| Сторінки (1/9): | « | 1 | » |
Чи бачиш ти те, що бачу я.
Чи знаєш те, що знаю я.
Нажаль, твої очі повернуті в інший бік, і ти не звертаєш на мої слова жодної уваги. Вони звернені вниз - боїшся, що спіткнешся.
А я дивлюся прямо. Перед моїм поглядом відкривається вечір в осінньому парку. Ніжно-рожевий горизонт розтікається по обрію. Вітер пестить пурпурово-вогнянне листя і ненароком зачіпає пасмо мого волосся.
Душу охоплює аромат кохання…
Не помічаю ями і гепаюся в неї. Дуже боляче. Збила всі коліна та праву руку. На вогняне листя капає моя багряна кров.
А ти злий. Злий, за те, що не дивлюсь під ноги.
Кричиш.
Я визволяю свою руку з твоєї. Піднімаюсь з холодної землі.
Ще вище піднімаю голову і йду далі сама.
А ти не намагаєшся наздогнати, кинувши мені в слід декілька лайок – зникаєш.
Мабуть, на краще.
Потемніло. Засвітили перші зорі в супроводі з місяцем.
Ця осіння ніч особлива!
Ліхтарі кинули свій погляд на дерева, і здається, ніби все місто охопив вогонь.
Душа палає.
Вона щаслива.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372105
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.10.2012
Чого чекати від життя?
Говорять, що людина над ним не власна…
наче воно вже прописано десь зверху, і немає значення, що ми робимо…
вибір за нас вже зробили.
Тоді виходить, що можна цілими днями сидіти перед комп’ютером чи телевізором і нічого не робити?
Але чому тоді ніхто так не робить, чому ми весь час намагаємося щось змінити?
Мабуть тому, що нічого не відбудеться само по собі. Для всього потрібно докладати зусилля.
Все залежить від наших дій, від наших вчинків. Адже кожна людина має право вибору, і ми ним щоденно користуємося!
Так, можливо, ми не в змозі контролювати наше життя, але його напрям повністю залежить від наших рішень.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371691
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.10.2012
Любов…
Вона живе у кожному із нас.
І нещасний той, хто жодного разу не відчув її,
…не пустив у душу.
***
Не бійся, дурепо.
Не бійся, дозволь себе кохати.
Ти занадто багато думаєш про це. А Воно цього не пробачає.
Ось одного прекрасного дня йому набридне – розвернеться і піде.
А ти знову сама залишися.
Не хочеш?
Тоді сиди і не рипайся.
***
Будучи маленькою дівчинкою, я щиро вірила в те, що кохання приходить до кожного. І це обов’язково!
Була такою наївною.
З роками розумієш – кохання – це не нагорода, це випробування.
Воно – тільки для найсильніших.
Чи можливо для найслабших? – щоб стали сильнішими.
Не розумію…
Вже наче і доросла, але все одно не розумію.
***
І найсолодші слова перетворюються в ненависні спогади.
Стрілки годинника – непорушні.
Сторінки альбому і щоденника – єдина жива пам'ять.
І як далі жити?
Чи варто?
Хтось скаже: Чи ти здуріла? Що ти робиш? Та це не причина!
Та я не чую…
… . Легко ненавидіти.
Жбурляти в стіну посуд.
Спалити всю пам'ять про нього.
Та я так не хочу.
Я все збережу.
Нічого не забуду!
І ці спогади – найдорожчі.
Вони гріють мою самотність, тоді вона стає не такою і холодною.
Я пам’ятатиму вічно, ЧУЄШ! ВІЧНО!
Ти тепло,
ти сонце,
ти життя…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361755
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.09.2012
Любов…
Вона живе у кожному із нас.
І нещасний той, хто жодного разу не відчув її,
…не пустив у душу.
Дивлюсь ТОБІ прямо в очі, і сміюся!
- Чому ТИ знущаєшся? Чи я мало натерпілася від твоїх забаганок?
- Що тут смішного?
- Коли ТИ залишиш мене у спокої?
Твої загребущі руки не хочуть відпускати.
ТИ пустив корені у моєму серці і тепер контролюєш кожне його скорочення.
Мій вибір – твоє бажання.
Мій спокій – твій настрій.
- Знаєш, ТИ ніколи не буваєш вдоволеним. Хочеш, щоб я була така як інші. Контролюєш кожен мій крок, кожен рух і кожну посмішку.
- Тобі не соромно?
Я більше так не можу! Щоб хоч якось тебе позлити – видавлю пів тюбику тонального крему і смачно намажу ним обличчя. Для кращої якості й свіжості покрию ще двома шарами пудри. Підведу чорним олівцем очі, нафарбую вії, і буду нахабним, зухвалим поглядом свердлити твоє обличчя. Намалюю рожеву посмішку і приправлю щічки рум’янами. Для настрою одягну білу сукенку у квітчасту мережку і піду гуляти.
Як я люблю коли ти сердеся!
Як я це люблю.
І ти мені не заважай, сам довів до цього стану!
Сам винен!
Тепер дивися і лікті кусай!
«А краще заховай мене таку собі у пазуху і не випускай»
Я знаю, що ти мене любиш, що жити без мене не можеш. Але все ж таки не хочеш пожаліти. Говориш, що я так стану сильнішою.
Але це неможливо доки ТИ контролюєш кожен мій крок.
Дай мені відпочити!
Дай відновити сили.
Не давай причини злитися.
І я буду вдячна…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361292
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.09.2012
Як дізнатися що це кохання?
Можливо, ти - лише просте захоплення?
Слова кохання – дикі, пусті, не зрозумілі…
… вони між нами зайві.
Я тобі ніхто, і ти мені теж.
Нам не потрібно пояснень, між нами не виникає напруження і незручних ситуацій.
Випадкова зустріч.
Прості знайомі.
Нічого особистого.
І я більше за все хочу в це вірити!
…бо окрім неї більше нічого не залишилося!
Мій організм ПРОТЕСТУЄ, бо не має віри.
Йому вже боляче від такого швидкого руху крові по судинам.
Калатання серця у небезпечному ритмі…
… так його на довго не вистачить!
Йому боляче.
Боляче від того, що воно тобі не потрібне.
…що ти його не знаєш і знайомитись не бажаєш.
Одна думка про те, що твій голос більше не буде кидати мене в шалену істерику – лякає (та найстрашніше, що я в цьому зізнаюся).
Я вже не уявляю ночей без сну з тобою.
ХОЧУ бачити, чути, обіймати, цілувати, кохати…
Ти там, де ще не ступала нічия душа.
Чи це кохання?
Не знаю.
Та ти залишиш мене посеред моря помирати,…
…твій човен вже далеко, а я захлинаюсь своїми почуттями.
Але я не покличу на поміч – занадто горда!
Ти егоїст – і я егоїст.
Ми ніколи не будемо разом!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361290
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2012
"Плин часу залежить від того, чим ми його наповнюємо!"
Кожен у своєму житті помічав, наскільки є хаотична і незрозуміла природа часу. Адже він непостійний, запрограмований на постійну синхронну зміну. Його природа бінарна.
Коли ми переживаємо, побиваємося за щось, то стрілки годинника стають непорушними. Неначе всередині механізму сидить перевертень, якому є великою насолодою спостерігати за нашими муками. Саме тому він притримує стрілки, тим самим поглинаючи нас у безкінечність переживань.
А у випадках, коли хочеться зупинити певну мить життя, закарбувати її у Пандорину скриньку своїх спогадів, щоб хоч іноді у час безвихіддя, пригадати цей щасливий епізод і посміхнутися. І не важливо про що він, чи про кого, головне, що він існує. Та майже завжди цей невловимий стан блаженства пролітає наче останній осінній листок, і не встигнувши торкнутися землі - згниває, не даючи змоги закарбувати, хоча б маленький спогад, ілюзію того щастя.
І навіть не фіксуючи, не розподіляючи годин на щасливі і болючі, вирахувати час на кожне відчуття, ти все одно не зможеш.
Людей завжди лякав страх перед невідомим. Наша природа налаштована на тотальний контроль, звикла завжди підлаштовувати все під свої потреби. А час – це вимір, природу якого надзвичайно важко зрозуміти. Саме тому, винахід у 17 ст. голландським механіком Хрістіаном Гюйгенсом годинника став справжнім проривом. За його допомогою ми навчилися розраховувати і коректувати час. І не важливо те, що ми відчуваємо, головне звіритись із годинником і рухатися згідно графіку прописаного у пожовклому, зіжмаканому записничку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361234
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.08.2012
П’янка, хвилююча і зовсім не схожа на інші, стала для нас ця осінь. Вона стала альфа і омега в короткометражці нашого життя. Ми пустилися берега, і повертатися вже не було куди… Наша історія відійде у вічність, туди, звідки ми всі приходимо, туди куди все повертається. І я стерплю Танталові муки від твоїх зрад, від совісті, і безкінечного пошуку спокою. Мама говорила, не біжи поперед батька в пекло, та навіть воно у порівнянні із твоїм світом – здається раєм. Сізіфова праця не здається мені такою марною, порівняно із моїми щохвилинними намаганнями звільнитися з-під твого ярма. Оточуючі у свинячий голос кричали про мою одержимість тобою. Але я пройду дорогу від тернів до зірок і ми будемо разом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358232
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.08.2012
Ми всі тут.
Ми всі зараз.
Цей простір, місце і час наші – наш вибір,
наше життя.
Та чи розуміємо ми це?
Чи усвідомлюємо дану нам відповідальність?
Чи цінуємо право на вибір дароване від народження.
Дароване батьками та Господом Богом.
І час, який може закінчитись в будь яку хвилину.
А доки стрілки циферблата безжально вбивають кожну хвилину такого дорогоцінного життя.
Ми не цінуємо.
Ми не шкодуємо.
Обернись.
Що ти там бачиш?
Залишилися лише деякі емоції і обрізки зустрічей.
Легкий аромат тогорічних парфум і улюблена з дитинства мелодія на пам'ять.
А за плечима майже третина життя.
Дитинство, юність, друзі, зустрічі, п’янкі ночі і волосся запаху любистку.
Ми забули.
Ми втратили.
Вже не згадати позаторішнє літо.
А воно ж було… і ще яке було!
А запитаєш – не розкажу, не пам’ятаю.
Замислюсь, куди все поділось і куди все подінеться.
Де буду завтра я і де будеш ти.
Не знаю.
Життя – річ яка не піддається контролю і розрахунку, не прописується за сценарієм і не ставиться на Бродвеї.
На все воля Божа.
Його кара і його милість!
Та лише від нас залежить яку дорогу оберемо і на скільки гідно впораємося із перепонами
на шляху до Нього…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358230
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.08.2012
Коли моє життя перетворюється на пустелю, стає одноманітним програвачем одних і тих же днів, подій і жестів, то тоді завжди з’являється ВОНА. Спочатку я вважала, що це лише моя хвора уява, що ВОНА - плід перевтоми та виснаження, у крайньому випадку, результат перенесеної нещодавно хвороби. Та з роками це переросло в закономірність.
За ці роки ми майже стали одним цілим. Я вже не можу без неї. ВОНА – це Я.
Навіжена? - Можливо!
Несповна розуму? - Напевно!
ВОНА в моїй голові, і як би мені не хотілося, ніколи не зможу від неї щось приховати:
- Червона чи чорна сукня? – Прокручую у голові.
- Чому питаєш, сама ж знаєш – авжеж чорна!
- А я, можливо, хочу червону! – Намагаюся сперечатися із нею.
- Кому ти локшину на вуха вішаєш, одягай чорну й не смикайся.
Моя воля вбита її рукою, і я, не маючи вибору, одягаю чорну сукню. Так, вона мені пасує, але той факт, що це вибір когось іншого принижує мою гордість. Та яка до біса гордість, та зникла десь рік тому. Я повністю під її волею!
Та кожного разу, коли ВОНА зникає, я молю повернутися – бо ми одне ціле. І без неї мене немає. Тож, коли наступного разу зустрінете мене й не впізнаєте – не ображайтесь!
Краще посміхніться і запитайте, як у мене справи…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358226
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.08.2012