| Сторінки (1/48): | « | 1 | » |
Розтривожені сни,
почорнілі від смутку ночі,
викарбовують в серці печаль,
мов піском на склі.
І любов – нелюбов...
мов безодня морська твої очі…
як вода нежива,
віддає свою душу землі.
Затаїлась по тобі печаль
у самісінькім серці.
Не ятри мої рани,
важко й так… -
полином все гірчить.
Віддалась на поживу
душа моя сліпо омані.
Мов німа…і не плаче,
не квилить, - мовчить.
Розтривожив ти сни…
як наснишся, то знов не своя Я,
Відчуваю тебе як нікого,
без екстрасенсорних сил.
Як живого до себе
всім тілом Я пригортаю.
Знов побудеш до ранку,
й з сходом сонця розчинишся в пил…
22.07.2017р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743008
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2017
В моїй душі – гроза,
Бездонне плаче море,
Цілунки на вустах,
знов маками горять.
Невинності сльоза
Солодить спраглі губи,
А в голові думки
до тебе все летять.
Ми віддались коханню
І лебедями стали,
Злилися наші душі,
Не поділить навпіл.
В липневу ніч до ранку
Зірками догоряли,
І вітром повернулись
Назад до власних тіл.
Ніхто так не тривожив
Струну душі тендітно,
Ніхто так не кохав мене,
Як місяць ніч ясну.
Прийшло кохання тихо
І зовсім непомітно,
Пробуджуючи в серці
моїм п’янку Весну.
04.07.2016 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675954
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2016
Лечу стрімголов у безодню кохання,
І холодно, й гаряче в обіймах Твоїх,
Солодким цілунком вуста наші спраглі
Злились воєдино. Немовби на гріх
Напилась любові-дурману із чаші,
На смак не отрута, та біль виклика,
У серці тремтить щось неначе гадюка,
Та ні, це любов, солодка й терпка.
Аби від кохання не втратити сором,
Бо так полонило, в мені проросло…
Не в силах тримати в собі це затвором
Лечу у безодню, немовби на зло…
02.07.2016р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675623
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2016
Чекала, чекаю, чекатиму вічно
Той день, що приніс нам Весну,
Кружлятиму чайкою в небі велично,
І в день, і в ночі не засну.
Де зустріч - прощання,
Де погляд – кохання,
Лише здатний він вберегти
Натомлену Душу без сну, до світання,
Й пізнати в Ній вічну Весну.
Чекала, чекаю, вже цвіт опадає
Із липи під моїм вікном,
Шукали Любові, яка не вмирає,
Тепер в Ній горіти обом.
01.07.2016р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2016
Я вже давно не сплю ночами,
Дивлюсь в прочинене вікно.
Там ніч весняними дощами
Плете сріблясте волокно.
У напівтиші, ловлю руками
Тіні засохлих орхідей,
Вчорашнє стало вже роками,
А Ти – найкращим із людей.
О пів на північ, гаснуть зорі,
Лиш чути гуркіт потягів,
Ця ніч пройшла в напів мінорі,
В думках й посеред протягів.
Я вже давно не сплю ночами,
Тебе чекаю, думками тлію.
Прийди, молю, хоча б дощами, -
Бо жить без тебе не зумію…
04.03.2016 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666950
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2016
Автор поезії Михайло Плосковітов.
Озвучення і монтаж Юлії Мельник
Щоб переглянути відеопоезію перейдіть, будь ласка, по цій ссилці https://www.youtube.com/watch?v=R2d5mHrQcnM
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664533
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 07.05.2016
Автор поезії Микола Радиця
Озвучення і монтаж Юлії Мельник
Щоб подивитися відео перейдіть по ссилці: https://www.youtube.com/watch?v=K7P3UVwwo9E
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661894
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.04.2016
Автор поезії Юрій Матвійчук. Читає Юлія Мельник https://www.youtube.com/watch?v=MTuTRFoEPMw
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660999
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.04.2016
Автор поезії Сергій Мохнюк. Читає Юлія Мельник https://www.youtube.com/watch?v=_LRlsJlNg3Y
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660997
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.04.2016
Автор поезії Микола Радиця. Озвучує Юлія Мельник
https://www.youtube.com/watch?v=Z9lGA9zLFd4
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656759
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2016
Автор поезії Микола Радиця. Озвучення та монтаж Юлії Мельник https://www.youtube.com/watch?v=CsTEhj2piKE
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655812
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2016
https://www.youtube.com/watch?v=KFC2s0ZXShk
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2016
***
Мій друже, Ви чомусь сумні.
В очах стоїть незрозуміла туга,
Невже у Вашому житті з’явилася друга?
А я за Вас страждала день при дні.
Збирала зілля у лісах, дібровах,
Щоб заспокоїть у душі хоча б на мить
Той біль, що в серці полином гірчить,
А ви ховали правду у відмовах.
Я вільна птаха – і мені пора…
Вже інша Ваше серце зчарувала,
А я жила, і вмить пропала…
Пишу, і сльози, мов слова із-під пера.
Мій друже, ми зустрінемося колись,
Лиш доля знає місце і годину,
А Ви живіть, кохайте безупину,
Але остерігайтесь, щоб не опектись.
На Вас я не тримала зла ніколи,
Зверталася до сонця і весни,
Коли в моєму серці йшли дощі, -
У Вашім розквітали матіоли.
Прощання час, і погляд Ваш, мов лід,
Вагання – недоречне в час розлуки
Прошу, не опускайте знову руки,
У Вас же інша - бережіть Її як слід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641599
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2016
Умирает листва на ветвях продрогшего клена,
Засыпает душа, ветер ей поет колыбель,
Не могу я сбежать от твоего сладкого плена
Карих глаз, нежных слов… и в тот час колючих как ель.
Манит дождь искупаться под ним од печали,
Не могу, не хочу отдавать свои чувства ветрам,
Лишь бы сердце твое, милый друг, не огорчали,
Лишь бы боль не оставила в нем глубочайший шрам…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535203
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.11.2014
У осені немає почуттів,
У осені свої причуди,
Тому, напевно, восени
частіше плачуть люди...
Ховаючись під масками
чужих життів…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524537
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.09.2014
А ви знаєте, коли поєднуються душі -
стихає вітер, горить світанок…
Не до розлуки, не до печалі
тремтить роса закохана у ранок.
А ви знаєте, коли поєднуються долі
і виростають із-під ребер крила,
Не страшні, ані грози, ані стужі,
Аби кохав Він, і Вона любила…
А ви знаєте, коли кохання тліє,
То день здається темніший ночі,
І серце тужить, і тіло мліє,
І сняться по ночах кохані очі…
А знаєте, ні, краще вам не знати
Цей біль, що розриває груди,
Одне, чого я хочу побажати -
Коханих бережіть скрізь і усюди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504994
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.06.2014
Бузок в моїм дворі весну вітає,
Тремтить повітря струнами дощу,
Твоя любов, твоя надія не вмирає,
Ти віриш, що колись тобі прощу…
Не за образи, не за слова лайливі,
За зраду, що лишила в серці слід,
А я тебе кохала…а ми були щасливі,
Не вберегли кохання…осипавсь його цвіт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496014
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2014
Коли ти спиш – в моїм вікні танцюють зорі…
Я поміж них помрію про любов…
Ти не питай, чому в очах прозорі
Озерця сліз, течуть щоками знов.
Навіщо знати те, що зайвим буде,
Душа співає, а серцю – любий ти…
Одна лиш ніч про таємницю знає…
Дозволь її назавжди вберегти!?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496008
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2014
У Дмитра була дуже язиката жінка. Скільки він її не лаяв, щоб плітки не розпускала, та ні, як кажуть, горбатого могила виправить. Не могла Одарка тримати язик за зубами. Вискажеться – легше стає.
Одного недільного дня, прийшла вона до подруг свіжі новини дізнатися. Примостилася на лавці біля Параски, хотіла щось сказати, але та її випередила:
- Одарко, і тебе така ж доля спіткала, як Марусю Федькову. Ая-яй, бідолашна. Ходив наліво її Петро, та й доходився. Забрав свої пожитки та й пішов до іншої.
- Що це ти верзеш, Параско. Мій Дмитро ніколи не зраджував мене!
- То ти так думаєш. А люди кажуть. Люди усе бачать і знають.
У Одарки аж у середині щось перевернулося від почутого. Схопилася та й побігла додому.
До вечора усе село гуло, буцімто Одарчин Дмитро на ліво походжає. Як повернувся він додому, тут Одарка і влаштувала йому допит. Що лише вона не робила, і кричала, і посуд била, навіть розридалася не на жарт. Не вірила Дмитровим виправданням. Адже люди кажуть, значить - правда.
Не говорила Одарка тиждень до чоловіка. А як увечері пішов Дмитро з хати, то вирішила прослідкувати за ним. Куди ж шастає її любий чоловік, чи, бува, не наліво?
Замоталася у хустку, одні очі блищать, ще й сажею обличчя намастила (щоб не упізнав, якщо план зірветься).
Дмитро полем – вона за кущами й деревами никається. Аж до сусіднього села слідом добрела. Коли бачить - до подвір’я чийогось завертає її Дмитро. Розболілося у Одарки в то й момент серце, ой як розболілося! У голові запаморочилося, в очах потемніло. Ну все, думає, зраджує її Дмитро з якоюсь молодицею.
Підійшла ближче до хати, та й стала у вікно зазирати. Як дивиться, а там, усі чоловіки з їхнього села про щось мову ведуть. Хто регоче, хто в долоні на радощах плескає. Закралася у голові в Одарки здогадка, чи бува не змовляються вони про щось. Чому ж плентатися аж у сусіднє село?
‒ Нечистим щось тут попахує, ‒ примружилася Одарка. Коли прислухається, а її Дмитро вихваляється перед чоловіками як провчив її за довгий язик, пустивши плітку про свою зраду. ‒ Ой, лишенько», - схопилася Одарка за голову. – От пси паршиві! Не тут вам було! Не знаєте ви ще «бабської сили»! - як розвернеться, як грюкне кулаком у вікно. Хто там був, аж підстрибнув зі страху. Адже усі знали, що у тій хаті колись відьма жила. Про це свідчила дірка у стелі, через яку можна було зірки на небі рахувати.
Одарка чомусь не відразу зрозуміла, що це закинута хатина у полі. Хіба в темноті розбереш, що до чого.
Чоловіки наполохалися не на жарт, адже хтось успів навіть запримітити у вікні щось схоже на «чортове рильце». Не довго чоловіки знаходилися там. Дременули звідтіль, наче стадо биків, та й один поперед одним. Найважче було Дмитру, адже пузо таке від’їв, коли нахилявся – штани тріщали, не те, що бігцем встигнути за іншими.
Одарка, діставшись додому, першою швиденько вмостилася у ліжко. Уранці, поки худобу виганяли на пашу, про усе сповістила подругам. Розлючені жінки не могли пробачити своїм чоловікам за таке. Доброго дали прочухана, щоб більше дурня в голову не лізла. А що до Одарки…то по селу швидко розійшлися слухи буцімто й вона Петра зраджує.
Адже як тут не вірити пліткам. Люди ж усе ж бачать і знають…А значить правда.
Не витримав Петро людських язиків і клювання в очі, та й зізнався жінці про усе. «Замучила совість!» - подумала Одарка. – Будеш знати, як проти мене на рога лізти. Що-що, а справжня українська жінка знає як їх "обламати"», - хитро усміхнулася Одарка, та й пішла з полегшеною душею тісто місити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491441
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.04.2014
Петро з Марусею тримали велике господарство: двоє коней, три корови, десять свиней. Поралися від ранку до ночі, обробляли гектари поля, ще б пак: чимось усю ту живність прокормити ж треба. І нащо увесь вік так горбатитись - дивувалися сусіди. Кому усе це добро дістанеться, коли спочиють, тьху-тьху-тьху, у Бозі. Адже подружжя Наливайків не мали дітей. Та й у батьків одинаками були, тож і з племінниками не судилося поняньчитися. Єдиною рідною людиною на цім світі залишилася Килина Трохимівна – Петрова теща.
Жила вона разом з ними. Якби не її зажерливість, то, може, лежав би Петро з Марусею десь на берегу моря, а не з граблями серед скошеного поля у тридцятиградусну спеку. Килина Трохимівна сама ж на поле ні ногою, за спину хапається, йойкає. Вдає, що радикуліт мучить. А сама думає: «Ага, хіба якесь сіно дорожче за власне здоров’я? Вони молоді – нехай і працюють!» Ті лишень з хати, а вона з дивана скочила і швиденько до телевізору, серіал дивитися.
Не витримав Петро такої тещиної хитрості. Такий сердитий, аж зуби скриплять. Прийшов до хати по стару ряднину, щоб сіна принести худобині. Та й чує, як з вікна долинають нерозбірливі звуки. Підкрався тихенько і крадькома через вікно заглядає. Як дивиться, а теща стоїть та так пританцьовує перед телевізором, намагається вжитися у роль героїні фільму.
Не помітив Петро, як стали розширюватися від злості його ніздрі. Очі наллялися кров’ю, мов у бика, а розум потьмарився. Він поліз на горище зі швидкістю людини-павука, на ходу змітаючи глиняний посуд, до речі той, що теща перепила в день їхнього весілля, та й висмикнув антену. Телевізор зашипів, затріщав, аж на горище доносився той неприємний звук. Що не робила, де тільки не крутила теща - а телевізор не працює.
Петро, обтрусившись від вапна, яким було побілене горище, закинув на плече ряднину, та й пішов назад у поле. Наступного дня помістив у районній газеті оголошення про продаж живності. «Хоч на старості літ з Марусею в Турцію злітаємо, - подумав Петро, - а тещу на господарстві залишимо». Адже радикуліт у Килини Трохимівни одразу пройшов після того, як зламався телевізор. Довго бурчала вона, почувши про поїздку Петра і Марусі на курорт. Та згодом змирилася, бо ж зять пообіцяв телевізор полагодити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490759
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.04.2014
Гриць дуже любив до дівчат залицятися. То до Марусі підморгує, то Клаву додому супроводить, а Зосьці навіть руку і серце пропонував. «А чого би й ні, - думає Гриць, – батько голова колгоспу, мати – фельдшеркою працює. Ну то й що, що крива на одну ногу і вродою не як топ-модель, зате з приданим».
Для такого лежебоки, як Гриць Зоська була «золотий куш». От і став він свататися до неї та в коханні зізнаватися. Проте Зоська може й була незавидною дівкою, але хитрістю - уся в батька. Таке не раз придумає, таке викрутить, що й хоч і правий, то вийдеш дурнем.
Зоська добре знала Грицька, як облупленого. Бачила, як і до інших дівок підкаблучується, та й вирішила одного дня зговоритися з дівчатами, щоб провчити Грицька за те, що усім їм голову морочить.
Йшов одного вечора Гриць до сусіднього села на чергову гулянку, та через поле, навпростець. А дівчата вистежили його і засіли у кущах чатувати, доки той тією ж дорогою назад повертатиметься. Зоська не витримала, аж зубами заскреготала:
- От паршивий пес. Ви лишень подивіться, у сусіднє село уже шастає. Оце б побачити, скільком він ось так наобіцявся!
- Тихіше, Зосько! – штовхнула її в бік Маруся. – А то почує, увесь план завалимо. І так пів ночі у цих кущах сидіти доведеться. Чуєш як уже в животі бурчить. Ага, їсти охота! – сумно протягнула Маруся.
- Не вмреш! Он скільки сала наросло! – хіхікнула Клава. Хоча сама була сухорлява, мов билина у полі. Сама шкура й кості.
- На себе подивись, мокра курка! – розізлилася Маруся. Так слово за слово і зчинилася люта сварка.
Тим часом Гриць уже повертався додому. То співає, то насвистує собі щось під ніс, коли чує - якісь дивні звуки долинаються із кущів. Моторошно стало хлопцю, адже на дворі о пів на третю ночі. Хто зна, що за нечисте блукає цими полями. Перехрестився Гриць, йде дорогою та й молиться.
А дівчата не те що не запримітили Грицька, а й узагалі забули про нього. Хіба у той момент було до того? Звісно добре, коли будь-яка сварка закінчується перемир’ям. А тут, у кущах, не все так просто виявилося. Маруся шурхонула Клаву у груди, а та, не втримавши рівноваги, покотилася у рівчак. Маруся зареготала на повний голос, побачивши, як Клава, виваляна у багнюці, намагається вилізти звідтіль. Зоська, щоби відомстити за Клаву, накинулася на Марусю зі спини і ухватила її за чуба. Ой, лишенько, що там робилося, один Бог бачив.
Писки, крики, регіт. Усе так перемішалося, що у Гриця аж колінця затряслися. Вирішив парубок дати дьору, поки не пізно. Та не тут то було. Зненацька із кущів викотилися три чорні фігури (у темноті важко було розгледіти, що то таке), та й прямісінько перед носом у Гриця. У той момент ніхто з дівчат не очікував такого повороту подій. Адже план був зовсім інший. Проте, це уже було у минулому. Ось, що було далі…
Дівчата зрозумівши, що Гриць по-справжньому наляканий, стали підігравати.
- Він мій! – заревла Маруся низьким басом, адже від природи мала чоловічий голос.
- Ні, не віддам! Він мій! – прошамкала Клава, наближаючись до нього з витягнутими уперед руками.
- А хто це тут у нас такий солоденький? Саме те що треба для мене! Наречений є, можна й весілля гуляти! Ха-ха-ха! – величаво зареготала Зоська.
Ой, не на жарт злякався Гриць. Як заверещить, мов дівчисько, як дасть на п’яти, лише пилюка за ним закурила.
Наступного дня не йде Гриць на вечорниці. Сидить вдома, ні ногою за поріг.
Через тиждень розійшлися чутки, буцімто Гриць однієї ночі у полі, коли повертався додому, бачив відьом, які сваталися до нього.
На тому місці навіть хреста встановили і освятили, щоб нечисте не лякало сільських мешканців.
З тих пір Гриць більше не дурив дівчатам голови. Частіше до храму став ходив, на богослужіння. Навіть вирішив вступити у семінарію, щоб на священика вивчитися. Адже так тоді перелякався бідолашний, що й уся охота до женіння й пропала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490756
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.04.2014
Правду кажуть: «Те, що доля тобі вирішила дати, не можна не збільшити, ні відняти. Навіть через багато років люди знаходять те, що здавалося втратили назавжди: кохання один одного…
Час рікою спливав, а Роману ніяк не траплялася та, в яку б закохався до нестями. Парубкував, працював завідуючим магазину, а вечорами возився біля старого мотоцикла, якого по запчастинах склав своїми ж руками.
Багато дівчат крутилося біля нього, та усе дарма, ні до жодної серце не лежало. Навіть сватати стали, а це найбільше дратувало хлопця. Через це майже щодня у хаті були сварки. Мати хитала головою, примовляючи: «Ой, зостанешся ти, сину, у парубках, як Мишко Холодний. Ходив, перебирав, а тепер нікому не треба. Та ще й у стопку заглядати став!» А він відповідав: «Мамо, пильнуйте свого носа, а не чужого кожуха. Ось Микола сусід теж ще не одружений, і нічого, ніхто й слова кривого не скаже. А то розвели тут агітацію!»
Батько мовчав. Набридла і йому ця одвічна тема. За капелюха та й до сусіда, так сказати зняти стрес. Тривало усе це недовго…
Одного дня Роман, як завжди обслуживши останніх покупців, зачинявся на обід. Коли до магазину увійшла незнайома вродлива дівчина. Він подав їй товар і зав’язав розмову, аби не відпустити красуню. Порозмовлявши, довідався, що приїхала вона до тітки у гості. Сама із міста, навчається в університеті на лікаря-педіатра. Роману було цікаво з нею, хотілося б ще поговорити, але Олеся поспішала. Тому, довго не думаючи, запропонував сходити увечері з ним до клубу.
Відтоді вони стали часто бачитися. Роман закохався по-справжньому. Але з кожним днем на серце тиснув сум. «Скоро йде час, - промовив хлопець міцно пригорнувши до себе Олесю. – Скоро прощатися будемо. Ти їдеш, а я залишуся тут один, без тебе». « Але ж я приїздитиму на вихідні. Чи… невже ти думаєш, що я покину тебе?» - спантеличено подивилася на нього і знову поклала голову на його плече. «Ні, не думаю, я просто тебе чекатиму. А це так важко!»
І справді, Олеся приїздила до тітки на кожні вихідні. Через кілька місяців запросила й Романа до себе, щоб познайомити з батьками. Ті запропонували хлопцю переїхати після одруження до міста. Усе було б добре, якби не його мати. Захотілося їй, щоб молодята розписалися у сільраді, а після весілля будували хату на їхньому городі, аби ділянку не віддали комусь іншому. Олеся була проти. Адже ще навчалася, одразу після закінчення університету намічалася робота у міській лікарні. Тому обоє вирішили ще не поспішати і добре обдумати плани на подружнє життя.
Так сталося, що магазин, де працював Роман, обікрали. Йому довелося шукати нову роботу. Один із товаришів їздив на заробітки до Росії. Тому Роман вирішив й собі податися. Про це усе повідомив Олесі. Звичайно, вона не хотіла його відпускати, відмовляла, наче відчувала, що надовго розлучаються. Ніхто не знав, що це буде їхня остання зустріч з перервою на двадцять п’ять років.
Олеся чекала Романа. Кохання міцно пов’язало їхні серця. Він там, у Росії, щоночі згадував останню зустріч з нею. Мріяв про весілля, яке одразу відгуляють по поверненню додому. Але не усе пішло як хотілося. Зароблені гроші не віддали, ще й пригрозили, що уб’ють. Тому довелося йому та ще кільком хлопцям шукати іншу роботу, аби заробити на дорогу. Від тієї безвиході, що сталася з ним, перестав писати листи. А Олеся, хоч і кохала його, згодом вийшла заміж за свого колегу по роботі Ігоря, який працював травматологом. Їхні батьки були давніми знайомими. Дізнавшись, що діти працюють в одній лікарні, вирішили звести їх разом.
До Романа повернулася фортуна. Він познайомився з одним чоловіком, який допоміг з роботою. Коли усе налаштувалося, написав кілька листів Олесі, але відповіді так і не отримав. Про усе дізнався з материного листа. На серці шкребли кішки. Став у стопку заглядати. Але, узявши себе в руки, повернувся на рідну землю. Кілька раз вижидав Олесю біля лікарні. Хотів підійти до неї, поглянути в очі, спитати навіщо так вчинила. Так і не зміг. Вирішив похоронити їхню любов глибоко у серці. Вирвати сум із душі…Поглянув на неї востаннє і пішов геть… в осінь, яка лягала на його плечі вечірнім туманом. Повернувся до рідного села і почав жити з чистого аркуша.
Через кілька місяців одружився на дівчині із сусіднього села. Жили заможно, будувалися, ростили трьох синів, мов яструбів. Але не кохав він Катерину, проте поважав як жінку, як матір своїх дітей. Може, й здогадувалася вона про його нелюбов до неї та мовчала, трудилася, мов бджілка, для дітей та внуків.
Невдовзі захворіла його мати. Після її смерті пішов слідом і батько. А через два роки трагічно загинула Катерина. Переживав її смерть, важко було на душі, наче втратив найрідніше. Залишився із синами та хворою тещею.
Одного разу, прийшовши на кладовище, щоб провідати дружину і батьків, зустрів Олесю. На ній була чорна хустина. Вона не одразу його впізнала, роки… А він ніколи не забував її зелених, мов морська безодня, очей та стрункого стану, який протягом років залишився таким же дівочим.
Розговорилися про життя. Як виявилося, вона теж залишилася вдовою. Дві доньки уже мають свої сім’ї, живуть окремо. А вона зосталася одна, у пустих стінах.
Роман узяв своє незабутнє кохання попід руку і більше не відпускав. Олеся переїхала до нього у село. Разом поралися по господарству, чекали кожні вихідні у гості дітей. За святковим столом вони часто згадують свою молодість, співають українських пісень. Найулюбленіша пісня Романа, яку заводить, дивлячись на свою кохану дружину: «Причарувала серце і душу, тепер навіки любити мушу…».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463211
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.11.2013
Текли роки…За вікном змінювалися пейзажі… Час лікував рани, а надія наповнювала з кожним днем висушене стражданням серце вродливої знаменитої жінки-акторки.
Жінка-Осінь,так називали її колеги, писали журнали і газети, транслювали електронні засоби масової інформації. Жінка-Осінь, так називала Людмила себе, дивлячись у своє відображення, і щоразу перед очима пролітали спогади минулого…Вони вже не так ятрили душу, але забути, викреслити із свого життя ті дні радості й печалі не могла. Заваривши ароматної кави, Людмила зручно вмостилася на підвіконні. За вікном панувала осінь… Така ж сонячна, як тоді, десять років тому…
«На дворі вже жовтень…», - промовила Людмила до подруги, яка разом із нею сиділа на лаві у парку. – Поглянь, яка краса, дерева жовто-багряні! А пам’ятаєш парк у нашому містечку: білокорі берізки, духмяні липи, старий височезний дуб, біля якого усі закохані загадували бажання. Як давно я там не була!
-І не треба… Тобі нема чого там робити. Не варто зайвий раз хвилюватися. Берегти себе треба… А то раптом зустрінеш десь.., - подруга замовкла, зрозуміла, що говорить зайве.
-…Володю зустріну? Та мені вже байдуже, пережила, переболіло…
-От і добре, він і мізинця твого не вартий. А дитинка, вона ж твоя буде. Мамою називатиме, до грудей горнутиметься. А він вибрав Катьку, то нехай і живе… Вона ще покаже йому, де раки зимують.
Цей діалог повторювався щоразу, коли зустрічалися дві найкращі подруги,Людмила і Валентина. Вони й досі нерозлийвода. А що довелося обом пережити у житті. Яких тільки сюрпризів не підкидала доля. Але вистояли, падали і знову підіймалися. І життя їх полюбило. Воно любить загартованих людей. Адже кожен повинен пройти свої випробування. У когось їх більше, в когось менше, але в кожного вони є.
Людмила з дитинства міряла стати актрисою. Окрім хисту мала вроду і талант. На першому курсі Київського національного університету театру, кіно і телебачення уже грала свої перші ролі. Однокурсниці заздрили, а кавалери не давали проходу. Здавалося,ось воно - щастя! Про нього мріяла, до нього йшла увесь цей час.
Додому приїздила на вихідні. Мама, як завжди, пекла улюблений яблучний пиріг. А тато, зручно примостившись на дивані і обійнявши її, слухав розповіді про студентське життя. Людмилі було добре і затишно вдома. Відчувалася підтримка найрідніших людей. А ще - подруги, яка заміняла сестру.
Одного вечора Валька прибігла у новому вбрані із зачіскою та макіяжем. Декілька хвилин підряд торочила про якогось там Андрія, з яким познайомилася у парку. Людмила ніяк не могла второпати, чого подруга хоче від неї.
-Швидко одягайся! Швиденько, чуєш! Ми йдемо на побачення! – кинула на ліжко Людмилину улюблену сукню, яку батьки подарували минулого року на День народження.
-Ти ще сидиш? Ну давай, ми ж спізнюємося! Сьогодні у нас буде не - забутній вечір, я відчуваю нутром! – весело хихикнула Валентина, поправляючи зачіску перед дзеркалом.
У парку, неподалік старого дуба ,на них чекало двоє хлопців. Один блондин, а другий - брюнет. На погляд вони були зовсім різні, як і характерами, що невдовзі підтвердилося. Людмила не розуміла, що поєднувало їх, окрім спільної роботи. Андрій був веселий, говіркий, а Володимир навпаки малослівний. Працювали два друга геологами. Це була їхня мрія дитинства. Отож після закінчення університету подалися в першу експедицію, яка тривала два місяці. З тих пір наука стала їхнім життям…
Розмова молодих людей у парку на лавочці затяглася до самого вечора. Сутеніло, осіння прохолода давала про себе знати. Володимир час від часу поглядав на Людмилу. Він відчував, як невідома неземне енергія обливала його душу і серце теплом при одному погляді на неї. Хлопця тягнуло магнітом до Людмили, проте сором’язливість брала гору. Цілий вечір вони сиділи мовчки, слухаючи розповіді Андрія і Валентини. А потім розійшлися по домівках, домовившись зустрітися наступного дня.
Щаслива Валентина додому летіла, мов на крилах. Людмила жартувала над подругою, бува не закохалася. А та у відповідь лише весело сміялася.
- І так видно, що кохання! – промовила Людмила. – Я така рада за тебе, Валю! Ти зустріла свою половинку! Я одразу зрозуміла, що між вами усе серйозно.
-Так, подруго! Тепер я по-справжньому відчуваю себе щасливою! А тобі хіба Володя не сподобався?
У відповідь прозвучала тиша…
Людмила, попрощавшись із подругою, попрямувала до свого під’їзду. Раптом хтось покликав її. Вона озирнулася і побачила Володимира.
-Що ти тут робиш? А де Андрій, хіба ви не мали йти разом додому? – запитала Людмила.
-Він чекає мене за рогом будинку. Ось візьми, ти згубила, - протягнув бірюзовий браслет. - Цей камінь не можна губити. Він оберігає від поганого ока. Носи його завжди із собою, як оберіг.
Людмила від почутого аж рота відкрила. Відчула його теплий дотик, що приємно обпік її долоню. «Що це зі мною!» - прошепотіла дівчина. «У грудях немов багаття розгорілося, пече нестерпно».
-Володю, дякую! - не стрималася Людмила і гукнула йому вслід. Він зник у тумані, у прохолоді осіннього вечора… Цей вечір для Людмили став справді незабутнім, як і обіцяла Валентина. Але, щоб так і на усе життя!
Наступного дня вони усі зустрілися на тому ж місці, де домовлялися. Володимир сів поряд із Людмилою. Вона відчувала його тепло, помічала, як іскрилися його очі під час розмови. Коли Андрій із Валентиною попрямували до кіоску з морозивом, Володя ніжно узяв її долоню і поклав на неї дивовижний зелено-синій кристал.
-Це аквамарин. Назва цього каменю походить з латинської «aqua marina» — морська вода. Він є талісманом вірного кохання, оберігає дружбу і захищає справедливість. Я знайшов його під час експедиції в Ільменських горах, що на Південному Уралі і хочу, аби ти берегла його, - пильно поглянувши в очі промовив хлопець.
Людмила мовчала. У той момент вона не могла вимовити жодного слова від емоцій, що переповнювали її … Дівчина стисла у руці камінь і обняла Володю…Так в обіймах вони просиділи цілий вечір.
З тих пір вони були разом. Дівчина приїздила додому на кожні вихідні. Володимир зустрічав її на вокзалі. Опісля вони заходили до кав’ярні, пили гарячий шоколад із улюбленими тістечками з ожиною, складали плани на вечір.
Людмилині батьки полюбили Володимира, як рідного сина. Він не пам’ятав своїх батьків, тому що йому було усього три роки, коли вони загинули під час експедиції в горах. Виховувався хлопець із дідусем та бабусею. Усю любов і ласку віддавали онуку, а коли стали помічати про його захоплення геологією, не знаходили собі спокою. Поховати рідних дітей для них було великим горем. А тепер ще й Володя пішов по стопах батьків. Та не зуміли відохотити хлопчика від цього захоплення. Геологія була в його генах.
Одного дня Валентина запросила Людмилу із Володимиром на свій День народження. Весела компанія, пісні під гітару, танці. Одногрупник Валентини цілий вечір спостерігав за Людмилою. Адже її зовнішність, стрункий стан часто привертали увагу чоловіків. Дмитро, так звали хлопця, підійшов до Людмили і запросив на танець. Вона вагалася і поглянула на Володимира. Він спокійно кивнув головою, і дівчина пішла танцювати. Та Дмитро виявився ще тим бабієм. Під час танцю нахабно мацав її, пропонував поїхати до нього. Людмила, не витримавши такого хамства, дала ляпас та відштовхнула його від себе. Оп’янілий від вина і люті хлопець міцно схопив її за руку, а другою замахнувся, щоб ударити. Проте Володимир, що знаходився поряд, швидко повалив його на землю. І вмить зав’язалася страшна бійка… Після цього хлопець став дуже ревнувати Людмилу. Навіть тоді, коли вона грала на сцені. Усе йшло шкереберть… Людмила плакала після кожного його телефонного дзвінка. Він поставив її перед вибором: або він, або кар’єра. Дівчина була в розпачі. Адже вона любила і його, і свою мрію дитинства, з якою засинала та просиналася щоранку.
Коли приїхала додому, Володимир зустрів її як завжди. Але цього разу вони не пішли до кав’ярні, а поїхали до ресторану. За святковим столиком Володимир зробив їй пропозицію одружитися: «Людо, я дуже тебе кохаю. Я не можу без тебе… І не можу тебе з кимось ділити. Ти обдумала мої слова?». Тоді у душі дівчини щось перевернулося. Їй стало гірко. Вона вибігла з ресторану, не сказавши жодного слова у відповідь. У ту мить їй хотілося побути наодинці…У тиші…
Наступного дня дівчина повернулася до Києва. Володимир телефонував раз за разом, писав повідомлення. Але Людмилі було нічого сказати. Вона заплуталася в собі. А тут ще перша роль у кінофільмі!
Він приїздив кілька раз до неї у Київ. Та остання зустріч закінчилася великою сваркою. Вони не тямили, що говорили один одному. Особливо про усе шкодувала Людмила, коли через два місяці дізналася про свою вагітність.
Вона про усе розповіла своїй ліпшій подрузі Валентині. А та слухала і в самої з очей котилися сльози .
-Мені потрібно Володі про усе розповісти, - витираючи пальцями очі промовила Людмила. – Це ж наша дитина. Він зрадіє, коли дізнається! Ти не знаєш, Валю, де він зараз?
Валентина, підсівши ближче до подруги, подивилася пильно в її очі:
-Він тут, але…
-Що? З ним щось сталося? – схвильовано запитала Людмила.
-Та ні, усе гаразд… Людо, від одружується!
Слова подруги ужалили її у самісіньке серце, під яким вона виношувала частинку його. У голові туманилося… Хотілося завити на весь світ… Але дівчина лише мовчки лягла на ліжко, згорнувшись клубочком , і думала, як бути далі…
Прийшовши до нього, вона подзвонила у двері. Але їй ніхто не відчинив. Сусідка повідомила, що Володимир поїхав у експедицію в Краловеградецький край на три місяці.
-А ви раптом не Людмила? – люб’язно запитала старенька.
-Так, так, я Людмила!
-Ось візьміть, Володя просив, коли ви прийдете, передати цей лист. Там усе прочитаєте!
Тремтячими руками вона розірвала конверт, де знайомим почерком було написано:
« Дорога Людмило! Я кохав тебе і досі кохаю. Але ти обрала кар’єру, а не мене. Я не ображаюся. Я довго думав і змирився із цим. Ти ще знайдеш своє щастя. А я одружуюся на іншій. Вона кохає мене, і це для мене головне!»
-Що головне? Що? Те, що вона тебе кохає? А ти? - присівши на сходах заквилила дівчина. – А як же наше кохання? Наша дитина?
Їй так було погано…Ледве прийшовши додому, упала мертво на ліжко.
-Я не одна, ти зі мною! – прошепотіла дівчина, погладивши себе по животі і обернувшись до стіни, заснула.
Батьки вагітність Людмили сприйняли спокійно. Вони любили її,а онука любитимуть ще більше! Додому дівчина майже не приїздила. Батьки зняли їй квартиру. Там вона жила разом із Валею.
Подруга оберігала її від будь-яких спогадів про Володимира. Але він жив у її серці, снився ночами…
Через три місяці з командировки повернувся Андрій. Дізнавшись про усе, не стримався і розповів Володимиру.
Ця новина ошелешила його. У кімнаті, на тому ліжку, де він клявся Людмилі ніколи її не покинути, уже солодко дрімала офіційна дружина. Він не знав, що робити, як бути далі? Адже завтра вони повертаються назад у Градець-Кралове.
Валентина з Андрієм вирішили організувати їм побачення, нехай в аеропорту, але віч-на-віч.
Людмила йшла з подругою попід руку, а назустріч – Андрій з Володимиром. Людмила зніяковіла, їй хотілося провалитись скрізь землю, не бачити його. Образа кипіла у зраненій душі. Але він підійшов сам. Зазирнув в очі і перевів погляд на округлий живіт. Йому так хотілося доторкнуся до нього долонею, відчути, як в утробі коханої жінки б’ється його малюк. Не стримався і пригорнув Людмилу до себе. Вона плакала… А він, написавши на клаптику серветки адресу, промовив: «Ти будеш чекати на мене? Я повернуся до народження сина і ми одружимося! Чекай мене, кохана ,і знай, що я дуже тебе люблю!»
Людмила чекала. Спочатку приходили звістки від Володимира, а потім перестали. Згодом виявилося, що у горах під час розкопок кількох чоловік з їхньої групи завалило уламками в ущелині. Серед них був й Володимир. Андрію вдалося оминути біду, тому що в той момент знаходився на поверхні, неподалік того місця, де усе сталося. Повернувшись додому, він про усе розповів Людмилі. Але вона не вірила, вона відчувала серцем, що він живий. Останнім часом Володя їй часто снився. Тоді дівчина вирішила поїхати до ворожки. Стара жінка, пильно поглянувши на неї ,промовила: «Чекай його, бо він твоя доля. Окрім нього ні з ким тобі не бути. А сина назви його ім’ям, щасливий буде!»
З тих пір пройшло 10 років. Людмила писала у різні інстанції, приїздила на місце трагедії. Допомагали впливові знайомі, друзі та нічого, жодної зачіпки на те, що він живий. Життя ішло своєю чередою, ріс син, до болі схожий на свого батька. Кар’єра пішла вгору. Надходило багато пропозицій зніматися у фільмах. Декілька років підряд вона здобувала звання найкращої акторки року.
Остання кінострічка «Жінка-Осінь» здобула Оскара. Людмила готувалася до номінації. Допиваючи ароматну каву, настільки поринула у спогади, що й забула про час. Невдовзі наглянула Валентина. Побачивши, що подруга не зібрана, прикрикнула: «Ти що? Хочеш запізнитися на нагородження? Андрій уже чекає на нас біля під’їзду!»
Чорна довга сукня підкреслювала її тонку талію. Темно-русяве, акуратно підібране волосся локонами лягало на оголені плечі. На грудях переливалося кольє із зелено-синім кристалом. Обличчя обдавало жаром від тисячі очей, що дивилися на неї із залу. Хвиля оплесків, квіти, поцілунки, вітання... Коли спускалася зі сцени, їй руку подав чоловік із величезним букетом червоних троянд. Людмила підняла очі, щоб подякувати за допомогу, і завмерла… На неї дивилися ті ж сині, мов бездонне небо, очі. Чоловік узяв її попід руку і ,щоб не привертати зайвої уваги публіки , повів до фойє.
Вона мовчала… З очей викочувалися кришталеві сльози.
- Ти берегла його усі ці роки? – поглянувши на аквамариновий кристал, що поломенів на її грудях, запитав Володимир.
- Так, берегла..і вірила…вірила, що ти повернешся, як і обіцяв!
Чоловік пригорнув її міцно до себе, щоб самому не розридатися на очах у всіх.
-Де ти був? Я так довго на тебе чекала! – шепотіла раз за разом Людмила.
-Мамо, мамо, куди ти зникла! – перервав їхню розмову дитячий голос.
Володимир обернувся і побачив перед собою свою копію. Людмила витерла сльози і промовила:
-Знайомся, Володю, це Володимир – твій.., і раптом її голос затремтів.
-Цей чоловік так схожий на нашого татуся з фотографії, – доповнив хлопчик.
-Сину, це твій тато! Він живий. Він повернувся!
Володимир, обійнявши сина і кохану, дякував Богу за збережене життя. Адже там, під завалами, він ніколи так щиро не молився Господу. Тепер, у думках, він дякував Йому і за сина, і за дружину.
Життя іноді буває дуже жорстоким. Та хто проходить його випробування, знаходить щастя.
Володимир лишився живим завдяки двом альпіністам, які витягли його з-під уламків. Вони допомогли не лише стати на ноги, але й знайти роботу, зробити новий паспорт. Увесь цей час він жив під іншим ім’ям та прізвищем. Через це Людмила не могла відшукати його. Усі ці роки чоловік плідно працював, невдовзі відкрив власну кампанію по переробці дорогоцінних металів.
Він не наважувався повертатися додому, тому що знав, його давно уже похоронили. Та друзі умовили поїхати на рідну землю. Дізнавшись про те, що Людмила усі ці роки жила одна із сином, зрозумів: вона чекає на нього і чекала усі ці довгі роки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463208
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.11.2013
Мабуть, кожен з вас задумувався над тим, для чого доля нам посилає тих чи інших людей? Навіщо дарує нове кохання тоді, коли уже є сім’я, діти, обов’язки? Ми починаємо вибирати дорогу, щоб піти від долі, але саме там її і зустрічаємо ...
По радіо звучала улюблена пісня Артема. Він тиснув на газ щосили. Запізнювався на тренування. По склу автівки де-не-де котитися краплі дощу. Приємний голос по радіо повідомив, що сьогодні в Україні буде похмуро і дощитиме. А опісля зазвучала пісня Океана Ельзи « Така, як ти,буває раз на все життя...». У грудях в Артема щось боляче стиснулося. Він намагався викинути зайві думки із своєї голови, як і її, жінку, що полонила півтора роки тому його серце. Декілька місяців вони не спілкувалися, пробував забути, але та зустріч упарку усе докорінно змінила. Він зрозумів головне, для чого доля подарувала зустріч із нею. Щоб у тяжку хвилину стати її опорою, витягнути назовні із безодні, в яку потрапила.
Познайомився Артем з Веронікою у редакції одного з журналів. Його товариш був власником видання. Зайшовши на чашку кави, побачив у кабінеті вродливу жінку. Найбільше причарували його її очі. Вони були кольору морської води, сповнені переживань…
- Хто це, - запитав Артем після того, як незнайомка покинула їх наодинці.
- Це нова журналістка. Вероніка дуже талановита... Була нашим постійним дописувачем. Ось і запросили її офіційно працювати у нас. Тоді Артем уперше відчув імпульс кохання. Його тягнуло до цієї жінки щоразу, коли бачив її, чув її голос, читав статті у журналі. Він відчував залежність від неї, як від наркотика.
Одного разу, коли боксер Артема повернувся чемпіоном з чергового бою, що проходив у Москві, Вероніку відправили узяти інтерв’ю. Звичайно, Артем як тренер розповів усе до подробиць і, не стримавшись, запросив журналістку на чашку кави. Вероніка поглянула на годинник, бо на неї чекала вдома маленька донька. Але таки погодилася із ввічливості. Тепла розмова, короткі погляди у вічі. Щось увірвалося, мов стихія, у її душу. Вероніка слухала смішні розповіді, вдивлялася у обличчя і думала, де могла бачити його раніше, чути цей доволі знайомий голос… Її теж магнітом потягнуло до нього… Проти волі… Щось, чому протистояти була не в силі…
Одного суботнього дня залунав телефонний дзвінок. Артем запитав про справи і запропонував зустрітися. Вероніка тоді була вихідною. Погодилася. У затишному кафе вони довго гомоніли. І раптом жінка відчула на своїй щоці теплий дотик його вуст. Вони були такими гарячими…Артем поглянув у її смарагдові очі і промовив: «Я не можу без тебе! Не можу забути тебе відтоді, коли побачив у редакції!»
Вероніка обійняла його, вперше. Повірила словам. І, не зважаючи на великий віковий бар’єр, 25 років, покохала усім серцем, усім своїм єством..
Ці стосунки тривали рік. У кожного своя сім’я, клопоти. Важко було Вероніці приховувати зраду. Але відмовитися від Артема не могла. Він телефонував, назначав зустрічі. Проте вони щоразу були коротшими, малослівнішими. Вона помічала, що його щось тривожило… Але не наважувалася запитати.
Дружина Артема підозрювала його у зраді. Саме це не давало спокою його душі. Він, мов нічний метелик ,розривався між двома жінками: то до домашнього вогнища поспішав, то не міг жити без полум’я, яке запалювала у ньому Вероніка.
Одного дня він їй не зателефонував. Вона чекала, томилася, ходила по офісі від вікна до робочого стола. Нема, не телефонує. Може сталося що? Усе перебрала в голові. Наважилася зателефонувати сама, вперше за увесь цей час. Він узяв слухавку і черствим голосом промовив: «Вероніко, між нами усе скінчено. Я не можу більше з тобою зустрічатися. Зрозумій мене і пробач». Ці слова, мов лезом, різнули по серці. Руки затремтіли… Але жінка, проковтнувши гіркий ком, що підкотився до горла, голосно видихнула біль. Ще раз і ще глибоко вдихала і видихала пекучий розпач.
«Він не може зі мною зустрічатися. Та за кого він себе має! Натішився мною, тепер, мов ганчірку, можна викинути…» - прошепотіла Вероніка. І вирішила бути розумнішою, переступити через образу, усе забути. Почати жити з чистого аркуша.
Якби ж то так… Якби ж не доля… Може й налагодилося б усе, забулося… Але одного вечора Вероніку на пішохідному переході збив автомобіль, що мчав на великій швидкості. Стан її був критичним. Довгий час перебувала в комі. Ох, скільки смутку принесла своїм близьким людям… Коли прийшла до тями, біля ліжка сиділа донечка, тримаючи за руку, і мати із заплаканими очима. Медсестри заметушилися, примчав лікар.
- «Ну нарешті, а ми так довго чекали вашого повернення!» - промовив чоловік у білому халаті. Спочатку жінка не розуміла, що сталося з нею. Але потроху приходила до тями. Єдине, що турбувало її, це травма ноги.
Реабілітаційний період був настільки важким для Вероніки, що та періодично впадала у депресію. Невдовзі від неї пішов ще й чоловік. Повідомив, що не витримує усього цього, розлюбив, йде до іншої, колишньої пасії, яку звали Наталією. Вероніка сильно не страждала. У неї був і так переломний період. Багато працювала вдома. Усю себе віддавала маленькій донечці, яка міцно горнулася до неї, щоразу гладила її по нозі і питала: «Мамо, коли твоя ніжка заживе, ми підемо на ковзанку?». Вероніка тоді посміхалася і цілувала світлу голівку доньки, відповідаючи: «Обов’язково підемо, я навчу тебе танцювати на льоду». У дитинстві Вероніка ходила на фігурне катання. Про успіхи свідчили нагороди і грамоти, що висіли на стіні в кімнаті будинку, де пройшло її щасливе дитинство.
Теплого осіннього дня вона вирішила відвести Надійку у парк, щоб погойдати на каруселях. За компанію пішли сестра з чоловіком і їхні діти. Олег допоміг Вероніці вийти з автомобіля. Підхопивши на руки, відніс на лаву. Озирнувшись довкола, жінка вдихнула на повні груди свіже повітря, що пахло пожовклим листям. Поглянувши вбік, де бігала дітвора , раптом помітила Артема із донькою, які крокували назустріч. Щось у середині у Вероніки занило, заніміло. Стало не по собі від цієї неочікуваної зустрічі. Він помітив її одразу, змарнілу, бліду , з милицями, і зніяковів. Діставши з кишені гривні, віддав доньці на морозиво, а сам підійшов до неї. Вона мовчала… Він перевів погляд на ногу і запитав: «Як ти?». Емоції переповнювали її. Важко було промовити й слово. Але процідила: «Дякую, уже краще!». Артем нічого не знав про аварію, про те, що зосталася одна з донькою. А вона й не збиралася йому про усе розповідати… Він же тоді викреслив її зі свого життя. Навіщо тепер повертатися до минулого.
Але ні, після тієї зустрічі в парку Артем не міг заспокоїтися. Товариш усе розповів, адже був начальником Вероніки, чув про що пліткують працівники. І Артема охопив жах… Він картав себе, відчував за собою вину.
Накрапав дощ… Через декілька хвилин розійшлася злива. Слухаючи улюблену пісню Вероніки «Така, як ти, буває раз на все життя…», не втримався від спогадів, що нахлинули на нього у той момент, загальмував. Припаркувався обабіч дороги і зателефонував, щоб відмінити тренування, на яке і так запізнювався. Заїхавши до квіткового магазину, купив найбільший букет чайних троянд і поїхав до Вероніки. Вона довго не відчиняла, поки дісталася до дверей. Донька була у дитсадку, мама, яка допомагала по господарству, - у подруги. Побачивши на порозі Артема, оніміла. Проте й без слів усе було зрозуміло. Бурхливі емоції взяли гору. Він цілував її коси, щоки, вуста. Знав, що більше не відпустить. Поглянув в її наповнені стражданням очі і промовив: «Ти ходитимеш, я підійму на ноги усіх лікарів, якщо треба… Я відтепер буду поряд з тобою завжди.» Ці слова стерли з пам’яті біль, тривогу, безнадію… Їй захотілося жити!
Дружина Артема пішла до іншого, на сім років молодшого від неї. Як виявилося, давно збиралася з коханцем за кордон. Донька вирішила залишитися з батьком, оскільки закінчувала дев’ятий клас і мріяла про кар’єру співачки, дописувала свій перший альбом.
Артем поставив на ноги свою кохану дружину, як і обіцяв. Після усього пережитого їх життя стало повною чашею.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463186
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.11.2013
Інколи жити просто не хочеться. Світ виглядає в чорно – білих тонах. Та варто пам’ятати: вихід із ситуації є завжди. І в найбільш неочікувану хвилину, коли вже варто сказати: «Все»,- знаходиться той, хто тебе підтримає, вкаже правильний шлях.
Лілія стояла на перилах мосту. Внизу весело протікала річка, в якій відбивався золотавий місяць. Дівчина стояла непорушно, тільки вітер грався її рудим волоссям. На набережній панував спокій. Лише де-не-де чулися голоси та веселий сміх закоханих пар. На очах у Лілі виблискували сльози. Вона вже не плакала, а тільки непорушно стояла і дивилася у водну блакить…
Її серце не відчувало ні болю, ані жалю від того, що він її зрадив. А вона ж його кохала і досі кохає. Більше так жити неможливо. Лілія хоче віддатися річці. Нехай вона віднесе разом із нею її кохання й біль втрати. Ще крок - і вона порине у забуття. Як поранена лебідка, вона падає вниз. Легеням не вистачає повітря. І…далі дівчина нічого не пам’ятає.
У лікарні панував хаос. Лікарі бігали з однієї палати в іншу. Лунали телефонні дзвінки, тхнуло ліками.
-Як добре, що ви її побачили. Ще б трохи і ми б її втратили, - звернувся чоловік у білому халаті до молодика, що сидів поряд.
-Це моя колишня дівчина. Вона несповна розуму, як бачите,- відповів хлопець.
-Ну навіщо ви так…- промовив лікар.
- Ромо, відкривши очі, ледь чутно прошепотіла Лілія. Вона лежала на лікарняному ліжку. - Ти знову біля мене. Коханий, ти мене вже не покинеш?
- Вибач, але я одружуюсь з іншою, - відповів він суворим голосом. І пішов.
- Ромо, вирвалося з грудей. Рома, а з очей потекли сльози.
- Чому я не померла? Навіщо врятував, Господи!
Далі були якісь уколи, заспокійливе.
-Будь ласка, заспокойтеся! - хтось збентежено промовив.
Ліля подивилася і завмерла на мить. Чоловік у білому халаті видався їй неймовірно красивим. Чи то ліки зробили диво, чи то справді так. У карих очах було стільки теплоти, ніжності, жалю. А усмішка, наче янгольська.
-А ви хто? - спитала здивована Ліля.
-Я ваш персональний лікар - Віталій Михайлович.
-Уже все гаразд. Дякую. Ви можете залишити мене на самоті.
- Звичайно. Я зайду пізніше, - погодився лікар і зник за дверима.
Дівчина залишилася наодинці зі своїм болем. Тепер їй хотілося жити і показати, що вона зможе… зможе вижити без нього. Але одне не зрозуміло: навіщо ж він її врятував? Напевно, тільки для того, щоб вона страждала…
На дворі панувала осінь. В її душі також. Але осінь тепла, мила, ласкава. Ліля сиділа біля вікна і милувалася цією порою року. Думала про те, що накоїла. Їй так захотілося в той момент усе почати з чистого аркуша. Змити із себе минуле, очиститися світлим майбутнім. Вона почула в коридорі голос лікаря. За час її перебування в медзакладі він кожен день приходив до неї, допомагав жити, триматися, став її опорою. Оскільки виявилося, що вона залишилася круглою сиротою після автокатастрофи батьків, Віталій Михайлович став найбільше з-поміж усіх пацієнтів приділяти їй увагу. Під час огляду він не стримався і запитав:
-Не розумію одного: навіщо ви наважилися накласти на себе руки? Ви розумієте, що Господь вам подарував життя після такої страшної аварії. А ви через кохання, хотіли його позбутися! Це неправильно! Вам треба жити!
-А навіщо? Навіщо жити мені, Віталіє Михайловичу? Для кого жити, коли батьків похоронила два роки тому, а тепер ще й коханий зрадив. Я одна! Я нікому не потрібна в цьому світі! – з ноткою печалі промовила Ліля.
-А ваші друзі, прихильники! Ви чудова балерина, Лілю! Саме це вас і врятувало під час падіння! А що могло б бути, страшно подумати. Ви могли б залишитися калікою на все життя! – переконував лікар. Дівчина здивовано подивилася на нього і вперше помітила, як красиво іскряться його очі. Запитала: «А ви, я так розумію, цікавитеся балетом?»
Він посміхнувся. Хотів щось промовити, та до палати увійшла медсестра і покликала його терміново до головного лікаря.
Віталій Михайлович був найкращим спеціалістом у лікарні. Не один раз йому пропонували роботу за кордоном. Та ні, де там, каже, що й тут потрібні хороші фахівці.
Наталія Вікторівна, головний лікар, була закоханою у Віталія Михайловича. Вона була розведена, виховувала сина. Декілька раз вони бували на побаченні, пліткували, що, можливо, скоро й весілля буде. Але плітки є плітками… Не зійшлися характерами. Проте кохання і ревність затьмарювали очі головній лікарці, яка у кожній медсестрі бачила свою суперницю.
Віталій зайшов до її кабінету. Наталія наблизилася до нього і обвила руками його шию.
-Як справи, любий? – запитала, злегка торкаючись його вуст.
-Наталю, я ж просив! Ну навіщо ти це робиш, ще хтось побачить, і так плітки ходять по відділенню.
-А кого нам боятися, я не розумію!Ти холостяк, я вільна жінка! Чому б нам не бути разом!
-Я пояснював, що ти для мене лише друг, і не більше! Я не звик брехати! – відійшовши на більш пристойну відстань промовив він.
-Я чула, що ти піклуєшся про одну пацієнтку, балерину, що злетіла з перил мосту! Оце так кохання! Але ти розчаровуєш мене, Віталію! Я б хотіла, щоб ти й іншим пацієнтам приділяв належну увагу! О, може у тебе роман з цією ненормальною дівкою? – грубо хихикнула жінка, відкинувшись у м’яке крісло. Я хочу нагадати тобі, що…
-Так, Наталю, я знаю, що завдяки тобі я став завідуючим травматологічним відділенням. Сотий раз дякую тобі і низько кланяюся! І церемонно вклонившись, пішов геть з кабінету.
Віталій робив вечірній огляд і помітив тінь у палаті Лілії, яка нагадувала лебедя. Прочинивши двері, побачив, як дівчина стояла посеред палати, утворивши фігуру, схожу на птаха з розправленими крильми.
-Що ви робите! Негайно припиніть! – стривожено промовив лікар.
Лілія не розраховувала, що у такий пізній час хтось зайде до її палати. Втративши рівновагу, відчула, що падає… Віталій швидко підхопив її на руки і обидва застигли в очікуванні, що буде далі…
Після тривалого мовчання дзвінко засміялися… він поставив її на ноги, і потім серйозно, нахмуривши густі чорні брови промовив:
-Значить так, я, як ваш лікар забороняю займатися тим, що може зашкодити вашому здоров’ю.
-Віталіє Михайловичу, я ж не палю, не вживаю спиртних напоїв, як це роблять деякі ваші пацієнти, - що ж тут такого, коли я трішки позаймаюся, а то геть втрачу осанку.
-Що? Ви хоч розумієте, що у вас травми були після падіння. Ваша нога, вона ще заслабка для таких викрутасів, які ви щойно робили.
Ліля хихикнула: по-перше, це називається не викрутас, а позиція, яка має назву «арабеска». Вона зовсім не шкодить моїй нозі, тому що цю позицію я виконую виключно на правій. Ось, погляньте…
Віталій дивився заворожено на дівчину, яка, посміхаючись йому, демонструвала «арабески». Вона схожа була на лебідку, така ж витончена, ніжна, тендітна… Її руде волосся переливалося під світлом ламп, і він пригадав, як ходив на постановку балету «Лебедине озеро», ще в дитинстві з батьками. Вони теж померли молодими, як і Лілині. Спочатку захворіла мати, інсульт, а за нею, через три роки, й батько, від раку горла. Один залишився. Через відданість своїй роботі ніколи було створити сім’ю. А, може, був ще не час? Може, доля його десь блукає, шукаючи зустрічі з ним?
Того вечора вони ще більше потоваришували. Віталій запропонував їй випити по чашці зеленого чаю з м’ятою. Вона погодилася… Але ні чай з м’яти, ні косі погляди чергової медсестри не могли змусити їх розійтися. Гомоніли до ранку. Згадували дитинство, батьків, фільми і шкільні роки. Лілія відчула, як їй стало легко на душі після розмови з Віталієм Михайловичем. Та прийшов час нової зміни. І лікар, прощаючись із пацієнткою, ніжно поцілував її руку, а потім так поглянув в очі, що від його погляду дівчині стало гаряче.
Повернувшись до лікарні, Віталій не застав Лілію в палаті.
-А де пацієнтка з сьомої? – запитав у чергової медсестри.
- Пішла з речами. Головний лікар подивилася її аналізи і сказала, що на виписку.
-А я тут тоді навіщо? Коли думка лікуючого лікаря не важлива!
-Вибачте, Віталію Михайловичу, ви ж розумієте, що ми не могли вчинити по-іншому!
-Так, так, гаразд, не беріть мої слова близько до серця.
Медсестра якось сумно поглянула вслід лікарю і похитала головою.
Наталія Вікторівна була у себе. Віталій зайшов до неї, мовчки поклав заяву про звільнення на стіл.
- І це не обговорюється, - не дав сказати їй слова.
- Я давно хотів піти. Але цього разу остаточно вирішив, тому що прийшов час для змін.
- Яких ще змін? – спантеличено запитала Наталія.
- Я йду працювати в іншу лікарню. А ще, я одружуюся!
- Що, що ти сказав? – істерично прокричала жінка.
- Ти не можеш, ти не можеш зі мною так вчинити!
- Пробач, але я не кохаю тебе. Я зустрів її. Я зустрів свою долю…
Віталій сумував за Лілею. Він не знав її адреси, проте знав, де вона працювала. Прийшовши до театру, йому повідомили, що Ліля звільнилася. Що сталося і де вона вони не знають. Дні стікали осінніми дощами. Вона часто приходила у його сни. Він прокидався і кликав її, та лише холодний вітер у відповідь вистукував у вікна. Здавалося, нове життя, столиця, престижна робота, але ніщо не радувало його. Не вистачало якоїсь родзинки у його житті, яка б внесла світло, любов у його похмурий світ.
Проїжджаючи в маршрутці повз театр опери і балету, помітив афішу, на якій великим планом була зображена Лілія. Він зійшов на наступній зупинці. Підійшов ближче до афіші, і справді, на ній була Лілія у білосніжній сукні. Високо підібране руде волосся, посмішка, в позиції «арабеска». Великими літерами писало: балет «Лебедине озеро», початок об 19 год. « Це сьогодні», - подумав Віталій. У його серці заграла музика. Поглянувши на годинник, зрозумів, що часу у нього не так і багато, проте переодягнутися і купити букет квітів він встигає.
Зал поступово наповнювався поціновувачами балету. Він сидів у першому ряду після оркестру. Пощастило,тому що зустрів там головного лікаря лікарні, в якій працює. Виявилося його дружина в минулому була балериною, тому балет для неї святе. Віталій хвилювався. А як стала хвилюватися Лілія , помітивши його. Вона виконувала головну партію. По закінченню зал аплодував на біс. Лілії вдалося зачарувати публіку. Піднявшись на сцену, Віталій подарував їй букет і ніжно доторкнувся до щоки. – Ти прекрасна, моя лебідко. Я шукав тебе так довго… Але тепер не відпущу… На очі Лілії навернулися сльози. Вона шукала його, проте він, як і вона змінив місце роботи. А головний лікар не зобов’язалася нічого сказати , виставивши її за двері.
Проте доля вчинила по-своєму. Лілія і Віталій одружилися. Вона відчула, що таке по-справжньому кохати і бути коханою. Тепер їхнє життя, мов «Лебедине озеро», сповнене кохання, ніжності, вірності. А вірність в коханні - це святе!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463184
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.11.2013
Тобі мене б кохати щиро,
І не брехати дивлячись в обличчя,
У тебе за плечима півсторіччя,
А на моїх вустах від щастя миро…
Тобі мене б у снах жадано кликати,
І не жаліти, про минуле скоєне,
Прошу, дай мені тобою дихати,
Бо нерви всі мої, мов струни порвані…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457137
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.10.2013
Мені тоді було шість років, коли я з батьками їздив у гості до тітки Валентини (маминої старшої сестри). Вона з сім’єю жила у маленькому селі, що знаходилося у лісі. Як зараз пам’ятаю:високі ялини та сосни, свіже повітря, не те що в місті. Чоловік тітки був лісничим. Він знав ліс як своїх п’ять пальців. Кожна стежка, кожна галявина мала свою назву. Наприклад, стежка «Сунична» мала таку назву, бо вела до тих місць, де найбільше росло суниць. А щодо галявин, то усіх назв і не запам’ятаєш. Проте дядько Петро знав їх усі напам’ять, бо ходив ними майже щодня. Одного разу я попросив його узяти мене в ліс. Він не дуже хотів з собою брати, але поглянув на мене і махнув рукою: «Гаразд, підеш зі мною, а то що ти там бачив у тому місті, крім багатоповерхівок та асфальту». Я тоді був на сьомому небі від щастя. Мені так хотілося стати ближчим до природи. Пізнати світ таємничого лісу, що здавалося стояв і слухав нашу з дядьком розмову. По дорозі я запитав у нього: «А правда, що в лісі живе лісова царівна? Кажуть, люди починають блукати тому, що вона заплутує стежки, а потім заманює їх у глиб лісу, звідки вони вже не можуть вибратися.»
«Синку, де ж ти такого наслухався. Ніяк не второпаю, навіщо тим дітям так забивати баки!Лісова царівна, це ж треба таке вигадати!» - бурмотів і бурмотів собі під ніс дядько. Я зупинився, щоб зав’язати шнурівку на кросівку. Коли підняв голову, помітив, що дядька поряд немає. Я відчув, як щось зашелестіло в кущах, щось затріскотіло на дереві… Мені стало лячно, тож почав кликати на допомогу. І де ж він подівся, невже не помітив, що мене немає поряд. Я був впевнений, що в цьому винна Лісова царівна. Це вона мене хоче заманити у свої тенета. Та я не піддамся. Буду хитрішим. Стоятиму тут на місці. А коли дядько Петро зрозуміє, що я загубився повернеться тією ж дорогою, якою ми разом з ним ішли.
Я стояв, чекав і чекав. Здавалося, пройшла ціла година. Мені так було сумно, що не зміг втриматися і заплакав. Коли помітив, як із-за дерев показався молодий олень. Він дивився на мене і кликав за собою. Я пішов слідом. Його погляд манив мене за собою . Раптом олень зник, а попереду розгорнулася невеличка галявина. На ній росло багато різноманітних квітів. Мені захотілося впасти на цей шовковий килим, сплетений із запашних трав. Та коли ступив на галявину, квіти наче ожили, пурхнули у повітря і полетіли у піднебесся. Такої чарівної галявини я ще ніколи не бачив.
- Це метелики! - хтось тихо прошепотів у мене за спиною. Я озирнувся і побачив вродливу пані. Її довге русяве волосся було прикрашене польовими квітами. А білосніжна сукня переливалася на сонці.
- Ти заблукав, хлопчику? - продовжувала говорити незнайомка.
- Так, напевно,заблукав! – відповів я тихо і помітив, як мій голос тремтів.
- А ти знаєш, де ти зараз знаходишся?
- Ні, пані!
- Це метеликова галявина. Про неї розповідають багато легенд. Насправді метелики, яких ти бачив, це душі людей, що Господь прийняв у Царство небесне. Цю галявину не усі можуть бачити, лише обрані. Тому ти тут.
- Але чому я? - з цікавості не стримався і запитав.
- Ти вимолений своєю мамою у Бога. Таких дітей при народжені Він наділяє неабияким даром. Тебе Отець одарив талантом рятувати людські життя. Ти зрозумієш усе сам, коли виростеш. Вродлива пані лагідно усміхнулася і погладила мене по голівці. Я відчув, як мені захотілося спати. Прокинувся від дядькового голосу. Він стояв і здивовано дивися на мене.
«Ну що ти, хлопче, підводься. Тебе й на п’ять хвилин покинути не можна. Скажу, щоб сьогодні тебе раніше спати вклали. А то щось не подобається мені твій вигляд. Бува не захворів?»
«Ні, дядьку, усе гаразд!» - відповів я сонно. Про те, що відбулося зі мною, я вирішив нікому не розповідати. Серед усіх тих галявин, про які повідав мені мій дядько, не було жодної з такою назвою. Але я знав, що така галявина існує. Її мені показала сама Божа Матір у подобі вродливої пані, схожої на фею.
Я виріс і вивчився на хірурга. Тепер я рятую людські життя. А ще часто ходжу до храму. Іноді мені сниться та чарівна галявина…Де я малий біжу по шовковистій траві, навколо кружляють метелики…І мені так хороше, так любо лежати поміж квітів, вдихати на повні груди лісове повітря, насичене святою благодаттю, якою завдяки молитвам моєї мами при народженні наділив мене Господь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449339
рубрика: Проза, Пейзажна лірика
дата поступления 16.09.2013
Немов метеорити за вікном
По мокрому шосе летять автівки,
Не втамувати одинокість віщим сном,
Хіба послухать про життя старі платівки!?
Поглянуть в ніч, згадати погляд твій?
Не легшає, сльозяться очі…
А на душі - чорніше твоїх вій
Пече журба безжалісно щоночі.
Не втамувати одинокість, ну й нехай,
Не гоїть рани час, вирують грози…
Холоне в чашці недопитий чай,
А осінь плаче... а осінь на морози…
14.09.2013р. (22:49)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449109
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2013
Ти у полон мої думки забрала,
І серце й душу пройняла...
Мене у себе легко закохала
Тому й пишу ось ці слова..
Для мене став ти сподіванням,
Неначе сонця промінець,
Наповнив сірий світ коханням,
Немов від Бога посланець!
А ти мій Ангел, що із неба,
Мої слова і тишина...
Не уявляю світ без тебе,
Його без тебе вже нема...
Ти не печалься, я з Тобою,
Лиш уяви мій образ, хоч на мить,
І я прийду осінньою порою
У твої сни, навіки в серці жить.
14.09.2013р.
(с) Юлія МЕЛЬНИК-АПОЛОНЕЦЬ
(с) Володимир КУЧЕРЯВИЙ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449076
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2013
Пахнуть квіти тобою,
ти колись мені їх дарував,
Ніжним дотиком вуст говорив про кохання безмежне,
І щодня без причини зустріч зі мною шукав
Ти кохав, а я слідом ішла за весною.
Пахнуть зливи тобою,
Що текли з темно-карих очей,
Не тривож свою душу, ти вартий щастя без мене,
Скинь тягар безнадії із своїх плечей,
А мене відпусти, відпусти услід за весною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427156
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.05.2013
Я розлітаюсь на шматки, коли в печалі,
Мене нема, є мовчазна холодна тінь.
Не покидай мене, не йди в далекі далі,
Востаннє подаруй очей-волошок синь.
Зіткала із ночей життя свого основу,
Знеболювала щем пігулками для сну
А ти ішов, і повертався знов, і знову
Шукаючи в мені свою весну.
Любити іншого, невже це заборона?
Так кажуть люди, так вихована я,
Вже червоніють за вікном калини грона
А я одна, одна, але твоя.
Ще з досвітку нап’юсь гіркої кави,
Піду у парк скупатись під дощем
А в тебе, завжди інші справи,
І не тривожить твоє серце щем.
Як можеш так, не вірити в кохання?
Я тут, з тобою, лише озирнись!
…скінчиться дощ, пройдуть розчарування,
І запалає сонцем вись!
Ти зрозумієш істину кохання,
Вона тебе поверне до життя,
А я піду мов сон, ще до світання,
Піду щасливо вдаль без вороття…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412448
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.03.2013
Я хмільна від очей темно-карих,
Від спокуси твоїх теплих фраз,
Почуттів нероздільних, безхмарих,
Про які говорили не раз.
Я хмільна від безсонних ночей,
І цілунків на тілі п’янких,
Від парфумів твоїх і речей,
Ніжних дотиків пальців тонких.
Я хмільна і безмежно щаслива,
Бо в душі розбуявся розмай,
Наші ночі були, наче злива,
Кожна мить з тобою, мов рай.
Я хмільна, і буду хмеліти,
Доки щастя сповна не нап’юсь,
Прагну ще раз життя пережити,
Попрощавшись, чекай - повернусь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408179
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.03.2013
Не сняться більше твої очі карі,
Твій голос зник в безодню мов туман,
Але у серці ти живеш, хоч з іншою у парі,
Лиш потайки пригадуєш осінній наш роман.
А пам’ятаєш, як багряне листя в танці,
Навколо нас кружляло наче птах?
Як прокидалися щасливі вранці,
Прощалися з сльозами на очах?
Стекли ті дні дощами і снігами,
Ще й досі не зігріюся сама,
Хоч в небі сонце виграє весняні гами
І промінь кригу на річках лама.
Мені б твоїм теплом зігрітись,
З твоїх очей напитись до снаги
Кохання, і мов троянда зашарітись,
Від поцілунків, сповнених жаги…
Тоді б я вірила, що світ не лише морок,
Є світла радість, віра і любов,
Днів і ночей помножених на сорок,
Мій плач був схожий на лелечий зов.
Про те ти є, живий і повний сили,
І я лелію помислом ту ніч,
Коли з тобою істину відкрили,
Із пристрастю зостались віч-на-віч…
Відтоді, вже не сняться очі карі,
І голос зник в безодню мов туман,
Але у серці ти живеш, хоч з іншою у парі,
А я пригадую осінній наш роман.
́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408172
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.03.2013
Дивлюсь у вічі заметілі - ворожці долі,
Кохання вірністю зігріли в сімейнім колі,
А серцю холодно, його снують морози,
В думках з тобою, а на очах застигли сльози.
Якби я знала, що без тебе дні як ночі,
Втекла б подалі, коханню не дивилась в очі,
Не втратила б життя свого основу,
Тепер страждаю, молюся знов і знову.
Протистояти почуттям – не сила
Вони дарують надії крила.
Люби і пам’ятай, я талісманом буду,
Пройдуть роки...тебе я не забуду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385579
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.12.2012
Я вірю в тебе, Ти – це Я,
Ми дві планети, що звели магніти.
Коли я з іншим, залишаюся твоя,
В думках, і в серці трепетно любити.
Ти не радій, що вірна почуттям,
Від них хворію і втрачаю сили,
Заради нас пожертвую життям,
Аби кохання вберегти зуміли.
За груднем січень, лютий і весна,
Її чекаю мов Пришестя…
Вже третій місяць ніч без сна,
Шістдесят шостий день нашестя.
Лежу утупивши свій погляд у вікно,
Там місяць, зорі і метіль лукава,
Дорога – біле волокно,
А в кухні пахне свіжа кава.
Тебе чекати, одна з найбільших кар,
Любити потайки від всього світу – мука,
Кохання наше – Божий дар,
Але, де двоє, там завжди розлука.
І хай чого б не говорили язики,
Тебе любитиму, як ніхто у світі,
Нас не розлучать відстань і роки,
Бо почуття ці нами пережиті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383569
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.12.2012
Мовчи, люби і поломеній…
Як сонячний промінь на моїх долонях,
Не зникай, живи на них вічно,
І тугу розвій…
Я вдихаю осоння…
Відчуваю його під грудьми, як дитя,
Що дарує любов і надію
З просоння…
Не стримаюся і тебе розцілую,
Бо ти найкращий, найщиріший,
Ти подарований мені долею,
Її ціную…
Сплету із сонця вічність нашого кохання,
Нехай це буде моїм подарунком,
Талісманом в твоїй кишені,
На прощання…
Ти бачив світ, а я намагаюся пізнати,
Він світлий, хоча ти кажеш, навпаки,
І я засмучено горнусь до тебе,
Намагаючись сказати…
Що кохаю…
Від поцілунків
згораю...
Ще мить...
І ми напівдорозі
до раю...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380537
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.11.2012
На ринзі кохання йому сповна віддавалась,
І тіло, і душу, і розум втрачала в гріхах,
В очах оксамитових наче в безодні блукала,
Кохалась у них, трояндою квітла в руках.
Стих теплий дощ, наповнені ним мої очі,
Вечір звабливо кличе в обійми свої,
Знову на ринзі кохання тривають півночі,
Тіл і душ, ненаситних жагою, бої.
Шкіра пітніє, від солоду мліють долоні,
Що пестили ніжно обличчя й оголений стан,
Ти пив мою молодість, тримаючи тіло в полоні,
Зігрівав, леліяв, викохував його до ран.
На ринзі кохання, затихли мотиви ліричні,
Забути тебе не вдається, бо серце горить…
Колажі тих днів віднайдемо, коханий, у січні,
Не можна так жити: любити та не долюбить.
Не можна втекти від самого себе, від чекання,
Яке мов отрута у грудях пече і болить,
Відчуй у собі невимовне минуле бажання,
Заради цього варто ще раз цю мить пережить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380267
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.11.2012
На чорно-білий світ дивлюся скрізь долоні,
І серце в грудях шалено стукотить,
У тебе, любий, вже посивіли скроні,
А пристрасть почуттів ніяк не догорить.
Тобі чужа я, але серцю люба,
Твої цілунки як п’янкий дурман,
Без тебе день і ніч болюча згуба,
Невже про нас цей недописаний роман?
Дозволь мені мелодію кохання,
На струнах твоїх тіла і душі,
Зіграть як вперше і немов востаннє,
Допоки слід не змили мій дощі.
Втамую спрагу, прикрию двері стиха
На зустріч ночі побреду у заметіль,
І так накоїла в житті багато лиха,
Тепер ти вільний, а я тамую біль.
Ця ніч була солодка наче трунок,
Та я не можу, любий, більше так,
В нас різні долі… зрозумій… і поцілунок,
Який на серці залишив болючий знак.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379199
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.11.2012
Я хотіла бути тобі другом,
Розділяти радість і зітхання,
Але захворіла тим недугом,
Що зовуть коханням.
Погляд твій мов постріл,
В серце пролітає,
Цей блаженний розстріл,
З кожним днем вражає.
Твої руки – крила, дедалі ніжніші,
Ось ми на одинці, в полуночній тиші.
Зазираю в очі, дмухаю на вії,
Із тобою ночі стали, наче мрії.
Солодко цілуєш носик,шию, губи,
Доведуть бажання нас обох до згуби!
Зашепотів вітер ш-ш-ш-ш-шиш,
Як дивлюсь, а ти, вже солодко спиш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378497
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.11.2012
Ти розбивав серця жіночі,
зникаючи щоранку під дощем.
Ці подаровані тобою ночі
здавалися й мені палким вогнем.
Та не кохав ти так, як я кохала,
не відчував мій страх і біль.
А я душею проростала,
Тепер у ній блукає заметіль…
Так холодно, тривожно, гасне світло…
І за вікном зима…
Моє кохання довго квітло, -
дарма…
Перецвіла весна, змінилися пейзажі
з дощів на сніг...
Я створюю нові життя колажі, -
де чути сміх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378309
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.11.2012
Я знаходжу тебе в своїх снах,
Йду на зустріч з сльозами зізнання,
Й серце б’ється мов ранений птах
Від палкого до тебе кохання.
Я знаходжу тебе в іменах
Тих людей, що на тебе не схожі,
Викарбовую його на стінах,
І в кімнаті на спальному ложі.
Я знаходжу тебе між зірок,
У щоденних дощах і туманах,
Де ти? Зроби хоча б крок,
Покохай, як кохають в романах.
Серце прагне пізнати весну
І розтануть в солодкім зітханні,
Кожну мрію з пророчого сну
Зберігаю мов скарб на світанні.
В сірих буднях самотність вгамовую,
Від страждання стікаю дощем,
Все життя себе загартовую
Та не можу здолать в серці щем.
Я знаходжу тебе знову в снах,
І не можу із серця прогнати,
Тану снігом на теплих руках,
І продовжую вірно кохати…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377842
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.11.2012
Я дихаю тобою як озоном
Спекотним і холодним наче лід,
Я розчиняюся в тобі шаленим стоном
І плавлюся з тобою наче мідь.
Я – Ти, злиття двох тіл і крові,
З’єднання хіті й почуттів,
Вуста твої гарячі і медові
На півдорозі нових відкриттів.
По тілу блискавки проходять струмом,
Здіймається жага аж до небес,
І розчиняється у пам’яті вчорашнім сумом
Меланхолійний осінній стрес.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377370
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 12.11.2012
Втомилась я від буднів сірих й нудних,
Куди податись, зникнуть хоч на мить,
Від поглядів і вулиць велелюдних?
Бо серцю боляче усе це пережить.
Погасла іскра, що в очах горіла,
Душа скричалась від щоденних мук,
Колись теплом чужі нещастя гріла,
Тепер сама не проти інших рук.
Втомилась я від зрад і слів брехливих,
Зневірилась, не хочу жити так,
Позбавлюся думок про тебе хтивих,
Можливо це випробування знак?
Але навіщо, ти і я лиш вибрик долі,
До цього кожен жив в своїх світах,
Допоки не дали свободи волі,
Яка життя перетворила в страх.
Втомилась я тебе чекати вічно,
Хоча любов як спомин зберегла,
Усе у нас складалось лаконічно,
Але пробачить так і не змогла.
́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376220
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.11.2012
Вона читає пресу, Він судить поєдинки,
Їхнє життя мов потяг, що мчиться без зупинки.
Написані романи… Бої на виживання…
Їх долі зовсім різні, але одне кохання.
Боксерський ринг… Редакція газети
Життя вмить поєднало їх душі й силуети.
Поразки й перемоги, інтерв’ю на шпальтах
Коментарі віч-на-віч і на боксерських сайтах.
Усе в той день змінила їх зустріч наодинці,
Мов потяг зупинився на «Життя» зупинці.
Безпрограшним був вечір їх незабутніх вражень,
Без свідків й запитань та жодних зауважень.
В душі кармінні зміни, а у серцях магніти,
Не в змозі все забути, не в силах щось змінити.
Не пишуться романи, безсилля труїть тіло,
Яке в ту ніч осінню від кохання мліло…
Вона його чекає, Він томиться щоночі
І подумки про себе цілує її очі.
Життя нестерпним стало та долі не змінити,
Єдине що лишається мріяти й любити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375431
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.11.2012
Душі моєї плаче скрипка, аж струни рвуться…
Вдихаю ніч твоїх очей, торкаючись міцних плечей,
І сльози пристрасно з-під вій мов звуки ллються…
Твій погляд стомлений чекань,
Я знаю світ твоїх бажань,
Вони взаємністю в серцях наших озвуться…
Не треба слів і запитань,
Лише моїм сьогодні стань,
Дозволь ще раз до тебе пригорнуться...
Відчути ритм серцебиття,
в якому дихає життя,
До теплих скронь вустами доторкнуться,
Поглянуть в очі як вогонь,
Твоїх відчуть тепло долонь,
Перш ніж дороги наші розійдуться…
Душі моєї знову плаче скрипка…
Але без тебе її музика пуста,
Стою одна, душі розбита шибка,
Холодний сніг лягає на вуста.
Я знаю, що тебе не повернути,
Не воскресити ніч палких бажань,
Налить би в келих гіркої отрути,
Щоб припинить біль скрипкових звучань!
Але боюся, вірю дознемоги,
Що ти прийдеш як в грудні снігопад,
З далекої зимової дороги,
І розцвіте в моїй душі весняний сад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372127
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2012
Я забуду про тебе як сон,
Що наснився осінньою ніччю,
Не пробачу, для мене закон,
Не дозволю вважать себе річчю.
Ти іди, я тебе відпущу,
І не буду услід проклинати,
За страждання і зраду прощу,
Та навіки забуду як звати.
Зачинюся на сотні замків
Наодинці із тінню своєю,
Витру пам'ять прожитих років,
Де були однією сім`єю.
А тепер, осінь в домі живе,
Я тепер її подруга-бранка,
Час дощами повільно пливе,
Не дружина я і не коханка.
Лиш на пальці обручка горить,
Я на ній загадаю бажання,
Будь щасливий, нехай таланить,
Я ж зустріну своє ще кохання!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371760
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.10.2012
Життя змінюється щомиті. Сьогодні ми щасливі та безтурботні, а завтра нещасливі та самотні. І ми запитуємо себе… Ми страждаємо… Намагаємося знайти відповідь на запитання, які щодня тривожать нас.
Андрій з Іриною прожили у парі 12 років. Жили окремо від батьків у невеличкому будиночку за містом. Ірина працювала у дитячому садочку вихователем, а Андрій їздив на заробітки. Здавалося, всього вистачало, та
жінку хвилювало те, що разом стільки років живуть, а дітей не мають. Любила вона дітей, жила дитячим сміхом. Витирала слізки з очей, цілувала і пригортала, як своїх, рідних, до себе. Щеміло в ту мить її серце, ох, як щеміло, коли почула від лікарів, що не в змозі мати дітей. Але не припиняла вірити у диво, що колись пригортатиме до себе й своїх, а не чужих, діточок
Об’їздили вони з Андрієм багато монастирів. Один з монахів ще тоді їй сказав, що кожна людина за свої гріхи несе покарання. Потрібна молитва і терпіння. Відтоді Ірина принишкла і зовсім подалася з виду. Згадала про однин гріх дванадцятирічної давнини і запевняла себе, що саме за це несе перед Господом покарання. З тієї пори її почали тривожити погані сни. Часто снилася та світловолоса вагітна жінка, яка з’явилася у їхньому з Андрієм житті, мов примара.
Ірина бачила, як руйнувалися на очах їхні стосунки з чоловіком. 12 років без дітей зробили тріщину у сімейному житті цих двох молодих людей, які, здавалося, нещодавно познайомилися. Ще зовсім юними покохали один одного. Ірина сподобалася Андрію своїм надзвичайно довгим русявим волоссям і зеленими, мов морська безодня, очима. Її очі причаровували його, бентежили серце, що голосно билося у грудях. Багато ніжних слів зринало із його вуст, та вірила Ірина тим словам і не гадала, що колись вони змінять своє значення.
Одружилися вони коли дівчині виповнилося вісімнадцять. Не знала ще вона, що сімейне життя - це не солодкі вечори побачень, а початок домашніх клопотів. Напередодні весілля щаслива наречена, приміряючи весільну сукню, почула на ганку незнайомий жіночий голос, що насторожив її ще одразу. Ірина визирнула з-за дверей, коли на порозі стояла із заплаканими очима вагітна жінка. Іра відчула, як ті очі пильно оглядали її зверху донизу. А потім, поглянули у її очі так глибоко з печаллю, що дівчина сама відчула той біль, з яким у голосі заговорила білявка. Передчуття не підвели. Незнайомка благала Ірину не виходити заміж за Андрія. Запевняла, що виношує під серцем його дитину. Ірина не вірила своїм вухам, стояла мов у тумані, не відводячи погляду із опуклого живота, який мав вигляд на місяців сім чи навіть вісім.
- Як це могло статися? – не розуміла вона. Невже Андрій зрадив їй з цією жінкою? Сльози хлинули з очей. Не контролюючи себе, дівчина прокричати їй в обличчя:
- Йди геть! Чуєш! Геть! Я не вірю тобі! Це не його дитина. Ти брешеш! Чуєш, ти брешеш!
Незнайомка відійшла за кілька метрів від будинку, озирнулася і промовила:
- Не будеш ти з ним щаслива. Я все одно зроблю так, що він вернеться до мене, скільки б сил мені не довелося б до цього прикласти. Це його малюк, але він мені не вірить теж. Та я чекатиму його і завжди прийму, якщо колись він надумає повернутися до мене. А ти, запам’ятай, що на чужому нещасті, щастя не побудуєш!І подалася геть з двору.
Ірина, не розповівши Андрію про візит Ганни, таки виходить за нього заміж, правда зі смутком на душі, який ще довго їй отруював життя.
Дванадцять років - час не маленький, але й невеликий, щоб забути, а згодом осмислити помилку, яку вчинила, виходячи заміж за чоловіка в якого ось-ось мала народитися дитина.
Не правильно вчинила вона тоді, треба було не виходити за нього. Можливо, Господь, не покарав би її безпліддям, і та дитина росла б і виховувалася з батьком. Якби хотілося їй повернути той день. Усе могло б бути по-іншому.
Та пригадала Ірина один лист, адресований чоловікові від Ганни, про те, що в неї народилася дівчинка. Жінка вивернула пожовклі конверти на підлогу, які тривалий час зберігала як пам'ять, розгортаючи їх руками знайшла той, який шукала. Адреса знову ж насторожила її. І чому вона не звернула увагу ще тоді, що Ганна з їхнього міста.
Ірина стала помічати, як часто став затримуватися в місті у справах її Андрій. Став холодним і байдужим останнім часом до неї. І щось таки вона почала розуміти. Поглянула на своє відображення у дзеркалі: бліде обличчя, запалі очі, жирне зібране у пучок волосся…
- І на що я перетворилася! – прошепотіла вона. – Дітей нема, чоловік у постійних відрядженнях. Я одна, як та вовчиця!
І справді, Ірина залишилася одна. Андрій покинув її на одинці зі своїми щоденними депресіями. А згодом пішов геть до тієї, що приходила на передодні весілля, глибоко вдивляючись з печаллю в Іринині очі.
І тепер, через 12 років, вона стала такою ж, як та покинута жінка, яка на порозі її дому благала не виходити заміж за Андрія.
Доля внесла свої корективи у життя цих людей. Не зумівши змиритися з таким поворотом подій, Ірина прийняла за багато снодійного. Часте безсоння давало про себе знати. У кімнаті Андрій, який нагодився за документами, знайшов багато препаратів заспокійливого, а поміж пігулок - використаний тест на вагітність. Він ридав, трясучи її за плечі:
- Іро! Вставай! Іро, ти чуєш мене!Ну ж бо, прокидайся!Прошу! Прочитав невідправлене Іриною повідомлення у телефоні, адресоване йому:
«Мій рідненький! Я нікого так не кохала, як тебе. Без тебе мені важко, але я змирилася. У мене скоро буде задля кого жити. Часточка твого кохання тепер живе у мені…
Прочитані рядки розривали Андрієву душу навпіл. Він не міг пробачити собі того, що накоїв. Життя для нього стало суцільним випробуванням. Згодом виявилося, у Ганниної доньки – інший батько.
Він ледве не збожеволів від горя, від нездійсненності його таких безмежних мрій, мати власних дітей…
Прочитуючи те послання, Андрій шепотів,мов божевільний, раз за разом дивлячись у небо: «Пробач! Ірино, пробач мені!»
Зрозумівши, що тепер для нього немає місця в цьому пустому без Ірини світі, Андрій вирішив податися до одного із чоловічих монастирів. Одне єдине , що лишилося жити в його наболілому серці – це пам'ять про дружину, та тих дванадцять років, що пролетіли, як одна мить.
______________
Юлія Мрійна
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2012
Ти мене тримай, не відпускай,
Щоб не оступилась знову.
І міцніш до серця притискай
Як зорю кохання світанкову.
Полелій на грудях мов дитя,
Кожну мить жадай безперестанку
Як надію, як своє життя,
Як цнотливу пристрасну коханку.
Розіллється хвилею жага
По стрункому стану безсоромно,
Ніч сховає суть цього гріха
За завісою кохання ніжно, скромно.
І не буде зради і пліток,
Тільки ти і я, і наша мрія,
Сотні свічок, тисяча квіток,
А у серці вічність і надія…
Ти мене тримай, не відпускай,
В темну ніч, в дорогу, де розлука,
А коли відпустиш – зустрічай,
Я прийду, бо жить без тебе мука.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371117
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 15.10.2012