| Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
На вулиці почула: "Я тебе кохаю",
Звідусіль лунають ці палкі зізнання...
Просто, розумієш, я й сама не знаю,
Що за почуття - те п'янке кохання.
Перший поцілунок, дотик рук відвертий,
Хто я ще для тебе: іграшка, людина?
Цей сценарій милий, та, на жаль, затертий,
Ти казав слова, та не думав сина,
Та не думав доньку виховать зі мною,
Я була поривом і не першим тілом,
Я була у скрипці срібною струною,
Я була потрібна лиш поки бриніла.
Після мене буде не одна подібна,
Не одні на тобі лишаться парфуми,
Але чи насправці все оце потрібне?
Чи кохав ти кожну? Ось візьми, подумай!
І не ображайся, що тобі не кажу:
"Я тебе люблю. Я тебе кохаю..."
Просто це для мене забагато важить,
А що таке кохання, я й сама не знаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418232
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.04.2013
Вернутись... Якось би вернутись... Хоч раз щось правильно зробити!
Лишити мрію в снах далеких, а в ріднім домі - просто жити.
У хмарах більше не літати, на землю стати твердо-твердо:
Одній завзято ряст топтати, а іншій - криги бити вперто.
Зустрілись знову. Знову - нові. Засмагла льодяна царівна,
Й замерзла сонячна принцеса. Знов усміхнулись. Ненаївно.
Ось середина. Ось, коштовна. Секунда щастя, далебі.
Вони зостались вдвох наза́вжди - у радості і у журбі.
Стежки зникали мерехтливо, і кожна визнала сама:
Кохання, дружба - ось важливе, а добре там, де нас нема.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418229
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 14.04.2013
Порвуться ґрати всіх ілюзій, і стане вищим раптом небо.
В руках тримають шлях до волі, але їм трохи більше треба.
Летить принцеса кароока, напроти неї - ясно-сіра:
Плечем діткнулись одиноко - спинились на шляху у вирій.
І пам'ятають, і забули розбите в друзки полотно.
Якщо на півшляху зіткнулись, то, певно, все ж воно було...
- Ти моя мрія нездійсненна, олюднена у плоть і кров!
- Яка ж ти чудно-незбагненна... А світ тебе не поборов...
Ти з самого дитинства мала мій карамельний сонцерай,
А все ж плануєш утікати у той холодний кригокрай...
Спустились плавно дві принцеси на землю, щоб перепочити.
Вони в душі - дві поетеси, їм є про що поговорити.
Одна в мереживах зими - напівпрозорих, сніжно-білих,
Червоно-жовта, наче літо - лиш поглядом та друга гріла.
І тут, мов блискавка на сонці, іскра́ ідеї сліпить очі:
"Ти думаєш про те, що я? Ми ж у сусідні царства хочем...
Бери мережива зимові, і діамантове намисто,
Мені віддай одежу літню, сережки сонце-золотисті."
"Нас не впізнають. Це чудово! Ми ж дійсно схожі - тільки очі..."
Та щось уваги не звернули. То ж не якийсь-бо знак пророчий...
Хай від пророцтв тікає доля, хай вичакловує умовність...
У світі, де принцеси жили, ваги не мала послідовність,
Чи логіка холоднокрів'я, чи навіть райдужка очей...
Для відчайдух, що мчать у прірву, не змінить барва суть речей.
Вступила кожна в новий дім, який колись був тільки мрія...
"Ох, як красиво!" - перший оклик, та десь глибоко щось жевріє...
Щось на зразок розчарування. Трава зелена лиш здалека,
Прийняти, так, як є, всю правду... Насправді, дуже це нелегко.
І раптом зда́лось пекло раєм, а рай зрадливо запалав.
Не тішить більше зелень гаю, а холод до кісток дістав.
І все чуже, і це ж навіки. А там - домівка, рідний шум,
І рідна тиша... Скільки, скільки намріяно крилатих дум
Про ці пейзажі, вже досяжні, про ірреальні надсвіти...
А все банально, нудно, страшно... Куди тепер обом іти?
І здогадалися царівни: не там шукали, ой не там...
І нащо тільки нарікали? Втридо́рога дешевий крам
У долі виклянчили ледве, він обернувсь в космічний пил.
Не треба було їм мінятись, не треба було дужих крил.
Й, по суті, з чим вони зостались? Що бачили в своїм житті?
Красою навіть не втішались, а лиш блукали в забутті.
Скажіть, хоч раз когось кохали? Де ваші замки і хати?
Не вигадані а реальні, де вами створені світи?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418194
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 13.04.2013
Одна хотіла вічну зиму, чекала снігу за вікном.
А друга мріяла про літо, де пахне ніч солодким сном.
Тій першій снились білі квіти на білосніжнім килимку,
А другій - літо, просто літо, і солов'їний спів в садку.
Вони у дзеркалі зустрілись... У дзеркалі часів й народів.
Й захоплено туди дивились... Отак дивились, як у воду.
Вони такі нестерпно схожі, і невимо́вно все ж чужі.
Розквітли враз із криги рожі, а змерзло літо у душі.
Це дві принцеси у в'язницях своїх знедолених світів,
Але кому яка різниця, хто їх в тім світі зачинив?
Чи так важливо, де їх мрії блукають в сизі вечори?
Одна летить в чужі країни, а інша - в рідні хутори.
А все ж, ту зустріч у дзеркалах чомусь ніяк їм не забути...
На вухо доля нашептала: "А десь там може краще бути"...
Омана мозок полонила, лунають крики нарікань:
"У мене шкіру ріжуть крила моїх нездійснених бажань!"
Змією тріщина пішла - і ось вже дзеркало розбите.
Немає. Мрії вже нема. Лишилось тільки сльози лити
Одній і другій, тут і там, над сріблом битої води.
Бо в'язні донебесних брам не відають, куди їм йти.
Але нав'язлива та думка. Як виявилось, надто сильна,
Забрала все повітря з горла, кричить: "Я хочу бути ВІЛЬНА!"
Я хочу вже сама обрати, на свій шлях кинуть з пальми гілку.
Вже досить мріями літати, я маю право на поми́лку!
Підводить ясно-сірі очі ота, що ніжно любить літо:
"Я залишатись тут не хочу!" Їй вда́лось крила розпустити.
Вона їх здерла, і упала. На ногу вп'яли їй ланцюг.
Та вже запізно. Не злякали. Вона продовжила свій рух.
Полила злива, тепла злива, залізо знищила іржа,
Зірвались пута, і щаслива, здійснялась високо душа.
"Я не чекатиму на диво!" - у небі білі пластівці.
О, як красиво, як красиво ярмо розбилось в камінці!
Та, що жила у царстві спеки, з яскраво-карими очима,
Підвелась гордо й непорушно, з'явились крила за плечима.
Спочатку були ледь вловимі - малі й прозорі, як у мухи,
Але не все ж буває зразу. Хай виростає сила духу!
Хай котиться в душі лавина, хай налипає білий пух,
Нехай могутньою пташина рушає в царство завірюх.
Вона спочатку, мов незграба - пілот-аматор літака,
Та все здолає непоборна душа уперта та палка.
І хоч закохана в крижини й обожнює кришталь снігів,
А все ж у серці тлять жарини в підніжжі ста сухих стогів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418191
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 13.04.2013