| Сторінки (6/504): | « | 1 2 3 4 5 6 | » |
«Ким
Ким було те
Плем’я, те замордоване, те
Чорно зависле в Небі?»
(Пауль Целан)
Люди-колібрі
Проколюють собі вуха
Кавалками зеленого дзеркала.*
Він називав кішку потопельником**,
А сам споглядав вербу щовечора,
Зелені листя її бачив човнами
З країни туманної Алегорії.
Його цікавило:
Якого кольору центр мішені:
Тої самої мішені,
Яка зроблена з серця.
А люди-колібрі
Все махають крилами,
Все лишаються над квітковими гніздами,
Все будують-витесують
Собі човники:
Навіщо ж їм плавати,
Якщо літати вміють?
Чи то вони знають, що не кожен птах?
Чи здогадуються, що птах кожен?
Отої ріки Що?
Він – весляр клишоногий***
Любив дивитися в Небо,
А Небо любило дивитися
В очі плаского озера Сторч –
Озера без очей****.
Він любив розмальовувати паркани,
Купував у п’яного гендляра блискавки
(Але тільки серед горобиної ночі)
І з блискавок тих майстрував собі паркана
Навколо хати, яка згоріла
Ще в часи короля Одоакра*****.
Його півень давно став католиком,
Шкандибав щонеділі до кошцьола******,
А він… А він…
Змайстрував клітку для людей-колібрі,
Цілував сухе дерево,
Все чекав, що воно розквітне.
Примітки:
* - з кавалків зеленого дзеркала можна зробити ножі і краяти ними хліб.
** - не тільки він, Микола Гоголь теж.
*** - Чингісхан теж був клишоногим, не тільки дерев’яний він.
**** - Небо взагалі любить дивитися.
***** - в часи короля Одоакра згоріла не тільки ця хата. А ще багато чого…
****** - не Святої Ельшбети, ні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804997
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 30.08.2018
«… То тягарець,
Що стримує порожнечу,
Яка
Йшла разом з тобою…»
(Пауль Целан)
Пізніше троянд – трава,
Бо квіти цих зірок-пишнот
Надто важкі для кузні:
Для молоту Всесвіту.
Після троянд – чорні айстри.
Ти хотів дихати
Порохом згаслих зірок,
Хотів дізнатися правду,
Що серце твоє – чорнильниця
В яку занурює пера
Зів’яла красуня Ніч –
Ця чорношкіра Сапфо,
Ця мовчазна кіфара
Майстрована з евкаліпту,
Що обгризений наче Місяць
Волохатими коалами Меркурія.
Налию в чорнильницю свого серця
Замість соку бузини ртуті,
Нехай пише ця поетеса-чорниця Ніч
(А ви думали – хвойда. Телепні.)
Свої отруйні сонети
Про хвилини й години,
Коли нас вже не буде
За цим дерев’яним столом одкровення,
Біля цього ялинового ящика «сьогодні»,
Біля цього пустища вересового,
Якого ми ненароком
Назвали Вітчизною.
……………………….
Пізніше зелених троянд – чорні.
Пізніше чорних троянд – айстри.
Осінні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804815
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.08.2018
«Під склепінням мечів
Умостилося тіняви
Листозелене серце…»
(Пауль Целан)
Серце темряви
Стугонить в глибинах заліза,
Чорним зайцем стрибає в безодню лісу,
Проростає венами-папоротями
Серед хащів
Над якими завжди гримить гроза:
Синє, наче крило ворона –
Холодне серце темряви
Пульсує незнаними землетрусами
Чужої землі, не нашої,
Не для наших очей створеної
(А нам повертатись)
(А нам зозулями в порожнечу
Вогкого лісу страху кричати)
(А нам сіяти замість зерна зуби
Ясонами голорукими, босоногими
Та голоребрими)
(А нам стежку шукати і не знаходити),
А серце темряви дзвоном
Замість реквієму,
Замість литавр,
Замість.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803589
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.08.2018
«…бо звик до нічних мандрівок
І любив дивитися в обличчя всьому,
Що спить.»
(Фрідріх Ніцше)
Він зазирає в обличчя поснулих квітів,
Що сплять, коли блимає на траву безколірну
Місяць-злодій – привид зі світу мертвих каменів,
Він зазирає в очі мурашок, хоч вони ховаються
У шпарки часу кайнозою кульгавого й недоречного –
Епохи волохатих потворок і банькуватих дереволазів
З руками-лапами, з дивакуватими уявленнями
Про буття-небуття, про Всесвіт – сірника спалах.
Він зазирає в заплющені очі кожному волоцюзі,
Хто сни бачить наче картину, що мальована Світлом
На поверхні води непотрібного нікому колодязя,
Що досі стирчить дірою на місці подвір’я,
Де колись жила довговолоса молода відьма,
Колись – років сто тому, а може й не років, а кроків,
А може й не відьма, а дочка сивого меланхолійного ката,
А може просто спокусниця віку цього нерозумного,
А може просто багатоніжка – сколопендра отруйна,
Що в зіницях-свічадах міста мугикаючих мурів
Відображається дівчиною – ілюзією наших марень.
Зазираючий в обличчя сплячих – у цей відбиток снів –
Він приходить у твоє марево з ліхтарем страшних казок,
Він ховається між фасетками мурашок – тоді,
Коли ти прокидаєшся, коли вертаєшся у цей світ сірості:
А сни кольорові, а сни яскраві, а сни легкі –
До тої хвилини, доки вони не вкрадені, не спотворені,
Не спаплюжені, не сплюндровані, не отруєні –
Вони:
Твої захмарні сни…
Тим – хто зазирає в обличчя сплячих.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797442
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.06.2018
«… І летять з наріканням і дзвоном
В імлу, в нескінченність, у простір
Дерева і мертві, зливаючись в пам’яті…»
(Еміль Верхарн)
Мертві дерева
Собі збудували місто:
Може тоді, коли
Вони були ще живими,
А може тоді,
Коли стали сухими і мертвими
І місто будували їх тіні.
Може.
Я блукав крутосхилами,
Відчуваючи ногами каміння,
Повертаючи зморшки обличчя
До жорстокої дівчини Сонце,
Бачив як мертві дерева
Застигли в пориві
Здіймаючи гілки-руки
До пустелі синьої Неба,
Летів над рікою Часу,
І раптом жахнувся:
Я потрапив до міста –
До Міста Мертвих Дерев.
До міста Самайну вічного,
Міста вічного падолисту,
Міста, де все застигло,
Де рухаються тільки тіні
І щось мені шепочуть –
Тільки мені,
Бо ніхто їх почути не здатний.
Місто застиглих вулиць,
Місто мовчазних перехожих,
Місто вічної тиші,
Де не співають птахи,
Лише стукає дятел-гробар:
Ніби заколочує цвяхи
У домовини-тіла,
Ніби то він бургомістр
Міста Мертвих Дерев:
Птах з червоною шапочкою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794000
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2018
«По вулицям задухи та нудьги,
По набережним та мостам,
Крізь сині сутінки осені,
Йдуть тіні та тіні –
Юрби, що живе там…»
(Еміль Верхарн)
У кожному пабі іграшок,
У кожній ресторації ностальгій,
У кожний келих черепа
Налита замість літнього віскі зерна,
Замість веселого пива Рембрандта
Нудьга
По вінця.
Місто, де люди замовкли,
Де ніхто не пише елегій
(Бо навіщо),
Де діти ховаються
За брудними вікнами вчорашніх снів,
Де ніхто не бавиться – ніхто,
Навіть дорослі, де
Навіть губернатор забув,
Що таке покер і брідж,
Де сінематограф однооким шульгою
Шепоче ново зліпленим парам
Страшну казку про світ,
Стало вертебою-оселищем
Венери палеоліту,
Яку звати Нудьга.
Перукарі в цьому місті
Гострять ножиці опівдні,
Коли Сонце хоче визирнути
Крізь хмари буденності й сірості,
Але не може.
Кат у місті оцьому
Отримавши свій гонорар
Зачиняється в коморі без вікон,
Судді притрушують перуки борошном,
Сторож кладовища дзвенить ключами
Та поголосом,
Бо це Місто,
Яке змурувала з сірих каменів
Пані Нудьга.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793998
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2018
«Всі шляхи до Міста ведуть.
Там
З туману і диму,
Громадячи над ярусом ярус,
Наче з безодні снів,
Місто встає…»
(Еміль Верхарн)
На зворотній стороні готики*
Венеціанське свічадо.
Зазирає в нього дивак Леонардо,
Бачить старого дожа
Мікеле Стено –
Такого ж флорентійського мрійника,
Як капітан галери «Сан-Пауло»,
Що міряв Адріатику ліктями
І шкірою вужа смугастого,
Зловленого в Гілеї Скіфській.
На зворотній стороні готики
Світанок островів Синіх
Азорів у хвилі замріяних,
Мадейри вічного затишку,
Островів порцелянових,
До яких плисти-летіти
Людям черленого винограду
І човнів, як вітер легких,
І вітрил, як легені наповнених
Вітром прозорим, як скло Богемії.
На зворотній стороні готики
Білий птах замість почвари чорної,
Мармур замість дикого каменю,
Сонет замість мохів шепоту.
На зворотній стороні готики
Місто захмарного вітру,
Муроване Декарта цеглинами**,
З банями бароковими,
Поцятковене флорінами Медічі.
Готика – монета стара,
Стерта, наче черевики повішеного
Жебрака Арморіки недоречної***,
Сентиментальної як Джордано –
Володар одного полум’я****.
Монета – карбована з металу чорного,
Важкого як хмара тисячоліття,
На зуб пробувана самим Томасом*****,
Бавиться з нею в орлянку
Дід******.
Примітки:
* - добрий шмат історії Ірландії – це суцільна готика. У нас вона раніше почалася і пізніше закінчилась. Чому – не знаю.
** - а він мурував не тільки епоху бароко.
*** - Арморіка стала недоречною ще в часи неоліту.
**** - насправді він не був володарем полум’я. Це було не його полум’я. Він просто злився з ним. Бо був теж людиною світла.
***** - Аквінським.
****** - це я його так називаю. А ви собі називайте його як хочете.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792064
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.05.2018
«На крейдяних бескидах часу
Їм також зустрічаються леза…»
(Пауль Целан)
Нанизую сонця
На ниточку майбутнього:
Доречне космічне намисто
На шиї Кібели-Галактики,
А крейдяні скелі
Моїх островів кельтських
Як леза:
Ріжуть плоть волоцюги Часу.
Мені колись дарували Вічність,
А я запхав її до кишені
Мого пінджака твідового.
Вони досі там валяються
Хустинкою-непотребом,
Якою бородатий Бог
Витирав своє чоло втомлене.
Мені колись дарували безсмертя:
Якась дівчина
З Країни Вічної Юності,
А я його наче плащ чорний
Повісив собі у хаті на вішалку,
І пішов пити чай заварений
На пічці вогню предковічного –
На грані вогню Всесвіту,
Що досі у грубці моїй палає.
Розкажіть мені
Про Тір на н-Ог* казку,
Бо я по землі Ерінн** сивої
Тинятися вже втомився,
Черевиками своїми дірявими докучило
Мені топтати каміння Тір Конайллу
(Їм же боляче).
Мені колись дарували пісню:
Ту – заборонену, ту – недоспівану,
Що люди Фір Болг*** собі мугикали
Над скелями своїми останніми,
Свою землю назавжди втративши.
А я ту пісню собі в серце голкою,
Так і ходжу з болем навпомацки
По землі, де верес цвіте-заколисує
Мертвих дітей моєї пам’яті.
Примітки:
* - у нас в Ірландії цю країну чи то острів називають Tír na nÓg або Tír inna n-Óc. Мені туди давно вже час. Щось я тут з вами забарився…
** - можете писати Ерінн з однією літерою н – я не ображуся. У нас пишуть Éirinn.
*** - тільки не кажіть мені, що це, мовляв, «народ мішків» - це неправда. Це вигадки якогось монаха… Це народ (бога) блискавки.
Ще примітка: у нас в Ірландії скелі складаються з пісковиків, базальтів, гранітів, вапняків. А крейдяні – це там – в країні Албанах… Що теж, зрештою, кельтська…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791181
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.05.2018
«О осокори – люди цього світу!»
(Пауль Целан)
Місто в якому живуть осокори
(Тільки!)
Немає жодної липи,
Жодного ясена, жодного клена,
Жодного явора, жодного глоду
І навіть берези – плаксійки сентиментальної.
Осокори – чорні тополі –
Громадяни міста чорних думок.
Вони відвідують оперети й драми
Про Гамлета-юнака вбраного в чорне,
Як і всі гугеноти-союзники,
Пуритани ренесансу отруєного.
Осокори відвідують чорні крамниці –
Купують собі чорні тканини
Оксамитові
Для шат урочистості.
Осокори засідають у ратуші,
Голосують тополевим пухом
За те, щоб літо не закінчувалось,
Осокори забороняють меблі:
Витвори канібалів,
Трунви братів-дерев,
Осокори війну оголошують
Жукам вусатим, яким смакує дерево:
Легке і терпке наче бренді.
Осокори дерев’яніють безвихіддю,
Ховають у тінь причину,
Темніють, як час –
Сновида підсліпкуватий.
Осокори старіють стоячи,
Осокори журяться мовчки,
Осокори лишають слід
У світі земляних барв
І слухають блюз
ще живого й скрипучого дерева.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790829
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.05.2018
(Сучасне)
«Серця підкидають увись,
Як кудлаті м’ячі божевілля:
О руно відтінку води,
Наш прапор на вежі!»
(Пауль Целан)
Джеймсу Ебботту Мак-Нейлу Уїстлеру. Щиро.
Бавляться люди серцями
Наче м’ячиками:
Кидаю своє серце – ловіть!
Ловіть, любителі ностальгічних поезій,
Ловіть, читачі, допоки серця-м’ячики
Не зруйнував цезій
(Чи то церій, чи то Цезар – байдуже),
Ловіть, любителі розваг і пігулок,
Ловіть, творці хронічних цидулок!
Одягає сірі футболки
Волейбольна команда,
Що грає серцем замість м’яча:
Моїм серцем!
Не дайте йому
На підлогу впасти,
Не дайте йому
У тенета втрапити:
Бавтеся:
Це ж така забава гарна:
Кидати одне одному моє серце…
Нехай і сто разів
Простріляне-продірявлене,
Нехай нічого не варте:
Але живе і тепле:
Серце моє – м’ячик.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788021
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2018
«Кохана, ти теж очерет, а вкупі ми дощ…»
(Пауль Целан)
Ми – це вода,
Що падає з неба шекспірівських драм:
Розділяємось на краплини
Прозорі, як день навесні,
Такі ж невагомі як сон,
В якому ти в гості приходиш до мене.
Ми – це весняна гроза,
Що пахне квітами сливи,
Що стоять і чаклують повітря кімнати
В порцеляновій вазі династії Хань
З синім абстрактним малюнком,
Який малював пензлем із шерсті кота
Майстер козлинобородий
На ймення коротке, дзвінке, нетутешнє:
Майстер Бо – китаєць-блукалець.
А може ми злива?
Злива травнева, коли відцвіла Мей-хуа –
Квітка китайська – біла, як спрага,
Як вексель на дні нескінченні, що будуть,
Що прийдуть, грядуть неминуче
Тоді, коли хмари зберемо у кошик
Як чисту білизну збирає мальована праля.
Ми – це дощисько тропічний:
Теплий, як ніч на Сейшелах
Під пальмами босих монахів-рибалок:
Нірвана дощу: він падає з Неба
На Землю (Інь-Ян). І ми як краплини
В падінні. У вільному…
Кохана, ми дощ – ми краплини,
Що виснуть на квітах, ми свіжість,
Ми прозора вода.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787328
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2018
«Даремно малюєш серця на вікні:
Герцог тиші
Вербує внизу вояків у дворищі…»
(Пауль Целан)
Лицарям Судного Дня присвячую.
Щиро.
Герцог тиші
Набиває свою порцелянову люльку
Сухими пелюстками
Черленої квітки папороті.
Повелитель мовчання
Шукає своєї дідизни
Серед туманів найглибших ущелин
Гір сліпої імли наших спогадів.
Герцог мовчання
Мурує свій замок
На вершині вічної криги,
Де бракне повітря
Для невгамовних птахів,
Для людей важкоступів,
І навіть для звуків
Бракне.
Герцог тиші
Вербує солдат серед квітів ночі:
Енотери густих дурманів снів-лабіринтів
Серед тихих завулків
Міста, де живуть сумні люди,
І зроду не було трамваїв.
Князь тиші
Оглядає свої полки мовчазні
Понурих залізних жовнірів
Поглядом чорного ангела.
Граф безсловесної німоти
Закриває чорнильниці,
Перетворює пера в труху,
Рукописи в попіл, шепіт у тьму,
А нас у відлюдників.
Герцог тиші – повелитель мовчання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786093
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2018
«Ченці волохатими пальцями
Книгу розкриють свою вересневу…»
(Пауль Целан)
Написано в мій день народження, коли мені виповнилося 103 роки. Подумав про це число трьохцифрове і жахнувся. Хоча чого б то… Хіба що припустити, що все було недаремно…
Зазираю нишком:
Що пише він там –
Той старий у дзеркалі:
Які вірші водить-виводить
Навпаки-навиворіт?
Хотів би хильнути з ним
Чарочку задзеркального віскі,
Але де там…
Тільки кажу йому –
Потойбічному:
«Ти був рудим
Наче весняне сонце,
Став білим –
Норвезьким полярним пугачем,
Навіщо мене так покарано
Чи то нагороджено:
Таким віком безкраїм
Чи то нескінченним?
Певно, щоб бачив
Жахіття й марноту
Світу сього недоладного
І журився,
Над руїнами слухав вітер,
Над пусткою співав мовчанням,
Над прірвою казав,
Що всюди порожньо,
А не тільки в безодні темній
Небуття вічного,
Над травою промовляв шовколистяно
Зачесував її розпатлану,
Згадував, хто лежить під нею
Чи то зіллям зеленим – папороттю
Із землі проріс буттям новим,
Чи просто думав-гадав чому
Тобі свідком бути судилося
Мовчазним свідком відчаю…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785604
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.04.2018
«Мертва лава,
Схололі зорі,
Вугіль та діамант
Чи раптові народини
Метеорів…»
(Шеймас Гіні)
Те, що існує
(Бодай на мить)
Снить,
А буття колюче наче ожина
І таке ж темне – до синяви,
А буття наче дзвін голосне,
Наче темрява незбагненне,
Наче небуття довершене. Наче.
Те, що існує
Перевтілюється-перетворюється:
Дерево стає каменем,
Камінь – піском, живе – мертвим,
Мертве – живим, пісня – мовчанням,
Метеор – спогадом, Я – порожнечею,
Порожнеча – душею. Все. Перевтілюється.
І може навіть в святого Колум Кілле
Синя борода виросте,
Бо всі ми лише метеори
У цій забаві перевтілень Неба:
Перевтілень нескінченності
У скляну кулю алхіміка,
Яку ховає до шухляди
Нікчема монах на ім’я Неминучість.
До шухляди зробленої
Зі зрубаної берези –
З дерева плачу.
Якщо вже так вам хочеться
Витесати мені плаху або домовину,
То змайструйте її з берези
І прикрасьте лохиною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784028
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.03.2018
«Для духів соку і року
Мілина: на… на…
Але й забирає:
Постійний приплив
Потопенько любив
Кілка обертає
На сталагміт.»
(Шеймас Гіні)
Північ: надто холодна роса
Змушує поважати
Требу вершити
І то не прозору – вохряну
Духу води.
Дух води забирає
Тепло крові моєї –
Гарячої крові ірландця,
Примушує думати
Чи то згадувати,
Чи то забувати,
Чи то просто шепоче:
«Ви всі – діти півночі,
Ви – рудочубі кельти,
Діти священних каменів –
Байдужих менгірів:
Байдужих до пристрасті,
Діти човнів шкіряних – пливіть.»
Дух води
Нуртує у венах моїх,
Нагадує, згадує: «Наразі
Не потопельник ти поки що,
Допоки твердь водою не стала,
Не перекинулась озером,
Нарізай торфовище куснями,
Магдебурку копай,
Грій свою кров,
До жару розпалюй
Серце-вуглину.»
Дух води,
Що причаївся в прозорості озера,
У зябрах форелі,
У важкості хвиль
Дорікає щоденно:
«Все у вас обертається на рушницю:
Перо і рискаль,
Роги оленя й цеглина.
Все. Між живоплотами Ольстера.
Ах, перепрошую, Улада.
Горбатого Деррі.
Ви так шанували
Так довго ваші священні каміння,
Що подумали –
Серця теж стали камінними,
І вони не вразливі для куль.
А вони лише жменьки плоті,
Крові живої келішки…»
Дух води все шепоче,
Камінь холодний мовчить,
А ми все стріляємо –
Там, на пагорбах Ольстера, ах,
У серця одне одному.
У серця…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784021
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.03.2018
«А потім одного вечора
Я стояв під зливою серед подвір’я,
Нап'явши той мішок, мов сорочку.»
(Шеймас Гіні)
Небо – це просто розкрита книга
Яку ми хотіли би прочитати,
Але не вміємо: ненароком забули літери,
Відшибло нам пам’ять від запаху вересу:
Отоді – тої осені.
Добре, що ми не забули, що це книга,
А не просто колодязь наповнений порожнечею,
Куди стрибають здивовані люди,
Чиї роки полічені, як монети в глечику:
Стрибають і не вертаються.
Тому Небо-книга нам надсилає
(Добре хоч інколи – не щоденно)
Зливу холодну. Зливу-нагадування.
Зливу слів.
Одяг вдягаємо з мішковини шитий,
Що до тіла липне і шкіру шкрябає,
Бо забули ми, що ми народ блискавок,
Що над скелями, як серпокрильців зграя
Свої домівки-склепи мурував-громадив
(Фір Болг).
А небо все кидає з безодні себе
Слова холодні краплями прозорими,
Так наче це не слова, а вода.
І наче не вторити нам, а пити,
Так наче, не знати нам, а дихати (водою),
Так наче не мішковина до плечей липне,
А істина. Буцімто…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783868
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.03.2018
«Шістьох я побачив навпроти опочивальні.
Вони мають золоте волосся і зелені плащі,
Що скріплені зі споду оливними фібулами.»
(Скела «Руйнування Дому Да Дерга»)
Я хотів би сьогодні (дивлячись у синяву)
Або в майбутньому, або в минулому
Покласти до кишені іграшку-сонце
І босими ногами йти легкою ходою
Узбіччям Галактики (де порожньо),
(Де настільки порожньо, що здається,
Що це не простір, а шмат Нірвани,
Що це не я, а бородатий Будда,
Що це не Галактика, а Дерево Бодхі,
На яке повісили зірки-ліхтарики).
Я хотів би вчора (споглядаючи тіні)
(Серед тихої години минувщини)
Погладити кудлатого кота-муркотайла,
Якого чомусь господар назвав Часопростір
(Мур-мур серед мурів – пісня Вічності),
І хвіст який тягнеться в нескінченність,
А ви казали, що Всесвіт – це м’ячик
Яким бавляться діти-монахи
У кляшторі Вічної Невчасності.
Я хотів би завтра (слухаючи годинник)
(коли воно ще не стало «сьогодні»)
Зрозуміти, що вода прозора –
Її так багато у Всесвіті (такому закрученому)
І трохи в моєму горнятку (кава),
Що здається – навіть мені – Неприкаянному:
Все наповнює аромат свіжості
І сама Порожнеча – це флуктуація свіжості
(Сопілка, що грає сама по собі).
А ви думали, що я апостол
Якоїсь дивакуватої віри:
О, як ви помилялися. Як…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780053
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 03.03.2018
«А що, якщо твій розум і воля
Подібні до дідової кішки?»
(Григорій Сковорода)
Місто, що живе в сутінках,
Місто, яке завжди було сірим
(Бо так це пасує до сутінків),
Місто, яке вилазить з щілин бруківки
Коли Сонце заплющує очі:
Місто, що має звичку господарів –
Місто мишей.
Місто маленьких будиночків:
Де кожен палац кубло,
А мрія зроблена з сиру,
Де замість газет шурхіт,
А замість новин писк,
Де кожна любов волохата,
А кожна філософія тонкохвоста:
У цьому місті поселилася кішка:
Таки дідова.
Таки отого – бородатого,
Старого як Час,
Навіть за Смерть саму старішого
Чи може страшнішого.
Отой дід каже киці своїй:
«Іди погуляй, хвостата,
Іди, стрибай, пазуриста,
Іди кицюню лап-лап
У місто малих сіроманців –
Іди бавитись!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776442
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.02.2018
«Даймон або демон означає дух видіння…»
(Григорій Сковорода)
Місто,
На дорогах якого
Лишили сліди
Нетутешні коти.
Місто,
Яке дахами-очима
Дивиться в Небо,
Що нагадує яму,
Вириту деміургом-зайдою:
Прірва,
Яка сниться кульгавому ослику,
У яку мішок кинули
З подертими лахами
Дивака-апостола: сірі.
Місто,
Яке домальовує акварелями
Крук-діра:
На снігу білому чорний
Пляма чи суть
Отої прірви,
Голоси з якої слухають
Будинки-вуха,
Що проростають із землі волохатої:
Хмародери мені нагадують
Вуха кроликів.
Крук - діра часопростору.
Місто,
В якому в шпаківнях
Замість птахів
поселилися мишолапки
З пружинами-струнами
З колодами тиші
(Глухої).
Ці мишолапки цвірінькають
Пісеньки волохатої смерті,
Ці мишолапки виплоджують
Пуцвірінків-мишолапок,
Що так само будуть
Залізними щелепами клацати
Коли виростуть
Із залізних яєць вилупившись.
Добре, що це Місто Даймон,
А не Місто Мишей.
Добре.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776431
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2018
«За довжелезними столами часу
Бенкетують господні лелеки.
Вони випивають очі зрячих
Та очі незрячих,
Серця тіней владарюючих…»
(Пауль Целан)
Місто
Де кожен доктор на лелеку схожий –
Дзьобатий.
Кожен лікар вбраний у чорне
Димить сіркою, носить намисто
Гірке часникове – бо лікар.
Кожен лікар – лелека.
Кожен знахар – чаклун.
Кожен доктор – Фауст –
Ото ж бо. Бо це місто пошесті.
Місто, де кожен витягує жереб.
Жереб – жереп – жер би, та вона
Чума – нас жере,
Може я теж щось витягну:
Щось мені випало:
Чи то маска чумного доктора,
Чи то маска Чорного Пса –
Того, що приходив до Фауста,
Що видивлявся Nova Stella
У небі чорному – зірку Lucifer,
Що віщувала чуму –
Яка прийшла таки в Місто,
Що стало Містом Чуми,
Містом людей-лелек
Чорногузів,
Чорновбраних людей-птахів:
Мелянхляйнів Гіпербореї.
Три монети для доктора –
Фаусте, Вам три монети –
Злоті – три ноти –
Заграйте на них музику – на сопілці…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770280
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2018
«Чорне дійство світання
Ми п’ємо його вечорами
Ми п’ємо його вдень і зрання
Ми п’ємо його вночі
Ми п’ємо і п’ємо…»
(Пауль Целан)
Щоночі
Я будую Місто з кавалків темряви
Початкової – як три горішки у жмені
Старого картяра Бога -
Гравця в божевільну рулетку.
Три горішки з чорним нутром
Три горішки для попелюшки,
Що бавиться з попелом у темряві
(Хтось погасив світло –
Хтось, а не я, хтось – брудними пальцями),
Бався, дитя, бався – навіщо нам світло,
Навіщо сліпим окуляри, навіщо…
Щоночі
Я складаю підмурок своєї в’язниці
З цеглин споконвічної темряви,
Хтось ходить – дзвенить ключами,
Поза дверима Всесвіту:
Я знаю – там нічого крім темряви,
Але запитую себе – хто там?
Навіщо він там ходить
І запирає двері моєї камери
Тюрми, яку я сам собі вимурував –
Тюрму Світу Сього – Світу Каїна.
А десь човен пливе у тьмі –
Човен жебрачки Венеції,
А десь мурують готичну вежу –
У тьмі.
У тьмі світу сього – вежу своєї свідомості
Назавжди готичної.
Місто темряви.
Немає з нього виходу, бо немає входу –
Ворота стоять серед міста – ворота в Ніщо.
Дайте мені цеглину – навпомацки –
Дайте цеглину старому Каменяру Вільному,
Я десь згубив свій кутомір і фартух –
Там, на вулицях міста темряви…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770267
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.01.2018
«Попіл, але прозорий.
Він мене веселить.
Я в ньому бачу самого себе.»
(Григорій Сковорода)
У жмені своїй
Затискаю попіл,
Сію його, як сіють зерна:
Попіл прозорий.
Падає він на землю зорану
(Зоряну),
Падає він на каміння,
Падає він на коріння,
Падає він на води дзеркало,
Падає він у душі людської безодню
І проростає вогнем –
Деревом язикатим, зіллям сонячним –
Попіл прозорий.
Збирав його не рік, не два
Левадами та гленами,
Торфовищами та долинами,
Де колись стояли селища
Диваків-гелів:
Прочан свого святого острова.
Збирав я той попіл прозорий,
Що вікував тут не одне літечко,
Не одне століттячко
І не одне тисячоліттячко,
І зрештою втямив, що попіл – то зерна:
Тільки прозорі й не видимі,
Які сіяти тепер мушу:
Скільки років моїх вистачить:
Бо попелу того вдосталь:
Попелу Вітчизни нашої…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769075
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.01.2018
«Чи правда це: померти – це заснути
Коли життя – це сниво і міраж,
А радість – мить, що на хвилину тішить груди…»
(Джон Кітс)
У цьому селищі вітер помер,
Його поховали під дольменом старим,
Таким давнім, що навіть Смерть
Не знає коли його громаджено,
Коли ці брили тисли на плечі
Бородатих пастухів-козопасів,
Що відчинили двері туди – в потойбічне,
У темне й незнане, тому одвічне.
Цей вітер міг би вказати
Шлях безтурботним ластівкам,
Хитаючи флюгер нашого дивака-часу,
Чи то подорожнім
Що вдягнені в пір’я – сіре або біле,
Не тим, золотим ланцюжком поневолені,
Іншим, що кидають сей острів зелений
І летять навмання: дикі гуси.
Вітер помер
Його поховали строчма-стоячи
Як ховали поганців – королів Ірландії,
На менгірі лускатому
Вибили-вишкрябали знаками огаму
Його імення нікому незнане:
Імення вітру-волоцюги
Злого й недоброго опівнічного.
У цьому селищі,
Що стоїть над могилою вітру
Лишилися одні копачі картоплі
З очима кольору черствого хліба,
З руками пошерхлими наче земля привидів,
Земля торфу й вересу,
Земля незачесана, патлата й нечемна,
Земля, яку втомилися люди топтати,
Селище, де помер вітер…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769003
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 31.12.2017
«...Господар звик завжди діяти мовчки.
Господар жив красою
лише доступного й зримого...»
(Такамура Котаро)
Господар дому сього
Ніколи не запалював свічки:
Серед темряви пантрував
Скарби краси нетутешньої.
Господар дому сього
Не продавав нічого й нікому,
Тільки купляв – це – нетлінне.
І зачиняв у скрині
В домі, де завжди було холодно,
Де завжди в димарях було порожньо,
Навіть для сажотруса-вітриська,
Навіть для холодних вогників-потерчат,
Навіть для них.
Господар дому сього
Читав у темряві:
Книги, що писані в повітрі,
На чорних сторінках ночі замість паперу.
Господар дому сього
Йшов, повертався,
Шукаючи непотрібне й незриме,
Ніколи не грівся біля язиків полум’я
(Бо навіщо?),
Сміявся з важкості золота,
Малював холодом,
Не зазирав у дзеркало.
Хтось може й бачив
Обличчя його бліде,
Але не в оцьому домі
Вічної темряви...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763631
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2017
«Я піду туди, звідки долинає голос...»
(Такамура Котаро)
Так незвично бачити Фавна
З флейтою кумедних слів,
Фавна, що бігає вулицями Міста
Босоногих пасторів-козопасів,
Не Міста Мефістофеля й Фауста,
А Міста Голосу й Фавна.
Так кумедно – споглядати Фавна –
Пана з ногами волохатими,
Клишоногого козлорога-танцюриста,
Що співає пісню радощів
Лісового квіткового Еросу
Серед Міста Голосу –
Міста дзвінких трамваїв –
Залізноколесокрутів.
Місто, що висить голосами в повітрі –
Місто тендітної радості:
Кіфар та оголених тіл:
Беріз-німфоманок та крамниць-пегасів
(Якщо летіти, то в небо)
(Там, де звуки Галактики)
(Де панфлейта вічності)
Місто білявих скрипок –
Місто мітів та звуків Меркурія
І тракійського Аполло –
Ліхтарника нетутешнього,
Не егейського, не атоського,
Не лідійського,
Навіть не лесбійського:
Він теж соромився одягу
Наче Аркадій-жрець.
Музика. Муза. Ерато.
Дайте його перейти
По вулиці Міста Голосу
Зі своєю кіфарою
Мимо розбитих глечиків
Остракізму.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763599
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.12.2017
«Велике зло-змія вповзає до юрби...»
(Еміль Верхарн)
Місто-мурашник, місто рудих тарганів,
Де стіни вулиць будуються з однакових тіл,
Де замість бруківки сліди важких чобіт,
Де замість вікон мільйони відкритих очей,
Де замість автомобілів істоти, істоти, істоти,
І замість дротів емоції – ненависті і жадання
Хліба й видовищ. Не місто, а вир – лап і голів,
У цьому місті люблять театр-видовище,
Для цього посеред юрмища теслі майструють
Теслі тешуть, цвяхують ешафот дерев’яний.
Будуть там грати вистави – вистави ножа й металу,
Вистави нових емоцій – вистави великих змін.
Для кого слава на мить, для кого влада назавжди,
Для кого наркотик емоцій, для кого нитки маріонеток,
Тільки вистава та сама – постійно, тільки все те саме
Повторюється: вистава вохри й ножа, але байдуже,
Це Місто Юрби. Тут закони диктує Плутон
Писарю-нумізмату з папірусом жовтим,
Що погризений тарганами – тими,
Що живуть в голові, яку носять на плаху паяци:
Сьогодні і завтра, в неділю нероб і в будні сірі,
Бо юрбі треба свята – щоденно –
Свято ножа і вохри рудої, тої що зрошує
Землю і дерево, тої, якою кроплять юрбу
В ім’я юрби.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762330
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2017
Чомусь мовчить незримий пан
Одвічний батько ревнощів і ран.
Чому ховаєш в хмарах мли
Своє могутнє око ти?
Чому така навколо тьма
У всіх твоїх законах і словах?
І не наважиться ніхто
Плода цього пізнати смак і зло,
Яке в щелепі затискає змій,
І таїну ховає голос твій,
Коли в долонях жінка затискає плід
Важкий, холодний, наче світ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760145
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.11.2017
«З того самого дня
Він не з’являвся більше
Заіржавіли двері
В саду...»
(Дзімбо Котаро)
Він давно не з’являвся:
Ні в своєму саду
Ні на вулицях міста,
По якому блукають сновиди-люди.
Його старі черевики подерті
Забули якого кольору бруд
Болота із-під груші старої,
Яке воно на смак –
Блідо-брунатне болото
Старого саду сакур та сосен,
Він давно не блукав
У своєму плащі білому,
Давно ніхто не бачив
Його постать сиву й сумну,
Його бороду білу,
Що завжди чіплялась
За квітучі кущі троянд
Колючі,
Заіржавіли двері
Кованої залізної хвіртки,
Засипало жовтим листям
Стежки давно не метені,
Важкі мовчазні камені
Споглядають мертві дерева,
Що стали сухими запитаннями
В книзі байдужого Неба.
З того самого дня
Господар закинув свій сад,
З того самого дня
Господар забув про людей,
З того самого дня
Сліди його стер вітер,
Лишилась тільки іржа
Пустки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759789
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.11.2017
«... Кличуть збір барабани колишніх образ
Безсилих проклять, що розчавлені в прах
Кличуть збір барабани в умах...»
(Еміль Верхарн)
Місто старих образ – босоногих жебрачок,
Місто лункої бруківки, черевиків, чобіт і туфель,
Місто в якому кожен провулок звучить барабаном:
Місто старих образ – божевільних прочан.
Місто, яке ніколи не мало дерев і парків,
Місто, в якому замість трамваїв горожани
Каталися на барикадах – зайцями, зайцями, зайцями,
Місто старих образ – фанатичних монашок.
Місто, яке очікує. Місто, яке завмерло.
Місто, в якому коти ховаються в комірчини,
Місто, в яке злітаються круки й граки:
Місто старих образ – цитат, що стали людьми.
Місто, в якому холодний вітер не згасить
Серця, що горять полум’ям слів,
Місто, в якому листопад несе облігації листя,
Місто старих образ – проповідників сивих.
Місто, де я заблукав. Місто, де від негоди
Рятує мене чорний плащ – одяг ченця й чорнокнижника,
Місто злих і колючих дощів, місто листопада:
Місто старих образ – інсургентів, яким втрачати нічого.
Місто, в яке не приходить весна – тільки осінь,
Місто, в якому зачинені всі крамниці шовкових сорочок,
Місто, яке збудував Томас – місто тривожної музики:
Місто старих образ – важких крапель очікування.
Місто, де темний готичний собор сліпим жебраком
Співає тужливу пісню про те, що ніхто не забуде,
Місто, де майстри гострять інструменти і лагодять годинники,
Місто старих образ – двірників судного дня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757833
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 30.10.2017
«...Де поза розумом чуття провалля, наче нетрі темні,
незрозуміла мова вір прадавніх нас оточить...»
(Богдан-Ігор Антонич)
Колишній ватаг флібуст’єрів
А нині шукач таємного,
Що кинув ваготу якоря
Між скель біля селища
Сіровбраних пастухів-обідранців
Чи прочан до землі небуття,
Оселившись у башті-сові
Запалює свічку
Самотню, як човен в негоду
Рибалки мертвого
І чекає, як дзигар
Покаже годину тьми найчорнішої,
Щоб кинути крило лилика
До ялівцевого трунку.
Любас мандрагори,
Чорнокнижник готичних літер
Видивляється крихітки золота
У киплячій роторті-гамарні.
І снять йому герці
Та шафіри штудерні,
Вітрила пошарпані вітром
І таляри дзвінкоголосі.
Оминають його обитель,
Його понуру башту
Оплетену прочитаном –
Твердиню барона давно загиблого,
Замок династії давно вимерлої,
Башту чарівника-лорда
Селяни у свитах подертих,
Монахи у чорних рясах,
Повії в зелених платтях.
І тільки поет один –
Філід останній
З клану законників-брегонів
Відвідав колись кам’яницю
Щоб послухати казку
Чи то понуру легенду
Про смерть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750784
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.09.2017
«Є на світі люди,
Що все своє життя
Серед снігів живуть.
То ворогують, то дружать
Із самотністю.»
(Ісікава Такубоку)
Я живу в кам’яному домі –
Старому, як напівзабуті спогади
Про вік кам’яний – важкий,
Вогню жадаючий,
Я живу в кам’яному домі –
Темному, як часи короля Едварда,*
Холодному, як ольстерський жовтень,
Високому, як дерев’яна шибениця
На пагорбі в Тіпперері**
У часи короля Георга.***
Я живу в кам’яному домі,
Що під дощем-дощиськом
Стоїть і дивиться вікнами-очиськами,
Банькуватими більмами
У простір туманний
Вже не одне століття-жахіття.
Живу я у цьому домі-кляшторі
Зі своєю подружкою –
Коханкою мовчазною
На ймення Самотність.
З ким, з ким, а з цією дивною жінкою
Мені весело:
Привела гостей-друзів
До обителі моєї сутінкової:
Привела Дощ – гомінкого співбесідника,
Музику невгамовного.
Вікно прочинивши
Привела Вітер – філософа мудрого,
Знавця таємничого, цирульника яблунь.
Привела Осінь – красуню небачену,
Що забарвлює кольорами
Дні нашої сірості епохи занепаду.
Отож з цими друзями-музиками
Співаю про тишу,
Веду розмови веселі
Мовчанням.
Примітки:
* Король Едвард – верховний король Ірландії Едвард Брюс. У 1315 – 1318 роках носив він корону Ірландії та поклав голову за її свободу...
** - в графство Тіпперері дорога далека... Для мене особливо. Не тільки для них.
*** - маю на увазі короля Великобританії Георга ІІІ (1738 – 1820). Нічого особистого – просто історія... Особливо історія 1798 року...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750455
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.09.2017
«Вічності ти передав, що вічне
А землі, що земне…»
(Богдан-Ігор Антонич)
За мурами осіннього ранку
Я – палій Залізного Дому*
Запалюю пожежу світанку
Після буття ставлю не крапку – кому,
Несу в торбі новел ротації,
De morte post scriptum:
Хмар білих пухкі асигнації
Ave – торішньому листю,
Ave – років намисту,
Ave – м’яким килимам моху,
Ave – богам ранкового холоду!
Сьогодні зелені пагорби
Я складаю в мішок аґоній,
Я співаю: «Gloria!»
Забутому сну фантасмагорій,
Я співаю готичним замкам: «Neo!»**
І хочу, щоб двері нового дня
Відкривали бджоли (гудуть),
Кам’яних вуликів неоліту (грядуть) –
Менгірів – знаків, дольменів – порталів.
Хочу аби
Над черепицями старих селищ галів
(Вибачаюсь, народу Фір Болг***)
На островах Арран (мій борг)
Сліди доби:
Чорними блискавицями
Серпокрилими птахами**** летіло Neo –
Словами-лицями
Словами буття.
Чи то забуття…
Примітки:
* - ну, скажімо Залізний Дім підпалив не я, а король Ірландії Лабрайд Лонгсех (часи правління 379 – 369 роки до нової ери) – як тільки його не називали: і Лабрайд Мореплавець, і Лабрайд Вигнанець, і Лабрайд Заброда… Залізний Дім підпалив саме він, а от пожежу світанку… Це моя робота. Щоденна. А те, що я палій Залізного Дому – це я так сказав – для красного слівця.
** - хочу щоб все нині починалось на «нео»: неоліт, неоген, неон, неоантропос - неогомо, неохронос і неохорос.
*** - це був народ, що поклонявся Болгу – богу блискавки. Те, що це був «народ мішків» - злий наклеп. Мій борг перед Ірландією – писати про людей минулих епох. Хто ж про них напише, якщо не я…
**** - біля замку Грануайл – замку королеви піратів Грайнне ні О’Майлле в графстві Мейо є колонія птахів чорних серпокрильців. Як приходить літо вони літають там чорними блискавицями…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750141
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.09.2017
«...Ані тягар турбот, ані старезність тіла
Їм не поставили межу зотлілу –
Не скуштувавши втіх землі
Вони в безсмерті розцвіли...»
(Вільям Батлер Єйтс)
Плями руді на пагорбах Маг Ео* –
Це сліди вересового Сонця –
Світила терпкого трунку,
Що зазирало у вікна замку Грайнне** –
Королеви Умайлла, королеви піратів,
Повелительки гострих мечів і міцних рук,
Королеви вітряних гір святого Патріка,
Королеви вітрил пошматованих,
Що плели ми колись з синього льону,
Та латали віршами й піснями
Про королів гордих і орачів моря,
Королеви блукальців та корабельного дерева,
Що чорніло й тужавіло від солоної вохри.
Вересове сонце пірнає в піняві хвилі:
Руде, як наші чуприни,
Холодне,
Як останнє «прощай» волоцюги-шибеника
З мотужкою-линвою на шиї воловій.
Руде вересове Сонце зазирало в зіниці
Шаленої Грейс О’Мейллі,
Що бавила у пошерхлих долонях
Дитя епохи колючої – руків’я меча.
Руде вересове Сонце –
Світило ліщини й форелі,
Світило гладеньких чаш,
Тесаних з буку твердого,
В які наливали ель люди клану О’Флахерті***,
Світило осінніх квітів і холоду одкровення:
Нині воно танцює джигу острова Торах,
Перш ніж втопитися в морі
Серпокрилих птахів-вигнанців –
Птахів Залізного Рістарда****...
Примітки:
* - У молодості я дуже любив блукати пагорбами Маг Ео ні про що не думаючи....
** - А я теж колись зазирав у вікна зруйнованого замку Грайнне, щоправда зовсім не так як Сонце...
*** - Якщо хтось і цінував в Ірландії гіркий ель, добрий меч та напнуте вітрило, так це вождь клану О’Флахерті - Донал ан Хогайд Флайтбертах.
**** - Залізним Рістардом в XVI столітті називали XVIII-го лорда Мак Вільяма Йохтара.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749933
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.09.2017
«...І відав я одне: од Вас приходить
Знання таємне все, бо Ви з Едему
Злітаєте до нас крилатим поступом...»
(Вільям Батлер Єйтс)
Літа краплі останні
Додав до віскі терпкого
Старості моєї нескінченної
Дивак-менестрель вересень.
Тепер тільки осінь
У моїй Ірландії моретравній
Мореплавній і морепрозорій
Чи то назавжди,
Чи то просто сторінками книги –
Повісті про журбу й одкровення
Шелестить невдаха-вітер.
Літо довершилось,
Як довершуються династії
Вождів непокірних кланів,
Як довершується сама історія
Землі Еогайна-мрійника,*
Лишається тільки спокій,
Тільки сумна пісня вітру,
Тільки погляд на кам’яні брили,
Що чомусь поставали колом
Навколо могили-пагорба,
Навколо Сіда темного**,
Навколо світу нашого реального
(Світу-вигадки).
А ви собі човни будуєте з листя торішнього
Горобинового і кленового,
А ви собі на банджо без струн
Все ту ж мелодію
Пісні хворої дівчини –
Пісні про смерть.
А ви собі все грона і все виноградові
Вичавлюєте (сусло між пальцями),
А ви собі про сонечко,
А воно холоне....
Примітки:
* - мав на увазі королівство Тір Еогайн. Тут ніяких метафор і ніяких натяків. Не шукайте алюзій там, де їх немає...
** - а ви думали Сід світлий??? Тір на Ног світлий, але це не зовсім Сід. Точніше зовсім не Сід...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748468
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2017
«Де ти був, Адаме?»
(Буття, 9)
- Де ти був, Адаме?
Може ти був тінню
І ховався у закутках свідомості,
Куди ніколи не зазирає сонце?
Де ти був, Адаме?
Може ти став потоком нейтрино
І летів у нескінченність
Доки світ ще був молодий,
А нескінченність такою маленькою?
Може ти серед дерев ховався
Дерев’янівши суглобами,
Зеленіючи пальцями-листочками,
Вростаючи в землю-твердь
Коренями, що були щойно підошвами
Ніг-милиць, що траву живу топчуть?
Де ти був, Адаме?
Може ти захотів дізнатися,
Що таке смерть темна
І ставав на мить Порожнечею?
Може ти став на мить бурлакою,
Волочився за межею буття,
Де нікого ніколи – всі тільки туди,
І ніхто не буде йти звідти?
Де ти був, Адаме?
Чи може ти забрів необачно в майбутнє,
Де нащадки твої нерозумні
Відбирають життя одне в одного,
Волю міняють на шматочки металу,
Зрозумів, що там теж нічого хорошого,
Та сама нудьга, коли не хочеться бавитись?
Де ти був, Адаме?
Може ти був теоремою,
Яку доводити поки що нікому,
Чи то непотрібно,
Чи то усвідомив себе крапкою
Нескінченно малою?
Де ти був, Адаме?
Може ти став самою Самотністю,
Одинаком простору
І навіть дерева перестали бути тобі друзями,
І не хотілось складатися з кварків,
Що ніколи не бувають самодостатніми,
Одинаками буття?
Де ти був, Адаме?
- Я був ніде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745793
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.08.2017
«... З отих часів, коли сховавши лють
Лягла руда під впертий молот
З отих часів, як дим зійшов над горном
Кує і править леза
Терпіння
Над вогнем нестерпним...»
(Еміль Верхарн)
А за вікном – нічого крім темряви
(Друже, ти гортаєш книгу,
А там: на чорних сторінках
Чорні літери Ночі),
Ти дивишся в Небо –
На полотно оксамиту
(З якого кат шив собі балахон) –
Там нічого крім темряви –
Чи то зорі згасли,
Чи то очі посліпли:
Тьма Ніщо нескінченного,
Там – за дверима світу,
Тут – за межею повітря,
Нічого, нічого, нічого
Крім Темряви.
Шиють із неї шати,
Стелють тканиною Тьми
Постіль. Для сну.
Навіть яблукам Небуття
Нікуди падати:
Ні верху, ні низу –
Нічого крім темряви.
....................................
А може хтось
Почувши крик птаха чубатого
Птаха хвостатого
Замовить собі в шинкарки
Темряву на сніданок.
Може.
А може хтось
Зробить з тої тьми струни
І заграє нам пісню Вічності.
таки в тому шинку –
Життя п’яного.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740179
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2017
«…Під розірваним небом, що кудись летіло
Саме на тім шляху
Тоді й відчув лиху
«Покрівлю неба», враз немов спустілу…»
(Шеймас Гіні «Переступ»)
Під покровом неба –
Там, де холодний вітер і птахи
Співають про свої сни кольорові
Там люди: стоять серед порожнечі
Між минулим і прийдешнім,
Між замками і халупами,
Між лезом мечів і кулями скорострілів,
Між тьмою віковічною і світлом ранку,
Між вогнями інквізицій і холодним морем,
Між. Посередині. Тут. На острові.
А сороки тим часом мурують міст
Свої хвостами чорними
Через ріку, що ніколи не була прозорою:
А все каламутною – то від крові,
То від бруду, а то просто від темряви:
Бо ріка, бо тече, бо там брід,
А ми коло броду – хто з мечем, хто в вилами,
Бо там володіння чи то чужого графа-зайди,
Чи то чужого клану зі своїм гонором
І своїм розумінням волі, а ми такі неотесані,
А ми такі танцюристи джиги шаленої,
А нам аби воювати за землю свою загублену,
І свободу свою втрачену, а нам аби співати
Про росу туману і брудне старе місто,
А нам аби стояти серед порожнечі цієї
Вічної та холодної…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736744
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2017
«…На стежці вечоровій
На лахи дивлюся, що полишали
Чи торфярі, чи душі людей,
Що пішли геть…»
(Шеймас Гіні «Бачити речі»)
Всі йдуть – навіть схимники,
Яким (як мені здавалось) йти нікуди,
Всі йдуть – не вертають – не оглядаються,
Лишають по собі речі чи то лахи,
Чи то просто непотріб, що кидають на дорозі
(А колись цінували, а колись збирали),
Чи просто сліди на ґрунті зораному –
Відкритому наче рана солдата,
А дехто вірші – ефемерні, як анемони:
Дехто. Але на цьому торфовищі,
На цьому острові мохів та вересу,
На цьому уламку, де все колишнє
(Навіть ми – переписувачі забутих слів),
Ми копаємо торф для жаркої ірландської печі,
Для тепла (бо більше нам цінувати нічого),
Для казанка закіптюженого (щось там таки на вечерю),
А що там торф ковтнув-сховав:
Чи то роги оленя ірландського чи то минуле,
Чи то просто майбутнє
Визирає з під пластів здертих
Шкіри землі вересу:
Хто зна: лише кинуті речі
Душ людей, що давно пішли
І не вернуться.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736743
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.06.2017
«Коли б знайшов я шовку Неба,
Що променями золота повитий,
Щоб день і тінь, заграва видноколу
Світилися і золотим, і синім...»
(Вільям Батлер Єйтс)
Літо вином черленим
У келих днів моїх недоречних,
У чашу снів моїх нетутешніх
Наливає бородатий винар-батлер,
Пригощає мене
Та гостей снів моїх – світів синіх:
Кожному вусатому – по краплі,
Кожній кралі келішок
Трунку наче кров густого.
Дні мої синьо-білі –
Небом наповнені – вщерть по вінця,
Цвітом кульбаби цятковані:
Квітами золотих ранків:
Ступаю серед них босоногим
Диваком-апостолом
Віри джмелів-вітроплавів
Від одного острова солодкого
До іншого нектарного й златопилкового.
Буття моє сповнене квітковою радістю:
Яглицевою та трохи суничною,
Дні мої – кавалки істини:
Одкровення наче вода прозорого,
Наче Лютер невчасного,
Наче Темний Патрік незаперечного,
Наче граф-чарівник* приблудного,
Наче Камінь Долі мовчазного**.
Примітка:
* - Мається на увазі Джеральд Фіцджеральд – ХІ граф Кілдер (1525 – 1585).
** - він і досі стоїть на горі Кнок на Теврах, хоча всі кажуть, що то не той камінь, а той камінь давно вкрали, тому він і мовчить, хоч колись і кричав часом так, що було чути по всій Ірландії...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735250
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2017
Máistreás! Do cinniúint capall dubh
Cailleadh ar bhealach ar titim de Gealach breacsholais
I measc na hamhráin brónach hÉireann,
Agus fraoch báisteach,
Ag fanacht gaoth dubh leat - i measc an breacsholais,
Anseo, i measc na cnoic ar an oíche, i measc carraigeacha,
Gach ceann acu - sa bhaile
Scáth liath Sean. An bhfuil tú ag dul ar chúis éigin,
Cá háit le dul stoptar
Ar bith ina chónaí,
Agus ar chúis éigin tú fós fiach:
Cibé ar Chromail dramhaíola
An bhfuil sé éasca a dríodair,
Rith ag eagla, go n-thiomáineann eagla
Ar lá amháin gan
Faoi Dé Luain, níos liath,
An féidir tú ag lorg ach
Bhláth scian Fuar,
Cad a dhioscadh flesh daonna
Sa lá chivalry agus onóir,
Agus do chapall - Gaoth Dubh
Lena mbaineann mane dubh
Ag féachaint do máistreás,
Ag breathnú, go fóill wandering.
Anseo - i measc na carraigeacha agus cnoic
Éire ár gaotha de cinniúint
Ordúil...
Máistreás! Bán léine Éire
Torn ag an ngaoth,
Agus tú ag imeacht go fóill scáth méine
I measc na groves Druí.
Tá do capall dubh lorg agat...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732634
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.05.2017
«Я розповім вам, а ви запишіть,
аби прийдешні покоління знали ці речі.
Нехай Знання буде на Заході, Битва на Півночі,
Процвітання на Сході, Музика на Півдні,
а королівська влада посередині...»
(Фінтан Провидець)
Колись давно – десь так років сорок тому, навіть більше, якщо не помиляюсь, у вересні 1973 року я подорожував графством Клер і відвідав руїни замку Ліманех. Добирався я до цього замку довго і тяжко. Замок як і тоді, так і нині лежав в руїнах і стояв на приватній землі. Мені довелось у власника цих земель – містера N – огрядного пана з бакенбардами і грубим мужицьким голосом (він не хотів, щоб я згадував його ім’я у своїх рукописах, то його справа, зрештою він виявився порядним джентльменом) просити дозволу на відвідування замку. Він люб’язно дозволив і з розумінням кивнув. Певно, не я перший цікавився цими руїнами. Але коли я попросив дозволити мені відвідати ці руїни ще й вночі, він дуже здивувався і довго дивився на мене пильним і якимось недоброзичливим поглядом. Зрештою, махнув рукою: «Ви дивна людина, Шоне! Мало хто наважиться зайти в цей замок поночі, ще й коли місяць оповні! Але якщо вже є у Вас таке бажання, можете зайти і вдень, і вночі. Я думаю, Ви теж дещо знаєте про цей замок. І Ви не з тих, чию волю може знищити страх...» Замок справив враження моторошної пустки. Вціліла тільки вежа початку XVI століття і руїни житлового корпусу замку початку XVII століття. Свистав осінній вітер, небо супилось і сердилось. Я стояв серед руїн і думав про минуле цих стін, змурованих з дикого каменю. Вітер заносив до замку обірвані листки ранньої осені. яких ледь торкнулася золота жовтизна і кидав мені до ніг.
Цей замок у 1630 році замок успадкував Конор О’Браєн, дружиною якого була грізна Майре Руа (Майре ні Магон), або як її ще називали Руда Майре чи Руда Мері, про яку розповідають багато легенд. Кажуть вона своїх ворогів та поганих слуг вішала - чоловіків за шию, а жінок за волосся на стінах замку за найменшу провину, що вона супроводжувала свого чоловіка в рейдах на землі англійських колоністів. Кажуть, що в неї було руде волосся, що вона мала 25 чоловіків і в кожного з них життя обірвалось трагічно, а майно цих чоловіків вона привласнювала собі. Вона разом з чоловіком Конором О’Браєном – з єдиним її чоловіком якого вона любила, підтримала повстання за незалежність Ірландії в 1641 році. І коли її чоловік був вбитий під час сутички з англійською армією Ладлоу в 1651 році, вона відмовилась відкрити ворота замку, щоб отримати тіло чоловіка, заявивши: «Ми не потребуємо в замку мертвих!» Але коли побачила з мурів замку, що він живий, впустила людей, що занесли його до замку, хоча була небезпека, що одночасно в замок вдереться ворог, і доглядала за пораненим чоловіком, аж доки він не помер через лічені години в неї на руках. Ладлоу стояв під замком ще кілька діб, але погода була жахлива, і він повернувся в Лімерік. Майре ні Магон змушена була терміново вийти заміж за якогось Купера, щоб зберегти спадщину вождів клану О’Браєн для свого неповнолітнього сина, що потім став сером Донатом О’Браєн – предком подальших лордів Інхіквін. Кажуть, що з Купером вона посварилась одного ранку - він щось погане сказав про її колишнього чоловіка. Тоді вона вбила Купера, коли він голився ударом кинджала в живіт і сказала: "Ніхто не має право говорити щось погано про мого коханого Конора!". Ще розповідають, що вона любила їздити на норовистому чорному коні - мчала на ньому з шаленою швидкістю. В неї було багато докучливих залицяльників і женихів. Кожному вона давала цього коня і наказувала проїхатись. Кінь летів з шаленою швидкістю над прірвами і в одну мить скидав вершника в провалля. Розповідають, що коли вона померла, то її тіло поховали в дуплі дерева, а її привид часто бачили в різних місцинах графства Клер, особливо біля мегалітичних споруд та вівтарів друїдів.
Потім я ще раз зайшов до руїн замку – уже серед ночі. Небо заспокоїлось і визирнув повний Місяць, що освітив блідим срібним сяйвом руїни. Я чекав саме цього. Я вірив – леді Майре ні Магон прийде у мене надто багато питань було до неї. Надто важливих, щоб життя важило більше ніж ці відповіді. Я чекав і думав про те, що надто багато вигадок придумали люди про володарку цього замку, що все було зовсім не так. І той портрет, що дійшов до нас – портрет якоїсь старої відьми – не достовірний. Крім того, вона колись була молодою і чоловіки сходили з розуму по ній. Саме по ній, а не по її багатствах, землях та владі – бо в ті буремні часи то було ніщо. Сьогодні ти лорд і землевласник зі скринею золота в башті замку, а завтра висиш на шибениці, а твій замок зруйнований, землі сплюндровані... І не нам судити її вчинки. Так чи інакше рід вождів клану О’Браєн, рід королів Томонду зберігся. Клан О’Браєн існує досі, і нині є вождь клану О’Браєн - Конор О’Браєн – принц Томонд, XVIII барон Інхіквін. Я все чекав на Майре, але вона не приходила. Я дістав сопілку і заграв сумну ірландську мелодію «Волоцюга О’Коннор». Десь, коли вже було далеко за північ я почув стукіт копит: до замку підійшов чорний кінь. Величезний, з довгою патлатою гривою. Він крутив головою і голосно фиркав. Я подивився на нього і запитав: «Де ж ти загубив свою вершницю, коню вороний?» Але вн мовчки подивився на мене блискучими очима, в яких відображався місяць і почвалав в осінню порожнечу...
Я часто згадував ту ніч і якось написав таке:
Леді! Ваш чорний кінь фатуму
Заблукав серед осені, серед сутінків Місяця,
Серед ірландських пісень тужливих,
І крапель дощу вересового,
Гіх Дув чекає на вас – тут, серед сутінків,
Тут, серед пагорбів ночі, серед каменів,
Кожний з яких – домівка
Старої сивої тіні. А Ви чомусь блукаєте,
Там, де ходити невільно
Жодній душі людській,
А Ви чомусь досі полюєте:
Чи то на бастардів Кромвеля,
Чи то просто на потолоч,
Якою керує страх, яку страх жене
З одного дня нікчемного
До іншого понеділка сірого,
Чи може Ви просто шукаєте
Меч холодної криці,
Що плоть людську розтинав
У часи лицарства і честі,
А кінь Ваш – Гіх Дув чорногривий
Шукає свою господиню,
Шукає-блукає досі.
Отут – серед скель і пагорбів
Ірландії нашої вітрами долі
Розхристаної...
Леді! Білу сорочку Ірландії
Розірвано вітром,
А Ви все блукаєте рудою тінню
Серед дібров друїдів.
Ваш чорний кінь шукає Вас...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2017
"…Але коли вечір
Майструє небесну твердь ударами чорного молота
Місто вечірнє панує отам над рівниною…"
(Еміль Верхарн)
Сутінки дарують спалахи ліхтарів – діамантів жовтих
Місту
І світу*.
Сутінки – це такий діалог ні про що
(Чи може все таки про щось**)
(Чи може місто може говорити тільки монологи)
(Чи може одкровення буває тільки в темряві?)
Місто
І вечір.
Кожне місто має вокзал
Кожен вокзал має свою колію
На яку юрба кидає свого Верхарна***.
Кожне місто має свою площу біля самісінької ратуші
(Бургомістр),
А кожна площа має свою Жанну і своє полум’я,
Яке запалюють вдень – коли на потіху юрбі,
Коли просто - ім’я, коли просто – так вирішили,
Але сутінки прийдуть і прошепочуть:
«Кожне місто – Руан.
Хай навіть йому придумали іншу назву,
Все одно – це Руан. Місто залізних автомобілів,
Місто коробок-трамваїв і вусатих тролейбусів – Руан».
Добре, що існує вечір – тоді кольори зникають –
Кольори сірості, але запалюються діаманти,
Ліхтарники знаходять сенс невчасний (час, час)
Свого життя на бруківці****. Сутінки.
Без них двері лишись би зачиненими,
А місто таким же непривабливим,
Як мадемуазель, що ніколи не виходить на шпацер,
Бо знає, що в Руані завжди знайдеться вогнище
Хоча б для одного єретика,
Або хоча б для однієї відьми.
А колій – не полічити*****.
І тих, що ведуть у місто вечора,
І тих що не ведуть нікуди
Навіть у паранірвану…
Примітки:
* - Urbi et Orbi. І ніяк інакше.
** - про щось. Але про що – не скажу. Здогадайтесь самі.
*** - коли про це довідався Маяковський, він сказав: «Небо прогнівалось на Верхарна. Він потрапив під трамвай. Хто ж тепер буде писати вірші?! Невже Бугаєв?!»
**** - життя не має сенсу. А на бруківці тим паче…
***** - я полічив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731973
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2017
«...І вільних відьом в світі вже нема
Цих леді гідних – ні мітли, ні сліз...»
(Вільям Батлер Єйтс)
Згідно давніх ірландських легенд потойбічний світ розташований на скляному острові, де все прозоре...
На кораблі скляному я пливу
Прозорому – як сниво наяву,
Пливу –
На острів кришталевий: диво скла:
Прозорий світ: туман, роса, імла
Забарвлюють прозорість в колір молока,
Крізь скелі світло місяця до нас
Пливе.
І срібло осені у цей спокійний час
Від острова майстрів та пастухів
Пливу –
В скляні вітрила дме вітрів двоспів,
Під дном скляним пливуть стада почвар
Що з тьми несуть нам споконвічний дар –
Забути. І примарний вітер-вечір.
Скляне весло. Нам ковдрою на плечі
Лягла пітьма. І моря хвиль солона гіркота
Гіркіша, ніж моє теперішнє життя,
Прозорим стану я –
Прозорішим від вітряного дня,
Прозорішим, аніж Ірландія моя...
І серед простору залишусь мандрівцем
Такого синього і синім ялівцем
Я проросту серед камінної землі
Ірландської і зоряні вірші
Кидати буду у «цвяховану блакить» -
Бо зорі цвяхи, хай не зовсім золоті,
А десь іржаві... На скляній траві,
На каменях скляних, які щомить
Дзвенять (бо скло) і музика скляна
Шляхами скла й прозорості вела...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731314
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2017
«Смерть мандрувала багато, багато
Всіма дрогами,
Вже без гніву і не суворо
Оглядала усіх:
Вона була п’яна...»
(Еміль Верхарн)
Пані, не пийте – це забагато,
Пані, цей шинок можна минути
І сюди не зайти.
Пані, Вас надто всі добре знають,
Тут – у Дубліні, там у Слайго,
Вибачаюсь, у Слігех, але то все одно.
Пані не пийте, коли нетверезі –
То вже занадто – впадете у бруд,
Плаття біленьке стане плямистим,
Ой, як не гарно буде тоді.
Пані, не пийте, це Вам не личить
Потін і пиво – це ж просто блуд.
Пані, ми звикли до Ваших візитів
У кожну халупу і замки князів,
Пані не треба шаленим віскі
Туманити розум! А їй не втямки...
У нас в Ірландії люблять вмирати,
Люблять і жити – інколи й так,
Пані не треба, так безтурботно,
Так недоречно дивитись на нас,
Ви ж за роботою, Ви ж на службі
В Кромвеля, Вільяма чи може в Генріха
Того, що восьмого, тільки не в нас!
Краще до справи, на нашому острові
Раді-радісінькі геть всі без винятку бачити Вас!
Пані не слухає, келих за келихом
Перехиляє та все у нутро,
Косу закинула, мугикає пісеньку – їй все одно!
Донхади й Патріки, Гормлейт і Грейнн –
Плачуть і журяться,
що ж таке робиться –
Пані бліда
віскі упилася, просто біда!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731308
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2017
«Вночі, в мовчанні чорному, де тіні безшумні блукають –
Стук милиці, ноги дерев’яної.
Це по сходам часу піднімаються і опускаються
Годинники, це їх кроки!»
(Еміль Верхарн)
Ви думали Час невблаганний
Нагадує море прозоре й бездонне
З хвилинами-хвилями, з роками-буревіями?
Ви думали Час-лиходій – це ріка,
Що тече невідомо куди і невідомо звідки?
Але виявилось (я раптом довідався,
Про це мені прошепотіла Ніч,
Про це мені розказала Віковічна Пітьма,
Це мені, як таємницю, розповіло Небуття),
Що час – це старий порожній будинок
З нескінченними і незліченними кімнатами,
Де сходи переплітаються і перетинаються,
Де не розумієш, де перший поверх,
А де останній, де вхід і де вихід,
Де дах і горище, а де підземелля.
І по цьому будинку-лабіринті
Блукають годинники-привиди,
Годинники-сомнабули-сновиди,
Годинники-каліки з ногами дерев’яними,
З холодними руками протезами.
Вони колись були піратами і зарізяками
У морі, яке чомусь життям називають,
А нині знайшли притулок у божевільні,
У старезному домі з химерами,
Який називаються Час,
У якому всі блукають намарно,
Навіть годинники – його каштеляни
З ключами-коліщатками від дверей потойбічних.
А жіночі годинники, які так люблять
Носити на руках тендітні леді
(О, навіщо їм ці мірила відчаю?)
Це покоївки спалень цього темного дому,
В якому якщо і запалюють свічку,
То ненароком. Сірниками з коробки
З синіми етикетками...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729274
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2017
«…Я хотів би поїхати в місто далеке
І там жити собі Може чиїсь рядки
Мені б навіяли образ міста вічної ночі…»
(Гійом Аполлінер)
Всі міста далекі, а поруч лише Порожнеча,
Місто, в яке приводить Шлях
Чомусь виявляється містом Вічної Ночі –
Містом в якому ніколи не сходить Сонце,
Містом, в якому живуть сновиди
І щоночі блукають у срібному світлі Місяця –
Бога котів і злодіїв, свідка містерій та оргій,
Блідого поета жорстоких казок
І поем про Ніщо. І пророка тьми,
В якій заблукала Істина – дівчина хвора
З очима червоними від отрути зірок –
Гірких, наче крихти опію, солоних, як кров,
Бо хіба може бути хоч щось солодке
У місті Вічної Ночі, де поснулі кондитери
Кидають у печиво сіль замість цукру,
А на ратуші ворон – чорніший самої тьми
Кричить: «Часи проминули,
Нічого відбутись не може у місті Вічної Ночі
Спаліть свої літописи,
припиніть друкувати газети,
Замалюйте петрогліфи на стінах холодних,
Віддайте рукописи хронік волохатому дему мишей!»
А я тим часом пакую валізи,
Складаю туди хронометри і прозорі клепсидри,
Поїду у Місто Далеке на конику з довгою гривою,
Сумними очима і підковами срібними,
У місто, яке відшукати не зможе ніхто,
Навіть пан у крислатому капелюсі,
Що ховає його сірі очі
В тінь.
Навіть він.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728646
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2017
«Ось він – Падолист – сидить біля вогню,
Гріє худі і сині пальці.
О, ці душі, що так жадали дня!
О, ці вітри-мандрівці!
Б’ються в стіни, крутяться біля вогню…»
(Еміль Верхарн)
Шеймасу Шейге*. Щиро.
Мій твідовий піджак –
Колись подарований Падолистом
Має безліч кишень –
І кожна для вихору:
Він залітає і живе там щоп’ятниці:
Той самий вихор пізньої осені,
Що зриває цноту листя червленого кленів,
Що заходить до кожної крамниці-порталу:
Залітає з одним лише привітанням-верлібром,
Шурхотить сторінками конторських книг
Та папірцями з портретами королев
Чи президентів,
А на вулиці він безхатько,
Що гріє пальці біля вогню –
Такого ж незатишного і не домашнього,
Як вогні Святого Ельма
Чи святого Патріка-джентльмена**.
Куди? Куди мандрують душі
Дорогами падолиста-монаха
Сідлаючи вітри-комоні сиві як смерть
І холодніші безодень інферно***?
Куди? В який сід божевільний,
В який Авалон**** мжички?
За годину до Дня Всіх Мертвих,
За хвилину до Самайну жертвоприношень
Я знайшов сірників коробку
У кишені, де міг би сховатися Світ,
А не те, що моя Ірландія разом зі Свіфтом
(А казали, що Ірландія не поміститься до кишені,
А я – дивак – не вірив, не пророчив – бо зайве),
І тими сірниками марно
Намагаюсь розпалити вогнище
На цьому вітрі Падолисту Мертвих,
Вогнище з опалого листя кленів,
Які самі по собі є пожежею Останніх Днів,
А бруківкою – базальту сірого
Важко ступають копита коней візничого
І м’яко ступають лапи кота Часу –
Не цього, не хворого, таки того – доцільного –
М’яко. А я чекав благовіщення –
Останній учень Хоми-літописця*****,
Та дублінського паяца, що блукав від пабу до пабу
В пошуках неіснуючої скрипки вуличного музики,
Чи то просто вихору, що гасить полум’я.
Коли на це ніхто не сподівається. Ніхто.
Навіть Фіннеган – той самий,
По якому потім влаштують поминки******…
Примітки:
* - я називаю його Шеймас Шейге. А ви називайте його як собі хочете.
** - він насправді запалював вогні на вершині гори. Ці вогні були не домашні. А якщо не домашні, то і не затишні. А те, що він був джентльменом, так про це говорить народ. А мені заперечувати думку народу якось не випадає...
*** - Данте Аліг’єрі писав, що в безоднях інферно панує жахливий холод. Наскільки він був правий – не знаю. Я аж так далеко не спускався.
**** - в Авалоні сиро, туманно, мокро і холодно. Так само як в Уельсі восени. Можете мені повірити... Мені обманювати немає сенсу...
***** - Хома – він же Фома. Скільки не читав його Євангелія, стільки переконувався, що він був правий. І його Євангеліє це теж літопис. А Хома Брут був теж і літописцем і євангелістом. Тільки про це всі чомусь сором’язливо мовчать...
****** - три кварки йому від короля Марка!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727654
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2017
«І сивий пастор кличе буревій.
І блискавки які мені сплітає нині пряха?
І в очі зазира мені життя,
але задкує геть – від страху.»
(Еміль Верхарн)
Падолист сивим пастором
Накликає гостей
в хату сновид-людей:
Накликає біду –
чорновбрану вдову,
Заходи-живи
в синьому домі з трави.
Падолист пастухом,
а з ним дочка-пітьма
Блукають з кудлатим псом –
чорним, як смерть сама,
Кличуть нових гостей
у хижу приблуд-людей:
Накликають війну –
вбрану в червоне вдову:
Заходь, вдово –
будь як вдома,
У пивниці вино –
черлене й солодке воно:
Лий, розливай
міри не знай,
Люди ж бо за хмелем червоним
скучили,
У хаті своїй кубло гадюк
сплели –
Гадюк ненависті.
Падолист жовтоволосим теслею
Накликає гостей
у житло божевільних людей –
Хворих на голову:
Накликає стару
моровицю-чуму:
Давно не заходила
на гостину до нас, пані щурів,
Пані майстрів-трунарів
та рискалів
і копачів – саме тих,
Які риють могили.
Падолист-жебрак
на жарти мастак,
Відкриває двері
свята всіх мертвих.
Падолист-дроворуб
майструє ясла
Для того вола
на якому приїде Відчай,
Що зоре поля
і засіє зубами змія.
Падолист-каламар накликає гостей
у село навіжених людей,
Кличе смерть саму,
що збирає в суму
Тварі по парі
(наче Ной у кошарі
Ковчегу).
Кличе-кричить падолист-каламар:
«Прийди, ледащо старе,
Жати жниво своє –
пшеницю людську
Бо вже час,
бо вже хтось із нас
мусить».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2017
«Чи розлюбив ти жах, нудьгу їх,
Мандрівниче,
Сумний, задуманий,
На вогняних вокзалах, що оточили Всесвіт?»
(Еміль Верхарн)
Мій візит до замку Раха наприкінці листопада 1982 року давно перетворився на легенду. Він обріс такими вигадками і міфами, що мені самому (теж у певній мірі вигаднику і міфотворцю) самому стає незручно, коли я читаю в якомусь черговому збірнику, що випускає Товариство дослідження паранормальних явищ Ірландії черговий опус про себе і той, тепер вже давній вояж землями графства Кілкенні. Зазначу одразу, що замок Раха я відвідав не в пошуках чогось таємничого і потойбічного, як це пише у своїй статті «Огляд досліджень привидів норманських замків графства Кілкенні» Даніель МакАлістер, а просто з бажання побачити замок де жила родина Свіфт – та сама родина до якої належав Джонатан Свіфт. Крім того мені кортіло побачити замок де жила родина Райт, яка дала світові Вільяма Болла Райта. Такого знавця і майстра генеалогії не було і більше не буде. А ще мені кортіло побачити стіни, де творив Годвін Мід Пратт Свіфт – винахідник першого в світі літака, якого він запустив за допомогою катапульти з даху замку у 1857 році. Щоправда, він чомусь посадив за кермо своєї «повітряної колісниці» дворецького, а не власну персону, і літак пролетів небагато – пішов в піке і грохнувся на землю. Дворецький (ім’я якого загубилося у нетрях історії) поламав руки і ноги, але вижив, а це не аби що. Саме з такими думками я і вирушив до замку Раха, що мовою сасенех зветься Фоулксрат. Але я звик замки нашого смарагдового острова називати ірландською.
До замку мене підкинув на машині Крістофер Боул, адвокат, що потім зайнявся нерухомістю. У нього були свої справи в Кілкенні, і як старий добрий знайомий, він погодився зробити невеликий гак і завести мене до замку. Так що, оті всі повідомлення, начебто я їхав туди на бричці, що була запряжена мулом, а кучером був сліпий на одне око старий моряк – суцільна вигадка. Не знаю, чому про це написав Олівер Кросбі в статті «Таємниці родини Де Френ» (часопис «The Journal of Irish Research Society study of ghosts», 1985, V. 52, N 3, P. 145 – 167). Не знаю, хто йому це наплів і для чого. Я вимагав офіційного спростування і не раз, але схоже редакція часопису більше шанує своїх сумнівних дописувачів, аніж істину. Більш-менш правдиву замітку про мій візит до замку Раха опублікувала газета «Айріш таймс» («The Irish times») у випуску від 30 червня 1986 року. Замітка називалась «У замках живуть не тільки люди». Написав її який анонім під псевдонімом R. T. Хто це, і чому він сховався під псевдонім – мені так і не вдалося встановити. Редактор газети – тоді це був Леонард Сміт – відповів мені, що замітку йому прислали поштою, на конверті не було зворотної адреси, але він вирішив її чомусь опублікувати. І то в тій статті неправильно викладена послідовність подій і чомусь зазначено, що після відвідування замку я довго лікувався від депресії в доктора Фергала Хейса, що мене вкрай обурило – депресії в мене ніколи не було, а доктор Фергал Хейс не психіатр, а ентомолог. До того ж тоді я ще не мав честі буди з ним знайомим. Я не буду перераховувати всі вигадки і плітки, які в свій час так смакувала преса, що так полюбляє різні псевдосенсації. Це зайняло би цілу книгу. Та і для чого це переказувати? Краще розповім, як воно було насправді.
Отже, наприкінці листопада 1982 року я їхав на задньому сидінні машини «Форд Консул» 1975 року випуску і думав про давні родини лицарів Де Френ та Перселл. Ці нормани, що осіли на завойованих ірландських землях, збудували гордий замок Раха в 1349 році, коли по всій Європі лютувала одна з найстрашніших в історії епідемій чуми, лицарі, що воювали у війську короля Англії Едварда ІІІ, брали участь у Столітній війні, щербили свої мечі у битві під Кресі та захопили Кале. Лицарі, що були завойовника та поневолювачами селян з ірландських кланів, потім стали більшими ірландцями ніж самі ірландці і були серед тих, хто підняли повстання за незалежність Ірландії в 1641 році і підняли над своїм замком прапор Ірландської конфедерації – зелений з арфою короля Дагди. І потім, коли військо Олівера Кромвеля втопило Ірландію в крові, втратили все – і замок, і землі, і дехто – саме життя, але селяни продовжували себе називати себе «селянами Перселлів», певно, за звичкою, як людина в давній Ірландії належала в першу чергу до якогось клану, і це було назавжди…
Їхали ми через місто Кілкенні (ірландською Кілл Хонніх), там трохи затримались – Крістофер мав в Кілкенні термінові справи. Заодно ми зазирнули в паб і перехилили по кварті чудового пива «Гіннесс Драут» та ще кращого елю «Беміш Айріш Стаут». Хоч кріс і був за кермом, але пиво та ель не зашкодили – ні йому, ні автомобілю. Місто Кілкенні викликає в мене, нажаль, переважно неприємні асоціації. Саме в Кілкенні засідав «парламент» тої частини Ірландії, яка була під контролем короля Англії. І саме тут був прийнятий в 1367 році горезвісний «Статут Кілкенні», згідно якого заборонялося розмовляти ірландською мовою, носити ірландські імена і прізвища, слухати ірландських бардів, казкарів та музик, дотримуватись ірландських звичаїв, носити ірландський одяг. Багато замків і міст графства Кілкенні мають сумну історію нескінченних трагедій.
До замку Раха Крістофер довіз мене аж ввечері. Листопад того року був понурий і мокрий, сонце сідало рано. Крістофер попрощався зі мною і сказав, що мусить вертатися в місто Кілкенні – там у нього забагато справ. На той час замок Раха був уже давно проданий і перероблений в готель. У замку жив на посаді чи то каштеляна, чи то управляючого готелем мій старий знайомий художник Джек МакКен. Справжнє ім’я його було Ернест МакКен. Ми з нам познайомились на виставці сучасного мистецтва в Дубліні в 1977 році. Він малював пейзажі та портрети маслом – технікою в той час вельми зневаженою. Картини мені його страшенно подобались. В них було щось глибоко ірландське та ностальгічне. Мені здається, він погодився працювати управляючим готелю не з фінансових міркувань, а з бажання усамітнитись і серед тиші ірландської глушини малювати свої картини. Він більше 50 років прожив в цьому замку і покинув його тільки в 2009 році.
Я підійшов до воріт замку коли з неба лила нудна і неприємна мжичка, сутеніло, стелився туман. Перед тим як смикнути дзвоник, я поглянув вгору – у вікні замку я побачив бліде жіночі обличчя. Жінка з якимось глибоким сумом подивилась на мене, смикнула рукою гардину і зникла в глибині кімнати. Двері відчинились – на порозі стояв Ернест: «Шон! Друзяко! Заходь! Ти не уявляєш, як я радий тебе бачити!» Я скинув мокрий плащ і крислатого капелюха. «Заходь, заходь! У мене є віскі «Мідлетон», розтоплений камін, я насмажив баранини, посидимо як в старі добрі часи!» Ми сиділи біля каміну і говорили. Про живопис та старовинні замки, про поезію Єйтса та Данте. Потім Ернест показував свої нові картини... Розмова зайшла про його життя. Він сказав, що задоволений самотністю, є можливість малювати і читати, справи в готелі йдуть гірше нікуди: туристів зараз немає, готель порожній і я буду першим гостем за останні два місяці. Я запитав:
- А хто ця жінка з таким блідим обличчям? Покоївка? Прибиральниця? Кухарка? Я бачив як вона визирала в вікно...
- Ти що, Шоне! Я живу в замку один. Я тут і директор, і прибиральник, і сторож, і кухар, і бухгалтер... У замку крім мене давно нікого немає!
- Але я бачив!
- Ти серйозно, Шоне? – він подивився на мене якимось дивним поглядом. – Ти справді бачив обличчя жінки у вікні замку? Давно не було в нас цієї гості... Це Бліда Жінка. У цьому замку люди багато разів бачили у вікні це обличчя. Так триває вже не одне століття... Це дочка лорда Перселла. Колись давно, у 1454 році лорд довідався про роман дочки з одним ірландцем і дуже негативно поставився до цього, розгнівався на дочку та її коханця. Він зачинив дочку в башті замку і заморив її голодом. З того часу привид цієї жінки інколи визирає з вікна замку і сумно дивиться на гостей...
- Сумна історія...
- Шоне, скажи мені правду: ти навмисно приїхав до замку саме сьогодні, 28 листопада?
- Ні, ця поїздка була спонтанним рішенням. Просто я занудьгував, хотілося побачити твої нові картини, дізнатися, як взагалі малюється відлюднику...
- Якщо це справді так, то це ще більш дивно... Бо ця ніч в замку не зовсім звичайна... Щороку саме в цю ніч тут відбуваються досить дивні події і я, якщо чесно, щороку зі страхом очікую наближення цієї ночі і навіть радий, що замок порожній і відвідувачів готелю немає... Добре, Шоне, можеш вибирати собі будь-яку кімнату, яка тобі сподобається, якщо щось – клич мене – я буду спати внизу. Хоча я навряд чи допоможу, якщо почне відбуватись щось справді моторошне...
Я не дуже то зважив на його слова, піднявся кам’яними гвинтовими сходами на третій поверх і зайняв порожню кімнату з аскетичними меблями та стінами з дикого каменю – без штукатурки та побілки. Я втомився і швидко заснув на старезному дерев’яному ліжку. Прокинувся я несподівано, опівночі без будь-яких причин. У замку було темно і тихо. Знадвору теж не доносилось ніяких звуків і жодного промінчика світла. Раптом я почув в кімнаті важкі кроки. Хтось розмірено ступав по кам’яній підлозі – таке було відчуття, що людина несла на собі якусь важку ношу. Світло чомусь не запалювалось, я присвітив ліхтариком. У кімнаті було порожньо, але важкі кроки наближались, вони лунали поруч біля мене. Таке було відчуття, що хтось пройшов біля мене – великий і важкий. І невидимий. Я виставив руки вперед, але вони ловили тільки порожнечу. Потім все стихло. Спати я вже не лягав, навмисно лишився очікувати і сторожувати і запалив свічку. Пройшло біля години. Я вже почав нудьгувати, коли раптом важкі кроки пролунали знову. І тут раптом в порожнечі кімнати з’явився воїн в латах, шоломі та з алебардою на плечі. Він крокував, як крокують солдати на варті – міряв кроками простір і час, пройшов мимо мене (я буквально заціпенів і не міг поворухнути ні руко, ні ногою). Потім пішов до гвинтових сходів. Я крикнув йому: «Солдате!» Він навіть не озирнувся. Я спробував наздогнати його і покласти руку на плече. Але він розтанув в повітрі – рука моя відчула тільки порожнечу. Заснути я вже не міг. Решту ночі я блукав замком - кімнатами на різних поверхах. Зайшов в чергову порожню кімнату і сів на ліжку. Свічку поставив на стіл. Раптом двері з грюкотом зачинились. Потім після короткої паузи тиші в кімнаті почувся жіночій сміх. Я вже очікував, що зараз щось буде відбуватися. І не помилився. Раптом прямо з повітря кімнати виникла жінка в яскравому платті – з червоним, жовтим, зеленим та помаранчевим візерунком. Такі плаття носили в Ірландії в XIV столітті. Вона кружляла в танці по кімнаті і сміялася. І кімната заповнювалась сильним запахом бузку та польових квітів. Я покликав її: «Леді! Ви завжди такі веселі чи тільки мені хочете показати цей прекрасний танець?» Але чарівна леді раптом зникла. Хоча запах бузку і польових квітів продовжував стояти і густіти в кімнаті, і його було чути до самого світанку.
Вранці я спустився в хол – там на мене вже чекав Ернест з кавою – міцною і запашною. Біля розтопленого каміна. Він запитально подивився на мене. Я розповів йому про все, що пережив минулої ночі. Він якось полегшено зітхнув і сказав:
- Щодо привида солдата, то справді, він з’являється щороку у цьому замку в ніч на 29 листопада. Колись, у 1390 році тут в замку Раха був міцний гарнізон англійських військ. Тоді йшли нескінченні війни. Ірландські клани тіснили англійських колоністів, крок за кроком відвойовували свої землі, здобували та руйнували замки англо-норманських феодалів. Трапився в цьому замку такий випадок. Один солдат заснув на варті. За це його покарали – скинули з башти вниз і він розбився на смерть. З того часу він кожного року в цю ніч в повному озброєнні крокує замком, охороняє його, щоб спокутувати свою провину. А щодо жінки в яскравому одязі, яка залишає за собою аромат бузку – я не знаю. Я нічого не знаю. І тутешні жителі теж. Але її часто бачили в замку... Особливо осінніми вечорами... А іноді просто несподівано замок наповнювався запахом бузку і лунав сміх...
Я ще пару днів погостював в замку Раха, а потім повернувся в Дублін. Але ніколи не міг забуту ту жінки в яскравому платті. І той аромат бузку приходив до мене часто... Колись згадуючи ті події я написав таке:
Серед стін, старіших за саму Смерть
Бузку аромат серед осені – ірландської,
Мокрої, злої, просякнутої туманами безнадії.
Леді в яскравому платті!
У цьому світі бракує кольору,
Бракує світла і радості.
Серед стін, що знали тільки війну й жорстокість
Станцюйте мені танок радості, дайте забути
(Хоча б на мить)
Життя моє сумне,
Мій шлях, всипаний каменюками,
Мої дні отруєні зрадами,
Мої хвилини, пробиті кулями,
Мою молодість втрачену марно,
Розстріляну на вулицях Белфаста...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726667
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2017
«У містах із сутінок і черні,
Де цвітуть божевільні вогні…»
(Еміль Верхарн)
Місто, де продають черевики
З вогнетривкими підошвами,
Місто, де я граю на вулиці блюз
На старому банджо без струн.
Місто, що здалеку виглядає,
Наче місто вогнів –
Наче марево Магеллана
На краю Ойкумени,
Місто, де все зроблено з вогнів –
Будинки і вікна, ліхтарі і трамваї,
І навіть душі людей-перехожих
(Все проходить, навіть люди –
І ті – перехожі, перехожі вогню,
Огнепоклонники потойбічного Агні –
Перехожі. Горожани-городники,
Що городять дитинець на попелищах).
Місто Вогнів. Місто Вогню.
Де люди живуть-палають,
Де серця смолоскипи,
Де сонце – вогняна куля,
А Місяць – згарище попелу,
Де відчиняють двері
Тільки до вічного світла,
Де свічки замість монеток,
Де кава ранкова – і то вогняна,
Де огненні ангели віщують пророцтва.
Місто Вогнів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726103
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.03.2017
«Покинули міста базар і засмічене торжище...»
(Богдан-Ігор Антонич)
Любас мандрагори – розстріляний капітан
Кермує свою каравелу незриму
На окцидент гірко-солоного обрію.
Вітер грає пісню незнаних земель
На окарині з чорними знаками,
Що лежала в землі проклятого пагорба треби
Три тисячі літ.
Покинули місто-торжище,
Де горожани-опудала
Мурують склепи-будинки
Та в’язниці-ратуші.
Покинули площі щурів
І вулиці-крутища кам’яних ущелин,
Де храми плутають з буцегарнями,
А притулок з катівнею (теж кам’яною).
Покинули кам’яний лабіринт-безвихідь,
Де маляри вулиць фарбують
У скляних і прозорих шильдах
Циноброю нудні манекени:
Вони так людей нагадують –
Теж люблять таляри і тріолети (інколи),
Теж ховаються за паравани
Вершити свої глупства і співати пеани.
Нехай каравела більше нагадує тратву,
А керманич бокораша нетутешнього.
Анабазис нашої втечі – в далечінь замріяну:
Буревій vox exercitum співає октостих-ритурнель.
Вітрило. Сіре, пошарпане – негодою, часом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726094
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2017
«Вже вечори розіп’яті закрили небосхил....»
(Еміль Верхарн)
Кожен вечір бородатим пророком
Зазирає в вікна моїх спогадів –
В оселю давно зруйновану
Моєї юності незачесаної.
Кожен вечір часу нашого злого –
Пророк високої істини –
На хрест засуджений –
На розп’яття на горі черепа,
На арену життя-колізею,
На мечі хвилин-гладіаторів
(Sword-clock)
(Claíomh-chloig)
(Меч-годинник).*
Кожен вечір Савонаролою
(Чорноризцем і чорнокнижником)
На вогнище електричних жарівок,
На попелище сумних новин –
Кожен вечір (таки кострубатий) –
Теж єретик у світі цьому затятому,
Нерозумному і нетямущому.
Краще б вечори мандрівцями неприкаянними
Заходили б в мою хату відлюдника
На розмову про таємниче й несказанне.
Краще б...
Краще б Час
Не вдягав би свій балахон ката,
Не гострив би свого меча-ланцета
Хірурга-соціолога,
Не крокував би по дереву ешафоту-світу
Чобітьми своїми цвяхованими
(Кожен цвях – слово вироку)
Краще б...
Примітка:
* - а ви як думали? Годинники – вони такі... Вони не забавки і не іграшки. Забороняйте дітям бавитись з годинниками – вони не відають, що роблять... І мечі так само – теж трохи годинники. Навіть не трохи...
А хто на портреті, питаєте? Та він же - Джироламо...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723744
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2017
«Я загубився в мертвих полях,
Йшов невідомо куди, прямо вперед,
З криком, що линув з дна божевільно серця...»
(Еміль Верхарн)
У серпні 1982 року я здійснив свою чергову подорож в Ольстер – в графство Антрім, відвідав місто Балікастл – ірландською Балє ан Хашлєн (ірл.- Baile an Chaisleán). З метою зовсім не тою, що ви подумали. У містечку Балікастл (такому мальовничому і веселому) щороку на початку серпня відбуваються ярмарок Ламмас, що виник від давнього ірландського свята Лугназад – свято урожаю, що давні язичники присвячували Лугу – богу всіх ремесел і мистецтв. На тому ярмарку можна було в ті (не такі вже й далекі) часи побачити дуже багато цікавого і почути цікавий вуличних музик. Крім того я любив блукати безлюдними пагорбами біля Балікастлу – до гір та скель Фер Гед (ірландською Бін Мор - Bhinn Mhór – «Велика Скеля») та Торр Гед (ірландською Кьонн ан Тойр – Cionn an Toir – «Над Хащами»). Це горді мальовничі скелі, що височать над морем – таким холодним, солоним і бурхливим. Я блукав тими скелями і пагорбами, погода псувалась, з моря налітав поривами сильний вітер, що хитав траву та верес, доносився гуркіт хвиль, що марно б’ють скелі вже не одне тисячоліття... Насувалась буря. Навколо було безлюддя – в тих місцях мало хто ходить, рідко хто зазирає на ці понурі пагорби і дивиться в синю далину на острів Рахлін. Я блукав і думав про те, скільки трагічних і страшних продій ірландської історії розгортались тут, як тужив і горював на цих скелях ірландський ватажок Сомайрле Буде Мак Домнайлл – Семерлед Жовта Голова, коли людей його клану – жінок і дітей вирізали на острові Рахлін англійські офіцери Дрейк та Норісс. Ще думав про Дейдре та синів Уснеха, що теж колись давно тут топтали верес... Раптом я побачив недалеко від себе людину в сірому плащі – старого чоловіка з довгим сивим волоссям і бородою, що стояв на вершині пагорба і дивився в море. Я вирішив підійти до нього і спитати, чому доля Дейдре була такою сумною. Але коли я наблизився до нього майже впритул, він несподівано зник – як крізь землю провалився. Я ще довго блукав тими сумними пустищами, а коли повернувся в містечко Балікастл, я розказав про цю зустріч місцевому знавцю старовини Коллахану Кларку. Він подивився на мене якимось дивним поглядом, задумався, а потім сказав: «Шон, ти зустрів не аби кого – ти зустрів на цих пагорбах істоту із потойбічного світу – Людину в Сірому. Його бачили на скелях Фер Гед багато разів – і сто років тому, і двісті років тому, і триста. Він часто з’являється на скелях перед штормом і дивиться в нескінченність моря...» «Хто ж він такий? Про Мананнана Мак Ліра є легенда, що він теж завжди ходив в сірому плащі...» «Не знаю, не знаю...» Я часто згадував ту історію і якось написав таке:
Я загубився
В полі квітучого вересу
Біля пагорбів,
Де блукає Людина в Сірому,
Я топтав траву
Левадами чорних овець
Я запитував (себе – прочанина):
Чому на полі рожевого оксамиту,
Такому осінньому (завжди)
Ніхто не блукає крім привида –
Такого самотнього, як апостол
Пастухів ірландських оленів.
А мені шепотів вітер
(той, що хитає верес):
«Бо це поле мертвих,
Безпритульних штукарів-схимників,
Музик арфи минулого,
Та сопілки мовчання вічного,
І хто блукати наважиться
На пустищі вождів гордих,
Що не пишались нічим окрім Волі,
Що дружили тільки зі мною – вітром,
Що тужили тільки родаками,
Що йшли – не верталися,
Що танцювали тільки джигу,
Яку танцюють тільки перед темрявою
Тою, споконвічною...»
А мені трава шепотіла:
«Я росту тут, хоч мене і топчуть,
Я живу тут, хоч це поле забуте,
Я пам’ятаю все, бо більше нікому...»
А мені шепотіли камені:
«Все минає і неминуче теж
Минає...»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722899
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2017
«І всі дороги звідси
Ведуть у нескінченність –
До Міста.»
(Еміль Верхарн)
Місто нескінченного часу:
Такого липкого й текучого:
Наче вишневе варення:
Я не знав,
Що час такого самого кольору:
Вишень: тих, що хрущі
Над – ще квітучими,
Але вже вагітними соком:
У кулястих краплях-сховищах,
Густим, як кров.
Місто нескінченного простору:
Блукай – не блукай лабіринтами –
Марно: нема тобі сенсу і виходу
З того часопростору:
Місто: не вічне, але нескінченності.
Збирай свої медитації,
Свої одкровення,
Як збирають монетки
Сліпі музиканти,
Що грають на вулицях блюз –
Такий нескінченний,
Як місто,
В якому вулиці колами –
Без кінця і початку,
Де в кожній вітрині скрипки,
Де торгують одними струнами,
Де музика кружляє серпантинами:
До Неба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722776
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.03.2017
«Де вітер спів непевний почина,
В якому чути скаргу вовкуна,
А сонце на кривавім небосклоні,
Ховаючись у хмаряній обслоні,
Так лагідно й зворушливо кона…»
(Поль Верлен)
Ви чуєте? Люди!
Сонце померло
Цього шовкового вечора.
Сонце – живе око нашої круговерті,
Риба луската моря Ніщо спокійного –
Сонце померло.
Завішуйте більма-фіранки
Ваших будинків – їжаків клишоногих,
Забороніть їм блукати шляхом
Босоногих аристократів Неаполя:
Карбонарі барокових п’ятниць.
Навіщо Петрарка Людину оспівував?
Сонце померло!
Цього плаксивого вечора:
Кантати Верони меланхолійної.
Данте. Навіть він уявити не міг
У тій круговерті підземних інферно, що:
Сонце померло!
Поховайте його в кораблі вікінгів
Космічного пилу чорного.
Сонце померло!
Серед тьми я кличу людей,
Приходять на крик мій самотній
Юрби сліпців – як звично їм в темряві
Такій бавовняній і тихій блукати
Без костура (бо навіщо?)
Сповідайтесь мені – тільки чесно –
Це ви його вбили?
І колисали Ніщо у скрині Плеяд?
Підпаліть дракар-домовину Інґольфа
Нехай Сонце засяє останнім вогнем треби,
Бо Сонце було так само блукальцем –
Мандрівцем безпритульним,
Як ті – жителі Оркні –
Будівничі Кола Бродгара.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721574
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2017
«Коли Зневіра дух беззбройний мій
Для Розпачу, свого хмурного сина,
Що хмарою звисає, на забій
Безжально віддає...»
(Джон Кітс)
Колись дуже давно – в молодості, ще задовго до трагічних подій в Ольстері 1972 року, я на дозвіллі читав Фрідріха Ніцше під шум осіннього моря, в селищі, де ніхто не носить годинники. І прочитавши фразу: «Те, що нас не вбиває робить нас сильнішими», я подумав, що вусатий Фрідріх не зовсім правий – страх не вбиває нас, але не робить нас сильнішими. Страх паралізує нас, нашу волю. І подолати його не просто. А зневіру подолати ще важче. Отака то фільозофія, шляк би то трафив. І тоді, долаючи свою зневіру у майбутнє Ірландії я написав таке:
Зневіри час – у чаші Сонця прах,
В серцях людей – стара примара – страх
Новим апостолом блукає пілігрим –
Старий поет: у торбі замість рим
Черствий кавалок істини. Кудись
Так хочеться безхатьку вознестись:
Хоча б туди – у Небо, де юрма –
Отара грішників товклася задарма.
А може й десь насправді серед слів
Філософ давніх істин не горів, а тлів?
Зневіри час, і пофарбовано трамвай.
Грай, пісеньку свою, клошаре, грай!
Поет осінніх рим де жовта кушпела
Шукає прихисток – не має він житла.
Бруківку замітає не двірник, а пан Ніхто,
В такому ж сірому подертому пальто,
Яке носив старий негідник Страх,
Ховаючись отут – у цих старих дворах.
А люди бавляться – у гру стару Життя
А все минає... Йде без вороття...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721309
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2017
«Пробачте, друзі мої,
надлишкову схильність до цієї книги...»
(Григорій Cковорода)
Життя – це потріпана книга
З видертими сторінками
(Бракує найцікавіших розділів)
Життя – це драма,
Яку написав схоласт Сорбони –
Компілятор літописів
Війни Столітньої,
Трубадур шляхів розбитих,
Драма чи то мелодрама
З трагічним початком,
З фіналом незрозумілим
Чи то з його відсутністю,
З тьмою замість завіси.
Життя – це верлібр
Поета-сухотника з Парижа дощу
Чи то скрипаля сліпого,
Що не знає нотної грамоти
І грає свої мелодії –
Свої нескінченні ноктюрни
Тільки по пам’яті ночі
(Не своєї, навіть)
(І то уривками – все уривками).
Життя – це роман
Без кінця і початку
З дірявою обкладинкою
(Миші прогризли),
У якому герої
Свої імена забувають
(А яке воно – імено моє?)
І вже ніколи не згадують,
А я мандрую з одного століття
До іншого – такого ж приблудного,
То в одному човні-тілі,
То в іншому.
А тіні навколо ті самі,
Що в часи Чорної Моровиці,
Що в часи перших птахів залізних,
Що в часи ковалів-анахоретів.
Тіні (чи то душі)
Змінюють свої тіла-шати,
Тіла-кораблі, тіла-кокони, тіла-лялечки,
І все лишаються тими самими.
Все забувають, все марнують
І гублять слова намистини
В морі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718642
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2017
«I спогади, і зблиски вечорові
Горять-тремтять на обрії палкім
Надії, що в огнистому покрові
Ховається за муром пломінким...»
(Поль Верлен)
(переклад Миколи Куліша)
У цьому місті живуть сумні трамваї,
Що вештаються вулицями без пасажирів,
Дзеленчать, горобців мавпуючи
(І то нездало),
Замість капелюхів одягають дощ,
Замість макінтошів фарбують боки вохрою,
Замість черевиків мастять колеса шміром,
Замість газет читають назви зупинок,
Замість котів бавлять дитячі ровери,
Ховаються в безліхтарну темряву,
У сутінки провулків брукованих,
Коли їм стає сумно,
І риплять ресорами – коли весело.
Як прикро, що в місті цьому
Будинки – лише бутафорія,
Церкви – лише доми пустки,
Пошта – давно зачинена,
Бо писати листи нікому –
Бо не можна в листах-папірусах
Сповідатися про сумні колії,
Якими доля по колу водить
Залізних громадян-мешканців
З одним електричним оком (для ночі),
Про журбу ліхтарів-мовчальників –
Вартових нічного відчаю.
Отак вони і катаються –
Громадяни міста несправжнього,
Городяни міста без імені,
Жителі міста залізного,
Холодного, камінного й електричного
З музиками-дзвониками.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718588
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2017
«Будь-яка плоть пісок є
І мирська вся слава,
І її вся гидота солодка.
Возлюби шлях вузький, втікай
Від загалу звичаїв...»
(Григорій Сковорода)
Стежка вузька, наче лезо –
Крізь ліс темний, як сама смерть.
Одягніть годинники
На лапу кожному зайцю,
На кігті кожному вовкулаку,
На вуха кожному песиголовцю.
Бо чим же тоді хронотоп міряти?
Не ножами ж посмугованими
(Булату дамаського візерунок).
Веду свою плоть
Стежкою вузькою, як лезо
Бритви, якою голять череп
Мисливців за вурдалаками.
Веду свою плоть
Неслухняну, як човен рибалки,
Що ловить морських окунів –
Черлених та колючих, наче слова єретиків
Століття-потворки Розколу Великого.
Петрарка – ти теж соняшник,
Геліофіт каштелянів.
Кому за мури – ховатися,
А кому лезо: йти,
А може й тікати:
Знаю кому й навіщо:
Та не скажу – не сподівайтеся,
Не заспіваю про це навіть пісеньки,
Що на кладовищі хлопчик сліпий
Мугикав собі й катеринці потрощеній.
Хтось йому до капелюха
Монету кинув –
Таки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717812
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.02.2017
«Чимало бардів марно золотить
Часів занепад!...»
(Джон Кітс)
Сонце монахом-схимником
Тиняється над іржавими дахами
(Кольору Марса – тільки темніші)
Міста пророків Судного Дня.
Хмари сірістю мурів середньовіччя
Шиють рясу чи то хітон
Цьому писарю чи то центуріону
Наших дощавих літописів
Червня.
А я теж золотар:
а ви як думали?
Час іржавий
позолотою крию-вкриваю
Дахи жерстяні
кам’яниць-склепів
На вулиці без сезону,
Де немає жодного дерева,
Де навіть жебрак-клошар
Замість солідів Веспасіана
Збирає в дірявий капелюх п’ятниць
Золоті промені Сонця:
Бо той монах теж золотар –
Томазо. Отой – Кампанелла.
Він золотив ренесанс хворий
Фальшивими монетами Міста Сонця,
Отрутою днів прийдешніх – навіщо?
А ми іржу фарбуємо:
Словами захмарними.
Іржу сього світу залізного
Доби старих цвяхів і нових ножів
Цієї епохи занепаду,
Цієї Країни Мертвих
(Барди ж бо)
(Трубадури, начебто)
(Співаки пісень темряви)
(А ви думали – мовчання)
Тільки не кажіть, що то надаремно.
Все.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717800
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.02.2017
«... І ти, сумний Перехожий,
Перехожий, що бідний так само, як я,
Іди зі мною дорогою...»
(Гійом Аполлінер)
Перехожі – всі ми перехожі
На вулицях міста життя.
Небо згасло – ліхтар цього завулку,
Цієї брудної корчми-планети.
Перехожі. Сумні перехожі.
Все так само несуть свою плоть,
Свої язичеські імена та прізвища –
Трохи іспанські, трохи дрімучі
(Лісів неіснуючих)
(Ну, зовсім трохи)
Несіть свої торби
Мимо крамниць – обабіч
Товарок з очима журби:
Вони продають компаси
Капітанам сумних анемон.
Перехожі
Заходять один за одним у дзеркало,
Забуваючи зачиняти двері –
З собою, з гуркотом,
А хтось із них боявся смерті,
А хтось здогадувався, що це вигадка,
А хтось грів душу меланхолійними спогадами
(Життя – це балада про мертве місто).
Мій морок – для серця,
Щоб легше йому стукалося-грюкалося
(Тук-тук).
Ти йдеш собі – інколи поруч.
Я казав кожному, що це місто –
Місто осені, але мені не вірили
Перехожі,
Вдягнені в макінтоші чорні,
Такі ж жебраки як і я.
І тільки темне обличчя Мадонни
Над дверима будинку
В якому ніхто не живе...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714936
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.01.2017
«... Якщо щось у мене було
Так це серце з плоті
Я приніс його на олтар
Обітницю сповнюючи
Але побачив срібло одне...»
(Гійом Аполлінер)
Тільки срібло.
І не лишень серед ночі модерну,
Всюди: серед хвиль зимового моря,
Між звуками слів,
Між літерами мертвих фоліантів:
Срібло:
Срібні хвилини, срібні години, срібні дні
Міряють срібні годинники:
Зими: дощавої, але дощ сріблом
На прозорі вікна очей січня,
Прозорим сріблом води
На метал сокири пращурів,
Якою вони рубали ліс буття свого темного.
І що в цьому срібному
Не дзвенить, не іскриться?
Хіба моє серце: з плоті гарячої,
Черленої і живої:
Пульсує разом з ритмом Галактики
Виром навколо діри чорної
Серце: червоним мішком крові.
Кину його на олтар:
Їжте – боги абеткових істин.
А навколо срібло.
Епохи мисливців темряви
(Таки за вампірами),
Епохи чорно-білої:
Таки блискучої,
Трохи важкої
І трохи продажної:
Тридцять срібляників
Хтось у калитку кинув
Юнаку бородатому кароокому.
Срібло. Одне срібло навколо...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714926
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.01.2017
«Чому ми не білі птахи
над пінними брижами моря?
Ще метеор не згас,
а нас вже полонить туга...»
(Вільям Батлер Єйтс)
Джеральду ФітцДжеральду – Ґеройду Ярла Мору, VIII графу Кілдер, некоронованому королю Ірландії. Щиро.
А я вписую літери хмар
У літопис синього неба,
Пишу про лордів гонору,
Про графів торфовища гиблого
(Гибій, писарю, гибій!),
Про горобців замку зруйнованого
(Цвірінькайте, вам то що...)
А я пишу пером крука –
Того самого, що Каханна Фіах,
Занурюючи в чорнильницю
Ірландського моря:
Тому й слова мої прозорі,
По синьому писані,
Ніхто їх не прочитає
Крім птахів легких як вітер,
І то лише лебедів – тих самих –
Золотим ланцюжком поневолених,
Яких шукав Мак Лір, але марно,
Бо все в наших літописах
Намарне,
Навіть якщо вони писані
Не на синьому небі,
А на шкірі корові білої.
А Сонце червонобоке, як і раніше, падає
У прозорість гіркосолону –
До лускатих срібляників –
Холоднокровних мовчальників,
А день, як завше, гасне –
Кельтські бо сутінки,
А бруківка з наших надгробків мощена,
А крім руїн нічого й класти до торби Часу –
Старця сивобородого
(Йому в торбу, а Землі в скриню),
Добре хоч вона не прозора,
Як би то нам по кістках ходилося-стукалося
Чи то танцювалося...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714485
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2017
«I cried when the moon
was murmuring to the birds:
Let peewit call and curlew cry where they will,
I long for your merry
and tender and pitiful words
For the roads are unending,
and there is no place to my mind.»
(William Butler Yeats)
У липні 1977 році, подорожуючи графством Кілдер – графством Кілл Дара – графством Церкви Дуба, я відвідав замок Кілкі – давній ґотичний замок рідкісної величі і якоїсь моторошної краси. Правильно називати цей замок, звісно, Кілл Кахах, а не Кілкі, але я не про це. На той час замок вже перетворили в готель – досить фешенебельний і головне романтичний. Графи гордого роду ФітцДжеральд давно вже не жили в ньому. Готель, не дивлячись на те, що розміщений був в замку неймовірної краси, мало користувався популярністю в туристів – був майже порожнім. Я зупинився в одному з номерів. Оглянувши замок, поговоривши з службовцем готелю Брінданом О’Ріганом про старовину я повернувся до себе в номер, відкрив вікно і споглядав літню ніч. Коли вже було далеко за північ і околиця занурилась у мовчання темряви, я почув тупіт копит – до замку під’їхав вершник на білому коні в довгому плащі та береті. Він залишив коня неприв’язаним блукати біля замку і прочинив ворота. Я вийшов з номеру і почав ходити коридорами замку, намагаючись перестріти цього нічного гостя. І справді – в напівтемному коридорі замку біля башти я помітив постать у старовинному камзолі та червоному плащі, накинутому на плечі і взутому в срібні черевики, які блищали і дзвеніли при кожному його кроці. Я одразу зрозумів хто це. Це був Джеральд ФітцДжеральд – ХІ граф Кілдер, якого називали «Граф-чаклун», алхімік і знавець магії, лицар і вигнанець, багач і жебрак, нащадок королів і волоцюг, той хто двічі сходив на ешафот, але вертався з нього з головою на плечах, некоронований повелитель Ірландії. Я промовив до нього ірландською: «Fáilte, Do Mhórgacht! Tá mé do aoi, tá brón orainn gur tháinig sé gan chuireadh…» («Вітаю Вас, Ваша Світлосте! Я Ваш гість, вибачаюсь, що приїхав без запрошення…») Але він навіть не озирнувся і продовжив йти коридором до сходів з тихим мелодійним дзвоном своїх срібних черевиків. Втративши будь-яку чемність я намагався його наздогнати, але він раптом зник – розтанув у повітрі. Зранку я почав розпитувати службовців, але ніхто нічого не бачив. Тільки старий ключник кинув мені: «Кажуть, буває тут таке… Через кожні сім років…» Згадавши цей випадок я уявив на мить, що він відповів би мені, якби захотів і написав на білому листку паперу таке:
«Якщо світ білий чи то посріблений,
А копита коней білих дзвінкі й важкі,
І важко думати: а може я останній –
Лицар-алхімік і граф-чарівник
І просто мрійник – невже останній?
Я шукав золота – а знайшов срібло,
Я шукав світла – а навколо темрява,
Я шукав мудрості – а знайшов забобони,
Я був графом – а став вигнанцем,
Я шукав слави – а знаходив плаху,
Я шукав Вітчизну – а знайшов Тауер,
Башту ґратовану-муровану для таких от
Шляхетних чи то гонорових – надто,
Для таких от неприкаяних-непотрібних,
Навіть для пекла зайвих. Чи то заячих.
І смерть на чужині у місті брудному-чужому,
Де навіть багно чуже, у місті патлатої королеви
І язиків злих зміїних чорнилом фарбованих.
І де вона істина? Серед літер покручених
Фоліантів старих важких і запилених?
Чи може на вістрі меча сталевого
Чи в оцих сутінках таємничих? Де вона?
А в очах людей страх – у зіницях синіх,
А в очах людей відчай – бо де вона,
Земля наша – чи там за пагорбами,
Чи тільки в жмені – і та між пальцями
Піском сухим…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710563
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2017
"Сім ароматів, сім зітхань і сім лісів.
Мій погляд був сліпий і непідвладний чарам…"
(Вільям Батлер Єйтс)
Написано в ніч на Самайн.
Тігану О’Фарреллу – щиро
Босими ногами по колючій стерні
Поля – колись охайного й ячмінного,
Потім – диких трав. Навіть не конюшинових.
Навіть не запашних. Бо які аромати падолисту,
Крім тліну? І повітря холодного і вогкого? Які?
А ми танцюємо. Серед тьми і біля вогню життя:
Такого ж жаркого, жаданого, жагучого. Жаль,
Що комусь ніч перейти не судилось. Ніч Самайну:
Самуна, Савуна, Саваня, Савіна. Чи то гейси незнані,
Чи то ніч – біловбраний павук: чорна, з тенетами,
Але вдягнена в біле – інколи, коли місяць оповні,
Чи то просто банші: приходять цю ніч звідти,
Звідки ніхто не вертався – крім них прозорих,
Ніч як поле – нескінченне, овече і самодостатнє
Для пастуха-вітрильника (теж його вітер жене),
Поле як море, поле ночі Самайну. Бубон серцем
Шаленим калатає. Бубон звучить і кличе до танцю:
Танцю останнього. Вистукують ноги по землі холоду,
По землі, що чула ще не такі стукоти – копит і чобіт,
Що носила ще й не таких танцюристів – джиґунів,
Вітрогонів меча, сновид леза ножа, зеленовбраних нас.
Нині ми між світами танцюємо. У ніч відчинених брам.
У ніч
жертвоприношень.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707998
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.12.2016
«…Ляжу
Вухом до зашморгу
До тиші припавши
Уважну послухаю
Ту землю примарну…»
(Шеймас Гіні)
Лишається
Слухати тишу
Коли все проминуло,
Коли тільки земля
Шепоче тобі
Твоє забуте ім’я.
Ми так любили
За цю землю вмирати,
Ми так любили
Оці високі шибениці,
Оці грубі зашморги,
Що так пасували нам
Замість краваток,
Ми танцювали
На цій землі
Свої божевільні танці,
Витанцьовуючи ритм
Чогось потойбічного:
Може самої смерті.
А чужинці тим часом
Нам майстрували шибениці
З наших таки ясенів,
І от все примарне:
Літописи і тіні повстанців
Давно полеглих,
Існуючих тільки в пам’яті,
Забуті звуки й пісні
Нашої таки мови – гельської,
Як примарно все
Серед трилисників конюшинових:
Навіть наша земля
Стала примарою…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707450
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.12.2016
«…На шкірі барабанів проступає кров.
В повітрі стукіт, наче в стетоскопі.»
(Шеймас Гіні)
У графстві Віклоу є замок Арклоу, що нині лежить в руїнах. Серед руїн цього замку інколи з’являється привид – малого хлопчика з барабаном. Якщо зустріти його серед глупої ночі, то він скаже що прийшов виконати свій обов’язок, який не виконав, коли він був живий. Історія цього хлопчика така. Колись давно в XV столітті в замку був англійський гарнізон. Там був хлопчик-барабанщик, який мусив стояти на чатах в башті, і якщо нападає ворог, мусив бити в баран здіймаючи алярм. Але він заснув, коли якраз на замок напав ірландський клан Мак Мурроу. Гарнізон ледве втримав замок відбиваючи несподівану атаку. Англійські вояки були дуже злі на хлопчина вартового і замурували його в стіну замку разом з барабаном. З того часу по замку блукає його привид. Особливо тоді, коли місту Арклоу загрожує небезпека. Подорожуючи по графству Віклоу в 1984 році я згадав про це і написав такі рядки:
Річка Авока водяною дорогою –
Ні, перехрестям снів:
Щоденники днів-крапок
Писані на вапнякових каменях
(О тверді сторінки,
Які важкі твої книги –
Королівство Ві Енехглайсс*,
Які важкі…)
А в стінах глухих
Чужих замків
Окупантів-ведмедів
Звучать замуровані барабани,
І хлопчик білками очей
Замість очей синіх
Ночами літніми
В душу блукальцям марноти –
Не зазирай,
Стукай алярм, стукай,
Ти так і лишився серед середньовіччя
Серед середи часу,
Серед середини острова,
Серед землі опосередкованої,
Яку назвали Землею вікінгів**,
А вона просто наша,
А вона просто Ві Енехглайсс,
Просто.
(Стукай в барабан, стукай,
Ми всі там – у середньовіччі,
Кожен із нас Дойл*** –
Хоча б на крихітку.
А ви кажете «окупанти»,
А ви кажете «заброди»,
А ви кажете «Дубгалл».
Ми просто шукаємо
Крихи своєї історії
В чужих книгах,
Серед замків чужинців.
……………………………
Ми всі тіні ночей місячних,
Як і той замурований хлопчик.
Примітки:
* - у мене був друг з клану О’Тул.
** - Назва графства Віклоу походить від слова Wykinglo – луки вікінгів.
*** - не подумайте нічого поганого. На мою думку клан Дойл дав світу чимало геніїв…
Ще примітка: Ах, Віклоу, прекрасний гірських край, Лейнстер легендами повитий…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707126
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2016
Я хочу вам розповісти про моторошний замок Арклоу, який ще називають замок Ормонд, що стоїть в графстві Віклоу біля Ірландського моря, де в солону синю воду впадає сива річка Авока.
Замок Арклоу Ормонд (англ. - Ormonde Castle, Arklow Ormonde Castle, ірл. - Caisleán na An t-Inbhear Mór) або ірландською кашлен на ан т-Інвер Мор – Замок Великого Гирла Ріки – один із замків Ірландії, розташований в графстві Віклоу. Назва Арклоу походить від давньонорвезького Arnkell-lág – лука чи лагуна Арнкелла. Замок побудований вікінгами в ІХ столітті. Біля замку відбулась одна з найбільш кровопролитних битв під час повстання за незалежність Ірландії 1798 року. Замок стоїть в гирлі річки Авока. Біля замку є старовинний кам’яний міст, що має 19 арок. Це найдовший кам’яний міст ручної роботи в Ірландії – у давнину цьому мосту взагалі не було рівних.
Ще до приходу вікінгів на цьому місці було велике укріплене поселення ірландців – рибалок і мореплавців. У давні часи ці землі належали ірландському клану Ва Фіахрах (ірл. - Ua Fiachrach), тут було ірландське королівство Ві Енехглайсс (ірл. - Ui Enechglaiss). У ІХ столітті селище захопили вікінги, побудували тут фортецю і зробили її своїм центром експансії та торгівлі. Вікінги довгий час вели важку і вперту війну з кланом Ва Фіахрах за ці землі і цю фортецю. Після битви під Клонтарфом у 1014 році замок Арклоу знову взяли під свій контроль ірландці. Замком знову заволодів клан Ва Фіахрах. У 1103 році в літописах згадується Мак Ярайнн (ірл. - Mac Iarainn) – «Син Заліза» - король Ві Енехглайсс та вождь клану Ва Фіахрах. Кажуть, що в його жилах текла кров як ірландців, так і вікінгів – небезпечна суміш для того часу, коли ще не придумали порох і все вирішував меч. У 1169 році відбулось англо-нормандське завоювання Ірландії. У 1176 році році замок захопив норманський феодал Річард де Клер, що був відомий як граф Стронбоу. Але він не довго володів замком - в тому ж році помер. Потім замок Арклоу захопив Теобальд Волтер (пом. 1205) – предок графів Ормонд та роду Батлер. Він отримав грамоту на володіння цим замком від короля Англії Джона Безземельного. Це було грубим порушенням прав спадкоємців Річарда де Клера. Графи Ормонд отримали грамоту на володіння замком Арклоу від короля Англії Генріха ІІ, якого вважали збоченцем і не безпідставно. У 1264 році монахи домініканці отримали біля замку Арклоу велику ділянку землі, яка стала називатися Абейленд. Там вони побудували абатство, яке назвали Пріорат Істинного Хреста. У 1416 році замок Арклоу захопив ірландський ватажок Мак Мурроу - король Лейнстеру. Це був славний вояка, що вмів тримати в руках меча навіть в похилому віці, коли обілила голову сивина. В ті часи люди жили або дуже мало, або дуже довго. Мак Мурроу жив дуже довго і все життя воював з англійцями. Ірландські королівства та клани знову тіснили англійців і виганяли їх зі своєї землі. У 1452 році помер IV граф Ормонд, що намагався повернути собі замок Арклоу. У 1525 році Муйріс Кавана Мак Мурроу – король Лейнстеру передав замок Арклоу своєму племіннику Пірсу Батлеру – графу Ормонд. Старі англійські колоністи змішалися з ірландцями. Перейняли їхні звичаї та мову і стали ще більшими ірландцями, ніж самі ірландці.
Під час повстання за незалежність Ірландії та громадянської війни на Британських островах Олівер Кромвель заховив замок Арклоу в 1649 році на шляху до Вексфорда. Всюди де йшло військо Кромвеля земля впивалася кров'ю донесхочу. У 1714 році Джеймс – герцог Ормонд продав замок Арклоу Джону Аллану Стіллоргану з графства Дублін. У 1750 році старша внучка Аллана – Елізабет Аллан вийшла заміж за Джона Пробі, що отримав титул пера в 1752 році як барон Карісфорт з графства Віклоу і вступив у володіння замком Арклоу.
У 1798 році спалахнуло повстання за незалежність Ірландії. 9 червня 1798 року біля замку Арклоу відбулась одна з найбільш кривавих битв цього повстання. Повстанці зітнулися з британською армією. Повстанці були розбиті, людські втрати були величезні.
Про замок Арклоу складено чимало легенд. Кажуть, що в замку Арклоу неодноразово бачили банші – потойбічну істоту в подобі жінки. Вона сиділа на камені і зачесувала довге сивее волосся і змушувала всіх дивитися на неї. Побачити банші чи почути її крик в Ірландіїї вважається дуже поганим знаком, що віщує смерть. Інколи банші відкривала приреченому всі жахливі події, які мають відбутися в світі в майбутньому.
Ще одна легенда замку Арклоу – привид барабанщика. Це маленький хлопчик з барабаном. Він з'являється в замку в говорить, що прийшов виконати роботу, яку не зміг виконати коли він був живий. Колись давно, коли замок контролював англійський гарнізон на замок напав ірландський клан Мак Мурроу. На посту стояв хлопчик барабанщик, який повинен був у випадку небезпеки подати сигнал про напад ворога, але він заснув на посту. За це він поплатився життям – англійські вояки замурували його живцем в стіну замку. З того часу привид хлопчика часто з'являється в замку Арклоу, особливо тоді, коли місту загрожує небезпека з метою вдарити на сполох.
Ще одна легенда про замок Арклоу – легенда про Камінь Бажання. У замку Арклоу є камінь. Якщо обійти навколо каменю три рази і загадати бажання і при цьому ні в якому випадку не думати про козу, то воно обов'язково збудеться. Але люди, хоч і примушують себе не думати про козу, все одно думки про козу приходять в голову і бажання не збуваються.
Біля замку Арклоу є скеля Брей, яку ще називають Скеля Закоханих. Щороку серед літа або 21 червня на цій скелі з'являється привид жінки вбитої горем. Колись ця жінка зрадила свого чоловіка і він довідашись про це звів рахунки з життям. Після цього жінка кілька днів сиділа на могилі чоловіка, а потім кинусь зі скелі в бурхливу річку.
Біля замку бачили привид леді Кетлін з Глендалох. Вона з'являлася в червоній сукні, її часто так і називали – «леді в червоні сукні». Леді Кетлін загинула колись дуже давно. Кажуть, що вона булла велика грішниця. Цей привид навіть вдалося сфотографувати в 1970-их роках.
У водах Лох-Брей у 1963 році неодноразово бачили якусь дивну істоту, що плавала там. Істота була сірого кольору, чотири метри довжиною. Голова істоти булла на довгій шиї і піднімалась на метр з води.
У 1952 році біля замку з'являвся привид собаки. Вночі жінка верталась додому і до неї підійшов великий чорний собака. Коли жінка спробувала погладити його, то її руки вільно пройшли через собаку – собака виявилась привидом.
Біля замку бачили привид жінки без голови. Колись давно ревнивий наречений підозрював наречену в зраді небезпідставно і відтяв їй голову косою. З того часу в цих місцях інколи з'являється цей моторошний привид.
Кажуть, що в крові людей, які живуть навколо замку Арклоу тече багато крові вікінгів. Найпоширеніше прізвище в околиці – Дойл, що походить від слова Дубгалл – «темний іноземець». Може тому навколо цього замку так багато привидів...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707071
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2016
«Жорстоке Щось позначить і оберне
єство краси на те, що йтиме в тань…»
(Райнер М. Рільке)*
Осінь слідами крука-нездари
На мокрій землі сподівань
Шкандибала за хвіртку холодних днів,
Блукала-блудила жінкою божевільною
У сукні подертій для вітру-коханця
(Бо така вона – осінь
Без імені, без бажань-гирьок:
А на терезах все, навіть спогади),
Але йшло Щось, гупало-тупало
У темряві кроками важкості**,
Ступаючи шкірястими стовпами-ножиськами
На листя опале жовте
(Жовтіє все),
І мало не все стало тліном –
Навіть хвилини-монетки торжища:
Полічені, позбирані, погублені, позначені:
Мало не все
Обернулось у тлін:
Сірий, як сама буденність.
Трохи тліну – на горище,
Трохи длані – в пивниці,
Трохи Ніщо – жебракам в капелюхи,
Трохи ночі – в торбу безхатькам,
Трохи заліза – в кишені потопельникам,
Трохи глузду – капітану «Титаніка»,
Трохи щастя – самогубцям,
Трохи чорнила – мені***.
Щось: розмовляю з ним і тішуся:
Не до мене воно прийшло, а до осені,
Все стане тліном, але не сьогодні****,
Я старий, а світ ще старіший,
А хтось зістарівся ще в утробі матері,
А хтось живе на Місяці –
В кратерах його колодязях.
Тільки не Щось – не воно…
Примітки:
* - Переклад Мойсея Фішбейна
** - Ноги його нагадують плоскоступи слона.
*** - Та не треба мені того чорнила… І так вірші напишу – гілкою на снігу.
**** - А може і сьогодні. Тільки не кажіть, що я вас лякаю…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2016
«Невчасне й недоречне глоду світло
Горить зимою в у колючих хащах…»
(Шеймас Гіні)
Наші нетрі колючі, а світло невчасне,
Коли над затоками тихої радості
гусне імла,
Ми такі недоречні, ми такі несучасні
Капітани зелених вітрил
Шхуни старої «Життя».
Наш вінок – то не плетиво
Листя зеленого дуба,
І не з квітів весняних
Його нам Плеяди плели:
Трохи глоду – колючого древа друїдів
Нам на чоло – за труди.
І куди нас носило
Вітрами ірландського моря,
І для чого блукальцями
Човен вели у пітьмі?
Це чорнило ночей
І безодня озер Голуей:
Цим чорнилом пишу
Я на квітах зимового глоду
Одкровення невчасне своє,
І як завше лечу
В снах пташиних своїх
За сліпий виднокрай,
Над болотами Ольстера,
Над зруйнованим замком О’Нілів,
Все туди,
Де смерть нам борги віддає.
Нам даровано кожного дива по три:
Три листки конюшини,
Три стебла очерету,
Три чорних вівці,
І три краплі у келих
Прадавнього трунку,
Пий, земляче, бо кулі так само
На тебе залишено три.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2016
«Давній народ ми, веселий народ
Давній народ:
Тисячоліттям, тисячоліттям
Ми втратили лік»
(Вільям Батлер Єйтс)
Місто, в якому поселилося сонце
І фарбувало кожну чуприну
Хлопчика-шибайголови
І дівчиська замріяного
В кольори помаранчів стиглих,
В кольори сонячних зайчиків.
Місто, в якому
Все так поцятковано
Веснянками і днями світлими
(хоча була й темрява
І то не десь, а навколо),
Але в місті рудих чуприн
Завжди було сонячно
(Може тому що музика,
А може тому що душі
Завжди були сонячні –
В місті рудих чуприн
На оцьому зеленому острові),
А ви ще питаєте,
Чому ми на День святого Патріка
Вдягаємо капелюхи зелені
І фарбуємо свої руді чуби
Чорнилом зеленим –
Кольором трави і пагорбів.
Може тому що у нас надто сонячно,
Може тому що нам надто весело,
Завжди коли грає скрипка…
Серед вулиць шевців і мулярів,
Серед вулиць каменярів вільних,
Серед димарів до торфу звиклих,
Ми будуємо своє місто
Із сонячних зайчиків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699805
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.11.2016
«Шурхіт ірландського часу, що жене вітер по
Залізничній колії до кинутого депо,
Шурхіт мертвого полину, що випередив осінь,
Сірий язик води біля цегляних ясен…»
(Джозеф Брод)
Ірландський час шарудить
Шкутильганням старого колієра,
Що пом’ятий картуз натягує
На самі вуха втомлені від свистків,
І слухає як гомонять потяги
Мостами залізними,
Що висять коромислами
Над гленами та затоками,
Озерами та потоками
Форелі плямистої.
Ірландський час шарудить сторінками
Книг пожовклих погризених мишами
(А я думав переступити межу –
А там темрява,
А там тиша,
А там мовчання
Одвічне).
Ірландський час шарудить листям
Старих крислатих ясенів,
Що падолистові й голі:
Шати зірвано,
Розірвано і розкидано:
Тільки шурхіт
Бруківками бездвірниковими –
Вулицями старих міст,
Які й самі забули
(Чи то себе заколисали),
Коли там поселилися
Перші їх волоцюги-мешканці
(Тут і там. І ніде.)
Ірландський час костуром стукає,
Коли годинники всі поламані,
Коли маятники всі гирями
Виснуть у прірву Ніщо
(Історія
Наша чи то чужинська,
Чи то камінна,
Чи то вересова),
А я питаю де і навіщо,
А я читаю псалми серед мурів
Церкви давно зруйнованої:
Читаю співаючи:
Ірландський час.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699781
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2016
«Від смертних думок зайцем чи мишею,
Що біжить жнивом перед серпами,
Щоб залягти в бороні останній…»
(Вільям Батлер Єйтс)
Шемасу Гіні – щиро.
Зелена троянда
Цвіте в човні рибалок,
Що пливуть ловити вугрів
Хитавицею холодних хвиль
Прямісінько в Антрім –
Там де руїни Дун Лібсе.
Зелена троянда
Розцвітає щоночі,
А в ніч на Самайн пишно,
І пахне вона особливо
В ніч на Самайн – ніч одкровень
І дверей – у незнане прийдешнє.
Зелена троянда
Серед стерні голого поля
Біля селян втомлених і розхристатих,
Що тішаться доброму урожаю
Ячменю,
Горді, як ця земля.
Зелена троянда
Цвіте на дереві,
Що стало каменем
У глибинах озера Лох-Ней,
Яке витягли необачні озерники
Чи то фейрі-водяники.
Зелена троянда
На столі дерев’яному
Хати, де грає старий шанахі
На скрипці свою одвічну мелодію
Роси туману,
І пахне старезним віскі.
Зелена троянда
У кошиках копачів глини –
Синьої ірландської глини,
З якої зліплять глеки і чаші
Руки пошерхлі.
Зелена троянда
Цвіте на болоті – на торфовищі,
Де заступ ріже землю як масло,
Де сховок нетлінним
Лежатиме тисячу літ.
Зелена троянда
Цвіте на каменях диких
Руїн кляштору
Серед хрестів кам’яних,
Де писали колись літописи
Королів Коннахту.
Зелена троянда
На свіжотесаних дошках
Останньої хати
Мого друга старого.
І сальва,
І «Erinn go bragh».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697448
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.10.2016
«На клич меча вставали серед тьми
Всі, хто ще міг в бою стояти.
Вінець свободи здобували ми,
Вітчизни діти і солдати.»
(Шандор Петефі)
Пам’яті полеглих за свободу
На вулицях Будапешта у 1956 році
День, коли дозрівали плоди,
Осінь, коли небо було холодним,
Осінь торкалось обличчя:
Мого і людей на вулицях Будапешта:
Якщо терпіти несила: кров на бруківку
І душі в небо. (А над містом сутінки шовку)
А до землі виснуть яблука –
Вибухне моє серце: я нині повстанець,
А серце моє не з воску,
І навіть не кришталеве,
Серце моє гаряче: таке людське і живе
Віддам тобі – Вітчизно,
Віддам тобі – Свободо,
Пройдуть холоди й дощі,
І змиють кров з бруківок
І брудні сліди окупантів,
І може лишиться пам’ять
Про нас, що лягли на бруківку,
Що пішли під кулі і танки,
А вітер що так холонув
На хвилях плинних Дунаю,
Що так свистав у руїнах
Мого чарівного міста,
Він прилетить знову
Торкнутися стиглих яблук
Осені Будапешта.
Хотіла моя пісня
Ввібрати щедрість осінню,
Але в мою пісню
Ввірвався гуркіт танків
І чоботи окупантів
Гупали моїм містом
За яке ми вмирали…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696949
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2016
«Тихий посвист, вечірня заграва
Паленої соломи на зчорнілій стерні.
Не на одну крівлю було б. Освіжливе
Варварсько-червоне спалення...»
(Шеймас Гіні)
Мені давно хотілося розповісти про свою подорож у липні 1973 року в селище Беннхар (що мовою сасанех називають Бангор Ерріс). Це селище розкинулось собі сонно на землях Кінтейн, що в баронстві Ерріс, графство Мейо. Саме ж графство Мейо я відвідував неодноразово – краса цієї землі – «Рівнини тисової» мене завжди зачаровувала. Крім того – ці місця належать до Гелтахт – районів Ірландії, де місцеве населення розмовляє ірландською мовою. Ще й коннахтським діалектом – діалектом мого дитинства, діалектом бабусі, її казок і пісень. У селище Беннхар мене завіз старий хороший знайомий Девід О’Галлагер – великий знавець морського рибальства та спеціаліст по веслоногим ракоподібним (Copepoda). Я його за звичкою називав не Девід, а Девін. Хоча він зовсім не рогатий. Він сам теж родом із цих країв – в Мейо це прізвище дуже поширене, є селища, де кожен якщо не О’Галлагер, то Мерфі. Девід запевняв, що біля селища Беннхар є багато цікавого для мене: на пагорбах серед вересової пустки є дольмени, менгіри, камені з огамічними написами. Про такі артефакти ірланської старовини в тих місцях я не чув, тому вирішив поїхати і пошукати. Крім того Девід запевняв, що живее там один його знайомий – Бран Шіхан, що знає купу легенд про ті місця і то ірландською мовою.
Їхали ми туди на машині – на страрому потріпаному лендровері. Я думав, що він розвалиться по дорозі, але шляхи Мейо він витримав успішно: камінна дорога, як виявилось, буває не тільки в Дублін, але і в Беннхар. Девід-Девін прихопив з собою вудочки (ні не вудочки – вудилища, певно хотів ловити акул) і казав, що біля селища Беннхар є чудові місця для рибалки. У нього одне в голові.
Бран виявився досить замкнутою людиною і розкрутити його на відверту розмову (а любителі фольклору збирають свої перлини тільки під час відвертих розмов) ніяк не вдавалось. Жив він у досить цікавій та естетичній хатинці, що складена з дикого каменю і була вкрита черепицею. А ще в хатинці булла хороша ірландська пічка. Хоча стояло літо, і всі чесноти цієї пічки я оцінити не зміг. Але картопля - добра ірландська картопля з баранячими ребрами на цій пічці дійшла до кондиції як належно. У Брана знайшлась в комірчини щей плящина старезного і терпкого ірландського віскі «Тірконнелл» - мого улюбленого сорту віскі, що ледь-ледь пахне горілим торфом і якимось потойбічними фруктами. Та щей випуску 1927 року! Коротше, вечір вдався на славу. Наприкінці оцих поседеньок Девін трохи побринькав на банджо, а Бран затягнув старовинну ірландську пісню, яку я ніколи раніше не чув і чемно записав. Перекласти цю пісню тяжко, але приблизно слова там такі:
«Кожна хвиля горою –
Синьою солоною горою
Несе дерев'яну хату
З дірявими крилами-вітрилами:
Хату леді з рудим волоссям –
Леді Грайнне Ні Майлле
Від замку Курки до замку Гавт,
Від Каменів Зневіри
На острівці озерному Безнадії,
До замку відкритих воріт,
Де завжди чекає обід
На леді Грайнне Ні Майлле,
На її веселу ватагу
Клану О'Майлле -
Клану блискучих мечів
І рудих чубів – клану О'Майлле…»
Коли вже зовсім стало потемки, зашла сусідка – Кейлі Доннеллі і принесла свіжого хліба, спеченного в домашній печі. Девід ще заспівав під звуки банджо «Брудне старе місто», «Моллі Меллоун», «Віскі в келиху» і ми зібралися спати. Бо вранці Девід планував їхати рибалити, а я бродити тутешніми пагорбами. Дізнавшись про мої плани, Бран насупився і сказав, що на цих пагорбах нічого цікавого немає. Ні для мене, ні взагалі. Але якщо я дуже вже хочу, то можу собі поблукати. Але він не радить, і то категорично на радить йти на пагорб Білої Вівці - Слеве Каорі Бан: «Погане це місце, всі місцеві оминать його… Не треба туди ходити…» «Але я приїхав саме для того, щоб ходити туди, куди не треба ходити… Крім того мені то можна…» «Все одно, туди не треба ходити! Проте – як соббі хочете. Моя справа – попередити…»
Зранку Девід завів машину і поїхав до моря рибалити (погода вдалася), я повісивши на плечі торбу з термосом та бутербродами, теж зібрався в дорогу. Бран тільки зітхнув і знизив плечима – у кожного свій шлях.
Прогулянка почалась в мене просто чудово: я піднявся на пагорби, день був на диво світлий і прозорий, з моря долітав легесенький бриз, високим синім небом пливли легенькі білі хмаринки, пахло літом, травою, звіробоєм і королицею (люблю дні коли на пагорбах цвіте королиця). Пагорб Слеве Каорі Бан виявився на вершині плоский – нагадував плато. Дерев там не було взагалі, вряди коди серед низької трави траплялися камені, але явно лежали вони природньо, ніхто їх не громадив. І сумнівно, що тут колись дольмени були. Лише один камінь у мене викликав зацікавлення. Довгий, витягнутий, десь футів дванадцять довжиною і п'ять шириною. Можливо, колись він і стояв сторчма і був менгіром, а потім був звалений місцевим пастором «яко язичеський кумир», хоча в Ірландії отакен неподобство бувало зрідка.
Я вже думав йти далі – спуститися до видолинку, де жебонів струмок і йти до іншого пагорба – сусіднього. Мені він здавався з далеку перспективним. Але раптом я почув позаду легке тупотіння ніг. Я обернувся і побачив величезного чорного кудлатого пса, що біг мені навздогін. Причому секунду назад я обертався – ніякого пса не було. Дерев там не було, рівчаків чи заглибин теж, трава низька, таке було враження, що пес взявся нізвідки. Я спокійно подивився на пса, кудлатий почав бігати навколо мене, зазирати мені в очі, ніби щось випрошуючи. Я віддав йому свій останній будерброд з дубнінською ковбаскою. Пес залюбки з'їв мій гостинець, позіхнув і сів собі на траві. Я йшов собі мимо, задумавшись про своє, і коли проходив мимо пса, який явно був налаштований дружелюбно і просив ще, я машинально рукою хотів погладити по його шерсті. Але моя рука вільно прошла крізь пса. Я не відчув нічого крім порожнечі. Пес раптом підстрибнув, почав знову бігати навколо мене, а потім всівся прямо в мене на дорозі. І подивився на мене поглядом в якому мені прочиталось: «А чи підійдеш ти до мене? А чи не боїшся ти мене?» Я наближався до пса і раптом він зник – хоча я не відводив від нього полляду. Був і раптом зник. Навіть не розчинився в повітрі. Щез. Тоді я зрозумів, що це був не пес. Це був Пак. Пак часто з'являється людям в образі різних тварин. А особливо часто в образі великого чорного пса. Про тутешнього Пака – Пака графства Мейо, я вже трохи чув, що він особливо непередбачуваний і небезпечний. В роздумах про Пака і про старі легенди і казки я йшов собі далі – під ногами шурхотіла трава, співали жайвори.
Раптом спів пташок почав лунати все тихіше і тихіше, вітерець теж затих, ніби завмер. Попереду я побачив людські постаті. Їх було дев'ять – я добре всиг їх роздивитися. Вони стояли серед трави утворюючи коло. Всі вони були вдягнені в чорне. На плечах були довгі чорні плащі, на головах каптурі, що закривали обличчя, які були повернені до центра кола. Голови були їх схилені, а в центрі кола діаметром десь біля тридцяти футів на землі лежав якийсь предмет, накритий зверху чорною матерією. Коли я підійшов трохи ближче, то зрозумів, що це труна. Зверху на труні лежала скрипка. Чим ближче я підходив, тим ясніше розумів, що в цих постатях щось те так. Висотою всі вони були біля шести футів – люди бувають такі високі, але потім я зрозумів – вони стоять по коліна в землі. Причому не було видно ніяких ям чи наглиблень. Просто вони стояли по коліна в землі, як стоять інколи люди по коліна в воді. Чорні плащі, що спадали з їхніх плечей не стелились по землі, а йшли якось в землю, ніби тканина була вкопана, але в землю вони йшли прямо в траву, яка не булла ніде не притоптана ні прим'ята. Я підходив все ближче і ближче і думав: а що я скажу їм, коли підійду впритул? Чи нічого не казатиму, якщо вони самі не заговорять і теж мовчки буду стояти біля них десятим монахом і теж мовчки буду дивитися на труну і скрипку? І доки доведеться ось так мені мовчки з ними стояти? Доки не довершиться Час? Коли я підійшов зовсім близько – все зникло – і постаті, і труна і скрипка. Як і раніше світило сонечко і співали жайвори. Я йшов далі і думав: щоб це означало? На місці де стояли ці дивні люди я помітив великий білий круглий камінь. Поверхня його мені здалася схожою на овечу шерсть. Я сів біля каменю і поглапдив його рукою. Він був теплий, навіть гарячий. Я сидів і думав про великих королей минулого – королів Коннахту, що панували над цими горами і теж слухали літньої днини вітер та жайворів. Мені здалося тоді, що вітер співає мені якусь тужливу пісню…
Потім я встав і пішов далі. Стало якось тужливо і ностальгічно. Коли я озирнувася назад, то помітив знову ці девять постетей, що стояли колом навколо труни і скрипки, алев же зовсім в іншому місці – десь ярдів за сорок від попереднього. Я пішов собі далі і до самого вечора блукав пагорбами. Вряди-годи зустрічав овець, корів і пастухів. Корови були переважно рогаті рудої масті, а вівці волохаті, нестрижені. Ввечері я повернувся додому, до хати. Господар запитально подивися на мене. Я чесно розповів йому про свою пригоду. Господар глибоко зітхнув, потім набив трубку листками тютюну, сів до столу. І випускаючи кільця диму промовив: «Тобі пощастило, Шоне. Переважно такі зустрічі закінчуються погано. Ти міг повернутися в цю хату не сьогодні, а через десять років. І думати, що блукав ти всього кілька годин. Такі історії вже траплялися в нашому селищі… З Дорані Фланаганом – у 1947. Повернувся додому у 1958 такий же молодий і дивувався чому всі так зістарілися. А хто це був? Не знаю. Пес – це, звісно, Пак. Більше нікому. А ті дев'ятеро… Не знаю, не знаю… Ходили чутки, що на горі Слеве Каорі Бан колись поховали самого Рафтері. Того самого, що потім після смерті і поховання бачили його кілька разів в різних селищах Ірландії… І грав він на скрипці. Славний він був шанахі. Догого б я заплатив, щоб почути його музику...»
Наступного дня Девід повіз мене дорогами Мейо назад – на схід, в Ленстер. А я все думав дорогою: хто вони – ці постаті…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2016
«Я не здатний жити в інших широтах
Я нанизаний на холод, як гусак на рожен…»
(Йосип Бродський)
А я теж не здатний
Жити в інших широтах:
Сонячних і гарячих.
Туман і мокряк ірландський
Так в’їлися в моє тіло,
Що сам я став білим
Від бороди до глибин душі,
До її найзаплутаніших лабіринтів
З вапняку – біломурованих.
Я так звик:
Якщо море – то конче холодне,
Якщо берег – то конче вітряний,
Якщо вересень – то конче пустка
Вересова – а під ногами торфовище,
А під торфовищем сплять королі,
А дощ з неба завісою,
А роса сріблястим намистом
Холодним, як вістря стріл,
Якщо вітер – то конче колючий
І все в обличчя зоране зорями,
Холодними, як все тут
На острові зеленому озерному.
Якщо жовтень – то конче туман
Там, між листям кленів,
Там, за доторком до кори явора,
Там за пальцями ясена.
Там.
Де море гойдає човен,
Де хочеться в кам’яну хату
До жаркої ірландської пічки,
Де запах картоплі печеної
І кожен кухоль з дерева різаний
Пахне старезним віскі.
Там – де холодно.
Там – де осінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695330
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2016
«…Зорі
Наче розбитий термометр:
Кожний квадратний метр
Ночі ними засіяний…»
(Йосип Бродський)
Розбитим термометром зір
Я міряю температуру
Цього хворого Всесвіту.
Боюсь подивитись навіть
На цифри готичні приладу:
Раптом переконаюсь,
Що температура сього Всесвіту
Як у мерця.
Хоча десь,
Хоча десь за хмарами туманностей
Сказав мені вголос:
«Докторе!
Не поспішайте діагноз ставити.
Всесвіт живий.
Він навіть не хворий.
Ви лише зазирнули в шпаринку,
Лише побачили обрізані нігті,
А думаєте, що обстежили пацієнта.
Лишіть собі свої цидулки,
Свої прагматичні клізми.
І не треба мене називати «Старим»*
За давнім ірландським звичаєм.
Ви любите розглядати
Одну з моїх іграшок:
Гарну Ви придумали назву:
Всесвіт.
Є в цьому слові щось біле,
Щось від друїдів:
Цих диваків у ліс закоханих ,
Цих збирачів каменів,
Які інколи розмовляють,
А інколи вершать – долю,
Цих ловеласів потойбічного,
Цих біло-вбрано-здивованих.
Отож не журіться, докторе,
Напишіть краще в оцій
Історії хвороби:
Все тимчасове…»
Примітка:
У нас в Ірландії його ім’я теж не прийнято вимовляти намарно. Називають його легким натяком, наприклад Старий. Він не ображається…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695306
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2016
« І все таки і в мене були сни
Про тих істот, що щасливіші смертних…»
(Вільям Батлер Єйтс)
Шеймасу Гіні. Щиро.
Час рахувати вальдшнепів,
Час рахувати кожен шматок торфу
Між двома світанками і
Двома спалахами вогню
У цегляній пічці з високим комином,
Доки не почалось полювання,
Доки лисиць хвости пухнасті
Червоніють, як листя кленів,
А кулі – гирьками у долонях
Вагітніють смертю банальною
(Як на шальках терезів
Важчає завтрашній день
Мірою і динаріями
У руці чорного вершника)
Серед мурів замку Мечів
Пейлу блідого:
Кожному есквайру могилу,
Кожному графу склеп,
Кожному віконту дідизни шмат
Від нього – від Олівера.
Серед мурів замку Мечів –
Вотчини давно мертвого архієпископа,
Схопленого інквізицією,
Так само незатишно копачам картоплі,
Як незатишно квакам зеленим
(Не квакерам, ні, вони не тутешні)
У шлунку білої чаплі,
Що летить над озерами
Прудкої форелі червоних плям.
Добраніч, Шеймасе!
Добра безсонна ірландська ніч,
Ти як завше, ти знову занурюєш
У чорнильницю днів і ночей
Рушницю пера.
Птахи перелітні літер
Знову рядками на полі паперу
Білому,
Як сніги сорок дев’ятого року
(Сторінки-торфовища).
Гаряче
Від слів твоїх повітряних-вітряних,
Як жарко від печі старої хатинки,
Що стоїть серед пустищ
Ірландії.
Шеймасе! Ти пишеш рядки восени:
Вічної осені ночі й дощів: таки нашої.
Серед ночі будь-який вірш
Стає невловимим на дотик
І в темряві тане.
Для тебе пітьма домівка,
Свічка – сестра. Але де там. Але годі:
Таки сунуть мішки пацюками
І покидьки Кромвеля синьобороді
Таки тут – за вікном. Бо більше їм ніде
Пантрувати за нами.
Налий мені чаю. Терпкого ірландського чаю.
Кинь туди жменю суниць:
Сухих, запашних і п’янких:
Збираних на болотах –
На тих самих де банші кричать,
На тих самих – вальдшнепових.
Шеймасе! Наша писемність
Є лише квола спроба
Не розчинитись в безодні
Ночі. У нашій ірландській глині
Надто багато нарито, накопано
І закопано, сховано
Чи то кістяків королів чи нас самих.
Шеймасе…
А там на болотах
Жінка блукає в зеленому платті.
Блукає, блукає, блукає…
Шеймасе! Ми напишем про це…
1988
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694237
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2016
«Крізь гілки берези –
розрослися за двадцять літ –
Дивлюсь на море
Ірландське з вікна хатинки…»
(Шеймус Гіні)
Джозефу Броду. Щиро.
Пам’ятаєш, Джозефе,
Як ловили ми хвіст кентавра
В лагуні брудній Венеції масок?
Пам’ятаєш, Джозефе,
Холодний вітер Гіпербореї,
Не блаженної – злої,
З деревами, з яких вміють тесати хрести
(Тільки хрести)
Люди з чорними тінями?
І море – тему для афіш-есеїв
І місце почвар?
І книгу товсту слів пошматованих
Мови сасанех,
І мушлі, позбирані для віршів
Мішками
Не на цьому березі, а на химерному -
Тріасовому і
Ти говорив, що час це холод,
Не знаю чому,
Без пошани
Ти мислив про Час і про вічність,
Зневажав басилевсів
І писав, що холод поцінований простором.
Тобі снилися сни про зиму й мороз,
І смак журавлини не остогид:
Тільки не нашої,
Не журавлів,
Не ірландської.
Джозефе!
Ти хотів, щоби тіло твоє – одяг цей
Поховали в прозорості.
Джозефе…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692130
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2016
«Джозефе, ти пам’ятаєш сей ритм?
Оден – твій улюблений брит
Плівся під тупіт таких же ніг
Проводжаючи Єйтса в гріб.»
(Шеймус Гіні)
В Ірландії, не так далеко від Дубліна стоять руїни одного замку. Про нього, на відміну від інших замків Ірландії нічого не відомо – ні хто його збудував, ні коли. Здогадуються тільки, що його будували з каменів давньої язичеської святині Беарна Дерг. Будували його англійські завойовники на землях ірландського клану Мік Тайл. Будували для захисту англійської колонії Пейл від «диких ірландців» - так нас називали оті сасанех. Хто володів тим замком в середні віки – так і лишилося загадкою. Відомо тільки, що в руїнах цього замку ховався у 1690 році король Джеймс ІІ після поразки на річці Бойн, яка стала не тільки його поразкою, але і катастрофою для всіх ірландців. Потім Джеймс ІІ втік звідси до Франції. Нині замок лежить в повних руїнах. Місцеві жителі його обминають і не радять нікому туди ходити. Кажуть, що це замок Пака – загадкової потойбічної істоти, що нібито живе в цьому замку незримим. Зайти туди можна тільки тоді, коли цього захоче сам Пак. Якщо Пак не захоче візиту, то зайти туди можна маючи накреслений таємний знак. Біля замку є незримі ворота, які стереже Пак і пасеться на луці його незрима худоба. Пак жорстокий і підступний. Він може схопити людини і занести далеко – на якісь полота або скелі, або взагалі в потойбічний світ. Він любить жорстоко посміятися над людьми, інколи дарує їм такі подарунки, що приносять оточуючим нещастя. Біля цього замку часто пропадають люди – і це задокументовано. Так у 1867 році біля замку зникла Елеонора Шеррард – дочка місцевого англійця, яка гуляла собі біля замку і збирала квіти. Поліція шукала її, але марно. Останній, хто її бачив – це місцевий листоноша, який повідомив, що вона наблизилась до замку Пака. Доля її досі лишається невідомою. Згадавши про цей замок я написав таке:
Не лишаю слідів,
Коли йду з темряви в темряву
У володіння цього волохатого.
А на болотах Ірландії крик
Журавлів і того кулика біснуватого,
В якого тричі стріляли мисливці –
І все невлучно, все коло серця, коло душі,
І все кулями з чорної криці – залізними,
І все в душу.
А над болотами-моховищами
Крила – птахів, що летять у ніщо
І з собою не кличуть,
А на торфовищі-сумовищі журавлина:
Для журавлів, але тих, що вже відлетіли
І не вернуться в пустку страшну,
Яку ти - сивочолий книжник
Чомусь називаєш Вітчизною.
Колись це мурували чужинці –
Проти нас – «дикунів» рудочубих,
Тепер живе Пак –
Той що дарує волинки злі,
Що грають мелодії смерті.
Той, що заносить тіло на місяць,
А душу у пустище – де блукати одвічно
Судилось.
Я би сказав йому,
Пояснив би, що то все намарно,
Безглуздо, як і все на землі оцій,
Якби цей волохатець-дивак
Не ховався від мене
У своє потойбіччя незриме:
Від мене – відлюдника,
Що свої чорні книги гортає
Вечорами ірландськими темними
Біля свічки, що блимає оком
Жовтим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691924
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2016
«Народилась жахлива краса!»
(Вільям Батлер Єйтс)
У 1986 – 1989 роках я часто відвідував замок Кастлкнок, що й досі лежить в повних руїнах всіма забутий. А стільки пам’ятають його стіни, нині повиті плющем забуття… Я все хотів добитися реставрації замку Кастлкнок, але всі мої зусилля були марними. Колись під час громадянської війни на Британських островах – так званої «Війни Трьох Королівств» замком Кастлкнок володіла родина Лейсі. У 1641 році почалося ірландське повстання за незалежність. Ірландці-католики-роялісти почали воювати з англійцями-протестантами-республіканцями. Над баштами замку Кастлкнок підняли прапор Ірландської конфедерації. Гарнізон захисників замку Кастлкнок становив 50 ірландських добровольців – переважно з кланів О’Тул та О’Брінн. Командувала гарнізоном леді Лейсі. Її чоловік – лорд Лейсі в цей час воював в лавах ірландської армії далеко від замку. З Дубліна вирушила в похід англійська протестантська армія під командою генерала Монка, що нараховувала 4000 багнетів, 500 шабель і десяток гармат. Армія прямувала в графство Міт. Але по дорозі в неї були замки, зайняті ірландцями, які англійці не могли лишити в своєму тилу. Почався штурм замку Кастлкнок. Захисники замку відбивали атаку за атакою, замок постійно обстрілювала артилерія. Коли стало зрозуміло, що замок втримати не вдасться, леді Лейсі підпалила замок, щоб він не дістався ворогу, взяла в руки меч і промовила своєму загону повстанців: «Солдати! Не чекайте милості від ворогів наших, бийтесь до смерті за Вітчизну, віру і нашого Спасителя! За мною, на смерть!» І повела воїнів в останню безнадійну атаку. Майже всі вони загинули в бою, в полон потрапили тільки кілька поранених. Англійці повісили полонених на стінах замку, який вони так запекло і віддано захищали. Після боїв під замком Кастлкнок англійська армія змушена була повернутися назад до Дубліна за підкріпленням і амуніцією. Згадавши всі ці події я написав такі рядки:
Століття-судома висить в зеніті
Сонцем-калікою. А ми
Все, що загублено, все, що втрачено,
Все, що в нас вкрадено
Намагались вернути крицею,
Вчепившись за мертві камені
Старих і сліпих замків
Громаджених
З каменів цієї землі – важких і білих
Наче кавалки хмар сновиди неба.
Вони не зникнуть, вони не розтануть,
Як тане цукор в горнятках нащадків –
Тихих любителів чаю.
Вони будуть волати
В простір майбутнього
Про правду і справедливість.
Навіть коли втопляться
В глибинах землі-ненажери,
Що звикла ставати безоднею
Наших могил-острівців,
Навіть тоді з-під торфу
Камені зниклих замків
Будуть гудіти дзвонами
Потойбічного храму незримого
Про наш останній псалом
Ірландський.
Вони просто стискали
Важкі крем’яні кріси,
Вони просто вмирали
За віру і за Вітчизну,
Їм просто здалося на мить,
Що ця тендітна леді
В платті зеленому,
Що дзвінким голосом віри
Кликала нас на смерть,
Що підняла правицею меч,
Давній, блискучий,
Що ця тендітна леді –
Це сама Ірландія…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2016
«May not lie on the breast nor his lips on the hair
Of the woman that he loves, until he dies.
O beast of the wilderness, bird of the air,
Must I endure your amorous cries?»
(William Butler Yeats)
У січні 1989 року я відвідав замок Кастлкнок, що недалеко від Дубліна. Погода стояла сира і пронизлива, руїни замку оповив туман, часом налітав холодний вітер. Проте недалеко від замку в полі я помітив вогонь. Це місцеві селяни збиралися згідно давнього звичаю вшанувати леді Евлін О’Брінн. Я посидів з ними біля вогню, послухав розповіді старих людей про клан О’Брінн, що колись панував у цих землях, про сумну історію леді Евлін та поспівав разом з ними старих ірландських пісень. Розмова точилась англійською, звісно. І пісні так само лунали мовою чужинців. Нащадки колись гордих і незламних кланів О’Тул та О’Брінн забули ірландські мову давно. І навіть старожили не пам’ятають коли. Погрівшись біля вогню, я знову пішов до руїн, які так багато пам’ятають. І раптом помітив серед туману каменів жіночу постать у білій сорочці з льону. Вона йшла босоніж по холодній землі зі свічкою в руках, яка чомусь не гасла, не дивлячись на пориви вітру і співала ірландською мовою:
«Мій дух не знає спокою,
Ось я блукаю щороку
Навколо цього сумного замку,
Це покута моя сумна,
Але незабаром я спочину,
Розчинюсь в радості незримого.»
Я покликав дівчину: «Леді Евлін!» Але вона раптом зникла, ніби розчинившись в тумані. Я зажурений побрів полями до дороги щоб повернутись назад в Дублін до жаркого вогню мого каміну і згадував сумну історію, що трапилась біля цього замку. Колись, у XVI столітті володарем замку Кастлкнок був Х’ю Тіррел – останній шляхтич, що носив це ім’я, нащадок англо-норманських завойовників Ірландії. Він поїхав у мандри, а замком заволодів його брат Роджер Тіррел, що перетворив замок Кастлкнок в кубло розбійників і почав грабувати місцеве населення. Недалеко від замку були володіння ірландського клану О’Брінн, що так і не був підкорений Англією і був незалежним ірландським королівством. Дочку вождя клану звали Евлін О’Брінн. Серед ночі Роджер Тіррел напав на замок клану О’Брінн. Щоб не потрапити в полон Евлін перерізала собі горло. Цей факт викликав обурення в Ірландії. У цей час королівським притулком і шпиталем Кілмайнгам володіли лицарі ордену Святого Іоанна. Лицарі вирішили, що цей злочин не повинен пройти безкарно. Вони обложили замок Кастлкнок. Роджер Тіррел зробив вилазку з замку і почав битву у відкритому полі і був убитий. Ірландці довго тужили за дочкою вождя клану О’Брінн Евлін. У давні часи вважалося, що самогубство тяжкий гріх, і люди які вчинили самогубство не можуть потрапити до раю. Тому дух леді Евлін О’Брінн досі блукає зимовими вечорами навколо замку Кастлкнок. І згадуючи про той зимовий вечір я написав таке:
Леді туману
Блукає у пошукав вічного спокою,
Леді зимового вітру
І дощу холодних ірландських сутінків –
Леді Евлін О’Брінн –
Холодна тінь холодного замку
Погрійтесь біля вогню нашого
Вогню гелів,
Що палять свої ватри-світильники
Століттями –
Цими ночами темними і зимовими
Чи то на щось сподіваючись,
Чи то просто згадуючи
Як можна будувати собі житло не з каменю,
А просто з туману,
І жити в цьому білому домі
Чи то бути, чи то плаваючи
У ріці часу: потоці, річищі,
Що як вир нас тягне засмоктує,
Нагадує: «Ви жили».
Запаліть хоча б одне вогнище
У цьому домі холодному,
У цьому домі туману,
Що зветься Ірландія,
Зігрійте хоча б одну душу,
З тих неполічених, незліченних
Забутих, незвіданих,
Що блукають стежками мороку
Нашого сумного острова…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690888
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2016
«…Та тінь росте, допоки розмовляю
Леваду заповітну поховала в тьмі…»
(Франческо Петрарка)
26 червня 1992 року під час подорожі графством Антрім я відвідав замок Галгорм і з люб’язного дозволу його власника – Крістофера Брука заночував там. Замок був у ті дні пустельний, господарі були у від’їзді по справах, в замку було крім мене тільки двоє чоловік прислуги, що спали на першому поверсі. Серед ночі я почув саме те, що очікував – кроки в коридорі. Я відчинив двері і голосно гукнув: «Докторе Колвілл! Заходьте!» Але доктор Колвілл не заходів поговорити зі мною. Потім в саду біля замку я бачив вогник, що переміщувався, ніби літав парком. А потім взагалі все зникло… Решту ночі я провів у роздумах і згадував історію цього замку… Замок Галгорм є одним з кращих замків в Ірландії збудованих в «якобінському» стилі – стилі короля Англії Якоба І. У травні 1607 року король Англії Яків I підтвердив грамотою, що ці землі належать відому ірландському ватажку і вождю клану Рорі Огу Мак Квілаллану, додавши при цьому: "Жоден капітан цієї раси ніколи не помер у своєму ліжку". Натякаючи на те, що рідко коли якийсь замок в Ірландії має більше ніж одного привида. Як він міг таке сказати? Він же теж був кельт, ще й ірландського походження… Замок Галгорм збудував сер Файсфул Фортеск’ю (Фортеск’ю Чесний) (нар.1585 року), що був племінником сера Артура Чічестера. Він абсолютно не виправдовував своє прізвисько «Чесний», навпаки, був протилежний йому. Він конфліктував з багатьма шляхетними людьми свого часу, захопив землю, обдурив її законного власника Рорі Ога Мак Квіллана і почав будувати на цій землі замок Галгорм у 1618 році. Цей же сер Файсфул Фортеск’ю під час громадянської війни на Британських островах (так званої «Війни Трьох Королівств») під час битви під Едгілл перейшов на іншу сторону – від прибічників парламенту до роялістів. Але забув про це попередити своїх людей і вони не зняли помаранчеві стрічки і були порубані кавалерією «своїх». Кривавий герцог Вюртенберг після битви на річці Бойн, замісивши в свою біографію кров і бруд, розмістив у замку Галгорм свій штаб. Намагаючись швидко отримати якісь прибутки сер Файсфул Фортеск’ю продав замок і маєтки сумнозвісному доктору Олександру Колвіллу, що був алхіміком, і як стверджували місцеві жителі, і як говорить легенда, займався чорною магією, був чаклуном і продав душу дияволу в обмін на золото та знання. Згідно переказів, деякі з яких задокументовані, портрет доктора Олександра Колвілла не може покинути замок Галгорм, інакше трапляються страшні нещастя. Привид доктора Олександра Колвілла досі живе в замку, ночами чути його кроки в кімнатах замку. В інші ночі, коли кроків в замку не чути, примарне світло мерехтить в парку біля замку. Це доктор Колвілл шукає свій скарб, який він втратив більше 300 років тому. Замок Галгорм та маєток купив у 1850 році Янг – багатий купець, що торгував тканинами та білизною. Його двоюрідний брат – сер Роджер Кейсмент жив тут протягом шести років, одночасно навчаючись в академії Баллімена. Родина Янг періодично жила в цьому замку і в 1865 році в замку Галгорм народився відомий ірландський вчений Роуз Янг. У 1980 році Крістофер Брук і його родина успадкували замок та маєток Галгорм, почали вкладати кошти, щоб перетворити замок і маєток Галгорм в один із кращих маєтків Ольстера. Наступного дня, покидаючи замок Галгорм я написав таке:
Докторе Колвілл!
Ви даремно блукаєте
Темними коридорами ночі,
Краще б ковтали зоряний пил
Вічної порожнечі Неба –
Літнього і бездонного,
Осіннього і холодного,
Весняного і вогкого,
Зимового і мертвого.
Докторе Колвілл!
Загублений сучасниками волоцюга-книжник
Серед білої лілії і червоного лева,
Дарма Ви шукаєте метал Сонця
У сутінках парку свідомості темної,
Дарма бавились ртуттю часу
Протягом свого віку жорстокого:
А може Ви десь сховали Істину?
Оту, сокровенну, що вічністю куплена
Під гуркіт гармат століття буремного?
Бо метал Сонця – для чого Вам
У країні вічних сутінок,
І камінь філософа чи потрібен
Там – де всі тільки тіні?
Чи може Ірландія здалась Вам
Такою потойбічною, такою нетутешньою,
Що Ви ховались від неї
В кімнатах тісних свого замку понурого?
Докторе Колвілл! Сер!
Лорде ясновельможний,
Не хочете зі мною
Перекинутись навіть фразою?
Надто цінуєте свою Істину?
Нехай малу і надщерблену?
Докторе, докторе…
Палітурки Ваших книжок
Чорними воротами – в безодню розчахнуті.
Навіщо блукаєте досі
Замком своїм вічно осіннім?
Сутінковим і потойбічним?
Навіщо стережете досі
Портрет свій?
Що ж Ви уникаєте розмови
Навіть зі мною?
(На світлині – замок Галгорм. Фото 1992 року.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2016
«O heart the winds have shaken, the unappeasable host
Is comelier than candles at Mother Mary's feet.»
(William Butler Yeats)
У 1992 році я черговий раз відвідав Ольстер. Побував і в графстві Антрім. Був я в тих краях по свої справах, але заодно відвідав і подивився кілька старовинних замків, зокрема, я відвідав замок Баллігаллі. Нині це готель, популярний серед туристів, але замок має свою моторошну історію. І то не одну. У замку є привиди (мало не написав «живуть привиди», але чи можна до привидів застосовувати таке слово? Адже це існування після смерті, зовсім в іншій іпостасі…) Зокрема, в замку живе привид леді Ізабель Шоу. Цей привид має звичку стукати в двері кімнат, а потім зникати. Колись давно леді Ізабель Шоу її чоловік закрив в башті замку і морив там її голодом. Вона покінчила життя самогубством, викинувшись з вікна башти. З того часу її привид блукає замком. Ще один зловісний привид - леді Ніксон. Вона теж жила в цьому замку, але вже в ХІХ столітті і померла там же. Інколи вона блукає замком і чути шарудіння її шовкового плаття. У замку Баллігаллі є окрема кімната, яку часто відвідують привиди – її так і називають – кімната привидів, вона розташована в маленькій башті в кутку замку. Ця кімната не використовується як номер готелю, щоб зайвий раз не лякати відвідувачів. У 2003 році менеджер готелю Ольга Генрі сказала, провівши якийсь час в готелі: «Я раніше дуже скептично ставилась до всього надприродного і до привидів тим паче. Але чим більше я перебуваю тут, тим більше я думаю, що безумовно є щось у цьому замку…» За словами Ольги Генрі, один гість зупинився в одній з кімнат в башті біля «Кімнати привидів» і серед ночі прокинувся, бо його плеча торкнулась рука дитини. Потім він почув, як дитина бігала по кімнаті і сміялася, але в кімнаті крім нього нікого не було. Він з переляку вибіг у вестибюль і боляче вдарився. У грудні 2003 року Ольга Генрі створила «Кімнату-в’язницю» в башті, господарі готелю очікували гостей, що замовили столик. Накрили стіл. Ольга Генрі замкнула кімнату, а потім, коли знову відчинила кімнату побачила, що серветки розгорнуті, навколо столу розкидані недоїдки. Цей замок ховає ще багато моторошних таємниць… Коли я ночував у цьому замку - я був самотнім відвідувачем. Більше туристів не було. Але по замку цілу ніч хтось ходив - було чутно кроки і шарудіння шовкового плаття...
Кроки у темряві:
Леді білого шовку,
Леді темних ночей одкровень,
Леді епохи шовкової
І кораблів вітроплинних,
Господиня старого замку.
Мій келих наповнений віскі –
Терпким і старим як ці стіни:
Повиті гілками-руками
Чіпкого плюща-повзуна.
Колись в самотній кімнаті:
Холодній як камінь-свідок
На березі моря сумного
Я слухав стогін вітру –
Свого старого друга
Такого ж філософа вічності
Як всі ми – старі ірландці.
Нині в порожньому замку
У мене цікаві гості
Для бесіди-одкровення
Довгої як зима:
Наша дощава і мокра.
Сьогодні в мою кімнату
Тиху, як межичасся
Завітали дві леді незримі
З шурхотом плаття шовкового:
Леді! Ви тут господині:
Сідайте в м’які крісельця,
Будемо слухати стукіт годинника,
Гомоніти про вічність…
Примітка: На світлині замок Баллігаллі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689387
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.09.2016
«Едем ваш поза часом і ніде
Чи справді ви кружляєте між нас…?»
(Вільям Батлер Єйтс)
В Ірландії, недалеко від Дубліна стоїть замок Ардгіллан. Біля нього є міст Ардгіллан, що стоїть над затокою Ірландського моря на дорозі з Дубліна в Белфаст. Колись біля замку жила леді Стайрс. Чоловік у неї був моряком. Одного разу він пішов в море і не повернувся – пропав. Леді Стайрс довго стояла на мосту дивлячись в нескінченне синє море виглядаючи чоловіка, але він так і не повернувся. А вона все стояла на мосту, доки не померла. З того часу на мосту та в замку Ардгіллан інколи бачать привид леді Стайрс. Якщо прийти на міст Ардгіллан в ніч на самайн і зустріти леді Стайрс, то вона скине необачного подорожнього з мосту в море і втопить його. У 1998 році в ніч на самайн я пішов на міст Ардгіллан, але леді Стайрс так і не зустрів. Я розказав цю історію своєму старому знайомому – Джеймсу Карпентеру, художнику. Він не повірив мені і запитав здивовано: «Що ви там всі в Ірландії курите?» Але ця історія все не йде в мене з голови. Я ще кілька разів після того приїжджав на міст Ардгіллан в ніч на самайн, але все намарно. І тоді я написав таке:
Леді Стайрс!
Ви знаєте, море це теж небо,
Таке ж інколи синє, а інколи чорне,
І теж, коли вітряно, каламутне і непрозоре,
Там теж плавають птахи-риби
І череваті кити-хмари,
Там теж любить купатися Сонце –
Рудоволоса коханка Всесвіту,
Леді Стайрс!
Ви знаєте, море це теж небо,
Воно таке ж солоне,
Як бувають солоними заповітні мрії –
Такі сокровенні, що кров з губ покусаних,
Коли ми дивимось вгору або в глибину.
Леді Стайрс!
Ви розчиняєтесь в темряві
Чи в молоці туману.
І тільки ми з Вами знаємо,
Що той міст – міст чекання вічного,
Міст на дорозі з Дубліна в Белфаст,
З міста Темної Гавані
В місто Вогню Білого.
Леді Стайрс!
Самайн відкриває повітряні двері –
Ворота з одної порожнечі до іншої,
А Ви на мосту.
На мосту Дощів і Чекання.
На землі холодних камінних замків,
На землі закіптюжених коминів,
На землі диких гусей і сірої чаплі
Я буду приходити на Міст Чекання,
Виглядати Вашу постать у платті туману,
Доки не вкажете мені шлях
У небо-море…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688592
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2016
«Крім картин і книг
І галявини – сорок кроків
Що лишило мені життя?»
(Вільям Батлер Єйтс)
На заході Ірландії, в графстві Ґолвей стоїть замок Менлоу або ірландською Мон-лох –«Замок маленького озера». Цей замок здавна належав шляхетній родині Блейк. У 1910 році сталася така подія. У замок викликали акушерку, вона досить пізно їхала в цей замок крізь ліси і хащі – замок стоїть в глушині. І по дорозі вона побачила фейрі, що танцювали в колі на лісовій галявині і було чути чарівну музику. А через деякий час 26 липня 1910 року в замку сталася пожежа і всі загинули. Тіла всіх загиблих знайшли, в тому числі служниць. Але тіло юної леді Елеонори Блейк пропало безвісти. З усієї родини вцілів тільки юний 16-ти річний Улік Блейк, що був на час пожежі в Дубліні. Але через кілька днів його знайшли мертвим в машині. Замок був закинутий і нині перетворився в повні руїни, що заросли плющем і диким виноградом. Відвідавши не так давно замок Мон-лох я довго блукав серед його руїн слухаючи тишу, раптом згадав, що у Єйтса є «Стіни і плащ», а тут стіни і плющ, а потім написав таке:
Творцю хвалу співає плющ
Крізь морок вікон-зіниць
Крізь тьму, де світло вітає ніч
І перед мороком падає ниць,
Ми всі безсилі, ми всі лиш тіні
Позаду безодня років.
Що наша плоть? Нетривке миготіння
Витвір несказанних слів.
Там, за межею, там, за стіною
Буття, що як гніт догоря
Нам сниться минуле, нам сниться життя
Наше. Чи то чужих людей, нам сниться зоря
Прийдешнього і того – за межею. І тло
Страшної казки і наша дійсність. Пройшло.
Проминуло. Сто поколінь
Бачили тут одне:
Трава, вода і плющ на стінах,
І наше життя скляне:
Скалками гострими і кришталевими
Дні. Музика вічності, хащами, хащами йти.
Думаєш справжній, думаєш сущий – ти?
А там за стіною, там за межею
Там, де ми всі малі.
Істина ходить, істина бродить
Там – в чорноті землі.
Примітка: На світлині - руїни замко Мон-Лох.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688274
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2016
«Where dips the rocky highland
Of Sleuth Wood in the lake,
There lies a leafy island
Where flapping herons wake...»
(William Butler Yeats)*
Х’ю Рудому О’Доннеллу. Щиро.
Там на пагорбі
На зеленому вересовому,
Де колись стояв замок
З білих каменів тесаний,
Ясен.
А я знав, хто стояв біля брами,
Біля брами,
Біля воріт тисових тесаних
Замку Болота Куликового
(Стріляють вальдшнепів
Кулями залізними -
Кров по воді:
Пливи, річко Шеннон,
Пливи,
Бо кров по воді.
Не кричи, качуре - лети.
У жмені кулі залізні,
Йде мисливець болотами
Торфовищами куликовими).
А очерет коні топчуть,
А десь руїни, а десь навіть сліду.
Ти кажеш: «Клан наш»,
Кажеш: «Гели»,
Кажеш: «Навіть якщо безнадійно,
Навіть якщо смерть болотами ходить,
Між туману клаптями,
Болотами куликовими,
І банші кричить,
Цей замок білий здобудемо
І тримати будемо,
Доки верес гойдає вітер,
Доки вода в криницях не висохне,
Доки...»
А нині ясен.
Там, на пагорбі:
Між небом і вересом,
Між Дорогою Корови Білої
І Рівниною Тисовою.
Цвях забиваю
У ворота неіснуючі
Замку давно зруйнованого.
Ви чуєте стукіт?
* - «Де пірнають скелі гір
Слейт-Вуду в озерний глиб,
Острів листяний сховався
Чапля біла б’є крилом...»
(Вільям Батлер Єйтс)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685157
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.08.2016
«...Сп’янілий від вітру
Капітан свого життя
Слухає, як гуде дерево і такелаж.»
(Шеймуc Гіні)
Ми капітани - наші вітрильники
Тесані й клепані з прозорих слів,
Ми капітани - пливемо чи то летимо
По морю холодної води оповідок
Коли сумних, коли і веселих,
Але кожна про смерть бліду -
Бо більше писати й нема про що
(Не писати ж про життя
Не пристойно ж бо,
Як можна писати про те,
Про ще не відаємо).
Отож і пишемо - ми дітлахи,
Що замість іграшок з літерами бавляться,
Про те, чого не існує,
Про те, чого не буває,
Про те, що придумано,
Вигадано й нафантазовано:
Нібито смерть якась є,
Нібито ми «помираємо»,
А не мандруємо-валандаємо нескінченно,
Доки сам час існує-іншує
(В іншому-інакшому)
З одного світу до іншого,
Геть чисто все забуваючи,
І про вічність мріючи
(Так, нібито, її забрати можуть),
І якоюсь «смертю»
Один одного лякаючи...
Ми капітани - в кого каравела,
А в кого корито,
В кого вітрило, а в кого
Паротяг-шміровоз засмальцьований
(Дим, дим, дим)
Але хвилі - вони завжди.
Без них нудно. Без них не колисково.
Без.
Мій човен пливе
А я на березі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684222
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2016
«Це година,
яка замість почту
вгорта тебе хмарою пилу...»
(Пауль Целан)
Всім вбитим за правду.
Година -
Найтемніша година ночі
Перетворює вулиці на жертовники,
Перетворює серця на срібні дзвони,
Слова на крики протесту,
Життя - на офіру.
Як добре, що в оцій темряві,
В оцій годині пилу,
Який не дає людям дихати,
Ми страх викинули
На смітник як непотріб.
Світ хитає
А ми самотні
На цьому кораблі переповненому.
І кожне подвір’я - уламок ковчега,
Шматок буття дерев’яного,
На яких пливемо на хвилях хвилин,
Бо знаємо: краще вмерти вільними,
Аніж жити рабами.
Ця думка - це наш останній прапор
Над барикадами людяності.
І кожен рядок - одкровення,
І кожен плащ - саван,
І кожна мить - Воля.
Наші серця це зорі,
Які будуть світити довіку,
Навіть найтемнішої ночі
Вони не згаснуть
І будуть на небосхилі
Тоді
Як здохне останній диктатор.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680107
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 25.07.2016
«...Ми копаємо могилу в повітрі
там лежати не тісно...»
(Пауль Целан)
Пам’яті добровольців 1798 року
Ми вганяємо цвяхи
У легке жовте дерево -
Свіжотесане, ясеневе,
Ми б’ємо молотками -
Важкими, залізними
По м’якому пахучому дереву,
Ми клепаємо шибениці
Собі,
Нам - ірландцям
Під злими цівками
Воронованих крісів англійських,
Ми клепаємо шибениці
На яких буде добре гойдатись
Нам - ірландцям
На солоному вітрі
Оливного моря Ірландського
(Тільки балки скриплять).
А ти, Маргарито, твої коси руді -
То ж чудова мішень
Для стрільців у червоних мундирах.
З мене був добрий тесля
Ще до того, до того, до того,
Як пили ми на пагорбах вересу
Чорне віскі ночей.
Ще до того, до того, до того
Як майстер млина - того самого,
Що перемелює всі наші біди,
Вказав мені шлях
У табір повстанців -
Глен-да-Лох.
А ти, Маргарито, все чекала вогню,
Що спалив наше селище
І поле ячмінне нашого клану.
Я влучав у червоні мундири
Зі старого мушкета -
З іржавого кріса,
Що від батька отримав у спадок.
Нас так мало в тумані -
Рудочубих повстанців.
Тільки вітер співає
Над руїнами замків,
Над порожніми гленами
І кам’яними хрестами...
А Ірландія плаче,
А Ірландія плаче
Без сліз...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680046
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2016
«Із синяви, котра шукає свого ока,
п’ю найперший.»
(Пауль Целан)
У келихи розлита синява Неба.
Кожному, кого забуто і зневажено,
Кожному, хто крізь темряву йшов
За ворота білих хмар, дорогою прозорою,
Кожному, хто прагнув троянд черлених,
І хреста дерев’яного чорного,
Гілок терену і шляху довгого,
Інколи нескінченного, завжди кам’яного,
Кожному, хто біг з Часом наввипередки,
Хто шукав між зірками свічада -
У келих по вінця синяви.
Колись будуть про нас говорити,
Колись будуть про нас мовчати,
Колись будемо блукати ми тінями
У царстві великому мрій і спогадів,
Але нині келихи наші сповнені Небом,
П’ю найперший оцю синяву -
Ще сім ночей блукати срібному Місяцю,
Ще сім днів вітру холодному віяти,
Ще сім гір ногам втомленим перейти,
Ще сім хмар птахам білим перелетіти,
Ще сім черевиків букових протерти,
І сім свит твідових подірявити,
Доки Брама прочиниться.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676748
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2016
«Та ось вже дзвенить
на ристалищах світу
карбований талер сновидь.»
(Пауль Целан)
Інколи в снах моїх кольорових,
Що прибиті іржавим цвяхом
До стіни тесаної дерев'яної
Старого ірландського шинку,
Мені часом мариться,
Що хмари - це просто помилки,
Одруківки бородатого Бога-поета,
Писані лебединим пером
В книгу високого синього неба.
Ми варимо трунок
З чорних краплин ночі
(І то не у снах)
П’ємо з білих горняток ковтками:
Так п’ють божевілля
Художники шахових дошок
З білих горняток,
Ліплених з сонячних днів,
Опалених Агні-хотаром
(Таки посередником).
Рудобородий король
З очима кольору трав
Здіймає ірландський прапор
Над зруйнованим замком -
Свою мрію лишає останній твердині
Королівства загиблого Томонд*.
А ти, Маргарито,
(Так називав я тебе
У снах-палітрах казкових)
У долонях зігріла прощання,
Коли йшов на війну чергову
За свободу Ірландії.
На ту саму з якої вернусь
Тільки спогадом.
Примітка:
Звичайно не Томонд, а Туадмуман (ірл. - Tuadhmhumhain). Томонд я написав, щоб читачам було зрозуміліше...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675720
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.07.2016
«Все повз. Спостерігай і зрозумій
Виднокіл ковтає море й сушу,
Поля їдять вершки біліючи дахів.
І ось ти в темряві. Пригадуй...»
(Шеймус Гіні)
Я попливу
На кораблі скляному -
Прозорому, як роса туману,
Я попливу
На скляний острів,
Де навіть крізь скелі
Світиться серце місяця -
Срібне, як усе осіннє
На нашому пастушому острові.
Я попливу
Під скляними вітрилами
Дивлячись крізь скляне днище
На почварок моря-темряви.
Я попливу
На кораблі прозорому
Шляхом примарного вітру,
Скляними веслами
Загрібаючи сині хвилі
Гіркі, як життя моє.
Я попливу,
Коли сам стану прозорим -
Прозорішим за саме повітря:
Таке біло-молочне
Повітря
Ірландії дощавої і вічно вологої.
І буду блукати
Серед синього спокою
Дзвінкого й зіркового
(Бо зорі - кришталеві цвяхи).
Буду складати
Вірші прозорі й легкі,
Не лишаючи тіні
На скляних каменях,
На скляних деревах,
На скляній траві,
На скляних квітах
І на скляних дверях
З одного світу до іншого.
Довіку...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669882
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2016
«На край небосхилу, туманний, сумний,
Йшла ніч, набрякаючи зорями й тінями.»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Великдень. 1916. Сто років минуло…
Ніч блукала вулицями
Старого хворого міста
(Ніч – ця стара жебрачка
В свитині латаній
З патлами нечесаними Часом –
З руками – стрілками годинника,
З очима – банькуватими сновидами –
Блукала)
А потім пагорбами –
Саме цими – зеленими,
Саме оцими
(Вирийте на вершині кожного
Криницю глибоку,
Щоб зазирнути в саме потойбіччя,
Рийте кротами сліпими, рийте!)
Блукала
Збираючи зорі в свою торбу діряву,
Дмухаючи на Місяць-жарівку
Чи лямпу гасову
(Кожна лямпа – нафтарня)
Своїми вустами пошерхлими,
Подихом сухим-сухотним
Дихала
Часом
Кроносом нечесаним.
А ми думали темно
А ми думали ніч
А то нам насправді
Повиколювали очі
Зайди в червоних мундирах -
Покидьки Кромвеля
(Їх гнилі човни не втопило
Море ірландське студене,
Чи то не студене, а лише солоне)
А ми біля пошти
Над якою прапор мальований гірчицею
А ми так – лише хотіли по кулі в серце
Після Великодня,
А ми так – бо весна, а ми лишень так –
Чомусь померти вирішили
Чи то стати темою
Для пісні чи для то для стогону
Куликів на болотах
І завивання вітру.
Ми так – для теми
Ловили серцями кулі
З гавкаючих англійських крісів…
Бо ж понеділок - поливаний.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669205
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2016
«Весь світ складається з двох натур:
одна видима, інша невидима.
Видима називається твар,
а невидима – Бог.»
(Григорій Сковорода)
У сутінкові епохи особливо яскраво світять людські постаті. Не сприймайте це як аксіому і доведену закономірність. Це констатація факту. Я маю на увазі саме сутінкові епохи, а не «темні віки» (в існуванні яких я сумніваюсь, принаймні для таких країн як Ірландія та Китай). Хоча справді бувають епохи ночі - коли хоч околи виколи - тьма. Тоді світи - не світи... Тоді ховаються в печери, а світло ліхтариків сприймають як відсвіти пожеж. Але я не про них. Я про сутінки. Або ранкові - перед світанком, або вечірні - перед тьмою. XVIII століття було саме епохою сутінок. Сутінок бароко. Це химерне і надлишково естетизоване століття сприймають іноді як самодостатнє. Як окремішнє. Але насправді то було довершення ренесансу. Вже навіть не пізній, а пост. Постренесанс. Квазі. Хоча, ні. Квазіренесанс настав пізніше - в епоху ампір. Бароко було епохою світлою. Епохою надій і мрій про ідеальне місто. Ампір, зрештою, теж - античність і пізню Римську імперію малювали тоді виключно світлими фарбами. Франсіско-Хосе де Гойя був тоді анахронізмом - саме звідти - з сутінок. Доскіпливий читач одразу спита: «І що ж це за сутінки, фантазійний авторе, вечірні чи ранкові?» І ті, і інші, читальнику! Точніше не ті, і не інші.... Це були сутінки затемнення. Тільки не треба одразу заперечувати: мовляв, епоха просвітництва, яке ще затемнення, це в автора в голові затемнення, а це епоха Вольтера, Руссо, Ліннея та Свіфта. Ви мене не зрозуміли. Це були сутінки мислення і світосприймання. Світ почали сприймати спрощено - як механізм, машину. Механіка звелась до абсолюту. Світ і Всесвіт сприймався як величезний механічний годинник, де все було розкладено по поличках, і лишалось тільки це все класифікувати. Машина стала мірилом і суддею: хронометр і гільйотина. Якщо хтось і говорив про загадку і таємницю, то хіба граф Каліостро, що ні сам в це не вірив, ні його слухачі, що сприймали це як розвагу, а не як пошук істини. Все вже відомо і відкрито, матерія вічна, Бог - це провидіння, система евклідової математики. (Це в кращому випадку, інколи пантеїзм як забава інтелектуалів, частіше повний атеїзм). Так сприймали світ. Велика французька революція не тільки поставила крапку на цьому світогляді, але і показала, що все насправді не так - все те так просто і не так однозначно.
І серед цих сутінок бароко, аристократизму, феодалізму, механіцизму і просто епохи зневіри (о, як це відчув Джонатан Свіфт! Саме за це його і недолюблює багато хто в Ірландії!) були постаті, що пливли проти течії. Що протиставили духу механіки глибину філософії, теології, таємницю світобудови, справжню красу тексту. Я про Григорія Сковороду. Цього самотнього генія.
Григорій Сковорода - це був перший у світовій філософії мислитель тексту. Для його попередників текст був засобом, а не метою, способом виразити щось, іноді навіть способом заперечити текст як самодостатність (як у Вольтера), іноді сходами до над завдань (як у Томи Аквінського). Текст як самоцінність був не у філософських, а в сакральних творах. Не дарма ж Конфуцій не писав власних творів, а тільки збирав твори давнини - він розумів небезпеку сакралізації тексту. І хотів сакральності для інших текстів, але не для своїх. У Григорія Сковороди текст філософських творів не сакральний. Текст стає самодостатнім світом. Так само і давні сакральні тексти він розглядає як самодостатній світ - мету, а не засіб. Він бачив три світи - світ речей, світ ідей і світ тексту. У третьому світі він жив і почував себе там досить комфортно. Настільки комфортно, що світ речей ставав йому непотрібен, а в світі ідей він шукав лише інструменти для тексту.
Творчість Григорія Сковороди – цього вічно невчасного філософа, вічно недоречного для будь якої епохи – не тільки для своєї, дослідники розглядали виключно в контексті і в просторі землі яка цього дивовижного генія породила, по якій він ходив, обережно торкаючись ногами земного пилу, і яка його знову прийняла – пішов він у цю землю як колись пішов у добровільне вигнання від суєтності і гріхів мирських – світу марнотного сього. Але Григорій Сковорода мислитель не регіонального масштабу як Конфуцій чи Лао Цзи, він людина космічна, людина і громадянин Всесвіту в кращому розумінні цього поняття. У його генії, звісно, відчувається колорит замріяних степів та сумного Борисфену, але мислив він про вічне і нескінченне. Але це якось важко усвідомлюють як українські дослідники його творчості так і закордонні. Бо для українських – «він наш» і бачать у ньому мислителя у садочку Богом забутого хутора Слобожанщини, а іноземні – екзотичного посланця незнаної зачарованої країни. І це суттєво заважало розуміти ідеї цього мислителя – він зірка філософії світового контексту, один з найбільш освічених мислителів епохи, тонкий знавець латинської і давньогрецької мов і філософій, Європа для нього була не континентом, а частиною середовища буття.
Це щодо простору. Щодо часу – тут тенденції протилежні. Григорія Сковороду розглядають окремо від епохи – позачасово, що теж часто заважає розуміти його думки. А жив він у надзвичайно цікаву епоху, в першу чергу в духовному контексті. Я би назвав цю епоху «сутінками бароко». Ренесанс болісно довершувався. І це відчувалося всюди: і в країні неяскравих кольорів - Голяндії, і в гоноровій Англії, що жила передчуттям епохи пару (їй було тісно в світі механіки), і в країні вічного прикордоння - Угорщині, і навіть в темному Китаї, де свого ренесансу не було і не могло бути, бо античність ніколи не закінчувалась, а спроба європейського ренесансу завершилась катастрофою. В Україні це відчувалося особливо гостро: стара барокова Україна гинула на очах, про нову годі було мріяти, та й ніхто не здогадувався, що йде епоха пару та електрики, хоча всі передчували, навіть Карл Лінней - цей останній апологет механіцизму в натурфілософії. Ламарк уже стукав у двері, але вони були зачинені. У ось у цей час суцільної механіки, у цей час суцільних сутінок - від колишнього Нового Амстердаму і знервованої Ліми до солоної тайфунової Формози, у цей час атеїзму та ритуалізації релігії, у цей час коли Бог вважався сукупність математичних формул, що виражали юридичні закони, у цей час по землі ходив теолог і теософ. І то не як зразок анахронізму чи уламок минулого, а сучасний теософ. Бароко марно шукало Бога десь по нетрях деїзму та прагматизму і закономірно дійшло до атеїзму Вольтера. Григорій Сковорода Бога знайшов. І не тільки у собі - це було б надто просто. Він знайшов його у Всесвіті. Як нематеріальну творчу компоненту. Як основу одного трьох частин Світу, де оця матерія - яку вже почали мислити як вічну і всюдисущу субстанцію була лише частиною одної з частин світу, але не новим божеством.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667947
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2016
«Вогненний лелека дзьобає
зі свого гнізда
в’язкі тіні ночі…»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Вогненний лелека
На тіні дитинства нашого постріхованого
Крилом-полум’ям,
А жаби шматочками ночі
У вологі наші спогади,
У сутінки минулого
Неіснуючого-небувалого,
Холодні, як серце годинника,
Банькуваті, як вірші митника.
Вогненний лелека
Поселився на дереві Сонце,
Мостить гніздо зі зламаних компасів,
Що вказували напрямок
З минулого у майбутнє,
Вогненний лелека
Дзьобає, все що лишилося,
Змушує нас забувати,
Чи повірити, що то все вигадка –
І будинки, що стриміли дороговказами,
І вулиці, що вели-приводили
До дверей, що скрипіли-відчинялися,
І люди, що липкий мед радості
Пили краплями, а горе відрами,
Вогненний лелека
Яке він дитя-свічку принесе
У цей світ дерев’яної темряви?
У це селище людей-мокроступів?
Дитя вогню!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2016
«Судомна рука,
наче медуза, засліплює
запалене око
лампади.»
(Федеріко Гарсія Лорка)
У Місті Медуз – там під хвилями часу,
Там в глибині життя нашого невизначеного,
Коли в темній, коли в каламутній,
Інколи (коли сонячно) – то прозорій,
Все так слизько, так огидно і так оманливо,
Так холодно і так байдуже (навіть істина),
І так обпікає новина кожна,
Кожне слово самодостатнього горожанина,
Так сліплять очі оті ядучі шмарклі,
Оті жалкі газет щупальці,
Оцей отруйний слиз телебачення,
Оці нетривкі парасолі бургомістрів,
Оці тенета їхніх керманичів,
Оці мудреці їхні – холодці плаваючі,
Споживачі планктону офісного,
І пірнаючи у цей світ незворушний
Істин банальних і огидних вигадок,
Гадалось-думалось: та чого б це
Мені на них ображатися,
Чого б це мені отим містом бридитись:
Бо не люди ж то, а медузи –
Будуть вони слизувати й плодитися,
Аж поки хвилі їх на берег жаркий викинуть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2016
«Віднині діві не було утіх,
Всі пошуки були намарні...»
(Джон Кітс)
У цьому місті кожен будинок-опудало
Додаток до комина - високого й чорного,
Що більше нагадує люльку-любку
Старого одноокого капітана-вовка
Затонулої шхуни-вітрильника «Дувр»,
Що розбилась на рифах зубатих
Десь біля пальмово-патлатих Бермудів
Чи сірокамінних Фарерів.
У цьому місті податки дзвінкомонетні
Споконвіку збирали «від кожного диму»,
Від кожного чаду, від кожної жмені попелу
(А ви кажете: «Попелюшки»...).
У цьому місті на свята носять фраки
(Таки чорні), а жінки святковим платтям
Вважали чорне, а щоденним - сіре,
Бо в цьому місті закіптюженому,
Задимленому, завугільненому, паротяговому
Живуть одні сажотруси - не за фахом,
А за покликанням. І палять вони не люльки,
А комини, і дихають не повітрям - димом,
І їдять бульбу тільки копчену,
І ходять в гості від димаря до комину,
Дарують знайомим щітки,
Мріють про паротяги, пароплави та парольоти
Всі геть чисто жителі закіптюжені,
Від хлопчисьок в штанах з підтяжками
До дівиць шляхетних з поглядом гоноровим.
Брудне старе місто.
Навіщо я приїхав сюди?
Навіщо я сплю тут
І бачу сни?
І пишу тут свої вірші сумні?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662924
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.04.2016
«Вабить мене невідомість цієї імли...»
(Гійом Аполлінер)
Довершено - весна невловима,
Як місто, яке я будував в імлі
З пелюсток вишень минулого квітня,
Що лишились тільки в моїй пам’яті,
Весна зникає й відходить - в імлу.
В імлу невідомості. В імлу вічності.
Наче молитва останнього тамплієра.
З пелюсток білих збудований храм
Нині тільки в спогадах: перехожі
Брудними ногами топчуть його чистоту,
Брудними підошвами стінами міста,
Яке ще вчора називалось весною.
Нині тане в імлі. Нині залишки людяності
Десь там - у спогадах, десь там - у садах,
Десь там - у храмі квітневого дня,
Одного дня чистоти і монахів-джмелів,
І монашок-бджіл. І муралів-мурах,
Що невтомно будуть зводити місто:
Місто Весни. Яке довершено, яке є,
Яке буде, яке спалюють, яке пожирає тлін,
Яке буде вічно воскресати і виростати
З вічної тьми небуття - Новою Весною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662336
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.04.2016
«Щур
У деревах темних.
Біль у скронях приглушена
Гірляндами хвилин…»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Південними вечорами
Країни нетутешньої
Ні, не моєї – не зболеної,
Не цієї вітряної Ірландії,
А тої, де сонце гаряче,
А ночі нестерпно задушливі,
І не сьогодні – не цієї епохи
Байдужої та невизначеної,
А тої, коли літали залізні бджоли,
І писати вірші
Це було наче підписувати
Собі смертний вирок,
Шарудів серед гілок магнолій,
Серед листя мигдалю,
Що вже давно відцвів,
І наплодив свої горіхи отруйні,
Щур волохатий –
Домовик кам’яниць-фортець,
Господар цього дому-світу,
Той, що подарунки приносить:
Маленькі шматочки болю,
Кожній людині мислячій,
Кожному поету чи то художнику.
Збирали їх, на нитку нанизували,
Носили ці гірлянди й намиста,
Носили замість прикрас і годинників
Носили, доки життя ставало,
Доки писали, доки бачили,
Доки люди з кам’яними мізками,
Очима каламутними
І кров’ю ртутною
Не вганяли кожному
В серце металу шматок…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658929
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2016