Лариса Журенкова

ЛІТО

Ще  вчора  воно  обережно,  навшпиньках,  підійшло  до  мене,  ніжним  вітерцем  cтало  пестити  щоки  й  волосся.  Я  посміхнулася  йому  й  зраділа,  наче  дитина,  від  того,  що  пробуду  разом  з  ним  довгих  три  місяці.  
Літо,  літечко…  Як  я  чекала  на  нього  в  дитинстві!  Тоді  наставали  канікули  і  можна  було  поїхати  до  бабусі.
Літо  пахло  свіжоздоєним  парним  молоком  корови  Лисуні,  щойно  скошеною  травою,  упереміш  з  м’ятою,  материнкою,  деревієм,  ромашкою  та  звіробоєм…  Навіть  кізяками  з  вигону,  що  необережно  лишила  якась  корівка  з  череди.
Увечері  літо  влаштовувало  мені  концерт;  зліва,  від  ставка,    чувся  цілий  жаб’ячий  оркестр:  «кум-ква»,  «кум-ква»  чулося  звідусюди.  А  справа,  від  лужка,  де  випасали  домашніх  тварин,  коники  збивали  своїми  лапками  піну  на  ромашках  і  дзюркотіли,  як  оглашенні!
Матіола,  що  росла  в  бабусиному  садку,  зачаровано  піднімала  голову,  розплющувала  пелюстки,  струшувала  з  себе  пізню  росу  і  так  звабливо  пахла,  що  у  мене  макітрилася  голова!
У  такі  часи  я  любила  лягти  горілиць  на  траву  та  рахувати  зірки  на  небесному  куполі.    Ще  вони  не  падали  з  перевернутого  неба  (таке  бувало  в  серпні),  і  тому  їх  начіплялося  так  багато,  що,  здавалося,  заспівай  от  зараз  соловейко  –  і  від  акустичного  ефекту  цього  оперного  співака  кохання  розлетяться  зорі  на  маленькі  друзки-скельця  і,  потрапивши    до  дитячого  серденька,  залишать  одвічну  любов  до  цього  Божого  світу  назавжди!  Так  воно  й  сталося!
Літо  завжди  приходило  з  дарунками!  Воно  посміхалося  до  мене  то  карими  очима  дозрілих  звабливих  вишень,  то  червоними  вустами  соковитих  полуниць  та  їхніх  посестер  –  грайливих  суничок.  А  яке  ж  духмяне  варення  варила  надворі  бабуся:  ставила  декілька  цеглинок,  робила  саморобну  плиту,  клала  дров,  запалювала  вогонь  –  і  починало  воно  булькати  в  тазку.  На  нього  зліталися  всі  бджоли  села  й  божеволіли  від  тих  пахощів:  вони  також  любили  солодке.  Ех,  хіба  можна  зрівняти  його  з  сучасними  магазинними  смаколиками!  «Не  те  пальто»,  -  сказала  б  моя  бабця,  якби  була  жива…
Бабуся  –  це  ще  один  дарунок  літа.  У  шкатулці  її  серця  надійно  зберігалися  всі  мої  дівочі  секрети,  адже  недаремно  була  вона  в  роки  Вітчизняної  війни  партизанкою!  Саме  на  неї  я  рівнялася,  коли  мені  було  зовсім  непереливки.  А  бабця  ревно  молилася  за  мене,  коли  я  була  маленькою;  вона  ж  благословляла  в  далекі  світи  потім,  як  і  пізніше  хрестила  маленькі  лобики  моїм  двом  крилам  –  донечкам.
Літо  приносило  мені  нових  друзів,  нове  кохання  й  нові  розчарування.  Але  все  це  загартовувало  мене,  робило  більш  сильною  та  менш  довірливою.  Просівало  їх  на  своє  сито  й  навчило  відрізняти  зерно  від  полови,  а  сурогат  від  справжнього,  непідробного.  Іноді  це  відбувалося  через  страждання,  скорботи  та  сльози.  Але  ж  ці  сльози  –  літній  дощ,  а  він  не  буває  холодним.  Теплий  дощ  –  катарсис,  що  змивав  мої  дитячі  та  юнацькі  гріхи,  обнуляв  і  відновлював  зранену  душу.
І  знову  я  скакала,  мов  молоде  енергійне  лоша;  а  то,  бувало,  сідала  на  мотоцикл,  який  довірливо  давав  якийсь  сільський  хлопчина,  закоханий  у  мене  по  самі  вуха,  -  і  гайда  вперед:  чи  то  битим  шляхом,  чи    по  полю,  чи  по  відкритій  трасі.  Я  мчу,  а  вітер  шумить  у  вухах,  а  хлопець,  мабуть,  читає  молитви  за  моєю  спиною,    тільки  просить:  «Збав  газу!  Та  збав,  кажу  тобі,  газу!  От  дурна!»
Так  я  знижувала  адреналін;  але  одного  разу  таки  врізалася  «Явою»  в  яблуньку,  що  росла  біля  ставка…  Більше  мотоцикла  мені  ніхто  не  давав.  Та  я  вже  й  не  просила.
Літо,  літечко…  І  перші  поцілунки,  і  перші  «люблю»,  і  перші  «пробач…»  Хтозна,  яким  би  було  моє  життя  сьогодні,  якби  перше  кохання  виявилося    щасливим…  «Тоді  б  не  було  нас»,  -  сказали  б  мої  дві  доні  та  мале  онучатко  Алісонька.  «Ні,  усе  має  бути  таким,  як  є»,  -  думаю  я.
З  нетерпінням  чекаю  на  нього  й  зараз.  Сьогодні  для  мене  літо  –  це  море.  А  море  –  то  вічна  любов!  Спочатку  Чорне  в  Криму,  а  потім  водойми  Єгипту,  Польщі,  Туреччини,  Еміратів…  Не  повірите:  у  мене  й  досі  підтинаються  ноги  й  паморочиться  голова,  коли  бачу  безкрає,  безбрежне,  безмежне,  безкінечне  море.  Начебто  вже  й  два  закордонних  паспорти  помережані  штампами,  ніби  небо  зорями.  А  мене  все  магнітом  тягне  в  незвідані  краї,  куди  ще  не  ступали    мої  ноги,  де  ростуть  не  бачені  ще  мною  екзотичні  дерева,  де  ще  лежать  на  поличках  місцевих  магазинчиків  не  куштовані  ще  мною  фрукти.
Спостерігати  за  красою  та  мінливістю  чистого,  як  сльоза,  моря,  де  плавають  чудернацькі  рибки,  де  хвилі  кохаються  з  полуденним  сонцем,  що  палко  цілує  та  пестить  їх  своїм  промінням,    -  одне  задоволення.  І  під  владою  того  палкого  кохання  теплішає  норовлива  водойма,  змінює  свій  колір  індиго  на  світлий,  ніжний,  та  такий  прозорий,  що  кожен  камінчик  можна  злічити.
Люблю  лежати  в  шезлонзі  й  крізь  пальмові  віти  дивитися  на  небесний  звід,  на  білі  хмарки,  схожі  на  ватні  пластівці,  що  пливуть  і  тануть  десь  там,  за  горизонтом.  Тут,  «як  та  пташиночка  на  дроті»,  спочиває  моя  «стомлена  душа».  А  ще  пальми  люблю  за  те,  що  коли  Ісус  в’їжджав  на  віслючкові  в  Єрусалим,  мешканці  стелили  Йому  під  ноги    листя  цього  величного  дерева.
 Годинами  б  дивилася  на  стрімких  чайок,  що  ширяють  у  просвіті  дерев,  бо  ж  моє  ім’я  в  перекладі  з  грецької  значить  «чайка».
Хочу,  щоб  літо  ніколи  не  закінчувалося.  Та  все  має  початок  і  кінець.  «Ще  трішки  –  і  літо  покине  тебе  надовго»,  -  кепкуватиме  з  мене  читач.  Але  для  мене  воно  не  закінчиться,  бо  завжди  можу  залишити  все  –  і  гайда  туди,  де  ніколи  не  буває  зими!  У  Бога  все  під  контролем,    і  все  підвладно  Творцеві!
Літо  назавжди  оселилося  в  моїй  душі:  воно  в  музиці,  що  нагадує  спів  пташок  і  плюскіт  хвиль;  і  в  радості  сприйняття  світу;  і  в  донечках,  що  надихають  на  життя;  і  в  маленькій  Алісоньці,  «дівчині  молодій»,  -  моїй  чотирирічній  онучечці.
                                                                                                                                                                                                                             17.08.  24

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020303
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2024

Їй личить самота

Давно  не  жде  коханого  вона,
І  не  вслухається  у  шум  мотора,  
І  не  підходить  мовчки  до  вікна,
Щоб  зазирнути  у  шпарину  штори.

Колись  вважала,  що  чуття  навік-
Між  ними  відстань  у  життя  чи  й  більше.
Далекий  силует  -  не  чоловік
Зове  в  незвідане  їй  потойбіччя.

Вона  в  шезлонзі,  море  біля  ніг.
Смакує  каву,  цідить  філігранно.
-  Ще  поживу  з  десяток  добрих  літ.
А  там  як  пощастить.  Бувай,  коханий!

Без  тебе  глибина  і  висота!-
І  кутик  губ  підніме  іронічно.
Що  треба  їй?  Їй  личить  самота.
Лиш  кави  ще  ковток.  І  неба  вічність!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017870
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2024

Літо, довжиною в казку

Клюють  півні  поодинокі  зорі,  
Імам  молитвами  хрипить    щоранку.
Величні  гори  монотонно  вторять
І  кутаються  в  хмари  на  світанку.

Ми  мостимося  зручно  поміж  сосон,  
Засмаглі  та    звабливі,  наче  тайки.
І  дивимося  в  синьо-білий  просвіт,  
Де  знов  і  знов  фланують  білі  чайки.

А  справа  -  море,  зліва  -  знову  море
Арабську  нам  дарує  ніжну  ласку.
Забуто  все,  лиш  ми,і  сонце,  й    гори,  
І  літо,  довжиною  в  довгу  казку.
                                                   28.06.24

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016369
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2024

Привита від любові

Надсадно  калатали  дзвони...
І  профіль  темний  вдалині...
Не  знала:  той  тривожний  подзвін
Був,  безперечно,  по  мені...

Згасали  дні,  вмирали    ранки...
Тепер  питаєш:  "Як  було?"
Ішли  дощі  безперестанку,  
Саднило  зламане  крило.

Боліло  в  грудях,  нили  плечі,  
І  серце  краяло  мені.
Воно  ж,  нещасне,  недоречно
Палало  свічкою  в  пітьмі.

Тобою  я  перехворіла...
Давно  було.  Немов  в  бреду,  
Відплакала  і  відболіла.
І  знову  по  життю  іду.

Тепер,  привита  від  любові,  
Тверезо  я  дивлюсь  на  світ.
Стікає  крапельками  крові
Серденько  у  мій  босий  слід.

Тож  не  запитуй,  як  без  тебе
Мені  одній    тоді  було:
Коли  людині  треба  неба,  
Згодиться  і  одне  крило!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016099
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2024

Здрастуй!

Такий  юний,  веселий,  грайливий,  
Із  зелено-смарагдовим  чубом!
Які  чулі,  мов  сон-трава,    губи!
Який  настрій  -  мажорно-мінливий!

То  вбираєш  у  цвіт  абрикосу,  
То  сльозами  проллєшся  на  трави.  
Тебе  славлять  і  квіти,  й  отави,  
І  пташине  дзвінке  суголосся.

Я  дивлюся,  тамуючи  подих,
Як  ти  пестиш  волосся  вербичці,  
Заплітаєш  у  довгі  косички.
Шлейф  лишаєш  рожевих  магнолій.

Я  так  довго  на  тебе  чекала:
Пізню  осінь,  засніжену  зиму,  
В  шубку  кутала  душу  раниму.
-  Здрастуй,  місяцю  КВІТНЮ  ласкавий!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011999
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2024

Оптимістичне

Ріже  тривогами  тишу  в  імлі  -  
Кров'ю  стікає  моя  Україна.
Та  перемогу  пророчить  пташина  -  
Сонячна  грудка  на  лоні  Землі.

Скільки  ворожих  сталевих  потвор
Нівечать  землю  мою  на  шматочки...
Вперто  НАДІЇ  маленькі  листочки
Там  проростають,    де  клацав  затвор!

На  чорно-білому  фоні  світлини,  
Де  лиш  червоний  у  чорний  розлився,  
Жовтий  метелик  на  квітці  з'явився  -
Простір  наповнився  сміхом  дитини,  

Що  до  матусі  біжить  стрімголов.
ВІРЮ:  війна  однозначно  скінчиться  -  
І  просвітліють  засмучені  лиця  .
Знаю,  що  Бог  означає  ЛЮБОВ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010874
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2024

Гумор. Коза, мова і баран

Козу  з  забитого  села
В  науку  віддали  до  міста.
Згубила  кізонька    слова  -  
Разочки    мовного  намиста.

Чужою  бекає  коза,
Своєю  зовсім  вже  не  мека,
Бо  їй  сказали,  що  лоза
Смакує  ліпше,  ніж  смерека.

Копитця  лаком  навела,
Очиці  синім,  вії  -  чорним,
Стрибає  кізка  із  села
Перед    баранчиком  моторним.

До  нього  "бе"  вона  та  "бе".
Та  мовив  молодий  сіпака:
"Ти  меншовартісна  коза,
Мені  ти  зовсім  не  до  смаку.

Хоч  і  копита  підвела,
Харчуєшся  уже  лозою,
Для  мене,  супербарана,
Лишишся  назавжди  козою".
 ------------

Хто  мову  забуває  далебі
І,  як  баран,  чужою  мека,
Й  людину  губить  у  собі,
І  не  знаходить  "челАвека"!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008517
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2024

ДІД І КОЗА

До  хатки  міцно  тулиться  дідок,  
Й  такий-то  він,  що  господи  прости!
Ізсушений,  малесенький  грибок,  
Зігнули  його  праця  і  вітри.

Обличчя  йому  видубило  сонце,  
Знекровились  порепані  вуста.
І  ось  не  втримали  старечі  руки
Мотузку,  яку  смикала  коза.

"І  де  коза,  на  біса,  узялася!  -
Беззубий  рот  виштовхує  грозу.  -  
Нема  на  неї  гикавки  і  трясця!"  -  
Коза  ж  тягає  діда,  дід  -  козу.

Коза  чи  дід?  І  хто  кого  знеможе?
А,  може,  дідова  тонка    лоза?
Тупу-тупу  сивенький  переможець  -  
Позаду  теліпається  коза.

ID

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2024

БЕЗГЛУЗДИЙ КІТ

Жінка  лежала  з  тим  безглуздим  котом  і  безтурботно  посміхалася.  
Задзвонив  телефон.  Чоловік  миттю  схопив    слухавку,  боячись,  що  вона  прокинеться.  Жінка  ж  продовжувала  солодко  посміхатися  уві  сні.
Кота    Аліса  підібрала  вчора  на  вулиці.  Виходила  з  під'їзду  й  побачила  його.  Бліде  забарвлення,  якесь  блондинисто-руде  з  додаванням  коричневого.  Шерсть  зухвало  стирчала  навсібіч,  даючи  зрозуміти,  що  не  такий  він  вже  й  простий  цей  кіт.  Тільки  ось  очі  видавали  відчайдушне  бажання  бути  комусь  потрібним  і  безвихідь  від  того,  що    навряд  чи  хто  забере  його  в  двадцятиградусний  мороз  (шерсть,  глисти,  короста.  що  там  ще  так  лякає  цих  людей?)  У  неї  щось  мимоволі  стиснулося  в  грудях,    не  давало  пройти  повз.  А  ще  -  очі,  не  очі  навіть,  а  світлофори,  які  зупиняли,  подаючи  сигнали:  "SOS"!  Коли  кіт  зрозумів,  що  Аліса  його    не  візьме,  він  зробив  останню  спробу:  став  на  задні  лапи,  а  передні  підняв  догори.
"Неначе  здається  в  полон,  -  гірко  подумала  вона,  і  їй  зробилося  прикро.  -  Ми  стали  байдужими  й  холодними,  як  погода  на  вулиці".
- Ходімо  чи  що?  -  запитала  кота,    змінивши  курс  на  180  градусів.  
Той  мовчки  поважно  поплив    за  нею,  піднявши  хвіст  мітлою,  і,    мабуть,  засоромився  своєї  хвилинної  слабкості.
Двері  до  квартири  чомусь  не  відчинялися.  "Знову  замок",  -    подумала  Аліска  й    зателефонувала  за  інерцією  своєму  колишньому.  «А  кому  ж  іще?»  -  безнадійно  зітхнула.
Колишній  з‘явився    не  запорошився    за  годину.  Вони  з  котом  встигли  замерзнули  в  холодному  коридорі  під’їзду.  "Пір'я  чистив",  -  подумала,  але  нічого  не  сказала.  Двері  не  відчинялися,  той  довго  топтався  й  возився  з  ними.  А  може,  й  не  хотів,  щоб  Аліса  потрапила  додому?
-  Гайда  до  мене,  завтра  розберемося,  -  командував  він  і  рушив  з  під’їзду.  Аліска  покорилася  й  пішла  за  ним,  кіт  знехотя  плентався  вслід,  щось  незадоволено  бурчачи  своєю  котячою:  "Ня-я-яв!"
-  А  це  що  таке?  Кіт?  -  обурено  зашипів  колишній.  –  Розсадник  сифілісу,  триперу,    гонореї?
Вона  відсахнулася.  Раптом  згадала  все,  що  в  нім  дратувало.  "Фу,  -  подумала  Аліса,    -  і    на  цю  людину  я  витратила  стільки  часу?»  –  та  рішуче  взяла  курс  назад.    Кіт  схвально  посунув  за  нею.
-  Ти  що,  -    кричав  колишній,    -  забула,  що  у  мене  алергія  на  котів?  
"У  тебе  й  на  людей  алергія",  -    знову  подумала  Аліска,  згадавши,  як  він  ретельно  перемивав  черевики,  туфлі,  сандалі  всім  її  друзям  і  знайомим,  тільки  ті  ступали  на  поріг.  Він  брав  взуття  з    рук  очманілого  гостя,  демонстративно  ніс  його  до  у  ванної  й  ретельно    тер  підошву.  Після  такого  прийому  гості  стали  з'являтися  в  них  усе  рідше  й  рідше,    незабаром  їхні  візити    зовсім  зійшли  нанівець.  І  одного  разу  вона  виявила,  що  все  коло  її  знайомих    звузилося    до  колег  по  роботі.  Удома  ж  панував  Він  -  пан  Его.  Це  Він  -    генератор  геніальних  ідей  і  планів,  це  Він  -    ну  дуже  акуратний,  а  вона  тільки  розводить  бруд    у  квартирі,  це  Він  -    тонкий,  ранимий,  чуйний,  з    блакитної,  так,  з  блакитної  глини  зліплений.
Аліску  ж  він  узяв  з  «грязі».    "З  грязі  та  в  князі",  -  любив  жартувати  не  в  настрої.
-  Я  передумала,  -  чітко  сказала  вона.  -  Уже  не  потребую  твоєї  допомоги.  Вибач.
-  Не  капризуй,  як    мале  дитя,  -  усе  голосніше  казав  він,  виходячи  з  себе.  
Вона  чомусь  узяла  кота  на  руки,  неначе  той  міг  захистити  її  в  цьому  напівтемному  під'їзді  від  колишнього.
-  Та  викинь  же  врешті-решт  цю  брудну  тварюку!  –він  уже  не  міг  зупинитися.
Аліска  подумала,  що  вже  ніколи  не  розлучиться  з  котом,  який  по-свійськи    притиснувся  до  неї.
Знизу  почулися  кроки.  "Сусід  з  20      квартири",  -  зрозуміла.  Той  завжди  справляв  на  неї  досить  незбагнене    враження.  Погляд    сусіда  був  важким,  дивився  він  на  неї  завжди  якось  спідлоба,  ніби  вивчаючи.  І  цього  разу  суворо  поглянув  на  дивну  трійцю:  колишнього,  що  не  прочах  від  крику,  Алісу,  трохи  перелякану  (сусіди  слухають!),  але  настовбурчену,  як    синиця  перед  дощем,  і  кота,  рудого  та  блондинистого,  як  і  вона.  "Диви,  схожі",  -  подумав  про  себе  сусід.
-Так,  що  тут  відбувається?  -  звернувся  він  чомусь  не  до  чоловіка,  а  до  неї.  -  Допомога  потрібна?
І  вона  раптом  (сама  не  очікувала  від  себе)  сказала:  «Потрібна!»
-Чоловіче,  а  не  пішли  б  ви  звідси  геть?    -          грізно  протрубив  сусід      (атлетичною    будовою    й  переконливим  басом  Господь  його    не  скривдив).
Колишній  раптом  якось  стиснувся.  Його  красиве  обличчя  відразу  зробилося  ображеним,  навіть  трохи  жалюгідним,  потім  на  зміну  цьому  виразу  прийшла    злісна  гримаса.
-  Та  ну  вас  усіх  з  вашим  безглуздим  котом!  -  кинув  їй  в  обличчя  і,  обернувшись  спиною,  став  швидко  спускатися    сходами.  Через  мить  він  випарувався,  нібито  й    не  було  тут  ні  скандалу,  ні  його.
Аліса  мимохіть  розглядала  сусіда.  Міцна  статура,  трохи  важкувате  підборіддя,  губи…  на  цьому  місці  вона  збентежилася.  Усе  той  же  погляд  спідлоба,  але  тепер  сусід  був  схожий  на  задиркувате  хлопченя,  що  подобалося  колись  їй  в  школі  (той    тягав  її  портфель  та  іноді  проводжав  додому).
                 У  погляді  чоловіка  з'явилася  зацікавленість.  
-    Ну  що,  так  і  стоятимемо?  -  гаркнув  він.  
-      А    що?
  -    Ви  чомусь  не  піднімаєтеся  до  себе.  Щось  сталося?  -  запитав  уже  м'якше.
-  Двері  заклинило.  
-Тоді  ходімо    до  мене.  І  без  заперечень!
Аліска  й  не  думала  заперечувати.  А  навіщо?  Їй  раптом  стало  якось  так  легко,  як  в  дитинстві.  І  просто.
-  Але  в  мене  кіт.
-  Здався  вам  цей  кіт.  Кіт  як  кіт,  рудий,  як  і    ви,  схожий  на  господиню,  -  уперше  усміхнувся  він.
Від  його  відкритої,  незахищеної  усмішки  їй  захотілося  співати.  Чи  сміятися.
-  Ходімо  до  вас.  А  килимок  знайдеться?  -  уже  усміхалася  Аліска.
-  Який  килимок?
-  Ну,  килимок  під  дверима,  на  якому  я  спатиму?
 -  До  цього,  сподіваюся,  не  дійде,    -  усмішка  його  стала  ширшою.
А  вона  пливла  й  розчинялася  і  в    його  усмішці,  і  в  сіро-блакитних  очах.
А  потім  вони  пили  на  кухні  чай  з  бутербродами  (а  що  у  неодруженого  чоловіка  може  бути  вдома,  як  не  бутерброди),  реготали  до  сліз  над  його  розповідями,  над  її  пригодою  та  просто  тому,  що  їм  було  добре  вдвох.
Пізніше  він  постелив  їй  на  дивані,  а  сам  пішов  до  іншої  кімнати.  Кіт  після  теплого  прийому  та  блюдця  свіжого  молока  вклендався  на  канапку,  сонно  пригніздився  біля  її  ніг  і,  звернувшись  калачиком,  поринув  у  свої  котячі  сни.
Аліса    лежала  з  цим  безглуздим  блондинистим  котом,  а  чоловік  сидів  у  сусідній  кімнаті    й  думав,  що    нарешті  його  друг  заспокоїться,  перестане  сватати  для  нього  чергових  лялечок.  Сьогодні  він  знайшов  свою  сім'ю,  і  не  за  сімома  морями,  а  двома  поверхами  вище.  "Треба  ж…  Нехай  сплять",  -  бубонів  про  себе.  –  Завтра  неділя".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991784
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2023

Емірати, 2014. Дорожні нотатки

03.10.  2014  «ПАСПОРТ  В  ЗУБИ  –  І  В  ДУБАЇ!»  

Завтра  у  мене  ювілей  –  півстоліття.  У  цьому  є  як    свої  недоліки,  так    і  переваги.    Мінус  –  це  старість,  що  дихає  в  спину.  Плюс  -    старша  доня  вирішила  мамі  зробити  царський  подарунок  –  поїздку  в  Емірати  на  тиждень!  І  це  пречудово,  бо  мій  закордонний    паспорт-незайманець  давно  вже  бажає  пригод  і  незабутніх  вражень.  А  враховуючи  те,  що  зі  мною  поїде  ще  й  молодша  донька,  я  уже  почуваюся  щасливою:  і  обох  донечок  побачу,  і  днюшку  відсвяткую!
У  турагенції    я  мучила  оператора,  як  дібратися  до  терміналу  «Д»,  до  яких  віконечок  підходити  за  квитком,  щиро  дивувалася,  що  ніяких  кас,  як  на  залізничному  вокзалі,    в  аеропорту  немає,  запитувала,  як  обміняти  мій  «віртуальний»  квиток  на  реальний  посадковий  талон  і  т.п.  Вона  ж  терпляче  пояснювала  всілякі  нюанси  для  «чайників»,    а  насамкінець  резюмувала:  «А  далі  паспорт  в  зуби  –  і    в  Дубаї!»
І  ось  ми  з  Яною  летимо  із  Борисполя  до  Дубаї  вже  третю  годину.  Слід  сказати,  що  ні  я,  ні  Яна  літаком  ніколи  не  подорожували.  Останні  мої  спогади  лишилися  в  далекому  дитинстві,  коли  на  «кукурузнику»  бабусенька  ризикнула  доставити
мене  з  Херсона  в    Скадовськ  –    на  море.  Як  мені  тоді  було  зле  і  скільки  їжі  я  «перевела»,  писати  не  буду…    Відтоді  слово  «літак»  у  мене  супроводжується    вельми  неприємними    асоціаціями.  
Як  не  дивно,  але  в  салоні    я  почуваюся  нічогенько:  ще  жива  й  доволі  вгодована,  хоча  з  нагоди  побувати  за  кордоном  скинула  декілька  кілограмів.  Цього  не  скажеш  про  мою  «полтавську  дитину»:    її  штормить  конкретно.    Особливо  коли  Яна  позирає    в  ілюмінатор  (за  звичкою,  вона  вклендалася  «біля  віконця»).  Уперше  і  я  глянула  в  ілюмінатор.  Нічне  небо  вразило:  внизу  –  золоті  злитки  спочатку  турецьких,  а  потім  еміратських  міст,  трохи  вище  –  легке  марево  синявих    хмар,  а  над  усім  цим…–  то  вже  не  штучне,  а  справжнє  –  Боже  –  золото    мерехтливих  зірок.
Опівночі  моя  знесилена  польотом  доня  прошепотіла:  «З  Днем  народження,  мамо!»    О,  а  я  вже  й  забула,  що    іменинниця!  «Дякую,  улюбленець!»  –  сказала  я  й  цьомкнула  мою  дорослу  дитину  в  пухкеньку  щічку.  Романтика  –  День  народження  в  літаку!  Швидше  б  уже  на  землю,  чомусь  почуваюся    там  більш  звично.

04.  10.  2014.  СІМ’Я  ВОЗЗ’ЄДНАЛАСЯ!

Усе  погане,  як  і  хороше,  колись  закінчується.  Не  минуло  й  шести  годин,  а  ми  вже  на  іншому  континенті!  У  Дубаї  нас  зустрічала  старша  доня  –  малесенька  й  субтильна  порівняно  зі  своєю  українською  ріднею.  «Арабська  дитина»  щиро  нас  розцілувала  й  повезла  до  готелю.  Температура  повітря    на  початку  жовтня  неприємно  здивувала  –  плюс  38  о  третій  ранку!  Таксі  ми  обрали  «жіноче»  -  було  цікаво  проїхатися  з  водієм-філіппінкою  нічним  мегаполісом.
Двері  готелю  гостинно  розчинилися  –  нам  тут  були  раді.  Хоча  й  завчені,  але  люб’язні  посмішки,  компліменти  як  «мадам”,    так  і  «ледіз»  (до  речі,  вони  супроводжували  нас  упродовж  усієї  подорожі:  у  молах,  кафе,  ресторанах,  на  найвищій  у  світі  вежі  Бурдж-Халіфа…)  Симпатичний  портьє  запропонував  нам  екзотичні  для  цих  країв  фрукти…  –  великі  соковиті  зелені  яблука!
Через  півгодини  нам  снилися  голі  поросята,  жовті  верблюди,  білосніжні  шезлонги  й  чувся  звабливий  шепіт  Перської  затоки.

04.  10.  2014.  ЗОЛОТО,  ЗОЛОТО,  ЗОЛОТО

Це  золото  уже  миготіло  в  очах.  Справа  в  тому,  що  доні  вирішили  подарувати  мені  золотий  ланцюжок  -  на  пам’ять.  Нам  не  поталанило  з  транспортом,  бо  цього  дня  в  Дубаї  відзначали  якесь  місцеве  свято,  тож  таксі  піймати  було  нереально,    а  громадським  транспортом  тут  не  їздять  (окрім  метро,  звісно).  За  весь  час  я  лише    раз  побачила  автобус,  та  й  той  не  зупинився.  З  великими  труднощами  ми  таки  дісталися  величезного  базару  золотих  виробів.  Не  знаю,  що  було  написано  на  наших  українських  обличчях,  але  нас  точно  за  своїх  не  вважали  й  ламаною  російською  пропонували  хутро  й  золото,  золото,  золото…  Стільки  золота,  як  тут,  я  не  бачила  ніде.  Від  нього  вже  нудило.  І  якби  не  моя  природна  впертість,  а  також  здатність  будь-яку  роботу  доводити  до  логічного  кінця,  я  б  уже  давно  відмовилася  від  таких  виснажливих  поневірянь.  Нарешті  ми  побачили  те,  що  не  тільки  мені  сподобалося,  а,  як  не  дивно,  усім  нам  трьом.  Ми  рідко  бували  одностайними,  а  тут    утома  таки  далася  взнаки!
О,  як  ми  затято  торгувалися!  На  це  було  варто  подивитися!
-  Мамо,  у  тебе  мудра  доня!  –  констатувала  Яна  після  тривалих  перемовин  старшої  з  трьома  продавцями.
-  Ще  б  пак!  –  хмикнула  я.  -    Чия  ж    школа!  Жаль,  що  я  в  англійській  –  як  свиня  в  апельсинах:    нічогісінько  не  петраю!  А  то  б  ми  їм  такий  бінарний  квас-джаз  показали!
Як  ви  вже  зрозуміли,  ланцюжок  ми  придбали.  На  радощах    вирішили  це  зафіксувати:  фоткалися  то  з  неграми  на  газоні,  то  я,  Яна  і  ланцюжок;  далі  -    я,  Яна,  Ярослава  й  ланцюжок;  просто  я  й  ланцюжок…  Аж  стомилися.
Іще  встигли  скупатися  в  Перській  затоці,  повернутися  назад,  відвідати  з  десяток  магазинчиків,  повечеряти  в  маленькому  затишному  ресторанчику…  
Наш  перший  день  перебування  в  ОАЕ  був  таким  насиченим,  що  спати  полягали  відразу.  Та  заснути  я  ще  довгенько  не  могла.  Я  лежала  й  думала:  скільки  ж  арабських  кілометрів  за  сьогодні  виходили  мої  бідні  українські  ніженьки?  Не  знаю,  але  дуже  вже  вони  стомилися.  Також  міркувала,    чому  в  Еміратах  так  мало  гладких  людей.  І  дійшла  висновку,  що    мешканці  країни    п’ють    багато  води  й    долають  десятки  кілометрів  на  день.  От  у  кого  треба  повчитися  здоровому  способу  життя!  Крім  того,  вони  щоденно  вживають  морепродукти,  гриби,  салати  й  свіжовичавлені  соки…  Смакота,  скажу  я  вам,  оті  соки-фреш…  Хочеш  –  полуничний  із  бананом  та  м’ятою,  хочеш  –  із  манго  чи  гуавою...  Будь-які  фантазії  чи  забаганки  за  твої  гроші!  І  скрізь:  «Будь  ласка,  мадам!»,    «Чи  вам  сподобалося?»,  «Чи  мем  вдоволені?»  О,  який  бальзам,  який  фіміам  для  не  попсованої  українським    сервісом  душі!  
Тут,  у  Дубаї,    ми  з  Яненям  відчули  себе  богемою,  що  вдень  спить,  а  вночі  шукає  собі  пригод…  ну,    знаєте,  на  що…  Ви  запитаєте,  певно:  «А    було    й  таке?»  Було,  хіба  ж  із  моїми  дівчатами  не  потрапиш  у    яку-небудь  халепу?

04.10.2014.  БОГЕМА

Оскільки  не  спалося  всім  нам,  то  більшістю    голосів  було  ухвалено    рішення  піти  до  крутезного  житлового  району  «Марина»  -  скупатися,  «щоб  путівка  не  згоріла».    Купатися  поночі  в  Україні?  Легко,  бо  це  вдома.    В  Еміратах  же    заходити  у  воду  після  заходу  сонця  заборонено,  відколи  «божевільні  індуси  та  пакистанці»  почали  частенько  тонути,  не  вміючи  добре  плавати.  Мені  не  дуже-то  й  хотілося…Але  оскільки  в  нашій  сім’ї  демократія,  то  довелося  мовчки  погодитися.  Штраф  би  все  одно  платила  Ярославка…  А  в  поліцейському  відділку  ми  ще  не  були.
  Частину  дороги    здолали  в  таксі,    а  потім  довго  теліпалися  пішки.  Я  вже  почала  сумніватися    у  правильності  обраного  курсу,  бубоніла  під  носа,  що  під  старість  діти  мене  уграють  раніше,  ніж  треба,    і  пропаду  я  в  чужій  країні  ні  за  цапову  душу,  що  ніякою  «Мариною»  тут  і  не  пахне,  а  добряче  смердить  якимось  курятником.  Доні  тільки  підсміювалися  з  того,  що  «пані  мамі  й    Дубаї  курятником  пахнуть».  Ще  й  якийсь  субтильний  малий  філіппінець  чимчикував  за  нами  з  таким  же  мізерним  заплічником  на  спині,  дотримуючись  відстані,  але,  як  мені  здалося,  я  чула  його  дихання.   -  Дівчата,  він  не  пограбувати  нас  хоче?  –  запитала  я  донь.
- Оце  якраз,  мамо,  ми  йому  й  треба!  –  зіронізувала  Яра.
- Мамусю,  нас  три  таких  напівграції,  а  він  один,  миршавенький!  –  підхопила  і  Яна.
Я  махнула  рукою  –  що  з  них  візьмеш:  ділові  ковбаси!
Згодом    малий  розсмоктався  в  темряві,  і  я  про  нього  забула.  
Аж  ось,  нарешті,    з’явилася  затока,  і  ми  помчали  до  неї.  Як  на  березі,  так  і  в  самій  воді  й  справді  не  було  ані  душі;    це  мене  добряче  збентежило  й  викликало  підозри.  Але  тепла  купіль  намагалася  їх  заколисати,  перевернуте  небо  авантюрно    підморгувало,  а  дівчатка  весело  щебетали  про  милі  дрібниці.  Моя  ж  горезвісна  «чуйка»  стійким  олов’яним  нашіптувала  всілякі  «якщо…»  І  зовсім  не  до  сміху  стало,  коли  з-за  рогу  випірнув  той  же  філіппінець  із  заплічником.  Але  тепер  він  прямував  до  нас  уже  зі  зграйкою  таких  же  невеличких  представників  своєї  раси.  Філіппінці  щось  жваво  обговорювали,  озиралися  увсебіч,    час  від  часу  кидаючи  на  нас  недвозначні  погляди.  Мені  стало  моторошно,  Яні  також.  Ярославка  ще  бадьорилася,    але    спрацювала  демократія;  ми  швиденько  вискочили  з  води,  одяглися,  узяли  ноги  в  руки  –  і  гайда  звідти  (бо  нічого  швендяти  ночами  самотнім  прекраснікам!)    Тож    зворотній  шлях  подолали  вдвічі  швидше.
Богема  пару  випустила,    адреналін  теж.        Залишок  цієї  ночі  спала  як  убита.

05.10.2014.  ВЕЖА  БУРДЖ-ХАЛІФА

Як  на  пересічних  громадян,  прокинулися  ми  доволі  пізно,    а  як  для  богеми,  то    в  самий  раз.  Ледь  устигли  до  шапковбирання    -  поснідати  в  ресторані.   Відіспавшись  у  себе  на  квартирі,  Ярославка  заїхала  за  нами  опівдні,  щоб  ми,  бува,    не  пропустили  екскурсію  на  вежу  Бурдж-Халіфа.  Квитки  доня  придбала  заздалегідь,  тож  ми  знову
піймали  таксі  й  помчали  до  пам’ятки,  якою  араби  надзвичайно  пишаються:  ще  б  пак,  вона  майже  втричі  вища  за  Ейфелеву!  Не  знаю,  скільки  часу  знадобилося  Ейфелю  для  того,  щоб  спорудити  свою  Залізну  Леді,  а  в  Дубаї  хмарочос  будували  шість  років.  
Щоб  потрапити  на  вежу,  нам  довелося  пройти  через  довжелезний,  багатокілометровий  Торгівельно-розважальний  центр  «Дубаї-мол»    (сотні  магазинів,  магазинчиків,  кафе,  ресторанів  –  і  все  це  в  золоті,  сріблі,  стразах,  килимах,    блискітках).  Від  сяєва  миготіло  в  очах,  а  переді  мною  пропливав  численний  натовп  людей  різних  націй  і  національностей,  кольору  шкіри  й  віросповідань:  арабів,  індусів,  філіппінців,  єгиптян,  англійців,  непальців,  китайців,  японців,  тунісців…  І  все  це  кишіло,  посміхалось,  розмовляло,  сміялось,  реготало,  але,  що  дивно,  -  не  нервувало!    За  два  дні  перебування  в  ОАЕ  я  не  помітила  жодної  дитини,  яка  б  плакала,  жодної  пари,  яка  б  з’ясовувала    стосунки,  жодної  нетверезої,  з  цигаркою  в  зубах    людини.    Не  траплялися  й  безхатьки.  Може,    не  там  ходила?
І  ось  ми  біля  вежі.  Один  із  57  ліфтів  за    декілька  секунд  домчав  нас  на    N-ний    зі  162  поверхів.  З  переляку  ми  навіть  не  збагнули,  на  котрому  з  них  знаходимося.  З  оглядового  майданчика  разом  з  усіма    фотографували  краєвиди  Дубаї,  п’ючи  справжню  арабську  каву  з  малесеньких  філіжанок  –  густу,  ароматну.    З  майже  півкілометрової  висоти  воно  нагадує  масштабну  карту.    Дубаї  –  місто  доволі  молоде,  немовля,  скажімо  так,    –  йому  ледь  більше  20  років.  Але  темпи    розвитку  можна  зрівняти  хіба  що  з  Шанхаєм.  Акселерат,  одним  словом.  

05.10.2014.  МІСТО  КОНТРАСТІВ

Дубаї  –  місто  контрастів.  
Як  на  мене,  місцеві  араби  –  локали  -        занадто  показні  й  гонорові.  Вони  не  ходять  –  пливуть,  задерши  голови  й  думаючи,  напевно,    про  вічне.  Чоловіки  тут    одягнені  в  довгі,  до  п’ят,  кандури  –  білі,  чисті-пречисті  й  ідеально  випрасувані  сорочки;  їхні  голови  покриті  традиційними    хустками,  закріпленими    жгутами,    –  гутрами.  Жінки  закутані  в    чорні  довгі  сукні  –  абаї.  Під  абаями  в  них  може  бути  й  інший  одяг,  наприклад,  кольорові  сукні,  вишиті  золотими  чи  срібними  нитками,  або  ж  дорогі  моделі  з  Парижу  чи  Мілану.  На  головах  у  жінок  -  хустки  чи  шарфи    чорного  кольору.  Крім  цього,  обличчя  арабки  прикривають  тонкою  чорною  вуаллю,  тому  ми  бачили    лише  їхні  очі,  уміло  підведені  тушшю,    також  п’ясті  рук,  ретельно  розмальовані  в  елітних  салонах  коричневою  хною.  Ще  можна  помітити  дороге  модельне  взуття  від  провідних  європейських  фірм.  Усе  ж  інше  –  за  сімома  печатями  для  оточення.  То  для  законного  чоловіка!  
Від  локалів,  як  жінок,  так  і  чоловіків,    завжди  приємно  пахне,    іноді  навіть  занадто,  адже  всім  нам  відомі  стійкі    східні  парфуми.  
«Місцевих»  заборонено  фотографувати  –  за  це  можна  отримати  великий  штраф  чи  ж  навіть  ув’язнення.  Але    туристи    не  зважають  на  заборону    й    тихцем    все  ж  роблять  знімки.  Зробили  їх  і  ми,  звичайно.  
Офіційно  араби  можуть  мати  до  трьох  дружин  за  обов’язкової  умови  безбідного  утримання  кожної.  У  тому  ж  торговельному  молі  ми  спостерігали  зворушливу  картину:  подружжя  за  п’ятдесят  неквапом  ішло,  тримаючись,  як  у  молодості,  за  руки,  а    чоловік    ніс  лаковану  сумочку  дружини.  Поруч  прогулювалася  ще  одна  сімейна  пара:  товстий  багатий  араб,    який    поважно    «вигулював»  обох  дружин.  Неважко  здогадатися,  кому  з    них  чоловік  надавав  перевагу  -  молодшій  і,  певно,  улюбленій.  Уявляю  стан    іншої:  бути  другою  скрипкою  в  сімейному  оркестрі,    звісно,  образливо…
У  готелі  я  бачила  мусульманку,    яка  гордо  ступала  попереду,  а  за  нею  на  відстані  дріботіла  служниця-афроамериканка,  несучи  на  руках  немовля  «гаспажі»  -  ну  чим  не  кріпосне  право,    скажіть?
Зграйками  тут  ходять  індійці  й  філіппінці  –  нижча  каста,  найчастіше  –  обслуга-  персонал.  Вони  змушені    тяжко  працювати,  щоб  утримувати    свої  сім’ї.  Є  квартали  для  небагатих,    де    мешкають  саме  філіппінці,  індуси  та  пакистанці.  Спілкуючись  із  таксистами,  ми  дізналися,  що  вони  працюють  без  вихідних    12-14  годин  на  добу,  щоб  заробити  два    місяці  відпустки  й  навідати  рідних.  Один  пакистанець  просив  нас  помолитися  за  його  вагітну  дружину,  яка  вже  півроку  лежить  в  лікарні  на  збереженні.  А  коли  ми  з  Яною  за  неї  помолилися,  зворушений  водій  ледь  не  заплакав.
Ці  ж  самі  індійці    можуть  бути  й  небезпечними,  особливо  якщо  їх  провокувати.  Мої  дівчатка  ходили  уже  без  мене  до  затоки.  І  знову  поночі.  Коли  запливли  далеко  від  берега  й,  як  усі  емоційні  українці,  стали  голосно  спілкуватися,  індуси  (цього  разу  вони  теж  вирішили  поплавати)  оточили  дівчат,  так  що  довелося  Ярославі  їх  відшивати.  Лише  погрози  зателефонувати  за  номером  999  трохи  вгамували  ошалілих  юнаків,  і  вони  зі  словами  «сорі»  почали    знехотя  розсмоктуватися.  Більше  своїх  донь  я  не  залишала  одних:  занадто  вже    вони    звабливі  для  таких  стурбованих  самців.
У  Дубаї  дуже  багато  пишноти.  Ми  бачили  розкішний  автомобіль  саудівського  шейха  №1  зі  щирого  золота,  дорогі  жіночі  авто  кольору  пінк  та    в  стразах  Сваровськи;  оця  любов  до  блиску  виявлялася  й  у  підсвічених  уночі  пальмах,  що  були  схожі  на  різдвяні  ялинки,  і  в  будинках,    і  в  готелях,  що  палахкотіли  вогнями  до  самісінького  ранку.  А  що  занадто,  то  не  здраво,  як  кажуть  поляки.

06.10.2014.  «КІЗОНЬКО  МОЯ  МИЛА,  ЩО  ТИ  ПИЛА,  ЩО  ТИ  ЇЛА?»

Знаю,  що  коли  ми  приїдемо,  моя  мама,  дитина  війни,  обов’язково  мене  запитає:  «А  що  ж  ви  там    їли?»
Оскільки  публіка  в  Дубаї  різношерста,  то  й  вибір  їжі  надзвичайно  великий.  Так  у  ресторані  готелю  чого  тільки  не  було:  і    нарізки  сирів,  овочів,  фруктів,  і  величезний  вибір  соусів  та  йогуртів,  чаю,  кави  (без  молока,  із  вершками,  із  молоком  холодним,  із  молоком  теплим)  та    соків-фреш  -    «чай,  кава,  потанцюємо»,  одним  словом.  Не  було  тільки  свинини  –  мусульманська  ж  бо  країна.  Любителі  м’яса  могли  вдовольнитися    в’яленою  яловичиною,  курячими  відбивними  чи  сардельками.  Сподобалися  мені  й  драники,  смачнючі  такі!  На  гарнір  подавалися    і  бобові,  і  вівсянка,  і  картопелька.  От  гречки  не  бачила.  Вона  в  арабів  вважається  екзотичним  продуктом.
 Ходиш  собі  великою  залою  з  тарілкою  –  і  кладеш  на  неї  все,  що  тобі  заманеться.  Тоді  сідаєш  за  столик  –  і  їж  на  здоров’я!
Зразу  вам  скажу:  схуднути  тут  вгодованим  українцям  не  вдасться:  порції,  що  пропонують  кафе  чи  ресторани,  завеликі  навіть  для  Яни,  яка  любить  смачненько  попоїсти.  Та  й  для  мене  також.  Тож  добре,  що  в  готелі  ми  замовили  лише  сніданки!  Наш  брат  українець  ніде  не  пропаде  –  то  йогурт  до  номера  прихопить  зі  шведського  столу,  то  яблучко  смикне,  то  круасан    скубне.  І  все  те  тягне  до  себе  в  номер.  А  ввечері,  харчуючись  у  ресторанах  чи  в  кафе,  ми  просимо  загорнути    їжу,  яку  вже  не  подужаємо,  із  собою.  Це  вам  не  економна  Європа,  де  на  сніданок  вівсянка  й  варене  яєчко!  Мимоволі  пригадуються  слова  з  казки:  «Кізонько  моя  мила,  що  ти  пила,  що  ти  їла?»  Ой,  і  пили  вже  ми,  і  їли,  скільки  наша  душенька  бажала!

06.10.2014.    ОДИН  ІЗ  НАЙБІЛЬШИХ  У  СВІТІ  АКВАРІУМІВ  

Ярославка  сьогодні  з’явилася  напрочуд  гарно  одягненою:  у  ділову  темну  сукню,  темний  із  білими  квітами  піджак  та  чорні  лаковані  черевички  на  високих  підборах.  Стрункі  ніжки,  підфарбовані  вії  –  красуня  та  й  тільки.  Була  на  співбесіді.  Через  хвильку  Баранка  (так  ми  її  іноді  називаємо  за  впертість)  трансформувалася  в  дівча-підлітка  –  коротенькі  шорти,  біленька  футболочка-майка  та  білий  напівблайзер  «Келвін  Кляйн»  (із  цим  брендом  вона  працює  на  сьогодні).  Так  зручно  для  подорожей.    А  за  планом  у  нас  –  акваріум  у  тому  ж  Торговельному  центрі  «Дубаї-мол».
Доволі  дороге  задоволення    -  150  дирхамів  (десь  приблизно  500  наших  гривень)  за  квиток.  Але  відвідини  були  того  варті.  Ми  стояли  всередині  величезного  акваріуму,  а  повз  нас  пропливали  гігантські  «акули-каракули»,  мені  навіть  почулося  зловісне  клацання  їхніх  гострих  зубів;  скати,  що  нагадували  касперів  із  дитячого  мультика.  Один  мені  навіть  посміхнувся,  показав  рожевого  язичка,  а  на  Янульчика  плюнув  (жартую,  то  вона  бачила,  що  він  щось  поволеньки  жував,  а  потім  виплюнув  рештки).  А  скільки  малих  риб  і  рибок  творили  перед  нами  дефіле  –    не  злічити:  і  золотаві,  і  смугасті,  і  білі,  і  схожі  на  дамські  віяла,  і  сірі,  й  чорні,  і  товстенькі,  як  сардельки,    і  довгасті…  Усе  це  плавало,  кружляло,  бавилося  та  безперестанку    рухалося…    Мені  здавалося:  пливе  моя  голова,    незалежно  від  тулуба;  крутиться,  паморочиться,  як  від  морської  хвороби…
Із  корчів  дерев  звисали  ліани,  а  в  окремому  місці  я  помітила  крокодилів.  «Крокодил,  егда  имать  человека  ясти,  то  плачет  и  рыдает,  а  ясти  не  перестает»,  -    мимоволі  згадалося  ще  із  студенських  років.  І  така  злість  мене  взяла  на  тих  крокодилів:  ти  бачиш,  жеруть  людину,  а  самі  сльози  проливають,  іуди…  «От  і  добре,  -  подумала  я,  -  тепер  зробили  з  вас  опудал,  щоб  знали,  як  братів  моїх  їсти!»  Яким  же  був  мій  подив,  коли  дізналася,  що  всі  вони  справжні!  Сидять  собі  в  засідці  й  на  здобич  чигають!  Ще  й  водойма  відкрита!  І  я  швиденько  позадкувала.  Аж  ось  побачила  вже  штучного  крокодила,    з  превеликим  задоволенням  усілася  йому  на  хребет:  «Тримай,  фашист,  гранату!»    -  і  декілька  разів  на  ньому    сфотографувалася.
Понесло    нас  і  на  канатну  доріжку.  Іти  було  не  зовсім  комфортно,  адже  попереду  вистрибувало  мале  арабченя,  і  мене  почало  нудити  від  хитавиці.    Мале,  нарешті,  дострибало  до  кінця  доріжки  -  і  я  полегшено  зітхнула.  Та  занадто  рано:  ви  не  повірите:  позаду  мене  почала  тепер  вистрибувати  моя  тридцятилітня  «арабська  дитина»  Славка!    З  горем  навпіл  я  «зійшла  на  сушу»!
Сподобалися  нам  і  водоплавні  черепахи,  чомусь  я  ніколи  не  думала,  що  черепахи  мають  ласти,  схожі  на  крила.
Замилування  викликали  маленькі  пінгвіни,  які  швидко-швидко  борсались  у  водоймі,  нагадуючи  наших  качечок;  вони    смішно  порскали  й  струшували  з  себе  водичку.  Мабуть,  усі  здорові,  бо  хворих  тварин  тут  не  тримають,  як  і  людей-заробітчан,  яких    «депортують»,  за  межі  країни.
Після  акваріуму  був  піший  похід  молом.  Тому  чоловікам  може    набриднути  опис  наших  походеньок,  а  ми  ловили  момент  –  хотілося  детальніше  подивитися,  як  же  живуть  ці  багатії  в  Еміратах.  Ми  розглядали  найновіші  моделі  одягу  та  взуття  (як  патріот,  я  захищала,  звісно  ж,  взуття  Київської  та  Дніпропетровської  фабрик  і  бурчала,  що  наше  не  гірше,  але  ж  коштує  дешевше!);  аксесуари:  подушки  та  подушечки,  вишиті  шовком,  золотими  та  срібними  нитками;  пашмини  й  шарфи;  парфуми;  різноманітні  таці,  тарілки,  тарелі,  виделки,  ложки;    ліжка,  дивани    й  цілі  сексодроми  –  гуляти  так  гуляти!  Потім  нам  захотілося  сфотографуватися  біля  несправжніх,  але  ж  таки  верблюдів.  Ми  зачекали,  доки  із  верблюда  знімуть  малого  арабика,  і  самі  подерлися  на  тварину.  Як  добре,  що  вона  була  металева,  інакше  верблюду  б  уже    давно  жаба  цицьки  дала.
 Захеканим  та  вдоволеним,  опівночі  за  нашим  часом  (в  Еміратах  –  о  першій  ночі)  нам  захотілося  їсти.  Ресторанів  у  молі  –  як  собак  нерізаних,  тому  ми  придибали  до  одного  з  них  і  насолодилися  смачною  запеченою  курятиною  в  білім  соусі  з  грибами  (Ярославка  та  Яна),  а  я  –  морепродуктами  з  овочами  та  сиром.  
Ми  ще  мріяли  подивитися  на  славнозвісний  співочий  фонтан,  але  його  проґавили  –  треба    чимось  і    жертвувати.  Цього  разу  ми  послухалися  черева.
І  знову    довго-предовго  добиралися  до  таксі.  Людей  на  вулиці  майже  не  було,  звучала  чудова  джазова  музика,  Яночка  несла  свої  сандалі  в  руках,    муркотіла  щось  під  носа  й  повільно  танцювала  тільки  для  нас  із  Ярославою  якийсь  хитромудрий  красивий  танок  цілком  щасливої  людини.
Богема  о  другій  заявилася  в  готель.  До  наших  нічних  походеньок  обслуга  вже  звикла,  тільки  завчено  посміхалася  й    відчиняла  перед  нами  двері.  О  Боже,  це  починає  мені  подобатися!

07.10.  2014.  НА  ОСТРІВ!

Сьогодні  ми  полишаємо  Дубаї,  і,  за  Ярославчиним  планом,  їдемо  відвідати  острів  Яс,  де  й  залишимося  до  кінця  подорожі.  На  нас  там  чекають  зелененькі,  а  не  запилені  пальми,  басейн  і  Ханна  –  єгиптянин,  друг  доні.  Я  вже  вкотре  повторюю  дівчаткам,  що  тільки-но  побачу  Ханну,  то  обійму  його,  як  рідного  сина.    У  моєму  великому  бажанні  є    дещиця  меркантильності  –  дуже  вже  набридло  ловити  таксі,  а  в  нашого  Ханни  чудове  авто.
Оскільки  Ярославка  побивалася,  що  не  змогла  за  такий  короткий  термін  показати  якомога  більше  дубайських  принад,  то  вирішила  сумістити  приємне  з  корисним  –  замовила  для  нас  із  Яною  оглядову  екскурсію  «Джумейра».    З  вікна  таксі  ми  бачили  море  зелені  (те,  чого  мені  так  не  вистачало),  вілли  для  володарів  життя  з  пташечками,  квіточками,  пальмочками  та  іншою  екзотичною  красою.  Особливо  вразила  резиденція  одного  з  місцевих  шейхів.
Авто  заїхало  в  підземний  перехід  –  повіяв  вітерець.  Ярослава  пояснила,  що  зараз  ми  знаходимося  під  водою,  -  і  спрацював  природний  інстинкт:  мене  почало  нудити.  Найбільше  я  боялася  за  водія-пакистанця  (  міліція  ж  не  винна,  що  коні  здохли…).
Нарешті,  ми  вибралися  із  підземелля.  І  Яночка  захотіла  сфоткатися,  адже  тут  було  справді  чудово!  Дитина  робила  чергове  селфі,  лічильник  байдуже  рахував  дирхами,  у  моїй  голівоньці  грали  марші  та  фуги,  водій  звично  дивився  на  воду,  а  Ярослава  терпляче  спостерігала  за    нами.
Доїхати  до  готелю  на  цім  таксі  не  вдалося.  Діти  мене  пожаліли  й  випустили  на  волю.  Але  тридцятип’ятиградусна  спека  не  приносила  полегшення,  і  доні  вирішили  тимчасово  транспортувати  мене  туди,  де  є  кондиціонер,    –  на  станцію  метро.  Я  й  там  надулася,  як  та  жаба-ропуня,  і  то  плакала,  то  сміялася,  життя  втратило  свої  барви,  стало  нелюбим,  немилим  і  пісним,  а  я  жалілася,  що  тут,  у  цій  Арабії,  немає  навіть  зірок.  Слабкий  аргумент,  щоправда,  адже  Яна  одну  все  ж  бачила.
-  Мамусю,  а  почитай  нам  свої  дорожні  нотатки!  –  раптом  почула  голос  старшої.
-  І  справді,  мам,  що  ти  там  накрапала?  -  це  вже  Яна.
Знайшли  таки  моє  слабке  місце.  Мене  ж  хлібом  не  годуй  –  дай  вдячного  слухача.  І  я  купилася.  Знову  розплакалася,  потім  розсміялася.  Потім  реготали  вже  всі  ми.  І  мене  врешті  відпустило.  Під  кінець  я  іржала,  як  старий  німецький  трофейний  кінь.
Автобусом  добиратися  не  ризикнули,  тож  знову  вмостилися  в  таксі  на  заднє  сидіння.  Я  по  черзі  лежала  то  на  м’якесенькому  Яненяті,  то  на  субтильній  Славці.  Голівонька  мені  вже  не  належала,  а  капелюх  покоївся  десь  у  ногах  під  сидінням.  Доні  принишкли,  як  пташенята  перед  грозою.  Дякуючи  Богові,  грози  не  сталося,  і  ми,  нарешті,  під’їхали  до  готелю  «Park  inn».  
О,  диво,  я  побачила  свою  давню  мрію  –  білосніжний  готель  серед  зелених  пальм!  Це  повернуло  мене  до  життя,  і  я  почала  думати,  що  воно  буремне,    непередбачуване,  але    таке  принадне!

07.10.  2014.  «HAPPY  BIRTHDAY»

Незіпсовані  українським  сервісом,  ми  зайшли  в  такий    чистесенький,  такий  усміхнений  хол.  І  знову  яблучка  на  ресепшн,  тільки  червоні,  великі,  соковиті.  Тут  нас    зареєстрували  та  видали  картки-ключі  від  номеру.  
Коли  прибули  наші  речі  й  ми  зайшли  до  кімнати,    наші  три  пари  очей  завмерли  від  подиву:  тут  чекали,  певно,  на  молодят,  бо  ліжко  було  велике-превелике,  такий  собі  сексодром.  На  сніжно-білих  простирадлах  із  темно-червоних  пелюсток  троянд  виклали    «Love»,  а  пара    закоханих  лебедів  із  білих  рушників  схилила  свої  голівки  одне  до  одного  й  застигла  у  вічнім  коханні.  У  нас  спочатку  сталася  істерика  (ви,  певно,    чули  вислів  «гомеричний  сміх»?  Так  от,  йому  до  нашого  було  далеко!)  Портьє  довго  перепрошував  і  запропонував  інший  номер,  але  ми  відмовилися  –  і  тут  почалося!  Ох  і  нафотографувалися  ж  ми!  
-  Зробіть  мені  приватне  фото  в  купальнику!  –  репетувала  я.  –  Тільки  не  закиньте  до  соцмереж!
А  дівчата  несамовито  гуділи:  «Happy  birthday  to  you  …»  і  цьомкали  мене  в  щоки.  За  криком  не  відразу  почули,  як  хтось  постукав  у  двері.  Тоді  ми  принишкли  й  випхали  Ярославку  «врегулювати  обстановку».  Високий  красень-портьє  заніс  до  номеру  шоколадний  торт  з  вітальним  написом  і  двома  полуничками    та  привітав  мене  з  Днем  народження.    «Дочечко,  дай  чайові»,  -  зворушено  замуркотіла  я  до  Слави.  А  сама  була  приємно  здивована  таким  кніксеном.  У  моєму  серці  раптом  затьохкав  соловейко  та    почали  пурхати  маленькі  янголики  щастя.  Розчулена,  я  дякувала  доні  за  такий  незабутній  ювілей,  а  Богові  –  за    вдячних,  золотих    донь  (ось  де  справжні  коштовності  в  Еміратах).
Чи  були  ви  коли-небудь  на  сьомому  небі  від  щастя?  На  ньому  я    побувала  сьомого  жовтня  2014  року!
Після  цьомкань  та  сюсюкань  щасливе  сімейство  сиділо  на  балконі  з  прозорими  стінами  й  трапезувало,  тобто  справляло  святковий  підвечірок,  а  також    милувалося  видом  на  Перську  затоку,  зеленим  полем  для  гольфу,  смарагдовим  басейном  та  омріяними  пальмами.  Ми  насолоджувалися  щебетом  якихось  екзотичних  птиць,  заходом  сонця,    смакували  каву  з  вершками  та    ласували  іменинним  тортиком.
Через  півгодини,  високо  задерши  носи  й  поважно  крутячи  задами,  як  пінгвіни  в  дубайському  акваріумі,    ми  почимчикували  до  басейну.

07.10.  2014.  І    НЕХАЙ    СВІТ    СПОЧИНЕ    БІЛЯ    НАШИХ    НІГ!

Удосталь  накупавшись,  ми  зручно  вклендалися…    ні,  не  на  якісь  там  пластмасові  шезлонги,  а  на  королівські  (а  може,  й  шейхівські?)  ліжка  з  пругкими  матрацами.  Під  розкішним  балдахіном  їх  було    лише  два,  але  ми    дружно  втиснулися  на  них    утрьох  (затісно  трохи,  зате  вкупі),    тихо  ловили  кайф,  поклавши  ногу  на  ногу,  як  три  напівграції  (ви,  напевно,  читали  книгу  Катерини  Вільмонд?)  і  вели  бесіди  про  не  важливі,    на  перший  погляд,  елементарні  речі.  Це  ж  треба,  за  тисячі  кілометрів  від  Батьківщини  я  нарешті  вперше  про  неї  забула  й  на  деякий  час  відчула  себе  не  жителькою  України,  а  часткою  тієї  нації,  що  зветься  людською  расою.  
Вислів  «людська  раса»  не  сприймався  мною,  коли  я  перекладала  книгу  «Заповіт  крові»  американського  євангеліста  Джона  Метьйоса.  Тоді  я  дуже  здивувалася,  чи  таке  може  бути.  Виявляється,  може,  ще  й  як!  Повз  мене  неквапом  сновигали  німці,  словаки,  тунісці,    американці,  китайці,  сирійці,  а  мене  це  надзвичайно  тішило,  здавалося,  світ  проходив  повз  мене,  а  я  мило  спостерігала  його  не  з  екрану  телевізора  чи  монітора,  а  наяву.
Ніч  тут  настає  дуже  швидко  –  сиза  пітьма  серпанком  огорнула  й  наш  готельний  комплекс,  і  басейн,  і  все  навкруги.  Загорілися  сотні  вогників,  ми  споглядали  підсвічені  пальми,  прозору  водицю  басейну  й  одна  одну,  адже  не  бачилися  сто  років.  І  раптом  я  підняла  голову  вгору  й  помітила  її  –  зірочку!  Сльоза  розчулення  скотилася  по  моїй  щоці,  бо  без  зірок,  як  з’ясувалося,  я  зовсім  не  можу  існувати!
На  острові,  здається,  і  повітря  інше,  нарешті  я  відчула  довгоочікувану  прохолоду.
Привітний  африканець  приніс  із  ресторану  замовлену  піцу,  ще  теплу,  із  в’яленою  яловичиною  та  овочами,  а    також  апельсиновий  фреш.  Дитя  дало  чайові,  і    ми  отримали  «комплімент»  -  пляшечку  холодної  негазованої  води.  
О  23-й  в  басейн  уже  заходити  не  можна.  Нам  ввічливо  повідомили,  що  вночі  воду  спускають,  наповнюють  басейн  свіжою,  дезінфікують.  Тож  ми  знехотя  підвелися  з  шезлонгів,  віддали  великі  сині  рушнички,  які  отримали  перед  входом  на  територію  басейну,  і  пішли  до  готелю.  
Закінчувався  найщасливіший  день  мого  життя.  Я  це  усвідомлювала,  і  тому  знову  очі  були  на  мокрому  місці.
-    Мамо,  ти  колись  перестанеш  плакати?  –  запитувала  стурбована  Ярославка.
 -  Та  то    од  щастя,  -  посміхалася  я  крізь  сльози.

08.10.  2014.  «МАМО,  МАМО,  Я  В  ДУБАЇ!»

Сьогодні  я  прокинулася  рано  –  о  восьмій.  Ярослава  спала  на  відкритому  балконі,  її  підкушували  комарики  (цього  добра  й  тут  вистачає!),  Янця  закотилася  на  край  сексодрому,  а  я  почалапала  до  ванної  кімнати.  Плескаючись  у  душовій,    захоплювалася  чудовою  сантехнікою  фірми  «Valadares»  і  думала,  що  в  Україні  на  неї,  певно,  ціни  захмарні.
Крізь  шум  води  до  мене  долинула  незнайома  східна  мелодія,  а  моя  молодша  натхненно  волала:  «Мамо,  мамо,  я  в  Дубаї»!
-  О,  а  це  що  за  Голлівуд?  –  здивувалася  я.
-  Дівчата  переслали  на  мобільний,  -  кивнула  Янця    й  продовжувала  виспівувати,  зіскочивши  з  ліжка  та  підтанцьовуючи  в  такт.
 Це  було  так  доречно  й    захопливо,  що  я  піддалася  магії  танцю  та  приєдналася  до  неї.  Тепер  ми  нагадували  аборигенів  із  острова  Борнео.  Наші  ритуальні  рухи  й  співи  розбудили  «арабську  дитину».  Бачили  б  ви  її    очі  після  ранкового  сну  на    балконі!  Нас  із  нею  відділяли  щільно  причинені  двері  (у  номері  весь  час  працював  кондиціонер).  Ярка  вирвалася  із  полону  й  теж  поринула  в  танок.  Є  у  цих  нехитрих    рухах  щось  магічне,  що  заряджає  людину  якоюсь  неземною  енергією!
Опісля  релаксу  ми  чи  не  вперше  вчасно  спустилися  вниз  до  ресторації  –  поснідати.  Оскільки  страви  тут  вибираєш  сам,  то  спочатку  даєш  собі  слово  покласти  на  тарілку  щось  дієтичне  й  небагато,  а  потім  розпалюєшся,  твої  завидющі  очі  шепочуть  тобі:  «Та  поклади  ще  й  це…»  -  і  поступово  твоя  посудинка  наповнюється  картопелькою,  м’ясцем-гриль,  салатиками,  соусами…  На  десерт  мені  заманулося  скуштувати  драконового  плоду  -  пітайї,  тож  я  неквапом  почапала  за  ним.  Але  стався  казус:  він,  певно,  хотів  ще  пожити  на  білому  світі  й  тому  зіслизнув  із  моєї  виделки  прямо  в  загальну  тацю  з  лабне    (щось  схоже  на  сметану).  Уже  щипчиками  я  почала  його  старанно  виловлювати  і  раптом  зліва  відчула  на  собі  погляд  світлих  очей,  що  невдоволено  свердлили  мене  наскрізь.  Немолодий  німець,  певно,  теж  хотів  їсти,  а  тут  я  займаюся  риболовлею,  точніше  –  драконоловлею.  Я  пробелькотіла    щось  на  кшталт  «сорі»  чи  «бонжур»  (кажу  ж  собі:  треба  англійську  вивчити  хоч  на  старість!),  зробила  скорботну  мордочку  і,    виловивши  таки  нещасний  десерт  зі  сметани  (хай  йому  грець)  шугнула  до  столу,  дорогою  прихопивши  два    смаколики.  Як  називаються?  А  хтозна,  назви  написано  все  ж  тією  англійською!
Нарешті  сімейство  зручно  вмостилося  за  столиком.  Яночкина  тарілочка  мало  чим  відрізнялася  від  моєї:  що  там  тільки  не  лежало!  Тільки  Ярослава  скромно  взяла  собі  вівсяних  пластівців  із  молочком  та  мовчки  поглядала  на  наші  «мікси».  Вона  вже  не  сумнівалася,  чому  ми  такі  вгодовані.  Мені  зробилося  ніяково,  і  я  глибоко  в  душі,  десь  там  далеко-далеко,  дала  собі  слово  сьогодні  ж  відпрацювати  всі  зайві  калорії  на  тренажерах.  
Після  сніданку  Ярослава  поїхала  в  Дубаї  в  справах,  а  ми  з  Яною    в  Абу-Дабі  –  шопінгувати.  Мови  ми  практично  не  знали,  то  й  вибір  у  нас  був  невеликий  –  мол  для  туристів.  У  магазині  ми  довго  прицінювалися,  купуючи    сувеніри  й  подарунки  для  рідних  та    друзів.  Оскільки  ми  дівчатка  товариські,  то  з’ясувалося,  що  в  Україну  ми  їх  не  довеземо  –  не  вистачить  місця  у  валізах.  Я  сиділа  на  виході  з  пакетами  та  пакетиками,  коробками  й  коробочками,  а  Яна  шукала  «пристойну»  валізу  –  тільки  за  цієї  умови  я  виділила  для  неї  гроші.  Через  півгодини  вона  з’явилася  із  «дуже    пристойним»  чемоданом  отруйно-бузкового  кольору.

08.10.  2014.  О  ХАННА!  МИЛИЙ    ХАННА!

Увечері  ми  вже  втрьох  валялися  під  пальмами  в  шезлонгах,  коли  Ярославці  зателефонував  її  арабський  друг  Ханна,  півдесятка  років  безнадійно  закоханий  у  мою  доню.  
Він  підійшов  несподівано  –  середнього  зросту,  міцної  статури,  з  бородою  та  вусами,    які,  мабуть,  відростив  для  солідності  перед  зустріччю  з  нами.  Спочатку  тримався  статечно,  як  і  належить  за  правилами  етикету,  потім  розслабився  й  почав  усміхатися,  щиро  та  відкрито,  як  людина,  що  не  ховає  каменя  за  пазухою.  Здавалося,  ми  знайомі  багато  років,    настільки  невимушеною  була  наша  розмова.  І  то  нічого,  що  я  ні  бельмеса  не  розуміла,  але  моя  душа  почувалася  в  товаристві  цього  молодого  чоловіка  навіть  дуже  комфортно.
Як  справжній  джентльмен,    Ханна  запросив  нас  повечеряти  до  найближчого  ресторану.  Ми  присіли  на  відкритій  терасі,  а  нам  принесли  електронне  меню.  Оскільки,  як  ви  уже  зрозуміли,  ми  дівчатка  нахабні  й  відкриті,  то  замовляти  не  соромилися.  Аж  раптом  я  згадала  про  тренажерку  й  збагнула,  що  її    сьогодні  не  буде.  Тому  скромно  замовила  лише  мікс  із  червоної  рибки  під  різними  соусами  та  незмінний  апельсиновий  фреш.  
Екзотична  тайка,  що  нас  обслуговувала  (і  де  тут  таких  красунь  знаходять?),  час  від  часу  запитувала,  чи  сподобалися  страви,  чи  смачно  нам,  чи  ми  вдоволені.  «Вері,  вері  гут!»  -  дружно  кивали  ми.  Тоді  вона  запропонувала  поперчити  нам  їжу  з  великої  дерев’яної  труби-перечниці.  «Так!  Так!»  -  сказали  ми  з  Яною.  Нам  було  цікаво  побачити  цей  предмет  в  дії.
Насамкінець  ми  отримали  «комплімент»  від  закладу  –  смачні  шоколадні  цукерочки  із  морозивом  усередині.  Чотири  з  них  скряцала  Яночка,  нам  з  Ярославкою  дісталося  по  одній,  а  бідний  Ханна  отримав  облизня.  Але  він  не  розгубився,  тож  коли  дівчина  принесла  рахунок,  Ханна  сказав,  що  мем  (це  мені)  дуже  сподобався  «комплімент».  Розчулена  тайка  принесла  ще  декілька  цукерок.  Тепер  уже  я  волала:  «Ханні,  Ханні  залиште!»,  знаючи  з  Ярославчиних  слів,  що  її  друг  теж  полюбляє  солоденьке.
Після  того,  як  ми  натоптали  чималенькі  шлуночки,  Ханна  відвіз  нас  до  Перської  затоки  помилуватися  нічними  краєвидами.  Поки  дівчатка  фотографувалися,  я  переглядала  в  авто  захопливе  відео  про  спільну  поїздку  Ханни  та  Ярослави  в  пустелю.  І  яка  ж  моя  доня  вередлива!  Чомусь  не  захотіла  ночувати  в  пустелі  з  групою,  бо  їй  там,  бачте,  «воняло  рибою»  (  а  ще  на  мене  гнала  діжку,  що  мені  смерділо  курятником  біля  «Марини»),  і  бідолашний  Ханна  змушений  був  її  везти  назад  до  міста.  Дорогою  вони  заблукали,  авто  заглохло  в  піску.  І  чоловік  пів  ночі  лопатою  вигрібав  пісок  з-під  колес  машини,  а  моя  куріпка  знімала  його  на  відео.  Додому  подорожувальники  все  ж  не  потрапили,  а  повернулися  туди,  де  «смерділо  рибою».  І    пів  дня  спали,  допоки  їхні  друзі  варили  юшку.  Отаку  санту-барбару  з  коментарями  Ханни  я  й  переглядала,  допоки  діти  гуляли  біля  води.
Близько  другої  ми  вповзли  до  номеру,  крім  Яни,  яка  поїхала  дивитися  нічний  Абу-Дабі  та  знайомитися  з  локалами.
-  Дочечко,  Ханні  можна  довірити  нашу  Яну?  –  запитала    Ярку.
-    Якби  в  мене  була  власна  дитина,  то  я    її  довірила  б  тільки  Ханні,  -  відповіла  та.
-    Добре,  нехай  їде,  -  винесла  тоді    вердикт.
Яна  заявилася  під  ранок  і  впала  спати.  Але    цього    вже  я  не  чула,  бо  поринула  в  сон,  як  муха  в  солодкий  мед!



09.10.2014.  АКВАПАРК    АБУ-ДАБІ

Ледь  продерши  кліпки  й  нашвидкуруч  поснідавши,  ми  помчали  до  сусіднього  готелю,  щоб  безкоштовним  автобусом  дістатися  аквапарку  в  Абу-Дабі.  Я  сиділа  в  салоні  й  милувалася  красивим  водієм.  Ох  уже    ці  араби,  уміють  же  підібрати  обслуговуючий  персонал!
Лише  чверть  години  –  і  ми  в  аквапарку.  Учора  я  слізно  просилася  в  дівчат  дати  мені  перепочинок.  Але    дітки  безапеляційно  відхилили  моє  прохання:
-  Мамо,  не  сподобаються  атракціони  –  будеш  кваситися  в  басейні  внизу.
Я  погодилася.  Проте  малі  сатрапи  потягли  мене  на  «Ледачу  річку»,  буквально  запхнули  в    глибокий  круг  (сідниці  торкалися  води,  а  ноги  стирчали  десь  угорі)  й  пустили  у  вільне  плавання.  Швидкий  потік    мчав  мене  в  безвість,  а  я  думала  про  те,  „де  я  й  де  мої  речі”  (з  речей  на  мені  був  лише  купальник).  Із  штучних  водоспадів  потоками  лилася  вода,  руками  я  греблася,  як  та  курка  лапами,  відвертаючи  свій  хиткий  «човник»  від  чергових  водних  потоків,  але  його  все  одно  крутило,  вертіло  увсебіч.  Моє    підупале  серце  драйвувало  на  повну.  «Господи,  хоч  би  не  гавкнути»,  -  шепотіла  я  впереміш  із  криками:  «О-о-о!...  А-а-а-а!»
Зрештою  мої  поневіряння  закінчилися.  У  кінці  атракціону  до  мене  мило  посміхалися  дві  доні,  і  я  подумала,  що  на  сьогодні  одне  випробування  вже  пройшла!
Опісля  ми  втрьох,  як  два  пінгвіни  й  одна  мала  куріпка,  спочатку  шльопали  босими  ноженятами  якимись  лабіринтами  по  жовтих  плитах,  а  потім  гвинтовими  сходами  піднімалися  вверх.  Черг  було  дві,  і  ми  стали  в  довшу.  Яна  швидко  зметикувала,  що  краще  пробратися  через  канатик    у  коротшу.  Ми  подерлися  за  нею.  Яким  же  було  розчарування,  коли  нас  знову  завернули  назад  –  то  була  черга  для  VIP-персон.  
-  Дискримінація,  -  зітхнула  я.  
-  Атож,  -  закивали  доні.
Знову  вистоявши  чергу,  ми  нарешті  потрапили  до  двох  гірок  –  синього  й  зеленого  кольорів.  Як  глянула  я  на  ті  гірки,  ноги  підкосилися,  і  я  вже  хотіла  накивати  п’ятами,  але  дівчата  в  один  голос  як  крикнуть:
-  Мамо!  Ти  куди???
-  Та  щось  страшнувато…
-  І  ти  пів  години  вистояла,  щоб  повернутися?
Мимоволі  я  подумала  про  свою  нині  покійну  бабусю-партизанку  (у  такі  моменти  я  завжди  її  згадую).  Вона  б  не  спасувала!  І  я  покірно  дала  себе  вклендати  в  ту  кляту  гірку  (синю,  напевно).  Склала,  як  покійниця  (за  інструкцією),  рученятка  й  почала  молитися.  (Слід  зауважити,  що  Господь  того  дня  почув  від  мене  стільки  молитов,  скільки  не  чув,  певно,  упродовж  усього  року!)  І  полетіла  вниз  із  шаленою  швидкістю.  Від  страху  я  заплющила  очі,    а  вода  наповнювала  мого  носа,  ротову  порожнину,  адже  я  волала  так,  як  кричить  недорізане  порося.
Коли  розплющила  очі,  то  подумала,  що  вже  на  тому  світі.  Над  собою  побачила  стурбоване  лице  старшої:
-  Мам,  жива?
-  Жива,  -  буркнула  я,  опираючись  на  її  руку.  -  «Та  дуже  нездужа»,  -  процитувала  Шевченкову  «Наймичку».  –  Ви  мене  доконаєте…»
Тут  і  Яна  матеріалізувалася.
-  Все,  дівчатка,  я  пас!
Але  ролі  змінилися,  бо  Ярославка,  як  я  колись  їй,  малій,  сказала:
-  Мамо,  пригадуєш,  колись  ми  в  Гаграх  каталися  з  тобою  на  машинках?  Правда,  класно  було?
-  Класно!  –  посміхнулася  я.
-  Поглянь  уверх,  які  чудові  машинки!
І  справді,  високо  над  нами  кричали-галасували  якісь  щасливці,  мабуть  від  радості.  То  вже  потім  я  збагнула,  що  ні.
І  ми  знову  подерлися  вверх.  Над  собою  я  побачила  жахливу  пащу  страшидла    й  напис:  «Кишки  дракона».
-  Тільки  не  це!  –  зарепетувала  я.
-  Ні,  мамо,  на  машинки!
Ми  дерлися  все  вище  й  вище,  до  самих  небес.  Я  вже  повзла  східцями  й  думала:  «І  навіщо  я  все  це  роблю?»  Нарешті  опинилися  в  епіцентрі  натовпу,  знайшли  кінець  черги  для  пересічних  (уже  були  навчені).  А  збоку,  і  знизу,  й  зверху    чулися  крики,  репет  і  вереск.  Драйв,  драйв,  драйв!
Атракціон  з  «повітряними  машинками»    виявився  американськими  гірками  й  називався  «Бандит-бомбер».  Треба  було  сісти  на  одне  з  чотирьох  сидінь,  застібнутися  паском,  щоб,  бува,  не  випасти  дорогою,  і  ловити  кайф.  Що  ми  й  зробили.  На  неймовірній  швидкості  нас  мчало  по  рейкам,  піднімало  то  високо  вверх,  то  різко  вниз,  а  я  вже  не  кричала,  а  хрипіла:  «О-о-о!  А-а-а!  О-о-го-го!  Е-е-е…»  Тут  тобі    козі  й  смерть…
Із  «машинок»  я  сама  не  виходила  –  мене  витягали  мої  доні,  як  напівживий  «бегеж»,  а  мені  було  зовсім  байдуже,  що  представники  всього  світу  реготали  з  такого  дійства.  І  хто  вони  мені  такі?  І  хто  мене  тут  знає?..
Я  нічого  не  говорила  доням  -  вони  все  зрозуміли  без  слів.  Така  бажана  свобода  всміхнулася  до  мене  біля  басейну    глибиною  курці  до  колін.  Ярославка  купила  мені  «комплімент»  від  себе  -  різнокольорові  кульки  морозива  й  пляшку  крижаної  води.  Морозиво  я  з’їла,  а  водичку  прихопили  наші    «браття-росіяни»,    поки  я  ніжилася  в  басейні.
-  Ми  зранку  тут,  і  води  вашої  не  бачили,  -  розвела  руками  молода  пара.
«А  Бог  з  вами»,  -  подумала  я,  зручно  вмостилася  в  шезлонзі  під  парасолею  й  поринула  у  світ  морфея.
Трохи  покімаривши,    звернула  увагу  на  медиків,  які  швидко  мчали  на  носилках  дівчину-африканку  з  кисневою  маскою  на  обличчі.  Когось-таки  доконала  полуднева  спека!
Коли  мої  доні  відвели  душу  на  атракціонах,  ми  вже  разом    ще  раз  пропливли  «Ледачою  річкою»  (тепер  страху  не  було)  й  тільки-но  зручно  вмостилися  на  лежачки,  як  ввічливий  працівник  нагадав,  що  за  чверть  години  парк  припиняє  роботу.
Знехотя  ми  піднялися  й  рушили  до  виходу.  Дорогою,  почувши  нашу  мову,  мене  зупинила  гарненька  дівчина-рятівниця  й  схвильовано  запитала:
-  Ви  з  України?
-  Так,  з  Черкас.  А  ви?
-  З  Александрії…
-  Кіровоградської  області!  –  дружно  закінчили  ми.  –  Земляки!
І  почали  обійматися.  Це  було  так  мило.  Ми  з  Яною  пообіцяли  дівчині  обов’язково  передати  привіт  Александрії.
На  виході  нас  проводжав  звук  бубона  –  індійське  хлоп’я  хвацько  вибивало  нехитрі  мелодії,  відвідувачі  підтанцьовували  в  такт,  плескали  в  долоні  й  кидали  малому  музиці  мідяки  та  дрібні    купюри  в  залізну  посудинку.  Ми  теж  трішки  потусувалися,  зняли  все  на  відео  і,  вдоволені,  рушили  до  автобуса.
А  ввечері  знову  зустрілися  із  Ханною,  знову  ресторанна  вечеря,  задушевні  розмови,  обмін  сувенірами.  Особливо  мені  припала  до  душі  кістяна  скульптура  письменниці  –  натяк  на  моє  хобі.  А  ще  чоловік  подарував  штучні  магнолії,  що  будуть  завжди  нагадувати  про  єгипетського  друга  –  християнина  Ханну,  хай  благословить  його  Господь!

10.10.  2015  «ФЕРРАРІ-ВОРЛД»,    ДЖАКУЗІ    ТА  ВСЯКА    СЕНТИМЕНТАЛЬНА    ВСЯЧИНА

Яну  цього  дня  ми  зі  Славкою  благополучно  сплавили  милому  Ханні.  Він  її  супроводжував  на  «Феррарі-ворлд»    (пригадуєте,  там    проводилися  зйомки  «Формули-1»?).  А  самі  насолоджувалися  плаванням  у  басейні,  пальмами,  неквапним  спілкуванням    й  усім,  чого  тільки  душа  забажає  –  спокусливим  богемним  життям.  Я  думала  про  те,  яке  це  щастя  –  мати  вдячних  діток,  і  в  душі  моїй  цвіркуни  вигравали  на    скрипках.  Мимохіть  спостерігала  за  перестарілим  чоловіком,  що  пропонував  своїй    молодій  дружині  то  шматочок  кавуна,  то  місцеві  солодощі,  а  вона  смішно  копилила  свої  гарненькі  губи  й  поверталася  до  нього  спиною  (і  не  дивно,  бо  ж  і  бридкий,  нівроку!).
 Цікаві  купальні  костюми  в  арабів,    як  у  дівчаток,  так  і  в  хлопчиків,  вони  більше  нагадують  костюми  водолазів:  закривають  руки,  ноги,  шию…  На  маленьких  дівчатках  рідко  можна  побачити  золоті  прикраси,  зате  у  дорослих  арабок  їх  безліч.  Жінки  завжди  носять  їх  на  собі  як  запоруку  того,  що  коли  чоловік  прожене    з  дому,  то  хоча  б  із  чимось  залишаться…  Багаті  арабки  мають  служниць:  філіппінок,  тайок,  африканок  -  усміхнених,  приязних,  завжди  готових  служити  вірою  й  правдою.
Потім  ми  з  дитям  пішли  в  СПА-салон  і  довго  ніжилися  в  джакузі…    Ох  ці  водні  процедури  з  бульбашками!    Окрема  подяка  від  мене  італійцеві  Рою  Джакузі  за  чудовий  винахід!    Допоки  Яночка  з  Ханною  активно  проводили  відпочинок,  випускаючи  адреналін,  ми  з  Ярославкою  дозволили  собі  пасивно  провести  сеанс  релаксації.
 Мільйони  малесеньких  і  більших  бульок  пестили  наші  тіла,    розслабляли  м'язи,  поліпшували    кровообіг,  наповнювали    киснем  шкіру,  а  також  виводили    токсини,  яких  ми  набралися  з  надлишком  за  своє  життя.  Підсвітки,  орхідеї,  розслабляючий  чай  і  контрастний  душ  привели  наші  тіла  й  душі  в  абсолютну  гармонію.
І  знову  ми  лежали  на  тих  же  лежачках-диванах  біля  басейну,  піді  мною  аж  поскрипував  чистесенький  новенький  рушничок,  нагадуючи,  що  сьогодні  останній  день  мого  раювання  на  іншому  континенті.  І  не  вірилося,  що  ввечері  я  буду  прощатися  зі  своєю  донею.    На  півроку?  На  рік?  Як  Бог  дасть.    Як  Бог…
Телефонував  Ханна.  Продав  один  квиток  на  «Феррарі-ворлд»    (підприємлива  Ярославка  навчила),  отже,  неймовірно  дорогі  квитки  на  атракціон  «відбив»!    Ох  оці  вже  мені  знижки,  ваучери  й  ментальна  українська  економія…  А  як  же  вижити  нашому  бідному  селянину  серед  акул  капіталізму?  Зате  на  фото  вони  не  економили,  й  чотири  професійні  світлини  коштували  стільки,  як  доба  нашого  перебування  в  готелі!
Так  швидко  збіг  день…  Утрьох  ми  металися  в  номері,  по  черзі  забігаючи  в  душову  кімнату,  поквапом  збираючи  й  розпихаючи  свої  речі,  кількість  яких  якимось  чином  збільшилась  удвічі.  Якісь  із  них  клали  до  валіз,  а  якісь  виймали,  встигали  на  ходу  щось  гризти,  запивати,  цьомкати  одне  одного  й  обмінюватися  подарунками,  компліментами  та  вибаченнями.
А  він,  цей  сентиментальний  Ханна,  вже  понад  годину  чекав  на  всіх  нас,  щоб  попрощатися.
-  Чому  ж  він    не  зайде  до  номеру?  –  дивувалася  я.
-  Тут  не  прийнято,  щоб  чоловіки  заходили  до  незаміжніх  дівчат,  -  мовила  Яра.
-  Але  ж  тут    присутня  я,  ваша  мама..,  -  мовила,  але  вчасно  прикусила  язика,  згадавши,  що  теж  незаміжня.  –  Ну,  не    можна,  так  не  можна…  Тоді  швидше  збирайтеся,  дівчатка,    незручно:  людина  чекає!
І  ось,  нарешті,  ми  на  вулиці.  Ханна  робить  останні  знімки.  Обіймає  нас.  А  потім  розчулився  й  ледь  не  заплакав.  Очі  зрадливо  заблищали,  і  він  підозріливо  швидко  рушив  до  машини.  За  мить  до  цього  він  сказав  Ярославі,  що  хоче  звернутися  до  мене.  Вона  приготувалася  перекласти,  та  Ханна  мовив,  що  перекладу  не  треба.  Активно  жестикулюючи,  він  розвів  руки  й  показав,  настільки  глибоко  я  запала  в  його  серце.  Ох,  ці  сентименти…  А  ще  додав,  що  полюбив  мене  назавжди.  Я  відповіла,  що  його    ще  заочно  полюбила  й  обов’язково  приїду  в  Емірати    знову.  Як  бачите,  є  речі,  зрозумілі  й    без  перекладача…
В  аеропорт  Дубаї  нас  відвозив  не  Ханна  –  у  цьому  еміраті  він  мав  якісь  проблеми  з  документами  на  авто,  а  колега  Ярослави  по  роботі.  Ми  з  Яною  сиділи  мовчазні  й  упокорені.  Янця  попросила  Ярославку  передати  нашому  арабському  другові  на  електронку,  що  у  нас  усе  гаразд,  ми  в  дорозі  й  молимося,  щоб  у  його  особистому  житті  склалося  все  якнайкраще.  Потім  ми  чомусь  розвеселилися,  як  на  погибель.  Почали  сміятися,  мов  навіжені,  жартувати  й  кричати  на  весь  салон.  Мабуть,  Ярці  стало  за  нас  незручно.  
Та  ось  прийшла  відповідь  від  Ханни.  Він  написав  нам  те,  після  чого  ми  знову  притихли,  а  потім  заревіли,  як  два  бегемоти.  Яна  хрюкала,  сякалася  й  просила  вологі  серветки.  Добре,  що  я  добряче  ними  запаслася.  А  Ханна  писав,  що  прикипів  до  нас,  як  до    рідних,  тому  буде  дуже-дуже  багато  працювати,  щоб  заробити  на  поїздку    в  Україну…  Після  цього  я  твердо  вирішила  збільшити  світлину,  де  ми  всі  вчотирьох,  й  повісити  в  себе  над  столом  серед  інших,  еміратських.

11.  04.  2015.  АЕРОПОРТ  «ДУБАЇ»

Ось  ми  вже  й  в  аеропорту  «Дубаї».  У  готелі  зважити  валізи,  пакунки  й  пакуночки  не  вдалося.  Тепер  перед  нами  постала  дилема:  як  спакувати  всі  речі  в  три  валізи.  Я  почала  нервуватися,  Яночку  лишила  в  черзі  біля  каси,  а  сама  з  Ярославкою  не  йшла  –  бігла  до  пункту  пакування.  Попереду  Славка,  як  та  комашина,  пхала  непідйомний  груз  кілограмів  так  з  півста,    позаду  неї  дріботіла  я,  швидко-швидко  перебираючи  своїми  ноженятками.  Зараз  доня,  як  ніколи,  нагадувала  мені  свого  батька  –  росіянина  за  паспортом,  єврея  за  сутністю  та  українця  за  своїми  патріотичними  переконаннями!  Тільки  він,  здавалось  би,  із  безвихідної  ситуації,  може  знайти  отой  єдиний  вихід!
І  ось  уже  Баранка  зважила  речі  –  і  почався  «шмон!».  Вона  їх  кидала  туди-сюди,  а  я  тільки  крутила  головою,  як  циган  сонцем.  Як  вона  все  вдало  розштовхала  –  до  сих  пір  дивуюся!  Лишилася  лише    пара  кефірчиків  та  хлібчик.  
Розплата  за  наше  невгамовне  іржання  в  машині  дорогою  до  аеропорту  таки  прийшла.    А  я  вже  думала,  що  пронесло!  Мою  валізу  прийняли,  а  от  дві  Яниних  треба  було  спакувати,  як  один  «твікс».  І  знову  наша  мурашка  поштовхала  через  увесь  аеропорт  візочок  з  валізами  для  перепакування.  Це  ще  не  все.  Біля  каси  з’ясувалось,  що  Янин  квиток  є,  але    дані  не  внесені  до  комп’ютера  …  Півгодини  очікування  результату  зробили  нас  смиренними  й  покірними.    Зате  потім  ми  попросили  квитки  ближче  до  хвоста  літака.
Якщо  дорогою  в  Дубаї  мене  обмацували  в  Борисполі  (спрацював  пасок  на  джинсах),  то  тепер    не  поталанило  Яні  –  в  її  сумочці  знайшли  підозрілий    предмет  –  залізну  кришку-сувенір  для  пляшок.
На  нервовому  грунті  мене  занесло  до  туалету.  Я  рвонула  на  всіх  вітрилах  у  вільну  кабінку.  «Чому  так  смердить?»  -  здивувалася  я.  Після  чистесеньких  дубайських  туалетів  з  живими  орхідеями  та  м’якими    шкіряними  кріслами,  де  можна  присісти,  поправити  макіяж,  це  мені  здалося  досить  дивним.  Але  часу  на  роздуми  не  було:  до  відльоту  літака  лишалося  зовсім  нічого.    І  я  помчала  мити  руки.  Мабуть,  я  їх  так  і  не  помила,  бо  вилетіла  з  приміщення  як  навіжена  –  туалет  виявився  чоловічим.  
-  Ярославко,  мене  не  заарештують?  –  репетувала  я.
-  Ні,  мамо,  -  заспокоїла  доня.
  -  І  не  оштрафують?
-  Уже  ні,  та  так  рвонула,  що  тебе  й  собаками  не  наздоженеш!  –  посміхалася  вона.
-  Я  так  злякалася…
-  А  араб,  напевно  ще  дужче,  -  реготала  пізніше  Яна.
Минуло  шість  годин.  Ну  от  ми  й  наближаємося  до  рідної  землі.  Зліва  –  туман,  справа  сходить  сонце.  
Добридень,  Україно!  Ти  не  повіриш,  але  перед  першою  поїздкою  за  кордон  я  найбільше  боялася  двох  речей:  літака  й  розлюбити  тебе.  Літати    я  вже  не  боюся,  та  й  розлюбити  тебе  ніколи  не  зможу.  Бо,  перефразовуючи  Коцюбинського,    «поза  всякими  програмами  й  партіями»  ти  належиш  мені!  Ти  моя.  Всю  тебе,  «велику,  розкішну,  створену  вже,  —  всю  я  вміщаю  в  собі»!  І  де  б  мене  не  носило,  я  завжди  повертатимуся  до  тебе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990746
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2023

Моя мамо

     Ти  не  зрадиш,
                       якщо  упаду,
І  не  раниш,
Усіляку  відвернеш
                         біду  -
Сонцем  станеш.


Обігрієш  у  холод
                         і  сніг,
                   Богом  дана.
Припадаю  в  пошані
                             до  ніг,
Моя    мамо...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990466
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2023

Кращої не знаю

Розстилає  дорога  сувоєм  сукно  -
Мчить  вдоволено  біла  автівка.
Повертаюсь  додому...  Дивлюся  в  вікно.
Скоро  прийме  в  обійми  домівка.

Вітерець  ворохобить  деревам  чуби,
Пестить  хмарки  на  овиді  сивім.
Половіють  жита  -  будуть  добрі  хліби...
-Здрастуй,  люба  Черкащино,  мила!

В  млості  й  шепоті  трав  умлівають  поля.
Переповнююсь  ніжністю  й  щемом:
Може,  є  десь  на  світі  і  краща  земля,
Та  одну  я  вважаю  Едемом.

Гідна  подиву  слава  її  вікова,
Тому  кращої  в  світі  не  знаю!
З  потаємних  глибин  віднаходжу  слова
І  натхненно  у  вірші  вплітаю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990465
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2023

У пошуках позитиву: один день із життя Аліски

I.  День  благословився  на  світ  морозним  зимовим  ранком.  Аліска,  як  та  капустина,  неквапом  вивалилася  зі  свого  під’їзду  й  почвалала  в  пошуках  хоч  якого-небудь  позитиву.  Люди  цього  недільного  дня,  на  щастя,  не  плуталися  під  ногами,  бо  сильна  половина  мирно  товкла  продавлені  дивани,  слабка  вовтузилася  на  кухні,  варячи  своїм  домочадцям  супи  й  борщі  та  смажачи  котлети  із  субпродуктів.  Натомлені  нічними  «стрілялками»  та  «бродилками»,  їхні  інтернетні  чада  ще  догравали  вві  сні  останні  раунди,  долали  «ступені»  та  «втрачали  життя».
В  Аліси  все  було  не  так,  як  у  людей,  про  що  не  раз  говорила  їй  нині  покійна  бабця.  Запитайте-но    будь-кого,  чи  любить  він  зиму.  І  більшість  відповість  схвально,  наводячи  безперечні  плюси:  білосніжний  одяг  землі,  свіже  повітря,  ковзани  й  снігові  баби,  новорічні  свята,  довгі  канікули  в  дітей  насамкінець!  Аліска  ж  терпіти  не  могла  нудні  процедури  одягання,  слизькі  дороги,  червоно-сизі  носи  перехожих,  вороняче  каркання  біля  смітників  -  чорно-білий  зимовий  негатив…
Узимку  люди  нагадували  Алісі  продукти  із  супермаркету.  «Он  та  жіночка  в  модних  дутих  чоботях  та  в  незграбному  пуховику  так  схожа  на  сосиску,  -  думала  зараз  наша  героїня.  –  А  її  чоловік  –  на  перезрілий  круглий  гарбуз».  Тут  Аліскині  роздуми  обірвалися:  її  ледь  не  збили  з  ніг  два  сухорляві  опеньки-підлітки,  які  мчали  в  пошуках  геморою  на  дупи  своїх  батьків.  «Засранці»,  -  буркнула  про  себе  вона.  Двометрові  підлітки  натхненно  репетували  на  всю  вулицю,  при  цьому  встигали  лузати  насіння,  залишаючи  після  себе  лушпиння,  цвіркати  через  губу,  смачно  при  цьому  спльовуючи  на  землю;  за  лічені  хвилини  вони  зуміли  облаяти  бабцю,  яка  мала  необережність  зробити  їм  зауваження,  підгилити  дворового  облізлого  кота  та  ледь  не  потрапити  під  колеса  авто.  Нарешті  молоде  покоління  пірнуло  в  генделик  «Грузинська  кухня»,  і  Аліска  полегшено  зітхнула:  «Слава  Богу!»
І  тут  вона  згадала,  що  мама  просила  її  купити  ліки  для  серця.  Тож  Аліска  відчинила  двері  аптеки.  Черга  була  невелика,  й  вона  зраділа.  Раптом  двері  рвучко  відчинилися  -  і  до  приміщення  влетів  захеканий  чоловік.  «Це  терміново!  -  рявкнув  він,  відштовхуючи  миршавого  чоловічка  від  віконця,  і  до  аптекарки:  Мені  презервативів,    та  швидше!»  Черга  притихла,  «вся  в  спогадах  і  золотому  шумі».

-  Яких  вам?  –  запитала  фармацевт.
-  Ультратонких!  Для  чутливої  шкіри!  Із  червоною  смужкою!  Та  швидше!
-  Скільки  вам?  –допитувалася  дівчина.
-  Упаковку!
Натовп  з  розумінням    мовчав,  переймаючись  проблемами  чолов’яги.  Певно,  добряче  припекло  людині.
Чоловік  хутко  схопив  засоби  контрацепції  й  вибіг  на  вулицю.  Черга  поступово  розсмоктувалася.  Після  миршавого  обслуговувалася  бабуся.  Вона  в  деталях  розповідала  аптекарці  про  болі  в  суглобах,  про  кольки  в  кульші,  ранкову  гикавку  й  поганий  сон.  Та  культурно  позіхала.    Оскільки  бабця  недочувала,  то  декілька  разів  перепитувала,  як  часто  приймати  ліки:  після  їжі  чи  на  ніч.  Позитиву  Аліска  чомусь  не  відчувала,  тож  скривилася,  мов  кислиця.
До  аптеки  знову  влетів  велелюбний  чоловік.  Жадібність  ненаситного  світилася  в  його  очах.    Аліса  подумала,  що,  певно,  йому  не  сподобалися  презервативи.  Чи  не  підвели,  бува,  ультратонкі?  «Сваритися  буде,  а  це  надовго»,  -  приречено  подумала  вона.  Народ  знову  притих.  Як  не  дивно,  він  знову  попросив  упаковку.  «Пішли  на  душу»,  -  пораділа  черга  за  людину  й  полегшено  зітхнула.  Але  Аліска  вже  цього  не  бачила,  бо  їй  набридло  чекати.  «Аптек  у  Черкасах  –  як  собак  нерізаних,  -  філософськи  видала  вона.  –  Це  вам  не  Емірати!»  І  вирушила  далі  в  пошуках  життєвих  гараздів.
II.  Надворі  надсадно  каркали  ворони.  «А  що  їм,  чорним?..»  -  пригадалося  Лінине.  На  одній  із  лавочок  примостилося  двійко  синявих  безхатьків.  Час  від  часу  вони  квапливо  позирали  наліво.  Нарешті  з-за  рогу  будинку  випірнув  третій  –  із  пляшунею  оковитої.  Очиці  у  бездомних  засвітилися  щастям,  з  них  так  і  визирали  грайливі  бісики  –  по  парі  на  кожного.  «От  і  ці  знайшли  свій  позитив»,  -  констатувала  Аліска.
Задзвонив  сотовий.  Знайома  Оля  скаржилася  на  свого  френда:
-  Уявляєш,  не  дзвонить  зі  своєї  клятої  Італії!  Мабуть,  алкаш  нещасний,  знайшов  собі  іншу  жертву!
-  Забий!  –  втішала  Аліска.
-  Та  як  же  тут  заб’єш,  коли  воно,  падлюка,  ночами  сниться!
-  Та  ну!  –  підтримувала  розмову  Аліса.
-  Ось  і  сьогодні  наснилося,  наче  я  вигулюю  його  собаку,  породистого  такого  (у  нього  навіть  кота  поганого  ніколи  не  водилося),  а  воно,  зараза,  дзвонить  мені!  Я  його  мокрим  рядном:
-  Ти  де?!!
-  На  морі!
-  Як  на  морі?  Ти,  значить,  там  на  пісочку  кістки  свої  смажиш,  а  мені  собаку  твого  вигулюй!  А  воно  взяло  і  трубку  кинуло!
-  От  гад!  –    вставила  й  свої  п’ять  копійок  Аліска.
-  І  так  мені  досадно  стало,  що  я  аж  заплакала.  Так  ти  думаєш,  хто  мене  втішав  уві  сні?
-  А  хто?
-  Та  собака  ж!  «Не  плач,  каже,  -  він  тебе  не  вартий!»  І  гладить  так  мене  по  голові,  гладить…
Сміхотлива  від  природи  Аліска  не  втрималась  і  як  зарегоче,  так  щиро,  від  душі,  що    аж  безпритульні  підозріливо  на  неї  покосилися.
-  Прямо  так  і  сказав:  собака?
-  Прямо  так  і  сказав!
-  І  гладив  лапою  по  голові?
-  Та  ж  лапою,  напевно…  -  розчулено  замуркотіла  Олька.
III.  Зимовий  день  –  як  заячий  скік.  Наче  нещодавно  засвітився  –  і  ось  уже  згас.  Аліска  поверталася  додому  з  ліхтариком,  бо  другий  тиждень  поспіль  вимикали  світло,  коли  їм  заманеться.  Пихтіла,  як  їжак,  на  сьомий  поверх  і  думала,  що  несе  на  собі  зайвих  три-чотири  кілограми  лахміття…  Удома  поскидала  з  себе  капустяне  листя,  заварила  в  гейзері  духмяної  кави,  плюхнулася  на  диван  і  стала  думати  про  вічне.  Мабуть,  усе  пізнається  в  порівнянні,  бо  як  тоді  пояснити  такий  феномен:  коли  сидиш  удома,  то  хочеться  десь  зірватися  в  пошуках  мандрів.  А  поносить  тебе  вулицями,  принесе  назад  –  і  о,  щастя,  тебе  попустить.
Нарешті  з‘явилося  світло  –  і  Аліса  порисила  до  свого  одноокого  вірного  друга  –  комп’ютера.  Саме  звідси  вона  дізнавалася  останні  новини  життя  її  доньок.  Зазирни  до  фейсбуку  –  і  вся  інформація  як  на  долоні:  де  були,  що  робили,  коли  заходили  на  сторінку.  Що  ж,  живі-здорові,  не  дзвонять,  -  значить,  усе  гаразд.
Її  думки  обірвав  дзвінок  молодшої.  О,  певно,  щось  сталося.  І  правда.  Доня  розповідала,  що  ледь  дібралася  зі  Львову  в  Полтаву  –  забула  вдома  паспорт.
-  Буде  наука,  -  зауважила  Аліса.  –  Паспорт  –  твоя  візитівка.  Я  вже  два  роки,  як  з  паспортом  скрізь  ходжу.  Старість,  напевно.
-  Яка  там,  мам,  старість!  –  доня  їй  у  відповідь.
-  Ну,  не  кажи,  не  кажи,  -  бурчала  Аліса.  –  Ось  я  сьогодні  вийшла  надвір  за  позитивом,  шукала-шукала,  та  й  піймала  облизня.  А  раніше?  Мій  сміх  увесь  район  чув!
-  Мам,  зять  тобі  привіт  передає!
-  А  я  йому  передам  тоді,  коли  він  на  роботу  влаштується!  –припечатала  Аліска.  –  Навіть  повітряні  поцілунки  буду  слати!  Щодня!  –  додала  вона.
-  Так  він  уже  сьогодні  й  вийшов!  Перший  день!
-  Не  може  бути!  П’ять  років  цього  чекаю!  Збулися  таки  мої  мрії!  Не  тільки  ж  безхатькам  сьогодні  радість  та  Ольці,  яку  пожалів  собака.
«День  таки  вдався!  –  засинаючи,  бурмотіла  вдоволена  Аліска.  –  Пошуки  позитиву  увінчалися  успіхом».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990452
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2023

Катарсис

Вона  не  любила  класичної  музики.  Не  те  щоб  не  розуміла.  Просто  давно  загнала    свої  почуття  десь  глибоко  в  свою  душу  й  великими  гвіздками  прибила  їх  там,  щоб  і  не  рипалися.  А  музика  будила  чуття,  не  давала  заспокоєння,  вужем  заповзала  всередину  й  вивертала  її  ще  дитячі  страхи,  образи,  ятрила  рани,  робила  боляче,  адже  саме  через  біль  мав  відбутися  катарсис  –  очищення  від  мулу  страждань  (о,  це  такі  муки,  може,  тому  й  носила  в  собі  весь  цей  треш)  ,  потім  обнулення,  а  далі…  Що  було  б  далі,  вона  не  знала.  Але  уявляла  свою  душу  –  оголену,    безпорадну,  як  у  кабінеті  гінеколога,  -    і  їй  було  зле    до  нудоти.  Ні,  ніхто    й  ніколи  більше  не  зможе  глумитися  над    сокровенним!
Крила…  Колись    у  неї  були  крила.  Ще  в  дитинстві.  У  маленьких  діток  завжди  є  крила,  як  у  янголів.    Білі-пребілі,    з  розкішним  пір’ям  і  рожевим  полиском.  Але  потроху  ті  крилята  втрачали  пір’ячко:  то  один  висмикне  пір’їнку,  то  інший  -  боляче:    з  м‘ясом,  з  кров‘ю.  Найбільш  боліло  тоді,  коли  смикали  найдорожчі  люди.  Тоді  ще  й  саднило  щось  у  грудях.  Там,    де  лунко-лунко,  немов  маленький  годинник,    билося  маленьке  серденятко.  «Ти  повинна  робити  те,  що  я  скажу…»  -    стук-стук.  «Ти  маєш  прийти  рівно  о  третій  додому,  і  спробуй  тільки  запізнитися!..»  -  стук-стук.  «Ти  вже  доросла,  і  в      п’ять  років  маєш  сама  себе  захищати…»  -  стук-стук.  «  Ти  покарана  й    будеш  стояти  в  кутку  на  колінах  стільки,  скільки  я  скажу!»  -  стук-стук.    «Я  твій  батько  -    і  ти  маєш  слухати  мене,    бо  живеш  у  моєму  домі»  -  стук-стук.  «  Ти  повинна…  ти  маєш…  ти  доросла…ти  покарана…  ти,  ти,  ти…»  –  стук-стук-стук-стук…  І  висмикувалося  пір’ячко,  і  летіло,  летіло,  летіло…
Тягар  дорослого  життя  в  ранньому  віці  давив  її  дитячі  плечі.  Їй  хотілося  скинути  його  й  утекти  далеко-далеко,  де  вона  буде  сама  й  ніхто  не  змушуватиме  робити  те,    чого  не  приймає  її  зранена  душа.  Але  дівча  розуміло,  що  одній  їй  буде  самотньо,  що  Бог  створив  Адама,  а  до  нього  –  Єву,  і  дотепер  люди  створюють  сім’ї,  народжують  дітей.  Це  закон  такий,  не  нею  придуманий.  Їй  важко  було  полюбити...  адже  не  відчувала  сама  любові  близьких.  Розуміла:  коли  люблять,  не  кидають  услід  капцями,  не  б’ють,  не  ображають,  не  позбавляють  кисню,  не  змушують  тримати  під  подушкою  молоток…  Тоді  вона  стала  читати.  Багато  читати,    щоб  там,  із  книг,  пізнати  істину:  що  ж  воно  таке  –  любов.  Ковтала  все,  що  траплялося  під  руки  –  від  Стендаля  до  «Емануель».  Ніхто  її  не  вчив  ні  любові,  ні  дружби,    ні  кохання.  Ішла,  мов  сліпа,  навпомацки.  Заходила  в  чагарники,  до  неї  чіплялось  якесь  будяччя  -  виникали  ілюзії,  що  закохалася.  Десь  зраджуючи,  десь  обпалюючись  сама,    брела  далі  життям.    Узірця  не  було,  ідеалів  теж.  Батьки  не  стали  для  неї  прикладом,  знайомі,  сусіди  -  теж.  Їй  здавалося,  що  всі  в  цьому  світі  брешуть,  живуть  у  гріху.  Думала  –  світ  перевернувся,    бенкетує    під  час  чуми.    І  за  такі  гульбощі  обов’язково  настане  розплата,    так  жити  не  можна.  А  як  –  не  знала.  
І  знову  наполегливо  шукала  відповіді  в  книгах.    Були  періоди  затяжні,  як  осінні  дощі,  коли  потрапляла  в  полон  депресії,  як  п’яниця  в  запій.  Тоді  тільки  лежала  й  переглядала  серіали,  гумористичні  програми.  Сміялася,  як  навіжена.  І  плакала,  раз  на  рік.  Тихо  вила  в  подушку,  щоб  ніхто  не  чув,  не  бачив    які  ніагари  спадали  з  очей.    Колись  у  двері    подзвонила  сусідка  знизу  –  старезна  бабця.  «Та  не  побивайся  ти  так  за  ним»,  -  прошамкала  вона.  –  «Що  ви,  слухаю  музику,  це  співачка  –  не  я».  
З’явилася  і  в  неї,  як  у  всіх,    сім’я.  Діти.  Думала,  із  ним  буде,  не  так,    як  у  всіх.  Він  не  зраджуватиме,  не  брехатиме,  вони  кохатимуть  одне  одного  й  помруть  в  один  день.      Металася  по  дому,  розцвіла  -    і  знову  відчула  за  спиною  крила.  Почала  їх  розправляти.  Навіть  муза  приходила.  І  вірші  -    наївні,    романтичні.  А  потім  –  зрада.  Просто  так,  знічев’я.  Його  зрада.  Боляче  так  –  тук-тук-тук,  наче  розстріляли  з  автомата.  Свої.  У    спину,  навіть  не  в    груди.  Через  усе  тіло,  що  тільки  здригалось  у  конвульсіях.    І  падало,    падало,    падало  скривавлене  пір’я  під  ноги  тому,  колись    найріднішому.  А  він  потоптався  по  ньому  та  й  пішов  далі  в  пошуках  іншої    птиці.
Не  питайте,  що  було  потім.  На  сповіді  Бог  розсудить.  
Минали  десятиліття.  І  знову  злети.  А  потім    падіння.  Вона  збагнула:  літати  можна  й  з  одним  крилом,  а  грати  –  і  на  одній  струні.  
Одного  разу  зустрілася  з  Богом.  Учепилася  за  Нього  так,  щоб  уже  ніколи  не  відпустити  від  себе.  Не  втратити.  І  поступово  почало  відходити  її  друге  крило  й  відростати  пір’я...  Вона  тішилася  дітьми,  роботою,  пережила  розпад  однієї  країни,  відновлення  іншої,    базари,  вокзали,  боротьбу  за  виживання.    Вистояла.  Стала  оживати.
З‘явилася  онука;  у  ній  вона    бачила  дітей,  яким  чогось  не  додала,  себе,  коли  була  з  крилятами.  Любов,  ту,  яку  шукала  все  життя  й  не  могла  знайти  вповні.  Ця  малеча  ворохобила  її  загартовану  душу,  а  їй  не  треба  було  багато:  усього  лише  бути  поруч.  То  нічого,  що  одне  крило…
Останнім  часом  постало  питання  від’їзду  дітей  за  кордон.  Вона  не  могла  стримати  сліз.  Почало  з‘являтися    знову  оте  «стук-стук-стук»…
Ідучи  повз    новобудову,  раптом  почула  музику.  Грала  скрипка,  жалібно  входячи  в  її  душу,  туди,  куди  вона  нікого  не  впускала.  Туди,  куди  впустила  одну-єдину  істоту  –    маленьке  онучатко.    Музика  розбурхала  її  нутро,  нахабно  зазираючи  в  кожну  шпарину,  не  запитуючи,  чи  можна.  Чи  треба?!  «А  ти  запитала  мене,  чи  я  хочу  отого  катарсису,  того  обнулення?  Мені  вже  давно  так  легше!»  -  «А  чи  легше?»  -  почула  у  відповідь.    І  вона  здалася.  «Роби,  що  знаєш,  -  приречено  мовила,  а  потім  закричала:  -  А  що,  коли    помру???»  –  «  Не  помреш,  ти  сильна».  –  «Я  слабка».  –  «З  тобою  я».  –  «Ти  раниш».  –  Відроджую».  
«І  я»,    -  хтось  погладив  її  по  голові.  Як  бабуся  в  дитинстві.  «Спасибі,  Боже»,  -  усміхнулася  крізь  сльози  вона.
Лариса  Журенкова.
25.07.2023.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989731
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2023

Оберемок літнього поля

Висока  до    пояса      трава  хапала  за  ноги  двох  людей:  біляву  жінку  середнього  зросту,    що  вже  ввійшла  в  пору  осені,  -  повну,  сірооку,    у  джинсових  бриджах,  чорній  футболці  з  великим  рожевим    метеликом  на  грудях,  солом’янім  капелюшку  з  сірою  квіткою  -    та  дівчинку  років  трьох.    Трава  була  високою,    розкішною  після  багатьох  дощів.  Їй  не  хотілося  пускати  нікого  в  своє  повноправне  царство.  Хіба  що  невгамовні  малі  коники  могли  творити  в  її  лоні  чарівливу  мелодію.  От  і  зараз  поле  аж  захлиналося  сюрчанням-співом  тих  малих  зелених  кузьок,  що  активно  терли    задніми  лапками  й  видавали  голосні  неповторні  звуки.  
- Не хочу,  бабусю,  у  поле!  -  лепетало  маленьке  дівча.
- Але  тут  так  гарно!  Ти,  може,    боїшся,  Алісонько?  
- Так.
- А  кого  ж  ти  боїшся?
- Вовка!
- Вовчики  тут  не  водяться.  Вони  живуть  у  лісі  та  ще  в  зоопарку.  Пригадуєш,    ми  ходили  з  тобою  до  зоопарку,    і  там,    у  вольєрі,    бігали  три  облізлі  вовки?  Один  із  них  накульгував  на  передню  лапу.  Ми  ще  назвали  його  Шкандибком.
- Так.  А  чому  він  Шкандибко?
- Певно,  десь  поранив  свою  лапку,  а  може,  від  старості  накульгує.
Бабуся  з  онукою  вийшли  з  дому  в  пору  надвечір’я.  Полуденна  спека  поволеньки  відступала,    звільняючи  місце  легкій  вечірній  липневій  прохолоді.  Серед  трав  бабця  помітила  жовто-коричневі  зірочки  якоїсь  рослини.
- Зачекай,  Алісо,    треба  нарвати  звіробою.
- А  чому  (малеча  тільки-но  вступила  в  пору  таємничих  запитань  та  відповідей)?
- Ця  рослина  дуже  корисна.  Вона  лікує  людину  від  безлічі  хвороб.
- А  як?  
- Її  можна  додавати  в  чай,    як  м’яту  чи  ромашку.  Ти  ж  любиш  трав’яний  чай?
- Люблю.  І  бабусю  люблю,  -  сказала  Алісонька  й  обійняла    її  міцно-преміцно.
- Моя  кузінка,  -  пригорнула  бабуся  малу  дівчинину  до  себе  й  підняла  так  стрімко,  що  блакитна  спідничка  з  біленьким  в  рожевий  горошок  бантиком  дзвіночком  здійнялася  вверх.  
Мала  весело  замахала    стрункими  смаглявими  ноженятами,  узутими  в  рожеві  сандалики,  а  її  сміх  розсипався  полем  сотнями  манюсіньких  блакитних  дзвіночків.  Заблищали  маленькі  білі  рисики-зубенятка,  два  з  них,  передні,    були  відсутні,  що  додавало  онуці  особливої  ніжності  й  милоти.  А  тоненькі  кіски,    як  два    мишині  хвостики,    застрибали  від  радісного  збудження.    Їй  подобалося  злітати  догори  -    високо-високо,    аж  до  самих  хмар,    і  тоді,  коли  дідусь  гойдав  на  майданчику,  біля  будинку,  і  коли  мама  несла  на  конячці  –  плечах.      У  той  час  дівчинка  підсвідомо  відчувала  всім  своїм    дитячим  єством  причетність  до  Всесвіту.
Бабуся  любила  своє  маленьке  земне  янголятко  понад  усе.  ЇЇ  суворе  серце,  загартоване  буремним  життям,  у  присутності  цієї  ріднющої  малесенької  істоти  поступово  тануло  гарячим  шоколадом.  А  слова  онуки  єлеєм  скрапували  в  самісіньку  душу.      
«Ох  уже  ця  малеча!  У  тім  краю,  де  живе  дитинство,  ще  не  оселилися  брехня,  осуд  та  лестощі.  Там  чорне  лишається  чорним,  біле  –  білим,  дерева  високими,    сни  різнокольоровими,  і  в  них  пурхають  метелики»,    -  міркувала  бабця.
- Як  у  тебе  на  футболці,    бабусю?  –  запитала  Алісонька.
- Як  у  мене  на  футболці,  -  машинально  відповіла  та,  укотре  пересвідчившись  у  геніальності  дітей.  Це  ж  треба:  вона  лише  подумала,  а  мала  мовила,  ніби  чула  її  думки!  
Жінка  збирала  зілля,    Алісонька  їй  допомагала.
- Бабусю,  а  чому  квітка  називається  звіробоєм?  Звірів  убиває?
- Вона  отруйна  для  тварин.    Але  має  цілющі  властивості  для  людей.
- А  хіба  таке  можливо?
- Так.  Усе  є  отрутою  й  ліками  водночас.  Тому  вживати  зілля,    як  і  будь-яку  їжу,  потрібно    невеликими  дозами.  Про  це  ще  Парацельс  писав.
- Це  хто  такий?  –    запитало  дівча  й  подало  свою  лепту  до  оберемку.  
- Лікар.  Він  жив  давно-давно.
- А  я  була  де?
- Ти  ще  тоді  не  народилася,  кохана.
Бабуся  не  раз  чула,  як  польські  мами  звертаються  до  діток.  Саме  так  –  «кохані».    Це  слово  їй  дуже  подобалося,  як  і    шанобливі  звертання:  «пані  Агнешко»,    «пане    Кшиштофе,  «шановне  панство»…  
Потім  ці  двоє  знайшли  велику  тінь  від  дерева  й  вирішили  перепочити.  Із  гарненької,  ручної  роботи    торбинки  бабуся  неквапом  дістала  простирадло.  І  ось  вони  вже  вклендалися  поруч  –  два  покоління:  молодість  і  зрілість,  досвід  і  невситима  жага  пізнання,  ностальгія  і  бурхлива  енергія.  Що  могло  бути  в  них  спільного?  Якісь  невидимі  нитки  перепліталися  й  зв’язували  їх  в  єдине  ціле.  Так,  то    була  любов.
- Бусю,  розкажи  казку!
- Про  що?  –  запитала  бабуся.
Також  була  між  ними  своєрідна  гра:  мала  просила  розповісти  казку    про  що  завгодно:  вовка,  зайчика,  сонечко  чи  дерево.  І  бабусі  нерідко  доводилося  імпровізувати.  Часто  вона  й  сама  забувала  свої  казки.  Алісонька  ж  час  від  часу  просила  розповісти    про  собаку  Няв,  вовчика  Мойсея,  Диделку,  Зайчика  й  Пупуя.  Зараз  вона  ускладнила  задачу:
- Розкажи,  бабусю,  про  Звіробій!
- Добре,  розповім  тобі  одну  легенду,    -  погодилася  та.

- Було  це  давно,  ще  за  царя  Гороха…
- Гороха,  -  засміялася  онука.
- Так  звали  царя,  -  усміхнулася  й  бабуся  й  продовжила:  -  Люди  тоді  були  ще  темні,  неосвічені,  і  боялися  всього,  чого  не  могли  пояснити:  дощу,  граду,  блискавки,  води…
- І  вовчиків?
- І  вовчиків,  як  ось  ти,  Алісонько.  І  хижих  птахів.
Так  от,  ті,  що  жили  біля    лісів,  займалися  полюванням  –  добували  собі  м’ясо.  А  які  на  відкритих  місцях  -    сіяли  хліб,  саджали  овочі,  харчувалися  фруктами  з  дерев.  
Якось  у  одній  місцевості  довго  не  було  дощу.  А  це  значило,  що  не  буде  й  урожаю,  настане  голод.  Засумував  народ  і  став  молити  Бога,  щоб  той  допоміг.
Господь  любив  людей,  і  тому  пожалів  їх  та  послав  до  них  Золоту  пташку  –        жар-птицю.  
- А  якою  вона  була,  бабусю?  
- Гарною-прегарною,  мала  вогняне,    золотисто-яскраве,  з  полиском  пір’я,  довгий  хвіст  переливався  всіма  кольорами  веселки.  Пташка,    здавалося,  горіла  на  сонці  так,  що  сліпила  очі.  Одним  її  пером  можна  було  освітити  все  село.  Харчувалася    жар-птиця  молодильними  яблуками.
Аліса  аж  прицмокнула  від  задоволення.  А  бабця  продовжувала:
- Жар-птиця  на  своїх  могутніх  крилах  принесла  людям    жаданий    дощ.  З  тих  пір  вона  стала  бажаною  гостею  жителів.  
Один  жадібний  чоловік    захотів  піймати  пташку,  посадити  її  в  клітку  й    випускати  до  людей  за  великі  гроші.
- Ні,  бабусю,  він  поганий!  -  войовничо  махнула  рукою  мала,  і  на  її  очі  навернулися  сльози.  
- Звісно,  недобрий!  Але  послухай,  що  було  далі.
Скупій  узяв  лук  й  вистрелив  у  жар-птицю,  коли  та  з’явилася.    Вона  жалібно  скрикнула    -  і    полетіла  в  небо  назавжди.  А  з  її  рани  на  землю  впала  крапелька  крові.  Тієї  ж  миті  Бог  послав  на  землю  вогненний  дощ  і  умертвив  злого  чоловіка,  який  наважився  підняти  руку  на  Золоту  пташку.  Люди  злякалися,  що  Господь  і  на  них  може  розгніватися.  Але  коли  наступного  року  на  тім  місці  виросла  золотава  квітка  звіробою,  дарована  добрим  людям  на  знак  Божої  любові,    вони  збагнули,  що  прощені.
- Чому  бабусю?
- Бо  скоро  дізналися,  що  ця  помічна  трава  лікує  людину  від  99  хвороб.
- А  це  багато  –  99?
- Дуже  багато.  Більше,  ніж  у  тебе  пальчиків  на  ручках  і  ніжках.
- Ого,  -  мовила  Аліса,  подивившись  на  свої  пальченята.  -  А  та  пташка  більше  не  прилітала  до  людей?
- Хіба  що  в  снах  до  діток  та  з’являлася    в  уяві  поетів  і  художників.
- І  мені  вона  теж  може  наснитися?
- Аякже!  Якщо  дуже-дуже  цього  захочеш!


Бабуся  закінчила  розповідь.  Мала  онука  що  лежала  горілиць  на  простирадлі,    принишкла  й    задумалася.
- Придивися,  Алісонько,      яким  дивовижно-гарним  є  цвіт  звіробою!  З  червня  по  серпень  він  розливається  жовтогарячим  морем  на  сонячних  лісових  галявинах  та  в  полях,    випромінюючи  енергію  сонця.
- А  все  ж,    що  ним  лікують,  бабусю?  
- Рани,    опіки,  запальні  процеси,  астму.    Раніше  люди  ним  набивали  діткам  матраци,  прив’язували  траву  до  стріхи,  щоб  аромат  захищав  оселю  від  усього  злого  й  лихого,  обкурювали  приміщення,  адже    свято  вірили,  що  ця  рослина  послана  їм  Богом.  
Під  час  розкопок  давньослов’янських  городищ  археологи  знайшли  20  трав,  серед  яких  був  і  звіробій.  Були  там  і  грамоти,  у  яких  ішлося  про  цю  траву,  її  рекомендувалося  заготовляти  «по  пуду  всякий  рік».  Такої  честі  не  удостоювалася  жодна  рослина.
- А  пуд  –  це  скільки,  бабусю?
- 16  кілограмів.
- А  це  багато?
- Трохи  більше,  ніж  важиш  ти.  А  ти,  нівроку,  вагома  дівчинка,  -  засміялася  бабця.
- Ого!  –  підхопилася  онука.  –  А  підніми  мене,  підніми!
Вечоріло,  до  сюрчання  коників  приєднався  дивовижний  спів  жайворонка,  що  завис  неподалік  і  виводив  мелодію  поля.  З  чим  можна  його  зрівняти?  Він  заворожував,  заходив  у  саму  душу  й  ворохобив  найтонші  струни.  «Може,  з  Алісонькою?»  -  думала  бабуся.  
   У  траві  почувся  шурхіт.  Невеличка  зелено-бура  ящірка,  що  мчала  у  своїх  справах,    на  мить  зупинилася,  заслухалася  в  спів  пташки,  раз  у  раз  висуваючи  роздвоєний  тоненький  язичок.  Також  здивовано  глипала    на  цих  двох  людей      своїми  очицями  крізь  помаранчеві  окуляри  (вважається,  що  тільки  ящіркам    з-поміж  інших  тварин,  які  бачать  довкілля  чорно-білим,  світ  здається  оранжевим).      А  потім  спрацював  захисний  рефлекс    -  і  вона  прудко  шугнула  у  своє  природне  середовище.  Коники,  хутко  втікайте!  
У  полі  пахло  різнотрав’ям,  над  яким  трудилися  бджоли,    медом,  скошеною  подекуди  травою.  Землею!  На  синьо-рожевому  небі,  розмальованому  пастеллю,  стомлено  пропливали  пухнасті  білі  хмарки.  Надходив  вечір.  Сонце,  натрудившись  за  день,  тішилося,  що  відпочине.
Узявши  з  собою  оберемок  літнього  поля,  на  якому  лишилися  відблиски  сонця,    бабуся  вела  за  руку  вдоволену  Алісоньку  в  оксамитовім  надвечір’ї,  а  на  душі    в  неї  було  весело  й  безтурботно,  ніби  хтось  взяв  і  вимів  чарівним  віничком  увесь  містечковий  наліт,  лишивши  щось  таке  первісне,  близьке  й  до  землі,  й  до  Бога.    Поле  повернуло  їй  гармонію  та  любов!  А  в  Алісоньки    забрало  страх.
- Ти  вже  не  боїшся  поля,  лялечко?
- -  Ні,  бабусю,  -    засміялася  мала.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989532
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2023

Ціджу по краплі серпень вже достиглий

За  мотивами  Р.  Бредбері

Ціджу  по  краплі  серпень  вже  достиглий,
Немов  тягучий  вельми  амарето.
За  вікнами  хитрун-дощисько  скиглить,  
Я  ж  сонце  бачу  крізь  бокала  гето.

Лінивий  кіт  мурчить  на  підвіконні,  
Теж  кольору  приємного  амаро.
Суниці  стигнуть  в  лісі  на  осонні,  
Сюркочуть  коники  в  хрумких  отавах.

Вдихаю  квітів  лоскітливі  ноти:
Ромашки,  деревію,  материнки.
Серпневі  дні  -  закладинки  в  блокноті  -  
Знов  перегляну  наодинці  взимку.

На  перехрестях  не  волайте,  люди:
-  Ну,  ось  і  серпень!  Скоро  прийде  осінь!
Хай  літо  вповні  з  нами  ще  побуде,  
Цідіть  по  краплі  неба  стиглу  просинь!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2022

Я не втрачу себе, увійшовши в літа!

Не  дивуйся,  що  нині  сповільнила  крок,  
Не  гарцюю  на  гордім,  гарячім  коні.  
Замість  гучних  застіль,  любий  тиші  ковток,  
Не  бажаю  звитяг  у  сумнівній  війні!

Я  не  хочу  екстриму,  плетіння  інтриг,  
Рву  минуле    -  звільняюсь  від  внутрішніх  пут.
Тож  достатньо  лиш  пледа,  і  мудрості  книг,  
І  розмов  із  Всевишнім,  і  щирих  спокут.

В  колі  рідних  та  друзів  любов  посаджу  -  
Не  здолають  роки,  туга  і  самота!
Не  розхлюпаю  душу  свою  -  збережу!
Я  не  втрачу  себе,  увійшовши  в  літа!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940705
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2022

Зустрінемось, певно, в раю

Буть  разом  -  не  можна,  
Окремо  -  не  в  силі.
Не  знаю,  де  я,  а  де  ти...
Стираємо  грані.
В  одному  безсилі:
Спалить  упереджень  мости...

Ми  просто  планети,  
Що  мають  орбіти,  
І  кожна,  на  жаль,  що  свою.
І  різні  -  до  жаху,  
І  рідні  -    до  крику.
Зустрінемось,  певно,  в  раю...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934135
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2021

Білий-білий вірш

В  наше  місто  прилетіли
Заметілі  сніжно-білі.
Засніжило,  закрутило,  
Стежки  снігом  притрусило.
Круживо  зав'южило,  
Хугою  затужило.
Закружляло,  побіліло,  
Наче  місто  спорожніло.
Білі  птиці  -  білі  крила,  
Біле  сонце  мла  покрила.
Біле  небо,  білі  хмари,  
Білі,  ніби  пух,  отари.
Ліхтарі  осиротілі
І  дерева  білі-білі.
На  деревах  білі  льолі,  
Білі  люди  йдуть  поволі.
Білі  ниви  і  поля,  
Біла  вся  моя  земля.
У  вікно  дивлюсь  на  диво:
Світ  умить  весь  став  красивим!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934052
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2021

Вистою!

                                                   Ти  радиш,  мій  друже:  сповідуйся!

Моє  серце  так  важко  сповідувать,  
Потаємне  у  шпари  вивідувать,  
Бо  луги  розмаїті  -  гектарами  -  
Пошматовані  геть  яничарами.
Чисті  води  колись  вже  замулені,  
Почуття,  мов  дроти  ті,  обвуглені.
І  я  дихаю,  Боже  мій,  холодом,  
І  немає  в  мені  місця  спогадам.
Тож  стаю  королевою  сніжною,  
Позабула,  як  можна  буть  ніжною.
Лише  подихом  можу  все  знищити...
Та  підходиш,  Ісусе,  все  ближче  Ти.
Як  же  важко  -  душа  ця  оголена,  
Почуття  як  зчавили  -  знекровлена...
Прийде  час  -  утечу  до  пустелі  я,  
Напишу  на  піску  акварелями
Квадроцикли  чуттів  тих  пульсуючих  -
У  повітрі  дві  птиці  танцюючі!
Скину  жаб  ячу  шкіру  ненависну  -
Василисою  стану  Прекрасною,    
Кришталево-прозорою,  чистою.
Знову  стану  колишньою  -  вистою!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2021

Не лікуй мене, друже, прозою

Не  лікуй  мене,  друже  мій,  прозою:
Облітає  душі  дивоцвіт.
Я,  закута  льодами  й  морозами,    
Через  скельця  дивлюся  на  світ.

Ти  не  дихай  п'янкими  дурманами,  
І  для  іншої  запал  лиши.
За  високими  зовні  парканами
Не  розгледиш  моєї  душі.

Не  спіши  розкидатись  прогнозами:
Дуже  глибоко  в  серці  печаль.
Надто  довго    я  нудилась  прозою,  
Тож  незвіданість  манить  у  даль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2021

Іще дзвеніли в серці дзвоники

Ще  долі  на    шматочки  не  покраяні,    
Ще  душу  не  лоскоче  самота.
І  ми  з  тобою,      чисті  і  незаймані,  
Зійшлися  вдвох,  напевно,  неспроста.

Тоді  здавалось:  все  іще  попереду,  
Удвох  -  до  смерті,  злети  й  висота!
Гнав  місяць  в  небі  нескінченну  череду  -
Стелилась  нам  доріжка  золота!

Надсадно  дзюркотіли  в  травах  коники,  
Тремтіли  наші  руки  і  вуста...
Іще  дзвеніли  в  моїм  серці  дзвоники,  
Не  оселилась  в  ньому  самота.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928115
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2021

Осіння вишня

Ще  листя  є,    але  немає  цвіту.
Ти  вже  не  та,  немов  осіння  вишня.
Пройшла  весна,  і  проминуло  літо...
Але  душа...  О  Господи  Всевишній!

Не  знає  ані  сумнівів,  ні  страху,  
Летить  кудись  вона  в  захмарні  далі.
Увись  ширяє  невідомим  птахом,  
Дзвенять  у  ній  литаври  та  кимвали!

Тож  обираєш  колір  самобутній
І  одягаєш  шати  супермодні.
Живеш  ти  не  вчорашнім  чи  майбутнім    -
Живеш  ти  на  сьогодні  і  сьогодні!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2021

Цілющий дощ

Благословенного  прошу  дощу,  
Щоб  він  омив  стражденну  душу,  
Щоб  напоїв  цю  спраглу  сушу.  
Благословенного  молю  дощу!

Пожадливо  я  буду  краплі  пить  
І  знову  підставлять  долоні:
Умию  очі,  щоки,  скроні,  
Щоб  і  надалі  плідно  в  світі  жить!

Я  лити  буду  пригорщі  дощу
І  на  волосся,  і  на  плечі.
Сміятимусь,  немов  малеча,  
Від  себе  радо  болі  відпущу.

На  ниві  молитов,  постів  і  прощ
Хай  райдуга  завіту  з  Богом
Покаже  праведну  дорогу!
Омий  мене,  рясний,  цілющий  дощ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919948
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2021

Сусідам, тим, що пішли…

Ідуть  ідуть,  немов  з  гостей  додому,  
Мої  сусіди...  Ой,  як  їх  багато...
Туди,  де,  стомлені,  забудуть  втому,  
Туди,    де  їхні  пращури  і  хата...

Там  все,  як  тут,  лише  спасенні  душі,  
Там  все,  як  наче  в  рідному  краю.
Зарплату  нараховує  Катюша,    
Саджає  Саша  яблуні  в  раю.

Там  Павлівна  тролейбусом  гарцює,  
А  дядько  Діма  килими  все  трусить.
Януся  за  дитинкою  сумує,  
Володя  усміхається  крізь  вуса.

А  Яківна  -  джерельце  позитиву  -
Збира  чебрець  і  м'яту  в  небесах.
В  ліфтах  небесних,  добрий  і  красивий,  
Людей  рятує  запальний  моряк.

Там  баба  Поля  Господа  чатує,  
Щоб  серце  спрагле  в  вірі  втамувать.
А  наш  дідусь  із  іншими  жартує:
"Пузатим  пива  зовсім    не  давать!"

Щодня  Касим  у  формі,  статний,  ґречний,  
Заходить  до  Михайла  на  чайок.
Куди  й  поділись  з  кумом  суперечки?
Саджають  ружі  сосонки,  бузок.

Їх  так  багато  -  друзів  із  під'їзду,  
Сусідів,  рідних  й  просто  так...  людей  -
Пішло  у  вирій.  В  небуття.  У  вічність.
Та  кожен  в  пам'яті  моїй  живе.

І  Тітка  Женя,  що  плести  навчила,    
І  баба  Тіна,  також  її  дід...
Життя,  життя...  Звело  і  розлучило.
Ідуть...  Ідуть...  Махаю  їм  услід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2021

Ода малій Алісоньці

Твоє  тихе  дихання,  моя  квітонько
(Так,  певно,  дихають  янголики,  
Коли  в  зірках  свої  переглядають  сни);
Твоє  прекрасне  личко,  
Якому  сняться  метелички;
Твоя  ніжна  посмішка,  
Від  якої  мені  лоскотно  (куди  їй,  отій  Джоконді!);
Твій  молочний  запах,  
Дорожчий  за  всі  парфуми;
Твої  пухкенькі  рученята,  
Що  міцно  обіймають  мене  за  шию;
Твої  маленькі  точені  ніжки,  
Які  ти  мені  дозволяєш  цьомкати;
Твої  виразні  карі  оченята,  
Що  з  серцем  моїм  хлюпочуться;
Твої  перші  слова  "бабу...",  
Що  єлеєм  у  душу  скрапують,  
Я  не  проміняю  на  жодні  скарби  Всесвіту,  
Люба  моя  Алісонько  _
   малесенький  пролісок,  
                 сонце  моє  золоте!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909740
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2021

Якби душа не з заячого пуху…

Якби  душа  не  з  заячого  пуху,
Якби  слова  не  гуком  самоти...
Якби  не  втратили  притомність  духу,
Удвох  змогли  б  до  фінішу  дійти.

Так  повелось:  то  звечора,  то  зрання
Ревічним  рогом  їх  любов  гука  -
І  щемно  хлипає  чиєсь  кохання,
Й  роками  тягнеться  чиясь  рука.

                                                     28.03.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909680
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2021

ДУША БУДИЛА

 "...обновиться,  яко  орля,  юність  твоя  (Пс.  102)  "

У  тиші  скімлила  душа  -
Мене  вночі  будила.
Не  пити,  їсти  чи  гроша  -
Лиш  вислухать  просила.

В  перині  ніжилась  м'якій
І  вуха  затуляла.
Та  шепіт  в  тишині  міській
Луною  віддавало.

-  Не  хочу...  Стомлена  від  ран..
-  А  ти  усе  ж  послухай:
Добро  твори,  від  зла  втікай,
Дивись,  лише  не  сплутай!

Любов  не  тільки  пелюстки,
Спочатку  будуть  терни.
А  ти  упевнено  неси
Свічу  усім  нужденним.

-  Тримає  вже  років  тавро...
-  Що  там  твій  вік  -  і  вічність!
Вставай,  здіймайсь,  злітай  орлом
В  небес  святу  величність!

Махнула  я  тоді  крилом
(Спасибі,  душе-птице!)
-  Орлом,  говориш?  Так  -  орлом!
Хай  юність  обновиться!

О,  як  чудово  в  небесах
Витати  гордим  птахом!
Раділа-тішилась  душа.
Вдоволеним  був  Тато.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856979
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.12.2019

Під звуки Берліоза

Скубуть  сніги  ворони  в  полі,  
В  вісон  впокорені  думки...
Але  скресає  сніг  поволі  -
Гримлять  оркестрами  струмки.

Весна  під  звуки  Берліоза
Приходить  у  незримі  сни
Ледь  чутним  запахом  мімози,  
Легеньким  подихом  весни.

Малий  нескорений  підсніжник
З-під  снігу  вперто  визира.
Кладе  на  сніг  рядочки  ніжні  
Тоненьким  розчерком  пера.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827089
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.02.2019

О ЛЮДЕ ЗЛИЙ, А МОЖЕ, ТИ НЕ ТЯМИВ?

О  люде  злий,  а  може,  ти  не  тямив,  
Не  розумів,  що  Богу  вслід  плював...
Він  витягнув  тебе  з  такої  ями  –
Ти  ж  знову  до  старого  повертав.

Тоді  кричав  ти:  „Так  Йому  і  треба!”
Тоді  ревів:  „Розпни  Його,  розпни!”
Народе,  Він  поніс  гріхи  за  тебе,  
Пройшов  той  шлях,    який  повинен  ти...

„Звершилося!”  –  ледь  видихнув  Месія.
Звершилось...    -    запал  твій  умить  прочах.
Саднило  болем  в  серці  у  Марії
І  навпіл  розчахнулася  душа.

О  Бог  Ісус,  Великий,  Вічний,    Сущий...
Як  Він  зумів  пройти  нелегку  путь?
Той  шлях    на  гору  –  жертва  невмируща,  
Яку  і  дотепер  не  всім  збагнуть.

Як  Він  зумів  від  Бога  –  Агнцем  кротким?
Не  лаври,  а  терновий  взять  вінець?
І  замість  трону,  вибрати    Голгофу,    
Де  став  початком    Господа  кінець?

Радіє  нині  і  земля,  і  Небо:
„Воскрес  Ісус!”  –  „Воістину  воскрес!”
А  чи  готові  ми  іти  до  Тебе,  
Покірно  взявши  нелегкий  свій  хрест?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727770
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 08.04.2017

Пробудження

         Насті  Нікітіній  присвячую

Потомлений  місяць  під  ранок  скорився  –  
Завис  в  верховітті  надгризеним  сиром.
І  гомін  у  полі  увись  покотився
Дзвенячим  пташиним  нескореним  виром.

Вдихаю  на  повну  п’янкого  повітря,  
Милуюся  шалом  квітневої  млості.
Літаю,  мов  голуб,  купаюся  в  світлі
Старого,  як  Всесвіт,  величного  сонця.

І  все  це  безмежжя  в  собі  уміщаю,  
Захоплююсь  величчю  Божого  світла.
Я  небо  усеньке,  мов  книгу,  читаю,  
І  хочеться  жити!  Так  хочеться  жити!

                                                                               Лариса  Журенкова

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723433
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.03.2017

Прилетіли дерева

Прилетіли  дерева  (справжнісінький  шок!),  
Тріпотіли  патлатим  корінням.
А  кортеджі    співучих  веселих  пташок  
Сповіщали  про  їх  воскресіння.

Поправляли  дахи,  розправляли  листки,  
Домовито  скидаючи  крила,
Випускали  на  волю  медвяні  квітки.
І  від  подиву  люди  застигли.

Чи  так  справді  було,  чи,  напевно,  мана:
Треба  ж,  з  вирію    вишні  вертались...
Розсипала  гротески  грайлива  весна,  
Голосними  джмелями  всміхалась.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721216
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.03.2017

Уже на весну повертає…

Уже  на  весну  повертає,  
Від  себе  зиму  відпущу.
А  провесінь  з  небес  сотає
Тоненькі  ниточки  дощу.

З  дахів  все  капле,  капле,  капле...
Куняють  вичахлі  дроти.
Довбе  неквапом  сірі  кахлі,  
Щоб  зчистить  землю  від  сльоти.

Перетікає  смуток  в  ніжність  -  
Розтанула  в  душі  нудьга.
Тендітні  пальчики  підсніжник
До  неба  в  щасті  простяга!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719558
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 21.02.2017

Літній вечір

Легесенькі  хмарки  –  овечки

Губились  серед  сизих  трав.

Нам  вогкий,  теплий  літній  вечір

На  плечі  руки  ніжно  клав.

 

Дзижчали  зорі  золотаві

Над  банями  святих  церков.

Блукали  коники  в  отаві

У  пошуках  земних  підков.

 

Сюрчали  щемно,  мов  музики,    -

Кружляла    стежка  степова…

Ті  очі,  рідні  аж  до  крику,

Сказали  більше,  ніж  слова…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2017

У яслах, на сіні, Христос посміхнувсь

У  яслах,  на  сіні,  Христос  посміхнувсь  -  
І  світ  збагатився  любов'ю.
То    потім  Від  нього  весь  світ  відвернувсь,  
То  потім  заплатить  Він  кров'ю.

А  поки  маленьке  щасливе  Дитя
Лежить  у  сповитку  в  Марії.
Попереду  сповнене  віри  життя,  
Попереду  -  плани  і  мрії.

І  ті  33,  що  з  народом  пробув,  
Зрівнять,  певно,  з  вічністю  можна.
Спасіння  для  людства  Месія  здобув  -
Смиренний  наш  Бог-Переможець.

Ішов  -  як  і  жив:  пеклу  нас  не  вiддав,  
Ніс  викуп  й  спасіння  наш  Татко..  
Новий  Заповiт  з  людством  Бог  пiдписав,
Щоб  мали  життя  ми  в  достатку.

У  яслах,  на  сіні,  наш  Бог  народивсь,  
"Маленька  й  великих  колиска".
Ісусу  сьогодні  доземно  вклонись.
Живий  Він...  Вже  поруч...  Так  близько...
                                                                                           
                   Лариса  Журенкова

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710420
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 05.01.2017

Морозно, зимно…

Морозно,  зимно.  З  сита  сіє  й  сіє,  
Усеньке  місто  снігом  замело.
Тихенько  скімлить  за  вікном  завія
І  просить  поділитися  теплом.

Безжально  стукає  в  кутку  годинник,
Рахує  вічність  і  тасує  дні.
Даремні  мої  потуги  невпинні
Зіграти  на  обірваній  струні.
 
Як  хочеться  устигнути  зібрати
На  пазлики  розкремсане  життя,
Найкращу  пісню  все-таки  зіграти
Вернутися  у  край  невороття…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704009
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.12.2016

БОЛІВАР

                 Шведський  стіл  у  ресторані.  Тут  усе,  чого  душа  бажає:  овочеві,  бобові,  пасти  й  лазаньї,  яловичина  й  курятина,  краби,  безліч  салатів  та  маринадів,    усілякі  східні  смаколики  (булочки  з  кунжутом,  чорним  тмином,  тортики  й  тістечка,  муси,  йогурти,  креми,  джеми,    чорний  та  білий  мед),  банани  в  соусі,  фініки,  персики,  яблука,  дині,  кавуни,  грейпфрути  та  апельсини.  Голодним  навряд  чи  звідси  вийдеш.  От  і  думаєш,  як  оті  кляті  зайві  кілограми  опісля  скидати.

                 Тіра  –  офіціант,  що  нас  обслуговує,    -  учора  запитав  Яну,  киваючи  на  мене:

                 -  Ето  твой  сестра?

                 -  Молодша,  -  жартує  вона.

                 А  сьогодні  я  присіла  до  столу,  а  він  уже  метеликом  підлітає:

                 -  Прівєт,  а  где  твой  сестра?

                 -  Десь  мотається  у  пошуках  їжі.

                 -  Ти  очень  молодой,  -  солодить  пігулку.

                 -  Хто  б  сумнівався,  -  посміхаюся.

                 Аж  ось  і  Яна  з’явилася.

                 -  Прівєт,  моя  королева!  Ти  скучаль  бєз  мєня?

                 Хлопчик  явно  хоче  чайових.  Але  йому  не  таланить:  не  можу  платити  за  дешеві  компліменти,  та  й  узагалі  чоловікам.  З  тих  часів,  коли  розлучилася  з  колишнім,  конем  ще  тим.

                 Ми  знову  на  пляжі.  Як  швидко  забуваються    щоденні  клопоти  біля  моря...  А  воно  лагідно  цілує  берег  і  звабно  посміхається  до  нас.  Ми  ніжимося  під  грибком,  поруч  голосно  цвірінькають  кучеряві  малі  арабчата  й  ліплять  пірамідки  з  піску.  Гучний  голос  аніматора  зве  на  аквааеробіку,  але  ми  ховаємо  голови  в  лежаки,  як  страуси  в  пісок,  і  насолоджуємося  безділлям.  Пізніше      піднімаємо  спинки  лежаків  і  спостерігаємо  за  білосніжними  яхтами.  Одна  з  них  схожа  на    пузатого,  угодованого    дельфіна.  Біля  нас  –  вишка  для  рятувальника,  якого  немає  й  близько,  у  нього,  певно,  велика  сієста.

                 Жовтий  грибок,  під  яким  ми  розкошуємо,  та  блакить    єгипетського  неба  нагадують  нам  про  Батьківщину  та  Надію  Савченко,  що    вже  вийшла  на  волю  та  збирається  балотуватися  на  посаду  Президента  (про  це  ми  дізналися  з  місцевого  ТБ).    Та    політичні  проблеми  на  відпочинку  поступово  відходять  на  задній  план,  і    ми  насолоджуємося  морем.

                 На  градуснику  плюс  45.  Добре,  що  в  Макаді  Бей  до  червня  вітри.  Не  так  відчувається  спека.  Але  пора  в  готель.  До  обіду  ще  є  час,  і  доня  чатиться  з  друзями  в  прохолодному  холі.  А  я    відвідала  магазинчики,  обрала    сувеніри  друзям,  познайомившись  із  місцевими  «підприємцями».  А  коли  підійшла  до  Яни,  вона  саме  розмовляла  із  Світланою,  яка  мешкала  в  Прибалтиці.

                 -  Ха-ха-ха!    Кажеш,  Боліваром  назвали?  -  почула  я  останню  фразу.

                 -  Що  там?  –    не  могла  пропустити  цікавеньке.

               З’ясувалося,  що  разом  із  сином  Мирославом  Світланка  виготовила  з  пап’є-маше  та  дерев’яної  палиці  коника  й  назвала  його  Боліваром.

                 Але  для  малого  кличка  коня  стала  каменем  спотикання.  Він  ніяк  не  міг  запам’ятати,  як  же  звати  його  нового    друга.

                 Тож  Мирославчик  бігав,  бігав,  а  потім    звернувся  до  Свєти:

                 -  Мамо,  а  як  зовуть  нашого  коня,  бо  я  вже  забувся?

                 -  Боліваром.

                 Через  годину  синок  знову  мчить  до  неньки:

                 -  Мам,  мам,  а  як  коня  звати?

                 -  Та  Боліваром!  –  терпляче  нагадує  Світлана.

                 Довгенько  Мирослава  не  було,  а  потім  з’явився  й  почав  благати:

                 -  Матусю,  а  можна,  щоб  коня  було  звати  Валєра?

                 На  цьому  місці  моя  доня  не  стрималася  й  почала  голосно  реготати,  а  з  нею  і  я.

                 -  Та  що  ви  там  так  дружно  іржете?  –  запитала  на  тому  кінці  Свєта.

                 -  Свєточко,  найбільше  від  цієї  історійки  пораділа  моя  мама.

                 -  Чому?

                 -  Та  нашого  тата,  а  її  колишнього  чоловіка,  Валерою  звати.  Тепер,  вона  сказала,    того  негідника  буде  завжди  називати    тільки  Боліваром!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683730
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2016

Оптимістичне

Коли  від  болю  стиснуться  вуста,  
Обпалиться  душа  від  світу,  
Я  і    тоді  горітиму  дотла,  
Бо  не  бажаю  просто  тліти.

Коли  спаде  із  мене  білий  цвіт,  
І  старість  підійде  зрадливо,  
Я  все  одно  любитиму  цей  світ
І  буду  все  одно  щаслива.

Коли  ж  мене  тихенько  позове
В  краї  далекі  потойбіччя,  
Тоді  побачиш  в  розчерках  небес
Моє  усміхнене  обличчя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683727
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.08.2016

ПОВЕРНЕННЯ В МИНУЛЕ

На  танцювальному  майданчику  їх  було  лише  двоє:  він  -  у  вишневого  кольору  сорочці,  вона  –  у  чорній  футболці;  обоє  в  джинсах.  «Одягнена  по-європейськи»,  -  кинув  хтось  із  однокурсників.  «Авжеж!»  -  подумала  Аліса.  Удома  переміряла  весь  гардероб,  а  потім  плюнула  на  все  й  сказала:  «А  ну  його!  Піду  пішки!»    -  і  одягнула  щоденний  прикид.    До  нього  додала  сумочку,  привезену  з  Єгипту,  в  тон  джинсам  –  блакитну,  та  й  пішла  на  зустріч  з  однокурсниками.
Давай  помолчим,  мы  так  долго  не  виделись,  
Какие  прекрасные  сумерки  выдались,  
И  все  позабылось,  что  помнить  не  хочется:
Обиды  твои  и  мое  одиночество,  -  слова  забутої  пісні  ворохобили  душу.
    Це  був  екскурс  у    роки  її  юності…    Завжди  поміркована,    Аліска  струсила  з  себе  років  тридцять  і,  утративши    відчуття  часу,  з  головою  пірнула  в  повільний  танок  пристрасті,  молодечого  оптимізму  й  забила  на  все  й  на  всіх.    Тремтіли  вуста,  перехоплювало  дихання,  а  два  зранених  часом  серця      в  унісон  вибивали  уже    якусь  шалену  чечітку…  
«О  Боже,  -  сполошилася  Аліса,  -  тільки  не  це!  Я  вже  немолода  жінка,  і  такі  стреси  шкідливі  для  моєї  нервової  системи…»
 -  Як  твій  благовірний?    -  обірвав  мовчанку  він.
-  Видала  нарешті  заміж,  -  посміхнулася.  –  Тепер  він  від  мене  відліпився.
-  Знаєш,  а  я  все  життя  кохав  лише  тільки  тебе!  –  прошепотів  однокурсник.
-  Що?  –  Аліска    рвучко    випірнула  зі  свого  стану  ейфорії.  –  Що??    І  чому  ж  ти  впродовж  тридцяти    років  про  це  мовчав?
-  Я  завжди  про  це  говорив,  -  відповів  він.  –  Тільки  ти  не  чула…
Здавалося,  вони  танцювали  вічність,  або  ж  смаглявому  мулату-співаку  із  білозубою  сліпучою  посмішкою  й  злегка  хриплуватим  голосом  теж  подобались  ностальгійні  пісні  80-х…  Тож  повільні  мелодії  змінювали  одна  одну.  Перевернуте  небо  енергійно  випльовувало  зорі,  які  райдужно  іскрилися  в  їхніх  очах.  Зараз  їм  обом  було  не  за  п’ятдесят,  а,  як  тоді,  максимум    по  двадцять.
«Як  я  могла  чути,  коли  ти  поводив  себе  зовсім  не  так,  як  закохані:  міняв  жінок,  мов    домашні  капці,  зраджував  їм  усім,  а  потім  гнівався,    коли  йшли  від  тебе  геть»,  -  хаотично  міркувала    вона.  Але  її  тіло  тієї  ночі  навідріз  відмовлялося  слухати  застороги  поміркованого  розуму.    Пульс  зашкалював,  а  кожна  клітинка  просилася  на  волю.  
-  Ти  знаєш,    я  зараз  сварюся,  як  п’яний  вантажник,  попадає  всім:  курям,  козі,  собаці,    молодій  співмешканці,  навіть    її  трьом  дітям…  Не  знаю,  чому,  адже  коли  працював  у  школі,  за  мною  такого  не  водилося…
-  Де    ти  працюєш  зараз?  
-  Підсобним  на  будівництві.
-  А  класти  плитку  чи  клеїти  шпалери    вже  навчився?
-  Навіщо?  Не  хочу  нічого  міняти…
-  Певно,    спосіб  життя    тебе  не  влаштовує,  тому  й  лаєшся,    -  мовила.  
-  Можливо…
Він  замовив  лише  для  неї  «Ах,  какая  женщина».  Аліса  прикрила  повіки.  Пригадала,  якими  ж  вони  колись  були  молодими  й    красивими…  У  тому  житті,  де  вона  була  юною  й  довірливою,  відкритою  до  стосунків,  таких,  що  на  все  життя,  по  максимуму,  а    він  -  схожим  на  її  улюбленого  співака  Глизіна,  тільки  кращим:  чистим  і  зворушливим.
-  Коли  ти  вийшла  за  свого  Болівара  (а  я  ж  просив  тебе:  «Не  виходь!»)…
-  Але  ж  ти  не  говорив,  що  любиш,  -  перебила.  -    А  потім  одружився  зі  своєю  Валею…
-  Хіба  й  так  не  було  зрозуміло?  Так  от,  коли  ти  за  нього  вийшла,  я  зопалу    зробив  їй  пропозицію…
«Які  безглузді  вчинки  ми  робимо  в  юності,    а  потім  розплачуємося  своїм  щастям»,  -  подумала  Аліска    й  відразу  ж  уявила  зруйноване  попелище  на  тому  місці,  де    гніздилося  оте  її  нездійснене  щастя.  Вона  навіть  відчула  запах  горілого  й  крадькома      витерла  уявний  попіл  зі  своєї  щоки.
-  Господи,  як  ти  гарно  пахнеш,  -  застогнав  він.
Його  уста  були  зовсім  поруч,  а  дихання  таким  важким,  що  вона  відсахнулася,  мов  Пізанська  вежа.  
-  Не  треба,  -  попросила.
-  Чому?
-  Боляче  падати…
І  знову  повільний  танок.  Здавалося,  час  зупинився  тут,  на  екваторі  їхніх  стосунків.  Він  завис  здивованим  місяцем,  що  з  цікавістю  слухав  продовження  сповіді  немолодої  пари.  Розлогі  здивовані  дерева  й  ті  принишкли,  а  спекотна  серпнева  ніч  додавала  шалу.  Душі  двох  давніх    друзів  нуртували,  як  молоде  невигране  вино.
-  Не  притискайся  так  близько  (  їй  здалося,  що  він  проник  у  неї  ввесь).
-  Чому?  –  прошепотів.
-  Бо  тоді  ми  станемо  одним  цілим,  -  видихнула  вона.
-  Знаєш,  ти  тільки  мене  позви,  я  обов’язково  приїду  й  залишусь  уже  назавжди…
-    І  ми    оформимо  наші  стосунки?
-Так.
-  І  повінчаємося  в  церкві?
-  Так!
І  житимемо  до  кінця  життя?  І  помремо  в  один  день?
-  Так.  
                     Якесь  дежавю.  Вона  пригадала:  щось  подібне  вже  колись  було:  він    зателефонував:  «Я  хочу  тебе».  Тоді  вона  теж  запитала,  чи  в  нього  це  просто  хімія,  а  чи  щось  серйозне.  Тоді  він  промовчав.  А  вона:  «Тільки  через  шлюб».  Зараз  наполягав  сам:
-  Ти  подумай  над  моєю  пропозицією…
-  Добре,  подумаю…
Аліска  знала,  що  скоро,  зовсім  скоро,  годинник  проб’є  дванадцяту  і  вона,  як  та    Попелюшка,  замість  карети  залишиться  з  гарбузом,  замість  крилатих  коней    -  з  двома  щурами,  а  замість  феєричної  жар-птиці    в  руках  триматиме  облизня.    Тому    так  стисло  в  грудях,  що  здалося,  ось-ось  рвоне  другий  потужний  Чорнобиль.  Їй  стало  жаль  і  себе,  і  його,    і  своїх  однокурсників,  які    нишком  слідкували  за  ними.
Пізньої  ночі    швидке  таксі    доставило  жінку  додому,  а  чоловіка  -    до  кіз,  котів,  собак,    курей  та  енної  дружини.
…Уночі  Аліса  спала  погано,  час  від  часу  їй  снилася  якась  нісенітниця,  і  рано-вранці  вона  почалапала  на  кухню  заварити  філіжанку  кави.  Ні  живильний  напій,  ні  яблучний  штрудель,  який  вона  машинально  ковтнула,  як  удав  кролика,  ситуації  не  змінили.  Аліска  впала  в  глибоку  депресію.  Як  з  Ніагарського  водоспаду,    з  її  очей  ринули  сльози  -  солоні  й  болючі,  ці  потоки  каяття,  роздумів,  спогадів  та  пошуку  алгоритму  дії.  Алгоритм  не  складався,  адже  шукати  логіки  в  стосунках  двох  людей,  що  даремно  боролися  один  проти  одного,  проти  своїх  почуттів,  проти  всього  світу  заради  того,  щоб  збагнути,  що  цей  двобій  був,  у  першу  чергу,  проти  самих  себе,  це  все  одно,  що  шукати  голки  в  копиці  сіна.
Годинник  показував  п’яту  ранку.  Для  неї  –  рекордний  час,  адже,    чого  гріха  таїти,  Аліска  любила  довгенько  поніжитися  в  ліжку.  «Передзвони  мені»,      -  набрала  СМС-ку  й  послала  йому  на  мобільний.
Ніагар  лився  потоком  ще  два  дні,  а  дзвінка  не  було.  Аліса  встигла  обговорити  ситуацію  з  емансипованою  подругою  Катрею  (а  з  ким  же  ще?)  Та  порадила  діяти  рішуче  й  брати  ініціативу  в  свої  руки,  хоча  й  застерегла,  що  в  минуле  не  повертаються.  
Увечері  другого  дня  подзвонила  доня,  поцікавившись,  як  минула  зустріч.  Аліска  думала,  що  дотепне  дівулисько  її  не  зрозуміє  й  почне  кепкувати:  «Мама  під  старість  попала».  Але  слово  за  слово  –  і    жінка  незчулася,  як  розповіла  Аніті  все.  Навіть  про  хімію.  На  диво,  Анка  почала  верещати:  «Клас,  мам!  А    чого  це  ти  плачеш?  Радіти  треба!»
-  Чому  тут  радіти?  Дебіл…
-  Просто  нерішучий.  До  тебе  ж  підійти  страшно.
-  Невже  я  така  стара  й  страшна?  –  загула,  як  ієрихонська  труба,  у  слухавку  Аліска.
-  Ні,  матусю,  ти  красива,  мов  квітка,  я  так  Владику  (чоловіку)  й  сказала:  «Поглянь,  на  фотках  випускників  наша  мама  –  як  троянда!»  Правда-правда!
 Ох,    ці  жінки!  І  скільки  їм  для  щастя  треба?  Пару  компліментів  у  їхні  чарівні  вушка  –  і  все!  Сльози  Аліси  вмить  висохли,  і  вона  почала  весело  сміятися  з  донечкою  над  своєю  банальною    ситуацією.
-  Не  парся,  мам,  ми  вам  ще  таке  весілля  забалабахаємо!  Я  своїх  музикантів  підтягну!  Ех,  даремно  тато  мене  на  своє  весілля  не  запросив!  Та  в  тебе,  мамо,  знаєш  скільки  людей  гулятиме:  і  з  Черкас,  і  з  Полтави,  і  з  Дубай!  Відправимо  вас  у  весільну  подорож  кудись  за  кордон.
-  Ну  якщо  за  кордон,  то  добре,  -  мовила  повеселіла  Аліска.
Весь  наступний  день  вона  прислухалася  до  кожного  звуку  й  чекала  на  його  дзвінок.  Надвечір    не  витримала  й  набрала  призабутий  номер.  
-  Ти  пам’ятаєш  слова,  що  говорив  мені    при  зустрічі?  
На  тім  боці  затягнулася  пауза.  Занадто  довга,  щоб  відчути  хеппі  енд.
-    Ти  ще  можеш    забрати  свої  слова  назад…  Іще  не  пізно.  Але  обов’язково  зателефонуй  мені,  якщо  пригадаєш,  про  що  говорив.  Чуєш?
-  Добре,  -  видавив  він.
«Ну  що  ж,  знову  злякався,  -  гірко    думала  Аліска.  -  І  так  ще  на  5  років.  За  цей  час  ми  станемо  зовсім  старими,  а  коли  хтось  із  нас  першим  помре,  інший  принесе  на  могилку  червону  троянду  й  поставить  за  упокій  свічечку  в  церкві…    Дурня…»  Вона  не  хотіла  такого  енду.  І  тому  вирішила  діяти.
Одного  разу  біля  воріт  його  будинку  зупинилася  автівка.  Він  нікого  не  чекав,  а  його  невінчана  дружина  десь  повіялася  у  своїх  дружинячих  справах.  Із  салону  вийшла  Аліска  й  мовила:
-  Ну,  що,  Казанова?  Готовий  жити  зі  мною  до  старості  й  померти  в  один  день?  Тоді  збирайся.  
Так  вона  раз  і  назавжди  вирішила  проблему.    Адже  із  двох  люблячих  сторін  хтось  один  має  бути  сміливішим.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683324
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2016

Рецидиви любові

Рецидиви  любові  -  це  гірш,  ніж  холера.
Почуваєш  себе,  немов  раб  на  галерах.
Рецидиви  любові...  Так  серце  стискає...
До  болю  нестерпно...  Минеться...  Я  знаю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2016

Полонена тобою

В  забутті,  як  колись,  цілувала
З  терпким  присмаком  спраглі  вуста.
Твою  сповідь  до  серця  я  клала  –  
Відступала  кудись  пустота.

Я  голубила  очі  мінливі  –  
Розчахнулась  натура  свята.
Зупинялися  люди  у  диві:
Не  в  фаворі  душі  нагота.

Тужно  скрипка  в  душі  вигравала,  
Сльози  крапали,  наче  горох.
Кожний  віддих  я  свій  рахувала,  
Не  прожитий  з  тобою  удвох…

Припиняю  віднині  двобій  цей.
Крізь  завії,  і  терни,  й  вітри,  
Крізь  роки  простягаю  я  серце:
-  Полонена  тобою…  Бери…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682648
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2016

Бабусі

Хатки  -  біленькі  печерички,  
І  ти,  мов  храмова  свіча.
Згубила,  бабцю,  черевички,  
А  може,  їх  позичив  час...

До  щему  горда  і  красива,  
Немов  Мадонна  вдалині.
Ти  посміхаєшся  журливо
І  хрестиш  лобика  мені.

І  все  махаєш,  все  махаєш
Хустинкою  в  старих  руках.
Мене  в  дорогу  проводжаєш
На  битих  зоряних  шляхах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645970
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 22.02.2016

А я просила: "Не губи!"

А  я  просила:  "Не  губи!",  
Черкали  небо  голуби
Рожеві  хмари.
Нам  було  щастя  до  лиця,  
Співали  трепетні  серця
Під  дзвін  гітари.

За  обрій  сонечко  зайшло  -  
Прозріння  до  обох  прийшло  -
Тут  слів  не  треба...
Погасли  зорі  уночі,  
Уже  не  голуби  -  сичі
Кричали  в  небі.

Уранці  сонце  -  вже  без  нас  -  
Розбилось  об  зими  каркас
Холодно-білий.
Серед  байдужої  юрби
Знялися  в  небо  голуби  -  
І  полетіли...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636396
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2016

Де той лелека, що весни приносить?

Тече    день  за  днями,  за  буднями  -  будень,  
Бажає  душа  і  чуттів,  і  снаги  -  
Дощами  ридає  розхристаний  грудень,  
А  січень  січе,  мов  капусту,  сніги.

А  нам  до  весни  ще  далеко-далеко,  
Замерзла  ніч  довга  з  нальотом  сльоти.
Де  ж  той  український  жаданий  лелека,  
Що  весни  приносить  у  снах  золотих?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636227
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 16.01.2016

Щасливі мелодії любові

Ти  запитаєш:  "Як  жила?"
Серед  зими  в  огні  була,  
А  серед  літа  мерзла...
Весною  квіткою  цвіла,  
Пізніше  осінь  замела  -  
І  зовсім  щезла...

Після  зими  -  ізнов  весна  -  
З'явилась  звабна  і  рясна  -  
Волошка  в  житі.
Скінчилась  мука  навісна,  
Змінилась  музика  сумна:
Зове  весна  любити!

Торкнулася  мого  чола,  
Я  косу  русу  розплела  -  
Пірнула  у    надії.
Любов  до  краплі  віддала,  
А  у  душі,  ні,  не  зола,    -  
Мелодії    щасливі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636110
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2016

Мальви в Єгипті

Cмагляво-чорний,  наче  мавр,
Цей  садівник,  либонь,  з  Провансу!
Серед  червоно-білих  мальв
Він  виглядає  дисонансом!
 
Сміються  в  крапельках  води
Звабливі  мальви  спозаранку,
І  мріють,  щоб  тугі  меди
Спивали  бджоли  до  останку.
 
Дивуюся:  відкіль  ви  тут  –
 Улюбленці  тепла  і    літа?
Це  ж  треба:  біля  пальм  ростуть
В  Єгипті  українські  квіти!

Сміється  подумки  араб:
«Ти  думала,  що  тут  пустеля?»
В  країні  Сонця,  ігр  і  зваб
Пускає  сонечка  веселі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635968
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.01.2016

Iv. «Ларіса, я не спаль всю ночь», або Юра Шатунов

                                                                                                                                         Обірваний  кайф

                 Так  уже  повелося,  що    другої  половини  дня  ми  з  Яною  пірнаємо  в  дитинство.  Після  обіду  повертаємося  до  моря,  ще  трішки  купаємося  й  засмагаємо,  тоді  забираємо  свої  м’якенькі  рушнички  та  йдемо  до  аквапарку,  що  притулився  біля  одного  із  входів  готелю.  Величезний  клоун  заввишки  зо  3  чи  й  більше  метрів  звабливо  зве  нас  скуштувати  екстриму.  Пластмасовий,  щоправда,  але  яка  різниця.  І  ми,  дві  дорослі  істоти:  чималенька  жінка  літнього  віку  й  велике  дівулисько  28  років    -  мчимо  до  сходів,  що  ведуть  уверх,  а  там  чи  уклендуємося    в  трубу,  закручену  в  спіраль,  чи    плюхаємося    на  круту  гірку  яскраво-помаранчевого  кольору  –  і  мчимо  зі  швидкістю  цунамі  вниз,  голосно  при  цьому  репетуючи,  як  недорізані  поросята:  «Ааа-а-а-а-а!!!»

                 Мене  не  бентежить,  що  вода  з  дитячого  басейну  (до  речі,  з  підігрівом!)  виходить  з  берегів  й  розлітається  увсебіч  величезними  струменями,  наче  з  хобота  індійського  слона,  коли  він  вельми  вдоволений.  Також  совість  «не  жметь»  від  того,  що  двом  засмаглим  до  чорноти  прибиральникам  приходиться  її  потім  за  нами  прибирати  (зрештою,  що  кому:  нам  відпочивати,  їм  –  працювати;  може,    колись  і  вони  будуть  відриватися  на  відпочинку,  а  хтось  прибиратиме  уже  за  ними,  хтозна…).  Навіть  дитячі  захоплені  крики  «кошмар!»  не  виводять  із  себе.  Тут  я  ловлю  кайф.  І  хай  «весь  світ  відпочине..»!

                 На  атракціонах  нас  обслуговує  чорношкірий  Атеф,  чоловік  років  тридцяти-тридцяти  п’яти,    що  доволі  колоритно  виглядає  у  сніжно-білому  костюмі  й  купальних  капцях.  Це  його  царство  –  він  водночас  і  рятівник,  і  тренер,  і  прибиральник  тут,  на  землі.  А  зверху  панує  його  товариш,  теж  араб,  юнак    із  чудовою  білозубою  посмішкою.  Швидко  роззнайомившись,    місцеві  доволі  невимушено  з  нами  говорять    про  те-се...  Як  і  сьогодні.

                 -  Яна,  а  где  мама?  –  запитує  білозубий.              

                 -  Там,  унизу,  -  відмовляє  Яна.

                 -  Твоя  мама  –  звєзда!  –  дарує  посмішку.

                 -  Я  знаю!  –  сміється  вона  й  мчить  униз    солдатиком.

                 Потім  на  горизонті  з’являюся  я,  і  він  припрошує:

                 -  Давай  сюда,  на  етот  горка,  оранжевій!

                 Набігавшись,  мов  угодовані  пінгвіни,  сходами    знизу  вверх  і  спустившись  чи  то  сідницями,  чи  животами  зверху  вниз  (  а  потім:  чому  купальники  зносили  на  гноття?),    ми  відсиджуємося  в    підігрітому  для  малих  дітей  басейні.  Тоді  на  арені  з’являється  Атеф.

                 -  Как  тебя  зовут?  –  завчено  запитує,  мабуть,  як  і  всіх  туристок.

                 -  Лариса.

                 -  А  мєня  –  Юра.  Шатунов.

                 Чому  Юра  та  ще  й  Шатунов?  Та  ви,  певно,  уже  здогадалися:  щоб  легше  було  запам’ятати!

                 Щодня  Юра  «підпливає»  до  мене  все  ближче  й  ближче:

                 -  Ларіса,  я  нє  спаль  всю  ночь,  Ларі-і-са…  -  романтично  починає  він.

                 -  Я,  сміючись,  підхоплюю  гру:

                 -  Чому,  Юрочко?

                 -  Я  нє  спаль  всю  ночь…  Пиль  чай,  потом  кофе…  Куриль…

                 -  Та  чому  ж?

                 -  Потому  што  с  тех  пор,    когда  увидель  тебя,  серце  мойо  болит…  Ларіса…  Я  скучаю!

                 -  Не  може  бути!

                 Ми  з  Яною  качаємося  від  сміху.  А  Юрочці  цього  й  треба:

                 -  Можеть,  Ларіса…  Сколько  дать  за  тебя  верблюдов?  Два?  Трі?

                 -  Щось  мало,  -  буркочу  я  й  усно  намагаюся  щось  підрахувати  (  що  ж  поробиш,  базарна  душа).

                 -  Янцю,  а  кинь-но  на  калькулятор,  скільки  це  в  доларовому  еквіваленті?

                 Яна  підпливає  до  речей  й  бере  до  рук  мобільний:

                 -  Один  верблюд  коштує  десь  приблизно  2  тисячі,  тому  за  тебе,  мамо,  Юра  готовий  дати  6  тис.  доларів.

                 -  Малувато,  -  відповідаю.  –  А  за  Баранку  скільки  давали?

                 -  80!

                 -  Ого!  –  і  до  Юрочки:  -  Мало!

                 -  Ти  што,  за  ніх  і  золото,  і  квартіру  купить  можно!

                 -  Щось  дешеві  у  вас  квартири!

                   Яна  перебиває:

                 -    Шатунов,  а  чому  б  тобі    з  арабкою  не  одружитися?  Дешевше  буде!

                 -  Нє,  я  нє  хочу  арабський  жена,  хочу  украінский,  рускій,  белорускій!

Я  хочу  твой  мама,  Яна!  –  і  до  мене:

                 -  Ларіса,  когда  я  увідель  тебя,  серце  мойо  остановілось!

                 Через  декілька  днів  з’ясувалася  й  причина  такого  обходження:

                 -  Пріході  ко  мне  в  8  вечера!

                 -  Куди,  Юро?

                 -  В  мой  магазин!  Я  відель  тебя  в  городе  позавчера!  -  й  додав:  -  Купишь  у  мєня  туніка!

                 -  Та  не  хочу  я  купувати  в  тебе  туніку  (настрій  в  мене  погіршується  від  такої  меркантильності,  а  ще  «піль,  куріль..!»)

                 -  Тогда  купи  шарф  ілі  пашміну!

                 -  Юро,  у  нас  в  Україні  сніг  випав,  а  ти  туніку,  пашміну…    А  валянці  в  тебе  є?

                 -  Нєт,  валенок  нет..,  -    Шатунов  починає  розуміти,  що  з  мене  нічого  не  візьмеш,  і  відходить  у  справах.  Через  кілька  хвилин  уже  чую:

                 -  Ларіса…  Ето  твой  обувь?

                 -  Де?

                 -  Да  вот,  бєлій?

                 -  Мій!  –  сміюся.

                   Давай  меняцца,  как  раз  мой  размер  (у  нього  43-й)!

                 Другого  дня  знову  тягуче,  як  пастила:

                 -  Ларі-і-іса…  Какоє  красівоє  імя!  Знаєш,  что  оно  у  нас  означаєт?

                 Ми  з  Яною  –  уся  увага.

                 -  «Маленькая,  вкусная»!

                 -  Вкусняшка-мілашка!  –  римує,  гигочучи  Яна.

                 А  мої  вуха  пестять  слова  улесливого  араба  (зараза  ж  така):

                 -  Когда  моя  мама  будєт  мне  что-то  готовить  і  спросіт,  чего  би  мнє  хотєлось,  знаєш,  што  я  ей  скажу?

                 -  Що?

                 -  Я  скажу:  «Ларі-і-іса»    -  і  буду  думать  о  тібє!

                 …  -  Мамо,  каже  увечері  мені  Яна,  -  а  три  верблюди  це  все-таки  за  тебе  мало.

                 -  Ти  ще  мені  поговори,  -  погрожую  я,  -  візьму  та  й    залишуся  в  Єгипті!

                 -  Ну,  ну,  -  відповідає  доня,  -  будеш  тут  швабру  тягати  й  палубу  мити,  замість  Шатунова.  А  молодий  екзотичний  чоловік  чекатиме  на  тебе  вдома    з  мамою,  трьома    примхливими    дружинами  й  десятком  голодних  арабчат!

                 Обірвала  весь  кайф.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634643
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2016

АНГЕЛИКИ ВІШАЮТЬ ЗОРІ

Милі  ангелики  вішають  зорі  -  
Стиглі  горіхи  в  Едемі  зими.
Білі  сніжинки,  легкі  і  прозорі,  
Землю  вкривають  своїми  крильми.

Птаха  мала  причаїлась  на  дроті,  
Гріється  в  світлі  нічнім  ліхтаря.
Янголи  ж  всі  віддаються  роботі,  
Хочуть,  щоб  красно  убралась  земля.

Стало  на  вулиці  гарно  і  чисто,  
Сіється  з  неба  сніжинок  ваніль.
Мліє  земля  переможно-врочиста,  
Пильно  вдивляючись  в  річки  таріль.
Лариса  Журенкова

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634370
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.01.2016

Вітрам не спотикатись об мости

Ніхто  із  нас  не  зміг  сказать:  "Прости..."  -
І  руйнували,  що    створили.
А  вітер  спотикався  об  мости,  
Які  безжально  вдвох  палили.

Кривавили  в  агонії  тіла,  
Стриміли    в    них  отруйні  стріли.
І  пульсували  в  жилочках  слова:
"Не  так  прожить  життя  хотіли..."

Між  перемог,  досягнень  і  невдач
Ми  ненароком  зустрічались.
Злітало  з  уст  моїх  палке:  "Пробач..."
У  відповідь:  "Прости"  -  зривалось.

Та  різними  шляхами  нам  іти,  
Зустрівшись,  мовчки  усміхатись.
Об  спалені,  зруйновані  мости
Вітрам  уже  не  спотикатись...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634093
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2016

Впокорена у раму

Завіса.  Настає  фінал.
Відіграно  життєву  драму.
Кохана?  Муза?  Чи  жона
Була  впокорена  у  раму?

Та  в  рамці  простір  затісний,  
Не  вистачає  жінці  вітру.
Так  взимку  хочеться  весни,  
У  темряві  -  денного  світла...

І  раптом  посеред  пітьми
Наповнилося  млостю  тіло,  
Змахнула,  ніби  птах,  крильми  -  
Й,  о  диво  дивне,  полетіла!

Хмеліла,  як    від    доброго  вина,  -
І  гоїлися  давні  рани.
Щаслива,  посміхалася  жона,    
Та  плакала  бездушна  рама...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2016

СІЧЕНЬ ТВОРИТЬ ЗИМОПИС

На  полі  німім  ні  билинки,  
Самотньо  видзвонює  двір.
Лягають  біленькі  сніжинки
На  чорного    поля  папір.

Запалює  зимна  ніч  свічі  –  
Іскриться  земля,  мов  нова.
Римує  сніжиноньки  січень,  
У  ямби  вплітає  слова.

Він  творить  таємний  зимопис,  
Змітаючи  будні  крильми.
Калину  впокорену  просить
Прикрасити  сніг  ягідьми.

А  потім  такий  відчуває
Енергії  сплеск  і  кураж,  
Бо  кращого  в  світі  немає
За  світлий  зимовий  пейзаж!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633243
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.01.2016

Душа

Їй  ріжуть  струни  по  одній  -  
Вона  страждає,  
Ридання  стримує  на  дні  -  
Та  знову  грає!

Здається  дивом  це  мені:
Минають  дати...
Виходить,  й  на  одній  струні
Ще  можна  грати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633072
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.01.2016

Останній лист календаря

Людей  одвічний  монотонний  рух...
Спустились  зорі  на    ялинки,  
А  із  небес,  легенькі,  наче  пух,  
Тендітні  падають  сніжинки.

Приємна  новорічна  метушня...
В  бокалах  піниться  шампанське.
Збирається  за  стіл  уся  рідня,  
Запалює  вогні  бенгальські.

Примхливий  січень  шати  приміря.
В  нетерпеливому  чеканні
Зриває  радо  лист  календаря,  
Як  виявляється,  останній.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632895
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 02.01.2016

Різво

У  вечір  морозний,  відклавши  всі  справи,  
Позбавившись  тіней  образи  чи  зла,  
В  сімейному  колі  ми  знову  чекаєм,  
Неначе  в  дитинстві,  святого  Різдва.

І  ось  перша    зірка  у  небі  палає,  
Вибілює  землю  пречистий  сніжок.
Про  Боже  спасіння    нам  хрест  нагадає  -  
Із  Господом    нашим    одвічний  зв’язок.

Хрещений  народ,  преклонивши  коліна,  
Подячність  за  жертву  Христу    воздає
І  славить  натхненно  Господнього  Сина
За  милість  небесну  –  спасіння  своє.

Він  творить  молитву  за  всіх  нещасливих,  
Щоб  ближні  не  відали  зла  і  тривог.
Жили  у  достатку,  любові  та  мирі.
І  тихо  всміхається  з  неба    наш  Бог.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632597
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 31.12.2015

Хургада

Думками  над  землею  лину,  
Мов  вільний  від  суєт  Ікар.
Але  химерну  павутину
Сплітає  ненависне  «кар!»

Серед  сорок,  вовків,  вороння
Загублений  шукаю  позитив.
І  вириваюсь  із  полону
Полемік,  чвар  та  інвектив.

На  край  землі,  де  звичну  тишу
Приносять  у  долонях  хвилі,  
Літописи  там  пальми  пишуть
В  піщаних  берегах  ідилій.

І  розчиняюсь  в  напівсонній
Імлі  мечетей  і  церков.
Вколишуть  звучні,  монотонні,  
Тягучі  звуки  молитов.

Скрипучий  скрегіт  гайвороння
Тут  здасться  зовсім  незначним.
Таки  знайшла  у  безсезонні
Приємний  серцю  позитив!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627059
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.12.2015

Ніч у Єгипті

Єгипет  розкинувся  -  жовтий  і  спраглий,  
Тут  птиці  аж  стогнуть  в  рожевих  кущах.
А  спокій  витає,  як  зболена  правда,  
І  зоряні  рибки  у  морі  кишать.

Сховались  проблеми  далеко-далеко,  
Можливо,  під  пальми  зелений  каркас.
Я  чула:  сюди  прилітають  лелеки,  
Щоб  знов  навесні  повернутись  до  нас.

Полуденне  сонце,  засмагле  на  пляжі,  
Натхненно  цілує  білявий  пісок.
Пітьма-танцівниця  нікому  не  скаже
Про  те,  що  були  ми  до  щастя  за  крок.

Засяє  притомлене  місто  вогнями,  
Порине  у  місячну  ніч  Шарм-ель-Шейх.
Заїжджих  вколише  дурманність  кальяну
І  співи  тягучі,  мов  спасовий  мед.

А  ми  аж  до  ранку  читатимем  небо,  
Яке  оповило  величний  Сінай.
За  тиждень  розлучимось,  любий...  Так  треба...
Сьогодні  ж  ти  зоряну  книгу  читай!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605404
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2015

Літня замальовка

Плете  туман  мрійливо  надвечір'я,  
Закутавши  у  плетиво  ставок.
Гаптує  деревцята  на  подвір'ї  
Мереживом  тоненьких  гілочок.

На  небі  сонцю  стало  вже  затісно  -
Сховався  в  ніч  бокатий  чавунок.
Звабливі  зорі  місяця  опріснок
Припрошують  до  гурту  у  танок.

Поволеньки  у  люлечці  колише
Старий  ставок  малечу-осоку...
Та  ось  цвіркун  порвав  на  жмутки  тишу,  
Бо  спати  гріх  у  звабну  ніч  таку!

І  закружляла  матінка  природа,  
І  розлилися  хмелем  солов'ї.
А  жабки  вирвалися  на  свободу,  
Закумкали  у  росяній  траві!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605403
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.09.2015

Та ти уже не схочеш

Ще  вчора  -  разом...  Як  саднило  в  грудях...
Хотілося  ж  кохання,  як  у  всіх...
Бриніли  сльози,  половіли  губи...
У  ніч  тебе    відвозило  таксі....

Слова  колючі  виривала  з  серця  -
Сухі  троянди  серед  фраз-обмов...
Не  плач...  Й  на  нього  ти  не  сердься:
В  осінній  млі  розтанула  любов...

Ще  за  життя  їх  буде  так  багато  -
Не  оступись  на  ковзанці  сльоти....
Та  ти  уже  не  схочеш  сурогату  -
Альтернативи  болю  й  самоти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520191
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 28.08.2014

Літня ніч

Люблю  дивитися  на  небо,
Коли  пітьма  покриє  звід.
Колише  вітер  нитки  стебел
І  хмарам  дивиться  услід.

Зітхають  в  напівсні  потроху
Від  спеки  стомлені  лани.
Полощуться  хмарки  в  Розсохах,
Бентежать  душу  цвіркуни

Й  думок  розсипана  квасолька...
Та  найдорожча  над  усе
Ота  Шевченкова  тополька,
Що  зорі  у  ставку  пасе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519781
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 27.08.2014

Твої слова

Твої  слова  -  мелодії  дощу,
У  них  покоїться  надія.
Я  смуток  свій  на  волю  відпущу,
Прочахле  серце  відігрію.

Твої  слова  -  це  плетиво  із  див,
Палаюча  огненна  ватра.
Ти  у  мені  вчорашню  розбудив  -
І  я  повірила  у  "завтра".

Твої  слова...  Їх  чую  знов  і  знов.
Яке  солодке  те  "кохаю"...
Пірнаю  з  головою  у  любов  -
Чи  ж  випливу,  чи  ні  -  не  знаю)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517956
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2014

Колись в мені поволі сум засне

Колись  в  мені  поволі  сум  засне;
Згорнувшись  у  клубок,  повіки  стулить.
Дозріле  літо  в  душу  зазирне  -
Розбудить  почуття,  давно  минулі.

І  легко-легко  стане  на  душі,
Немов  дитині  в  переддень  причастя.
Поллються  з  уст  молитви  чи  вірші  -
Таке  щось  гарне...  То,  напевно,  щастя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511800
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.07.2014

ДЫДЕЛКА, или ВАРЕНИКИ-ПАТИ

ДЫДЕЛКА,  или  ВАРЕНИКИ-ПАТИ

           Я  проснулась  в  четыре    утра  оттого,  что  напротив  меня  в  красных  вязаных  штанишках  сидела  Дыделка  и  улыбалась.  Потом  голосом  старшей  дочери  она  изрекла:  
           -      Мама,    напиши  про  Дыделку.
           -  Баранка,  -  ответила  я,  -    из  Дыделки  ты  уже  выросла.
           -  А  ты  для  будущих  внуков  напиши,  -  не  унималась  дочь.
           -  Так  дай  же  мне  этих  внуков,  -  засмеялась  я.  –  И  как  это  я  буду  читать  им  сказки,  разве  что  в    скайпе?
           Но  Дыделка  уже  испарилась,    а  вместе  с  ней  исчез  и  мой  сон.
             Дыделка…    Это  имя  придумала  дочь.  Мы  приехали  с  мужем  на  место  работы.  Вещи  еще  распаковали  не  все.  На  второй  или  третий  день  на  одной  из  коробок  я  увидела    смешную  девочку,    какую  обычно  рисуют  малые  дети:  руки-крюки,  палочки-ножки,  платьице-треугольничек  и  смешная  рожица  с  точками-глазками  и  улыбкой  до  ушей.
             -  А  это  что  еще  такое?
           Подумав,  дочь  изрекла:
           -  Дыделка!
           -  А,  Дыделка,  -  кивнула  я  головой,  –  тогда  понятно.
С  тех  пор  родные  ее  часто  называли  Дыделкой.
           …Моей  Дыделке  было  полтора  года,  когда  она  сломала  ножку.  Я  жарила  рыбу,  а  она  игралась  со  мной:  то  появлялась,  то  исчезала  за  быльцем  кровати.  А  потом  упала…  В  гипсе  она  лежала  тихая,  спокойная  и  какая-то  святая.  
           Позже  она  клала  эту  ножку  на  другую,  делала  умную  мордочку,  глаза  ее  покрывались    поволокой,  и  она  глубокомысленно  изрекала:  
           -  Со  з…  (  «Со  з»  означало  «что  же…»)
           Далее  следовала  какая-то    философская  тирада.
           В  раннем  детстве  Дыделку  воспитывала  прабабушка,  бывшая  партизанка.  Поэтому  боевой  дух  и  закалка  у  Дыделки    остались  еще  те!
           А  я  училась.  И  ждала  пятницы,  чтобы  повидаться  с  Дыделкой.  Иногда,  срываясь  с  занятий,  ловила  машину-попутку  (так  быстрее!)  и  после  семикилометрового    пешего  марафона  от  шоссе  (а  что  нам,  молодым!)  стучалась  в  окошко  небольшого  сельского  домика  своей  бабушки.  В  окне  загорался  свет,  беленькая  занавесочка,  та,  что  ближе  к  двери,  приоткрывалась.  Вглядываясь  в  кромешную  тьму  позднего  вечера,  бабушка    неодобрительно  кивала  головой  и  неизменно  приговаривала:  
             -  О,  Боже!  Ты  опять  ночами  бродишь!  Не  могла  дождаться,  как  все  нормальные  люди,    утра  и  приехать  поездом!
           Я  отшучивалась,  что  по  ночам  бродит  только  призрак  коммунизма,  и  то  по  Европе,  целовала  сначала  свою  добрую  бабушку,  потом  сонную  Дыделку,  а  та  хлопала  в  ладоши  и  кричала:
             -  Мама  приехала!
               Она  пахла  молочком,  ребятенком  и  чем-то  очень  родным.  Ради  этого  я  бы  еще  прошла  семь  а  то  и  все  сто    километров!                                                                                    
           После  института  нас  с  мужем  занесло  в  сельскую  школу  –  сеять  разумное,  доброе,  вечное.  Наконец-то  мы  оба  учебу  закончили  и    с  воссоединились  Дыделкой.
           Наша  дочь  росла  не  по  годам  серьезной  и  очень  любознательной.  В  четыре  года  она  с  удовольствием  читала  кучу  детских  книжек  и  -  «Учительскую  газету».          Бабушкина  школа  и  «Учительская  газета»    укрепили  в  ней  способность  мыслить  аналитически.  Поэтому  ее  излюбленная    фраза  «Со  з…»  и  жест  ножку  на  ножку  повторялись  все  чаще.
           Эта  фраза  не  раз  ее  выручала,  но  ее  же  и  выдавала  с  потрохами.    Дыделка  любила  сладости.  Она  трубила  все,  что  под  руку  попадется.  Однажды  в  магазине  я  купила  с  полкило  ее  любимых  конфет  «Ромашка».  И  в  тот  же  вечер  они    «хутко  зникли».  
           В  надежде  их  отыскать  я  перерыла  весь  дом,  но    мои  попытки  оказались  тщетными.  «Дыделка!»  -  озарило  меня,  и  я  выразительно  посмотрела  на  дочь.  Та  напустила  на  себя  невозмутимый  вид.    Мое  подозрение  усилилось,  когда  после  этого  Дыделка  произнесла  свою  коронную  фразу:  «Со  з…»
           -  Дыделка!
           -  Да,  мама!
           -  Дыделка,  быстро  говори,  где  конфеты!
           Дочь  широко  развела  руками:
           -  А  нэма.
           -  Ты  их  съела?
           -  Нет.
           -  А  где  же  они?
           -  В  сумочке.
           -  А  сумочка  где?
           -  Сумочка  в  сеточке.
           -  А  сеточка  где?
           -  А  нэма…
           И  так  до  бесконечности,    пока  мне  стало  стыдно:  «Во  пристала  -  гестапо  …»
           До  сих  пор  история  с  конфетами  передается  из  уст  в  уста.  Наверное,  ее  скоро  услышат  и    мои  будущие  внуки.
           А  еще  наша  Дыделка  очень  не  любила  находиться  в  детском  саду.  Его  на  дух  не  выносила.  Полусонную,  я  одеваю  ее  и    провожу    психологический  тренинг.
         -  Дыделка,  ты  же  знаешь,  что  все  мамы  ходят  на  работу…
           -  Да,  мама.
           -  А  все  детки  ходят  в  садик.
           -  Да,  мама.  
           -  А  в  садике  хорошие  детки.
           -  Хорошие  детки,  -  вторит  Дыделя.
           Потом  мы  выходим  из  дому.  Я  веду  ее  за  ручку.    А  чтобы  нам  было  веселее  идти,  скандируем  речевку:
           -  Раз-два!
           -  Азь-два!  
           -  Три  –четыре!  
           -  Ти-читыле  
           -  Кто  шагает  дружно  в  ряд?  
           -  Боевой  отряд  ибят!  
           -  Мы  шагаем  в  детский  сад!
           Уже  издалека  Дыделка  видит  свой  ненавистный  детский  сад.    И  начинает  истошно  вопить:  
           -  Мама,  но  я  не  хочу  в  садик!  Мама,  садик  плохой!
           Полкилометра  я  не  только  спиной,  но  и  всеми  фибрами  моей  кающейся  души  слышу  этот  жуткий  плач,  который  переходит  в    крик,    потом  трансформируется  в  гудок  паровоза.
           На  другой  день  сценарий  повторяется:  от  оптимистического  «Азь-два!»  до  крика  жертвы  перед  снятием  скальпа  дюжиной  аппачей.
           Время  бежало,  а  с  ним  мчалась  наперегонки  и  моя  Дыделка.  Уже  с  юного  возраста  она  вояжировала  по  стране  (частенько  родные  возили  ее  на  море).  Ей  было  тогда  шесть,  когда    наш  папа  с  облегчением  вздохнул  -  мы  с  Дыделкой  уехали  в  Гагры  на  долгих  три  недели.  Бабушка  с  прабабушкой,  провожая  нас,  давали  кучу  важных  советов,  тискали  Дыделку,  а    мне  приказывали:
           -  Ты  там  смотри,  рот  раскроешь,  мы  тебя  знаем,  а  ребенка  грузины  украдут!  Держи  ее  постоянно  за  руку!
           Мне  было  смешно.  Дыделка  тоже  в  душе  посмеивалась:  она  что,  вещь  какая-то,  что  ее  можно  потерять?  
           Но  когда  мы  приехали  в  Абхазию,  я  поняла,  что    страхи  бабушек  имеют  основания,  поскольку  быстро  напиталась    разными  историями  о    похищениях    молодых  женщин  резвыми  грузинами.  О  детях,  правда,  речи  не  было,  ну  да  чем  черт  не  шутит!  Поэтому  мы  с  Дыделкой  ходили,  дружно  взявшись  за  руки.
           Вскоре  мы  нанесли  визит  в  местный  ГУМ.  А  тогда,  если  вы  помните,  в  СССР  и  в  Украине  в  частности,  выбор  продуктов  в  магазинах  оставлял  желать  лучшего.  Все  было  в  дефиците.  Это  сейчас  нас  удивляет,  как  можно  было  обойтись  без    туалетной  бумаги,  кофе,  хорошого  чая…  Мы  рыскали  по  магазинам.  Стояли  в  длиннющих  очередях  за  чем-то,  а  потом  узнавали,  что  это  что-то  нам  вроде  как  бы  и  не  нужно,  но  можно  же    это  кому-то  продать  или  обменять,    если  не  подойдет.
           Так  вот,  зашли  мы  в  местный  магазин  -  и  глазам  своим  не  поверили:  здесь  было  все,  за  чем  у  нас  толпились  люди.  И  продавалось  не  на  семечки  или  из-под  полы,  а  на  прилавках.  Людей,  правда,  было  много,  бродили  такие  же  туристы-бедолаги,  как  и  мы.                
           Я  покрепче  схватила  за  руку  свою  Дыделку  и  двинула  вглубь  магазина  к  вожделенным  товарам..  Но  вдруг  меня  как  током  стукнуло:  «Береги  ребенка  -  грузины  украдут!»  Хотя  руку  дочки  я  ощущала,  но  проверить    надо.  Какими  же  были  мое  изумление,  а  потом    дикий  ужас:  вместо  Дыделки  я  обнаружила  маленького  грузинчика!  Я  держала  за  руку  чужого  ребенка!  С  минуту  мы    испуганно  смотрели  друг  на  друга  (значит,  мне  не  показалось,  что  Дыделка    пыталась  обрести  свободу,  но  я  еще  сильне  сжала    ее  руку!).  В  момент  в  моей  голове  пробежала  толпа  тараканов:  «Украли!  Выкуп!  Шантаж!»
           Когда  же  меня    чуть  отпустило,    я  вдруг  увидела  свою  Дыделку  в  голубом  платьице  и  с  белым  бантом  на  голове!  Она  тщательно  осматривала  бижутерию  на  противоположной  стороне  магазина.    Отбросив  руку  испуганного  грузинского    мальчика,    я  мигом  порысила  к  Дыделке.  О  моих  слезах,  Дыделкиных  соплях  и  ее  философском    коронном  «Со  з…»  рассказывать  не  буду.

           Дыделка,  ох,  эта  Дыделка…  В  какой-то  период  она  плавно  превратилась  в  Баранку  (  Ярославка  –  Славка    –  Овен  -  Баран  –  Баранка).  
           Сейчас  моя  Дыделка-Баранка  летит  самолетом  с  Дубаи  в  Стокгольм.    Она  уже  взрослая  девочка.  Но  иногда  в  ней  просыпается  Дыделка.  И  тогда  она  начинает  надувать  щеки  и    глубокомысленно  изрекать:  «Со  з…»
           -  А  где  же  здесь  Вареники-пати?  –  спросите  вы.  -    Вот  и  рассказ  подходит  к  концу.  И  правильно  сделаете.  Так  вот,  в  прошлом  году  заявилась  эта  Дыделка  с  Абу-Даби  и  сразу  с  порога:
           -  Мама,  свари  мне  вареников  с  творогом.
           После  тщательной  сервировки  стола  в  национальном  стиле,  она,  как  хомяк,  набила    рот  варениками  и  принялась  командовать:
           -  Мама,  ну  фоткай  же  меня  быстрее,  пока  вареники  еще  остались,  я  выложу  в  Интернет.  Будет  у  меня  підборка  -    «Вареники-пати».
           -  А  что  такое  «пати»?  –  спросила  я.
           -  Ну,  вечеринка,  что  ли.  Только  что  ребята    с  Эмиратов    сбросили  мне  фотки  «Барбекю-пати»!  А  у  меня  будет  «Вареники-пати»  Экзотика!
           Дыделка!  Ты  вернулась!  Через  двадцять  лет!  Надо  же!  А  может,  я  уже  созрела  стать  бабушкой?
                                                                                                                                                                                       2011г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510345
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 09.07.2014

Я зорею впаду в долоні

Більше  спокій  я  твій  не  порушу,
Заберу  почуття  зсиротілі.
Буду  гоїти  зболену  душу
І  зализувать  рани  на  тілі.

Я  уже  не  повірю  фортуні,
Що  ми  будемо  разом  з  тобою.
Щоб  на  серці  не  лопнули  струни,
Я  проллюся  на  трави  росою.

Ти  проснешся,    від  сліз  солоний,
І  подивишся  високо  в  небо:
Я  зорею  впаду  в  долоні,
Щоб  хоч  раз  доторкнутись    до  тебе...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508515
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 01.07.2014

Літня гроза

         

Гримлять  у  висі  громові  оркестри,
Шматують  землю  стиглі  бискавки.
У  скелі  гір  -  величних  палімпсестів  -
Забились  гамірливі  ластівки.

Гроза  скінчилась,  як  і  почалася  -
Єдна  веселка  річки  береги.
Мала  пташина  до  небес  знялася  -
Набратися  і  сили,  і  снаги.

Землею  пахне,  свіжістю,  озоном,
Голубить  вітер  сонну  кропиву.
Остання  крапля  падає  з  розгону
На  сизу  від  води  дзвінку  траву.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507982
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.06.2014

Так хочеться забутись і забуть…

Кудись  подівся  літній  вітровій,
Мов  дзеркало,  спокійне  тихе  плесо.
Лиш  рибка  іноді  тихенько  сплесне
Та  кумкне  жабка  в  рясці  річковій.

Комарик  прагне  зайвий  раз  гризнуть,
Десь  скрикне  необачно  качка  дика.
Ти  відчуваєш:  світ  такий  великий,  
Що  хочеш  ти    забутись  і  забуть,

Впустити  в  душу  сили  і  снаги,
Закоханий  довічно  у  природу.
Сидіти  й  споглядати  небо,  й  воду,
Розлогі  верби,    рідні  береги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507369
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.06.2014

Подумала: неначе у раю…

Подумала:  неначе  у  раю:
Співали  птиці  різнобарвні,
Гули  джмелі,  такі  забавні,
Творили  музику  свою.

Шовковиця  пругке  гілля,
Немовби    руки,  простягала,
Мені  плоди  пропонувала.
Медами  повнилась  земля.

А  я  шовковички  рясні
Зривала  й  тамувала  спрагу.
Краса  приносила  наснагу.
І  птиці  щебетали  навісні!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2014

Отямтесь, люди!

Іще  на  рік  планета  постаріла,
Стоїть  в  віках  на  роздоріжжі  тиш.
Де  ж  ваша,  люди,  мудрість  ділась,
Коли  продаєтесь  за  мідний  гріш?

У  затінку,  у  запічку,  за  рогом
Чига  диявол,  що  на  світ  плює.
Хапа  за  поли,  руки  і  за  ноги  -
За  душі  дивіденти  видає.

Отямтесь,  люди,  доки  ще  не  пізно,
Наповніть  душу  Господом  ущерть,
Адже  життя  одне.  Воно  безцінне!
Духовна  смерть  -  це  гірш,  ніж  просто
                                                                                       смерть...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506767
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.06.2014

Коли довіра йде

Коли  сердечко  точить-їсть  іржа,
У  ньому  птах  не  тьохкає  до  ранку.
Там,  де  любов,  не  може  бути  лжа,
А  де  брехня,  ти  не  збудуєш  замку.

Коли  довіра  йде  -  то  світ  згаса,
Не  посилає  сонечко  цілунків.
Тьмяніє  і  соромиться  краса,
Відводить  очі  від  низьких  стосунків.

Коли  ж  любов  заполоняє  все  -
Від  пальчиків  до  кінчиків  волосся,  -
Голублять  очі,  світ  тепло  несе!
Життя  людини  справді  відбулося!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505883
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2014

Нас тут усіх бандерівцями звуть!

Ненавидиш  мене?  За  що  ти  так?
Не  я  до  тебе,  гнидо,  в  дім  ввійшла,
Не  я  утіху  у  війні  знайшла,
Продавши  совість  за  гнилий  срібняк.

Не  я  дитячі  сльози  спрагло  п'ю,
Не  я  криваві  проливаю  ріки.
Я  лиш  мілких  зелених  чоловіків,
У  камуфляжах,  поглядом  ловлю.

Вони,  мерзенні,  нишпорять  отут
І  пхають  носа  в  шпари  та  шухляди.
Ти  знаєш,  в  нас  зовуть  їх  "колоради",
Вони  без  яду  довго  проживуть!

Отрутою  для  них  є  людський  гнів.
Мільйони  українців  шлють  прокляття.
Нам  вистачить  і  духу,  і  завзяття,
Щоб  біль  наш  бумерангом  полетів.

"Бандерівкою",  думаєш,  обпік?
Та  я  пишаюсь  тим,  що  українка!
Іще  одна  історії  сторінка  -
Тавро  на  совісті  твоїй  повік!

Ми  -  патріоти,  і  у  цьому  суть!
Повстануть  українці  всього  світу!
Тремти,  вороже,  бо  ми  -  правди  діти,
НАС  ТУТ  УСІХ  БАНДЕРІВЦЯМИ  ЗВУТЬ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503395
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.06.2014

Шлях до вічності

Весни  у  травні  приносять  громи,
Грози,  і  град,  пелехаті  тумани;
Сиплють    з  водою  міхи  у  лимани.
Б'ють  блискавиці  об  землю  крильми.

П'ють  спрагло  воду  веселі  грунти  -
Будуть  буяти  і  квіти,  і  трави.
Тягнуться  вверх  соковиті  отави,
Будем  весніти  і  я,  друже,  й  ти!

Запал  юнацький  в  душі  не  прочах.
О,  ця  одвічна  циклічність  природи:
Злети  й  падіння,  і  вітер  свободи,
Що  простилає  до  вічності  шлях!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502265
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.05.2014

Самотня хата

Хатина  ця  -  основа  всіх  основ  -
У  землю    вгрузла  печеричкою.
Хтось  народився  в  ній,  у  світ  пішов,
Співав  і    буркотів  за  звичкою.

Молився  ревно  Богу  по  ночам  -
Весніла  біла  хата  рушничками.
Борщик  в  печі  тоді  ще  не  прочах,
Картопелькою  пахло  й  пиріжками.

Тепер  хатина  -  холод  чи  сльота  -
Чекає,  зажурившись,  постояльців.
На  роздоріжжях  сумом  пророста,
Угрузши  в  сніг.  І  дмухає  на  пальці.

Вбира  слова,  що  кинуть  на  льоту,
І  кроки,  що  легенько  шурхають.
Одвічну  відчуває  самоту
І  плаче-сипле  штукатуркою...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501702
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.05.2014

Наставнику

Вчора.
Смуток.  Сум.  Солоний  присмак.
Ви  йдете.  Не  повернуть.
Вдячна.  Міцно  руку  тисну.
Я  не  зможу  Вас  забуть.

Сьогодні.
Жінка  -  квітка  дивовижна....
Я  зніму  печалі  хустку,
Та  життя  мойого  вишня
Втратить  ще  одну  пелюстку.

Завтра.
Моя  осінь  також  близько.
Вишня  сповниться  плодами.
Я  ж  вклоняюсь  низько-низько
Сповідей  своїх  віршами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500664
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2014

Аж захлинаються у співах солов'ї

Аж  захлинаються  у  співах  солов'ї,
Чиясь  весна  іде  назустріч  літу.
Мені  ж  наснилися  літа  мої,
Присипані  вишневим  білим  цвітом.

Кружляли  спогади,  солодкі  і  хмільні,
Джмелями  падали  у  сни  тремтливі.
В  них  залишила  болі  і  жалі,
Там  я  була  весела  і  щаслива.

А  вранці  сонце  зазирнуло  у  вікно,
Зозулька  щедро  років  накувала.
І  я  подумала,  що  щастя  -  ось  воно,
А  я  жила    --  його  не  помічала.

Воно  у  яблуках,  що  гупають  в  траву,
У  плині  річки  ніжно-голубої
І  навіть  в  тому,  що  на  світі  я  живу
У  мирі  і  в  гармонії  з  собою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500291
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.05.2014

Я довго так до тебе, Боже, йшла

Я  довго  так  до  тебе,  Боже,  йшла:
Через  віки,  етапи,  покоління,
Через  гріхів  будяччя  і  прозріння
Дорога  врешт  до  тебе  привела.

Пригадую:  бабуся  доземні
(Коли  я  ще  була  мала  і  світла)
Творила  спраглі,  пристрасні  молитви,
Хрестила  на  ніч  лобичок  мені.

Я,    вбравшись  в  цвіт,  шукала  ідеал  -
Впивались  в  тіло  зірочки  черлені.
Але  примарні  світові  ідеї
З  душі  не  скинули  важкий  тягар.

Шукала  прихистку  в  чоловіках
І  прагнула  гніздечко  тихе  звити  -
Сердечко  довелось  до  крові  збити.
І  запал  мій  поволеньки  прочах.

В  людині  досконалості  нема
(Гадаєм:якість  -  присмак  сурогату):
У  гніві  може    виступить  Пілатом,
А  може  гордощів  ковтнуть  пітьма.

В  Тобі,  Господь,  я  істину  знайшла.
Світильник  вічний  вірою  зоветься.
Ти  був  так  близько  -  у  моєму  серці,
А  я  до  Тебе  довго  так  ішла...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500290
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.05.2014

Судний дощ

Коли  вже  переповнилась  земля
Цинізмом,  перелюбом,  хіттю,  блудом,
 Господня  кара  впала  на  поля,
Дощем  з  небес,  огненним,  жахним  -  судним.

На  жаль,  не  вибирає  дощ  той,  ціль,
І  гинуть  впереміш  і  "наші",  й  "їхні"...
А  стогін  чути,  певно,  звідусіль,
Бо  для  Вкраїни  всі  сини  їй  рідні.

Бо  матері  однаково  болить,
Коли  її  сини  безславно  гинуть.
Скривавлена,  Вітчизна-мати  снить,
Що  вистачить  в  дітей    і  глузду,  й  сили,

Щоб  пережити  лихоліття  час
І  винести  з  війни  гіркі  уроки;
З  колін  піднятись,  об'єднавшись  враз;
В  майбутнє  розпочать  творити  кроки!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498204
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 11.05.2014

Не треба поки хлопчика будить

У  затінку  старезної  верби,
Там,  де  у  землю  вгрузла  біла  хатка,
У  різнотрав'ї  стигнуть  квіт-меди,
Принишкло  в  люлечці  мале  дитятко.

Йому  ще  не  відомі  хижі  сни,
Не  пахне  чисте  небо  полинами.
Молочні  ріки  буйної  весни
Ведуть  у  даль  казковими  стежками.

Там  братиком  ще  вовчика  зовуть,
Сестричкою  -    руду  хитреньку  лиску.
У  рукавичці  дружно  всі  живуть,
Не  точать  на  сусіда  зуби  нишком.

Та  час  невпинно,  швидко  пробіжить,
Попереду  хлопча  ще  грім  розбудить.
Не  треба  ж  поки  хлопчика  будить  -
Нехай  у  казці  трішечки  побуде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497944
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 09.05.2014

За сьогодні, мій тату, пробач…

У  нас  сьогодні  поминальний  день...

Тобі,  певно,  хотілось  тепла,
Мій  непрощений  тату.
Я  ж  на  зустріч,  пробач,  не  прийшла...
Стогін  то  чи  розплата?..

До  сих  пір,  скільки  літ,  скільки  літ...
Я  не  можу  простити.
Ти  мій  меч,  ти  мій  сором,  мій  біль  -
Маю  я  відпустити...

Недолюблена,  тихо  бреду  -
Я  ж  жадала  любові...
Скоро  в  вік  твій  і  я  увійду  -
Примирюся  з  тобою.

Сильна  й  вперта,  у  тебе,  як  бач,
І  вразлива,  як  мати.
За  сьогодні,  мій  тату,  пробач...
Я  учуся  прощати...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495519
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 28.04.2014

КИРПАТИЙ ЯНГОЛ

Василеві  вже  давно  нічого  не  снилося.  Може  тому,  що    виріс  і  перестав  вірити  в  мрію.  А  в  дитинстві  він  міг  годинами  уявляти  себе  маленьким  янголом,  що    робить  добрі  справи.  Які?  Ну  ось,    наприклад,  рятує  від  пожежі  людей  у  будинку.  Вогонь  швидко  пробирається  до  квартири,  лиховісно  дише,  мов  триголовий  дракон,  жаром,  але  тут  з’являється  він  –  кирпатий  янгол  –  і  виносить  на  руках  мале  дівча,  що  забилося  з  переляку  десь  у  віддалений  кутичок  кімнати.  Йому  тиснуть  руки,  обіймають,  а  він  щасливо  посміхається  до  людей.
Василь  давно  перестав  посміхатися.  Коли  це  сталося?  Може,    тоді,  коли  від  нього  пішла  дружина  з  маленьким  сином.  Чому  вона  так  зробила?  Навіть  наодинці  із  собою  чоловік  не  міг  зізнатися  у  своїй  слабкості  –  пристрасті  до  спиртного.
З  дитячих  літ  Василько  мав  характер  м’який  та  спокійний.  А  йому  так  хотілося  стати  схожим  на  сусідського  хлопця  Мишка.  О,  тому  пальця  до  рота  не  клади  –  відкусить!  І  за  словом  до  кишені  Мишко  не  ліз,  і  кулаки  мав  залізні.  Що  не  так  –  зразу  одкоша  дасть.  А  коли  підріс,  то  дворові  хлопці  його  навіть  боялися,  а  дівчата  так  і  липли,  мовляв,  не  дасть  образити  іншим.  Правда,  і  сліз  дівочих  тоді  чимало  пролилося  через  того  ж  Михайла.  Але  то  вже  інша  історія…
А  от  Василь  довго  чомусь  не  ріс  –  був  найменшим  у  класі.  Тому  й  перепадало  йому  від  однолітків  частенько.  Не  те  щоб  били,  але  ображали  за  зріст  та  за  спокійну  вдачу.  У  десятому  класі  Василь  однак  добряче  здивував  товаришів  –  після  літа  як  на  дріжджах  виріс.  Високим  зробився,  показним.  Від  колишнього  Василька  лишилася  тільки  м’якість  характеру.  Мабуть,  з  тих  пір  і  покохала  його  Оленка  –  відмінниця  й  перша  красуня  класу.  Через  декілька  років  молоді  побралися,  а  потім  і  синочок  у  них  знайшовся,  Сашко,  копія  батько,  тільки  волоссячко  біляве,  як  у  нього  в  дитинстві.  «Та  то  нічого,  ще  потемніє»,  -  тішився  Василь  сином.  
Олена  сиділа  в  декретному,  а  Василь  (якраз  інститут  закінчив)  почав  шукати  роботу.  Та  чи  хороша  робота  не  траплялася,  чи  погано  шукав,  як  брала  на  кпини  його  теща,  але  сім’ї  прийшлося  тяжко.  У  малого  якраз  лізли  зуби,  він  кричав  ночами,  стомлена  й  знервована  Олена  сновигала,  мов  привид,    квартирою  від  плити  до  ванної,  до  Сашка  й  знову  до  плити.  Грошей  катастрофічно  не  вистачало,  тож    Василь  вирішив  не  перебирати  харчами,  а  піти  працювати  на  місцевий  базар  вантажником.  То  нічого,  що  не  престижно,  що  після  вишу,  що  сусіди  сміятимуться.  Треба  було  рятувати  сімейний  бюджет.
Нові  колеги  з  першого  ж  дня  наполягали:  «Проставляйся,  Васю,  у  нас  такий  закон!»  -  «З  першої  зарплати»,  -  видавив,  щоб  відчепилися.  Отоді-то,  коли  отримав  зарплату,  Василь  і  випив  уперше.  Якась  тепла  хвиля  приємно  розлилася  по  його  тілу,  кудись  на  задній  план  відсунулися  й  щоденні  турботи,  і  стомлена  дружина,  і  в’їдлива  теща,  і  крикливий  малий  Сашко.  «Ой,  як  добре!»  –  думалося  чоловікові.  І  уже  не  здавалися  масними  заяложені  анекдоти,  які  вилітали  із  беззубих  ротів  добірного  товариства  у  прокуреному  приміщенні  брудної  підсобки.  Пляшки  горілки  здалося  мало,  тож  купив  ще  і  ще…
Десь  серед  ночі  двоє  друзів  доставили  напівживого  винуватця  свята  додому,  буквально  затягли  його  до  квартири,  промовляючи  до  заплаканої  Олени:
-  Приймай,  жінко,  хазяїна!
Що  було  далі,  Василь  не  пригадує,  але  вранці  розколювалася  голова,  нило  все  тіло,  гризла    совість  і  мучила  спрага.  Тоді  він  дав  слово  і  собі,  і  Оленці,  що  пити  більше  ніколи  не  буде.  Але  тримався  недовго,  бо  скоро  у  Петра  святкували  День  народження,  потім  у  Валерія  помер  тесть,  а  там  Сергій  вийшов  із  лікарняного.  І  пішло,  і  поїхало  …  Не  було  й  дня,  щоб  Василь  не  випив.  Тепер  уже  він,  наслідуючи  своїх  приятелів,  кричав  до  Олени:  «Зустрічай  господаря!»,  а  коли  дружина  робила  спроби  достукатися  до  його  сумління,  рявкав:  «Хто  в  домі  хазяїн?».  На  запитання  про  гроші  рубав:  «Мої  гроші,  на  свої  й    п’ю!»
Одного  разу  захмелілий  Василь  штовхнув  Сашка,  той  аж  відлетів  убік,  а  на  дружину,  що  стала  на  захист  малого,  підняв  руку…  Більше  він  своїх  не  бачив.    Скільки  з  тих  пір  вже  минуло  часу?  З  півроку,  мабуть.  Зразу  тримав  марку  (хлопці  підказали),  потім  так  щось  у  грудях  защеміло,  коли  побачив  молоду  маму  з  хлопчиком  і  згадав  про  маленького  сина  та  дружину.  Тоді  наплював  на  амбіції,  купив  навіть  букетика  тюльпанів,  а  малому  -    машинку.  Звісно,    для  хоробрості  перекинув  чарку.  Ні  теща,  ні  дружина  на  поріг  не  пустили.  «Нам  п’яниця-батько  не  потрібний»,  -  відказала  тоді  Олена.
 А  от  сьогодні,  на  диво,  наснився  Василеві  сон.  Та  чудний  такий.  Ось  біжить  він,  кирпатий,  світловолосий,  мов  кульбабка  (як  Сашуня,  його  синок,  -    копія!)  та  по  білій-білій  хмарці.  А  позаду  за  плечима  в  нього,  не  повірите,  крила!  Справжнісінькі  білі  крила!  О,  то  він  уже  не  Василь,  і  не  Василько,  а    янгол,  якому  треба  пильнувати,  що  ж  там  на  землі  робиться.
Пролітає  він,  кирпатий  янгол,  повз  той  двір,  де  минуло  дитинство,  і  бачить  неголеного,  брудного  чоловіка  невизначеного  віку  у  витягнутих  на  колінах  спортивних  штанях.  У  ньому  впізнає  колись  красивого  Мишка,  його  однокласника.  Та  що  це?  П’яний  Михайло  здіймає  ножа  над  своєю  дружиною  і  перерізає  їй    з  ревнощів    горло.  А  віддаля  плачуть  двійко  діток  –  хлопчик  і  дівчинка,  які  водночас  втратили  і  матір,    і  батька.  Одвічна  туга  й  німий  біль  поселилися  в  їхніх  очах…
Пролітає  янгол  через  цвинтар,  розглядаючи  останні  прихистки  тих,  хто  пішов  у  небуття.  Серед  доглянутих  могилок  –  декілька  занедбаних,  на  них  навіть  пам’ятничків  немає,  тільки  тимчасові  таблички.  Вдивляючись  у  них,  янгол  помічає  дати  їхнього  короткого  життя  на  цій  землі.  Це  ж  поховані  його  друзі  по  роботі!  «Чому    так  мало  їм  відміряла  доля?»  -  думає  він.
-  Вони  самі    обрали  свій  шлях,  бо  господарі  свого  життя»,  -  почув  голос  зверху  як  відповідь  на  своє  запитання.
Серед  написів  знаходить  і  своє  прізвище:  «Коваленко  Василь  Іванович.  1990  –  2014».  «Так  це  ж  моя  могила!»  -  жахається  янгол.  І  бачить,  як  до  неї  підходить  молоде  подружжя:  він  і  вона,  з  маленьким  хлопчиком  на  руках.    Юнак  –  точна  копія  його,  Василя.  «Сашко,  мій  Сашуня!  -  здогадується  Василь.  -  Такий  дорослий!  А  на  руках  мій  майбутній  онук!»
-  Мама  каже,  що  тато  був  розумним  і  добрим,  але  горілка  його  згубила  (це  Сашко).
«Ні,  я  не  хочу  такого  кінця!  Я  оберу  інший  шлях!»  -  закричав  Василь  уві  сні  й  прокинувся.
Перше,  що  він  зробив,  то  це  пішов  до  ванної  й  поголився.  Прийняв  душ,  зробив  зарядку  (забув,  коли  й  робив),  роздивився  вусебіч.
Лише  під  вечір  відшкріб,  відмив  усю  квартиру,  поставив  на  плиту  чайник,  узяв  до  рук  мобільний  телефон.
-  Оленко,  ти  тільки  не  клади  слухавку…  Від  сьогодні  у  нас  із  тобою  все  буде  по-іншому!  Я  знайду  нормальну  роботу,  і  через  тиждень,  люба,    приїду  за  тобою  й  нашим  сином.  Ти  віриш  мені?
Певно,  на  тому  кінці  він  почув  обнадійливу  відповідь,  бо  щаслива  усмішка  засяяла  на  його  обличчі,  а  по  щоці  повільно  стікала  скупа  чоловіча  сльоза.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495184
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.04.2014

Ми із вами у різних площинах

Не  беріть  до  рук  книгу,  упертий  юначе:
Не  для  вас  -  раритетні  у  ній  сторінки.
Ви  не  можете  знать  і  збагнути,  тим  паче:
Шліфували  їх  дні,  а  золили  роки.

Не  дивіться  в  колодязь  душі,  не  дивіться:
Не  вода  в  нім  -  настояне  часом  вино.
Це  якесь  дежавю,  а  чи,  може,  двоїться:
Так  було  колись  з  іншим,  та  дуже  давно...

Ми  знаходимось  з  вами  у  різних  площинах:
Я  вже  захід,  а  ви  ще,  напевно,  зеніт.
В  надвечір''я  світило  палке,  до  загину,
Тому  можете,  любий,  навіки  згоріть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494208
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2014

А ти прийдеш, коханий, тоді…

А  ти  прийдеш,  коханий,  тоді,
Коли,  стомлена  долю  чекати,
У  глибокій  задумі-журбі
Я  розхлюпаю  щастя  у  хаті.

А  ти  прийдеш,  коханий,  тоді,
Коли  проліски  вже  не  цвістимуть,
Змерзнуть  лебеді  в  темній  воді
І  у  відчаї  в  вирій  полинуть.

А  ти  прийдеш,  коханий,  тоді,
Коли  згасне  зоря  на  смерканні,
Усвідомиш  в  той  час,  далебі,
Справжню  ціну  земного  кохання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491883
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2014

Хочеться радості, весен і свіжості

Хочеться  радості,  весен  і  свіжості,
Вітру,  кохання  по  вінця,
Хочеться  шалу  і  разом  з  тим  вічності,
Простору  хочеться  жінці.

Хочеться  щирого,  ніжного  посміху,
Сонця  на  рідних  повіках,
Щоби  прокинутись  якось  удосвіта
З  любим  навік  чоловіком.

Наче  для  пташки,  що  в  співі  хлюпочеться
Напередодні  причастя,
Так  небагато,  виходить,  і  хочеться
Жінці  для  повного  щастя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491044
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.04.2014

Я ж багато, Отець, не просила…

Не  радіючи  літу,
Зневаживши  розуму  глас,
Дисгармонії  суть  метушливу,
Я  втікала  від  світу,
Батожила  відліку  час,
Скакуна  поганяла  щосили.

Але  кінь  спотикнувся  -
Виснажливий  здолано  путь.
Дай  же,  Господи,  віри  і  сили
На  кругИ  повернуться
Та  спокій  назад  повернуть  -
Я  ж  багато,  Отець,  не  просила...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490586
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.04.2014

До сонця пролісок молився

До  сонця  пролісок  молився,
Складав  докупоньки  долоні.
Тремтіла  крапелька  росиці
На  вічках  і  пливла  по  скроні.
 
Пташині  ввись  неслися  співи,
Немов  хоралів  суголосся.
Молилась  квітка  ревно  й  щиро,
Їй  сонце  Всесвітом  здалося.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489063
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 30.03.2014

Весняний вітер (еротичне)

Цей  ніжний  вітер  увірвавсь  в  вікно,
Він  пестив  щоки  і  м'яке  волосся,
Немов  у  полі  золоте  колосся;
Спивав  уста,  як  дороге  вино.

Давав  наснаги,  в  шалі  шепотів
Оті  слова,  що  жінка  чути  хоче  кожна,
Стирав  він  грані  між  "не  треба"  й  "можна",
Напевно,  й  сам  в  те  вірити  хотів...

Забулася  -  і  хороше  так  стало,
Ще  б  трохи  -  й  почуттям  здалася,
Прикрила  б  очі  -  і  у  вись  знялася...
Та  знявся  він  -  і  пам'ятай,  як  звали!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488398
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.03.2014

Україні та українцям

Посіяли  розбрат  поміж  братами  -
Побачимо,  які  нас  ждуть    жнива....
О  Україно,  бідна  моя  мамо,
Вже  дерибанить  Крим  тупа  братва...

Синам  усе  погано,  все  не  в  нЕсмак,
Не  та  розмова,  не  такий  народ...
Бредеш  в  віках,  розтерзана  у  веснах,
Згвалтована  збіговиськом  заброд.

А  найстрашніше,  мамо,  що  своїми
Ти  кинута  на  посміх  та  на  глум.
Розіп'ята  на  теренах  наївність,
В  очах  застиг  одвіковічний  сум.

Ще  прийде  час  -  Бог  дасть  і  зір,  і  розум
Твоїм  безпам'ятним  німим  синам.
Сіятимеш  серед  руїн  і  прози,
Вкраїно,  мов  коштовний  діамант!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486728
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.03.2014

Вкрадена весна моєї подруги із Криму

Я  забула  про  любу  весну
І  щасливим  дивуюся  людям.
Віднедавна  нема  в  мене  сну
І  спокою  ще  довго  не  буде.

Рідне  місто,  в  котрім  я  живу,
Не  назвуть  більш  ніколи  вкраїнським.
Потолочено  свіжу  траву
Грубим  чоботом  сірим  чужинським.

І  під  сонцем,  де  предки  мої
Вкарбувались  в  аннали    навічно,
На  невільній  сьогодні  землі
Ходять  вільно  якісь  "чоловічки".

Я  не  знаю,  чи  сплю,  чи  живу,
А  думки  вже  затерла  до  дір...
Тільки  знаю,    що  землю  й  весну
Від  недавніх  украдено  пір.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485326
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 12.03.2014

Хто прийде до нас із мечем

Ми  мовчали,  сліпі  і  німі,
День  за  днем  протікав  анемічно.
І  не  думали:  мир  на  землі
Не  буває  стабільним  і  вічним.

Новорічний  розбурхав  Майдан
І  розставив  свідомо  акценти:
Хто  продався,  тому  сатана
Роздає  весняні  дивіденти.

Згуртувалися  всі,  як  один,
Не  бажаєм  подачок  від  ката!
Не  дозволимо  зайдам  чужим
Мир  в  оселях  навік  зруйнувати!

Ми  гостинні  -  літопис  рече,
Та  не  треба  гнівити  Вкраїну,
Бо  хто  прийде  до  нас  із  мечем,
Той,  мерзенний,  від  нього  і  згине!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484507
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.03.2014

Бажання жінки перед 8 Березня

Я  не  хочу  корзини  троянд
І,  повірте,  машини  не  хочу.
Проміняю  увесь  провіант
На  пташиний  концерт  серед  ночі.

Я  не  хочу  ні  злота,  ні  шуб,
Ані  вілли  на  пишних  Мальдивах.
Тільки  б  вітер  загрози  ущух
І  щоб  в  мирі  жила  Україна.

Я  на  світі  усе  б  віддала,
Щоб  мої  ненароджені  внуки
Були  сповнені  сили  й  добра
І  не  знали  війни  та  розлуки.

Щоб  ніколи  ніхто  і  ніде
Не  поставив  дітей  на  коліна...
А  дарунки...  Дарунком  в  цей  день
Буде  вільна  моя  Україна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483349
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.03.2014

Жалоба України-матері

Криваві  хлопчики  в  очах,
Жахливі  крики  у  ночах
Забутих  тіл  у  лісосмугах.
І  труп,  який  ще  не  прочах,
Біля  ікон  горить  свіча
Як  пам'ять  про  чийогось  друга.

А  вдома  батько  -  не  мечем,
Розбитий  вмить  паралічем,
Одвічна  матері  жалоба...
І  знов  під  кульовим  дощем  -
Десятки,  сотні  під  плащем...
І  хрестить  Україна  лоба...

Здається,  висохли  ковші,
А  струни  лопнули  в  душі
В  журі  за  кожним  сином.
Скорботно  дивиться  на  світ
Очима  тих,  хто  впав  у  сніг
За  неї,  Матір,  згинув...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482001
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.02.2014

Убивством починалася весна

Убивством  починалася  весна  -
                                                                       смертями...
Чи  ж  може  що  зрівнятися
                                                       із  горем  мами?
Тут,  на  холодному  Майдані,
                                                                   залишила
Єдину  кров,  єдину  плоть,
                                                     дитя  єдине!
Здавалося,  в  лютневий  день
                                                       промерзла  тиша...
Конало  сонце  в  небесах
                                                               і  на  узвишші  ,
Розбилося  на  тисячі  частин  -
                                                                         частинок,
Як  серце  матері-вдови
                                                             побіля  сина....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482000
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.02.2014

А весни вже не за горами

Про  те,  що  весни  вже  не  за  горами,
Шепочуть    радо    зорі  в  небесах.
Течуть  вони  веселими  струмками,
Я  чую  їх    у  згуках-голосах.

Дзвенять  пташини  піснею  дзвінкою
І  пахнуть  свіжістю  п'янких  полів.
Ще  трохи  -  й  закурличуть  над  рікою
Ескорти  весен  -  зграї  журавлів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481470
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 23.02.2014

М. Хвильовому

13  травня  1933  року  позбавив  себе  життя  М.  Хвильовий.

У  день  такий  квітують  вишні,
Над  цвітом  їх  гудуть  джмелі.
Здається,  тут  живе  Всевишній,
Колише  спокій  на  землі.

Та  вечоровим  зойком  тиша
Розірве  небо  голубе.
Хтось  в  день  оцей  напише  вірша,
А  хтось,  як  він,  уб'є  себе...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480381
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.02.2014

Лише добро врятує світ

Життя  людське  -  солодка  згуба,
Воно  лиш  мить  на  цій  землі.
Що  для  одних  для  серця  любе,
Для  інших  -  стогони  й  жалі.

Одні  стяжають  до  знемоги,
А  інші  -  людям  віддають.
Шукають  до  чуттів  дорогу  -
Знаходять  до  розлуки  путь.

Майно  і  злото  -  речі  тлінні.
Мине  чимало  зим  і  літ  -
Лишиться  в  світі  все  незмінним,
Лише  добро  врятує  світ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480222
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.02.2014

Літня замальовка

Наморений  вечір  пірнає  у  тишу,
Стуляє  повіки,  в  тумані  пливе
Над  синім  озерцем,  що  хвилі  колише,
Над  світом,  що  тисячі  років  живе.

І  я  розчиняюсь  у  літечку-літі,
Де  світ  не  порушують  звуки  живі,
Лиш  птаха  мала  підпадьомкне  у  житі
Та  жабка  промовисто  кумкне  в  траві.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479917
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 16.02.2014

Як у того коня

Як  у  того  коня
Ніздрі  й  твар  тріпотіли.
Прагнув  зір  визнання  -
Розкуйовдилась  грива.

А  вітри  по  боках,
Пошматовані  часом.
Вільний  коник,  мов  птах,
Вже  злітав  до  Парнасу.

Що  несло  в  небеса:
Білосніжність  чи  крила?
їз  повіки  -  сльоза,
Розкуйовджена  грива...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479366
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.02.2014

Щось мудруємо

Щось  мудруємо,    
                                           комбінуємо,
Почуттями  в  такт
                                         ми  жонглюємо,
Усміхаємось
                                           арабесками,
Виливаємо
                                         гнів  бурлесками.
Ох,  травестії
                                         світу  вічного...
Так  набридло  вже
                                       буть  цинічною...
Щиро  хочеться
                                         вітру  свіжості  -
Захлюпочеться
                                           серце  в  ніжності.
Задзвенить  воно
                                             молоточками...
Весняний  коктейль
                                           п'ю  ковточками.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479091
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.02.2014

Тепер я іншого люблю…

За    столиком  сидим  удвох,
Пригадуєм  минуле.
Ти  будиш  поглядом  своїм
Чуття,  давно  заснулі.

Ти  пестиш  очі  та  уста
І  дивишся  з  журбою.
Та  геометрія  проста:
Не  вільні  ми  обоє...

На  столик  каву  я  проллю  -
Вже  поспішати  треба...
Тепер  я  іншого  люблю...
Так  схожого  на  тебе...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2014

Захисти мене від себе

Захисти  мене  від  себе,  захисти!
У  коханні  все  складається  непросто:
Інколи  здається,  що  горять  мости  -
І  нового  ми  шукаємо  знайомства.

Та  бентежать  спогади  старі  листи  -
Ми  приходимо  до  точки  відправної.
Захисти  мене  від  себе,  захисти...
Чи  ж  зостанься  назавжди  зі  мною.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477831
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2014

Мине колись…

Вже  опадає  цвіт  на  вишні
І  не  гудуть  пругкі  джмелі
А  ти  для  мене,  вже  колишній,
Лишаєш  приспані  жалі.

Вітрами  липи  ворохобить,
На  осичині  лист  тремтить.
З  журбою  часто  радість  ходить...
Мине  колись...  І    відболить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476707
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 02.02.2014

Коли, здавалось, все скінчилось…

Вона  вже  не  чекала  від  людей
Подячностей,  до  дір  затертих.
Не  відчиняла  вікон  і  дверей
І  байдуже  чекала  смерті.

Вона  давно  забила  на  любов
Й  на  те,  що  співчуттям  зоветься.
Гаряча  в  ній  не  вирувала  кров
І  скам'яніло  її  серце.

І  ось  тоді,  коли  усе,  здалось,
Для  неї  у  житті  скінчилось,
Прийшла  весна  -  і  чудо  відбулось  -
То  серце  трепетно  забилось.

Чуття  її  було  таким  п'янким,
Глибоким  і  достоту  явним,
Що  захотілося  вина,  і  рим,
Кохати  так,  немов  востаннє!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476600
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 02.02.2014