Дивна

Вовк

Тікай,  вовче,  тікай.
За  тобою  вже  йде  мисливець.
Зажене  на  самісінькій  край,
А  у  тебе  ж  немає  крилець.

Біжи,  вовче,  біжи
Він  дістав  вже  свою  рушницю,
Мчи  від  мене  і  не  тужи
Він  готує  тобі  темницю.

Мовчи,  вовче,  мовчи
Бо  і  в  мене  вже  лізуть  пазурі.
Притопчи  всі  сліди  уночі,
Щоби  я  не  ходила  в  траурі.

Тікай,  вовче,  тікай
Він  ступає  тобі  на  п'яти
Звідки  взявся  він  не  питай,
Лиш  жадає  тебе  розіп'яти.

Хутчіш,  вовче,  мерщій
Він  вже  дихає  тобі  в  спину,
Страх  так  гучно  в  мені  верещить
Й  нерви  смикає  безупину.

Чекай,  вовче,  чекай
Він,  здається,  іде  по  мене,
Обманув  і  заплутав  вкрай,
Це  бажання  його  -  скажене.

Не  плач,  вовче,  не  плач,
Він  поцілив  в  самісіньке  серце.
Той  мисливець  -  це  мій  палач,
І  це  він  спланував  усе  це.

Він  украв  мене,  вовче.  Один,  без  орди.
І  для  мене  лишився  крапкою.
Я  боялася  лиш  аби  він  не  прийшов
З  полювання  із  вовчою  лапкою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812149
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2018

окремі "ми"

У  мене  мурашки.  Від  тебе  й  холодної  зброї.
Ти  вкрав  мене,  чемно  зв'язавши  руки.
Я  склала  всі  списи.  Я  більше  не  б'юся  з  тобою.
Ти  з'їв  мою  совість.  Я  в  розпачі  від  розлуки.

Ми  ходим  по  лезу.  По  гострому  і  безпощадному.
Ми  стали  на  лижі.  Нам  страшно.  Летим  з  гори.
Хіба  можна  бути  такими  безглуздо-відважними?
А  ''нас''  і  нема.  Бо  ''ми''  -  то  окремі  ''ми''.

Ти  знову  літаєш.  Керуєш  стихіями  й  хмарами.
Ти  геть  не  боїшся.  Зі  страхом  давно  на  ''ти''.
Щодня  обростаєш  в  мені  руїнними  храмами.
Лякаєш,  лякаєш,  а  я  не  боюсь  висоти.

Боюсь,  що  не  справимось.  Гучно  і  стрімко  розіб'ємось.
Що  все  це  дарма.  І  ми  летимо  не  туди.
На  автопілоті  повернемось  і  не  розділилимось.
Нас  кинуть  в  пустелю  і  ми  помремо  без  води.

Нас  не  зрозуміють.  Нам  треба  тікати  затемно.
Ми  наче  злочинці,  вкрадемо  себе  від  них.
Хутчіше  ховайся,  за  нами  біжать  з  автоматами.
А  я  попіклуюсь  аби  твій  літак  не  стих.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812148
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2018

твоЯ

Я  твоя.  Як  безмовна  молитва  губ.
Як  остання  надія  побачити  Бога.
Сьомий  том  найсолодших  примхливих  згуб.
Я  твоя  заборонена  насолода.

Я  твій  нерв.  І  я  стиснула  груди  твої,
Гострим  болем  зв'язала  твої  зап'ястки.
Я  твій  ніж.  І  наточені  леза  мої.
Так  жорстоко  лаштують  для  тебе  пастки.

Я  твій  відчай.  Як  гостра  нестача  води.
Захлинаючись  болем,  кусаєш  губи.
Я  як  твій  талісман.  Відведу  від  біди.
Відведу,  ну,  а  далі  вже  будь  що  буде.

Я  твій  сон.  Ти  лише  не  розплющуй  очей.
Я  твій  сон  наяву,  ти  лиш  вірь  у  мене.
Головна  між  твоїх  непотрібних  речей.
Надкрихка  і  водночас  міцна  мов  кремінь.

Я  твій  раб.  Я  корюся  твоїм  словам.
Я  твій  цукор.  Тону  у  твоїй  каві.
Я  мов  риба.  Я  заздрю  твоїм  ногам.
Я  мисливець.  Хоча  й  новачок  в  цій  справі.

Ти  мій  ідол.  Ти  бог  тим  усім  богам.
Ти  туман.  І  я  знову  пірнаю  в  тебе.
Ти  солодкий  мов  мед,  і  ти  саме  там.
Саме  там.  Саме  той.  І,  навмисне  для  мене.

©Світлана  Крисенко

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812048
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2018

мій бог

Мені  здається,  я  знаю  як  пахне  бог.
Я  знаю  сміх  його,  дотик  і  навіть  смак.
Свої  секрети  йому  віддала  у  борг,
Та  я  ж  не  вірила  в  нього  ніколи...як?!

Я  бачу  те,  чим  він  снідає  і  що  п"є,
І,  навіть  часом  годую  його  з  долонь.
Його  ім"я,  його  біль,  і  куди  він  б"є,
Коли  знешкоджує  поглядом:  "Охолонь."

Цілую  шрами  його  і  кроплю  лице
Слізьми  і  радощами.  Смішна.
Він  мене  пестить:  "Яке  ж  ти  дурне  й  мале"
І  воскресаємо.  І  поміж  ребер  весна.

Я  затихаю  на  грудях  у  нього  і  міцно  сплю,
Губами  пошепки  шкірі  його  молюсь.
Жертвоприношуюсь,  каюся  і  люблю.
І  причащаюся  дотиками.  Гублюсь.

Я  відчуваю,  що  знаю  його  давно,
Ще  з  тих  часів,  коли  не  було  Землі.
Він  -  це  мій  хліб  і  моє  вино,
Мої  великі  зорі  й  малі.

І,  якщо  Всесвіт  зятягне  пекельний  смог,
Я  буду  чути  тебе  геть  з  усіх  сторін.
Я  знаю  хто  ти.  А  ти  -  мій  бог.
Ліпи  мене  -  я  -  твій  пластилін.
©  Світлана  Крисенко

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812046
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2018

Ворони

Вірші  не  пишуться.  Поруч  тебе  нема.
Хоча,  як  по  правді,  тебе  й  не  було  ніколи.
Летіла,  не  йшла,  та  мене  обігнала  зима
Бо  зранила  крила  я  вщент  об  твої  частоколи.

Ти  знаєш,  коли  я  лягаю  у  постіль  одна,
Вона  в  себе  всотує  всеньке  моє  тепло.
Цілується  в  очі  тиша  і  крадькома
Пише  на  пальцях  хною:  "Його  не  було"

Не  посміхаюсь.  На  те  -  мінус  сто  причин
Всі  твої  птахи  -  насправді  крикливі  ворони,
Що  нас  водили  між  тисяч  тупих  гільйотин
І  розвели  без  прощання  по  різні  сторони.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597761
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2015

бути богом

для  того,  щоб  сумувати  за  тобою  -  життя  надто  довге.
бо  в  тобі  ж  скільки  ніжності,  хлопчику...  вистачить  не  на  одну.
і  поки  я  дихаю,  дихаю  я  з  тобою
а  значить,  я  виграю  ще  не  одну  війну.

кажуть,  дівчинки,  яку  ти  знав,  немає  більше.
її  геть  не  впізнати,  віриш?  це  так  страшно.
її  хтось  підмінив.  вона  стала  зовсім  іншою.
нелюдиною.  дикою-дикою  пташкою.

для  того  аби  обіймати  не  тебе  -  життя  занадто  коротке.
бо  в  тобі  ж  скільки  зорь,  хлопчику.  стане  не  на  одну  галактику.
бог  завив  в  мені  голосно  й  голодно  сірим  вовком.
бо  вже  вкотре  забрів  до  моєї  холодної  Арктики.

кажуть,  бог  вже  давно  ходить  серед  нас  і  всміхається  дітям,
зазирає  у  вічі  тим,  хто  не  вірить  у  нього.
він,  здається,  по  троху  і  сам  вже  втрачає  віру.
він  не  бачить  для  кого  тут  бути  богом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2015

Вічно молоді

Стоголосі  голосять,  бо  бачили  мої  сни.
Вони  казали:  у  тобі  багато  суму  і  мало  весни.
Все  питали:  про  що  твої  вірші,  мала,  про  що?
Кожне  слово  у  них-то  гострий  сталевий  гачок.

Повсідалися  в  сідала  і  несуть  маячню.
По  обіді  почнуть  бомбити  мою  Чечню.
Що  ж  нам  з  тим  "Заповітом"  робити  тепер,  Тарас?
В  двадцять  першім  столітті  моя  Чечня  -  це  Донбас.

В  моїм  все  -  ясно,  хто  ворог,  а  хто  брат.
Не  завжди  винен  той,  хто  тримає  в  руках  автомат.
Повтікали,  сховались,  немов  щури,  та  Бог  з  ними.
Нас  вбивали  так  рано,  аби  ми  завжди  були  молодими.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582090
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2015

Солдатики

Дорослі  дяді  грають  у  «солдатиків»,
Їдять,  закурюють  й  горілку  дудлять.
«А  вони  куплять  нам  нового  братика?
Мамо,  а  татка  нам  нового  куплять?»

Машинки,  танки,  гільзи,  автоматики
Осколками  і  ГРАДом  всім  на  голови.
Ось    тільки  не  пластмасові  солдатики,
І,  як  по  правді,  навіть  не  із  олова.

По  полю  ручки,  ніжки,  душеньки…
Казав  татусь,  обов’язково  вернеться.
Малює  вишеньки  для  татка  Ксюшенька,
Дим  чорний  ритим  полем  стелиться…

Дорослі  граються  собі  в  «солдатики»,
Кидають  кості,  танки  розставляють…
«Збирали  всім  селом  мені  на  братика,
І  на  нового  татка  назбирають».

20.08.2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571295
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.04.2015

Ангелом (для Д. )

Як  воно,  бути  такою  милою?
Пурхати  птахою  щастя  безкрилою.
Очі,  що  втягують,  мов  дві  підвалини.
Мигдалини.

Як  воно,  бути  такою  сильною?
Справжньою,  просто  таки  геніальною.
Завжди  усім,  бодай  що,  посміхатися.
Триматися.

Як  воно,  бути  для  неба  атласом?
Для  зірок  теплих  суцільним  літописом.
На  со́бі  носити  до  космосу  сходинки.
Родинки.

Як  воно,  битись  такою  святістю?
І  наповнятись  тією  прозорістю.
Тебе  мав  створити  колись  Мікеланджело
 Ангелом.

16.09.2014.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571018
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.04.2015

Спатиму з осінню

Сьогодні  я  спатиму  з  осінню.
Закутаюсь  в  томний  туман.
Я  буду  твоєю  повінню,
Я  стану  твоєю  просинню,
Мій  вічно  гучний  океан.

Сьогодні  вмиватимусь  зливами
І  питиму  чисту  росу.
Співати,  тріпочучи  крилами,
Здійматись  палким  поривами
Й  її  до  небес  вознесу.

Я  ніжно  її  цілуватиму,
Повідаю  безліч  казок.
Холодні  долоньки  триматиму,
Чекатиму  снів,  лікуватиму,
Впиватимусь  в  холодок.

Під  ранок  прокинусь  без  неї  я
Від  інію  на  повіках.
Її  ж  сотворили  натхненною,
Як  звати  мені  того  генія?
Шукатиму  ніжну  в  закутках.

А  листя  пожовкле  падає
В  калюжу,  що  з  небом  в  собі.
Під  серцем  таки  щось  повзає
Й  так  часто  воно  їх  згадує
Її  кучерявки  рябі.

22.09.2014.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571017
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.04.2015

Запалились

Вже  запалились.
Мов  вікна  багатоповерхівок,
Що  фліртують,  підмигують  в  сутінках.
По  дахах  збились,
Тривожачи  ластівок,
Плекаючи  майбутнє  на  руках.

А  треба  завше  бути  сильними.
Не  те,  щоб  кременем,  не  надто  каменем.
Ледь-ледь  кришитися.
Горнути  душі  руками  стерильними,
Не  прикриватись  вуаллю  й  іменем
Й  не  надто  часто  молитися.

Трохи  стомились.
Мов  сильно  заплакані  очі,
Що  геть  пересохли  від  надлишку  солі  й  води.
Привстали,  схопились,
Бо  десь  запищав  тамагочі…
Трохи  проспим  і  збиратимемо  плоди.

Бо  треба  завше  бути  мудрими.
Не  те,  щоб  сивими,  та  й  не  старечими.
І  все  ж,  триматися.
Не  прикидатись  занадто  хворими,
А  нишком-тихо  під  ковдрою  ввечері
Кохатися.

23.09.2014.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570740
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.03.2015

Дерева були великими

Коли  дерева  були  великими,
Сталим  час,  а  страхи  безликими,
Так  просто  будували  замки  із  піску,
Складали  до  кишень  срібну  луску
Й  усі  нові  здавались  дивно  дикими.

Розкидані,
Роздроблені.
По  пристані
Зароблені.
Виблискують  монетами.

Крадемось  силуетами.
Ми  звихнуті  
На  осенях.
Закинуті
По  простинях,
Зіпсовані  сонетами.

Яскравими  буклетами
Привіти  слати,  
Клеїти,  
Клеймити  їх  цигарками,
Конвертами  і  марками,

Фарбуючись  помарками.
Збиратися,
Любитися,
Хліб  їсти  і  молитися.
Й  ховатися
Альтанками.

А  ранками
Вже  не  вміщатися
У  тінь  дерев,  що  були  великими.
Боятися,
До  крику  в  собі  боятися
Отих  страхів,  що  були  безликими.
Крушити  й  нищити,  лити  водою  їх
Ті  замки.  Замки  із  піску.
Кишені  зшити,  викинувши  до  ніг
Знецінену  срібну  луску.

А  чи  були  ті  дерева  великими?
Й  відколи  стали  ми  дивно  дикими?

24.09.2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570739
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.03.2015

Нас ростили

Нас  ростили  занадто  мирними,
Годували  надіями  марними,
Проростали  крізь  сніг  самі  собі.
Душі  звуглились  їдко-чорними,
А  здавались  такими  гарними…
По  чиїй  же,  скажи,  подобі  ми?

Нас  зробили  такими  відважними,
Молодими  і  вічно  гарячими.
І  такими…вже  геть  безсмертними.
Нас  топили  іще  незрячими,
А  возносили  пізно.  Мертвими.

Нас  зібрали.  Військом  без  держави.
М’ясом  молоденьким  для  поживи.
Ой,  не  ходи  ж…бо  там  облави.
Нема  облич.  Лиш  чорні  балаклави.
На  Сході  зникло  сонце.  Ллються  зливи.

Ви  нас  зробили.
Хай  вам  довго  сняться
Осінній  град,  кров,  крики  і  кістки.
Вас  проклинають.  Українська  хата,
Жовтоблакитний,  немічні  батьки
І  видана  свинцем  в  груди  зарплата.

Цього  річ  осінь  плакала  на  Сході  ГРАДом.
Палали  і  дороги,  і  фасади.
Донбас  вмикав  баси  гарматні.
Бліда  з  косою  все  кружляла  садом,
Стояли  черги.  За  продуктами  і  автоматні.

12.10.2014.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570448
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2015

Бувай

Привіт.  Ми  знову  вдягнені  у  біле.
Накинули  на  себе  зиму  і  мороз.
Ми  вимкнули  тепло  і  скрижаніли
У  незліченності  своїх  метаморфоз.

Давай.  Топитимем  в  очах  сніжинки,
Дистилюватимем  відлигу.  Ну,  а  згодом
Заздалегідь  програвши  поєдинки,
Здамось  і  обростемо  синім  льодом.

Забудь.  Бо  ми  ж  давно  не  діти,
Щоб  так  захопливо  дивитись  в  небо
І  першому  в  ці  осені  радіти.
Бо  того  снігу  мені  геть  не  треба.

Негайно.  Почни  гріти  мої  руки,
Якщо  ще  маєш  сили  і  бажання.
Нехай  думки,  що  верещать,  мов  суки,
Знову  звикають  до  твого  мовчання.

Бувай.  Мені  пасує  більш  червоний.
Хай  біле  носять  ніжні  наречені.
Зима  не  скине  задля  нас  корони.
У  неї,  крихітко,  уже  нові  мішені.

20.10.2014.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570447
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2015

Відьма

Вона  декілька  сотень  разів  розчеше  своє  довге  чорне  волосся.
Замилується  в  дзеркало,  потім  погляне  на  місяць.
Так  давно  вже  ні  в  кого  нічого  ніколи  не  просить.
Лише  страх  пробирає  від  думки,  що  зорі  завісять.

Намалює  вуста  червоним,  тричі  через  плече  згадає  чо́рта,
Одягне  чорну  сукню,  немов  їй  тих  чар  замало.
З-під  поли  випадає  –виблискує  срібна  карта.
Щось  ніяк  не  згадає  –  коли  ж  то  душі  не  стало?

Пригостить  себе  ввечері  теплою,  майже  гарячою  кров’ю,
І  поставить  на  столик  бокал,  ледве  нею  надпитий.
А  колись  же  труїлась-жила  тою  бісовою  любов’ю,
Яка  нині  лиш  спогад.  І  той  надто  вже  розмитий.

На  балконі  ніч  тихо  спатиме  доти,
Доки  вона  не  розбудить  її  своєю  присутністю.
Не  літала,  мабуть,  з  позатої  суботи,
Не  лякала  нікого  своєю  підступністю.

Їй  літати  б  не  на  мітлі,  а  на  білих  крилах.
І  молитись  на  образи́,  а  не  гратись  з  пітьмою.
Сльози  зникли  разом  із  болем  десь  на  перилах.
Засинала  з  розбитим  серцем.  Прокинулась  відьмою.

1.11.2014.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570147
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2015

Релігія

Кохання  подібне  до  релігії:
Кожен  обирає  у  що  і  як  вірити,
Коли  опускати  тремтячі  вії  
І  після  якого  разу  курити.

Для  тебе  любов  –  це  страждати,
Тліти,  не  спати  ночами,
Рвати  сорочки,  вузли  в'язати,
Згодом  рубати  їх  мечами.

Пам’ятати  тебе.  Я  не  знаю  чи  стане  сил.
Та  забути  усе  те,  насправді,  ще  більший  гріх.
Я  покаюсь  без  ладану  і  кадил,
А  спокутою  буде  твій  зверхній  сміх.

Помолися  за  мене.  Бо  я  уже  геть  слабка.
Розгубила  всю  душу,  не  знаю  сама  що  кою.
Я  подібна  до  бувшого  кріпака  –  
«Вільну»  дав,  а  я  далі  плетусь  за  тобою.

Ти  занадто  багато  тримаєш  у  собі  «Я».
Так  вже  є.  кожен  з  нас  більш  чи  менш  егоїст.
І,  якщо  кохання  –  це  дійсно  релігія,
Я  ,  мабуть  –  атеїст.

26.01.2015.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570146
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2015

Хіба ж люблять

Хіба  ж  люблять  таких,  із  надто  блідою  шкірою?
Чи  цілують  червоні,  мов  маки,  холодні  вуста?
Задля  сміху  зростив  мені  крила  своєю  вірою
Й  вирвав  їх,  коли  ледь  крізь  живе  пророста.

Хіба  ж  пестять  русяве  до  пліч  неслухняне  волосся?
Чи  тримають  холодні,  мов  лід,  у  своїх?
Я  щоночі  вслухалась  в  твоє  безголосся
Забрести  б  десь  в  стрімку.  Але,  кажуть,  гріх.

Чи  кохають  таких,  із  надто  сумними  очима?
А  як  глянуть  на  спину,  злякаються  рваних  шрамів?
Ти  тримав  на  даху  двадцять  першого  і  не  втримав.
Я  в  собі  возведу  в  твою  честь  сотні  тисяч  храмів.

А  таких  не  кохають.  Із  надто  блідою  шкірою.
Не  тримають  холодних,  мов  лід,  у  своїх.
А  таким  лиш  шрамують  спини  хибною  вірою
Забрести  б  десь  в  стрімку.  Але,  кажуть,  великий  гріх.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569899
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2015

Залікуй

Залікуй  мене  ніжно  в  своїм  безголоссі,  
Заплети  мені  коси  своїм  божевіллям,
Замалюй  аквареллю  всі  згадки  про  осінь,
В  якій  я  напивалась  тобою  з  похмілля.

Замети  мене,  прОшу,  своїми  снігами.
Бо  ти  ж  маєш  їх  вдосталь  для  мене,  я  певна.
Вони  тануть  і  тонуть  в  мені  ночами
Припини  їх  хоч  трохи.  Я  майже  повна.

Мені  страшно,  коли  навкруги  лиш  одна  вода,
Я  боюся  тих  аварійних  великих  суден.
Мов  босоніж  по  щойно  скошеному  хода.
І  ти  знову  без  права  на  захист  мене  судиш.

Ти  звихнув  мене  димом  своєї  осені,
Заразив  мене  чудом,  своїми  зимами
Ми  б  зім'яти  могли  іще  безліч  простиней,
Та  я  все  затопила  своїми  зливами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569898
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2015

Тебе нема

А  холод  заповзає  за  комір,  у  волосся,  в  мозок.
Очі  вологі,  мов  фари  осінніх  маршруток
Зарази  мене  своїм  бісовим  клятим  склерозом.
Я,  мабуть,  твій  найбільш  безкорисний  швидкий  здобуток.

Вічність-то,  насправді,  така  маячня
Суне  в  руки  таблетки:  сині,  червоні.
І  босоніж  живим  по  полю.  А  там-стерня.
Знаєш,  тут  не  так  вже  й  сумно,  в  моїм  Вавілоні.

Цього  разу  осінь  така  нестерпна:
Безкінечні  простуди,  ти,  війна.
Скоро  кінчить  зі  мною.  Спитає  :"Ну,  хто  наступний?"
Потребую  тебе.  А  повсюду  "Тебе  нема"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569661
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.03.2015

Самота

В  чужих  квартирах  вмикається  світло.
В  маленьких  кухнях  закипають  чайники.
А  я  сумної  співаю  з  вітром
Біля  під'їзду.  Ми  з  ним  розбійники.

І  саме  та  сьогодні  наді́б'ється,
І  саме  там,  де  ти  і  не  знатимеш.
А  самота  навкіл  крил  обів'ється
І  саме  так.  Ти  мене  не  прийматимеш.

Бо  ти-не  мій.  Офіційно  затверджено.
Бути  німій.  І  ні  слова,  ні  руху.
Бо  так  одній.  То  ж  тобою  присуджено.
І  в  такт  подій.  У  твою  завірюху.

Хай  сніг  іде.  Не  такий  вже  й  холодний  він.
Моїх  ідей.  Стає  менше.  Здаюся.
І  новий  день-лиш  початок  нових  війн.
То  будь  що  буде.  Вже  геть  не  боюсь  я.

Вже  гасне  світло  в  чужих  квартирах.
І  тліють  ліжка,  і  мнуться  простині.
А  самота  в'є  гніздо  в  моїх  крилах,
До  чергово́го  готуючись  розтину.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569660
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.03.2015

100 років самотності

В  листопаді  вслід  за  листям  почали  падати  люди...
Низько  падали.  Та  синці  лишали,  чомусь,  мені.
Грудень  студив  розпачем  розпашілі  груди,
Білий  сніг  навчав  танкУ  свого  племені.

А  люди  падали  разом  з  холодними  сніжинками.
І  разом  з  ними  перед  січнем  в  землю  канули.
Ми  вже  не  сплетені  міцними  павутинками...
Вони  розтанули.  В  словах  твоїх.  Роз-танули.

Січень  псує  хворі  думки  своєю  незимою,
Своїми  нелюдьми,  дощами  і  відсутністю  тебе.
Окреслив  відчай  в  рамку  з  синьою  канвою.
Нехай.  Тебе  він  з  часом  також  прошкребе.

Ну  от.  За  десять  хвилин-  шістдесят  п'ятий  день  без  "НАС".
Точніше,  мене  без  твоїх  надпотрібних  життю  поцілунків.
Я  переселилась  до  зовсім  тубільних  рас,
Що  геть  не  живуть  без  рубців  й  кружевних  візерунків.

Я  надто  слабка,  щоб  почати  усе  з  нуля.
І  навіть  за  тисячі  днів  твоєї  відсутності
Не  взмозі  забути.  Хіба  що  знайдеться  куля
Яка  призупинить  сто  років  моєї  самотності.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569409
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.03.2015

забути

А  ти  вже  геть  не  на  першому  місці,  знаєш?
Тебе  витіснили  зовсім  чужі  непотрібні  люди.
Хоча,  я  і  досі  переживаю  чи  вчасно  ти  засинаєш.
Хоча,  я  і  досі...  Злюсь  на  думки-іуди.

Мені  вже  геть  не  має  боліти  твоє  похмілля,
Й  не  має  пекти  твоя  вранішня  кава  з  димом.
Ти-моє  найнестерпніше  божевілля,
Що  раніше  було  моїм  найсолодшим  дивом.

Я  би  мала  забути  твої  надприємні  дотики,
І  вже  не  хвилюватись  за  досить  часті  відрядження.
Замість  цього  пускаю  по  нервам  дротики
І  покірно  чекаю  своєї  доби  Відродження.

Мені  варто  було  зневажити  твої  рими,
І  слова,  від  яких  і  досі,  згадавши,  хмілію.
І  зпаскудити  брудом  всі  твої  сніжні  зими.
Може  й  варто.  Та  вибач.  Я  щось  не  вмію.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569408
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.03.2015

Метелики

Можна  було  б  жалітись  на  твій  надважкий  характер,
Чи  на  такі  короткі  безглузді  побачення,
Навіть  на  Дальньому  й  Нашому  Сході  теракти
І  на  твої  непотрібні  терпкі  пробачення.

Ти  надто  зайнятий  власною  цінною  волею,
Десь  між  своїх  світів  напівп'яний  блукаєш.
Б'єш  своїх  монстрів  дитячою  хибною  зброєю
Врешті  здаєшся.  Кого  ти  там  ще  ховаєш?

Якось  занадто,  мій  хлопчику,  був  ти  солодким.
Дуже  вже  гарні  слова,  та  на  вітер  всі.
Твоє  "завжди"  опинилось  таким  коротким.
Виставу  закінчено.  "Решту"  візьміть  на  касі.

Вона  буде  гарною,  милою,  чемною.
Обов'язково  подобатиметься  твоїм  батькам.
Мовчазною  і  неодмінно  розумною,
Мудрою  не  по  рокам.

Якщо  ти  будеш  з  нею  щасливим,
(А  ти  будеш)
Даси  їй  все,  що  вона  хотіла,
В  руках  носитимеш  ніжно,  чутливо,
Я  знатиму,  скільки  вона  задля  цього  крехтіла.

І  коли  ти  заб'єш  на  її  істерики  і  свої  принципи,
Привчиш  ,  щоб  вона  тебе  "в  міру"  кохала,
Закидаєш  камінням  свої  шляхи  і  відступи,
Я  знаю,  як  вона  для  цього  відпахала.

Я  допила  й  побила  всі  з  тобою  келихи.
Чому  ти  не  сказав  тієї  осені:
"Мала,  як  хочеш  в  животі  метеликів,
Спочатку  треба  нажуватись  гусені."?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569179
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.03.2015

Будяк

Якби  я  хотіла  аби  ти  мене  пам'ятав,
Я  б  снилась  щоночі
Й  не  спати  щоб  ти  не  міг.
Солоні  й  гарячі  потрісканими  б  ковтав.
Не  бійся.  Тебе  не  зурочать.
Ти  ж  носиш  мій  оберіг.

Якби  я  хотіла  насправді  лишитись  з  тобою,
Я  б  врізалась  в  рими  твої
І  щоб  безупинно  писав.
А  муза  вдалася  б  капризною  і  німою.
Ліси  б  твої  втратили  запах  хвої.
І  скільки  б  так  витримав?

Якби  я  хотіла  аби  ти  завжди  був  нещасним,
Зробила  би  вічною  осінь.
І  щоб  не  було  зими.
Щодня  б  надсилала  конверти  зі  щастям,
І  щоб  ти  зробився  чужим  зовсім
Й  губився  один  між  людьми.

Я  зовсім  не  хочу  аби  ти  мене  пам'ятав.
Мені  не  цікаво  і  байдуже.  Дуже.
(Де  ти,  коли  і  як.)
Собі  завеликого  значення  ти  надав.
В  мені  все  цвіте  і  живе.  Вибач,  друже,
Я  вирву  тебе.  Ти  -  будяк.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569178
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.03.2015

Сни

Не  лякайся,  як  раптом  збудуться  усі  сни,
Всі  ті  знаки,  які  намагався  ігнорувати
Руки  стиснувши  дихай,  і...  доживи  до  весни.
Тільки  чуєш,  навіть  не  думай  здихати.

Знайди  час.  Дочитай  всі  закинуті  книги,
Переслухай  пісні,  подивись  філософські  фільми.
Розтопи  й  відшліфуй  свої  ще  не  скреслі  криги,
Щоб  не  падати,  перетруси  їх  сіллю.

Не  дай  побуту  з'їсти  себе  з  кістками.
Він  ковтає  людей,  пережовує,  хрумає,
Трощить  зточеними  і  гнилими  зубами.
Й  кинь  молитви.  Бог  про  нас  вже  не  думає.

Відучися  себе  жаліти,  дурна  то  справа,
Позбувайся  надій  і  невиправданих  очікувань.
Врешті  -  решт,  відрізняй  "межу"  від  "оправи"
Й  сильну  пристрасть  від  хворих  різких  посмикувань.

Просто  будь.  Як  раніше,  навідуйся  в  сни.
Я  навчусь  досить  довго  для  цього  спати.
І  тоді  я,  мабуть,  доживу  до  весни,
Тільки  чуєш,  навіть  не  думай  зникати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569155
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2015

Аліса

Сонце,  Алісо,  куди  це  тебе  несе?
Досить  так  швидко  рости  із  блакитних  суконь.
Наступного  разу  вже  аспірин  не  спасе,-
В  мозку  довбитиме  тихим  пронизливим  стуком.

Крихітко,  що  ти  там,  врешті,  знайшла?
Гналася  за  божевіллями,  капелюшками.
Кого  ти  впізнала  в  оскалі  товстого  кота,
Що  з  часом  душила  дитячі  усмІшки  подУшками?

Слухай,  мала,  ти  навчилася  грати  в  шахи?
І  полюбила  троянди  усіх  кольорів...
Маленька  Алісо,  а  в  них  вже  готові  плахи,
Аби  пострачати  усіх  твоїх  королів.

Кицю,  Алісо,  ти  знов  обдовбалася  "в  доску",
Ти  вже  зав'язуй  з  цим,  неблагородна  справа.
Наїлася  чаю,  накрапала  в  чайники  воску.
Прокинься,  Алісо,  і  випий  нарешті  кави.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569154
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2015

Культ

Завжди  ти  для  мене  був  культом.  Не  людиною,  ні.  Людиною  ти  не  був  апріорі.  Ти  був  культом  мого  болю.
я  ніколи  не  приховувала,  що  люблю  біль.  Фізичний,  душевний,  це  не  важливо,  головне,  щоб  отримувати  його  вчасно  і  цілісними  дозами.  І  ти  мав  за  це  відповідати.
Та  ти  ж  не  впорався  навіть  з  цим.  Біль  був  недозованим,  занадто  брудним  і  бридким.  Не  приносив  ніякої  насолоди,  від  нього  хотілося  вмерти.  Не  впорався.

Бо  ти  не  любив  мій  біль  і  ніколи  не  хотів  мати  з  ним  справ.  Бажав  лишитися  з  чимтими  руками.  Руки  твої  теж  ніколи  не  були  чистими.  Вони  були  бруднішими  за  руки  робочого  вугільної  шахти.  Вони  були  замащені  ніжністю  і  хтивістю,  грубістю  і  пристрастю.  Дивно,  але  ніколи  не  бачила  на  них  кохання.  Навіть  на  дотик  не  відчула.

Хотіла  було  написати  це  якось  по-іншому.  Прямо,  без  оцих  метафор  і  багато  в  чому  незрозумілих  тобі  порівнянь.  Але  я  по-іншому  не  вмію.  Хоча,  вмію,  але  ти  не  розумієш  мене  іншу.  Та  й  мені  подобається  писати  це  саме  так.  У  мене  навіть  змінюється  почерк.

А  ти  ніколи  мене  не  розумів.  Яким  би  почерком  я  тобі  не  писала  і  яким  би  шрифтом  не  друкувала.  Бо  ти  щанадто  гордий,  щоб  когось  розуміти.  Бо  є  тільки  ти.  Так  вважаєш?

Ти  завжди  був  для  мене  культом.  Ні,  не  людиною.  Людиною  ти  не  був  апріорі.  Культом  мого  болю.

Я  вже  не  хочу  болю.  Смаки  змінюються,  сонце.  Тому,  прощавай.  І  якщо  чесно,  мені  пофіг,  зрозумів  ти  мене  цього  разу  чи  ні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499272
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.05.2014

Інтим

твої  терпко-гарячі  пальці
ростили  крила  на  моїй  спині.
мов  полотно,  розітнули  на  п"яльці
все  щастя,  що  жило  в  мені.

а  ти  поїв  мене  солодом  ніжним
і  він  все  біг-розтікався  в  мені.
нас  їла  постіль  вночі  білосніжна
в  палкій  і  пристрасній  метушні.

я  мітки  ставила  в  тебе  на  тілі,
а  стіни  глухли  від  стуку  сердець.
як  від  такого  вогню  не  зітліли?
цілунки  й  руки.  Обійми.  Рум"янець.

так  важко  дихати  в  тебе  в  обіймах
від  насолоди  й  твоїх  почуттів.
поки  ми  розчиняємось,  десь  кінчаються  війни
все  зроблю,  лише  б  ти  захотів.

твої  терпко-гарячі  пальці.
твої  ніжно-солодкі  губи.
полотном  розіп"яли  на  п"яльці
й  помережали  солодом  згуби.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496812
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.05.2014

Тобою

Така  сильна  хвороба  впилася  у  серце,
В  очах  темніло.
В  п"янкому  полоні  під  звук  мегагерців
Звивалося  тіло.

Такими  важкими  зробились  повіки,
І  подих  завмер.
Хотілось  шептати:  "Твоя  і  навіки
Віднині  тепер."

Хворію  тобою  так  солодко  й  важко,
День  восьмий,  мабуть.
І  тіло  горить,  б"ється  серце  куражно,
Слова  пульс  крадуть.

Не  хочеться  ліків,  мікстур,  антидотів.
Навіщо  вони?
У  мене  вже  є  основний  прибіотик
Моєї  весни.

І  жодного  лікаря  не  потребую,
До  себе  не  підпущу.
Вони  так  невміло  калічать/лікують
Любов  неземну.

Усі  намагались  мене  лікувати
Цією  весною.
Якби  ж  вони  знали,  яка  насолода
Хворіти  тобою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488593
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.03.2014

Грушенківськії груші.

Бога  вбили  у  січні,  у  Києві.
снайпер  цілив  у  нього  з  точністю.
ятагани,  кийки  хан-Батиєві,
й  матері  сам-на-сам  із  самотністю.

по  бруківці  лилася  кров.
чорніло  небо  від  підпаленої  гуми.
терпець  ввірвався.  час  не  для  розмов.
та  не  по  тим,  чомусь,  так  плачуть  тюрми.

А  Україна  піднялась  з  колін,
і  душу,  й  тіло,  все  кладе  на  розтин
немає  болю,  бо  в  серцях  адреналін  ,
та  й  з  автоматів  усих  душ  не  перекосять.

ти  вибач,  Мамо,  за  оцей  Майдан.
то  просто  Україна  заридала
ми  кров"ю  плачем,  поки  той  тиран
приціл  лаштує  й  білі  покривала.

Боже,  Боженько,  невже  осліп?
Як  після  цього  в  тебе  вірити?
ми  ж  не  їмо  кроваво-чорний  хліб,
як  міг  ти  (знову)  нас  таким  катам  довірити?

А  Бога  вбили  у  січні,  в  Києві.
куди  ж  тепер  нам,  залякані  душі?
у  боротьбу  із  брехнею  й  Батиями
і  проклинать  Грушенківськії  груші.


Здається,  коли  людям  моєї  країни  найтяжче  ,  Бог  завжди  бере  відпустку.  Завжди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474494
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.01.2014

Ялиночки.

туман  засівся  в  головах  людей,
поетів  все  частіше  манить  проза.
обмануті,  як  Богом  іудей
бояться  всі  сказати  хто  "за".

зима  без  снігу,  то  ж  нічого,  бо
думок  також  немає  в  голові  сьогодні.
христос  родився,  дайже  нам  Бо...
ми  ж  заслужили,  ми  давно  вже  згодні.

мільйон  ялинок  після  всих  цих  свят
колись  живі,  лежатимуть  на  звалищах.
народ  нагадуватиме  поросят
наїлись,  напились  і  в  ліжка  валяться.

ялиночки  -  це  надто  хвора  тема,
як  безпреривний  жорстокий  потік.
в  Старому  році  лишили  проблеми
крокуєм  з  трупами  ми    в  Новий  рік.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471137
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2014

нема.

не  в  цьому  житті  нам  з  тобою  бути.
не  в  цьому  любити,  кохатись,  радіти.
нам  в  цьому  житті  лише  треба  забути,
фальшиво  всміхатися  й  далі  жити.

"Не  в  цьому  житті".  то  в  якому,  скажи  мені?
нам  інншого,  кращого,  ніхто  не  дав.
і  якщо  уже  в  цьому  наші  дотики  з  мінами,
то  в  іншому,  сонце,  нас  просто  нема.

ми  просто  слабкі  і  незвичні  до  ризику.
а  ще  надто  сильні  для  цих  почуттів.
ми  можемо  просто  послухати  музику
і  більше  нічого  у  цьому  житті.

ти  звідкись  придумав,  що  так  буде  краще,
не  зробивши  навіть  крихітної  спроби.
залишивши  мене  напризволяще  
та  ясно  натякнувши  хто  ми.

а  нас  нема,  бо  кожен  сам  за  себе.
ми  просто  не  хотіли  помилок.
навіть  не  ми,  а  ти,  тобі  не  треба
гріхів,  любові  й  сплутаних  ниток.

наші  супутники  заплутані  уже  давно
з  тобою,  або  вже  навік  сама.
і  якщо  в  цьому  житті  ми  ще  п"ємо  вино.
то  в  іншому,  сонце,  нас  просто  нема.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470037
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.01.2014

Своє

усі  ці  люди.
 їм  не  зрозуміти.
була  щасливою  сьогодні  не  з  тобою.
вони  ж  бо  намагались  примирити
вогонь  з  водою.

а  я  знайшла  своє,
скоріш  свого.  надійного,  живого.
ховалися,цілуючись,  та  річ  не  в  тім.
душила  поцілунками  в  собі  тривогу
а  покривав  нас  дим.

він  не  такий  ,як  ти
надійний,  добрий  мужній,
один  лиш  погляд  зве  мене  на  вік
та  навідміну  на  від  тебе  справжній
кохаючий,  коханий  чоловік

так  гірко  й  сумно,
але  ж  ти  сам  винен,
що  втримати  мене  не  зміг.
та  що  ж  винити.  ти  і  не  повинен
не  до  снаги  нам  цей  забіг

я,  мабуть,  не  люблю  тебе
ти  вбив  кохання
або  МИ  вбили,  це  не  так  суттєво.
та  не  забути  мені  ті  зітхання,  
коли  він  обіймав  мене  миттєво.

ну,  очевидно  все
ми  запалились,  догоріли  й  згасли,
не  залишивши  навіть  пеплу  по  собі
зняли  нарешті  скорчені  гримаси
й  в  кінець-кінців  сказала  все  тобі

я  не  з  тобою
вже  давно  й  навіки
і  не  просись,  я  холодно  німа
і  не  підіймуться  мої  повіки
вже  не  з  тобою  й  майже  не  сама.

усі  ці  люди.
 їм  не  зрозуміти.
була  щасливою  сьогодні  не  з  тобою.
вони  ж  бо  намагались  примирити
вогонь  з  водою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469072
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.12.2013

Світанковий

сонні  автобуси,  аналогічні  люди  в  них,
тягнуться  містом  в  солодкім,  мов  патока  ранку.
світло  ліхтарне.  бо  ранки  ще  темні  восени
люди  спішать  у  очікуванні  світанку.

у  філіжанках  побільше  гарячої  кави,
а  на  балконах  запалюються  цигАрки.
сніданок,  зібратись  і  вже  за  годину  -  до  справи.
шкодА,  на  роботі  зламалася  кавоварка.

холодна  підлога,  така  ж  за  вікном  погода,
не  надто  приємний  одяг,  поки  його  не  зігріє  праска.
вже  місто  не  спить,  вже  плете  водіям  дороги.
туман.  ранок.  осінь.  ну  просто  Київська  казка.

метро  ще  не  надто  повне.  такі  ж  як  в  той  час  думки,
нема  метушні,  суперечок,  навколо  усі  мовчать.
торговки  у  входу  лаштують  свої  лотки
для  квітів,  вони  вже  для  нас  не  сплять.

любов  тримає  в  собі  кожен  день  осінній,
який  теплУ  співає  ніжну  колискову.
багато  хто  до  кави  любить  КИЇВ  ВЕЧІРНІЙ,
а  осінь  закохала  мене  в  Київ  світанковий.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456864
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.10.2013

птахи живуть в її волоссі.

птахи  живуть  в  її  волоссі.
(вона  носила  там  раніше  квіти).
вони  літають  в  її  власнім  безнебессі,
складаючи  коштовні  заповіти.

під  її  віками  хвилює  поле  квітів.
(там  донедавна  розливався  океан).
чарує  і  безцінить  оксамитом
той  погляд,  що  не  гоїть  більше  ран.

в  її  руках  цвітуть  білі  лілеї,
(а  донедавна  то  були  широкі  крила).
всі  почуття  -  затуркані  плебеї,
що  їх  любов  раптова  сотворила.

в  її  вустах  живе  казкова  пісня.
це  так  банально,  але  гарно,  справді.
та  стало  поцілункам  з  нею  тісно.
та  й  поцілунки  -  то  солодше,  як  поправді.

птахи  вже  не  живуть  в  її  волоссі.
таку  заніжну  й  надзвичайну  не  схотів.
не  плакала.  навіщо  лити  сльози?
її  не  шкода,  жаль  тільки  птахів...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446380
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.08.2013

Сонце.

розкажіть  мені,  як  сходить  сонце,
коли  я  надто  довго  сплю.
покажіть  мені,  як  дізнатись,
чи  ще  досі  його  люблю.

може  дійсно,  я  винна  й  несправжня,
й  будувала  всі  замки  з  піску?
може  й  дійсно,  настільки  порожня,
і  виношую  мрію  пусту.

бите  скло.  забагато  про  нього.
та  по  ньому  ногами  босими.
по  живому  ще  зовсім  живого,
поки  трави  не  вкриються  росами.

пити  сум  на  вечерю  із  келихів,
посміхатися,  наче  по-справжньому,
і  труїти  своїх  метеликів
у,  здавалась,  вже  зовсім  порожньому.

та  я  бачила  як  сходить  сонце,
бо  не  спала  тоді  всю  ніч.
воно  ніжно  торкалось  мене  крізь  віконце.
я  і  сонце.  були.  віч-на-віч.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442319
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.08.2013

якби ж…

такі  колючі  ті  твої  слова,
немов  ножі  з  наточеними  лезами.
якби  ж  льодокаїну,  бо  жива
моя  душа,  твоїм  морозом  зтесана.

якби    хоч  мілілітр  доброти
твоїм  словам,  що  крають  без  наркозу.
якби  ж  розлуці  більше  самоти,
ну  а  мені  подалі  від  нервозу.

якби  мені  твої  гарячі  руки,
а  не  холодні  ляпаси  по  серцю.
щоб  ти  їх  клав  на  плечі,  а  не  в  брюки.
стіни  ковтають  сварок  мегагерци.

якби  мені  хоч  трішки  сили  волі
перетерпіти,  незважати,  щоб  не  вмерти.
якби  ж  разів  у  тисяч  менше  болю,
і  ти  щоб  був  не  грубим,  а  відвертим.

"Якби  ж  колись  я  квіткою  була..."(с)
на  цілім  світі  я  цвіла  б  лише  для  тебе.
та  ти  б  зірвав  її  й  комусь  подарував...
не  любиш  квітів.  закохайся  в  небо.

йому  всерівно.  всі  твої  слова
пропустить  в  себе  й  навіть  не  заплаче.
а  я  не  небо.  я  іще  жива.
може  для  тебе  це  хоч  щось  та  значить.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442129
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.08.2013

чашки.

чашки.

мамо,чому  побилися  чашки?
тепер  на  килимку  чорніє  гуща.
на  крихітні  шматочки,всі  в  друзки
невже  любов  така  вже  невмируща,
що  повплітала  в  коси  мотузки?

мамо,чому  схрестилися  стежки?
на  них  лиш  бите  скло  й  колючі  терни.
побитий  шлях  сварками  і  сльозами,
при  нім  сміття  й  пусті  брудні  таверни,
може,  насправді  ті  шипи  й  були  зірками?

мамусю,де  поділися  пташки?
так  довго  вже  для  мене  не  співають.
притихли.  поскладались  і  мовчать.
може,  любов  мою  відігрівають?
та  хай  би  що  робили,  хай  навіть  кричать.

мамусю,  а  чому  ж  мовчало  серце?
йому  ж  боліло  так  пекучо  сильно.
німе.  не  ласе  до  розмови.
аж  потім  як  забилось  божевільно.
невже  учасником  було  страшної  змови?

матусенько,  чому  мовчав  весь  світ?
коли  просила  в  нього  допомоги.
мабуть,  допомагати  не  хотів,
коли  томилась  тяжко  від  знемоги
між  наелектризованих  дротів.

мамусенько,  ми  ж  склеїмо  чашки?
ми  оживим  пташок,  вони  літатимуть.
протопчемо  новесенькі  стежки.
реанімуєм  серце  і  неспатимем.
а  гущу  позбираємо  в  мішки.

матусенько,  ми  ж  склеїмо  чашки?...

мамо,чому  побилися  чашки?
тепер  на  килимку  чорніє  гуща.
на  крихітні  шматочки,всі  в  друзки
невже  любов  така  вже  невмируща,
що  повплітала  в  коси  мотузки?

мамо,чому  схрестилися  стежки?
на  них  лиш  бите  скло  й  колючі  терни.
побитий  шлях  сварками  і  сльозами,
при  нім  сміття  й  пусті  брудні  таверни,
може,  насправді  ті  шипи  й  були  зірками?

мамусю,де  поділися  пташки?
так  довго  вже  для  мене  не  співають.
притихли.  поскладались  і  мовчать.
може,  любов  мою  відігрівають?
та  хай  би  що  робили,  хай  навіть  кричать.

мамусю,  а  чому  ж  мовчало  серце?
йому  ж  боліло  так  пекучо  сильно.
німе.  не  ласе  до  розмови.
аж  потім  як  забилось  божевільно.
невже  учасником  було  страшної  змови?

матусенько,  чому  мовчав  весь  світ?
коли  просила  в  нього  допомоги.
мабуть,  допомагати  не  хотів,
коли  томилась  тяжко  від  знемоги
між  наелектризованих  дротів.

мамусенько,  ми  ж  склеїмо  чашки?
ми  оживим  пташок,  вони  літатимуть.
протопчемо  новесенькі  стежки.
реанімуєм  серце  і  неспатимем.
а  гущу  позбираємо  в  мішки.

матусенько,  ми  ж  склеїмо  чашки?...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440076
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.07.2013

пізно.

ти  прийдеш  знов,  вже  вкотре,  з  квітами,
і  поглянеш  так  ніжно-ніжно.
ти  попросишся,  знов  "не  витримав"...
але  ж  я  так  просила  слізно...

ти  долоні  мої  триматимеш,
обійматимеш  плечі  несміло,
знову  губи  мої  цілуватимеш,
не  спитавши,  чи  я  хотіла...

знову  слухатиму  обіцянки,
знову  вірити  буду  й  нядіятись,
сумувати  й  не  спати  до  ранку,
щоби  десь  на  світанку  замріятись...

ти  прийдеш  знов,  вже  вкотре,  з  квітами,
з  ликом  страдницької  скорботи.
я  закутаюсь  мріями  збитими,
і  байдуже  спитаю:  "хто  ти?"
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439863
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.07.2013

по вінця.

сьогодні  дощ  іде  для  наших  душ,
щоб  окропити  їх  сухість  вологою.
з"явився  з  неба  допомогою
і  заливає  наш  вогонь  чимдуж.

сьогодні  дощ  на  смак,  немов  вино
кріпить,  гірчить  і  гріє  десь  всередині.
скільки  торкань  для  нас  іще  відведено?
туш  потекла.  мені  вже  всеодно.

а  небо  плаче  в  мене  так  помірно
через  відчинені,  мов  вікна,  очі.
укравши,  заховав  всі  мої  ночі
я  танцювала  і  сміялася.  покірно.

дощу  не  змити  всю  твою  байдужість
навмисну,  бо  ти  ж  зовсім  не  такий.
мабуть,  для  мене  засолодкий.
та  зовсім  не  лякає  твоя  хижість.

сьогодні  буде  ніч  не  менш  цікава.
сьогодні  дощ  залив  єство  по  вінця.
він  цілував  худі  бліді  колінця.
тебе  хотілось.  краще  вип"ю  кави.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439374
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.07.2013

по вінця.

сьогодні  дощ  іде  для  наших  душ,
щоб  окропити  їх  сухість  вологою.
з"явився  з  неба  допомогою
і  заливає  наш  вогонь  чимдуж.

сьогодні  дощ  на  смак,  немов  вино
кріпить,  гірчить  і  гріє  десь  всередині.
скільки  торкань  для  нас  іще  відведено?
туш  потекла.  мені  вже  всеодно.

а  небо  плаче  в  мене  так  помірно
через  відчинені,  мов  вікна,  очі.
укравши,  заховав  всі  мої  ночі
я  танцювала  і  сміялася.  покірно.

дощу  не  змити  всю  твою  байдужість
навмисну,  бо  ти  ж  зовсім  не  такий.
мабуть,  для  мене  засолодкий.
та  зовсім  не  лякає  твоя  хижість.

сьогодні  буде  ніч  не  менш  цікава.
сьогодні  дощ  залив  єство  по  вінця.
він  цілував  худі  бліді  колінця.
тебе  хотілось.  краще  вип"ю  кави.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428970
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.06.2013

табу.

а  що  між  нами?
доторки  рук.
такі  ніжні,  інтимні,  приховані.
невчасні  днями.
невдалий  трюк,
а  ми  з  тобою  лиш  поглядом  зковані.

які  на  смак
ті  твої  вуста?
ми  ж  не  торкались  губами  ні  разу.
потрібен  знак,
що  це  все  не  спроста,
давай  зізнаємось  в  цьому  відразу.

а  нам  не  можна.
геть  нічого.
ні  рук,  ні  поцілунків,  ні  обіймів.
така  безбожна  
тебе  хмільного
вплела  без  дозволу  до  своїх  фільмів.

а  ти  ж  нічий
бо  я  чужа.
і  нам  цього  ніколи  не  пробачать.
як  не  кричи
(бо  я  ж  жива).
невже  оті  торкання  щось  та  значать?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428898
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.06.2013

забагато слів.

моє  тіло  оживає  лише  для  твоїх  дотиків.
мої  губи  сповідуються  лише  твоїм  артеріям.
потребую.  немов  тяжко  хворий  наркотиків.
захопив.  показав  геть  усім  імперіям.

мною  тонко  так  грають  твої  ніжні  руки.
по  плечам,  по  зап"ястям,  по  нервам,  кісточкам.
я  в  нірвану.  і  заздріть  мені,  мов  суки.
по  запасному  в  кишеню.  в  ліву,  крихітну.  сорочкам.

просто  топиш  мене  у  своїх  гіпнотичних  очах.
віддаюсь  у  полон  до  твоїх  надприємних  обіймів.
проростив  мені  крила  на  білих  кістлявих  плечах,
інкрустував  мою  спину.  вона,  наче  щит  бурштинів.

мої  очі  не  плачуть  лише  для  твоїх  слів.
мої  руки  не  терпнуть  лише  для  твого  обличчя.
пов"язав,  навплітавши  десятки  мільйонів  вузлів.
посміхнись,  це  тобі  аж  занадто  личить.

моє  тіло  оживає  лише  для  твоїх  дотиків.
вся  твоя,  ти  мабуть,  цього  так  хотів.
не  боюся  залежності  від  твоїх  наркотиків.
мені  страшно  від  того,  що  надто  багато  слів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426970
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.05.2013

вірші.

так  давно  не  писала  тобі  віршів.
річ  не  в  часі  навіть,  скоріш  у  принципах.
скільки  ще  присвячу  тобі  списаних  аркушів?
(безліч  нот  познаходилось  в  крихітних  прихлипах).

а  вірші.  то  ж  для  тебе  лише  слова.
тільки  літерки,  що  пропустила  крізь  себе.
зкомкав.  викинув.  і  нема.
з  чого  взяв,  що  писала  лише  для  тебе?

ти  для  мене  буваєш,  як  нікотин.
бо  без  тебе  не  можу  нічого  створити.
хворий  мозок  викроюєш  на  серпантин,
ну  а  я  не  встигаю  лишень  розкурити.

моя  муза  у  тебе  в  тривкому  полоні.
що  ти  робиш  із  нею,  коли  я  не  бачу?
може,  хною  малюєш  їй  ніжні  долоні?
лиш  не  кривдь.  бо  цього  я  тобі  не  пробачу.

можеш  напоїти  її  сухим  вином,
цілувати  і  навіть  торкатись  волосся.
можеш  ніжно  співати  їй  за  вікном.
тільки  б  лиха  не  відбулося.

ну,  а  хочеш,  зв"яжи  по  рукам  і  ногам.
покажи  все,  що  схочеш,  красиве  й  шалене.
як  бажаєш,  води  по  сирим  берегам.
та  прошу,  відпусти  до  мене.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426961
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.05.2013

злива

весняна  злива  змила  все  навкруг.
твоє  "кохана"  зникло  в  стоголоссі.
промокли  й  нахапалися  недуг.
і  яблуневий  цвіт  забився  у  волосся.

ховалися  від  вітру  і  дощу
із  друзями,  гітарою  й  вином.
ти  не  прикрив,  та  я  усе  прощу.
усі  образи  до  конверту.  і  клеймом.

а  дощ  ішов,  ховавши  мої  сльози.
світив  ліхтар,  він  рятував  від  темноти.
ти  так  й  не  зрозумів  моїх  причин  образи.
грів  того  вечора  мене  не  ти.


весняна  злива  змила  все  навкруг.
твоє  "кохана"  зникло  в  стоголоссі.
промокли  й  нахапалися  недуг.
і  яблуневий  цвіт  забився  у  волосся.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425842
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.05.2013

Каштани.

пахло  дощем  і  рясно  цвіли  каштани.
вона  цілувала  його,  мабуть,  вже  в  останній  раз.
куди  все  поділось?  було  ж  всього  світу  мало.
напевне,  згубилось  у  фарші  кликастих  гримас.

збиралось  на  дощ  ,  в  столиці  гриміли  люди.
вона  обіймала  його,  можливо,  останній  раз.
старалась  триматись,  клялася,  що  швидко  забуде.
і  більш  не  згадає  оте  славнозвісне  "нас".

збиралось  на  дощ,  в  столиці  шуміли  фонтани,
за  руку  тримались  міцно  останній  раз.
і  сяяло  сонце.  і  рясно  цвіли  каштани.
а  двоє  брели  повз  яскравих  столичних  терас.

запахло  дощем  і  загустились  сині  хмари.
вона  все  сказала.  і  сльози  з"явились  в  очах.
стояли,  мовчали.  між  люду,  немов  примари.
такі  непотрібні  крила  на  білих  тендітних  плечах.

зірвалась  дощем  столиця,  принишкли  каштани.
забігали  люди,  здавалося,  плакав  ввесь  світ.
одні  між  фонтанів,  самотні  промоклі  примари.
і  дощ  позбивав  додолу  каштанів  цвіт.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425841
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.05.2013

човни.

наші  слова  то  просто  пустозвук,
що  мали  змогу  шепотіти  наші  губи,
не  стукай  в  двері  більше,  став  нечутним  отой  стук
бо  неприємно.  вже  не  треба  отих  рук
й  не  досить  дотиків  замащеної  згуби.

наші  обійми  стали  путами  для  двох
такої  сили,  що  потонемо  обоє.
пора  вже  зрозуміти,  нас  не  двоє,
шлях  до  кохання  зовсім  пересох.

твої  човни  занадто  видались  слабкими.
пробоїни,  "на  виліт"  всі  вітрила,
довірилась.  домріялась.  любила.
твої  пісні  завжди  були  сумними.

не  обіцяй.  я  вже  стомилась  слухати.
про  твій  вже  тисячний  останній  раз.
всі  твої  клятви  -  лиш  прогнивший  фарс.
так  боляче.  так  важко  дихати.

не  відчиню,  не  хочу  і  не  буду.
стомилась  від  твоїх  пісень.
боялась  відпускати  вдень,
та  зараз  ніч.  і  я  тебе  забуду.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425739
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.05.2013

Надто

любов  лишилась  недописаною,
а  твій  цукор  занадто  солодким  для  моєї  кави.
свідомість  так  наскрізь.  так  гостро  срібними  списами.
і  надто  солодку.  швидкими  смішними  ковтками.

душа  лишилась  недоспіваною,
а  твоє  біле  вино  занадто  червоним.
здавалося,  вільно.  насправді  ж,  силою.
Ну  ,  а  піт,  не  таким  він  вже  був  і  солоним.

ті  поцілунки  залишились  недослухані,
а  чай  занадто  чорним  ,  як  для  зеленого.
наші  пісні  заслухані  й  обдмухані.
тіні  від  тіл  на  стінах  видались  химерами.

стони  і  крики  залишилися  незіграні,
а  твої  маски  надто  справжніми  й  тонкими.
по  світу.  голі,  босі  і  обідрані.
добре,  хоч  ноги  залишилися  стрункими.

дотики  наші  зникнуть  недосказані,
як  твоє  біле  і  морозне  літо.
як  твої  фрази  ,  мов  на  плівку  записані.
щось  типу:  "Зай,  ну  кидай  вже  палити"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424421
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.05.2013

Коханням

Напевне,  час  вже  нам  піти,
не  повертати  голови,  забутись.
бо  досить  від  безвихідності  шаленіти.
цього  кохання  слід  обом  позбутись.

піти  назавжди,  розірвати  зв"язки,
не  просто  відпочити.  як  зазвичай.
всі  чашки  з  кавою  побити  на  друзки.
щоб  їх  не  заливав  собою  відчай.

так  забагато  сліз,  істерик,  криків,
так  зовсім  трохи  радості  і  ніжності.
як  остогидла  частість  і  безглуздість  твоїх  вибриків,
якими  схожими  сплили  наші  розбіжності.

напевне,  ми  не  витримали  стільки  любові,
що  проковтнула,  не  запивши  навіть  чаєм.
твої  човни  несправжні,  паперові.
Кохаєм.  Тонемо.  Втрачаєм.

прийшов  вже  час  обом  піти.
паролі  стерти,  дотики,  зітхання.
залишки  пристрасті  лишилось  одхрипіти.
і  просто  захлинутись.  тим  коханням.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424409
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.05.2013

шершавість.

твоя  душа  милується  не  мною,
вже  наситилася,  вбила  цікавість,
я  вже  здаюся  їй  геть  земною,
її  дратує  пальців  шершавість.

її  занадто  лоскоче  моє  волосся,
для  неї  надто  холодні  мої  руки,
для  неї  шепіт  мій,  як  безголосся
й  потерті  дуже  джинсові  брюки.

вже  твої  очі  мене  не  хочуть,
а  твої  руки  скупі  на  дотик.
і  почуття  уже  так  не  тріпочуть,
вуста  мої  -  вже  давно  не  наркотик.

взірвалась  пристрасть  і  швидко  зникла
десь  внизу  живота,  зачепивши  метеликів.
моя  гордість?  вона  вже  до  цього  звикла.
ми  побили  об  підлогу  енну  кількість  келихів.

наплели  між  собою  занадто  багато  вузликів,
залишили  по  собі  безліч  знятих  масок
і  в  істериках  так  давно  вже  не  чутно  закликів
і  так  сильно  стягнув  твій  вже  довго  застібнутий  пасок.

Бо  ти  давно  вже  не  дихаєш  мною,
назабавлявся  і  втратив  цікавість.
то  просто  з  тобою  була  я  земною,
а  мої  пальці  -  то  геть  не  шершавість)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424147
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2013

Сповідь

сповідь  верлібрами  білому  аркушу,
мов  шрами  від  нігтів  на  білій  спині.
завтра  я  знов  тебе  вип"ю  і  спокушу,
тільки  ти  вірь  мені.

наші  розмови  зробились  відвертими,
заламуєш  руки  в  замок  за  спиною.
стали  долоні  такими  потертими
а  як  же.  ну  як  тут  не  бути  сумною?

сповідь  тобі,  без  кінця  цілуючись,
щоб  не  забути  нічого  важливого.
ти  притискав  мене,  мабуть,  дивуючись.
в  цьому  немає  нічого  жахливого.

сповідь  рукам  і  плечам,  кохаючись,
мов  одкровення  самим  собі.
мов  каяття,  між  яким,  задихаючись,
все  ж  зізнаємося  ,  ми  -    геть  слабі.

сповідь  губам  на  твоїх  артеріях,
тихо  так,  щоб  не  сполохати  ритму.
рухи  на  дуже  складних  траєкторіях,
знаєш,  а  це  додає  колориту.  

сповідь  верлібрами  білому  аркушу,
мов  шрами  від  нігтів  на  білій  спині.
завтра  я  знов  тебе  вип"ю  і  спокушу,
тільки  ти  вірь  мені.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421582
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2013

інтимності

терпко  так,  голосно  так
хриплим  від  відчаю  голосом,
я  вишрамовувала  крихітний  знак
в  тебе  між  лопаток.  індексом.

швидко  так,  сильно  так,
майже  без  пам"яті.
стерся  вже  з  нігтів  лак.
і  тіла  пом"яті.

дихали  рухами,  майже,  як  зябрами,
дихали  тихо  так,  майже  німі.
тільки  оті  твої  пальці  між  ребрами,
тільки  оті  на  моїй  спині.

руки-підступності,  руки-артерії,
вп"ялися  в  тіло,  сплелися  між  нас.
й  столичні  дивани  м"які  в  кафетерії
їм  не  забути  отой  "вищий  клас".

дико  й  нестримно  обоє  безглузділи,
глухли  й  німіли,  темніло  в  очах.
ми  поділили  на  пункти  і  розділи
весь  міні-простір  у  білих  плечах.

руки-підступності,  подихи  зябрами,
вп"ялися  в  тіло  і  зовсім  німі.
тільки  оті  твої  пальці  між  ребрами,
тільки  ОТІ  на  моїй  спині.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420982
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2013

Мітки (недописаний)

ми  ставимо  мітки  всюди,  -  
на  стінах,  на  пальцях,  грудях.
кільцями  й  малюнками,
хрестиком  на  ниточці
й  чорнимм,  мов  справжня  кава  візерунками...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419804
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.04.2013

Не просто.

Такі    наївні,    такі    дорослі.
Ми    -    егоїсти...
Валиш    на    постіль.
І    все    не    просто,
Бо    треба    їсти,
Бо    треба    пити
Вдосталь.

Рахуєм    стрілки,    межею    в    часі.
Таємні    спілки,
Лице    в    гримасах.
Ми    б    не    хотіли,    
Та    точно    б    мали.
Гроші    у    касах.

Б"ємось    в    обіймах,    сліпі    і    гарні,
Немов    на    крилах,
У    межах    спальні.
Наш    світ    не    зникне,
Бо    ми    вже    звикли.
Крайні.

Літаєм,    мрієм,    б"ємо    дзеркала.
Парчею    криєм,
І    місця    мало.
Але    все    ж    любим,
Але    ЦЕ,    любий,
Весь    час    забрало.

Такі    наївні,    такі    дорослі.
Ми    -    егоїсти...
Валиш    на    постіль.
І    все    не    просто,
Бо    треба    їсти,
Бо    треба    пити
Ну,    а    чи    вдосталь?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410251
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.03.2013

Святість

Ми  б  ішли  по  парку,  а  ти  б  розповідав  мені  про  святість  моїх  рук,  про  солоність  сліз  моїх  і  милувався  б  моїм  занадто  блідим  обличчям.  Надпліччя  моє  (мабуть,  кістляве,  як  на  мене)  приймає  з  ніжністю  дотики  твоїх  рук.  Наркотики  удвох,  наркотики  для  двох.  Один  для  одного.

Отже,  холодного  дня  у  жовтій  осені  йшли...

Ти  саме  почав  розповідати  мені  про  святість  моїх  рук  та  про  солоність  сліз,  як  мені  раптом  згадалися  всі  ті  образи,  які  поволі  й  мимоволі  вчинив  мені.  Де  вся  та  моя  святість  була  тоді,  коли  так  жорстоко  грав  з  моїм  серцем  в  "дартс"  ?  Грав,  і  майже  завжди  влучав  "в  десятку".  Де  була  моя  святість  тоді,  що  ти  зараз  про  неї  так  багато  говориш?

На  це  ти  мені  відповів,  що  Бог  для  нас  святим  залишається,  навіть  коли  і  ображаємо  його.  Що  завжди  в  погані  моменти  люди  звертаються  до  нього,  а  в  щасливі  дні  дякують  йому.  А  ще  ти  сказав,  що  ,  коли  у  людей  все  добре  і  стабільно,  вони  про  свого  Бога  не  згадують.  Бо  нема  про  що  просити...  та  й  дякувати  немає  за  що..  Просто  все,  як  завжди.  Все  нормально.  

А  ще  ти  сказав,  що  іноді  люди  дивляться  на  ікони,  навіть  коли  про  Бога  не  згадують.  Дивляться,  бо  вони  стоять  і  мучають  совість  по  кутках.  Бо  просто  змушений  на  них  дивитися.  Якщо  ти  не  вважаєш  мене  за  Бога,  можливо  я  -  ікона?
І  хоч  ти  потребуєш  мене,коли  тобі  погано,  але  відвертаєшся  найчастіше,  коли  тобі  добре.  Ти  лиш  іноді  звертаєш  на  мою  присутність  увагу.  З  Богом  так  не  чинять.  
Отже,  я  -  ікона.

Ми  ішли  по  жовтій  осені  в  парку  і  ти  саме  розповідав  мені  про  святість  моїх  моїх  рук  і  про  солоність  моїх  моїх  сліз.  А  потім  ти  сказав  мені,  що  ікони  насправді  не  плачуть.
Не  плвчуть.  Тому  я  -  не  ікона.  Тому  ти  й  не  молишся  мені  щоночі.  Тому  так  запросто  цілуєш  мої  руки  і  витираєш  мої  сльози,  оскверняючи  їх  своєю  непотрібною  вигаданою  святістю...  Щоб  піти...  Щоб  образити  й  піти...  А  потім,  щоб  повернутися  й  знову  канонізувати  мене  й  дивитися  на  моє  занадто  худе  надпліччя  й  бліде  обличчя  в  куток.
Та  ікони  не  плачуть,  любий.
Тому  я  -  не  ікона.
Тому  ти  ніколи  не  молитимешся  мені  щовечора.
Лише  будеш  розповідати...
Про  святість.  Моїх  рук.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403444
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.02.2013

Подорослішала.

а  час  тече,  мов  вода,  знаєш?
і  знаєш,  я  сама  не  помічала  цього,
поки  оце  зараз  не  задумалась.
разом  зі  мною  ти  усе  це  пропускаєш.
і..  річ  не  втобі,  це  я  змінилась.

я  просто  трохи  виросла,  стала  сильнішою,
в  чай  стала  додавати  менше  ложечок  цукру.
і  моє  серце  давно  вже  стало  нішою
для  наших  образ,  гримас  та  ненароком  отруєних  фраз.

я  просто  вже  не  збираю  фарфорові  ляльки,
знаєш  чому?  на  них  просто  не  вистачає  часу  й  грошей.
і  не  вставляю  в  стіни,  щоб  прикріпити  фото,  голки.
для  цього  є  такі  штучки  -  кнопочки.  Для  дорослих.

і  мене  вже  не  радує  Новий  рік,
бо  я  знаю,  Діда  Мороза  не  існує!
його  нема,  а  білий  жовтий  сніг
розтане  навесні,  та  й  поки  теж  не  радує.

я  вже  не  плачу,  знаєш,  ніч  не  змовкаючи.
просто  тобі  всеодно,  я  нарешті  зрозуміла.
я  ж  тобі  подобаюсь  тільки  усміхаючись.
мені  все  стало  ясно.  Я  подорослішала.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403441
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.02.2013

моя перша збірка)

Нарешті  світ  побачила  моя  перша  збірка  віршів  під  назвою
 "  Дочка  Шекспіра.  Початок"!  Дякую  всім,  хто  мене  підтримував)  Також  дякую  видавцю  Лілі  Сергіївній  Стасюк,  яка  взялась  за  цю  роботу  і  ми  разом  в  режимі  онлайн  створили  цю  збірочку)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403048
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.02.2013

Миколина погода

Захотілося  згадати  минулу  зиму))))

Сьогодні    знову    снилися    жахи.    І,    прокинувшись,    я    так    сильно    закричала,    що    ненароком    збудила    будильник.    Поглянула    за    вікно    в    надії    побачити    сніг,    але    його    падло    не    було.    Чи    то    січень    забув,    що    він    зима,    чи    люди    вже    дістали    матінку    природу,    бо    сніг    наполегливо    не    хотів    падати    своїм    білим    тендітним    єством    на    нашу    грязьку    грішну    землю.    Хоча    синоптики    і    "Миколина    погода"        вже    місяць    обіцяють    мороз    і    сніг,    ніфіга    народ    так    толком    і    не    діждався.    Чи    то    їх    розводять    метеорологи,    чи    Микола    розводить    нас,    а    снігу    нема.    "Нехай        проблеми    та    негоди    не    роблять    вам    вжитті    погоди.    Хай    вам    щастить    і    будьте    здорові."    Ні    погоди,    ні    щастя,    ні    здоров"я,    зате    проблем    вдосталь.    І    Микола,    що        саме    цікаве,    тут    ні    до    чого.    Все    через    то,    шо    немає    снігу.    
     так    вирішила    собі    і    я    та    й    пішла    в    "зимовий"    шевченківський    парк.    Сиджу    на    лавці    і    дивлюся    навкруги.    Напроти    мене    сидять    двоє.    Він    і    Вона.    Сидять,    дивляться    одне    на    одного    і    усміхаються,    як    два    дібіла.    Я    ж    ,    як    третій,    просто    слідкую    за    ними.    І    потім,    що    дивно,    трапляється    цікава    штука.    Пацанчік,    дивлячись    дівчині    в    її    синім    нафарбовані    очі    каже:    "Любімая,    а    у    міня    для    тібя    коєшта    єсть",    і    єхидно    так,    не    по-дитячому,    усміхається.    Вона    ж    сидить    вся    така    в    ожиданії    і    навіть    не    диха.    І    тут    цей    придурок    дістає    "Оленку"    і    урочисто    вручає    їй.    "О    боже,    как    я    тібя    люблю!    Ти    у    міня    самий    хароший,    заботлівий.    Дай    я    тібя    пацелую."    Чмокає    його    в    щоку,    але    шоколадку    ховає    до    кишені.    (Мабуть,    просто    не    наважується    її    з"їсти).    Зате    радості,    радості    скільки!    І    скільки    теплих    слів.    Я    в    шоці!    На    якійсь    галімій    шоколадці    за    4.50    тримається    наше    кохання.    От    не    придуркі,    га?    Коротше    кажучи,    хлопці,    даруйте    дівчатам    "Оленки"    і    вони    будуть    вас    любити.    Та    ця    парочка,    мабуть,    помітила,    що    я    за    ними    спостерігаю,    тож    вони    просто    встали    і    пішли    геть.    Мабуть,    зараз    будуть    їсти    шоколадку.    
             Вони    пішли    і    мені    стало    сумно.    Але    нудьгувала    я    не    довго.    Повз    мене    пробіг    хлопчина    в    величезних    навушниках.    Але    музика    в    них    рубала    так,    що    почула    її    і    я.    І    як    люди    ото    не    глухнуть    від    такої    гучності?    Та    й    якби    ж    шось    нормальне    слухав,    а    то    забивають    собі    мозок    сміттям    всяким,    а    винні    потім    магнітні    бурі,    "Миколина    погода"    і    відсутність    снігу    в    січні    місяці.    Він    пробіг    повз,    а    пісня    не    давала    мені    спокою.    То    було    шось    типу    "Мама    Люба    давай    давай".    Брєд.    Новий    попсовий    мега    хіт.    Як    ото    люди        пишуть    такі    пісні?    Іноді    здається,    що    якийсь    дуже    хітро    зроблений    дядько    просто    бере    свою    круту    мобілку,    включає    Т9    і    набирає    все    впідрят.    Потім    дивиться,    перечитує    (інколи)    і    вирішує,    що    ЕТО    буде    новим    хітом.    Та    насправді,    люди,    то    все    фігня.    Справжні    придуркі    ті,    хто    від    цих    пісень    в    результаті    тащиться.    Ми    є    тим,    що    ми    слухаємо.    Або    слухаємо    тим,    чим    ми    є.    Це    не    так    суттєво,    але    воно    так.    Мій    друг    завжди    казав:    "Покажи    мені    свій    плей-лист,    і    яскажу    тобі    хто    ти".    І    він,    хочу    зізнатися,    в    чомусь    таки    має    рацію.    
                 На    зупинці    біля    парку    стоїть    магазин,    збоку    якого    на    маленькому    моніторі    відбивається    час    та    температура    повітря.    І    хоч    на    вулиці    "+10",    світить    сонце    і    немає    опадів,    дисплеї    зрадницько    світить    своїм    "-7,    хмарно    без    прояснень,    сніг".    І    тут    мене    охоплює    жах    за    то,    в    якому    підступному    все    ж    світі    я    живу.    В    світі,    де    навіть    магазин    на    окраїні    парку    прагне    тебе    наї*ати.    Щоб    остаточно    розчаруватися    в    доброті    світу    насущного,    звіряю    час    на    моніторі    і    на    своєму    годиннику.    Тут    не    збрехали.    Хоча,    ні,    там    на    півтори    хвилини    поспішають.    Мало    того,    що    до    плюс    десять    домалювали    мінус,    так    вони    ще        й    крадуть    у    людей    (до    яких    відношусь    і    я)    півтори    хвилини    життя.    Правий    був    пан    Юрко    Іздрик,    коли    писав,    що    час    вигадали    лише    для    того,    щоб    контролювати    людей.    Час    -    це    типу    сучасні    рамки    зовсім    несучасних    обов"язків.    Чи    пак    бар"єр    між    дійсністю    і    своєю    мрією.    Для    якої,    чомусь,    завжди    не    вистачає    часу.    А    от    хто    в    цьому    винен,    я    писала    трохи    раніше.        
         Людям    просто    не    вистачає    сміливості    зізнатися    в    тому,    що    всі    проблеми    ми    створюємо    собі    самі.    Іноді    таке    відчуття,    що    всім    навколо    пороблено    "очінь-очінь"    і    їм    негайно    треба    до    діда    Відуна.    Люди,    open    your    airs!    Бо    ж    маємо    ми    очі    не    для    того,    щоб    дивитися    "Дом-2",    роти    ,    не    для    того,    щоб    їсти    в    Макдональдсі    і    пити    пиво,    і    руки,    і    пальці    до    них    попришивані    не    лише    для    того    існують,    щоб    відстукувати    ними    собачий    вальс    на    клавіатурі.    Думаєте,    не    так?    Тоді    просто    shut    up    і    живіть    собі    далі    своїм    убогим    і    дуже    примітивним    життям.    
         По    парку    через    декілька    хвилин    проходить    жіночка,    яка    просто    нелюдським    голосм    кричить    так,    що    всі    птахи    навкруги    просто    за    секунду    зникають    геть.    "В    Київській    області    та    на    околицях    міста    виявлено    сказ!!!    Захистіть    тварин!!!!    Купуйте    вакцини!!!"    Вона    має    рацію,    треба    захистити    тварин,    бо    люди    вже    зовсім    подуріли.    Скоро    і    домашні    улюбленці    дикими    стануть.    Чого    коштує    тільки    ця    жіночка    з    безкінечним    запасом    слюні    в    роті    і    з    гучномовцем    в    горлянці.    Так,    для    тваринок    варто    було    б    придбати    вакцину    від    людей.    А    людей    ізолювати    від    диких    собак    (а    не    навпаки).    Деяких    варто    було    б    простирилізувати.    І    кожному    зробити    прививки.    Злюдяністю    в    шприцах.    А    декому    з    мізками    в    шприцах.    Щоб    зрозуміли    люди,    що    сніг    тут    ні    до    чого.    
         На    лавку    поруч    зі    мною,    але    трохи    осторонь    (як    хочете,    так    і    розумійте)    сідають    два    дідуся    70-річної    давності.    І,    нахабно    ігноруючи    мене,    що    сидить    в    якихось    30    см    від    них,    починають    свою    дуже    захопливу    розмову.    "Все    перевелося    в        світі.    Все,    і    молодь,    і    культура,    і    пиво,    та    й    навіть    зима.    От    раніше    зима,    так    з    морозом(!)!!    А    зараз    у    нас    квітень    в    січень    перейменували    і    вся    тобі    зима!    І    горобці.    От    раніше    горобці,    так    то    ж    горобці    були!    А    зараз    ходять        маленькі,    худенькі,    сємочки    щолкають.    Я    як    малим    був,    то    в    листопаді    сніг    як    випаде,    так    до    березня    і    лежить    намертво!    А    як    же    гарно    то    було!    Дітей    купа,    сніжки,    фортеці,    баби    снігові(і    не    дуже),    санки,    лижі,    коньки!    Ка-со-та!    Мені    б    оце    сніжку    зараз    і    нічого    більше    не    треба!"    І    так    ото    вони    любо    розповідали    про    ЇХНЮ    зиму,    що    я    задумалася,    можливо    і    справді    вся    річ    в    погоді?    Такою    ж    доброю    здавалася    їх    зима,    що    наш    асфальт    і    грязюка    просто    руйнували        всю    ту    казковісті,    що    існувала    завжди.        
     Чи    то    мої    роздуми,    чи    то    дідусева    ностальгічна    розповідь    так    подіяли,    але    пішов    сніг    (!).    Справжній,    лапатий,    гарний    сніг.    Падав    на    землю    і    не    танув.    "Мабкть,    все-таки    в    ньому    річ!,-    хотіла    подумати    я,    але    потім    той    дідусь    сказав    таке,    від    чого    мій    мозок    і    досі    перебуває    в    прострації.    "О,    пішов,    бля*ський    сніг.    Буде    слякоть."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390145
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.01.2013

квіти на морозі.

а  ми  садили  квіти  на  морозі,
робили  лунки,  поливали,  сіяли.
оберігалися  від  хибної  загрози,
разом  зі  снігом  почуття  свої  розвіяли.

ми  лікували  своє  кволе  щастя
поїли  ліками,  а  воно  уже  не  дихало.
пили  вино,  вважавши  за  причастя,
понапивавшись,  трохи  з  глузду  з*їхали.

ми  билися  в  обіймах,  як  в  конвульсіях,
дихали  поцілунками  й  торкалися  очима.
розчинялись  один  в  одному,  немов  в  емульсіях
й  тулилися  до  стель  плечима.

трощили  об  мороз  рожеві  окуляри,
а  льодяні  осколки  падали,  як  Каю,  нам  в  серця.
поледеніли  душі,  як  в  холоднім  клярі.
і  ми  пішли  ловити  на  живця.

усе  померзло  і  нічого  не  прорвалося.
в  такий  мороз  садити.  хіба  виросте?
надії  почуття  так  сильно  рвалося
крізь  щільне  покриття  самообману  звивисте.

а  ми  садили  квіти  на  морозі,
робили  лунки,  поливали,  сіяли.
оберігаюись  від  хибної  загрози,
ми  випадково  почуття  свої  розвіяли.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389684
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.01.2013

Між твоєї брехні.

Я  заблукала  між  твоєї  брехні,
Я  збила  ноги  в  темряві  й  поранила  руки.
Занадто  слабкодуха,  щоб  сказати  «ні»
Й  не  дуже  легка  здобич  для  розлуки.

Я  просто  відмовляюсь  вірити  в  кінець,
Не  хочу  знати,  що  нічого  вже  не  буде.
Ти  просто  надто  туго  стягнув  ремінець,
Що  серце  стримував  зліва  у  грудях.

А  я  блукаю  між  твоїх  дзеркал,
Як  в  тій  безглуздій  і  жахливій  казці.
Як  же  відразу  не  помітила  оскал,
Твій  злий  оскал,  невже  ти  був  у  масці?

Я  заблукала  між  твоєї  брехні,
Я  так  стомилася  й  поранила  руки.
Ти  все  співав  мені  солодкі  пісні,
Складав  почесний  гімн  для  нашої  розлуки..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389610
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.01.2013

Мої чайки і твій океан

В  чому  річ?  Чому  так  тихо  і  самотньо?
Чи  то  просто  банальна  тиша  перед  бурею?
Від  берега  тікали  хвилі  щастя  незворотньо,
До  океану,  який  зветься  долею.

Мої  чайки  і  твій  океан.
Що  було  б,  якби  все  навпаки?
Моя  солоність  не  гоїла  б  ран,
А  твої  чайки  втратили  б  голоси.

Якби  твої  чайки  літали  над  моїм  океаном,
Я  б  віддала  всю  рибу  їм,  тільки  б  жили.
Я  б  провела  по  собі  караваном
Човни  твої,  хай  би  пливли.

Я  б  стала  дзеркалом  для  твого  неба,
Щоб  ти  всі  зорі  зміг  порахувати  в  мені.
Море  для  чайок  –  не  просто  потреба,
Це,  як  тотем  культу  племені.

Мої  чайки  і  твій  океан.
Що  було  б,  якби  все  навпаки?
Моя  солоність  не  гоїла  б  ран,
А  твої  чайки  втратили  б  голоси.

А  ти  вічно  топиш  мої  човни
І  ти  б  не  провів  по  собі  караваном.
Просто  прошу,  на  дно  не  тягни,
Адже  МОЇ  чайки  занадто  часто  плакали  над  ТВОЇМ  океаном…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389347
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.01.2013

Зима.

Холодна  погода.  Ця  така  дивна  жінка  в  білому  ніяк  не  дає  до  себе  звикнути...  То  холодить  і  сипле  снігом,  то  поливає  сірим  дощем.  А  так  хотілося  би  її  зрозуміти.  Щось  таке  неспокійне  мучає  її  душу...  І  через  ОТЕ  вона  така  неоднозначна...  Холодна  біла  жінка...  Самозакохана.

В  таку  погоду  хочеться  теплого  чаю  і  м*якої  кольорової  ковдри.  хочеться  романтичної  комедії  і  хороших  емоцій.  Та  від  цього  тепліше  стане  тільки  в  середині  ,  зовні  все  залишишається  холодним.  хочеться  ,  щоб  ще  хтось  був  поруч.  щоб  чиїхось  три  з  половиною  сантиметра  ртутного  стовпчика  тебе  зігріли.  чиїхось  36  і  6.  хочеться  яскравої  барвистості...  і  хочеться  випити  трохи  веселки.  я  б  пила  її  з  різнокольорових  чашок.  для  кожного  кольору  в  мене  була  б  окрема  чашка.  це  було  б  чудово.  в  понеділок  я  б  смакувала  веселку  з  червоної  чашки,  а  в  неділю  закінчувала  б  пити  з  фіолетової.  

а  як  добре  було  б  закохати  Зиму  у  когось  ніжного.  у  того,  хто  зміг  би  розтопити  льодяну  душу  цієї  морозної  леді  і  приборкати  її  примхливий  характер.  було  б  добре.  були  б  сонячні  грози  замість  білих  снігопадів  і  нестримні  вибухи  полуничної  радості.

та  поки  Зима  самотня,  доводиться  терпіти  всі  її  вишукані  і  такі  ретельно  сплановані  капризи.  граємо  з  нею  в  гру,  зрозумілу  тільки  їй  самій.  і  поки  програєм.

Холодна  погода.  Ця  така  дивна  жінка  в  білому  ніяк  не  дає  до  себе  звикнути...  То  холодить  і  сипле  снігом,  то  поливає  сірим  дощем.  А  так  хотілося  би  її  зрозуміти.

ось  бачу,  як  маленький  сонячний  промінчик  своїм  тремтливим  єством,  пробивши  собі  шлях  крізь  сірі  хмари,  намагається  зігріти  світ.  крізь  тонку  кірку  льодянистого  снігу  тянеться  до  нього  зелений  пагінець  чогось  прекрасного  і  нового.  природа  бунтує.  бунтує  проти  безсердечної  Зими.  а  може  хтось  такий  ніжний  і  турботливий  все-таки  закохав  її  у  себе?  напевно,  що  так.
холодна  біла  жінка  закохалася  і  стала  гарною  чуттєвою  дівчинкою.

Весна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389255
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.01.2013

моя муза.

Коли  моя  Муза  закричала  вперше,  я  не  придала  цьому  важливого  значення.  Вона  в  мене  завжди  була  з  характером.  І  сьогодні  їй  захотілось  покричати.  Капризна.  Вона  могла  запросто  піти  від  мене  і  не  з"являтися  довгий  час.  МОгла  напиватися  в  барах  з  молодими  симпатичними  поетами  і  прийшовши  пізно  додому,  влаштовувати  мені  істерики.  А  сьогодні  їй  чомусь  захотілося  покричати  в  мені.  Це  завжди  було  неприємно.  Її  крик  застрягав  десь  в  районі  грудної  клітки  і  блокував  всі  мої  можливі  дії.  
Такий  її  крик  я  назвала  б  паралізуючим.

Коли  моя  Муза  закричала  вдруге,  я  разом  з  нею  підстрибнула  мало  не  до  стелі.  Бо  то  був  крик  такої  несамовитої  радості,  що  я  просто  не  змогла  втримати  його  в  собі.  Але  після  цього  моя  Муза  ненадовго  мене  покинула.  Пішла  святкувати  все  те  щастя,  від  якого  кричала  нещодавно.  Вона  нап"ється  з  якимось  молодим  поетом  чи  письменником,  можливо  не  з  одним,  і  навмисне  дозволить  собою  скористатися.  Та  все  те  щастя  і  радість  просто  забороняють  мені  гніватись  на  неї.Хай  вона  доп"є  наш  спільний  тріумф  з  черговим  писакою  на  вихідних.  Доп"є  до  останньої  краплі,  але  повернеться.  Щоб  допомогти  мені  пережити  своє  тисячне  горе.  А  потім  вона  знову  закричить  в  мені  і  ми  підскочимо  від  щастя  до  стелі.
Такий  її  крик  я  б  назвала  стимулюючим  до  життя.

Коли  моя  Муза  закричала  втретє,  я  ледь  її  почула.  Тол  був  тихесенький,  істерично-хриплий  крик  відчайдушного  безсилля.  Щоб  розчути  той  знеможливий  шепіт,  я  приглушила  звук  свого  серця  і  ледь  розчула  декілька  прозорих  колючих  слів.  Вона  благала,  щоб  я  покинула  її.  Сказала,    що  вже  не  має  сил  і  вже  дуже  їй  болить  ота  значущість  і  невід"ємність  від  мене.  Хрипіла  про  те,  що  маю  залишити  її,  бо  ненавмисне  зганьбить  мене,  мало  не  вб"є,  або  загине  сама.Я  чи  вона.  Просила  відпустити,  бо  вже  майже  не  моя...(?)  Бо,  напившись  з  молодим  поетом  в  барі,  на  радостях  відаллася.  Віддалася  майже  повністю.  Та  я  простила  її,  хоч  вона  не  просила  у  мене  пробачення.  Вона  просто  впала  на  коліна,  обняла  мене  за  душу  і  довго  плакала...  плакала,  але  більше  не  покидала.
Такий  її  крик  я    б  назавала  криком  відчайдушного  прощення.

Коли  моя  Муза  мала  би  закричати  цього  разу,  я  її  не  почула.  Не  почула,  бо  вона  мовчала.  Мовчала,  чи,  може,  зникла  кудись?  Я  чекала  дуже  довго,  але  вона  не  з"являлася.  ЇЇ  не  було  ніде.  Таке  відчуття,  що  вона  просто  розчинилася  в  мені.
Мені  згадалося,  як  просила  відпустити.  Як  казала,  що  майже  вб"є  мене  або  загине  сама.
І  я  вирішила  виконати  її  прохання.  Наскільки  сильно  я  її  любила,  що  просто  не  змогла  відмовити.

Я  підійшла  до  дзеркала..._                    Я      чи          Вона.
Взяла  до  рук  гострі  ножиці  і  акуратно  відрізала  своє  довге  волосся..._        Я        чи        Вона.
Щось  в  мені  заворушилося.  Обережно  склала  волосся  в  шовкову  хустку...      Я        чи    Вона.
Тими  ж  ножицями  пошрамувала  руки..свої  тонкі  білі  руки,  кругле  світле  обличчя  і  шию....        Я      чи      Вона.
Щось  швидко  і  боляче  вилетіло  з  грудей...  Обійняло,  поцілувало  в  скривавлену  щоку  і  засміялося.

Вона.

Живе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383864
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.12.2012

стародавні люди.

стародавні  люди  на  дискотеці.
примітивні  рухи,  подібні  на  фрикції.
вони  вже  не  сидять  в  бібліотеці,
й  не  намагаються  здолати  вади  дикції.

стародавні  люди,  вони  за  межами  еволюції.
вони  існують  собі,  працюють,  тусуються,
інколи  влаштовують  хибні  революції.
силіконом  в  собі  в  дзеркалах  любуються.

вони  одягаються  в  хутра  та  шкіру,
із  усього  намагаються  добути  вогонь.
ходячі  касові  апарати,  замість  очей  -  землеміри,
ось  тільки  роги  почіплялися  до  скронь.

стародавні  люди  і  музика  на  касетах.
ці  два  поняття  були  початками  еволюцій.
печерні  люди  навіть  сидять  в  універститетах
за  грош8і  дипломи,  така  ж  ціна  й  революцій.

такі  молоді  стародавні  люди.
вони  піддались  інстинктам,  їх  нікуди  не  подіти.
без  розуму,  примітивні  такі,  вони  є  всюду.
Заповнили  ввесь  світ  малі  дорослі  діти.

еволюція  навпаки.  Деградація.
стародавні  люди  на  дискотеці.
зтось  скаже,  що  такі  порівняння  -  провокація.
а  ви  давно  сиділи  в  бібліотеці?)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376325
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.11.2012

молитва.

я  молилася  за  тебе,  чуєш,  молилася.
на  колінах  перед  Господом-богом.
я  пілогу  цілувала  й  хрестилася,
а  ти  ляпасом  осквернив  за  порогом.

ти  не  бив  мене  фізично  ніколи.
а  той  ляпас  не  в  обличчя,  а  в  душу  був.
я  молилася,  а  ти  лаштував  частоколи.
згодом,  сильно  каючись,  мене  на  них  жбурнув.

я  молилася  за  тебе  слизькому  асфальту,
щоби  не  скрутив  коліс  твому  авто.
щоб  одного  разу  не  розмістили  на  шпальтах
про  страшну  аварію  й  криваве  сальто.

я  молитимусь  за  тебе  терористу-смертнику,
що  зайде  в  метро  саме  в  твій  вагон,
адже  в  світі  немає  нічого  безсмертного.
помолюсь  за  сухий  і  безпечний  перон.

я  молитимусь  дикому  лютому  звіру,
щоб  по  лісу  блукав  без  пазурів-лез.
попрошу  за  твою  ще  дитячу  довіру,
компонуючи  рухи  навхрест.

Отче  наш,  що,  мабуть,  таки  є  на  небесах,  прости  грішників,  врятуй  смертників,  упокій  мучеників  і  покарай  тварюк  бездушних,що  заздалегідь  відправили  до  тебе  душі  навмисне  убієнних.  Спаси  і  сохрани.  Амінь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376323
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.11.2012

відрізок інтимності.

він  розлюбив  її  сьогодні  ввечері.
саме  в  той  момент,  коли  сонце  тікало  на  захід.
він  побив  об  підлогу  усі  її  глечики.
і  ввесь  світ  здригавсь  від  сліз  і  краху.

він  забував  її,  змиваючи  пам*ять  горілкою,
змиваючи  легко  так,  мов  ацитоном  лак  з  нігтів.
він  взяв  і  наскрізь  серце  простромив  сопілкою
її  таке  маленьке.  з  дірками  від  кігтів.

він  покидав  її,  а  серце  рвалося  до  ластівок
у  синє  небо,  десь  за  горизонт.
вона  ішла,  не  оминувши  його  пастки
він  дослідив  її  галактику,  мов  зонд.

він  так  любив  її,  а  почуттів  своїх  боявся.
його  вела  розкішна  гордість,  зв*язавши,  за  руку.
й  він  розлюбив  її.  у  неї  засміявся,
побажавши  надобраніч  їй  таку  потрібну  муку.

він  розлюбив  її  і  напоїв  сухим  вином.
вона  пила,  хоч  сухе  ніколи  не  любила.
він  зробив  її  своєю  назавжди,  спотворивши  клеймом.
скорилася.  ба,  навіть  й  опиратися  не  сміла.

вона  покохала  його  одного  дня  на  світанку.
просто  розплющила  очі  і  зрозуміла  -  ЛЮБИТЬ.
і  засинаючи,  вона  боялась  ранку,
що  сон  розвіється  й  вона  його  загубить.

вона  віддалась  йому  однієї  глухої  ночі.
солодкий  страх  той,  мабуть,  вже  не  забуде.
не  забуде  руки  його  ніжні  й  закохані  очі.
куди  податись,  як  цього  уже  не  буде?

вона  подарувала  йому  своє  серце  десь  в  полудень.
саме  коли  почуття  знаходились  в  зеніті.
ніколи  не  забути  їй  той  день,
вони  раділи  і  сміялися,  мов  діти.

вона  так  любила  його,  що  було  аж  страшно.
їх  просто  забагато  було  один  в  одному.
вони  веселились  божевільно  й  куражно!
навчились  тішитись  щастю  скромному.

вона  покохала  його  одного  дня  на  світанку,
а  він  розлюбив  її  сьогодні  ввечері.
вона  і  досі,  засинаючи,  боїться  ранку.
а  він  так  і  не  склеїв  її  глечиків.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374319
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.10.2012

Бежала

бежала  от  самой  себя  куда-то  в  даль
быстро.
просила  не  искать  меня.  Так  жаль.
чисто.

я  рисовала  линии  руки
нежно.
я  целовала  губы  вопреки
небрежно.

на  смятом  платье  видела  узор
близость.
и  я  сквозь  воду  в  небо  устремляла  взор
скрытность.

касались  руки  скромного  лица
святость.
летели  голуби  из  моего  крыльца
радость.

так  страстно  накрывало  поцелуями
любовь.
так  важно  не  забыть,  что  люди  мы
вновь.

посуда  билась,  кофе  выкипал
больно.
легко  так,  без  печали  отпускал
вольно.

и  в  муках  сердце  безысходно  выло.
пустота
оно  признаний  нежных  не  забыло
немота.

сложила  крылья,  летя  камнем  вниз
не  сожалея.
таков  судьбы  непредсказуемый  каприз
не  смею.

бежала  от  самой  себя  куда-то  в  даль
быстро.
а  ты  догнал,  прогнав  печаль
чисто=)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373368
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.10.2012

Сепія. особисте

Сьогодні  я  відмовила  йому  вперше.
море  сліз,  криків,  і  навіть  крові  розбитих  рук.
та  все,  що  у  мене  є  -  це  він  в  теперішнім.
дарма,  що  птиці  відлітали  від  надлишку  мук.

я  сиділа  з  чашкою  траурної  кави  на  йоговім  ґанку,
намагаючись  не  курити,  відкривалась  небу.
мені  б  дожити  убогим  тілом  своїм  хоча  б  до  ранку.
але  навіщо?  воно  йому  вже  не  треба.

крапля  прозорого  дощу  з  сірим  відтінком
вона  упала  крізь  відчинені  очі  прямо  в  мене.
асоціація  світу  зі  старим  чорно-білим  знімком.
або  із  сепією.  де  ти  притягуєш  мій  силует  до  себе.

ти  тримав  мене  на  занадто  короткій  витримці
діафрагму  звузивши  майже  повністю.
ти  відмовився  дати  шанс  щастю-крихітці.
був  захоплений  фільтрів  надлишковістю.

я  годувала  зі  своїх  рух  птахів,  сидячи  на  йоговім  ґанку
печивом,  що  покришилося  від  наших  занадто  міцних  обіймів,
майже  впевнена,  з  ним  би  дожила  до  ранку.
надивившися  його  фото-дюймів,  наївшись  алгоритмів.


Сьогодні  я  відмовила  йому  вперше.
море  сліз,  криків,  і  навіть  крові  розбитих  рук.
та  все,  що  у  мене  є  -  це  він  в  теперішнім.
дарма,  що  птиці  відлітали  від  надлишку  мук.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373362
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.10.2012

Порух щастя.

Сьогодні  я  прокинулась  від  поруху  щастя.
ледь  помітного,  ніжного,  як  ти  любиш.
я  прокинулась  в  сонці,  неначе  у  пастці
це  саме  те,  чого  в  житті  ніколи  не  забудеш.

такого  сміху,  як  ти  маєш,  ще  не  куштувала.
твій  сон,  що  причаївся  поруч,  заворожує.
і  я  забула  все  на  світі.  я  вкотре  тебе  покохала.
ти-моє  щастячко.  ти  -  сонечко  моє.

сон  затих  ніжно  на  твоїх  віях
так  солодко,  що  я  навіть  боялась  дихати.
порушити  казку  таку  не  смію
я  буду  поруч,  поки  спиш  тихо  ти.

промінчик  сонця  грався  на  його  обличчі,  фліртуючи.
а  я    тулилася  до  нього  обережно  так,  з  надією.
фотографувала  його  рухи  очима,  сортуючи.
тільки  що  він  став  моєю  мрією.

Сьогодні  я  прокинулась  від  поруху  щастя.
ледь  помітного,  ніжного,  як  ти  любиш.
я  прокинулась  в  твоїх  обіймах,  наче  в  пастці.
це  саме  те,  чого  ніколи  не  забуду.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373358
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.10.2012

Без крил

Вона  б  хотіла  закохатися  у  ангела...

Ну  закохалася  б...і  що  тоді?  
Він  би  полетів...  
А  вона  Сиділа  б,закутана  в  теплу  ковдру  одного  дощаного  вечора  біля  вікна...Дихала  б  гарячим  повітрям  на  скло  і  писала  би  небу  листи...Ні,не  небу...Йому...Згадувала  б  широкий  ро3мах  крил  і  останній,по  вінця  наповнений  прощанням  Його  погляд...
А  колись  же  літали  удвох...Над  всеньким  світом  удвох...І  не  боялися  впасти...Все  було  так  добре...А  тепер...Куди?Навіщо?Просто  зник...

А  коли  чашка  кави  охолонула  і  переповнилась  солоністю  сліз,щось  їдке  кольнуло  в  серці  і  пролунав  дзвінок  у  двері...І  Вона  б  бігла...Відчинила  б  двері,а  на  поро3і  б  стояв  Він...От  тільки  якийсь  хибно  радісний...Змінився...Можливо  засмутився  через  потворні  шрами  на  спині?Мабуть,болить...Та  Він  не  зізнався  б.Тільки  б  простянув  до  Неї  подарункову  маленьку  коробочку  і  пішов  би...

А  Вона  б  з  поспіхом  розкрила  б  її...Таку  теплу...

Пульсуюче  гаряче  серце!..

Злякано  б  випустила  його  з  рук...
А  потім,опам'ятавшись  би  підняла  і  вже  ніколи  не  впустила...

А  він  був  створений  ангелом  без  крил.  
Навмисне,  для  її  відчайдушних  фантазій  про  кохання...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372372
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.10.2012

Нагадування

Чужа  брехня  так  обпікаюче  стікала  по  щокам.  Змивала  пудру  і  фарбувала  обличчя  в  чорний.  Без  імені.  Без  права  бути.  Котилася  оріфлеймівською  тушшю  на  білу  подушку  і  фарбувала  совість  моїх  думок.  Чужу  совість.  Яку  хтось  навмисне  загубив,  а  я  нині  плекала  її  у  своєму  затишному  хворому  мозку.  Навіщо  мені  чиясь  совість?  Мабуть,  щоб  її    не  знали  її  законні  власники.  
Чужа  брехня  бушувала  всередині,  роз"їдаючи  шкідливими  барвниками  енергетичних  напоїв  моє  єство.  А  про  що  нині  думає  він?  Він  же  плекає  ту  чужу  брехню,  наче  рідну,  наче  таку  мою,  наче  правду...  Де  його  серце,  люди?  Скажіть  же  йому,  що  так  не  можна!  Не  можна  вірити  тій  банально  закодованій  брехні,  що  її  відригують  заздрісні  фантоми  ворожих  душ!  Куди  поділася  ваша  людяність?  Не  люди  ми.  Істоти,  що  колись  мали  душу.    
Задуши,  добий,  кинь  до  сирої  ями,  закидай  землею.  Більше  нема.  Я  не  існую.  
А  серце  його  у  мене.  Ще  з  того  часу,  коли  обмінялися  цими  шматочками  пульсуючої  плоті.  Таке  непотрібне,  у  мене.  
Люди,  а  де  моє  серце?  На  який  смітник  його  викинули  сьогодні?  А  хоча,  мовчіть.  Вас  не  пече......

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372368
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.10.2012

Три осені. Автобіографічні

цього  року  осінь  прийшла  до  мене  запаленням  дихальних  щляхів  та  дощем,  який  йшов  без  перестанку  два  дня  поспіль.  Цього  року  осінь  прийшла  до  мене  в  серпні.  Прийшла,  ізолювавши  все  тепло  від  мене,  а  мене  від  тепла.  І,  здається,  нам  обом  від  цього  погано.

Я  люблю  дощ.  І  осінь  в  серпні  розпочалася  саме  з  того,  що  я  люблю.  Він  тяжкими  краплями  стікав  по  небу  і  падав  вниз,  фарбуючи  весь  мій  світ  в  сірий  колір.  Так  осінь  завітала  до  мене  вперше.

Вдруге  осінь  прийшла  до  мене  в  жовтні.  Прийшла  в  жовтому  теплому  пальто,  майже  зимовому.  В  жовтні  моя  осінь  майже  не  плакала  Та  це,  мауть,  тільки  моя.  Кіровоградщину  вона  притопила  в  своїх  несолоних  сльозах  Люди  можливо,  занадто  страждають  там,  якщо  самі  ж  потерпають  від  надлишку  своїх  емоцій.  В  жовтні  моя  осінь  була  надзвичайною!  Дарма,  що  її  жовтогарячі  листочки  не  мають  змоги  зігріти  мене  своїми  кольорами.  Дарма..цієї  осені  мене  є  кому  гріти.

Втретє  я  чекала  осінь  в  листопаді,  а  вона  чомусь  не  прийшла.Моя  осінь  запізнилася  до  мене  на  останнє  побачення  в  холодний  парк.  Дивлюсь  на  червоні  лисочки  сумних  дерев.  Не  прийшла.  Вона  просто  не  прийшла.  ЇЇ  вбила  холодна  біла  жінка,  вимастивши  дерева  багряною  кров"ю,  щоби  зняти  з  себе  підозру.  Холодна  біла  жінка.  Незрозуміла.  Дерева  стоять,  замащені  чужою  кров"ю  і  занадто  сумують,  щоб  захистити  себе  перед  судом.  Скоро  він  відбудеться  і  я  впевнена,  з  них  обов"язково  здеруть  усе  листячко.  Страшна  кара.

Першого  разу  осінь  прийшла  до  мене  в  серпні.  Прийшла  холодним  дощем  та  запаленням  легенів  

другий  раз  осінь  прийшла  до  мене  в  жовтні.  Прийшла  в  жовтому  теплому  пальто  і  майже  не  плакала.

втретє  осінь  просто  не  прийшла.  Не  прийшла  в  холодний  червоніючий  парк.  Її  вбили.  Вже  вкотре  мою  осінь  вбили.

У  нас  з  тобо  спільних  осіней  по  пальцях  -  три.  Три  неповторних  і  по-своєму  важливих.

у  нас  з  тобою  справжніх  осіней  -  одна.  І  хай  вона  триває  вічно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369960
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.10.2012

над прірвою.

Над  прірвою  великою  і  чорною
Стою  й  вагаюся.  Мовчу…
Серце,  пульсуючи,  забило  в  голову.
І  все-таки,  мабуть,  я  полечу…

Хотіла  крок  робити.  Ні…
Не  слухається  онімівше  тіло…
То  ти  ж  давно  мене  вже  відпустив,
Зробивши,  як  тобі  того  хотілось…

Ти  відпустив  мене  навік-віків…
То  відпусти  і  зараз,  рухай  тілом!
Ти  відпустив,  бо  ти  того  хотів…
Мені  ж  так  сильно  серденько  боліло…

Заради  тебе  тільки  я  жила.
Я  дихала,  боролась  –  все  для  тебе.
Так,  зізнаюсь,  що  сильною  була.
Та  пішов  –  мені  життя  не  треба…

Ну  відпусти  –  й  у  бездну  полечу,
Ти  тільки  відпусти,тебе  благаю.
Ти  відпусти  –  і  я  не  закричу,
Я  гіркими  сльозима  заридаю…

Ти  відпусти…  А  хоча,  ні…
 Я  передумала,  тримай  сильніше.
Не  хочу,  бо  страшно  мені.
Тримай,  бо  вже  вітер  колише…

Тримай,  бо  як  зірвуся  додолу  –
Не  виростуть  дужії  крила.
Зірвуся  й  впаду,  а  що  потім?  
Навіщо  таке  учинила?

Не  відпускай  мене,  прошу…
Не  треба,  раптом  хтось  побачить…
Тримай  міцніше,  бо  впаду…
Мені  болить,  а  що  це  значить?

Я  все  молила  –  не  прийшов…
Я  ж  не  з  металу  зроблена…
Зірвалось  серце,  дощ  пішов…
І  я  заплакала…

Вона  стояла  біля  бездни,
У  розпачі  переживала  муку…
Зробила  крок.  І  хтось  раптово
Підбіг  й  схопив  її  за  руку…


Вона  благала:  «Ти  мене  тримай!»
Та  душу  сповила  печаль…
Вона  просила:  «Лиш  не  відпускай….»

«Тримаю,  чуєш,  я  тебе  держу.
Ще  трішки,  люба,  почекай….
Навіть,  якщо  з  тобою  упаду…»
«Коханий,  дай  я  руку  відпущу!»
«Ні!  Не  дозволю,  нізащо  не  відпускай!!!»

Вона  розтиснула  долоні…
А  він  кричав,  в  душі  відчай….
І  все  дививсь  в  свої  долоні…
І  тут  почув:  «Мене  в  душі  вічно  тримай….  Не  відпускай…  не  відпускай…»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367405
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.09.2012

Любов.

Зустрітись  поглядом  в  одну-єдину  мить,
Запам’ятатися  в  ці  очі  й  збожеволіть….
Забуть  все  те,  що  так  давно  щемить
І  пов’язавши  себе,  волю  дать  любові.

Не  спати,  згадувать  ту  мить  щоночі,
Тонути  в  погляді  тягучій  глибині.
Й  не  в  змозі  позабути  сині  очі,
Що  прикипіть  до  серця  так  змогли.

Щодня  у  натовпі  його  шукати,
Й  надіятись,  що  в  світі  є  дива.
Шукати,  мучатись…й  не  впізнавати
Той  погляд,  яким  марить  вже  душа…

І  божеволіти  у  чотирьох  стінах,
Які  зголив  «під  нуль»  незваний  відчай,
І  марити  ним  навіть  у  сльозах,
Що  обпікаючи,  стікають  по  обличчю…

Іти  по  вулиці  і  думати  про  нього,
Доводити  собі,  що  все  мине…
І  знати,що  не  так  ,  та  й  знову…
Таке  кохання  до  добра  не  доведе…

І  від  безсоння  розгубивши  розум,
Зустріть  його,  та  непомітивши,  піти….
Опам»ятавшися,    сидіти  на  морозі.
Картатися!  Дозволила  піти…

І  мучать  довго  серце  й  душу,
І  побиватися,  бо  не  побачить  знов…
Невже  оце  терпіти  мусить?
Невже  це  називається  любов?

Піти  до  річки  по  снігу  босоніж
І  змусити  покрижаніти  кров….
Опам’ятатися  й  не  згадувать  ніколи….
Невже  це  називається  любов?

Зустрітись  поглядом  в  одну  єдину  мить,
Забуть  навік  ці  очі  й  піти  далі.
Нехай  вже  краще  мучає  й  щемить
Та  не  наповнить  дикою  печаллю…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367402
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.09.2012

Обіймай

думки  з  присмаком  твоїх  ніжних  поцілунків.
повітря  з  контурами  вчорашніх  снів.
ніч  не  стомилась  ще  від  цих  дарунків.
ти  обіймав  мене,  робивши  як  того  хотів.

сьогодні  мені  снився  твій  погляд
і  я  тонула  у  ньому,  не  опираючись,
я  майже  впевнена,  ти  -  Бог  мій.
ти  притискав    мене  до  свого  тіла,  посміхаючись.

сьогодні  мені  снився  ти  на  запах.
твої  дотики  на  звук  і  дихання  на  слух.
без  тебе  світ  -  не  світ,  а  простір  в  брудних  лапах,
що  всмоктує  у  сірь  людей,  неначе  мух.

сьогодні  мені  снився  ти  на  смак.
і  я  взірвалася  сама  у  себе.
ти  був,  як  кава,  міцний,  теплий,  і  це  так...
це  так  притягує  мене  до  тебе.

сьогодні  мені  снився  ти  на  дотик.
і  знаєш  що?  я  майже  збожеволіла.
для  мене  ти,  як  необхідний  прибіотик.
без  твоїх  рук  давно  б  уже  зневоліла.

сьогодні  ти  прийшов  по  мене  ввечері.
й  забрав  у  тихий  жовтий  парк.
ти  цілував  мене  ув  очі,  щоки,  кучері.
ми    один  одним  дихали,  це  так.

ї  хай  цей  вечір  черговий  пройде,  розвіється
та  в  моїм  серці  завжди  залишаться:

думки  з  присмаком  твоїх  ніжних  поцілунків,
повітря  з  контурами  вчорашніх  снів.
ніч  не  стомилась  ще  від  тих  дарунків.
ти  обіймай  мене,  ти  обіймай.  завжди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367303
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2012

Краплі.

краплі  стікають  по  небу  і  падають  вниз.
дощ  -  лише  неба  печальний  каприз.
п*яні  від  мокрого  пилу  зчерствілі  серця
плавають  від  берегів  почуття  озерця...

хвилі  думок  на  піщаному  фоні  душі
вщент  змивають  написані  знаки  питання.
я  лише  хочу,  щоб  відповідь  там  залишив,
той,  хто  керує  ослаблим  бажанням...

хворим  жаданням  до  дуже  крихкого  життя,
духом  пустим  вже  в  давно  спорожнівшому  тілі,
серцем,  що  завжди  веде  до  страшного  кінця,
коханням,  що  повнить  думки  шестикрилі.

хто  він,  що  владу  узяв  наді  мною?
як  же  мені  долю  цю  віднайти?
що  мені  вигадать  серцю  німому?
як  заслужити  його  доброти?

марно  у  Бога  рятунку  просити,
його  не  існує,  він  лише  міф....
а  може  він  просто  стомивсь  нас  любити?
а  любив  хоч  колись???  здається,  що  ні...

краплі  стікають  по  небу  і  падають  вниз...  ...  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367160
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2012

Осінь

осінь  прийшла  
й  вкрила  листям  всю  землю.
швидко  прийшла
й  на  душі  стало  темно..
жовтий  листок,  відірвавшись  від  крони,
вже  вирушає  в  останнюю  путь.
скоро  і  дуб  втратить  цінну  корону,
зелені  листочки  усі  оппадуть,
а  вітер  наспіває  колискову
і  всі  дерева  довгим  сном  поснуть...
палітра  всіх  осінніх  барв
дає  нам  змогу  зрозуміти
яке  ж  яскраве  все-таки  життя,
і  те,  що  всі  в  душі  ми  діти.
сумна  мелодія  дощу
відкриє  нам  духовний  шлях.
"прощаєш?"  -  запитають,
ти  скажи:  "прощу"
ти  зрозумій  сумний  мотив  дощу.
а  осінь  нам  заграє  пісню.
реальну  пісню  про  життя.
про  те,  що  виправляти  вже  запізно,
про  те,  що  з  часом  речі
стануть  на  свої  місця.
про  те,  що  нам  не  здасться  дивним,
коли  ми  відлітатимемо  в  небуття...
а  осінь  все  ж  таки  проста
і  чиста  ,  як  сльоза  дитини.
та  іноді  осіннього  сірого  дня
болить  душа.  то  все  дарма,
адже  багато  й  світлих  днів  осінніх.
та  струни  серця  рвуться  і  душа
на  волю  рветься,  думку  відпуска.
вона  подібна  до  осіннього  листка,
що  відірвавсь  від  дерева  і  прихистку  шукає,
шлях  подолавши  й  відлетівши  в  майбуття...
хтось  це  усе  помітив,  хтось  вже  знає..
а  дехто  тільки  зрозумів...
а  дерево  в  останню  путь  листочок  відпускає,
слідкуючи  за  тим,
куди  листок  опісля  відлетів...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367058
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.09.2012

цвіт душі

коли  духмяним  чаром  насолоди
нам  віють  ангели  думки,
коли,  мов  сонце,  світло  в  серці  сходить
і  все  ведуть  стежки  туди...

куди?  туди,  де  думку  вітряну
відносить  в  небо  шестикрил,
туди,  де  долю  молоду
колишуть  ангели  без  крил.

туди,  де  цвіт  душі  цвіте  й  не  в"яне,
де  ніжний  дотик  губ  твоїх
такий  жорстокий  і  безкрайній
кидає  в  транс  подалі  від  усіх...

від  зливи  сліз
і  бурі  насолод
несе  кудись
 подалі  від  турбот.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367057
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.09.2012

В п"янких цілунках.

В  п"янких  цілунках  слів  облудності  обман,
В  пустих  словах  фантазія  буремна.
Це  все  життя,  а  не  нічний  кошмар.
Протистояння  й  страх  -  усе  даремно.

Немає  схованки  в  чужих  думках.
Думки  -  блуканки  в  вічних  лабіринтах,
Які  все  ходять  по  чужих  стежках
Й  дрімотну  сірь  розвіюють  по  вітру…

Шукати  порятунку  не  доречно
В  палких  сльозах  і  в  немічній  душі.
Творцю  подякувати  ґречно  
Потрібно…  Але  ти  мовчи…

Бо  що  він  дав  мені,  що  заслужив  для  віри?  
Як  врятував  мене  від  розпачу  й  жалю?
Його  нема,  йому  не  вірю!
Лиш  серцю  вірю,  та  нема  й  його…  Кричу!!!

В  сліпих  ліхтариках  вогнистих  
Давно  шукаємо  промінь  надії.
Що  правда  є  у  мріях  тих  барвистих?
Як  скажуть:  "Все",  я  відповім:  "Не  вірю!"

У  філософському  шептанні  яблуневий  цвіт
Оспівує  кохання  примхи…
Та  пройде  час  й  зів  "яне  білий  квіт,
Лишивши  зсохлі  сіро-бурі  крихти…

Всередині  великої  чорноти
Коловорот  життя  затягує  свідомість.
І  ти  біжиш,  бо  кажуть  :  "Ти  біжи!"
Й  ламаєш  силу  волі  й  совість…

За  спиною  у  кожної  людини
Не  ноші  з  тяжкими  гріхами,
А  білі  широкії  крила,
Їх  нам  даровано  зірками.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366696
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.09.2012

замість кохання.

що  ти  залишив  мені  замість  кохання?
плитку  білого  шоколаду  з  цільним  горіхом?
розпач  і  сльози  в  самотнім  зітханні,
що  чергувались  з  твоїм  лихим  сміхом.

розбиті  руки  об  твій  запилений  столик,
\"Швидку\"  для  матері  в  дві  години  ночі.
побитий  посуд  й  в  зап\"ясті  осколок,
й  покромсані  мої  мрії  дівочі.

ти  закрив  для  себе  мою  душу,  грюкнувши  дверима,
перед  цим,  кинувши  мені  гроші  на  таксі  додому.
не  людина  вже  я,  а  для  серця  домовина.
думки  зкомкала  в  терпку  судому.

справжній  шоколад  ніколи  не  буває  білим,
з  якими  б  цілими  горіхами  він  не  був.
я  поранила  ноги  об  усипаний  сварками  килим.
а  ти  на  ранок,  вже  тверезий,  все  забув.


що  ти  залишив  мені  замість  кохання?
плитку  білого  шоколаду  з  цільним  горіхом?
розпач  і  сльози  в  самотнім  зітханні,
що  чергувались  з  твоїм  лихим  сміхом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366694
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.09.2012

Колискова.

Заспівай  мені  колискову,
Щоб  заснути  я  швидко  могла.
Заспіваєш  –  співай  її  знову,
Доки  чутимеш  в  серці  слова.

Місяць  світлий  і  зіроньки  сяють,
Мов  німі  всі  водойма.  І  штиль.
Чуєш,  милий,  вони  не  питають,  -
Зачаровано  дивляться  сни.

Срібні  нитки  плетуться  по  морю,
Чорна  хмара  –  великий  павук.
Та  чому  ж  ти  затих?  Співай  знову,
Хочу  чути  чаруючий  звук.

Тихо  трави  шепочуть:  «Добраніч»,
Зачаровано  ждуть  квіти  казки…
Та  промінчики  сонця  «Вставай»  мені  скажуть,
Поки  ніч  у  нас  є,  ти  співай  же,  будь  ласка.

З  неба  срібна  драбинка  спускається  вниз,
По  ній  –  ангел  додолу  без  крил.
То  чому  ж  ти  його  окрилити  не  зміг,
І  прийшов  він  сумний  в  мої  сни?

В  неозорому  небі  плетуться  стежки,
Зорі  вічно  по  них  там  блукають.
Ну  а  ти  співай  мені  казки,
Чуєш,  милий,  і  зорі  співають.

На  причалі,  там  де  кораблі,
Чути  тихо  –  русалка  співає,
Сумний  місяць  пливе  в  золотому  човні,
Він  на  дні  свою  зірку  шукає…

В  нетрях  лісу  нічного  міфічний  бенкет:
Мавки,  феї,  кентаври,  сатири…
Не  кажи  ж  ти  нікому,  бо  це  наш  секрет,
Зберегти  ми  його  повинні…

Ніч  –  загадковий,  незвіданий  світ,
Світ  таємний  і  романтичний,
Ти  всю  ніч  співай  мені,
Доки  голос    в  серці  не  затихне…

Заспівай  мені  колискову,
Щоб  заснути  я  швидко  могла…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366475
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.09.2012

Я розправляю крила.

Я  розправляю  крила  
Й  лечу  в  блакить  небесну…  
Куди  думки  поділись?
І  падаю  я  в  бездну………..

За  горизонтом  манить
Небесна  височінь,
Ніхто  мене  не  спинить,
Лечу  я  в  далечінь…

Подалі  від  усього,
Подалі  від  усіх.
Та  тільки  не  від  нього…
І  як  же  так  зуміть?

Руками  ловлю  хмари  
І  в  сяєві  надій
Торкаюся  губами  
Вже  до  минувших  мрій.

Небеснії  топази  
Все  манять  й  томлять  зір.
Скажи  мені  відразу  
Таємний  намір  намір  свій.

А  я  лечу  все  далі
Над  цілим  гуртом  душ.
Наповнена  печаллю,
Я  скоро  упаду.

І  будеш  ти  шукати  
Де  впала  з  неба  я,
Повсюд  будеш  блукати  -
Садах,  лісах,  полях.

Й  проходивши  у  лісі,
Зачепиш  ледве  вітку,
І  не  побачиш  квітку,
А  нею  буду  я…

Ти  знай,  я  вічно  буду  
Тебе  всякчас  любити,
Нехай  навіть  забудеш,
Нехай,  любов  моя…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366473
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.09.2012

Поминки по душі.

Збирався  люд  і  сумно  грав  оркестр…
Це  були  похорони  вбитої  душі…
Так  сумно  грав…  «Не  плач,  маестро!»
Такий  він  вже  –  жорстокий  справжній  світ…

Вона  у  білому  була,  мов  наречена,
Прозора  й  ніжна,  мов  пянка  роса.
Здавалось,  її  доля  нескінченна,
А  виявилось,  нескінченність  –  ось  яка…

Ніхто  не  вірив,  та  усі  схилились.
Так  не  хотілось  знати  правду  цю…
Біля  труни  священники  молились…
За  упокій  душі  і  я  молюсь…

Йшов  дощ  –  то  так  ридало  небо.
Воно  ж  єдине  бачило  усе.
Та  Бог  сказав:  «Не  плач,  так  треба…»
Але  воно  все  рівно  сльози  ллє…

Й  прозорі    краплі,  падавши  на  душу,
Проходили  крізь  неї,  мов  крізь  шовк…
«Не  хочеш  жити?  Я  тебе  примушу!»
Хтось  це  сказав  й  до  гробу  підійшов…

Над  бездиханним  він  схилився  тілом
І  душу  у  вуста  поцілував.
А  потім  мертвий,  впавши  на  коліна,  
Лише  «Тебе  люблю»  прошепотав.

Хто  це  такий?  Ніхто  не  здогадався.
Цього  не  знав  ніхто,  він  загадкою  був.
Лиш  знали,  що  у  душу  закохався,
І  що  кохання  своє  щире  не  забув…

Ніхто  не  підійшов,  всі  без  сумління
Залишились  стояти  на  місцях.
Лиш  чулось  всім  містичне  говоріння,
Воно    було  у  кожного  в  думках…

То  душу  намагались  воскресити
Священники  й  монахи  з  різних  міст  землі,
Чаклунки,  маги  з  всього  світу  
Прийшли  душі  допомогти…

Та    пізно  вже,  то  де  вони  були  раніше?
І  спохватились  після  смерті  вже.
Закопуйте,  землею  сипте,  швидше!
А  то  в  цей  час  ще  хто-небудь  помре…

Так,  смерть  прийшла  і  стала  біля  гробу,
Не  запізнилась,  саме  в  час…
Вела  за  руку  сміх  утробний  –  
Малу  калічку,що  сміялась  раз  у  раз…

Всі  стрепенулись,  моторошно  стало,
Й  вони  погрузли  в  чорну  підземельну  сірь…
Всі  плакали  –  душі  не  стало…
Лиш  смерть  стояла,  споглядаючи  на  них…
Труна  стояла  на  помості.
До  неї  на  руках  несли
Маля  до  ніжної  небіжки  в  гості…
Коли  несли  його,  всі  стрепенулись  й  затряслись…

Маля  живе  поклали  до  труни.
Вон6о  –  сльоза  остання  замордованої  бранки,
Чистесенька  сльозинка  кришталевої  душі,
Яка  в  труні  лежала  під  серпанком…

Дитя  лягло  й  великими  очима
Дивилося  на  образи  з  труни.
А  потім  раз  –  і  оченята  затулило,
Закрило,  але  сльози  все  ж    лились…

Прийшла  Любов,  їй  соромно  було…
Бо  вона  винна  в  вбивстві  –  співучасник,
А  з  нею  двоє  вартових  прийшло,
Вона  закована  була.  Біль  її  власник…

Вона  вся  в  ланцюгах  і  з  вартовими
Неспішно  до  небіжки  підійшла,
І,  не  помітивши  в  труні  дитини,
Троянду  червону  поклала  й  пішла…

Був  похорон,  а  над  труною  Смерть  стояла,
А  в  тій  трунні  аж  два  покійника  лежить:
Душа  й  сльозинка  –  їх  вже  в  землю  опускали,
А  їм  обом  ще  так  хотілось  жить…

Вже  першу  жменьку  кинули  землі
Й  помітили  його,  убитого  печаллю.
«Ой,  почекайте,  і  його  туди!»
І  страдника  в  могилу  на  труну  поклали…

Вже  розійшовся  люд  й  затих  сумний  оркестр,
Бо  поховали  душу,  вбиту  горем  нищівним.
«Що  ти  стоїш?  Не  плач,  маестро!
Не  побивайся  довго  над  одним!..»

Могила…  Дощ…скорботна  вулиць  сірь…
Яка  ж  несправедлива  і  підступна  доля…
В  могилі  спить  душа  без  крил,
А  на  могилі  лиш  трояндочка  червона…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366214
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.09.2012

Вона любить гарячий чай.

Вона  любить  гарячий  чай,  а  він  холодне  пиво.  Вона  сумну,  до  кісток  пробираючу  музику,  а  він  тепле  літо.  Вона  божеволіє  від  романтичних  комедій  і  діснеївських  мультів,  а  йому  подобаються  бойовики  і  фантастика.  І  нарешті,  вона  обирає  позицію  "знизу",  а  він  шаленіє,  коли  вона  "зверху".  Він  парадоксальний:  говорить,  що  кохає  її  безмежно,  але  не  є  тим,  хто  їй  потрібен.  А  вона  не  сумнівається,  бо  знає,  що  без  нього  їй  не  прожити  й  однісінького  дня.  Він  -  саме  те,  чого  вона  хоче,  той,  хто  їй  потрібен.  Вирішено.  Назавжди.
Такі  союзи  складаються  на  небесах?  А  чи  бачили  ті  небеса  десь  таку  самовдданість,  як  у  них?  Чи  відчували  ті  ,  хто  начебто  звели  ці  дві  долі,  ту  насолоду,  якою  по  вінця  заливають  вони  кришталеві  келихи  щоночі?  От.  Не  бачили.  Не  чули.  Зась.  Чуже.  Не  чіпайте.
Вона  завжди  йому  вірить,  а  він  в  ній  чомусь  сумнівається.  Бо  чужі  отруйні  язики  бризкають  своєю  проспиртованою  брехнею  його  свідомість.  А  він  вірить.  Іноді.  Це  сумно.  Бо  вона  ті  язики  ріже  тупим  скалпелем  і  без  наркозу.  А  іноді  вириває  їх  своїми  тендітними  руками.  І  ні  граминки  жалю.  Бо  любов,  якшо  вона  справжня,  то,  люди  велика  сила!  А  він  хай  вірить.  Вона  не  зважає.  Їй  подобається,  коли  його  бісить  і  тіпає  через  неї.  То  якась  незрозуміла  жіноча  насолода.  Підступна.  Як  і  вся  їх  любов.
Одного  холодного  ранку,  прокинувшись  біля  його  сонного  і  задоволеного  нічним  "паті  на  кроваті"  єства,  вона  раптом  замислилась.  Чи  не  зарано?  Бо  не  дивлячись  на  те,  що  він  був  вже  достатньо  дорослим  молодим  чоловіком,  вона  все  ще  відчувала  себе  дитиною.  Хіба  це  так  повинно  бути?  Мабуть,  повинно.  І  її  такі  по-дорослому  дитячі  наївні  проблеми  під  силу  було  зрозуміти  і  вирішити  тільки  йому.  Тільки  він  розумів  всю  їх  беззмістовну  проблематику.  А  як  же  інакше?  Це  ж  мущина  всього  її  життя!  А  о,  як  розлюбить?  От  навіщо  йому  така  маленька  і  незрозуміла,  як  вона?  А  в  цій  маленькій  незрозумілості  він  знаходив  все  те,  що  так  довго  шукав  у  інших.  А  тут  "бац",  саме  його  знайшло=)  Його  "маленьке  щастячко".  "МОЄ",-  завше  казав  він  і  притискав  цю  аномалію  до  себе.  Значить,  любить,  значить,  так  потрібно.  І  до  біса  небеса.  Висять  там  собі  вгорі,  от  хай  і  висять.  А  їх  не  чіпайте.  Не  ваше  діло,  хто  з  них  кому  скільки  поцілунків  винен.  "Не  пий",-казала  вона  йому.  "Не  пали",-  не  стомлювався  повторювати  він  їй.  "ЛЮБЛЮ  тебе!".  "І  я".  На  цьому  й  сходилися.  І  все  забувалося.  А  вони,  ті,  що  там,  зверху,  над  хмарами,  слідкували  і  диву  давалися.  Хай.  Не  ваше.  Не  чіпайте.
Її  кохання  пахне  "Ексайтом"  від  Діми  Білана,  смаженою  картоплею  і  теплим  чаєм.  Його  кохання  має  аромат  "Давідофф  голд".  її  лаку  для  волосся  та  полуничного  спрею  для  тіла.  Дивно.  Одне  кохання,  а  так  по-різному  пахне.  Бо  вони  теж  різні.  Інколи.  Чому,  є  і  таке,  без  чого  вони  вдвох  би  точно  не  прожили  б  і  доби.  Це  теплий  чай,  який  споживають  цистернами,  "Сімпсони"  та  інтернет.  А  ще  поцілунки.  Поцілунки  -  їх  фетиш.  Вони  дарують  їх  один  одному  просто  так,  без  приводу.  Ні  за  що.  Це  я  к  щоденний  бонус  від  оператора  мобільного  зв"язку  -  начебто  і  не  дуже  потрібний,  а  один  день  не  отримаєш,  і  шось  вже  не  так.  Система  руйнується,  планка  падає,  ап  мозок  жадає  того,  до  чого  так  довго  намагався  звикнути.  Ось  так  у  них  і  з  поцілунками.  Захоплююче,  правда?А  небеса  хай  дивляться.  Хай  блокують  радіосигнали  і  пеленгують  канали  зв"язку.  Їм  байдуже.  В  них  своя  зона  покриття.  Без  перешкод  і  збоїв.  А  вони  там,  зверху,  хай  прослуховують  і  заздрять.  Так,  зверху,  йому  подобається,  коли  зверху.
Така  незрозуміла  от  у  них  любов.  Незрозуміла,  бо  справжня.  Бо  створено  її  не  на  небесах.  Вони  самі  її  зробили.  Так  от,  як  маленькі  дітки  фігурки  з  пластиліну,  вони  взяли  і  зліпили  своє  кохання.  Він  своїми  сильними  руками  місив  глину,  а  вона  робила  заготовки.  Ох,  і  заворожуюча  ж  була  праця!  Вся  небесна  еліта  повсідалася  дивитися  .  Вони  завжди  за  ними  підглядали.  Бо  то  було  завше  цікаво  і  неочікувано.  Не  добре  це.  Підглядати.  "Непорядок",  -  думали  закохані  і  ховалися  з  головою  під  теплою  леопардовою  ковдрою.  "НЕПОРЯДОК",-  думали  божки  і  засмучені  розходилися  по  своїм  справам.  Хитрі.  А  коли  починалося  шось  цікаве,  то  кидали  свої  справи  і  бігли  дивитися.  Так  ото  їм  цікаво  було  що  ж  вона  таке  є  ота  саморобна  любов.  Е,  дивіться,  та  не  чіпайте.  То  не  ваше.  То  довершеність.  Вам  такого  не  досягти.  "Ти  мій  бог".  "Ти  моя  кицька".  І  посміхаються,  як  два  дібіла  один  одному.  І  ніяк  не  надивляться,  ніяк  не  намилуються.  "Чудні",  -  дивувались  нагорі.  "Бог  і  якась  маленька  вусата  тваринка.І  як  вони  оце  знайшлися?  Яка  ж  вона  кицька?  бАНАЛЬНА  ЛЮДИНА.  Нічого  особливого".  Особливого  немає  у  вас,  небесні  жителі.  Вам  не  зрозуміти.  Не  ваше.  І  не  підглядайте.  А  вона  буде  пеститись  об  його  ніжні  руки  і  мружити  очі  від  насолоди.  "Моє",-  буде  знов  повторювати  він.  А  помітивши,  що  за  ними  підглядають,  вони  знов  будуть  ховатися  під  теплу  леопардову  ковдру  і  ,  наче  навмисне  інтригувати  своєми  таємними  діями  тих,  хто  спостерігає  згори.  Не  ваше.  Зась.
"Не  можна  так  любити  ,  як  я  тебе.",  -  казала  вона.  "Так,  не  можна,а  навіть  потрібно=)",  -  завжди  відповідав  він.  І  де  в  їх  тендітних  оболонках  для  душ  взялося  ото  скільки  того  кохання?  "НАС  один  в  одному  забагато.  І  ця  така  надлишковість  НАС  лякає",-  тихим  голосом  промовляла  вона.  "Все  буде  добре",-  відповідав  спокійно  і  знов  притискав  її  до  свого  гарячого  тіла.  МОЄ.  
А  на  небі  ніяк  не  могли  збагнути,  що  означає  "тебе  в  мені  забагато".  "Чи  понаїдалися  вони  один  одного?",-  думали  .Та  все  вважали  їх  дивними  і  намагалися  хоч  одним  оком  заглянути  під  ковдру,  в  яку  ховалися  від  них  оті  дивні  закохані.  Не  ваше.  Киш.  Зніміть  собі  своє  кіно  і  дивіться  його.  Плагіат  карається  законом.  Хитрі.  Думають,  як  зверху,  то  їм  все  можна.  Та  ні!  Зробіть  шось  своє  і  експериментуйте  з  отим  своїм  творінням  як  хочете.  А  їх  не  чіпайте.  То  вже  не  ваше.  Шукайте  нових  забавок.
"МОЄ",  -  ніколи  не  стомиться  повторювати  він,  пригортаючи  її  до  свого  гарячого  тіла.  "Твоє",-  завше  буде  відповідати  вона  і  ховатися  разом  з  ним  під  теплу  леопардову  ковдру.  А  ви  не  дивіться.  Зась.  То  не  ваше.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366210
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.09.2012

вовк

не  повертайся  більше  з  моїх  снів,
залиш  мене,  як  вже  колись  залишив.
ти  зрозумій,  живу  я  тільки  ним,
а  ти  давно  забуті  спогади  колишеш...

ти  ж  так  вражаюче  пішов,
так  феєрично  мене  кинув.
навіщо  знову  мене  ти  знайшов?
щоби  тривожить  душу  без  упину?

ти  вбив  мене  сплановано  й  ретельно,
встромивши  в  спину  гострого  ножа.
сказав  в  ту  ніч  слова  смертельні...
а  я  скорилася  й  пішла.

ти  -  вовк,  один  і  люто  хижий,
ти  -  звір,  що  п\"є  гарячу  кров.
холодний,  безсердечний,  ніжний,
заволочив  землею  всю  любов.

ти  закохав  у  себе  дуже  ніжно,
ти  так  ретельно  спланував  обман.
я  не  помітила  оскал  твій  хижий,
коли  мене  так  любо  обіймав.

навіщо  знову  ти  прийшов?
щоб  з\"їсти  те,  що  заховав  \"на  потім\"  ?
ти  розірвав  мене,  допивши  всю  любов,
накуштувавшись  досхочу  моєї  плоті...

не  повертайся  більше  з  моїх  снів,
залиш  мене,  як  вже  колись  залишив.
ти  зрозумій,  живу  я  тільки  ним,
а  ти  давно  забуті  спогади  колишеш...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366082
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.09.2012

Мій сусід.

мій  сусід  помер  учора  вдень.
він,  мабуть,  бву  дуже  хорошою  людиною,  якщо  Бог  забрав  його  саме    в  ці    тяжкі  часи.                                  
лиш  церковний  дзвін  тихо  "дзень!  дзень!"
бабцю,  не  голоси.

він  розводив  квітки  і  возив  їх  на  базар.
і  дозволяв  мені  обирати  найкращі  безкоштовно  в  шкільні  свята.
він  колись  подарує  ще  квітку,  я  впевнена,  десь  з-за  хмар.
і  світ  колись  врятує  його  свята  людська  простота.

він  їздив  на  старенькому  велосипеді.
час  від  часу  зупиняючись,  щоб  відпочити.
надіюсь,  йому  не  доведеться  так  довго  крутити  педалі  там,  на  небі.
у  кого  ще,  як  не  в  Господа  про  це  попросити?

мій  сусід  помер  учора  вдень
може,  не  випадково  Бог  забрав  його  в  ці  тяжкі  часи?
ще  декілька  днів  тому  ,  посміхаючись,  казала  йому  :  "Добрий  день!"
бабцю,  будь  ласка,  не  голоси.

він  приносив  нам  смачні  духмяні  груші
і  ми  тішилися,  ще  малі,  його  солодким  дарункам.
Господи,  дай  упокій  його  душі,
зігрій  її  останнім  нашим  поцілунком.

дай  же  світу  побільше  таких  людей,
Господи,  що  на  небесах  єси.
вбережи  від  таких  непотрібних  смертей.
бабцю,  не  голоси.

мій  сусід  помер  учора  вдень.
може,  не  випадково  Бог  забрав  його  в  ці  тяжкі  часи?
І  лиш  дзвін  церковний  "дзень!  дзень!"
Бабцю,  дорогенька,  не  голоси.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366081
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.09.2012

А я любил тебя. (песня, написана для знакомого музыканта)

а  я  любил  тебя.  от  чувства  сладости
терял  я  разум,  уходя  в  себя.
страдал  от  глупой  безысходной  радости,
во  всем  прекрасном  видел  лишь  тебя.

а  ты  смеялась  и  не  понимала.
ты  слушала  глупышку-пустоту,
ты  душу  без  наркоза  рвала,
без  скальпеля  кромсала  красоту.

а  ты  лишь  била  сердце  на  осколки,
ровняя  наши  линии  кардиограмм,
ты  была  честной,  а  что  толку?
скупишься...  я  же  жизнь  отдам...

ты  с  робкою  охотой  изучала
всю  анатомию  и  тонкость  наших  чувств.
моя  любовь  тогда  во  мне  кричала,
а  ты  не  слышала,  не  понимала..  пусть....

"Малыш,  ты  ничего  не  понимаешь."
а  я,  в  себе  любовь  храня,
давно  ей  доказать  пытаюсь:
"наоборот  же,  дурочка  моя.."  

а  ты  лишь  била  сердце  на  осколки,
ровняя  наши  линии  кардиограмм,
ты  была  честной,  а  что  толку?
скупишься...  я  же  жизнь  отдам...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365754
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 22.09.2012

Жнива скорботи. Голодомор

У  чорнім  полі  жито  колоситься,
По  нім  голодна  смерть  іде.
Й  життями  смертників  ніяк  не  насититься,
В  сирії  ями  лиш  тіла  кладе…

Повсюди  спить  німотна  тиша  –  
То  вимирає  все  село…
І  навіть  чутно,  як  проскочить  миша…
«Давайте,  мамо,  ми  її  з’їмо?»    

 «Як  пам’ятаю,  рвав  бур’ян  я  біля  хати,
Щоб  квіточки  гарнесенько  росли.
Тепер  нам  з  нього  юшки  зварять  мати,
Щоби  без  їжі  не  попухли  ми…»

Та  ось  цю  тишу  розриває
Пронизливий  холодний  крик.
То  мати  свою  доню  доїдає  …
Народ  вже  не  зважає,  він  вже  звик…

В  хаті  плач  посивівшої  жінки,
Все  залишила  діткам  своїм,
Ось  ще  мить  –  і  вони  вже  сирітки.
Та  не  довго  залишилось  й  їм…

Відібрали  останні  пожитки,
Всю  худобу  і  їжу  –  геть  все.
Вже  попухли  малесенькі  дітки,
Мама  їх  на  вечерю  несе…

На  вікні  горить  тоскно  свічка,  
Біля  неї  дівчина  співає,
Божевільна,  мов  дика  смерічка,
І  колодку  в  руках  колисає…

Край  дороги  –  «братські»  могили
Й  безліч  трупів  везуть  на  візку.
Чим  же  долю  таку  заслужили?
Чим,  скажіте  же,  смерть  отаку?

Сморід,  тиша,  приреченість  й  холод,
Чорні  дошки  полонять  поля,
В  селах  повний  відчаю  голод,
Й  кістяками  встелилась  земля…

З  колгоспів  вивезли  задатки,
Зробили  винним  неврожай.
А  закордонній  пресі:  «Все  в  порядку,
І  процвітає  весь  наш  край.»

Крокує  з  велетенським  махом
Врожайний  голодомор,
Іноземці  всі  дивляться  з  жахом,
Повз  неправду  цю  сочиться  кров.

На  шляху  все  спустошили  й  вбили
Браві  сталінськії  молодці,
За  зернину  стріляли  й  чавили,
Як  же  звуться  тварюки  оті?

Села  всі  –  спорожнівшії  пустки,
З’їли  все,  що  було  в  них  живе.
Вітер  шарпає  порвану  хустку,
Чорна  хмара  з  грозою  іде…

Вже  поїсти  ніхто  не  шукає,
Й  гріх  виновних  з  душі  не  впаде,
Тільки  смерть  ще  по  селах  блукає
Й  ситий  голод  під  руку  веде…

Десь  між  жита  чистий  голос  співає
Про  достиглі  поля  колосків…
Тільки  ж  люди  усе  пам’ятають,
І  помстяться  за  предків  своїх…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365752
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.09.2012

Плакала…

розбивавши  руки,  плакала.  
покусувала  губи  і  ридала  на  весь  світ.  
то  так  душа  з  Богом  балакала,  
йдучи  вперед,  на  світло  від  софіт.  

їй  не  хотілося  нічого,  
а  просто  впасти  і  завмерти.  
та  чулося:  "побійся  Бога".  
лиш  страх  цей  не  давав  померти.  

щось  сильно  так  болить  в  мені.  
палкими  слізьми  я  стікаю.  
нестерпно  б"ється  серце  у  вогні.  
а  я  слабка.  бо  я  скоряюсь,  не  тікаю.  

розбивавши  руки,  плакала.  
покусувала  губи  і  ридала  на  весь  світ.  
то  так  душа  з  Богом  балакала,  
йдучи  вперед,  на  світло  від  софіт.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365505
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.09.2012

Невичерпна беззмістовність життя 2

Ось  вже  рівно  рік,  як  Вона  мала  крила.  Та  це  не  приносило  їй  щастя..  Яка  радість  з  тих  крил,  коли  за  них  віддано  душу?  Її  вона  залишила  повсюди..  У  всьому,  тільки  не  в  собі..  Її  єство  залишиться  назавжди  в  стрічечці  з  надписом  66рДД  ,  буде  снувати  між  білими  стінами  психіатричної  лікарні,  та  ніколи  не  повернеться  до  її  холодного  тіла...  Вона  стояла  на  даху,  з  якого  рік  тому  несподівано  для  самої  себе  полетіла..  Згадувала,  як  летіла,  а  її  подих  аж  перехоплювало  від  несамовитості  тої  радості,  яку  відчувала..  Та  це  тривало  не  довго..  На  другій  хвилині  польоту  до  тіла  вдерлася  скорботлива  вулична  сірь..і  пустінь..  Ось  уже  рік  вона  прилітає  на  цей  дах..  Ось  уже  рік  згадує,  як  прорізавши  тонкими  нігтями  спину,  вивільнила  на  волю  крила..  І  жалкує..  Ось  вже  365  днів  нічого  не  відчувала.  А  хоча..  Політ-це  єдине,  що  сприймали  її  емоційні  рецептори..  Відчуття  польоту  було  наскільки  сильним,  що  витіснило  з  неї  все  інше..  Ось  вона,  невичерпна  беззмістовність  життя!  Ті  крила  вже  давно  стали  їй  гидкими  і  ненависними.  Та  й  крилами  вона  їх  вже  не  називала..  Перешкоди-ось  чим  вони  для  неї  були..  Вона  підкурила  цигарку..  Їдкий  дим,  розбавляючи  собою  повітря,  піднімався  вгору,  передаючи  небесам  послання..  Ангели  не  курять?  Можливо..  Та  вона  не  вважала  себе  за  ангела..  Їй  не  цікаво  було  хто  вона..  Вдивляючись  в  вогники,  що  запалювались  один  за  одним  у  вікнах  квартир,  намагалась  знайти  серед  них  той,  який  втратила  рік  тому..  Вогник,  який  зник  з  її  палаючих  очей  і  пульсуючого  серця..  Іскорку,  що  рухала  кволим  бажанням  жити  і  хибною  потребою  дихати..  Зараз  віддала  б  усе,  щоб  повернутися  на  цей  дах  ще  тоді,  коли  вона  була  тільки  маленькою  божевільною  дівчинкою  із  стрічечкою  на  руці..  Божевільною,  але  живою..  Віддала  б  усе,  щоб  мати  змогу  знову  відчувати..  Їй  так  хотілося  впасти  на  коліна,  розбити  руки  об  бетонний  дах  і  заплакати  на  увесь  світ..  Ангели  не  плачуть?  Хто  зна..  А  їй  би  так  хотілося..  Так  часто  вона  розганялася  з  даху  і  летіла  каменем  вни3..  Та  жага  до  польоту  була  сильнішою  за  жагу  до  смерті  і  "перешкоди",  мимоволі  ро3правляючись,  вкотре  не  давали  їй  загинути..  Ось  вона,  невичерпна  беззмістовність  життя!  Кожного  дня  різала  гострим  ножем  свої  широкі  крила..  Вона  не  боялася  ні  фізичного  болю,  ні  багряної  крові..  Різала,  а  вони  з'являлися  3нову...
Такими  бажаними  вони  були  для  неї  в  минулому,  що  приросли  до  спини  назавжди...  І  такими  мерзенними  нині,  що  гасили  життєвий  3апал.......

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365504
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.09.2012

Головоломка

Закриваючи  очі,  поринаємо  в  пітьму,
В  душі  розгадуючи  головоломки.
Дається  все  так  важко,  на  подив  самому,
І  цей  момент  здається  закоротким.

Ми  нишпорим  в  собі,  ламаючи  структуру,
Закони  й  тонкощі  серцебиття.
В  кишеню  вклавши  на  емоції  карикатуру,
Картаємо  короткі  дні  буття.

А  час  біжить,  а  не  стоїть  на  місці,
Він  розчарований  в  усіх,  нема  кого  чекать.
Завмер  лиш  у  Джоконди  на  усмішці,
Він  показав  як  жить,  та  не  навчив  літать..

«Народжений  для  плазування,  не  взлетить!»  -  
Нам  вмонтували  це  поняття  в  підсвідомість.
А  хтось  хоч  раз  нас  намагавсь  навчить?
Зламать  стереотипи  й  хибну  совість?

Хтось  раз  підняв  все  сущий  крик?
Хтось  окропив  водою  ссохлі  душі?
Таким  давали  вирок  :  «Єретик!»
«Гори  в  огні!  І  жоден  не  затушить!»

І  на  уламках  тисяч  загублених  мрій
Хтось  без  сумління  коїть  власну  долю  .
І  йому  серце  не  сказало:  «Стій!»
Він  просто  черговий  душевно-хворий

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365276
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.09.2012

Марта знає все

Марта  знає  все.  Вона  знає  що  робити,  коли  йде  дощ  і  вміє  боротися  з  депресією,  знає  безліч  стилів  в’язання  гачком  та  чотири  мови.  Ще  в  семирічному  віці,  після  того,  як  сусідський  хлопчик  відібрав  у  неї  «Чупа-чупс»,  Марта  вирішила:  «Буду  сильною  жінкою.»  А  знання,  на  її  думку  –  це  велика  сила.  
У  неї  немає  подруг,  бо  вона  не  бачить  в  них  потреби,  і  майже  не  заводить  друзів.  Навіщо?  Марта  знає  все.  Ось  тільки  не  може  зрозуміти,  чому  сімнадцять  років  потому  при  зустрічі  з  тим  самим  сусідським  хлопчиком  у  неї,  в  дорослої  жінки,  перевертається  все  в  середині.  Та  й  його  хлопчиком  називати  вже  недоречно.  Адже  маленький  хуліган  виріс  і  став  досить  гарним  і  забезпеченим  чоловіком.  І  її  це  неабияк  злило.  Адже  вона  повинна  знати  все.  І  зобов’язана  зрозуміти,  що  коїться  з  нею  в  присутності  Віктора  (так  його  звати).  Через  це  Марта  і  погодилась  з  ним  на  побачення,  коли  Віктор  запропонував.
Вона  знає  про  побачення  все.  Знає,  як  правильно  сидіти,  куди  краще  піти,  як  поводитись,  як  розмовляти  і  рухатись.  Вона  знає  сотні  способів  звабити  чоловіка  і  всі  вдалі  траєкторії  пострілу  очима  в  партнера.  Їй  Богу,  ця  жінка  знає  більше  за  Яндекс!  Але…..але  на  побачення  Марта  ніколи  не  ходила.  І  саме  через  те,  що  вона  знала  про  цей  світ  усе,  що  тільки  можливо,  вона  ні  трішки  не  хвилювалася  перед  своїм  найпершим  першим  побаченням.
Віктор  зайшов  по  неї  о  восьмій  вечора.  Вони  вийшли  зі  спільного  під’їзду  і  поїхали  до  кафе-бару  «Рожевий  восьминіг».  Марта,  проаналізувавши  вибір  розважального  закладу,  його  назву,  одяг  Віктора,  його  зачіску,  поведінку  і  форму  брів  (!),  вже  робила  висновки  сьогоднішнього  їх  побачення.  Марта  знає  все.    «Легкий  флірт.  Розважитись  і  відпочити  водночас.  Поїсти.»  Таким  результатом  вона  була  майже  задоволена.  Чому  майже?  Марта  саме  це  і  намагалася  з’ясувати  на  цій  сьогоднішній  зустрічі.
Було  досить  непогано.  Вони  пили  червоне  напівсолодке  вино  і  танцювали  під  живу  музику.  Жартували,  і  навіть  співали  в  караоке.  Торкалися  один  одного  руками  і  поглядом,  фліртували  і  посміхалися.  Та  Марта  знає,  коли  вчасно  зупинитися.  Навіть  більше,  Марта  знає  набагато  більше.  Марта  знає  все.  Та  сьогодні  вона  спіймала  себе  на  гарячому.  Застукала  на  місці  злочину  дивне  своє  бажання.  Так,  сьогодні  б  Марта  воліла  забути.  Забути  хоча  б  половину  з  того,  що  знає.  Хотіла  б,  але  не  може…
Вони  повернулися  додому  вночі.  Молоді,  червоні  і  п’яні.  От  тільки  обидва  не  могли  зрозуміти,  чи  то  червоне  напівсолодке  так  розігнало  кров,  чи  щось  зовсім  інше,  щось,  про  що  вони  просто  боялись  подумати.
Віктор  провів  Марту  до  дверей  її  квартири,  попрощався  і  пішов.  Він  хотів  її  поцілувати,  але  Марта  відвернулася.  Бо  Марта  знає,  що  просто  не  змогла  б  зупинитися.  Якщо  чесно,  їй  дуже  не  хотілося  зупинятись.  Треба.  Так  треба.  Комусь,  окрім  Марти.  І  вона  це  знала.  Вона  знає  все.
А  Віктор  не  здавався.  Він  запрошував  Марту  на  побачення  знову  і  знову.  Знову  і  знову  він  був  вражений  ідеальністю  і  бездоганністю  цієї  жінки,  але,  на  порозі  своєї  квартири  Марта  ставала  байдужою,  холодною  маленькою  дівчинкою.  І  тоді  Віктор  пішов  ва-банк  і  привів  її  на  поріг  своєї  квартири  (жив  він  поверхом  нижче).  Він  ніжно  взяв  Марту  за  руку,  подивився  в  її  очі  і  посміхнувся.  Він  так  глибоко  дивився  в  її  сині  очі,  що  напевне,  дістав  до  самісінького  їх  дна.
-  Може,  зайдеш  до  мене?  –  посміхаючись  промовив  Віктор.
І  ця  посмішка,  мов  скальпелем,  різонула  Марту  по  серцю.  Адже  вона  знає  все.  І  точно  знає,  для  чого  промовляються  подібні  слова,  і  навіщо  чоловіки  запрошують  зайти  до  себе  в  гості  після  побачення.  
Марта,  сповненого  льодяного  холоду  поглядом,  подивилася  на  Віктора,  розвернулася  і  просто  пішла.  Пішла  спокійно,  гордо,  витончено  і  довершено.  Ось  тільки  посміхнулась  на  прощання.  Стукіт  її  підборів  по  сходинкам,  разом  з  пульсуючими  хвилями  відчаю,  ехом  віддавали  Віктору  в  скроні.  Пішла.  Навіть  не  здогадуючись,  що  саме  він  ось  уже  скільки  років  хотів  їй  сказати.
Пішла.  А  наступного  ранку  Віктора  не  стало.  Він  зник  із  квартири  разом  із  речами,  котом  Патроном    і  міні-колекцією  раритетних  машинок.  Зник.  І  Марту  це  засмучувало.
А  через  деякий  час  не  стало  і  Марти.  Колишньої,  холодної  і  всезнаючої  Марти  не  стало.  З’явилась  Марта,  яка  просто  багато  знає,  а  не  знає  все,  Марта,  у  якої  є  найкраща  подруга  Ліля  і  песик  Купер.  Але  ясний  розум  і  свою  гордість  Марта  лишила  при  собі.
Якось  вона  поверталася  з  песиком  з  прогулянки.  Поспішала,  бо  на  неї  вдома  вже  чекала  Ліля.  Біля  під’їзду  Марта  побачила  фургончик,  з  я  кого  двоє  кремезних  чоловіка  носили  до  будинку  меблі  та  запаковані  у  коробки  речі.  Вона  відразу  здогадалася,  що  хтось  переїхав  жити  до  їхнього  під’їзду.  Аж  тут  Марта  відкрила  рота  від  подиву.  Вона  побачила  «новосельця».  Це  був  Віктор.  Такий  же  молодий,  красивий  і  успішний.  Жінка  зраділа.  Вона  тішилася  тим,  що  тепер  зможе  налагодити  свої  з  ним  стосунки.  Тепер  вона  інша.
- Марто!  Марто!  Куди  ж  ти  поділася,  дівчинко  моя?  Ходи  до  мене!  –  раптово  загукав  Віктор.
Дівчина  не  вірила  своїм  вухам.  Він  не  забув  її.  Він  повернувся  заради  неї.  І  Марта  почала  швидкими  кроками  наближатися  до  Віктора.  Та  що  там,  вона  майже  бігла  до  нього.  Великим  був  її  подив,  коли  її  обігнала  маленька  дівчинка,  приблизно  двох  років,  і  з  веселими  криками  кинулася  Віктору  на  руки.
- Марто,  донечко,  ти  де  ходила?  Нас  мама  чекає.  –  посміхнувся  до  малої  чоловік  і  розправив  їй  манжетки  на  сукні.
Хтось  невидимий  чимось  дуже  великим  ударив  Марту  по  голові.  Отже,    він  приїхав  не  до  неї.  Як?  Адже,  вона  знає  все.  Аж  тут,  якась  маленька  дівчинка  на  декілька  кроків  її  випередила.  
Марта  сподівалася,  що  Віктор  її  не  помітив.  Але  продовжувала  стояти  на  місці.
- Тату,  собачка.  –  нерозбірливим  дитячим  голоском  промовила  маленька  Марта,  побачивши  Купера  і  підійшла  до  нього.
- Ходімо,  доню,  мама  чекає  в  квартирі.
Віктор  підійшов,  взяв  дівчинку  на  руки,  і,  сповненого  льодяного  холоду  поглядом,  подивившись  на  Марту,  розвернувся  і  пішов.  Просто  пішов.  Точнісінько  так  само,  як  від  нього  пішла  колись  Марта.  Ось  тільки  не  посміхнувся.
Дівчина  ще  дуже  довго  стояла  ,  мов  кам’яна  скульптура,  біля  свого  під’їзду,та  згадала,  що  вдома  на  неї  чекає  Ліля.  
Марта  зайшла  до  квартири,  привіталася  з  Лілею,  сіла  біля  неї  і  просто  почала  плакати.
- Що  з  тобою?  –  запитала  подруга.
- Я  плачу.
- Чому?
- Пам’ятаєш,  я  розповідала  тобі  про  Віктора?
- Так.
- Я  бачила  його  тільки  що.
- Можливо,  ти  зрозуміла,  що  закохалася  в  нього?
- Я  зрозуміла  це  вже  дуже  давно.
- Можливо,  тоді  ти  просто  не  зрозуміла  того  почуття?
- Не  знаю….
     До  речі,  кохання  –  це  єдине,  чого  Марта  досі  не  знала.  Тепер  Марта  знає  все.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365275
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.09.2012

Сьогодні я побачила його…

сьогодні  вперше  я  побачила  його...
ці  очі,  рідні  і  такі  глибокі.
додати  б  в  них  чогось  свого,
та  коливання  страху  б"ють.  неспокій.

я  бачила  його  тонкі  вуста.
такі  п"янкі,  подібні  до  вина.
і  ця  усмішка  -  ніжна  і  проста,
і  теплоти  тягуча  глибина

я  доторкнулася  його  душі,
тендітної,  беззахистної  квітки.
віддай  її,  на  пам"ять  залиши,
як  одежину  для  самотньої  сирітки

вслухалась  в  серця  його  музику..
яка  чуттєва  пастораль!
в  собі  я  чула  її  відгуки
і  проганяла  з  серця  жаль.

думками  потай  шепотілись
віршами  класиків  і  муз.
і  наші  волі  покохались,
з  кишені  впав  червоний  туз.

так  сталося,  всі  карти  бито,
так  склалося,  в  нас  нічия.
ми  граєм  чесно,  козирі  розкрито.
комбінувати  будем  до  рання..

ми  просто  говорили  про  життя,
аж  поки  не  прийшов  світанок.
розкривши  сенс  всього  буття,
нас  пригощав  вином  червоний  ранок.

як  добре  бути  поруч  з  ним
таким  надійним,  сильним  і  спокійним.
ми  п"ємо  каву,  усміхаємось,  сидим.
а  він  здається  радісним  і  сильним.

ми  так  просидимо  ще  не  одну  годину.
і  розмовлятимемо  без  спокою.
а  на  світанку  я  піду,
щоб  завтра  знов  побачитись  з  тобою...

сьогодня  вперше  я  побачила  його...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365260
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.09.2012

Заберіть в мене пам"ять

Заберіть  в  мене  пам"ять,  всесильні  боги,
зупиніть  на  мить  час,  що  тече  без  упину.
відберіть  в  мене  пам"ять,  бо  не  маю  снаги
зупиніть  моє  серце  хоча  б  на  хвилину.

заколиште  ви  душу,  що  вічно  не  спить.
її  спогади  давні  мордують  безсонням.
зупиніть,  бо  сама  я  не  в  силах  спинить
ті  жахи,  що  наснились  сьогодні

потушіть  в  моїм  серці  пекельний  вогонь,
який  думка  розносить  безжально.
затопчіть!  пульс  так  швидко  прямує  до  скронь
він  заглушує  оду  страждання  коханню.

відберіть  в  мене  пам"ять,  всесильні  боги,
дайте  змогу  забути  минулого  примхи,
дайте  шанс  оминути  страшної  біди,
що  залишить  від  мене  обвуглені  крихти.

заберіть  почуття,  що  так  сильно  щемлять,
занесіть  їх  далеко,  завійте  вітрами,
поможіть  мені  думку  сумнівну  прогнать,
яку  мозок  мій  хворий  плекає  роками.

Заберіть  в  мене  пам"ять,  всесильні  боги,
зупиніть  на  мить  час,  що  тече  без  упину.
відберіть  в  мене  пам"ять,  бо  не  маю  снаги
зупиніть  моє  серце  хоча  б  на  хвилину.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365259
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.09.2012

Свято наближається (секрети Кока-коли_)

А  Кока-кола  вже  не  береже  секретів.  Її  розводять  з  порошку  в  каністрах.  А  потім  розводять  нас.

"все  буде  Кока-кола!",  -  лунає  з  телеекранів  і  всі  задоволені.  Як  буде?  Чорно  і  газовано?  Нікого  це  не  цікавить,  але  всі  п"ють  величезними  дозами  речовину,  що  розчиняє  у  собі  цвяхи  і  відмиває  будь-яку  ржавчину  з  автомобілів.

Та  найбільше  мене  вражає  її  здатність  вибухати,  коли  сиплеш  до  пляшки  "Ментос"  зі  "скітелсом".  От  тоді  дійсно  можна  відчути  веселку  на  смак.  Адже,  після  такого  вибуху,  язик  -  це  єдине,  що,  дай  Боже,  залишиться.

Колись  дуже  вумний  дядько  з  телевізора  сказав,  що  секретний  інгрідієнт  Коли  -  це  личинки  жуків.  та  немає  зараз  у  Коли  ніяких  секретів!  Навіщо  їхати  в  якісь  ліси  і  збирати  слизьких  личинок,  якщо  можна  заплатити  крутому  хіміку  з  прізвищем  Мандюлєєв  і  отримати  сполуку  з  ідентичними  оригіналу  смаковими  якостями?

"Свято  наближається!"...  А  Санта  везе  дітям  у  довжелезному  потязі  гастрит  і  язву  в  півлітрових  пляшках.  І  ні  для  кого  це  не  секрет!  Бо  таїнство  Кока-коли  зникло  разом  з  бажанням  їздити  в  джунглі  по  личинки.

"Свято  наближається!"  А  Кока-кола  вже  не  береже  секретів.
Так,  її  нині  розводять  з  порошку  у  величезних  каністрах  з  газованою  водою.  А  потім  розводять  нас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364631
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.09.2012

Ненародженим дітям

коли  наше  сонце  помиратиме  в  зеніті,
і  буде  гратися  дахами  ураган,
застануть  люди  тої  миті
розірвані  шрами  екологічних  ран.

ціна  техологічного  прогресу  -
життя  міліардів,  життя  Землі.
не  багато  до  розплати  часу,
коли  все  ледь  відчуєм  на  собі.

"найсолодше"  вам,  ненароджені  діти!
це  для  вас  так  стараємось  ми!
не  дякуйте,  що  такі  гарні  чорні  діри
з"їдять  вас  однієї  весни.



ціна  технологічного  прогресу  -  
мілійони  тварин,  тисячі  лісів.
не  багато  вже  лишилось  часу,
бо  потроху  глобус  облисів.

за  ваше  майбутнє,  ще  ненароджені  дітки,
так  любо  піклуємось  ми
погляньте,  як  любо  чорнії  дірки
зжеруть  вашу  Землю  однієї  весни!

і  повстануть  Херосіма  й  Нагасакі,
заспівать  колисову,  дітки  ,  вам.
не  поснете  -  газову  атаку
дідусь  Чорнобиль  ввімкне  через  кран.

це  все  для  вас  ,  ще  ненароджені  діти,
ваші  щічки  поліетиленові  не  кусатимуть  комарі,
куди  всі  ваші  недуги  подіти?
не  допоможуть  вам  лікарі...

за  ваше  майбутнє,  ненароджені  дітки
так  любо  піклуємось  ми
погляньте,  як  любо  чорнюсіньки  дірки
зжеруть  вашу  Землю  однієї  весни.

а  наше  сонце  помиратиме  в  зеніті
і  буде  гратися  дахами  ураган.
це  все  для  вас,  ненароджені  діти,
самі  латайте  шрами  еко-ран

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364628
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.09.2012

Наодинці не болить

Посиджу  наодинці,  постраждаю,
Тихесенько  поплачу  я  сама  з  собою.
Бо  зрозуміла,  -  більше  не  кохаю,
Та  все  ж  думки  отруєні  тобою…

Ти  сліз  моїх  не  вартий  був,  
Вони  для  тебе  –  лиш  вода  солона.
Ти  закохав  у  себе  і  забув.
Віддавши  моє  серце  до  полону.

Та  я  забула,  більше  не  пече,
Я  вже  змирилася  і  склала  руки.
Та  тільки  щось  в  мені  так  сильно  плаче
Й  літають  над  душею  чорні  круки…

Посиджу  наодинці,  постраждаю,
Переливаючи  в  вірші  печаль…
Як  пізно  схаменулась…не  кохаю!...
Тебе  із  серця  викину…а  жаль…

Жаль  згаяних  секунд  життя,
Що  витратила  на  любов  до  тебе,
Жаль,  що  усе  полине  в  забуття..
До  Пекла,  в  прірву,  а  не  в  Рай,  на  небо…

Жаль,  не  відразу  зрозуміла
І  серцю  вчасно  не  сказала  «ні».
Та  не  жалкую,  що  тебе  любила.
За  це  тепер  палаю  у  вогні…

Душа  співала  і  летіла  за  тобою
А  серце  рвало  розум  на  думки.
Вело  далеко  кудись  за  собою
В  облудну  казку.  Навіщо?  Куди?

Та  я  забула,  все  сплило  водою,
Не  хочу  пам’ятати,  бо  нестерпно  так  болить
Чому  ж  і  досі  всі  думки  отруєні  тобою,
І  все  єство  в  мені  тремтить?

Іди  навіки!  Геть  з  думок  моїх!
І  не  тривож  ти  більше  мою  душу,
Не  пам’ятає  серце  слів  твоїх!
А  як  згада  –  забуть  примушу!

«А  та  ж  любов  не  просто  так  була»,-
Якось  мені  ти  скажеш  вмить.
Я  відповім:  «Я  все  забула!
Забула  й  годі!  Більше  не  болить!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364610
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.09.2012

Треба

Навіщо  цей  обман  й  безсонні  ночі?
Самопожертва  й  пройдені  шляхи?
Кому  потрібні  виплакані  очі?
Й  хто  зазіхнувсь  на  почуття  чужі?

Робила  помилки,  не  вчившися  на  власних,
І  поступалась,  не  вдивлявшись  меж.
Й  вгрузала  в  муках  я  смолястих,
І  всіх  тягнула  за  собою,  його  теж.

І  через  сльози  усміхалась,
Щоб  показати  –  не  слаба.
А  у  мені  душа  на  клапті  рвалась
Й  рівнялася  кардіограми  лінія  крива.

Й  страшенна  злива  у  душі
Забила  градом  все  живе  й  таке  потрібне.
Молитви,  дихання  й  її…
Мою  любов,  крихку  й  тендітну.

Та  я  крізь  сльози  усміхалась,
Хоч  не  насилу  було  йти.
Я  падала,  та  підіймалась
І  йшла  кудись,  в  незвідані  світи.

Далеко  від  усіх,  і  від  самої  себе
Від  руйнівних  питань  і  вересків  думок.
Я  плакала  й  крізь  воду  посміхалась  в  небо,
Рушаючи,  у  бездну  я  зробила  крок…

А  вітер  крізь  рани  вривався  у  душу,
І  сонце  пекло  вже  роз’ятрену  кров.
Болить  так  нестерпно.  Та  плакать  не  мушу.
А  ще  й  на  додачу  дощ  в  серці  пішов.

І  все  обірвалось,  все  змило  водою,
Усе  вже  забулось  й  поникло  у  тінь.
Злилося  навік  хвилею  льодяною.
Чи  жити?  Та  чується  :  «Цю  думку  кинь!»

Мені  боліло,  чесно  я  признаюсь.
Й  дивилася  крізь  воду  в  небо.
Та  щоб  не  плакать,  я  сміялась
Не  зрозуміти  вам,  мені  так  треба.

До  крові  збивши  ноги,  йшла  все  далі
Назустріч  болю  й  пустоті
Вони  мені  чіпляли  чорнії  медалі
І  скалки  відчаю  шпигали  золоті.


І  я  зненавиділа  його  трішки
Й  сама  собі  переживала  горе
Та  він  назавжди  вкрав  мою  усмішку
І  не  віддасть,  мабуть,  уже  ніколи…

Мені  боліло,  чесно  я  признаюсь
Й  бувало,  що  дивилася  крізь  воду  в  небо.
Та  щоб  не  плакать,  я  сміялась.
І  не  хотілось  жить,  а  чулось:  «Треба!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364608
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.09.2012

Печаль

Печаль
Так  ніжно  моросить  печаль
По  тонким  струнам  мого  серця  .
І  всотується  в  шкіру…  даль.
Кудись  зове,  а  дощ  вернеться..

Димить  краплина  на  гарячій  думці,
Заражуючи  холодом  єство.
І  клаптик  мрії  змочує  в  руці,
Полонячи  таке  гарне  тепло.

І  мряка  гасить  пламенний  вогонь,
Що  так  яріє  в  праведному  слові.
Пульсує  кров,  прямуючи  до  скронь,
Перебиває  оду  сокровення  мові.

І  випадковий  перехожий  в  парку
Під  парасолькою  ховався  від  дощу,
Підкурюючи  змочену  цигарку,
В  тумані  диму  пливучи,  сказав:  «Прощу»

Листочок  відірвавсь  від  гілки,
Віддаючись  на  долю  вітру,  полетів.
Самотність  тихо  грає  на  сопілці,
Жадаючи  ласкавих  теплих  слів.

Гримить  гроза  і  блискавка  шугає,
Блукаючи  по  небу  без  дощу,
То  хтось  невпинно  каяття  шукає..
Лилась  вода  із  неба:  «Я  за  все  прощу.»

Аквамарин  над  нами  гірко  плакав,
Затягуючись  в  хмарну  сірь.
То  так  Творець  з  людьми  балакав,
По  небосхилу  вів  місточок  для  сузірь.

Так  ніжно  моросить  печаль
По  тонким  струнам  мого  серця.
І  всотується  в  шкіру…  Жаль
Кудись  зове…  а  дощ  вернеться…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363030
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.09.2012

Натхнення

Куди  пішло  моє  натхнення?
Мабуть,  блукає  десь  полями…
Закайдувавши  одкровення,
Снує  далеко  десь  над  нами.

За  що  втекло  з  моїх  думок?
А  під  пером  слова  завмерли…
Мабуть,  десь  рве  сумних  квіток,
Бо  всі  фантазії  померли…

О  Музо,  де  блукаєш  ти?
Куди  ведеш  мене  німою?
Куди  без  тебе  мені  йти?
До  краю?  Там,  боюсь,  не  встою…

Куди  втекло  моє  натхнення?
Мабуть,  шукає  десь  лісами
Моє  сумлінне  одкровення,
І  сипле  гнівом  та  квітками…

Під  шум  прибою  засинає
Безсила  Муза,  безталанна,
Під  шепіт  хвиль  тихесенько  згасає
Яскрава  іскорка  мого  бажання…

Її  так  ніжно  вітер  колисає,
Пташки  виконують  пісень.
Так  тихо  й  ніжно  душу  покидає,
Іде  туди,  де  сходить  день.

Так  сумно  й  пусто  без  ідей,
Буденна  сірь  стягнула  серце.
Натхнення  десь  блукає  між  людей.
Комусь  далекому  й  чужому  усміхнеться….

О,  Музо,  де  блукаєш  ти?
Куди  босоніж,  ще  й  зимою?
Куди  без  тебе  мені  йти?
До  краю?  Там,  боюсь,  не  встою…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363029
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.09.2012