06.2007
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328800
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.04.2012
Земля українська, прадавня країна,
Тебе гартувала Київська Русь.
Живи, Україно, цвіти, Україно,
Я щиро за щастя твоє молюсь.
А битви за тебе віками гриміли,
Тепер у Державі власній живем.
В Тобі зародилося мудре Трипілля,
I мова Твоя дзвенить солов’єм.
У цілому світі одна Україна,
Народи до серця свого пригорта.
Моя Україна, червона калина –
Вірна у дружбі, у честі свята.
Козацька держава, могутня країна,
До світлої долі народ ведеш.
Живи, Україно, цвіти, Україно,
Ти, повна відваги, вперед ідеш!
Січеслав, 2009
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328796
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.04.2012