| Сторінки (1/64): | « | 1 | » |
А в нього серце із сотень Галактик, із нескінченних сузір’їв,
В нього є те куди важко дібратись, не до торкнувши настроїв.
Тих, в яких осінь безглуздо губилась, бо відчувала кохання,
Там, куди я запізнилась, в декілька років чекання.
Пила портвейн і писала листи, ніби відчула – він поруч,
З криком вривалась в обійми зими,вибивши вікна власноруч ,
Щось залишалось , а щось «до весни», мрії, як той вогник віри,
/Барви осінні у мене в душі, інші злітали - у вирій/…
Я залишала сліди тротуарів, мокрих плащів, дивних скверів,
Хтось і вигадував власне вірші із недотлівших паперів…
А в нього серце, мов крила сюжетів,про незавершені зорі,
Дивимось в небо закутавшись в дощ і вже здається ми хворі.
.../Як же я довго чекала тебе, сіяла сни в млосну безвість,
Як же я довго чекала тебе, аж цілих сім, вісім, десять/….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2013
Обидві сторони заповнені зовсім по різному,
Якщо ж придивитись, то це і є моя Вкраїна,
Серце у хвилюючому колоссі , у соняхах.
То це і мабуть така собі своєрідна царина,
Що простелилась ген-ген на просторі.
Тільки погляд вперед і безмовна дорога.
Любов до цього не виміряється кілометрами,
Вона вже призвичаєна до переходів.
Ось тут кукурудза шумить висушеним листям,
А там бачили - почалося небо, хмарини,
Далі ще далі лани, чорна земля, кольори.
Сонце сліпить очі, заплутується у дорозі.
То де ж тепер Італія? Де наше серце?
Є багато свободи, і пристрасть до полів,
Вільно дихає річка, а поряд розлогий ліс,
Безліч спогадів, мрій і нових сповідань.
Але щоб не було, про що не гадали,
Повертайтесь сюди, хто тут колись виріс.
Вас зустрінуть гостинно в обіймах земель,
А дорога, я певна, знов приведе…
Повертайте серця і клітини дитинства,
Кожну крапельку щастя, і вогник душі,
Там дорога і комусь наразі вже сниться,
Що якщо придивитись , то Вкраїна - це ми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443895
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 17.08.2013
Нам припинили вірити сьогодні, у цю хвилину…
Ми загнані і непотрібні звірі - є вимір протиріч.
Комусь завадили.
Пошкодили сигнали.
Немов ті краплі , що в дитинстві ще розтали ,
Мабуть тому що розділили осінь. Три чверті. Скоротили.
Обмаль часу.
Вона проклята і нашквалт сумна. Бо там є час.
Він вириває з серця всю любов. До атомів,
До забуття і смерті .
Коли зав'яне папороті цвіт, коли погаснуть зорі.
Назавжди.
Не йди.
Ти дай запам'ятати кольори очей, і кольори обіймів.
Знов спокійно. І хмари вже не розривають зв'язки.
Ми лиш повинні існувати до п'яти.
Ти ж потерпи.
Вже накричались стіни вдосталь, оголені безхатьки.
Ми залишили світу латки.
Нам припинили вірити сьогодні, у цю хвилину..
Вже руки доторкнулись до брехні.
Тепер ми в змозі говорити вільно.
Сьогодні відвернулась осінь – Ні!!!
То так душа загибла, бо рахувала часто до п'яти.
А зараз ти лети.
Я брала час в займи і повертати слід туди, де
Можна помирати.
Як той самотній звір, великий і кошлатий….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443357
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.08.2013
Відчуй, і можна покохати навіть шалену зливу,
Зі шквальним вітром та промерзлою душею,
Можна просто не помічати нічого навкруги.
Хтось на дивній межі спогадів, зараз рятується!!!
Напевне.
Один розповідає. Ні, може й сповідується…
А декотра стать просто слухає, чи божеволіє.
Забагато оцих краплин вони метушливі.
Вальсують у ритмі мелодійного вітру.
Так він же шквальний! Можна не помічати.
Щира посмішка.
Ця примітивна розмова має бути відвертою,
Цей дотик має бути приємним. Помах вій.
Відчуй, і можна покохати тихе озеро.
Все вгамувалось.
І тепер спокійно – спокійно, чути те саме серце.
Невимушено.
Пастельні відтінки, які втонули в очах, і в думках.
Щось почала раптово паморочитись голова.
І лише блискітки щасливого сонця.
Його можна потримати у долонях - це чудово.
Хтось на дивній межі спогадів, зараз рятується!!!
Від себе чи від зливи?
Проте не страшно. Котрась вислухає до кінця.
Ця примітивна розмова була відвертою,
Цей дотик був приємним. Помах вій.
Відчуй, і можна покохати навіть шалену зливу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442192
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 08.08.2013
А сьогодні мій тато пішов із села,
Ми були ще дітьми, та й мало тоді розуміли.
Але в наших серцях щось одразу надірвалось.
Я стояла босоніж і кричала душа.
П'ять рочків мені було, я найменша.
А ще таких нещасних шестеро, і всі відпускали.
Тоді думала, що це кінець.
Виявилося тільки початок завершених мрій.
Пам'ятаю двадцять четверте червня.
Вони перетворили моє небо на суцільне…
ЖАХІТТЯ.
Воно колись було чисте, блакитне, сяюче.
Тепер же траурно – млосне.
Його нівечили величезні металеві птахи.
Там був дим – їдкий, на землі - страх.
Тоді вперше я зрозуміла сутність цього слова.
Коли біжиш до бабці з торбинкою хліба,
А над тобою темрява, а під ногами….
Криваві маки, сотні застиглих облич.
Ці обличчя мені були знайомі.
Одарка така щаслива дівчина з восьмого класу,
А Генатій - сільський пастух, завжди рахував зорі.
Федір, Степан, Грицько, Михайло, Семен.
Андрій, Яків, Олексій,Мокрина, Соломія.
І знову переді мною бомба.
Я лякалася, хоча вона падала вже не вперше.
У нас забирали все: овес, худобу, крихти.
Хотіли відібрати гідність, свободу.
Мені пригадується, як партизани приходили уночі.
Ми їх годували чим могли, давали води…
Мій брат часто мені розповідав про фронт.
Я відчувала як це важко.
Мати стрімко посивіла і згорбилась її спина.
Бігали по окопах, боялися всього.
Діти, що скажеш. Але ми повинні були дорослішати.
- Оце клята війна. Вона згубить наших дітей!!!
Постійно приговорювала Явдоха, ніби пророкуючи.
Ми сиділи мовчки і слухали.
Пророцтво здійснилося.
Ми несли на руках її молоде тіло.
Несли мою рідненьку сестричку .
Закопали, там де і всіх.
Де Андрій, Яків, Олексій,Мокрина, Соломія.
А я жила. Ну, навіщо?!
Мати померла з голоду, ще трійко попухли.
ЖАХІТТЯ.
Мої руки починати синіти, зсохлося тіло.
Мій брат часто мені розповідав про фронт.
Там десь був тато.
Я знала він повернеться, він мені пообіцяв.
І тепер я знала навіщо живу.
Я побачила б його і тихенько заплакала.
Він би пригорнув і захистив від усіх.
Німець був би не страшний!!!
Але є лише би, а інше поки невідомо.
Двоє моїх найдорожчих зникли.
Уже сорок четвертий рік.
Всі були знесилені, але відчайдушно боролися.
Я багато чого не могла пробачити війні.
Той голод, червоні маки, знівечені ріки, небо, люди.
Але одного напевне – тата.
Війна його все таки забрала.
Я лежала поранена і ледве дихала.
Тепер знала - можна помирати.
Бо коханий тато більше не повернеться.
Останній ковток гіркого повітря, сіре небо.
Померла.
Але ж він пообіцяв.
Вони щасливі, зустрілись нарешті.
Ці обличчя мені були знайомі.
Одарка така щаслива дівчина з восьмого класу,
А Генатій - сільський пастух, завжди рахував зорі.
Федір, Степан, Грицько, Михайло, Семен.
Андрій, Яків, Олексій,Мокрина, Соломія.
Всі тут:І мати, і сестри з братами.
Ось іде вільною ходою.
Я біжу назустріч, обіймаю його і вже не плачу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439500
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 25.07.2013
Їхні руки сповнені ніжністю, саме у цей момент.
Сповільнюються рухи, поволі так…
Знову крихітний імпульс.
Хвиля, хвиля, хвиля!!!!
Поступово набирається той самий ритм,
Кінчики пальців торкаються хаотично,
Чорні, білі.
Повторюється - ні ж бо нове.
Їхні руки сповнені ніжністю, саме у цей момент.
Ось так по черзі грають душі на піаніно.
І нічого прекраснішого на світі не існує.
Хвиля, хвиля, хвиля!!!!
Інша вже мелодія, наповнена іншим змістом.
Емоція прагне вивільнитись.
На свободу! - Вже час.
Але далі відлуння ще приємніше.
Тоненький, пронизливий до клітин звук.
Відчуваєш?
Смичок ледве – ледве торкнувся струни.
Зачепив не ноту, дещо важливіше.
Зачепив подих цілого, величезного світу.
Так грає замріяний скрипаль.
Ідемо далі і щось щоразу стримує.
Таке відчуття ніби сам Моцарт прокинувся .
Металеві струни видають короткий звук.
Протяжні ноти досягаються швидким,
Переповненим повторення одно й того самого
Звуку…
Так обізвалась мандоліна.
Ще вище дзвіночки, високе звучання.
Воно досягає Всесвіту і зігріває холодні, байдужі зірки.
Дерев'яні палички мають своє завдання.
Голова починає паморочитись.
І у кожної такої мелодії власний аромат.
Історія пройденого кроку.
Піаніно - пробудження від зими, перші листочки,
Спів голосистої пташки, барви будинків.
Скрипка - повернення до чогось рідного,
Занурення до чуттєвості та надій.
Мандоліна – заплутані вії у проблисках сонця,
Ковток повітря,краплини дощу, веселка,
Дзвіночки – серце кожного з нас…
Я знаю напевне: душі вміють чудово грати,
Варто просто почути ритм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439425
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.07.2013
Осінь. Вона натхненна і трішки самотня.
П'янка.
Суцвіття: букетик, відлуння у калюжах,
І вщерть заповнені небеса водою. Та ні!
/то там є море. Ще з літа приховалося.
там багато чого є/. Воно не торкається землі.
Вище тротуарів і сонце у краплинах сподівань....
А далі…
Задушливий аромат дощів,
аромат парасольок.
Паркові зони.
Приречені на мерзотні посмішки перехожих.
/У них під ногами ціла вічність/.
Всі мовчать. Десь будинок. Вікно.
Лампа, вона жовта-жовта.
Ріже очі.
На п'ятому поверсі своя вічність. По крокам.
До ре мі.
Скрипаль вже спить. А у голові суцвіття.
Листя поприлипало до підошв. Так зухвало.
Люди відриваюсь кожне слово задарма.
Ще одна барва і загинув листок.
Цікаво – а що ж там приховувалося?
Море чи відсутність людини.
Осінь. Він натхненний і трішки самотній.
Слідкує за оцим безглуздям.
І сидить на лаві.
Це його найулюбленіше місце.
Місце зі своїм ароматом , і своєї вічністю.
Колись сиділи вдвох, дарував хризантеми.
/І це більше аніж кохання/.
Кожна осінь - написаний аркуш.
Потім дим та сліди від коліс. Скрип. Жахливий.
Вуха розриває на шмаття. Немає більше епізодів.
От і загинув єдиний у світі Листочок.
Крик!!!
Довгий шлях…
Задушливий аромат дощів,
аромат парасольок.
Його руки сьогодні тремтять, старець.
Ні, то здригання землі, нервовий імпульс лави.
Бренді. Він багато його випив. Залив своє тіло.
Хех! - Але відірвав від підошви прірву!
Всі мовчать.
/І він знову один.
До ре мі/.
Чимось схожий на осінь. Чи не так?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438908
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.07.2013
Я послала тобі сьогодні лист, знову послала ....
Будь ласка прочитай до кінця, не задавай питань ...
Почни з першого рядка,
З першої літери, адже там оселилася маленьке життя.,
/Життя без тебе /...
Я тоді була дуже наївна, ну а ти занадто гордий.
Зовсім не помічав мене,
У тебе свої справи, друзі та коханки ...
У мене дитячі мрії, фантазії,
Захоплення.
Так, я захоплювалася твоєю красою і серйозністю,
І зовсім не помічала жовтень, лютий, травень, серпень ...
І знову лютий, ліпила величезних сніговиків ...
Слухала спокійну музику, читала про справжнє кохання,
/І засинала поруч з тобою/.
/Завжди поруч/.
Ти жив у мене в серці своїм прекрасним життям,
Кожним ударом, кожним ковтком повітря.
А я обіймала подушку - ти жінок.
Весна стукала у двері, але я чекала іншого.
Метушливо рахувала хвилини, чекаючи твоїх кроків,
Раптом зайдеш.
Ставила дві чашки.
Я знаю ти любиш латте.
Відкривала навстіж вікна і задихалася навесні ...
Трохи хворіла.
Ставала дорослішою, на мене дивилися хлопчики.
Але мені потрібен був ти.
Твої неймовірні очі, руки, шепіт.
Я готова була розчинитися в тобі, назавжди.
Проміняла б своє існування, на твою ніжність ...
Мені не чого не треба було.
Ти коли - небудь приходив на вокзал в очікуванні
У жахливому очікуванні
Мрії ...
На морозі, на дощі 24 години поспіль,
Ти дивився з надією в напівпорожні вагони,
А потім засинав на лаві?,
І тобі снилося ... багато моря.
Там була свобода.
Чи йшов ти уздовж вулиць і рахував усі ліхтарі,
Я думаю їх 350, хоча за рогом ще бачила 2,
/Все - таки 352 /...
Треба ще раз перерахувати ...
Квітень. Мені вже 18.
Я вийшла заміж.
У мене двоє маленьких двійнят.
Я їм теж колись обов'язково розповім про тебе.
Чоловіка ненавиджу.
Це тільки звичка, це лиш звичайне коло.
Запитаєш навіщо?
Мовчи поки, я довго мовчала.
Діти в школі, чоловік у від'їзді.
Він мені присилає щодня троянди ....
А я тобі лілії. Ті самі рожеві.
Рожеві ...
Знову закружляв листопад.
Звіт часу, 7 годин ...
Ночами божевільна самотність, листя залітає на ліжко.
Воно напівпорожнє.
Холодне.
Кого ти зараз грієш? Мені цікаво.
Я готова була розчинитися в тобі, назавжди.
Проміняла б своє існування, на твою ніжність ...
Пару рочків, ще і ще.
По колу. Чи не зворотність. Вічність.
І твоя нескінченність.
Вже 30.
А потім неважливо що було ...
Мені 60, троє онуків, задихаюся старістю ...
А ти в серці.
Тобі затишно? Не мовчи, дихай мій милий.
Дихай, діти все знають.
Вони тобе знайдуть ...
А я напевно вже ні.
Я послала тобі сьогодні лист, знову послала ....
Будь ласка прочитай до кінця, не задавай питань ...
Почни з першого рядка,
/З того моменту коли я закохалася/.
Я чекала все життя тебе, ти чекав нову яхту.
Ну що ж, там все-таки 352.
Мовчи ....
Не став питань ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438349
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.07.2013
Ми сиділи вдвох на місяці, і це було чудово,
Ти вказував на сузір'я рукою.
Я сміялася ...
Ти вчив рахувати яскраві зірки, до мільйону ми не прийшли.
Але я знаю, завжди поруч був ти.
/ Т и і є м о я с в о б о д а /.
Ну, а час уповільнив крок.
Став тихий і зовсім невимушений.
Ти простягнув свою долоню, вона була ...
Маленьким раєм моїх бажань, острівцем.
А там оселилася душа.
Крихітна, але така всеохоплююча.
/ Т и і є м о я с в о б о д а /.
І я на мить полетіла, та покинула тебе
Не турбуйся.
Не метушися.
Я трошки побуду в раю, трошки вище ...
Чути стукіт серця.
Твій аромат полонив мої думки, ми відчували ..
Один одного.
Я думала тоді про літо.
Ти сміявся.
Дзвін.
Він огорнув божевільним звучанням, споглядав на нас
А ти торкнувся моїх вуст, і тіла.
Так дбайливо, що б не заподіяти болю.
Ніхто не бачив. Зірки заснули. Втомилися від підрахунків.
Ми стали одним цілим.
Єдиним сузір'ї у цьому Всесвіті.
/ Т и і є м о я с в о б о д а /.
Вишукана...
Пульсуюча ...
Назавжди, на моє маленьке життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438348
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.07.2013
Він прийде на вокзал не сьогодні й
/Не завтра/,
Через деякий час – сто років напевне,
Мине…
А я буду, хоч вічність тривалу
/Чекати /,
Як ніхто не чекав -ба навіть й мене.
Я сидітиму тут, допоки все листя
Згорить.
Не в вогні, а у пізніх,тривких тротуарах,
І не зовні надворі, а у серці, що досі
/Мовчить/.
Заливаючи потяг сумними думками.
Я сидітиму тут , коли навіть зорі
/Погаснуть усі/.
І не буде на небі, тих рідних світил,
І забуде хтось раптом і батька і мати,
/Ти ж бо знай/,
Не віддам я тій долі своїх білих крил,
Не віддам ні за що і вірність і правду,
Я сидітиму тут,до того снігопаду,
що вкриває морозом і снігом поверх,
/Усі лави/.
Він прийде на вокзал не сьогодні й
/Не завтра/,
Він прийде, коли вже пощезають тумани,
/Первоцвітом /.
Увірветься наша , найперша весна,
І тоді ,мов занесена холодом лава
/Я Розстану/.
І здивуюсь чи це була я….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436095
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2013
Я не хочу прокидатись знов без тебе,
Осіню, весною, літом, чи забутою , занесеною снігами зимою.
Потім знову холодними, безжальними дощами,
Не хочу вкриватись промінням тепла,
Склянка чаю заніміла в обіймах ночі. Чому так???
Чому?- я пошепки питаю отих стін…
А вони мовчать…
І лише в серці щось надривається і лине звук.
Ні, це благання.
А де ж поділися ті тихесенькі, але твої кроки.
Один.два.
Один,два.
Відімкнулися нарешті двері.
Безслівно ми обіймаємось, безслівно з’єдналися душі…
Твої долоні такі гарячі, вони спрагли…
Ще трошки….
Мої плечі тебе відчувають,
Плечі відчувають, а ноги відштовхнулись.
Хочу спитати…
Та ти затуляєш вуста….
Дочекалась!!!! Кожний атом зараз твій.
Забирай. Забирай назавжди!
Так прагну я….
І ти радий подарунку.
Один, два.
Я збожеволіла, чи це інша планета.
Я кричу: один, два!!!!!….
Та біля мене зовсім пусто…
Руки шукаюсь ще й досі порятунку, душа - твоїх крил.
Я не хочу прокидатись знов без тебе,
Це більше ніж кохання, це цілий Всесвіт,
Заповнений однією зіркою. – Сяй, прошу тебе!!!
Не хочу вкриватись подавленими тротуарами,
І листям, яке не існує…
Один, два…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435479
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2013
Человек умирает столько раз, сколько раз он теряет дорогих ему людей.
Чехов
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435285
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.07.2013
Не згасають увінчані сонцем поля
І блакить, і блакить….
Повертаю крильми і стрічає земля,
Як в ту мить, добру мить.
Колос сонця набрався, і ніби дзвенить,
Я ще довго блукаю,
Мов блакить, мов блакить….
Ноги чують домівку,
А серце побачить захід,
пам'ятай мої очі, мій радісний сміх,
збережи і зігрій,
на планеті холодній, біля мрій….
Де не згаснуть увінчені сонцем поля,
І з'єднання душі, аж потім …
п'яніють тіла…
і блакить і блакить….
Ще і досі у серці моєму зорить…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435253
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 04.07.2013
Я прожила вже декілька життів, нестерпних днів, спустошених світанків,
Відчула клекіт відлетівших журавлів, які лиш залишили нам чеканки.
Я випивала росяні шляхи. До дна. До голосу. Ще жевріла блакить.
А море замовчало на ту мить, і тихо - тихо так замріяно вгасало.
І цілий світ прижився у душі, втамовуючи подих та п’янке благання,
У зорях, що нависли над сонцями і б'ють ключем у наші трави…
Розколихавши синє небо і розбудивши давно забуті голоси юрми.
Так все очікувало дива - напевне задарма - бо ж не твого і не тебе…
Крильми. Сонця торкались приозерних нив, і кожного хто вже без мене,
Ішов крізь море не залишившись на цвіт, того, тієї - дивного кохання.
А я сама окрім отих розливів , що гомоніли спогадом у грудях,
А я однісінька серед такої зливи, коли і можна просто навіть затонути.
Так прожила я декілька життів, останнє не навіяло мені свободи,
І я вгасала, мов принишкле море, і я тонула в голосах небес,юрби
Сонця вже не торкнули мої серце й груди, вони занадто поневолені,чужі
Схопили сяйво і собі у руки, а я і досі не відчула рідного ТЕБЕ….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420439
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.04.2013
Я чую крізь сон, твою незавершену дотиком тишу,
Над сотнями звичних шляхів та років невблаганних ,
Над дріб'язком - спраглих ,порожніх благань,
Над небом….
Для тих, хто іще сподівався,і можливо на краще,
Хто вірив в кохання, яке і створило той храм,
Там мовчки сидять, заповнені тим передзвоном,
Так вдосталь. Гармонія подиху поруч жила,
Там добре, і сяйва від куполів дуже багато,
Багато миттєвостей, фарб, і простої свободи,
Яка доторкалась асфальтів та вулиць, - і нас…
Бо ми ж і жили в тому дивному храмі, там ми…
Та Востаннє…
І вже розчинились в чужих молитвах і словах.
Я чую крізь сон, твою незавершену дотиком тишу,
Вона знову й знову, немов те тавро, щосекунди ,
В мені приживалась у довгу, сполохану осінь,
Над небом…
Де закінчились з- поміж шляхів наші сходи…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419371
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.04.2013
Скільки ще потрібно кроків для наповнення мого раю,
Щоб буяв він і цвів незвичайно, а не бавився знову сльозами,
Скільки спогадів вільних, не приречених в дану безвихідь,
Скільки тих хто прийдуть і тихенько поруч посидять…
І Зупиняться дивні трамваї, може зайві тоді пасажири,
На зупинку – і в небо взлетять, тільки їх не тримайте. Благаю!!!
Бо ж сьогодні вже інші надії, і лунає лиш стомлена сповідь.
Та для когось завше буває, не вертають назустріч трамваї,
І зникає усе, що з'являлось до цього, і пустельність навколо,
Заважає подих величних барханів та звична вам щирість,
Залишається вічність для себе, і кроки природно самотні.
Скільки ще потрібно кроків для наповнення мого раю,
Щоб буяв він і цвів незвичайно, а не бавився знову сльозами,
Скільки спогадів вільних, не приречених в дану безвихідь,
Скільки тих хто прийдуть і тихенько поруч посидять…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418652
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.04.2013
Небо ввібрало в себе вологість світання, зорі вже сховані.
На небокраї. Досить примружені ніжні розливи,.
Ще після тої вчорашньої зливи, все розцвітає і набухає.
Манить собою аж до повітря змінено все. В кольорі!!!
Я пам'ятаю те найрозкішніше вчора. Кожну хвилину у…
Ньому. Дихання поруч - вільне, щасливе, і дивне,
Дивне, незрівнянне до краю - до глибини, в полі…
Ми були разом, одні в тому пшеничному,рідному полі.
З вуст не лунали звичайні слова, бо застріли мабуть,
Просто в обіймах серед колосся, серед всесвітніх…
Безумств. Мріяли. Як би залишитись там назавжди,
Щоб всі забули про нас, ну а ми, просто летіли думками.
Просто ми стали б зірками, ні ж бо не наснилось мені…
Хто б міг собі уявити ті, що закохані в вічність, самі створили
Собі той мотив, в якому і можна навіть втонути…
В кольорі!!! Манять собою,досить примружені ніжні розливи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417902
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2013
Я тримаюсь за тебе, сьогодні і завтра,
Залишаючи долі на щастя той час, який так заважає мені
Говорити з думками в кав'ярні небес.
Говорити, замовкнути, слухати море…
Бо воно ще рожеве і трішки лілове. Намальоване…
Безліч коралів, прим'ятих узбіч.
І постійна потреба.
Та ні ж бо вимога. Організму напитись знову тобою.
Захлинутись на ту нетривалу хвилину.
Що тоді розквітала на просторі нив.
Що тоді билась птахом - вривалась під шкіру,
Наставало затишшя. Мережився грім.
А мені зовсім трохи.
Краплина.
Ще декілька мить. Заглядаю у море…
А воно таке лагідне, ніжно – молочне,
Простягає мені в своїх хвильках любов, я гукаю агов.
Де ж кінчається Всесвіт і дивне безмежжя,
Я тримаюсь за тебе поки досить сил. І навіки зоріє
Вбрання моїх снів, знову гомін.
Я лину з тобою.
А мені зовсім трохи.
Краплина.
Та ні ж бо вимога. Організму напитись знову тобою.
І забути про море, як згаяний час.
Поступово хмелію, та змінюю море на нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2013
Існує інше життя.
Ніжно вибухає ледве – замріяними, тихими,світанковими паростками. І воно є у кожного з нас. Мабуть, після великого кохання. Приховане там, у самому потаємному місці, від злого ока,заздрощів чи каяття.
І сумління радісно приймає такий симбіоз.
Коли кохана людина живе в тобі – це і є той самий чудовий, незрівнянний рай. У якому лише двоє :нічого зайвого, жодного пориву, відсутність декорацій, гармонійний спокій і музика серця.
Серце одне на двох, воно про це довідалось. Здається дивним, проте ти розмовляєш з тією людиною і почуваєшся невимовно щасливим, ніби окриленим.
І зовсім неважливо, чи буде в тебе інша родина, чи зміниться час, чи розведуть тисячі кілометрів:головне пронести той внутрішній вогник до кінця свого життя і засинаючи побажати солодких снів рідному життю(бо це твій янгол)…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417371
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2013
У вічність. Довжиною у ті попелясті сліди.
А чи був взагалі? Чи то лише подих небесний,
Я на трішки затрималась. Залишилась. В тобі.
Я не вірила в янголів, бо може занадто далеко,
Там живуть собі, не торкаючись наших доріг,
Я не вірила, а сліди філігранно кружляли.
І ти жив у мені – це напевно я відчувала.
І за двох стукіт серця приймала спокійно,
І тривогу й любов ввібрала я також дослівно,
Проживала щасливі хвилини щоразу…
Бо я знала ти теж посміхнешся в мені.
І наповниш одразу усі ці прекрасні мотиви ,
Я на трішки затрималась. Залишилась. В тобі.
Я в тобі, ти в мені….
А разом ми нестримно щасливі….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417337
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 10.04.2013
...Засинай маленьке янголятко,спи собі прекрасним сном,
І нехай прийде й до тебе казка, огорне своїм крилом.
Збереже тебе мій любий синку, від лихого погляду.
А ти. Помандруй у приспані малюнки – ті що на вікні.
Ти поглянь - все всміхнене до тебе, сонце, річка і степи.
В кольорі переливаються мінливо, ну а ти дитятко спи.
Далі з'являться чудові звірі, затанцюють на твій лад,
Заспівають, закружляють в дивнім танці, побіжать у сад.
Там, де груші падають до рота, тільки швидше ти хапай,
Соковиті, спілі сливи з гілочок… Синок - піймай.
Далі небо стане різнобарвне, буде дощик йти яскравий,
І заллє усе довкола життєдайністю, і бажаним теплом.
Хай приспить ще й місяць білобокий, колисковою тебе,
Покачає на ріжку він ніжно –ніжно і приспить навіть себе.
Зорі згасять те блискуче світло, та й затихнуть і собі,
І зупиниться щаслива казка по дорозі у отій лічбі.
Бачу серденько, усміхнені вуста, от нарешті і заснув ти.
Мій синочок, ти в безмежні простори лети.
Я поки що напишу рядочок. І на тебе буду позирать.
Спи собі маленьке янголятко, спи поки почне світать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415027
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 02.04.2013
Легкими, красивими, мрійливими, чистими – до тебе.
Думками. Щоразу, щоночі, що дотику, поглядом – в небо.
Під кожну клітину, гостину, краплину, даруючи нових ,
Сплетінь. Так солодко, тонко і рябко. Ще трохи в обличчя.
А далі: стежини, жоржини,гостини, перлини,чужини.
Для когось з планети, стихають кларнети, читають і досі.
Портрети. На синьому, жовтому, і зовсім самотньому…
І ходять мільйони, а сплять іще більше. Інше , пізніше.
Допоки. Горять, вириваються, тішаться ,вірять –надії.
Такі, що й тепер кожний враз багатіє. Душею, зорею,
У попіл фрагменти. На сходах, трояндах і краєвидах….
Є ти. Чекають безглузді мотиви, пориви – а я загубилась…
Думками. Щоразу, щоночі, що дотику, поглядом – в небо,
В сузір'ях, в кометах величних, і навіть в сонетах – душа,
Твоя. Така незбагненна, мрійлива, щаслива і особлива,
Жила, змалювавши хвилини, краплини,хатини.
Відчувалась в маленькій частині. Для мене – то все.
Солодке, щасливе, мрійливе, рідненьке – Життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414064
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.03.2013
...Навіть якщо б утворились пустоти, в схвильованих лініях,
У зморшках – на обличчі старих,
У теплому подиху вітру знайомого,
У сірих, затертих проекціях,
Я б повернулася в край,там де колись закохалася в тебе.
В душу , ще трішки і можна втонути,
В очі, ясні, чисті, такі дивовижні,
В усмішку, де ховалося сонце.
Я б зупинила всі стрілки одразу – ми були б разом…
Разом в обіймах, у поцілунках,
В ліжку, в степу, і у мріях лілових,
Разом у радості, разом у горі.
Я б рано вранці вставала для тебе, ми б споглядали,
На легкий димок ранньої кави,
На осінь, що всміхалась лише дощами,
На діточок, які тихо ще досі сопіли.
Навіть якщо б утворились пустоти, і неважливо ..
Нас розлучили довгі, шалені літа:
В мене зовсім інша сім'я, інша усмішка,
Сонце сховатись, не може туди,
Відстань в обіймах, у поцілунках,
Дітки, які вже побігли кудись.
Змінений час, та я знаю, - десь є і ти, коханий.
Ти і я б повернулася в край, де закохалась в тебе колись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413814
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 29.03.2013
Ти давно вже став моїм прекрасним майбуттям,
Шаленим ритмом серця і тієї вразливої осені,
Чомусь я пам'ятаю синій відблиск – а далі вікно…
І є лише ти і самотній, осінній джаз…
Усамітнені проповіді.
Зачепив хтось примерзлі асфальти, які помирали,
Під покровом відображень вразливих небес,
Ти давно вже став суцільним, прекрасним життям,
Те, яке не шукають, не мріють про нього,
А лиш тихо, у осінь благають.
Коли ж спогади стрімко знову зриваються в небо,
Так хочеться щастя, із тобою – до синіх світанків,
Так бажаю зітерти у порох осінні мотиви,
Пам'ятай, я завжди із тобою говорю, із єдиним,
Сподіваюсь, хоч знаю - не треба!
Ти давно вже став отим примарним божевіллям,
Від якого шаленію, і слухаю рідний…джаз,
Не забуду ніколи тебе,
Бо для мене не існує цей час….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411076
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2013
Коли заважає повітря, яке гомоніло ще спогадом,
І ніжилось в смарагдових росах, під сонцем,
Під виміром Всесвіту, святості духу, незламності,
Коли воно пахне не так – зовсІм по - інакшому…
Просякнуте запахом безслівної , ясної тиші.
І милим поверненням на простори прадавніх віків.
Коли заважає повітря , то вірно крокує людина,
Вона не відмірить шляхи, а лиш залишиться в душі,
Вогонь піднесе, мов та птаха, у ту недалеку осінь
Щось мабуть їй хтось напророчив знайомі пісні…
І відоме благання, яке причаїлось уже за межею,
Свобода! Огорне нестримно, у вічі вона заблищить,
Тоді і з'являється пір'я, безслідно зникає повітря…
Під виміром Всесвіту, святості духу, незламності,
Людина летить,до тебе, бо ти рахував вже зірки…
Які посміхались так щиро до просторів давніх віків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408413
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.03.2013
Птахів не можна приручити, залишити у себе назавжди ,
В своїх долонях бережно зігріти, і посмішку подарувати їм,
Вони прекрасні, та їхня свобода – ні з чим не порівняється,
Тепер…
Людей не можна приручити, залишити у себе назавжди,
Та можна їх запам'ятати, ввібрати в себе спогади- думки…
Вони від нас летять далеко, без жалю, не зросивши і землі,
Так, їхні тіні не щезають з дому, не заховаються в зимі….
Хоч знову поруч, а такі далекі, загублені у присмерку років,
Здавалось, що домівка небо, насправді той розкішний дим.
Хтось з них обов'язково повертався, а інші залишались ...
В стороні…
Птахів не варто приручати, і залишати в себе назавжди...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406991
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.03.2013
Моя Україна, давай з тобою розпочнемо діалог,
Ти згоду дай вітрами буйними, дощами і стожарами,
Я бачу стомлена ти вже, дай залікую твою душу,
Ті вороги прокляті бажали так заламати і тебе,
А ти тримались бідолашна під новими ударами,
Під криками вождів та переможених отих облич,
Лиш ти тихенько проливала знову й знову сльози,
Коли маленькі діти помирали, а матері стояли і ридали,
Коли, ще молоді солдати зіткнулися в обличчя страху...
Коли були засіяні степи й дорога кривавими квітками.
Й коли так страшно не за себе навіть, а за країну цілу.
Але ти спогади сумні прошу тебе облиш….
Ти пам'ятаєш як знову відродилася і зацвіла…
І забуяла первоцвітами народної любові….
А ніжно пролунали як різноманітні, дорогі усім слова.
Наповнилась свободою природа і кожний з нас…
Зажеврів вогник у старій хатині і осінь пожовтіла….
І місяць - вже не ховається за обрієм самотнім.
Моя країна, люба,дивна і така засмучено – прекрасна,
Готова я вдивлятися, вслухатися і відчувати лиш тебе,
Я й весь народ хотіли б помовчати і тобі вклонитися,
За те, що стала матір'ю і батьком, за серце, яке цвіте…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406743
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.03.2013
Доброго ранку, тобі золотаве сонце,
Ти знову торкаєшся мого підвіконня, моєї душі,
Так, ти не вибагливе зовсім, рум'яне, величне.
Ой! Знов усміхаєшся тепло якійсь незнайомці…
І прориваєшся паростком в дивні вірші.
Знову закохуєш в себе, тим ароматом чудовим.
А яке ж ти для мене зовсім незвичне…
Кожного разу цікаве і рідне, щось недосяжне,
Для світу.
Доброго дня, тобі помаранчеве сонце,
Що ж засліпляй, я навіть сьогодні не проти,
Відблиски хай прикрашають сині озера й степи …
Хай виграють і співають саме отій незнайомці…
Я відчуваю тепло, то твій дотик.
Знову ти бавишся там на зеленім горбочку,
Добре мій друже, і пастушка ти приспи…
Нехай і він полетить у країну із мрій – приспи…
До зеніту.
Доброго вечора, тобі бурякове сонце,
Вже настала пора відпливати й тобі у човні,
Ти не сумуй. На тебе і завтра чекатимуть люди….
А головне – ти завше потрібен отій незнайомці…
Вона відчуває тебе, то твій дотик.
Не треба мабуть говорити, залиш і до завтра…
І знаєш попрошу прийди у самому любому сні…
Розкажеш можливо про очі коханої - мені…
А я щось тобі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406487
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 05.03.2013
Не шукайте мене,
Сьогодні…
Серед тонкого кришталю, що
Відбиває думки
Сяйвом - і в небеса…
В чисті, бездонні далі,
Ті, для яких ми німі.
Спогади завше дивні,
Дивні та надто близькі.
Все це сплітається міцно
Під дріботінням хвилин
Тихо стає…
На узліссях,
Там, де зацвів вже полин
І не шукайте дороги,
Де, гомоніли дітьми
Не повернути вам часу
Серед чужої зими.
Я відмовляюся чути…
Клекіт забутих зірок,
Ще одна мить і погасне
Дивний у спогади крок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405877
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.03.2013
Лиш на секунду влаштували втечу,
Чи довго планували ті останні дні.
За ті роки, де чули порожнечу.
І там самі ми залишалися німі...
У тому різнобарв'ї з декорацій,
У відголосках чужих і необачних.
Не слухали, не чули інтонацій...
Занадто гучно в кольорі акацій.
Багато сонця, засліпляло очі...
Далека осінь скрепотіла поміж нами.
Невже не приспані холодні ночі?
Ми загубились мовчки між дощами...
Зостались вигадані, сірі лави,
Прозорі небеса, невидимість зорі...
Знаходимось у вимпелі уяви.
Навіть тоді, коли наша весна вгорі.
Спустошена відтінками до краю,
І наче ми колись - замолена віками.
Та щастя є на межі небокраю,
Зігріте, ще й і обійняте руками...
Лиш на секунду влаштували втечу.
Хіба то щастя, сама лише омана,
То ті роки, де чули порожнечу,
Ми загубились!!! В цьому й наша драма.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405863
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.03.2013
Мій милий Кай, тебе чекала я один, а потім декілька
нулів…
Того всесвітнього часу, яким давно не відміряли забуті береги,
Ти знаєш я прийшла до тебе, хоч може дуже і запізно…
Але зупинена весна для того, щоб мовчали ми, а потім знову
говорили.
Та посміхнися ти ж нарешті, сьогодні ми зосталися
самі…
Про нас достатньо згадують, а може й справді вірять, що було,
Для них щасливі досі, а зараз розлучили нас сніги…
Не те хотіла б я згадати, то так зимовий вечір гомонів, а тихо
споглядати.
На зорі кришталево чисті, які втонули у прошарках
слів...
Того далекого маестро, який вигадував, творив історію кохання,
Ти знаєш я жила щасливо, не знала бідності та горя…
Але ж настала спогадів хвилина, щоб пригорнутися до тебе і
любить.
Почуй мене благаю друже,не будь таким як люди ті, вони
глухі…
Ти зваж усе, пробач знайому Герду, якій ніколи не байдуже.
Для них безсмертні досі, а зараз я замолюю гріхи…
Не те хотіла я б сказати, то так замучили образи, а лишень
згадати.
Мій милий Кай, ти не змінився навіть,такий коханий і
далекий…
Я зовсім не помітила тих зморшок, які мов шрам тисячоліть.
Ти знаєш я прийшла до тебе, ще до весни не довго…
Але зітерті імена, не в них, а в нас самих, і я обрала вихід твій,
летіть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403861
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.02.2013
А хто так уміє чекати, скажіть заклопотані люди мені,
Дивитись тим поглядом щирим на ті наполохані дні .
І знаючи вихід який, сидіти і мокнути з самого ранку,
Зустріти зорю та й знову чекати мабуть - до останку.
Чи може рахує забруднене листя, чи хмари які так далеко.
Ще й вітер холодний почавсь, здіймає осінні буклети…
Куйовдить безжально густу його шерсть і підіймає кашкети.
Вологі асфальти, прощання з небес, і надто тут бридко…
А далі стихає усе, і знову приходить на зміну зима,
Вкриває дороги, будинки, і він білосніжний сидить.
Все ловить холодні сніжинки, за ними щасливо біжить.
Повернеться й ляже на сніг, але це тепер задарма….
Навколо самі перехожі, їм байдуже, в них свої справи,
А він все чекає на нього - рахує невдячні вагони….
Хтось вірить йому і годує, а десь серед тиші прокльони,
У кожного різні думки, і власні затерті мотиви.
А хто так уміє чекати, скажіть заклопотані люди мені,
Усе помінялось : зима, осінь, літо, минули і дні весняні.
А він все сидить - тепер вже нічого не страшно…
Лиш хтось підійде, покладе квітки і стане із ним непорушно.
PS: Алиночка, выражаю тебе свою благодарность за прекрасный рисунок)Спасибо!)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402850
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 20.02.2013
Пораховано безліч доріг, що сяйвом відбиті у відліку часу.
Примруживши очі, можна взлетіти – на деяку мить.
Але не одразу…. Світанок ще досі рожевим тремтить.
А потім з'явились багряні відтінки і тануть повільно, ніби пливуть.
Сплітаються хмари, мов ніжні, закохані ранком барвінки.
І промінь ласкає зім'яте пшеничне колосся. А може й здалося.
Це ж ранок, мінливий, сумний, зачарований тою росою,
Де так полюбляли бігати ми, малими, дурними дітьми.
Але ж то дитинство, та перша сторінка, мабуть не потрібно і слів.
Усе у мільярдах краплинок, чудових і теплих, як хміль.
Шепочуть степи, викликаючи спогад, співає сумної дивна пташина.
Ми пам'ятаємо перший малюнок там відчувалась рідна країна.
Стежка додому усіяна перлами, сміхом, весняними дзвонами.
Стежка… і більше такої не зустріла б напевне ніколи я.
Запахи річки, трави соковитої, ранку, небес і усміхнених хат,
Стукіт ковальського молота та іржання маленьких лошат.
Знову дзвіночки, Настусі і хлопчики розмовляють в пів голоса,
Зовсім інша уява зі мною була - яка ж це краса!
Так все знайоме до сліз і до болю. Серце почуло. Звідкіль?
Усе у мільярдах краплинок, чудових і теплих, як хміль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401915
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 17.02.2013
Я не вірю більше небу і нехай воно ванільне,
С присмаком до гіркоти, с поривом у інший вимір,
Я сьогодні порахую те, що ми вважали спільним,
Та приховує безвихідь може цей осінній гамір.
Може бути щось одвічне, через звуки геніальне,
Та чи стане листя знову тим минулим полум'яним?…
Загубилися дороги, перехрестя – в небуття,
Небеса ванільно пахнуть, попіл тліє на столі,
Та чомусь заграли бубни, дуже мабуть вже сумні…
Ти згадай! Курличуть в небі нещасливі журавлі,
Віднесли до тротуарів всі взаємні почуття,
Стали покликом останнім у циглиняній стіні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401914
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.02.2013
Що ж власне для осені довге мовчання,
Забуті, холодні, безмежні зірки…
Та тиша, що сповнена болю й жалю,
У стінах, де відчутний лиш запах прощання,
А скільки? Здається я втратила час.
І мрії, що ранком весняним заповнили дім,
Біжу.
А куди?
Вже стомились багряні асфальти.
Їм байдуже. Все залишили там в метушні.
Їм боляче. Бо під ногами.
Непомічений колір і фарба брудна.
У дріб'язки небо, навіщо той погляд.
А краще в кав'ярню.
Що ж власне для осені довге мовчання,
Самотність чи воля,
Що ж дике мовчання,
Стрімке мов та лама, і загнане звіром,
У мокрі стежки.
Забуті, холодні, безмежні зірки….
І я підіймаюсь думками до тебе.
Хоч може надмірно…
Пусти.
Сплюндроване листя ще довго горить,
Їм байдуже. Краще в кав'ярню.
Що ж власне для осені довге мовчання …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401577
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.02.2013
Твій Всесвіт вже не зігріває, а руки до останку все шукають,
Шукають, проте Галактика порожня. Сьогодні ті листи у прірву.
Хоча я знаю, навіть не згадаєш і не помітиш немічну уяву.
Ти перехожий, а вони шукають…
Чи можна віднайти тепло в обіймах заляканого, гордого часу,
І залишити цілий світ в долонях, коли забуто про мою весну.
Коли шепочуть те ім'я та не тобі на вушко, та й кличуть не тебе,
А щось далеко або ж і назовні несамовито почуває. Ні, не те.
Коли ти розумієш не потрібна, ніхто не зачекає біля дому.
Ти обираєш ненависну осінь і задивляєшся у безвість невідому.
І знову й знову б'єшся , мов та птаха - тепер зосталася безкрила,
Через блакить - здається неосяжно, та виростають голубі вітрила.
Чи можна віднайти тепло, як чується останній, наче постріл.
Куди подітися птахам, коли руйнують їхній вічний простір ….
Не помічаючи нікого і ніщо, сивіє тьмяно прохолодна осінь.
А руки до останку все шукають, німі вони і мої ноги зараз босі.
А десь крокують, відміряючи тісні, занедбані паркани…
Невже не пізно? Забирають кожний пожовтілий дім. Тумани.
Занадто метушні, людей багато, вони безжально тишу розривають.
Ти перехожий, а вони шукають…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401576
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.02.2013
А мы уже не принадлежим себе, мы дикие птицы,
В озябшей картинке, будто неба частицы. А мы…
Ведь другие, совсем уж не те…
Не те, что когда то рвались только к солнцу,
И ждали чудес - отраженье в оконце.
Умели летать, хоть и крылья в запасе,
На цыпочки встали. И движемся сразу…
Сквозь листья, прохладу…
Да это не важно.
Мы въелись в октябрь, всем телом, душою,
А золото сыпалось, прям надо мною,
Дома в невесомости, мокрые люди. А мы..
Оторвались от скучной Земли.
Мы дети иллюзий, мы здесь короли.
И каплей добра заливается город,
Таким вот ребячеством, детством и грустью,
По тем временам, разве нужен тот повод?
Что б снова взлететь…
И пускай удивятся, знакомые люди,
И жёлтенький город.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398142
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 04.02.2013
За стареньким, нікчемним парканом, заховалося личко.
Скрізь щілини не бачивши сонця, споглядають зіниці,
Наче прагнуть знайти в тій весні теплий дотик проміння,
За межею байдужості наших сердець плаче дитина.
Кожна крапля - то відчай з блакитних барвінків,
То душа разом з тілом шукала, рятівну соломинку.
Може краяла доля останнє відлуння тривог та благань,
Але дівчинка мужньо дивилась на сонечко вдаль.
Перехожі ж спішили, не звертали увагу на бідкання ті,
Чи то так захотілося їм погляд свій заховати від сироти.
Чи то так дуже важко прийняти весь біль, і посіяти вогник
Не лише у самотніх очах, щоб у серці в нас виник.
І щоб сміх янголятка котився невпинно й щасливо
І здригнеться планета - повірять народи в те диво,
Цвіт барвінків не синій, а ледве блакитний торкнеться,
Кожна крапля - від радості, відчай минеться.
Але янголи в небі, немає біленьких тілець,
Біля кожної мрії знаходиться власний, болючий кінець.
Заховалося личко бліде за парканом і стоїть сирота,
Так, маленьке і читає молитву за людей, за життя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398139
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.02.2013
Я молилась за каждую встречу с тобой,
Перед ликом небес и несчастной земли,
И когда продолжался проклятый обстрел,
Что так въелся навеки в уши мои,
Там оставив дыханье страшной войны.
Продолжала я верить в прекрасные сны.
Вкус сгоревшей страны во рту до сих пор,
Занемевший испуг в мертвых телах,
А в глазах пустота, пустота и излом.
Отпечатком внутри и в стальных небесах.
Даже там живодеры задели покой,
Убивая свободу вражьей рукой.
Я молилась за каждую встречу с тобой,
Пока шли эшелоны и кровь заливала,
Украинские земли, родные поля,
Я надеясь, седым матерям сострадала,
Будто знала – наступит весна,
Будто знала до встречи недолго осталось,
Выстрел. Кровь.
И мы рядом и с нами весна…..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394601
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 22.01.2013
Я говорю, что люблю очень дождь,
Пусть даже если наполнен молитвой. В каплях.
Вода. /На перроне души…
Снова в открытую мелкая дрожь./
Пересеченье с осенней орбитой.
Я говорила одно, но держалась.
Зная, что ты не поймешь все-равно.
Разные стулья и мы по-раздельно.
Втупились взглядом в немое кино.
Сами ослепли от белого цвета.
То ли экран может блеф отнимать.
То ли списали в старье это лето.
Дождь, что стучался когда-то в окно.
Хватит делить, о любви уже спето.
Ты ведь душой не любил никого.
Я говорю, что люблю очень дождь.
И тишину, что повисла под небом. В каплях.
Вода.
/И в открытую дрожь…/
Я ненавижу, то о чем спето.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392970
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 16.01.2013
Ми ішли вздовж дороги не бачивши сонця,
Мабуть тоді неважливо було, погляд у вічність…
І життя у долонці.
Світить яскраво до дому твого.
Сиплються зорі на простір - нетлінно.
Щирі, близькі, незнайомі, малі…
Згасли і впали у тому сезоні.
Тихо, задумано, мов вартові.
Холодно знов і густа далечінь,
Вже не торкається синього моря,
Клич тої чайки…
Відлуння тих гір.
Все за межею твого океану.
Все це залишено у почуттів.
І в ледве - ледве рожевих оманах.
Мабуть тоді неважливо було, погляд у вічність…
Як загнана лама...
Вже не потрібно тієї вистави.
Більше не треба і дому твого.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392968
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.01.2013
Чи знаєш ти, який прекрасний дощ?
Що навіть сльози доторкають чорно – білих,
Одразу музика і шелест за вікном,
Такий приглушений і надзвичайно дивний.
Так бавиться, ховається, тікає.
Але краплина кожна – то своя душа.
Безмежно чиста та немає краю.
До вічності думок чи в небеса.
Чи бачив ти, як рум'яніє сонце?
Край неба заливається новим життям,
Проміння золоте зігріти хоче,
Усю планету, не залишишся ти сам,
Дарує день новий, коли згасає інший.
Продовжує нести яскравий фон.
Довкола заплутають лиш фігури,
Чуже життя і надто дивний сон….
Чи знаєш ти, чи відчував потребу?
Втекти далеко і забути все…
Там тільки дощ, а більшого не треба,
А далі сонце зігріває знов тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391624
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.01.2013
Я хочу попросить, не держать под прицелом,
И словами своими не рушить мой дом,
В месяц стрелки часов резко окаменели, ждут…
Ждут наверно сегодня других
/Полюсов…/
Замолчать и окутаться в синие звезды,
Желтый свет без излишек запомнить,
Какой? На подобии тона разменной…
Монеты. Каждый сам по себе, последний герой,
В искрометной тиши, лишенные звука,
Все дороги назад, во имя небес.
Через яркость зрачков протянуто утро.
Бледно желтые ивы - это их дом.
Словно сырость теней, из души небосвода.
Прощальные капли на свежий ковыль,
Воздух. Вдох. И немножко свободы,
Напоила себя, вдосталь - прочный излом.
И распетая песня не зная сюжета,
На октаву, на время затянет тоской…
Я стою перед вами – лишнее эхо.
И хочу попросить, спеть вместе со мной…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391622
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 11.01.2013
Пульсація душі
Сьогодні не така,
Вона вся сповнена,
Безмежжя та свободи.
Та ця свобода не напоїть до кінця,
Вона залишилась
У вічності природи.
В твоїх очах – одразу закохалась,
Ще цвів замріяний
Світанок, то для нас.
У хвилю щастя …
Ми одразу поринали,
Сплетіння рук,
Як вимолений час.
І святість духу – то є нагорода,
Нетлінний подив,
Навіть забуття.
Шукали ми до зір
Нашу дорогу…
Для нас початок,
Мрії без ім'я.
Ще тліла та свобода
Немов вогник,
У поколіннях дивної весни,
Та ця весна, не дійде до кінця,
Бо ми з тобою заплутали
В цьому сні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390051
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.01.2013
Спробуй відпустити,
Цей осінній день.
Майорить дощами і печалю він,
Мокрі тротуари і забуті вікна.
Зникла там яскравість,
Тепла та надій.
Скрізь холодне сонце…
Пожовтіле місто,
Де –не –де сплітає,
В пам'яті стежки.
Не шукавши гамми.
Барви всі окремо,
У сумній картинці,
Мабуть назавжди.
Спробуй відпустити,
Цей осінній день.
Дихає дитинством і літами він,
Заржавілі сквери і забутий час,
Зникли рідні люди,
Спогадів та мрій.
Скрізь віконну раму,
Вкрадені думки,
Де-не –де літають,
В небі журавлі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389871
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.01.2013
Я хотіла б жити на даху,
Й споглядати на нічні будинки.
Мов та кішка, що сидить одна,
І шукає щастячка хвилинку.
І рахує зорі кожний раз,
Хоч напевне знає – їх багато,
Місяць посміхається до нас,
Я самотня – це єдина втрата.
Просто заблукала серед ночі,
Пряної, торішньої весни,
У мелодії шального джазу,
Я не чую більше голосів.
Там лиш тиша, спокій, забуття
Відлік зупиняється щоразу,
Я все йду. Дорога. Небо. Я.
І самотність поруч вже одразу.
Огортає місто казка сну,
Зігріває і мене тепер чарує,
Кішка лащиться - в пітьму.
А самотність більше не крокує.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389612
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.01.2013
Я віддам півнеба тобі,
Щоб ті згаслі, забуті зірки,
Залишив…
І зігрів у долонях.
Як початок п'янкої весни,
Що суцвіттями впала додолу.
Щоб вдивлявся
У погляд простий.
А там тлів хоч малесенький
Вогник…
Вогник той – від зими й до весни,
І до кожного атома долі.
Він залишиться там
Назавжди.
І стихає вже місяць поволі,
Прошу дуже, його збережи
Наче так…
Не кохав ще ніколи.
Заглядаючи в очі пітьми,
Що забула, куди треба йти.
Через вічність…
На блюдце тих ранків,
Й голосів – вимагали мовчать.
Ми йшли тільки вдвох,
На світанку.
Де стелились чудові фіалки,
Там віддам я півнеба тобі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389351
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.01.2013
У світанкових барвах сонце заплутало,
І сяйвом ледве-ледве…
Торкнулося Землі.
До неба, до безмежжя, наповнених тобою
Переплітаються цим ранком
Осяяні думки.
Я босими ногами вже випила всі роси,
І бовваніли далі…
Зоряні шляхи.
Почула зараз ранні голоси, які здавалося
Ніколи не порушу
Ніколи або назавжди.
І зорепадом квітне п'янка межа,
До Сонця, де монотонна тиша…
Тепер загомонить.
Там, де в зіницях бачу, бачу й відчуваю
П'янку межу до краю
До ночі залишись.
У світанкових барвах сонце заплутало,
І разом з тим були…
Щасливі ми.
Я знаю як почути, що б'ється без угаву
З тобою поруч…
Ніколи або назавжди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388545
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.12.2012
Потрібно зупинитись ,
На сьогодні.
Коли біжиш вздовж…
Побілілих вулиць.
За пригорщами із минулого життя.
За тими,
Хто до вічності прикуті.
І більше вже
Не дійдуть до кінця.
Сказати там – відлуння стоголосе,
Торкнеться лиш,
Холодної роси.
Наразі сльози…
Ви мені пробачте!
Як ті загублені у вирію…
Гріхи.
І та весна, що ніжно
Трепетала..
Вриваючись у небо назавжди.
Напевне відлік,
То сумні хвилини.
Вони були лише тоді дітьми…
І ми з тобою,
Наче дивні мрії.
Потрібно зупинитись,
Далі сонце,
Що огортає бажаним сріблом.
Можливо згаслі і далекі тіні,
Ще тліють відчаєм за…
Крижаним вікном.
Коли стихає вулиця
Часом…
Коли прикуті до життя і віри.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388543
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.12.2012
То о чем мы зачастую молчим, вызывает ощущения…
Самые обычные: восхищение, страх, счастье.
В совокупности это составляет другую форму.
Вот то, что нами управляет…
(Алёна Линская)
Снежное, белое. Может ли быть мягкое? Находиться на своем уровне. Гравитация. Имеется почва - основа. По - другому начальный старт. Не доступное. Прозрачное и невидимое. Может лавандово – голубое, будто роскошные просторы. Просторы, которые ведут вдаль, отдаляют от реальности и пресности. Сухость. Или близкое. Можно все-таки ощутить и принять на определенном этапе. Можно прислушаться и услышать такую монотонную тишину. Легкое, воздушное. Классическая форма или полная бесформенность. Или полное разнообразие цвета, отражения, искаженности. Глубокое - за своими картинками, фрагментами прошлого и лишь предположениями будущего. Светлое или все же темное в зависимости от организма населяющего это пространство. Антирелигийность или при поднятии – моральность, понимание еще древних законов. Может поражать словно дивная, цветущая Афродита или играть примитивно. Но единственное чего оно лишено это возможности, куда нибудь уйти, вырваться. Порой бывает необходимо. Какой – то порыв. Безобразное мышление в разных руслах. Пути сходятся к одному центру, в единственную точку, в то, что иногда поражает что – то абсолютно новое, пугающее. От чего нужно бежать. Но закрытость и нехватка кислорода создают остановку, притормаживая реакцию порыва, дикости. Оно. Это достаточно краткое по своей сущности определение, не раскрывающее истинного значения. Можно ли считать, что жизнь существует в нескольких формах? Думаю да. И одна из таких форм существует внутри. Внутри – там. Часто, то что мы не знаем либо не понимаем – называем очень просто «оно». Вот и появилось расхождение, иным, словом проблема. Не стоит забывать о том, что такие сокращения приводят к неверному трактованию мысли, к тому, что мы боимся именно такого вида жизни. Жизнь со своими сочетаниями. Может ли она управлять нами? Или мы подвластные только своей жизни. Странно как то, что мы чувствуем, иногда принадлежит другим. Не наше. И невозможно. И … управлять. Наверно на ином уровне. Все- таки есть выше, глубже. Непонятней. Порой прячемся. Закрылись в оболочке, против ультрамарина небес, которые тоже могут лгать. Нагло. Нагло. У нас имеются соприкосновение с этим «оно», довольно чудно, непривычно. Мы верим. Что – то иногда поет так прекрасно, естественно. Немножко дыша, но мы привыкли. Как будто забыли о пустотах, что пытались сломать. Внутри. О болях, которые образовывают трещины, в маленькой хрустальной жизни.
Чистота и легкая радужность. Приближение, хотя нет, иллюзия. Скоро, совсем скоро непорочная синева будет приукрашена, белыми воздушными очертаньями. Легким оттенком пастели. А пока что – бескрайность. Магнитное сопротивление. Дикая свобода. Холст чего – то особенного, изумительного и абсолютно фееричного. Простота развеялась над смарагдовыми лесами, над полноводными реками, над целыми государствами – облаком, дымкой. Запах недокуренной сигареты поглощается быстро голубизной и постепенно исчезает. Постепенно. Подымается к атмосфере, создавая ядовитую туманность. Сизый оттенок. Пора его немного разбавить. Медленно усваивается запах свежескошенных полей, солнца и мыслей. Сливается воедино. Без промежутков и пустот. Без лишнего. А вот теперь расправляются крылья огромные, белые, тяжелые. Нет, небо их превратит в полувоздушные. Просто фрагмент. И новый образ. Самолет летит. Небеса разрываются, растекаются. Всего-то пиксели, молекулы. Светло- синий градиент. Светло – живая сфера. Можно забыть обо всем. Восхитительно. Как будто ничего не задумано. Появляется гул. Почему этот будоражащий звук в ушах? Запечатлён. В прошлой жизни, что то такое было. Но его нет. Он высоко. Нереально далеко. Только замедленное движение самолета. Гордость. Я здесь, а они там. Медленно едет по небу в своей колеснице, запряженной черными конями, богиня Ночь - Нюкта. Своим темным покровом закрыла она землю. Тьма окутала все кругом. Вокруг колесницы богини Ночи толпятся звезды и льют на землю свой неверный, мерцающий свет - это юные сыновья богини Зари-Эос и Астрея. Много их, они усеяли все ночное темное небо. Вот как бы легкое зарево показалось на востоке. Разгорается оно все сильнее и сильнее. Это восходит на небо богиня Луна - Селена. Спокойно, величественно едет богиня Луна по небу в своей длинной белой одежде, с серпом луны на головном уборе. Она мирно светит на спящую землю, заливая все серебристым сиянием. Утро ближе и насыщенней. Под углом. Богиня Луна уже давно спустилась с небосклона. Посветлел мрачный восток. Ярко загорелся на востоке предвестник зари Эос-форос - утренняя звезда. Волна воспоминаний. Подул тот самый приятный ветерок. Восток покрывается нежной лазурью, розоватый румянец. Сила. Вот открыла розоперстая богиня Заря-Эос ворота, из которых скоро выедет лучезарный бог Солнце-Гелиос. В ярко-шафранной одежде, на розовых крыльях взлетает богиня Заря на просветлевшее небо, залитое розовым драгоценным светом. Льет богиня из з сосуда на землю росу, и роса осыпает, окутывает траву и цветы сверкающими, как алмазы, каплями. Жизнью. Благоухает все на земле, всюду курятся ароматы. Проснувшаяся земля радостно приветствует восходящего бога Солнце-Гелиоса. Совершив свой дневной путь, бог солнца спускается к священным водам Океана. Мы ничего не знали. Спокойно наслаждались полетом. И вдруг начались толчки, легкое колебание и затем снова толчки. Я посмотрел в окно, но это меня даже не успокоило. Внутреннее волнение уже начало во мне явно присутствовать. Люди спрашивали, что случилось, но в ответ звучало: - не беспокойтесь, все уладиться. На некоторое время так и произошло. Взгляды были устремлены снова в книги, окна или вовсе просто мирно блуждали по борту. Но еще один резкий неожиданный толчок вывел из равновесия часть пассажиров. И потом, стройная женщина с длинными волосами и немного испуганным взглядом, сказала о том, что мы постепенно падаем. И обрушилось все сразу, как будто бы и не было прекрасного полета, желаний, жизни. Крушение – в мыслях бегало у меня, и отдавалось безобразным эхом. Кровь приливала к незащищённому мозгу, наполняло тоненькие капилляры. Что делать? Что делать? Ничего невозможно изменить. В закрытом пространстве на немыслимой высоте. Послышался детский плач, стоны женщин. И мне стало не по себе. Я больше не увижу свою Рейчел, не подниму радостно ее на руки, не обниму самых родных женщин: маму и жену. Страшно. Больше ничего не помню. Я открыл глаза: я не мог подняться, ощутил немыслимую боль в области позвонка, передо мной лежала раненая «птица», запах гари, и сотни окаменелых статуй, кровь…. У некоторых на лицах до сих пор было отчаянье и мольба. Мольба не за себя - за детей. Но, увы. Аид в греческой мифологии бог царства мертвых, а также само царство. Подобно древним египтянам, греки полагали, что царство мертвых расположено в недрах земли, а вход в него - на крайнем западе за рекой Океан, омывающей землю. После того случая прошло десять лет. Это страшный сон. До сих пор мурашки по коже. И ужас – в душе. Тогда выжило два человека: я и одна женщина. Жизнь очень поменяла свои координаты: Рейчел осталась с моей первой женой - мы развелись, ей не нужен был муж – инвалид, дочку я вижу несколько раз в месяц, а с Марией мы стали одним целым. После аварии мы лежали в одной палате, и наверно так надо было. Счастье через клубы дыма и гари, оно стало неповторимым. Что-то выше, что-что глубже. Я называю ее Артемида. Вечно юная, прекрасная богиня. Всем дает жизнь Артемида. Под божественные звуки золотой кифары Аполлона водит она хороводы с музами и нимфами. Впереди всех идет в хороводе Артемида, стройная, прекрасная; она прекраснее всех нимф и муз и выше их на целую голову. Любит отдыхать Артемида и в дышащих прохладой, увитых зеленью гротах, вдали от взоров смертных.
Мы устали ощущать и чувствовать свои внутренние эмоции. Перестали осознавать другое, пусть даже его форму. Мы не чувствуем Жизни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384654
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 13.12.2012
Холодно. Усередині такий чужорідний холод. Я поглинаю потік крижаного повітря, ні атмосфери. Тисячі дрібних росинок із запітнілого вікна, ніби з іншого світу. Безодня. І все кришитися, валитися. Розбивається, як порожні прозорі кульки. Без доступу повітря. По склу. Ріже вуха вітер думок, потік свідомості. Загралася. Горять кілометри. І до останнього. І до краю. Стискаю зухвало простирадло землі. Так висихають моря й океани - в роті пересохло. В очах ще відзивається захід сонця. Пустельно. Але навіщо? Весело до стомлення. Сп'яніла від цього дикого холоду зсередини. Випалити сухі соломинки. Жовте вже загубилося серед чорного, між золи з надій. Лінії. Де ж їх початок?
Сивина небес наді мною. Широкі, бездонні шалі блакиті і свободи. Але кому вона потрібна? Переплутано і вкрадено все. Самотність. Яка до біса свобода, якщо тепер без тебе? Якщо гори посипалися, ніби надійний в минулому конструктор. А поки я забута. Я лежу на ліжку і скована втратою. Гострий удар і поштовх. А вгорі досі тліють ще смарагдові небеса. Але порожні. Порожні ... І страшно, не рахую навіть ті абсурдні хвилини. Без тебе стала слабкою. Роздягнена, злиденна. Від моральності немає більше сенсу. Без твоїх рідних рук, зараз лише стомлені химери. Без тих майже чорних очей, які заглиблювали у нереальність. Без. Без. Немає продовження, коли загинули всі слова і теплі спогади. Сніги. Сніги. Вони перейшли до мене вигинами у середовищі пряних зірок і солоними розплатами. Без тебе.
Попіл кружляє, як частинки сухих осінніх дощів. Куди ж вона пішла?Полетіла. Душа. Що залишається там? Адже ми не здатні створювати. Але здатні до останнього подиху вірити. Чекати ... незважаючи ні на що. Чекати, коли вже все вирішено і підписано. Чекати коли іншим все одно і не потрібно. Просто. Навіть коли змінюється листя, забуті стежки. І чорне рябіє в напівзакритих очах. І коли не залишилося слідів, навіть маленької пам'яті, пір'їнки з образу. Силою віри, могутньої сили. Не здаватися і не падати. І я стискаю простирадло позолочених, квіткових луків. З яскраво фіолетовими відтінками веселки і сріблястими зірками. Іноді буває, що серед розлогої безжалісної пустелі проростає зелене диво. Паросток мужньо бореться за життя, нехай навіть у несприятливих умовах, нехай навіть коли зовсім один. І поруч зі мною не стіни, не обмеження, а прозорі легкі фіранки до майбутнього. До того повітря, що з присмаком життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378656
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.11.2012
Всього лише чашка міцної, ароматної кави і чорний. Можливо, здалося, що безодня, але це просто на просто відтінок і колір ночі. Коли ліхтарі з вулиць легко і м'яко дарують відблиски різноманітного кольору в сферу чогось нового, картина завмирає. Сфера - крізь вікно. Досягає моєї самотності. Хоча я навіть не чую стрілок настінних годинників, я ненадовго в собі. Вирішила подумати.
Все якось тане, а потім знову обертається навколо. Недовірливий. Або нам не зрозуміло. А ще яскраво світить сонце. Розливається, грає, і з'являються тіні. Їх багато. Лампа в центрі цієї затишної, домашньої галактики. Надзвичайно чудово. І тільки віє свіжий аромат соковитої зелені. Пахне весною. В очікуванні. Аромат в атмосферах. Поглиблення в тепло. Тепло без домішок і обрисів. Без чужого і сумного. Без когось.
Будинок. Такі знайомі сходинки і незрозуміле гудіння сусідів. Цей маленький, але особливий світ - специфічний. Адже хочеться поспішати, прокидатися вранці і знову ненавидіти будильник, відсутність апетиту. Але тепло залишається. Як надовго ми можемо запам'ятати власне дитинство, так само тепло і затишок. Звичка повертатися з радістю, з внутрішніми пульсами і ритмікою. З музикою, яка звучить в наших думках.
Навколо мене на стінах Єгипет. Все ті ж фараончики, ієрогліфи. Вони надихають на мрії і усвідомлення прекрасного. Вони напевно заснули. Все замовкло і спинилося. Гордовитий, але приємний спокій. Цокання забутих годин, розсип пилку світла і запаху. Райдужність тиші. І ніч. На вулицях зовсім порожньо, ні просто без декорацій. Тоненький шарм і лінії балконів, уповільнений рух машин. Погана видимість, зате іскри ранньої весни, до волі знайомих орнаментів дерев, лав. Як старовинні скульптури застигли зірки.
Залишили простір для нашої уяви. Призупинено життя, биття серця, робота головного мозку. Я засинаю. І уві сні мені тепло і спокійно. Перші промені. Знову будильник. Та що там ... 7:00. І нехай. Нехай так триває. Я починаю пити каву. Вечір. Ніч. І тоді замовкає навіть Єгипет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378655
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.11.2012
В подсознании дождя лишь только ты,
Под намокшими узорами дорог,
Формами маячат у толпы…
Временно – прозрачные мечты,
Влажным воздухом, садясь на твой порог.
И пульсирующей схваткой у стены,
Облаком, размякшим на руках,
В миллиметры, рассекая твои сны,
Фрагментальности частиц завершены,
С осторожностью пылятся на часах.
Но вслепую я ищу среди дождя,
Твои губы с нежным привкусом весны,
И минутки заиграют вновь войдя,
Так любовь ворвется в ливни, ну а я…
Снова в настроенье желтизны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377771
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 14.11.2012
В детской ладошке уснула весна,
Нежно дышала – касаясь, светил.
Вот и осталась с мечтами одна,
На островке, что природой манил.
Каждым биеньем врывалась под сон,
Маленькой клеткой в город звалась,
Лёгким забвеньем разбавила фон,
За облака через жизнь понеслась.
Вновь окуналась в лазурь, пустоту,
Воздух глотала на диком лету,
Тихо влюбляясь в родные глаза.
Как чей то мир так цеплялась за счастье,
Стала небесной почти солнца частью,
Тихо проснувшись - запела гроза.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377769
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 14.11.2012
Я превращалась в краски ноября,
Свечей, расплавивши те синие просторы.
Каркасом нежным под оттенком янтаря,
Создав с багрянцем смеси и моря,
Чувствительных потоков лишь узоры.
И надоевшим шелестом листвы,
Опять до дрожи пробирая землю всю,
Вот так цепляя возгласом пруды,
Растаял дождь мне дорогой, увы,
Наполнив свежестью любовь мою.
Тона и звуки – ложное мгновенье,
Теперь к причалу пусть готовиться природа,
И лёгкость облаков уже виденье.
Под каждым слоем чье-то изменение,
Мы снова ожидаем чар восхода.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377291
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 12.11.2012
Остаюсь на краю огромной земли,
И под небом, что звёздами дышит.
Каждый шорох как чьи то шаги,
Так взлетают тепла мотыли,
Будто солнце лучей и не слышит.
С переходами полутонов и витрин,
Я сижу там, где был океан.
Пусто стало в один сердца ритм,
Заливалась душа опьянением вин,
Эта жизнь как кусочек мне дан.
Остаюсь на краю у большого торта,
Словно розочка только что создана,
Я хотела любить, создавая тебя.
Но всё смылось тем облаком, и у порта,
Вся мечта моя шторму роздана.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377290
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 12.11.2012
Очень близко – мне невыносимо,
По наклонной с ветром, как чужая,
Пролетаю рядышком, но мимо.
Эта сырость звёзд так ощутима,
Я опять мечтаю, сферу разжигая.
На одном дыханье осень застывала,
И в туманных окнах – пустота…
Небо мыслями черты мне отражало,
Лёгкая простуда взлётов достигала,
Не потребовалось выдумкам зонта.
Сталкиваясь снова резко на орбитах,
Под частями красок еле уходя,
Не хватило просто – фонов недопитых,
Те контрасты радужно на твоих визитах,
Становилась близко с осени сойдя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377029
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 11.11.2012
Оставьте в отсеке лишь тишину,
На пару мгновений, что б не сойти,
Вниз, где забыли родную весну.
Вдоль. К километрам невольно шагну.
Что б не слоиться там взаперти.
Что б не молчать, не спугните дожди,
Примесью слов, ароматом вранья.
Просто понять то, что есть впереди,
Не оставляет следов позади,
Не предают твою душу друзья.
Раны с годами. Становиться больно…
Хочется высказать правду, кому?
Вы выбирали те стрелы безвольно,
Всё натерпелась весна и довольно,
Хватит. Тепло отдавать никому.
Как-то уйти, только не оставаться,
Прошлое рушит в остаток меня,
Лучше в тиши, в концовке абзаца.
Среди прохлады сейчас затеряться,
Где постоянная дней беготня.
Я ли прощу, когда вновь возвратите,
С мыслью о том, что день подзабыт,
Дело поверьте не в том колорите.
Вы же теперь других берегите.
Вы берегите, а Бог вам простит.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377028
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 11.11.2012
А чи знаєте ви, як може пахнути небо? Так трішки ванільно, ніжно і духмяно. Свобода. Що притягує забуттям морського повітря, визначеної далини і глибини. Надмірно. І синій колір вже поступово і плавно переходить в іншу, легку тональність. Перед нами інше забарвлення, і інша зовсім душа. Думки стали парити, немов у космосі, не чувши про гравітацію.
Може бути легкість дійсно поруч. По кроках. Не можна вимірювати неосяжність і порив внутрішнього бажання, захоплення. Дико. А просто своєрідно. Просто помінявся голос. Став дзвінкіше і багатше за своєю колоритністю. Або каприз. Любимо іноді пожартувати. А ви бачили як розквітає захід? Ні? Ну, це нереально. Спочатку з'являється легкий, непримітний рум'янець і поки шукає свою гаму. Своїх родичів. М'яко починає вимальовувати відтінок, створюючи нову картинку.
А потім все зливається і занурюється у щось неземне, чарівне. Густі краплі розпливаються уздовж горизонтальної межі. І можна тепер помітити тисячі яскраво-червоних троянд, які знаходяться в задуманому русі. Потім знову з'являється перелив насиченості і туманності. Прекрасно. Чудно. Природно. А ви чули, як звучить арфа в садах? Дивно, як тільки тоненький звук може прориватися крізь зелень, плоди і бути таким граціозним, наповненим. Так що ж виходить, ми стали німими і сліпими.
Перестали помічати, те, що живе і дихає нам в спину, в обличчя. Нам здається, що це вітер. Ні. Все не так. Куди поділися ми? Гармонія мешкає в своєму просторі, а ми немов за білим, порожнім фоном. Окремо палітра, окремо полотно. І так точно нічого не вийде. Потрібно намагатися хоча б зробити перші кроки, нанести перший нечіткий колір. Ідея. Хто сказав, що міф? Фантазія в одному кораблі з яскравим вогником, який живе в серцях. У порожнечі неможливо виростити мрії. Не намагаємося закричати.
. Вакуум. І відсутність тепла. Яка - то неуважність і невловимість. Раз, два. Кроки. Все - таки важко йти вперед, але реально. Боремося за заповнення білого. Лист тут не має значення. Ми забули, що кордони це умовність. Банально, зате просто. Єдине ціле. Життя. Назва в наших думках, що залишилися на трошки в гостях у ванільних, запашних небес. Легкість. Навчимося поступово жити і вдихати ваніль, захоплюватися рожевим дивом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376841
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.11.2012
Я сиділа на підвіконні і ніяк не могла збагнути «Чому саме вона опинилася на цій грані?» Ця межа завжди мене лякала, бо не було в ній чіткої відповіді, не було розуміння того, що цей сонячний ранок може бути останнім. Спочатку я вдивлялася в мереживо сонячного проміння, яке мерехтіло на склі вікна, уважно слідкувала за хворими, які після полуденної спеки вийшли прогулятися, насолоджувалася цвітом дерев, що розносили свій п’янкий аромат. Але знову і знову поверталася до власних думок. Так, не до її роздумів, тому що наразі мозок був відключений, перепочивав…
Згадую як колись давно, не знаю навіть у якому вимірі, я так само відчувала на собі цю грань. Тільки тоді я була мрією цілого племені. Коли мисливці пішли на полювання, я залишилася в помешканні. Як раптом пролунав різкий, болючий крик, який мене насторожив. Я миттю вибігла надвір і знову почувся приглушений крик зі сторони лісу. Недалеко на галявині я помітила дівчину з пораненою ногою. Це вкотре полювання хижака. От тоді я і почала боротися за її життя. Вона мріяла про порятунок, про щастя. А що ж мені залишалося робити? Я була завжди поряд, відчувала її тривожне дихання, нестерпну біль та постійне звернення до богів.
Людина справді дивне створіння. Адже починає берегти своє існування під час тривоги. У небезпеці вона згадує рідних, друзів, здіймає руки до небес та благає про життя. Мені важко визнавати істину того, що люди вірять в мене, а я часто змушена залишати їх. Таке в мене покликання. Просто вище за мене є інші сили, вони керують моїм розумінням, моїми бажаннями. Я позбавлена можливості мріяти, а це означає позбавлена емоцій та певного світобачення. Сама дарую це прекрасне відчуття і не можу зрозуміти як воно – мріяти: летіти у власні думки, чути тільки свій внутрішній голос і на мить залишати нецікаву буденність.
І зараз дивлячись на цю безпорадну, збліднілу дівчину я розумію, що хочу дати їй можливість помріяти. Вона з’явилася в лікарні тиждень тому, весь час лікарі перевіряли її стан здоров’я. люди в білому постійно снували в палаті, обстежуючи дівчину. Її звали Веронікою. Таке різнобарвне, чудове ім’я…….
Одного ранку лікар завітав до палати, сів поспішно на стілець, що біля ліжка та й почав діалог.
- Ви нажаль звернулися надто пізно, – сказав лікар, одягнувши на ніс окуляри.
- Але ж мене нічого не турбувало, – відповіла посміхаючись Ніка.
- Вероніко! Ви така ще молода, що навіть ба я не знаю як правильно сказати, – насупивши густі брови, пояснив лікар.
- Кажіть як є, – все ще посміхаючись промовила дівчина.
- У вас рак легенів. – Гірко заявив він.
- Скільки?- без зайвих емоцій запитала життєрадісна пацієнтка.
- Я вас не зовсім зрозумів, – прошепотів він.
- Я просто бажаю знати скільки часу мені залишилося жити на цій квітучій, коханій землі,– спокійно відповіла Вероніка.
- Але ж вам боляче я не хочу про це говорити, – знову нахмурившись сказав лікар.
- Так треба. Для мене це важливо, – прибравши зі своїх уст посмішку, промовила дівчина.
- Ну… тоді скажу вам так, що з цим захворюванням живуть два тижні. Але потрібно враховувати особ….
- Все досить. Я вам лікар дуже вдячна, - перебила лікаря Ніка.
- Що я можу для вас зробити? – запитав споглядаючи лікар.
- Просто залишіть мене одну. Я хочу помріяти… - тихо проговорила дівчина.
- Так звичайно. Вам потрібно відпочивати, ви краще поспіть хоч з годинку, –ніби благаючи, промовив лікар.
- Добре я буду слухняною, – сказала поволі Ніка.
І в цю хвилину лікар вийшов, залишивши нас вдвох. Я зашарілася і не знала, що робити. Така життєрадісна, весела Вероніка тепер на межі. На цій самій проклятій, ненависній межі. Невже вона помре? Ні, ні….. Н-і-і-і. так не може бути. Я хочу бути мрією щасливої людини. Чому я знову втрачаю поступово сподівання на краще?
Моїм роздумам завадили думки Ніки. Вона мріяла про море, яке захоплювало глибиною, барвами, безмежністю. Їй було добре зі мною. Вероніка уявляла тепле сонце, піщаний берег, великих білих альбатросів. І здавалося, що долинав шум морських хвиль до палати, заповнюючи свідомість. Ми ніби зливалися в одне ціле і все було довкола гармонійно. Ставали деякий симбіозом, відчували один одного. Мені подобалося за її проханням відображати вечірнє небо, захід гранатового сонця. А наразі я дивлюсь в її сумні, пусті очі. Все мовби почало перебувати в тумані. Переді мною розпливається весна, світло стає млявим, а Вероніка зникає. Ні, ні. Прошу тебе, помрій ще трошки. Але нічого не відбувається вона засинає і я змушена покоритися дівчині.
Відродилася я вже після голосів. То був голос дорогої Вероніки та ще хлопця.
- Степан, ти нічого не вдієш вже, – майже шепотала Ніка.
- Ні, так не можна. Я щось вигадаю, - тривожно гомонів хлопчина.
- Просто змирися з цим. Я хвора і тобі не потрібний зайвий тягар. Прошу тебе зрозумій, – промовила дівчина.
- Але ж я тебе кохаю і буду боротися за твоє життя. Ми будемо щасливі. Чуєш????? – запитав Степан.
- Якщо ти хочеш зробити мене щасливою, то просто подаруй картину з морем. – Замріяно сказала Ніка.
- З морем? – перепитав хлопець.
- Так, морський пейзаж. Я хочу чути цей шум моря, – все ще замріяно говорила дівчина.
- Добре. Звісно подарую. Але все одно буду говорити з лікарем. Тобі 18 і ти повинна жити! – враз закричав Степан.
- Ти в мене найкращий – усміхнувшись, промовила Вероніка.
Дівчина знову звернулася на мить до мене. Море, альбатроси…
- Ніка, дорогенька ти головне думай про щось хороше і їж вітаміни, які я тобі приніс. Вибач, але потрібно йти. – ніжно говорив хлопчина.
- Добре іди, дякую, що прийшов. – проговорила дівчина.
- Ех, мріє. Я так хочу побачити весну, що майорить за вікном – прошепотіла вона.
І я почула її благання. Подумки я собі уявляла як завтра вранці покажу їй цю неперевершену красу, що буяє первоцвітом за вікном.
- Мріє, залишися зі мною до ще одного квітучого ранку……. – тихо заговорила Ніка.
Всі турботливо кудись бігли. Хтось щось викрикував. Я гадала, що це наснився сон. Хотіла відкрити очі, але кроки які лунали з від усіх сторін віддалялися, а потім звучали дивними словосполученнями речення, шепіт і якась тривога у серці не давала мені спокою. І зробивши над собою деякі зусилля, все ж таки я відкрила очі і побачила, що немає Ніки. Невже вона пішла на процедури? Але чому раніше? Я ж їй хочу подарувати цю мить. Та де ж вона поділася?
- Що? Що ви сказали? Все ж було добре. Я приніс їй картину. Де вона? Покажіть мені кохану Вероніку, – закричав нервово Степан.
- Нажаль, це правда Ніка сьогодні вранці померла, - сказав лікар.
І тоді все попливло в очах хлопчини. Світ перевернувся, життя стало непотрібне та жалюгідне.
- Ніка ти почуєш шум моря. Ніка ми будемо разом. Обіцяю ти побачиш весну, – ніби у гарячці говорив нещасний Степан.
Я сиділа на підвіконні, вперше на очах з’явилися сльози. Але ж там зверху не дозволяють плакати та тужити за цими дивними створіннями. Померла дівчина і межа зірвалася, перехилилася в якесь гидке болото. Біль вразила все моє тіло і до останнього не відпускала його, жалила кожну клітину, виривала на зовні ридання та незрозумілі слова. Сум, який закодував здавалося на вічність всі мої думки тепер навіть не відлунювався для того аби хоча б спробувати вибачитися. Хоча для мене зараз були неважливі оті дурнуваті, безглузді вибачення. І зовсім не хвилювало моє серце як тепер живе за вікном весна. Ця жахлива весна принесла розпач і розірвала на атоми мою свідомість, мою щиру любов до цієї прекрасної дівчини. Та невже? Невже? Як тепер дивитись на цю бездушну весну та поглядом ловити проміння? Як??????
Тиша. Весна. Мабуть, після довгих тисячоліть вона готова підкоритися вищим силам.
Ми разом споглядали на це дивовижне море, яке віяло до нас своїми ароматами та звуками хвиль. Чайки літали настільки близько, що я змогла розгледіти їхні чудові невеликі крила, білосніжне пір’я, воно вкривало все тіло птаха та темні маленькі очі, які нагадували дві бусинки. Сонце вже заливало все небо яскраво червоними барвами, розсіювало свій останній блиск та ховалося за високими хвилями. Ми сиділи поруч, і я чула повільний стукіт її серця, який ніби наповнювався гармонією навколишнього дива. Нам подобалося знаходитися за цьому березі і відчувати насолоду від морської панорами. Це відчуття жило у моєму тілі і породжувало гарні емоції та враження. Я поглянула на свою постійну співрозмовницю і мене причарувала її спокійність, врівноваженість та певна безтурботність. Очі в неї були схожі на оте чудове море, виглядали вони безкрайніми та ледве відбивали переливи сонячного мерехтіння і аквамаринових візерунків на воді.
Завершивши власний цикл, вона стала жити поряд зі мною. Мрія і душа. Хто б міг подумати, що ми будемо ідеально підходити один одному та жити на одному диханні, за одними правилами. Хоча мабуть для нас не існує законів, ми чутливі до обставин, які часто не мають рамок чи будь яких обмежень. Ми просто поглинули дивовижну атмосферу, піддалися впливам природи.
Біля нас на розжареному від сонця піску - лежала картина. Та сама картина з виглядом на море і тепер ми вдвох відчували всю могутність та велич неповторного небокраю, замріяного моря. Як важливо просто вірити і дочекатися нового тисячоліття, в якому бовваніє надія на краще та шлях в майбутнє. Хочеться забути минуле і жити на повну, залишитися на березі моря і відчувати таке знайоме дихання рідної дівчини.
Ми закрили очі і поринули у власні думки, полетіли на мить в інший вимір……
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376839
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.11.2012
Забыться,
На несколько зим,
Где замерзшие руки
Немеют…
Почувствовав холод скользящий,
Теперь всё равно уже
Каменным им
Где черный вагон
Вдаль уходящий,
Там нужно бежать
От паденья самим.
Там нужно молчать,
И в открытые окна,
Не рваться на волю
И веры глоток.
Теперь не для нас…
Мы хотели быть ролю,
Не слышать когда
Уходили друзья,
Так постепенно
Как падают листья.
Как приходила жить в душу зима.
Лишь по слогам,
Не читая доверий
Напополам.
Вместо сердца дыра,
Холод в висок,
И опять постепенно
Грусть, одиночество
Лезут в глаза.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376606
рубрика: Поезія, Верлибр
дата поступления 09.11.2012
Вот так всегда…
Уходят люди безвозвратно,
И молча…
Как будто прожитый апрель.
Не спросят больше,
Что же завтра?
Не постучатся снова в дверь.
И холод, приближенный,
К сердцу
Как друг родной
Посмотрит лишь,
Захочет теплоты и солнца,
Что отбивают мысли крыш.
Вот так всегда,
Срываясь прямо по аллеям,
Мы мчим…
За ветреной судьбой.
Никто нам больше не поверит.
Не пригласит в уютный дом.
Вот так всегда…
Часы, минуты,
Уже устали дальше жить,
Ведь прошлое, как злое утро.
Мы можем!
Мы должны забыть!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376605
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 09.11.2012
Ось просто з'являються фарби, різних відтінків, з різними абсолютно дивними емоціями. А далі дорога, безмежна, усіяна зоряна, увінчана ароматами квітів, ніби зі сну. Декілька світлих моментів. Невже це правда? І такий могутній, проникливий погляд крізь все життя, де існує лише відображення мрій у сизому вечері, у розлогих туманах. Погляд… Через вічність. Дитячі очі налиті сльозами і тисячі доріг. Знову вибір,що сьогодні? Мабуть є вдалині птах щастя. Чи здалося? Це лише пожовкле листя, самотні будинки. На столі фотокартки, спогади про минуле, про надзвичайно рідне. Відблиски сонця, занурені у блакитну далечінь, прозорі надії. Іще одна ніжність, рожеве небо і хвилююче дике море. Всесвіт. Де ж поділися ті сузір'я? Загадкові, чудові. Смішно. Тисячі. Помаранчевий. Його так багато. Він заповнив розсіяний білий фон. Акварель. І медово пахнуть жита. Десь грає ще віолончель . зелені помідори. Так хочуть тепла. Голоси? Їх багато теж. Занадто. І майорить стрічками веселка. Куди ж спішить час?де його зупинка? ДОСИТЬ! А люди. Чого вони хочуть? Самотність. І чорний, прірва.
Хто вона? І вже насторожує стукіт в двері. Ні, мій світ краще, яскравіше. Відсутні пророцтва трьох величних китів: «Віри, любові та надії». Тиша. Її колір розповсюджується і вривається болісно в саме серце. В глибину. Там, де немає виходу і назад вже не можна повертатися. Мої бажання за кулісами. У театрі завершене життя і спогади насміхаються наді мною. Ноги холодні та босі. Вони ще біжать, доки є сили. Світло. Яке тепле, лагідне проміння. Я купаюсь в ньому , занурююсь у без вимірну казку. Що таке втрата? Так, я ще дитина. Маленька. Хочу, щоб наспівала мати колискову пісню. Це мій світ. Ви не маєте права забирати його. Ні. І знову гарячі, гіркі, мов полин сльози. Я забуваю. Лечу. Поряд із народженими хмаринами , із тими зірками, що вже німі та далекі. Як болісно падати. В чорну багнюку. Не покидайте мене, мамо і татко. Не треба. Живіть. Я ще маленька, маленька! Хочу дитячого щастя. Свіже повітря, ні воно отруйне. Бо без вас. Лягаю. І волога по всій шкірі, по серцю, як остре і невиразне буття. Далі. Все ближче. Самотність. Чорний колір.
І як знайти себе на величезному просторі і стати частинкою кольору, звуку, суцвіття? Певною лінією. В небуття, у прості речі. І коли душа стомлюється від вибагливого шуму – людей, які повсякчас знищують морально, залишаючи сам на сам із тривогами, тоді втрачається зміст. Як колись. А потім знов тепло на серці, бо світ, вимріяний та виплеканий у степах віє спогадами дитинства. Як колись… І з'являється той довгоочікуваний малесенький зовсім непримітний вогник. Сьогодні він залишився у химерах, у суперечливих думках. І добре. І нехай колосяться жнива, небо хай буде блакитним і чистим, непорочним. Глибина. Вона присутня і в цих краях. Попри все сяйво. Краплини. Кришталеві ґатунки. А може варто жити в цій казці. У своєму хоч і дивному, але власному світі. До мене протягає віти зеленоока берізка, а листя шумить, перемовляючись із травами. Хіба варто це руйнувати? Не хочу повертатися туди, де годинник відміряє самотні години і стрілки вистукують і збирають з дороги тишу розуміння. Все зникає. Руйнується фундамент. Останній. А чи існують дива? Краще тут і зараз. Я щаслива. Далі. Ближче. Я маленька. Сонце.
Повертаюся врешті решт додому, по таким рідним, заплутаними бур'янами - стежкам. І запахи різного цвітіння, наближують до мрій, до чогось спорідненого. Зараз осінь. Але оті цвітіння, біля дорогої хатини навічно закралися в мої очі. Постали перед уявою. Людина може розпочати нове життя. Варто захотіти. Дорога веде лише вперед. І нехай я маленька, проте точно знаю, що світ, розфарбований в сірі тони теж може стати кольоровим та цікавим. Захотіти… Вперед. Минуле ми не в змозі викреслити, вирвати із корінням та кинути у розпечений безжалісний вогонь, проте існує поряд маленька – маленька віра. І вогник знову з'являється у блакитних глибинах, у небосяжних зірках. Далі вишні. Наповнені жовтогарячими візерунками соняхи. Це чудово. І хто скаже, що не існує див. Хто не полюбить осінній дощ, який щедро дарують небеса. Свіже повітря і повна відсутність думок, лише дорога. Стежка. Обабіч бур'яни. І варто. Варто повірити і зануритись у недосяжне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376466
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.11.2012
Вдихнути гірське повітря і зануритися в сплетіння синіх і сніжно - білих тонів. Відсутність матеріальності і залежності від чого не будь, крім себе і природи. Свобода ... під призмами мислення, а також контрастність і яскравість. Невимушений ковток, нехай навіть крижаного повітря. Політ. Якась космічність. Зелений подих смарагдових сосен. Природність. Простота у погляді на швидку течію. І повне гальмування в часі. Відсутність гострих стрілок. Дика природа. Неосяжність. Злиття вищої риси духовності і чудової сили. Можна закричати, пробігтися по цих рівнинах. Закрити очі на мить і забутися. На день, на місяць. Ввібрати енергію землі і прозорого неба. І можна знову повернуться сюди. Все залишається на своїх місцях. Вишуканість. Магнітна шедевральність. І вічно зелений сяючий колір. Відображення золотих ниток назавжди залишається в очах блакитних долин, назавжди в серці краю. Тут особлива душа. Своє життя. Помпезні гори. Синь. Знову приємне повітря, з присмаком свіжості і м\'яти. Так що ж примушує відчути саме таку свободу? Де беруться ті нещасні, брудні відлюдники? Ми їх зневажаємо і боїмося. Проходимо поруч і робимо вигляд що все в порядку. Ні, яким може бути порядок, якщо ці Мудрі Люди стали такими завдяки нам. Нашому егоїзму. Нашій невихованості.
Люди, які ставлять на перше місце духовність і відмовляються від матеріальних благ - гідні величезної поваги. Ми. Ми показуємо дурість. Омана. Ці люди у багато разів щасливішим нас. По - справжньому. В очах правда. Блакитна акварель. Простори. І нехай ми, зараз пройдемо ... Гордість, ніколи не покаже того, що можна побачити, відкривши своє серце. У лавандові сни, звичайне дихання. І можливо завтра ми захочемо знайти істину, візьмемо книгу. Але. Смішні. Істина в нашому ставленні перш до інших. До себе ми занадто довірливі. Абсолютно дурні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376464
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.11.2012