| Сторінки (1/5): | « | 1 | » |
Він знову вперто вистукує гілкою у моє вікно.
Він – як і ти – чоловічого роду. Це вас і об’єднує. А ти як він: впертий, нестримний, непокірний, свавільний… Непокірність – ваша сутність і перевага.
Він невпинно заглядає у моє вікно, вимагаючи звернути на нього увагу. Я не реагую, бо сама боюсь признатись собі у тому, що завжди чекаю на нього. Нарешті не витримую і підходжу. Він досі за вікном (мене завжди дивувала ваша впертість і витримка). Я впізнаю його очі кольору осіннього світанку і туману, відчуваю його подих у шелесті листя, вловлюю його терпко-свіжий запах у димі багать та колючості холодних ранків, чую його голос у шумі дерев, стукоті гілок… Він знову повернувся. Ви завжди йдете, а потім повертаєтесь. Вас не обтяжує прив’язаність до чогось земного, але приваблює непокірність. Тому ви і приходите до мене.
Він легко мандрує світом, не залишаючись надовго на одному місці. Його супроводжують обурливі зойки дівчат у легеньких сукенках, важкі зітхання стареньких під під’їздом і захоплені вигуки хлопчаків з повітряними зміями. Його ненавидять і з нетерпінням чекають, від нього втікають і його випрошують, від нього відводять погляди і в ньому шукають порятунку. Подвійність – ваша суть.
Щоразу шукаю у ньому твої риси. Ті ж очі кольору світанкового туману, та ж сила та влада… Ти, як і він, вмієш бути покірним, а вже за мить змушуєш інших коритись тобі. З тобою, як і з ним, несила боротись… Ти, як і він, нікому не належиш. Його ім’я – ВІТЕР, а твоє – В…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401600
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.02.2013
Хочеться бути…
… сонцем. Твоїм сонцем. Теплими промінцями своєї любові лоскотати вранці твої полохливі вії, радісно мандрувати сонним обличчям, нетерпляче чекаючи, щоб упіймати, ні – перехопити - твій здивований, заспаний погляд. А тоді цілісінький день змушувати тебе мружитись від сонячного задоволення і втіхи.
… метеликом. Нечутно пурхати над твоїм обличчям, на мить опускаючись ніжними цілунками.
…снігом. Повільно кружляти у повітрі, бавлячись з тобою, щоб потім без жалю розтанути у твоїх гарячих обіймах.
…вітром. Рвучким, нестримним. Зухвало дражнитись з тобою, кидаючи в обличчя оберемок шалу, божевілля, дихати духом свободи, азарту, щоб через мить перетворитись на лагідний, покірний вітерець, ніжно перебирати твоє волосся. Хочу бути різною, щоб ти полюбив силу шторму і спокій штилю.
…дощем. Теплим, літнім. Повільно стікати по твоєму волоссі, обличчі, руках, змиваючи залишки втоми, пробиратись краплинами під одяг, торкаючись оголеної шкіри.
…морем. Безкраїм і неосяжним. Манити тебе своєю прохолодою і незбагненністю, огортати хвилями ніжності.
А ще хочеться бути для тебе полум’ям, небом, Всесвітом… Нарешті, хочеться просто бути для тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401254
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.02.2013
Чекання…
Сповнене тривог, бажання…
Воно вбиває й воскрешає.
Воно рятує і лишає…
Останньої надії на кохання.
Чекання…
Чекаю я – на тебе,
Ти – на мене.
Чекає час на нас обох.
То, може, так воно і треба?
Чекання завжди ділиться на двох…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401250
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2013
Кохання до тебе різним буває:
То плаче дощем, то сонцем сіяє,
То схоже на спеку, що спопеляє,
То вітром зимовим у серці кружляє.
Кохання до тебе різним буває…
Буває невинним, легким, поетичним,
Буває безтямним, палким, хаотичним,
А ще відкритим, смішним, романтичним,
Божевільним, таємним і фантастичним.
Вітряним, диким і загадковим,
Чуттєвим, нестримним, дивно-казковим.
Буває надією, мрією, ласкою,
Буває й образою, акторською маскою.
То лагідним променем життя зігріває,
То гіркі образи в обличчя кидає.
Кохання, дійсно, різним буває…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2013
Коли чогось сильно захочеш, весь Всесвіт буде сприяти тому, щоб бажання твоє здійснилося.
Пауло Коельо
У її житті було багато вечорів: приємних та не зовсім, солодких та гірких, безтурботних та гнітючих. Усі вони кошлатою вовняною ниткою намотувались на величезний клубок її життя, щоб колись вона змогла потягти за хвостик - і спогади розлетілись.
Вона навчилась розрізняти вечори за запахом і смаком. Деякі з них навіть не повторювались – «відбулись в єдиному екземплярі». Може, й на краще. Вечір зі смаком тягучої золотистої карамелі, хвилини якого таємничо переливались при світлі лампи. Вечір зі смаком глінтвейну, пряного та приховано-небезпечного, на межі «можна» та «не варто». Вечір зі смаком гіркувато-темного шоколаду.
Та були й такі, про які хотілося швидше забути. Вони туго натягнутою ниткою врізалися в її душу, ранячи до крові. Вечір зі смаком солоних сліз, вечір із запахом цигаркового диму…
От тільки такого, як той, більше ніколи не було, хоч як вона потім не намагалась його відтворити, збираючи докупи відрізки спогадів. Він подарував їй несподівану зустріч, при згадці про яку її тілом й досі розливалось приємне зігріваюче тепло. Вечір з ароматом кави та ванілі…
… Надворі було сіро та мрячно, прозорі пасемця дощу невпинно стікали віконним склом. «Це надовго», - вирішила вона після тривалого розглядання слідів осінньої вологи. Від депресивного смутку більше не рятували ні книги, ні довгі телефонні «розмови ні про що» з подругами, ні улюблений вовняний светр, зв’язаний бабусиними руками. Квартирою, постійно наштовхуючись на неї, блукала самотність. Тож вона вирішила втекти від власного відчаю ближче до неспокійного багатоголосся людського натовпу.
… Маленька затишна кав’ярня, яка завжди приваблювала відвідувачів ароматом справжньої домашньої випічки, того вечора була напівпорожньою. «Негода!» Дощ розігнав майже усіх відвідувачів. Залишились або закохані парочки, яких так просто не злякаєш примхами осені, або ті, що забігли сюди погрітись та обсохнути. Про це свідчили численні парасольки, що, ніби виклик мряці, вкривали підлогу барвистими плямами.
У повітрі снував насичений аромат свіжозвареної кави з легкими нотками ванільної здоби, що печуть лише вдома. Тут вона вперше за весь день нарешті знайшла тепло та затишок, якими так марила. «Час у цій кав’ярні схожий на густий настояний мед, тягучий та приємний» - чомусь спало на думку. Атмосфера приглушеного світла, розмірене стукотіння дощових крапель за вікном подіяли як снодійне. Вона вперше відчула, що весь день носила у собі вселенську втому: «аврал» на роботі, брак коштів, 30-хвилинне вислуховування скарг подруги на негаразди у сім’ї… Наче кадри з фільму у голові проносилось усе, що так довго гнітило її.
Коли раптом погляд спіткнувся… на ньому, змоклому та «розхристаному» (як сказала б бабуся), відданому на поталу осінній негоді, що зловтішалася за вікном кав’ярні. А ще ці очі – чомусь їй здалось, що вони обов’язково мають бути зеленкуватими, з золотистими прожилками і … вологими. Звідки ця дивна фантазія? Вона відчула, що неодмінно має допомогти, хоч уся його постать сигналізувала не про беззахисність, навпаки – готовність протистояти усім і всьому. Ця дивовижна нескореність нагадала їй саму себе. Рішення прийшло миттєво. Вона вже знала, що робити. Навіть не вагаючись, вибігла надвір, зовсім не помічаючи, як дощ намагається дістатись самої середини її оголеної збентеженої душі. Вона обов’язково допоможе йому… змоклому, але такому гордому… Рудому кошеняті, що має дивовижно-зеленкуваті очі з бурштиновим відблиском…
Чудеса - там, де в них вірять (Дені Дідро)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401090
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.02.2013