| Сторінки (1/97): | « | 1 | » |
+1. У всьому є щось хороше,
Коли почуттями ти платиш за гроші,
Коли три тюльпани з базарної площі
І небо над головою – ввічливе.
До всього світанки палають білим,
Щоб любити – треба бути дебілом,
Поспішаючи – треба обходити вила,
Граблі, лопати. Тоді ти, можливо, виживеш.
+1. Сьогодні так гарно ждеться,
Серце шукає Центавру (мать його, де це?),
Серце таке невгамовне. Не тільки серце,
Небо над головою – ввічливе.
І Сізіф таки тягне на пагорба брилу,
Обступили чорти і сміються, хорти тупорилі,
А розвернеш її – вона схожа на шмат вінілу
Тільки розломиш – вистрілить.
+1. Кочерги сховаєш у хаті,
Хай так буде. Забудь всі доступні мати,
І коли піднімається небо на містом пихатим
Небо (ану, вгадаєте?) – ввічливе.
Ну, принаймні сьогодні достатньо сплачено
То чого ми в подушку, мать його, плачемо?
Хочеш щастя? Іди на своє побачення
Тільки собі не бреши, що виживеш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822106
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2019
І мікроби тоді позбирались в ціле й замислились,
Дарвін мавпі дав право вільно ставати людиною.
Аполлон олімпійських богів примусив це визнати,
Каже : «Чуєте, мо’ хоч тепер відпочинемо».
Взимку калічне сонце не гріє, а тільки тужиться,
У людей вічні трабли, що їм та еволюція?
Аполлон переїхав у ліс, за Олімпом тужить ще,
Заховавсь від богів, атеїзму, війн. революції.
В Аполлона є храм в густих болотах, в торфяниках,
Де не видно його, вчиться зілля, сливуху варити.
Зевс із Герою й Паном у Греції цмулять Хайнекен,
І скупляють в Сільпо й АТБ готові обіди.
Він знайшов собі бабу, страшну і криву, як хурделиця,
Він зробив їй будинок з ногами, при настрої зникнуть в бувальцях.
Аполлон атеїст. навіть в Бога не вірить, ні в лісі, ні в Греції,
Аполлон вірить Дарвіну, мавпам, неандертальцям.
Аполлон, кажуть, зайшлий. Чужий на Олімпі, й вдома.
Дарвін – той взагалі Богам не давав ні ліку, ні ради.
Чи живе у лісі з Ягою, та й чи він Бог - невідомо,
Та й хіба в тому правда? Ні в чому немає правди
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821767
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2019
Світ вмерзає у кригу.
Цар тут – безликий Кай.
Ти, Королево, щаслива?
Який тобі з того кайф?
Жовта гусінь трамваїв
Містом повільно повзе.
Серця немає в Кая.
Замерзло просто. І все.
В місті горять лампади,
Місто живе вночі.
Місту жити не в падлу,
Крига – його харчі.
В місті багато кавярень –
Чекають, лиш завітай.
На спину вчепивши гітару
Ходить замерзлий Кай.
Скоро весна, ти ж знаєш,
Крига твоя – твій біль.
Плачуть струмки за Каєм,
Йде весна поміж хвиль.
Царство твоє, Королево,
Просто вода. І все.
Холод тобі, напевно,
Щастя не принесе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821538
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.01.2019
И недоброй усмешкой чернели уста реки,
В корни деревьев покрепче вцепились умершие здесь старики -
Не сбежали б деревья прочь от родного дома…(с) Єля Дорофієвська, "Федора"
Коли застигає вода –
Верби над ставом сплять.
Їх мертві тримають за ноги, щоб мертвих не стало більше.
А на вишневих плодах
Блищить пурпурна зоря.
Вони собі так ростуть. Ніхто не тримає вишні.
У верболозів – їх сум –
Це смисл усього життя.
Вода є його основа. Але. Погано, коли занадто,
Сирени взялись до сурм,
Припливи несуть каяк,
Коли він з верби, то важко їх кореням дати раду.
Сніги водою стечуть
І вишні розквітнуть тоді,
Забудуть вони і мертвих, коріння верб і цю зиму.
Над ставом верби ростуть,
І їх коріння в воді.
Вода тече по їх венам, і робить їх всіх живими
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819349
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.12.2018
Що ж тобі так болить, коли настає зима?
Вона накриває білим, вона завязує очі.
Вона не знає, чого насправді хоче сама,
Вона і того, що є у неї – не знає, чи хоче.
Ти бачиш, вона заглядає в очі зграї вовків,
Які у часи холодні на вогнища – тільки з лісу.
Вона би їх годувала сама із своєї руки,
Та тільки і рук немає. І виростить – нема смислу.
Вона накриває сосни. В бушлати, папахи, плащі.
Вона хоче бути тепла. Та як? Як тепла немає.
Тому сіромахи в лісі шукають під снігом харчі,
І йдуть по білим полям голодні і дикі зграї.
І ти ж дивися – їй явно більше твого болить,
Вона вже бачила смерть, у неї таке ж біле сарі.
Зима крізь розпатлане небо дивиться з сумом на світ,
А в тебе попереду все. Тому не страждай задарма.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819347
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.12.2018
Гасити вулкан водою - невдячна справа,
Законами фізики нехтувати не можна.
Бо лава тече, як вода, на неміряний слой пуцолану
Острів помре. От на що все це насправді схоже.
Заливши водою жерло, отримаєш вибух,
Під хмарою попелу згинуть коні і вівці.
Якщо уже чесно, то власне вулкан не винен,
Що в череві в нього біснується вбивця грізний.
В безмісячну ніч фейєрверком злетить каміння,
І вижити тут - то є тільки питання фарту.
Помреш лиш тоді, якщо в тебе є коріння,
Тому й передчасно тремтіти, мабуть, не варто.
Коли запанує день і вулкан затихне,
Пригнічено видихне й буде думати сонно
Прокинуться примули. Як прокидались до лиха
Й цвістимуть на підвіконні в нашому домі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812094
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2018
І саме тепер чомусь так багато неба,
Тут хмари збираються в скопища, міряють грози
У відрах збирається град, і з подачі Феба
Над пасовищем спокійно. Поки що. Різні прогнози.
І саме чомусь тепер так багато сонця,
Воно хоч і світить додолу, та осінь багато важить
Вмирають ягнята. Хоч є, хоч нема охоронців –
Таке вже життя. Нікому і не накажеш.
І саме чомусь тепер так багато смислів,
Де осінь розбурхана, там депресивні ноти
Я тільки тепер зрозумів. Я вже просто визрів.
Я навіть готовий приймати свою самотність
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808070
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2018
Залишилося трохи часу,
Здетонує уперта осінь,
А на відстані мало нас, і
Все одно, щоб лишитись, досить.
На деревах пожовкне листя,
Горобини натягнуть шалі,
Я попрошу тебе – лишися
У осінній моїй печалі.
Вона пахне листям і димом,
Вона пахне зівялим літом,
А це бачив – вона ітиме…
Але потім усе розквітне.
І на осінь злітають маски,
А за ними – дощі стіною.
Залишилося трохи часу –
Його вистачить нам з тобою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804850
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2018
Від твого погляду тліють мої міста,
Гаряча розпечена лава ними пливе,
Та ти і сама знаєш, сонце, що непроста,
Тоді ж вже тримай у руках принаймні себе
В твоєму промінні так чітко палає схід,
Багряні боги вулкану чеканять вдих.
Мені треба кілька життів, щоб дійти до воріт,
І то ще не факт, що я доберусь до своїх.
В твоєму вулкані клекочуть вогні із надр,
В твоєму вогні мої води виходять в пар.
Мені, сонце, один тільки вихід – над.
Летіти над містом й дощами гасити гар.
Ти можеш горіти. Ти маєш горіти. Палай!
Так легко ламати світи під пеклом своїм…
Але пам’ятай, що як так, то лишишся сама,
Й не зможе тобі помогти ані пар, ані дим.
Хоч скільки б старався – дощі не заллють вулкан,
Хоч скільки не плакав – Помпеї усе ж згорять.
Я знаю, сонце, що ти у мене така
Одна на мільйон. А може і на мільярд.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804081
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2018
Коли ти потроху навчишся дихати її бризом,
Коли твої хмари пливтимуть одночасно згори і знизу,
Коли всі її поморники, альбатроси, фрегати і чайки
Їстимуть з твоїх рук і це стане для них абсолютно звичайним
Коли твої зорі тонутимуть в її каламутних водах,
Коли над її просторами вставатиме сліпуче сонце зі сходу,
Коли біля її берега буде місце кораблям, і шхунам, і ботам,
Коли твої рибалки йтимуть із виловом навіть в нестерпну погоду,
Коли всі вітри із її просторів лякливо втечуть за хмари,
Коли покаже штиль на її (без винятку всіх) радарах,
Коли ти прокинешся вранішнім сонцем в її блакитних просторах,
Ти станеш для неї сіллю, без якої вона звичайна вода, а не море.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2018
У селі в якийсь там день
Піп зустрів Івана
Й каже: «Ваня, шо за хрєнь,
Як це ти – не п’яний?
Я ж тебе кадилом бив
І ганяв по церкві
Тільки щоби ти не пив,
Але ж ти упертий!»
Ваня каже: «Ой, Василь!»
Й чухає макітру.
«На одному із весіль
Я влупив півлітра.
Тут до мене підкотила
Цікавезна пані,
Сама гарна, як кобила,
Й грає на баяні.
Каже: «Ну пішли кущами
Видивляться кіна»
Каже: «Ваня, пригощаю,
Пий шо хоч, людино».
Я ту пані, значить, вивів,
В чигирі й кропиву.
Взяв баян звичайно ж. Синій.
Щоби ставить пиво.
Пили, значить, ми немало –
До потєрі мови.
Ну, сам знаєш, як то стало –
Захотів любові.
Я на неї – вона з виском –
«Кобелина п’яна!»
Як тульне мене по писку
Синім тим баяном!
Я прозрів, роззувши очі,
Й стало мені сумно.
Бо я зп’яна серед ночі
Приставав до кума.
Так от знаєш, пить ще більше
Після того хтілось.
Краще б ти мене сильніше
Торохнув кадилом.
Від горілки, спаси боже,
Відвело по п’яні.
…Бо ж у нас багато хто ще
Грає на баяні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799133
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 13.07.2018
Коли її палитимуть на площах усіх країн,
Яких вона навіть не знає, не те щоб колись бувала,
Усі її мужики лежатимуть біля колін,
Й очима її проситимуть, щоб швидше звідти тікала.
Вона стоятиме рівно, з помосту дивлячись вниз,
Її волосся розвіють вітри, зачинивши брами.
А ті, хто не знав її, будуть підносити хмиз,
Щоб хоч до її ноги торкнутись своїми руками.
І тільки коли вогонь сягне її голови,
Запаляться смолоскипи, її накриють плащами,
Зайдеться такий, хто кричатиме: «Що наробили? Зніміть!»
І буде її заливати невпинно дощами.
Тоді вона піде. І всі глядітимуть вслід.
І хтось раптом скаже: «За що ми її спалили?»
На мокрому вогнищі жевріє чорний гніт,
І біла сорочка. І ззаду вишиті крила.
І знову усі столиці світу чекатимуть ніч,
В якій чорнота розкришиться в полум’ї її вогнищ.
Вона може довго горіти в чужім холоднім вогні,
І довгі сумні дощі глушитимуть її стогін.
У неї важезна доля – не вистачить сотні спин,
Зігнути її – працювати з твердим металом.
Коли її палитимуть на площах усіх країн,
Яких вона навіть не знає, не те щоб колись бувала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798875
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2018
І от раптом усе затихло.
Змовкли крики на вулицях, стогін в грудях,
Навкруги щось беззвучно говорять звичайні люди,
І вітри позмовкали, наче уже не буде
Цих от віхол.
І от раптом усе замовкло,
В простирадлах гойдаються хвилі, немов вітрила,
Ти складаєш в невидимі сейфи відірвані крила,
Ти тікаєш від тої тиші, щоб знов не накрила –
Невгамовна.
І от раптом настала тиша,
Розбивається скло об плитку, як в стоп-кадрі,
І гойдаються жовті зайчики у простирадлах,
Позалазили в свої нори підступні гади,
Там тепліше.
І от раптом настала пустка.
Вийшов в мінус. Лишилось в минулому. Все лишилось.
І от раптом в незримій тиші: а серце билось,
І от раптом у мозку – хіба ж це мінус?
…Замок луснув.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798874
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2018
Коли тобі мало років, а ти вже Бог,
То маєш просити тата гострить олівці
Тоді від руки в альбомах малюєш любов,
І ставиш свідомо у кожній три крапки в кінці.
У тебе є чорний і білий – для самоти,
Є жовтий – для золота, синій – для всіх світів.
Червоний – для літа. Цікаво, що для садів
Усіх кольорів не вистачить поготів.
Якщо ти вже Бог, то малюй, наче ти митець,
Як хисту немає, шукай, хто би допоміг.
Мій Бог у дитинстві мав один олівець,
Все інше уже я сам малював, чим міг.
Коли тобі мало років, а ти вже Бог,
У тата в столі про всяк випадок є різак.
Ти маєш насамперед малювать любов.
…Гостри свої олівці, бо по-іншому вже ніяк.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798752
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.07.2018
Що в тобі. Світ химер і суцільна казка,
Де дракони й принцеси із дивних снів.
Що в мені. Сіра пустка. Ти кажеш – "Будь ласка,
Ну впусти мене, я ж вже бачила, як ти цвів".
Що в тобі. Сірі скелі й облізла шкіра,
У тобі океани, в яких після шторму – штиль.
Що в мені. Горизонт, як його не міряй,
Ціле поле пісків на десятки чи сотні миль.
Що в тобі. Дзвінка й насичена втома –
Незакатаний смуток осінніх печальних днів.
Що в мені. А нічого. Я хочу додому,
Так, я сам пам’ятаю часи, коли я ще цвів.
Що в тобі. На дорозі крива розмітка,
Якщо кинеш свій транспорт і йтимеш по ній у світи
Я боюся, що ця дорога якраз і вийде
До моїх же садів, що мають колись зацвісти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798751
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2018
Йди, Єво, йди. Прогуляйся за межі раю –
Там десь ростуть дикі яблуні, сливи, груші.
Ти тут їси їх зеленими – не визрівають,
То для дерев, і тобі, Єво, кепсько дуже.
Ти, Єво, дивна. Хочеш то слив, то вишень.
Бачиш, придумала змія – й вину надвоє.
Ти, Єво, вчора була в 100 разів мудріша.
Що нам робити? Як нам бути з тобою?
Поки ти спиш, у саду хтось рахує зорі –
Їх не з’їси, а як так, то добре не буде.
Яблука зріють, наче сигнал світлофора –
Ми не боги, Єво. Просто звичайні люди.
Йди, Єво, йди. Прогуляйся за межі раю,
Якось дерева скінчаться й почнеться всесвіт.
Хто їх придумав ті яблука – хай поливає.
Я вже не вірю. Просто не вірю у все це.
Бачиш… Вважала – скінчив і тепер спочинеш,
Всі ці нотації душу і серце крають…
Ти, Єво, винна. Та тільки наполовину,
Бо саме я посадив ту яблуню в нашім раї.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789215
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2018
Спати. Спати, поки тобі не стане весна
Поки вона не дістане думками, містами, листами,
Що уві сні ти колись сам собі надсилав,
Щоби вони на платформах тебе зустрічали.
І от коли ти прийдеш на свій вокзал,
Тільки луна поміж колій стрічатиме, як стакато.
Літо розквітне. А весну ти вже проспав.
А на наступну ще цілу вічність чекати.
І от тоді ти згадаєш минулий сон,
Той, що наскрізно пропахся вокзалами і листами –
Просто зима не пішла. Сніг замітає перон.
Спи. Просто спи і мандруй уві сні містами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774976
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.02.2018
Засніжило.
Заносить машини, думки, прокляття,
І контрасно до вулиці дуже тепло у хаті,
І твій внутрішній космос розносить на шмаття…
Всюди біло
Білі мухи
Розлітались під ліхтарями, мов на аеродромі,
Так і букви в віршах розлітаються, скачуть коми
І багато крапок у кінці, як верблюди, ледь-ледь притомні…
Менше рухів
Не зашкодить
Якщо точно не знаєш, чи гірше чи краще,
То лежи у ліжку, страждай, медитуй, будь ледащом,
Подзвони своїм рідним, вимий кота, навари собі каші…
Мимоходом
Зачіпає
Зима заглядає в засніжену шибку, все їй мало.
От послати б її подалі, щоб пішла погуляла,
Та без неї в твоєму космосі все як попало…
Так буває.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774975
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.02.2018
Тримало. Трималося, скільки могло,
Та тільки ж набралось по вінця.
А потім не стрималось і розревлось,
Дощі відправляючи в линви.
І падали сльози на висохлу твердь,
Здіймалися хмари, як плечі.
А людям не лячно. Їм радісно геть,
Бо вдячно кричали: «Нарешті!»
І плакало. Плакало, щоби до дна,
Нічого щоб не заважало.
Танцює в дощах зовсім боса вона…
Ну бачиш? Нащо ж ти тримало?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741729
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 12.07.2017
Огни, мерцающие в долине,
И проездов привокзальный рокот,
И терпкий запах сизой полыни,
Что между шпал росла одиноко,
И спелый нос луны желто-белой,
И дом, которого нету лучше…
Ты где бы ни был, и что б не делал –
Запомни это. На всякий случай.
Когда вернешься - их тут не будет
Отвыкнешь плакать – так экономней,
Уходит время – приходят люди,
Или уходят. И все их помнят.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717112
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 08.02.2017
Когда на перроны крадутся ночи,
И оседая на сонных вагонах,
Воруют мечты, как бы между прочим,
Особенно у простаков в погонах,
И, ловко расставив приоритеты,
Рыдают в урывках, где нет рекламы.
Неважно – когда ты. Неважно – где ты.
Кого ты оставил – дочь или маму.
Погоны – в огне. И вагоны – тоже
И сеет туман нарастающий хаос.
Не знаю я, кто кому поможет.
Я даже не знаю, что мне… осталось
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717110
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 08.02.2017
І, якщо обіцяєш вернутись – ти вже промазав,
Бо ніхто не упевнений в «завтра», хто знає – мовчать, як риби.
Обіцяй, якщо хочеш, але пояснюй одразу,
Що прийдеш, прилетиш, припливеш, якщо будеш потрібен.
Але буде вже пізно. Буде настільки пізно,
Що туди не дають навіть віз, щоб можна було послати.
Всі ми різні. Ми всі аж настільки різні,
Що стає зрозуміло, що краще не повертатись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716533
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2017
І ітимуть сніги
Обважнілими сонними нивами,
І розсиплеться сонце на друзки гарячими краплями
І тоді у метіль
Вийдеш в поле – там небо у білому
І сліди на снігу – круглі, стиглі – видно, бігли із запалом.
І настане зима –
Як до нас сотні років приходила.
Стиснеш зуби, закутавшись в шаль з її синіми квітами –
А як так – прощавай,
Я просив не спускатися сходами –
Сходи тільки для тих, хто не вміє спускатися ліфтами.
У твоєму вінку
Зима, замурована втечами
У твоєму вінку – два вогні, наче блискавки, вирвані з кратера,
І у тишу дзвінку
Потечуть каравани приречених,
І тоді все замерзне. Бо знову не тих каратимуть
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716532
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.02.2017
У бабушки Маши… Ну так… репутация –
Она сторожиха в 7 поколении,
Ее не берет анальгин, радиация,
И сын, что живет на ее иждивении.
У бабушки Маши своя навигация –
Плохой самогон и проблемы с коленями.
Еще плохо слышит, но память о нации
Ее заставляет думать о Ленине.
У бабушки Маши есть ключ к информации
ТВ, интернет – на свое усмотрение.
Она иногда воротит консервацию,
Зимой нужно есть не ТВ, а варение.
Она б занималась и пеньем, и танцами,
Да только артрит, и склероз, и давление,
Еще очень плохо, что некому даться,
Точней это… Есть, недоразумение…
Она бы рыдала, как в фильме Констанция,
Смеялась, как Жанна перед сожжением.
А так получается – форма, и станция,
Перрон и она – как Анна Каренина.
У бабушки Маши – ну так… репутация,
Живет и тоскует от неимения.
И все ж не меняет место локации.
Ведь славная женщина. Вот мое мнение
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716348
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 05.02.2017
Цілу ніч учив студент
(важко, треба вчити) –
Вивчив лиш один білет,
Й той про паразитів.
От прийшов, відкрив – ти ба
Пишуть – кіт домашній,
А студент же – голова,
Почитав і каже:
«У кота м’яка є шерсть,
Каже нам наука.
Там є блохи, ось вам перст,
То такі звірюки!»
Звісно, викладач «просік»
Цю підміну з лету
Й каже мудро, при усіх:
«Ще тягніть білета».
Тягне бідний наш студент,
Тягне неборака…
Витяг й каже: «Айн момент,
Про ссавців… Собаки…
У собаки, значить є
Шерсть по всьому тілу,
Там є блохи, а про це
Ми вже говорили»
«Ще тягніть! – бо я-не-я»
З запалом гукає
Вся комісія. І вся
Відповідь чекає.
Тисне горло, піт тече,
Що його робити?
Витяга білета ще…
«Що там говорити!
Риба… в риб є голова,
Хвіст і… рот, щоб пити,
А іще у них тіла
Лускою покриті.
От якби була би шерсть,
То були би блохи.
А про звірів про оцих
Я щось знаю трохи».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716347
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 05.02.2017
Поки ще спи, і хай тобі сниться дім,
Той що ми разом, з нічого зробимо самі.
Він буде теплий. Гарний. Він – буде. Він
Буде міцним, бо самі ми – його фундамент.
Спи, поки дощ. І хай тобі сниться сад,
Той, що посадимо ми під одну лопату.
Я ще тобі,моє сонце, не все сказав –
Краще, що є, я віддав майбутньому саду.
Спи, поки ніч, поки час є. спокійно спи,
Спи, бо будитимуть двоє дітей по черзі –
Там, у майбутньому, в нас є донька і син,
Так що на старість, напевне, душа не змерзне.
Спи, поки тиша, поки зоря впаде –
Скоро все буде. Дуже і дуже скоро.
Спи, моє сонце. Щастя уже іде.
Тихо вночі. Мені все наснилось вчора.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679573
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2016
Баба Сковородка була спантеличена.
Це само по собі було рідкістю, бо за все своє життя її здивувало лише дві речі. По-перше, виявилося, що її молодший син Вова – гей. До цього вона була зовсім не готова. Не тому, що нічого не помічала – вона абсолютно не знала, що таке взагалі можливо у цьому світі. Просто в її часи дітей партія через якісь там парткоми видавала і про таке диво нікого не попереджували.
Другою ж новиною була звістка про те, що в якійсь там Зужалупі вибухнув літак, а такого вона пробачити просто не могла. Треба ж – понароблюють браку – а він потім взривається! Про те, що таке буває доволі часто і мало не під носом у неї – стара визнавати не хотіла, аргументуючи це трьома простими словами: «Я б знала!». От так і формують статистику…
Але тут була інша справа. Від того дня у баби Сковородки різко знизилася самооцінка і почуття соціальної значущості, адже весь її життєвий досвід був зведений нанівець одним-єдиним питанням. Сало (а це ж внучатий племінник її) якось у бабуні запитав, чи знає вона, хто така чупакабра. Так і не отримавши внятної відповіді, Сало одразу забув про цю історію, але от стара не на жарт задумалася. Це я одразу згадав про біолога Павлова – кажуть, його в дитинстві вкусила собака. Вона собі куснула і забула, а він, бач, не забув, коли виріс…
Але про все по порядку.
Бабцю ніхто не кусав. Або, може хтось і кусав, та історія про це умалчіваєт. Принаймні сама чупакабра тут ні до чого. Одного разу Сковородка прокинулася зранку і побігла в курник, бо їй поганий сон приснився – ніби хтось над її хазяйством пернатим знущається. Відкрила защолку, замок, лопату приперту прибрала, потім задвижку відняла і дивиться всередину. А там, що б ви подумали? Людоньки, що ж це робиться? Це я вже цитую, причому найлітературніше…
Коротше, долі лежало чотири курки і всі, як одна – без голів. Як у супермаркеті!
- А я тобі казала, - це вже тьотя Варка прибігла на ґвалт, - що твої кури з головою не дружать. От вони і втікли! А скоро і твоя втече, - витріщила вона на Сковородкину голову свої розчепірені пальці.
Ці дві тьоті завжди були добрими сусідками і ось так от підтримували одна одну в найтяжчих ситуаціях. Саме тому потерпіла обійняла Варвару і тихенько сплакнула у знак трауру за втраченими головами.
- Ось що, виявляється, мав на увазі дядь Толік, коли казав, що він втрачає голову від краси своєї жінки, - визначився Васьок із розумним виглядом дивлячись на Сковородку, що збирала по курнику трупи.
Ну, ви ж пам’ятаєте, він вміє з’являтися, ніби з під землі, особливо, коли пахне чимось цікавеньким.
І тут, як на гріх, вліз Сало із своєю чупакаброю.
- Що воно таке? – аж підскочила бабця, - де його шукати? Я щас йому башку відірву! – Сковородка так войовниче засукала рукави та нахилила голову вперед, що я на всяк випадок відсунувся подалі.
- Та воно десь в лісі живе, - Сало ще не зрозумів, що провокує свою бабу на злочин, - ще її ніхто не бачив.
- Та я її зараз порву на шмаття! – стара різко рушила вперед, але чомусь не до лісу, а в бік курника, - мої ви маленькі! – це вже до курей, які згреблися в кучку і боялися виткнути дзьоба. А ще б – така інспекція!
Тепер, що б не сталося в селі, баба валила на оце таємниче створіння. А що, он курям же голови повідривало! Воно ж таке! Це ж тільки Чукапарда (ну що ви хочете – не запам’ятовує бабця назви на слух) трощить клітки з кролями, ганяє собак по селі, викорчовує верби на ставу та ще й голову сільради колись напоїла так, що додому не міг долізти. А такий же хороший чоловік! А ще, кажуть, ця сама звірюка колись вкрала в сусідки алюмінієвий чугун!
- Напевно, ходить у ньому, як у касці! – сказала баба Сковородка з найтвердішою впевненістю, на яку здатна, - бо стільки вже людей на неї злі! Ой-йой! Я б сама їй хвост відкрутила і на котлети пустила!
І, хоч я запевнив її, що з чупакабриного хвоста (якщо він у неї є) котлет багато не вийде, бабця з упевненістю шурнула на город відро води і пішла з цим пустим цебром до колодязя – там вже стояла сусідка, яка теж любила точити ляси.
Звісно, то я погарячився, що вони там робили саме це – то є велике мистецтво, яким у нас в селі небагато хто займався, якщо і займався взагалі. Ляси, треба сказати, то такі стовпчики на ганку, дотошно і по-майстерному вирізьблені з дерева. Дотошно – бо мені ніколи не подобалася геометрична різьба, якась вона дуже монотонна. Хоч і гарна. Коротше, бабцям все одно такі діла не під силу. Тому вони точили не ляси, я власні язики, а це теж треба вміти, я вам скажу!
Так, щось я знов відволікся з тими лясами і Сковородкою! От же ж, навіть нічого не роблячи, вона вміє голову запудрити! А якщо вже з кимось зійдеться, як тріщьолка (це її ж слово, між іншим), язиками, то ховайся в жито. Туши світло, мацай двері! Такого напридумують, що режисери в серіалах за голову би бралися, якби почули.
Але баба Сковородка не тільки любить балакати – співає вона як! Оце вчора посіли з Варкою на лавочці, і давай виводити: «Адінокая бродіт гармонь». Ну як це вона бродить, якщо це музичний інструмент? Його ж носити треба! До того ж – сама. Це скільки випити треба, щоби гармошку з ногами побачити на вулиці, яка вишукує, хто ж її там любить?
От якби там було не «гармонь», а «гормон», то я би поняв. Ходить собі по організму, бродить (видно, дріжджів наївся), то в голосові зв’язки поткнеться, через що голос ламається, то волосся заставляє рости де попало, то витягує людину в зрості на півметра за тиждень. А що, я біологію нормально вчив, то тільки збочинці думають про всякі збочені гормони. Їх взагалі у людини знаєте скільки? Багато, в общєм! Напевно, більше, чим у чупакабри!
О, я ж вам розказував про чупакабру! Коротше, після того випадку така Сковородку злість взяла на тварюку, що вона (тепер і з нашою допомогою) ще завзятіше взялася робити всякі ловушки, приманки та капкани.
- А куди ж його втикнути? – я стояв з сільцем у руці, вертячи головою, - наче вже всюди поставили…
- Давай сюди! – гукнула баба Сковородка, показуючи пальцем на вікно, що вело в курник, - воно ж таке падло, що і сюди задереться! Як згадаю своїх курочок…
- Та тут же більше, чим півтора метра! – я аж здивувався сусідчиній логіці, - як же вона сюди залізе?
- Ти звідки знаєш, яке воно? – вона розчахнула руки так, що я подумав, що, якщо таке чудовисько залізе до Сковородки у двір, то й саму бабу заковтне одним кивком, не те, щоб курей.
А й справді – яка вона, та чупакабра? Хтось казав, що це доволі маленька істота – десь із кішку, а хтось бачив її розміром з добре відгодоване теля. Проте, всі сходяться на тому, що ця тварь – вселенське зло з неабияким інтелектом. А це ж навіть не всім людям дано…
Три дні ніхто, окрім хазяйчиних же котів, в сільця лізти не хотів. Сковородка діставала їх звідти з траурним обличчям і ішла годувати сметаною. Я, якби був котом, спеціально би в капкани лапами тикався, аби сметани поїсти – воно ж не боляче! Майже…
Але в сусідки і так їх п’ятеро чи шестеро, тих пухнастих муркотів, то куди ще й мені. Сметани б ніякої не вистачило!
Але от у суботу в сільце вже потрапило ЩОСЬ! Причому в те сільце, яке я ставив на висоті півтора метра. Щоправда, того «щось» ми не бачили, бо воно вирвало тросик з «корінням» і, харкаючи кров’ю, поперло кудись у хащі. Саме по цим слідам нас і повела баба Сковородка. Зібрала банду, дала в руки кому кочергу, кому лопату, кому мідного таза – ану як там така тварюка, що ще пальця відкусить? Хоча бабця і боялася, все ж пішла першою, озброївшись товстелезною клюкою, якою одного разу пришибла вже якусь непрохану звірину у своєму дворі. Козу, по-моєму. Ой, тоді галасу було!
Як у сільраді, коли Василь шукав свою гадину. Точніше, треба було би написати Гадина, бо це типу власна назва. Це не змія чи вуж, як ви подумали, а така собі морська свинка, але цього вчені мужі (ну, і секретарка. Точніше, вона – в першу чергу) в силу своєї упередженості до Василя, не дослухали. Коротше, вереску тоді було на всеньке село. Та що там село – я якраз тоді на вигоні ганяв не морську вже свинюку, що втікла з сараю, проколупавши там таку траншею, що німці б у велику вітчизняну позаздрили – і то чув!
Але німці-німцями, а коза тоді так і не вижила. Померла через 2 дні, бо баба Сковородка, вийшовши вночі попісяти (вибачте за такі подробиці, але в селах туалети на вулиці), чомусь вирішила, то таке рогате чудовисько, проти якого вона понаставляла ікони по всіх закутках. Коротше, сусід пожалкував, що не закрив свою козу в хліву, як завжди, а прив’язав її на тонку шворочку біля двору. А баба відтоді, як справжній гопник, ходить з клюкою.
Оце саме цим орудієм наша отаманша войовниче розмахувала, опустивши носа донизу і ідучи, в буквальному смислі слова, по слідам. Ми, були, як вона нас охарактеризувала «Тригада» - типу бригада, але, щоби не повторювалося. Авторське право все ж! До того ж, це слово якнайбільше підходило до всієї процесії – Я, Васьок, Сало і Гадина, яку Васьок все-таки знайшов. Тобто три- і -гада – всьо як годиться. Д’артаньян і три мушкетьора, коротше.
- Понасаджував тут катапультав! – матюкалася баба Сковородка, ходячи по молодому підліску, - ноги можна повикорчовувати!
- То он де вона їх погнула! – почав було Вася, та Сало так грізно глянув на нього, що продовжувати ображати бабцю веселого пузача йому різко перехотілося.
Треба сказати, що «катапультами» бабця називала дерева. Колись вона була в гостях у голови сільради, то в нього в дворі росли сіянці катальпи – таке, знаєте, дерево, з гілок якого звисають стручки. Потім з них висипається насіння, як школярі зі школи, і швиденько проростає, утворюючи молоденький такий ліс. Отож, чи слово так бабці сподобалося, чи просто вона не хотіла більше запам’ятовувати інших, але і оті молоді вільхи, по яких ми щойно топталися, назло молодому ліснику, теж були «катапультами».
Сліди різко обірвалися, через що бабця стала в замєшательстве, а я налетів на її спину, мало не перехиливши її кочергою.
- Гм! – цей вираз мав би означати, що Сковородка задумалася, проте як би не так – це було би надто просто. Бабця вигадувала щонайменше план захвату, - каро-очє! У мене є национальноє прєдложеніє! Треба розділятися і прочухати зарослі, щоби не одна чукападла нікуда нє ісчєзла! – піднявши таза на головою, вона поперла, як танк на німців.
Я вже не став виправляти її ірраціональне «національне» - бо то нічого не поміняло би. До того ж, я нічого доброго не бачив у такому розділенні – по одному нас було легко, як би це? Нейтралізувати чи що… Я чогось, чим далі заходив у хащі, що ставали густішими та темнішими, тим більш страшною уявляв собі цю тварюку.
А що – ніхто ж її не бачив! Ану як я її взагалі не вгадаю? Ця думка мене раптом примусила зупинитися. То он про що в казках пишуть – принеси то – не знаю шо! Тобто не завжди і в казках, іноді і вчителі так у нас роблять – стій там – іди сюди! Але ж то все не по-справжньому, не по-дорослому!
Поки я про таке всяке думав, на мене з чагарників вискочило нєчто.
Ну як – на мене… Воно втікало від Сала, що винирнув слідом з розчепіреними пальцями:
- Тримай чупакабру!
Втримати-то я, звісно, не втримав, проте зачепив лопатою по спині, через що тварюка, верескнувши, помчалася ще швидше, але, пробігши 20 метрів, впала. Ми обережненько підійшли до чудища – воно лежало на боку, притиснувши вуха до голови і було чомусь схоже на Гадину. Точніше, то і була Гадина, яка знову втекла від Васька, а Сало з переляку зовсім трохи її не впізнав. Жити їй тоже, видно, судилося недовго, як і козі…
Чи треба казати, що в зарослях баба Сковородка нікого не знайшла? Вилізши, з кущів, як дикобраз, в колючках та реп’яхах, вона, матюкаючись, потягла мідного тазика, яким так ніхто і не накрився, додому, збираючи по дорозі в нього кропиву. А що, треба ж чимось хазяйство годувати! Хоч якийсь з нього толк!
Так би та історія і забулася, якби я через три ні не побачив Чмиха із забинтованою шиєю. Так-так, то саме він заліз до сусідки у курник, аби поласувати свіженькими яйцями – раніше вона чогось не помічала недостачі. А зважаючи, що я тросика прив’язав, як на кабана, то однокласник ледве виліз звідти, порізавши шию.
Звісно, цього Сковородці говорити ніхто не збирався, тому вона, певно і досі виношує плани захвату чупакабри. Чи чукапарди? Чи чупападли? Ну, якось так…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679355
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2016
Наче рейки залізничні перехрещені –
На долоні гомін доль вокзальним сонмом.
І одне-єдине слово вже є реченням,
Й півтора десятки текстів менше слова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2016
Ти молився богам своїм хижим –
Звісно, вірити можна. І треба.
А повітря весняне і свіже
Ці прохання заносило в небо.
І цвіли абрикоси і вишні,
Заплітаючи запах в основу.
Мовчки вислухав все Всевишній,
І… в відпустку пішов. Безстроково.
Це скінчиться. Йому ж видніше.
А як ні, то така їх доля.
… Молитви розносили миші,
І кидали дощем додолу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648862
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2016
Жабка прыгает в спортзале –
Хочет быть в хорошей форме.
Ведь без формы очень плохо,
Ведь без формы ты, как голый.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642430
рубрика: Поезія, Портретная поезия
дата поступления 09.02.2016
Жабка ходит по базару –
Выбирает полушубок,
Потому что все зимою
Мерзнут очень без одежды.
А еще нужны носочки –
Фиолетовый и белый –
Чтоб особого вниманья
На нее не обращали.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641965
рубрика: Поезія, Портретная поезия
дата поступления 07.02.2016
Что ж ты смотришь на небо, как будто твои глаза
Не глядели в дорожную пыль в разгаре походов?
Ты большой уже, но никто и не рассказал,
Дом - где ждут, а не там, откуда ты родом.
И, когда придешь по весне в родные края,
Сторговав друзей и родных на чужих базарах,
Понимаешь, что нету дома. Осталось ``Я``,
Только людям вот это ``Я`` не нужно и даром.
Разжигая костры, чтобы дым стоял до небес,
Жжешь чужие дома, убиваешь детей чужих ты.
Потому что когда-то дом твой в самом тебе,
Был сожжен. Только страсти-то не утихли.
И осталась одна земля. И та не нёсет,
Разьезжаясь под сапогами, гогочет пропасть.
Кто простит, если ж ты не простил за все?
Плачет женщина у оградки: ``Да будь ты проклят!``
И теперь, живя во дворце, где все хорошо
Не боясь ни врага, ни друга, огня и грома
Ты спроси у себя, не кривя при этом душой:
Есть ли где-то хоть угол, где б ты был дома?
Смотришь в небо и нечего рассказать,
За плечами всего и много, а жизни нету.
Есть у каждого дома свои большие глаза,
Но бывает, что даже и дома нету на свете.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632336
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 29.12.2015
Когда поселяется дождь на моем чердаке,
рукой подпирая стропила, чтоб все не сносило,
Я, ставя свой чайник, ему говорю - о кей,
И он улыбается, будто мы жизнь прожили.
И, шлепая лужами в мой дощатый настил,
Он мне говорит о жизнях, в которых сухо,
В которых весна - это что-то из жизни светил,
И так говорит, будто был, когда они тухли.
И я ему верю, как дети верят отцам,
И душу ему выворачивая, как шляпу,
Всегда открываю себе, что опять я сам
Ошибся, проспал, прозевал, обошел, прошляпил.
И он меня не корит, спрятав гвоздь в руке,
Не портит мне вечер, просыпав горечь.
Живет себе дождь на большом моем чердаке,
И тратит себя на пустые мои разговоры.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630991
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.12.2015
И будет январь. И будут снега по колено
Я помню – так было прошлой зимою.
Танцуй же. Танцуй! И отблеск огня непременно,
Растопит снега и зимы, что в сердце воют.
И будет зима. И будут зелеными ели,
Заставишь блестеть их, обильно рассыпав дождик.
И я без тебя бы не справился с этой метелью,
Зима заставляет быть и критичней, и строже.
И будет метель. Ну когда-то же будет, точно,
Такая, как в книгах, где прямо ни зги не видно.
И пляшет огонь. Танцует огонь полночный,
Горячий и мягкий, и будто прозрачный с виду.
И, стало быть, ночь. И зима, и, конечно, пламя
И кошка, скрутившись, спит. И ей снится лето.
Танцует зима. Поет зима над домами
А там, у других – январь. И они – без света.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630924
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 23.12.2015
И, когда покидает корабль последняя крыса,
Ты, с веслом на плече, и веревкой, завернутой в узел
Оставляешь в воде все сомненья, желанья и мысли,
И опять же гадаешь - утопит или отпустит.
И, когда на зубах песок, ну а берег высох,
Ты поешь, отплевавшись кровью в ржавые боты.
Вряд ли стоит теперь вспоминать о крысах,
Пусть теперь сами ищут у моря погоды.
Кто не видел штормов, тот не жил – кого не кидало,
Как потрепанный ранец, как шхуну о камни и мысы.
И не нужно бояться стоять за своим штурвалом –
Страшно, если людей никого, а одни лишь крысы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596355
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 28.07.2015
Спасибо тебе за то, что ты был со мной
Имея сотни обличий и сотни масок.
Я взрослый давно. Я лет 200 не слышал сказок –
Тем более тяжелее соваться в бой.
Спасибо тебе за руку, что ты убрал,
Когда я, сорвавшись в пропасть, катился в бездну,
Летел, царапал колени и греб бесполезно –
Спасибо за то, что ты вовремя ликовал.
Спасибо за то, что ты дерзок, хитер и трезв,
Врагов ведь не любят, а я тебя – как родного,
И я буду рад тебя видеть снова и снова,
И я расстроюсь, узнав, что ты вдруг исчез.
И, если б не ты, я б свалился в первом бою,
Я б скис и расклеился, как макарон в опаре.
Ценю тебя, враг. Большое спасибо, парень.
И, если в бокале яд – за тебя я пью.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596354
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 28.07.2015
Он бачиш, яблуня? Це я її садив,
Колись твої онуки тут стрибатимуть,
Й вона одна мі весняних садів
Тобі про мої сни розповідатиме
Рожевим димом вкриються гілки,
І попелом війни впадуть на землю,
Щоб прорости в мені через віки,
Щоб зрозумів ти я жив недаремно.
Цього річ сад мій рясно уродив –
Лелечі крила цвіт здіймають в небо
Он бачиш – яблуня? Це я її садив
І я її садив лише для тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2015
А він, бач, голодний.
Пробач його, панно,
Вовча просить їсти, хоча й агресивно.
Сьогодні так модно –
Сміливим і драним.
Вмирають сумні, боязкі і пасивні.
А він, бач, мовчав би,
Та щось не навчили,
А ви його гладите супроти шерсті.
І що? Його чавить
Життя що є сили –
Не може ж він просто узяти й померти.
У нього у кодлі
Він п’ятий чи шостий.
Статистика каже – такі помирають.
Він просто голодний,
Він кинутий просто,
І вибору іншого в нього немає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590359
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2015
Горіло. От віриш – горіло!
Як в казці про вічні пожарища.
А ти матіолу садила
На сірім, потрісканім згарищі.
Ти сіяла в попіл насіння,
І поливала з надією
(Хоч як води не просив я)
Воском, смолою, олією.
І з попелу вилізло чудо –
Поміж реп’яхів, череди… І ще
Буяло, кололо в груди,
Зростало зеленим і злим кущем.
І я води не давав вже –
Біда, знало серце поколене.
А ти пішла, як і завжди…
А кущ зацвів. Матіолами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578121
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2015
Якщо я твій вогонь – не згорай у мені ущент,
І найкращому полум’ю треба банальні дрова.
Бо життя є війна. І умови у нім сурові.
Треба дрова і жертви. Багато. І ще, і ще…
Там стріляють і душі в небо летять,
Так, це страшно, а щодо болю – то вже домовтесь,
Неважливо – ти релігійний, хворий, двомовний.
Є війна і любов. Обом їм ціна – життя.
Хай там як, а у кожного є свій рай,
Сірим попелом пишуть душі у нім бажання
Все ж, якщо живеш кожен раз, як востаннє
Якщо я твій вогонь, то прошу – не догорай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563274
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.02.2015
И время не время, когда на часах октябрь
Эол задувает в душу алые страсти,
И ты улыбаешься, машешь и шепчешь: «Здравствуй!»
В надежде, что обернется хотя б.
И осень не осень, когда на часах – огонь –
Горячий и липкий, как перезревший манго.
Душа возвращается темной, пустой и странной,
И снова все зацветает сезон в сезон.
И сердце – не сердце, когда на часах – вокзал –
Часы на вокзальной башне на вечной страже.
Октябрь уплывает, но только не это важно.
Мне нужен всего лишь миг – заглянуть ей в глаза.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556712
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 02.02.2015
Горит щека, как в девственной ниве мак
Сойдя на «Ты», убиваешь образ Одиллии
А на кострах под флагами Жанны Д’Арк
Горят кресты и королевские лилии.
Ты не одета. Золотом на чело
Спадает осень между черными кудрями
Придет Одетта, и станет все, как должно
Хоть догорает твой венец целомудрия.
Гори огнем! Всеочищающий жар
Тебе даст пепла в час, когда ты в неведеньи
Будь хоть сто раз Одеттой и Жанной Д'арк –
Ты все равно останешься черным лебедем
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527786
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.10.2014
Чудовище влюбилось –
Небо вздрогнуло,
Амур попал в немилость у богов.
Она уже родилась
Недотрогою.
А люди скажут – дикость, не любовь.
Я это видел, каюсь –
В лунных кратерах
Горели, отражаясь, их глаза.
Такая… Не такая…
Два характера
Взорвутся, раскрываясь, как гроза.
А это, правда, было,
Может, к лучшему.
На белом – свежий вымпел, то бишь, честь.
Чудовище забылось –
Нету душ у них…
А это вот влюбилось – тем, что есть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521647
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 05.09.2014
И дело не в том, кому легче дышится,
И я, может, стар для любви под звездами.
Уютно с тобой под одною крышею,
Комфортно с тобой под одною простыней.
Я просто забыл, как тикают вычурно
Часы и сердца. Ведь счастье – невидимо.
Оно, если есть, то его не вычерпать,
Не выгнать, не сжечь, не разбить, не выдернуть…
Любовь где-то есть. Но в отдельном шкафчике,
Промежду игрушками и портретами…
… А ты зажигаешь на кухне лампочку,
И я возвращаюсь домой ради этого.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520332
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.08.2014
Все началось с того самого момента, когда я родился. Точнее, не все, далеко не все, но то, что касается меня, то тут без вариантов. Даже тогда, когда я еще долбил маму ногами в живот изнутри (типа – долго еще?) это еще было не начало. Тут бы я спорил с пренатальными психологами. Это такие, знаете, люди, которые пытаются разобраться в психологии малыша, который еще не родился. Я ничего об этом говорить не буду, потому что старость не радость и тех далеких времен я не помню. Да и ладно с ним, пусть уже будет как будет.
Рожался я долго. Наверное, уже чувствовал, что этот мир негостеприимен. Представляете, ты только вылез, а тебе по заднице – хлобызь! Тут только больной не заорет! А уж я-то орал! Первых пару лет, как только вспомню ту врачиху кучерявую, так сразу рот сам открывается и начитает рулады выводить. У некоторых, правда, и до пенсии этот рефлекс не переключился под действием воспитания, времени и чего-то там еще. Орут, невзирая на ранги, возраст и… да вообще ни на что не обращая внимания. Обидно. Годы прошли, а человек не вырос. Так и остался младенцем. Чего-то не хватило, видать. Кальция, скорее всего.
В общем, начал я ночью, как все нормальные беженцы. Тесно мне стало, короче, поэтому я решил проверить – мож снаружи места больше. Если по голосам судить, то однозначно я бы там тоже поместился. Но тут палка о двух концах – тут место вроде насиженное, теплое, защищенность территории опять же. А там… А кто его знает, как там? Это как умирать, я думаю. Так же боишься оставить свою шкуру, потому что надо добираться в неизвестность. Одному. Стремно.
Сначала вылезли глаза… Страшилка какая-то получается – вроде глаза сами по себе. Неет, они намертво прикреплены у меня к голове, потому и пятился я головой вперед, как все нормальные дети. Ну и что? Пришел, увидел, испугался, как говорил великий полководец. Потому что если не испугаешься, победить невозможно. Только побеждая свой страх мы становимся лучше, выше и… ну да, и рождаемся. Или снова, или заново, или просто. Тут уже у кого как............................ продолжение... будет
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516372
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 08.08.2014
Ты хотела в Париж.
Да и ты ли одна – будь же чесной!
Вот, французская мода осталась в дворцах подсознанья.
Как летучая мышь
Осмотрела бы сверху окрестность,
И… осталась бы слушать с утра шансон на баяне.
Мой бумажный театр
Не рассчитан на психов на сцене.
Не спасешь суррогатом вкус кофе и запах Прованса.
На вершине Монмартр
Только голуби танцы оценят.
И прохожие может быть. Ну, а может, и вовсе без шансов.
Дождь слезой за стеклом,
Катальпы, шляпки и запах…
Парижане не верят в романтику, ты же сама понимаешь!
Разное – об одном.
Ты нацелена сердцем на Запад.
Ты хотела Париж. А меня отпусти в Гималаи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482619
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.02.2014
У кого воскресение – новый лист,
У кого – повторение старого.
Время зло, и не только часы будет грызть –
А минуты из прошлого не оставило.
У кого воскресение – новый день,
У кого – продолжение прошлого.
Но в какое ты платье душу ни разодень,
Все равно ведь не шмоткой она хорошая.
У кого воскресение – новый смысл,
У кого – вообще бессмыслица.
Если нету резона в жизни – то притворись.
Воскресение. Значит – выспишься.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482158
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.02.2014
Там Аттіла зарив сокиру війни –
У тім місці росте секвойя.
Я нічим, моє сонце, не завинив
Перед світом й перед тобою.
Пару років пройде і у тім краю ж
І секвойї робитимуть луки.
Об’єднаються проти щасливих душ
Славні воїни Чінгачгука.
Розізлюся, спалю секвойю ущент,
Й посаджу розлогого дуба.
Розмочу сокиру попід дощем
І віддам її лісорубам.
Хай рубають вони секвойї й дуби
Заіржавілим тілом сокири!
Я не вірю, сонце уже тобі.
Та, мабуть, і собі не вірю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482157
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.02.2014
Моя личная жизнь - отличная,
А у нашем селе - клином белый свет.
Тут приличные и неприличные
Ходят замуж. И в сельсовет.
Я вон - в школе плохо училася,
Даже "плохо" - так мягко сказано,
А вон Гришка на мне женился и,
Ну живем, вот така оказия...
Встану утром - сварю какаушку -
Это типа в постель. Ромаантика!
Чтобы он меня, свою Клавушку,
Целовал в мои губки бантиком.
А потом (а че спать в полпятого?) -
Подою Маруську и курям дам.
Я такая весь день занятая,
Что куда там политикам!
Только вечером сходим с Гришею,
Погуляем, нарвем цветков в полях.
А потом на сене, под крышею,
Смотрим долго на звездный шлях.
Там такое, что вам не снилося -
В интернете такого, боюся, нет!
Я, хоть в школе плохо училася,
Все ж ходила у интернет!
Там сады в городах с фонтанами,
Будто трубы порвало у холода.
Да у нас, на тракторном стане их,
Тех фонтанов - деть некуда!
А какие ж большие груши-то
Поросли в колхозном у нас саду!
...Это ж я так готовлю ужин, да
И любимого с поля жду...
Много ль женщине счастья каждой-то?
Важно в мире с любимым жить!
Ну, а все остальное - кажется -
Клава знает, что говорит!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474539
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.01.2014
Ти бачила, як відцвітають вишні?
Одна по одній - янгол проти волі.
От так і постають перед всевишнім -
Сумні, пусті,росхристані і голі.
І, коли, наче незбагненний білий саван,
Сідають душі їх спочить в дзвенящій тиші
Ідеш пустим, але вагітним садом,
Де зріють ще малі пупянка вишні.
Ти бачила, як вишні відцвітають?
Гойдає вітер в вітах білі стяги...
Я тут приніс тобі... Тримай, до чаю -
Варення із терпких пурпурних ягід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471847
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.01.2014
Горы идут к Магомету –
Медленно, с чувством, но все же
СМИ твердят, что не вредно
Топать по бездорожью.
В желтых картинах Ван Гога –
Солнце – сродни абсенту.
Горам - одна лишь дорога
В жестких экспериментах.
Звезды с млечных проспектов
Фоткают аэродромы…
…Горы идут к Магомету,
Только его нету дома.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471844
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 11.01.2014
А у нього газ не проплачений –
Мерзне кіт в двокімнатнім теремі.
То не страшно, не все ще втрачено,
А як ні – то погепай в дерево.
Заплітають коси повстяними –
Кажуть бабине літо, дідове…
А от киці холодно стане, і
Хто ж його з них, між іншим, грітиме?
В нього часу – четвер і п’ятниця,
Потім – хукай з котом під ковдрою.
І замерз би, якби був п’яниця,
Хоч зима була нехолодною.
Неважливо – хто хліб, хто золото,
Де живеш – в Криму чи під Сумами…
А у нього в квартирі – холодно…
…Він боїться про неї думати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461967
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2013
у кожної долі своя печаль,
у кожного вогнища - запах диму..
розкрий долоні, на них печать,
яку ніколи ніхто не зніме.
у кожного щастя - свій дьоготь є,
яким всі мажуться час від часу,
у кожної Кімбри є свій Готьє,
у кожної діви - свої романси.
у кожного неба - Чумацький шлях,
у кожного серця - 12 ребер.
а в мене є ти. а у тебе - я,
і дві долоні - відкриті небу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461966
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2013
Баба Сковородка була спантеличена.
Це само по собі було рідкістю, бо за все своє життя її здивувало лише дві речі. По-перше, виявилося, що її молодший син Вова – гей. До цього вона була зовсім не готова. Не тому, що нічого не помічала – вона абсолютно не знала, що таке взагалі можливо у цьому світі. Просто в її часи дітей партія через якісь там парткоми видавала і про таке диво нікого не попереджували.
Другою ж новиною була звістка про те, що в якійсь там Зужалупі вибухнув літак, а такого вона пробачити просто не могла. Треба ж – понароблюють браку – а він потім взривається! Про те, що таке буває доволі часто і мало не під носом у неї – стара визнавати не хотіла, аргументуючи це трьома простими словами: «Я б знала!». От так і формують статистику…
Але тут була інша справа. Від того дня у баби Сковородки різко знизилася самооцінка і почуття соціальної значущості, адже весь її життєвий досвід був зведений нанівець одним-єдиним питанням. Сало (а це ж внучатий племінник її) якось у бабуні запитав, чи знає вона, хто така чупакабра. Так і не отримавши внятної відповіді, Сало одразу забув про цю історію, але от стара не на жарт задумалася. Це я одразу згадав про біолога Павлова – кажуть, його в дитинстві вкусила собака. Вона собі куснула і забула, а він, бач, не забув, коли виріс…
Але про все по порядку.
Бабцю ніхто не кусав. Або, може хтось і кусав, та історія про це умалчіваєт. Принаймні сама чупакабра тут ні до чого. Одного разу Сковородка прокинулася зранку і побігла в курник, бо їй поганий сон приснився – ніби хтось над її хазяйством пернатим знущається. Відкрила защолку, замок, лопату приперту прибрала, потім задвижку відняла і дивиться всередину. А там, що б ви подумали? Людоньки, що ж це робиться? Це я вже цитую, причому найлітературніше…
Коротше, долі лежало чотири курки і всі, як одна – без голів. Як у супермаркеті!
- А я тобі казала, - це вже тьотя Варка прибігла на ґвалт, - що твої кури з головою не дружать. От вони і втікли! А скоро і твоя втече, - витріщила вона на Сковородкину голову свої розчепірені пальці.
Ці дві тьоті завжди були добрими сусідками і ось так от підтримували одна одну в найтяжчих ситуаціях. Саме тому потерпіла обійняла Варвару і тихенько сплакнула у знак трауру за втраченими головами.
- Ось що, виявляється, мав на увазі дядь Толік, коли казав, що він втрачає голову від краси своєї жінки, - визначився Васьок із розумним виглядом дивлячись на Сковородку, що збирала по курнику трупи.
Ну, ви ж пам’ятаєте, він вміє з’являтися, ніби з під землі, особливо, коли пахне чимось цікавеньким.
І тут, як на гріх, вліз Сало із своєю чупакаброю.
- Що воно таке? – аж підскочила бабця, - де його шукати? Я щас йому башку відірву! – Сковородка так войовниче засукала рукави та нахилила голову вперед, що я на всяк випадок відсунувся подалі.
- Та воно десь в лісі живе, - Сало ще не зрозумів, що провокує свою бабу на злочин, - ще її ніхто не бачив.
- Та я її зараз порву на шмаття! – стара різко рушила вперед, але чомусь не до лісу, а в бік курника, - мої ви маленькі! – це вже до курей, які згреблися в кучку і боялися виткнути дзьоба. А ще б – така інспекція!
Тепер, що б не сталося в селі, баба валила на оце таємниче створіння. А що, он курям же голови повідривало! Воно ж таке! Це ж тільки Чукапарда (ну що ви хочете – не запам’ятовує бабця назви на слух) трощить клітки з кролями, ганяє собак по селі, викорчовує верби на ставу та ще й голову сільради колись напоїла так, що додому не міг долізти. А такий же хороший чоловік! А ще, кажуть, ця сама звірюка колись вкрала в сусідки алюмінієвий чугун!
- Напевно, ходить у ньому, як у касці! – сказала баба Сковородка з найтвердішою впевненістю, на яку здатна, - бо стільки вже людей на неї злі! Ой-йой! Я б сама їй хвост відкрутила і на котлети пустила!
І, хоч я запевнив її, що з чупакабриного хвоста (якщо він у неї є) котлет багато не вийде, бабця з упевненістю шурнула на город відро води і пішла з цим пустим цебром до колодязя – там вже стояла сусідка, яка теж любила точити ляси.
Звісно, то я погарячився, що вони там робили саме це – то є велике мистецтво, яким у нас в селі небагато хто займався, якщо і займався взагалі. Ляси, треба сказати, то такі стовпчики на ганку, дотошно і по-майстерному вирізьблені з дерева. Дотошно – бо мені ніколи не подобалася геометрична різьба, якась вона дуже монотонна. Хоч і гарна. Коротше, бабцям все одно такі діла не під силу. Тому вони точили не ляси, я власні язики, а це теж треба вміти, я вам скажу!
Так, щось я знов відволікся з тими лясами і Сковородкою! От же ж, навіть нічого не роблячи, вона вміє голову запудрити! А якщо вже з кимось зійдеться, як тріщьолка (це її ж слово, між іншим), язиками, то ховайся в жито. Туши світло, мацай двері! Такого напридумують, що режисери в серіалах за голову би бралися, якби почули.
Але баба Сковородка не тільки любить балакати – співає вона як! Оце вчора посіли з Варкою на лавочці, і давай виводити: «Адінокая бродіт гармонь». Ну як це вона бродить, якщо це музичний інструмент? Його ж носити треба! До того ж – сама. Це скільки випити треба, щоби гармошку з ногами побачити на вулиці, яка вишукує, хто ж її там любить?
От якби там було не «гармонь», а «гормон», то я би поняв. Ходить собі по організму, бродить (видно, дріжджів наївся), то в голосові зв’язки поткнеться, через що голос ламається, то волосся заставляє рости де попало, то витягує людину в зрості на півметра за тиждень. А що, я біологію нормально вчив, то тільки збочинці думають про всякі збочені гормони. Їх взагалі у людини знаєте скільки? Багато, в общєм! Напевно, більше, чим у чупакабри!
О, я ж вам розказував про чупакабру! Коротше, після того випадку така Сковородку злість взяла на тварюку, що вона (тепер і з нашою допомогою) ще завзятіше взялася робити всякі ловушки, приманки та капкани.
- А куди ж його втикнути? – я стояв з сільцем у руці, вертячи головою, - наче вже всюди поставили…
- Давай сюди! – гукнула баба Сковородка, показуючи пальцем на вікно, що вело в курник, - воно ж таке падло, що і сюди задереться! Як згадаю своїх курочок…
- Та тут же більше, чим півтора метра! – я аж здивувався сусідчиній логіці, - як же вона сюди залізе?
- Ти звідки знаєш, яке воно? – вона розчахнула руки так, що я подумав, що, якщо таке чудовисько залізе до Сковородки у двір, то й саму бабу заковтне одним кивком, не те, щоб курей.
А й справді – яка вона, та чупакабра? Хтось казав, що це доволі маленька істота – десь із кішку, а хтось бачив її розміром з добре відгодоване теля. Проте, всі сходяться на тому, що ця тварь – вселенське зло з неабияким інтелектом. А це ж навіть не всім людям дано…
Три дні ніхто, окрім хазяйчиних же котів, в сільця лізти не хотів. Сковородка діставала їх звідти з траурним обличчям і ішла годувати сметаною. Я, якби був котом, спеціально би в капкани лапами тикався, аби сметани поїсти – воно ж не боляче! Майже…
Але в сусідки і так їх п’ятеро чи шестеро, тих пухнастих муркотів, то куди ще й мені. Сметани б ніякої не вистачило!
Але от у суботу в сільце вже потрапило ЩОСЬ! Причому в те сільце, яке я ставив на висоті півтора метра. Щоправда, того «щось» ми не бачили, бо воно вирвало тросик з «корінням» і, харкаючи кров’ю, поперло кудись у хащі. Саме по цим слідам нас і повела баба Сковородка. Зібрала банду, дала в руки кому кочергу, кому лопату, кому мідного таза – ану як там така тварюка, що ще пальця відкусить? Хоча бабця і боялася, все ж пішла першою, озброївшись товстелезною клюкою, якою одного разу пришибла вже якусь непрохану звірину у своєму дворі. Козу, по-моєму. Ой, тоді галасу було!
Як у сільраді, коли Василь шукав свою гадину. Точніше, треба було би написати Гадина, бо це типу власна назва. Це не змія чи вуж, як ви подумали, а така собі морська свинка, але цього вчені мужі (ну, і секретарка. Точніше, вона – в першу чергу) в силу своєї упередженості до Василя, не дослухали. Коротше, вереску тоді було на всеньке село. Та що там село – я якраз тоді на вигоні ганяв не морську вже свинюку, що втікла з сараю, проколупавши там таку траншею, що німці б у велику вітчизняну позаздрили – і то чув!
Але німці-німцями, а коза тоді так і не вижила. Померла через 2 дні, бо баба Сковородка, вийшовши вночі попісяти (вибачте за такі подробиці, але в селах туалети на вулиці), чомусь вирішила, то таке рогате чудовисько, проти якого вона понаставляла ікони по всіх закутках. Коротше, сусід пожалкував, що не закрив свою козу в хліву, як завжди, а прив’язав її на тонку шворочку біля двору. А баба відтоді, як справжній гопник, ходить з клюкою.
Оце саме цим орудієм наша отаманша войовниче розмахувала, опустивши носа донизу і ідучи, в буквальному смислі слова, по слідам. Ми, були, як вона нас охарактеризувала «Тригада» - типу бригада, але, щоби не повторювалося. Авторське право все ж! До того ж, це слово якнайбільше підходило до всієї процесії – Я, Васьок, Сало і Гадина, яку Васьок все-таки знайшов. Тобто три- і -гада – всьо як годиться. Д’артаньян і три мушкетьора, коротше.
- Понасаджував тут катапультав! – матюкалася баба Сковородка, ходячи по молодому підліску, - ноги можна повикорчовувати!
- То он де вона їх погнула! – почав було Вася, та Сало так грізно глянув на нього, що продовжувати ображати бабцю веселого пузача йому різко перехотілося.
Треба сказати, що «катапультами» бабця називала дерева. Колись вона була в гостях у голови сільради, то в нього в дворі росли сіянці катальпи – таке, знаєте, дерево, з гілок якого звисають стручки. Потім з них висипається насіння, як школярі зі школи, і швиденько проростає, утворюючи молоденький такий ліс. Отож, чи слово так бабці сподобалося, чи просто вона не хотіла більше запам’ятовувати інших, але і оті молоді вільхи, по яких ми щойно топталися, назло молодому ліснику, теж були «катапультами».
Сліди різко обірвалися, через що бабця стала в замєшательстве, а я налетів на її спину, мало не перехиливши її кочергою.
- Гм! – цей вираз мав би означати, що Сковородка задумалася, проте як би не так – це було би надто просто. Бабця вигадувала щонайменше план захвату, - каро-очє! У мене є национальноє прєдложеніє! Треба розділятися і прочухати зарослі, щоби не одна чукападла нікуда нє ісчєзла! – піднявши таза на головою, вона поперла, як танк на німців.
Я вже не став виправляти її ірраціональне «національне» - бо то нічого не поміняло би. До того ж, я нічого доброго не бачив у такому розділенні – по одному нас було легко, як би це? Нейтралізувати чи що… Я чогось, чим далі заходив у хащі, що ставали густішими та темнішими, тим більш страшною уявляв собі цю тварюку.
А що – ніхто ж її не бачив! Ану як я її взагалі не вгадаю? Ця думка мене раптом примусила зупинитися. То он про що в казках пишуть – принеси то – не знаю шо! Тобто не завжди і в казках, іноді і вчителі так у нас роблять – стій там – іди сюди! Але ж то все не по-справжньому, не по-дорослому!
Поки я про таке всяке думав, на мене з чагарників вискочило нєчто.
Ну як – на мене… Воно втікало від Сала, що винирнув слідом з розчепіреними пальцями:
- Тримай чупакабру!
Втримати-то я, звісно, не втримав, проте зачепив лопатою по спині, через що тварюка, верескнувши, помчалася ще швидше, але, пробігши 20 метрів, впала. Ми обережненько підійшли до чудища – воно лежало на боку, притиснувши вуха до голови і було чомусь схоже на Гадину. Точніше, то і була Гадина, яка знову втекла від Васька, а Сало з переляку зовсім трохи її не впізнав. Жити їй тоже, видно, судилося недовго, як і козі…
Чи треба казати, що в зарослях баба Сковородка нікого не знайшла? Вилізши, з кущів, як дикобраз, в колючках та реп’яхах, вона, матюкаючись, потягла мідного тазика, яким так ніхто і не накрився, додому, збираючи по дорозі в нього кропиву. А що, треба ж чимось хазяйство годувати! Хоч якийсь з нього толк!
Так би та історія і забулася, якби я через три ні не побачив Чмиха із забинтованою шиєю. Так-так, то саме він заліз до сусідки у курник, аби поласувати свіженькими яйцями – раніше вона чогось не помічала недостачі. А зважаючи, що я тросика прив’язав, як на кабана, то однокласник ледве виліз звідти, порізавши шию.
Звісно, цього Сковородці говорити ніхто не збирався, тому вона, певно і досі виношує плани захвату чупакабри. Чи чукапарди? Чи чупападли? Ну, якось так…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453980
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.10.2013
Ладно. Скажу. Очень жалко ее порой,
Пусть я сам иногда продаю, предаю.
Каждый из нас, по сути, торгует собой,
Временем, мыслями, или чего дают…
А у нее – два сына и муж – алкаш.
Черствая – да. А так научила жизнь!
-Что ты, матросик, смотришь? – Почем отдашь?
Просто торговля. Мерный жаргон торжищ.
Чем же ты лучше, парень, ведь твой мирок
Вязнет в валюте сколько веков подряд?
Эта – торгует телом. Открыто, но
Душу не купишь. Вот в чем задача, брат.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447865
рубрика: Поезія, Городская (урбанистическая) поезия
дата поступления 08.09.2013
Видно, слишком соленое море,
Видно, жизнь насолила, малый.
Про китов вон сколько историй,
А и этому, вишь, плохо стало.
Был бы рыбой, сошел бы с пивом,
Да и так бери, коль охота.
Видишь, выбросило с приливом
Огроменного кашалота.
И лежит серой тушей вечность –
Просто ждет. Не томи, доколе?
А глаза ж, гляди, человечьи…
…Только пахнет зачем-то солью…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447863
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 08.09.2013
І ітиме тоді в жита,
Лісосмугою, де між вуликів
Неодмінно вирує життя
І літає шальними кулями.
І ітиме тоді в світи –
Ніби досі світу не бачила.
І тоді буде сонце світить,
Ніби просячи в неї пробачення
Бо в волоссі колись навзнак
Спало, мружачи очі-промені.
Там тепер чомусь сивина –
Сива мудрість, як попіл в комині.
Та не те, от знову не те –
В неї часу – до обрію, бачите?
Сива мати. В жита іде.
Вже дорослі – чого ж ви плачете?
Он же, все, як вчора було –
І веселка, і небо із зорями!
Там у неї інше тепло,
Із водою в ріках прозорою.
І, коли скінчаться жнива,
Заридають сурми за бабцею.
Бабця буде в серцях жива,
А все інше – уже абстракція.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442599
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.08.2013
Ти спитаєш –
Коли вже настане ранок?
А у сонця в будильнику ще і курок не зведений.
Хай світає,
І за вікном філігранно
Сині сни нерозстріляні топчуть роси своїми кедами.
І погонич
Пускає Гончих своїх між зорі,
Щоби випасли Діву і Риб між Гіядами й Альдебараном
У долонях
Скипає роса. Й біля скроні
Усміхається Диво. Усміхається зорями ранніми.
Й засвітає,
Й посунуться зорі в стайні
Вітер повністю вщухне, будильник у сонечка вистрілить.
Ти спитаєш –
Коли вже настане ранок?
Так от, сонце, послухай. Настане. Коли вже вистачить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442598
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.08.2013
Відьма робить масло
Лиє дощ циганський,
Круглі мильні суші
В казанах з калюж.
Сріблом світить щастя
В саді Гетсиманськім -
В кожній краплі - душі,
В кожній краплі - душ.
Відьма робить масло -
Певно, будуть ладки,
Може, й хліб ще вийде,
А чи й торт смачний!
Сонце - не погасне,
Дощ - не маю й гадки,
Не сказала відьма,
Не до того їй.
Відьма робить масло,
Сіють роми краплі
З голубої туші
З одного котла.
Завтра прийде щастя
Не котячих лапах,
Й влізе просто в душу,
Де б ти не була!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428339
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.05.2013
І, коли у твоєму серці горітиме мій вогонь,
Я відчую себе Прометеєм, промию роздерту печінку,
І тебе напою дощами. Або душею з долонь.
Знаєш, душі дуже смачні, як кажуть «ні-з-чим-ні».
І ти п’яна впадеш, як впав колись Вавилон,
Та хіба загасить вогонь твоє розбите коліно?
І тоді постане одвічне – «або-або»,
Бо і ж справді не можна жити наполовину.
Над моєю горою вічність літає крук,
Заживає печінка, і він напевне – за нею.
А з моїм здоров’ям певно що не беруть
В Прометеї.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422840
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.05.2013
Глипає час крізь скло циферблату,
А посуд на щастя б’ється.
Якось в житті я дам собі раду,
Хоча це не всім вдається.
Стрибає сонячний зайчик по вухах,
І загляда просто в серце.
Мозок свій просто не буду слухать,
Хоча це не всім вдається.
Вдача сміється, ніби навмисно,
А вчора ще усміхалась.
Падають зорі, ніби намисто,
Щоби в них щастя ховалось.
Глипає час крізь скло циферблату,
Лежать на підлозі скалки.
Якось в житті я дам собі раду –
Цього я навчився змалку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419243
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.04.2013
Я знаю, тобі повезе!
От правда, обов’язково!
А ти просто вір, і все,
От правда, даю тобі слово!
Я знаю – в тисячі мов –
«Життя, як зебра» - у моді…
…А ти до білої – й вздовж!
Я пробував, все виходить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418962
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.04.2013
Сонце впало,
Покотилася голова
На стовпах понасіли коршуни.
Від регалій
Залишилася булава,
І хоругва, роками ношена.
І стояли…
Й дивилися зусібіч –
Чернь, козацтво, шляхта й «без роду-племені».
Сонцем впала
Голова із широких пліч,
Але ноги стояли рівно, немов приклеєні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418961
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.04.2013
Колись засію дощами ниву,
А ще старого куплю комбайна,
І буду жити довго й щасливо,
Бо осінь цього року врожайна.
Й, коли зажевріють перші квіти,
Схиливши очі й плечі додолу,
Навчу їх іншим богам молитись,
Щоб опиляли їх, наче бджоли.
І будуть падати зорі з жалем,
А ти питатимеш: «Де ж ти схибив?»
Я пригощу тебе урожаєм…
…Чи кавунами…Натомість хліба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418726
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.04.2013
От так завжди – ніби все нормально,
А ти мене – то теплом, то льодом!
Запам’ятовувать візуально
Я не навчивсь. Може, трохи згодом.
І я мовчав. Мовчав, що є сили –
Ігнор сильніше за «навкулачки».
А він росте, хоч ми й не садили –
Коріння камінь руйнує, бачиш?
Ще трохи – й вкриється наше щастя
Барвінком, що встеляє могили.
Давай робити щось з цим контрастом,
Бо душ корисний лише для тіла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418725
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.04.2013
Сумно. Дуже сумно.
Про дощі писав вже –
Типу – хничуть часто й щастя в них нема.
А вода – і румбу,
Й сальсу під Adagio –
То лише здається, що вона – німа.
І весна – в чоботях,
Вкутана по вуха
Плаче. Хай і плаче – щастя є слабким!
Я ішов з роботи,
Мимохіть заслухавсь.
Злився якось в зливу, в звуки гомінкі.
Сумно? Мабуть, сумно…
А прийду до тями –
От же щастя, поряд, не кричи – отож!
По калюжам лупить –
Соплі – пузирями…
Видно, ще дитина – той весняний дощ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417404
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.04.2013
Вот ты, к примеру – рогатый.
Ты с этим живешь нормально?
И как так жить – непонятно,
Неудобняк визуально.
Я понял, что в переносном!
Ну ты не олень же, вроде!
Не позавидуешь просто
Рогатой твоей природе…
А я вот пока доселе
Рогами-то не разжился!
- Мужик, че ты в самом деле
К троллейбусу прицепился?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416284
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2013
Я давно вже пару шукаю –
Щоб підходила ідеально.
Хай з недоліками, я ж знаю,
Що без них життя ненормальне.
Головне – щоби завжди поряд,
А все інше – повідпираєм!
Як там кажуть – в щасті і в горі?
Де ти є? Я тебе шукаю!
Хай життя мене помотало –
Дотліваю, як сигаретка.
Та без тебе – життя замало…
… Де ти – ліва моя шкарпетко?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416282
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2013
То створено казкарями антисуспільними –
Про хати в вогні і заляканого лошака.
А жінка повинна бути настільки сильною,
Щоб я повірив у те, що вона – слабка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415122
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.04.2013
Давлять в спину ребра батареї –
Я пішов би, та чомусь не йдеться.
Я б, напевне, ще хотів – до неї,
Але зараз вже не знаю – де це.
На останні гроші – пару свічок
На якійсь церковній розпродажі.
Бач, любов на цій землі не вічна –
Поспитай у Фрейда, він розкаже.
Я собі придумав Дульсінею,
А мені вона і нафіг треба!
Давлять в спину ребра батареї,
А на серце давлять просто ребра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414842
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.04.2013
Подивися – там скраю
Неонове сонце горіло
В казані серед бульбашок, диму, сіри й озону.
Бач, я небо розкраяв,
Щоб тобі видніше світило.
Хоч для ночі це, може, не зовсім резонно.
Бо величні варяги
(Із рогатими шапками) тінню
Прослизнуть між Гіадами і Волосожаром.
Ти зніматимеш стяги,
Удягнувшись в сорочку білу.
А не можна отак віддавати душу задаром!
І коли засвітає –
Сонце зайдеться синім неоном.
Ти заплачеш в плече, бо як тепер жити без стягів?
Я ж казав – там же скраю
Стояли прив’язані коні!
Тільки їх вже украли прокляті тіні варягів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414055
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2013
Я з тобою не був нечесним,
Я навчився задовго до –
На шматочки колоти лезом
Змерзлу душу у «Бастардо».
І, зігрівши її у травах,
Пити залпом терпкий глінтвейн,
І холодний запах металу
Виливавсь тоді до очей.
Я для тебе його пом’якшив,
Хоч не можна, мабуть, – це ж лід.
Та душа ж у мене інакша…
Дуже прошу, повір мені!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414054
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2013
И, простившись, у всех дверей,
Обернешься – да не осудят!
Как листочки календарей
Отрывая кусочки судеб.
И, как Данте, лети, гори,
Над огнем рассыпав проклятья.
Кто бы что там не говорил –
Здесь неважно, в каком ты платье.
А когда ты поймешь, где ад,
Оборвется ключ над дверями.
Но никто не придет назад,
Решено так. Календарями.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412486
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 25.03.2013
Якби я народився дельфіном,
Я б закоханий був у море,
Я б на спині катав русалок
І випарював сіль з води.
Але я – звичайна людина,
І, на щастя, (або, на горе)
Я на морі іще не плавав,
Але дуже хочу туди.
Якби я народився дельфіном,
Я б спливав, як підводний човен,
Я б гойдався на синіх хвилях
І лякався б у чорний шторм.
Я усе б в цьому морі кинув,
І втікав в океан би знову –
В сяйво місячне, світ ідилій,
І зірок показовий хор.
Якби я народився дельфіном,
Я б ганявся за кораблями,
Пропливав сотні миль із гаком,
Або тисячі. Чом би й ні?
Та тоді б я точно загинув
Від страшної масної плями,
І великий залізний танкер
Був надгробком би по мені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412483
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 25.03.2013
Щоб романтика – зорі супроти ночі.
Ти хотіла почути. А як – всі мріють!
Та в моєму житті чомусь забагато точок,
Коли всі твої шістки козирного туза криють.
Я звичайно скажу. Це для мене – не неможливо,
Та у чому тобі я зізнатись мушу?
Люди кажуть, що їм слова неважливі…
Але ти… Ти ж дивилась в душу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412141
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2013
Я не можу тебе купити –
Нічим.
Та з тобою la isla bonita
Вічна.
Я ж нічого тобі не казав про
Гроші!
Я ж-бо мав на увазі «завтра» -
От же!
Зараз те, чого я не маю
В моді.
Я пішов би з тобою до раю
Бродом,
Я водив би тебе стежками
В зорі –
Я тобою, сонце, й думками
Хворий.
Я збрехав. Я б купив. І напевне
Кичивсь.
Та тоді б ти була для мене
Річчю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412138
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2013
А мене й не треба любити –
Я усе ж не вінець творіння!
Я б хотів більше всього у світі,
Щоб сміялась. Хоч раз в годину.
Я б дивився згори, де хмарно,
І радів, що усе чудово.
Я ж-бо знаю, що не задарма
Бог спочатку придумав слово.
Гріють серце духмяні квіти –
Пий глінтвейн, як така хоробра!
І не треба мене любити!
…Але ж ти по-своєму зробиш…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411756
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2013
І я би тебе просив,
Щоб навіки лишилась поряд.
І ти ніби «за» і ніби «проти» водночас.
Це вище жіночих сил –
Обирать між щастям і горем,
Хоча цей вибір тільки у силі жіночій.
І я не можу ввійти,
Хоч як би ти не хотіла.
Розчахнуті двері в рай. А шлях – домашнє завдання.
І ти, і я – два світи,
А треба – одне світило.
Кросворди так не складають. Дай на допрацювання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411755
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2013
Горіло. От віриш – горіло!
Як в казці про вічні пожарища.
А ти матіолу садила
На сірім, потрісканім згарищі.
Ти сіяла в попіл насіння,
І поливала з надією
(Хоч як води не просив я)
Воском, смолою, олією.
І з попелу вилізло чудо –
Поміж реп’яхів, череди… І ще
Буяло, кололо в груди,
Зростало зеленим і злим кущем.
І я води не давав вже –
Біда, знало серце поколене.
А ти пішла, як і завжди…
А кущ зацвів. Матіолами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410564
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.03.2013
Він кожного тижня дарує їй квіти,
Ось так повелось, ось так…
Він вірно приносить уже півстоліття
Троянди чи жовтий мак.
І кожного тижня – зимою чи літом –
Авжеж не важко, авжеж!
Він вічно знаходить для неї квіти –
Як хочеш – точно знайдеш!
Напевно – «з привітом». Або без «привіту» -
Що в серці – те в голові.
Він кожного тижня дарує їй квіти
Останні три роки – дві.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410562
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.03.2013
Так, ти правий – не м’яко
Жити, як сир у маслі.
Та й доми більш Монако
Вже не приносять щастя.
Хочеться просто жити,
Як і раніше – славно.
А на моє корито
Кажуть, що це – державне!
Я їм і гречку, й гроші –
300 рублів на рило!
А вони пруть, як воші,
Бидло кричить: ми – сила!
І, я би з ними згодивсь,
Аби не гнули спини.
Та поки так, народе –
Нас нічого не спинить.
Будемо їздить доти,
Поки не скинуть коні.
Їж, мій любий народе –
Гречка – вона казьонна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407553
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.03.2013
Нехай це будеш сьогодні ти –
Себе віддам і помру назавтра.
А ти з якимось сліпим азартом
Шукати будеш мої світи.
Нехай це буду сьогодні я –
Той, що зарані повірить в щастя,
У долю і співпадіння масті,
І в те, що ти назавжди моя.
Нехай однакова буде ніч,
Мости не звели, а вже світає!
Хай ліхтарем в головах згоряє
Облудний місяць натомість свіч.
І ранок в сонячнім кімоно
В червонім келиху вносить душу.
І в певних випадках хай це слушно,
Та я зазвичай не п’ю вино.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403937
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 24.02.2013
Я б хотів багато-багато дощу,
Щоби він за вікном шепотів про тебе:
Як ти водиш волоссям мені по плечу,
Як ти тихо шепочеш мені: «Не треба»,
Як в долоні ховаєшся від грози,
Як спина застигла, мов свіжі лози…
Щоби цей осінній напівпаразит
Ні краплини не нагадував сльози.
Я б хотів багато-багато води,
Щоби змила все, що було до тебе.
Я хотів би дощ. І він йде сюди,
Бо у тебе очі – а в нього небо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403935
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 24.02.2013
Тебе – 18. Ты хочешь, чтоб я влюбился.
Ты хочешь романтики… Сказку ты, в общем, хочешь.
Тебе ж не понять – я совсем не похож на принца,
Да мне до коня даже далековато, в общем!
Тебе – 18. Вселенная дышит паром,
Прохожие – в бирках. Смотри – это новые даже!
Хорошие люди никчемным лежат товаром,
Пока чей-то гений не сбросит все в распродажу.
И ты бесконечно права. Права – однозначно,
Что каждый получит то, что когда-то захочет.
Тебе 18. А я никудышний мачо…
…А ей – 38. Мы вместе ростим двух дочек.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402842
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 20.02.2013
Засыпают яванские джунгли
Накануне погибели –
Расцветают в кальдерах бездумно
Королевские примулы.
В тесной клетке каменной заперт –
Пульс Земли – бумерангами.
Это значит – проснется Мерапи
Средь вершин Панеранго, и
Разольет вулканическим дымом
Всем коктейли из мужества.
И яванцы, вняв запахи примул,
Цепенеют от ужаса.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402841
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 20.02.2013
Даже в жерле потухших вулканов
Зреет репродуктив.
Я уже накупил чемоданов –
Но не сложил.
В баобабах гуляет ветер
Удачно сбежал.
Ты несчастнее всех на свете –
Счастье украл.
Над луною горят софиты,
Размешавшись с вином.
Мне не выиграть эту битву
Возле Бородино.
И опять созвонишься с феей –
Чудеса без границ.
Только вряд ли он повзрослеет –
Маленький Принц.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400612
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 13.02.2013
І у кратерах згаслих вулканів
Зріє репродуктив.
Як розв’язувать анаграми –
Не зрозумів.
В баобабах гуляє вітер –
Втік від чудес.
Хоча маєш три вищих освіти –
Та не воскрес.
Між рогами гойдає зорі
Місяць білим вином.
Я не виграю апріорі
Біля Бородіно.
Знов блищать підпалені роси
Між наївних зіниць.
Та навряд чи стане дорослим
Маленький Принц.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400611
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.02.2013
- Дармоедство! – выкрикнул я, запихивая себе в рот целых три огромных бублика, и, рассыпая крохи по полу, махнул «хвостом сознания», который за странным стечением обстоятельств был очень похожим на веник, который привязали к ремню.
- Сними это немедленно! – мама стояла в дверном проеме, сердито нахмурив брови. Это означало, что ей что-то не нравится.
Я послушно поставил веник в угол, предварительно шикнув ему, чтоб вел себя пристойно, и опустил глаза, при этом продолжая жевать бублик и наивно полагая, что это останется незамеченным.
«Это она еще не видела алюминиевую кастрюлю, которая временно служила мне «шлемом видения» и была всего лишь немного дырявая – должен же я как-то смотреть на мир», - такие мысли побуждали меня спрятаться как можно дальше.
У меня было всегда интересное видение предметов – почему-то я всему давал двойное имя – как в биологических названиях, которые научные мужи переводят с латыни – тополь серебристый, кот дикий, человек разумный. Но, в отличии от этих названий, мои были гораздо оригинальней и имели палитру побогаче.
Вот хотя бы «хвост сознания». Если подумать – бред какой-то. А зато красиво! И никто не догадается, что это веник. Все должно иметь в себе какую-то тайну. Так я себе решил раз и навсегда.
Сейчас я ломал голову над загадкой более глобальной, чем мама на кухне – меня очень интересовало, куда делось электричество. Электрик электрикум – наверное, так я его назову. Или дротикус навигатикум. Чтобы никто не догадался. Даже я. Потому что, чем непонятней слово – тем интересней становится жизнь.
Вот выйдите сейчас на улицу и скажите, что дротинус навигатикум исчез. Сразу те бабки, которые сидят на лавочках и все обо всех знают, бросятся по своих квартирах искать, чтоб, упаси Господи, не сожрал чего-то. Или проводку не погрыз. А скажи, что электрику отрубили… Они повздыхают, полтора часа будут вспоминать, как жилы при «советах», а потом продолжат обсуждать нового кавалера тети Веры.
Мне очень нравилось, когда отрубали электричество. Тогда мы быстро ели яичницу с жареной картошкой, разбредались по своим комнатам и забивали на уроки большой болт.
Мы – это я и мой старший брат Сашка. Он вообще не такой «подорванец», как я, но тоже «обезбашеный». Это так бабки говорят. Они все знают. Им все верят. К ним все прислушиваются.
Но мы – нормальные. Вот я – так вообще – нормальней не существует. Я не скулю, чтоб меня отпустили на улицу погонять мяч, когда идет снег, не играю у соседей на нервах, как Макс с третьего этажа(хотя он всем говорит, что играет на каком-то тромбомбоне), не вылупаю глаза, пытаясь вмерцании двух огарков разглядеть – у кого было два яблока, а у кого – одно и решить – сколько осталось, чтобы завтра с гордостью об этом рассказывать учителю.
Я копаюсь в свечке. В такие моменты меня больше всего раздражает, когда свет включается, когда ты только-только нормально «завтыкал». Такое чувство бывает, когда только заснешь в машине или поезде, а уже приехали. Вы не подумайте, само электричество мне нравится, но раздражают его внезапные появления, потому что из-за него я не могу заниматься любимым делом – копаться в свечке.
Мне нравится копаться в свечках – когда разогретый парафин (или из чего их делают?) течет прямо на стол, а ты с готовностью всовываешь туда свои пальцы и чувствуешь, как он застывает просто у тебя на руке. Мне нравится также само слово «копаться». Оно какое-то необычное. Его мне подсказали бабки. Это они так говорили о Васе, который роется в мусорке.
Вася – местный житель. Сезонный копотун. Он копается в мусорках все четыре сезона. Даже зимой.
У Васи нет свечки. Зато у него есть фонарик. Но он не светит, потому что «сдохли» батарейки. Это так Вася говорит. Я думаю, что они там внутри точно сдохли, потому что с фонарика всегда прет карбидом и помоями. Как от Васи. Хотя он не сдох. Он может есть шаурму и не сдыхает. Может даже наесться беляшей, соленых огурцов, сметаны и запить сливовым компотом. Но чаще самогоном. Когда у Васи есть самогон, он забывает о батарейках. И о шаурме забывает. Даже забывает копаться. Он садится под мусоркой и жадно пьет. Как живую воду. А когда выпивает и выбрасывает бутылку, то кричит: «Порозводилось бомжей!», а потом снова копается в мусорке, бормочет себе под нос, что завтра же купит батарейки.
Вы не подумайте – Вася не бомж. У него квартира. На первом этаже. Он иногда даже домой залазит через балкон. Это он так говорит. На самом деле у него балкона нету. В общем, есть только основа. Пол, или как там правильно… Еще когда Вася был столяром, а не сезонным копотуном, он хотел достроить свой балкон. Но сейчас у него на это времени нет. Он копается. Потому что от него ушла жена. К его директору. Но он надеется, что она вернется. Потому что Вася – на все руки мастер. А директор даже табуретку отремонтировать не может.
Бабки не любят свечки. Не любят фонариков. Не любят ничего, кроме как сидеть возле подъезда и щелкать «семки». Им все равно, есть электричество или нет, но, когда его нет, они негодуют больше, чем все остальные. Когда я выросту и буду дедом, я не буду сидеть с ними на лавочке. Я буду лежать дома на полу. Поставлю перед собой свечку и буду «втыкать» на огонь. Как Саня. Он может смотреть на это чудо природы 25 часов в сутки. Или даже 26. Может даже не спать. Или спать с открытыми глазами и все равно вылупаться на огонь. Мне всегда было интересно – куда девается огонь, когда догорает фитиль? Он такой вообще странный – огонь этот – берется ниоткуда, исчезает в никуда… вот электричество – с ним все ясно – воткнул в розетку – есть, вытянул – нету. И искать его не нужно, как огонь первобытные люди искали.
Но больше всего убивает, когда что-то необходимо найти, а света нет. Такое всегда бывает. Когда исчезает электричество, жизненно важно найти лавровый лист в загроможденном ящике, хотя мама картошку с лаврушкой никогда не жарила. Бывает так, что необходимо найти какую-нибудь книгу. Ведь «под свечой» читать намного интересней. Точней угадывать или даже выдумывать, что же там в той книге написано. Но мне не нравится читать то, что я сам написал в тетради. Потому что я и при свете не всегда это могу прочитать. Не потому, что я не умею писать. Я умею, но очень неразборчиво. Просто почерк у меня такой. Красивый, но неразборчивый. Наверное, буду писать когда-то стихи.
Стихи мне не нравятся. Когда я искал в шкафу плоскогубцы, то на меня упал Шевченко. Тоесть не он сам, а его стихи. Я сразу же пожалел, что туда полез (все равно ведь не видно ничего), а еще о том, что запер «Кобзаря» на самую высокую полку. Тогда мне показалось, что эти стихи выскочили из книги и попадали мне за шиворот. Некоторые даже повисли на ушах и запутались в волосах. Я всегда знал, что слова бывают колючими, но эти какие-то даже буквус убивакус. А некоторыми словами можна даже убить, а вы думали? Когда-то соседа нашего словом убило. Обычное себе слово – «мечта». Это у нас так магазин назывался. А сейчас он называется просто «Продукты», потому что старая вывеска где-то потерялась, после того, как на соседа упала.
У нас всегда что-то ломается. Каждый день. А когда исчезает электричество, то ломается еще больше. Вася когда-то заходил в подъезд и поломал себе руку. Хотя электричество тогда было. Просто лампочки не было. Потому что он ее выкрутил и вкрутил у себя в квартире. И сейчас у него на всю трехкомнатную квартиру только одна лампочка – в туалете. Потому что он там читает Мопассана. А потом цитирует его «Пампушку» свои «девкам». Они тоже копаются. Но они не сезонные копотунки. Они постоянные. Это им Вася всегда обещает, что купит батарейки и лампочки. Хотя зачем ему эти лампочки ментальности, если он все равно за свет не платит?
Кроме Васиных рук, без электричества ломаются холодильники, бормашины, циркулярки и электрички.
Мне всегда было интересно – почему поезда и электрички одинаковые, а называются по-разному? Наверное, потому, что в электричках почти нет проводников. По крайней мере, в тех, которые я видел. Проводники в электричках никогда не дают постель, не шутят с пассажирами и не разносят чай. А еще, кроме чая, проводники могут разносить пиво. А к пиву у одной моей знакомой проводницы есть только водка или яд (хотя, какая разница?).
Вообще поезда – очень интересные существа. Никто никогда не знает, глее у них голова, а где хвост. Вот тетушка на вокзале говорит, что прибывает поезд такой-то, на такую-то колею, отсчет вагонов с головы поезда. А голова находится посредине состава. А средина находится между 15 и 17 вагонами. А 4, 12, 14 и 16 вагонов просто не существует.
Но чем хороши поезда, так это тем, что они быстро ездят. Особенно мне нравится высовываться с окна при полной скорости. Когда, знаете, даже щеки за уши задувает. Но мне когда-то в туалете так голову прищемило, что я теперь не высовываюсь. Я теперь люблю стоять между двумя поездами, когда они, как говорит Саня, «на полной скоростухе» мчат к своим станциям. Это такие ощущения, как у волка из «Ну погоди!», когда его на пароходе подбрасывало дымом.
Мне вообще много нравится такого, от чего мама закатывает глаза и вслух молится. Она, как только говорит: «О, Боже!», я сразу убегаю в другую комнату. А зачем я ей буду мешать?
Ее раздражает то, что я глубоко ныряю. Как нырну, то минуты три ползаю по дну. А она бегает по берегу и мяукает, все хочет в воду запрыгнуть. Хотя плавать же не умеет! Когда-то дядь Степу заставила меня спасать, потому что думала, что я утонул.
Дядя Степа – это отдельная история. Слыхали стих: «… дядя Степа-великан, имеет клюв, как пеликан…»? Наш дядя Степа совсем не великан. Он маленький, пузатый и лысый. Да и плавать не умеет. Я и не знал, за что его тянуть, потому что эго лысина хиромантическая к этому неприспособленная. Короче, невыгодный из него утопленник. Извините, спасатель. Зато он классно гоняет на своем «Ланосе»! Когда рядом с ним сижу, то меня прямо в кресло вжимает в кресло. Но он говорит, что по городу очень быстро ездит нельзя, потому что штрафуют.
Без электричества поезда и машины наверное будут ездить. А вот электрички – нет! Разве что их кто-то будет толкать. Или тянуть. Как, знаете, в Корее. У них собаки все таскают.
Я вот почему-то думаю, что «хот дог» корейцы придумали. Хотя я себе и не представляю, как это – хот дог. Наверное, бегает себе собачка по городу, пока нагреется, а тут ее – хвать, еще горячую – и на булку! Сверху кетчупом или майонезом помазать, чтобы псиной не воняла, и пойдет.
У меня когда-то был собака. Пират. Почему Пират – не знаю, так назвали. Я хотел его просто Собаком назвать, тогда еще говорить не умел. А уде когда научился, то привык, что он Пират.
У нас тогда часто выключали электричество. Экономили, наверное. И тогда Пират был бедный. Точней, богатый. Ведь от нечего делать (по телевизору показывали в это время только тайны черного экрана), мы вчетвером уседались в санки, а Пират, радуясь тому, что его спустили с цепи, таскал нас по всех своих «нычках».
Некоторые люди не любят ездить на собаках. К нашего соседа Миши не было собаки, потому он впрягался в санки сам. И катал в них свою младшую сестренку. Она была настолько маленькой, что не умела сама одеваться, потому Мишка ее одел, как мог – на голову намотал три платка, а сапожки забыл. Вот так выкачал ее в снегу, потому что, как наш Пират, таскался по всех кустах, что у нее пальцы на ногах до сих пор нечувствительные.
Но санки санками, а мне нравятся гонки. Тоесть не настоящие гонки, а такие, как на приставке. На настоящих, если разобьешься, то уже навсегда, а в виртуале у тебя есть еще несколько запасных жизней, как у кота. Еще до того, как нам с Саней купили приставку, мне всегда нравилось смотреть гонки по телевизору. Я даже брал руль от старого инвалидного «Запаргана», который остался папе в наследство от деда, и представлял себе, что это я так рулю. Когда-то так увлекся, что даже в школу с рулем пришел. Весь в папу, как говорит мама.
Папа в детстве мечтал стать космонавтом. Специально тренировался. Запасался полезными веществами (яблоками, картошкой, пирогами), обливался водой (правда теплой, потому что холодной ему его мама не позволяла – а вдруг заболеет?) и делал на качелях «солнышко», пока они не отломались и не залетели с моим папой в кусты.
Когда он походил с месяц в гипсе, то решил, что хочет быть доктором. Может быть потому он залихватски вправлял зубы всем своим знакомым и даже незнакомым. Но, когда пап однажды узнал, что наш участковый доктор умер, потому что его покусала бешеная лиса, то на некоторое время остался «без работы». Тоесть был безработный гомункулюс. Это такое слово бабка придумала. Соседка. Она, как я, тоже слова подбирает по принципу «Чем непонятней словосочетание – тем лучше!».
Она очень любила фильмы про войну. Эти фильмы вообще тогда были очень модными. Других, наверное, просто не было. Вот это она и подсадила папу на Штирлица. Точней, на кино про Штирлица. Наверное, вам уже не нужно рассказывать, кем после этого хотел быть мой папа. Он настолько вжился в эту роль, что, когда его мама (моя бабушка) послала в магазин, не удержался и на вежливое приветствие главы райсовета проорал, вытянув вперед руку: «Хайль, Гитлер!». Вот тогда были разборки! Деда с бабой чуть в Сибирь не сослали! А он стоит, наивными глазами моргает и удивляется:
- А что – Штирлиц же так говорит! Почему ему можно – а мне – нет? Хочу быть Штирлицем!
Но, если бы в то время, когда показывали эти фильмы, не было электричества, то и не было бы о чем в райсовете неделю разговаривать.
Тогда электричество часто выключали. Не знаю, как это связано, но соседка говорит, что именно из-за этого у меня так много дядь и теть, которые, к тому же, практически все родились или летом или осенью. Я ей уже объяснял, что зимой аисты не прилетают, потому лето у них – самая горячая пора. А она мне за это давала печенье, говорила, чтоб хорошо учился и на полчаса задумывалась. Наверное, потому, что аисты ее не любили. Потому что когда-то, когда они еще жили в селе, ее муж сжег у длинноногих гнездо. Именно поэтому и них, наверное, и не было детей.
Учился я и так хорошо, без ее печенья. Но учиться мне никогда не нравилось. Именно из-за этого перебои со светом были едва ли не единственной отрадой в жизни. И, когда оно включалось, меня это очень раздражало.
Когда включается свет, мама заставляет идти делать уроки. Самое обидное то, что учительнице не соврешь, что света всю ночь не было, потому что учительница и есть моя мама. Она всегда что-то пишет, несмотря ни на что – есть свет или нет, холодно или тепло, хочет она или нет. А все потому, что ее завучка заставляет. Сама, наверное, писать не умеет.
Я думаю, это от мамы у меня такая тяга к изысканным словам.
Хотя, возможно, это от того, что исчезает электричество. Ведь, когда у человека много свободного времени и ей нечем заняться, кроме самоедства, самосовершенствования, самообразования и еще многих всяких «само», по, порывшись немного в своей голове, можно всегда найти что-то интересное. Вот Саня конфету когда-то в своих патлах нашел.
Человек, оставленный сам себе, открывает в себе много возможностей.
Я, например, уже научился читать, придерживая в зубах фонарь. Но мама об этом не знает. Ни о фонарике, который мне Вася сезонный копотун продал, но о всех моих «само», ни о том, что я вот здесь написал.
Потому сейчас придется вставать, брать ручку и идти к столу учить уроки, потому что только что включили свет…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400201
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 11.02.2013
Мені було холодно. Я навіть здивувався сам собі – чого це я сюди виперся? Мені так добре було у своєму маленькому світі, своїй закритій халабуді, такій теплій і затишній. І хай вона наскрізь пропахла хтозна-чим та трохи тісна, але там я себе почував повноправним хазяїном. А зараз? Тут були всі такі, як я – з роззявленими ротами, широко роздертими очима та невпевненими, як для повнолітніх, рухами.
- Ну добре! – гаркнув я, більше сам для себе, хоча можна було й не казати цього вголос, - пора закінчувати вокзальне життя!
Пробившись у товщу таких, як я (а чогось же вони там стояли), мені пощастило наштовхнутися на цікаве видовище – тітонька з каструлею попід рукою роздавала їжу найголоднішим.
«А хай йому, - подумав я, - порозводять нахлібників! Працювати б ішли! Хіба роботи мало – он поле не пахане, там трава стоїть – їй же треба якось раду дати… - я швидко оцінив хазяйським поглядом обстановку на цьому хуторі (недарма батьки в селі виросли), - дорослі уже, а треба ж – ще досі у попрошайки граються. Ні, з цим треба щось робити! Або перебиратися кудись в інше, більш цивілізоване місце».
- Ти диви – який гордий! – раптом заверещала жіночка, вказуючи на мене пальцем, від чого всі, хто вже встромив свого носа в їжу, на хвилину чи дві відірвалися від цього захопливого заняття, - іди вже! Харе гратися в пана!
«Та зараз, - подумав я, демонстративно відвертаючись, - годує вона тут усіх за просто так! Ніфіга подібного! Такого в світі не буває. Просто по своїй природі не існує. Щось вона стопудово від цієї юрби хоче – бач яке обличчя задоволене! Он кабанів і тих за сало годують! Не буду!»
Я вирішив сам собі заробити на краще життя. А чого я буду побиратися? Я здоровий? Здоровий! Працездатний? Ще й який працездатний! Розумний? Та вже ж розумніший за всіх отих базарних бомжів, що, як нарвані, пхаються через голови, аби ухопити собі від життя шматок побільше.
- Куди тулиш? – на мене дивилося якесь чумазе лисе створіння, що їхало на дивному причандалі, яке називалося чомусь колесом.
- У нас під словом «колесо» взагалі-то мають на увазі велосипед, - вирішив я нарешті показати, що мій рівень IQ на порядок вище, ніж у всіх тих, хто мені тут поки що зустрівся.
- У нас теж, - відповів лисий, - але це причандалля довго називати його справжнім іменем. Тому я й кажу спрощено. Я, до речі, Васил.
- Вася, тобто? Я – Штефан.
- Ні, я болгарин. Тому без м’якого знака в кінці. А ти звідки?
- Та я майже місцевий. Тут недалеко народився. У нас всіх хлопців в сім’ї називали однаково, тому і ім’я таке. Я би краще був би якимось Гюставом чи Бангусом, але мене б тоді, як фріца, ще у дитинстві б забили. Тому, як кажуть – маємо, що маємо…
- А ти, я бачу, нормальний. Сюди такі зазвичай приходять, що просто сил ніяких немає. Навіть поспілкуватися нема з ким.
- Та я вже помітив. Є тут щось цікаве? Може, робота якась. Без роботи ж і коні, кажуть, дохнуть.
- Та ну, - відмахнувся Васил, - не бачив тут жодного коня дохлого. А от напівдохлий є – стара кляча десь у Ходори у хліві стоїть, - вирішив він пожартувати, - пішли, щось покажу.
- О! Ти подиви на них! – Ходора стояла у себе у дворі, вперши руки в боки та розставивши важкі накачані ноги, - дружбани! Свататися коли будемо?
- Я тобі зара як посватаюся! – зірвався було Васил, - голову відкручу – фату нікуди буде чіпляти!
- Які ми грізні! – не вгавала гонорлива баба, - чого ти кидаєшся, як бик на тореадора?
- Тихо! – шикнув на неї Штефан, - залиш нас у спокої!
- Ви моя солодка парочка! – жінка явно наривалася.
- Ходорка! – гукнув врешті до неї Михайло, який невідомо яким чином з нею вже третій рік майже мирно існував в одному будинку, - кидай глумитися з хлопців! Нічим тобі зайнятися?
- Не звертай уваги, - буркнув Штеф, - вона якась завжди не в собі. Нікому в житті таких сусідів би не побажав!
- Угу! – погодився Васил, - то що – ми ще йдемо по черв’яків?
Осінь, як завжди прийшла непомітно. Якось за тиждень все змарніло, змінився звичний ритм життя. Навіть сонце – й те почало рідше виглядати, від чого небо ставало все більш сірим, а за ним і настрій непомітно скочувався вниз, застрягаючи десь у самому закапелку самотніх душ неприємною глевкою грудкою.
- Ще тиждень – і все скінчиться, - повісивши голову, жалівся Штефан другові, - не можу більше, розумієш!
- Осінь – не найстрашніше, що є в нашому житті, - як міг, підтримував його друг, - може, тобі щось попити? Я знаю, де Ходорка горілку ховає…
- Ти не розумієш… - Штеф ліг на дерев’яну лавку, задерши голову, - я не хочу бути тут. Мені треба… - задумавшись, він замовк.
- Що? – не зрозумів Васил.
- Хочу подорожувати. Хочу побачити світ. Я не хочу бути таким, як вони, - хлопець кивнув головою в бік посіпак, що знов збігалися до халявної миски, як зграя горобців.
- Та ну, припини… - якось невпевнено заперечив йому співрозмовник, - аби ж була можливість…
- Можливість завжди є, - загадково посміхнувшись, вирішив Штеф, - але не у всіх.
А сонце, нарешті випливши із-за хмар, не менш загадково пропливло над друзями, розкидаючи чи не останні свої бризки у задумливі очі…
- Так! – Ходора стояла з великим ножем, як завжди, розчепіривши ноги, тільки тепер її поза не обіцяла нічого хорошого жодному з тих, хто її бачив, - хто наступний?
- Маніячка! – заволала Муся, одразу наїжачившись.
Проте жертвою сьогодні мав бути хтось інший.
- І де твій дружбан? – витріщилася жінка на Васила.
- Де? – не зрозумів хлопець питання, тому й обернувся туди, де зазвичай спав Штеф. Там його не було…
- Тоді замість нього будеш ти! – хапаючи Васила на шию, вискнула Ходора, після чого у останнього перед очима попливли чорні цяточки, а потім він зовсім вирубався.
- Не знала, що з індичатини може вийти така смачна тушонка! – жінка облизувала засалені пальці, іншою рукою скидаючи важку Василову голову – там вже чекали не менш привчені до таких церемоній пузаті посіпаки. А над хутором якраз пролітала зграя диких гусей, що ще тільки вчора прийняли до себе в сім’ю білого свійського гуся з сумними очима.
- До побачення, Батьківщино! – разом гаркнуло дванадцять гусячих глоток.
- Бувай, Василе! – тихо промовив єдиний блондин у зграї, не помітивши кішку, що тягла в зубах голову його найкращого друга.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400199
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.02.2013
Протиснулась ніч у вікно –
Давно, ой давно не бачились!
Напевно, що так давно,
Що ти мені вже пробачила
Що я твої зорі крав,
І їх складав собі в пазуху –
На них мій кіт засинав,
А вранці сни переказував.
І я тоді вірив йому,
Як мусульмани Мохамеду.
Можливо, саме тому
Ізнов твої зорі краду я.
Ти тиснешся знов в вікно,
Не попрохавши пробачення…
Не бачив тебе давно,
Та це вже не має значення.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394715
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.01.2013
Ты оставишь в газетных строчках:
Ще не все поміж нами втрачено!
Только выпросить час у ночи…
Неможливо! Регламент бачили?
І тому… Будем жить, как прежде…
Це життя, чого ти здивований?
…Не умею ответить тем же –
В нужный час. Потрібною мовою
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394714
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.01.2013
Коли я був маленький, то дуже любив Новий рік. Самі подумайте –запах ялинки, мандаринів, кольорові вогники, петарди, подарунки… Та, напевно, всі люблять Новий рік. Хоча, не всі…
Колись розказував мені мій дід, що десь у лісі живе Сірий Лупень, який не любить всі свята, а Новий рік взагалі ненавидить. Не знаю, з яких це причин, можливо, тому що в нього не було жодного друга чи родича, які б дарували йому подарунки; а можливо тому, що за кількасот кілометрів навкруги не було жодного магазину чи риночку, де можна було б купити мандарини, цукерки та інші ласощі.
Він жив на високій сосні, яка була стара, товстенна та дуплиста, на самій верхівці у великому дуплі, вимощеному пухом, мохом та старою курткою, що ненароком впала з вертольота. Він був чаклун у п’ятому поколінні, і часто робив якісь гадості людям, дивлячись у свій чарівний шар, який, помираючи, залишила йому його бабця-віщунка (ото такий, знаєте, є у баби Яги).
Кожного року перед новорічними святами він вигадував якісь пакості – то викликав таку завірюху, що анічогісінько не було видно на відстань витягнутої руки; то насилав зливу, яка змивала на своєму шляху святкові машини з подарунками; то ламав колеса в електричок і багато людей святкували Новий рік на півшляху до своїх рідних та близьких десь у полі чи лісі.
Проте жодного разу йому не вдавалося вкрасти у людей гарний настрій, відчуття свята та доброзичливе ставлення один до одного. І от цього року він вирішив це зробити. Не в тому смислі, звісно, щоб вкрасти посмішки з облич людей, бо, хоч Лупень і був чаклуном, та це йому було не під силу. Ні, він просто вирішив викрасти всі ялинки і сосни, аби людям не було куди вішати новорічні прикраси. «І тоді свято не вдасться», - вже потирав він рухи, посміхаючись єхидною посмішкою у свою сіро-зелену бороду.
Як, спитаєте ви, він може примусити зникнути всі хвойні дерева, адже в лісі їх так багато? А він і не думав їх красти, він задумав зробити так, щоби всі хвойні дерева просто зникли, тобто стали невидимими – адже він недарма чаклун!
З самісінького ранку він взявся за свої брудні справи – зарядив чаклунську кулю, напрасував свій найновіший костюм з балабончиками, запасся кавою та бутербродами і відкрив чаклунську книгу.
Не знаю, довго чи не довго читав її Лупень, та тільки вже на половині земної кулі ялинки, туї, сосни, модрини та навіть ялівцеві кущики ніби розчинилися в повітрі, не лишивши навіть тонюсінького листочка-хвоїнки.
А тим часом десь тут у лісі жив Зайчик (тут мій дід показав за вікно, і я побачив, як з під широкого пологу лісу виглянули спочатку білі вушка, потім чорний ґудзик-ніс, а вже потім і сам Заєць. Він хвилинку постояв, подивився на нас крізь вікно і знову зник у лісі. Мені навіть здалося, що він нам посміхнувся, хоча я не впевнений, що зайці взагалі уміють посміхатися…).
Коли зникли ялинки, він дуже злякався, а особливо його злякало те, що, коли він оглянувся, ліс ставав полем просто на очах – всі хвойні зникли! Проте, у повітрі все одно стояв запах хвої. Зайчик нічого не зрозумів, тому вирішив піти до Сови, яка була найрозумніша у всьому лісі і могла щось йому порадити.
Сова справді була дуже розумною. Вона завжди ходила (і літала) в окулярах, у теплій хустині та з блокнотом під пахвою. Крім того, вона була в сьомому коліні родичкою лісової відьми, що знала про все на світі. Саме до неї і повела Сова Зайчика.
Відьма тільки розвела руками, оскільки для неї також було нічогісінько незрозуміло, проте запевнила, що щось-таки буде намагатися зробити в цьому напрямку.
Тим часом свято наближалося і його наближенню ніхто не міг завадити. Побачивши пропажу ялинок, сосен та інших хвойних, люди заворушилися. Ніхто не хотів святкувати свято без його основних реквізитів, тому настрій у всіх погіршувався.
Було вже 31 грудня, коли відьма прислала Зайчику звісточку, де розказала йому про ситуацію.
Зайчик послухав та пішов до свого знайомого хлопчика, якого звали Миколка. Там він побачив, що хлопчик дуже засмутився через те, що ялинка, яку два тижні тому тато приніс з лісу, зникла. Розібравшись у фарбах і вимазавши лапи наскільки йому дозволила совість та кольорова гамма, Зайчик забрав в зуби пляшечку із зеленою гуашшю і сів перед Миколкою.
- Ой, пухнастику! – здивувався Миколка, - чого тобі? Малювати хочеш? Давай, помалюємо! – аж зрадів хлопчик такому повороту справ.
Проте Заєць пляшечку не віддавав, а невпевнено позадкував до куточка, де раніше стояла ялинка.
- Зайчику! – вже розійшовся Миколка, - давай малювати! Віддай мені пляшечку!
Підійшовши майже впритул до кутка, Зайчик поставив пляшечку на підлогу, а коли хлопчик взяв її в руки та розкрив, обережно стукнув по ній лапкою, від чого майже половина її вмісту вилилася на те місце, де стояла ялинка.
- Ой! – вигукнув Миколка, поставивши пляшечку і плескаючи в долоні, - ялинка!
І справді, на тому місці, де ще хвилину тому зяяла пустота, тепер було видно ялинові гілки. Радіючи такому щастю, Миколка схопив Зайчика і пляшечку з фарбою і побіг надвір. Там він заходився обливати ялинки зеленою фарбою і розказувати іншим про своє відкриття. Вже скоро місто знову сяяло зеленкуватими відтінками зеленки, балончиків графіті та просто зеленою гуашевою та акварельною фарбами. Від цього всім людям стало радісно і вони заходилися танцювати новорічний хоровод просто перед центральною міською ялинкою назло Сірому Лупню.
Він, до речі, в Новий рік, завдяки своїм пакостям залишився без своєї сосни, бо зеленої фарби в нього не було.
- Ось так! – казав мені дід, вкладаючи спати, - тому завжди треба бути добрим і не робити пакості. Бо, як кажуть, ритимеш яму іншому, а сам в неї впадеш…
А коли я заснув, то снились мені і Сірий Лупень, і Зайчик, і Новий рік, і хороводи, що кружляли між різнокольорових ялинок, і мій дід Микола…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393362
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.01.2013
А почему ты всегда у Него только просишь?
Он тебе что – чересчур много должен?
Он подарил тебе лето, весну и осень,
Дожди и снега, а ты все равно: «Боже!»
Он же, наверное, не успевает все –
Видишь, нас много! Да как тут успеешь?
Ему же никто ведь не помагает –
Ой, я не хочу/не могу/не умею…
Он даже, наверное, голый и босый,
А в небе – там холодно, хоть и красиво!
А почему ты всегда у Него только просишь?
Возьми хоть раз в жизни, скажи: «Спасибо!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392789
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 15.01.2013
Да я не аист – ненормальный дрозд,
Ну это, знаешь… Типа птица счастья…
Что обижаешься, опять не то принес?
Или не тех? Так отнесу сейчас я!
А нам ведь, знаешь, тяжело порой –
Я, видишь, даже выкрасился в черный.
Такой с людьми бывает геморрой…
…Ну, понял, в смысле общеразговорном.
Да я не аист, говорю же – дрозд!
(Ну ладно,я бы с дятлом согласился)
Ну вы смотрите – я ему принес,
А он мне вопрошает – че за птица?
У нас, дроздов, работы – ого-го! –
Разносим счастье – тем уже и рады.
А то, что люди в поиске его –
Оно же, видно, людям очень надо…
Я птица счастья, да не аист я!
Эт не ко мне с вопросом генераций!
Эх, где там краска синяя моя?
…И впредь так попрошу не напиваться!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392788
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 15.01.2013
И полусонно очнувшись, устало поднимешь взгляд –
Вдруг в полупустом метро неярко и полуглухо.
А из вагона в вагон который уж раз подряд
Одиноко, устало и сонно волочит ноги старуха.
Дряблые, тонкие руки, а под ногтями – асфальт,
В складках одежды по ребрам гуляет холодный ветер.
Старая, черная, страшная… Так вот, ни дать, ни взять…
Ноги еще душу держат, да булка в большом пакете.
Кинул пятерку в руку – и больше я дать бы рад,
Только последняя. А к дому – пешком – да справлюсь!
Молча кивнула. А в башмаке у нее – дыра –
Только ли там, если тут в неловкий час оказалась?
Завтра ее я в давке вряд ли найду с утра –
Верно проспит «час пик» в подсобке у магазина.
Вот сигарет куплю – еще где-то час шагать…
…И у меня на лбу три точно таких морщины…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391159
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 09.01.2013
Світ накритий на пару персон,
Від шеф-кухаря – прірва ідилій…
Я співав тобі El Corazon
Коли падало сонце у хвилі.
І ти бігла по мокрій траві,
Не соромлячись чистого шалу…
Чи то музика стихла на мить?
Чи вино надто голосно грало?
Мокра шкіра в солонім піску,
І обточені хвилями скелі.
Я тебе пам’ятаю таку –
Дивну квітку в засохлій пустелі.
Per Favor - я усе би віддав за цей сон,
Лиш в очах твоїх бачити б зорі…
…Моє серце …El Corazon…
Разом з сонцем упало у море...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390687
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2013
Я – деформований. Це завжди так помітно,
Я звик. Вже не беру у голову,
За це пробачте, прошу принагідно,
Адже я цей недолік не приховую.
Я – деформований. В нормальнім смислі слова,
Хоча таке непросто уявляється.
А все ж не винен, то є випадково,
Буває, що й Всевишній помиляється.
Я – деформований. У всесвіту кордони –
В них люди вічні цінності розучують.
Корисно, може, бути забобонним –
Криві деркала інколи виструнчують.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390686
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2013