Артур Сіренко

Стежка-ніж

                                         «А  ще  творити  квітники
                                             Майстер  був  рідкісний
                                             І  будувати  з  тиші
                                             Альтанки…»
                                                                 (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Стежка,  на  якій  кроків  не  чути
А  лише  шепіт
Слова  неясні,  незрозумілі,
Звуки  стишені
І  знову  –  мовчання.
Стежка,  яка  не  веде  нікуди,
Навіть  у  хащі,
Навіть  у  нетрі,
Навіть  у  сирість  вертеби,
Навіть  туди.
Стежка,  якою  мусить  блукати
Кожен  прочанин  чи  подорожній,
Кожен  їжак  з  думками-колючками,
Кожен  вухань  з  хвостом-епіграфом
Чи  то  епітафією  для  всіх  несміливих,
З  тонким  скляним  серцем  для  вина  черленого:
З  серцем-мішенню,
Кожен  гризун  з  зубами  репліками,
Кожен  мисливець  з  ножем  правди,
Кожен,  хто  заблукав
З  торбою  повною  часу,
Повною  днів,  років,  століть
Епох  і  тисячоліть,
Кожен  сумний  босоногий  
Мусить  ходити  колами,
Вертатися  до  сухого  дерева  –  
Щоразу,  аж  доки  не  зверне  обабіч  –  
На  стежку,  що  веде  у  Ніщо.  
Стежка,  на  якій  ніколи  трава  не  виросте,
Навіть  блекота  отруйна,
Навіть  нетреба  колюча,
Навіть  звіробій-кат,
Навіть  лунарія  забуття
Не  проросте  з  отого  от  шляху  битого,
Розбитого  й  проклятого.
Стежка,  яку  ніколи  не  споглядає  Місяць  –  
Цей  підсліпкуватий  забудько,
Цей  заброда  ґотичної  тьми.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848815
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.09.2019

Мох

                 «Давно  вже  замшіли  
                     Руїни  моєї  хати…»
                                                                     (Лі  Бо)

У  башту  моєї  пам’яті
Туди  -  на  горішній  поверх:
Отой,  що  під  самим  Небом,
Отой,  з  великими  вікнами,
Які  ледве  зранку  прочиниш  –  
Крізь  отвір  повзуть  хмари
Бавовною  білого  сну
У  цю  кам’яну  башту,
В  кімнату  з  холодними  стінами
Заходить  старий  мох
Гостем  чужим  і  непрошеним,
Кульгавим  онуком  гуна,
Босоногим  вершником
Кам’яних  комоней  зречення.
Руїни  замшілі  
Замку  моєї  свідомості
Темніють  у  сутінках
Старої  бабусі  Європи
Очима  почвар  готичних,
Блимають  на  рівнині
Отій,  що  внизу  під  Місяцем,
Отій,  з  ялівцем  колючим,
Який  гірчить  не  сьогодні
Плодами  своїми  смолистими.
І  цей  стрий  зайда,  блукалець-безхатько
Зелений  свідок  таємного
Дарує  мені  тишу,
Заперечує  книгу  «завтра».  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847682
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.09.2019

Недарма, все недарма

                                                     «Стороже  мій  ріки  підземного  світу,
                                                         Потоку,  що  людей  пожирає!
                                                         Енліль,  твій  володар,  куди  пішов?»
                                                                                                             (З  шумерського  епосу)  

Недарма  в  шумерському  та  аккадському  пантеоні  богиня  кохання  Інанна  (вона  ж  Іштар)  була  одночасно  богинею  війни.  Кохання  –  це  війна  зі  своїми  партизанами,  повстанцями,  гренадерами,  атаками,  полоненими,  полководцями,  солдатами,  камікадзе  і  капітуляціями.  Не  випадково  причиною  майже  кожної  війни  було  кохання  –  то  Паріса  і  Єлени  Троянської,  то  Генріха  ІІ  Короткий  Плащ  і  Алієнори  Аквітанської,  то  Франці  Фердинанда  і  Софії  Гогенберг.  Таке  от  поєднання  несумісного  (на  перший  погляд)  легко  могли  зрозуміти  перші  землероби  –  люди  плуга  і  зораної  землі.  Пастухам  це  зрозуміти  було  важко.  У  них  в  свідомості  сильніше  виражена  дуальність:  життя  –  смерть,  вовк  –  собака,  ворог  –  друг.  Пастухи  якщо  і  мислять  метафорично,  то  тільки  на  рівні  епосу.  Землероб  завжди  розумів,  нехай  інтуїтивно,  що  благо  може  бути  злом  і  навпаки.  Вода  дарує  урожай  і  одночасно  змиває  повінню  селище.  Сонце  дарує  колосу  життя  і  спалює  посухою  ниви.  Кохання  творить  нове  життя  і  одночасно  війну  та  ревнощі.  Недарма  у  тих  же  шумерів  та  аккадців  сестрою  Інанни-Іштар  була  Ерешкігаль  –  богиня  смерті  та  підземного  царства.  Іштар  йде  в  підземний  світ  –  Іркалу  на  зустріч  з  сестрою  –  дві  іпостасі  світу  сього:  кохання  і  смерть  мусять  періодично  воз’єднатися  в  одне.  Те,  що  кохання  невід’ємне  від  смерті  мислили  багато  хто:  від  Гомера  до  Нагіса  Осіми.  Останній  неодноразово  проштовхував  думку,  що  еротика  –  це  кохання  доведене  до  смерті.  Для  нього  юність  завжди  жорстока  (бо  як  же  інакше?  Це  старість  сентиментальна…),  а  людина  осягає  істину  тільки  пройшовши  через  смерть,  як  проходять  крізь  сито  буття  краплі  дощу  майбутнього.  Його  фільми  варто  дивитися  тільки  людям  з  міцними  нервами,  які  звикли  споглядати  Місяць  оповні  погожої  літньої  днини.  

Я  інколи  з  жахом  думаю,  що  було  б,  якби  шумери  не  будували  своїх  зіккуратів,  а  поклонялись  би  богам  в  храмах,  які  вважали  житлом  бога  –  як  розніжені  ласкавим  сонцем  і  теплим  морем  елліни.  Не  мали  б  ми  тоді  ні  астрономії,  ні  годинників,  ні  хемії.  Ні  навіть  алкоголіків.  Уявити  нинішню  цивілізацію  без  годинників  я  ще  можу,  а  от  без  алкоголіків  –  ні.  Щоб  мені  не  говорили  і  як  би  не  заперечували  мої  прості  істини,  але  іржавий  паротяг  прогресу  штовхають  вперед  алкоголіки.  Саме  вони  найнялися  машиністами  і  кочегарами  –  тимчасово.  І  якщо  вони  вимруть  як  мамонти  –  потяг  цивілізації  зупиниться.  Я  інколи  з  жахом  думаю:  а  може  вони  вже  вимерли?  І  тому  цивілізація  тупцює  на  місці  чи  навіть  задкує  поволі?  Останній  алкоголік  якого  я  знав  –  Омар  Хайям.  Після  Хайяма  алкоголіки,  звісно,  були,  але  мені  не  зустрічались  і  я  про  них  нічого  не  знаю.  

Шумерський  зіккурат  це  не  гробниця,  не  місце  жертвоприношень,  не  житло  бога.  Це  місце  споглядання  Неба.  Місце  для  спроби  розгадати  таємницю  таємниць  –  зрозуміти  минуле  й  прийдешнє,  суть  світу  цього  і  сенс  буття.  Вони  вважали,  що  все  це  написано  в  Небі  –  у  візерунках  світил.  Вони  були  першими,  хто  спробував  це  прочитати.  Ми  тепер,  звісно,  кажемо  (точніше  себе  марно  переконуємо),  що  прочитали  невдало,  що  нічого  там  не  написано,  що  ми  бачимо  більше.  Але  так  чи  інакше  –  найвагоміше,  що  придумали  шумери,  це  не  колесо  і  плуг,  не  математика  і  не  космічна  містика,  це  література.  Плуг  і  серп  винаходили  не  раз  знову  і  знову,  як  тільки  ненаситні  і  злі  боги  дозволяли  людям  ростити  злаки  й  гіркуваті  овочі.  А  от  літературу  винайти  було  тяжко.  Для  цього  необхідно  було  довгий  час  малювати  кров’ю.  І  то  не  на  стінах  печер  тарпанів  і  мамутів,  а  свою  долю  на  глиняних  глеках.  Ми  досі  живемо  метафорами,  які  придумали  вони  –  шумери.  Сучасна  цивілізація  базується  на  їхньому  епосі  та  легендах:  європейська  література  не  мислима  без  Біблії,  а  кожну  її  метафору  придумали  саме  вони  –  шумери.  Від  них  відштовхується  як  від  берега  вся  європейська  й  мусульманська  культури  подальших  часів.  А  це  не  просто  «добрий  шмат  світу»  -  це  наш  світ.  Все  інше  так  –  екзотика.  Можна  сказати,  що  нинішній  світ  з  усіма  його  алюзіями  та  «прогресом»  придумали  саме  вони  –  шумери.  Звісно,  ми  нині  нарікаємо,  що  світ  вони  придумали  поганий  –  надто  багато  в  ньому  відвертого  і  злого.  Але  маємо  зразки  інших  світів  –  які  придумували  люди  паралельно.  Той  же  китайський  світ,  де  в  саме  поняття  «гуманізм»  вкладається  абсолютно  інший  зміст,  де  «прогрес»  -  це  щось  в  принципі  погане.  Якби  сучасну  цивілізацію  придумали  давні  китайці,  це  було  б  звісно  красиво,  естетично,  може  навіть  вишукано  і  охайно,  але  це  був  би  красивий  тупик  з  вічними  зітханнями  про  ідеальне  минуле.  

Про  шумерів  ми  знаємо  більше,  аніж  це  можна  було  б  уявити,  хоча  вони  зникли  як  сон  Землі  ще  чотири  тисячі  років  тому.  Вони  лишили  літературу.  Свою  літературу  місячного  світла  і  прозорої  води.  Не  темні  лабіринти  єгипетської  «Книги  мертвих»  чи  папіруси  опалені  жарким  сонцем  фаталізму  пірамід,  а  чуттєві  пісні  буття  –  земного  буття  і  земних  радощів  тіла.  Записали  свої  слова  на  сторінках  глиняних  книг.  Не  на  м’якому  шовку,  не  на  бамбукових  паличках,  не  на  нетривкому  папері,  що  йде  димом  від  першої  ж  недбалої  і  неочікуваної  війни  і  навіть  не  на  коров’ячих  шкірах,  а  на  жилах  Землі,  що  так  швидко  кам’яніють  від  того  ж  жовтого  вогню.  

Про  нашу  давню  цивілізацію  –  країну  отих  мальованих  глечиків  солом’яних  трипільців  ми  не  знаємо  майже  нічого  –  так,  здогадки,  домисли,  фантазії.  І  це  зовсім  не  тому,  що  писемність  ці  орачі  неозорого  так  і  не  придумали  і  своє  найпотаємніше  так  і  не  записали.  Не  тому.  Просто  серед  наших  пращурів  панував  дивний  звичай  –  все,  ну,  буквально  все  періодично  спалювати  вщент  і  починати  заново.  Спочатку.  Може  це  і  мало  який  сенс  –  чисто  гігієнічний  –  якщо  цивілізація  давня,  то  в  ній  накопичується  надто  багато  хворобливого  і  потворного,  потрібне  якесь  періодичне  очищення.  Але  без  кінця  і  краю  все  знищувати  –  створене  тобою  ж…  Це  як  мінімум  дивно.  Добре,  хоч  черепки  глеків  не  горять,  інакше  ми  би  думали,  що  тут,  на  цих  чорноземах  сім  тисяч  років  жили  дикуни,  які  тільки  вміли,  що  жерти  і  вбивати  тварин.  Але  все  намальоване  ними  для  нас  так  і  лишається  загадкою.  І  внесок  отих  будівничих  дерев’яно-солом’яних  міст  в  сучасну  цивілізацію  ніякий  –  все  забуто…  Кліматична  катастрофа  3100  року  до  н.  е.  хоч  і  була  причиною  появи  світлої  та  сонячної  епохи  бронзи,  але  стерла  з  Європи  давні  цивілізації  землеробів,  настав  час  пастухів,  яким  тільки  ще  слід  було  навчитися  кидати  в  землю  зерно,  будувати  міста  і  малювати  знаки  вічності.

Енеоліт  був  епохою  Місяця,  Ночі,  Темряви,  підземних  кривавих  треб  божествам  Землі.  Епохою  жіночих  божеств.  А  вони  чомусь  були  особливо  жорстокі  і  вимагали  людської  крові.  Бронзовий  Вік,  що  прийшов  так  несподівано,  був  епохою  Сонця,  яскраво  дня,  високого  неба,  богів,  що  живуть  у  синяві,  там,  за  білими  хмарами,  що  вміють  тримати  в  руках  блискучі  мечі  і  підкорювати  хаос.  Якщо  й  потребують  жертв,  то  не  в  темн6их  лабіринтах  Вертеби,  а  на  вершинах  опалених  Сонцем  курганів.  І  то  жертви  коня  –  тварини  вітру,  швидкості  і  світла.  І  вже  не  треба  громадити  важкі  кам’яні  мегаліти  для  подорожі  в  їхній  потойбічний  світ,  варто  лише  серед  степу  запалити  на  жертовнику  вогонь.  Всі  народи  (хто  вижив,  звісно)  важко  долали  цю  межу  між  енеолітом  та  Бронзовим  Віком  –  переступали,  як  переступають  грань  між  буттям  і  небуттям.  Всі,  крім  шумерів.  Вони  цю  межу  просто  не  помітили!  Може  тому,  що  жили  в  глиняному  світі.  А  том,  що  камінь,  що  мідь,  що  бронза…        

Що  мене  найбільше  вражає  в  шумерському  цивілізаційному  спадку,  так  це  нетлінність.  Читаєш  пісні  про  бородатого  Гільгамеша  –  правителя  глиняного  міста  серед  малярійних  боліт  забутого  часу  і  думаєш:  «Все  було  недарма.  Геть  все.  Навіть  пошуки  неіснуючого  –  безсмертя.  Недарма.  Їхнє  життя  в  безодні  тисячоліть,  у  тій  прірві  часу,  від  якої  просто  крутиться  в  голові  –  все  було  недарма.  А  значить  може  і  наші  діяння  теж  недаремні.  Немарні.  Може  все  має  сенс,  навіть  наше  життя  –  якщо  хоч  не  для  нас,  то  для  наших  незнаних  і  незбагненних  нащадків.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847672
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.09.2019

Порожнє Небо

     «Птахи  співають,  плаче  соловей,
         Але  долини  вкриті  ще  туманом…»
                                                 (Франческо  Петрарка)

Відлітають  ластівки  –  
Чорно-білі  знаки  апокрифів,
У  синьому  Небі  стає  порожньо
У  цьому  високому  Небі  Конфуція  –  
Жебрака  нещасного  царства  У.
Стає  в  блакиті  так  пусто  й  незатишно,
Наче  на  другий  день  творіння,
Коли  Бог  бадьорий
Створив  Ніщо.

Покидають  нас  ластівки
І  хто  зна  чи  повернуться,
Лишаються  круки  –  
Свідки  вічного  тліну
На  кронах  дерев  скорботи,
На  землі,  що  не  зорана
Плугом  святого  оновлення
(Нехай  і  осіннього)  –
Залізним  зубом  змін.

Полишають  нас  ластівки
Одних  в  країні  зажуреній,
Сиротами  під  деревами  смутку.
Лишаються  з  нами
Окрім  граків-філософів:
Дітей  старого  Сократа
Горобці  буденної  сірості
Веселитись  своїм  цвірінь,
Коли  хоч  в  петлю,  хоч  з  мосту  в  вир,
Коли  в  цій  елегії  поля  –  
Спаленої  ниви  майбутнього  –  
Холодної  і  сухої:  соломою  спогадів
Застелено  долівку  дому,
Нашого  –  де  ми  чужі,
Хати,  де  нас  нема,
Бо  ми  журавлі
Країни,  де  немає  озер.

Відлітають  ластівки  –  
Чорні  крапки
Книги  Високого  Неба,
Маленькі  постскриптуми
До  згорнутих  рукописів  Шляху,
Що  так  просякли  олією  часу  –  
Важкого,  як  тосканське  олово.

Відлітають  ластівки,
А  в  мене  в  долоні  
Рожевий  журавель  з  торбою:
Чорною,  наче  ніч  Фоми-апостола,
Що  лишив  нам  Євангеліє,
Що  досі  за  сьома  печатками.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846312
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2019

Тільки мовчання

 «…  Судилось  так  –  вгамовуючи  спрагу,
           З  одного  джерела  життя
           Нектар  з  отрутою  замішаний  я  п’ю…»
                                                             (Франческо  Петрарка)

Не  кажіть  мені  нічого  про  крейцери,
Які  ховають  у  своїх  волохатих  сумках
Кенгуру  –  громадяни  держави  незайманості,
Мовчіть  про  сліди  на  воді,
Які  лишає  своїми  лапами
Вухатий  звір  Сіріус.

Не  кажіть  мені  про  королів  Гімалаїв  –  
Білої  країни  вічної  тиші  –  
Їм  затісні  їхні  мідні  корони:
Не  для  таких  черепів  мовчання  ковані.
Хто  вчив  їх  тримати  молоти
У  кузні  одвічного  Агні-хотара  –  
Посланця  до  ласих  богів-дармоїдів?

Не  кажіть  мені  про  око
Лисого  розбійника  Неба:  
Надто  хиже  воно  й  невблаганне,
Надто  сині  його  зіниці,
Надто  рідко  воно  дощем  плакало
Над  землею,  що  давно  висохла
Від  сподівань  гарячих  і  марних.    

Не  кажіть  мені  про  Золотий  Вік  –  
Я  досі  з  чорнозему  викопую
Його  уламки  блискучі
І  несу  їх  на  торжище  –  
До  лісу  жадібних  липких  пальців.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844496
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2019

Про любов

     «Я  вірив  у  рядки,  що  сповнені  вогнем…»  
                                                                 (Франческо  Петрарка)

Коли  за  вікном  зелене  Сонце
Грає  в  покер  з  божевільними  шкіперами
Намальованого  моря  заграви
Насміхаючись  над  доведеними  теоремами
(Наче  громадив  їх  не  Евклід,  а  Нерон),
Келих  волошкового  трунку
Поля,  яке  орали  тарпанами  та  турами
Жовтоокі  сивобороді  зайди  –  
Такі  ж  заброди,  як  граф  Каліостро,
П’є  молодик-пастух  сопілкар,
Що  так  схожий  на  Оноре  Мірабо,
Що  димить  люлькою-любкою  з  червоного  дерева  –  
Такою  самою  як  в  Шарля  Моріса  де  Талейрана  –  
Капелана  всіх  заспокоєних,
Капітана  всіх  хуторянських  писарів.

Коли  за  дверима  срібний  флорин  Місяця
Ховає  в  калитку  воловошкіряну  
Тьма-єретичка:  ворожка  й  шахрайка,
Босорканя  порожніх  рук  і  порожньої  хати,
Виходить  на  поверхню  ставка-ристалища
Срібнолускатий  лицар-страховисько  –  
Требник  і  митар  сліпих  зірок  –  
Дітей  старого  сухотника  Зевса,
Ми  збираємо  зашморги  лісових  стежок
Аби  не  втрапив  до  них  романтик  заєць  –  
Друг  всіх  пстругів  та  опришків,
Вартовий  подвійної  чаші,
Сторож  жертовника  північного  вітру  –  
Шамана,  що  накликає  дощ
Коли  порожньо:  що  в  Небі,  а  що  на  тверді.

Коли  за  димарем  тільки  Небо
І  жодного  птаха,  жодного  жайвора
Ми  зітхаємо  і  сумуємо:
А  чому  ж  так  синьо,
А  чому  ж  так  порожньо,
А  чому  ж  так  високо,
А  чому  ж  так  хочеться
Небуття.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844486
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2019

Колісниця Сонця

                             «Зітхаю,  наче  листям  шелестить
                               Журливий  вітер…»
                               (Франческо  Петрарка)

Моя  муза  зеленоока
Явилась  мені  серед  лісу  Данте,
Серед  листяних  хащів
Над  якими  неслась  в  Океан
Колісниця  шаленого  Cонця.

Моя  муза  зеленоока
Сонетом  сумного  Петрарки
Співала  мені  про  вечір,
Коли  всі  кольори  гаснуть:  
Навіть  кольори  стокроток  –  
Квітів  Гасконі  й  Тулузи:
Сутінок  альбігойців.

Моя  муза  зеленоока
Біля  стежок  оленів  
Дарувала  мені  одкровення,
Таїну  води  і  повітря,
Дарувала  мені  вічність,
Розказала  мені  про  безсмертя
Тіла  мого  космічного  
І  духу  мого  невагомого.  

Моя  муза  зеленоока
Блукала  серед  туману
Серед  дерев  колючих
Давніх,  як  оці  гори,
Поринала  в  ріки  холодні
Ступала  ногами  босими  
На  каміння  круглі  й  гладенькі.  

Моя  музо  зеленоока!  
Де  блукаєш  ти  нині,
В  яких  краях  незнаних
Шукати  мені  сліди
Твоїх  тендітних  ніг…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838466
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.06.2019

Ніч-безвихідь

                     «…  Але  ніч-безвихідь  а  Місяць  хворий
                               І  тільки  сова  кричить
                               Їй  не  спиться  в  пітьмі…»
                               (Гійом  Аполлінер)  

Лишається  тільки  самотність:
Там  –  на  денці  келиха,
Лишається  тільки  журба
У  темному  замку  ночі,
Де  ніхто  не  запалить  свічку  –  
Ніхто  –  навіть  сірий  пугач,
Де  ніхто  не  зазирає  в  вікна:
Ніхто,  навіть  Місяць.
Лишається  тільки  мовчання  –  
Густе,  як  пітьма  колодязя
З  якого  ніхто  не  черпає  воду:  
Навіть  черепахи  
Забули  про  його  існування,
Саме  ті  черепахи,
Що  несли  на  панцирах  знаки:
Знаки  холодної  сув’язі  
Пори,  коли  все  завмерло.
У  пітьмі  –  густій  як  інферно,
Чужинецькій,  як  сингулярність  
Мурую  коло  води  стіни  –  
Твердиню  сірого  каменю,  
Незриму  в  цій  безпросвітності,
Шукаю  поглядом  хмари:
Білі,  як  небесне  морозиво,
Але  бачу  тільки  пітьму,
І  жодної  зірки:
Жодної,  навіть  колючої,
Навіть  невдахи  Сіріуса  –  
Світила  собачих  часів
Нема.
Тільки  пітьма…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838464
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.06.2019

Замість скрипки

 «Глухий  скрипаль  я  граю  на  струнах  дощу…»
                                                                             (Гійом  Аполлінер)

Замість  скрипки
У  мене  нині  похмурий  день:
Травневий  мокряк
(Краще  б  злива).
Колись  була  в  мене  скрипка  залізна,
Нині  нота  –  одна  –  трохи  іржава,
З  гострим  краєм,
Важка  як  Смерть,
Недоречна  як  все.  
Замість  музики
У  мене  нині  сирість:
Вода  на  траві,
Вода  на  землі,  
Вода  в  повітрі.
Крап.  
Колись  я  місив  болото
І  мріяв  просушити  плямистий  одяг,
Нині  ховаюсь  під  парасолю  –  
Чорну  як  хмара,  
Як  небо  вночі,  як  діра  в  часопросторі.
Як.  
Граю  мелодію,  яку  ніхто  не  почує.
Повторюю  звуки,  які  виснуть  в  повітрі:
З  них  збудують  собі  музей  кохання
Мокрі  горобці.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838358
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2019

Розчинення

           «…  Незабаром  розчиниться  в  просторі
                     Пам’ять  моя…»
                                                           (Гійом  Аполлінер)

Він  називав  її  Лу
І  просив  не  шкодувати  про  забуття,
А  для  мене  ці  звуки  
Ця  сукупність  літер
Зовсім  не  імено  кралі
Яскравого  плаття
І  паризької  зачіски,
Це  назва  царства  вузькооких  людей,
Де  жив  бородатий  філософ.
А  ще  чомусь  згадуються  птахи
З  рожевим  пір’ям  
І  журавлі,
Які  сідають  на  руки
На  долоні  –  як  спогади  
На  дроти  пам’яті.
Дивак  Гійом  –  
Він  так  само  глухнув  від  канонади,
Так  само  мислив  квітами  мигдалю,
Коли  навколо  був  тільки  бруд  бліндажів
І  в’язке  болото  шанців,
І  бачив  якусь  красу
В  чорних  миттєвих  квітах  вибухів,
Так  само  думав,  що  не  повернеться:
Цей  дивак  –  менестрель  моста  Мірабо.  
А  я  співаю  про  міст  над  Бистрицею,
Теж  не  знаю,  чому  я  ще  є,
Теж  не  знаю,  чому  так  все  минає,
Але  спогади…  Спогади…
Невже  вони  розчиняться
В  порожнечі  Ніщо?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2019

Спогади зникли

     «Входить  сонце  в  бурштин  заграви
         Наче  кісточка  в  абрикос…»
                                         (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

Благодатний  дощ  змив  спогади,
Як  змиває  зграя  метеоритів
Темряву  ями  Неба  –  
Такого  ж  бездонного,
Як  майбутнє,  
Як  сам  Час  –  незачесаний  старець,
Першонароджений  біловбраний.  
Благодатний  дощ  змив  спогади  –  
Пам’ять  перетворилася  
На  чисту  сторінку,
Де  жодного  слова
Не  написано  про  перші  юнацькі  захоплення.  
Дощ,  який  все  змиває,
Все  оновлює,  все  робить  чистим,
Як  листок  Китайського  майстра,
Який  тільки  мислить,
Які  ієрогліфи  написати,
Який  навіть  не  почав  розтирати  туш,
Який  не  має  картини  навіть  в  уяві.  
Після  дощу  –  особливо  цього  –  літнього
Все  так  прозоро
Наче  в  краплі  води.  
Ось  так  і  живу  –  без  спогадів
Про  сумне  минуле  своє…  
Сьогодні.  Серед  дощу.  Майбутнє!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2019

Дож

                           «Іриси  зів’януть  ледве
                               Торкнеться  їх  голос  мій
                               Заплямлений  кров’ю  заграви…»
                                                                     (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

Іриси  –  квіти  веселки,
Сині  квіти  босоногих  арфістів
В’януть  в  солоній  Італії
На  квітнику  дожа  –  
Незачесаного  Франческо
На  дикому  квітнику  неохайному,
Що  сам  собі  виріс  обабіч  
Виноградника  важких  сонетів,
Біля  розтрощених  діжок,
Біля  старої  халупи  –  
Помешкання  бородатого  сторожа
Шевця  зашкарублих  постолів  Сонця
І  кравця  білої  свити  Місяця.
Обабіч.
Метелики  зі  сумними  очима
І  крилами  кольору  флорентійського  оксамиту
(Три  флорини  для  монаха,  
Три  флорини  для  жебрачки,
Три  флорини  для  опудала  –  
Усього  дев’ять)
Очікують  п’янкої  осені  –  
Осені  дивака  Петрарки.
А  вона  все  не  йде,  
А  вона  все  не  вірить,  
А  вона  все  комизиться
(Наче  не  матрона  вона,  а  діва  –  
Артеміда  лісу  оленів.)  
Я  хотів  побачити  човен  –  
Той  самий,  зі  скляною  чашею,  
Той  самий  –  без  вітрила  і  якоря,
Що  зробили  з  старої  газети,
Чавунної,  як  і  все  ренесансне.
Хотів  лише  побачити,  
Але  де  там…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835780
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2019

Мета

                             «Для  туманів  світанку
                                 Вони  народились…»
                                                         (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

Кохана,  нас  омивала  вода  
Холодна  й  прозора
Ріки,  що  падала  з  гір
Донизу  –  
У  безодню  людського  духу.
Кохана,  нас  омивали  дощі
Колючими  краплями
Холодного  літа,
Колючими,  наче  голки
Старезних  зелених  дерев.  
Ми  створені  для  туману:
Густого,  як  біле  марево.
Ми  створені  для  світанку:
Яскравого,  як  палітра  художника.  
Ми  створені  для  буревію,
Що  гарцює  над  крижами  гір,
Наче  не  вітер  він,  
А  божевільний  огир.
Ми  створені  для  дороги:
Нескінченної  гірської  дороги
Без  кінця  і  початку.  
Ми  створені  для  вогнища:
Гарячого,  наче  серце,
Язикатого,  наче  трава.  
Ми  створені.  
Серед  нашого  часопростору…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835776
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.05.2019

Руно Іберії

                                                     «Небо  кольору  попелу,
                                                         Дерева  кольору  білого,
                                                         Чорне,  чорне  вугілля  –  
                                                           Жниво  згоріло…»
                                                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

У  старі  часи  –  ті  далекі,  ще  до  панування  пихатого  Риму  –  Іспанія  мала  зовсім  інше  ім’я  –  Іберія.  І  населяв  ту  жовту,  опалену  нещадним  сонцем  країну  загадковий  народ  –  ібери.  Про  них  ми  знаємо  одне  напевно  –  цей  народ  всім  був  чужий.  І  всі  намагались  його  якось  проковтнути-асимілювати:  і  войовничі  невдахи  кельти,  і  вічні  блукальці  фінікійці.  Вдалося  це  хіба  що  римлянам  –  нащадкам  пастухів  з  їх  мідними  легіонами,  що  несли  всюди  закон  і  владу,  забуваючи  при  цьому  про  красу  і  переймаючи  розваги  та  нерозумні  звичаї  в  підкорених.  Як  це  не  дивно,  але  в  ті  часи  Грузію  теж  називали  Іберія.  Припускають,  що  в  отій  жовтій  Іспанії  жило  з  часів  першого  землеробства  купа  різних  народів.  І  всі  якісь  дивні,  всі  якісь  не  індоєвропейці.  І  лишився  собою  тільки  один  давній  і  дивний  народ  –  баски,  мова  яких  трохи  нагадує  грузинську.  Хто  зна,  може  вони  і  є  уламком  тої  «Старої  Європи»  -  Європи  перших  землеробів,  коли  за  вісім  тисяч  років  до  нової  ери  виникло  в  Малій  Азії  та  Закавказзі  землеробство,  і  перші  носії  неоліту  розселились  звідти  по  світу,  заселивши  ще  дику  Європу.  А  потім  тих  землеробів  змели  з  Європи  після  чергової  кліматичної  катастрофи  скотарі  індоєвропейці  –  аборигени  неозорих  степів  Понтиди.  Лишилися  тільки  баски  –  як  уламок.  Лігури  та  пелазги  зникли  як  тінь,  як  нагадування  на  сторінках  книг  Геродота  про  перших  людей  зерна  та  винограду.  

В  Іспанії  –  навіть  в  сучасній,  в  тій  Іспанії,  що  пережила  століття  реконкісти  та  інквізиції,  зберігся  дивний  жорстокий  звичай,  кривава  розвага  –  забави  з  биком  –  корида.  Переважно  такі  архаїчні  розваги  часів  неоліту  зберігаються  в  країнах,  що  не  мали  власних  «темних  віків»,  поневолення  та  чуда  визволення.  Можливо,  такий  анахронізм  пов’язаний  з  тим,  що  завоювання  чужоземцями  відбулось  майже  миттєво,  а  визволення  тривало  мало  не  700  років  –  довгих  і  тяглих  наче  бразильський  каучук.  В  Іспанії  після  короля  Альфонсо  VI  Хороброго  взагалі  все  було  анахронічно  –  і  Дон  Кіхот,  і  Гойя  і  навіть  громадянська  війна.  Цікаво,  що  забави  з  биком  були  відомі  ще  на  острові  Крит  за  кілька  тисячоліть  до  Різдва  Христового.  Певно  їх  вигадали  все  ті  ж  перші  неолітичні  землероби:  бик  для  них  був  орачем,  силою,  яку  треба  було  підкорити.  Вони  ж  і  занесли  цю  дику  забаву  в  Іспанію.  Індоєвропейцям  ця  розвага  видавалась  страшною:  лишилась  відгомоном  в  легендах  про  Мінотавра.  Елліни  були  нащадками  степових  скотарів.  Для  них  бик  був  істотою  священною,  засобом  існування,  а  не  рабом,  якого  слід  було  подолати  і  вбити.  

Індоєвропейці  (елліни  в  тому  числі)  зруйнували  цю  землеробську  цивілізацію  Старої  Європи,  але  після  цього  продовжували  дивились  на  неіндоєвропейців  як  на  вчителів,  попередників.  Недарма  кельти  плели  мереживо  слів  –  легенди  про  дітей  богині  Дану,  а  греки  вирушили  в  подорож  за  золотим  руном  –  до  колхів,  до  більш  давньої  цивілізації  ніж  їхня  –  Мікенська.  Ще  Гомер  і  його  вдячні  слухачі  розуміли,  що  золоте  руно  –  це  метафора.  Насправді  аргонавти  рушали  в  далечінь  невблаганного  моря,  в  вир  цієї  вічнорухомої  стихії  Посейдона  не  за  золотом,  а  в  пошуках  істини,  в  пошуках  поезії.  Недарма  з  собою  вони  взяли  кращого  поета  свого  часу  –  Орфея.  Руно  –  істинну  поезію  (ширше  –  літературу)  вони,  звісно,  здобули  і  в  Грецію  привезли.  Щоправда  для  цього  довелося  посіяти  в  землю  зуби  дракона,  що  зійшли  недобрими  паростками  –  війною.  Але  це  побічні  наслідки  цивілізації.  C'est  la  vie  чи  то,  перепрошую,  es  la  vida.  Таке  вже  воно  –  людське  життя.  Думаємо,  що  сіємо  зерна  доброго  і  вічного,  але  замість  зерен  недобрий  цар  підсуває  зуби  дракона.  І  виростає  війна.  На  своє  нещастя  крім  золотого  руна  –  істинної  поезії  аргонавти  привезли  в  Елладу  ще  й  Медею  –  містику,  що  повбивала  і  своїх,  і  чужих  дітей  –  дітей  героя.  Мені  інколи  здається,  що  містерії  тессалійців  прийшли  в  Елладу  саме  з  Кавказу.  І  привезла  їх  саме  Медея.  В  Іспанії  ні  за  яким  руном  нікуди  плисти  і  не  треба  було  –  по  Іберія  ось  вона,  на  місці,  тут  же.  Щоправда  замість  руна  тут  здирали  шкіри  биків,  які  були  зовсім  не  золотими.  І  шили  з  цих  шкір  черевики  та  чоботи.  Ті  самі  botas  які  вдягали  на  ноги  конкістадори  висадившись  на  Глибокий  Берег  перед  кривавою  і  злою  конкістою.  Тому  місцеві  іспанські  аргонавти  нікуди  не  пливли.  Пливли  інші  –  ті,  хто  шукав  не  золотого  руна,  а  просто  золота,  що  на  очах  втрачало  свою  ціну.  

Серед  цих  іспанських  аргонавтів  було  троє  диваків,  троє  творців  свої  хворих  божевільних  світів  –  Мігель  де  Сервантес  Сааведра,  Франсіско  де  Гойя  і  Лус’єнтес,  Федеріко  Гарсіа  Лорка.  Перший  аргонавт  написав  роман  про  такого  самого  аргонавта,  що  тікав  з  реального  світу  у  світ  вигаданий,  де  люди  прекрасні  і  романтичні  –  всі,  навіть  продавці  свиней.  Другий  аргонавт  від  страшної  дійсності  тікав  у  свій  вигаданий  мальований  світ,  який  був  ще  більш  страшним,  аніж  світ  реальний.  Бо  в  реальному  світі  лишалась  хоч  якась  надія,  хоча  б  на  урожай  оливок  та  гіркого  мигдалю.  У  тому  ж  –  вигаданому  –  тільки  жахи  війни,  тільки  чудовиська,  яких  породжує  сон  свідомості,  тільки  шабаші  відьом,  потворні  капрічос,  що  виросли  «ще  з  того  пилу»,  тільки  Сатурн,  що  пожирає  своїх  дітей.  Третій  аргонавт  нікуди  не  тікав.  Він  золоте  руно  знайшов  у  країні  своїх  мрій,  що  була  тут  же  –  в  Іспанії.  Оцю  свою  «не  втечу»  він  перетворив  на  принцип  і  дотримувався  його  навіть  тоді,  коли  з-під  землі  проросли  зуби  дракона.  Може  тому,  що  зрозумів  –  тікати  нікуди.  Та  й  не  потрібно.  

Лорка  зрозумів  найголовніше  –  всі  поети  аргонавти.  Тільки  в  тих  –  давніх  аргонавтів  було  постійне  відчуття  війни:  світ  навколо  ворожий,  якщо  є  щось  в  житті  вартісне,  то  його  треба  здобувати,  його  ніхто  не  подарує,  а  в  романтичного  і  сумного  Федеріко  було  передчуття  –  передчуття  громадянської  війни.  Ще  більш  виразне  і  моторошне,  аніж  у  Сальвадора  Далі.  Бо  в  картинах  Далі  це  передчуття  якесь  відсторонене  –  воно  стосується  народу,  країни,  але  не  митця  особисто,  то  в  Лорки  це  в  першу  чергу  особиста  трагедія,  особиста  смерть.  Під  час  громадянської  війни  гинути  в  першу  чергу  поетам,  а  потім  уже  козопасам  та  бондарям.  Тим  бондарям,  що  роблять  діжки  з  деревини  старих  дубів  для  міцних  іспанських  вин.  І  це  передчуття  робить  все  безнадійним  –  все,  навіть  кохання:

                                               «На  черепі  місячно,
                                                   Дірявому  й  синьому,
                                                   Мої  «кохаю»  перетворились
                                                   У  сталактити  солоні.
                                                   А  далі  –  засніжене  поле…»

В  Іспанії  всі  сталактити  солоні.  Надто  суха  атмосфера  в  її  недобрих  печерах  для  солодких,  кислих  чи  гірких  сталактитів.  Тільки  сіль.  І  то  не  сіль  землі  –  сіль  печер.  Тих  самих,  на  стінах  яких  перші  кроманьйонці  малювали  диких  коней.  Він  не  просто  передчував,  він  був  впевнений,  що  у  вирі  прийдешньої  громадянської  війни  його  вб’ють.  Тому  основна  тема  його  пісень  сонячних  просторів  і  задушних  ночей  тема  смерті.  Без  цієї  жебрачки  і  господині,  пастушки  стада  людського  і  королеви    нікуди.  Візит  цієї  гордої  сеньйори  –  найголовніше,  що  може  бути  в  Іспанії.  Все  інше  так  –  фантазії  Дон  Кіхота.  Ілюзії.  А  про  оце  от  треба  дати  розпорядження  наперед:  

                                                 «Коли  світ  я  покину
                                                     Поховайте  з  гітарою
                                                     Мій  прах  у  пісках  рівнини…»

Бо  гітара  –  це  світ  де  надто  багато  всього  живе  і  блукає.  Бо  в  цьому  іспанському  світі,  особливо  в  Андалусії  –  землі,  яку  створили  варвари  вандали,  зайди  цигани,  життєлюби  маври  та  пишна  Візантія,  пані  Смерть  –  постійна  відвідувачка  кожної  таверни,  гостя  у  чорному,  їй  потрібно  наповнити  келих:  

                                               «Смерть  зайшла
                                                   І  пішла  
                                                   З  таверни.
                                                   Чорні  коні  
                                                   І  темні  душі
                                                   В  ущелинах  гітари
                                                   Блукають…»

Тільки  у  Лорки  смерть  є  «добрим  ангелом  з  оливковим  серцем  та  смоляною  косою».  Ніхто  ні  до,  ні  після  Лорки  не  насмілювався  назвати  Смерть  «добрим  ангелом».  Хіба  що  Рабіндранат  Тагор,  і  то,  «добрим  ангелом»,  «лагідною  мамою»,  а  це,  погодьтеся,  не  одне  й  те  саме.  Смерть  для  Федеріко  не  трагедія,  не  кінець  всього  сущого.  Це  повернення.  Повернення  додому.  У  ті  темряву  з  якої  все  виникає  і  до  якої  все  повертається.  Все,  навіть  світло:

                                                 «Я  повертаюсь  додому.
                                                     У  глибинах  мого  я  стогнуть,
                                                     Тріпочуть  голубки  –  мої  тривоги.
                                                     А  на  краю  небосхилу
                                                     Падає  день-відро
                                                     У  колодязь  ночі  бездонної!»

Навіть  збір  урожаю  –  це  не  свято  добробуту,  не  радість.  Це  торжество  все  тої  ж  худої  блідої  панянки,  яка  чомусь  в  Іспанії  вдягає  не  білі  шати,  а  чорні:  

                                                 «Пшениця  віддалась  на  милість  смерті
                                                     Серпи  колосся  ріжуть.
                                                     Тополя  хилить  голову  в  розмові
                                                     З  душею  вітру  легкою  та  свіжою.
                                                     Пшениці  хочеться  лише  мовчання…»

Звичайно,  крім  смерті  можна  ще  писати  про  дона  Педро.  Бо  він  теж  аргонавт.  І  теж  як  і  Дон  Кіхот  замість  корабля  мандрує  на  коні.  У  цій  країні  вітряків  та  кам’яних  халуп  це  єдиний  вартий  аргонавта  засіб  пересування.  Прочани  подорожують  пішки.  Бо  дорога  чи  то  до  Севільї,  чи  то  до  Сантьяго  непевна  для  вершника.  А  кінь  –  супутник  шляхетного,  а  не  відлюдника.  Бо  кабальєро  це  і  шляхтич,  і  вершник,  і  співець  серенад  одночасно.  І  тільки  коней  поважає  неприкаяний  Місяць  –  світило  ночей:  

                                               «Місяць  зашпортався  за  білий  косяк  табуна…»

Місяць  на  думку  оцього  гітариста  Федеріко  –  це  танцюрист.  Не  злодій,  що  крадеться  над  дахами  палаців  і  замків,  не  сумний  відлюдник  і  навіть  не  філософ  –  це  танцюрист:  

                                           «Це  танцює  Місяць  
                                               Над  долиною  мертвих…»

Таке  може  бути  тільки  в  Іспанії!  Надривні  пісні  Лорки  настільки  глибоко  іспанські,  що  їх  треба  не  читати,  а  співати  під  гітару  –  сумну  андалузьку  гітару.  Його  вірші  –  це  саме  Іспанія,  що  втілилась  в  слова.  Країна  жовтого  та  червоного,  країна  спеки  і  відпочинку  в  тіні  –  сієсти  в  час,  коли  панує  нещадна  спека…  

Іспанія  століттями  або  слухала  своїх  поетів  виключно  вночі  доплітаючи  до  слів  нічних  серенад  звуки  цикад,  або  вбивала  їх  –  вироками  Торквемади,  в  шалі  самознищення,  чи  на  полях  війни  –  як  Роланда.  Бо  Роланд  теж  поет,  менестрель  криці  і  вірності.  І  теж  іспанець.  Всі,  хто  визнає  своїм  королем  Карла,  хто  в  руків’ї  меча  бачить  хрест,  а  кожну  війну  розуміє  як  хрестовий  похід  –  той  іспанець.  Хоча  б  на  крихітку,  хоча  б  на  хвилину,  хоча  б  в  душі.  Лорка  мені  видається  братом:  у  нас  теж  нині  розстрілюють  поетів  і  захмарних  мрійників  –  у  нас  теж  війна,  яка  ніяк  не  закінчиться.  А  якщо  й  закінчиться,  то  буде  тривати  у  наших  душах  –  ми  ж  бо  як  іспанці  вміємо  співати  і  нічого  ніколи  не  забуваємо.                

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833030
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.04.2019

Останній Орфей

                                   “Sie  sind  so  still,  fast  gleichen  sie  den  Dingen.
                                     Und  wenn  man  sich  sie  in  die  Stube  lädt…”
                                                                                                                               (Rainer  Rilke)*

У  часи  античності  –  в  часи  гонорового  Перикла,  сумного  Софокла  і  злого  сміху  Аристофана  люди  більше  нагадували  бджіл,  а  не  полисілих  мавп:  цінували  все  бронзове  і  золотисте  –  від  гарячого  сонця  до  кольору  людських  тіл  і  вигнутих  поверхонь  глеків.  Тоді  вміли  цінувати  красу  і  вибудовували  свій  світ  (з  дозволу  сказати,  цивілізацію)  гармонійним.  Це  стосується  не  тільки  античної  Еллади  чи  пихатого  закону  Риму  (dura  lex,  sed  lex),  але  і  орієнтальних  світів.  Не  дарма  Конфуцій  так  цінував  гармонію:  ритуал  для  нього  був  фактором  гармонізації  діянь  людей,  а  не  законом  суспільства.  Це  стосується  цивілізації,  а  не  світу  варварів  –  байдуже  якого:  жаркого  з  його  невблаганним  піском  пустель,  що  все  поглинав,  чи  холодного  і  крижаного  –  світу  вбраних  у  шкіру  й  хутро  блідих  і  грубих  бореальних  людей-ведмедів.  Так  от,  серед  людей  лагідного  моря,  запашного  лавру  і  важких  оливок  лунала  легенда  про  далеку  ріку  Ерідан  і  казковий  незнаний  світ  за  нею.  Це  на  північ  від  скіфів  та  жорстоких  андрофагів  живуть  блаженні  гіпербореї.  А  що  так  за  Еріданом  –  не  знано,  не  відано.  Казкова  країна  бурштину  –  такого  ж  сонячного  каменю  як  електрон  –  метал  поєднання  ночі  і  дня.  Я  часто  думаю,  що  легенди  про  Ерідан  це  відгомін  переказів  про  Рейн  (вибачаюсь,  Рейнос  чи  то  Ріназ)  –  ріки  країни  незнаної  –  Terra  incognita.  Ще  Геродот  (чи  то  вже  Геродот)  писав:  невідомо,  що  там  в  глибинах  Європи,  опівнічній  її  частині.  Гомер  був  впевнений,  що  там  живуть  люди,  що  не  знають  весла  і  назвали  би  його  лопатою.  Гомер  просто  ніколи  не  думав  про  те,  що  рибалки  –  це  не  просто  орачі  моря,  але  й  землероби  води.  Вони  не  розгрібають  воду  веслами,  а  скопують,  сподіваючись  на  сріблястий  врожай.  Еллінам  були  знані  кельти  –  з  їх  точки  зору  володарі  всього  містичного  і  звитяжного,  жорстокі  дикуни,  шанувальники  незрозумілих  богів.  Тонка  поетична  душа  кельта  була  грекам  невідома.  Так  само  вони  не  чули  та  й  не  могли  чути  легенди  про  дітей  богині  Дану,  що  шанували  лісові  горіхи  та  хвостату  форель,  вбачаючи  в  них  символи  і  джерела  мудрості.  Так  от,  кельти  називали  землі  і  людей  за  Рейном  Germani  –  ті,  що  живуть  за  Рікою  –  за  Плинною.  Може  вони  вважали,  що  Рейн  це  не  просто  вода,  це  сам  час,  що  тече  в  море  нескінченності  і  плодить  у  своїх  верхів’ях  плямистих  пстругів.  Для  них  світ  за  рікою  був  таким  же  далеким  і  чужим  як  і  для  народів  моря  світ  похмурих  лісів  півночі.  Степ  ще  якось  нагадував  їм  море,  його  ще  можна  було  зрозуміти:  коні  це  теж  кораблі,  а  номади  теж  моряки,  тільки  бородаті  і  пропахлі  кінським  потом  замість  солоного  бризу.  Але  там  –  у  бореальних  лісових  хащах  –  там  справді  щось  незбагненне.  Чуже  по  суті  своїй.  Вони  навіть  у  найхимерніших  фантазіях  не  могли  уявити  собі:  ті  землі  можуть  народити  свого  Орфея,  що  не  буде  товаришувати  з  дельфінами  і  буде  прислухатися  не  до  шуму  морських  хвиль  чи  їх  відгомону  в  закручених  мушлях,  а  до  шуму  вітру  у  верховіттях  кремезних  дубів  та  зажурених  сосон.  

Початок  ХХ  століття  в  Європі  та  Азії  був  глибоко  антиаристократичним.  В  Китаї  Конфуцій  був  забутий  –  мало  не  остаточно,  в  Японії  самураїв  стали  сприймати  не  як  аристократів  меча  та  віршів  («Серед  квітів  –  вишня,  серед  людей  –  самурай»**),  а  як  солдатів,  що  вдягнені  в  однаковий  одяг  і  йдуть  помирати  –  дружно.  У  старенькій  матінці  Європі,  що  розрослась  раптом  до  небачених  розмірів,  як  грибниця,  охопивши  жарку  Австралію,  Нову  Зеландію  –  країну  туманів,  обидві  кактусові  Америки,  нескінченний  Сибір  та  бозна-які  острови  було  ще  гірше.  Аристократичність  стала  чимось  ганебним,  її  соромились,  її  зневажали.  Навіть,  якщо  це  була  аристократичність  духу,  а  не  крові.  Всім  так  хотілось  наблизитись  до  якоїсь  «простоти».  Це  Ян  Гус  міг  кинути  з  вогнища  в  юрбу:  «O  sancta  simplicitatis  notas!»  -  «О,  свята  простота!»,  зневажаючи  оцей  примітив,  а  тоді  –  ні.  Пройшло,  як  не  як,  500  років  з  часів  Великого  Єретика,  тут  вже  не  до  елегій  –  всі  хотіли  милуватись  світосприйманням  людини  «від  сохи»,  забувши,  що  і  в  тому  середовищі  є  свої  аристократи  духу  і  свої  невігласи  –  маленькі  люди  сірості.  

Серед  країн,  в  яких  аристократичність  письма  (не  тільки  поезії)  помирала  особливо  повільно,  була  Австро-Угорщина  –  ця  стара  «бабця  Австрія»,  ця  дивна  трансформація  германського  світу  (може  тому,  що  була  перенесена  в  свій  час  штучно  з  холодних  і  туманних  берегів  Ельби  та  Одеру  на  більш  лагідно-виноградні  береги  Дунаю  –  цієї  ріки  вічної  межі.  Істр  –  це  звісно  не  Рейн,  тут  можлива  «гонитва  до  мосту»,  тут  за  ним  номади  степу,  а  не  жителі  похмурих  лісів,  але  все  одно).  Ми  звикли  бачити  в  Австро-Угорщині  лише  військову  машину  Габсбургів  –  цих  сторожів  кресів  християнства  і  європейської  цивілізації  взагалі  (ах,  ці  османи!  Що  вони  наробили!  Вони  скаламутили  всю  історію  нелогічними  псевдовізантійськими  трансформаціями!),  з  якої  не  зле  посміятися  (Ярослав  Гашек  чи  той  же  Імре  Кальман).  Кожна  імперія  потворна.  Це  аксіома.  Це  закономірність.  Навіть  Британська  імперія  набула  все  тих  же  потворних  рис,  що  і  Російська  –  потворна  початково,  ще  з  часів  Батия.  Австрійській  імперії  потворність  була  властива  теж:  служба  цісарю,  шандари  і  говенди,  неповага  до  старовини  підвладних  народів  і  таке  інше.  Але  Австро-Угорщина  це  ще  був  уламок  аристократичної  старої  Європи  –  країни  лицарства  та  менестрелів,  а  не  тільки  священних  каменів  варварів  –  будівничих  космічних  менгірів  та  дольменів.  Принаймні,  там  панували  витончена  аристократичність  в  музиці  та  літературі.  Не  дарма  Ґреґор  Мендель  –  цей  музика  квіткових  забав  і  одкровень  спадковості  виріс  саме  там  –  серед  її  тонкого  мистецького  світу.  І  ця  от  повітряна  аристократичність  в  літературі  мало  не  померла  разом  з  меланхолійним  Францом-Йозефом,  чиї  портрети  прикрашали  мало  не  кожен  галицьких  шинок.  Далі  все  –  галасливий  Веймар,  гіперінфляція,  чорний  джаз  саксофонів,  твіст,  сінематограф,  шансон,  Едіт  Піаф,  комуністи,  «Ми»,  «Котлован»,  Чарлі  Чаплін.  Але  в  цей  же  час  аеропланів  та  електричних  жарівок,  патефонів  та  ікс-променів,  пролетаріату  та  «білих  комірців»  жив  останній  аристократ  захмарної  поезії,  останній  Орфей  духу  –  Райнер  Рільке.  

Поезію  Рільке  не  прийнято  аналізувати,  не  прийнято  розшифровувати  його  алюзії.  І  не  тому,  що  це  неможливо  в  принципі.  Рільке  сприймають  як  останнього  фантазера  передодня  апокаліпсису  культури  (коли  хапаються  за  пістолет  тільки  почувши  це  слово),  як  адресата  метафізичних  листів,  як  символ  агонізуючої  класичної  системи  метафор  (не  дарма,  мовляв,  він  свої  останні  твори  писав  в  повільній  агонії,  помираючи  від  лейкозу).  Тільки  зараз  Рільке  повертається  до  нас  –  напівзабутим,  чужим,  екзотичним.  Хоча  Русь  не  була  для  нього  абстракцією  –  Райнер  в  Україні  бував  і  Дніпро  чи  Дністер  для  нього  така  ж  тема  як  і  Дунай  чи  Рейн.  Елегії  йому  творилися  в  замках,  могли  б  творитися  і  серед  руїн  замків:  львівська  цитадель  в  ті  час  ще  не  була  таким  похмурим  символом  італійських  межичасів.  Ми  звикли  поетичними  рядками  Рільке  милуватися  як  музикою,  а  не  питати  себе:  «Про  що  це?»  А  треба.  

Я  не  критик.  І  навіть  не  філософ.  Не  мені  пояснювати  що  і  до  чого  в  поезії,  яка  так  до  нас  і  не  прийшла  вчасно.  До  нас  нічого  не  приходить  вчасно.  Навіть  комунізм.  Мав  би  прийти  в  часи  Маркса  і  львівських  барикад  біля  ратуші  1848  року,  а  прийшов  у  часи  кремлівських  людожерів  і  садистів.  Як  нам  з  усім  цим  не  щастить  –  на  цьому  пароплаві  історії:  постійно  не  та  погода  і  не  ті  рифи  під  кілем.  А  ми  все  не  можемо  набрати  нормальну  команду  матросів.  Я  тільки  читач.  І  трохи  писака.  Ну,  зовсім  трохи.  Так,  що  не  ображайтесь,  що  я  пишу  про  Рільке.  Я  хотів  написати  про  Орфея  і  вакханок,  про  Діоніса  і  нектар,  який  нам  дарували  боги.  А  вийшло  про  Рільке.  Так  судилось.  Даруйте  мені.  І  не  тільки  за  те,  що  вечір  настав.  

Райнер  Рільке  самотній.  Таким  самотнім  може  бути  тільки  останній  лицар  доби  трубадурів  та  честі.  Він  сам  це  відчував.  Однодумці  або  бозна-де  (далеко),  існують  тільки  на  папері  –  в  листах,  або  це  псевдооднодумці  –  люди,  що  тільки  вдають  розуміння,  грають  роль  друзів.  З  точки  зору  Рільке  людина  завжди  самотня.  І  не  тільки  коли  справа  доходить  до  смерті  –  це  само  собою  розуміється.  Смерть  –  справа  самотніх.  Людина  самотня  завжди.  Одкровення  ніколи  не  стають  здобутками  юрби  –  тільки  геніїв.  Юрба  тільки  здатна  спотворити  одкровення,  перетворити  його  в  ерзац,  підмінивши  поняття,  спотворивши  значення  слів.  Недарма  він  стільки  всього  писав  про  самотність:  

                                               «Ця  самота  –  дощі  неспинні,
                                                   Зринає  з  моря  в  сутінкові  тіні,
                                                   З  віддалини,  що  тане  у  рівнині,
                                                   Злинає  ввись,  до  неба  дороста
                                                   І  з  неба  звільна  на  міста…»***

Автори  переважно  цураються  самотності,  вбачають  у  ній  мало  не  прокляття.  Тут  же  –  оспівування  самотності,  як  джерела  одкровень,  джерела  натхнення  і  поезії.  Це  самотність  добровільна,  самотність  відлюдника,  результат  втечі  від  божевільного  суспільства,  від  людей,  що  втратили  розуміння  буття,  в  тому  числі  і  розуміння  Бога  (ХХ  століття  стало  століттям  атеїзму,  стоїки,  що  шукали  шлях  до  розуміння  Бога  відішли  в  минуле  і  то,  певно,  назавжди.  Модним  стало  епікурейство  з  його  зумисним  нешуканням  шляху  розуміння  Бога,  бо,  мовляв,  йому  теж  немає  до  нас  ніякого  діла…).  Самотніми  з  точки  зору  Рільке  є  не  тільки  генії  чи  надлюди  (це  в  Ніцше  тільки  на  вершинах  духу  є  холодно  і  самотньо,  а  внизу  тепло),  у  Рільке  самотніми  є  всі  люди  –  навіть  ті,  хто  в  парі  на  одному  шлюбному  ложі,  бо  настала  епоха  самотності,  епоха  повного  нерозуміння  людей  –  кожен  живе  сам  по  собі,  в  своїй  біді  сам.  Лишилась  тільки  ілюзія  колективу,  дружби,  любові,  зрештою.  Спільна  праця  перетворилась  в  спільне  рабство,  де  кожній  самотній.  А  спільна  війна  в  ілюзію  спільної  смерті.  Ілюзію,  бо  смерть  –  це  справа  самотніх.  Самотніми  є  не  тільки  люди,  але  і  речі  навколо  людей.  Речі  та  предмети  для  Рільке  –  аборигени  якогось  безлюдного  для  цивілізованих  людей  (не  дикунів)  острова,  що  живуть  самі  по  собі,  незалежно  від  мислячої  людини:

                                               «Як  той,  що  до  чужих  морів  пристав,
                                                   Я  у  тутешніх  завше  наче  вдома,
                                                   Де  незліченних  днів  одвічна  втома  –  
                                                   Далечина  незлічених  постав…»

Оці  от  мотиви  одвічного  чужого  –  всі  навколо  чужі,  все  навколо  чуже,  нічого,  що  можна  було  б  назвати  своїм.  Так  почуває  себе  мандрівник  викинутий  хвилями  на  острів  і  змушений  жити  серед  дикунів,  що  не  розуміють  ні  мови  його,  ні  звичаїв.  У  ХХ  столітті  інтелігент  в  кращому  випадку  Робінзон  серед  аборигенів.  У  гіршому  –  жертва,  об’єкт  полювання  для  здичавілих  мисливців.  І  це  при  тому,  що  комунізм  Рільке  не  зачепив  своїм  мертвим  крилом  залізного  птаха,  хіба  його  знайомих  по  перу,  які  самі  про  це  ніколи  йому  не  писали  і  не  збирались  писати.  

Чомусь  прийнято  вважати,  що  німецький  світ  закінчився  після  Другої  світової  війни,  бо  бути  в  німецькій  культурі  стало  ганебно  і  соромно,  лишалося  бути  космополітом  і  творити  світову  культуру.  Це  насправді  не  так.  Німецький  світ  завершився  в  1918  році.  Далі  все  –  почався  псевдонімецький  світ,  світ  хворих  містичних  фантазій  і  новостворених  міфів  про  те,  чого  не  було.  Рільке  це  відчув  і  пішов  в  єдину  можливу  втечу  –  пішов  у  свій  світ.  Бо  цей  світ,  це  світ  де:  

                                     «…  Бездомний  вже  не  матиме  житла,
                                                 Самотній  завше  буде  в  самотині,
                                                 Писатиме  листи  свої  осінні,
                                                 Брестиме  там,  де  жовта  кушпела
                                                 Оповила  алеї  безгомінні.»

І  це  не  тому,  що  прийшла  осінь  світу  сього.  Не  тому,  що  час  піти  –  будь-куди,  навіть  у  Ніщо,  або  лишень  піти  зі  світу  ерзацу,  а  тому,  що  лишилися  стежки  і  шляхи  які  ні  для  кого,  якщо  є  десь  парк  споглядання,  сад  раю,  то  він  чужий,  не  для  тебе:

                                               «Дві  стежки  ні  для  кого.  В  тій  ході
                                                   Примареній  тебе  веде  єдина,
                                                   І  ти  примарений,  ти  наче  зник…»

І  в  цьому  світі  одвічної  самотності,  в  світі,  де  Бог  втомився  і  бачить  нас  як  сон,  єдиний  досвід,  який  чогось  вартує,  це  досвід  смерті  –  досвід  оцього  останнього  одкровення,  досвід  агонії  свідомості,  злиття  чи  то  з  Богом,  чи  то  з  абсолютом,  чи  то  з  порожнечею  Будди.  Але  про  цей  досвід  готі  комусь  розповісти.  Якщо  і  є  можливість  повернутись  і  розповісти,  то  все  намарно:  ніхто  не  зрозуміє,  ніхто  не  повірить:  

                                               «Нам  цей  відхід  не  знаний,  той  що  є
                                                   Чужіння.  Ми  не  маємо  підстав
                                                   Ні  захват,  ні  розлючення  своє
                                                   Являти  смерті,  коли  їй  постав
                                                   Трагічний  рот  у  голосінні  де
                                                   Ще  ми  у  світі  граєм  наші  ролі…»

Світ  в  якому  живе  автор  (він  же  літературний  герой,  бо  в  Рільке  різні  літературні  герої  це  лише  різні  форми  оцього  «Я»,  що  постійно  змінюється,  постійно  трансформується,  і  є  навіть  не  «друге  я»,  а  множинне  я  –  кожна  людина  це  багато  світів,  що  перетинаються,  переплітаються  в  клубок)  давно  втратив  віру,  саме  розуміння  релігії  як  такої.  Світ  став  механістичним,  світом  матерії  і  все,  і  ніякого  духу,  ніяких  злетів  і  недосяжну  висоту  чи  занурення  у  таємні  глибини  містики.  Навіть  містика  перетворилась  в  ерзац.  Тому  його  релігійні  пошуки  ніхто  не  розуміє.  Молитва  стала  чимось  забутим  –  для  всіх,  тільки  не  для  автора,  не  для  самого  Рільке:

                                                 «Моя  молитва  не  блюзнірство,  ні:
                                                     Це  наче  давні  книги,  де  щодня
                                                     Тисячократно  –  я  твоя  рідня…»

У  цьому  світі  автор  ще  має  виправдовуватись,  пояснювати.  Що  його  молитва  це  глибинно,  це  сокровенно.  А  не  фарс,  не  показний  ритуал.  

У  ХХ  столітті  поет  став  не  пророком,  навіть  не  відлюдником,  що  ховає  свої  істини  у  темряві  печер  від  ока  нечистих,  що  можуть  отруїти  навіть  сам  Дух.  Поет  в  ХХ  столітті  став  жебраком:

                                               «Ти  є  жебрак,  ні  дещиці  не  стало,
                                                   Ти  камінь,  що  не  вклублиться  ніде,  
                                                   Ти  прокажений,  мавши  калатало,
                                                   Ти  той,  що  з  ним  навколо  міста  йде…»

Метафори  Рільке  інколи  лагідні,  але  інколи  страшні.  Інколи  кора  дерева  йому  нагадує  хвилі  океану  і  відгомін  давніх  предковічних  буревіїв,  але  інколи  метафори  страшні,  бо  головним  рушієм  життя  людини  у  світі  електрики  та  аеростатів  став  страх.  Всепроникний  і  всюдисущий.  Це  в  епоху  лицарства  всюдисущим  був  Бог  –  добрий  і  справедливий,  а  в  ХХ  столітті  всюдисущим  став  страх  –  злий  і  несправедливий.  Як  російський  диктатор.  Тодішній  чи  не  тодішній.  Страх  літає  чорним  птахом  в  людській  свідомості.  І  тільки  сильні  здатні  його  здолати.  Назавжди.  

Рільке  близька  естетика  буревію,  краса  буремної  ночі.  Бо  в  нову  епоху  надто  багато  буревіїв,  що  ладні  зламати  все.  І  треба  не  тільки  вміти  жити  в  цьому  буревії,  але  і  вміти  творити  під  час  буремної  ночі,  бо  серця  лицарів  і  королів,  що  лежать  у  саркофагах  знову  починають  калатати,  їх  тіні  ступають  по  непотрібному  золоту  і  кинутих  розсипах  діамантів.  І  дзвони  гудуть,  хитаючись  під  поривами  нестримного  вітру.  Нехай  міста  і  собори  повзуть  крізь  час  кам’яними  черепахами,  час  для  поетів  настав,  бо  для  поетів  завжди  час  настав  –  не  залежно  від  епохи  і  обставин.  Автор  як  поет  усвідомлює  своє  призначення  –  навіть  у  світі,  де  він  нікому  не  потрібен.  Але  автор  має  прохання  до  творця  світобудови,  бо  жадань  не  дано  не  мати  нікому:

                                                       «При  власних  далечах  на  чати
                                                           Постав  мене,  вчувати  дай
                                                           Самотній  камінь,  добачати
                                                           Моря  самотні,  ще  бодай
                                                           Понад  річками  йти…»

Далечі  поета  можуть  бути  лише  власні.  Чужі  далечі  бути  і  не  можуть,  та  й  не  потрібні.  Поет  стає  на  невідому  стежину  Духу  як  стають  на  тверду  дорогу  прощі,  навіть,  якщо  доведеться  йти  за  старим  сліпцем.  Гомер  теж  був  старим  сліпцем,  але  бачив  більше,  аніж  його  зрячі  сучасники.  Навколо  все  одно  тьма  –  тьма  незнаного.  І  розгадати  незнане  нам  допоможе  тільки  розум  і  відчуття  краси:

                                                           «Згадаймо,  як  розгадувало  тьму
                                                               Дитинство,  коли  в  ньому  день  по  дневі
                                                               Пливли  години  післяполудневі,
                                                               Зникоме  й  недоторкане  –  чому?»

Навколо  буденність.  Світ  людей  надто  далекий  від  поезії,  яка  його  оточує,  яка  вривається  в  його  буття.  Тому  поет  має  бути  подібний  дзвону  –  бути  вісником  і  нести  людям  заклик  до  істинного  буття  –  не  марнотного:
 
               «…  Бронзовий  дзвін  серцевину  щоденно  підносить
                             Проти  шорсткої  буденності  –  наче  нове.»

Бо  для  поета  все  нове.  Навіть  осінь,  що  приходить  з  дивовижної  регулярністю  щороку,  теж  щоразу  нова.  І  можна,  звісно,  усвідомити  настання  осені  і  просити  творця  завершити  те,  що  вже  відбувається  чи  відбулось:

                                                                 «Час,  Боже.  Безмір  літньої  пори.
                                                                       Кинь  горню  тінь  на  сонячний  годинник,
                                                                       Понад  полями  вивільни  вітри…»        

А  можна  просто  оспівати  те,  що  гідно  пісні  в  цю  пору  дочасної  осені.    

Райнер  Рільке  справді  останній  Орфей.  Під  час  Першої  світової  війни  Поезія  –  Еврідіка  померла.  І  Рільке  як  і  личить  Орфею  спустився  за  рею  в  Тартар,  вивів  її  знову  на  Світ  Божий.  І  за  це  заплатив  життям.  Нині  істинна  поезія  (не  графоманія  в  стилі  Дєм’яна  Бєдного,  а  справжня  поезія)  живе  завдяки  йому  –  диваку  Райнеру  –  мандрівнику  у  захмарні  метафори.                                      

Нині  Рільке  близький  багатьом  інтелектуалам,  Рільке  лунає  (нарешті!)  –  не  для  всіх,  звісно.  Може  тому,  що  нині  Росія,  яку  він  так  любив,  культуру  якої  він  так  цінував,  знову  перетворилася  в  імперію  зла,  поширює  по  світу  війну  і  страждання,  біду  і  зубожіння  –  як  духовне,  так  і  матеріальне,  і  тільки  окремі  мислячі  люди  протистоять  цьому  здичавінню.  Так  само,  як  і  німецький  світ  в  двадцятих  та  тридцятих  роках  століття  двадцятого.  Все  повторюється.  І  мені  шкода,  що  я  мушу  бути  свідком  цього.  Рільке  пощастило  –  він  не  побачив  гріхопадіння  німецької  культури  –  він  просто  не  дожив  до  цього.  Багатьом  із  нас  пощастило  менше  –  ми  бачимо  нові  сумні  часи.  Але  мусимо  протистояти  цьому  в  першу  чергу  в  царині  духу.  Рільке  судилось  стати  останнім  Орфеєм  класичної  культури.  Його  на  берег  –  на  скелястий  берег  його  самотнього  скелястого  острова  Духу  викинули  хвилі  історії.  Нині  нам  жити  у  світі,  де  Орфей  лишився  тільки  у  спогадах.  І  лишається  виховати,  виростити,  виплекати,  якщо  вже  не  Орфея,  то  хоча  б  Діогена,  що  шукав  би  з  ліхтарем  людину  у  цьому  світі  продубльованого  ерзацу.  Світі  псевдо.  

Я  пишу  цей  текст  коли  падає  перший  весняний  дощ.  Падає  на  квіти  вишні,  які  щойно  зацвіли.  І  мені,  так  само  як  колись  Йоса  Бусону  шкода  людей,  що  не  вміють  писати  вірші…    

Примітки:  

*  -  «Вони  щонайтихіші,  наче  речі.
             Неначе  друзі,  звані  віддалік…»
                                                             (Райнер  Рільке)
(Переклад  Мойсея  Фішбейна)

**  -  さくらの花の中で、人々の中に侍があります  –  Сакура  но  хана  но  нака  де,  хітобіто  но  сака  ні  самурай  ґа  арімасу  -  давня  японська  приказка.  Ще  тих  часів  –  не  наших.  

***  -  переклад  Мойсея  Фішбейна.  Тут  і  надалі  в  цьому  есеї.  У  мене  є  і  власні  переклади  Рільке,  але  вони  бліді  і  недосконалі,  ніщо  в  порівнянні  з  перекладами  Мойсея  Фішбейна  –  найкращим  перекладачем  Рільке  всіх  часів  і  народів,  перекладача  від  Бога.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832398
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.04.2019

Загата горобиної ночі

               «Ніч  –  наче  вода  старого  ставу.  
                   За  чотирма  стінами
                   Від  зірок  сховалися  люди…»
                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

У  ставку  горобиної  ночі
Втопилися  зорі-дівчата:
Так  тонуть  мрії  колисані
У  вирі  минулого.  
Я  не  відав  для  чого
Люди  каміння  громадили
Муруючи  стіни
Холодних  сумних  замків,
А  вони  лише  сховатись  хотіли
Від  зірок,  що  очима  блимаючими
Зазирали  в  душі  вершникам:
Маркізам  і  мечникам,
Лордам  і  землевласникам,
Володарям  хліба  й  худоби.  
У  глибокому  ставі  ночі
Ховаються  чорні  жаби
Цятковані  золотом,
Ховаються  срібні  риби  –  
Друзі  монаха  Місяця:  
Прочанина  нетутешнього:
У  яку  далину  осяяну
Мандрує  він  цими  пустелями:  
Пустками  віків  темних.
А  в  ставу  горобиної  ночі
Все  топляться  й  топляться:
Як  не  пісні  жовтої  вивілги,
То  русалки-дерева:
Княжата  з  руками  зеленими.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832161
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2019

Втеча

           «Куди  ідеш  ти?
               Є  небо  бджолиних  оргій…»
                           (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Тікаю  від  власної  тіні  –  
Від  себе  –  такого  самого  «Я»,
Тільки  темного,  тільки  плоского
Безтілесного.
Тікаю  туди,  де  Сонце,
Де  бджоли  влаштовують  оргії
Над  квітучими  абрикосами
Розчиняючись  в  синяві  –  
Синій  безодні  Істини.  

Серед  білого  марева,
Серед  вишневого  аромату
Підставляю  долоні  чекаючи
Дощу  весняного  першого.
Його  краплі  важким  намистом  –  
Розірваним,  наче  днів  сув’язь
Падають,  падають,  падають.  
На  оце  біле  марево,
На  оце  рожеве  марення,
Де  бджоли  влаштовують  оргію  –  
Нектару  та  аромату.  

І  були  б  серед  тої  казковості  
Кумедні  вухаті  ослики  –  
Була  б  це  тоді  Іспанія:
П’янка  Андалусія,
А  не  країна  вершників  –  
Сарматів  з  руками  пошерхлими
І  з  черепами  спотвореними
Сарматів-номадів
Та  їх  кам’яних  ідолів.

Але  вишням  байдуже:
Все  вітер  наповнюють
Вином  свого  аромату…  


(Світлина  автора)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2019

Пісня потойбічної цикади

                                           «Цикадо!
                                               Оце  воно  –  щастя
                                               Померти  від  стріл  незримих
                                               Синього  неба…»
                                                                               (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Щастя  порожній  глек:
Хочеться  вірити  в  його  існування,
Як  вірять  єретики  чорної  віри  землі
У  свої  ефемерні  істини
Білим  підсніжником  холоду.
Щастя  як  крила:  
Прозоре  і  невагоме,  ламке  і  тендітне,
Трохи  для  лету,  трохи  для  Неба  –  
Синього  наче  мрія
Чорного  птаха  світанку,
Що  мостив  гніздо  в  верховітті
Дерева  тисячоліття.
У  країнах  бронзових  тіл  кольору  меду
Цикади  співають  про  щастя:
Щастя  нірвани.

Незрима  цикада  лісів  потойбіччя
Співає  про  те,
Що  щастя  –  це  посмішка  Будди  –
Тінь  порожнечі,  слід,  що  лишає  лелека  –  
Птах  німоти,  вісник  майбутнього
На  поверхні  болота  –  слід  на  воді.  
Стріли  синього  Неба  гострим  кришталем
Пронизують  серце  вриваючи  пісню
Таку  ж  голосну,  як  пісня  цикад
Гішпанських  –  крилатих  провісників  чуда.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830872
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.03.2019

Прочанин Ерідана

           «Заплющую  очі  і  бачу:  крізь  сутінки  ночі
             Я  сумно  іду  один  пустелею  світу…»
                                                                             (Камбара  Аріаке)  

Я  гадав  Оріон  –  то  мисливець,
Що  вбиває  оленів  з  очима  вологими,
Що  наповнені  ностальгією
За  лісом  тінявого  спокою,
За  яким  біжать  пси  кудлаті:
Гонитва  колючого  погляду,
Гонитва  туманів  Туле  Ультіма  –  
Гонитва  до  мосту.
Але  виявилось
(Я  дізнався  про  це  ненароком),
(Мені  про  це  розповів  крук
З  пір’їнами  кольору  Небуття),
(Мені  про  це  повідав  вітер  –  
Прозорий  наче  молитва),
Що  Оріон  –  це  прочанин
З  посохом  кипарисовим,
Прочанин  до  Землі  Одкровення
У  долину  ріки  Ерідан,
У  країну  священних  каменів.
І  от  про  нього  співаю
Своєю  римою  варварською,
Словами  шорсткими  сарматськими,
Малюю  на  каменях  знаки
Все  про  того  прочанина,
Наче  не  сколот  я  і  не  кімерієць,
А  художник  сліпих  народів,
Наче  пікт  рудочубий  –  
Воїн  холодного  вітру,
Людина  важких  хвиль
Безнадійно  сивого  моря.
Співаю:  нутром  свого  серця.
А  той  прочанин  мандрує
Волоцюгою  чи  то  старим  філософом
І  в  торбі  своїй  латаній
Несе  скарб  найбільший  –  
Мовчання.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826676
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2019

Час полювати

                                               «І  тоді  він  зрозумів,  
                                                   що  це  і  є  те  місце,  
                                                   куди  прямує  його  Шлях…»
                                                                                           (Ернест  Гемінгвей  
                                                                                             «Сніги  Кілімаджаро»)

Мені  наснилась  дивна  істота  –  вомбат,  але  з  величезними  вухами  як  у  зайця.  І  нібито  це  був  подарунок,  що  дарують  мені  щороку,  коли  місяць  оповні,  а  до  кельтського  свята  Імболк  ще  добрий  тиждень  чи  два.  Я  люблю  писати  про  сни.  І  про  свої  і  про  чужі  –  в  які  заблукав  –  випадково  чи  навмисно.  Про  чужі  сни  писати  навіть  цікавіше,  аніж  про  свої.  Якщо,  звісно.  вони  кольорові  і  яскраві.  Якщо  ж  це  повторення  сірих  буднів,  відображання  їх  у  свічаді  свідомості,  то  це  не  для  мене.  Я  отакі  сни  одразу  полишаю  і  мандрую  в  якийсь  інший  сон.  Цікаво,  що  ніхто  зі  сновидів,  чиї  сни  я  відвідував,  на  мене  не  ображався  ані  крапельки.  Може  тому,  що  люди  вважають  сни  чимось  не  своїм.  Окремим  світом,  що  існує  без  них.  А  ми  так  –  гості.  Випадкові.  То  чи  можна  ображатись  на  людину,  що  забрела  в  той  самий  ліс?  Навіть  навмисно?  Адже  ліс  належить  всім.  Ернест  Гемінгвей  прокидаючись  після  своїх  жорстоких  снів  раптом  усвідомлював,  що  час  полювати.  І  їхав  на  чергове  сафарі  чи  плив  в  океан  по  величезну  рибу.  Що  ж  мені  робити  після  моїх  чудернацьких  снів?  Що  усвідомлювати?  Я  не  рибалка  і  не  мисливець.  І  навіть  не  старий  газетяр.  Бував,  звісно,  у  Венеції,  але  не  бачив  там  жодної  газети.  Або  не  встиг,  або  їх  там  уже  немає.  Може  їх  всі  втопили  на  дні  лагуни.  Дожі  кидали  в  море  обручку,  а  нинішні  венеціанці  кинули  в  море  газети  –  замість  якорів.  Щоб  корабель-місто  Венеція  не  поплило  кудись  за  обрій.  Я  так  і  не  знаю,  чи  була  в  Гемінгвея  журба.  А  якщо  була  то  яка?  Адже  він  не  писав  віршів.  Тільки  жорстку  як  наждак  прозу.  Журяться  переважно  поети.  У  газетярів  на  то  немає  часу,  а  читачі  газет  журитися  просто  не  вміють.  Літературні  герої  Гемінгвея  як  і  він  сам  ховались  від  безнадії  не  під  сірим  плащем  журби,  а  за  маскою  цинізму.  Вбачаючи  у  цинізмі  незламність  і  крицевість  душі.  Цікаво,  що  Гемінгвей  –  цей  абсолютний  і  доконаний  реаліст  теж  ставився  з  особливою  повагою  до  сну.  У  новелі  «Сніги  Кіліманджаро»  сон  і  дійсність  так  переплітаються,  що  ми  –  читачі  вже  плутаємося:  де  сон.  а  де  реальність.  Для  таких  містиків  як  Гоголь  чи  для  таких  метафізиків  як  Достоєвський  це  і  не  дивно.  Але  для  модернових  реалістів…  Тим  паче  для  Ернеста  –  людини  «вінчестера»  це  на  перший  погляд  дивно.  Просто  він  теж  зрозумів,  що  різниця  між  сном  і  дійсністю  умовна.  І,  можливо,  дійсність  це  теж  сон.  Чийсь  або  наш.  Хто  зна,  може  це  він  зрозумів,  коли  його,  нашпигованого  осколками  тягли  з  передової  брати  санітари.  

Я  давно  зауважив:  чим  більший  поет,  тим  більша  його  журба.  Саме  не  сентиментальність,  не  чуттєвість,  а  журба.  Сентиментальними  можуть  бути  і  графомани,  і  літописці,  і  навіть  анархісти.  А  от  втекти  від  своєї  журби…  Тільки  поети  на  це  не  здатні.  Чомусь  люди  люблять  тікати  від  своєї  журби,  вважають  це  мало  не  своїм  обов’язком.  Вигадують  для  цього  найхимерніші  способи.  Не  розуміючи.  що  часом  журба  –  це  той  найкоштовніший  діамант,  що  в  них  є.  Чимало  старателів,  що  рушали  в  Дикий  Край,  затискаючи  в  мозолястих  руках  карабін  чи  «кольт»,  рушали  не  в  пошуках  золота  чи  камінців,  а  в  пошуках  журби.  Отого  нескінченного  смутку,  з  якого  поети  наче  арахни  чи  мойри  плетуть  вірші.  

У  старі  часи  пишного  і  красивого  бароко,  коли  ренесанс  ще  й  не  думав  конати  в  конвульсіях  готичного  романтизму,  картографи  вперто  наносили  на  карту  Землю  Невідому,  писали  чорним  чорнилом  на  грубому  папері  карт  і  портоланів  слова  Terra  Incognita.  Вони  це  робили  зовсім  не  тому,  що  були  впевнені  в  існуванні  такої  землі,  де  холодні  гори  височать  серед  імли.  Вони  знали  –  мапа  має  кликати,  має  вабити,  повинна  бути  піснею.  Інакше,  для  чого  це  все…  Інакше  для  чого  латати  подерті  вітрила  і  вдивлятись  за  обрій…  

Після  епохи  модерн  поети  теж  картографи.  Не  менестрелі,  не  рапсоди  і  навіть  не  барди.  Розважати  нема  кого.  Королі  минулого  перетворились  на  тіні,  вожді  гордих  кланів  зникли  як  марево.  Поети  стали  картографами  душі.  Тільки  замість  Землі  Невідомої  вони  наносять  на  цю  незриму  карту  Журбу  Невідому  –  Tristitia  Incognita.  Вільяму  Батлеру  Єйтсу  –  цьому  нащадку  «старих  англійців»,  що  раптом  стали  новими  ірландцями,  печаль  була  відома  надто  близько.  Інтимно.  Його  печаль.  Він  шив  для  неї  панчохи,  кольоровий  плащ,  майстрував  для  неї  човен.  Мріяв,  щоб  печаль  припливала  до  людей  нечутко  крізь  туман  –  така  неочікувана.  Для  нього  журба  була  жадана.  Така  світла  й  жадана…  Хоча  він  здогадувався,  що  ця  коханка  надто  зрадлива  –  навіть  для  поета  Гібернії,  де  все  привидно,  все  зрадливо.  Він  знав,  що  після  народження  «жахливої  краси»  люди  стали  самотніми.  І  єдиною  доброю  подружкою  для  них  лишилася  журба.    Для  японських  поетів  від  Оно-но  Коматі  до  Танеди  Сантока  світ  був  тільки  сумний.  І  тільки  оця  висока  печаль,  оця  «сабі»  була  гідна  пензля  і  віршів.  Їм  теж  печаль  була  знайому  (кому  як  не  їм!),  але  їхня  печаль.  Але  крім  знайомої  і  близької  журби  існує  ще  невідома  печаль  –  далека  і  незбагненна  Tristitia  Incognita.  І  саме  в  пошуках  такої  журби  ми  і  рушаємо  як  давні  мореплавці  –  навмання,  без  компасу  і  лоцмана,  нічого  не  знаючи,  що  там  –  попереду,  рушаємо  в  пошуках  невідомої  журби.  

Мені  часто  снять  сумні  сни.  Не  весь  час  же  бачити  в  царстві  Морфея  щось  казкове  чи  химерне,  як  оповідь  характерника!  Світ  снів  неосяжний.  І  там  багато  сумних  закутків.  Вчора  я  бачив  сумний  сон.  Снилося  сумне  місто,  де  живуть  сумні  люди.  І  цей  світ  на  одну  нескінченну  ніч  став  моїм  світом.  І  це  була  не  висока  печаль  невловимої  зникаючої  краси.  Це  була  журба  сірості.  Журба  безвиході.  І  прокинувшись,  я  зрозумів:  час  полювати!  Час  ладувати  кріса  набоями  зі  срібними  кулями.  Час  полювати  на  вурдалаків.  Прогнати  їх  з  людських  снів.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824257
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.02.2019

Післямова до петрогліфів

                         «Весняні  сутінки
                             З  перехожих  ніхто
                             Не  поспішає  додому…»
                                                               (Йоса  Бусон)

Я  не  хотів  писати  цю  післямову  –  цей  черговий  незачесаний  текст.  Бог  свідок.  Можете  спитати  в  нього  –  він  брехати  не  буде  (на  відміну  від  багатьох  писак,  що  думають  –  вхопили  його  за  бороду,  але  це  не  так).  Не  хотів.  Бо  навіщо  до  малюнків  на  каміннях  якась  післямова.  Все  сказано  і  підводити  риску  недоречно.  Крім  того  процес  малювання  на  скелях  і  бердо  вічний.  Прийде  хтось  і  домалює:  якщо  не  мишу,  то  волохатого  вуйка.  Чи  таргана,  що  чистить  свої  вусики  серед  променів  байдужого  Сонця.  І  так  буде  доти,  доки  буде  жити  на  поверхні  цієї  кам’яної  кульки  хоч  одна  людина.  А  потім  писати  післямови  буде  вже  безглуздо.  Так  я  думав,  так  я  мислив,  так  я  бачив.  А  потім  подумав  –  існують  дві  категорії  читачів:  одні  питають  про  що  ця  книжка  до  прочитання,  інші  питають  те  саме  після  прочитання.  А  значить  треба  писати  нещасному  автору  і  передмову,  і  післямову.  Бо  обидві  категорії  читачів  будуть  цю  книжку  читати.  Я  так  сподіваюсь.  

У  післямовах  я  переважно  пишу  хаотичні  тексти,  що  пов’язані  з  книгою  не  безпосередньо,  а  на  рівні  підсвідомому.  Тут  же  вирішив  написати  і  підвести  риску.  Але  все  одно,  виходить  не  «післямова»,  а  «замість».  Бо  все  в  нинішньому  світі  «замість».  Занадто  мало  справжнього.  Навколо  ерзац.  Світ  ерзацу.  Але  «замість»  виходить  все  одно  не  тому…  

Пояснити  хоча  б  не  про  що  ця  книжка  (ясно,  що  ні  про  що  і  про  все  одночасно),  а  про  кого.  Пишуть  книжки  переважно  про  читачів  (бо  більше  писати  немає  про  кого).  У  гіршому  випадку  пишуть  про  себе,  бо  знають,  що  крім  автора  ніхто  його  книжку  читати  не  буде.  Я  пробував  писати  про  себе,  але  весь  час  збивався  на  стороннього,  якусь  людину,  хто  вже  точно  не  я.  Я  краще  скажу  для  кого  написана  ця  книга.  Для  того  єдиного  читача,  що  цю  книгу  точно  прочитає.  Для  того  –  сивого,  бородатого,  з  сумними  очима.  Він  читач.  Йому  сумно  і  самотньо.  Так  самотньо  як  нікому.  А  попереду  вічність.  Він  цю  нудьгу  і  порожнечу  вічності  забарвлює  спогляданням  нашої  драми.  І  читанням.  Тому  він  особливо  прихильний  до  поетів  і  письменників.  До  того  часу,  доки  ми  –  писаки  пишемо  щось  вартісне.  А  потім  геть  –  у  темний  ящик.  У  Ніщо.  Величезне  і  темне.  Бо  нецікаво.  Я  не  знаю,  що  він  подумає  прочитавши  цю  книгу.  Мені,  зрештою,  все  одно…

Коли  я  завершував  форматування  цієї  книги  мені  приснився  страшний  сон  –  темної  і  зимової  ночі.  Зимові  ночі  бувають  світлі  –  коли  сніг.  мороз  і  повний  Місяць.  Але  ночі  цього  грудня  були  зовсім  не  такі.  (Ох,  ці  поети  і  сни!  Ох,  ці  поети,  творці  текстів  і  темні  ночі!  Я  пишу  переважно  ночами  –  коли  я  наодинці  з  Великою  Пітьмою.  Я  тоді  більш  відвертий.  Менше  вигадую  і  фантазую.  Проза  стає  шорсткою  і  колючою.)  Так  от.  Снилось  мені,  що  все  живе  в  нашому  Всесвіті  загинуло.  Вмерло  назавжди.  Без  будь-якої  надії  на  воскресіння  чи  реінкарнацію.  Навколо  тільки  мертві  світи,  мертві  планети,  мертві  галактики.  І  я  лишився  однієї  мислячою  живою  істотою  на  весь  Всесвіт.  І  стало  так  порожньо,  так  самотньо,  так  безнадійно.  Адже  попереду  вічність.  І  доведеться  вічність  мислити  про  самотність.  

Я  зрозумів,  як  самотньо  Йому  –  Єдиному.  Коли  нема  навіть  з  ким  поговорити.  Я  зрозумів  Його  –  так  ось  чому  він  сотворив  Життя  і  споглядає  нашу  драму.  Драму,  як  вершимо  ми  самі.  Завжди  тільки  ми  самі  –  «Шин  фейн».

Добре  було  творцям  текстів  у  постіндустріальному  суспільстві  –  їх  слова  були  вагомі,  тексти  виблискували  металом,  перо  нагадувало  то  меч  то  рушницю.  Нині  в  інформаційному  суспільстві  навіть  постмодернізм  перетворюється  в  ретро  –  у  нас  на  очах  (здивованих),  а  кіберпанк  стає  синонімом  дивацтва.  Есеїсти  перетворюються  в  блогерів.  А  новий  стиль,  новий  напрямок  літератури  все  ніяк  не  народиться.  І  муза  літератори  навряд  чи  вагітна  ним  –  сумнівно.  

У  свій  час  Конфуцій  благословив  літературу  і  літературну  творчість,  розуміючи  її  сакральність  як  само  собою  зрозуміле.  Шкода,  що  ми  його  не  зрозуміли.  Хто  не  читав,  а  хто  читав,  але  неуважно.  Всім  сучасним  гравцям  словами  більше  імпонує  Лао  Цзи,  аніж  отой  спокійний  і  врівноважений  мудрець  з  царства  Лу.  Всім  нас  хочеться  експресії,  одкровення,  містики.  Спокійне  споглядання  нам  недосяжне.  І  хочеться  народного  гуляння  царства  У.  Або  царства  Я  –  як  мінімум.  Мислити  Піднебесною  –  та  де  там.  Передчуття  Апокаліпсису  повертає  нас  на  західні  терени.  І  вічність  здається  вигадкою  паризьких  клошарів  і  гуляки  Франсуа  Війона.  А  він  то  шпагу  плутав  з  ножем.  І  халупи  з  замками.  Війон  знову  в  моді.  Краще  б  вже  в  моді  був  Артюр  Рембо.  Бо  нині  планета  Земля  –  це  п’яний  корабель.  Він  правильно  все  передчував.  Нарешті  ми  зрозуміли,  що  модернізм  –  це  назавжди.  Все  інше  стає  забавою  інтелектуалів  –  від  сонетів  в  стилі  Петрарки  до  неокласицизму  двадцятих.  Ми  все  фантазуємо,  дивлячись  як  світ  балансує  на  межі  самознищення.  І  все  сподіваємось,  що  він  цього  не  допустить.  А  якщо  йому  весь  цей  божевільний  хаос  набридне?  Що  тоді?    

Мені  лишається  тільки  запевнити  читача,  що  я  його  поважаю.  Хоча  б  за  те,  спробував  прочитати  і  зрозуміти  цей  текст.  
З  повагою.  Справді  з  повагою.  
Автор.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824203
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2019

Журба невідома

                 «…  І  скаржився  вітер,
                           Огорнутий  сумом  вологим:
                       -  Я  плоть  зірок  загаслих
                           Я  кров  нескінченних  доріг…»
                                             (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Мені  сумно  так
Йти  дорогою  жовтою
Услід  старому  прочанину,
Шукаючи  серед  пухнастого  пилу
Сліди  його  посоху  ясеневого,
Йти  біля  колючого  поля:  
Такого  ж  безплідного,
Як  чорний  метелик  пустелі  спогадів,
І  ти  не  дізнаєшся
До  чиїх  голосів  прислухатись
Мушу,  дійшовши  до  муру
Без  вікон,  без  сенсу,  без  дотиків  рук,
Що  височить  серед  степу
Збудований  –  ким  –  невідомо,
На  який  не  сідають  ніколи
Птахи  туману,
Що  чистять  пір’я  свої
Вечорами  дощавих  трагедій.
Сандалі  Едіпа
Хтось  забув  у  таверні
І  босим  пішов  –  
Туди,  де  серце  міряють  дюймами,
А  люди  мовчать,
Чекають  дзвону  пророцтво
У  хижках  своїх  зміїних.
А  Небо  
Все  так  само  шукає
Серед  порожніх  полів
Давно  позабуте  селище,
Де  ніхто  не  живе:
Навіть  миша  ртуті  хвилин.
Ніколи
Не  буду  вкривати
Чорнильною  ковдрою  ночі
Останній  ліхтар  селища,
Де  колись  шанували  пророка.
Танцюй,  хвостатий  художник  забутого,
Танцюй…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2019

Чужа самотність

           «Чужа  самотинність
               Була  відчутна  на  дотик,  ти  тоді
               Майже
               Жив.»
                                                               (Пауль  Целан)

Щемливо
Проростають  дерева  непам’яті  
Крізь  конюшиновий  ґрунт.  
Дарма
Аромат  тогорічних  квітів
Медоборів  медових
Ти
Наче  джміль  волохатий  (зайда)
Ковтав.
Чужа  самотність  холодним  снігом,
Колючим  повітрям
У  світ  недосказанним  «майже»
Твій.
Хотів  падати  в  запашну  траву  спогадів
І  спати
До  Судного  Дня  
Бородатого  прокурора  і  адвоката    
(Одночасно,  дочасно,  невчасно  -  чесно),
А  навколо  тільки  
Сніги  чужої  самотності  
І  жодного  кольору,
Жодної  барви:
Біло  і  порожньо  так,
Що  око  не  хоче  бачити,
Скрипка  не  хоче  грати
І  про  життя  недовершене  
Хочеться  мовити:  «Майже».  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818221
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2018

Колись

               «Колись,  коли  ще  стриміли  шибениці,
                   Тоді  –  хіба  ні  –  існувало
                   Небо.»
                                                                               (Пауль  Целан)

Небо
В  якому  підвішено  зорі:
Не  тільки  Сіріус  –  
Собачу  зірку  відчаю,
Інші  –  яскраві,
Інші  –  кулясті,
Існувало  тільки  над  шибеницями  –  
Тільки  над  цими  крислатими
Кипарисами  сухого  дерева.
Ми  згадували  про  існування  Неба
Тільки  тоді  –  дня  вітряного,
Ми  –  повстанці:
Люди  сутінок,
Що  здіймаючи  очі  д’горі
Бачили  тільки  зелену  стелю:
Стелю  покрови  лісу.
А  там  –  під  шибеницями  
Ми  сміялися  кату  в  обличчя,
Вітер  нас  кликав  з  собою  –  
В  Небо:  таке  синє  й  високе,  
Таке  недоречне  й  прозоре
Як  паротяг,  як  потяг,
Що  димить  хмарами,
Поспішаючи  в  кострубате  майбутнє,
Що  свистить,  наче  хоче  сказати,
Що  все  тимчасове:
Все.
Навіть  оцей  політ
В  повітрі,
У  висоту  нескінченності

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2018

Два Нестори

На  Русі  –  за  всі  довгі  віки  її  буття  було  всього  два  Нестори:  Нестор  Літописець  і  Нестор  Махно.  І  все.  Інші  не  рахуються.  Інші  так  –  або  пародія  або  ніщо.  Довгий  час  на  Русі  (особливо  в  XIV  столітті  в  Чорній  Русі)  матері  не  наважувались  називати  синів  Несторами  –  невідомо  чому  переслідував  їх  оцей  страх.  Може  тому,  що  в  темних  лісах  Волині,  серед  її  дрімучих  хащів  –  у  міру  пустельних,  росте  й  цвіте  чорна  квітка.  Я  не  бачив  її,  але  відчуваю  нутром,  глибинами  свого  серця,  що  вона  там  є.  Хто  зна,  може  вона  цвіте  серед  зими,  коли  волинські  праліси  стають  особливо  незнаними  і  хижими  для  людини  без  снігоступів.  Але  я  не  про  це.  Я  про  Несторів.  Точніше  про  Нестора.  Бо  обидва  Нестори  настільки  схожі  між  собою,  настільки  подібні,  що  я  їх  плутаю:  мені  здається  інколи,  що  «Повість  минулих  літ»  писав  Нестор  Махно,  а  ватаги  повстанців  у  наших  синіх  степах  водив  рубатися  з  немитими  зайдами  Нестор  Літописець.  Може  тому,  що  Махно  на  чужині  почав  писати  літописи  –  тільки  з  комуністичним  ухилом.  Хоча  під  комунізмом  він  розумів  свободу  –  і  тільки.  Для  нього  було  новиною,  що  хтось  під  комунізмом  розуміє  тільки  тюрму  і  концтабори.  Якби  ж  то  Нестор  Махно  дожив  до  сивобородої  старості  –  а  він  до  неї  дожити  не  міг,  і  бороду  запустити  теж  не  міг,  це  виключено,  то  він  би  писав  справжні  літописи.  І  ми  би  довідались,  що  коїлося  від  літа  7426  року,  коли  пішла  на  Русь  чергова  орда,  аж  до  скону  віку,  до  кінця  часів  і  до  Суду  Божого  Страшного.  Вони  настільки  схожі  між  собою  –  оці  два  Нестори,  що  їх  образи  злилися  між  собою  у  моїй  свідомості  в  один.  Той  Нестор  –  отой,  що  Літописець  в  молодості  теж  був  рубакою,  а  старості  зрозумів,  що  перо  теж  меч.  І  жив  за  мурами  монастиря,  що  був  фортецею,  а  не  куточком  затишку.  Нестор  Махно  не  читав  Шеймаса  Гіні,  тому  про  те  що  «…між  пальцями  трьома  таїться  перо  моє  немов  рушниця…»  від  додумався  сам.  І  вже  взяв  перо  не  «як  руків’я  меча»,  а  саме  як  рушницю.  Обидва  були  типовими  Дон  Кіхотами  –  ці  степи  між  Істром  та  Танаїсом  спонукають  до  романтики  і  мандрів,  кожен  млин  тут  чудовисько,  бо  перемелює  Час,  а  не  тільки  зерно,  отож  і  не  дивно.  Ви  можете  заперечити,  що,  мовляв,  у  нас  тут  кожен  літописець  Дон  Кіхот  –  не  тільки  Нестор.  Але  справжній  Дон  Кіхот  по  перше  гідальго,  по  друге  анахронічний.  Писати  так  романтично  на  початку  ХІІ  століття,  замість  того,  щоб  сухо  повідомляти  про  чергову  безглузду  різанину  князів  –  це  вже  був  анахронізм.  Махно  теж  був  невчасним  –  йому  б  в  часи  Руїни  гарцювати,  було  в  саме  воно.  А  так,  черговий  лицар  абсурду.  Та  ще  й  обидва  проповідували  анархію  –  як  тут  не  сплутати.  Щоправда,  в  ХІІ  столітті  ні  праць  Кропоткіна,  ні  нарисів  Бакуніна  ніхто  не  читав  (чомусь),  але  сама  ідея  матінки  анархії  витала  в  повітрі.  І  вже  давно.  Нестор  Літописець  як  ніхто  бачив  і  розумів,  що  свавілля  князівської  влади  веде  до  хаосу,  руйнування,  вогню  і  страждань.  А  відсутність  такої  якось  впорядковує  все  само  собою.  У  Нестора  слов’янські  колоністи  угро-фінського  моря  запросили  варягів,  бо,  мовляв,  «земля  у  нас  багата,  порядку  тільки  немає».  І  своїм  літописом  так  обережно  показав  до  чого  така  от  інвазія  монархії  Русь  довела  –  до  сваволі  монархів-князів  і  нескінченної  кривавої  боротьби  за  владу.  Краще  б  вони  запровадили  не  отакий  от  «порядок»,  а  його  маму  –  анархію.  Порядок  би  встановився  сам  собою.  Потім  вони  схаменулися  й  спробували  запровадити  республіку,  хоча  б  в  одному  Новому  Городі.  Анархічну  республіку.  Але  було  вже  пізно  –  личинка  тиранії  вже  була  відкладена  в  мокшанських  болотах.  Мене  завжди  хвилювала  одна  й  та  сама  думка  –  читав  Нестор  Махно  в  молодості  літописи?  Якщо  читав,  тоді  все  зрозуміло.  Від  «Повісті  минулих  літ»  до  Бакуніна  та  Кропоткіна  один  крок.  

А  за  вікном  ще  одна  махновська  осінь  –  така  ж  анархічна,  як  подих  холодного  вітру,  що  відносить  опале  листя  в  минуле.  Справжній  літопис  –  це  літопис  анархії.  Гай  Светоній  не  міг  писати  літописів  –  він  бачив  навколо  себе  тільки  деспотію,  тому  його  життєписи  -    свідоцтва  морального  падіння,  а  не  хроніки.  Він  навіть  дати  не  ставив  (певно  із  принципу).  Інша  справа  Нестор  Літописець  –  для  нього  питання  моральності  влади  не  стоїть  –  влада  (будь-яка)  аморальна  по  суті.  Моральним  для  нього  є  тільки  вчення  Христа,  яке  він  розуміє  на  диво  оригінально  –  християнство  він  бачить  як  релігію  свободи  і  внутрішньої  втечі  від  тиранії  державної  влади  –  втечу  в  духовну  анархію,  оце  «царство  небесне»  без  кесарів  і  царів.  У  Нестора  Махно  літопис  не  від  літа  до  літа,  а  щоденний.  Епохи  втискуються  в  дні.  День  існування  селянської  вольниці  Гуляй-Поля  важливіший  за  століття  животіння  в  неволі.  Махно  перетворився  в  легенду,  в  символ,  в  ідею.  І  можна  вічно  дискутувати  чи  зробив  він  це  свідомо,  чи  так  мусило  статись,  бо  всі  слов’яни  в  душі  анархісти.  Особливо  степовики.  Нестор  Літописець  мислив  себе  легендою  початково.  Для  нього  не  стояло  питання  зробити  з  себе  легенду.  Він  легендою  (не  міфом!)  став  вже  тоді,  як  вперше  взяв  до  рук  перо.  Він  проступає  між  своїх  рядків  як  фон,  як  привид,  що  осмислює  буття.  Минуле  в  першу  чергу.  І  сучасне,  що  проростає  з  минулого  як  очерет  навесні  з  чорної  землі  спаленого  болота.  Нестор  Махно  мислив  не  минулим,  а  майбутнім.  З  його  точки  зору  анархія  неминуча,  бо  вона  випливає  з  природи  людини  як  такої,  а  не  тільки  з  душі  слов’янина,  що  чорний  прапор  волі  бачить  і  в  зораній  землі  і  в  кіптяві  курних  хат.  Про  минуле  –  цей  спалах  вольниці  кількох  буремних  років  він  писав  як  про  майбутнє  –  його  епізод  чи  то  його  час-провісник.  В  усі  часи  перепоною  анархії  було  і  є  азійське  духовне  рабство,  сліпа  покора  хану  чи  то  імператору  болотяної  «Піднебесної».  І  можна  вічно  сперечатися,  що  спонукає  степових  землеробів  до  вічного  жадання  волі,  а  степових  кочівників  до  сліпої  покори.  Степ  один  і  той  же.  І  вода  має  той  самий  солодкий  смак.  І  сіль  так  само  солона  на  солончаках.  Невже  спосіб  життя?  Але  не  всі  номади  визнавали  над  собою  деспотію!  Всі  індоєвропейці  походять  від  степових  номадів  причорноморських  степів.  Ірландці  аж  до  нинішнього  часу  лишалися  напівномадами-скотарями.  Але  годі  шукати  більш  свободолюбивого  народу.  І  більш  анархічного.  І  то,  якщо  для  українців  анархія  була  мрією,  то  для  ірландців  –  дуже  довгий  час,  аж  до  англо-норманського  поневолення  –  реальністю.  То  що  це?  Етнічна  особливість?  Етнопсихологія?  Я  завжди  думав,  що  культуру  і  психологію  нації  визначає  природа  і  пейзаж.  Виявляється,  не  зовсім.  

По  анархію  –  селянську  вольницю  мріяли  не  тільки  Бакунін,  Кропоткін  і  Махно.  Мріяв  Сергій  Єсенін.  Та  і  Макс  Волошин  був  в  першу  чергу  анархічним  космополітом  і  теософом.  І  білий,  і  червоний  терор  були  йому  в  однаковій  мірі  огидні  і  ненависні.  Велемир  Хлєбніков  бачив  майбутнє  в  свободі  і  звільненні  від  будь-яких  пут,  в  тому  числі  пут  держави.  І  не  тільки  вони,  але  і  багато  інших  поетів,  прозаїків,  мислителів  бачили  майбутнє  в  анархії  і  вектор  прогресу  бачили  в  звільненні  особистості  від  пут  держави,  а  в  деспотичній  державі  бачили  тільки  регрес,  деградацію,  виродження.  Я  люблю  співати  у  своїх  верлібрах  про  метафізичне,  метафоричне  і  трохи  містичне.  Але  я  ще  ніколи  не  оспівував  чорний  прапор  анархії.  Тільки  злегка  жартував  на  цю  тему.  Чому?  Не  знаю.        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815972
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2018

Жовтий потяг Сонце

                       «Сонце,  що  руйнує  цифри  і  числа,  
                         Але  не  лякає  тендітний  сон,
                         Сонце,  що  вкрите  татуюванням,
                         Сонце,  що  пливе  вниз  річкою…»
                               (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Зі  станції  Падолист
На  жовтому  потязі  Сонце
Ми  їдемо  в  місто  Квітень.  
З  тихого  перегону  Грудень,
Де  навіть  залізо  забуло
Співати  пісню  світла
Гудіти  пеан  надії
На  дрезині  променів  ранку
Поспішаєм  на  станцію  Квітень,
Де  все  так  біло  і  легко,
Де  навіть  старі  сажотруси
Димарів  Судного  Дня
Вдягаються  в  біле,
Наче  вони  капітани
Вітрильників  Сьогодення.
Із  міста  сумного  Осінь,
Де  будинки  зроблені  з  листя  –  
Зотлілого  ще  в  часи  Данте,
Де  замість  бруківки  горіхи
Злущені  білкою  Годі,
Де  замість  вікон  краплини
Дощу  Темного  Часу
Ми  їдемо  в  місто  Квітень.
Пошийте  мені  хламіду
Чи  краще  шляхетну  тогу,
Чи  просто  плащ  вітру,
А  може  лише  сорочку
Довгу  як  наше  чекання
З  білої  парусини  
Зіткану  з  синього  льону…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812928
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.11.2018

Доволі

         «Тепер  вже  достатньо  листя,
             Щоб  розтлумачити  подих  вітру…»
                                                                         (Пауль  Целан)

Доволі  листя,
Забагато  насипала  ти,  Осене.
Повний  міх,
Ще  й  дороги  всі  засипано,
Всі  шляхи,  всі  стежки,
Всі  подвір’я,
Всі  левади  і  всі  могили  –  
Все  засипано….
І  то  жовтим,  багряним  –  
Кольорами  минулого,
Кольорами  сторінок
Книг  зотлілих:
В  яких  було  все  написано,
Але  не  знайшлось  нікого,
Хто  б  міг  зрозуміти
Хоч  літеру.
Доволі  вже  листя:
Щоб  нас  поховати,
Щоб  все  заховати,
Щоб  все  заперечити  –  
Все  –  навіть  Час…

Доволі  вже  листя:
Кожен  листок    -  це  сторінка
Книги  старого  алхіміка  –  
Містика  і  чорнокнижника.
Забагато  істин:
Навіть  для  мене  –  
Прочанина…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2018

Брама

                     «Чорно  розпахнуто  браму  нарозтвір  –  
                         Отож  я  співаю:
                         Як  жили  ми  тут?»
                                                                                     (Пауль  Целан)

Ми  думали,  що  це  місто
І  жили  в  ньому,  кохана.
А  виявилось,  що  це  лише  брама
Між  двома  пустелями,
Між  двома  небуттями,
Між  двома  купами  піску  вічності
(Бархани  вітру  і  жодної  квітки).  

Ми  думали,  що  це  селище,
Де  живуть  люди  веселі,  
А  це  пустка,
Де  око  не  знає  спочинку,
Де  жодного  дерева,
Де  жодної  краплі  зелені  –  
Тільки  пустище  випалене
Злим  пастухом  Сонце
(люди-вівці).

Ми  думали,  що  це  ліс:
Прихисток  для  німф  та  сатирів:
Зелений  ліс  відлюдників,
А  виявилось,  що  це  джунглі
Зі  своїми  страшними  законами,
З  квітами-людожерами,
З  галявинами-порталами
У  ніщо.  

Ми  думали,  що  це  Небо  –  
Закон  буття  вічного,  
А  це  порожнеча:  
Ніщо  нескінченне,  
В  якому  не  летимо  –  падаємо
У  Всесвіт-прірву,
У  забуття  вічне,
У  чорноту,  з  якої  не  повертаються,
В  якій  зникають-розчинюються.  

Ми  думали,  що  це  колиска:
Першопочаток  сущого,
Паросток  Невідомого,  
Проростання  Таємного,
А  це  домовина
З  дерева  сколочена:
Зі  старого  каліки-ясена
З  листками-перами:
Не  зміг  злетіти,  став  деревом:
Йому  скрипіти,
А  нам  домовини  витесувати  –  
Якщо  не  собі,  
То  старому  годиннику,
Що  втомився  час  міряти:
Море  –  воно  не  міряне,  не  осмислене:
Всі  пливли-починали,
Ніхто  не  доплив
Того  берега.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811412
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2018

Час каміння

   «Вже  час,  
       Щоб  каміння  навчились  цвісти…»
                                                                   (Пауль  Целан)

Вже  час:
Полудень  наче  вино
Налитий  у  глек  дороги.
Квіти  давно  скам’яніли,
А  каміння  цвітуть:
Ніжно  й  тендітно:
Може  тому,  що  холодно,
Може  тому,  що  в  людей
Замість  крові  тече  антифриз
(Бо  зима  не  бариться)
У  венах  –  синіх,  наче  далека  ріка.

Вже  час:
Замки  будують  з  троянд,
Мури  в’язниць  –  з  маргариток.
Замість  цирульника  
Бороди  сиві
Вкорочує  німфа,
Що  раніше  жила  у  діброві,
Жолуді  гризла
І  спала  в  дуплі  –  
Нині  в  місті:
Ножиці,  гребінь  і  бритву
Кладе  до  бюра,
А  намисто
Ховає  між  книг-фоліантів
Важких,  як  життя.
Бургомістр  їжачком
З  розбитої  ратуші
Віщує  прочанам  про  мито.
Каміння,  каміння:
Витесує  голови  лисі  пророків
Старий  каменяр.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2018

Серафим і другий совок

                               «О,  Кенейський  вівтарю!  Чи  відплата  мені  отака
                                   Нещасливому?  Чи  приносив  не  я  
                                   Треби  тобі  превеликі?  Зевс  мені  свідок!»
                                                                                                                                                                           (Софокл)

Після  невдалого  вояжу  до  Криму  і  марної  спроби  стати  людиною  середземноморської  цивілізації  Серафим  повернувся  до  Пітера  і  знову  занурився  з  головою  у  своє  хаотичне  життя.  Він  як  і  раніше  вважав  Пітер  північними  Афінами,  а  себе  називав  пітерським  Діогеном.  Щоправда,  називав  він  це  місто  на  античний  лад  –  Атена  Гіперборейська.  Повернувся  він  до  Пітера  зі  своєю  совою  –  подарував  йому  сувенірну  порцелянову  сову  відомий  поціновувач  любомудрія  Костянтин  Петрович  Востріков  з  міста  Великі  Луки.  Знайомі  сміялися  над  Серафимом:  «Серафиме!  Їхати  до  Атени  зі  своєю  совою,  нехай  навіть  до  Гіперборейської  Атени  –  це  ж  смішно!  Це  все  одно,  що  їхати  до  Ведмежого  Болота  зі  своїм  гноєм!»  Але  Серафим  у  відповідь  тільки  сміявся,  цитував  безперервно  Софокла  і  називав  своїх  знайомих  філософів  епігонами.

Якось  після  чергового  філософського  монологу  (який  ніхто  не  почув  –  всі  перехожі  оминали  Серафима,  вважаючи  його  вуличним  божевільним)  Серафим  вирішив  купити  собі  совок.  Яким  чином  у  його  голову  прийшла  ця  ідея  –  невідомо.  Як  то  кажуть  португальські  моряки:  «Хто  зна».  І  навіщо  йому,  безхатьку,  був  отой  совок  –  незрозуміло.  Якщо  б  він  хотів  влаштуватися  на  роботу  двірником  (О,  це  «покоління  двірників»!)  –  тоді  це  ще  можна  було  б  зрозуміти  –  двірники  очищують  світ  і  роблять  гроші.  Але  таких  намірів  в  Серафитма  не  було  –  це  відомо  остаточно.  Хоча,  Серафим  себе  безхатьком  не  вважав,  він  називав  себе  вільним  блукальцем,  волоцюгою  буття  і  філософом  вулиць.  І  такий  спосіб  життя  вважав  цілком  природнім  для  росіянина  і  часто  повторював:

-  Росія  –  країна  неймовірно  великого  простору  і  нескінченних  доріг,  поняття  дому  для  російської  людини  чуже.  Це  не  англієць  зі  своїм  «хоум»  і  не  ірландець  зі  своїми  «землями  мого  клану».  Росіянин,  а  москаль  особливо  –  це  людина  нескінченної  дороги  і  простору.  Вічного  руху.  Росіянин  –  вічний  мандрівник  і  безхатько  від  Бога…  

А  тому  волоцюг  чи  безхатьків,  або  як  кажуть  в  Англії  «хоумлесс»,  Серафим  вважав  «сіллю  землі  російської».    

Отже,  вирішивши  придбати  совок,  Серафим  понишпорив  кишенями  (своїми)  і  знайшов  там  кілька  пожмаканих  папірців  –  банківських  білетів,  що  досі  були  на  той  час  засобами  обміну.  Завалялись  вони  в  кишенях  Серафима  ще  з  тих  далеких  незабутніх  часів,  коли  Серафим  якось  серед  вулиці  «штовхнув»  промову  про  Сократа  і  розпалившись,  кинув  на  бруківку  свою  шапку.    А  перехожі  подумали,  що  це  така  розвага  –  видовище  і  накидали  йому  до  шапки  оцих  от  папірців.  Серафим  тоді  дуже  розсердився,  отаке  побачивши,  і  кричав  їм  навздогін:  «Вам  би  тільки  хліба  й  видовищ,  плебеї!»  Але  грошові  знаки  не  викинув,  а  порозпихав  кишенями  куртки,  що  бачила  ще  й  не  таке.  Ось  тепер  і  вирішив  Серафим  поміняти  ці  папірці  на  совок.

Вирушив  він  на  пошуки  крамниці,  де  отакий  предмет  можна  було  б  придбати.  Після  довгих  блукань  вулицями  Пітера,  він  побачив  магазин,  над  входом  до  якого  висів  напис  «Совки».  Дуже  здивувавшись,  Серафим  зайшов  до  середини.  Він  рідко  відвідував  магазини.  І  звик  до  того,  що  з  магазинів  його  виганяли  –  торговці  розуміли  і  знали,  що  Серафим  зневажає  товарно-грошові  відносини,  як  і  кожен  кінік.  А  для  них  то  було  святе.  Але  з  цієї  крамниці  Серафима  не  вигнали.  Серафим  побачив  продавця  доволі  солідної  зовнішності,  середніх  років  «не  товстого,  не  тонкого»,  як  писав  Гоголь,  середніх  років,  в  жилетці  бердичівського  крою,  із  залисинами  на  голові  і  м’якою  вимовою  –  не  тутешньою.  Серафим  тут  же  звернувся  до  нього  з  питанням:  

-  Ласкавий  пане!  Добродію!  Сер!  Ясновельможний  товаришу,  чому  Ваш  магазин  називається  «Совки»?  Тут  що,  продають  товари  у  стилі  «совок»?  Чи  різні  там  «Двірник  Інкорпорейтид»?    Чи  атрибути  до  совків  –  різні  там  ручки-штучки?
-  Ні,  громадянине  Серафим!  Тут  продаються  совки!
-  А  Ви  звідки  знаєте,  що  мене  Серафимом  звуть?
-  Та  хто  ж  не  знає  Серафима  Петровича  –  філософа  нескінченності,  мислителя  буття?
-  Ви  мені  лестите,  добродію!  
-  Отже,  чим  можу  служити?
-  Мені  потрібен  новий  совок!  
-  О,  прошу,  прошу!  Це  завжди  одразу!  А  який  Ви  хочете  совок?
-  А  що,  різні  бувають?
-  Дуже  навіть  різні!  Дуже.
-  Тоді  дайте  мені  совок  номер  три!  
-  Є  такий,  але  продати  Вам  ми  його  не  можемо!  Доки  не  реалізований  совок  номер  два,  совок  номер  три  не  відпускається.  
-  Ах,  ось  як!  Ну,  тоді  дайте  мені  совок  номер  один!  
-  Нажаль,  перший  совок  закінчився.  Був  і  загув.  Пішов  у  небуття.  І  більше  не  буде.  
-  Ну,  хай  йому  дідько!  давайте  тоді  совок  номер  два,  якщо  тільки  такий  і  є!
-  Ось,  будь-ласка!  Великий  і  несподіваний  з  портретом  Краба.  Ой,  вибачаюсь,  з  малюнком  краба.  Користуйтесь  на  здоров’я.  Майже  як  новий.  Схожий  на  совок  номер  один,  тільки  зовсім  інший,  модернізований.  
-  А  скажіть  мені  по  секрету  –  який  совок  кращий  –  номер  перший  чи  номер  другий?  Тільки  чесно,  як  філософ  філософу.
-  Якщо  чесно,  то,  як  казав  вусатий-конопатий:  «Обидва  гірше».  Хоч  мені  і  не  випадає  так  говорити  про  товар,  що  доручили,  так  би  мовити,  мені  ж  реалізовувати.  
-  І  яка  вартість  оцього  совка?  У  мене  тут  є  грошові  знаки  –  казначейські  білети…
-  Ну,  що  Ви,  Серафиме  Петровичу!  Цей  совок  ми  роздаємо  безкоштовно.  У  подарунок,  так  би  мовити.  Крім  того,  ці  гроші  тут  не  дійсні.  Так  що  беріть  задарма.  Беріть,  беріть.  По  хорошому  беріть!  Інакше  Вас  примусять  його  взяти.  Ось  і  два  охоронця  підбігли…
-  Добре,  візьму.  Мені  зайве  руконакладення  на  поверхню  обличчя  взагалі  непотрібний  захід.
-  Ось  і  чудово!  Тільки  на  прощання,  відкрийте  мені  наївному  таємницю  –  для  чого  Вам  совок?
-  Та  я  і  сам  не  знаю.  Дурничка  якась  до  голови  прийшла.  Марення  якесь…  А  Вам  він  навіщо?
-  А  мені  він  взагалі  ні  до  чого.  Я  хоч  і  совками  торгую,  але  ними  не  користуюсь.  Я  іншими  засобами  користуюсь.  А  це  так  –  робота  в  мене  така.  Засіб  для  заробітку.  Для  існування.  Люди  ж  вони  такі  –  різні  бувають.  Деякі  приходять  і  хочуть  совок  за  будь-яку  ціну  отримати.  А  я  кажу  –  та  це  ж  просто,  і  грошей  не  треба.  Якщо  Вам  совок  вкрай  потрібен,  то  Ви  тільки  ось  цей  папірець  підпишіть,  що,  мовляв,  після  смерті  свою  нематеріальну  субстанцію,  яку  називають  чомусь  душею  заповідаю  крамниці.  Ось  тільки  не  чорнилами,  давайте  Вам  пальчик  вколю…  
-  Розумію,  товаришу!  Добре,  я  пішов.  Жив  я  без  совка,  тепер  з  совком  номер  два  жити  буду.  Якщо  подарунок,  то  на  шару  і  оцет  солодкий.  І  совок  не  совок,  а  екскаватор  з  пропелером.  Може  й  не  помру…  

І  Серафим  вийшов  з  тої  дивної  крамниці  і  пошкутильгав  вулицями.  Він  хотів  подарувати  грошові  знаки  собаці,  що  зустрівся  йому  на  тротуарі,  але  пес  зневажливо  відвернувся…    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810648
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2018

Серафим, гроші і Новий рік

                                                     «Міст  вавилонські  башти
                                                         Гонорово  підносимо  знову,  
                                                         А  Бог  
                                                         Міста  на  пашу
                                                         Руйнує,
                                                         Мішаючи  Слово…»
                                                                                   (Володимир  Маяковський)

Грудень  був  сірим  і  понурим.  Хотілося  свята.  Я  згадав  стару  добру  прикмету  китайських  чиновників,  вірність  якої  я  випробовував  неодноразово  на  власному  сумному  досвіді:  «Як  зустрінеш  Новий  рік,  так  його  і  проведеш!»  І  я  вирішив  зустріти  Новий  рік  у  теплому  та  мудрому  товаристві  Серафима  –  пітерського  Сократа,  філософа  буття,  мислителя  факту.  Крім  того,  я  хотів  у  ніч  свята  цікавого  і  доброго  співрозмовника  (таких  людей  іноді  наша  колоінтелігентська  братія  називає  «цікавники»)  та  й  хотілося  задати  Серафиму  кілька  запитань,  які  мене  давно  мучили  –  з  раннього  дитинства.  Запрошувати  Серафима  в  гості  нині  в  Пітері  вважається  моветоном,  епатажем,  єрессю  і  мало  не  крамолою.  Але  прийдешній  Новий  рік  –  Рік  Жовтого  Собаки,  а  значить,  рік  кініків,  що  пишаються  прізвиськом  «собака»,  а  значить  і  Серафима  –  пітерського  Діогена.  «Саме  цей  співрозмовник  принесе  мені  одкровення  в  Новому  році!»  -  так  я  вирішив.  І  намір  запросити  Серафима  став  незворотнім.      

Але  тут,  як  то  кажуть  папуаси,  легко  сказати,  але  важко  зробити.  Знаючи  погляди  Серафима  на  оточуючий  світ,  потрібно  було  підібрати  в  домі  відповідний  інтер’єр,  створити  потрібну  атмосферу,  щоб  цього  філософа  не  образити.  І  підібрати  відповідне  товариство,  щоб  не  пролунав  черговий  скандал  з  неминучими  і  далекими  наслідками,  суттєвими  як  для  Пітера,  так  і  для  його  богеми.  Та  що  там  говорити,  і  для  Росії  загалом!  Бо  Серафим,  крім  того,  що  філософ,  любомудр  та  мислитель,  ще  й  крилатий  небожитель  та  шаман.  А  мало  що  він  може  ненароком  для  Росії  нашаманити!      

У  першу  чергу  –  атмосфера.  Тобто,  інтер’єр.  Знаючи,  що  Серафим  не  любить,  просто  терпіти  не  може  нічого  германського  (ох,  ці  Germani  –  люди  за  рікою!),  ніякого  германофільства,  ялинку  я  подарував  сусідам.  Вони  хоч  і  алкоголіки,  і  нічні  дрельники,  але  ялинку  люблять.  Ставити  і  прикрашати  напередодні  Нового  року  ялинку  –  звичай  германський,  скандинавський  навіть.  Як  втілення  Світового  Древа  Іггдрасіль  у  домі.  Серафим  цього  не  любить  і  навіть  зневажає  цей  звичай.  І  що  дивно  –  Серафим  то  сам  у  Пітері  живе  –  у  місті  германофільському.  Тут  кожний  міщанин,  який  поважає  себе,  наймає  для  своїх  чад  гувернантку-німку.  І  то  конче  лютеранського  віросповідання.  І  дітиська  у  Новорічну  ніч  співають:  «Танненбаум!  Танненбаум!»  Не  тільки  під  час  свята  в  садочку  та  в  школі,  але  і  вдома,  зазираючи  під  ялинку  –  що  там  подарували  «фатер  та  мутер»  та  «герр  Пітер»  -  покровитель  міста,  де  до  мера  звертаються  не  інакше,  аніж  «майн  ґерц»,  де  церкву  називають  «кірхою»,  а  попа  –  «пастором».  Серафим  просто  постійно  пливе  проти  течії.  І  великий  поціновувач  руської  старовини  та  звичаїв.  Я  згадав  раптом  старовинний  російський  чи  то  московський  звичай  прикрашати  напередодні  Нового  року  мандаринове  дерево.  Добре,  що  в  мене  в  домі  вже  виріс  мандаринчик  дай  Боже.  Прикрасив  я  його  маленькими  ліхтариками  та  дзвониками  і  посадив  під  деревом  глиняних  іграшкових  Місячного  Зайця  та  Місячну  Жабу,  що  згідно  переказів  давніх  москалів  приносять  дітям  подарунки  –  зілля  вічної  молодості  та  солодкі  рисові  колобки.  Потім  я  подарував  зібрання  творів  Йогана  Крістофа  Фрідріха  фон  Шиллера  школяру  Петрику  з  третього  поверху,  а  портрет  Отто  фон  Бісмарка  зняв  зі  стіни  і  закинув  на  горище.  На  стіні  утворилися  світла  пляма  і  порожній  цвях.  Щоб  не  виникало  питань,  я  позичив  у  сусідів  портрет  Чингіз-хана.  Все.  Традиційна  російська  атмосфера  була  створена.  Іграшкових  діда  Мороза  та  Снігуроньку  я  просто  викинув  на  смітник.  Знаю,  що  Серафим  говорив  неодноразово,  що  в  давні  часи  на  Русі  Дід  Мороз  –  це  було  божество  зла,  демон,  символ  смерті,  що  приходив  забирати  душі  людей  в  страшний  потойбічний  світ.  І  ходила  з  ним  поруч  сама  Смерть,  одягнута  в  біле  –  Снігова  Діва.  І  мати  в  домі  такі  от  персонажі  Нового  року  –  це  накликати  біду.      

Потім  –  питання  з  гостями.  Серафима  далеко  не  всі  в  Пітері  сприймають  в  якості  філософа.  Крім  того,  слід  було  врахувати  релігійні  погляди  –  не  хотілося  Нового  року  отримати  замість  подарунків  бійку  в  квартирі  на  релігійному  ґрунті.  Тому  я  запросив  у  гості  людей  з  місцевої  богеми  –  поетів-символістів  з  довгими  і  давно  не  митими  жирними  патлами  та  поетес-модерністок  з  хаотичною  зачіскою,  з  волоссям,  що  фарбоване  в  зелене  та  ва  інші  отруйні  кольори,  довгими  нігтями,  що  вкриті  чорним  лаком  та  з  губами  в  помаді  того  ж  кольору.  Ця  публіка  до  Серафима  відноситься  терпимо.  Навіть  любить  послухати  його  «нетлінку».  Але  тут  я  згадав,  що  дами  та  мадмуазель  з  цієї  публіки  люблять  «припудрити  носик».  Я  тут  же  уявив  собі  погляд  поетеси  Елеонори  Безбаштової  сповнений  здивування  і  журби:  «А  є  чим  носик  припудрити?»  Я  тут  же  побіг  в  аптеку  Миколи  Рюміна  «Капсула»,  що  стоїть  на  Гороховій.  Заходжу,  а  там  дідусь  біля  каси:

-  Я  ветеран  соціалістичної  праці,  ось  посвідчення,  мені  десять  грамів  кокаїну  по  довідці!  
-  Дідусю!  Немає  кокаїну!  Закінчився!  

Пішов  дідусь  засмучений…

-  А  Вам  що,  бабусю?  Якої  припарки?!
-  Мені  марафєту  для  онучки!  
-  Немає,  бабусю,  марафєту!  Був  та  загув!  Ось,  травички  краще  візьміть  –  індійський  канабіс!  Сорт  «Маша  і  Ваня».  
-  Не  треба,  синочку!  Мені  порошку  білого,  того,  що  нюхати…
-  Немає,  бабусю!  На  переіндексації  кокаїн!  
-  А  Вам  чого,  товаришу  громадянине?  –  і  тут  же  пачку  гумових  виробів  «Де  Люкс»  дістає  і  криво  посміхається.  Знаємо,  мовляв,  для  чого  прийшов…
-  Невже  зовсім  кокаїну  немає?  
-  Немає.  Ніякого.  Ні  в  порошку,  ні  в  ампулах,  ні  в  розчині.  Ніякого!  

Але  по  очах  бачу  –  бреше.  Сховав  кокаїн,  ***  Спекулює.  Виходжу  з  аптеки,  а  тут  до  мене  якийсь  тип  неголений  підходить:  
-  Є  і  нюхнути,  і  вколотися…

Я  зміряв  його  зневажливим  поглядом  –  знаємо  ми  їх  –  підсунуть  в  останній  момент  замість  кокаїну  стрептоцид.  Літай  потім  понад  хмарами…  Думав  вже  грибів  польоту  на  Троїцькому  ринку  купити,  але  згадав  одного  знайомого  аптекаря.  Побіг  на  Удільну,  в  аптеку  «Граф  Каліостро»:

-  Саньчику,  друже,  братан!  Виручай!  Кокаїну  потрібно,  хоч  трохи.  Новий  рік  з  друзями  потрібно  зустріти.  
-  Добре.  Для  себе  беріг.  Розібрали  нині  весь.  А  нового  не  привезли.  Ось  є  баночка  колумбійського  «Яскраве  сонце»  і  флакон  венесуельського  «Ранок  Оріноко».
-  Я  тільки  колумбійський  визнаю.  Дякую,  друже!  

Дорогою  я  купив  слоїк  соку  журавлини  та  коробку  цукерок  «Ведмедики  в  лісі»  в  гастрономі  «Нева».  Приготував  на  швидку  руку  солодких  рисових  колобків.  Все,  зустрічати  Новий  рік  можна.  Хоча,  згідно  старовинної  російської  традиції,  зустрічати  Новий  рік  потрібно  на  мосту,  над  річкою,  дарувати  знайомим  рисові  колобки  і  говорити,  що  приніс  їх  Місячний  Заєць  Юе  Ту.  Але  всіх  звичаїв  дотриматись  неможливо.  

Гості  почали  сповзатися  о  сьомій.  Патякали  про  те,  про  се,  пили  сік  журавлини.  Дами  відходили  в  сторону  «припудрити  носик»,  повертались  веселими.  Хтось  читав  свої  вірші,  хтось  прозу,  хтось  філософствував  про  «Нову  епоху  Жовтого  Неба».  О  восьмій  з’явився  Серафим.  Всі  почали  тішитись  цим  фактом,  як  дідько  цвяшком.  Аплодували:  «З  прийдешнім  Вас,  Серафиме  Петровичу!  Зачекались!»  Серафим  лише  винувато  посміхався.  Всі  відчували,  що  нині  Серафим  неминуче  висловить  Нову  Думку.

Ближче  до  дванадцяти,  відчуваючи  наближення  урочистої  події,  поет-символіст  Родіон  Раскольніков  (що  має  дурну  звичку  -  всіх  знайомих  щоденно  запитувати:  «Я  тварюка  тремтяча  чи  право  маю?»)  несподівано  встав  і  попросив  тиші:

-  Друзі!  Давайте  вип’ємо  за  Гіперборею!  –  на  його  очах  з’явилися  сльози,  він  здавлював  застряглий  шмат  в  горлі.  

Дами  розплакались,  Серафим  голосно  зітхнув,  всі  перекинули  догори  дном  келихи.  До  моєї  квартири  завітала  моторошна  тиша.  Поетеса-феміністка  Дарина  Підстилкова  запропонувала  включити  далекодив,  тобто  телевізор  і  послухати  традиційне  «бом-бом»  (нібито  ми  в  Ірландії).  Всі  якось  полегшено  зітхнули:  не  так  все  погано,  не  загинула  ще  Гіперборея,  раптом  воскресне  з  небуття.  Воскрес  Христос,  воскресне  і  Гіперборея!  

По  телевізору  якраз  виступав  Краб.  Я  знав,  що  вся  ця  богема  –  суцільна  фронда.  Подумав:  «Ну,  все!  Кінець  святу!  Зараз  телевізор  заплюють,  потім  розіб’ють  на  частини  і  викинуть  з  вікна  і  будуть  решту  ночі  брудно  лаятись  і  кричати  з  вікна  слова…»  Але  ні,  минулося.  Хоча  на  обличчі  в  кожного  було  написано,  що  краще  б  виступав  би  зараз  не  Краб,  а  Устриця  або  Дельфін.  Або  принаймні  Морж.  Краб  філософствував  про  воду,  про  сіті,  про  рибу,  про  хвилі  і  течії.  А  потім  сказав:  «З  Новим  роком,  громадяни!»  І  одразу:  «Бом,  бом!»  Тут  всі  дружно  закричали:  «Сансара!  Сансара!»  Дами  вищали,  перекинули  до  пельки  черговий  келих  соку  журавлини  і  закусили  замість  фініків  морошкою.  Потім  дружно  заспівали:  «Ом  мане  падме  xyм!»  -  разів  двісті.  А  після  цього  всі  присутні  направили  свої  погляди  на  Серафима:  «Просимо,  просимо!  Тепер  Вам  слово!»  

Серафим  розгублено  озирнувся  навколо,  подивився  молитовно  на  портрет  Чингіз-хана.  Щоб  якось  розрядити  атмосферу  я  почав  діалог:  

-  Серафиме  Петровичу!  Нам  давно  хотілося  почути  Вашу  думку  про  гроші.  Кажуть,  що  ви  гроші  зневажаєте,  називаєте  їх  папірцями,  сміттям,  брудом  і  засобами  обміну  і  не  користуєтесь  ними  з  принципу.  Тільки  натуральний  обмін.  Так  що  це  таке  –  гроші?  Це  світове  зло?  Це  сміття?  Чи  це  фантазія  нашої  хворобливої  уяви?  Чи  це  порожня  абстракція?  

-  Ні,  брешуть  люди!  Не  так  я  думаю  про  гроші.  Не  так.  Гроші  –  це  святе.  Це  втілення  на  Землі  Хліба  насущного,  який  Бог  дарує  нам  днесь.  Викидати  гроші  –  це  все  одно,  що  викидати  хліб.  Тут  Борхес  був  правий.  Я  не  користуюсь  грошима,  бо  я  грішник,  я  не  гідний  торкатися  цієї  святині,  цієї  божественної  субстанції  своїми  перстами  гріховними.  Гроші  я  люблю,  поважаю  їх  і  схиляюсь  перед  ними,  як  перед  втіленням  Бога  на  Землі.  О,  якби  росіяни  любили  гроші  або  хоча  б  поважали  їх,  це  б  врятувало  Росію!  Та  що  там  Росію!  Врятувало  б  всю  Золоту  Орду,  всю  Гіперборею!  Але  в  Росії  грошей  не  люблять…  Не  люблять…  Коли  я  згадую  гультяйські  шаленства  російських  купців,  коли  вони  смітили  грошима,  били  люстри,  заливали  піаніно  шампанським,  стає  сумно  і  безнадійно.  Та  що  там  казати…  Не  так  давно  я  переконався,  як  у  нас  в  Росії  не  люблять  гроші.  Ніхто  не  любить.  Зайшов  я  одного  разу  до  одного  великого,  просто  величезного  дому.  Там  було  багато  людей,  що  тинялися  туди-сюди:  на  перший  погляд  без  будь-якої  мети.  Потім  бачу  –  довгі  столи  бетонні,  а  на  них  розкладені  трупи  тварин,  розрізані  та  розрубані  на  дрібні  частини.  Люди  підходять  і  дивляться  на  них.  Думаю,  що  за  розвага  така  дика,  що  це  наші  люди  придумали  –  вбивати  тварин,  а  потім  виставляти  їхні  трупи  і  частини  тіл  на  загальний  огляд!  Який  жах!!!  А  потім  дивлюся  –  підходять  люди  різного  віку  і  статі  і  міняють  частини  цих  трупів  на  гроші  –  віддають  гроші  і  забирають  частини  трупів  собі  в  торби.  Думаю  –  що  ж  це  робиться  таке!  Це  як  же  треба  гроші  не  любити  і  зневажати  їх  просто,  щоб  міняти  їх  на  трупи  тварин!!!  І  навіщо  їм  ці  трупи?  А  потім  я  довідався  жахливе!  Виявляється,  ці  люди  приносили  трупи  тварин  додому,  нагрівали  їх  до  високої  температури,  а  потім  розсували  свої  щелепи  –  донизу  нижню  щелепу  і  клали  частини  трупів  тварин  до  свого  ротового  отвору.  Потім  рухали  щелепами,  подрібнювали  частини  трупів  і  переміщували  подріблене  до  свого  шлунку.  Потім  виділяли  стінками  свого  шлунку  соляну  кислоту  та  пепсин,  потім  пропускали  ці  шматки  через  свій  кишківник.  Потім  відвідували  кімнатку,  де  є  водовідвідні  пристрої  і  випускали  залишки  цих  шматків  трупів  тварин  через  отвір,  який  у  них  є  в  нижній  частині  тулуба  зі  спинної  сторони!  Це  ж  до  якого  морального  падіння  потрібно  дійти,  щоб  дотримуватись  такого  варварського  звичаю!  Бідна  Росія!  О,  люди,  люди…  О,  часи,  о,  звичаї!  

Серафим  зовсім  зажурився  і  почав  плакати.  Сльози  котилися  градом  з  його  очей  на  підлогу.  Ми  втішали  його  як  могли.  За  вікном  гавкав  пес.  Настав  перший  день  Нового  року…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810303
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2018

Лічити горіхи

                           «Полічи  миґдаль,  
                               Полічи,  що  було  в  нім  гірким
                               І  веліло  тобі  пильнувати.
                               Долучи  і  мене  до  нього…»
                                                                                               (Пауль  Целан)  

Кількість  дерев  
На  вулиці  Кленів
Рівне  числу  днів,
Які  ховає  грак
На  ймення  Тіберій  Гракх
У  шпарку  –  в  щілину
Потрісканих  мурів
Міста  нашої  совісті.

Кількість  ягід
У  гронах  дикого  винограду,
Що  звисає  з  гілок
Сухого  дерева  осені  патріарха
Рівне  числу  зітхань
Хворої  дівчини  Кліо
З  червоними  від  журби  очима.
Вона  давно  не  бачила  снів  –  
Навіть  тих  –  тролейбусних,
Які  бачать  пасажири  
З  чорними  сумками,
Що  втомилися  споглядати
Обертання  гумових  коліс
І  воліють  заплющити  очі.

Кількість  зернят  миґдалю,
Які  роздають  замість  квитків  кондуктори
Двоповерхових  сердитих  автобусів,
Що  їдуть  прямісінько  в  рай
Експресом  –  
З  відчиненими  дверима  і  вікнами,
Рівне  числу  крапель  брому,
Що  міряє  в  свою  чарку
Банкір  Апостроф
Перш  ніж  дарувати  автографи
Безхатькам  останнього  дня.

А  ви  кажете:  «Квазімодо»,
А  ви  зітхаєте:  «Марк  Аврелій»,
А  ви  гортаєте  сутри,
Такі  ж  гіркі,  як  миґдаль
Гішпанський,
Що  так  смакує  гідальго
Та  емоційним  сеньйорам,
Що  споглядають  кориду,
І  юнака-самогубця,
Що  так  ґраційно  уникнув
Гострих  рогів  Мінотавра.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809818
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.10.2018

Серафим і маленька потворка

                                             «Що  ж,  хапай  і  мене  мерзенно!
                                                 Бритвою  вітру  пір’я  зголи.
                                                 Нехай  зникну,  чужий  нетутешній
                                                 У  вирі  шаленому  груднів  усіх.»
                                                                                             (Володимир  Маяковський)

День  був  осінній  і  похмурий  –  непривітний  вкрай.  Схожий  навіть  не  на  брюмер,  і  не  на  пушкінський  падолист,  а  на  бодлерівський  плювіоз.  Зовсім  не  надихаючий  на  філософські  роздуми,  особливо,  коли  ти  філософ  блукаючий,  як  Серафим.  Більше  того  –  цей  день  викликав  вкрай  понурі  думки  і  пориви  душі.  Але  Серафим  мав  загартований  дух,  стійкий  до  тілесних  страждань,  міцне  і  витривале  тіло  –  він  продовжував  собі  лежати  на  тротуарі  серед  порожнечі  вулиць  і  повноти  юрби  людей.  Роздуми  Серафима  того  дня  були  далекі  від  метафізики.  Вони  були  вульгарними  і  прагматичними.  Серафим  зітхав:  «Ах,  час  туманів  та  холоду…».  А  потім,  коли  день  сягнув  полудня,  Серафим  мислив  про  тракторизацію  колгоспів.  Він  подумав:  «Так  ось  чому  в  часи  царизму  була  такою  низькою  продуктивність  праці  колгоспників!  У  колгоспах  тоді  не  було  тракторів!  Дайте  колгоспнику  трактор,  і  надої  молока  в  корів  одразу  зростуть!  Тільки  трактор  необхідно  використовувати  за  призначенням.  Трактор  –  це  механічна  тяглова  сила,  що  призначена  для  обробки  землі  з  використанням  енергії  спалювання  вуглеводнів.  І  тільки  ось  так  її  слід  використовувати!»  Серафиму  тут  же  згадався  знайомий  селянин  –  ударник,  герой  соціалістичної  праці  колгоспник  Василь  Петрович  Пердунов.  Він  мав  у  своєму  господарстві  крім  півня  на  ім’я  Агітатор  та  собачки  Мурки  ще  й  ручну  ворону,  що  вміла  людським  голосом  говорити  слово  «пролетаріат»  з  характерною  гаркавістю,  як  у  Володимира  Ілліча  Лєніна.  Так  ось,  Василь  Петрович,  будучи  крім  всього  іншого  ще  й  трактористом,  садив  оцю  ось  ворону  на  дах  трактора  і  катав  її  цілими  днями  по  всьому  селу  для  загальної  радості  колгоспниць  та  інших  трудівниць,  які  побачивши  отаку  картину  голосно  сміялися  і  тут  же  запалювались  бажанням  мати  з  Василем  Петровичем  інтимний  зв’язок.  

Такі  от  зворушливі  спогади  Серафима  були  перервані  вельми  неестетичною  картиною.  Серафим  побачив  маленьку  потворку,  що  блукала  вулицями  Пітера.  Потворка  була  найбридкішого  вигляду,  кожна  частина  її  тіла  була  спотворена  природою,  від  неї  йшов  гидкий  сморід,  що  отруював  людям  повітря  і  саме  життя.  Маленька  потворка  відчиняла  кожні  двері,  заходила  в  кожний  будинок  і  кожну  контору,  у  перукарні  та  пекарні,  школи  та  редакції  легковажних  газет.  Перехожі,  побачивши  таку  бридку  істоту  втрачали  свідомість,  божеволіли,  багатьом  ставало  зле.  Деякі  тут  же  блювали  графоманськими  ура-патріотичними  шовіністичними  текстами.  Потворка  при  цьому  озлоблено  сміялася  і  виставляла  всім  на  огляд  свої  спотворені  буттям  частини  тіла  і  червоно-коричневу  шкіру.  Здавалось,  що  потворка  заповнила  своєю  сутністю  все  оточуюче,  проникла  в  саму  свідомість  людей,  в  їхній  ментальний  світ,  залізла  кожному  громадянину  за  святковий  стіл  і  в  ліжко,  під  спідниці  їхніх  дружин  з  метою  плодити  нових  і  нових  потворок.  Серафим  помітивши  це  спочатку  був  вельми  збентежений.  Він  не  міг  зрозуміти  –  хто  це?  Перше,  про  що  він  подумав  –  це  те  саме  століття-потворка,  про  яке  писав  колись  Маяк:

                                                 «…  Час!
                                                             Богомазе  кульгавий,  
                                                             Образ  малюй  мій
                                                             У  божницю  потворки-століття…»

І  з  жахом  подумав:  «Невже  і  це  століття  -  двадцять  перше  століття  теж  потворка?  І  ще  більш  огидна,  аніж  минуле  століття  –  двадцяте?»  Але  потім  Серафим  зрозумів  –  це  не  століття.  Це  російський  фашизм.  В  інших  країнах  фашизм  являвся  в  вигляді  велетенського  монстра,  зажерливого  і  нищівного.  А  в  Росії  явився  він  у  вигляді  маленької  огидної  потворки.  І  все  від  того,  що  народжений  він  був  передчасно  –  кесаревим  розтином  вирізав  його  з  утроби  п’яної  баби  Росії  Краб,  що  виліз  навіть  не  з  моря,  а  з  гнилих  угро-фінських  боліт.  І  в  утробі  він  розвивався  патологічно,  і  на  світ  білий  з’явився  неприродним  чином.  Серафим  ще  подумав,  що  й  не  дивно,  що  російський  фашизм  з’явився  таким  чином  саме  в  Пітері.  Сам  Пітер,  як  писав  колись  Макс  Волошин,  був  незаконним  дитям  слов’янства,  якого  вийняв  з  чрева  кесаревим  розтином  м’ясник  майн  герц  герр  Пітер.  І  ось  тепер  настала  черга  недоношених  тератоморф.  Потворка  блукає  містами  хвороблива,  неминуче  помре  –  в  цьому  кліматі  це  ясніше  ясного.  Але  перш  ніж  це  відбудеться,  багато  кому  потворка  встигне  життя  отруїти  –  і  в  буквальному,  і  в  переносному  значенні  цього  слова…  

Серафим  ще  подумав,  що  він  чужий  в  цьому  світі  потворки.  Точніше  в  світі,  де  живе  єхидною  ця  потворка  і  дихає  з  ним  одним  повітрям.  І  потрібно  або  з  філософа  перетворитися  в  паяца,  або  побурлакувати  в  краї  далекі,  де  тепло  і  не  так  бридко.  І  не  цяпотить  дощ.  І  не  треба  гріти  втомлене  тіло  ватником…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809234
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2018

Фотони майбутнього

     «Цей  зоряний  шепіт,  
         що  схований  в  передсерді,
         Стане  світлом,  
         що  мені  допоможе  розбитися…»
                                       (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Зоряний  шепіт
Чути  в  шелесті  книг  сторінок,
Зоряний  шепіт
Осіннього  жовтого  листя.
Там  –  в  передсерді  
                                                           ховається,
Він  допоможе  
Перетворити  серце  моє  на  скла
                                                                                             уламки.
Зоряний  шепіт
Вказує  стежку
На  якій  оце  плетиво  дхарм,
Яке  необачно  назвали  «Я»
Перетвориться  в  світло  –  
У  жменю  фотонів-метеликів,
Невгамовних  нейтрино,
Що  розчиняться  
                                                   в  темних  водах  ріки
Порожнеча.  
Зоряний  шепіт
Повідав  мені  про  Ніщо
Про  Небуття,
Про  зерна  округлі  маку,
Що  насипав  хтось  у  клепсидру,
Які  струменять  водою  хвилин.
Зоряний  шепіт…  
Осінь  тікає  білкою
В  темний  ліс  алегорій.
Петрарка  –  
Він  теж  замість  музики  чув  
(Замість  кіфари)
Зоряний  шепіт…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809025
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2018

Вино дощу

           «Вона  години  лічить,  я  –  поліття,
               Ми  пили  зливу.  Зливу  пили  ми…»
                                                                               (Пауль  Целан)  

Вино  дощів
Наповнює  наші  чаші
Кольорів  осені,
Де  кожна  краплинка
Ягодою  винограду
Падає  на  жовте  листя  ясена
І  на  блискучі  горіхи
Гірких,  наче  життя,  каштанів,
Але  таких  же  прекрасних  і  сонячних,
Як  воно  –  
Оце  буття  під  зорями,
Що  теж  зливами  –  
Зорепадами
У  ті  ж  келихи  глиняні
Трипільскі  –  з  малюнком  Галактики.
Нас  п’янить  це  вино  
Сильніше,  ніж  віскі
Скелястих  берегів  Карбері,
Бадьорить  сильніше,  аніж  кокаїн
Вологої  сельви  кайманів.
Ми  п’ємо  вино  дощу,
Як  після  конкісти  
П’яніли  повітрям  Кордови
Старі  кабальєро.  
Небо.
Воно  теж  сельва,
Теж  загірна  країна  конкісти,
Де  стріли  і  кулі
З  камінням  утворюють  хаос.
Ми  вічно  в  дорозі  з  тобою
У  тій  –  нескінченній.
І  келихи  в  торбах  
Чекають  на  зливу
Нестерпну.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2018

Серафим та конспірація

                                                             «…  У  мене  з-під  піджака
                                                                         Розвіялився  хвостище
                                                                         Та  в’ється  ззаду,
                                                                         Великий,  собачий…»  
                                                                                                               (Володимир  Маяковський)

День  був  метафоричний  і  навіть  трохи  метафізичний  –  наче  осінь.  З  Балтики  віяв  баламут  вітер  –  холодний  і  трохи  злий,  може  навіть  трохи  нервовий.  Одні  громадяни  думали,  що  це  вітер  змін,  інші  –  що  це  Західний  Вітер  Мао,  треті  –  що  це  вітер  з  моря,  четверті  –  що  це  вітер  з  пива,  п’яті  –  що  цей  вітер  здує  Глибоководну  Міль,  шості  –  що  цей  вітер  здує  піну  з  пива  і  не  тільки  з  пива.  Тільки  Серафим  сприйняв  цей  вітер  просто  як  вітер,  а  не  як  метафору  буття.  І  радів,  що  цей  вітер  не  несе  пил  та  єресь,  а  тільки  вологу  та  суть.  Серафим  лежав  на  тротуарі  Міста  і  думав  про  дивовижки  буття.  А  ще  він  філософствував  про  світогляд  людей  неоліту.  Про  те,  що  люди  Нового  Каміння  вперше  кинули  зерно  в  землю  –  вони  мислили  космічно  і  цілком  можливо,  знали  про  таємниці  буття  більше,  аніж  ми…  І  думав  він  про  те,  що  неоліт  з  його  мегалітами-обсерваторіями  теж  був  шаленим  і  нестримним  поривом  в  Космос,  але  таким  же  безглуздим,  як  і  в  людей  століття  двадцятого.  А  ще  він  думав  про  те,  що  неоліт  був  епохою  людей  Місяця,  людей  таємниць  і  загадок  ночі,  а  бронзовий  вік  був  епохою  людей  Сонця  і  світла  –  як  і  сам  сонячний  сплав  міді  та  олова.  І  Серафиму  стало  шкода  народи,  що  оминули  і  неоліт,  і  бронзовий  вік  і  одразу  перестрибнули  з  мезоліту  в  залізний  вік.  Оминули  вони  головні  одкровення  буття,  найбільш  прекрасні  та  великі  епохи.  Але  його  потаємні  та  благочестиві  роздуми  перервала  молода  людина,  що  оминала  його  (нібито).  Те,  що  він  саме  товариш  Оминаючий  і  завжди  таким  буде,  Серафим  здогадався  одразу.  Інтуїтивно.  Моментально.  Юнак  був  високого  росту,  з  краваткою  на  шиї,  що  зовсім  не  виглядала  як  дармовіс,  а  доречно,  говорив  басом  (ще  тим).  Він  підійшов  до  Серафима  і  без  передмов  і  привітання  в  край  неввічливій  формі  запитав:

-  А  скажіть,  Серафиме,  що  Ви  думаєте  про  конспірацію?  Що  Ви  взагалі  можете  сказати  російській  молоді  про  конспірацію?  У  якості,  так  би  мовити,  настанови?  Як  старший  товариш  і  людина  досвідчена?

Серафим  дуже  здивувався  такій  ось  наполегливості  і  впертості,  подивився  на  Оминаючого  юнака  широко  відкритими  очима  (що  було  Серафиму  властиво).  Але  товариш  Оминаючий  без  театральної  паузи  (ох,  яка  б  вона  була  тут  доречна!)  тут  же  продовжив:

-  Та  нічого  Ви  не  можете  про  конспірацію  сказати!  Який  же  Ви  після  цього  філософ,  мислитель  та  суспільний  діяч!  Вас  навіть  фемінстом  тепер  важко  назвати,  не  те  що  Фемістоклом.  Цікаво,  а  чим  Ви  взагалі  займалися  до  2017  року?

Після  цього  товариш  Оминаючий  кинув  на  Серафима  зневажливий  погляд,  здійняв  голову  догори,  нібито  щось  побачив  на  розхристаному  Небі  Міста  і  покрокував  впевнено  вулицею.  Гупаючи  черевиками  по  втомленій  бруківці.  Серафим  ще  подумав  у  ту  мить:  «Ах,  краще  б  він  не  крокував,  а  літав  би  над  містом,  як  Марк  Шаґал…»

Тим  часом  навколо  Серафима  почала  збиратися  здивована  юрба  громадян-горожан-міщан.  Вони  просто  були  вражені  таким  ось  фамільярно-вульгарним  (майже  як  в  перших  латинських  перекладах  Біблії  252  року  видання)  звертанням  до  Серафима.  Іншим  громадянам  було  цікаво  знати:  як  Серафим  відповість  на  цю  образу?  Невже  нічого?  Невже  дійсно  він  нічого  не  знає  про  конспірацію?  Інші  зупинились  «чисто  іржати»  (так  нібито  можливо  «брудно  іржати»)  –  якщо  Серафим  нічим  розумним  не  відповість,  то  посміятися  з  Серафима  –  ось  він  який,  виявляється,  дyрeнь!  А  якщо  розумно  відповість,  то  посміятись  з  Оминаючого  –  ось  які  вони  дyрні,  оці  товариші  Оминаючі!  Серафим  встав,  струсив  пил  з  одіяння  свого,  прокашлявся,  кинув  на  громадян  Міста  погляд  і  проголосив  таку  промову:

-  Не  правий  цей  юнак!  Ох,  як  не  правий!  Багато  знаю  я  про  конспірацію  і  багато  чого  можу  про  конспірацію  розказати!  У  мене  ж  дружина  була  на  ім’я  Конспірація,  а  дівоче  прізвище  в  неї  було  Конспіратівна.  Хоч  і  дружина  була  в  мене  ще  та  –  як  у  Сократа,  але  природу  та  суть  її  як  слід  вивчив  я  протягом  довгих  років  виконання  подружнього  обов’язку.  Крім  того,  перша  тема  моєї  кандидатської  дисертації  була:  «Конспірація  в  умовах  розвинутого  соціалізму»  і  захистив  я  свою  дисертацію  «на  ура»  в  Інституті  філософії  академії  наук  Російської  Федерації,  де  я  потім  я  працював  і  очолював  потім  кафедру  коспірології.  Монографію  я  потім  написав  «Конспірація  і  марксизм-ленінізм».  Маю  чимало  наукових  публікацій  в  журналі  «Філософська  думка»:  «Конспірація  та  фрейдизм»,  «Конспірація  і  расизм»,  «Конспірація  та  патріотизм»,  «Конспірація  та  онанізм»,  «Конспірація,  космос,  комсомол,  Ку-клукс-клан»,  «Методи  конспірації  на  навколоземній  орбіті  та  в  відкритому  космосі».  Я  був  обраний  почесним  членом  Російського  товариства  конспірологів,  у  музеї  конспірації  я  оформив  стенд  у  залі  «Радянська  конспірація»  за  що  мені  урочисто  вручили  грамоту  в  райкомі  комсомолу.  Конспірацією  я  займаюся  з  дитинства  і  продовжую  займатися,  хоча  роки  мої  вже  похилі,  але  я  постійно  конспіративний  рух  молоді  підтримую.  І  після  цього  товариш  Оминаючий  ще  буде  стверджувати,  що  я  нічого  не  знаю  про  конспірацію!

Громадяни  Міста  почувши  ці  слова  зраділи  і  довго  аплодували.  Кожний  з  них  потім  пішов  –  хто  по  справах  своїх,  хто  додому  –  у  м’яке  ліжко,  але  всі  несли  в  своєму  серці  ідею  конспірації.                          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808186
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2018

Серафим та портрет Торквемади

                                                       «…Як  чашу  вина  на  застільній  здравиці,
                                                                 Піднімаю  віршами  наповнений  череп…»
                                                                                                                                 (Володимир  Маяковський)

Якось  одного  літнього  дня  –  а  день  був  приємним  та  теплим  –  Серафим  обрав  своїм  ложем  не  тротуар,  як  завжди,  а  клаптик  асфальту  біля  стіни  будинку  –  великої  і  плоскої,  без  вікон,  без  дверей,  що  пофарбована  була  не  сьогодні  і  не  вчора  жовтою  фарбою.  І  філософствував  Серафим  того  дня  не  про  сенс  життя,  не  про  суть  буття,  як  завжди,  а  про  часи  Ренесансу.  Потрібно  сказати,  що  Серафим  в  дитинстві  захоплювався  малюванням,  відвідував  два  рази  приміщення  художньої  школи,  і  навіть  вчителі  зауважили  в  нього  особливий  талант  до  сього  мистецтва.  Шкода,  що  Серафим  Петрович  не  розвинув  свій  талант  і  царину  сію  закинув.  Лежав  собі  Серафим,  мислив  про  творчість  Джироламо  Маччієтті,  але  тут  хвилями  накотились  на  нього  спогади,  і  Серафим  намалював  на  стіні  портрет  Томаса  де  Торкмемади  кольоровими  кавалками  крейди,  які  подарував  йому  якось  -  не  так  давно,  в  суботу  учень  гімназії  номер  п’ять  Петрик  Булочкін.  Портрет  вийшов  яскравим  і  виразним  –  Торквемада  дивився  на  перехожих  наче  живий.  Серафим  ліг  під  портретом  на  свій  знаменитий  килимок  і  продовжував  філософствувати  про  майстрів  Відродження.  Перехожі  зупинялись  і  дивувались.  Мало  хто  лишався  байдужим,  побачивши  портрет  Торквемади.  

Йшла  мимо  жаліслива  і  сентиментальна  бабуся  в  синій  хустинці  з  візерунком  у  вигляді  рожевих  квіточок  та  в  бузковій  шерстяній  кофтинці:

-  Ви  навіщо  це  портрет  Торквемади  на  стіні  намалювали?  Це  Вам  Флоренція  чи  що?  Це  Пітер,  батечко.  А  Пітер  –  це  Північна  Венеція.  Намалювали  б  краще  портрет  дожа  Джованні  Дандоло,  а  не  оцього  математика  долі,  геометра  фатума.  

У  відповідь  Серафим  тільки  посміхнувся  і  продовжував  мрійливо  дивитися  в  нескінченність.  

Потім  мимо  йшов  пенсіонер  з  паличкою,  що  була  витесана  з  сухого  клена  та  в  піджаку  в  клітинку  –  зі  смужками  чорними  та  фіолетовими:  

-  Дарма  Ви  так,  Серафиме  Петровичу!  Ой,  дарма!  Ні  до  чого  тут  оцей  портрет  Торквемади!  Намалювали  б  краще  портрет  Савонароли.  Це  і  патріотичніше,  і  російській  людині  ближче.  Ідеї  Савонароли  популярні,  висять  в  повітрі,  в  усіх  людей  на  вустах,  особливо  в  Тамбові.  Вас  би  зрозуміли  і  менше  б  лаяли.  Савонарола  –  наша,  російська  людина.  А  цей  Торквемада  –  тесля  тай  годі.  Будівничий  дірявих  каравел,  що  давно  потонули  в  калюжі  часу.

Але  Серафим  продовжував  посміхатися  у  відповідь  і  жодного  слова  не  промовив.  Як  це  не  дивно.  

Йшов  мимо  мужик  середніх  років  з  кудлатою  нечесаною  бородою,  вдягнений  у  футболку,  що  бачила  ще  й  не  таке  і  з  подертою  шкіряною  торбою  за  спиною:

-  А  ось  і  правильно!  Ось  хто  врятує  Росію!  Торквемада!  Я  Вам  більше  скажу:  буде  Торквемада  –  буде  і  Росія!  А  без  Торквемади  це  буде  не  країна,  а  бутерброд  з  гарбузовою  олією,  який  з’їв  товстий  смугастий  кіт.  Торквемада  –  це  снігове  вітрило  північних  країн!  Так  тримати,  товаришу  Серафим!  Сим  победіши!  

А  Серафим  продовжував  посміхатися  у  відповідь  і  блукати  десь  у  царстві  мрій.  

Йшла  мимо  дівчина  цнотлива,  віком  десь  років  сорок,  яскраво  нафарбована  самарською  косметикою,  вдягнена  в  білі  джинси,  в  синіх  кедах  на  босу  ногу  і  в  блузці  –  жовтій  в  зелений  горошок,  клаповуха,  з  великими  круглими  кульчиками:

-  І  навіщо  Ви  Торквемаду  намалювали?  Навіщо?!  Вам  –  безхатькам  тільки  б  кориду  дивитися  та  биків  виделками  штрикати,  а  потім  котлети  їсти  недосмажені.  Вам  волю  дай,  так  Ви  весь  Пітер  на  арену  перетворите,  і  тореадорів  в  костюми  паяців  одягнете  і  на  вулиці  випустите.  У  Пітері  не  подобається?  Та  їдьте  собі  в  Толедо!  Там  і  тепліше,  і  лимонами  пахне,  і  стегна  в  матрон  товстіші.  Теж  мені,  Пікассо  знайшовся!  Ви  ще  б  Маху  оголену  намалювали,  кубіст  нещасний!  Думають,  якщо  вони  з  філософського  стану,  то  їм  все  можна!  Козімо  Медічі  на  Вас  немає!

І  пішла,  гордовито  вихиляючи  сідницями.  А  Серафим  продовжував  посміхатися.

Йшов  мимо  товариш  у  костюмі,  в  окулярах,  з  портфелем  в  руках  і  в  лакованих  мештах  на  ногах  сорок  шостого  розміру,  з  жирними  не  митими  два  тижні  патлами  і  вічно  незадоволеним  виразом  обличчя:  

-  Хто  це  Вам  дозволив  на  стінах  міста  вітру  і  дощу  малювати  портрет  Торквемади?  Маєте  офіційний  дозвіл  вуличного  художника  з  правом  малювати  портрети  політичних  діячів  епохи  Відродження?  Ви  б  ще  портрет  Леонардо  да  Вінчі  намалювали!  Розпусник  Ви  старий,  збоченець  і  сибарит!  Якби  я  був  міліціонером  або  поліцянтом,  чи  прокуратором  Іудеї  Понтієм  Пілатом,  я  б  Вас  за  це  посадив  би  до  в’язниці  і  розстріляв  би  потім  за  таке  діяння.  А  ще  філософ  колишній!  Теж  мені,  Труфальдіно!  Сентехнік  бергамський!  

Але  Серафим  продовжував  мріяти  і  посміхатись.  Наче  не  його  розстріляти  зібрались,  а  Матильду  Тосканську.    

Йшов  мимо  юнак,  схожий  на  студента.  Тільки  не  на  Раскольнікова,  і  не  на  Базарова,  а  на  Дем’яна  Бідного  пітерського  ґатунку:

-  І  правильно!  Дуже  до  речі  Ви  портрет  Торквемади  намалювали!  Росія  дуже  схожа  на  Італію  часів  треченто,  і  зовсім  не  гірша  тої  країни  смугастої!  У  нас  навіть  мафія  своя  російська  є.  І  не  гірша  за  сицилійську,  навіть  краща,  аніж  якась  там  «Коза  ностра».  Я  би  взагалі  замість  рублів  флоріни  золоті  карбував.  А  Новгород  перейменував  би  в  Неаполіс  Ільменський.  А  патріарха  назвав  би  Папою  Московським.  Я  і  сам  то  давно  тещу  сеньйорою  називаю,  а  дружину  Луарою.  Хочете  я  Вам  зараз  «O  sole  mio»  заспіваю?  Тенором?  Не  хочете?  Ну,  як  хочете!  Чао,  бамбіно!  І  не  засмучуйтесь!  

Хоча  Серафим  засмучуватись  зовсім  не  збирався,  тільки  продовжував  посміхатись  і  дивитися  на  людей  і  собак.    

Йшов  мимо  ще  один  чоловік,  не  молодий,  але  й  не  старий,  у  сірих  штанах  і  в  сірій  сорочці  буднів.  Побачив  він  портрет  Торквемади,  здригнувся  весь,  почав  голосно  співати  «Арріба,  Еспанья!»  і  марширувати.  І  довго  ще  тупіт  його  кривих  ніг  і  гортанний  спів  неслись  вулицями  Міста.        

Серафим  на  це  не  відреагував  ніяк,  тільки  продовжував  посміхатись.

Потім  з’явилась  якась  дама  середніх  років,  одягнена  явно  не  по  моді,  в  окулярах  і  з  синяком  під  лівим  оком.  Вона  довго  роздивлялася  портрет  Торквемади,  нахиляла  голову  то  направо,  то  на  ліво,  цокала  язиком,  голосно  чмокала,  зітхала:  «Та-а-а-а-ак!»,  а  потім  проголосила:

-  Дровиняк,  значить,  Вам  бракує,  дровиняк  та  хмизу.  І  юрби  навколо  хмизу,  і  телепня  мускулистого  в  балахоні.  І  ще  одного  дивака  з  ковпаком  паяца  на  голові.  І  народу  веселого  –  погрітися  біля  вогню  прийшли,  теж  мені,  масляна!  Гуляння  народне.  Збір  макулатури.  План  по  єретикам  за  2017  рік  виконаєм  і  перевиконаєм.  Намалювали  б  Ви  краще  кораблик  з  вітрилами,  а  я  б  сіла  би  на  нього  та  попливла  б  в  далечінь…  До  Землі  Ван-Дімена…  

Серафим  перестав  посміхатись.  Йому  стало  сумно.  А  потім  почав  падати  дощ  –  рясний  та  мокрий.  Бо  сухих  дощів  не  буває.  І  малюнок  зі  стіни  змив.  Серафим  змок  до  нитки,  але  так  і  лишився  лежати  біля  стіни  і  думати:  «А  добре  було  б  зараз  померти…»  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807740
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2018

Зрілі роки Серафима

                                                           «Люди  майбутнього!  Хто  ви?  
                                                               Ось  я  –  суцільний  біль  та  рана  
                                                               Я  вам  заповів  сад  фруктовий  
                                                               Моєї  душі…»  
                                                                                                               (Володимир  Маяковський)

У  людей  –  у  тих,  хто  обтяжений  цим  іменем  –  «людина»  -  дитинство  поступово  переходить  в  юність,  юність  –  у  зрілість,  а  зрілість  –  у  старість.  У  всіх.  Крім  Серафима.  У  нього  все  змінювалось  раптом:  так  само,  як  з  іншими  етапами  життя,  юність  в  нього  моментально  закінчилась  і  перейшла  в  зрілість.  Тільки  не  кажіть,  що  це  моє  суб’єктивне  сприйняття:  це  була  його  реальність.  Прихід  зрілості  Серафим  відчув  одного  літнього  дня:  після  закінчення  філософського  факультету  університету  він  здійснив  вчинок  незворотній  і  фатальний  –  він  примудрився  одружитися.  Де,  в  якому  філософському  трактаті  він  вичитав,  що  це  потрібно  зробити  –  невідомо.  Яким  логічним  чи  інтуїтивним  шляхом  він  прийшов  до  висновку,  що  так  треба  зробити  –  лишається  великою  загадкою  мислення  та  історії  науки.  Але  факт  лишається  фактом  –  це  відбулося.  І  в  ту  мить,  як  на  нього  начепили  металеве  кільце  і  подивилися  хижим  поглядом,  Серафим  з  сумом  і  відчаєм  зрозумів:  безтурботне  життя  закінчилось.  Юність  минула  назавжди.  Все  перед  очима  закрутилось  і  стало  як  в  тумані:  і  люстра,  і  зловтішні  погляди  державних  службовців,  і  серпасто-молоткастий  герб.  З  безодень  свідомості  випливла  цитата  Сергія  Єсеніна:  «…  Все  пройшло  як  білих  яблунь  дим,  я  не  буду  більше  молодим…»  Прийшла  сумна  зрілість  з  її  турботами  про  хліб  насущний,  який  чомусь  не  давали  днесь,  а  доводилось  заробляти  його  в  поті  чола  свого.  Завершилась  романтика  юності,  настав  суворий  реалізм.

Зрілі  роки  Серафима  збіглися  з  вісімдесятими  та  й  з  дев’яностими  роками  століття  двадцятого  –  епохою  цікавою  і  незвичайною.  І  можна  було  б  очікувати,  що  життя  Серафима  стане  якщо  не  втіленням,  то  відображенням  цієї  яскравої  епохи.  Аж  ніяк!  Серафим  ніби  випав  з  часопростору,  замкнувся  в  собі,  пішов  у  свій  ментальний  світ  (до  речі,  доволі  цікавий!).  Епоха  його  наче  й  не  торкнулась.  Щодо  причин  сього  можна  сперечатись,  але  навряд  чи  варто.      

Дружина  Серафиму  трапилась  на  диво  сварлива,  шкандальна  і  стервозна.  Зрозумів  це  він  наступного  дня  після  шлюбної  ночі,  щодо  якої  в  новоспеченої  дружина  була  ціла  купа  претензій.  Але  Серафим  цим  не  засмутився.  Він  тільки  подумав  про  прийдешній  «медовий  місяць»  і  процитував  Біблію:  «…  вкусих  мало  меду,  і  се  аз  помираю…»  Потім  неодноразово  торкаючись  теми  невдалого  одруження,  Серафим  згадував  Сократа  і  казав,  що  така  дружина  дарована  була  йому  Небом  для  випробування  міцності  його  філософських  поглядів.  І  якщо  він  терпить  отаку  дружину,  то  витримає  будь-які  випробування.  Крім  нестерпного  характеру  дружина  Серафима  мала  дуже  непривабливу  зовнішність,  що  з  роками,  нажаль,  змінювалась  не  в  кращу  сторону.  Крім  іншого  негативу,  в  неї  почала  рости  борода  і  вуса,  голити  які  вона  категорично  відмовлялась.  Але  це  Серафима  не  засмутило.  Жартома  він  казав  їй:  «Моя  вусата  грецька  красуня!»  На  це  дружина  ображалась  і  заперечувала,  що  вона  зовсім  не  гречанка,  а  халдейка,  дочка  турецького  підданого.  Проте,  вусатість-бородатість  дружини  не  викликала  в  Серафима  естетичних  трагедій  та  переживань.  Він  навіть  зображав  якусь  радість,  заявляючи,  що  в  деяких  племенах  Океанії  є  звичай  наносити  жінкам  татуювання  в  вигляді  вусів  та  бороди,  а  тут  і  тату  не  потрібно  –  все  природньо,  все  і  так  є!  У  шлюбному  ложі  дружина  Серафиму  відмовляла,  так  що  Серафим  хоч  і  дуже-дуже  хотів  виконувати  подружній  обов’язок,  але  можливості  такої  не  мав.  Але,  все  таки,  дщерь  –  отроковицю  вони  на  світ  Божий  сотворили  якимось  дивом  (не  інакше).  Дочка  була  точною  копією  мами,  а  по  стервозності  навіть  перевершила  її.  Але  про  це  не  зараз  –  пізніше.  Серафим  висловив  гіпотезу,  що  це  був  партеногенез,  але,  схоже,  він  помилявся.  Проте,  в  домі  Серафима  не  завжди  лунали  ораторією  лайки,  сварки  та  крики.  Дружина  йшла  собі  по  справах,  і  в  домі  зависала  в  повітрі  іржавою  сокирою  тиша.  Дружина  Серафима  була  лікаркою,  лікувала  нещасних  хворих  по  жіночій  частині,  і  тому  заробляла  набагато  більше  Серафима  –  наукового  співробітника  Інституту  філософії  Академії  Наук.  Що  теж  було  причиною  постійних  докорів.  Дружина  постійно  нагадувала  судженому,  що  вона,  мовляв,  постійно  «має  живі  гроші»  і  «працює  не  тільки  за  дякую».  На  що  Серафим  відповідав,  що  гроші  не  можуть  бути  живими,  це  матерія  мертва,  засоби  обміну,  а  працювати  треба  в  першу  чергу  за  дякую.  Проте,  Серафим  не  особливо  реагував  на  докори,  свою  скромну  зарплату  дружині  повністю  і  покірно  віддавав  без  залишку,  радів  тому,  що  він  «малим  ситий».  Дружина  обзивала  його  при  цьому  козлом  безрогим  і  додавала  лагідно:  «Щоб  ти  здохнув,  ***  задрипане!  Сам  собі  їсти  готуй!»    

Працював  Серафим  філософом,  але  ремесла  свого  соромився.  Причиною  сього  був  такий  собі  випадок.  Якось  Серафим  поспішав  на  роботу,  запізнювався  і  зупинив  таксі.  Водій  взяв  його  на  борт  машини,  як  беруть  метеори  на  космічний  корабель  чи  робінзонів  на  каравелу,  повіз  і  спитав  його  –  ким  він  працює.  Серафим  чесно  признався,  що  працює  філософом.  Водій  тут  же  почав  на  чому  світ  стоїть  лаяти  філософію  і  філософів.  Паплюжив  Сократа,  Платона,  Епікура,  Демокріта  найгіршими  словами.  Потім  почав  ганьбити  Тому  Аквінського  і  Декарта.  А  потім  взагалі  дійшов  до  Лєніна  (водій  чомусь  вважав  Лєніна  філософом)  і  почав  щодо  нього  так  сквернословити,  що  Серафим  від  страху  закрив  вуха  і  заплющив  очі,  подумав,  що  водій  везе  його  прямо  на  Колиму.  

Серафим  мріяв  працювати  в  відділі  Історії  філософії,  але  вакантне  місце  біло  тільки  в  відділі  Наукового  комунізму,  і  Серафиму  довелося  влаштуватись  на  роботу  туди.  І  написати  дисертацію  на  тему:  «Методи  вирішення  філософських  проблем  мислення  в  процесі  побудови  комунізму»,  яку  успішно  захистив  по  закінченні  аспірантури.  Він  розумів,  що  пише  повне  марення,  нісенітницю  і  словоблуд,  і  навіть  навмисно  писав  дурниці  цілими  абзацами.  Але  всі  навколо  розуміли,  що  це  така  гра  –  писати  марення  про  комунізм,  всі  так  робили,  тому  в  совковому  інституті  прийняли  його  як  свого,  і  він  захистився  на  ура.  Отримавши  науковий  ступінь  Серафим  зітхнув,  усвідомивши,  що  мірою  його  роботи  віднині  будуть  написання  і  публікації  ось  такого  марення  і  продовжив  писати  статті  в  тому  ж  дусі:  «Ідеї  матеріалізму  в  ранніх  марксистів  і  збільшення  надоїв  молока  в  корів  в  умовах  Тамбовської  області»,  «Критика  модернізму  та  соціалістичне  змагання  на  хімічних  заводах»,  «Філософія  виконання  і  перевиконання  планів  дев’ятої  п’ятирічки»,  сподіваючись,  що  ось  така  от  псевдотворчість  буде  йому  індульгенцією,  і  він  зможе  з  часом  писати  в  собі  стіл  те,  що  думає  про  неоплатоніків  часів  домінату  та  ранніх  схоластів  Ірландії.  Але  безглузда  імітація  роботи  і  побут  настільки  відволікали  його  і  заважали  творчості,  що  він  зрозумів,  що  нічого  істинно  великого  не  напише,  і  слід  його  в  науці  буде  вбогим  в  будь-якому  випадку.

Бавився  він  трохи  літературою  –  писав  повісті  та  оповідання,  новели,  п’єси  та  сценарії  до  кінофільмів,  трохи  пробував  себе  в  поезії  –  писав  сонети  та  елегії,  які  були  настільки  сумними,  що  редактор  часопису  «Москва»  після  прочитання  так  розплакався,  що  його  довго  не  могли  заспокоїти  ні  молоді  секретарки,  ні  краплі  з  бромом.  Весь  у  сльозах  редактор  сказав,  що  не  може  друкувати  настільки  сумні  вірші,  не  може  він  так  засмучувати  весь  совітський  нарід  –  комунізм  тоді  перестануть  будувати  з  жалю  та  печалі.  Збереглися  рукописи  повістей  Серафима:  «Кондратій  Ножиков  та  його  іржавий  трактор»,  «Втеча  старого  віслюка»,  «Уламок  Місяця  та  гранчак».  Була  в  нього  спроба  написати  п’єсу  не  в  стіл,  а  для  глядача  і  спробувати  домогтися  постановки  цієї  п’єси  в  МХАТі.  П’єса  називалась  «Березневі  дні  ударника  Івана  Ложкіна».  Але  п’єсу  відхилили,  критики  сказали,  що  там  забагато  надто  відвертих  еротичних  сцен,  що  межують  з  явною  порнографією.  Герої  п’єси  в  процесі  виконання  плану  виробництва  акумуляторів  віддавались  настільки  бурхливому  коханню,  що  жоден  рецензент  не  міг  дочитати  п’єсу  до  кінця.  Один  критик  після  прочитання  цієї  п’єси  навіть  захворів  на  еротоманію.  Серафим  почув,  що  його  п’єсу  заборонили  і  дуже  здивувався:  «Як  же  так?  Ми  живемо  в  марксистській  країні,  яка  будує  комунізм.  І  Маркс,  і  Лєнін  писали  про  необхідність  ліквідації  сім’ї  та  приватної  власності,  про  необхідність  сексуальної  революції,  як  частини  революції  соціальної,  про  вільне  кохання  при  комунізмі,  і  тут  мені  цензура  забороняє  еротичні  сцени!  Де  логіка?»  Обуренню  його  не  було  межі,  цей  факт  його  остаточно  переконав,  що  ніхто  комунізм  будувати  в  СССР  навіть  не  збирається,  а  уся  ця  ідеологія  тільки  ширма,  маска  державного  феодалізму  під  назвою  совок.  

Наприкінці  вісімдесятих  років,  як  і  багато  хто  з  совкових  та  білясовкових  інтелігентів,  Серафим  «вдарився»  в  релігію.  Якщо  в  юності  його  вабив  католицизм,  він  з  насолодою  слухав  орган,  особливо  фуги  Баха,  подовгу  сидів  в  костьолах,  спеціяльно  для  цього  їздив  до  Вільнюса  і  навіть  мав  контакти  з  таємним  католицьким  орденом  «Троянда  та  хрест»,  то  в  зрілі  роки  його  понесло  на  Схід  –  Серафим  захопився  зороастризмом,  який  він  називав,  звісно,  не  зороастризмом,  а  ваґві-дена-маздаясна.  Серафим  поклонявся  вогню,  схилявся  перед  чистими  стихіями,  ходив  у  білих  шатах,  зазивав  себе  чи  то  мобедом,  чи  то  мопедом  (при  цьому  голосно  і  протягло  деренчав),  мріяв,  що  після  смерті  його  тлінні  залишки  віднесуть  до  Башти  Мовчання,  а  25  грудня  славив  Митру.  І  славив  його  так  голосно  і  натхненно,  що  сусіди  оборювались.  Збіглися  всюдисущі  журналісти,  що  навперейми  задавали  питання:  

-  Серафиме  Петровичу,  а  чому  Ви  славите  Митру  замість  того,  щоб  поставити  ялинку  і  покликати  Діда  Мороза  і  Снігуроньку?
-  Культ  Діда  Мороза  поганський,  негоже  його  дотримуватись  людині  істинної  віри.  А  Митру  я  славлю,  бо  це  язат,  втілення  Ахура-Мазди.  
-  А  чому  Ви  поклоняєтесь  Ахура-Мазді?
-  А  ви  що,  хочете  щоб  я  поклонявся  Ангра-Манью?  Не  дочекаєтесь,  шановний,  не  дочекаєтесь!  І  ніхто  не  дочекається!

Журналіста  того  сак  сильно  вразили  слова  Серафима,  що  він  поїхав  до  Баку  і  досі  живе  там.  На  роботі  –  в  Інституті  філософії  до  релігійних  поглядів  Серафима  віднеслись  як  до  дивацтва,  відверто  над  ним  сміялися,  тикали  під  ніс  книжку  Фрідріха  Ніцше.  На  це  Серафим  заперечував,  що  Ніцше  писав  зовсім  не  про  це,  а  зороастризмі  є  зачатки  матеріалізму,  комунізму  та  діалектики.  Парторг  інституту  пообіцяв  зробити  оргвисновки,  але  всі  розуміли,  що  це  жарт,  бо  Серафим  на  партійних  зборах  інституту  так  запекло  закликав  до  побудови  комунізму  і  так  всіх  переконував,  що  «партія  –  це  розум,  честь  та  совість  нашої  епохи»,  що  навіть  директор  інституту  на  п’ять  хвилин  в  це  повірив.  Дружина  до  релігійних  поривів  Серафима  відносилась  теж  нормально.  Його  жона  не  любила  тільки  веганів  та  анархістів.  А  оскільки  Серафим  м’ясо  вживав  з  великим  задоволенням  (особливо  баранину),  а  свої  анархістські  погляди  ретельно  приховував,  портрет  Нестора  Махна  сховав  так,  що  навіть  сам  не  міг  його  знайти,  то  дружина  до  Серафима  не  мала  ніяких  претензій,  навіть  під  час  його  екстатичних  ритуалів  напередодні  Нового  року.  Крім  того,  Серафим  здійснював  поклоніння  переважно  в  лісі  або  на  кухні.  

Дружину  Серафима  бісило  те,  що  Серафим  не  любив  стояти  в  чергах,  та  й  не  стояв  (в  чергах,  звісно,  а  не  те,  що  ви  подумали).  Якщо  дружина  його  примусово  ставила  в  чергу  за  маслом  чи  за  туалетним  папером,  то  він  постоявши  годинку-другу,  раптом  здивовано  озирався,  голосно  запитував  в  порожнечу:  «Що  я  тут  роблю?!»  і  йшов  геть.  Проте,  туалетний  папір  і  масло  дружині  Серафима  (як  лікарці)  приносили  в  якості  «дякую»,  так  що  великих  сварок  ця  поведінка  Серафима  не  викликала.  А  після  відомих  подій  в  Північній  Євразії  та  Палеарктиці  черги  пропали  як  такі,  і  ґрунт  для  сварок  став  іншим.  Штучним.  

З  напоїв  Серафим  в  зрілі  свої  роки  дуже  любив  горілку,  вважав  її  чомусь  аристократичним  напоєм,  хоча  пив  її  рідко,  тільки  на  День  філософа  –  своє  професійне  свято.  На  день  медика  (який  дружина  відмічала  як  на  роботі,  так  і  вдома)  Серафим  пив  коньяк  «Курвуаз’є»  (дружина  з  роботи  приносила).  У  назві  цього  коньяку  Серафим  вбачав  якусь  алюзію.  Вина  в  зрілі  свої  роки  він  цінував  тільки  іспанські  і  непогано  в  них  розбирався.

За  кордоном  Серафим  бував  двічі  –  і  щоразу  в  Італії.  Перший  раз  в  Венеції,  як  учасник  конференції  «Неоплатонізм  та  сучасність»  в  1995  році  і  вдруге  –  в  Неаполі  –  на  конгресі  «Антична  філософія»  в  1998  році,  де  він  виступив  з  доповідями:  «Симеон  Благоговійний  та  візантійські  містики  ХІ  століття»  та  «Вплив  шумерської  філософії  на  полісний  лад  міст  Фессалії  в  античній  Греції»  відповідно.  Доповіді  викликали  захват  слухачів  і  просто  сенсацію  –  Серафим  виголосив  їх  на  латині  з  коротким  резюме  на  готській  та  давньогрецькій  мовах.  Поїздки  йому  фінансувала  Норвезька  асоціація  вільних  мислителів  (НАВМ)  –  англійською  Norwegian  Association  of  Free  Thinkers  (NAFT).  З  поїздок  він  не  привіз  дружині  ніякого  подарунку,  бо  гроші  йому  виділяли  тільки  на  дорогу  (замість  готелю  він  ночував  на  лавочці  в  парку).  Відсутність  подарунків  викликало  нескінченні  докори  з  боку  дружини,  що  тривали  щоденно,  роками  і  починались  словами:  «Сволота!  Егоїст!  Старий  збоченець!  Негідн6ик!  Савонарола!  Муссоліні!  Подарунків  мені  з  Італії  –  країни  телят  не  привіз!»  і  таке  інше,  і  тому  подібне.  Серафим  хотів  заперечити,  що  вона  сама  щороку  відпочиває,  якщо  не  на  Канарах,  то  в  Ніцці  й  без  нього,  а  подарунки  купляє  тільки  собі,  але  так  нічого  не  сказав.  Просто  він  прекрасно  знав,  які  в  його  дружини  погляди  на  гендерну  рівність  та  фемінізм.  Його  поїздки  в  Італію  мали  ще  й  інші  неприємні  наслідки:  колеги  по  роботі  почали  заздрити  Серафиму.  На  вченій  раді  інституту  почали  лунати  голоси:  «Та  хто  його  туди  послав?!»,  «А  що  гідної  кандидатури  не  знайшлось?»,  «А  хто  взагалі  його  уповноважував  на  міжнародних  конференціях  представляти  наш  інститут,  нашу  країну,  наш  народ?»,  «А  хто  затвердив  теми  його  досліджень?  На  якій  вченій  раді?»,  «Та  він  ганчірка,  а  не  вчений!»,  «Та  все,  що  він  пише  –  повні  нісенітниці!»  З  інституту  Серафима  стали  відверто  виживати.    Але  Серафим  на  це  не  реагував  взагалі.  

Хоча  терпилою  Серафим  ніколи  не  був.  Комунізм  він  не  любив  і  цього  особливо  не  приховував.  Враховуючи  його  погляди,  можна  було  б  очікувати,  що  Серафим  наприкінці  вісімдесятих  включиться  в  політичну  боротьбу  з  совітами  та  большевизмом,  особливо  якщо  врахувати  те,  що  в  молодості  Серафим  дисидентсвував  та  фрондував,  хоч  і  трохи.  Але  Серафим  на  той  час  мислив  про  вічне  і  був  далекий  від  суєтного.  У  ті  часи  Серафим  говорив,  що  большевизм  та  комунізм  не  є  чимось  принципово  новим  –  не  раз  і  не  два  щось  подібне  вже  було  в  історії  людства,  не  раз  повторювалось  і  закінчувалось  одним  і  тим  же  –  крахом  тоталітарної  системи.  Падіння  комунізму  та  зменшення  розмірів  імперії  зла  він  зустрів  байдуже  –  без  будь-яких  емоцій.  Тільки  зауважив  якось:  «У  Росії  потрібно  будувати  не  комунізм,  і  не  капіталізм,  а  зороастризм!»  У  ті  часи  він  мріяв,  що  Росія  стане  теократичною  зороастрійською  державою,  що  державою  буде  правити  Сар-Мобед,  що  буде  обиратися  дастуром,  а  провінціями  будуть  правити  хірбади.  І  не  бачив  у  цій  мрії  нічого  утопічного  –  наявність  в  багатьох  містах  Росії  «вічних  вогнів»  він  бачив  початком  зороастрійських  храмів,  в  кожному  з  яких  буде  горіти  «Вогонь  Незгасний».  Хоча  відношення  Серафима  до  зороастризму  не  було  однозначним  і  постійним,  хоч  він  і  щоденно  повторював:  «Ушта  ахмай  яхмай  ушта  кагмайцит!»  Якось  в  часи  гоніння  на  зороастрійців  в  СССР  один  неофіт  спитав  Серафима:  «Цікаво,  а  віросповідання  зороастризму  буде  таким  ж  захопливим  і  солодким,  коли  проповідувати  його  будуть  легально?»  На  що  Серафим  відповів:  «Якщо  його  будуть  проповідувати  наші  хлопці,  то  –  так!»  

А  взагалі,  Серафим  в  ті  роки  більше  всього  любив  не  збочуватись  і  не  фантазувати,  а  читати.  Він  мріяв  про  той  час,  коли  ніщо  і  ніхто  не  буде  його  відволікати  від  читання  і  філософських  роздумів.  Він  зібрав  доволі  непогану  для  свого  часу  бібліотеку  і  вечорами  серед  Міста  зачитувався  творами  Лао  Цзи,  Конфуція,  Евстафія  Солунського,  Чарльза  Дікенса,  Франсуа  Війона,  Гюстава  Флобера,  Шарля  Бодлера,  Горація,  Сенеки,  братів  Кирила  та  Методія,  братів  Гонкур.  Хоча  в  поезії  Серафим  більше  за  інших  цінував  Петрарку  (про  нього  казав,  що  «він  з  сучасних»)  та  Овідія.  А  з  прози  особливо  цінував  Андрія  Платонова  та  Йосипа  Мандельштама.  

Ходили  вперті  чутки,  що  хату  свою  він  пропив,  мовляв,  тому  і  став  безхатьком.  Але  це  неправда.  Неможливо  пропити  те,  чого  немає.  Помешкання  належало  не  йому,  а  його  дружині.  Так  само,  як  і  все,  що  в  тому  домі  було,  крім  самого  Серафима.  Серафим  завжди  відчував,  що  він  належить  самому  собі  і  більше  нікому.

Наближення  старості  Серафим  довго  не  відчував.  Навпаки,  сприймав  себе  вічно  молодим  та  бадьорим  –  особливо  своє  тіло.  Можливо,  це  пов’язане  з  тим,  що  Серафим  у  ті  роки  нічим  не  хворів.  Те,  що  прийшла  старість  він  зрозумів  несподівано  і  раптово.  А  трапилось  це  ось  як  –  одного  злощасного  дня  двохтисячних  років.  До  Серафима,  що  читав  Геродота,  підійшла  його  дочка  і  сказала,  що  він  смердючий  козел,  вічний  жебрак,  найгірший  з  її  предків,  що  не  може  забезпечити  дочку  ні  прикидом,  ні  бабками,  ні  тачкою,  ні  флетом.  Серафим  половину  сказаного  не  зрозумів,  але  відчув  одне  –  дочка  стала  дорослою,  ва  він  давно  нікому  не  потрібний  і  всюди  зайвий.  У  голові  виплила  цитата:  «Стала  дорослою  дочка,  стало  нема  чого  жити…»  У  той  же  день  він  кинув  роботу,  пішов  з  дому  і  більше  ніколи  не  повертався.  Він  став  жити  в  Місті,  став  філософом  вулиць,  мислителем  завулків,  його  Вітчизною  став  Всесвіт,  дахом  –  Небо,  учнями  –  перехожі.  Серафим  знову  захопився  буддизмом,  отримав  весь  світ  і  Славу,  хоча  вони  йому  вже  були  не  потрібні…  

Так  почалась  старість  Серафима.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807053
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2018

Юність Серафима

                                               «Якби  ви  читали  етикетки  шоколадок,
                                                   замість  того,  щоб  їх  викидати,  
                                                   ви  би  могли  уникнути  багатьох  розчарувань…»
                                                                                                                                                               (Федеріко  Фелліні)


Як  і  в  усіх  людей,  які  проходять  весь  цикл  життя  від  зачаття  до  старості  і  смерті,  в  Серафима  була  юність.  Щоправда,  я  знаю  кількох  кадрів,  що  перескакували  одразу  з  дитинства  в  зрілість,  оминаючи  юність,  або  навіть  з  дитинства  одразу  в  старість,  але  Серафима  це  не  стосується  –  у  нього  все  було  як  книжка  пише:  дитинство,  юність,  зрілість,  старість.  До  смерті  Серафим  ще  не  дожив  –  він  ще  ходить  серед  нас,  жує  канапки,  мислить  та  говорить  слова.  Щодо  наступного  народження  та  наступного  життєвого  циклу  в  нього  ще  ніяких  планів  немає.  І  хто  зна,  може  він  досягне  нірвани,  і  взагалі  не  буде  в  нього  наступного  життєвого  циклу?

Отже,  юність  Серафима  пройшла  в  Місті.  Він  так  і  називав  його  –  Місто  –  з  великої  літери.  Всі  інші  міста  були  для  нього  з  літери  маленької,  а  потім  вже  йшла  назва.  А  тут  просто  Місто.  Навіть  коли  Серафим  говорив,  а  не  писав,  все  одно  відчувалося,  що  він  вимовляє  слово  «Місто»  з  великої  літери.  І  на  питання:  «Чому?»  Серафим  відповідав  так:  «Тому,  що  це  не  просто  місто,  а  місто  Сергія  Клімова!»  Хто  такий  отой  Сергій  Клімов  і  що  він  такого  видатного  здійснив  –  так  і  лишилося  загадкою.  Серафим  про  це  мовчить.  І  матінка  Історія  також.  

Юність  Серафима  співпала  з  сімдесятими  та  початком  вісімдесятих  –  епохою  понурого  маразму,  нудьги  та  сірості  «зрілого  совка»,  з  часом,  коли  «нічого  не  відбувається»  і  періодом  передчуття  майбутньої  катастрофи.  Якщо  не  всесвітнього  Апокаліпсису,  то  країни.  

Серафим  в  юності  жив  у  кімнатці,  яку  знімав  в  якоїсь  жалісливої  старушенції  (бабуся-кульбабка).  Ходили  вперті  чутки,  що  вона  йому  була  родичкою,  але  це  неправда.  Кімнатку  він  знайшов  через  знайомих  своїх  родичів  по  крові.  В  якості  подяки  за  дах  над  головою  Серафим  дарував  тій  бабусі  папірці  з  портретом  бородатого  Лєніна,  варив  їй  густу  кашу  та  довгі  білі  макарони  і  здійснював  для  неї  ритуал  товарно-грошового  обміну  в  маленьких  крамницях.  Серафим  крім  усього  іншого  в  юності  дихав  повітрям,  говорив  слова,  читав  книги  та  газети,  доглядав  за  кицею,  якій  чомусь  дав  ім’я  Полковник.  При  цьому  він  щоденно  зазирав  у  поштову  скриньку,  голосно  зітхав  і  промовляв:  «Полковнику  ніхто  не  пише!»  Слід  відмітити,  що  відповідний  твір  Габріеля  Гарсіа  Маркеса  він  тоді  ще  не  читав  і  мав  про  нього  туманне  і  зовсім  хибне  уявлення.  (Хоча  хіба  буває  в  цьому  світі  якесь  уявлення  зовсім  хибним?)  Ще  він  вчив  ту  кицьку  нявкати.  Кішка  замість  класичного  «няв!»  видавала  звуки,  що  дуже  нагадували  слово  «мама».  Серафим  показував  кішці  шматок  ліверної  ковбаси  і  говорив:  «Скажи  няв,  тоді  дам!»  Але  кішка  знову  казала:  «Мама!»  Серафим  сумно  зітхав,  на  його  обличчі  з’являвся  вираз  безнадії,  і  кицьку  він  ковбасою  пригощав.  Так  тривало  неодноразово.  Ще  він  любив  читати  киці  твори  Арістотеля.  Особливо  «Нікомахову  етику».    

А  ще  Серафим  любив  залізати  на  дах  (жив  він  на  дев’ятому  поверсі),  довго  там  сидіти,  споглядаючи  хмари  або  порожнє  синє  Небо,  а  потім  кликати  біду:  «Бідо!  Прийди!  Явись!»  Робив  це  він  не  зі  зла,  і  не  в  наслідок  поривів  мізантропії,  а  по  тій  причині,  що  вважав  –  якщо  біди  не  буде,  то  і  щастя  в  людей  не  буде.  Таким  вже  Серафим  був  діалектиком.  Того,  що  біди  навколо  і  так  вистачає  –  в  різних  людей,  Серафим  навіть  не  зауважував.  У  своєму  житті  біди  він  не  помічав.  Все  йому  приносило  радість.  Сонце  зійшло  –  радість!  Дощ  пішов  –  радість!  Можна  ходити  під  дощем  з  парасолькою  і  слухати,  як  краплі  води  барабанять  і  падають  в  калюжі,  утворюючи  кола  і  бризки.  Радість!  Перехожі  блукають,  машини  сунуть  –  радість!  Значить  рух  існує  і  можна  пересування  об’єктів  у  просторі  споглядати.  

В  юності  Серафим  дуже  любив  кіно.  Точніше  мистецтво  синематографу.  Він  чудово  розумів,  що  кіно  –  це  ілюзія.  І  дивитися  кіно  –  це  заглиблюватися  в  світ  ілюзій.  Але  Серафим  і  саме  життя,  і  весь  оточуючий  світ  теж  вважав  ілюзією,  а  тому  не  бачив  суттєвої  різниці  між  спогляданням  кінофільмів  і  спогляданням  життя,  бо  воно  теж  нереальне.  І  як  взагалі  можливо  це  оточуюче  марення  вважати  чимось  реальним?  Особливо  Серафим  любив  старі  вестерни,  розуміючи,  що  це  казка  для  дорослих  чоловіків.  І  мріяв,  що  він  в  наступній  реінкарнації  народиться  не  майбутньому,  а  в  минулому  –  на  Дикому  Заході  ХІХ  століття.  І  буле  розводити  на  ранчо  буланих  коней,  пити  віскі  і  влучно  стріляти  з  важкого  металевого  «Сміт-Вессона».    

З  живопису  в  юності  Серафим  особливо  поважав  голландських  майстрів  пізнього  ренесансу.  Темний  світ  їх  картин  сутінок  епохи  викликав  в  нього  побожний  трепет.  Іспанський  живопис  XVI  століття  він  називав  «козлиним»,  французький  XVIII  століття  вважав  легковажним  і  куртуазним,  німецький  живопис  епохи  Лютера  зневажав  за  грубість  і  однозначність.  Для  Альбрехта  Дюрера  він  робив  виключення,  але  вважав  його  надто  сумним  і  безнадійним.  Франсіско  Хосе  де  Гойю-та-Лус’єнтеса  Серафим  вважав  понурим  психопатом,  його  картин  не  любив  і  боявся.  Розуміння  живопису  модернізму  та  постмодернізму  прийшло  до  Серафима  пізніше,  коли  юність  добігла  до  свого  передчасного  завершення.  Тоді  то  він  і  захопився  Ван  Гогом,  Клодом  Моне  та  П’єром  Огюстом  Ренуаром,  але  колишнє  гостре  сприйняття  прекрасного  (що  властиве  юності)  було  вже  втрачене.  

З  поезії  в  молодості  він  поважав  Олександра  Блока,  Волта  Вітмена,  Генрі  Водсворта  Лонгфелло,  Лі  Бо  та  Басьо.  Пушкіна,  якого  він  так  поважав  в  дитинстві,  він  закинув  і  згадував  його  твори  з  якоюсь  зневажливою  посмішкою.  По  Велемира  Хлєбнікова  він  багато  чув,  але  не  читав,  хоча  і  мріяв  почитати.  Володимира  Маяковського  перестав  розуміти,  повернувся  до  нього  знову  вже  в  зрілості.  Хоча,  переважно  буває  навпаки.  З  прози  він  особливо  цінував  Достоєвського,  Анатоля  Франса  та  Ернеста  Гемінгвея.  «Сади  Епікура»  були  його  настільною  книгою.    

В  юності  Серафима  переслідували  сумніви.  У  дитинстві  йому  одного  разу  стало  все  ясно:  і  сенс  життя,  і  його  суть  і  таке  інше.  А  тут  знову  з’явилися  сумніви,  особливо  щодо  вічних  та  проклятих  питань.  Серафим  думав:  «А  чи  існує  Бог?  А  якщо  існує,  то  що  це?  І  чи  потрібна  наша  віра  і  наші  ритуали?  А  нам  самим  вони  потрібні?  А  що  насправді  дає  звільнення  і  порятунок  від  страждань?  І  чи  справді  сенс  життя  в  осягненні  Істини?    А  може  Істини  ніякої  і  немає?  Може  все  на  світі  відносне  і  мінливе?  І  те,  що  є  Істиною  тут,  десь  там  далеко  в  часопросторі  є  брехнею?»  Знайомство  з  роботами  Айнштайна  та  з  книгами  Паулі,  Планка,  з  монографіями  з  квантової  механіки  ці  сумніви  не  тільки  не  розвіяли,  але  і  посилили.  Істина,  що  була  така  ясна  й  зрозуміла  в  дитинстві,  загубилась  в  тумані.  І  Серафим  зрозумів,  що  пошуки  її  будуть  довгими  і  важкими.      

І  питання  суспільного  ладу  викликали  в  нього  о  тій  порі  сумніви:  «А  може  Маркс  був  правий?  А  може  комунізм  не  страшна  й  жорстока  утопія,  а  реальність  майбутнього?»  У  пошуках  відповіді  він  спробував  читати  твори  Карла  Маркса  –  вони  викликали  в  нього  приступи  нескінченної  нудьги  та  меланхолії.  Якось  він  зрозумів,  що  Маркс  відкрив  лише  один  аспект  буття  суспільства  в  вузькому  діапазоні  історії,  а  подумав,  що  відкрив  все.  Крім  того,  Маркс  викликав  у  нього  відчуття  плагіату  та  неоригінальності.  Лєнін  викликав  у  нього  відчуття  наявності  примітивного  і  жорстокого  словоблудства.  Після  впертого  читання  роботи  Лєніна  «Що  робити?»  Серафим  з  силою  зашпурнув  її  в  куток  з  криком:  «Та  це  ж  марення  сивої  кобили!»  Мріяв  прочитати  твори  Троцького  та  Мао,  інтуїтивно  розуміючи  (по  цитатам),  що  по  мізкам  ці  твори  б’ють  сильніше,  аніж  твори  Лєніна,  але  в  ті  роки  роздобути  писання  цих  «мислителів»  було  неможливо.  Тай  смертельно  небезпечно.  Пізніше  Серафим  в  комунізмі  остаточно  розчарувався.    

Але  доки  його  терзали  сумніви,  він  пробував,  примушував  себе  читати  всілякі  комуністичні  видання,  навіть  чавунноголову  газету  «Правда».  Це  нагадувало  якусь  форму  мазохізму,  коли  Серафим  читав  передовицю  «Правди»  у  пошуках  якогось  прихованого  змісту,  особливо  різні  там  постанови  пленумів  ЦК  КПСС  та  рішення  з’їздів.  Якось  він  вичитав  постанову  пленума,  де  говорилось  про  підвищення  виробництва  молока.  Він  одразу  зримо  уявив  собі,  як  парторг  колгоспу  заходить  до  корівника  і  читає  цю  постанову  коровам,  і  вони  у  відповідь  радісно  махають  хвостами,  і  надої  молока  тут  же  підвищують.  «Ну,  тепер  молока  в  країні  буде  хоч  залийся!  –  подумав  Серафим.  –  Воно  буде  текти  прямо  з  водогінних,  тепер  вже  молокогінних  труб  та  кранів,  і  чадолюбиві  матусі  будуть  купати  в  молоці  своїх  діток!»  На  радощах  він  прочитав  постанову  пленума  ЦК  бабусі.  Старенька  похитала  головою,  з  докором  подивилась  на  юнака:  «Зовсім  звихнувся  хлопець!  Вірить  партійним  постановам  і  передовицям  совітських  газет!  Потрібно  його  до  психіатричної  лікарні  покласти,  нехай  полікують!  І  книжки  Лєніна  подалі  сховати.  Правду  люди  кажуть,  що  хто  Лєніна  всього  прочитає  і  до  «Квітневих  тез»  дочитається,  той  остаточно  звихнеться!»  Серафим  направду  злякався,  що  його  будуть  примусово  лікувати  в  психушці,  і  більше  газети  «Правда»  вголос  нікому  не  читав.  А  твори  Лєніна  якщо  і  читав,  то  нікому  про  це  не  казав.    

На  кляті  питання  (не  вічні,  він  був  у  цьому  впевнений),  після  розчарування  в  комунізмі  Серафим  давав  однозначні  відповіді:  «Хто  винен?»  -  «Очільники  совітської  влади!»,  «Кому  на  Русі  жити  добре?»  -  «Їм  же!»,  «Що  робити?»  -  «Мислити,  читати,  писати,  бо  слово  для  нинішнього  режиму  небезпечніше  всього!»  Про  ліхтарі,  яких  вистачить  завжди,  він  ніколи  не  думав.  І  подальша  юність  Серафима  проходила  за  читанням  всього,  на  чому  тільки  зупинявся  його  погляд.  І  спробами  писати.  

До  гебешки  Серафим  потрапив  тільки  один  раз,  і  то  випадково.  Хтось  з  колег-студентів  написав  на  нього  донос,  що,  мовляв,  Серафим  зберігає  в  себе  «Один  день  Івана  Денисовича».  Але  це  була  брехня.  Просто  під  час  розмови  з  друзями  Серафим  якось  натякнув,  що  цю  повість  читав.  А  серед  друзів-студентів  був  провокатор.  Серафима  наступного  дня  загребли,  але  при  обшуку  літератури  не  знайшли,  рукописів  в  нього  тоді  не  було,  щоденника  він  не  вів,  на  допиті  пристрасному  Серафим  все  заперечував  і  вів  себе  обережно.  Його  спробували  завербувати,  але  марно.  Серафим  просто  не  розумів,  як  це  можна  доносити  на  студентів  і  викладачів  і  бути  таємним  агентом  КГБ  відмовився  Його  ще  помурижили  три  години  на  перехресному  допиті  з  лампою  в  морду,  але  потім  відпустили  –  без  наслідків.  Можна  сказати,  що  Серафиму  пощастило.  Хоча  «на  олівець»  його  взяли  і  там  він  знаходився  ще  довго,  аж  поки  ті  кляті  совіти  не  завалились.  

Одним  із  нетипових  періодів  юності  Серафима,  що  мало  не  змінив  долю  нашого  героя  і  філософа  був  період  армійський,  що  тривав  два  роки.  Потрібно  сказати,  що  Серафим  довгий  час  взагалі  не  уявляв  себе  в  такій  ролі  –  військового,  і  навіть  не  думав,  що  візьме  до  рук  зброю.  Була  точка  в  часопросторі,  де  Серафим  захоплювався  світоглядом  хіпі:  всілякі  там  діти-квіти,  загальна  любов  і  таке  інше.  Навіть  кудлатим  ходив  –  патлатим  точніше.  Але  йому  випало  бути  студентом  в  ті  роки,  коли  всіх  до  армії  загрібали  –  і  студентів  також.  З  дитинства  Серафима  армією  лякали:  «Ось  заберуть  тебе  в  армію,  буде  тоді  тобі  не  солодко!  Важко  тобі  буде!  Дізнаєшся  по  чому  міх  гречаної  вовни!»  Але  Серафима  це  не  лякало.  У  роки  студентства,  під  час  короткочасного  захоплення  стоїцизмом  йому  стало  навіть  цікаво:  а  як  це  –  бути  воїном?  І  в  армію  піти  він  навіть  захотів:  побачити  інше  життя,  світ,  мужніх  людей,  що  виконують  свій  обов’язок.  Але  служба  в  совітській  армії  стала  для  Серафима  найбільшим  розчаруванням  в  житті,  крахом  усіх  ілюзій,  одкровенням,  втратою  сумнівів.  У  совітській  армії  він  побачив  тільки  бруд,  жорстокість,  найгіршу  лайку,  розбиті  морди,  вибиті  зуби,  дикість,  підлість,  алкоголізм.  Серафим  раптом  побачив  комунізм,  побачив  суспільство,  яким  воно  буде,  якщо  комунізм  не  дай  Боже  побудують:  суспільство  спільних  онучів  та  трусів,  перлової  каші  зі  спільного  казана,  кирзи  та  безглуздої  виснажливої  роботи.  Він  раптом  побачив  так  званий  «радянський  народ»  таким,  яким  він  є  насправді,  зрозумів,  що  тут  людина  людині  вовк.  Зрозумів,  що  типова  «радянська  людина»  -  це  алкоголік.  А  нетипова  «радянська  людина»  -  це  наркоман.  Побачив,  яка  вона  в  реальності  ота  «дружба  народів»  в  Совітському  Союзі,  в  яку  він  чомусь  до  того  вірив,  побачив,  як  людей  били  і  навіть  вбивали  тільки  по  причині  їх  національності.  Сумніви  в  Серафима  зникли,  він  раптом  остаточно  переконався,  що  комунізм  –  це  маразм  і  тупик,  совітський  лад  –  безглуздя,  а  Совітський  Союз  –  імперія  зла  і  тюрма  народів.    

Усі  два  роки  служби  він  провів  в  караулах  –  ходив  «через  день  на  ремінь»  і  бачив  тільки  колючку,  бетонку,  понурі  одноманітні  цегляні  будови  –  склади,  зелений  паркан,  караулку.  Заздрив  тим,  хто  їздив  на  навчання  (його  чомусь  на  навчання  не  брали),  хоча  навчання  насправді  зводилось  до  процедур:  поставити  антену,  згорнути  антену,  переїхати  на  інше  місце  і  знову  те  саме.  Але  Серафим  мріяв  побачити  ліс,  дерева,  траву,  квіти.  Цього  він  два  роки  не  бачив.  Спочатку  він  тішив  себе  ілюзією,  що  він  «захищає  Вітчизну»  і  виконує  якусь  важливу  місію  охороняючи  склади.  Він  уявляв  собі,  що  в  середині  цих  боксів  і  споруд  схована  якась  надзброя,  що  здатна  змінити  світ.  Яке  ж  було  його  розчарування,  коли  його  відправили  якось  вантажити,  а  не  охороняти.  В  одному  боксі  він  побачив  купу  металобрухту  і  уривки  старого  кабелю,  в  іншому  стару  іржаву  вантажну  машину,  що  вже  не  підлягала  ремонту,  ще  в  іншому  купу  всілякого  армійського  непотребу,  якій  місце  тільки  на  звалищі,  ще  в  іншому  порожні  металеві  діжки,  ще  в  іншому  –  купу  ганчірок.  Відчуття  безглуздості  такої  служби  переросло  в  нього  в  відчуття  безглуздості  існування  будь-якої  імперії.  Він  відчув  себе  космополітом  –  громадянином  Всесвіту.  І  кініком.  І  як  усі  кініки  почав  відчувати  відразу  до  будь-якої  війни  і  будь-якого  мілітаризму.

Кілька  разів  Серафим  бачив  загибель  солдат  –  по  власній  дурості  або  із-за  горілки.  Те,  що  при  цьому  він  лишався  живий,  вселяло  в  нього  впевненість  в  існування  таємного  призначення  і  великої  місії  його  власної  особи.  

З  собою  в  армію  Серафим  взяв  том  Арістотеля  –  «Нікомахову  етику»  і  всі  два  роки  цю  книгу  вивчав,  особливо  в  караулці.  Хоча  думки  його  часто  бували  далекі  від  світогляду  цього  античного  філософа.  В  армії  він  захопився  містицизмом,  потім  дзен-буддизмом.  Атмосфера  цьому  сприяла.  Він  ходив  назад-вперед  на  посту  і  думав  про  потойбічне,  про  Сведеборга,  про  Якоба  Беме,  про  таємниці  агонії,  про  життя  після  життя,  спробував  довести  існування  Бога  і  виправдати  його  творіння,  що  сповнене  злом.  

З  армії  Серафим  повернувся  зломленим  та  спустошеним.  Ночами  йому  снилися  жахи  казарми.  Він  відчував,  що  став  гіршим  –  у  всіх  відношеннях.  У  нього  з’явилася  відраза  до  фізичної  праці.  Але  це  потім  пройшло.  Як  хвороба.  Серафим  повернувся  в  попередній  стан  і  згадував  про  службу  в  совітській  армії  як  про  страшний  сон.  Крім  оцього  Серафим  відчув  себе  голодним,  захопився  вченням  Епікура,  почав  шукати  насолод,  читав  Омара  Хайяма  і  почав  чіплятися  до  дівчат.    

Перший  сексуальний  досвід  був  для  Серафима  невдалим.  Дівчатам  він  читав  вірші  і  говорив  про  філософію,  вони  в  відповідь  називали  його  схибленим  диваком  і  після  перших  же  побачень  стосунки  розривали.  А  одна  назвала  його  наостанок  козлом,  ботаном  та  гомиком.  Серафим  потім  довго  роздивлявся  себе  в  дзеркалі  і  дивувався  відсутності  схожості  з  вищевказаними  істотами  та  людьми.  І  вирішив,  що  вона  помиляється.  Але  все  одно  Серафим  дивувався  і  нічого  не  розумів.  Потім  дивуватися  перестав  і  пішов  в  себе.  

Кінець  юності  був  у  Серафима  одночасним  з  прочитанням  деяких  оповідань  Гемінгвея  і  його  повісті  «Прощавай,  зброє!»  Прочитавши,  Серафим  зрозумів,  що  не  просто  «щось  завершилось»,  а  завершилась  його  юність.  І  почалось  зріле  життя.  Крім  того,  саме  тоді  він  примудрився  вчинити  дві  несумісні  речі  –  закінчити  філософський  факультет  та  вельми  невдало  одружитися  –  дружина  дуже  нагадувала  дружину  Сократа.  Тоді  Серафим  усвідомив  себе  не  тільки  зрілим  чоловіком,  але  і  доконаним  філософом…      

Так  почалися  зрілі  роки  Серафима.        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806656
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2018

Дитинство Серафима

                                       «Я  люблю  дивитися,  як  помирають  діти…»
                                                                                                                       (Володимир  Маяковський)

З  деяким  хвилюванням  і  навіть  душевним  трепетом  візьмусь  я  за  повість  сію  про  дитинство  Серафима.  Бо  вже  чую  обурені  репліки  і  навіть  крики  проникливих  читачів:  мовляв,  Серафим  небожитель  і  ніякого  дитинства  в  нього  бути  не  могло,  бо  він  суть  вічна,  початкова,  а  значить  змужніла  до  творіння  людини.    Інші  проникливі  читачі  будуть  висловлювати  заперечення  іншого  ґатунку:  Серафим  безхатько,  а  яке  може  бути  дитинство  в  безхатька?  Якщо  в  нього  дитинство  і  було,  то  це  було  дитинство  не  Серафима,  а  зовсім  іншої  людини  з  тим  же  іменем,  групою  крові  та  мітохондріальною  ДНК.  І  нічого  нас  тут  плутати  і  вводити  у  спокусу.  Але  я  насмілюсь.  Не  ображайтеся,  любі  друзі,  хлопчики  й  дівчатка.  А  там  –  лайте,  не  лайте,  заперечуйте,  захоплюйтеся  –  мені  все  одно.  Моя  справа  –  написати.  А  ваша  справа  –  прочитати  і  грішити  любомудрієм  лукаво  опісля.    

Отже,  Серафим  був  народжений  на  світ  Божий  в  роки  шістдесяті  століття  двадцятого  в  родині  цілком  порядній,  навіть  модерністській  і  прогресивній  для  свого  часу,  хоч  і  молодій.  Батько  його  був  інжинєром  та  вченим.  Працював  у  лабораторії  по  розробці  нового  ракетного  палива.  Була  така  лябораторія  у  ті  роки  у  славному  місті  Новочеркаську,  була.  Матінка  його  працювала  вчителькою  математики  в  школі  сліпих,  яка  в  ті  роки  теж  стояла  самотньо  на  околиці  того  ж  степового  міста,  і  вчились  у  ній  діти,  які  сприймали  світ  звуків  та  доторків,  але  світ  кольору  і  світла  був  їм  невідомий,  або  відомий  незначно.  Батьки  Серафима  були  родом  з  України,  але  занесла  їх  доля  до  Московщини,  хоча  Дон  –  то  не  зовсім  Московщина,  точніше  зовсім  не  Московщина  -  дуже  довго  той  край  був  окремішнім  і  своєрідним.  Батьки  на  час  появи  Серафима  на  Світ  Божий  були  молодими  –  ледве  отримали  освіту  і  поєднали  долі  путами  шлюбу  (точніше  слюбу),  і  Серафима  сотворили.  Майна  на  той  час  не  мали  вони  ніякого.  Точніше,  з  майна  був  у  них  матрац  і  стара  валіза  з  білизною.  Оселились  вони  в  комунальній  квартирі,  де  в  двох  кімнатах  жили  чотири  сім’ї.  І  щоб  одне  одного  не  гнітити  різними  відвертостями  і  одкровеннями,  жителі  сієї  обителі  відгородились  одне  від  одного  завісами  в  кімнатах.  А  кухня  та  інші  потрібні  приміщення  були  в  них  спільними.  

Коли  Серафим  з’явився  на  світ,  батьки  його  довго  думали,  яке  ім’я  йому  дати.  Вирішили,  що  вони  вийдуть  на  прогулянку  на  вулицю,  першого  ж  хлопчика,  якого  зустрінуть,  будуть  питати  про  імення  його  земне.  І  що  він  відповість,  таке  ім’я  рожденному  і  дадуть.  Але  перший  зустрічний  хлопчик  був  настільки  неохайно  вбраний  і  так  перелякано  промовив  слово  Хведір,  що  від  імені  Теодор  вони  однозначно  відмовились.  А  тут,  як  на  біду,  о  тій  порі  до  батьків  немовляти  приїхала  з  візитом  родичка,  що  була  сестрою  батька  народженого.  Своїх  дітей  в  неї  не  було,  але  вона  була  читачкою.  В  одній  книзі,  яку  вона  щойно  прочитала  героя  звали  Серафим.  Їй  так  сподобався  той  образ,  що  вона  почала  наполягати  і  просити  назвати  дитя  саме  так.  Крім  того,  в  неї  в  голові  постійно  крутився  рядок  з  Пушкіна:  «…  І  шестикрилий  Серафим  на  роздоріжжі  тут  з’явився…»  Сестру  вшанували,  проявили  до  неї  якесь  співчуття,  і  доля  хлопчика  була  вирішена  (ім’я  теж  визначає  долю,  між  іншим)  –  він  став  Серафимом.  

Дитинство  Серафима  збіглося  з  шістдесятими  роками,  епохою  на  диво  прозорою  та  повітряною.  Люди  не  ходили  по  землі  –  літали  над  нею,  мислили  майбутнім  –  неймовірним  та  фантастичним,  про  минуле  забували  або  не  пам’ятали  його,  навіть  якщо  воно  було  зовсім  нещодавнім.  Події  десятирічної  давнини,  а  тим  більше  двадцятирічної  мислились  якимись  неймовірно  далекими,  а  події,  що  відбулися  до  1917  року,  сприймались  як  події  такої  неймовірної  стародавності,  що  відбулися  як  мінімум  до  нової  ери.  

Ріс  Серафим  у  місті  Новочеркаську,  що  був  у  роки  минулі  й  далекі  центром  патріархальної  цивілізації  втікачів,  що  була  віднесена  Доном.  Але  Серафим  про  це  навіть  не  здогадувався  і  в  ті  роки  ніколи  про  це  не  думав.  Навколо  нього  мислили  про  майбутнє,  про  Космос,  про  науку,  а  не  про  минуле.  

Батьки  Серафима  майна  ніякого  не  тільки  не  мали,  але  навіть  не  намагались  його  отримати.  Жили  як  живеться.  Але  їсти  хотілося  дуже,  а  заробітна  плата  була  вбога  і  мізерна,  допомоги  від  батьків,  що  теж  весь  вік  бідували,  ніякої.  А  тому  батько  Серафима  щоб  прогодувати  родину  свою  вдень  був  вченим  та  інженером,  а  вночі  вантажником  –  розвантажував  вагони.  Як  в  нього  вистачало  на  це  сил  –  невідомо.  Певно  він  був  двожильним.  А  мати  його  вчила  сліпих  дітей  математиці.  Оскільки  місць  в  дитячих  яслах  та  садочках  не  було,  і  сидіти  вдома  з  дитиною  теж  не  було  можливості  ніякої,  Серафима  змалку,  з  річного  віку  і  далі  закривали  одного  у  порожній  комунальній  квартирі  і  йшли  собі  на  роботу.  Ув’язнення  своє  Серафим  щоразу  сприймав  надто  емоційно  і  лишаючись  у  самотності  –  у  вимушеному  відлюдництві  сприймав  це  як  трагедію  і  плакав.  Сусідські  діти  часом  приходили  до  закритих  дверей  і  питали  його:  чому  він  плаче.  На  це  юний  Серафим  відповідав,  що  одна  причина  сього  –  самотність,  а  інша  –  дуже  страшений  ніж,  у  товаристві  якого  він  змушений  гаяти  час  і  марнувати  дні  свої  молоді.  Справа  в  тому,  що  йдучи  на  роботу  батьки  суворо  забороняли  Серафиму  брати  до  рук  кухонний  ніж  і  пояснювали  на  жахливих  прикладах,  який  цей  предмет  моторошний  («ось  один  хлопчик  якось  бавився  кухонним  ножем…»).  Серафим  би  його  зроду  до  рук  не  брав,  але  якщо  про  цю  річ  сказали  і  брати  заборонили,  то  він  тільки  про  нього  цілими  днями  і  думав,  на  кухню  знаходив,  ніж  знаходив  і  долучав  його  до  гри.  Діти,  почувши  про  це,  дивувались  і  просили  цей  жахливий  предмет  показати.  Він  показував  його  через  замкову  шпаринку,  але  діти,  звісно,  нічого  побачити  не  могли.  Тоді  він  просив  їх  підійти  з  іншого  боку  дому  і  показував  ніж  через  вікно.  Діти  сміялись  і  казали,  що  ніж  цей  зовсім  не  страшний.  На  це  Серафим  ображався  і  остаточно  нічого  не  розумів.        

Іграшок  в  малого  Серафима  було  мало.  Був  лише  один  старий  подертий  плюшевий  ведмедик.  Дістався  він  йому  вже  старим  і  подертим  (колишнім  власникам  шкода  було  його  викидати  і  вони  подарували  Серафиму).  Ведмедика  цього  Серафим  дуже  любив,  відносився  до  нього  як  до  живої  істоти  і  часто  з  ним  розмовляв.  Довгі  роки  він  був  його  єдиним  співрозмовником  і  другом.  Пізніше,  коли  Серафима  вже  не  закривали  в  порожній  квартирі,  а  випускали  на  цілий  день  гуляти,  Серафим  цілими  днями  блукав  пустищами.  Дім  цей,  як  і  школа  сліпих,  стояв  на  самій  околиці  міста.  Ведмедик  на  той  час  став  таким  непридатним,  що  його  викинули  на  смітник.  Але  Серафим,  заливаючись  сльозами,  знайшов  його  на  смітнику  і  приніс  додому.  Батьки  цим  його  вчинком  обурились  і  ведмедика  знову  викинули  –  на  цей  раз  далеко  і  надійно.  Серафим  плакав  і  шукав  його  пустищами.  Йому  здавалося,  що  друга  його  вбили,  і  якщо  він  його  знайде,  то  зможе  воскресити  –  повернути  до  життя.  Але  сподівання  його  були  марними,  і  Серафим  продовжував  оплакувати  ганчіркового  друга.  

Потім  Серафиму  подарували  іграшкову  пластикову  рушницю.  Тоді  Серафим  уявив  себе  мисливцем  в  далекій  Африці,  блукав  вже  не  пустищами,  а  саванами  і  полював  на  уявних  левів,  слонів  і  крокодилів.  І  казав,  що  як  виросте,  буде  мисливцем  за  фахом.  Але  потім  раптом  усвідомив,  що  коли  звірів  вбивають,  то  їм  боляче  і  страшно.  Тоді  він  викинув  свою  рушницю  і  більше  в  такі  ігри  не  бавився.  Йому  подарували  олівці,  фарби,  пензлики  і  папір.  І  Серафим  цілими  днями  малював.  І  казав,  що  мріє  стати  художником.  Малюнки  в  нього  були  досить  дивні.  Наприклад,  він  малював  тайгу,  хоча  крім  степу  іншої  природи  в  своєму  житті  не  бачив.  Ще  він  малював  атомні  бомби  і  ядерну  війну.  Хоча  теж  ніколи  нічого  подібного  не  бачив  –  навіть  по  телевізору,  про  Хіросіму  навіть  і  не  чув.  Мотиви  ці  він  вбирав  з  розмов  дорослих,  які  часом  розмовляли  на  тему,  а  що  буде,  якщо  раптом  ядерна  війна.  Дорослі  дивилися  на  його  малюнки  і  казали,  що  схоже.  І  дивувались,  де  все  це  він  міг  побачити.  

У  домі,  де  пройшло  дитинство  Серафима,  водилося  чимало  щурів,  вони  бігали  по  дому  прямо  серед  білого  дня.  Але  щурів  Серафим  чомусь  зовсім  не  боявся  і  дивувався,  чому  дорослі  їх  бояться.  Одного  разу  на  кухні  здійнявся  галас  і  крик,  коли  величезний  щур  виліз  з  дірки  в  підлозі  під  час  процесу  приготування  їжі  мешканцями  квартири.  За  щуром  довго  бігали,  кричали,  нарешті  накрили  щура  порожнім  відром,  а  сусідка,  яка  щурів  особливо  боялася,  сіла  на  це  відро,  щоб  щур  не  втік.  Щура  оцього  волохатого  й  сірого,  судячи  по  всьому,  втопили  в  тому  ж  відрі,  але  Серафим  цієї  жорстокої  сцени  суду  Лінча  не  побачив  –  його  з  кухні  прогнали.  У  тому  кам’яному  домі,  звісно.  жило  чимало  котів  –  смугастих  і  плямистих,  але  щурів  вони  теж  боялись  і  на  них  не  полювали.  А  полювали  вони  на  ящірок,  яких  водилося  біля  отого  самого  дому  та  в  степу  багацько.  І  не  полічити.  Одного  разу  Серафим  побачив,  як  товстий  кіт  зловим  ящірку  зелену  і  живцем  її  пожирав.  Це  криваве  видовище  так  вразило  Серафима,  що  він  цю  подію  довго  з  відразою  згадував,  навіть  в  роки  зрілі.    

Сусідські  діти  Серафима  чомусь  не  любили  (може  відчували  в  ньому  істоту  потойбічну,  хто  зна),  часто  принижували  його,  іноді  навіть  над  ним  знущалися  і  били  –  зовсім  не  заслужено.  Серафим  з  цього  приводу  сумував  і  відчував  себе  ізгоєм.  До  забав  Серафима  брали  неохоче,  іноді  тільки  як  спостерігача.  Одного  разу  діти  знайшли  біля  дому  хліб  –  доволі  свіжий  та  апетитний  на  вигляд.  Тут  же  розділили  цей  хліб  і  почали  їсти.  Серафиму,  звісно,  не  дали.  Він  з  сумом  і  образою  спостерігав,  як  діти  наминають  хліб  та  ще  й  знущальним  тоном  розповідають:  «А  хліб  який  смачний!  Але  ми  тобі  його  не  дамо!»  Але  потім  виявилось,  що  цим  хлібом  труїли  щурів  і  діти  поласувавши  цією  знахідкою  потім  отруїлися  і  померли  не  дивлячись  на  зусилля  лікарів.  Якби  Серафим  був  дорослішим,  він  би  подумав,  що  це  Провидіння  врятувало  його  для  якоїсь  високої  і  важливої  місії,  але  Серафим  про  це  тоді  не  мислив.  Малий  він  ще  тоді  був  для  таких  роздумів.  

Слід  відмітити,  що  Провидіння  ще  не  раз  проявляло  прихильність  до  Серафима  і  рятувало  його.  Коли  Серафиму  було  десь  років  шість,  він,  блукаючи  пустищем,  помітив  дітей,  що  бавлячись  розпалили  вогнище  і  щось  туди  кинули.  Серафим  вирішив  підійти  до  тих  дітей  і  спитати:  в  яку  гру  вони  бавляться  і  чи  не  візьмуть  вони  його  до  своєї  веселої  компанії.  Та  не  встиг  він  зробити  і  кроку,  як  пролунав  вибух,  і  дітей,  що  бавились  біля  вогню  розірвало  на  шматки.  Як  виявилось  пізніше,  діти  знайшли  снаряд  часів  війни  і  кинули  його  до  вогню  –  подивитися,  а  що  з  того  буде.  І  це  був  не  останній  випадок  в  дитинстві  Серафима,  коли  він  віч-на-віч  зітнувся  зі  Смертю,  побачив  її  жах  і  бруд.  Саме  в  шість  років  –  за  рік  до  школи    батьки  Серафима  все-таки  змогли  влаштувати  його  в  дитячий  садочок,  і  безпритульне  дитинство  Серафима  закінчилось.  Почалось  притульне  дитинство.  Впорядковане.  Проте,  від  садочку  в  Серафима  лишились  дуже  сумні  спогади:  садочок  був  брудний  і  неохайний,  дітей  в  садочку  за  непослух  лякали  темною  коморою:  «Зараз  зачиню  тебе  в  комірчині,  і  там  тебе  з’їдять  великі  і  страшні  щурі!!!»  Іноді  дитину  навіть  тягнули  до  комірчини,  дитина  пручалася  і  кричала.  Найсильнішим  і  найсумнішим  враженням  від  садочка  став  для  Серафима  один  випадок.  Підлога  у  роздягалці  садочку  була  кахляною.  Якось  вихователька  послизнулась,  впала,  розбила  собі  голову.  Померла  в  агонії  на  очах  у  Серафима,  що  кликав  когось  на  допомогу.  Потім  Серафиму  все  життя  ввижалася  кров  черлена  на  білому  кахлі  та  конвульсії  агонізуючого  жіночого  тіла,  пусті  мертві  очі.  Хоча  страху  в  той  день  він  не  відчув  ніякого.      

Страх  в  дитинстві  Серафим  відчув  тричі.  Навіть  не  страх,  а  якийсь  глибинний  жах.  Вперше  це  трапилося  біля  телевізора.  На  весь  будинок,  де  було  чимало  квартир,  був  один  єдиний  маленький  чорно-білий  телевізор  на  другому  поверсі.  У  той  вечір  на  екрані  була  прем’єра  фільму  «Біле  сонце  пустелі».  Зібралися  всі  сусіди,  у  кімнаті  стало  тісно,  Серафима  посадили  біля  самого  екрану.  З  перших  же  кадрів  фільму  (голова,  що  стирчала  з  піску)  Серафим  відчув  такий  неймовірний  жах,  що  вирвався  з  обіймів  дорослих  і  втік  з  кімнати  і  забився  під  сходами  в  куток  і  там  кілька  годин  тремтів  від  страху.  Його  довго  потім  шукали.  Другий  випадок  жаху  теж  був  пов’язаний  з  кіно.  Батько  взяв  його  в  кінотеатр  на  фільм  «Пригоди  Одіссея»  -  кольоровий  і  широкоформатний.  З  самого  початку  фільму  Серафиму  стало  моторошно:  ці  греки  нагадували  йому  не  еллінів,  а  варварів,  і  світ  навколо  них  був  диким.  Але  коли  дійшло  до  циклопа  Поліфема  та  його  осліплення,  Серафимо  стало  не  просто  страшно  –  в  його  душу  вселився  глибинний  -  чисто  античний  жах.  Втекти  з  кінозалу  не  було  ніякої  можливості.  Серафим  заплющив  очі  і  здригаючись  просидів  весь  фільм.  Відрив  очі  він  тільки  один  раз  і  побачив,  як  Цирцея  перетворила  супутників  Одіссея  на  свиней,  і  Серафиму  стало  ще  страшніше.  Але  ці  переживання  жаху  ще  можна  було  б  якось  пояснити.  Третій  випадок  був  приступом  зовсім  незрозумілого  жаху.  Серафим  бавився  в  пісочниці  біля  школи  сліпих.  Інших  дітей  та  й  людей  взагалі  навколо  не  було.  Серафим  звик  гуляти  в  самотності,  і  таке  оточення  було  йому  не  новим.  Але  раптом  Серафим  помітив,  як  з  піску  вилізає  оса  амофіла  піщана  (Ammophila  sabulosa  L.).  Серафиму  здалося,  що  це  якась  істота  з  потойбічного  світу,  створіння  з  Тартару,  з  безодні  пекла  вилазить  на  світ.  Серафима  злякала  не  оса  як  така.  Серафим  відчув  нескінченну  самотність  у  Всесвіті,  його  жах  і  безодню  нескінченності,  якось  усвідомив,  що  все  навколо  може  раптом  закінчитись  назавжди,  настане  вічне  Ніщо,  все  навколо  плинне  і  короткочасне,  що  всі  люди  лише  епізоди,  флуктуації  Небуття,  цієї  Пітьми,  яку  неможливо  навіть  виміряти.  І  що  всі  люди  колись  помруть,  і  Світу  настане  кінець…  Йому  стало  так  моторошно  і  страшно,  що  він  кинув  свої  іграшки  і  побіг  навмання  в  пошуках  захисту  від  жорстокого  світу  сього.  

Книжки  Серафиму  в  дитинстві  читали  різні.  Москальські  народні  казки  йому  не  сподобались  –  вони  його  лякали.  Навіть  давні  богатирі  викликали  в  нього  підсвідомий  жах.  Можливо  виною  цьому  були  ілюстрації  –  художник  зобразив  всіх  цих  носіїв  меча  страшнувато.  Корній  Чуковський  його  захопив  –  Айболить,  Бармалей,  Тараканище,  «Телефон»  здавались  йому  кумедними  (підтекстів  і  метафор  він  ще  не  розумів),  як  і  фільм  «Айболить-66».  Але  дике  захоплення  викликала  в  нього  трилогія  Миколи  Носова  про  Незнайку,  яку  йому  читали  перед  сном.  Він  настільки  захопився  героями  та  сюжетом,  що  вирішив  стати  вже  не  художником,  а  письменником  і  самому  придумувати  свій  світ  і  написати  щось  захоплююче.  Перша  книга,  яку  він  спробував  прочитати  самостійно  у  віці  п’яти  років,  але  зміг  осягнути  тільки  малюнки,  підписи  під  ними  і  окремі  абзаци,  була  «Астрономією»  -  шкільний  підручник  для  десятої  кляси.  Про  те,  що  існує  величезний  Космос,  він  чув  від  батьків  і  раніше.  Дивився  здивовано  на  Місяць  вечорами,  йому  показували  пальцем  яскраву  зірку  на  небосхилі  і  казали,  що  то  планета  Венера.  Але  прочитане  вразило  Серафима  до  глибини  душі:  «Так  ось  він  який  –  цей  Світ!  Неймовірно  величезний  і  прекрасний!  Ось  вона  –  велич  Світобудови!»  Першою  книгою,  що  була  прочитана  Серафимом  повністю  була  казка  «Пригоди  Буратіно»  Олексія  Толстого.  Тоді  книга  його  захопила  і  зачарувала.  Образ  Країни  Дурнів  його  особливо  здивував,  і  йому  вже  тоді  здалося,  що  ця  країна  дуже  вже  схожа  на  ту,  в  якій  він  живе  і  це  просто  зла  карикатура  на  Совітський  Союз.  «Пригоди  Пінокіо»  Серафим  ще  тоді  не  читав,  і  сприймав  «Буратіно»  як  неофіт  Євангеліє.  Тільки  пізніше  в  Серафима  з’явилась  глибока  відраза  і  зневага  до  Олексія  Толстого  і  його  творчості,  виникло  відчуття  вторинності,  примітивності,  плагіату,  усвідомленої  брехні.    

У  домі,  де  пройшло  дитинство  Серафима  люди  жили  різні.  Але  комуністів  не  було.  Щурі  та  таргани  жили,  а  от  комуністи  –  ні.  З  щурами  та  тарганами  жителі  дому  боролися  як  моглди,  а  от  з  комуністами  –  ні.  І  зовсім  не  тому,  що  вони  були  прихильниками  вчення  Маркса  та  Лєніна,  а  просто  із-за  відсутності  таких  в  полі  зору.  (написав  я  оце  і  якось  стало  не  по  собі:  я  уявив  собі,  як  би  жителі  дома  труїли  комуністів  мишаком  чи  стрихніном,  або  топили  б  їх  у  відрі  з  водою.)

В  одній  комунальній  квартирі  з  батьками  Серафима  жили  в  двох  кімнатах  чотири  сім’ї,  як  я  вже  про  це  писав.  Сварилися  часом,  тісно  було  (це  м’яко  кажучи),  але  якось  жили.  І  не  вони  одні  так  у  ті  роки.  Дві  сім’ї  –  так  звані  «рабоцяги»,  що  тягнули  щоденну  лямку  важкої  фізичної  праці  –  безпросвітної.  Ще  одна  –  доволі  дивна.  Вона,  як  тоді  казали  «проста  баба»,  товста,  стервозна,  з  жахливим  характером.  Родом  не  місцева,  десь  з  «російської  глибинки»,  такої  дрімучої  та  угро-фінської,  що  навіть  уявити  важко.  Борщ  вона  називала  «свинячою  їжею»,  але  все  одно  просила  навчити  його  варити,  пробувала,  але  без  успіху  –  виходив  не  борщ,  а  місиво.  Він  –  німець  на  ймення  Генріх.  З  російських  німців,  здається  з  поволзьких  –  «фольксдойче».  Працював  кухаром  у  заводській  їдальні.  Але  зовні  був  нетиповим  кухаром  –  не  просто  худий  –  очеретяний.  Перед  одруженням  він  приходив  і  розпитував  всіх  жителів  дому  –  хто  вона,  яка  і  чи  варто.  Всі  відповідали:  «Та,  нічого,  нормальна,  звичайна…»  Після  одруження  він  ображено  й  докірливо  дивився  на  всіх  і  зітхав:  «Що  ж  ви  не  попередили  мене…»  Проте,  він  змирився  з  долею    і  махнув  на  все  рукою.  Пара  вийшла  оригінальна:  товста  і  сварлива  холерична  «баба»  і  худий  меланхолік.

Розмови  дорослих  Серафим  засмоктував  як  губка.  Час  був  ще  прозорий  –  шістдесяті,  час  надій.  Ще  не  було  густої  задушливої  атмосфери  сімдесятих  –  густого  повітря  безнадії,  хоч  ножем  ріж.  Про  нещодавні  жахливі  роки,  що  були  вже  й  тоді  «майже  билинні,  коли  в  терміни  величезні  вплітали  етапи  довгі»  говорили  мало.  Уривками.  У  всіх  було  таке  відчуття,  що  ці  роки  пішли  в  минуле  назавжди,  більше  не  повторяться,  і  краще  їх  не  згадувати,  хоча  мимоволі  згадувалося.  Ну,  винесли  вампіра  з  мавзолею,  і  то  добре.  Хоча  слова  і  фрази  з  тої  ще  епохи  проривалися  мимоволі  в  розмовах  ріжучим  нагадуванням:  «Чого  дивишся  на  мене,  як  на  ворога  народу?!  Надто  грамотний?»  Серафим  інтуїтивно  розумів,  що  натякають  на  щось  страшне  і  потаємне.  Хоча  по  руках  ходив  потріпаний  «Один  день  Івана  Денисовича»  з  «Нового  міра»  і  про  повість  сію  говорили  пошепки  на  кухні.  Але  частіше  говорили  про  інше.  Про  порожні  полиці  в  магазинах,  про  напівголодне  існування,  про  черги.  Ще  глухо  і  з  якимось  відчаєм  говорили  про  розстріл  демонстрації  трудящих  Новочеркаського  вагонного  заводу  2  червня  1962  року.  Шепотіли  на  кухні:  «Як  же  так?  Робітники  вийшли  на  демонстрацію,  їсти  не  було  чого,  магазини  порожні,  хліба  не  було,  зарплату  знизили.  А  їх  розстріляли…  Теж  мені  совітська  влада  називається…»  Обговорювали  різні  чутки,  часто  неправдиві,  про  епідемію  холери  в  Астрахані,  про  те,  як  якийсь  китаєць  хотів  влаштувати  вибух  в  мавзолеї  Леніна,  але  бомба  вибухнула  в  черзі,  говорили  про  термоядерну  бомбу  на  сто  мегатонн,  про  стронцій,  від  якого  «помічна  тепер  столична».  Дорослі  говорили,  а  Серафим  все  слухав:  «…  Буде  час,  люди  будуть  згадувати  про  ці  часи,  що  ми  пережили,  як  про  наймоторошніші  і  найстрашніші  часи  історії…»    Хоча  казку  Серафиму  теж  розповідали:  «Ось  скоро  побудують  комунізм,  тоді  в  магазинах  все  буде  –  і  хліб,  і  ковбаса,  і  масло,  і  все  буде  безкоштовно  –  бери  скільки  хочеш.  І  замків  на  дверях  не  буде,  тому  що  ніхто  красти  не  буде…»  Серафим  слухав  і  думав;  «А  дорослі  то  самі  вірять  в  це  все?  Чи  розповідають  мені  це  так  само  як  про  Бабу-Ягу  та  Івана-царевича?»  Ще  Серафиму  запам’ятався  робітник,  що  стояв  на  вулиці  і  довго  дивився  на  табличку  «вулиця  Жертв  Революції»,  а  потім  сказав  сам  собі  з  ненавистю  і  голосно:  «Ми  їм  покажемо  вулицю  Жертв  Революції!»  Потім  назву  вулиці  змінили.          

Серафим  слухав  і  запам’ятовував,  але  говорив  мало.  Якось  на  рівні  підсвідомості  розумів,  що  багато  чого  з  почутого  говорити  не  можна.  Це  ж  не  Індія,  де  казали  про  вчення  Будди:  «Так  я  чув».  Пізніше  Серафим  здивовано  зрозумів,  шо  діти  наче  папуги  повторюють  розмови  дорослих.  Опинившись  у  дитячому  садочку  почув  розмову  трьох  хлопчиків,  які  явно  повторювали  суперечку  батьків.  Один  хлопчик  епічно  розповідав  про  розстріл  Тухачевського,  інший  затято  йому  заперечував:  «Сталін  нічого  не  знав,  то  все  Єжов  та  Берія!»  А  третій  хлопчик  вигукував:  «Вбивця  цей  твій  Сталін!  Стільки  народу  знищив  ні  за  що,  ні  про  що!»  

Серафим  багато  чого  потім  згадував  зі  свого  дитинства.  Пам’ять  в  нього  була  дивовижна,  якщо  не  сказати  дивна.  Серафим  пам’ятав  багато  такого,  що  людина  в  принципі  пам’ятати  не  може.  Наприклад,  був  у  нього  спогад:  принесли  його  до  фотографа  та  посадили  на  стілець.  Батьки  стали  переживати,  що  він  зі  стільця  впаде,  але  все  таки  хотіли,  щоб  його  зазнимкували  окремо.  Серафим  ще  дивувався:  «Чому  вони  так  бояться,  адже  я  вмію  сидіти!»  Потім  виявилось,  що  такий  епізод  справді  був,  але  Серафиму  було  тоді  всього  п’ять  місяців  від  народження.  І  фотографія  потім  ця  знайшлася.  Були  в  нього  ще  більш  дивовижні  спогади.  Він  згадував,  як  раптом  відкрив  очі  і  вдарило  йому  в  свідомість  яскраве  світло,  він  зробив  вдих  і  йому  було  боляче  дихати,  він  закричав.  А  над  ним  схилилась  жінка  в  білому  халаті  і  сказала:  «Хлопчик!  І  вії  є  і  брова!  Диво  якесь!  І  на  діда  свого  схожий!»  І  ще  був  дивовижний  спогад:  плаває  він  в  якійсь  теплій  рідині,  темно,  але  приємно  і  затишно.  І  він  не  дихає,  але  дихати  і  не  потрібно…  Це  взагалі  дивовижно  –  невже  Серафим  пам’ятав  своє  перебування  в  утробі  матері?  Або  ще  спогад:  Серафим  стоїть  на  дерев’яній  палубі  корабля,  вітер  дме  в  вітрила,  поруч  якийсь  чоловік  брудно  лається  мовою  Шекспіра,  недалеко  гойдається  на  хвилях  каравела  з  жовто-червоним  прапором,  Серафим  підходить  до  короткої  чавунної  гармати  і  підносить  до  неї  палаючий  гніт.  І  тут  гуркіт,  хмара  диму…  Це  взагалі  незрозуміло.  Серафим  ніколи  на  вітрильнику  не  плавав  і  в  кіно  ніколи  не  знімався,  тим  паче  в  Англії…  

У  школі  Серафим  дружби  з  дітьми  не  водив,  був  замкнутий  у  собі.  До  слів  вчителів  ставився  скептично.  І  якось  дуже  рано  усвідомив,  що  так  звана  ЦК  КПСС  –  це  просто  банда  мафіозі,  що  думає  тільки  про  владу  і  власні  привілеї,  що  комунізм  вони  будувати  зовсім  не  збираються,  і  що  на  народ  їм  наплювати,  і  все  що  вони  говорять  –  суцільна  брехня…

Філософом  Серафим  вирішив  стати  несподівано  і  доволі  пізно.  Було  йому  років  десять.  Про  філософію  як  про  науку  він  вже  встиг  щось  прочитати.  Серафим  був  в  гостях  у  бабусі,  що  жила  в  Донецькому  краї  в  шахтарському  селищі.  Серафим  був  з  іншими  дітьми  на  ставку,  що  був  заповнений  брудною  та  смердючою  шахтною  водою.  Для  місцевих  жителів  купання  в  цьому  відстійнику  –  з  дозволу  сказати  водоймі  було  мало  не  улюбленою  розвагою,  особливо  дітям.  Про  те,  що  це  для  здоров’я  м’яко  кажучи  не  корисно,  ніхто,  природньо,  не  думав.  Серафим  розважався  на  такому  імпровізованому  пляжі  і  побачив  шахтаря,  що  після  купелі  засмагав.  На  тілі  в  нього  було  татуювання:  «Немає  в  житті  сенсу!»  І  Серафиму  захотілося  до  болю  знайти  ось  той  самий  сенс  життя  –  і  для  себе,  і  для  інших  людей…    

Так  закінчилось  дитинство  Серафима  і  почалась  молодість.  

Вибачаюсь,  що  оповідання  це  вийшло  в  мене  сумним.  Я  хотів  вас,  читачі,  розсмішити.  Я  не  хотів  так  написати.  Але  так  вийшло.  Даруйте  мені…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806498
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2018

Перелітні круки

«Є  чорнильниця  зроблена  мною  з  гільзи  
   її  не  приймають  на  пошті…»
                                                                       (Гійом  Аполлінер)

Нинішня  осінь  гаряча  мов  серце,
Що  пульсує  між  ребрами  Сонця.
Навіть  дерева-прочани  гублять  
Листя-крила  свої  від  спеки.
Але  круки  збираються  в  Ирій:
Книга-зима  й  падолист-палімпсест
Будуть  без  чорних  крапок  
Круків-нездар,
Тільки  з  комами  галок,
Тільки  з  окличними  знаками
Хвостів  злодійок  сорок  марнослівних.
Навіть  птахи  війни  –  круки  
Не  хочуть  дзьобати  падло,
Якого  зими  оцієї  прийдешньої
Буде  доволі.
Навіть  цим  вістунам  порожнечі
Такий  обід  не  до  смаку,
Якого  в  степах  неозорих
Країни  моєї  загірної
Буде  доволі.
А  осінь  так  само  жарка,  як  війна.
І  жовта  так  само,  як  тлін  нетутешній
Чужий  наче  тло  сумної  картини.
А  клен-комбатант  
Пальцями  гострими  листя
Торкається  знаків,
Що  в  повітрі  висять,
Що  лишились  на  місці  круків  –  
Крумкачів,  чорнокрилих  птахів  Морріган,
Вістунів  ненаситних,
Яким  це  набридло:
Дзьобати  падло  огидне.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806312
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2018

Куди тепер

   «І  куди  тепер?  У  невідгомінне.
       Разом  з  каменем  верстаємо  шлях…»
                                                                           (Пауль  Целан)

Літо  триває.
Хоча  в  душі  –  осінь,
Хоча  календарики
З  котиками  і  зайчиками  
Такими  ж  сентиментальними
Як  хризантеми  Японії
Показують  вересень:
Місяць  шотландський,
Місяць  пиктів  та  вітру,
Місяць  зрілого  винограду,
Місяць  передчуття:
І  куди  тепер?  
На  яку  війну  сідлати  коника,
На  якого  вампіра  
Гострити  осиковий  кіл,
Які  черевики  залізні  топтати,
Яке  віскі  росяне  ковтати,
Що  класти  у  торбу  надій,
Яких  розенкрейцерів
Та  вільних  каменярів
З  собою  брати  у  подорож?
Якщо  літо  ніяк  не  завершиться,
Якщо  осінь  і  далі  чужа  господиня
Дому,  який  не  наш?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805656
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2018

Vigilia

                                   «Під  якими  зірками!  Лише
                                       Сіро-сріблястий  
                                       Стукіт  молотків  серця…»
                                                                                                   (Пауль  Целан)

Вітряки,  вітряки,  вітряки
Мелють  повітря  –  не  борошно.
Багато  доріг  –  а  кожна  веде  в  Небо.
Багато  асфальту  –  але  кожне  озеро  сіре,
Багато  бетону  –  але  весь  для  могил  парсів  –  
Огнепоклонників.
А  вавилонська  блудниця
І  далі  плодить  огидних  жорстоких  карликів,
А  поет  бородатий  слухає  шум  річки
Під  мостом  Мірабо
І  мислить:
Так  гомонить  Альба  –  
Ріка  прозорого  Часу.
Йому  невтямки  –  то  Сена,
А  за  вікном  Сеноман  –  епоха  потвор.  
Він  дочекається  Ночі,
Напише  на  своїй  свиті  
Слово  Vigilia
І  піде  ставити  крапки
В  недосказанних  реченнях.
Піде  ставити  коми,
Де  карлики  ставили  крапки,
Піде  ставити  знаки  оклику
В  партитурах  хоралів
Монастирського  хору  та  Атенської  хори
Чорних  монахів  ночі
Vigilia.
Він  вдягне  її  шати
Замість  мантії  докорів,
Замість  свити  філософа.
А  вітряки,  вітряки,  вітряки
І  далі  мелють
Чорне  борошно  Ночі  –  
Темряву.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805610
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.09.2018

Кожне Я

                                                     «Es  gab  sich  Dir  die  Hand:
                                                         ein  Du,  todlos,  
                                                         an  dem  alles  Ich  zu  sich  kam…»
                                                                                                                                   (Paul  Celan)*

Кожне  Я  –  це  плетиво  мотузок,
Старих  корабельних  канатів,
Що  надто  багато  бачили
(Не  тільки  шиї  рокованих  корсарів),
Що  надто  просолені  морем:
Морем  Дощів.
Кожне  Я  –  це  вигадка,
Це  відбиток  мокрого  голого  тіла
На  мармуровій  підлозі  храму
В  якому  молився  
Сивий  патлатий  безхатько,
Який  все  оце  вигадав,
А  тепер  не  знає,  що  з  цим  діяти:
З  цими  декораціями  нудної  вистави
(А  так  хотів  розважитись).
Кожне  Я  –  це  краплинка  роси
На  синій  квітці  марних  надій  Неба,
Кожне  Я  –  тонка  павутинка
Плетена  восьмилапим  глитаєм-часом  
(Люблю  споглядати  його  хеліцери  
І  сіпання  лапок-хвилин),
Кожне  Я  –  крапля  води:
Прозора,  наче  кавалок  болю,
Кругла,  як  Всесвіт,
Крапля  –  як  все  тимчасова
Важка  і  легка.
Нічия.
Наче  час  –  нічия.  

Примітки:
*  -  «Воно  далось  тобі  в  руки:
             Неозначене  Ти,  безсмертне,
             Всяке  Я  прийшло  через  нього  до  себе…»
                                                                                                                   (Пауль  Целан)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804834
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.08.2018

Сад і його господиня

                       «Смерть  –  часта  гостя
                           Цих  полів  таємних
                         (Зрізає  садівнице  
                           Ці  маки  сліз)..»
                               (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Сад  синіх  очей
Садівниця-білявка,
Господиня  усіх  його  закутків,
Кожної  троянди  пишної,
Кожного  каменю  незламного,
Зрізає  квіти  нагостреним  лезом.
Зрізає.
Сад,  де  всі  стежки  заплутані,
Де  тиша  щоденна  гостя,
А  птахи  мовчать,
Як  тільки  господиня  у  білому  платті
Прочиняє  зі  скрипом  хвіртку:
Сад  синіх  очей,
Маків  сумних  і  водозборів-глечиків,
Що  збирають  страждання  по  крапелькам,
Сад,  в  якому  колись  цвіли  вишні.
Давно.  Коли  ми  ще  не  навчилися  плакати,
Коли  Сонце  здивоване
Зазирало  в  квітник  росяний:
Квітник  наших  мрій.  
Сад,  де  Калліопа  згубила  сандалі,  
Терпсихора  вколола  пальчик,  
Ерато  подерла  хітон,  
Евтерпа  зловила  джмеля,
Нині  стинає  бліда  господиня
(Зазирнути  би  їй  в  очі  –  
В  оці  глибини  черепа  –  
В  ці  чорні  безодні),
Нині  зрізає  блискучим  металом
Кожен  прихисток  мурахи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804100
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2018

Тверезе світило

         «Ми  зводимо  руки,  
             пускаємо  зливу  спадати  цівками:
             вода  того  краю,  де  темно,  
             де  жоден  ножа  не  уникне…»
                                                                         (Пауль  Целан)

Над  містом  п’яним  
(І  то  не  від  бренді  кольору  осені)
Вже  тисячу  літ  –  
Тисячу  розкуйовджених  років,
Які  навіть  бородатий  літописець
Не  наважувався  перетворити  в  літери  –  
Чорні  знаки  на  пергаменті  сірому,
Висить  Місяць  тверезий,
А  якийсь  вусатий  філософ
Казав,  що  він  злодій,
Бо  злодії  завжди  з  ясним  розумом
(Аякже!),
І  цей  ночі  володар  блискучий
Таки  краде  в  мене  сон  кавалками
Своїми  мовчазними  пророцтвами,
Які  мушу  слухати  –  я  –  
Горожанин  кам’яних  лабіринтів,
Що  залив  собі  вуха  воском
(Бо  сирени-атланти  під  кожним  балконом
З  якого  визирає  Джульєтта-калічка
Марно  очікуючи  серенади:
Бо  хто  ж  шаленіти  дозволить  собі
Коли  оком  тверезим  оцей  –  
Цей  монах  блідий  кляштору-ночі,
Цей  вічно  лихий  Цезар,
Ватажок  легіону  зірок).
А  в  місті  п’яному  танцюють  будинки
Нудну  тарантелу.  
Він  очі  заплющив  на  ніч  одну.
Лише  на  одну.
Може  йому  стало  соромно…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802591
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2018

Тема дощу: серед крапель

   «На  вулиці  якійсь  посеред  міста  марень…»
                                                                                       (Поль  Верлен)

Серед  дощу  ми  як  на  Корсиці  липня,
Конвент  алегорій,  метафор  –  постреволюції  дня.
Цей  мокряк,  ця  негода,  цей  день  –  наш  Тулон,
Я  парасолю  здіймаю  як  дах,  капелюхом  трикутним:
Між  небуттям  і  буттям,  між  минулим  й  майбутнім:
Між  нами  і  небом,  а  краплі  як  кулі  й  шрапнель:
Четвер  Ватерло  і  субота  Гренобль,  і  хвилини-улани,
Ми  трохи  повстанці,  вандейці,  ледь-ледь  партизани
У  цьому  двобої,  в  цій  битві,  на  полі  війни,  
Яку  донкіхоти  місцеві  чомусь  називають  коханням,
Ми  миємо  ноги  в  калюжах,  йдемо  як  Христос  по  воді,
А  в  подумках    Ельба,  сто  днів,  корабель  і  вулкан,
Чи  може  Єгипту  голодний  сумний  караван.
Не  знати,  що  там  за  віконечком  -  липень,  чи  брюмер,
Чи  може  до  консула  просто  прийшов  костюмер,
Чи  може  мундир  поміняв  молодий  офіцер  –  
Отой,  корсиканець  –  дивак  і  Мольєр,
Чи  просто  Париж-Станіслав  –  свято  торішнього  листя,
І  ліс  слимаків,  і  вогкість  альпійська  Далмацій,
І  небо  далеких  і  білих  хмарин-декларацій,
І  наші  тіла  –  гарячі,  як  сонце  над  селищем  Аустерліц:
Останні  атаки  гвардійців,  десь  наш  Талейран
Блукає  кавалком  туману.  Пишу  про  вечерю  в  Брокере,  
Кліссон  та  Євгенія  нам  наливають  вино:
У  келихи  літа  –  тесані  з  буку,  і  круглі,  як  Місяць  оповні,
Виноград  Патагонії  пахне  вітрами  пампасів:
На  острів  Святої  Єлени  пливе  корабель  почуттів:
Вітрило  шовкове  і  біле  як  сніг  –  оксамитом  чорниці
І  вечір  вологий  наплів  нам  якісь  небилиці,
Завершився  день.  Чи  епоха.  Кохана,  пробач,
Я  ненароком  подумав,  що  ти  Жозефіна.  
За  хмари  ховається  Місяць-калач,
Стежками  мовчання  блукає  сумна  Прозерпіна.
На  барикадах  кохання  бодлерівський  сплін:
Це  дощ  –  безликий  художник  ілюзій.  Це  він…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801069
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2018

Три книги

                                               [b](Триптих)[/b]

[b]1.  Книга  Синього  Неба[/b]

Книги  Неба
Чисті  сині  сторінки:
Я  не  пишу  –  тільки  ставлю  апострофи.
Чаплі:  чи  то  пером,
Чи  то  літерами:
Сірим  чорнилом  по  синьому
Пишуть  повість  хмарної  меланхолії
Зігнутими  шиями.
Я  мислив:  це  ріка,  а  не  чорнильниця.
Я  думав:  це  чорногузи,
А  це  ворожбити:
Ковтають  холодних  зеленострибів
Дзьобами-шпицями.
Краще  замість  слів
Пити  вино  Сонця:
Золоте,  як  кульбаби  квітковий  попіл.
Краще  крапка,  аніж  знак  оклику
Птахом.
Так  хотілось
Дізнатись,  що  там  за  синявою,
Хотілося,  доки  ніч  не  настала,
Доки  огненна  куля  сліпила  фасетки
Шестиногих  масонів:  
Будівничих  пірамід  лісу,
Лише  потім  з  глибин  пелюсткових
Лісової  п’янкої  лілії  
Випливало  вітрильником  запитання:
А  може  я  зброяр,  не  відлюдник?
А  може  я  лоцман
Зеленого  лісового  моря?
Може  душа  моя  –  
Оцей  білий  метелик,
Що  пурхає  поміж  дубами-катапультами
Уявляючи  себе  легіонером  світанку,
Сторожем  річкового  шепоту?
Читаю  Книгу  Синього  Неба:
Мною  ж  відредаговану
І  бачу  там  замість  тексту
Одні  запитання  знаки…

[b]2.  Книга  Сірого  Неба[/b]

Меланхолії  морфій
Продає  бородатий  шпак:
Не  співає,  не  кричить,  не  цвірінькає,
А  тільки  попереджає:
Все  даремно  –  якщо  навіть  Небо  сіре,
Все  даремно  –  якщо  люди  одягли  плащ  байдужості,
Все  намарно  –  якщо  забули  про  мертвих,  
Все  нічого  не  варте  –  якщо  кольори  зникли,
Квіти  сховались,  птахи  замовкли,  
Їжаки  стали  пророками,
А  поети  пишуть  газелі  горілкою,
А  кат  шукає  лойової  свічки,
Бо  треба  присвіти  плаху,
Трохи  змастити  жолоби  гільйотини  –  
Машини  від  головного  болю,
А  філософ  у  подертій  свиті
Шепоче,  що  все  даремно…  

[b]3.  Книга  Чорного  Неба[/b]

Ну  от:  тільки  чорне  чорнило,
А  сторінки  темніші  сажі,
Чорніші  пекельного  антрациту:
Пиши!
Прочитають:  істоти  з  очима  не  нашими,
Не  людськими,  не  банькуватими,
Прочитають:  по  складах,  по  звуках,  по  літерах,
Читаючи  навіть  нечитане,
Розуміючи  навіть  таємне,
Співаючи  навіть  мовчання,  
Гортаючи  оцю  книгу:
З  чорними  сторінками:
Книгу  глупої  ночі,
Де  одкровення  тобі  насипано
Повний  мішок  зерен  попелястих,
Зерен,  з  яких  проросте  Істина
Не  твоїм  попелом  посипана,
Не  з  твого  вогнища  в  жменю,  
Не  з  крематорію  дикого  каменю.
……………………………….
Енотери  запах  в  повітрі  висить:
Можеш  очі  заплющити,
Можеш:  тобі  дозволено.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798055
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.07.2018

Людина огненного міста

                                                                                 «Я  губився  серед  мертвих  полів,
                                                                                     Йшов  невідомо  куди,  прямо  вперед,  
                                                                                     З  криком,  що  бив  з  дна  божевільного  серця.»
                                                                                                                                                                                               (Еміль  Верхарн)

Були  на  світі  поети  (я  сподіваюсь,  що  не  тільки  були,  але  і  є,  хоча  марно  сподіваюсь),  яких  треба  перекладати  майстерно,  або  взагалі  не  перекладати.  Переважно  ці  поети  є  знаменнями  епохи  та  віхами  часу  –  явища,  де  віхи  можна  ставити  тільки  поетами,  нехай  і  мертвими,  інакше  все,  трясовина  небуття  засмоктує  поглинає.  До  таких  поетів  безперечно  належав  Еміль  Верхарн  –  той  самий  співець  вогненного  пекла  міста,  про  якого  Маяк  сказав:  «Небо  прогнівалось  на  Верхарна,  він  потрапив  під  трамвай.  Хто  ж  тепер  буду  писати  вірші?  Невже  Бугаєв?»  Місто,  оце  одвічне  Urbi  (з  часів  пихатого  Риму,  до  того,  не  урбі,  а  поліс  –  може  й  пафосно,  але  не  помпезно  і  не  всепоглинаюче)  породило  Верхарна,  було  його  світом,  надихало  його  і,  зрештою,  вбило  його.  Хоча  злі  язики  казали,  що  вбив  його  не  трамвай  –  ця  гільйотина  бруківок,  а  поїзд,  під  який  його  штовхнула  юрба,  коли  він  намагався  місто  покинути,  і  то  назавжди.  Місто  не  відпустило  його  зі  своїх  залізних  обіймів.  Але  це  неправда.  Верхарн  не  хотів  та  й  не  міг  покинути  місто  –  воно  ввійшло  в  його  плоть  і  кров.  Стугонило  в  його  венах  та  артеріях  сірою  оливою  буднів.  Місто  просто  поставило  крапку  в  його  творчості  –  велику  і  жирну  як  чорний  макінтош.  Хоча  навіть  я  інколи  думаю:  «А  може  це  був  гнів  юрби?  Гнів  юрби  на  поета?»  Адже  це  відбулося  в  Руані  –  в  місті  двох  смертей,  двох  знищень.  Місто,  в  якому  колись  намагались  спалити  свободу  Франції    прилюдно  і  цим  милувалась  юрба,  тепер  вбило  поезію  Бельгії.  Та  ще  й  яку  –  поезію  гуркоту  машин  і  розпеченої  сталі.  Ах,  двадцяте  століття,  яке  воно  залізне!  Свобода  –  це  теж  поезія,  теж  пісня.  Руан  як  місто,  що  двічі  намагалося  знищити  поезію,  писану  мовою  нащадків  галів.  Чому?  Простий  містичний  фаталізм?  Чи  просто  Руан  побічне  дитя  вікінгів  (бо  в  Нормандії)  і  є  містом  прози  –  суворої  прози  саг  північних  морських  волоцюг.  

У  тих  француватих  совітах  під  трамвай-гільйотину  потрапляли  цензори  й  пропагандисти  від  літератури.  У  Франції  –  поети  огненного  міста.  Я  грішним  ділом  думаю,  що  трамвай  спеціяльно  винайшли  для  поетів:  на  трамваях  вони  катаються  містами  мрій,  про  трамваї  і  в  трамваях  пишуть  вірші  і,  нарешті,  під  колесами  трамваїв  гинуть.  Всі  міста  на  земній  кулі  діляться  насправді  не  на  архаїчні  і  модернові,  і  навіть  не  на  пролетарські  і  торгові,  а  на  міста  в  яких  є  і  в  яких  немає  трамваїв.  У  містах  яких  є  трамваї  поети  є  громадянами  полісу,  трибунами  і  співцями  металевих  труб.  У  містах  в  яких  немає  трамваїв  поети  сентиментальні,  пишуть  буколістичні  елегії  і  тікають  у  ліси  і  поля.  Вергілій  тут  яскравий  приклад,  а  Овідій  –  виняток,  що  підтверджує  правило.  Римська  імперія  загинула,  тому  що  не  встигла  винайти  трамвай.  Якби  встигла  –  в  Римі  правив  би  досі  новий  Нерон,  а  не  Папа.  І  Рим  би  черговий  раз  би  оновлювався  пожежею  під  дзенькіт  трамваю,  а  не  слухав  би  заворожено  чергове  «Urbi  et  Orbi».  

Еміля  Верхарна  перекладали  поети  найвищого  ґатунку:  Юрій  Клен,  Микола  Терещенко,  Микола  Зеров,  Ґео  Шкурупій,  Макс  Волошин,  Брюсов,  Блок,  Елліс.  Його  іменем  називали  вулиці  і  астероїди.  Причому  вулиці  в  місті,  де  досі  їздять  трамваї.  І  астероїди,  що  мають  в  утробі  металеве  осердя.  Начебто  астероїд  теж  місто,  що  має  металеве  серце.  На  превелике  щастя  іменем  Верхарна  не  назвали  місто,  де  стоїть  Тадж  Махал.  Інакше  поезія  би  померла,  а  муза  Калліопа  отруїлась  би  ціанідом.  

Верхарн  був  людиною  землі  белгів  –  найбільш  войовничого  і  гордого  племені  кельтів,  що  поклонялися  богу  вогню  та  блискавки  Белу.  І  цей  вогонь  давніх  белгів  у  душі  Верхарна  продовжував  палахкотіти.  Дарма,  що  він  тепер  запалював  домни  плавив  залізо:  Еміль  лишився  людиною  вогню.  Він  співав  про  осінь  –  пору,  коли  хочеться  розтопити  пічку  і  назвати  вогонь  другом.  І  коли  падолист,  всі  люди  Прометею  вдячні  –  всі,  навіть  скептики.  

                                                         «На  довгих  нивах,
                                                             В  дощах,  у  зливах,
                                                             Вітрами  трубить  Листопад…»*

Так,  так  –  саме  він.  Цей  предвісник  вогню  в  п’єцах,  грубках  і  селянських  пічках.  Для  Верхарна  падолист  –  стихія,  епоха,  деміург  знищення,  старість  світу  сього.  Шарль  Бодлер  –  цей  творець  штучного  раю  в  свій  час  любив  оспівувати  і  глуху  осінь  і  брудну  весну.  Весна  справді  буває  брудною  –  ми  всі  (люди  епохи  занепаду)  в  цьому  вже  переконалися.  І  то  не  раз.  Але  для  Верхарна  весна  не  просто  не  тема.  Весни  не  буває.  Чи  то  вже  не  буде  –  він  в  цьому  свято  переконаний.  Існують  тільки  дві  частини  світу  сього  –  осінь  і  місто.  Осінь  конче  глуха,  зловісна  і  сіра,  де  панує  вічний  вітер  –  цей  провісник  знищення:  

                                                           «Чи  зустрічались  ви  з  вітрами
                                                               На  роздоріжжі  ста  шляхів?
                                                               Чи  зустрічались  ви  з  вітрами,
                                                               Коли  росте  в  їх  душах  гнів?»*

Тут  вітер  не  може  бути  добрим  чи  носієм  прохолоди.  Вітер  конче  злий.  Як  для  кожного  жителя  північних  країв.  А  для  жителя  Гіпербореї  тим  паче.  Геродот  помилявся:  жителі  Гіпербореї  не  можуть  бути  блаженими  –  там  сум  і  нудьга.  Верхарн  не  тільки  це  зрозумів,  але  і  зумів  нам  сказати:  

                                                               «О  шкапо  з  кістяка  і  нервів  слабосила,
                                                                   Що  я  навік  загнав!  —  так  у  Полярних  снах
                                                                   На  конях  вершники  ебенових  летіли
                                                                   І  чули  смерть  свою  у  крижаних  краях.»**

О,  так!  Там  –  в  Гіпербореї  смерть.  Тут  у  Фландрії  чи  то  в  Галії  в  яку  довелось  тікати  від  божевілля  людей  вічний  падолист.  А  там  крижана  смерть.  Недарма  Данте  у  найглибших  колах  пекла  розмістив  кригу  і  холод  –  крижане  пекло  Колими.  Данте  передчував  ХХ  століття.  

Звісно,  Верхарн  спробував  співати  про  лютий  і  про  грудень.  Але  диво!  І  лютий  і  грудень  вийшли  в  нього  як  продовження  падолисту,  його  продовження,  закономірне  завершення.  Таке  відчуття,  що  це  не  зимові,  а  осінні  місяці  –  саме  так.  І  не  треба  тут  говорити,  мовляв,  Фландрія,  що  ж  тут  дивуватися.  Це  світобачення  –  осіннє.  Падолистове:

                                                                 «Відкрийте,  люди,  відкрийте  двері!
                                                                     У  вікна  гримаю  і  в  косяки.
                                                                     Відкрийте,  люди!  Я  –  вітер  зимовий,
                                                                     З  мертвого  листя  шати  мої…»***

Крім  осені  у  світі  Верхарна  існує  ще  Місто.  Але  він  не  співець  міста  –  так  говорити  гріх.  Ця  фраза  святотатство.  Це  все  одно,  що  про  Данте  говорити,  що  він  співець  пекла.  Світ  жахливий  і  в  цьому  світі  крім  сумної  осені  є  ще  Місто.  У  місті  не  буває  осені.  У  Місті  Верхарна  взагалі  не  буває  сезонів  чи  пір  року.  Це  місто  без  сезонів.  Сюгаро  Ямамото  зобразив  нам  в  своїх  новелах  «Вулицю  без  сезону»,  але  в  поезії  Верхарна  отака  от  вулиця  розростається  до  розмірів  Міста.  Саме  в  цьому  місті  правлять  криваві  диктатори  і  не  менш  криваві  юрби,  що  цих  диктаторів  скидають  з  тронів,  але  починають  нищити  всіх  і  вся:

                                                             «На  чорний  ешафот  ти  голову  несеш
                                                                 Під  дзвонів  крик  і  глянеш  з  п’єдесталу
                                                                 І  крикнуть  м’язи  і  блисне  ніж,
                                                                 І  це  буде  бенкет  і  крові  і  металу!»***

Дитя  Фландрії  –  він  не  міг  не  писати  про  революцію  Дантона  та  Робесп’єра,  бо  це  була  і  його  революція,  революція,  яка  створила  ЙОГО  МІСТО.  Не  замкнений  мурами  світ  готики,  чи  навіть  романського  собору  чи  пишного  ренесансу,  де  є  середмістя  та  передмістя.  І  між  ними  мури  –  як  соціальна  градація  якщо  хочете.  Проте  революція  для  Верхарна  це  заколот,  бунт,  що  породжує  Місто.  Місто  Верхарна  не  здатне  на  революцію,  бо  це  місто  без  сезону,  місто  металу  і  машин-молохів.  Тільки  на  заколот.  Це  обов’язковий  атрибут  цього  міста:

                                                     «Туди  –  де  над  площею  ніж  гільйотини,
                                                         Де  заколот  кличе,  набат  по  домам!
                                                         І  мрії  –  і  всі  божевільні  –  отам!»***

Місто  Верхарна  –  це  місто  чисел.  Місто  Духу  Механіки.  Точніше  Демона  Механіки.  І  цей  «Демон  глухонімий»,  як  писав  Макс  Волошин  (великий  шанувальник  Верхарна),  править  у  цьому  Місті.  Звісно  не  вічному,  бо  це  місто  хворе  на  самознищення:

                                                       «Я  –  божевільний  в  лісі  предковічних  чисел,
                                                           З  розбитим  лобом  в  боротьбі  фатальній…»***

У  цьому  місті  навіть  Смерть  тільки  гостя.  Вона  приходить  в  Місто  щоднини  (як  же  без  неї?  Як  же  без  дорогих  гостей?).  Але  навіть  вона  за  свій  візит  має  платити  –  бо  це  місто-шинок.  І  вогні  в  цьому  шинку  теж  палають  –  у  свічках:

                                                         «Смерть  собі  просила  крові
                                                             Тут,  у  шинку  «Три  труни».
                                                             Смерть  іде  і  на  прилавку
                                                             Чорний  залишає  гріш.
                                                             Хто  попросить  в  неї  решти?
                                                             «Вам  оце  на  свічку  й  траур!»
                                                             Вийшла,  залишивши  гріш…»***

І  дарма  потім  Верхарн  пише,  що  «Всесвіт  складається  з  зірок  і  людей»***.  Всесвіт  складається  з  Міста  і  Осені.  Бо  зірки  –  це  вогні  всесвітнього  міста,  а  люди  –  це  люди  осені.  Так  відбулося.  Може  було  це  і  не  так  (в  минулому),  але  ми  цього  не  знаємо:  ми  там  не  жили.  Ми  живемо  у  Всесвіті  сучасного.  А  сучасне  –  це  Місто  Верхарна.  Звісно,  в  минулому  була  Еско.  Прекрасна  і  дика.  Бо  все  дике  –  прекрасне.  А  все  цивілізоване  потворне:  

                                                               «Еско!  Еско!
                                                                   Прекрасна  і  дика  Еско!
                                                                   Ти  юності  моєї  нестримна  пожежо…»

Але  це  в  минулому.  Минуле  пройшло  назавжди.  І  ми  грішним  ділом  сумніаємось,  чи  воно  було  взагалі…  Бо  нині  –  Місто.  Огненне.  Місто  огненного  Мінотавра.  В  якому  «…поцілунки  мертві  років  минулих…»***

І  деміург  –  творець  Міста  –  коваль.  Цей  сучасний  Гефест.  Сивий  коваль,  що  кидає  в  своє  горнило  крик  проклять.  І  кує  ножі.  Леза  ножів.  Навіть  не  мечі,  бо  мечі  можна  перекувати  на  рала.  А  от  ножі  –  ні.  Ножі  це  назавжди.  І  хліб  ними  ріжуть  тільки  сьогодні.  Завтра  не  стане  хліба,  але  ножі  продовжать  жадати  плоті  –  і  вже  не  хлібної  плоті  Христа  –  плоті  людей.  І  навіть  не  нині,  а:

                                                           «…  з  часів  отих,  сховавши  гнів,
                                                                         Лягла  руда  під  молот  спраглий…»***

Ні,  він  не  співець  міста.  Навіть  не  хронограф.  І  не  його  літописець.  Він  бунтар  проти  ТАКОГО  міста.  І  Маяковський  не  правий  –  Небо  не  гнівалось  на  Верхарна.  На  Еміля  прогнівався  і  вбив  його  Дух  Механіки.  Він  якщо  і  влаштовує  бунти  і  революції,  то  не  проти  себе.  А  бунтарів  проти  себе  він  не  просто  карає  –  він  їх  вбиває.  У  тому  числі  і  гільйотиною-трамваєм….


Примітки:
*  -  переклад  Юрія  Клена.
**  -  переклад  Миколи  Терещенка.  
***  -  переклад  Шона  Маклеха.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795999
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2018

Годинник журби

                             «Ми  не  спали,
                                 Тому,  що  лежали
                                 Серед  шестерень  дзиґаря  туги…»
                                                                                   (Пауль  Целан)

Ще  молоді  хмари
Так  само  кохаються  в  небі:
Для  них  це  синява,
Ця  м’яка  синява
Лише  простір  життя,
А  не  мрія.
Та  коли  настає  ніч-годинник,
Вона  перемелює  шестернями  зірок
Їх  біле  буття-небуття
(Все  ефемерно).
Так  само  і  ми:
Живемо  в  середині  дзиґаря,
Між  коліщаток.
Наш  будинок-годинник
Міряє  час  водостоками  та  димарями.
Дах-циферблат
Має  купу  знаків  мохованих,
Потрісканих,  запилюжених  і  прихованих
(Сороками  старості):
Тільки  ми  не  вміємо:
Наче  ті  анальфабети,
Наче  аборигени  атолу
Цивілізацією  ще  не  зачеплені,
Не  вміємо  розуміти  й  читати
Цих  знаків-чисел
Духу  Механіки.  
Кохаємось  та  інколи  мислимо,
Наче  б  то  ми  не  в  домі-годиннику,
А  в  млинку  кавовому,
І  ми  не  люди,  а  зерна:
Опалені  вогнем  Всесвіту
Зерна  кави.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792212
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2018

Прозорі звірі

       «За  звіром  відтінку  води
           Полюють  на  ринках  вечірніх…»
                                                                 (Пауль  Целан)

Звірі  прозорі  блукають
У  хащах  моєї  свідомості,
У  тих  неосяжних  лісах,
Де  заблукати  так  легко  –  
Не  тільки  мені  –  
Волохатому  отроку  кайнозою
Чи  Магеллану  Фернандо  –  
Сажотрусу  Мадейри.
Звірі  прозорі
Шпацерують,  як  треба
На  требу
Чи  то  офіру:
Сколотську,  де  коні
У  горлі  вчувають  залізо.
Звірі  прозорі
Шугають  в  повітрі,
Таврують  каміння
Петрогліфом.
Моє  полювання:
Вистежую  слід
Прозорого  привида  і
Почвари  рогатої.
Торкаюсь  кори,
Що  в  зморшках,  як  небо  старе,
Як  Мадонна  часів  неоліту.
Торкаюсь  поверхні  –  
Шкіри  старезного  явора.
Я  –  кроманьйонець,
Мисливець  лісів
Моєї  свідомості.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2018

Експрес Сніжне-Станіслав

                                                 «Спогади  наче  пустища,
                                                     Де  тільки  круки  розсипані  петитом…»
                                                                                                                   (Гійом  Аполлінер)

Доброзичливці  кажуть,  що  я  сів  у  поїзд  №1313  «Сніжне  –  Станіслав»  і  поїхав  випадково.  Під  впливом  експресивного  романтичного  пориву,  начитавшись  творів  Кафки,  проковтнувши  його  «Процес»,  як  ковтають  ще  теплі  праски  зелені  нільські  крокодили.  Ті  самі  праски,  якими  чорні  люди  річкового  папірусу  прасують  свої  білі  сорочки.  При  цьому  з-під  прасок  валує  пара  і  чутно  характерний  звук  «Пш-ш-ш!!!»  Але  це  не  так.  Це  все  вигадки.  Мало  не  сказав  наклепи,  але  я  не  пароплав  «Титанік»,  щоб  на  мене  можна  було  б  зводити  металеві  наклепи,  які  так  легко  руйнуються-розходяться  від  доторку  айсберга  –  холодного  білого  носорога.  Все  насправді  було  не  так.  Хоча  немає  ніякого  «насправді»,  все  вигадка,  все  ілюзія.  На  залізничну  станцію  «Сніжне»  я  прийшов,  коли  місяць  був  оповні,  листя  вишень  пахнуло  потойбічним  морозивом  і  хотілось  ловити  рогатих  жуків.  Снігу  не  було  і  близько,  навіть  жодного  замету  у  балках,  навіть  жодної  сніжинки  у  холодильниках  «Саратов»  (а  ви  ще  питаєте,  чому  морожене  м'ясо  моржів  тоді  не  продавали…)  Віконечко  каси  було  заквітчано  чорно-білими  паперовими  квітами,  зробленими  з  цигаркового  паперу.  Я  замість  традиційного:  «Пліз,  ван  тікет  ту  Даблін!»  одразу  запитав:  
-  А  чому  така  кольорова  гамма?
-  Ах,  мілорд,  чорний  колір  –  це  так  урочисто,  мудро  і  еротично!
-  Перепрошую!  Звертайтесь  до  мене  «сер».  Я  все-таки  з  аристократичного  роду,  хоч  і  збіднілого.  Крім  того  в  лицарі  мене  посвятила  Її  величність  королева  Англії  та  Шотландії  Єлизавета  ІІ  особисто.
-  Вибачаюсь,  сер!  Я  одразу  помітила,  що  Ви  джентльмен.  Невже  Ви  зібрались  кудись  їхати?  Я  як  же  Ваш  маєток  з  кущами  малини  та  смородини?  А  як  же  копальні  з  гудками  й  замурзаними  копачами?  Як  же  терикони-вулкани,  що  так  нагадують  самурайські  Фудзіями?  
Я  мало  не  сказав:  «Та  я  не  на  довго,  мадемуазель!  Я  ж  повернусь,  я  ж  поверталець…»  Але  якесь  передчуття,  якесь  чисто  фройдівське  переживання  здавило  моє  горло  мотузкою.  
Довгий  запитальний  погляд  онучки  шахтаря  вп’явся  в  мій  фейс.  Я  схаменувся  і  з  якоюсь  артистичною,  навіть  з  шекспірівською  бадьорістю,  імітуючи  молодого  Гамлета  промовив:  
-  Будь-ласка,  один  квиток  до  вагону  першої  кляси  на  експрес  «Сніжне  –  Станіслав».  
-  О,  без  проблем,  сер!  Але  майте  на  увазі:  зворотні  квитки  ми  не  продаємо,  бо  цей  поїзд  їде  і  не  повертається.  Бо  нічого  повернути  неможливо.  І  якщо  Ви  повернетесь,  сер,  у  місто  Сніжне,  то  це  буде  зовсім  інше  Сніжне,  може  навіть  сніг  буде  падати  з  неба  чорний,  а  не  білий,  і  розгрібати  його  будуть  не  лопатами,  а  ложками,  і  сон-трава  буде  цвісти  тільки  у  снах.  
-  О,  мені  не  звикати,  міс.  Я  поверталець,  а  повертальці  нічому  не  дивуються.  Навіть  коли  повертаються  з  майбутнього  в  минуле.  
-  Ще  раз  перепрошую,  сер!  Я  думала,  що  Ви  мандрівець,  а  не  поверталець!  Як  я  помилялася!  
-  Отже,  квиточок  прошу.  Один.  Ось  Вам  кольорові  папірці  з  хрускотом  чіпсів,  на  яких  намальований  вождь  світового  пролетаріату,  знавець  літератури  і  сарказму.  
-  Ці  гроші  на  цей  поїзд  не  дійсні,  сер!  Так  само  як  не  дійсні  тут  фунти  стерлінги,  монгольські  тугрики  і  бразильські  крузейро  короля  Педро.  
-  А  як  же  мені  заплатити?  
-  У  Вас  необмежений  кредит,  сер.  Оплатити  кредит  можна  в  іншому  часопросторі  рідиною  кольору  вохри,  якої  у  Вас  вдосталь  і  вона  завжди  в  ціні.  
І  чарівна  мадемуазель  простягає  мені  папірець  з  чорними  літерами  на  жовтому,  не  просто  квиток,  а  перепустку.  Вона  здогадалась,  що  їду  не  просто  з  одної  точки  поверхні  Землі  в  іншу,  а  буду  переміщуватися  в  часі.  
-  І  майте  на  увазі,  сер,  у  цьому  потязі  навіть  у  вагоні  першої  кляси,  що  фарбований  в  синій  колір  у  скляних  вікнах  діри  від  куль.  
-  Нічого,  я  люблю  хорошу  вентиляцію.  Крім  того,  вітер  у  ці  дірки  грає  веселу  мелодію.  А  я  в  душі  сентиментальний  музика  космічних  флейт.  
-  Тоді  сім  футів  під  колесами,  сер!
Я  тримав  у  руках  квиток  і  блукав  станцією  –  такою  тихою  і  привітною  в  той  день.  І  цікавився,  які  ще  поїзди  куди  їдуть  і  у  який  годині.  Розклад  висів  високо  і  догори  ногами,  але  написано  було  розбірливо  і  великими  літерами:  «15-00  Донецьк  –  Герніка»,  «16-00  Луганськ  –  Бухенвальд»,  «17-00  Сніжне  –  Помпеї».  Залом  очікування  тинявся  кондуктор  в  однострої  залізничника  і  круглих  окулярах,  які  колись  любив  носити  Джон  Леннон  перед  тим,  як  його  застрелили.  Я  одразу  із  запитанням:
-  Перепрошую,  добродію  кондукторе,  а  цей  поїзд  їде  в  іспанську  Герніку  Пікассо?
-  Він  їде  до  залізничної  станції  Франко.  Така  собі  станція  в  Гішпанії  вітряків,  над  якою  завжди  чисте  небо.  У  Сніжному  зупиняється  на  п’ять  хвилин.  Якщо  Ви  з  валізою,  а  не  з  чаймодадом  з  шкіри  крокодила  Гени,  то  встигаєте  заскочити.  
-  Але  мені  треба  не  на  станцію  Франко,  а  в  місто  Порто-Франко.  
-  Туди  поїзд,  нажаль,  не  йде.  Бо  такого  міста  вже  не  існує  і  більше  існувати  не  може.  Це  я  Вам  кажу,  як  знавець  і  поціновувач  картин  Сальвадора  Далі.  Я  так  одним  оком  підглянув  до  тексту  Вашого  квитка,  який  Ви  так  необачно  тримаєте  в  руках  і  побачив,  що  Ви  їдете  в  Станіслав.  Краще  Вам  їхати  не  в  Станіслав,  а  в  Stanislau  Франца  Йозефа  сплативши  за  квиток  ринськми  та  крейцерами.  І  слухати  дорогою  сонати…  
Я  подякував,  уявивши  на  мить  (лише  на  мить!)  палаючого  жирафа  і  людину-шухляду.  
Поїзд  на  перон  подали  вчасно  (машиністи  тоді  носили  годинники  «Ролекс»)  –  він  причовгав  у  клубах  пари,  насвистуючи  замість  звичного  «Фі-фі!»  мелодію  Штрауса.  Провідниця  зустріла  мене  у  чорній  уніформі  з  букетом  квітів  (гладіолуси).  Я  ще  подумав  при  цьому,  що  гладіаторам  у  Колізеї  ніколи  не  дарували  квітів,  тільки  палець  здіймали  вгору,  ніби  вказуючи  шлях  до  неба.  
У  моєму  купе  було  порожньо,  як  в  раю.  Провідниця  приносила  мені  каву  –  чорну,  як  донецька  ніч  і  гарячу,  як  пекло  там  же.  І  розважала  мене  розмовами  про  антрацит,  награваючи  при  цьому  мелодію  «Пелюстки  вишні»  на  кото.  Теж  мені  гейша…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789289
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.04.2018

Мішок ночі

           «Ніч  має  чотири  Місяці
               А  дерево  –  тільки  один,
               І  тінь  у  нього  одна,
               І  птах  один  серед  листя  ночі…»
                                                             (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Жадібна  відьма  Ніч
Ховає  свої  чотири  Місяці
У  мішок  чорний  Непам’яті,
У  тьму  Небуття  вічного,
І  бавиться  ними  потайки,
Наче  не  відьма  вона,  а  ворожка,
Наче  не  Ніч  вона,  а  жебрачка,
Що  ховає  чотири  золоті  таляри
У  бородатого  Володаря  вициганені,
На  зуб  пробувані,  об  камінь  дзень,
У  чорнило  несвітла,  в  мішок,
Наче  скарб  –  випадковий,  
Чи  то  дарований,  чи  то  вкрадений
(А  нам  мандрувати  –  
Номадами  неприкаяними,
Шляхами  Каїна  –  в  Ніч,  
Теж  у  мішок  її),
А  дереву  що  –  рости,  
І  всього  по  одному  мати:
Одне  світило  більмом  серед  ночі,  
Одно  око  вогню  серед  дня  спекотного,
Одну  долю  –  і  ту  нещадну,
Одного  бога  і  то  кульгавого,  
Одного  птаха  і  то  німого,
Одну  тінь  і  то  потойбічну,
Одну  смерть  і  то  подаровану,
Одну  сокиру  і  то  надщерблену,
Одне  мовчання  і  то  назавжди…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789141
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.04.2018

Серце-метелик

                   “Наче  метелик,  серце  голкою
                       До  пам’яті  приколоте…»
                                                                       (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Серце  моє  –  ти  метелик
З  крилами  кольоровими  –  
Кольору  Неба.
Серце  моє  –  ти  невагоме,
Як  оцей  лускокрил  поцяткований  –  
Істота  повітря  теплого,
Тебе  теж  приколото  –  
Багнетом,  не  голкою
До  буття  нашого  страшного,  
До  часу  нашого  жорстокого,
До  пам’яті  моєї  простреленої,
Що  нагадує  хламиду  самітника,
Чи  то  книгу  з  сумним  епілогом
І  сторінками  перекресленими.
Серце  моє  –  лети  доки  вітер,
Доки  Небо  ще  не  стало  
Важким  дахом  оливним,
Доки  Сонце  не  стало  залізною  кулею,
Доки  Місяць  не  став  вохряний,  як  кров,
Доки  люди  не  стали  жабами,
От  тільки  багнет…  
Яким  тебе  приколото…
До  важкого  каменя  пам’яті…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789132
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.04.2018

Бджоли

               «Ми  жили  в  стільницях  
                   скляних  
                   вулика,  повітряного  вулика!»
                                         (Федкріко  Гарсія  Лорка)

Люди-бджоли  з  прозорими  очима-крилами
Збирають  мед  одкровення  на  луках  щастя,
Живуть  у  вуликах,  які  збудував  волоцюга  Сміт*
Вчора.
Люди-бджоли  
З  волохатими  лапами  замість  книг
Читають  свої  одкровення  на  пам’ять,  бо  забули
(Ненароком)  як  вимовляти  чорні  літери,  
Що  означають  слова  
І  чим  різняться  вони  від  гудіння,
Люди-бджоли  (не  мертві),  (і  не  джмелі)
Прокинулись,  коли  ще  не  настала  весна
І  надто  холодно  навіть  для  волохатих  
Мешканців  дерев’яних  вуликів-домовин.
Люди-бджоли  прокинулись
Вчора.
Люди-бджоли  думали,  що  навколо  скло  –  
Тому  так  прозоро  і  відверто,  навіть
Їх  темна  й  густа  література  стала  прозорою:
Шестилапі  збирачі  меду  
Уявляли  своє  житло  твердю,
А  воно  повітря.  
Добре,  хоч  вони  навчились  літати
Вчора.  
Люди-бджоли**
Захмеліли  від  свого  меду  прозорого,
Від  подихів  вітру,  
Який  несе  їх  невідомо  куди,
Від  отрути,  
Що  назбиралась  у  їхніх  тілах  чорних,
Від  квітів,  
Які  давно  зів’яли  і  пахнуть  лише  у  спогадах,
Люди-бджоли  зрозуміли,  що  світ  порожній
Вчора.

Примітки:
Цей  вірш  треба  було  назвати  «Бджчоли»,  але  я  вже  лишив  назву  як  є.  
*  -  кожен  Сміт  справді  волоцюга.  Не  можна  чарувати  над  кавалком  заліза  і  одночасно  бути  прив’язаним  до  землі.  Тому  так…  
**  -  люди  насправді  не  бджоли,  а  мурахи.  Точніше  муралі.  Але…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784618
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2018

Загублений

                 «Неодноразово
                     Губився  я  в  морі  
                     З  пам’яттю,  що  засипана  квітами..»
                                                           (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

Загубитись  так  легко  в  морі:
Коли  вітрило  подерте
Загубитись  так  легко  
У  бурхливому  морі  життя.
Загубитись  так  легко  в  морі:
Коли  човен-пірогу
Несе  невідомо  куди  течія.
Загубитись  так  легко  
У  темному  морі  книг.  
Загубитись  так  легко  в  морі:
Коли  човен  пробитий  кулями,
У  морі  солоному  наче  кров
Загубитись  так  легко
У  нещадному  морі  війни.
Загубитись  так  легко  в  морі:
Коли  зорі  згасив  ліхтарник-дивак,
А  сонце  заплющило  очі,
А  пам’ять  засипана  квітами  –  
Пелюстками  троянд.
Загубитись  так  легко
У  нескінченному  морі  минулого.  
Загубитись  так  легко  в  морі:
Коли  зловив  почварку,
Що  тягне  тебе  в  далечінь-глибочінь
Синю:  загубитись  так  легко
У  неспокійному  морі  людей.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784608
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.03.2018

Танці на кінчику леза

                     «Східний  вітер.
                         Ліхтар  і  дощ.
                         І  прямо  в  серце
                         Ніж.»
                                                       (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

На  кінчику  леза  ножа
Живуть  тридцять  два  аптекарі:
Торговці  еліксиром  зеленим
І  один  сажотрус  –  конче  сентиментальний,
А  ми  все  танцюємо  танці:
Танго  та  тарантелу
На  лезі  ножа  –  того  самого
Що

На  лезі  ножа
Чи  то  бритви,  чи  то  катани
Самурая,  що  згорів  у  вогні  Фудзі
Чи  то  просто  меча  
Мертвого  лицаря  плинного  часу  –  
Володаря  замку,  що  мурували  між  хмарами
В  королівстві  Прозорості
На  лезі  –  такому  гострому
Ми  танцюємо  танці:
Під  звуки  гітари  гішпанської
Гітари,  яку  загубив  Лорка
Викрутаси  на  лезі  ножа  –  
Того  самого
Що

На  лезі  ножа
Крім  танців  і  струн,
Аптекарів  і  сажотрусів
Живуть  несподівані  тексти
Народжені  музою  –  надто  нервовою,
Зачаті  поетом-мрійником  (тато):
Тексти  без  крапок.  
І  поміж  халупами  
Оцих  ефемерних  мешканців
Ми  танцюємо  танці
З  худорлявою  жінкою  в  білому
Джигу  на  лезі  ножа  –  
Того  самого
Що

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783811
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.03.2018

Жасмин і сніг

 «Жасмин  і  бик.
     І  люди  поміж  ними
     У  порожнечі  сну
     Подібні  сталактитам…»
                     (Федеріко  Гарсія  Лорка)

Друзям,  
що  були  зі  мною  зимою  2014  –  2015  років.  Там.  

Серед  зими  згадую  білий  жасмин:
Я  –  прочан  меча,  споглядаючий  лезо
Серед  снігів  –  білих,  як  порожнеча  картини
На  якій  малював  жасмин  майстер  Бо
Той,  що  пішов,  розчинившись  у  Дао  –  
В  океані  води-пустоти-чорноти  Першопочатку.
Про  тишу  пишу.  Про  біле  мовчання.
(Звуки  поглинув  сніг.  Два  дні  не  стріляють.)
Напевно  ось  так:  очі  заплющую  –  тьма:
І  сни  серед  тьми:  були  б  кольорові,
Але  нині  –  біле  на  білому  –  променів  жмуток
Спалах  зорі  серед  сну  –  білого  карлика,
А  не  нашого  жовтого  Сонця  –  зорі  позолоти.
Бо  заснув  серед  снігу  –  колючого,  
Біля  гвоздики  –  не  квітки  –  істоти  –  
Буду  бачити  сни  чорно-білі.  З  відтінком  зеленого.
Снилась  корида  чи  то  поєдинок  жорстокий
З  биком  металевим  німим  і  білий  пісок.
(Наче  сніг.  Тільки  чужий  і  важкий.)
А  кольори  все  зникають.  Буде  цвісти
Весною  акація  –  біла.  І  білі  підсніжники.
І  білі  пелюстки  вишень.  Які  обриває
Буревій-гладіатор,  самурай-камікадзе.  
І  серед  мовчання  –  посеред  павзи  
Тиші  зимового  неба  на  землю  летять
Білі  пелюстки  –  білі  як  смерть.  І  холодні,  як  камінь.
І  в  снах  я  споглядаю  катану  –  меч  нетутешній,
Так  само  холодний,  як  світ  –  нині  –  злої  зими.
І  читаю  вірші.  Сумні  як  життя.  У  порожнечу.
Читаю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779245
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2018

Золоті ножі

       «Ножі  з  золота  
           самі  входять  у  серце.
           А  срібні  ножі  розтинають  горло  
           наче  соломинку.»
                                   (Федеріко  Гарсіа  Лорка)  

Золоті  ножі  променів  сонця
Зарізали  мою  подругу  ніч.
Горе!  Горе  царям  тьми!
Золоті  ножі  променів  сонця
Стинали  зело  левад  жайвора  –  
Фарбували  його  вохрою
Не  лишаючи  світу  зеленого  –  
Ані  краплі.  Ані  ковточка.  Ні.  
Ані  келішка  зеленого  віскі  червня.
Нікому.  Навіть  скрипалю-конику.  
Срібні  ножі  Місяця  –  
Цього  журливого  Тутанхамона,
Пастуха  снів  кудлатих  овечих,
Жебрака-окуліста  зміїного  ока
Кожного,  не  тільки  всевидячого,
Кавалкують  темряву  на  зернини  маку,
На  уривки  доби  безпросвітної,
Які  ховаємо  в  кишені
Своїх  дірявих  свит  
Та  гумових  макінтошів.
До  світанку  так  довго  –  
Але  ми  не  чекаємо,
Ми  час  не  міряємо,
Наші  годинники  розстріляно,
Ми  просто  живемо,
Дослухаючись  до  дзенькоту  кузні,
Де  отой  коваль-чародій
Все  виковує:  золоті  ножі  та  срібні,
Бо  навіщо  нам  темрява.  Навіщо…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777858
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2018

Прозоре серце

     «Це  болото  трохи  схоже  на  серце.
         Нехай  квіти  журби  
                               наповнять  його  ароматом…»
                                                                 (Ямамура  Ботьо)

Серце  людське
Схоже  на  шматок  синього  неба
Яке  несе  в  дзьобі  чорна  ластівка,
Щоб  мурувати  з  нього  гніздо  –  
Прозоре  як  мертва  істина.

А  я  пливу  в  човні  забутих  слів
По  річці  буття  несьогоднішнього…

Серце  людське
Схоже  на  жмуток  трави
Яка  росте  на  двогорбій  могилі  
Оксамитових  легенд  майбутнього  –  
Терпких  як  запах  вересу.

А  я  пливу  в  моєму  човнику  мрій
На  межі  між  тьмою  води  і  тьмою  Неба…

Серце  людське
Схоже  на  гірське  замшіле  болото
На  водяними  очима  якого
Літають  плямисті  бабки
З  прозорими  крилами.

А  я  пливу  в  човні  дерев’яному
Дивлячись  у  цвяхований  зірками  Всесвіт…  

Серце  людське
Ти  повітряна  куля  фарбовано  вохрою:
Літають  відчайдухи  від  хмари  до  хмари
У  порожнечі  своїх  віршів.  Рігведа  –  
Пісня  вогню  і  загірного  степу.  

А  я  пливу  у  човні  кинувши  весла:
Хай  несе  мене  течія  у  тьму  Небуття
У  Нірвану  солодку…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2018

Фараон Іхтамнєт

   «Моє  Eб-серце  –  моя  мати!
       Моє  Eб-серце,
       Яким  я  відродив  існування  своє!»
                       (Єгипетська  «Книга  мертвих»)


Фараон  Іхтамнєт
Перетворився  на  мумію,
Він  збудував  собі  піраміду  
З  порожніх  сірникових  коробок,
Він  чинить  требу  богам  
Сету,  Амат  та  Серкет,
Приносить  жертви  богам  пустелі:
Солдатиків  бронзових
На  олтар  собакоголового  привида.
Фараон  Іхтамнєт
Жрецям  Лабіринту  Но
Наказав  розпиляти  каміння
І  вибити  ієрогліфи:
Піснею  Сонця  прославити
Бараноголових  сфінксів.
Фараон  Іхтамнєт
Збудував  храм  із  порожніх  пляшок,
Сів  до  човна  дірявого  –  
У  корабель  волоцюги  Ра:
«Відвезіть  мене  до  іншого  берега  Нілу!»
Несуть  жреці  папірус,  
Скрадають  жреці  гімн  словоблудний,
Славлять  нікчемного  фараона  –  
Будівельника  пірамід  сірникових,  
Копача  великих  каналів  
З  одної  калюжі  до  іншої,
Творця  мостів  великих
Від  кучугури  до  кучугури,
Завойовника  Нубії  –  
Золотої  пустелі  духу,  
Фараон  Іхтамнєт  –  
Повелитель  Та-Меху,  Та-Ше,  Та-Шемау
Збудував  собі  гробницю
Зі  сміття  будівельного
І  чекає  –  не  дочекається,
Коли  його  там  поховають
Раби  Міцраїм-країни,
«Роботяги»  країни    Та-Кемет.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776846
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2018

Нічого крім дороги

                             «Дорогами  глухими
                                 Ідуть  вони  в  Севілью…»  
                                                                 (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Дорогами  розбитими
Скачуть  вони  в  Донецьк  –  
Чотири  вершники  –  
До  тебе,  Кальміусе!

Плащі  в  них  павуками  зіткані
Арахнами  чорними,
Каракуртами  восьминогими,
Скачуть  чотири  вершники
По  дорозі  до  Юзівки,
До  тебе,  Кальміусе!

З  країн  далеких
Мандрують  оті  подорожні
Невгамовні  чотири  вершники
У  пошуках  лабіринту
З  пірамід,  скла  і  бетону,
Тупотять  підковами  сталевими
Чотири  коня  вічних  номадів,
Скачуть  дорогами  битими
До  копалень  Юзівки,
До  тебе,  Кальміусе!

Ніч  нагадує  день:
Світляки  ліхтариками
Світять  шлях  чотирьом  вершникам  –  
Лицарям  Дня  Судного,
Кабальєро  коней  різномастних,
Що  скачуть-тупцюють
Дорогами  пилу,
Скачуть  до  Юзівки,
До  чаші  з  медом  Діоніса,
До  тебе,  Кальміусе!  

Поспішають  чотири  вершники
Дорогами  вітряної  Сколотії,
Туди,  де  сонети  блідого  Місяця
Писали  чорними  фарбами
Поети  сон-трави  синьої:
До  тебе,  Кальміусе!    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773920
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.01.2018

Тенета

                 «Над  прохолодним  струмком
                   Серце  моє  спочивало
                   (Ти  заткай  воду  тінню,
                     Забуття  павуче!)»
                                 (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Небо  нині  кольору  попелу  –  
Такі  фарби  були  в  художника  злого,
А  життя  –  це  потік  прозорий,
Плинь,  життя,  плинь.

Сонце  заплющує  нині
Нажахані  очі:
А  дерева  –  білі  вдовиці:
Над  тим  же  потоком:
Шукають  загублене  дзеркало:
У  житті  –  потоці  прозорому  –  
Може  там  –  на  дні,
Може  скалки  лише:
Світ  нині  без  дзеркала,
Бо  не  хоче
Обличчя  своє  потворне
Бачити.

Павуків  забуття  кличу:
Най  заплетуть  тенетами
Цей  потік  чистий,  прозорий,
Най  ніхто  не  знайде
Оте  загублене  дзеркало,
В  яке  світ-потворка
Зазирнути  боїться,
Чи  то  просто  не  хоче.
А  художник  і  далі  малює
Пейзажі  сірими  фарбами  –  
Кольорів  не  лишилося,
Окрім  кольорів  попелу…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773918
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2018

Зозулі крик

                                             «Зозуля  кричить.
                                                 А  зранку  потрібно  йти  
                                                 Через  ці  гори…»
                                                                                     (Танеда  Сантока)

Зозулі  крик
Примерзає  до  циферблату
Кожного  нездари-годинника,
Залазить  у  кожну  хижку
Кудлатовбраних  пастухів-філософів,
Шматує  час  кульгавий
На  кавалки  буття
Блискучого:  секунди  монетами
У  скарбничку  безхатька:
Срібло  снігу,  мідь  заграви,  золото  сонця.
Яблука  дзвінкими  дукатами
У  темні  скрині  ночі  театру-кабукі:
Збираю,  збираю  і  зачиняю
Скриню  тьми.
А  над  імлою  стежок  
Все  той  же  зозулі  крик,
Як  postscriptum  плямою
Під  заповітом  мельника
Водяного  млина  Inferno.
Розкриваю  торбу  як  рану,
Торбу  латану,  
Яку  носив  дорогами  плутаними
Дорогами  Плутарха,
Що  петляють-блукають
Понад  хмарами.
Розкриваю  торбу,  яку  носив  як  тягар
Важчий,  аніж  Земля,
Нестерпний,  як  життя  майстра  простору,
Розкриваю  торбу  –  
А  там  тільки  зозулі  крик.
Він  несеться  кривими  вулицями
Кам’яного  сірого  міста  –  
Міста  мертвих.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773152
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.01.2018

Донецькі квіти

                                                         «На  іншому  березі,
                                                             За  рікою,  хмари  громадяться
                                                             Біля  гірського  храму...»
                                                                                                                             (Ііда  Дакоцу)

Була  осінь  –  тепла  і  кольорова.  Листя  клена  якраз  тільки  почали  червоніти.  Я  люблю  Донецьк  саме  цієї  пори  –  він  перестає  бути  легковажним,  як  весною,  чи  експресивним  і  гарячим,  як  влітку.  Золотої  осені  Донецьк  стає  на  диво  сентиментальним,  ностальгічним  і  навіть  трохи  меланхолійним.  І  от  напередодні  Свята  Черлених  Кленів,  яке  в  Донецьку  називають  Кюдзіцу  Акай  Каеде  і  дуже  шанують,  я  вирішив  відвідати  свого  старого  друга  –  хайдзіна,  що  пише  під  псевдонімом  Акі-но  Кірі  (秋の霧)  -  Осінній  туман.  Він  давно  кликав  до  себе  в  гості  –  у  свій  дім  споглядання.  Хоча  в  Донецьку  він  більш  відомий  як  майстер  чайної  церемонії  –  садо,  а  не  як  поет,  я  їхав  до  нього  з  метою  саме  повіршувати  і  почути  його  нові  хокку.  Я  вирішив  поїхати  до  його  дому  на  рикші  –  у  Донецьку  цей  вид  транспорту  називають  дзін-рікі-ша.  У  Донецьку  нині  в  моду  ввійшли  кінні  запряги  –  двоколісний  візочок,  що  переміщують  в  просторі  один  або  пара  жеребців  –  переважно  буланих,  породи  місакі.  Але  до  хайдзіна  в  гості  мусить  вести  тільки  рикша  –  це  традиція.  І  не  тільки  донецька.  До  площі  Сайгьо,  де  збираються  донецькі  рикші  я  йшов  пішки.  Можна  було,  звісно,  перейняти  рикшу  прямо  на  вулиці  чи  викликати  слугою,  але  я  вирішив  обрати  рикшу,  а  не  довіряти  випадку.  Звісно,  їздити  на  людині  багато  хто  з  сучасних  «гуманістів»  і  конфуціанців  –  цих  шукачів  «людяності»  вважає  неприпустимим,  але  це  стара  традиція,  що  вимагає  поваги.  Крім  того,  багато  хто  з  рикш  просто  не  хоче  міняти  свою  професію  і  заробляє  на  життя  саме  таким  чином.  Можете  це  вважати  місцевою  екзотикою  чи  примхою.  Чи,  навіть,  захцянкою  туристів.  Мені  байдуже.  Я  шанувальник  минулого.  

У  Донецьку  велорикші  збираються  на  площі  Басьо,  а  справжні  рикші,  що  обмотують  ноги  спеціяльними  білими  пов’язками  і  біжать  дорогами,  ніби  зависаючи  в  повітрі  і  ніби  не  торкаючись  землі,  на  площі  Сайгьо.  Слід  зазначити,  що  всі  рикші  в  Донецьку  немісцеві.  Приїжджають  вони  переважно  з  міста  Чистякове  або  з  Кадіївки.  І  то  всі  без  власного  візочка.  У  Донецьку  приїжджим  рикшам  видають  напрокат  візочки  спеціальної  конструкції  –  особливо  легкі  і  збалансовані.  Є  навіть  приказка  серед  рикш:  «Хто  ж  їде  Донецьк  зі  своїм  візочком?»  Це  майже  те  саме,  що  сказати  «їхати  в  Афіни  зі  своєю  совою».  

У  той  день  бажаючих  покататися  на  рикшах  було  мало.  Туристів  не  видно  –  не  сезон,  а  свято  Кюдзіцу  Акай  Каеде  було  ще  було  попереду.  Я  вибрав  уже  немолодого  і  явно  досвідченого  рикшу,  що  був  вдягнений  у  чорне  кімоно  з  білим  візерунком  у  вигляді  гілок  бамбуку.  Обличчя  в  нього  мені  нагадало  обличчя  монаха,  якесь  не  від  світу  сього  –  його  зморшки  нагадали  мені  зорану  землю,  що  надто  багато  бачила.  Здавалося,  що  він  ось-ось  скаже:  «Я  везу  Вас  своєю  дорогою,  сенсей!»  На  ньому  була  нова  каса,  точніше  такухацуґаса,  плетена  з  рисової  соломи,  яскраво  жовтого  кольору.  Донецькі  рикші  носять  каса  чи  кабуріґаса  переважно  вицвілі,  сірі  або  бамбукові.  У  нього  ж  такухацуґаса  була  просто  сонячна.  Я  сів  у  візочок  і  кинув  рикші:  «Таноші  судзумі-но  торі!  Кайка  уме-но  є!  (На  вулицю  Веселих  горобців!  Дім  Квітучої  Сливи!)»  Рикша  розуміюче  кивнув,  і  я  поїхав-поплив  вулицями  Донецька,  мимо  жовтих  лип  і  черлених  кленів.  Легенький  вітерець  ніс  мимо  мене  зірвані  листя.  Я  дивився  на  такухацуґаса  рикші  і  мені  здавалось,  що  це  не  рикша  біжить,  а  сонце  пливе  вулицями  Донецька.  

Я  думав  у  ту  мить  не  про  поезію,  а  про  донецький  кінематограф.  Спочатку  згадався  чомусь  фільм  Акіма  Курасавського  «Сім  шахтарів».  Фільм  про  те,  як  шахта  не  виконувала  план  по  видобутку  на  гора  кам’яного  вугілля.  І  вирішено  було  запросити  сім  шахтарів-ударників.  Щоправда,  один  виявився  зовсім  не  ударником:  товариші  кепкували  з  нього  «Краще  скажи,  де  ти  посвідчення  ударника  вкрав!»  Але  його  все  одно  взяли  в  бригаду.  Особливо  запам’яталася  сцена  в  шалмані,  коли  господар  забігайлівки  показує  ударнику  миску  з  рисом:  «Дивись,  що  ти  їж!  Рис!  А  що  їдять  прості  шахтарі?  Просо!  Собаки  живуть  краще,  аніж  прості  шахтарі…»  Зрештою,  шахта  виконала  план,  але  ударники  загинули  під  завалом  породи…  Потім  згадався  фільм-диптих  Миколи  Осімського  «Шахта  почуттів»,  «Шахта  пристрасті».  Фільм-диптих  про  ерос  та  танатос  у  донецькій  культурі,  про  ці  два  початки  буття,  про  те,  як  вони  зливають  в  одне  –  в  якийсь  потойбічний  ерос-танатос,  про  вирування  пристрасті,  про  справжню  кориду  кохання…  Згадався  епізод,  коли  головний  герой  після  ночі  бурхливого  кохання  йде  по  вулиці  шахтарського  селища,  а  назустріч  йому  марширує  бригада  шахтарів,  що  йдуть  під  землю,  в  забій.  Така  зустріч  еросу  і  танатосу.  Потім  згадався  фільм  Сергія  Імамурського  «Легенда  про  терикон»  про  давній  жорстокий  шахтарський  звичай  відносити  старих  батьків  на  терикон,  де  вони  гинули.  Згадався  вітер  з  того  фільму,  що  прилітав  до  героя  ніби  з  потойбічного  світу.  Як  і  зараз  мені  –  цього  осіннього  дня.  

Їхали  недовго  –  до  дому  мого  старого  приятеля  було  менше  двох  рі.  Я  кинув  рикші  срібну  монету  в  десять  єн  із  зображенням  дракона  –  ці  монети  називають  в  Донецьку  ще  «вадо-кайтін».  Рикша  засуєтився,  щоб  дати  мені  решту  –  кілька  мідних  сен,  але  я  посміхнувся,  махнув  рукою  і  підійшов  до  воріт  мого  друга-хайдзіна,  на  яких  висів  фурін  і  вигравав  сумну  мелодію  осіннього  вітру.  Мені  відкрив  слуга  –  таких  людей  в  Донецьку  називають  ще  «люди  в  синьому».  На  ньому  справді  було  просте  синє  кімоно  без  візерунку,  лише  з  чорними  смугами  на  рукавах  і  зачіска  дзангірі.  Він  поклонився  і  сказав,  що  господар  очікував  на  моє  прибуття,  зараз  перебуває  в  саду  і  просив  провести  мене  до  нього  в  сад  як  тільки  я  прибуду.  Я  йшов  стежкою  що  була  викладена  велетенськими  камінними  плитами  і  була  засипана  жовтим  листям.  Біля  стежки  цвіли  хризантеми  –  квіти  осені.  Акі-но  Кірі-сана  я  побачив  в  глибині  саду  –  він  сидів  на  татамі  під  гілками  дерева  тога  в  стані  глибокої  медитації  -  мейсо.  Я  ще  подумав,  що  це  дерево  –  дерево  бодхі  під  яким  Будда  отримав  просвітлення.  Поруч  було  кілка  кущів  уцугі  і  зарості  саса.  Я  навіть  не  знав,  чи  помічав  сенсей  мою  присутність.  На  ньому  було  жовте  кімоно  з  чорним  візерунком  в  вигляді  драконів.  Я  поклонився  йому  і  помітив,  що  він  вийшов  зі  стану  медитації.  «Десять  тисяч  років  довгої  весни,  сенсею!»  -  промовив  я.  У  відповідь  він  посміхнувся,  і  зовсім  не  дотримуючись  ритуалу  промовив:  «Радий,  що  Ви  відвідали  мій  скромний  сад  восени,  коли  він  особливо  сумний!  Давайте  почнем  цю  дружню  зустріч  з  чайної  церемонії!»  Тільки  тут  я  помітив,  що  ця  частина  саду  являє  собою  тяніва.  Біля  старезних  сосон  і  кленів,  що  ховали  чайний  будиночок  –  тясіцу  лежали  величезні  кам’яні  брили,  біля  яких  ріс  бамбук  і  кипариси,  між  ними  звивалася  родзі.  І  потім  я  взяв  участь  у  чайній  церемонії,  які  влаштував  справжній  майстер  чаю!  Посуд  був  вишуканий:  тябако  та  тецубін  були  старовинними  –  часів  Сітоку.  Тяван  та  тясяку  були  з  тонким  візерунком  –  судячи  по  всьому  зроблені  майстром  Курой  Іші  в  часи  Огіматі.  Випивши  запашного  напою  сорту  «Сто  драконів»,  ми  обговорили  посуд  і  трохи  почитали  віршів  –  але  не  своїх  –  цитували  переважно  Йоса  Бусона  та  Оно-но  Коматі.  Мені  ще  згадалось  тоді  таке  танка  Коматі,  яке  я  процитував  неточно:

                                                                   Ось  і  фарби  квітів  
                                                                   Зблякли,  поки  в  цьому  світі
                                                                   Жили  безтурботно,
                                                                   Споглядаючи  довгі  дощі,
                                                                   Забувши  про  старість  таку  неминучу…  

Після  чайної  церемонії  господар  запросив  мене  в  свій  дім.  При  вході  я  помітив  гета  з  червоними  шнурівками.  Мені  одразу  згадалося  хокку  Ісікава  Такубоку:

                                                                   Просила:  купи  мені  гета
                                                                   З  червоними  шнурівками.
                                                                   О,  дитинко!  

У  домі  нас  зустріла  господиня  –  дружина  господаря.  Я  зніяковів  –  для  мене  це  було  трохи  незвично.  Акі-но  Кірі-сан  побачивши,  що  я  зашарівся,  представив:  «Це  моя  гірська  колючка.  Пише  хайку  та  танка  під  іменем  Хару-но  Хана.  Вона  служить  мені  з  віником  і  шуфелькою».  Дружина  у  нього  була  з  таких  дружин,  що  в  донецьку  називають  «вайфу».  До  одруження  вона  була  «модан  гару»  чи  як  їх  там  називають.  Вони  дотримуються  в  сімейному  житті  сучасних  звичаїв,  але  знаючи  мої  консервативні  погляди  дружина  господаря  сховалася  за  напівпрозору  ширму,  яка  завбачливо  була  розміщена  у  вітальні,  і  вела  подальшу  розмову  з  нами  з-за  ширми.  Взагалі,  донецькі  святенники  наполягають,  щоб  дружина  розмовляла  з  гостями  з-за  непрозорої  ширми.  Я  до  цих  святенників  ставлюся  скептично,  знаючи,  що  вони  часом  запрошують  гейш  на  чайну  церемонію  в  той  час,  коли  дружина  знаходиться  на  жіночій  половині  дому.  Акі-но  Кірі-сан  промовив:  «Моя  гірська  колючка  іноді  вправляється  в  грі  на  кото.  Майстерності  вона  не  досягла,  талантів  у  неї  немає  ніяких.  Звісно,  не  можна  навіть  порівнювати  її  гру  з  грою  на  кото  столичних  гейш.  Я  дуже  боявся  образити  Ваш  слух  такою  грубою  музикою,  але  все  таки  насмілюсь  запропонувати  Вам  послухати  у  її  виконанні  мелодію  «Холодний  осінній  вітер».  

І  полилася  солодка  і  водночас  тужлива  музика…  Це  була  казка  –  осінь  втілена  в  музиці.  Я  навіть  не  очікував,  що  музика  може  досягти  такою  витонченої  досконалості.  

Я  подякував  господині  і  висловив  своє  захоплення.  Після  цього  слуга  приніс  обід:  сусі  з  кальміуської  форелі,  йомогімоті,  рис  з  місо,  сембей,  хамагурі  та  саке.  Після  трапези  ми  нарешті  почали  віршувати.  Господар  запропонував  створити  ренга  –  якраз  було  троє  хайдзінів.  Точніше  два  хайдзіни  і  одна  хаййорушідзін.  Віршували  більше  двох  годин.  Під  час  віршування  я  милувався  токо-на  ма,  де  висіла  картина  «Будда  і  лотоси»  з  каліграфічним  написом,  і  стояв  бонсай  старезної  сосни.  З  того  ренга  я  запам’ятав  такий  уривок  (тут  я  під  псевдонімом  Кенші):

                                                       *      *      *
                                 Жовте  листя
                                 Падає  між  життям  і  смертю.
                                 Осінь  сліпа.
                                                                                                     (Акі-но  Кірі)

                               Вітер  шепоче  мені  
                               Про  таємницю  мовчання.  
                                                                                                                         (Кенші)

                               Останні  пелюстки  
                               Старої  сакури  обривають  пориви.
                               Помирає  весна.  
                                                                                                   (Хару-но  Хана)

                               Зустрічаю  епоху  дощів.
                               Забуваю  про  Сонце.  
                                                                                                           (Акі-но  Кірі)

                               Зозуля  мовчить  –  
                               Єдина  втіха  поета
                               Вечорів  літніх.  
                                                                                                                           (Кенші)

                               Птаха  «гірських  стежок».
                               Коли  цей  крик  я  забуду?
                                                                                                     (Хару-но  Хана)

                               Старий  самурай
                               Споглядає  заграву
                               Біля  руїн  замку.  
                                                                                                               (Акі-но  Кірі)

                             Холодна  і  зла  зима
                             Землю  фарбує  в  біле.  
                                                                                                                           (Кенші)

                             Падає  сніг  лапатий.
                             Світанок  нового  року
                             Нагадує  білий  листок  паперу.
                                                                                                     (Хару-но  Хана)

Після  віршування  господар  дому  зіграв  нам  на  бамбуковій  флейті  сакухаті  мелодію  «Осінні  сутінки».  Якраз  доречно,  бо  на  землю  і  дерева  справді  впали  сутінки.  А  потім  і  зовсім  стемніло  –  осінь  все  таки,  доба  коротких  днів,  осінній  вечір.  Я  озирнувся  і  побачив,  що  біля  входу  в  дім  господар  поклав  листок  паперу,  пензлик  і  туш.  Помітивши  моє  здивування  Акі-но  Кірі-сан  сказав  почекати  і  спостерігати  в  щілину  не  до  кінця  зачинених  сьодзі.  Я  з  цікавістю  затамував  подих  і  чекав.  Раптом  почув  за  дверима  якісь  тихі  кроки,  човгання  і  сопіння.  Потім  побачив  борсука,  що  підійшов  до  дверей.  У  Донецьку  нині  розвелось  дуже  багато  борсуків,  їх  сприймають  нині  мало  не  як  домашніх  тварин.  Людей  вони  перестали  боятись,  їх  часто  можна  побачити  у  садах,  особливо  заміських.  На  моє  велике  здивування  борсук  взяв  до  рук  пензель,  занурив  його  в  туш,  а  потім  почав  писати  на  листку  ієрогліфи.  Коли  він  закінчив  писати,  він  спочатку  став  на  задні  лапи,  понюхав  осіннє  повітря  і  пошкандибав  у  темряву  саду.  Господар  дому  зітхнув  і  пояснив  мені,  що  цей  борсук  давно  приходить  вечорами  до  нього  в  гості  ночами  і  пише  вірші.  Спочатку  борсук  для  цього  таємно  забирався  в  дім  і  брав  без  дозволу  папір  і  пензель,  але  потім  Акі-но  Кірі-сан  почав  навмисно  виставляти  борсуку  все  необхідне  під  двері.  Я  взяв  цей  листок  і  прочитав  кілька  хокку  нашкрябаних  невмілою  рукою.  На  моє  здивування  деякі  борсукові  хайку  були  варті  уваги.  Запам’яталось  мені  оце:

                         Старість  відчув.
                         Завітала  до  мене
                         Перед  зимовою  сплячкою…  

Але  цей  день  закарбувався  у  мене  в  пам’яті  не  цим.  Коли  згадую  цей  візит,  то  згадується  не  борсук-поет,  не  звуки  кото  чи  флейти,  не  смак  терпкого  чаю  чи  гіркого  саке  –  згадуються  хризантеми  –  сумні  осінні  квіти,  які  дарували  аромат  холодному  осінньому  вітру…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771693
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2018

Жовта ніч

                   «Місяць  часткою  часнику,
                     Тьмянів  від  болю  аґоній,
                     Кидав  кучері  жовті  
                     На  жовті  дзвіниці.»
                                                               (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Все  пожовтіло  в  пітьмі,  Лоренцо*,
Навіть  твоя  недоречна  Венеція
Анахронізмом  дітей  лагуни  
Пливе  каравелою  жовтою
У  Харона  спогади  човникові.

Лоренцо!  Монети-ґудзики
На  камзол  втікача-дожа
Приший.  А  сняться  аґонії
У  павзах  стогону  мандолін  
Міста  венетів  води  (Аттіла).

Лоренцо!  Карнавали  щурів
Тих  розфарбованих  галеонів,
Що  везуть  чорний  перець
Любителям  смачно  поїсти,
Серед  міста  дзеркал  та  паперу:
А  ти  кажеш:  «Республіка…»

Лоренцо!  Надто  часто  дожі  
Вінчалися  з  морем,  кидаючи
У  його  ненаситну  пащеку
Перстень  металу  Сонця.
Тому  марно  ловити  крилатому  леву
Жовту  рибу  початку.

Маски  носаті  –  модні  після  комети,
Після  Нової  Зорі,  що  так  сяяла  в  Небі:
Селена  –  подруга  Пана,  діва  Аркадії**
Гіпаріона  та  Теї  дитя  
Все  зафарбовує  в  жовте  (як  Геліос  гасне):    
Море,  обручки,  монети,  каблучки,
Ґудзики,  дзвони,  мерців,  церкву,  собак,
Місто  і  камінь,  зуби  і  пасма,  котів  і  мишей
І  навіть  чуму…  

Примітки:
*  -  це  зовсім  не  про  Лоренцо  ді  П’єро  де  Медічі  Чудового  (Lorenzo  di  Piero  de  Medici  il  Magnifico)  (1449  –  1492),  це  про  зовсім  іншого  Лоренцо,  що  жив  у  Венеції.  Але  не  про  Лоренцо  Пріулі  (1489  –  1559)  –  дожа  Венеції.  Хоча,  може  і  про  нього  –  хто  зна…    
**  -  про  Аркадію  кажуть,  що  то  країна  козопасів,  але  то  неправда.  Це  країна  темних  пророчих  святилищ  і  людей,  що  присягаються  водою  Стіксу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769713
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.01.2018

Там, за териконами

                                                                     «Трублю  надривно
                                                                         Маяк  шалений
                                                                         Корабель  мій  дивний
                                                                         Накритий  хвилею…»
                                                                                                       (Гійом  Аполлінер)

Там,  за  териконами  –  джаз,
Постмодернова  музика,  
Саксофон  сірого  дня  –  
Такого  ж  сірого,  як  і  мої  берци,
Від  пилу  і  бруду  нескінченних  днів
(Довершеність).

Там,  за  териконами  –  блюз,
Блюз  без  сезону:  не  осінній,  
Не  літній,  не  весняний,
І  не  зимовий  навіть:
Блюз  нескінченних  доріг,
Яких  не  пройти,  не  здолати,
І  навіть  не  проповзти,
І  не  плазувати  –  про:
Блюз.  

Так,  за  териконами  –  пустка:
Порожнеча,  якої  немає,
Ніщо,  якого  не  було,  не  є,  
І  не  буде  –  Небуття.
Там.  Де  музику  грає
Джазмен  бородатий
Білий,  як  сніг  на  чорному.  
Там  –  пустка.

Там,  за  териконами  –  
Спогади.  Про  неіснуюче.
Там,  де  матерія
Міряє  часопростір  –  
Карма.  Там,  за  териконами  –  
Сансара.
Босоногий  Сітхартха  
Кидає  мені  в  долоні
Вервечку  хвилин  позичених.
Тільки  я  не  ловлю  –  бо  затиснув
Пальцями  металеву  іграшку.
Холодну.  Сансара.

Там,  за  териконами  –  
Заперечення
Всіх  істин  моїх  кольорових.
Барабан  виграє
Все  туж  мелодію
Барабан  джазмена  Бога
(Він  вміє  тримати  ритм).
Там,  за  териконами  –  Смерть.
Там  просто  батьківщина  моя  розстріляна,
Там.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768114
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.12.2017

Плаття Евтерпи

                         «Люди,  вози,  верби  біля  мосту  –  
                             Це  лише  ієрогліфи,
                             Що  мальовані  красивим  шрифтом…»
                                                                               (Сайдзьо  Ясо)

Чомусь  погляд  сумний
У  цього  трамваю  з  номером
Десять.
Я  плутаю  місто
Зі  старою  книгою:
Намагаюсь  місто  читати,
Намагаюсь  блукати  книгою,  
Намагаюсь  бути  текстом,
Намагаюсь  визирати  у  вікно  метафор.
Прикро:  міста  на  рівнинах  мурують.
Прикро:  книги  пишуть  знічев’я,
Чорнилом.
Прикро.
Евтерпа  ходить  у  чорній  сукні,
Плащ  свій  (теж  кольорів  невеселих)
Подарувала  опудалу.
Епоха  сумних  комедій,
Епоха  трагедій  кумедних,  
Затискаю  в  руках  клубок
Ниток:
Той  самий,  що  колись  дарувала
Аріадна  Теcею,
Від  лабіринту  лишилась  
Купа  каміння,
Навіть  меч  той  зітлів  –  
Той,  яким  Мінотавра  дірявили,
Перетворився  на  купорос,
А  клубок  
Ниток
Все  такий.  І  нитки  тонкі.
І  не  рвуться.  І  тягнуться.  
У  нескінченність  сріблясту.
Ти  мала  б  людей  веселити,
Ти  –  
Дівчина,  вбрана  нині  у  чорне.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2017

Блукання сумної Ерато

             «Тіеко  не  бачить  мого  земного  тіла,
                 Вона  тягнеться  до  іншого  мого  «Я»  
                 Під  оболонкою  плоті…»
                                                               (Такамура  Котаро)

Час  –  кульгавий  жебрак
З  торбою  –  Всесвітом,
З  торбою  –  Простором,
З  торбою,  де  ховаємось  ми
Разом  з  тією  Порожнечею  –  
Нескінченністю.
Всі  сидимо  біля  вікна
За  склом  якого  одна  чорнота
І  жодної  голки  світла
Для  ока  сліпого,  для  шкіри  
                                                                             чутливої
(Люди-безхатьки  бачать  шкірою)
Крила  комах
Ти  збираєш,  Ерато,
Замість  квітів  прозорих
У  букети  синього  Неба
(Нам  літати,  їй  плакати,
Нам  падати,  їй  плакати,
Нам  помирати,  їй  плакати
Завжди).
Люди  шукають  знаки,
Що  писані  давнім  шрифтом
На  крилах  птахів,
На  панцирах  черепах
(Повільних  панцерників)
А  горах  Еллади
У  кам’яній  хатці
Досі  живуть  люди  
Які  вірять,
Які  просто  впевнені,
Що  Гомер  був  зрячим.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766165
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2017

Донецькі сни

                         «Герцен,  Герцен,  замогильним  вечором
                           Скажіть  будь-ласка,  чи  не  сниться  Вам
                           Як  Вас  дивно  увічнили  
                           Пивом,  фокстротом  і  віденським  шніцелем?»
                                                                                                     (Володимир  Маяковський)

Що  вам  розповісти  про  сни?  Акіра  Куросава  у  «Снах»  і  у  снах  завжди  бачив  Японію  –  замкнутий  і  самодостатній  світ,  де  всі  тільки  й  думають  про  смерть  і  порожнечу  –  тому  й  не  дивно.  Але  побачити  у  снах  хлопчика,  що  мусить  знайти  хатинку  лисиць,  яка  стоїть  під  веселкою,  аби  попросити  в  лисиць  пробачення,  інакше  харакірі  –  це  вже  занадто.  Таке  можна  снити  тільки  в  країні  дощу.  У  нас  у  Скіфії  надто  сухо  для  цього.  Ой,  даруйте,  в  Сарматії.  Я  й  забув,  що  скіфи  у  Дикому  Полі  зникли  як  сон…  Сармати  лишились  камінними,  як  спогад  про  Римську  імперію.  І  снились  би  мені  ці  бородаті  номади,  що  пахнуть  козячим  молоком  і  полином,  але  ж  ні  –  мені  знову  сниться  Донецьк  –  місто  міст.  Чомусь  давно  не  сниться  мені  моє  Сніжне  засніжене:  чи  та  балка  надто  глибока,  чи  то  воно  перетворилося  в  Макондо,  яке  не  знайти,  бо  за  перевалом,  ото  ж  бо.  Чи  може  просто  нічого  вже  немає,  навіть  Макондо  –  і  можна  було  б  його  вигадати.  Але  де  там.  Мішок  для  вигадок  виявився  дірявим.  Добре  було  тому  колумбійцю  –  у  нього  сто  років  самотності  було  позаду,  а  в  нас  попереду.  Отож  про  сни.  Людям  часто  сниться  щось  недосяжне  –  муза  Ерато,  наприклад,  чи  Терпсихора,  а  мені  –  Донецьк.  І  то  часто.  

Снилось,  що  приїхав  я  в  Донецьк  на  поїзді,  який  віз  задумливий  паротяг,  що  сопів  і  випускав  хмари  думок.  І  прибув  він  на  вокзал,  що  дуже  нагадував  вокзал  з  картини  Оскара  Клода  Моне  –  не  прозорий,  а  ефемерний,  як  вокзал  Сен-Лазар.  І  блукав  я  містом  Донецьком,  блукав  серед  його  тихих  і  вузьких    середньовічних  вуличок,  споглядав  готичні  католицькі  собори,  слухав  звуки  власних  черевиків,  що  гупали  по  блискучій  відшліфованій  століттями  бруківці.  А  потім  я  пішов  пішки  по  шосе,  що  бігло  від  міста  геть,  серед  височезних  скелястих  гір,  які  оточували  це  місто  Вічності  і  поросли  дрімучим  височезним  лісом.  І  крислаті  криптомерії  та  секвої  схиляли  наді  мною  віти…  А  потім  я  піднявся  на  височезну  лису  гору,  з  якої  Донецьк  був  як  на  долоні.  Гора  була  увінчана  скелею,  що  як  палець  стриміла  в  небо,  певно  вказуючи  на  бороду  дивака  Бога  і  до  вершини  якої  вели  видовбані  в  камені  сходи.  А  біля  скелі  тулився  монастир  Святого  Августина.  Я  зайшов  під  готичні  арки  храму  і  слухав  піснеспіви  Папи  Григорія  І  Великого  –  месу  «Kyrie  eleison»  на  мелодію  «Lux  et  origo».  До  мене  підійшла  бабця,  що  була  якось  дивно,  надто  строкато  вбрана  (не  для  церкви)  і  сказала,  що  вона  може  показати  могилу,  де  поховані  всі  яничари  султана  Османської  імперії  Мурада  ІІІ.  І  в  цьому  сні  Донецьк  був  нашим  містом.  Нашим.  Ніяких  зовнішніх  ознак  цього  не  було,  але  це  відчувалось  шкірою.  

Чому  мені  сняться  такі  сни?  Не  знаю.  Я  інколи  відчуваю,  що  Донецьк  –  це  моя  дитяча  хвороба,  цим  містом  треба  було  перехворіти  і  видужати.  І  я  постійно  шкодую,  що  цим  містом  я  не  перехворів  в  дитинстві.  Донецьк  місто  цноти  –  про  розпусту  серед  його  вуличок  не  може  думати  ніхто,  навіть  Пазоліні  –  цей  модерновий  Казанова  сінематографу.  Де  ви,  «казановісти»  східних  кресів?  В  яких  богемних  кав’ярнях  вас  шукати?  Є  міста  синтетичного  спирту  і  міста  справжні.  Донецьк  місто  справжнє  –  земля  під  ним  непрозора.  А  шкода.  Яких  би  химерних  почвар  палеозою  бачили  б  ми  в  її  глибинах!  Карбонові  мохоступи  і  водяники  -    як  часто  мислив  я  про  вас.  Донецьк  надто  вже  нагадує  Париж,  і  не  тільки  у  моїх  снах.  Але  від  Парижу  я  його  завжди  відрізняв.  І  в  снах,  і  наяву.  Париж  це  справді  «свято,  яке  завжди  з  тобою»,  як  писав  старина  Хем,  але  це  свято  буває  безтурботним  і  легким,  але  буває  брутальним,  чи  навіть  дещо  штучним  і  фальшивим  –  як  клошари  чи  коти  на  вікнах.  Донецьк  на  відміну  від  Парижу  завжди  серйозний.  Сентиментальний,  але  серйозний.  Хто  не  бачив  донецьких  котів  на  вікнах  серед  пеларгоній,  той  не  знає,  що  таке  справжня  серйозність.  Мало  на  світі  міст,  в  яких  би  відчувалась  серйозна  сентиментальність  –  навіть  у  безтурботних  кафе  чи  в  веселих  ірландських  пабах.  Донецьк  –  це  серйозне  свято.  Я  ніколи  не  думав,  що  свята  можуть  бути  серйозними,  аж  до  того  часу,  поки  не  відвідав  Донецьк  –  ще  тоді,  в  дитинстві.  Донецьк  –  свято  серйозне,  як  Болонья,  де  карнавали  виглядають  якось  неприродно.  Я  не  знаю,  чому  в  Донецьку  ніколи  не  будували  італійських  двориків  серед  барокових  кам’яниць,  може  тому  що  вони  надто  ліричні  –  серед  них  хочеться  грати  на  мандоліні  і  класти  на  музику  моря  і  повітря  сонети.  Донецьк  –  це  місто  кларнетів  і  органів.  Хто  не  слухав  орган  в  Соборі  Святого  Патріка  в  Донецьку  –  той  має  хибне  уявлення  про  Баха,  той  не  літав  у  синяві  неба.  Навіть,  якщо  він  льотчик  чи  стюардеса  і  звик  носити  синю  уніформу.  Я  завжди  мріяв  приїхати  в  Донецьк  на  кареті,  що  запряжена  трійкою  сірих  коней  в  біле  яблучко.  Конче  з  чорними  гривами  і  блискучими  очима.  І  щоб  кучер  був  у  високому  циліндрі  і  цитував  крізь  зуби  Петрарку.  Якщо  Ви  теж  колись  будете  писати  про  Донецьк,  не  забудьте  згадати  про  ароматну  тягучу  кавову  пару,  що  висить  в  повітрі  і  про  новий  день,  відчуття  якого  приходить  з  першим  ковтком  цієї  кави  –  бразильської,  кислуватої,  з  пінкою.  Згадався  чомусь  Анрі  Барбюс  з  його  «Вогнем»  і  сцена  дощу.  Сармати  на  відміну  від  трипільців  ніколи  не  закликали  дощ,  їх  шамани  були  не  для  цього.  Номадам  що  –  дорога,  яка  пахне  євшаном.  І  все.  А  справжня  дорога  не  має  кінця…  Колись  цю  музику  номадів  назвуть  «блюз».  Колись,  але  не  зараз.  Шкода,  що  минуле  літо  було  таким  холодним.  А  як  хотілось  під  теплою,  майже  тропічною  зливою  пробігтися  по  калюжам  і  теплому  асфальту  Донецька  босоніж,  ляскаючи  підошвами  ніг  голосно,  майже  аплодуючи  Землі  і  її  пісням,  здіймаючи  бризки  і  шукаючи  очима  веселку  –  ту  саму,  під  якою  є  хатка  лисиць.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765560
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2017

Збирач горіхів

     «Вічно  мене  тягне  до  міста,
       Тягне  в  гущу  юрби  на  вулицях…»
                                                     (Хагівара  Сакутаро)  

Я  збираю  горіхи,
Які  падають  з  дерева,
Що  намальоване  на  стіні
Мого  кострубатого  сну.
Я  кладу  до  кожної  жмені  
Дітей  горбатого  катеринщика  –  
Таких  сумних,  як  грудневий  світанок  –  
Три  горіхи  з  шкаралупою
Кольору  зимового  неба  –  
Сього  бородатого  старця  –  
Чорнокнижника  Собачої  Зірки.
Я  кладу  у  теплі  долоні
Замурзаної  попелюшки,
Що  міняла  свої  плаття  подерті
На  сліди  сонячних  зайчиків  –  
Три  горіхи  з  тьмяною  шкаралупою  
Кольору  травневого  нечуйвітра
(Грай,  вітре,  грай
Пісню  босоногих  бузьків:
Чорногузів  міста  крейди  
І  поцяткованих  писарів).
Я  збираю  горіхи
Тверді,  як  віра  алхіміка
У  збіговисько  готичних  літер
Книги,  яку  продали  в  Венеції
За  шматки  металу  блискучого.
Я  збираю  горіхи,
Що  падають  з  намальованого  дерева
І  дарую  їх  дітям,
Які  ніколи  не  народяться,
Які  бавляться  потойбічними  іграшками,
Незримими  ведмедиками
Снів  моїх  волохатих.
А  ці  горіхи  все  падають
На  бруківку  покручених  вулиць
Міста,  де  ніхто  не  живе,
Навіть  той  катеринщик,
Що  співає  псалми  апостола  горобців,
Навіть  він
У  цьому  місті  чужий  –  
Перехожий.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765434
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2017

Не повторюй слова осені

                                                             (Триптих)

 «Не  повторюй,  як  боляче  бути  травою,
     Який  зміїний  рот  має  молодий  Місяць...»
                                                       (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

                                   Перший  подих  вітру

Не  повторюй  слова  осені  –  
Намарно  –  осені  сірих  Пегасів.
Не  повторюй  цієї  музики  –  
Музики  скрипки  холодного  вітру:
Най  пам’ятають  її  собаки
Кольору  олова  з  очима-зірками.
Місяць  –  алхімік  старий  
Наливає  ночей  ртуть  у  чашу  серця.
Не  повторюй  зміїне  шипіння  
Падолисту-водяника,  
Володаря  мокрих  каменів.  
Не  повторюй  –  нині  всі  змії  сплять  –  
До  весни.  Доки  вино  холодне  
Крові  вужа  не  стане  вогнем.  
Не  повторюй  нічого,  
Навіть  Сонати  Вужа,  краще  мовчи
Слухай  вітер  пізньої  осені...

                             Другий  подих  вітру

Чорні  кораблі  останніх  днів:
Падолистові  ночі  –  це  голландці  
У  камзолах  з  блискучими  ґудзиками,
Яких  привів  у  порти  Ямато,
У  місто  моє  без  сезонів
П’яний  капітан-вітровій  –  
Одноокий  шкіпер  холоду.
А  вітрила  кошлаті...

Кульгавий  щур  осіннього  вечора
Гризе  сир  рапсодій
У  мишолапці  музичній:
Де  заблукав  ти  -  хвостатий  Моцарте,
Волохатий  Йогане  з  чотирма  лапами,
Що  лишають  сліди-ієрогліфи
На  партитурі  життя?

                         Третій  подих  вітру

А  я  все  не  вірю,
Що  скоро  землю  крига  скує,
Заморозить  час-лиходій
Все  сподіваюсь  на  щось
(Намарно).
А  я  все  не  вірю,
Що  голим  деревам-повіям
Набрид  холодний  дощ-злодюжка,
Що  вони  чекають  білого  снігу,
Як  одкровення,  як  знак  чистоти,
Як  очікували  гейші  Едо
Проповідника  в  чорній  рясі,
Що  дихав  димом  і  малював  
Знак  «Десять»  в  повітрі  майбутнього.
Пізня  осінь  –  це  танець  метелика  мертвого,
Обірвані  крила  якого  несе
Самурай-вітер,
Що  складає  останнє  танка,
Відчуваючи  лезо  катани  холодне
М’язами  живота  –  ще  теплими:
Ця  людина  не  хоче  
Лишатися  серед  осені
Живим  роніном.    
А  на  вулиці  мертвих  дерев  і  собак
Двірники  замість  кленових  пальців
Замітають  листя  карми.
А  я  цієї  осені  посадив  вишневий  сад
На  околиці  Хіросіми.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761398
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2017

Срібна монета осені

                                                       «Місячну  ніч
                                                           Відкриваю,
                                                           Як  велетенську  книгу,
                                                           Гортаю  білі  її  сторінки...»
                                                                                                               (Сайдзьо  Ясо)

Місячна  ніч  –  
Монетою  срібною  жебраку  під  ноги.
Осені  біла  сторінка:
На  якій  не  написано
Жодного  знаку
І  жодної  літери.
Тільки  тема  –  для  медитацій.  

...А  падолист  пахне  димом  і  тліном.

Місячна  ніч  осіння:
Гільйотини  лезом  –  
Срібним  і  потойбічним
Вироком.
Наче  весни  вже  більше  не  буде.
Ніби  то  ми  стали  туманом:
Поети  занепаду.

...А  падолист  пахне  димом  і  тліном.

Уривок  холодної  осені:
Сріблом  карбованим
Королівства  давно  забутого.
Важкість  металу:
Корони  й  підкови,
Шаблі  і  молоту.

...А  падолист  пахне  димом  і  тліном.

Місячна  ніч  осіння:  
Срібною  кулею
Для  юнака-самогубця,
Для  вурдалаки  сирості  –  
В  жменю.  Набої.

...А  падолист  пахне  димом  і  тліном.

Брюмера  холодного  світло
Осінь  республіки,
Вітри  Бонапарта,  
Туман  алегорій.
Скриню  відкрию  осені  –  
Скриню  скарбів:
Срібляники  темних  ночей
Збирає  глитай  фрімер  –  
Володар  кахляних  п’єців...  

...А  падолист  пахне  димом  і  тліном.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760639
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.11.2017

Людина, що продавала отруту

«...Із  сусіднього  дому  доносяться  дивні  звуки.
         Я  не  сплю  –  я  звик  не  спати  цієї  пори...»
                                                                               (Такамура  Котаро)

Я  блукав  містом  людей  і  зайшов  на  торжище,  де  торгували  всім,  де  продавали  все,  що  могли  продати.  Серед  гамору  я  почув  голосні  і  різкі  слова:  «Від  мишей,  щурів,  тараканів!»  Це  викрикувала  слова  в  простір  між  речами  і  спорудами,  в  рухливе  повітря  осені  людина,  що  продавала  отруту.  Я  ще  подумав:  цікаво,  а  чи  продає  він  отруту  для  людей?  Чи  може  люди  це  теж  таргани  або  саме  так  він  називає  людей  –  тарганами?  І  місто  Тмутаракань,  город  якого  треба  пошукати,  це  місто-людей-тарганів,  яких  там  є  тьма?  Тоді  для  чого  це  місто  на  Сході,  місто  на  березі  моря-лиману  шукати?  Невже  князь  Ігор  був  неправий  і  всі  його  мрії  це  марні  сподівання  ватажка  кметів,  що  відкриває  степ  як  книгу  вітру?  І  цікаво  (мені  все  ще  цікаво):  чи  він  продає  отруту  від  чи  для  тарганів,  що  живуть  в  голові?  Чи  ці  таргани  невмирущі  і  вічні  і  стійкі  до  будь-яких  отрут  і  тільки  плодяться,  коли  їх  намагаються  добропорядні  господині  втруїти?  Запитань  роїлось  у  мене  в  голові  чимало.  Треба  було  мені  підійти  до  того  громадянина  і  спитати.  Але  я  не  наважився.  Щось  нехороше  було  в  цій  людині  –  в  людині,  що  продавала  отруту.  Якесь  вічне  зло.  Він  теж  був  торговець  смертю  і  нагадував  мені  гіперборейський  політиків,  вождів  племені  андрофагів,  що  теж  продавали  смерть.  Я  ще  подумав  ось  що  (я  часто  думаю,  хоч  лікар  мені  категорично  це  заборонив:  лікар-заборона):  більшість  нинішніх  графоманів  це  продавці  отрути.  Вони  створюють  отруту  зі  слів  –  отруту  для  людей.  Щурі,  миші  і  таргани  рідко  коли  реагують  на  отруту  зроблену  зі  слів.  Вони  від  тої  отрути  інколи  навпаки  починають  плодитися  зі  страшною  силою.  А  от  люди...  А  люди  от.  От  люди  а.  Дилю  от  а.  Колись  були  люди,  що  писали  тексти-протиотрути.  Нині  навпаки.  Нині  культивують  смерть,  вирощують  її  ніби  пеларгонію  в  горщиках  повістей  повітових  і  мініатюр  хуторянських.  Новел  брудного  міста  і  оповідок  здичавілого  села.  Світ  перенаселений  і  нічого  графоманам  більше  не  лишається  –  вирощувати  смерть.  Так,  нібито,  від  цього  помруть  уявні  люди-таргани,  а  не  вони  самі.  

Мене  ніхто  не  розуміє.  Мої  тексти  ніхто  не  розуміє.  І  лають  не  за  те,  і  хвалять  не  за  те.  І  ті  хто  захоплюються  моїми  текстами  не  розуміють,  і  ті  в  кого  мої  тексти  викликають  якусь  мало  не  алергічну  реакцію  –  теж  не  розуміють.  Конфуцій  тішився  тим,  що  його  «розуміє  тільки  Небо».  Я  ж  не  можу  тішитись  навіть  цим  –  я  не  впевнений,  що  Небо  розуміє  мене  –  те  саме  Небо,  що  «ставиться  до  людей  мов  до  собак».  А  може  і  мені  –  ось  так  кинути  все  і  теж  поїхати  в  Італію,  жити  там  у  старому  як  світ  будинку  і  писати  книгу  про  мертвих.  Пишуть  книги  переважно  про  живих,  про  читачів.  А  мені  слід  як  і  йому  написати  книгу  про  мертвих.  Їх  більше  ніж  живих  (я  так  думаю)  і  порядних  людей  серед  них  більше  ніж  серед  живих.  Колись  в  молодості  я  ходив  по  землі  патлатим  і  одна  хороша  людина,  що  теж  нині  приєдналася  до  більшості  –  до  мертвих,  назвала  мене  нео,  порівняла  мене  з  ним  –  з  людиною-птахом,  сказала  мені,  що  я  новий  людина-птах.  Корені  в  мене  справді  теж  з  Полтавщини,  з  села  Козаче  (о,  навіщо  даровано  мені  стільки  символів?)  і  я  теж  в  душі  темний  готичний  містик.  І  я  бував  у  Янові,  так  що  я  теж  трохи  яновський.  І  поїхати  в  Італію  на  газовому  візочку  (коники  перевелися,  тоді  нехай  мою  карету  штовхає  газ).  Саме  не  полетіти  в  утробі  сріблястого  крилоптаха,  а  поїхати.  І  саме  через  Гамбург,  зайшовши  в  цьому  ганзейському  порту  на  дискотеку  в  нічний  клуб,  а  потім  через  Париж  –  гомінкий  і  марнослівний  –  і  дивуватись.  І  не  знаходити  себе.  А  потім  в  Італію.  Тільки  не  в  Рим  –  не  в  тінь  колишніх  повелителів  світу,  там  неминуче  католиком  і  розенкрейцером.  І  не  в  пишну  Флоренцію.  Там  надто  пишно-красиво:  життя  перетвориться  в  милування.  І  не  в  легковажне  Ріміні  –  надто  маленьке  навіть  для  пародії  на  Вічне  Місто,  надто  безтурботне  і  язичеське  (мало  не  сказав  поганське).  І  не  в  Равенну  –  це  могила:  могила  античності  і  сумного  Данте,  уламок  тої  самої  Візантії,  що  не  від  світу  сього.  Ні.  І  не  в  Венецію:  це  казка  на  воді,  а  я  не  водяник  і  не  бузько,  і  не  чапля.  І  не  хочу,  щоб  моє  життя  було  казкою.  Хіба  в  Болонью  –  місто  всього  великого  і  високого.  Хоча  там  надто  багато  Закону,  але  де  в  світі  латини  його  мало?  і  ходити  вечорами  на  П’яццо  Маджоре,  до  собору  Сан-Петроніо,  мислити  про  ренесанс,  їсти  на  обід  спагеті  з  соусом,  захоплюватись  італійською  кухнею.  Тільки,  звісно,  не  випрошувати  в  правителя  холодного  простору  золоті  монети,  а  в  перерві  між  писаниною  заробляти  на  хліб  насущний:  влаштуватись  на  заправку  і  наливати  в  газові  візочки  смердючу  бензину,  чи  торгувати  моторолерами,  чи  різати  прозоре  скло  діамантовим  ножем...  А  потім  палити  рукописи  і  пічці  і  померти  з  відчуттям,  що  все  намарно,  все  безнадійно.  

Не  всім  в  Італії  щастило,  не  всім  в  країні  лавру  і  отруйного  олеандру  писалося.  Я  маю  на  увазі  тих,  хто  творив  тексти-протиотрути,  а  не  тексти-отрути.  Не  щастило  бородатому  Ернесту  –  неприкаяному  блукальцю  Гемінгвею.  Він  справжній  лікар  отруєного  покоління.  Якби  він  був  просто  рибалкою,  то  міг  би  і  в  лагуні  святого  Марка  ловити  пічкурів.  Але  він  був  не  просто  рибалкою.  І  навіть  не  просто  мисливцем  за  великою  здобиччю  –  якщо  ловити,  то  не  в  мілководній  лагуні,  а  в  Океані,  і  то  велетенську  рибу.  Якщо  полювати,  на  слонів  і  левів  в  неозорій  жаркій  савані  –  степовому  океані  трави.  Італія  була  для  нього  надто  сентиментальна.  Італія  шматувала  його  тіло  і  рвала  нерви,  як  рвуть  телеграфні  дроти  вітри-сіроко  –  злі  вітри  з  Африки,  вітри  зі  Сходу.  Ернесту  треба  було  для  текстів  або  свято,  яке  завжди  з  тобою,  а  воно  зажди  гомінке  і  невгамовне  –  як  Париж,  а  не  задумливо-співоче  як  Неаполь.  Йому  потрібні  були  сильні  емоції  двобою  –  Іспанія  гаряча  –  країна  пилу  і  биків  на  арені.  Крім  того  Ернест  зрозумів,  що  найцікавіше  полювання  –  це  полюванні  за  людиною.  І  то  не  духовне.  Можна,  звісно,  одружитися  з  католичкою,  сказати,  що  одна  католицька  країна  найулюбленіша,  але  при  цьому  все  одно  лишатися  модерністом  і  людиною,  що  звикла  тримати  в  руках  карабін  і  спінінг  –  знаряддя  вбивства.  І  поставити  крапку  в  своїй  повісті-життю  все  тією  ж  рушницею  –  рушницею  для  левів.  

На  фоні  італійських  двориків,  вежі  Торре  Асінеллі    та  суцільного  бароко  –  пізнього  і  невчасного,  я  часто  згадую  Діно  Буццаті  –  людину  Татарської  Пустелі.  Хто  він?  Творець  отрути  чи  протиотрути?  Може  він  забагато  думав  про  смерть,  надто  глибоко  зрозумів  її,  щоб  його  тексти  про  неї  могли  б  когось  отруїти.  Навіть  в  сонячній  Італії  –  в  країні  винограду...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758674
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2017

Донецька осінь

                                                                                 «...О,  моя  ностальгія
                                                                                           На  метелика  схожа...»
                                                                                                                               (Мійосі  Тацудзі)
                                                     
Сентиментальне  місто  Донецьк  я  відвідував  переважно  весною  і  влітку.  Весною,  коли  цвіте  мигдаль  (і  хочеться  писати  легкі  світлі  вірші)  і  влітку,  коли  жовте  сонце  кидає  промені  на  крислаті  болівари,  а  вони  -  тінь  на  бруківку  (і  хочеться  пірнати  в  море  і  слухати  вечорами  тужливі  донецькі  серенади).  Нині  відвідав  я  Донецьк  восени,  коли  дерева  стають  золотими  і  черленими  і  холодний  осінній  вітер  спонукає  писати  мудро.  Приїхав  я  в  Донецьк  швидким  поїздом  «Берлін  –  Донецьк»,  тим  самим  –  фірмовим,  що  їде  через  Лейпциг  та  Прагу,  в  якому  пасажирів  безкоштовно  пригощають  справжньою  колумбійською  кавою  сорту  «Пакамара».  Я  не  люблю  літаків  –  під  час  польоту  мені  здається,  що  я  зависаю  між  твердю  планети  і  Космосом,  а  в  нескінченність  мені  ще  зарано.  Літаками  я  подорожую  тільки  в  Нову  Зеландію  –  край  папороті  та  клишоногих  птахів.  І  то  –  плив  би  тоді  пароплавом,  якби  жив  в  Австралії,  а  не  в  стрій  добрій  Европі  –  в  країні  Священних  Каменів.  Їхав  я  в  Донецьк  разом  зі  своїм  старим  знайомим  –  музикантом  Клаусом  фон  Людендорфом,  якого  теж  запросили  на  літературний  фестиваль  «Донецька  осінь»  -  з  автором  сентиментальних  мелодій  в  стилі  Лоренса  Стерна.  Поспати  в  поїзді  не  вдалось  –  аж  дві  причини  завадили  моїй  подорожі  в  царство  Морфея  під  стук  коліс:  добра  кава  та  невгамовний  Клаус.  Він  всю  дорогу  філософствував  про  музику  Бетховена,  про  те  що  саме  поняття  germani  кельтське,  означало  «кельтів,  що  прийшли  з-за  ріки»,  себто  жили  по  той  бік  Рейну.  Іще  він  періодично  грав  на  скрипці  то  «Заставу  на  Рейні»,  то  «Тиху  ніч»,  то  «Сім  сорок».  Потім,  в  Донецьку,  я  кілька  разів  з’являвся  в  його  товаристві  на  різних  літературних  збіговиськах  –  від  неокласиків  до  панфутуристів.  І  всюди:  «Артуре!  Звідки?  Яким  вітром?»  А  я  гонорово,  показуючи  рукою  на  Клауса,  голосом  Остапа  Бендера:  «Ми  з  колегою  приїхали  з  Берліну!»  По  приїзді  Клаус  зупинився  в  готелі  «Континенталь».  Мені  ніколи  не  подобався  цей  готель  за  показову  крикливу  пишноту  у  стилі  псевдомодерну  і  докучливий  сервіс.  Я  зупинився  в  готелі  «Бісмарк»  з  його  суворим  лаконізмом  і  навіть  аскетизмом,  чорно-білим  забарвленням  всього  і  якимось  аристократичним  підходом  до  естетики.  Там  менше  зірочок,  але  й  менше  відволікаючих  факторів  –  можна  у  вільний  час  і  подумати,  і  почитати,  і  щось  навіть  написати.  У  головному  холі  готелю  зі  смаком  зроблений  бюст  патрона  і  чудова  баварська  кухня  в  ресторації  –  пиво  привозять  прямо  з  Мюнхена.  У  готелі  зустрів  мене  старий  знайомий,  з  місцевих  любителів  музики  епохи  ренесансу  і  власник  цього  готелю  заодно.  Вручаючи  ключ  від  номера  він  здивовано  підняв  брови  догори,  я  відповів  своєрідним  виразом  обличчя,  яке  можна  було  асоціювати  з  фразою:  «Бо  так...»  Але  він  все  таки  озвучив  своє  здивування,  перетворив  його  з  емоції  в  набір  звуків  і  слів:  

-  Що  принесло  Вас  у  це  місто  синього  неба  і  степового  вітру  нині?  Туристичний  сезон  завершився.  Карнавал  давно  відгримів  тамтамами,  регата  відлопотіла  вітрилами,  джазові  фестивалі  та  виставки  орхідей  минули,  канули  у  вічне  «вчора».  Гей-парад  був  ще  в  червні,  собачі  перегони  –  в  липні,  тарганові  перегони  –  в  серпні.  Конкурс  ірландських  танців  і  то  вже  став  історією.  Навіть  оксамитовий  сезон  і  той  зів’яв.  Все  цікаве  минуло  в  цьому  році.  Нині  в  Донецьку,  як  то  кажуть,  мертвий  сезон...  
-  Література.
-  О,  розумію!  –  про  щорічний  осінній  літературний  фестиваль  навіть  він  багато  чув,  він,  людина  від  поезії  і  прози  далека.

Осінній  Донецьк  –  це  місто,  як  то  кажуть,  «високого  туризму»  -  елітарного.  Люблю  блукати  його  тихими  вулицями,  особливо  Старою  Юзівкою  з  її  колоніальною  архітектурою,  дивитися  як  у  вікнах  мружаться  коти,  слухати  фальшивих  клошарів,  що  співають  фальшивими  голосами.  У  той  день  я  трохи  пройшовся,  милуючись  жовтим  листям  лип  і  кленами,  що  тільки  почали  червоніти,  побачивши  безсоромницю  осінь.  Я  йшов  і  милувався  вітринами  ювелірних  магазинів  та  крамниць  антикваріату,  з  дверей  яких  визирали  власники  –  вусаті  греки  і  неголені  турки.  Вітер  зривав  осіннє  золото  листя  і  кидав  мені  його  під  ноги.  На  розі  Старолютеранської  біля  пам’ятника  Епікуру  співав  клошар,  граючи  на  акордеоні:

                                         «...Ну,  а  чому,  ну,  а  чому
                                                 Донецьк  до  смаку  так  йому...»

Я  хотів  голосно  сказати:  «А  тому!»  Але  промовчав  і  кинув  клошару  купюру  –  сто  американських  долярів.  Клошар  глянув  на  банкноту  і  зневажливо  криво  посміхнувся  –  в  Донецьку  цінують  тільки  одну  іноземну  валюту  –  аргентинські  песо.  Всі  інші  демонстративно  зневажають.  Чому  –  не  знаю.  Певно,  причина  сього  –  Хyліо  Кортасар  –  його  новелами  в  Донецьку  зачитуються,  а  вірші  цитують  де  треба  і  де  не  треба.  І  то  всі:  від  бургомістра  до  панянок,  що  розносять  ель  у  пабах.  Звісно,  цитують  у  перекладах.  Хоча  в  тавернах  інколи  цитують  іспанською  чи  креольською.  Особливо  коли  грапа  або  джин,  чи  азартна  гра  розв’язують  язики.  Зазначу,  що  клошари  в  Донецьку  майже  всі  фальшиві.  Вони,  переважно  мають  добру  роботу  і  добрі  заробітки  –  працюють  в  квітникарстві.  Але  на  дозвіллі  перетворюються  на  акторів  –  одягаються  клошарами,  беруть  катеринку  або  акордеон,  ну,  зрідка  гітару  чи  саксофон  і  грають,  і  співають  на  вулиці  –  переважно  мелодії  і  пісні  які  самі  ж  і  придумали.  

Трохи  прийшовши  до  тями  і  переглянувши  ранкові  літературні  газети,  я  вирушив  пішки  до  кав’ярні  «Місяць  в  тумані».  Не  знаю  хто  придумав  кав’ярні  таку  назву  і  вирішив  обладнати  в  японському  стилі.  Кава  –  напій  зовсім  не  японський,  з  іншого  культурного  світу,  хоч  теж  орієнтального.  Хто  не  знає  Донецька,  то  скажу  про  всяк  випадок  (тільки  не  сприймайте  це  як  рекляму):  кав’ярня  «Місяць  в  тумані»  розташована  на  вулиці  Кафки,  10.  Пройти  до  неї  можна  з  вулиці  Староюзівської,  через  площу  Чевенгур,  далі  по  вулиці  Андрія  Платонова,  до  провулка  Пролетарської  Сили.  А  там  –  поруч.  Можна  простіше.  Сісти  на  трамвай  номер  62  і  їхати  до  зупинки  «Вулиця  Нестора  Махна».  Це  лютеранский  квартал  –  колишня  німецька  колонія,  що  існує  з  часів  Джона  Х’юза.  Цікаво,  що  німці-католики  селились  і  селяться  в  Донецьку  не  тут,  а  в  ірландському  кварталі,  який  ще  називають  на  сленгу  «Малий  Бостон».  Донецьк  взагалі  місто  германофільське.  Тут  зачитуються  творами  Герріха  Гейне,  Гофмана,  Томаса  Манна,  Кафки,  Германа  Гессе,  Рільке,  Ахіма  фон  Арніма,  Шеллінга,  Клеменса  Брентано  і  зовсім  не  знають  Золя  і  Анатоля  Франса.  Франкофілів  в  Донецьку  майже  немає.  Німецьку  мову  на  його  вулицях  чути  частіше,  аніж  іспанську  чи  грецьку  –  я  свідок.

Але  повернусь  до  теми  кав’ярень  та  фестивалю  (літературного).  Все  дійство  фестивалю  «Донецька  осінь»  відбувалось  у  кав’ярнях.  Навіть  урочисті  відкриття  і  закриття.  Це  і  зрозуміло  –  місцева  богема  збирається  завжди  в  кав’ярнях  і  тут  же  часом  і  пише,  і  декламує  свої  твори.  У  Донецьку  кава  і  література  сплелися  в  якусь  колоритну  субкультуру.  На  цьогорічному  фестивалі  хайдзіни,  любителі  хокку  і  танка  збиралися  в  кав’ярні  «Місяць  в  тумані»,  автори  та  любителі  сонетів,  рондо,  елегій  збирались  в  кав’ярні  «Оксфорд».  Там  навіть  з  цієї  нагоди  повісили  портрет  Вільяма  Шекспіра.  Прозаїки  до  глупої  ночі  сиділи  за  кавою  в  «Марселі»  -  у  непоганому  закладі,  оформленим  у  стилі  ренесансу.  Поціновувачі  та  автори  верлібрів  збирались  в  кав’ярні  «Модерн»,  де  всі  написи  виключно  італійською.  Панфутуристи  збирались  в  кав’ярні  «Сатурн»,  що  справді  оформлена  футуристично,  а  неокласики  в  кав’ярні  «Парнас»,  що  більше  нагадує  грецьку  таверну,  аніж  кав’ярню.    Тільки  шанувальники  лімериків  збирались  не  в  кав’ярні,  а  в  пабі  «Белфаст»  -  по  зрозумілим  причинам.  Там  між  виступами  грала  жива  ірландська  музика  (гурт  «Банші»)  і  пиво  «Гіннесс»  лилось  рікою.

Але  повернемось  до  збіговиська  хайдзінів.  Кав’ярня  «Місяць  в  тумані»  мене  завжди  зачаровувала  якось  своєю  справжністю:  оформлено  вишукано  з  живими  бонсай  та  оригіналами  японського  живопису  –  картинами  Фукусі  Тацумаро  та  каліграфічними  роботами  Харуяма  Катано  на  яких  написані  танка  Оно-но  Коматі  старовинним  письмом.  У  будні  дні  там  тихо  і  безлюдно  –  можна  зайти,  замовити  чаю  чи  саке  (щоб  зовсім  зануритись  у  світ  Ямато),  подумати,  заглибитись  в  себе  і  писати  хокку.  Людно  там  з  п’ятниці  по  неділю  включно.  Але  справжня  жива  японська  музика  лунає  там  тільки  в  суботу  ввечері.  Тут  грають  на  сямісені,  кото,  бамбукових  флейтах  такефуе  та  шакухачі  місцеві  знавці  японської  музики  і  гості  за  далекої  Ніппон.  По  п’ятницях  у  цій  кав’ярні  грає  скрипаль  Давид  Гербсштейн.  Це  виглядає  трохи  дивно  –  японський  колорит  і  серед  нього  скрипаль,  що  ніби  примандрував  з  казок  Гофмана.  Але  це  дивує  тільки  мене.  Решта  публіки  сприймає  цього  бороданя  органічно.  Майже  як  сезон  чи  стихійне  явище.  На  час  фестивалю  –  все  як  ніколи.  Я  прийшов  дочасно,  хоч  і  споглядав  дорогою  тріумф  осені.  Але  як  це  не  дивно,  але  я  прийшов  мало  не  останнім  –  всі  учасники  і  гості  були  вже  на  місці  і  пили  хто  чай,  хто  каву.  Згідно  ритуалу  треба  було  представитись  після  поклону.  Я  назвався  своїм  старим  псевдонімом  Росо  Цукійо  (老僧月夜).    Мене  впізнали,  хоч  знали  більше  під  псевдонімом  Кенші  (剣士).  Але  емоції  на  зібраннях  хайдзінів  висловлювати  не  прийнято,  тому  обличчя  присутніх  лишилися  незворушні,  а  мене  служниця  в  синьому  кімоно  з  білими  візерунками  бамбуків  запросила  взяти  участь  у  чайній  церемонії  –  садо  (茶道).  Спочатку  присутні  пили  чай,  що  був  приготовлених  у  них  на  очах  майстром  чаю  витонченими  рухами,  потім  обговорили  красу  порцеляни,  потім  слухали  мелодію  «Канаші  акі-но  кадзе»  (悲しい秋の風)  виконану  на  кото.  Потім  виступив  місцевий  хайдзін,  що  пише  хокку  під  псевдонімом  Курой  Сора  (黒い空).  Він  читав  хокку  зі  свого  останнього  збірника  «Шляхами  осіннього  вітру».  Потім  звучала  бамбукова  флейта  (грав  один  монах  секти  дзен)  і  знову  читали  хайку.  Мене  запросили  до  слова,  коли  на  місто  впала  темінь  –  не  просто  сутінки,  густа,  як  земля,  пітьма  і  в  кав’ярні  горіли  японські  ліхтарики  замість  електричних  жарівок.  Я  читав  свої  хокку  зі  збірника  «Осінній  туман»  і  серед  них  таке:

                                         Старезна  журба.
                                         До  неї  шлях  падолист
                                         Листям  застелив…

Після  зібрання  я  ще  довго  блукав  нічним  містом  і  споглядав  місяць  оповні  –  хмари  розвіялись  і  пітьма  перетворилась  на  срібну  донецьку  ніч...  У  голові  продовжувала  звучати  мелодія  бамбукової  флейти  під  назвою  «Хайкьо-но  дзіін»  (廃墟の寺院).  На  мить  мені  здалося,  що  я  пережив  саторі.  Наступного  ранку  я  відвідав  місцевий  дацан  секти  Сінгон.  Запалив  ароматну  паличку  біля  бронзового  Будди,  покрутив  колесо  з  текстами  молитв  та  мантр,  ударив  у  дзвін  і  плеснув  два  рази  в  долоні.  Навіть  почув  луну  від  цих  плесків  в  глибини  храму...

Потім  ще  були  збіговиська  модерністів  і  постмодерністів,  символістів  і  реалістів,  формалістів  і  футуристів.  І  всюди  хотіли  щоб  старина  Клаус  зіграв  їм  на  скрипці  веселу  або  тужливу  мелодію,  і  конче  заграв  «О,  мій  милий  Августин,  Августин,  Августин...»,  всюди  були  потоки  слів  і  метафор,  автори,  автори,  автори.  Творці  текстів  і  графомани,  поети  і  барди,  меланхолійні  прозаїки  та  іронічні  оратори  дурниць...  Потім  я  приєднався  до  любителів  нової  модної  розваги  –  споглядати  паротяги,  які  тікають  в  степ  у  хмарах  пари  під  голос  свистків,  стукіт  і  сопіння.  Є  в  Донецьку  міст,  що  дуже  нагадує  Тагайський  міст  новел  Миколи  Хвильового.  Любителі  романтики  (а  я  теж  романтик)  заходять  на  цей  міст  і  милуються  паротягами.  У  мене  склалося  враження,  що  паротяги  в  Донецьку  запускають  саме  для  цього.  Але  ця  донецька  осінь  лишилася  в  моїй  пам’яті  звуками  бамбукової  флейти,  світлом  місяця  оповні  і  черленими  кленами,  що  були  освітлені  японськими  ліхтариками...  

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755647
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2017

Тінь синьої кішки

               «...У  цю  ніч
                         У  всьому  величезному  місті
                         Спить  одна  лише  тінь  
                         Синьої  кішки,
                         Тінь  кішки,  що  оповідає
                         Сумну  історію  людства...»
                                                   (Хагівара  Сакутаро)

Сторінками  книги  століття-калічки,
Сторінками  цього  збірника  фейлетонів,
Цього  альманаху  сумних  анекдотів
Блукає  синя  кішка,
Що  лишає  сліди-плями
На  початку  кожного  розділу,
На  початку  кожного  зачину-реквієму
По  нашому  буттю  справжньому.
Синя  кішка  розкаже  сумну  історію
Людства  неотесаного  дерев’яного
(А  десь  вогнище,
А  десь  Час-палій
Пожежу  роздмухує,
А  ми  все  будуємо
Хатки  свої  паперові,
Кораблики  свої  шкаралупові,
А  ми  все  поливаємо
Корені  людей-дерев
Давно  посохлих).
Синя  кішка  сновида
Розкаже  історію
Мишей-людисьок
Про  звитяги  їх  сірі,
Про  битви  їх  хвостаті,
Про  королів  їхніх  волохатих
Зубатих  та  сиролюбних,
Про  філософів  шарудіння,
Про  ораторів  писклявих,
Про  патріархів  темної  нірки,
Про  інквізиторів  комірчини.
А  Місяць-дивак
Все  слухає,  все  зазирає-кліпає
У  ці  хащі  кипарисові,
Де  плете  свою  розповідь
Синя  кішка,
Яка  на  осінньому  вітрі  
Збирає  каміння...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754610
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2017

Про знаки намальованi на каменi

                       (Спроба  передмови  до  збірки  есеїв  «Петрогліфи»)

                                                                                 «Машина  –  переможець  людини,
                                                                                   Їй  потрібен  раб  для  витирання  поту…»
                                                                                                                                     (Максиміліан  Волошин)

Блукаючи  дикими  горами  я  інколи  натрапляв  на  величезні  камені  на  яких  були  або  намальовані  мінеральними  фарбами,  або  вибиті  кременем  знаки  і  малюнки  –  людей  та  тварин.  Це  написи  звернені  до  нащадків  –  себто,  до  нас.  Вони  були  нанесені  на  дикі  гірські  брили  багато  тисячоліть  тому.  Люди,  що  малювали  їх  відрізнялись  від  нас  своїм  світоглядом  та  способом  життя.  Але  суть  тих  чоловіків  і  жінок  була  та  сама,  що  й  нас  –  вони  мріяли,  кохалися,  співали  пісні,  думали  і  розмовляли.  І  знали,  що  в  цих  горах  будуть  колись  блукати  їх  нащадки  і  прочитають  ці  послання  у  вічність.

Сенс  і  зміст  одних  знаків  втратився,  і  ми  можемо  лише  здогадуватись  про  значення  хрестиків  і  більш  складніших  абстрактних  фігур.  Зміст  інших  знаків  начебто  очевидний  –  олені,  мисливці,  мамонти,  змії.  Але  насправді,  це  не  просто  малюнки.  Це  послання  сакрального  змісту,  це  літературні  твори  доби  неоліту  чи  навіть  більш  давніх  епох.  І  ці  значки  і  малюнки    -  це  літери  та  ієрогліфи  забутого  нами  алфавіту.

І  прочитати,  і  зрозуміти  цей  епос  можливо.  Треба  лише  стати  хоча  б  на  хвильку  людиною  тої  доби.  Треба  три  доби  поспіль  гнати  пораненного  оленя  через  бурелом,  потім  добити  його  списом  на  вершині  гори  серед  дрімучого  лісу  у  жорстокому  поєдинку,  цілу  ніч  опісля  гонитви  відбиватись  від  зграї  голодних  вовків,  захищаючи  себе  і  свою  здобич,  потім  розпалити  вогнище  кременем  з  сирого  хмизу  усвідомлюючи,  що  від  цього  багаття  залежить  твоє  життя  і  потім,  скуштувавши  підсмаженої  на  вогні  свіжини,  дивитися  в  небо  в  нескінченну  чорноту  між  вуглинками  зір  і  на  ранок  вишкрябати  на  скелі  послання  нащадкам  про  богів  і  людей.

Я  часто  згадую  ці  послання,  що  бачив  я  кам’яних  брилах  в  горах.  І  здавалось  мені  тоді,  що  все  що  ми  пишемо  звичайними  прийнятними  нині  літерами  та  словами,  для  більшості  читачів  є  такими  ж  незрозумілими,  як  петрогліфи.  Вони  не  відчули  те,  що  пережили  ми  -  ті,  хто  пише  всі  ці  слова.  Для  них  це  просто  набір  знаків,  в  слова  вони  вкладають  зовсім  інший  зміст,  інакші  підтексти  ховаються  для  них  у  безоднях  між  словами.  І  все  наше  життя  –  це  пошук  розуміючого  читача.  Переважно  марний  пошук.  Геніїв  (і  не  тільки  геніїв,  але  й  пересічних  письменників)  не  розуміли  сучасники.  У  кращому  випадку  їх  зрозумів  хтось  із  нащадків,  і  то  хибно.

Сучасний  постмодерновий  світ  все  більш  розвивається  по  законам  дзену  –  істина  передається  від  серця  до  серця  –  позавербально.  Люди  обмінюються  беззмістовними  фразами,  єдиний  зміст  який  доходить  до  співбесідника:  «Ти  хороший».  Все  інше  губиться  або  спотворюється.

Страшно  жити  в  світі  який  позбавлений  мети.  Всі  живуть  не  в  ім’я  чогось  (пізнання,  пошуку  істини,  прекрасного  чи  створення  досконалого  суспільства),  а  просто  тому,  що  живуть.  За  щось  чи  проти  чогось  виступають  виходячи  з  концепції  мурашника  –  так,  мовляв,  краще.  Суспільство  все  менш  цінує  індивідуальність,  особистість.  Зазирати  в  майбутнє  стає  сумно.  Щось  подібне  відбувалось  в  часи  Конфуція  –  цивілізація,  як  тоді,  так  і  зараз,  болісно  шукала  ідеал  після  краху  традиційних  цінностей.  Тоді  вихід  знайшовся  у  створенні  цілісних  світоглядних  концепцій,  за  які  люди  тримались,  як  за  соломинку  у  вихорі  суспільного  буття.

Мене  завжди  дивувало,  що  творці  найбільш  геніальних  світоглядів,  які  визначили  свідомість  людей  на  тисячоліття  вперед  були  сучасниками  або  майже  сучасниками:  Будда,  Махавіра,  Конфуцій,  Лао  Цзи,  Сократ…  На  зламі  епох  основну  заповідь,  яку  дарували  людсву  ці  дуже  різні  мислителі,  можна  назвати  одним  словом  –  гуманізм.  Чи  зуміємо  ми  на  новому  зламі  епох,  напередодні  великих  потрясінь  для  всього  людства  зберегти  і  понести  далі  цю  заповідь  –  хто  знає…

Всю  творчість  сумного  Діно  Буцатті  можна  пілсумувати  однією  фразою  –  людина  повинна  лишатися  людиною  навіть  у  нелюдських  умовах.  У  ХХ  столітті  хворе  індустріалізоване  суспільство  охопили  антигуманні  ідеї  –  Ленін,  Гітлер,  Сталін,  Муссоліні,  Мао,  Пол  Пот  –  всі  вони  заперечували  «абстрактний  гуманізм»,  вважали,  що  можна  принести  міліони  людей  в  жертву  утопічним  ідеям  побудови  «досконалого»  суспільства,  були  по  суті  виразниками  однієї  людиноненависницької  ідеології  антигуманізму.  Тільки  дещо  різних  варіантів.

Нині  суспільство  знову  перебуває  на  зламі:  попереду  маячать  привиди  глобальної  екологічної  кризи,  перенаселення,  хронічного  дефіциту  ресурсів,  виснаження  біосфери.  Умови  створюють  нове  поживне  середовище  для  рецидивів  комуно-фашизму.  Чи  виробило  людство  імунітет  до  цих  захворювань,  чи  знову  буде  крутитися  божевільна  рулетка  самознищення  людства,  залежить  від  самих  людей.  В  тому  числі  і  від  нас.

(Світлина  автора  есею.  На  світлині  -  залишки  давнього  дольмену  доби  неоліту  в  Карпатах.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753799
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2017

Тенденції сучасного донецького есею

                                                                   «...одбивай  похоронні  такти,
                                                                           барабане  печалі!
                                                                           Стукай,  серце,  
                                                                           про  скорий  кінець!
                                                                           Оплесків  не  буде
                                                                           засміяному  барабанщику,
                                                                           велетенському  барабанові
                                                                           всіх  сердець.»
                                                                                                 (Ґео  Шкурупій  «Барабан  печалі»)

Писати  есей  про  есеї  справа  невдячна.  Особливо,  коли  під  сучасним  есеєм  розумієш  есей  ХХ  –  ХХІ  століть  –  не  менше.  А  писати  есей  про  донецькі  есеї  справа  невдячна  в  квадраті.  А  про  сучасний  і  поготів.  Одразу  посипляться  закиди  в  суб’єктивізмі.  Так  начебто  в  модернізмі  було  чи  може  бути  щось  об’єктивне.  Об’єктивність  померла  разом  з  Флобером  –  вона  ще  жила  у  його  романах,  а  потім  поспішили  заколотити  її  агонізуюче  тіло  летаргічної  красуні  в  соснову  труну  декадентських  новел  і  покласти  на  її  свіжу  могилу  трояндовий  вінок,  коли  ще  пісок  могильного  пагорбу  був  пухким  і  сипким.  Хто  в  цьому  винен?  Можливо,  Едґар  Аллан  По,  можливо  Шарль  Бодлер  –  вони  предтечі  цього  весняного  суб’єктивізму,  що  пахне  неолітом  і  степовою  травою.  Есей  завжди  був  суб’єктивним  –  така  його  природа  і  не  треба  мені  заперечувати.  Тим  паче  донецький  есей.  Як  новий  та  оригінальний  напрямок  есеїстики  донецький  есей  не  те  що  народився  –  він  виринув  з  металургійної  публіцистики  початку  ХХ  століття,  коли  урбанізм  вже  вважали  чимось  банальним.  Еміль  Верхарн  на  той  час  вже  був  прочитаний,  хоч  іще  не  забутий.  Але  вже  мертвий  –  трамвай  поставив  крапку  в  його  урбаністичних  медитаціях  –  польотах  над  Містом.  Шкода,  що  Еміль  Верхарн  не  зміг  побувати  в  Донецьку  –  тодішній  Юзівці.  Він  зміг  би  тоді  інакше  пояснити  невігласам  що  таке  Місто.  

Отже  донецький  есей  зробив  свій  перший  крик  новонародженого,  коли  божевільного  ХХ  століття  минула  чверть.  Це  були  екстраординарні  двадцяті  –  час  джазу,  постімпресіонізму  (Вінсент  ван  Гог,  Поль  Гоген,  Поль  Сезанн,  Анрі  Тулуз-Лотрек)  та  заперечення  старої  естетики.  Начебто  можливо  створити  нову  естетику.  Чим  завжди  вабив  мене  донецький  есей,  що  так  несподівано  з’явився  на  сторінках  різномовних  літературних  часописів  (навіть  англійських)  у  1925  році,  так  це  таким  собі  оптимістичним  конструктивізмом.  Так,  ніби  і  не  було  довгих  років  декадансу  в  літературі,  так  начебто  Чехов  і  не  писав  свою  «Палату  номер  шість»,  і  ніби  Чехов  зовсім  не  з  тутешніх  країв  –  не  з  донецьких  і  про  нього  можна  забути.  Донецьк  (тоді  ще  Юзівка)  багатьма  літераторами  того  часу  (від  Михайля  Семенка  до  Андрія  Чужого)  не  сприймалось  як  місто  літературне.  Зрештою,  так  воно  і  було  –  тоді  на  літературу  в  Донецьку  дивились  як  на  щось  вторинне  і  додаткове,  як  на  приправу  до  спагеті  життя,  як  на  мастило  до  паротягу  промисловості.  Літературними  містами  в  Степовій  Елладі  в  той  час  вважали  крім  Харкова  ще,  звісно,  Одесу,  Таганрог,  Полтаву,  Січеслав  і...  І  все.  Київ  вважали  містом  літописів,  а  не  літератури.  А  літопис  з  точки  зору  тогочасних  модерністів  це,  звісно,  не  література  –  це  минуле.  А  тут  (аж  раптом)  без  попередження  з’явився  донецький  есей  і  то  зовсім  не  публіцистичний.  І  зовсім  не  «південної  школи  есеїстики».  Та  взагалі  не  південної  шкли  літератури!  Це  парадокс:  елегії,  сонети,  рондо,  канцони  у  тогочасній  Юзівці  (пардон,  тоді  уже  Сталіно)  були  типово  «південними»,  а  от  есеї...  Цікаво,  що  тогочасні  критики  чекали  від  донецьких  літераторів  того  часу  переважно  нарисів,  репортажів  та  виробничих  романів  (що  теж  багатьма  авторами  писалося),  але  аж  ніяк  не  есеїв.  

Перший  збірник  есеїв,  що  був  написаний  в  Юзівці  на  початку  20-тих  називався  «Гроно»  і  вийшов  він  друком  в  Харкові  в  1925  році  під  егідою  людей,  що  через  рік  створили  ВАПЛІТЕ.  Причому,  на  першій  сторінці  зазначається:  «Есеї  та  нариси»,  а  нижче:  «Харків  Літературний  ярмарок  1925»,  хоча  часопису  «Літературний  ярмарок»  тоді  ще  не  існувало  і  видавництва  такого  так  само  і  тим  паче,  але  судячи  по  всьому  ідея  такого  альманаху  висіла  в  повітрі.  У  цьому  збірнику  опублікувалися  кілька  авторів,  що  потім  були  незаслужено  забуті.  Це  зокрема  Денис  Нетреба  (псевдонім  Петра  Іванова  (1896  -  1937),  Степан  Гуляйвітер  (псевдонім  Христофора  Гольштейна  (1900  -  1937)  та  П’єр  Морен  (псевдонім  Григорія  Гарбузенка  (1899  -  1937).  Збірник  складається  з  двох  нерівнозначних  частин:  це  есеї  літературознавчого  та  філософського  спрямування  та  нариси  на  тему  індустріалізації.  Останній  нарис  так  і  називається:  «Індустріалізація».    Як  на  мене  цей  нарис  –  абсолютно  бездарно  написана  писанина,  що  складається  з  газетним  штампів  і  гасел  того  часу  і  не  становить  навіть  історичної  цінності.  Підписаний  він  якимось  Іваном  Ковальським  –  хто  це  такий  невідомо.  Може  це  колективний  псевдонім,  або  черговий  псевдонім  когось  з  есеїстів,  що  захотів  лишитись  incognito.  Судячи  по  всьому  цей  нарис  і  два  інших  нариси  –  менш  графоманські  («Кроки  прогресу»  та  «Поступ  металургії»)  були  написані  і  поміщені  в  цей  збірник  з  єдиною  метою  –  замилити  очі  цензурі.  Автори  ніби  писали  собі  тест  індульгенції  чи  то  робили  такою  писаниною  собі  щеплення  від  розстрілу.  Хоча  це  не  допомогло  в  майбутньому  –  у  страшних  тридцятих.  Автори,  звісно,  перебували  в  полоні  комуністичних  ілюзій  –  це  відчувається,  багато  чого  утопічного  тут  написано  щиро.  Більшовицький  режим  у  ті  роки  ще  не  був  таким  людожерським,  але  чекісти  вже  стигли  показати  своє  звіряче  обличчя  і  можна  було  б  ще  тоді  зрозуміти  все,  але  люди  люблять  сподіватися  на  краще  і  вірити  в  прекрасне.  Мовляв,  всі  ті  жахіття  червоного  терору  минуться,  і  настане  нове,  світле.  Їм  так  хотілось  вірити  в  «Загірну  комуну»,  в  УСРР  та  загальне  братерство  (з  ким?  З  оцими?).  Цікавлять,  звісно,  есеї,  а  не  нариси  про  «розвиток  промисловості»  та  «поступ  пролетаріату».  Такі  есеї  як  «Нескінченні  перспективи»,  «Дороги  прозорих  паротягів»,  «Думки  після  зими»,  «Місто  і  ранок»,  «Веселощі  сумного  П’єро»  вражають  свіжістю  та  динамічністю.  Більшість  тексту  присвячена  тогочасному  панфутуризму,  в  який  автори  були  просто  закохані.  Але  ця  любов  не  була  взаємною.  Панфутуристи  сприйняли  ці  есеї  як  просто  літературну  критику  в  рамках  тодішньої  «літературної  дискусії».  Михайль  Семенко  назвав  цей  збірник  «критиканством  волохатих  троглодитів»,  Ґео  Шкурупій  сказав,  що  «краще  б  вони  писали  крейдою  на  паркані  вірші  про  труби  заводів»,  Юліан  Шпол  висловився,  що  ці  есеї  «кумедні  роздуми  писарів  про  поезію,  яку  вони  ніколи  не  розуміли».  Чому  панфутуристи  так  образились  на  авторів  «Грона»,  чому  так  відреагували  –  неясно.  Можливо,  справді,  ці  автори  виглядали  блідо  на  фоні  есеїв  та  памфлетів  Миколи  Хвильового,  можливо  просто  в  той  час  ніхто  нікого  розуміти  не  хотів  –  всі  хотіли  лише  висловитись.  Так  чи  інакше  цей  збірник  був  всіма  забутий.  Автори  збірника  «Гроно»  більше  не  писали  есеїв,  а  в  1934  році  були  заарештовані  в  тій  же  Юзівці  (Сталіно)  майже  одночасно  –  20  та  21  вересня.  Можливо,  слідчий  вирішив  заарештувати  їх  саме  тримаючи  в  руках  збірник  «Гроно»  і  довідавшись  справжні  імена  авторів.  Потім  всі  троє  були  засуджені  на  10  років  таборів  за  «шпигунську  діяльність»  і  «антирадянську  літературну  змову».  Не  виключно,  що  всі  троє  пішли  по  одному  етапу.  Так  чи  інакше,  всі  троє  опинилися  на  Соловках  у  сумнозвісному  СЛОНі,  а  в  1937  році  вони  були  розстріляні  за  вироком  «трійки».  Ходили  вперті  чутки,  що  вони  не  були  розстріляні,  а  були  повантажені  на  списаний  корабель  разом  з  іншими  в’язнями  рокованими  на  страту  і  цей  корабель  був  зумисно  затоплений  в  білому  морі  –  таку  вигадали  страту  «лицарі  плаща  і  кинджала»,  точніше  «м’ясники  маузера  та  шкірянки»  для  економії  часу.  

У  тридцяті  роки  писати  і  публікувати  есеї  стало  неможливо.  Сам  факт  написання  есею  був  вироком.  Статті  літературної  критики  перетворились  або  у  форму  доносів  (негативний  відгук  мав  наслідком  арешт)  або  пустим  славослів’ям  бездарної  і  беззмістовної  писанини.  Але  були  автори,  в  тому  числі  і  в  майбутньому  Донецьку  (і  вже  не  Юзівці)  які  писали  есеї.  Більше  того,  вони  наважувались  ці  есеї  зберігати.  Зберігати  рукописи  в  ті  часи  було  небезпечно.  Сам  факт  наявності  рукопису  в  людини,  що  не  була  офіційним  письменником  був  вироком.  Люди,  які  щось  писали,  особливо  вірші,  написавши  вчили  це  напам’ять,  а  потім  рукопис  знищували.  Але,  як  це  не  дивно,  саме  в  пост-Юзівці  (постлітературному  на  той  час  місті)  жив  Марк  Клаппен  (1902  -  ?),  що  лишив  по  собі  цілу  низку  блискучих  есеїв.  Про  його  життя  майже  нічого  невідомо.  Кажуть,  що  він  походив  з  українізованої  німецької  родини  (колоністи  херсонських  степів),  в  молодості  він  працював  помічником  машиніста  паротягів,  а  потім  працював  механіком  у  колійовій  майстерні  по  ремонту  все  тих  же  паротягів  –  «залізних  слонів  води».  Так,  принаймні,  він  про  них  писав.  Прекрасно  усвідомлюючи,  що  єдиним  вартісним  явищем  у  цьому  світі  є  література,  він  писав  есеї  саме  про  неї  (про  що  ж  іще?  Невже  про  театр?  Так  життя  –  це  форма  театру,  а  воно  жахливе...).  Про  сучасних  авторів  писати  есеї  було  неможливо  –  щоб  не  було  написано  чи  негативне,  чи  позитивне,  але  якщо  воно  було  написане  у  формі  есею,  це  автоматично  ставало  доносом  і  вироком.  Лишалось  писати  або  тільки  про  авторів  минулого  (і  то  далекого,  бо  лишались  в  совітах  родичі  померлих  письменників  і  поетів)  або  про  авторів  далекого  майбутнього.  Але  зазирати  в  майбутнє  Марк  Клаппен  не  вмів  чи  то  не  хотів.  А  було  би  страшенно  цікаво,  якби  він  написав  есей,  скажімо,  про  Йосипа  Бродського  чи  Сергія  Довлатова.  Але  це  мрії  за  межею  реальності.  Есеї  він  писав  про  творчість  Данте  Аліг’єрі,  Джованні  Боккаччо  та  Франческо  Пертрарки.  Судячи  по  чисельним  цитатам,  якими  всипаний  кожен  есей  їх  твори  він  читав  на  мові  оригіналу,  яку  знав  блискуче.  Де  він  взяв  твори  цих  авторів  італійською  і  де  він  вивчав  мову  пісень  моря  і  винограду  –  незрозуміло.  Але  явно  з  перекладами  він  був  не  знайомий.  Також  він  був  не  знайомий  з  есеєм  Осипа  Мандельштама  про  Данте  (що  і  не  дивно),  хоча  читав  критичні  роботи  Де  Губернатіса  «Петрарка  та  його  ювілей»,  Кореліна  «Потрарка  як  політик»,  Зайцева  Б.  К.  «Данте  та  його  поема»  та  книгу  Ландау  «Die  Quellen  des  Decameron»  німецькою  мовою,  яку  він  теж  знав  блискуче.  Про  це  ми  можемо  сказати  напевно  виходячи  з  чисельних  цитат  і  згадок  цих  авторів  у  тексті  есеїв.  І  хоча  відчувається,  що  Марк  Клаппен  слабко  орієнтувався  в  історії  Італії  раннього  ренесансу  і  проторенесансу  та  й  в  самій  атмосфері  тріченто  та  квадріченто,  але  його  есеї  вражають  блискучою  та  оригінальною  стилістикою,  літературними  прийомами,  метафорами  –  всім  тим,  що  робить  есей  перлиною  прози.  Найбільш  віртуозно  написані  есеї  «Той,  хто  зазирнув  за  межу»,  «Вітер  у  кроні  лавра»,  «Сміх  і  сльози  під  час  чуми»,  «Пісні  про  лагідне  сонце»,  «Mare  Nostrum».  Що  вражає  в  цих  есеях,  так  це  відчуття  якоїсь  безмежної  меланхолії,  що  ховається  за  кожним  рядком  тексту.  Якби  Ґео  Шкурупій  міг  би  дожити  і  прочитати  ці  есеї  він  назвав  би  їх  безперечно  «Барабанами  печалі»  -  настільки  вони  насичені  безнадією.  Інквізиція  вічна,  бо  вічні  тирани  думки,  урбанізм  спотворює  людину,  машини  великого  міста  знищують  в  людині  людину  і  лишають  тільки  оболонку  і  видимість  людини,  антигуманний  напрямок  розвитку  суспільства  закономірний  і  ніякі  гуманісти  не  можуть  цьому  завадити,  всі  ми  –  всі  люди  приречені  блукати  колами  пекла,  це  суть  земного  існування,  людина  гріховна  по  своїй  суті,  кожен,  хто  творить  текст,  творить  його  під  час  вічної  чуми,  яка  ніколи  не  закінчується.  Краса  ілюзорна,  а  цивілізація  рухається  від  культу  краси  античності  до  культу  потворності  індустріального  суспільства  –  ось  тільки  деякі  думки  які  випливають  з  підтекстів  цих  есеїв.  Такого  «антиурбанізму»  годі  шукати  у  будь-якого  автора.  І  одночасно  з  цим  заперечуючи  урбанізм  автор  не  показує  альтернативи.  Його  песимізм  остаточний.  Подібний  песимізм  ми  можемо  знайти  хіба  що  у  Діно  Буцаті  в  «Татарській  пустелі»  і  то...  Під  кожним  есеєм  автор  вказував  час  написання  і  місце.  Наприклад,  «Юзівка,  1934».  Писав  саме  «Юзівка»,  а  не  «Сталіно».  Так  написати  в  той  час  вже  було  смертним  вироком.  Але  для  нього  це,  певно,  було  принципово.  Зрозуміло,  що  опубліковані  ці  есеї  на  той  час  бути  не  могли,  автор  писав  «у  стіл»,  для  себе,  без  будь-якої  надії  на  публікацію.  І  все  таки  ці  есеї  побували  в  стані,  коли  їх  можна  було  читати  відчуваючи  запах  типографської  фарби.  Під  час  Другої  світової  війни  рукопис  потрапив  на  Захід  і  був  опублікований  в  Бостоні  (З’єднані  Стейти  Америки)  в  1958  році  мізерним  накладом  в  300  примірників.  Книжка  вийшла  під  назвою  «Крізь  темряву  з  Данте.  Есеї  та  проби.»,  далі  зазначається:  «Бостон.  Видавництво  Смолоскип.  1958».  У  книжці  є  невелика  передмова  (півсторінки)  підписана  «Н.  К.»,  де  зазначається,  що  автор  був  «знищений  червоною  Москвою».  Для  мене  це  не  очевидно  –  доля  Марка  Клаппена  лишається  невідомою.  Його  дочка  –  Катерина  Клаппен  стверджувала,  що  Марк  Юлійович  Клаппен  був  заарештований  30  грудні  1940  року  в  Харкові,  коли  відвідував  свого  знайомого  Роберта  Маєрштейна  на  його  квартирі  разом  з  господарем.  Так  чи  інакше,  але  по  ньому  пропав  і  слід.  Яким  чином  рукопис  потрапив  на  захід  –  невідомо.  Загадковий  Н.  К.  про  це  нічого  не  пише.  Злі  язики  мололи,  що  цей  Н.  К.  і  був  сам  Марк  Клаппен,  що  з  таборів  ГУЛАГу  потрапив  у  Червону  армію,  звідти  внаслідок  оточення  в  німецьку  окупацію,  потім  з  біженцями  на  Захід,  бо  мовляв  тільки  йому  і  було  відомо,  де  зберігаються  рукописи  в  Юзівці.  Але  я  цьому  не  вірю.  Рукописи  на  Захід  міг  вивезти  будь-хто,  кому  вони  потрапили  до  рук.  Цікаво,  що  видання  збірника  фінансував  Патрік  О’Доннелл  –  римо-католицький  священик  та  єпископ  Бостона  ірландського  походження  (написав  це  і  подумав  –  було  б  дивно,  якби  людина  з  іменем    Патрік  О’Доннелл  була  не  ірландського,  а  якогось  іншого  походження,  наприклад,  українського.  Хоча  Катерина  Маркевич  була  ірландкою  –  всіляке  буває...)  Зберігся  навіть  лист  якогось  Джованні  Петруччо  да  Патріка  О’Доннелла.  Дозволю  собі  привести  його  повністю  –  текст  невеликий,  переклад  з  англійської:  «Ваша  Ексцеленціє!  Звертаюсь  до  Вас  з  проханням  –  профінансувати  видання  книги,  бодай  мізерним  накладом.  Рукопис  цікавий  з  різних  точок  зору.  Книга  присвячена  дослідженню  творчості  італійських  поетів  і  письменників  часів  Авіньйонського  Полону.  Автор  книги  був  вбитий  комуністами  і  безперечно  був  глибоко  віруючою  людиною  і  католиком.  Я  переклав  ці  статті  італійською,  на  видання  бракує  коштів,  крім  того  у  мене  нині  є  інші  видатки  на  справу  нашої  Святої  Церкви.  Tempus  dicam  in  quo  est  realis  aurum  et  in  quo  est  unde  falsa.  З  повагою,  щиро  Ваш  Джованні.»  Зазначу,  що  книга  вийшла  двомовна  –  українською  та  італійською.  Переклад,  до  речі,  не  витримує  ніякої  критики.  Зокрема,  слово  «безнадія»  було  перекладено  як  «impotenza»,  що  зовсім  не  коректно...  Книга  була  не  помічена  ні  в  діяспорі,  ні  тим  паче  в  Україні.  Про  Донецьк  я  вже  мовчу.  Добре  хоч  не  канула  в  Лету,  як  багато  інших  книг  і  творів,  вже  навіть  опублікованих...  

Щодо  подальших  спроб  донецького  есею  (про  розвиток  мова  не  йде)  згадаю  Володимира  Прунька  (1938  –  1999),  що  писав  есеї  в  1962  –  1969  роках  і  навіть  пробував  їх  опублікувати.  але  марно.  Окремі  його  есеї  були  опубліковані  тільки  в  1996  році  –  альманах  «Сторожа»  (Харків,  видавництво  «Рекс»).  Побачили  світ  есеї  «Етюди  на  даху  хрущовки»,  «Художник  і  його  коханка  Муза»,  «Роздуми  після  Гемінгвея»,  «Ротор».  Мотиви  есеів  доволі  сумні.  Основна  тема  –  криза,  яка  мала  місце  в  розвитку  малярства  в  Европі  та  Бразилії  у  повоєнний  час,  безперспективність  сучасної  цивілізації,  так  званий  «кінець  філософії»,  що  на  думку  автора  неминучий  у  сучасній  йому  культурі.  По  суті  ці  есеї  теж  «барабани  печалі».  На  час  публікації  автор  не  тільки  давно  втратив  інтерес  до  есеїстики,  але  і  перебував  у  психіатричній  лікарні  міста  Донецька  після  глибокої  депресії,  що  тривала  більше  10  років.  

Донецький  есей  живе.  Як  це  не  дивно  і  нині.  Періодично  трапляються  досить  цікаві  публікації  есеїв  різних  авторів  різної  статі  і  віку,  що  родом  з  Донецька.  Тенденція  простежується  все  та  ж  –  основні  мотиви  есеїв,  не  залежно  від  теми  -  печаль,  меланхолія.  Сподіваюсь,  що  з’являться  вартісні  твори,  що  будуть  гідні  обговорення.  Байдуже,  що  вони  будуть  «барабанами  печалі»  чи  то  «флейтами  журби»...                                    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753796
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2017

Попіл спогадів

                       «Цей  вбогий  рельєф,  
                         Де  прощальним  дарунком  Неба
                         Вулканічний  попіл  засипає  село...»
                                                                                   (Татіхара  Мітідзо)

Моє  рідне  селище  
Засипає  попелом  спогадів.
Стежка,  що  веде  в  минуле
Чебрецем  пахне  –  рожевим  як  сон.
Збираю  той  попіл  жменями,
Забирає  той  попіл  вітер  –  
Вітер  епохи,
Несе  той  попіл  по  світу  вітер  –  
Вітер  тьми.
Моє  рідне  селище  фарбоване  в  чорне
(Там  –  в  минулому),
Моє  селище  шукачів  каменю
Чорного,  але  вогненного.
Моє  селище  дігерів-копачів,
Шукачів  давно  зниклого,
Давно  схованого  –  там,  в  глибинах,
У  безоднях  темних,
Серед  тверді  непрозорої
Там.
Розгрібаю  той  попіл  спогадів,
А  він  все  падає,  падає,  падає  –  
Наче  сніг.
Що  шукаю  я  там  –  за  Горою  Лисою,
За  балкою  Сніжною,  Глухою  та  заметеною,
Серед  дубів  давно  зрубаних,
Серед  хат  давно  спалених,
Серед  колій,  що  ведуть  у  ніщо?
Себе.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753104
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 30.09.2017

Осінній шлях

   «Шлях,  що  з  божевіллям  часом  межує,
       Шлях,  що  губиться  між  машин  і  трамваїв,
       Шлях,  що  веде  навпростець...»
                                                                                     (Муроо  Сансей)

А  осінь  у  Скіфії  
Так  само  сумна  як  війна.

Може  колись  ось  так  і  помру,
Споглядаючи  жовте  листя
І  слухаючи  спів  осіннього  вітру,
Коли  шлях  осені
Дійде  до  хиткого  мосту  –  
Дерев’яного  мосту
Над  потоком  Часу
Між  двома  існуваннями.

А  осінь  у  Скіфії  
Так  само  сумна  як  війна.

Вона  блукає  між  людей  і  собак,
Між  машин  і  трамваїв,  
Мимо  будинків,
Двері  яких  завжди  зачинені,
Навіть  для  осені,
Навіть  для  осіннього  вітру,
Навіть  для  сліпих  подорожніх,
Навіть  для  кота,  що  бавиться
З  Часом,  як  з  мишею.

А  осінь  у  Скіфії  
Так  само  сумна  як  війна.

І  хай  над  рівниною
Летять  зітхання  глухі
Осіннього  вітру,
Я  знаю:  мій  шлях
Тут  –  стежею  асфальтною,
Що  в’ється  гадюкою  
Містом  байдужих  людей,
Біля  дерев,  що  гублять
На  твердь  землі
Блискучі  брунатні  горіхи:
Стук,  стук,  стук.
Бруківка  австрійська,
Важке  помпезне  бароко
Рудих  кам’яниць
І  книжка  зім’ята
(Наче  листок  осені)
Поета  давно  померлого
З  островів,  де  звикли  люди
Співати  про  смерть.
Вітер  сарматів,  трава  Кімерії.

А  осінь  у  Скіфії  
Так  само  сумна  як  війна.
А  осінь...
Так  само  як  кожна  війна
У  нашій  Загірній  Країні
Сумна  чи  весела  –  хто  зна,
І  пісня  сумна  як  весела  війна
А  осінь...
Як  міст  над  рікою,  
Як  шлях  над  водою,
Як  смерть  над  журбою,
Як  ми  над  війною  –  
Сумна.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752583
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2017

Поле вестготів

           «Серед  жовтих  хлібів
               пара  черлених  волів.
               В  їх  рухах  
               ритми  давніх
               дзвонів...»
                                                     (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Я  блукаю  
Серед  подертого  шовку  Неба,
Серед  ластовиння  
Кирпатого  бешкетника  Сонця.  
А  моїх  волів  черлених  жене  Час-сколот:
Туди  –  за  обрій  чеснот,
Туди  –  в  жовту,  як  сніп,  Іспанію,
У  Толедо  на  торжище,
На  забій  –  на  арену,  
Матадору  фантасмагорій.
А  ми  мандруємо  шляхом  зоряним
До  моря  гнилого  соленосного-соледарного:
Біло,  біло,  біло  –  у  мішок  по  жмені  їдкій,
А  може  ми  теж  матадори  –  
Тільки  в  минулому,
У  сонячному,  неприкаяннаму,
У  шкіряному  годиннику  вестготів.
А  я  все  блукаю
За  сонцем  услід
Шукаючи  Андалусію-тугу
Навпіл  –  шмат  війни  горожанської,
Шмат  кориди,  шмат  тачанки
І  вогонь  скоростріла  –  
Просто  осінь  –  про  літо  жарке  спогади:
Кожний  листок  золотий  –  
Шматок  літа  іспанського
Не  в  той  край  занесений,
Не  тим  гідальго,  але  на  арену
Де  глядачі  сліпі  жадають  видовища.
На  арену,  де  Гемінгвей  бородатий
Розкаже  тобі  кавалок  казки  
Про  полювання
Чи  то  на  слонів,  чи  то  на  левів  зубатих
Чи  то  на  заброд  –  
На  волохатих  варварів.  
А  я  все  бреду  
Полем  жовтим  вестготським
Гішпанським  та  іберійським
Сарматом-номадом
Малюючи  автопортрет
Дивака-гідальго.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751939
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.09.2017

Годинники зупинились

             «Подивився:
                 Годинник  стоїть.
                 Серце,
                 Неначе  його  хто  ковтнув,
                 Поринуло  знову  в  печаль...»
                                                     (Ісікава  Такубоку)

Всі  годинники  зупинились:
Ніхто  вже  час  не  міряє  –  
Ні  вздовж,  ні  в  поперек.
Часоміри  затихли,
Наче  ковтнули  рибину  –  
Ту,  холодну,  що  тхне  аміаком,
Ту,  банькувату,  в  очі  якої  
Зазирав  Торквемада,
Лускою  якої  
Засипало  срібним  попелом
Не  одні  Помпеї  розпусні.
Годинникарі
З  останнім  живим  дзигарем
Пішли  у  вигнання  
Шляхом  битим-розбитим,
Білим  шутером  всипаним.  
А  може  то  сам  Час  
На  людей  прогнівався?
Чи  може  бог  коліщаток,
Демон  зілля-дурману,
Що  планетами-кульками  бавиться
Поселив  нас  серед  болота  «сьогодні»
І  застеріг  думати
Про  прийдешнє
Навіть  йому  неясне....  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748456
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2017

На краю

                           «Ах,  тут,
                               На  краю  Батьківщини,
                               Пив  я  вино.
                               Неначе  сьорбав
                               Осад  печалі…»
                                                             (Ісікава  Такубоку)

           Тезці  і  побратиму,  
           людині  і  повелителю  блискавок.  Щиро.  

На  краю  Батьківщини
Там  –  на  кресах,
Де  вітер  залізний
Лишає  присмак  вина
У  кожному  ковтку  подихів,
На  межі  Вітчизни,
Дідизни,  чужим  глитаєм  шматованої,
Ми  пили  вино:
Гірке,  полинове:
Щодня  повітря  ковтаючи
Навпіл  з  димом-саваном:
На  кресах
Моїх  степів  синьооких
Зазирав  у  душі  наші  бурлацькі
Час  оком  відьми  кипчацької,
Босоркані  волохатих  номадів,
Оком  камінної  баби  сарматів-кобилоїдів.
Там,  під  небом  китайської  порцеляни,
Що  тріскалась  
Мереживом  Арахни-злодійки,
На  кресах  Вітчизни  
Лезом  ножа  з  ран  своїх  виймаючи  скалки
Епохи-потворки,
Ми  пили  вино
Зрадливої  жінки-осені,
У  вени  вбираючи
Воду  ріки  мідної,
І  несли  вулики
Бджіл  гостродзьобих  –  
Туди  –  за  піраміди  чорні.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2017

Любити будильники

     «Щоранку,  щоранку
         Модну  китайську  пісеньку
         Награвав  мені
         Той  будильник  –  
         Ах,  як  любив  його!»
                                       (Ісікава  Такубоку)

А  я  теж  люблю  будильники:
Оті  –  живі,  оті  –  хвостаті,  
Оті  –  кольорові  і  голосисті,
Що  колись  проспівали  кінець
Лицедію  на  троні  –  Нерону.
А  я  теж  люблю  будильники,
Що  люблять  порпатись
У  купах  сміття
Ще  тоді  –  на  досвітках,
Ще  там  –  на  околицях  світу,  
На  околицях  Розуму,
За  межею  добра  і  зла.  
А  я  теж  люблю  будильники
З  тріпотінням  живого  серця  –  
Крові  живої  келихом,
Гонорових,  як  саме  сонце.
Вони  не  дають  спати
Людям  з  вічно  сонними  душами,
Вони  не  дають  бачити
Сни  темні  і  моторошні,
Їх  зображають  знаками
На  хатах,  мічених  полум’ях,
Їх  вишивають  червоним
На  рушниках  нареченої-смерті,
Вони  віщують  пожежу  –  
Пожежу  заграви-світанку:
Живі  дзьобаті  будильники:
Птахи  патлатого  сонця,
Птахи-провісники  світла.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2017

Дзеркало на продаж

   «Підійшов
       До  крамниці  дзеркал...»
                                             (Ісікава  Такубоку)

Цей  світ  –  це  крамниця  дзеркал.
Кожне  око  вола  від  роботи  втомленого,  
Кожне  крило  метелика  з  тінями  літа,
Кожен  пазур  крука,  що  ситий  падлом  –  
То  свічадо,  в  яке  зазирає
Сліпа  дівчина  Сонце.
Приходять  в  цю  крамницю-шибеницю
(Для  шибеників  марнословів)
З  монетами-каменями
(Навчилися  жебраки-королі
Карбувати  монети  з  каменів)
Люди  з  зеленими  віями-повіями:
Міняють  камені  на  свої  відображення:
Кричать  їм  крамарі  босоногі:
Купіть  замість  відображення  дзеркало,
А  вони  пальцями  
По  струнах  цих  гострих  поглядів
Відображень  себе  у  дзеркалах  нескінченних:
Може  хоч  десь  ще  є  музика  –  
Не  нашими  кристалами  солена,
Не  нашим  залізом  кривавлена:
Бо  навіщо  ж
Бо  чого  ж
Бо  ніколи  ж  –  
Нам  помирати  час,  а  ви  в  дзеркало
Зазирати  вчились  і  марно,
Тепер  продаєте  за  безцінь  чи  то  фарбуєте
Світло  своє  чорними  літерами:
Наче  цей  світ  закіптюженими,
Непрозорими
Як  зворотній  бік  дзеркала.
Куди  зазирати  не  вільно.
Нікому.  Навіть  вам...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747573
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2017

Повернення

                                   «Коли  навіть  ім’я  його  забули
                                       Він  повернувся...»
                                                                                   (Ісікава  Такубоку)

Він  повернувся  –  
Тінню  старого  ясена,
Криком  сови  серед  ночі  тужливих  снів,
Шурхотом  миші
На  горищі  порожньої  хати  минулого,
Жеботінням  струмка
Серед  лісу  торішніх  снів.
Він  повернувся  –  
Вологим  туманом  дощавої  осені  світу,
Світлом  місяця  холодної  ночі  буття,  
Квіткою  звіробою,
Холодом  джерела,
Стукотом  крапель  дощу
(Того,  що  падав  сьогодні
На  мій  тимчасовий  прихисток).
Він  повернувся  –  
Круговертю  сонця  над  отарою  хмар,
Останнім  променем  вечора,
Першим  променем  ранку.  
Він  повернувся  –
Жаром  вогню,
Тишею  вересневого  лісу:
Мокрого  і  сумного,  як  наше  минуле
(Вересовий  трунок),
М’якістю  моху,  твердістю  каменя,
Блиском  металу  і  легкістю  дерева,
Світлом  і  темрявою
(Заплющую  очі).
Він  повернувся.
Він  поруч.
Незримий  для  всіх.
Але  не  для  мене...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745734
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.08.2017

Ноктюрн нірвани

 «...  Крізь  тебе,  крізь  мене
             Котить  хвилі  свої  Порожнеча,
             На  світанку  –  прожилками  крові,
             Мертвою  маскою  гіпсу,  де  щойно  застигло
             Миттєве  страждання  пробитого  Місяця...»
                                                                       (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Дзеркало
В  яке  зазирнула  ніч
Висить  на  стіні  між  світами  «вчора»  й  «дотик».
Тільки  темрява
Крізь  яку  проростає  трава
Так  само  нечутно,  так  само  незримо
Як  кванти  моїх  меланхолій  –  
Джазових  ретроілюзій.
Федеріко  зіграв  на  гітарі
Ноктюрн  Порожнечі
Перш  ніж  піти  –  по-іспанськи.  
Країна  загірна  моїх  мрій  кольорових
Стала  садом  ноктюрну
В  якому  прозорі  яблука  
Дозволяють  побачити  тьму  –  
Ту,  що  там,  у  нірвані  –  
Царстві  вічного  спокою.  
Та,  за  межами  скла,
Там,  де  око  втомилось  бути  вітрилом
Джаз  Порожнечі  грає  дивак  
МузИка-безхатько  Час.  
Я  ледве  торкаюсь  леза  ножа
(А  він  теж  металеве  дзеркало)
І  думаю  необачно:
Якщо  у  кожне  свічадо  Ніч  зазирне,
Якщо  кожен  почує  
Ноктюрн  нірвани?
Погризене  яблуко  
Планети  Земля,
Пісня  першого  землероба,
Що  помер  на  світанку...  
А  пам’ятає  тьму,
Яка  панувала  у  просторі,
Де  зірки  всі  без  винятку
Згасли  на  мить...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743764
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2017

Передчуття світанку

           «...Тоне  в  краплі  зіниці  все  сяйво  земне.
                     Півень  кричить  –  заспів  довговічного  горла...»
                                                                                             (Федеріко  Ґарсія  Лорка)  

Синім  конем  скаче  провісник  світанку,
Сіріус  –  неба  блідий  поет  складає  касиди
Про  незримих  прочан  у  плямистих  сутанах.
А  я  бавлюсь  у  гру  індійську  з  пані  примхливою
На  ймення  Самотність.  Бавлюсь  фігурами
Що  звуться  передчуттями  –  світанку.  Чи  може
Візиту  кулі  огненної,  імення  якої  Сонце.
Чи  стане  мені  безодень  зіниць,  щоб  втопити
Все  світло  –  біле  як  спалах  агонії,  як  цвіт  анемони?
Місто  порожнім  келихом  у  найтемнішу  годину  –  
Перед  світанком  –  жадає  бути  повним  вином  Світла.
Серед  ночі  без  Місяця,  серед  ночі  бронзових  цезарів
І  мармурових  августів  –  порожніх,  як  шкаралупа  горіха
Бавлюсь  передчуттями.  Передчуттями  світанку.
Разом  з  птахами  кельтів,  яким  перерізали  горло
Щербатим  ножем  Беніто  болотяних  вепсів,
Чи  лезом  цирульника  Франсіско  мокшанського.  
Може  люди  в  брудних  халатах  не  знали,
Що  світанок  приходить  за  сірістю  Неба,
Опісля  найтемніших  годин,  найглухішого  часу,
Байдуже  –  крикне  вістун  довгохвостий  пророцтво
Чи  лежатиме  мертвим  –  ганчіркою  з  пір’я  
Серед  соломи  вчорашнього  дня  –  байка.  
Серед  моря  безсоння  лишається  бавитись  в  шахи:
На  тирсовій  дошці.  Без  королів  і  слонів.  
Серед  чорних  клітинок  ночі.  Серед  голок  зірок.  
Серед  сірості  передчуття
Світанку.    
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2017

Елегії Донецька

(Спроба  огляду  донецької  літератури  та  філософії)

                                                                             «Я  кличу  смерть  -  дивитися  набридло
                                                                                 На  жебри  і  приниження  чеснот,
                                                                                 На  безтурботне  і  вельможне  бидло,
                                                                                 На  правоту,  що  їй  затисли  рот...
                                                                                 ...........................  
                                                                                 І  на  мистецтво  під  п'ятою  влади,
                                                                                 І  на  талант  під  наглядом  шпика,
                                                                                 І  на  порядність,  що  безбожно  краде,
                                                                                 І  на  добро,  що  в  зла  за  служника!»
                                                                                                                                                             (Вільям  Шекспір)

Визнаю  –  з  деяким  здивуванням  я  відреагував  на  прохання  одного  мого  старого  знайомого  написати  огляд  донецької  літератури.  Я  ще  запитав  про  коректність  такого  терміну  «донецька  література».  На  це  мій  знайомий  (залишу  його  ім’я  incognito)  відповів,  що  якщо  існує  у  нашому  зворохобленому  світі  таке  поняття  як  «англомовна  ірландська  література»,  то  чому  б  і  не  бути  такому  поняттю  як  «донецька  література».  На  моє  питання,  що  він  має  на  увазі  під  цим  поняттям,  він  відповів,  що  хотів  би  бачити  втілення  на  папері  писання,  точніше  есею  про  поетів  і  письменників,  що  народились  в  Донецьку,  жили  і  писали  в  Донецьку.  І  це  все  одночасно.  Я  додав:  «І  померли  в  Донецьку»,  на  що  знайомий  відповів:  «Це  не  обов’язково  –  помирати.  Ну,  як  мінімум,  що  жили  і  писали  в  Донецьку  всеньке  своє  життя».  Справді  –  щодо  «народились»  тут  проблематично,  бо  Донецьк  –  це  мегаполіс,  що  виник  de  novo  серед  степу  по  волі  дивака-кельта  Джона  Джеймса  Х’юза.  І  жителі  його  –  або  поселенці,  або  нащадки  нещодавніх  поселенців  на  колись  неозорому  Дикому  Полі.  Мій  знайомий  (такий  же  творець  текстів  і  гравець  словами,  що  і  я)  просив  написати  конче  про  вартісних  авторів,  а  не  графоманів  (начебто  є  якість  критерії  крім  суб’єктивних).  Я  би  так  і  знаходився  в  стані  перманентного  здивування,  якби  аналогічна  пропозиція  не  надійшла  би  мені  від  одного  товстого  часопису.  Я  взагалі  то,  дуже  поважаю  товсті  часописи.  Я  навіть  тривалий  час  носився  з  ідеєю  заснувати  в  Донецьку  товстий  літературний  часопис  «Кальміус».  Шкода,  що  ця  ідея  так  і  лишилася  ідеєю.  І  то  не  по  причині  браку  талановитих  авторів.  Отже,  есей  я  вирішив  написати.  І  назвати  його  вирішив  «Спроба  огляду  донецької  літератури  та  філософії».  Бо  саме  в  Донецьку  простежується  рідкісний  для  літератури  феномен  –  майже  всі  автори:  поети  і  прозаїки  лишили  нам  крім  всього  іншого  ще  й  свої  філософські  твори,  часом  вельми  оригінальні.  До  того  ж  поезія  донецьких  авторів  різних  часів  була  глибоко  філософською,  навіть  якщо  то  була  пейзажна  поезія.  Потім  я  від  такої  назви  відмовився  –  бо  «неможливо  осягнути  неосяжне»,  як  казав  Козьма  Прутков.  Я  зупинився  на  назві  «Елегії  Донецька»,  обмежившись  авторами,  що  писали  елегії  або  називали  свої  твори  елегіями,  бо  саме  елегія,  як  жанр  була  біля  витоків  літератури  в  Донецьку  і  нині  є  найбільш  популярним  жанром  серед  донецьких  літераторів.  У  цьому  есеї  я  зумисне  не  торкаюся  літературної  групи  «Забой»  1920-тих  років,  не  згадую  про  письменників  цієї  групи  -  Олексія  Селівановського,  Бориса  Горбатова,  Михайла  Снєжина,  Григорія  Баглюка,  Павла  Безпощадного,  Миколу  Олейнікова,  Порфирія  Трейдуба,  Фелікса  Ковалевського,  Валентина  Харчевнікова  та  багатьох  інших.  Літературна  група  «Забой»  декларувала  себе  як  літературна  група  Горлівки.  По  тій  же  причині  не  згадую  і  літературне  об’єднання  «Кочегарка»,  редакція  якої  була  там  же.  Крім  того  про  цих  літераторів  потрібно  писати  окремо  і  багато.  І  до  елегій  вони  не  мають  ніякого  стосунку.  Зупинюсь  на  авторах,  що  жили  і  працювали  саме  в  Донецьку.  Незаслужено  забутих,  але  гідних  пам’яті.  

Кинувши  погляд  на  донецьких  літераторів  дивує  в  першу  чергу  ось  що.  Твори  їх  відірвані  від  епохи  –  актуальність  чи  політичні  підтексти  там  шукати  годі  (за  рідкісним  виключенням),  твори  їх  нібито  позачасові.  Більше  того,  відносно  смаків  та  вподобань  різних  епох  (а  в  ХХ  столітті  десятиріччя  –  то  епоха!)  автори  з  Донецька  начебто  плили  супроти  течії,  випадаючи  з  літературної  «моди»  свого  часу,  писали  те,  що  або  вважалось  анахронізмом,  або  навпаки,  випереджало  час.  Можливо,  саме  тому  вони  і  були  незаслужено  забуті.  

Писати  про  літературу  Донецька  можна  виключно  в  історичному  контексті.  Це  звучить  парадоксально  –  Донецьк  завжди  був  самою  сучасністю  (начебто)  і  знаходився  ніби  поза  історією,  постійно  у  теперішньому  часі  –  виключно  в  present  continuous.  Але  це  ілюзія.  Будучи  втілення  модернізму  в  урбаністичному  розумінні  цього  слова  і  тим  паче  в  літературному,  втіленням  індустріальної  та  постіндустріальної  цивілізацій,  Донецьк  творив  історію,  а  не  озирався  назад.  Саме  це  творіння  і  є  найбільш  цікавим.  Але  нині  це  історія.  Нажаль.  Нині  Донецьк  випав  з  часопростору  і  продовжує  лишатися  собою  хіба  в  запіллі  та  у  вигнанні.  

Отже,  почнемо  з  витоків.  Першими  літераторами  Донецька  (тоді  ще  Юзівки),  яких  ми  можемо  назвати  певно,  були  три  автори,  що  випустили  друком  у  1903  році  альманах  «Степовий  вітер».  Це  доволі  тоненька  книжечка,  друкована  на  дешевому  папері  мізерним  накладом,  що  навіть  не  вказаний.  На  титульній  сторінці  писано:  «Юзовка  1903  Типографія  Трѣпова».  Судячи  по  всьому  то  взагалі  перша  книжка  друкована  в  Юзівці,  можливо,  навіть,  напівзапільно  і,  безсумнівно,  за  рахунок  авторів.  На  цій  же  титульній  сторінці  значиться,  що  це  альманах  літературної  групи  «Ліхтар».  Про  цю  групу  мало  писали,  хоча  вона  цікава  хоча  б  тим,  що  існувала  як  до,  так  і  після  революції,  що  було  рідкістю  в  історії  літератури  Срібного  віку.  В  альманасі  твори  всього  трьох  авторів:  Андрія  Козловського  (1876  –  1937),  що  був  відомий  у  літературі  та  публіцистиці  під  псевдо  Сергій  Волін,  Володимира  Шохрана  (1880  –  1937)  та  Григорія  Матанова  (1985  –  1937).  Про  життя  і  творчість  цих  авторів  відомо  доволі  мало.  Андрій  Козловський  майже  все  своє  життя  прожив  в  Юзівці,  там  же  і  працював  земським  лікарем.  Після  революції  і  громадянської  війни,  які  зумів  пережити,  фаху  свого  не  залишив  і  лікував  людей  мало  не  до  свого  останнього  дня.  Де  він  отримав  освіту  –  не  зрозуміло.  Мені  цього  так  і  не  вдалося  вияснити.  Відомо  тільки  те,  що  лікарем  він  був,  як  то  кажуть  «від  Бога».  Як  земський  лікар  він  був  лікарем  універсальним  –  одночасно  і  хірургом,  і  педіатром,  і  акушером,  і  окулістом,  коротше  всім.  Як  у  нього  ще  вистачало  часу  на  літературу  і  філософію  при  нескінченному  потоці  пацієнтів  і  браку  лікарів  у  Юзівці  –  незрозуміло.  Але  люди,  що  працювали  по  25  годин  на  добу  в  той  час  були.  Крім  літературних  творів  відомі  ще  кілька  його  публіцистичних  статей  в  газеті  «Заводський  гудок»,  що  видавалася  в  1922  –  1925  роках  в  тій  же  Юзівці  (з  1924  року  –  Сталіно).  Збереглася  тільки  одна  його  стаття  «Санітарний  стан  міста  Юзівка»  (випуск  від  24  квітня  1923  року).  З  його  філософських  творів  відома  його  стаття  «Давня  Стоя  і  Сенека:  еволюція  думки»,  що  була  опублікована  в  академічному  часописі  «Філософський  спадок»  у  Харкові  в  1926  році.  По  філософським  поглядам  він  був  переконаним  стоїком  і  прихильником  «чистого  розуму».  Як  у  нього  поєднувалось  це  з  тонким  ліризмом  і  чуттєвістю  його  елегій  –  незрозуміло.  Він  часто  виступав  на  зборах  «Фільозофічного  клюбу»  в  Юзівці,  який  він  сам  же  і  заснував.  Цей  клюб  існував  в  1911  –  1914  роках  і  був  відроджений  в  1922  –  1928  роках.  Заборонений  він  був  по  дуже  незрозумілим  причинам  –  обидва  рази  –  і  до  революції  і  опісля.  Мені  відомо  про  дві  його  доповіді:  «Зенон  Кіпріот  як  спогад  про  Сократа»  та  «Клеанф  та  його  гімн  світобудові».  Андрій  Козловський  був  заарештований  23  вересня  1937  року  і  розстріляний  наступного  дня  за  вироком  трійки  як  «ворог  народу».  Тіло  його  було  закопане  разом  з  багатьма  іншими  тілами  жертв  тодішніх  масових  розстрілів  на  Рутченковському  полі.  

В  альманасі  «Степовий  вітер»  надруковано  30  поезій  Андрія  Козловського  під  псевдонімом  Сергій  Волін.  Судячи  по  всьому,  це  його  найкращі  вірші,  відібрані  для  публікації  самим  автором.  Чи  були  в  нього  інші  поезії  –  невідомо.  Поезії  ці  доволі  модернові,  як  і  весь  альманах  –  пейзажні.  Відчувається  вплив  раннього  символізму,  в  першу  чергу  творів  Жана  Мореаса,  а  також  поезії  Ренесансу  –  Петрарки  та  Шекспіра,  чиї  сонети  він  читав  мовою  оригіналу.  По  суті  його  поезія  це  теж  бароко,  тільки  в  кольорах  модерну.  Взагалі  то,  дивно  натрапляти  на  поезію  бароко  в  такому  гіперурбанізованому  середовищі  як  Юзівка!  Але  бароко  –  це  теж  урбанізм  -  Urbi  et  Orbi.  Самовільно,  коли  випливають  з  глибин  свідомості  слова  «Юзівка»  та  «поезія»,  одразу  згадується  Еміль  Верхарн  та  інші  ритми  криці  і  машин.  Але  ж  ні!  У  цьому  альманасі  немає  нічого  подібного,  тільки  прозорий  ліризм  з  легкими  нотками  романтизму.  Дивують  назви.  Багато  творів  названі  «етюдами»  чи  «елегіями»,  хоча  це  зовсім  не  елегії  –  часто  порушуються  класичні  правила  і  канони:  перший  рядок  зовсім  не  гекзаметр,  а  другий  зовсім  не  пентаметр.  Та  й  для  елегій  вони  не  досить  сентиментальні.  Та  все  таки,  багато  словесних  конструкцій  –  це  саме  це  –  елегія  –  сповнена  сумом  та  меланхолією.  Самі  назви  на  диво  тонкі  і  поетичні:  «Етюд  ковили»,  «Елегія  каміння»,  «Елегія  втомленої  людини»...  Багато  рядків  вражають  своєю  новизною  і  нестандартним  сприйняттям  буття:

                                         «...  Я  дихаю  пітьмою  липкою  густою  степових  пірамід...»

І  це  написано  в  1903  році  в  місті  металургії!  Коли  читаєш  його  твори,  виникає  доволі  знайоме  відчуття  «поза  часом  і  простором».  Це  могло  бути  написано  коли  завгодно  –  від  часів  Каллімаха  до  часів  Джима  Джармуша:  

                                     «...  на  шляху  своєму  не  лишаю  слідів
                                                 Йду  камінням  поступом  легкої  тіні...»

Дивовижно!  Тут  особливо  відчувається  Петрарка  та  Південь  як  такий  –  його  сумна  Тоскана  –  адже  це  теж  Південь.  

Поезія  Володимира  Шохіна  більш  експресивна  і  динамічна,  оптимістична,  хоча  відчувається  одна  і  та  ж  поетична  школа  і  ті  ж  впливи.  Основні  теми  поезії  –  дорога,  Шлях  (у  дещо  китайському  розумінні  цього  поняття),  нескінченність  та  її  невичерпність,  чуттєве  пізнання  світу.  В  альманасі  25  його  поезій,  у  тому  числі  незвичайний  вірш  «Під  зорями»,  який  просто  гріх  не  процитувати:

                                                     «...  Йдуть  в  неозорість
                                                                 Нескінченні  лінії
                                                                 Шляху  мого  тіла-антени...»

Володимир  Шохін  теж  все  своє  життя  прожив  в  Юзівці,  був  колієром,  як  тоді  говорили,  тобто  залізничником.  Парових  монстрів  він  ніколи  нікуди  не  вів  і  не  керував  ними,  займався  рельсами  та  шпалами.  Кажуть,  що  в  юності  він  був  стрілочником,  потім  обхідником.  Саме  він  придумав  для  літературної  групи  назву  «Ліхтар».  Він  захоплювався  філософією  Епікура,  написав  цілий  філософський  трактат  «Епікур  та  марксизм»,  що  так  і  не  був  опублікованим.  Рукопис  не  зберігся.  На  зборах  «Фільозофічного  клюбу»  двічі  виступав  з  доповідями:  «Концепція  атараксії  як  музика  в  садах  Епікура»  та  «Поняття  дружби  у  ранньому  епікурействі»  в  1924  році.  Він  був  механіком  самоучкою,  і,  кажуть,  чудовим  механіком  (хоча  сприймав  світ  зовсім  не  механістично),  навчався  в  свій  час  трохи  в  Харківській  промисловій  школі.  Колієри  називали  його  «інжинєром»  (з  наголосом  на  «и»),  хоча  це  не  так  –  університетів  він  не  закінчував.  Але  саме  це  прізвисько  виявилось  для  нього  фатальним  –  у  1930  році  він  був  заарештований  і  звинувачений  у  «шкідництві»  по  «Справі  промпартії».  Отримав  доволі  м’який  для  тих  часів  вирок  –  5  років  таборів.  Повернувся,  відсидівши  термін,  на  колишню  роботу  –  на  залізницю.  Знову  заарештований  в  квітні  1937  року.  Засуджений  трійкою  на  десять  років  без  права  листування.  Загинув  того  ж  року  на  Колимі.  Кажуть,  що  його  зарізали  карні  злочинці,  але  перевірити  це  чи  довести  немає  ніякої  можливості.

Творчість  третього  автора  альманаху  –  Григорія  Матанова  наповнена  мотивами  та  нотами  модного  в  той  час  ніцшеанства,  але  якось  приховано,  у  підтекстах:  

                               «...  Людина  під  цією  пустелею  Неба
                                           Серед  трави  –  їжі  копитних,
                                           Під  землею  –  у  кам’яних  лабіринтах,
                                           У  повітрі  –  серед  птахів  Феба
                                           Творить  пісню  Розуму...»

Григорій  працював  вчителем  в  одній  з  шкіл  Юзівки  –  і  до  революції,  і  опісля.  Захоплювався  філософією  кініків.  І  в  житті  дотримувався  кінічних  принципів:  хоча  і  не  жив  в  діжці,  і  не  ходив  вулицями  оголеним  (вчителю  це  якось  не  пасує,  не  античні  ж  часи  були  за  вікном),  але  мешкав  у  вбогій  кімнатці,  просто  в  собачій  буді  якійсь  то,  задовольнявся  малим,  харчувався  вкрай  скромно,  вів  аскетичний  спосіб  життя,  майже  всі  свої  нікчемні  заробітки  совітськими  папірцями  (грошима  то  назвати  було  важко)  жертвував  комусь  –  наприклад,  голодуючим  чи  пораненим.  Після  революції  часто  філософствував  про  красу  людського  тіла,  перебував  у  лавах  товариства  «Геть  сором!»  (це  було  щось  типу  філії  комуністичної  партії,  тільки  в  оголеному  вигляді),  був  помічений  в  1923  році  в  Криму  в  компанії  нудистів.  Автор  брошурки  «Діоген  та  пацифізм»,  яку  він  видав  друком  в  Катеринославі  у  видавництві  «Пролетарій».  У  серпні  1937  року  до  дому,  де  він  жив,  під’їхав  «воронок».  Більше  Григорія  Матахова  ніхто  не  бачив.  Певно,  він  був  або  розстріляний  у  тому  ж  році  або  згинув  десь  на  просторах  неозорого  Сибіру.  Родичів  у  нього  не  було,  так  що  його  долею  ніхто  навіть  не  цікавився  і  про  реабілітацію  ніхто  потім  не  турбувався.  

Літературна  група  «Ліхтар»  своїм  альманахом  заявила  про  себе  голосно,  хоча  наклад  був  мізерний.  Але  критики  і  літератори  того  часу  цей  голос  не  почули.  Сучасники  –  читачі  тих  років  альманах  просто  проігнорували.  Для  символістів  того  часу  це  було  вже  архаїзмом,  для  футуристів  це  взагалі  було  допотопним  мисленням  –  і  по  формі,  і  по  змісту,  для  реалістів  –  надто  метафізично,  для  імпресіоністів  надто  грубо  і  матеріалістично,  для  марксистів  «архіреакційно  та  архіконсервативно».  Альманах  «Степовий  вітер»  був  забутий  за  загублений  серед  сум’яття  історії.  Дивом  зберігся  один  примірник  в  Бостоні,  в  особистій  бібліотеці  Конора  О’Браяна.  Цей  любитель  «кельтської  старовини»  чомусь  вважав,  що  Джон  Джеймс  Х’юз  був  ірландського  походження  і  збирав  все,  що  з  ним  пов’язане,  особливо  книги  –  видання  ХІХ  і  початку  ХХ  століття.      

Ще  одним  цікавим  поетом  Юзівки  був  Даниїл  Осташко  (1891  –  1920).  Він  випустив  в  Юзівці  в  1916  році  невелику  книжку  віршів  «Квітка  Сонце»  (видавництво  не  вказано).  Поезія  світла  і  життєрадісна,  хіба  що  з  ледве  відчутними  нотками  ностальгії  та  сентиментальності,  що  ріднить  її  з  елегією.  Написано  і  опубліковано  під  час  Першої  світової  війни,  але  це  зовсім  не  відчувається:

                                                         «...  Мені  радість  дарує
                                                                     Жовта  квітка  Сонце  
                                                                     У  цій  країні  весни  вічної...»

Вдруге  цю  ж  книгу  він  опублікував  в  1919  році.  На  титульній  обкладинці  видання  –  «Типографія  Трѣпова».  Виявляється,  ця  типографія  продовжувала  існувати  в  роки  горожанської  війни.  Друге  видання  доповнене  новими  творами,  під  якими  дати  –  1917,  1918,  1919  роки.  Але  в  жодному  з  творів  немає  навіть  натяку  на  бурхливі  події  того  часу  або  на  політичні  вподобання  автора.  Тільки  пейзажі  все  з  тою  ж  зачарованістю  буттям.  Це  особливо  дивно,  якщо  згадати,  що  автор  відомий  нам  не  поезією,  а  своєю  книгою  «Філософія  анархізму»,  яку  він  примудрився  видати  друком  в  Катеринославі  (який  він  вперто  називав  Січеславом)  в  тому  ж  1919  році.  Сам  Даниїл  в  молодості  був  шевцем  і  одночасно  філософом  самоучкою,  під  час  громадянської  війни  пішов  добровольцем  до  лав  повстанської  армії  Нестора  Махна,  загинув  в  боях  на  Перекопі.  

З  прозаїків  Юзівки  1920-тих  років  варто  згадати  Тимофія  Герштена  (1899  –  1946).  Він  з  малих  років  працював  на  цегельному  заводі  в  Юзівці,  потім  у  майстернях.  Невідомо,  що  його  штовхнуло  на  літературну  творчість,  але  дебют  його  був  вдалим.  У  1926  році  він  завершив  роботу  над  виробничим  романом  «Клей».  Уривки  цього  роману  були  опубліковані  у  видавництві  в  газеті  «Поволжский  рабочий»  в  Самарі  російською  мовою.  У  1927  році  роман  був  надрукований  у  видавництві  «Червоний  жовтень»  в  Одесі,  але  роман  не  дійшов  до  читача  –  він  був  тут  же  заборонений,  конфіскований  весь  наклад  і  пущений  під  ніж.  Якимось  дивом  один  примірник  потрапив  за  кордон  і  був  виданий  друком  маленьким  накладом  в  Берліні  у  видавництві  «Крупп»  («Krupp»)  у  тому  ж  році.  Кажуть,  що  видання  оплатив  Максим  Горький,  але  це  легенда.  Судячи  по  всьому,  гроші  на  публікацію  зібрав  «Союз  феміністок  Данії»  («Fagforeningsmedlemmer  feminister  i  Danmark»),  хоча  довести  це  неможливо.  Роман  виробничий  і  на  перший  погляд  цілком  вписується  в  «пролеткульт»  тих  років.  Але  це  тільки  на  перший  погляд.  Роман,  насправді,  дуже  далекий  від  так  званого  «соціалістичного  реалізму».  Це  взагалі  не  реалізм.  Дія  роману  відбувається  на  заводі,  що  виробляє  канцелярський  клей.  При  цьому  це  гігантський  завод  і  клей  виробляють  там  у  неймовірних  кількостях  гігантські  машини  –  залізні  монстри.  Функція  людини  зводиться  тільки  до  обслуговування  машин,  до  «змащування  промежин».  Головний  герой  роману  захоплений,  просто  одержимий  ідеєю  виробництва  якомога  більшої  кількості  та  якомога  кращої  якості  канцелярського  клею.  При  цьому  він  пишається  своєю  професією  слуги  машин:  «Ми  ж  не  просто  клей  виробляємо,  ми  виробляємо  клей  для  радянських  канцеляристів,  що  будуть  клеїти  не  просто  папір,  будуть  клеїти  пролетаріат  у  щось  небачене  досі  і  нове  –  будуть  клеїти  нову  комуністичну  людину!»  При  цьому  всі  колізії  і  перипетії  виробництва  відбуваються  в  певному  заводському  мікросуспільстві,  де  сексуальна  революція  вже  відбулася,  мрія  Леніна  здійснилась,  і  сім’я,  як  пережиток  буржуазного  ладу,  знищена.    Ця  «любов  бджіл»  -  бурхливі  відверті  сексуальні  сцени  відбуваються  в  кімнатах,  що  всі  вимащені  мазутом  і  всіляким  шміром,  де  тхне  соляркою,  гасом  та  іншими  заводськими  речовинами,  де  робітники  і  робітниці  палко  кохають  одне  одного,  зриваючи  з  себе  замаслені  та  брудні  спецівки.  У  романі  простежується  вплив  фрейдизму  хоча,  не  відомо,  де  і  коли  автор  познайомився  з  роботами  Зіґмунда  Фрейда.  Секс  в  романі  склеює,  гуртує  робітничий  колектив  в  єдиному  сексуально-трудовому  пориві  соцзмагання.  Власне,  секс  в  романі  –  це  теж  клей.  При  цьому  (певно,  під  впливом  Гоголя)  автор  назвав  свій  роман  «пролетарською  елегією».  Гоголь  назвав  свій  головний  твір  «Мертві  душі»  поемою,  а  Тимофій  Герштен,  за  його  прикладом,  назвав  свій  роман  елегією.  Крім  цього  роману,  який  на  щастя  до  нас  дійшов,  він  ще  написав  «Філософію  пролетаріату»,  яка,  нажаль,  так  і  не  була  опублікована  і  до  нас  не  дійшла.  Після  його  смерті  родичі  його  рукописами  розтоплювали  пічку.  

Сам  Тимофій  Герштен  мав  доволі  прозаїчну  біографію.  Все  життя  він  прожив  в  Юзівці  (потім  Сталіно,  потім  знову  Юзівці,  потім  знову  Сталіно,  о,  яке  все  мінливе!)  і  все  своє  доросле  життя  працював  наладчиком  на  заводі  Боссе  та  Геннефельда  (потім  це  Донецький  машинобудівний  завод).  Пережив  Першу  світову  війну,  революцію,  громадянську  війну,  погроми,  голод  1921  року,  голод  1933  року,  репресії,  Великий  Терор  1937  року,  Другу  світову  війну,  німецьку  окупацію,  голокост.  На  фронт  його  не  брали  по  причині  каліцтва,  отриманого  ще  в  молодості.  Помер  він  від  голоду  в  1946  році  –  в  нього  пайок  вкрали  і  до  наступного  пайка  він  не  дотягнув.    

Не  можна  не  згадати  і  про  поезію,  що  була  надрукована  в  Юзівці  під  час  німецької  окупації  1941  –  1943  років.  У  ті  роки  в  місті,  що  знову  називалось  Юзівка  видавалась  газета  «Донецький  вісник»,  де  на  останній  сторінці  в  деяких  випусках  друкувалися  вірші,  у  тому  числі,  часом,  вартісні.  Серед  авторів  цієї  газети  був  Леонід  Степанов  (1905  –  1976),  що  друкувався  під  псевдонімом  Микола  Закат.  Для  газети  він  писав  статті,  замітки  і  вірші.  Одного  разу  він  навіть  написав  нарис  «Сучасна  філософія».  З  віршів  він  писав  переважно  сонети,  балади,  канцони  та  елегії.  Він  зумів  видати  навіть  невелику  книжку  поезії  в  якості  додатку  до  газети  «Донецький  вісник».  Назвав  він  свою  книгу  чомусь  «Агора»,  хоча  античних  мотивів  там  мало  –  переважно  любовна  та  пейзажна  лірика  з  філософським  підтекстом.  Цікавим  є,  зокрема,  його  сонет  «Любов  Сократа»,  де  явно  простежуються  паралелі  з  творчістю  Леопольда  фон  Захер-Мазоха  (з  новелами  якого  він  навряд  чи  був  знайомий)  та  елегія  «Нескінченне  поле»,  що  насичена  легкою  журбою  і  спогляданням:

                                   «...  Мій  дім  –  це  голе  поле,
                                               Що  втомилося  дарувати  врожай
                                               Людям  давньої  мрії...»

Він  працював  до  війни  бухгалтером  на  Мушкетовському  заводі,  потім  –  після  війни  бухгалтером  у  шахтоуправлінні  «Петровське».  Але  ні  до,  ні  після  війни  він  не  публікував  і,  можливо,  і  не  писав  віршів.  На  фронт  його  не  взяли  по  причині  вкрай  слабкого  здоров’я.  Цікаво,  що  після  війни  його  не  зачепили  репресії,  хоча  людей  забирали  назавжди  у  пітьму  таборів  і  не  за  такі  «провини»,  як  публікації  в  газеті  під  час  окупації.  Тому  ходили  вперті  чутки,  особливо  в  дисидентських  колах  Донецька  в  60-ті  та  в  70-ті  роки,  що  він  співробітник  КГБ.  Його  цуралися  як  ті,  так  і  ці,  він  жив  і  помер  у  самотності,  майже  ні  з  ким  не  спілкуючись.  Але  він  зумів  опублікувати  книгу  в  Мюнхені  в  1969  році  «Дні  безвладдя»  під  тим  же  псевдонімом  Микола  Закат  про  кілька  днів  хаосу  в  місті  Сталіно  в  жовтні  1941  року,  коли  совіти  та  НКВД  вже  панічно  втекли,  спаливши  перед  цим  всі  папери,  а  німецькі  війська  ще  не  ввійшли,  коли  місто  занурилось  в  безодню  мародерства,  грабунків,  вбивств,  ґвалту,  погромів.  Книгу  він  опублікував  під  псевдонімом,  злі  язики  говорили,  що  ця  публікація  була  «прикриттям  його  служби  в  КГБ  та  ГРУ».  Але  про  це  нічого  не  можливо  сказати  напевно  –  це  так  і  лишилося  загадкою.  Можливо,  людині  просто  пощастило,  або  його  псевдонім  вчасно  не  розкрили...    

З  післявоєнної  поезії  Донецька  особливий  інтерес  викликає  творчість  Михайла  Рокотова  (1947  –  1995).  У  60-тих  та  70-тих  роках  він  писав  вірші  в  стилі  вже  майже  забутого  футуризму  та  панфутуризму,  наслідуючи  твори  Володимира  Маяковського,  Філіппо  Марінетті  та  Михайля  Семенко.  Спроби  опублікувати  твори  були  для  нього  невдалими  і  мали  вельми  сумні  наслідки:  в  1981  році  його  запросили  «на  бесіду»  в  КГБ,  де  пояснили  «всю  несумісність»  його  віршів  з  марксизмом-ленінізмом.  Після  цього  вірші  та  прозу  він  писати  припинив,  працював  у  кочегарці  опалювачем,  почав  зловживати  алкогольними  напоями,  що  і  стало  причиною  його  передчасної  смерті.  Але  деякі  його  рукописи  збереглися  і  були  опубліковані  його  друзями  в  Донецьку  у  вигляді  книжки  «Пірамідальний  терикон»  (2001  рік,  видавництво  «Шахтар»,  наклад  100  примірників).  Свої  твори  він  чомусь  назвав  «Елегії  майбутнього»,  що  і  вказано  у  підзаголовку.  Хоча,  вони  нагадують  що  завгодно  (більш  за  все  верлібри),  тільки  не  елегії.  Хоча  меланхолія  там  є  –  це  факт.  Гріх  не  процитувати  найбільш  оригінальні  рядки:

                                                 «...  Громада
                                                             Грози  неба  паротягів,
                                                             Труби-атланти  Плутона  курця.
                                                             А  мені  –  Одіссею  брудних  вулиць
                                                             Плити  тротуарами  снів...»

І,  на  останок,  згадуючи  елегії  Донецька,  пом’яну  добрим  словом  Давида  Грінштейна  (1988  –  2014)  –  дуже  цікавого,  непересічного,  талановитого  та  перспективного  поета,  молодого  хлопця,  що  писав  прекрасні  елегії  в  стилі  неокласиків.  Крім  іншого  він  цікавився  буддизмом  та  неоплатонізмом.  Кажуть,  що  в  нього  було  написаний  есей  під  назвою  «Концепція  нірвани  в  буддизмі  школи  Тхеравада».  Він  читав  свої  вірші  друзям,  публікував  в  мережі,  але  нажаль,  потім  видалив  всі  свої  сторінки.  Він  лишився  в  Донецьку  в  2014  році,  хоча  всі  йому  радили  виїхати,  хоча  б  на  деякий  час.  Восени  2014  року  він  застудився  і  мав  необережність  вийти  на  вулицю,  закутавшись  кашне  з  жовтими  та  синіми  смугами.  Його  розстріляли  сепаратисти.  Тільки  за  це  –  за  кашне.  Твори  його  не  збереглися  –  канули  у  небуття.  Сподіваюсь,  що  це  не  остання  сторінка  елегій  Донецька...      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743533
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2017

Краплі дощу на хижу відлюдника

 «...О,  в  лісі  голоси,  о,  в  морі  крик  нічний!
     Все  безпричинно  й  дивно  в  круговерті  цій...»
                                                                                                     (Поль  Верлен)

Сонце  вдягає  штани  апостола  жовтої  віри,
Взуває  чоботи  діряві  захмарного  Лютера.
А  квіти  на  цій  галявині-ораторії  нотами:
Кожна  часткою  пісні  про  чорноголового  птаха,
А  на  дах  хижі  відлюдника  краплі  дощу  –
Струнами  гітари  іспанської,  
                                                                   босоногими  танцюристами
Острова  карибських  елегій:  
                                                                           струни
                                                                                           дощу.
А  ви  думали,  що  то  слова  чужої  пісні
Лісового  заброди-привида  чи  то  волохатого.    
Ні.  Це  нитки  тканини  мокрого  неба  –  
Пошию  з  них  собі  одяг
Для  тіла  свого  гарячого.  Тіла  втечі
Від  пилу  міст  і  слідів  нафтоїдів:
Банькуватих  гумолапів  склолобих.
Втеча.  До  дому  стелі  зеленоколючої:
Стін  лускатих  смолою  плямованих.
Втеча.  Куди  і  навіщо?  Куди....  
Куди  тікай,  не  тікай  –  День  заграє  тобі  на  гітарі
Фламенко  липневої  зливи,
Нагадає  тобі  про  Іспанію,
З  якої  тікай  –  не  тікай,
Танцюй  –  не  танцюй,  
Стріляй  –  не  стріляй,  
Літо.  І  жмуток  трави.  
І  Сонця  колесо  –  туди  закотися,
Куди  коні  блукають  щовечора  –  
Коні  зоряні.    
І  Сонця  колесо  –  таки  крутися,
Нагадає  тобі  про  вічність
І  про  скрипку  без  струн
Нічного  метелика  нічийого
Й  сірого  –  наче  ти  –  відлюднику...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741718
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2017

Камінь білий

«Камінь  –  це  чоло,  
де  стогнуть  ватаги  снів
без  води  зміїної,  
без  крижаних  понурих  кипарисів.
Камінь  –  це  спина,  
що  носить  тягарем  одвічним  Час,
і  дерева  сліз,  стрічки  Шляхів  Чумацьких.»
                                               (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Я  слухав  шепіт  каменю,
Що  загубив  кудлатий  бог
Під  час  блукань  пустелею  
Своїх  снів  неотесаних,
З  кишені  своєї  дірявої.
І  камінь  мені  стогнав-шепотів  
Слова  свої  холодні  одвічні
Про  те,  що  Час  це  тягар,
Що  це  не  ріка  прозора
З  вирами  та  перекатами,
Водоспадами  та  ямами,
Це  тягар,  що  тисне  на  плечі,
Розчавлює  –  навіть  душі  камінні,
Навіть  те  –  незворушне  –  
Стирає  на  порох.  
Час  –  це  не  туман,  що  все  засмоктує,
Що  киселем  вишневим  душу  заповнює,
Що  ховає  все  в  молоці  зоряному,
А  це  тягар  –  важчий  самої  важкості,
Який  нести  –  не  переносити  всім  –  
Навіть  їм  –  каменям  –  на  спині  своїй  
Пошматованій  
Батогами  дощів,  ланцюгами  снігів,
І  кожен  шрам  –  пам’ять  –  
Монетка  тьмяна,  що  кидають  нам  –  
Жебракам,  нам  –  волоцюгам,  нам  –  прочанам
У  світі  камінному,
Де  жодної  речі
Не  зроблено  з  дерева.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737475
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2017

Те, що забувають

   «Я  до  труни  цей  вечір  не  забуду:
       До  твого  прислухався  лагідного  сну
       І  раптом  зрозумів,  почувши  тишу,
       Як  порожньо,  і  мертве  все  повсюди…»
                                                                               (Поль  Верлен)

Вечір  гусне  дощавим  туманом,
Міцною  кавою,  
Що  холоне  на  столі  дерев’яному,
Соком  горобини  
Витиснутим  в  прозорий  келишок  часу:
Саме  в  такий  вечір
Пишуться  вірші,  за  які  потім  вбивають.
Вечір,  коли  Атман  
Раптом  летить  у  небо  чужих  снів,
Коли  душа  мандрує  лісами
Давно  зрубаними,  
Давно  перетвореними  в  попіл  та  порох,
Яким  потім  вбивали  людей,
Хащами-пралісами,  де  живуть  почварки:
Давно  зниклі,  яких  навіть  імена  забуті,
Вечір,
Коли  вірші  пишуться,  за  які  потім  вбивають.  
Але  раптом:  
Якщо  хвилини  ковтаєш  старим  вином,
І  раптом  розумієш,  що  все  померло  –  
Все,  навіть  душі  перехожих  за  вікнами,
Навіть  поезія  вчорашнього  дня:
Розумієш:  неможливо  вбити  те,  
Що  померти  не  може…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2017

Місто моїх марень

   «На  вулиці  оцій  магічної  столиці,
       Де  будуть  катеринки  вечорами  джигу  вити…»
                                                                                                       (Поль  Верлен)

Місто  моїх  марень  
Все  танцює  свої  божевільні  танці
Серед  ночі  середньовічних  схоластів,
Юрбою  сірою  заповнюючи  свої  вулиці-вени.
Місто  магічне  кішок  і  сажотрусів,
Місто,  де  поселилася  смерть
І  серед  пивниць  і  шинків
Танцює  свої  танці
Під  музику  страшну  катеринок.
Місто  смугастих  котів  і  товстих  мірошників,
Крамарів  тютюном  просякнутих,
Повій,  що  фарбують  борошном
Свої  потворні  обличчя
І  губляться  в  юрбі  гульвіс  і  писак,
Як  губиться  очеретина  в  болотах  Нілу
І  дивляться  на  чергову  сальву
На  честь  перемоги  піррової.
Місто,  де  мертві  слова
Нанизують  в  намисто  газет
І  плетуть  отруйне  плетиво,  що  висне  в  повітрі
Як  виснуть  тенета  арахн  волохатих
В  комірчинах,  де  поселилась  тінь.
Місто  магів,  волоцюг  та  злодіїв,
Місто,  що  привиділось  хворому  деміургу
І  зависло  між  печерами  Плутона
І  небом  Урана  синьобрового.
Місто,  з  якого  тікають  навіть  паротяги  –  
Туди,  в  степ,  де  гудуть  бджоли.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736727
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2017

Жадання забуття

     "Хай  буде  забуття.  
       Поглянь  на  шлях  –  отой  перед  тобою.
       Хай  вітер  осені  візьме  у  нагороду
       Кохання  втомлене  і  радощі  забуті,  і  свободу,
       І  пестить  кучері,  зачеплені  совою…"
                                                                                               (Поль  Верлен)

Забуття  совою  сивою  
Торкається  кучерів  –  
Моїх  та  коханої:
Тої,  далекої,  тої,  загубленої.
Забуття  мені  приніс  вітер  –  
Цей,  не  сьогоднішній,
Цей,  холодний,  
Прозорий,  незримий  –  цей.
Забуття  крилате  літає  нечутно
Серед  ночі  світу  сього,
Серед  мертвих  –  на  тінь  мою  схожих,
Літає.  Пугачем  мишолапним,
Банькуватим  птахом  сутінок
Серед  руїн  минулого,
Серед  рукописів  на  війні  писаних,
Серед  слів  давно  сказаних  і  забутих,
Тоді
Коли  світ  ще  був  молодим,
А  друзі  живі,  міста  незруйновані
І  душі  вогнем  не  опалені  –  тоді,
Забуття  мені  приніс  вітер:
Ось  тоді,  мандрівниче,
Сову-супутницю:  Атену  сколотську
Дай  мені  лишень  нагороду:
Підступного  чи  то  требу,
Плату  чи  то  подарунок:
Радощі  твої  забуті,  
Кохання  твоє  давно  мертве,
Свободу  твою  ілюзорну:
На  шляху  твоєму  то  зайве:
На  шляху  твоєму  лише  полин
І  махновські  тачанки,
Для  чого  тобі  ото…  Для  чого…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736135
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2017

Те, що сховала ніч

                 “…Серце  моє,  що  дозріло
                         На  дереві  пізнання,
                         Серце  моє,  що  вкусила
                         Змія,
                         Чорна,  чорна  ноче,
                         Може  в  тебе  воно?»
                                                               (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Моє  серце  
Стукіт  копит  повторювало,
Підспівувало  скорострілу,
Шаленіло,  чекаючи  поцілунок  кулі,
Злітало  разом  з  птахами  в  небо  –  
Синє,  як  сон  лелеки.
Серце  повстанця.  

(Які  вони  холодні  –  
Краплі  дощу  весняного.)

Моє  серце
Сховала  до  чорної  скрині  ніч:
Ніч-ворожка,  ніч  –  діва  вовчого  племені,
Молода  черничка
З  намистом  розірваним  (зорі),
З  розбитим  дзеркалом  Місяця,
З  очима-безоднями,
Зачинила  серце  моє  до  темної  скрині
Ключем  з  жилавої  криці.
Серце  повстанця.

(Які  вони  холодні  –  
Краплі,  що  падають  з  Неба.)

Моє  серце  
Співало  реквієм  
Часу  нашому  кульгавому,
Вторило  ритму  Сонця  –  
Шаманом  з  пророчим  бубном,
Коли  воно  сховатись  хотіло
За  виднокрай  покалічений,
Аби  лишень  не  бачити
Як  люди  людей  вбивають.
Серце  моє  загублене.
Серце  повстанця.

(Які  вони  холодні  –  
Краплі  дощу  весняного.)

Серце  моє
Уривки  музики  
Ховало  у  своїй  пам’яті  –  
Музики  порожнечі  вічної,
Прірви  бездонної  –  музики  споглядання,
Де  загубив  я  тебе  –  у  яких  нетрях  ночі,
Серце  моє  неприкаяне,
Серце  повстанця.  

(Які  вони  холодні  –  
Краплі,  що  падають  з  Неба.)

Серце  моє  
Кусали  змії  чужих  снів
Поцятковані  знаками  
На  гнучкому  хребті  межичасу:  ромбами,
Серце  моє  незахищене  –  
Серед  холоду  тепле,  серед  білої  криги  черлене,
Де  шукати  мені  тебе?
Серце  повстанця.

(Які  вони  холодні  –  
Краплі  дощу  весняного.)

Серце  моє,
Що  дозріло  так  передчасно
Стиглим  червоним  яблуком
Впаде  в  чорноту  нірвани,
Живим  годинником  
Міряє  нескінченність  ночі,
Серце  моє  загублене,
Яке  відшукати  марно  –  
Серце  повстанця.

(Які  вони  холодні  –  
Краплі,  що  падають  з  Неба.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734161
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.05.2017

Там, за річкою

             «Я  прийшов  до  межі,  за  якою
                 припиняється  ностальгія,
                 за  якою  сльози  стають
                 білосніжними,  як  алебастр...»
                                               (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

У  краю  за  рікою
У  країні,  в  яку  немає  шляхів,
А  лише  човен:  
Човен-пором  через  ріку
З  мовчазним  веслярем
(Подаруйте  йому  монетку
З  відбитком  дельфіна  або  кесаря!),
У  краю  за  межею-річкою,
За  якою  припиняється  ностальгія,
І  за  якою  не  буває  веселих  спогадів
У  тих,  хто  назад  повернеться
(А  таких  немає  –  може  будуть  –  але  немає,
Чи  то  майже  немає:
Аліг’єрі  –  виняток,
Він  блукалець  у  синіх  шатах  –  
Одязі  кольору  неба,
Він  італік  –  їм  інколи  можна
Йти  туди  й  повертатись,
У  них  ностальгія  пошита  з  шовку
Білого,  як  алебастр,
У  них,  якщо  дон,  то  Корлеоне,
У  них  якщо  поет,  то  Петрарка).
У  тім  краю  сутінків
Важко  побачити  тіні,
І  сльози  стають  білими:
Чи  то  снігом,  чи  то  гіпсом,
І  то  не  краплями  –  твердими  кульками,
Що  стукають  по  кам’яній  землі,
Де  ніколи  нічого  не  виросте:
Навіть  полин:  а  я  думав:
Чому  він  білий,  він  же  не  дитя  снігу,
А  тільки  бастард  мармуру,
А  тільки  ерзац  квітів,
Які  кидають  у  вино-трунок
Дегустатора  Цицерона
(Дві  шпильки  в  язик  мертвий).
А  я  ще  тут:
Ще  тільки  весляра-перевізника  очікую,
Ще  тільки  керманичу:
«Сім  футів  під  кілем!»,
А  вже  на  тому  березі  хату,
І  то  не  яму-сховище,
Не  хижу  бамбукову  відлюдника,
А  соломою  криту  мазанку,
Таки  зимівник,  таки  курінь
В  краю  алебастрових  сліз-бджіл,
Що  приносять  кам’яний  мед,
В  Ойкумені  мармурових  вишень,
Вапнякових  яблук  та  гранітних  грушок
Збудував  собі  сам  того  не  бажаючи
І  відаючи,  і  не  жадаючи,
І  латиною  Томи  Аквінського  віршую
Про  каменярів  вільних  –  будівничих,
І  сни  бачу  нетутешні,
Таки  глиняні,  таки  по  намулу  писані,
І  то  не  нині,  а  коли  –  вже  забули,
Не  ми,  а  пастухи  бородаті,
Номади  неприкаяні,  не  при  Каїні,
Шамани  з  чашами  для  вохряної  треби:
Коня  очі  сумні
З  того  табуна  –  дикого.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731703
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2017

Даремно, все даремно

«Даремно  ти  слухаєш  вітер,  що  плаче
   ніхто  не  тривожить  твій  слух  серенадою...»
                                                                 (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Даремно,  друже,  ти  серед  цих  каменів,
Що  ніколи  не  стануть  хлібами,
Що  лежать  на  шляху  оленів,
Що  тиснуть  на  землю  як  гирі,
Які  чіпляють  до  годинників  вічності,
Що  міряють  маятником  буття
Кавалки  Ери  Козлотура  і  клишоного  Фавна,
Даремно,  друже,  серед  каменів  сірості,
Серед  цих  брил  духу  важкості
Ти  слухаєш  вітер:
Його  плач  по  людяності,
Його  стогін  осінньої  туги,
Його  спів  про  мертвих,
Що  пішли  в  позачас,
У  долину,  в  якій  ніколи  не  цвітуть  груші
І  мигдаль  гіркіший  від  полину.
Даремно.
Ніхто  не  тривожить  струни  Неба
І  банджо  білих  хмаринок:
Там  тихо:над  світом  людей.
Тільки  тут,  в  ущелині,
В  долині  вічної  ностальгії
Ти  слухаєш  вітер,
У  краю,  де  ніхто  не  чув  серенади,
А  тільки  реквієм  –  один  –  для  епохи.
А  ти  слухаєш  вітер
На  схилі  гори,
Де  не  було  дерев.  Ніколи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729648
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2017

Дiзнатись все

     «Бородатий  ангеле  Ви  насправді  
         Просто  ліричний  поет
         Що  бажає  дізнатися  все  про  Париж...»
                                                                             (Гійом  Аполлінер)

Серед  глупої  ночі  епохи  занепаду
Коли  навіть  Місяць  заколочує  себе  в  труну
Міжзоряних  астролябій,  і  Муза  мовчить
(Їй  зашили  рота  шовковими  нитками,
Тканими  в  Китаї  роверів),
До  мене  в  хату-фортецю  сарматську  
Залетів  бородатий  ангел
У  чорній  хламиді  замість  білої,
На  порохотязі  замість  крил,
У  боліварі  замість  вітру  кучерів,
З  рукописом  замість  саксофона
(У  раю  теж  грають  джаз  –  а  ви  і  не  знали),
Він  завітав  у  мою  квартиру-келію  ненароком,
Чи  то  помилково,  чи  то  випадково,
Чи  просто  зазирнув  –  як  там  живе  безнадія,
Але  йому  потрібен  був  не  я,  а  дивак  Франсуа,
І  то  не  богемний  містик,  а  поет  мрій,
І  то  не  колишній  солдат  абсурду,  а  філософ,
Він  не  знав,  йо  Війон  давно  помер
(А  може  й  ні  –  може  він  досі  блукає
У  пошуках  себе  і  пише  послання  братам,  
Що  лишаться  жити  опісля  нас),
А  може  просто  –  такі  у  нього  жарти,
Бо  всі  бородаті  ангели  –  ліричні  поети,
І  він  лише  хотів  дізнатися  про  Париж  –  все,
А  не  тільки  про  пічкурів,  що  пливуть  Сеною
Під  мостом  Мірабо,  а  потім  під  мостом  Альма,
А  потім  під  мостом  Згоди  і  мостом  Каррузель,
Бо  пічкур  –  йому  то  що,  не  йому  з  моста  Мистецтв  
Кидатися  головою  в  воду  брудну  і  холодну,
Зображаючи  «найкращого  в  світі  потопельника»
Яко  Маркес  –  блукалець  спеки,
Але  в  мене  не  було  часу  пояснювати,
Що  в  мене  немає  ста  років  самотності,
Є  тільки  хвилина  в  якій  я  живу,
Є  тільки  темрява,  в  якій  я  мислю,
Є  тільки  я,  що  є  насправді  ілюзією,
І  що  я  не  полковник,  а  лише  капітан,
І  то  поранений  колись  в  голову,
Хоча  мені  теж  ніхто  не  пише,
Що  це  місто  тільки  трохи  Париж  нагадує,
Насправді  це  Едо,  а  я  самурай,
Що  вихоплює  з  простору  шматочки  весни
І  складає  з  них  фрази  –  перед  останнім  зітханням.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729639
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2017

Краплі дощу холодної весни

                                           «Нехай  я  помру
                                               Під  квітами  вишні,
                                               Покину  цей  світ
                                               У  весняні  дня  кісарагі
                                               У  світлі  повного  місяця...»
                                                                                                                 (Сайгьо)

Днями  я  завітав  до  одного  свого  знайомого  хайдзіна.  День  візиту  я  вибрав  не  випадково  –  у  нього  є  вишневий  сад  і  вишні  якраз  розцвіли.  Він  пише  хокку  і  танка  під  досить  дивним  і  не  типовим  для  нинішніх  поетів  псевдонімом  –  Ханабіра-ва  Кадзетотомонісаріну  (花びらは風と共に去りぬ).  День  був  холодний,  вітряний  і  мокрий  –  падав  перший  весняний  дощ,  але  не  веселий  і  легкий,  а  сумний  і  безнадійний.  Але  ми  все  одно  пішли  в  сад  і  споглядали  квіти  вишні  на  які  падали  краплі  дощу.  Здавалось,  що  весь  світ  був  сумним,  як  і  ця  весна.  Мій  друг  зітхнув  і  сказав,  що  небо  надовго  затягли  важкі  сірі  хмари,  тому  цієї  ночі  не  вийде  помилуватися  повним  Місяцем  над  квітучими  вишнями.  Коли  наш  одяг  остаточно  промок  ми  зайшли  в  чайний  будиночок  (часіцу)  і  влаштували  садо  –  чайну  церемонію.  Потім  ми  запросили  відому  в  нашому  місті  гейшу  Хару-но  Кірі    і  довго  слухали  кото  –  вона  прекрасно  виконувала  мелодії  «Канасі  сайренто  цукі»  (悲しいサイレント月)  та  «Хана-но  хае»  (花のハエ).  Коли  вже  зовсім  засутеніло,  ми  відпустили  гейшу,  запалили  півонієвий  ліхтар  і  почали  віршувати.  Тему  взяли:  «Краплі  дощу  на  квітах  вишні».  Я  тоді  склав  ось  такі  хокку:

     *      *      *
Холодні  дні:
Вітер  моїх  одкровень,
Вишні  цвіт  сумний.

     *      *      *
Чорні  парасольки
Блукають  серед  цвіту
білих  вишеньок...

     *      *      *
На  квіти  вишні
Дощу  прозорих  днів
Холодні  краплі.

     *      *      *
Сумний  соловей
Пісню  мокрої  весни  
Ченцю  співає.

     *      *      *
Холодні  дощі:
Самотній  кіт  і  вишні
Мокнуть  під  вікном.

     *      *      *
У  каламутний  потік
Холодний  весняний  вітер
Торішні  листя  несе...

Послухавши  мої  хокку  мій  друг  сказав,  що  останнє  хокку  написано  неправильно  –  порушений  розмір  і  тема.  Тоді  він  взяв  листок  зі  своїми  хокку,  які  були  написані  прекрасно  і  бездоганно  і  спалив  його.  запаливши  рукопис  полум’ям  півонієвого  ліхтаря.  Мені  стало  дуже  сумно  –  мені  ніколи  не  було  так  сумно.  Я  вдягнув  солом’яний  плащ  і  пішов  у  темряву,  просякнуту  холодним  весняним  дощем...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728844
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 14.04.2017

Повітряні кулі очей

       «Наші  очі  наче  дві  повітряні  кулі
           Які  пливуть  кудись
           Дві  кулі  що  в  небі  прозорому  линуть  
           Навмання»
                                                                       (Гійом  Аполлінер)

Я  літаю  над  світом  
На  двох  повітряних  кулях:  
Над  світом  старих  димарів
Та  іржавих  воріт  (скрип),
Між  його  рівнями  (світу).
Я  літаю  над  світом
У  небі  води  синьої
З  білими  острівцями  мрій  
(Легко).
Очі  –  дві  повітряні  кулі  –  
Легші  самої  прозорості
Несуть  мене  
Над  черепахами  цегляними
(Чи  то  над  черепами  –  живуть  думки
Там)
(І  то  сумні  переважно),
Над  містами-кляксами
(Вночі  –  багаттями  –  
Недопалена  грань  автодафе  –  
Штучного,  електричного  –  
Але  нам  байдуже:
Кому  горіти,  кому  дивитися,
Хто  дрова,  а  хто  запальничку
Несе:
Їм  аби  єретика  знайти-відшукати,
Їм  аби  видовище:
А  мені  горіти).
Я  літаю  над  книгосховищами
Чи  то  пустелями:  мертві  слова
Для  мертвих:  оливо  старих  газет  –  
Подій  не  потрібних  нікому,
Забутих,  як  забувають  калоші
Перед  посухою.  Отою,
Що  назавжди.
Данте.  Блукав  лабіринтом,
Де  світла  замало  
Для  моїх  куль  повітряних
(Свічка.  Інферно.)
А  я  літаю,  літаю,  літаю
Над  струмками  асфальту
(Автомобілі-риби:  куди  і  навіщо,
Який  нерест  залізних  почвар-лососів,
У  яких  минулого  витоках,
У  яких  джерелах  бензинових
Ікру  мечуть  русалки  металу
Зі  скляними  очима-фарами?
Світ.)
А  я  літаю,  літаю,  літаю
На  повітряних  кулях  очей.
Там,  де  синява.
Там.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724112
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2017