| Сторінки (1/14): | « | 1 | » |
Одного дня просто прокидаєшся і розумієш, що хаос твого життя це всього лише декорації. Обережно відсуваєш їх і бачиш за ними космос. Не такий, про який тобі розказували в школі або ж показували по телевізору в яскравих передач. Твій космос без галактик та зірок, без планет та метеоритів, що летять в нескінченність, лише іноді міняючи свій напрямок, без чорних дірок та незвіданих світів. Твій космос – це лише вакуум, темрява, така густа та липка, що в ній неможливо дихати, неможливо рухатися.
Відхиляєш декорації сам, або ж вони відхиляються самі, бо події інколи складаються так, що ти лишаєшся один на один із ними, і вони якби жартуючи, запрошують тебе зазирнути за них. І ти відчуваєш легкий страх, але одночасно з тим гостру цікавість. І хоч за-за декорацій тягне холодом та самотністю ти стоїш біля них довго довго, бо вже не можеш сприймати їх справжніми.
Ті, кого ти колись знав, стали іншими. Їх світи настільки не схожі на твої, їх життя такі чужі, що в тих людях ти вже не бачиш навіть тіні тих, хто був колись близьким. Вони пішли назавжди, в цьому світі тих людей більше не існує, загубилися в коридорах твоєї пам’яті і більше ніколи не матеріалізуються, лишаться жити в тобі..назавжди… Перший час ти ще живеш із тими заблукавшими тінями, але з кожним днем починаєш розуміти, що вони висмоктують з тебе життя, твої дні по краплині. Злишся на людей, які в цей час оточують тебе, бо вони справжні і далеко не ідеальні. Бо вони не схожі на тих людей з минулого,кожен особливий.
Тебе не огортає самотність, скоріше байдужість, та з’являється глухий біль у скронях.. Твій світ стає іграшковим, події не сприймаються серйозно, з’являється чутливість до звичайного: до подиху літнього вітру, музики, від якої щось вибухає в середині безліччю гейзерів, до запаху вранішньої свіжості та дощу. Ти починаєш говорити мовою предків, через матерію всесвіту, через космос, нехай пустий але свій. Ти розумієш, метушня була ні до чого. Ключ весь час ховався в одній секунді, проведеній на самоті. Істина є простішою, ніж інколи видається, поняття щастя теж…Це не яскраві емоції і не сплески шаленості, а лише меланхолійна спокійність, доторк до власної суті.
Космос має бути пустим, осягання цього приходить несподівано. Ти завмираєш і відчуваєш, як він стискається. Спочатку потрохи, а потім сильніше і сильніше. Перестаєш дихати лише на мить, але ця мить здається вічністю. Інколи варто померти, щоб почати жити заново….Вслухайся…Закрий очі…Подивися як темрява осяюється білим світлом, що засліплює. Твій космос вибухає, народжується новий всесвіт…Зроби вдих…Твоя весна розливається океанами і настає оновлення…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427751
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.05.2013
І чого ж варте мовчання,
Німий телефон, тиша,
Що тягне на низ, тисне в грудях?
Мовчання не варте нічого…
Як часто закриваєш ти двері
Свого серця, що ранене словом,
І душі, що скалічена вчинком?
Гоїш діри в мовчанні самотнім?
Чи не легше просто спитати?
Сказати, що серце не камінь,
Що тисне десь глибоко в грудях,
Болить по словах та по вчинку.
Ми ж всі не машини, ми люди.
Часами лише потребуємо,
Розуміння, що ми ще потрібні,
І замість мовчання щирості.
«Відкрита душа незахищена»
Почую від вас розпачливе.
І вам я скажу: «Помиляєтесь!
Захищена своєю відкритістю».
Бо ми є, як звірі, ми чуємо,
Яким є до нас чуже ставлення.
І як дзеркало відбиваємо
Відповідно любов чи ненависть.
Тож будьте відкриті та люблячі,
Прощайте усе з легкістю.
Говоріть, якщо біль мучить.
Та лише не мовчіть із впертістю!
Бо мовчання не варте нічого…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421756
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.04.2013
Я залежна від твоєї посмішки,
Легких наркотиків вже замало.
Так дивно, коли перехожі
Викликати можуть залежність.
Мій день - то суцільне чекання
Твого погляду і ніжного вигину
Губ, що приховують істину:
Ким для тебе я є, хлопчику.
Не закохане серце, не займане.
Просто хочеться інколи доторку
До душі, що у тиші самотності
Забуває, як то бути із іншими.
Літні ночі, зірки, що захоплюють,
Дружній сміх та пляшка червоного.
Я прагну не зійти лише з розуму,
Мати друга, який буде поруч.
Молюся, щоб мене не душило,
Не робило мені так боляче
Відчуття, що ніхто не повернеться,
І у світі я одна самісінька.
Благаю, тільки не йди.
Не лишай мене тут в самотності.
Ти лише перехожий, але
Я залежна від твоєї посмішки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420658
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.04.2013
Їй подобалося прокидатися близько п’ятої ранку в своїй маленькій квартирці практично в центрі Вроцлава. Це було її звичкою ще з часів студентського життя, коли вона, щоб побути трохи в чарівній самотності прокидалася на світанку, та тихо йшла на кухню готувати собі міцну каву в маленькій філіжанці і записувати свої сни до щоденника в шоколадній шкіряній обкладинці. Роки ці вже давно пройшли, сусіди розчинилися в минулому, вона переїхала в інше місто, з часом знайшла собі квартиру та почала жити сама, але ця звичка так і лишилася з нею.
Цей зимовий ранок не був виключенням. Вона лише з кілька хвилин вдивлялася в темряву кімнати перед тим як остаточно звільнитися від сну, потім сіла на ліжку і відкинула ковдру, відчуваючи холод ногами в коротких шортах та в’язаних шкарпетках.
Кухня зустріла її темрявою, що ще не починала розсіюватися, та відблисками ліхтарів на посуді що стояв то тут то там. Вона запалила світло та ввімкнула ноутбук, який за звичкою лишався на кухні ще з вечора. Підійшла до вікна та визирнула. Сніг був теплого жовтого відтінку, але небо лишалося чорне, що означало сонячний морозяний день попереду.
Відкривши шафу біля плити, вона дістала банку із кавовими зернами. Відкрила, рукою дістала жменю та всипала її у млинок до кави. Почала молоти. Свіжо мелену каву вона пила не завжди, а лише два роки, від тоді як випадково побачила в антикварному магазині старий дерев’яний млинок із металевою ручкою, що вже до чорна потемнішала від часу. Він коштував недешево, але вона не змогла втриматися, і купила його собі, як подарунок до 24 дня народження. З того часу він став невід’ємною частину її вранішнього ритуалу. Як Елвіс в колонках, як відкритий щоденник і ще незабутий сон. Як кава, яку вона незмінно готувала на маленьку філіжанку зі спеціями, що заповнювала своїм запахом здавалося всю її квартиру.
Поки вона молола каву, в джезві на вогні топився цукор. І ось кава вже пересипана, додана кориця, кардамон, гвоздика та цедра апельсину, залита холодна джерельна вода, і все це перемішано дерев’яною паличкою та залишено на маленькому вогні до появи на поверхні скоринки. Вона має трохи часу на те, щоб знайти музику, але ще не включати її, все ж вона повинна ще слухати каву, перевірити пошту та написати дату в щоденнику. І ось кава вже починає потроху шипіти в джезві, потребуючи уваги. Так, ще трохи.
Перемішати, відставити, потім зову на вогонь, так три рази, і нарешті повільно вилити в філіжанку, задоволено відмічаючи про себе наявність пінки на поверхні.
Кава на столі, Елвіс співає „She looks like an angel”, ручка завмерла над чистим листком паперу, ще один ідеальний ранок можна вважати офіційно розпочатим…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384920
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.12.2012
Вона мала звичку водити пальцем по краю чашки і в той самий час дивитись кудись в вікно або на стіну, кудись не на об’єкт її ласки. Це було схоже на якийсь космічний ритуал, наче вона таким чином відкриває таємничий портал і з’єднується з іншими вимірами. І, коли я дивилась в цей момент в її очі мені ставало моторошно, бо вони були надзвичайно пусті і прозорі. Здавалося, вона зникає, розчиняється в просторі нашої улюбленої маленької кав’ярні в центрі міста. Тоді я задавала питання, або просто кидала якусь фразу, аби лише вона повернулась і посміхнулась своєю живою заспокійливою посмішкою.
- Знаєш, - сказала вона тоді, повертаючись із далеку, і відводячи очі від виду за вікном. - Ти завжди все аналізувала краще за мене. От я і подумала, що тільки ти зможеш допомогти мені розібратись.
Я зібрала вилочкою шоколад зі своєї гофри і надпила своє м’яке капучіно.
- Розібратись в чому? – запитала я.
Вона перестала посміхатись і її вираз обличчя став дуже серйозним.
- В мені.
Ми з нею були ідеальним тандемом, детектором брехні та найбільшими реалістами, яких тільки можна було знайти. Її даром було бачити суть всіх речей, що яким є насправді. Я ж вміла аналізувати, звести все до купи і побудувати причинно-наслідковий ланцюжок. В будь-якій ситуації вона починала, я ж закінчувала. І мені було точно зрозуміло, що одній без одної нам було б складно. Вона б не доводила свою думку до кінця і не пояснювала б чого думає саме так, а не інакше, а я б просто не знала від чого відштовхнутись у всіх своїх роздумах і губилась би ще на самому початку.
Але вся наша дружба полягала на тому, що вона ніколи не казала, що бачить в мені, а я ж натомість ніколи не аналізувала її особистість та дії. Тож, коли вона попросила зробити якісь висновки на рахунок неї, я розгубилась. Але відмовити не змогла. По-перше, це була заманлива пропозиція, а по-друге, вона говорила так серйозно, що я навіть сумніватися не могла в її намірах пізнати себе краще. Тож я просто кивнула головою.
З хвилину вона сиділа мовчки, надпиваючи свою каву з молоком і цукром, неначе не могла вирішити з чого почати та як сформувати, що саме її цікавить.
Нарешті вона промовила
- Скажи, як на твою думку, я закохана?
Я знову розгубилась. Це було найдивніше питання з усіх, які вона мені коли-небудь задавала.
- Хіба ти сама цього не відчуваєш?
Вона похитала головою.
- Там всередині мене щось є, але я зовсім не можу зрозуміти, чи це кохання. Можливо то просто бажання мати хоча б когось біля себе, бажання бути коханою, яке спроектувалось саме на нього.
Я знала про кого вона говорить, але навіть не уявляла, що їй на це сказати. Я часто бачила їх разом, вони обоє займались плаванням і вчились в одній групі. Вони дружили. Могло здатись, що вони закохані одне в одного, але я б це так не назвала. Так вони мали взаємну симпатію близьких друзів, але я не бачила в них того магнетизму і привабливості насправді закоханих людей. Вони не сяяли, як маяки в темну ніч, стоячи між ними не відчувалось, що знаходишся в центрі чогось інтимного, неначе випадково потрапив в чужу сім’ю. На мій погляд, струм між ними був заслабкий.
І тут вона неначе підтвердила всі мої спостереження цією невпевненою фразою: «Скажи, я закохана?»
Я не придумала нічого інакшого, як попросити її описати свої почуття до нього, на що вони схожі.
Вона знов почала водити пальцем по краю чашки.
- Мені з ним комфортно…Я відчуваю захист…Я йому довіряю…Але те саме в мене і з тобою!
На цей раз вона швидко відвела погляд від вікна і подивилась на мене з якимось розпачем. Я опустила очі до своєї чашки. Капучіно лишилось небагато, а по білих стінках стікала піна ніжного кремового кольору.
- А пристрасть?- запитала я. – Ти уявляла колись, що він тебе обнімає, цілує? Були при цьому якісь відчуття?
Вона похитала головою.
- Раз через раз. Тому то я і не впевнена. Мені потрібен якийсь інший, вагоміший доказ.
Я навіть не знала чим їй допомогти, тому просто мовчки дивилась на неї.
Раптом її очі загорілись шаленими вогниками.
- Не знаю, чи допоможе це тобі,- швидко заговорила вона. – Але одного разу я обійняла його на прощання, і мені чогось згадалась одна англійська казка, яку я читала в дитинстві. В ній розказувалось про принцесу, яка жила в вежі і ніколи не виходила назовні, бо її не відпускав старий король. Так, вважав він, буде безпечніше. Але одного разу вона втекла погуляти по лісу, що був недалеко від вежі. Там було дуже гарно, і принцеса була у захваті. І раптом вона побачила прекрасного юнака, котрий з’явився із дерева, до якого вона доторкнулась. Дівчина спочатку злякалась, бо чула, що в лісі живуть ельфи, які є дуже злими і можуть забрати в рабство до своєї країни назавжди, але юнак заспокоїв її і сказав, що він всього лише слуга Королеви ельфів, і не зробить принцесі нічого поганого. Він сам колись був звичайною людиною, поки не зустрів Королеву ельфів, яка забрала його з собою. Сам хлопець дуже хотів повернутись назад. Принцеса провела з ним цілий день, і вони домовились зустрітись на наступний. Вона закохалась. На наступний день хлопець спитав її, чи хоче вона, щоб він лишився з нею. Вона відповіла, що хоче цього більше всього на світі. «Тоді слухай,- сказав юнак.-Ти маєш викрасти мене. Сьогодні в царстві ельфів свято і Королева буде йти зі своєю свитою на параді. Я буду в цій свиті, з нею. Ти маєш лишитись в лісі і почекати параду, а коли побачиш мене, то маєш обійняти мене сильно сильно, і не відпускати в жодному разі, як би тобі не погрожувала Королева. Ти маєш знати, що вона все-рівно нічого тобі не зробить». На тому вони і договорились. Дівчина лишилась у лісі. Святкування почалось і вона почала слідкувати за парадом. Побачила хлопця, кинулась до нього і сильно обійняла. Королева лише посміхнулась і перетворила його на гадюку, але принцеса продовжувала його тримати. Тоді королева перетворила його на їжака, і голки покололи руки принцесі, але вона не відпускала. Тоді королева зробила останню спробу повернути собі слугу і перетворила його на розпечене залізо. Принцеса заплакала від болю, але стиснула це залізо ще міцніше. Тоді Королева здалась і промовила: «Ну якщо ти так сильно його кохаєш, то забирай. Шкода втрачати такого слугу, але ти це заслужила». І вони пішли з країни ельфів до її дому разом.
Обнімаючи його, я чогось уявила себе цією принцесою…
Я дослухала її і посміхнулась. Я не могла цього проаналізувати, але тоді мені здалося, що я на секунду стала бачити її очима. Стала бачити суть речей.
Переді мною в худенькій дівчині із зібраним на скоро волоссям яскраво сяяла щирість…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384917
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.12.2012
Лапатий сніг. У вічності назавжди.
З бажанням розчинитися і зупинити час.
Невіруюча в казку з закритими очима
На дотик відчуває як змінюється все.
Той сніг засипле біль, приспить її турботи.
І у потрібний час вона побачить це.
Як казка огортає її маленьку душу,
Гаряче ніжне серце вже б’ється не саме.
Не будь для неї ворогом, а будь для неї другом.
І будь із нею щирим, як падаючий сніг.
Вона тоді повірить, вона тоді відчує
Любов. Зроби лиш крок назустріч. Не мовчи.
Зима підкралась тихо. Зробила нам сюрпризи.
І ми так зачаровано все дивимось на сніг.
Він падає лапатий. У вічності назавжди
Ми просто розчиняємось. Ми зупинили час!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382681
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.12.2012
Живемо, як нормальні люди.
По буднях яєчня о сьомій,
Гаряче еспрессо в обід
В прохолодній темряві кав’ярні.
Живемо, думаємо, що живемо.
Дві заклопотані тіні.
І не помічаємо, що реальною
Лишилася лише наша музика.
Самотність вночі. Далеко
Десь летять літаки, мигаючи
Червоним світлом в небі,
Що опускається нам на голову.
Мої вірші лишилися своєї рими.
Твої пісні більше не мають сенсу.
Загублені серед лабіринтів
Непотрібного мотлоху, непотрібних людей.
Ти і я…Скажи мені, хто ми?
Правду! Їм я більше не вірю…
Чи вони знають,де нам болить?
Чого тоді так легко рівняють до себе?
Світ затісний, щоб втекти,
Але достатньо великий, щоб бути самому.
Де ти? В мільярдах світових років від мене,
Чи лише в кроці?...Чекаю..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380305
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.11.2012
Сотні написаних віршів. Комусь. Відправлених в нікуди.
Ми починаємо життя в задушливих вагонах поїздів.
Ми любимо із посмішки, можливо, випадкової.
Що з’явиться на мить, змінивши нам життя.
Вона зніме тягар самотності та втоми.
Знище удушливу реальність поїздів.
Вона буде ковтком повітря після ночі.
Таким же свіжим, з запахом весняної роси.
І створимо ми вірш, симфонію кохання.
Оживших мрій, які тепер втекли зі снів.
Ми змінимо вагони потягів сталевих на літаки,
Що швидше долатимуть свій шлях.
Вставатимемо ранком із думкою про когось.
Ми будемо цим жити, ховаючись від всіх.
Напишемо віршів десятки, може, сотні,
Але відправимо на жаль у нікуди…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351321
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.07.2012
У руїнах білої вежі
Лежить хвора моя королева.
Бачить сни, що запилені болем
І вдихає повітря холодне.
Королеві лишилось недовго:
Не врятує вже зілля магічне
І кохання вже теж не рятує
Її сиву красу, що зникає.
Помираючи в тиші на ложі,
Лиш прокинутись прагне вона,
Щоб не бачити марення хворі,
Хоч на мить подивитись у небо.
Тільки там за просторами марень
Нема сонця і небо все чорне.
А навкруг дзвенить тиша і сірість.
Нехай очі вже будуть закриті.
Я говорю про душі, в одній з них
Є руїни білої вежі.
Там на ложі із мрій нездійсненних
Помирає моя королева…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349711
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2012
Ненавиджу прокидатись у темряві,
Бо за нею ховаються привиди.
Ласують моїм болем та страхами,
Крадуть мої мрії з надіями.
Вони дивні, не із цього виміру,
Без точних бажань та обов’язків,
Частково близькі моїй сутності,
Частково вороги мене кращої.
Серед них є і рідні привиди,
Що колись були зникли із райдуги,
Ті кого я шукала за всесвітом,
Заглядала в калюжі свідомості.
Все життя я літала та падала.
За собою губила емоції.
Лише миті плекала у пам’яті
Аби бути їх полонянкою.
Ненавиджу прокидатись у темряві,
Бо за нею ховаються привиди.
Що говорять весь час як їм хочеться
І їдять живе світло від моїх ліхтарів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349710
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2012
Коли йде дощ, я зупиняюсь,
Сідаю біля вікна і починаю слухати,
Як звуки за вікном перетворюються на симфонію
Дев’ятнадцятої весни.
Я люблю, коли йде дощ.
Зашаріле лице, мокре волосся,
Розгублених перехожих,
Що швидко проходять повз.
Думки, що охоплюють зненацька.
Відчуття новонародженої закоханості.
Свободу, легкість і натхнення
В кожній клітинці тіла.
Коли йде дощ, я зупиняюсь.
Зупиняю час і просто дивлюся,
Як небо звільняться від болю очікування
Холодним дощем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349027
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.07.2012
Твоє море є безкінечним.
Воно яскраве, як мільярд
Натхненних метеликів,
Що стрімко злітає в небо.
Твоє море, як кава з морозивом:
Абсолютно ніжне, як дотик,
Перший дотик до когось,
Хто близький до твоє суті.
Твоє море – то інді-рок вночі,
Зорі, що мерехтять в тиші
Відблиском холодних очей,
Вільна душа, чисте серце.
Твоє море – то сон, болюча мрія,
Хвороблива гарячка та сльози.
Момент всеоб’ємної любові та спокою.
Твоє море – це ти сам, тільки справжній.
Колись я стану краплею
В твоєму морі і буду мати
Все це в собі, а поки
Я лише сонце,
Що повільно зникає за горизонтом,
Торкаючись твоїх хвиль.
Любов – це магія, алхімія.
Вона здатна перетворити одне в інше, і колись
Ти станеш моїм сонячним променем. Назавжди…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348570
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.07.2012
В кімнаті сонячно. Малюю
Людей з минулого, історію.
Ледь чутно грає піаніно, слухаю,
Як зачіпає струни десь всередині.
Зимовий вітер. Вже останній.
Весна нас накриває хвилею.
Ти радісний, я посміхаюся.
Ми хочемо тепла, якихось змін.
Я уявляю квітень в місті Краків.
Птахів, кружляючих над центром,
Людей за столиками, каву,
Що подається з чорним шоколадом.
І нас закоханих, щасливих.
З бажаннями, ідеями та планами.
Весь час говоримо, не можемо спинитися,
Про те, що в Кракові так легко бути справжніми.
В кімнаті сонячно. Малюю
Людей з минулого, історію.
Ледь чутно грає піаніно, слухаю,
Як зачіпає струни десь всередині.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348366
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.07.2012
Її шкіра пахне малиною.
І ще трохи чимось солодким…
Що це?Малина з шоколадом?
До цього потрібне шампанське.
Вона справляє таке враження,
Яке викликає бутон
Ніжної чайної троянди,
Що от-от має розпуститися.
Її пам’ятають лише,
Як маленьку чарівну фею
Із дитячих старих казок,
Що колись нам читали батьки.
Вона може раптово з’явитися,
Здивувати і звести з розуму.
Але не зі зла, а тому що
Вона любить бути чаруючою.
І ті, кому хоч раз пощастило
Зустріти її на шляху,
Ніколи не можуть забути
Запах шкіри, що пахне малиною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348362
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.07.2012