| Сторінки (1/17): | « | 1 | » |
Привет, мой дорогой дневник!
День сегодня начался хорошо. Я наконец-то выспался, поэтому был бодрым и полным сил. Но вскоре случилась одна неприятность – поломалась машина, и на работу пришлось ехать на автобусе. Так то обычно меня отвозит жена. Я, конечно, хотел бы сам водить машину, но любимая лишь посмеивается: «Мужчина за рулем – жди беды. Мужчины водить не умеют». Я не обижаюсь на жену, ведь люблю ее. К тому же понимаю, что она заботится о моей безопасности, да и машину жалко, если что вдруг, она ведь дорогая. Но внутри немного покалывает от таких слов. Я бы выучился и хорошо водил! Не то что эти смазливые петушки, которые на свои машины и права себе нализали.
В автобусе было тесно – час пик, все куда-то спешат. Свободных мест я не заметил, поэтому пришлось стоять между людей. И тогда произошло возмутительное – какая-то нахалка во время поездки полапала меня за попу. Что за извращенки? И откуда они только берутся. Стало очень неприятно.
На работу я приехал вовремя. Начальница, у которой я секретарь, была в хорошем настроении и что-то делала на компьютере. Кода мы стали с нею говорить о работе, она то и дело невольно бросала неприличные взгляды на мое интимное место внизу. Ох уж эти женщины. Сдержаннее надо быть! Хотя сдержанность – это не совсем про мою начальницу. Она уже не раз делала мне намеки на интим, даже было, что вроде бы случайно прикасалась к моим бедрам или торсу. Это меня крайне возмущает. Что за отношение к сотрудникам? Ну и что, что я мужчина, я же не стою с плакатом «Возьми меня». В этой ситуации еще обидно, что многие, с кем я делюсь историей, лишь ухмыляются:
– Ну, а чего ты ожидал? Она же женщина. А ты мужчина симпатичный, видный, красиво одеваешься. Радовался бы, что на тебя внимание обращают. К слову, ты бы это…подумал бы над тем, чтобы воспользоваться ситуацией. Может повышение получишь.
Что за люди? Я ведь вообще-то женат! Только свою жену люблю, и буду ей верным. Но если бы и не был женатым, что это меняет? Я ведь не подстилка какая-то беспринципная. С чего вы взял, что все мужчины готовы спать за деньги или ради карьеры?
Радует, что эта работа только временная, и потерпеть домогательства начальства осталось совсем немного. Работу по специальности я уже ищу, учился, между прочим, на экономистку. Правда, нелегко это было. То есть в плане учебы – нормально, здесь в другом дело.
Проблемы начались еще перед поступлением. Родители все отговаривали:
– Ну как так, ты же мальчик? Зачем тебе эта экономика? Это больше для девочек, там сложно учиться, с математикой связанно, к тому же вас наверняка будет только пару парней на всю группу. Лучше иди на учителя, или на дизайнера. Это профессии больше для мальчиков.
Да и знакомые посмеивались и с иронией смотрели на меня. Некоторые даже говорили:
– Зачем тебе этот университет? Ты парень красивый, неглупый. Подкачайся немного, прикупи рубашки пооткровеннее, и спокойно можешь найти себе «маминьку». Она тебя обеспечивать будет. Или женись на ком-то. Для парня образование не обязательно.
Но я никого не слушал и стремился к своей мечте.
В университете меня ждали новые трудности. Преподавательницы скептически смотрели на меня, мол, «ты же парень, что ты понимаешь», а одногруппницы вначале не хотели со мной быть в паре на занятиях, когда нужно было делать что-то вдвоем. Некоторые профессорки намеками предлагали сдать экзамен «по-другому, более приятным способом». Несмотря на все, я не сдавался, терпел, не изменил своим принципам и все же закончил университет. С красным дипломом. Но даже с ним найти работу оказалось не так просто – почти везде предпочитают женщин. Они умнее, у них склад ума другой, мозги правильно работают, характер сильнее. Сколько я резюме посылал, сколько ходил на собеседования – не везло. Лишь спустя какое-то время удалось устроиться в одну фирму. Там я проработал лет 10, но так и не добился большого повышения, было лишь пару мелких. На руководящие должности охотнее берут представительниц женского пола – они ведь с таким лучше справляются. Но это не единственная несправедливость. Что примечательно, из-за того, что я мужчина, моя зарплата была меньше, чем у моей напарницы, хотя мы исполняли одинаковые задания.
Совсем недавно та фирма обанкротилась, и вот я опять в поисках работы. Но у меня еще не так все плохо – есть приличные шансы. А вот у моего знакомого проблема посложнее. Он хочет сделать карьеру военной, но его не спешат куда-то принимать, все из-за его пола. Наши общие знакомые девушки шутят по этому поводу:
– Ну куда тебе в армию? Ты же мужчина. Какой от мужчин толк в армии? У них только немного больше силы, и то не всегда. Они хуже переносят боль, менее гибкие и ловкие. Глупее женщин, да и при принятии сложных решений явно будут колебаться. В армии их только к бухгалтерии подпускать можно или к неопасным частям – впрочем, сейчас так и делают, – максимум какие-то маленькие звания присваивать. Хотя и даже все это не нежелательно. Подумай, один мужчина среди женщин. Они же рассорятся из-за него.
Но мой знакомый с детства мечтает быть офицеркой, поэтому так же, как я в свое время, не сдается и пробует достичь цели.
После работы за мной заехала жена, чем сделала мне сюрприз. Я не ожидал, что машину так быстро починят. Но мы поехали не домой, а в ресторан. По дороге жена подарила мне игрушечного трансформера. На мой вопрос «Зачем?», ответила, что просто так, все мужчины ведь любят такое. Романтичка моя! Ммм. Хотя что с этим трансформером делать, я не знаю. Придется положить его к другим игрушкам, которые жена мне дарила. Пылятся на полке. Мне, конечно, приятно ее внимание, но эти трансформеры не совсем то, что мне интересно. Мне больше нравится наука, также я люблю спорт. Подарила бы что-то из этой области. Почему если где-то прошел слух, что мужчинам что-то нравится, женщины считают, что всем мужчинам? Это словно сказать, что всем девушкам нравятся милые вещи, вроде пушистых розовых подушечек или платьиц в цветочки. Абсурд ведь!
Когда мы приехали в ресторан, работница заведения провела нас за свободный столик. Я заказал себе салат с морепродуктами. Выслушав меня, официантка немного удивилась:
– Мужчины ведь любят жаренную картошку и бифштексы пожирнее.
Ага, а все женщины любят легкое куриное мясо с горошком, а на десерт – обязательно маленький кусочек тортика. Стереотипы. Кто придумал разделять еду и напитки на «женские» и «мужские»?
Но мы не начали обсуждать эту тему, я подтвердил заказ, и девушка принесла мне мой салат.
Когда мы с женой вернулись домой, я быстренько переоделся и пошел на кухню. Нужно было приготовить ужин для детей. Справившись с этим, я пропылесосил, помыл полы и посуду, а после сделал со своими юными наследниками домашнюю работу. Жена в это время смотрела телевизор, потом играла в компьютерную игру. Ей можно, она же добытчица. Устала, небось, на работе. К тому же не женское это дело домашними делами заниматься да у плиты стоять.
Управившись со всем и отправив детей спать, я решил отдохнуть. У меня выдалось немного свободного времени, и я зашел в интернет, чтобы посмотреть новости. Но ничего особо интересного там не обнаружил. Топ новостью было известие о начале важного саммита. На нем президентки пятнадцати самых влиятельных стран собрались, чтобы обсуждать политику, экономику, и о чем-то нужном договариваться. Что примечательно, среди политичек был и один мужчина-президентка. О нем любят говорить СМИ. Еще бы, это же такой пример – добился должности главы страны. А для этого ведь нужно быть стойким и сильным, как женщина. Молодец, в общем. Но так то мужикам в политике делать нечего. Редко из них получаются хорошие политички.
Пришло время спать. Оказавшись в постели, жена начала ко мне приставать с поцелуями. Я вымотался на работе, много сделал по дому, позанимался с детьми, но не смог ей отказать, а то еще обидится, что я ей мало уделяю внимания. Хотя, по сути, если обидится, будет права. Мог бы побыстрее всю работу делать, чтобы для моей единственной было больше времени. Занимались мы любовью полчаса, а насытившись друг другом, легли отдыхать. Я поставил будильник на 6 часов утра, жена – на 7. Просто мне нужно будет чуть больше дел утром сделать, чем ей: приготовить завтрак, погладить одежду для всей семьи, собрать детей в школу, самому собраться.
Завтра жена опять будет стоять в коридоре, нервно поглядывая на часы и приговаривая:
– Ну скоро ты там, почему тебя всегда нужно ждать?
Но я на нее не обижусь, ведь понимаю: она не хочет опоздать на работу. Быстро одевшись, я выбегу в коридор, чмокну ее нежно в губы, и мы двое вместе с детьми пойдем навстречу новому дню.
P.S. Не понимаю я маскулистов, которые борются за права мужчин и равноправие. Странные люди. Чего они добиваются и что хотят изменить – не знаю. Все ведь и так отлично! Я – счастлив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826468
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 22.02.2019
[i]Отрывок из истории, не имеющей записанных ни начала, ни конца, истории, которая воссоздается лишь с помощью таких же отрывков[/i]
Не небе солнце давно уже сменил месяц. Звезды выглядели мелкими пылинками на темном ночном покрывале. В воздухе витал запах свежести, которая может быть только ночью после дождя.
В таверну вошли, или скорее ворвались. Девушка в светло-зеленном платье, на плече которой висела коричневая сумка-почтальонка, была не мокрой, видимо дождь успел закончиться, прежде она под него попала. Поль лишь мельком на ходу оглядела зал и поспешила на второй этаж. Она была взволнованной. Естественно, если учесть, что вот уже который день за нею была в прямом смысле погоня.
Казалось бы, чего переживать, ведь полгода назад удалось скрыться от собственной сестры, которая потратила несколько месяцев на интенсивные поиски, но это была другая ситуация. Убежать от профессионального "ловца", который несколько дней уже наступает на пятки, намного сложнее.
Поль мигом оказалась на втором этаже и свернула в сторону своей комнаты, надеясь, что та еще все таки, за время ее отсутствия, является именно ее комнатой.
Не прошло и минут пятнадцати, как дверь таверны опять отворилась. Внутрь вошел мужчина. Его одежда походила на одежду то ли военного, то ли наемника; поверх нее был плащ. За спиной вошедшего - лук и дорожная сумка, на поясе в ножнах покоился меч, а с другой стороны, из под плаща, едва виднелся кинжал.
Мужчина цепким взглядом прошелся по посетителях, а затем поднял голову и посмотрел туда, где кончалась лестница. Он неспешно, уверенными шагами начал подниматься на второй этаж. Как только он оказался наверху - вот это удача - сразу же заметил Поль. Девушка шла с другого конца коридора - видимо перед этим покинув свою комнату - и что-то поспешно объясняла феечке, которая летела возле нее. Заметив мужчину, Поль резко остановилась и затаила дыхание. Так быстро? Новый посетитель тут же молниеносно бросился к девушке, схватил ее и прижал к стене, одновременно придавив предплечьем ниже тонкой девичьей шеи.
- Привет, дорогая. Ничего не хочешь мне объяснить?
Жаннет-Поль, естественно, пыталась оказывать сопротивление, но мужчина был сильнее.
- Отпусти меня. - произнесла Поль твердо.
- Ты думала, что убежишь? - интересовался мужчина с некой насмешкой в голосе. -
Признаться, у тебя это почти получилось. Ты умна, это точно . Вон мне несколько дней пришлось идти следом. - продолжал он. - "Одолжить" портал и скрыться...Хех. Молодец. Где "диск"?
- Я сказала не трогай меня! Мне не о чем с тобой говорить. - девушка хоть казалась загнанным зверьком в лапах хищника, а при этом вела себя смело. Она пыталась извиваться, но напрасно.
- Ты его уже успела спрятать, да? - спросил мужчина, опустив взгляд на сумку девушки.
- Успела. - язвительно ответила Поль
- Зачем ты это сделала? Что произошло?
- Мне к тебе веры уже нет! - внезапно произнесла девушка.
- Однако интересно. - протянул мужчина.
- Я все слышала, Джеймс! "Птичка в клетке", да? - прямо таки бросила слова ему в лицо. – Предатель!
Мужчина опешил от таких слов. Его хватка немного ослабла, но девушку он не отпустил.
- Что?
- Я была в другой комнате, когда ты со своим знакомым об этом говорил!
Джеймс выдержал паузу.
- Подожди, это мы не о тебе, а о рабо..
Внезапно он скривился и отпустил девушку - Поль ударила его коленом в пах. За ударом ногой последовала пощечина, после чего Поль сорвалась с места и побежала в сторону своей комнаты.
Через несколько метров она ощутила, как ее схватили за руку и потянули назад.
- Куда, куда собралась? - спросил мужчина, привлекая девушку к себе. - Леший с ним. Уплати за "вещь", которую я тебе достал, и иди на все четыре стороны!
- Ты же знаешь - у меня нет таких денег!
- Ага....- самодовольно произнес Джеймс, глядя девушке в глаза. - Вот поэтому у нас был с тобой договор. И поэтому я пойду с тобой. Забрать портал, «диск» и убежать безо всякого предупреждения. Додуматься!
- «Диск» пока что единственный шанс найти Его! Я бы так не поступила, если бы случайно не услышала твой разговор.
- Я еще раз повторяю: мы не о тебе говорили. Ты меня слушаешь?!
Девушка начала остывать. Она повернула голову в сторону и выдержала паузу.
- Лучше бы я осталась с Норманом. - произнесла она с нотками сожаления.
- С этим охотником? С голодранцем?!
- Не говори о нем так! - Поль бросила на Джеймса пылающий взгляд.
- Ты за него платила в таверне. Ты ему комнату сняла! - мужчина, левой рукой удерживая девушку, отвел правую руку, будто указывая куда-то назад.
- Потому что его обокрали.
- Это он тебе так сказал?
- Он меня спас в лесу! Пока ты непонятно где был.
- Непонятно где? Я искал то, что ТЕБЕ было нужно!
Поль опять повернула голову в сторону.
- Нет, посмотри на меня! - мужчина взял девушку за подбородок и повернул к себе лицом. Тон его стал мягче, но был все же пылким. - Скажи, это Норман тебе принес порталы? Это он с тобой по мирам бегал? Это он тебя защищал? Он бы тебе достал "диск"?
Во взгляде Поль появилась покорность. Она опустила глаза. Джеймс был прав. Он многое для нее сделал.
«Ловец» все так же глядел на девушку, застыв в нескольких сантиметрах от ее лица. Когда Поль наконец-то опять на него посмотрела, в ее глазах появилось недоумение - она увидела во взгляде Джеймса некие изменения. Что-то знакомое, что она видела раньше в глазах другого мужчины, появилось в нем.
Удивление девушки не ускользнуло от внимания Джеймса. Он медленно отпустил Поль, сделал полшага назад и отвел взгляд. Он осознал, что себя выдал.
Молчание.
- Нет…нет-нет-нет. – протянула Поль, отказываясь верить в происходящее. Она прислонила тыльную сторону ладошки ко лбу. - Только не говори, что… - Поль выдержала паузу. – Ты же знаешь, для меня не существует мужчин, кроме Мэро. – осторожно произнесла она.
Джеймс не спешил отвечать.
- Знаю. – наконец послышался его тихий голос.
Между людьми в коридоре повисла неловкая тишина. Это продолжалось секунд с десять.
Вдруг мужчина взял мешочек-кошелек с пояса, зачерпнул деньги, поднял ладошку Поль и всыпал в нее горстку монет, даже не считая.
- Это на расходы. – произнес мужчина. Тон его отличался от того, который можно было услышать несколько минут назад. Джеймс будто бы оказался перед девушкой без маски, оголяя свою душу. В голосе его слышались горечь и нежность. – Я вернусь через две недели. Пожалуйста, дождись меня и мы продолжим поиски.
Поль молча стояла, ошеломлена ситуацией и действиями мужчины. Джеймс же, глянув девушке в глаза, направился к лестнице. Он спустился уже на несколько ступенек, как услышал родной, но растерянный голос
- Подожди, но... - Поль развернулась, сделала шаг в сторону Джеймса, а затем
замолкла.
Мужчина остановился. Он постоял немного, а затем обернулся и поднялся обратно к Поль. Скрывать уже было нечего и сдерживать себя не было смысла, поэтому он обхватил девичье личико ладонями и нежно дотронулся губами к челу. Поль закрыла глаза. По румяным щечкам соленые слезы проделали ручейки. Она переживала не по поводу разлуки, или из-за чего-то наподобие. Ей было горько осознавать, что она невольно причиняет боль Джеймсу, так как не может ему ответить взаимностью.
Когда мужчина отклонился, он, не убирая ладонь от лица, провел большими пальцами по щечках девушки, вытирая ее слезы.
- Тшшш. Все будет хорошо.
Эти слова скорее означали: "Не переживай, я справлюсь со своим чувством"
- Куда ты идешь? - спросила Поль тихо.
- Заработаю немного денег для нашего путешествия. - ответил Джеймс.
Поль лишь вздохнула и закусила губу. Он не должен, это не его обязанности. Но отговаривать девушка его не стала - он бы ее не послушал.
- Береги себя. - произнесла Поль, дотронувшись ладошкой к груди Джеймса. Руки мужчины с ее щек скользнули на нежную шею, затем на плечи, а после обвили талию. Джеймс крепко обнял Поль, не переходя границы дозволенного. Он бы не посмел.
Молодые люди постояли в таком положении немного, затем Джеймс отстранился и некоторое время смотрел Поль в глаза.
- Будь осторожна. - произнес он, кивнул и развернулся. Вскоре его шаги начали стихать. Входная дверь таверны хлопнула.
Поль смотрела вслед Джеймсу, пока он не скрылся из ее вида, а затем медленно развернулась и зашагала в свою комнату, вытирая нежными ладошками глаза от слез. Возлюбленного ей будет помогать искать тот, для кого она сама стала возлюбленной. Поверить в это сложно...
********
[b]Буду рада вашим відгукам :)[/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739225
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 25.06.2017
До кімнати ввійшла молода дівчина.
Делікатна, худенька і гарно вбрана.
А навпроти неї сидів мужчина:
«Що привело вас сюди і так рано»
«Знаєте, сильно мені докучає
фактор один, а точніше людина»
І на столі у конверті до чаю
тихо підсунула гроші дівчина.
А чоловік той на стіл подивися,
хижо скривився у злісній усмішці.
«Що ж, гонорар тут у нас появився»
Встав і пройшов по багряній доріжці
«Ну а тепер розкажіть і дрібниці»
Мовив він тихо закривши фіранки.
Ну і дівчина все по крупиці
виклала дядьку із самого ранку.
Той іще більше собі посміхнувся.
Дату назвав і навіть годину,
та до дверей він одразу метнувся
і випровадив з кімнати дівчину.
День вже настав і прийшла вже година.
Дядько одів вже свої рукавиці,
лезо холодне сховав під тканину.
Сильно розширились чорні зіниці.
Жертву свою він убив не одразу -
тихо рубав на маленькі кусочки.
І не промовив він навіть і фразу,
кров`ю заляпав не тільки сорочку.
Клаптики тіла зібрав до пакету.
Хто би подумав, що в нім там людина?
Після убивства скурив сигарету.
Ось і аборт, ось і мертва дитина.
Автор - Вільна Птаха
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709859
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2017
Напиши мені листа
паперового,
анонімного листа
не задовгого.
Десь на кілька сторінок
у клітиночку.
Трохи щастя подаруй
на хвилиночку.
Розкажи мені про все,
що захочеться:
як струмок із джерела
десь хлюпочеться,
про країни й небеса,
заповідники,
про відомих кухарів
і дослідників,
про ліси після дощу
повні свіжості.
До конверта долучи
трохи ніжності.
І додай іще тепла
з серця власного,
і турботи, і добра
так прекрасного
Вільна Птаха
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568255
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2015
У твоїй шклянці градусний напій,
у погляді є пристрасне бажання.
Твій мозок відключився і дав збій:
ти зробиш божевільне без вагання.
Ти в клубі проведеш аж цілу ніч,
ти будеш заливатись алкоголем.
Добу не спати - то звичайна річ.
А потім на навчання з різким болем.
Ти виблюєшся вранці тільки встав.
Для тебе це давно вже стало стилем.
Дві перші пари ти уже проспав.
На третю йти заледве маєш сили.
Опухлий, в голові ще наркота.
Ти довго згадуєш яка сьогодні дата
Для тебе все веселощі і гра,
а не життя, що треба проживати.
Отрутою ти труєш свою кров,
здоровя губиш, психіку ламаєш.
Як до такого стану ти дійшов
і цінності реальні забуваєш?
Вільна Птаха
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555812
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.01.2015
І хто б повірив років так зо кілька
тому назад, що сказаним людині
найкращим побажанням буде тільки
про мирне небо в рідній Україні!
Що діти у чотири рочки й менше
будуть питати своїх рідних зрання:
"Куди від обстрілу сховатися найлегше?
Чи доживемо з вами до світання?"
Що люди за дипломом: правознавці,
економісти, археологи і вчені
на фронті у молитві своїй вранці
будуть просити вижить до вечері.
Що адвокат пліч-о-пліч із таксистом
будуть сидіти разом у окопі.
Що модельєр з відомим всім хористом
будуть служити разом в одній роті.
Що візьме в свої руки автомата
один із всім відомих пацифістів.
А все чому? Щоб зупинити ката
москальського наймАнних терористів.
Вільна птаха
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519895
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.08.2014
Людина гасне, як свіча:
я загубилася поміж світами,
добром і злом.
Моя душа
літає десь над небесами.
Болить між ребер
серце...
Час...
Все стукає годинник тихо.
Болить душа. Десь поміж нас
провалля виросло на лихо.
Ти там, я тут... Таке життя.
Такі ми люди. Поміж нами:
великий простір, каяття,
блакитне небо над містами.
P.S. To W 911
Вільна птаха
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507062
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.06.2014
Путін,
Ми будемо стояти до кінця
Допоки стане в наших жилах крові.
Ми не дамо тобі лаврового вінця,
Хоч знаєм – ти давно уже готовий
Ми радше душу Богу віддамо,
Зарання, ніж предстанем пред тобою.
Хоч зброю нашу злили вже давно,
Ми голіруч всі підемо до бою
Тобі нас не зламати вже ніяк -
Пройшли ми вакцинацію майданом.
У нас стріляли, били просто так,
А люди йшли на барикади із запалом.
Ти думаєш, коли забрав наш Крим,
Ти показав яка твоя велика сила?
Слабак, бо лиш із трону твій режим,
Без трону ти простісінька людина.
Ми перед нашим Богом рівні всі,
І нас судити будуть лиш по тому,
Які гріхи вчинили у житті.
А не за тим: чи з троном, чи без трону.
Ти окропив Одесу і Донбас
Людською кров’ю славних патріотів,
Ти вичерпав терпіння наш запас!
Тебе здолаєм на веселій ноті!
Вільна птаха
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497141
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 06.05.2014
Ми повсталий народ із руїни
до якої нас вбивця довів.
Ми життя віддамо за країну!
Боронитимемось від катів!
Ми стояти будемо разом,
і боротися за рідний край
Що ніхто за кремлівським наказом
не потрапить сюди. Так і знай!
Ми за славну свою Україну
всі під кулі підемо за так.
Тільки б знати що нашу родину
не зачепить «цар-батюшка» кат.
Нас повстане більше, ніж було
в революцію нашу святу.
Вбивцю скинули, а тепер дуло
поламаємо ми і Кремлю.
Бережіться! Погрози? Не скажу.
Тільки правду до вас донесу.
Росіян поважаєм, заразу –
Проженемо, як сонце росу
Вільна птаха
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495975
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 30.04.2014
Скажіть, будь ласка, люди ви про те,
що робить наша нова мила влада?
Стояли на майдані ми за те,
щоб по містах гуляли «колоради»?
Сепаратисти з зброєю в руках -
Тепер вони захоплюють країну.
А всі «в.о.» усілись на місцях,
та бездіяльністю зливають Україну.
Вже Крим не наш, хоча й не легітимно.
Такий порядок – там російська влада!
Тепер Донецьк. В парламенті ж спокійно.
Не може дати ради собі Рада?
«У нас програма!», «В нас проблем багато!»,
«Покращувати маємо країну!»
То щоб покращувати щось, потрібно мати -
Одну і неподільну Україну!
Вільна птаха
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495761
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 29.04.2014
Вони боролися за нашу волю:
І Менший, й більший - разом полягли.
Виборювали разом свою долю,
від кулі долі так і не втекли.
Можливо так воно було угодно
нашому Богу, там на небесах.
Небесна сотня, визнання народне,
І вічна пам’ять, що не вмре в віках.
Стояли там на смерть за Україну,
І там таки за неї полягли.
Нам кров’ю дана воля для країни.
Тепер її потрібно зберегти!
Там квіти світу, сльози там із кров’ю.
Свічки горять – то пам’ять світла тим,
Хто виборов собі звання героя,
Та лиш за це він мусив полягти.
Оті життя не мають бути марні.
Потрібно нашу волю зберегти!
Щоб патріоти з неба, наші славні
Із гордістю дивились з висоти!
Вільна птаха
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490512
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2014
Вставай Україно! Вставай українцю!
Не треба ховатись – ми ситі по вінця.
Збери свою мужність і усвідом сміло
Народ Український і є Україна
Народжені вільними – названі рабами,
Обранець народний вчинив так із нами.
Законом тут писаним чітко наказано
Що джерело влади народом в нас названо!
Не бійся ти правди! Правда єдина!
Ми вільний народ землі «Україна»!
Вставай Українцю! Із нами мільйони!
Народний повстанців тут батальйони!
Навіщо? За себе, за брата, дружину,
Дитину, за правду, за Україну!
За волю, народ, за землю свою рідну,
За свою сім’ю, яку любиш безмірно!
За своє життя, тобі Господом дане,
За свою свободу яка не розтане,
За мирні роки, правдивість в країні,
За гідність свою!
Слава Україні!
Вільна птаха
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485706
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.03.2014
Людей катували, людей убивали,
а люди терпіли, за правду стояли.
За волю народну, за свою родину,
стояли ті люди, до свого загину.
За правду народну, до Бога молились.
Щоб Бог допоміг, щоб кров так не лилась.
Почули молитви, на небі святому.
Забути ті дні не дамо вже нікому!
Нам Бог допоміг пережити руїну,
отримали кров'ю ми вільну країну
Тепер зберегти нам усім її треба.
На нас споглядають герої із неба,
які свою душу за волю поклали,
які життям своїм систему зламали
Тепер все залежить тільки від тебе.
Вставай за країну! Молися до неба.
Проси сили й мужності в святого Бога!
Будь патріотом - то наша дорога.
Вільна птаха
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485453
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2014
[b]Березень 2014 року[/b]
- Россия! Россия! – скандувала група молодих хлопців спортивної зовнішності під одним з магазинів, який знаходився на першому поверсі багатоповерхівки.
Це була одна з маленьких групок людей чоловіків і жінок (других в меншості), які були розпорошені по всьому Донецьку. Вони, як грифи, хижо вешталися по всьому місту викрикуючи проросійські гасла в перемішку із брутальною лайкою, все вдивляючись в перехожих, чи бува не несуть ті якоїсь загрози. Бендерівці! Ось кого не терпіли радикально настроєні бритоголові.
- Фашисты! – кричали хлопці під час своєї ходи. – Смерть Фашистам!
- Россия! Россия! – чулося зі сторони колони. Тільки хтось один починав кричати, як і всі інші учасники ходи підтримували його і собі деручи горлянки такими вигуками.
Можливо все б пройшло нормально і мітингарі б «спокійно» пішли далі, та тільки один з радикалів помітив на одному з магазинів вулиці українських прапор. Очі його налилися кров’ю, а в грудях забило з невимовною швидкістю серце. Ось його шанс показати себе, проявитися у суспільній діяльності. Не можна втратити шанс. Не можна! Ні! Чоловік заскандував: «Россия – вперед!» і почав запекло щось пояснювати людям, які найближче до нього стояли. Вся група почала зупинятися і теж дослухатися до палкої промови свого друга. Але було вже запізно. Не встигли інші зрозуміти що коється, як кілька людей, на чолі із оратором, підбігли до стін магазинчика. Вони підштовхнула свого командира і той почав дертися на дашок по телефонній будці, яка стояла прямо під стіною.
- Россия! Россия! – почали завзято викрикувати проросійські «тітушки». Лилася лайка. Лайка і вигуки «Россия». На це було огидно дивитися, а тим паче слухати.
На протилежній стороні вулиці, через дорогу, в цей час до центру міста прямувало троє людей: оператор з камерою, кореспондент і ще один чоловік. Знімальна група п’ятого каналу пішки добиралася на площу біля Свято-Преображенського кафедрального собору, де сьогодні мав пройти проукраїнський мітинг. Чоловіки помітивши те, що твориться біля одного з магазинів, почали сповільнювати ходу та скоро взагалі зупинилися споглядаючи дії радикалів.
- Що, що вони роблять? – ошелешено сказав кореспондент ще на ходу, вказуючи в сторону бритоголових.
- Вони і цей прапор хочуть знищити. – сказав оператор наче спокійно, та чути, що про наболіле.
- Це переходить всякі межі! Це називається в Росії немає грошей на пенсії! А оплачувати цих амбалів гроші є? – палко говорив третій чоловік.
Але знімальна група стояла на місці. Вони не могли нічого вдіяти, бо іти трьом проти двадцяти-тридцяти «не мирно налаштованих людей» було просто нереально.
Оператор моментально почав вмикати камеру та швидко наводити її на «тітушок». Він не міг пропустити такий матеріал.
Кореспондент обмінявся кількома фразам із тим другим чоловіком, та став дивитися на все, паралельно роблячи якісь записи у блокноті. Ніхто не наважився підійти ближче, бо їм просто могли побити камеру, та можливо і не тільки камеру.
- Россия! – скандували справжні фашисти на другому боці вулиці.
Перехожих майже не стало. Люди навкруги радикалів наче розвіялися вітром: по магазинах, кафетеріях, під’їздах. Ніхто не хотів пересікатися із «тітушками» Всі боялися… Крім декількох перехожих.
Група молодих людей, які пересувалися в протилежному до центра міста напрямку приєдналися до радикалів і собі почали скандувати гасла.
Керівник на даху магазинчика з силою висмикнув український прапор і подав його своїм товаришам. Але біда. Там був іще один – прапор футбольного клубу «Шахтар». Недовго ворушачи сірою рідиною, чоловік і його почав висмикувати з даху із криками: «Смерть бэндэровцам!». Радикал бачив кольори – оранжевий(який нагадував чоловіку червоний) і чорний, що на нього подіяли наче червона ганчірка на бика. Він і подумати не міг, що ламає символ не повстанців, а спортсменів.
Сталося що сталося. Він кинув прапор «Шахтаря» у низ і переможно почав викрикувати «Россия» випроставшись та піднявши руки вгору.
- Россия! – скандували наче сектанти люди внизу. Деякі чоловіки почали топтати прапор.
До групи проросійських активістів приєдналася молода дівчина. Вона і собі почала вигукувати «Россия! Россия!». ЇЇ прийняли як свою, наче вона разом з ним отримувала зарплату за цей безлад. Всі тішилися, що виражалося в бурній лайці.
- Россия – вперед! – закричав жіночий голос із колони.
- Россия – вперед ! Россия – вперед! – закричали усі. Провадир почав злазити із даху, не перестаючи скандувати.
- Россия – вперед! Россия - вперед из Украини! Россия – вперед из Украини! - почулося в середині невеличкого натовпу. Кілька людей підхопили такі слова, але одумавшись, почали затихати. Всі замовкали, озираючись звідки лунає голос. Десятки пар очей дивилися на ту молоду дівчину, яка стояла майже в центрі групи, поміж радикалів. Почулися мати, які в принципі і не стихали, але набагато брутальніші і частіше. Люди незадоволено почали виражатися.
- Фашистка! – крикнула одна з жінок.
- Ты че тут делаешь!?
- Бэндэровка! – люди почали відходити від здивування.
- Ты че тут кричишь? Ты не понимаешь че ты кричишь! Иди на свою Западную Украину к своим фошистам. Нормальные люди хотят в Россию. – кричав якийсь чоловік. Провадир, якого нарешті зняли з даху, підійшов до дівчини і почав до неї говорити нахабним тоном.
- Ты че, не понимаешь? Что ты делаешь? Здесь люди за мир! Здесь люди за защиту русскоязычных! Здесь нормальные люди за Россию, а не за ваш никому не нужный союз с Западом. Мы, в отличие от вас, не финансируемся Америкой! - З налитими кров’ю очима, хижо говорив хлопець. – Вали отсюда, здесь тебе могут зделать больно.
- Найбільший біль мені приносить ваш інтелект! – спокійно та з якоюсь огидою сказала дівчина. В крові кипів аддреналін, але вона трималася гідно. – Згідно з конституцією, на вас вже висить кримінальна відповідальність за наругу над державним прапором! – з якимось піднесенням говорила дівчина дивлячись на червоніючого на лиці. Хлопець ставав схожим на щойно зварений буряк, а його звірячий вираз обличчя говорив про безмежну агресію. Може він був і під градусом.
- Ты че, не поняла! Вон отсюда! – на підвищених тонах говорив чоловік.
Навколо лайка і незадоволені вигуки не припинялися, але всі хотіли почути слова, сказані кожним з опонентів, тому шум то притихав, то знову зривався, а коли говорив молодик, всі підхоплювали його слова.
- Віддайте прапор! – голосніше сказала дівчина вимогливим та суровим тоном.
Червоний «тітушка» зробив крок ближче до дівчини і з презирством, хижо приготувався замахнутися на неї, як між ним і русявою став молодий високий чоловік. То був кореспондент п’ятого каналу, який весь час, разом із своїми колегами, спостерігав за всім з протилежного боку вулиці.
____________________
Телевізійники стояли мовчки, дивлячись шоковано на таку картину. Оператор продовжував знімати. Колеги чули всю ту перепалку: кожне слово сказане хлопцем і дівчиною, всі ті крики оточуючих. Раптово кореспондент щось несамовито обурено сказав своїм колегам, зірвався з місця і впевнено побіг в сторону проросійський мітингарів.
_______________________
- Може досить! - сказав чоловік обурено дивлячись в очі радикалу, закривши собою дівчину. – Ти піднімеш на жінку руку? Ідіть собі далі на свій мітинг і облиште вандалізм. – продовжив журналіст піднесено та вимогливо, зберігаючи при цьому рівновагу.
Здивований червоний хлопець подивився на телевізійника, який йому здався нерозумною комахою, що влізла не туди куди треба. Хоча якісь зачатки самозбереження були в «тітушки», але він знав, що з ним десятки «колег», які не кинуть його (принаймні зараз), тому таким же тоном, тільки хижішим, чоловік заговорив:
- Ты вообще откуда? Еще один бэндэровец? Защитник сыскался. Не лезь не в свое дело! Фашисти. Та мы вас кормим, а вы здесь начинаете свои права качать! Та без России вы никто! Не нужны вы своему западу. Ви никому не нужны! Только мы с вами таскаемся.
- Ми – це хто? Ти не громадянин України? Не житель Донецька? – включивши зараз свої професійні навики почав журналіст і так знаючи правду, незалежно від того, що почне зараз белькотіти радикал.
- Я Дончанин! – переконливо продовжив «тітушка». – Но у меня есть мозги не вестись на предложения Запада и Америки! Мы хотим в Россию! – закричав хлопець. Оточуючі через декілька секунд роздумів підхопили його слова і почали скандувати: «Мы хотим в Россию!»
- Ну як хочете в Росію, то йдіть в свою Росію! – озвалася дівчина, яка весь цей час визирала за спини журналіста, приголомшена таким його вчинком. Тепер вона стояла пліч-о-пліч з телевізійником прямо дивлячись на червоного хлопця. – А плюндрувати державні символи України не смійте! Ми ж не плюндруємо ваший триколор.
- Україна – это Малороссия. Это часть России. В Украины не может быть собственного флага! – промовив презирливо ватажок «тітушок».
До натовпу мітингарів підійшли двоє чоловіків: оператор з камерою, яка досі була включеною, та той третій, що теж був з п’ятого каналу.
- Парни, давайте уже реально идите на свой митинг. – заговорив російською мовою співробітник каналу. Він був старшим чоловіком, років сорока п»яти. Горив виважено і ненав’язливо. Виходило так, наче він справді поважає думку «тітушок» і не хоче непотрібної мороки. - Не нужны лишние проблемы. Давайте все разойдемся: вы в свою сторону, а мы в свою. Пошли Гриша, нам пора на сьемку.
- Ого, да тут целое подкрепление прибыло. Вы че, пойдете снимать стадо западэнцов? Вы из какого канала? Опять будете включать свою пропаганду? Компастировать мозги нормальним людям?
- Ми включаємо правду. – сказав кореспондент, намагаючись це зробити якнайспокійніше, попрм всі обставини. Чоловік не бажав агресії зі сторони радикалів, але мусив парирувати - справа йшла про професійну чесність.
- Все канали в Украине – одна пропаганда. Даже первый национальный - уже не тот. Берите пример с русских телеканалов. Они единственные поддерживають украинцев. Они наши братья.
- Все, идем. – сказав старший чоловік з каналу, та кивнув журналісту. Кореспондент ледве кивнув у відповідь, озирнувся на дівчину, подивився їй у вічі та, наче пояснюючи все поглядом, взяв її за руку і попрямував до колеги, виходячи з центру оточення: «тітушки» були розпорошенні навколо них у вигляді кола: стояли не тісно, а довільно, в різних сторонах: то поодинці, то по двоє, по троє
- Правильно! Идите отсюда! Бэндэровци! Идите на свой Запад!
- Пацаны, это же пятый канал! – закричав один з хлопців, який приєднався до мітингу, разом зі своїм друзями, коли «ватажок» знімав прапор України з даху.
Це швидше за все був житель з Донецька (його видавав не російський акцент), який просякнутий російською пропагандою справді щиро хотів в Московію і готовий був стояти за свою ідею, а не за гроші.
Він побачив емблему на камері оператора.
- Быдло, да мы вас убьем. – закричав донеччанин та накинувся на кореспондента, який саме проходив з дівчиною коло нього. Хлопець ударив журналіста в лице. Довкола стало шумно. «Тітушки» він несподіванки самі розгубилися, проте рясніше продовжили коментувати все лайкою.
Кореспондент похитнувся від удару на дівчину, так як від несподіванки не встиг зреагувати. Русява запищала, але вчасно підтримала чоловіка, аби той не повалився на землю. Все ж таки втримавшись на ногах, телевізійник з великим розмахом достойно відповів нарваному хлопцю, та зацідив тому в щоку.
Стало набагато гамірніше. Закричали матами жінки, які були з «тітушками», а «тітушки» і собі з криками «Бей бэндэровцэв!» посхоплювалися з місць.
- Тікаймо! Виключай камеру! – закричав старший співробітник каналу. Кидати своїх він не збирався, тож схопивши валізку з асфальту, яку мав з собою оператор, підштовхнув того і разом з ним кинувся навтьоки, попередньо переконавшись, що його колега разом з дівчиною вирвалися з кола «тітушок» і також біжать неподалік.
Зграя «спортсменів» в кількості двох десятків осіб переслідувала чотирьох людей з криками: «Бей бэндэровцэв!» та брутальною лайкою. Та частина чоловіків і жінок, які залишилися на місцях, скандували те ж саме.
Те що оператор та старший чоловік бігли попереду, хоч і з ношею, давало їм фору. Вони завернули в один з провулків і забігли в перший ліпший під’їзд багатоповерхівки. Кореспондент спочатку тримаючись з дівчиною за руки, потім порізно, бігли разом на одному рівні. Було дивно дивитися як позаду них «пленталася» зграя чоловіків, яка не могла їх наздогнати. Та напевне ключовим фактором їхньої повільності був алкоголь, який швидше за все вони часто вживали, і погане дихання, яке було спричинене частим курінням.
«Бэндэровцы!» - чули втікачі позаду. Вони бігли вздовж вулиці, а перехожі які бачили таку картину, швидко зникали з поля зору, ховаючись в найближчих магазинах та під’їздах. Деякі так і залишалися стояти на своїх місцях просто спостерігаючи за всім.
Хлопець скерував в бік і втікачі завернули в якийсь провулок, перебігли через подвір’я багатоповерхівки, знову повернули. Вони опинилися між залізними стінами гаражів. Пробігши вздовж них, журналіст з дівчиною знову повернули в бік де був ще один ряд гаражів за якими і зупинилися.
Дівчина сперлася на холодну залізну стіну рукою і схилилася намагаючись віддихатися. Кореспондент навпроти теж віддихувався, тримаючи руку на животі. Він намагався нормалізувати дихання.
- Якщо нам так тяжко, то їхнім організмам набагато гірше. Вони сюди просто не добіжуть. – говорив чоловік до дівчини, аби можливо щоб її заспокоїти. Він стер піт з лиця і зауважив на руці кров. Його нижня губа була збоку в кутику розсічена і червона рідина стікала по підборідді. Дівчина підняла голову і подивилася на журналіста. В неї з голови близько скроні таким же самим червоним струмочком по щоці стікала кров. Хлопець ледве не зойкнув.
- Звідки це?
- Коли вибиралися з кола «тітушок» хтось вдарив. Певне битою. Я бачила таку штуку в кількох. – задихано сказала русява нарешті роздивившись лице телевізійника. – Болить? – запитала дівчина дивлячись на розсічену губу.
- Добре собі ти козачка. – сказав так же задихано хлопець. Хоч намагався надати своєму тону підбадьорливості, проте вийшло якось гірко. – Сама терпиш, а про інших турбуєшся. – журналіст ступив кілька змучених кроків ближче до дівчини (ноги після напруження важко слухалися) і підняв та розкрив долоні. – Можна?
Дівчина мовчки кивнула і опустила очі надалі віддихуючись. Кореспондент акуратно обхватив долонями голову дівчини і повернувши її лице трохи доверху та вбік роздивився поранення.
- Думаю просто продезінфікувати і перебинтувати. А можна, напевне, і обійтися чимсь на кшталт великого пластиря з вати. Рана не страшна і не стільки велика. Крові просто багато. – сказав зважуючи кожне своє слово журналіст і посміхнувся дивлячись дівчині в очі.
- Буду жити. Дякую. – сказала русява з якоюсь гіркотою та й собі посміхнулася, тільки якось скептично. Хлопець стер долонею частину крові з її лиця і відступив назад.
- Як ти думаєш, вони вже пробігли? – запитала русява вглядаючись в щілину між гаражами наче намагаючись розгледіти там «тітушку», який причаївся.
- Вони вже напевне далекою. Їм скоро на мітинг - гроші відробляти.
- Політичні повії. – з обуренням сказала дівчина повертаючи голову до телевізійника.
- Ага. – підтакнув той не очікуючи таких слів. Хлопець помовчав кілька секунд згадуючи все що сталося. - Як ти наважилася? – запитав молодик піднявши погляд.
- Це інтерв’ю?
- Ні, мені цікаво.
- Я не знаю. – задумалася дівчина кілька секунд помовчавши. Добре розуміла про що йдеться. Русява почала говорити виважено та спокійно, наче розповідала якусь казку. - Я переходила дорогу і коли побачила що вони робили з прапором, почула, що вони кричали, то просто, обурена, підійшла до них. А там вже на місці вигадала що саме далі зроблю. І сталося те, що сталося. Я сильно не задумувалася.
- Так, це було видно. – насмішливо посміхнувся хлопець і опустив голову.
- Що, справді? – і собі посміхнувшись дівчина зробила вигляд наче здивувалася. – Я знаю що я поступила «трохи» необдумано, але я за це не жалію. – серйозно відповіла.
- Ти в нас часом не з Майдану?.
Дівчина похилила голову і гірко усміхнулася.
- Мені сімнадцять. – русява підняла погляд і подивилася у вічі телевізійнику. - Мене банально не пустили батьки.
Журналісту щелепа ледве від здивування не відвисла. Він розумів, що ця молода особа ще юна, але щоб не стільки…Кореспондент такого не очікував. Він лиш приголомшливо дивився на дівчину таким недовірливим поглядом, наче очікуючи, що та зараз засміється і скаже що пожартувала.
- Справді?
- Нечітке питання.
- Ти…
- Мала?
- Ні…Тільки юна…Ем… Дуже молода. Проте по тому, що ти говориш, я б не сказав, що тобі…сімнадцять
Дівчина гірко посміхнулася дивлячись на те, як кореспондент підбирає слова аби чітко виразити свою думку
- Патріотизм має вік?
- Я переконався в протилежному.
- Добре. – дивлячись на реакцію хлопця, русява розсудливо кивнула і прикусила губу знову обережно заглядаючи в щілину між гаражами.
- Я вважаю що ми в безпеці.
_________________________________________________________________________
- А ти швидко бігаєш. – говорив хлопець, коли вони з «бендерівкою» вибиралися з гаражів.
- Не курю. – скептично зауважила русява. – Хоча скажу, ти теж не відставав.
- Охохо. Не відставав? – награно здивовано перепитав кореспондент
Ідучи збоку від телевізійника дівчина вдоволено посміхнулася.
- Я теж не курю
«Екстремісти» вийшли вже з подвір’я багатоповерхівки. Вони звертали в різні провулки, йшли протоптаними стежками та скоро вийшли на одну з великих вулиць Донецька. «Втікачі» спокійно йшли, розмірено крокуючи по асфальту, то розмовляючи про щось, то замовкаючи на короткий час, поки хтось з них не починав нову тему. В той же час перехожі здивовано дивилися на них, змірюючи поглядом, а деякі старалися взагалі обидвох обходити.
- Тобі не здається дивним, що на нас так всі дивляться? – озираючись на кореспондента сконфужено запитала дівчина.
- Тебе голова не болить? – запитав хлопець, чим сильно здивував русяву.
- Болить. Ой… - дівчина знічено торкнулася своєї рани коло скроні. Трохи крові так і запеклося в неї збоку на щоці.
Телевізійник усміхнувся.
- На мене така ж сама реакція. - він наче ненароком провів пальцями долоні по своїй губі. – Солідний мужчина двадцяти семи років з побитим фейсом. – самокритично посміхаючись промовив кореспондент.
_________________________________________________________
- Ау…ааа…- зойкала русява, коли журналіст торкався змоченою в спирті ватою її лоба. «Бендерівці» сиділи на лавці на одній з площ міста. Перед ними в центрі круглої площі викладеної бруківкою стояв недіючий фонтан.
- Ти тут живеш? – намагаючись відволікти дівчину від пекучого болю питав кореспондент.
- Маєш на увазі в Донецьку?
- Так, так.
- Ой…ааа…Тут живе мій брат. Я сама зі Львова.
- Що ж ти тут робиш? – здивувався кореспондент, попри те, що намагався цього не виказати. - Тут зараз навпаки не так безпечно. Та й навчання в самому розпалі.
- Останній рік я жила в Севастополі. Ми переїхали туди, як я закінчила школу. – відповіла дівчина. Чоловік замовк. Він зрозумів.
- Але ти ж навчаєшся. Ти мала б бути зараз…- розсудливо почав телевізійник
- Я навчаюся в Севастопольському національному технічному Університеті. – перебивши хлопця коротко сказала дівчина. Настала тиша. Кореспондент на якусь мить перестав знезаражувати рану, дивлячись на свою пацієнтку.
- Ти не зважаєш на турботу батьків. – серйозно та обачно заявив він по декількох секундах мовчання, натякаючи на сьогоднішні необдумані дії дівчини. Він знову торкнувся змоченою в спирті ватою до її лоба. Русява стисла зуби, але не видала жодного звуку. Хлопець зненацька акуратно подув на рану, намагаючись полегшити пекучість антисептика.
- Батьки переживають за своїх дітей, але це не має тримати когось вдома, коли навкруги революція.
- Як ти ще не втекла із дому місяць тому? – глузливо запитав журналіст і наклав суху вату обмотану в бинт на рану, прикріплюючи все це якоюсь клейкою медичною стрічкою, схожою на пластир. Телевізійник пригладив наліпку, перевірив чи вона тримається і опустивши руки та подивився в очі русявій.
- Можливо просто був не час?
- Вічний революціонер. Яка ж ти ще дитина. – знову глузливо сказав кореспондент, вдивляючись в очі дівчини, наче намагаючись зрозуміти, що мала на увазі. Хлопець немов би хотів дізнатися її думки, але усвідомлював, що тут він безсилий
- Твоя черга. – дівчина відірвала шматок медичної вати від грудки в упаковці та ретельно вимочила її в спирті з маленької пляшечки. Вона акуратно приставила це до губи хлопця і кілька разів то забирала, то знов прикладала вату до лиця, обробляючи рану.
- Ти був на барикадах?
- Був.
- Які в тебе були відчуття? – запитала русява, приготувавшись ловити кожне слово.
- Страшно. - наче згадуючи ті миті відповів кореспондент і витримав паузу. - Але я усвідомлював, що якщо не я, то хто? Я знав за що я стою. – пояснюючи, спокійно відповів хлопець.
- А за що саме ТИ стояв?
- За свободу. – не задумуючись піднесено сказав журналіст, немов би питаючи поглядом: «Хіба якісь інші варіанти?»
- Там всі стояли за свободу.
- Але крім нашої свободи я боровся за свободу слова. По-іншому, який же я професіонал. – телевізійник добавив останнє речення жартівливо, на відмінну від попередніх серйозно сказаних слів.
Настала тиша. Через кілька секунд несподівано задзвенів дзвінок. Кореспондент опустив погляд і дістав мобільний телефон із кармана куртки. То телефонував оператор дізнатися, чи все добре з його колегою і одночасно другом. Журналіст перемовився з ним кількома словами і запевнивши, що з ним все в порядку, поклав трубку, попередньо домовившись зустрітися через двадцять хвилин на мітингу. Робочий день тривав, зйомки ніхто не відміняв.
________________________________________________________________________
«Неофашисти» стояли на площі один навпроти одного і розмовляли. Вони вже мали розходитися, але попри час, якого було обмаль, ніхто з них явно не хотів спішити, але і ніхто не намагався нав’язуватися. Раптом вони обоє замовкли і в повітрі повисла напруга.
- Не влізай більше в такі ситуації. – сказав хлопець спокійно та майже беземоційно, наче зробивши дружелюбне зауваження.
Дівчина посміхнулася і опустила голову.
-Дякую. – по кількох секундах мовчання сказала вона, згадавши як журналіст заступився за неї. Дивлячись один одному в очі хлопець і дівчина простояли ще якийсь час, потім русява кивнула кореспонденту, похитнувшись розвернулася і пішла. Хлопець дивився їй у слід а через секунду, наче згадавши щось, стурбовано заметушився.
- Стій! Як тебе звати? – крикнув кореспондент, коли зрозумів що не знає імені дівчини. Русява тримаючи руки в карманах на ходу обернулася і прикусивши нижню губу заперечливо похитала головою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485452
рубрика: Проза, Історична лірика
дата поступления 13.03.2014
В краю неляканих фламінго
Моя любов жила по нині
Ті миті, що летіли стрімко
У пам’яті, як радість в кожній днині.
Тебе у серце я ні разу не впустила
Та ниточка так протяглась до тебе тихо
Коли я погляд твій спонтанно, все ж зловила
Коли в очах побачила водночас й спокій, й своє лихо.
А лихо в тому – що я зразу прив’язалась.
Душа твоя мені як рідна стала
Я начебто й не закохалась,
Та дихати, без погляду на тебе - перестала.
Я рахувала ті години,
До зустрічі які нам залишались.
Побачити чим швидше я тебе хотіла.
Хоч офіційно ми не зустрічались.
Від тоді часу вже пройшло багато,
І витікло води з річок чимало.
Та як раніше зустрічі з тобою була рада.
І серденько моє тихіше битися не стало.
Та дня одного, коли ми перестрілись,
Я в очі твої зазирнула.
Мені здалося, що вони змінились,
Не було в них того, від чого наче я колись заснула.
Туман перед очима розійшовся.
Героєм гіршим ти не став – це точно.
Та наче в мені вимикач знайшовся,
Що дію свою виявив наочно.
І стала посмішка мені твоя не мила.
І погляду я твого більше не шукала.
Усе чого раніше я хотіла -
Около тебе бути – все як рукою зняло.
Раніше думала – ти ліки
Та потім зрозуміла ясно й швидко
Хворобою для мене було тільки
Далеке серце твоє з надписом мені – закрито.
В краю неляканих фламінго
Любов свою я залишила,
Собі ж забрала тільки миті, що летіли стрімко,
Та в пам’яті їх потайки закрила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365851
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.09.2012
Принижують нас, мої брати.
Ви чуєте? Нас гноблять, браття!
Усі багатства поховали в рундуки,
Й штовхають нас у бідності багаття.
Палає наш славетний корабель,
Що носить горду назву – Україна.
І всі багатства наших цих «земель»
Сенатори розграбували, лишивши нам одні руїни.
Всі шлюбки зайняті, вже вільних місць нема.
Рундук із золотом – замість людини.
Усі щури тікають з корабля.
Вже рульовий виходить із кабіни.
Наш капітан сміється на містку,
Бо людям відібрало мову.
Із відчаєм в очах, метаються вони по кораблю,
чекаючи із неба димного підмогу.
А звідки ж її взяти? Її не ма!
Майбутнє наше не залежить ні від кого!
Воно в руках, в мозолистих руках,
матросів, що гнули спину. А для чого?
Наш корабель вже тоне. Всі щури
І капітан, давно уже у шлюбках.
- Ви люд простий! Лишайтесь ви на кораблі!
Без мови, без минулого, без порятунку!
І що робити бідним морякам?
Спустити шлюбки всі на воду?
Самим стрибнути в полум’я і жар,
Та дати кораблю піти під воду?
Чи може їм вчинити бунт?
Не дати кораблю загинуть?
Підняти високо блакитно-жовтий прапор ,
Та вийти із давно набридлих злиднів?
В нас є мабутнє! Не існує долі!
В нас має бути єдність, що панувала між дідами,
Тільки у єдності здобудемо ми волю!
Ми Українці! Наш дух незламаний віками!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364399
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 15.09.2012
"Забута мелодія"
Присв'ячується моїй пам'яті...
Я хочу бачити тебе у снах,
у кращих снах - у світанкових.
Я хочу пам'ятати образ твій по днях,
і символ твій - широкі крила - білі з чорним.
Я хочу знати як оце живеш,
і чим ти дихаєш, де ходиш.
Я хочу знати що за чорнозем,
під черевиками, щоденно по якому бродиш.
Я хочу знати біографію людей,
яким ти довіряєш більше всього.
Я хочу знати хід твоїх ідей,
щоденно про які ведеш ти мову.
Я хочу бачити щасливий блиск в твоїх очах.
Я хочу доторкнутися до тебе.
Я хочу, щоб побачив ти мене у своїх снах.
Там само, як бажаю щоб у моїх сновидіннях ти прийшов до мене.
Ти марево яким давно живу,
яким я дихаю, яким я мрію.
Хотіла б бачити твій образ на яву.
Та лиш можливі взору мому пташі білі крила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364392
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.09.2012