| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Так багато хочеться тобі сказати
Не спатиму,
Чекатиму,
Блукатиму,
Чи може ні.
Навіщо знов ти лізеш в це болото?
Вже досить того, що я вважала його небом...
А тепер ти?
Не спатимеш,
Чекатимеш,
Блукатимеш,
Чи може ні.
Може це твій черговий обман
І ти вже в солодкому очікуванні смакування залишками моєї душі?
І навіщо питати,
Писати,
Кричати,
Шептати?
Всеодно ти не скажеш правди.
І в очах твоїх я не знайду її, бо вони вже давно
Вкрились білою плівою, як у сліпця.
Бо ти сліпий,
Німий,
Глухий.
І чому можу припускати я, що сталось диво
І ти прозрів?
Коли я щойно відпустила...
А ти відчув це, як нанаситний самець, від якого втікла одна з...
Ти знаєш, що більш ніхто не буде йти,
робити,
казати,
як ти повелиш, ніхто так бездумно не...
Так дивно зараз. І все це, як завжди, через твої тихі кроки,
Які я чую ночами. Тобі ж, напевно, щиро жаль.
Та жаль чого? Що вже нема такої покірної,
дурненької,
малої?
Не знаю, чого жаль. І вже не хочу знати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337198
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.05.2012
Я згадую тебе ще й досі,
Хоч квіти вже пов'яли у волосі,
Хоч ти шукаєш іншу наречену,
Та ні, її назвати краще "обречену".
Хоч ти забув мій голос і усмІшку,
Хоч закохався вже у іншу трішки,
Хоч ти на сонце дивишся скривившись,
Не згадуєш дощу, коли гонившись
За мною ти втрачав дарунок мови,
Коли були калюжі кольорові,
Коли не проводжав мене додому,
Бо боляче було прощатись. Та не тобі одному!
Коли не знав ти, як мені боліло,
Коли обрізував мені щодень ти крила
Своїми грубими, нудними "недзвінками",
А потім закидав словами - брехунцями,
Коли в нерозумінні
Не знала, що робити,
І докори сумління...
Не сміла покінчити. Я з нами.
З цим поглядом глибоким,
Двозначним, непокірним,
З медовими устами. Хоч так назвав мої ти
Коли вперше зустрілись. Й пропала я навіки.
Ти знав, і ти дивився... сумні твої повіки
Ще досі мені сняться... І плачу я душею,
Душею, не сльозами. Та видно не судилось.
Не буду сперечатись з Вами,
О, Ви, могутня Пані Доле!
Ви ненавидите мене відколи
Його побачила. Весела, безтурботна,
Як квітка в полі,
Що ще не знала жодної страшної бурі
Й не думала, що дощ - це боляче. І в увертюрі
До нашої трагічної комедії кохання,
Яку писали ми занадто «не разом»,
Зробив ти кульмінацію - повстання,
Повстання проти нас, собі ж на зло.
А може і на щастя.
Все так сталось, як суджено було.
Ти ж був суддею, у цьому "непідкупному" суді.
А я - судима, винна... Де я?
Я не з тобою. Значить я ніде.
́́́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337184
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.05.2012