| Сторінки (1/43): | « | 1 | » |
- Оце знахідка! – розгублено вигукнула бабуся Клавдія, кинувши на землю мішок із бурячинням, щоб нахилитися за маленьким кошеням, яке налякано дивилося на неї й нявчало голосом, що більше видавався на дитячий плач. Побачивши його, мало сама не заплакала. – Моє маленьке, моє крихітне. Мама солодуня! – аж захлюпотіла від розчулення словами, притуливши кошеня до себе. А воно ніби й чекало ласки, замуркотіло, заплющило свої маленькі оченята, готове ось-ось згорнутися калачиком аби заснути та поринути в свої дитячі котячі сни. – Загубилося? Чи може мама навмисне залишила тебе в мене?
Забувши про мішок, мов птах полетіла на подвір’я. Згадала про їжу для своєї корівки, коли побачила, як Зірка махнувши хвостом й не подавши свого голосу, пішла до хліва. А на ганку біля хати продовжувало линути невгамовне Клавдієве щебетання.
- Не бійся, тебе ніхто не образить. Я любитиму тебе, мов свою… - бабуся не знаючи з ким або з чим порівняти кошеня, раптово замовкла. Їй так захотілося покликати когось із сусідів, похвалитися знахідкою, як у роки війни, коли на подвір’ї інтернату, одного дня підібрала подібне кошеня. Воно так само плакало, налякано дивилося й тремтіло. А коли взяла до рук, за хвилину замуркотіло. Довго тоді прийшлося вмовляти вихователів закладу, аби ті дозволили йому залишитися разом із нею, обіцяла доглядати його. На щастя дорослі дозволили. От саме кошеня, нічого не пообіцявши, за тиждень кудись утекло. Довго тоді плакала маленька Клавдія, намагаючись розшукати тваринку. Але…
- … Як свою кицюньку. Надіюся ти не втечеш від мене? Ні? – Старенька підняла кошеня до рівня очей, і ще раз подивилася на нього, всміхнулася.
- Няв, - відповіло воно й заплющило свої вічі.
- На ніч старенька забирала своє щастя до хати, клала коробку поруч зі своїм ліжком, молилася над ним. Коли розмовляла з кошеням, ніжно гладячи його білу шерсть, здавалося, забувала всі болі й тривоги з
минулого.
- Ну, ось, - поклавши в застелену м’якою кофтиною коробку кошеня, тихо мовила. - Спи, Відпочивай.
А я…я, - випрямившись, старенька намагалася пригадати, де саме залишила мішок із бурячинням для Зірки. Увечері своєю радістю ділилася з дітьми, які завітали до неї за порічками. Побачивши білосніжне кошеня, дівчатка і хлопчики так і завмерли біля хати. Дехто з подиву навіть розкрив свого рота.
- Що це у вас, бабусю?
- Не «що», а «хто», - виправила свого молодшого братика Павлуся Марійка. Це – кошеня. Ко-ше-ня.
- Але ж воно бі-іле – не тямив хлопчина. – Хіба такі бувають?
- А й справді, бабусю, бувають? І де ви його віднайшли?
- Це хлопчик чи дівчинка?
- Воно мишки ловитиме?
- Молочко, сметанку їсть?
- А яке у нього ім’я?
Запитання сипалися – встигай тільки відповідати. Довелося малечі розповісти все, як було.
- А за ім’я… ім’я забула. Не подумала, - соромно зізналася. – Може назвати його Знайда, бо знайшла на городі, - пояснила.
- Ні-і-і, - в один голос заперечили діти.
- Назвіть його Білосніжка, - запропонував Олесь – найстарший з гурту. – І не хвилюйтеся за стать, це – дівчинка. Я перевірив, - гордо повідомив.
Старенька повіривши дитині, полегшено зітхнула.
- Білосніжка. Білосніжка. Білий сніжок.
Поки не стемніло, дітвора не хотіла випускати тваринку зі своїх рук. Тільки й було чути їхні щасливі голоси, що кликали кошеня кожен до себе. І воно бігаючи, нікого не боялося, не переставало муркотіти, а вночі спало до самого ранку. Прокинувшись, одразу попросилося надвір.
Свою обіцянку, яку дала малеча ще вчора, повертаючись до своїх домівок, виконали. Принісши з собою гостинці для Білосніжки, хлопчики і дівчатка, намагалися вгощати її, але кошеняті найбільше подобалося молочко. Тож усі пиріжки, млинці, ковбаску, манну кашу і навіть полуниці з морозивом було вирішено віддати курям.
Білосніжка нікуди не тікала, не ховалася, ніби виросла на обійсті бабусі Клавдії. Коли старенька поралася в саду чи на городі, вона постійно знаходилася поруч. Бувало сяде в траві або ж у картоплині, але так, щоб господиня бачила її, й спостерігає за нею. Вона завжди відгукувалася, коли кликали її, любила посидіти на руках, полежати на грудях, не проти була покататися на спині Зірки, коли та паслася на вигоні. Коли підросла, інколи з нею на ніч залишалася в хліві – спали разом і здавалося бачили однакові сни.
Навесні, 2009 року, коли захворіла Зірка, Білосніжка жодного дня й ночі не залишила її – лежала біля голови, муркотіла, лизала.
- Господи, не вистачало б, аби й ти пішла за нею. Що тоді я робитиму? – бідкалася старенька.
- Не помре ваша Зірка. Чуєте, як Білосніжка молиться за неї Богу, - втішала бабусю малеча, з жалістю дивлячись на всіх троїх.
Минуло два тижні, як усе владналося. Та за тиждень сталося нове лихо – Клавдія зламала ногу.
- Горе мені, - плакала, коли забирали її в лікарню райцентру. – Тепер мої корівонька і кішечка точно загинуть. І знову найкращими ліками для бабусі стали слова потіхи дітвори.
- Невже у нас війна? Слава Богу її давно вже немає, а ми зі своїми батьками доглянемо Зіроньку та Білосніжку.
Не було такого дня, в який би хтось із дорослих зі своїми дітьми не приїхав зі села, щоб навідати Клавдію в лікарні, розповісти про улюблені корівку та кішку, почастувати гостинцями. Від такої уваги старенька розчулювалася до сліз а гостинці ділила поміж хворими.
Повернулася додому за три тижні. Білосніжка, мабуть відчуваючи повернення своєї господині, запримітивши здалеку автомобіль сусіда, скочила з паркану й кинулася назустріч. Довелося зупинятися, щоб підібрати білосніжну улюбленицю Клавдії в салон авто. Всівшись у неї на колінах, кішка так і не зіскочила на землю, поки старенька знову не взяла її на руки. Побачивши свою Клавдію, також від радості майже не заговорила Зірка. Обійнявшись, довго старенька не відпускала нікого, цілувала та щось шепотіла на вуха то корівці, то кішці.
Тієї весни Клавдії город допомагали садити всією вулицею. Приходив зі своєю сім’єю навіть сільський священик, який нещодавно переїхав у село із міста. Від своїх батьків не відставали діти. Отак і жили, не відчували себе самотніми, як бджоли не знали спочинку від самого ранку до пізнього вечора.
Початок осені 2010 прийшов у дім Клавдії з новою бідою – знову захворіла Зірка. Білосніжка мабуть відчувала хворобу корівки, бо весь останній тиждень літа не залишала її ні на хвилину. Клавдія ніколи не бачила кішку такою схвильованою. Бо не хотіла випускати її, коли приходила доїти Зірку; муркотіла, наче щось говорила; часто заходила до хати крізь відчинену квартирку і, кликала до хліва. В тому, що кішка не помилялася, зрозуміла, та було запізно – за два дні Зірка залишила цей світ назавжди.
Клавдія думала, що збожеволіє. Заплакала й змарніла, не хотіла навіть підпускати до себе Білосніжку. Але кішка не припиняла супроводжувати свою господарку, куди б та не йшла; сиділа осторонь, чекаючи хвилини, в яку б могла стрибнути їй на руки. Вночі, коли старенька засинала, лягала поруч й муркотіла. Більше не в силах зносити свої страждання, Клавдія все-таки змирилася. Сидячи обідньої пори біля хати, вона покликала Білосніжку. А та не чекаючи, миттю стрибнула їй на руки й замуркотіла так, що її голос, здавалося було чути за селом.
- Пробач мене, стару бабу, - втішала тваринку старенька, але та продовжувала муркотіти, ніби
своєю вдячністю зализати спільну біль за Зіркою.
Радості світла облога прийшла після довгої та холодної зими. Не чекала Клавдія, що одного дня, завітаючи до неї діти, приведуть із собою маленьке козенятко.
- Це для вас, від усіх нас і від наших батьків, – пояснили.
- Мені? За що? Як це? Навіщо? У мене?...
- А нам нічого не потрібно, - вже збиралася йти малеча додому, та зупинилася біля хвіртки. – Її звати Зіронька. І народилася вона на Різдво, тож її біля трьох місяців.
- А ми… ми… Ми допомагатимемо вам доглядати її.
- Оце так дарунок. Бачиш, Білосніжко?
Клавдія так і залишилася стояти з розведеними руками, зігріваючи своїм поглядом Зіроньку.
Кішка сиділа біля дверей будинку, здивовано розглядаючи свою нову подругу. А ввечері вже загравала з нею у хліві де раніше жила корівка.
До початку осені, Зірка непомітно подорослішала, й непомітно ні для кого закохалася в сусідського цапа, з яким разом паслася на вигоні й за п’ять місяців народила кізочку, яку Клавдія вирішила подарувати Павлусю. Молоко, що давала Зірка, було смачним. Білосніжка з нетерпінням чекала години, коли господарка йшла доїти свою улюбленицю, всідалася поруч обох й уважно спостерігала, а потім першою спішила до хати.
2011 рік нарешті став щасливим і для Білосніжки. Народивши п’ятеро подібних до себе кошенят, вона, як справжня мати піклувалася за ними, оберігала. вчасно годувала. А коли ті підросли, ходила з ними на прогулянки. Тільки болячи було віддавати їх іншим господарям – хотіла, аби її дитинчата залишалися з нею, сичала на кожного, хто приходив подивитися на них; ховала тільки у відомі тільки їй закутки, а коли це робити стало неможливо, послухалася поради Клавдії
- Не потрібно сердитися, моя солодулечко. Твої дітки житимуть у добрих людей. Розумієш? Відпусти їх.
І вона відпустила. Всіх.
Пізніше старенька декілька разів бачила на своєму подвір’ї котів, які мов дві краплі води були подібні на Білосніжку. Та й сама кішка впізнаючи власних дорослих дітей, першою бігла їм на зустріч, тулилася до них. А потім осідлавши паркан, муркотіли один одному.
Липень 2012 року. А саме одна з його ночей, майже не стала останньою в житті Клавдії та її Білосніжки. Ніхто з них не знав і не здогадувався, що їм доведеться пережити…
Зоряний вечір напередодні тієї ночі не обіцяв негоди. Теплий і духмяний, він повертався зі своєї далекої дороги, котячи з собою чисту і глибоку, як небо тишу. Та не пройшло й двох годин, як ота тиша почала зникати в поривах вітру, який щохвилини робився сердитішим і безжаліснішим, - ламав гілля дерев, крутив зірваним листям, бив у шибки вікон краплистим дощем. Після опівночі розізлився так, що, здавалося настав кінець світу. Земля тремтіла й просила захисту від блискавок, які своїми кривими стрілами, краяли темряву від самого неба, сягаючи землі, громи з гуркотом котилися небесними залізницями.
Клавдія прокинулася від удару, що був подібний на вистріл із гармати по її будинку. Лежачи в темряві й молячись Богу, за декілька хвилин відчула запах диму, що проникав усередину крізь стелю. То провалюючись у безпам’яство, то знову повертаючись у реальність, старенька невдовзі почула, як біля неї з’явилася Білосніжка. Вона бігала по ліжку, зістрибувала на підлогу, то знову вистрибувала на Клавдію, наче хотіла щось сказати.
Коли Клавдія побачила, як з прогорівшої місцями стелі до кімнати почали прослизати язики полум’я, зрозуміла прохання своєї улюблениці.
- Швидше, швидше, Білосніжко. Тікаймо.
Клавдія штовхнула вхідні двері, але ті навіть не думали прочинятися. Дві наступні спроби також виявилися марними. Від їдкого диму, що заповнював кімнату, дихати ставало нестерпно важко – душив кашель, а з очей текли сльози. Що було потім, бабуся відчувала наче крізь сон: падаючи, вона не торкнулася підлоги, а опинилася… крізь густу завісу безсилля, ледве спромоглася вимовити: Білосніжка… Врятуйте її. Вона у будинку.
До вечора наступного дня Клавдія то прокидалася, то знову засинала, щоразу згадуючи Білосніжку і Зіроньку. Про те, що від удару блискавки від будинку залишилася тільки його половина й стільки ж хліва, Клавдії повідомили лише за два дні. Жінка спочатку захвилювалася, та коли вийшовши надвір, аби поглянути на своє обійстя, то по-дитячому здивувалася: біля згорілої половини будинку й хліва, працювали односельці, - височіли новозбудовані стіни, чоловіки готували нові крокви для даху. Старенька крізь сльози не помітила, як до неї підійшла Білосніжка. Притулившись до її ноги, вона так замуркотіла, що, здавалося її голос могли почути на зворотному кінці села. Вони обоє плакали, але від радості, що залишилися живими і, знову є разом. Обгоріла біла шерсть кішки була сумним спогадом про ту чорну жахливу ніч – ніч у яку, якби не вона, то Клавдія загинула б у диму. Тепер світло волошкових світанків зустрічатимуть разом іще не раз.
Новосілля у відновленому будинку Клавдія святкувала за три тижні всім селом. Як і раніше, першими її гостями стали діти, які внесли на руках і пустили до хати знову білу-білу Білосніжку. Розгубившись, кішка хвилину-другу стояла біля дверей нової кімнати, розгублено розглядала стіни, підлогу, стелю і, лише потім пішла до нового ліжка свої господарки. А за вікном того дня знову сяяли з неба зорі, пахло травами, спокоєм.
Два роки підряд старенька зі страхом у серці зустрічала ніч, у число якої знаходилася на вістрі смерті . раділа за Білосніжку, а у душі сумувала, хоч нікому не розповідала, за небом. Поглядаючи вгору, не раз зітхала, проймалася болем за людей, які жили на землі, не думаючи про вічність.
- Життя – це святий дарунок Бога, Який подарував його нам, - говорила всім у дні свят чи в буденні дні; завжди поверталася додому зі храму сповнена радості і подяки Господу за кожну мить життя.
Не знала Клавдія що 2014 стане останнім її роком. У суботу перед святом Великодня напікши в останнє пасок і роздавши дітям, вирішила перепочити, щоб опівночі піти до храму на святкове богослужіння.
Прилігши на ліжко, Клавдія вдихнула на повні груди повітря, всміхнулася, наче невідь до кого й заплющила вічі. Такою побачила її Білосніжка, довго муркотіла на вухо, лизала холодні вуста, обличчя. Такою щасливою побачив її сусід Микола, повертаючись Великоднім світанком додому зі посвяченою Паскою та крашанками, що лежали у кошику.
Три дні над селом, декілька разів на день з’являлася в небі веселка. А коли несли третього дня після свята Клавдію на цвинтар, літали білі голуби. Вони не зникали всі сорок днів опісля.
- Може серед них є душа нашої старенької? – з сумом поглядали на них односельці.
Не знала й Білосніжка, окрім одного? Клавдія ніколи не повернеться додому. То ж щодня ходила на її могилу, ввечері поверталася, застрибувала через відчинену квартирку до кімнати, лягала на ліжко й муркотіла. Декілька разів зі кладовища кішку забирали діти, священик, але вона знову поверталася на могилу своєї господарки. А за місяць так і залишилася. Назавжди, навічно.
Олег ПОГИНАЙКО
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594423
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2015
До Дімкової любові утікати з дому Віталій з Оксаною звикли давно. Песик породи різеншнауцер, добрячи набігавшись за декілька годин, повертався додому. Пролізши попід брамою, відразу ховався у своїй будці. Він навіть боявся показувати з дірки свою голову з маленьким, завжди чорним і мокрим носиком, по обидві сторони якого росли кудлаті вуса, а вище, під чолом, пара чорних-чорних, мов достиглі черешні оченят із довгими на ними віями.
- Не песик, а справжня лялька, - говорили дорослі та діти.
Дивлячись на дімку, здавалося, що він і думки людей може вгадувати. Не встигнуть Віталій чи Оксана мовити або подумати про газету, парасольку чи домашні капці, Дімка йшов за ними, а потім взявши у зуби, відразу повертався назад.
Коли Оксана йому говорила про свою мрію, за шість років одруження народити з Віталієм спільну дитину, песик уважно дивився на неї, поставивши свою голову їй на ноги і, сумував. Інколи з його очей починали текти сльози, жалісне скавуління торкалося душі. Дімка часто так і засинав, дозволяючи себе гладити або чухати біля вушок.
Три роки жив песик, будучи для Віталія з Оксаною наче рідною дитиною. Та коли одного лютневого дня його не стало знову (а тоді в Україну прийшли люті морози), подружжя захвилювалося не на жарт. Здавалося не було такого місця у місті, де б Віталій не шукав Дімку – зазирав у підвали багатоповерхівок, сміттєві ящики, відвідував котельні, собачі притулки, зазирав на власні подвір’я господарів. А коли десь лунав гавкіт якогось собаки, постійно вчувався голос власного песика.
- Мабуть вже не знайдемо нашого Дімку, - повернувшись додому третього дня з без результативних пошуків, заявив Віталій.
Обоє того вечора просили Бога у своїх молитвах знайди і повернути Дімку.
Однієї ночі, здалося, що Господь таки почув молитву. Дзвінкий гавкіт песика попід вікнами, розбудив Віталія з Оксаною серед ночі. Прочинивши двері, кликали його до хати зігрітися. Але… Не знайшли Дімку ні вранці, ні в полудень, ні ввечері. Не було слідів попід брамою, які б свідчили про його повернення додому.
- Тоді чий голос розбудив нас? – допитувалась Оксана.
Відповіді ні в кого не було.
З настанням весни, повертаючись з роботи, Віталій випадково, у ще не повністю розталому заметі снігу помітив… Дімку. Він упізнав свого улюбленці відразу. Разом із Оксаною вони ще ніколи не плакали так, як того дня; згадували ніч, у яку обоє чули його голос. Та насправді, то прийшла попрощатися зі своїми господарями душа Дімки. Було і дивно, і страшно. Віталій із Оксаною самі довго не могли повірити в це; з сумом дивилися на опустіле подвір’я, будку, на якій Дімка дуже любив лежати; раділи, коли песик приходив до них у снах.
На початку осені, за декілька днів, як Оксана повідомила чоловікові новину, на яку чекали шість років, Віталій не знав що сказати. Схопивши її на свої руки, довго кружляв кімнатою, а ввечері святкували, смакуючи солодкий торт із чаєм із лікарських трав.
Тієї ночі Дімка знову прийшов до Оксани вві сні. Веселий і щасливий, він стрибав біля неї, й, здається, навіть щось сказав. Але що? Як жінка не намагалася пригадати, жодне слово чомусь не поверталося у пам\'ять.
- Невже це для тебе має значення? Головне у нас буде дитинка, наш нащадок.
В сімейних клопотах про здорове, хоч іще ненароджене дитинча, забувалися сумні спогади. Віталій із Оксаною почали частіше молитися Богові, читати Біблію, ходити до храму на богослужіння. До кінця квітня наступного року, Дімка так і нікому не приснився ні разу.
- Може не хоче надокучати нам? Адже у нас є син Олесь, а він був для нас звичайним песиком.
- Але ми вважали його за сина, - хотіла заперечити чоловікові дружина.
- Вважали. Та я з часом куплю нового чотирилапого друга. Для всіх нас, - уточнив Віталій.
Оксана погоджено усміхнулась, обійняла свого коханого й заспокоїлася.
І купили б, і все будо би добре, якби не лікування Олеся. Син до своїх п’яти так і не навчився вимовляти, окрім деяких звуків, жодного слова. Поїздки до лікарів, логопедів не давали жодних втішних результатів.
- А ви заведіть для сина якусь чотирилапу тваринку, - якось порадив друг. – Нехай грається.
- Але у нас є хом’ячок, морська свинка, кролики. Навіщо? Не хотів слухати Віталій.
- А коли насправді має рацію і його порада стане доречною, – наполягала ввечері Оксана.
- Добре, купимо, - врешті погодився Віталій.
В суботу, зібравшись, разом вирушили на місцевий ринок. Не встигли ще зорієнтуватися серед продавців і продукції, яку пропонували вони, як із натовпу вигулькнув п’яничка. Тримаючи у руках коробку, в якій спало цуценя, він швидко підійшов до Віталія з Оксаною.
- Не дорого прошу – десятку. Купіть, - заблагав. – Не прогадаєте.
- Ні, - подивившись на цуценя, а потім на п’яничку, запротестував Віталій.
П’яничка не хотів здаватися. Він продовжував іти слідом за подружжям, як би ті не
старалися уникнути його, - ховалися серед людей, затримувалися в ятках, старалися затягувати розмову з продавцями. П’яничка чекав на них, утирав носа, рота і показував на цуценя.
- Давай купимо. Нехай відчепиться, - порадила дружина.
- Я краще міліцію викличу. Отоді відчепиться, - стримався аби не закричати Віталій.
- Не треба міліцію. Краще купіть для дитини. Не пожалкуєте, - стояв на своєму п’яничка.
- Ну-у… добре. Тільки, щоб відчепився.
П’яничка мов на крилах полетів до своїх друзів. А Олесь, не знаючи куди себе подіти від своєї радості, готовий був заговорити, та поки не міг, а тільки мугикав і усміхався батькам.
Син виявився справжнім господарем для свого майбутнього чотирилапого друга. Віталій з Оксаною поки вирішили не називати цуценя ніяким іменем. Не дозволяли це робити й іншим дітям з вулиці, які приходили погратися з песиком. Олесь вчасно годував його, прибирав за ним, вигулював на подвір’ї.
Не помітили батьки, як за півтора місяці, хлопчина вперше у своєму житті вимовив своє перше слово: Кукуся.
- Так ти хочеш назвати свого собаку? – поцікавився батько.
Хлопчик погоджено закивав головою.
- Але «Кукуся» не може бути іменем. «Ку-ку» говорить зозулька, а песик робить «Гав». Зрозумів?
Син не хотів слухати батька. Не погоджувався підібрати інше ім’я, які перераховували йому батьки.
- Кукуся, - повторював він. – Кукуся.
- Добре, нехай буде Кукуся, - зітхнув Віталій і покликав собаку до себе назвавши дивне ім’я.
На диво, тварина відгукнулася. Прибігала і в наступні дні. Здавалося, що іншого ліпшого імені для нього годі було шукати.
Кукуся став справжнім вчителем для Олеся. Вони разом ходили у поле, вулицею, дивилися на захід сонця, пасли курей, качок і гусей; бігали, стрибали; раділи і сміялися.
За три місяці Олесь сам навчився відтворювати: «гав», «песьо», «куріку», «м’яу» та ще деякі слова. Віталій з Оксаною тільки встигали допомагати синові виправляти їх. За п’ять місяців із дня, як купили Кукусю хлопчина знав декілька десятків слів і міг вміло створювати з них речення.
Щоправда, в перший клас пішов у сім років й був старший серед першокласників, але це не принизило його гідності. Він не ображався, коли хлопчики і дівчатка прохали його повторити історію про те, як Кукуся навчив розмовляти.
А Кукуся так і залишився Кукусею, хоча сьогодні вже є дорослим собакою – німецькою вівчаркою, справжнім охоронцем, хоча в душі залишається маленьким цуценям, бо досі любить гратися з дітьми і нікуди не збирається утікати.
Олег ПОГИНАЙКО
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594422
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2015
Скільки Ніна себе пам’ятала: ніколи не вважала ні себе, ні своїх батьків бідними. Навіть коли жила з ними в селі, ні в чому не мала потреби. Хіба що в думках не раз мріяла вийти заміж за хлопця-красеня, та жити з ним у місті. Так і сталось, але з роками. До того часу боялася назавжди залишитися в дівках, а на старість – піде в монастир. Савелій виявився тим чоловіком, який урятував її від такої долі. Через десять місяців після знайомства та зустрічей – відгуляли весілля – спочатку в селі, а наступного дня в місцевому ресторані. Не шкода було грошей витрачених на свято. Бо така подія стається лише раз у житті.
Троє синів, які з’являлися у світ впродовж трьох років, сповнюючи батьків великою радістю. Та згодом поставили їх перед проблемою, вирішення якої на щастя, не затягнулося. Однокімнатну квартиру в якій мешкали, за декілька днів обміняли на двокімнатну. В цьому посприяли батьки, друзі, які вчасно завжди приходили на допомогу, знаходилися поруч. Вони й, запрошували до себе в гості; сім’ями виїжджали на відпочинки.
Здавалося, так триватиме постійно, якби не новина, яку одного дня повідомив батько Савелія:
- У мене рак.
Спочатку думали: лікарі помилилися (таке й буває), та коли після повторного обстеження в іншому медичному закладі діагноз підтвердили, веселкові надії зникли вмить. Хвороба останньої стадії, не давала жодних шансів на життя. Поховали його за два місяці. А через рік – маму, яка не зазнавши мук у хворобі, померла від раптового інфаркту. Саме тоді Ніна лежала в пологовому будинку, очікуючи на четверту дитину – дівчинку. Так і не прийшла на похорони. Лікарі щодня втішали її, заспокоювали, боячись, що пологи будуть не вдалими. Але дівчинка народилася здоровою. Коли вона своїм криком сповістила про власне народження, сум за свекрухою розвіявся. Забував про горе й Савелій, коли тримав на руках свою маленьку крихітку.
І знову їхня квартира виявилася замалою. Й знову на допомогу прийшли батьки Ніни, друзі. На спільній сімейній нараді, було вирішено: продати квартиру батьків Савелія та їхню, щоб придбати для себе трикімнатну.
За шість місяців нова квартира в новій багатоповерхівці, стала подібна до королівського палацу, в кімнатах яких, могли себе тільки уявляти. Життя продовжувалося наперекір усім незгодам. Своїми посмішками, голосами, любов’ю, завжди підтримували діти. І тоді, здавалося, довкола виникав інший світ – осяйніший, просторіший, дивовижніший.
Коли в 1992 році Савелію запропонували долучитися до бізнесу – продавати шкіряні куртки, які спершу потрібно було привозити з Туреччини, він не роздумуючи погодився. Бо сім’я, потребувала чималих коштів, а робота архітектора, на якій працював, не була дохідливою. Ніна спочатку не хотіла погоджуватися з рішенням чоловіка, схиляючись до не добрих передчуттів свого серця, та після декількох непорозумінь, які виявилися не на її користь, усе-таки поступилась. Але ця радість виявилася тимчасовою. Вже за сім місяців, повертаючись з Туреччини, він став приманкою для рекетирів, які розстріляли його друзів, знищили автомобіль, забрали увесь одяг. А він… лежачи у лікарнях Румунії, а потім України часто згадував жахіття тієї ночі. В тому, як залишився живий, опинився на узбіччі дороги і його не помітили рекетири – не пригадував. Пізніше зрозумів – то була воля Бога. Сильнішим виявлявся страх, коли думав про вічність, своїх батьків, які, як вірив, знаходилися з Богом на небі, бо любили Його за життя на землі, шанували й славили. Савелій плакав, просив пробачення і зцілення для себе, та обіцяв навернутися до Нього всією сім’єю.
Господь почувши його молитви, дозволив знову стати йому на ноги, хоча здоров’я покращив тільки наполовину. Смак гіркоти, що довелося спробувати Савелію, стала солодшою за мед. І це була ще одна причина любити Бога сильніше, аніж любив у прожиті роки
Якось за вечерею, сидячи за столом із дружиною та дітьми, він запропонував продати квартиру в якій мешкали, й переїхати у село. Його новині зраділи діти, тоді як Ніна не поспішала повертатися.
- Так, після тієї пригоди, що сталася з тобою, здоров’я в моїх батьків погіршилося, багато з господарства було продано для твого ж лікування, та вони ще справляються. А в нас діти, робота.
- Ти думаєш, наш Бог нам не допоможе? Коли Він урятував мене тієї ночі, зцілив і повернув до життя, то й заступиться в селі. Робота скрізь знайдеться. Її лопатою довіку не перегорнеш. То як?
Від його пропозиції, що линула в дуже лагідному голосі й ніжному погляді очей, які дивилися на неї, як у перший день знайомства, не могла відмовитися. Тай діти не припиняли вмовляти її, обіймаючи, цілуючи, мов метелики квітку.
- Добре, - сказала всміхнувшись, простягаючи свої руки, щоб іще раз обійняти кожного.
***
Їхнє рішення для батьків виявилося неочікуваним. Але вони не стали перечити. Гроші за продану квартиру, Савелій з Ніною вирішили приберегти, використавши для купівлі необхідних речей, лише маленьку їх частинку. Дивлячись на дерев’яний дім, вона зі сльозами на очах, згадувала трикімнатну квартиру, душею і серцем рвалася назад у місто. Натомість Савелій насолоджувався пахощами різнотрав’я, бархатисті пазелені хлібів на полях, лазурі неба, смаку джерельної води, тиші.
Коли літня ніч достигала й падала зорями з неба, самі вмощувалися в сіннику й до ранку віддавалися любовним почуттям один до одного.
Наприкінці літа, коли Ніна сповістила спочатку Савелію, а потім дітям і своїм батькам, що в травні наступного року в них знову народиться дитина, їхню оселю немовби перелетіли янголи. В усьому жінка ще більше почала відчувати Божу присутність: в природі, в хмарах, співі птахів і навіть у громі, що час від часу котився небом. Радість невичерпним джерелом била з її серця. Не очікувала тільки, що одного дня для тієї радості знову настане час ненадовго зупинитися. І це сталося в січні, напередодні Водохреща. А за день до нього їй наснився сон, від згадки якого холонула кров, а душа наче опинялася в самому пеклі. Допомагала тільки молитва, в якій зверталася до Бога. Думала: все що бачила у сні, стосувалося тільки її. Але…
Вістку про те, що мама потрапила в аварію й загинула у ній відразу, приніс у полудень сусід, який повернувся з міста. Від чорної хмари смутку, в будинку ніби все почорніло. Згадуючи свій сон і спів ставляючи його з розповіддю сусіда, Ніна зрозуміла: Господь попереджав, серце відчувало тривогу, а вона – всім знехтувала.
Маму похоронили за декілька днів. Довгі зимові вечори коротали всією сім’єю, - читали Біблію, спільно молилися, щонеділі ходили на богослужіння до храму. Весна принесла свої клопоти – і приємні, і не зовсім легкі. Та все робили гуртом. Хлопці не відставали від дорослих, не скаржилися на втому; допомагали й мамі, яка під серцем виношувала для них братика, а може сестричку..
Туга за мамою ще поверталася, але була вже меншою. З наближенням травня, відчутнішими ставали хвилювання за пологи. Заспокоювала думка, що містила в собі радість: з нею Господь і вся її велика сім’я.
У день самих пологів, від сліпучо-білого цвіту дерев, світ, здавалося сповнився святості. Коли народжувала дівчинку, здавалося затамував свій подих навіть вітерець. Повернулася додому за тиждень. Старші діти, порадившись один із одним, вирішили допомагати неньці почергово – хтось доглядати за сестричкою, хтось готувати їжу, а хтось прати пеленки, прибирати в кімнаті. від такої згуртованості невеличка дерев’яна хатинка ставала просторою – всім вистачало місця, кожному знаходилося гарне, добре і чуйне слово. Дуже любив зі своєю онучкою сидіти й дідусь. На його вона засинала відразу, а з нею засинала усмішка на її обличчі.
Влітку займаючись ремонтом у будинку, Савелій запропонував дружині за кошти відкладені з продажу квартири, прибудувати ще дві кімнати, або ж в односельців, які збираються виїжджати в Білорусію, придбати кам’яний. Вислухавши чоловіка, Ніна змовчала, бо не погоджувалася з ним.
- Я все узгодив і прийняв рішення, - знову заговорив Савелій.
- Я проти. В нас чудовий дім – три кімнати, кухня, сіни. Для чого нам інший будинок? Ні.
- А в тому, - мав на увазі будинок, – сім кімнат, кухня, коридор, веранда, ванна.
- Нехай. – стояла на своєму дружина, - гроші нам іще знадобляться. – І добудовувати нічого не будемо.
Постояв хвилинку, Савелій пішов надвір рубати дрова. Стук сокири об поліна, згодом допоміг йому вгамувати своє невдоволення, то ж коли повернувся до хати, його вуста знову розпливлися в люблячій усмішці.
***
У праці та метушні, дні збігали надто швидко. Здавалося, ніби нещодавно переїхали з міста в село, народилася молодша донечка, а насправді – збігло чотири роки. Десятирічний Самуїл – найстарший син, хоча був іще дитиною, всі дні літніх канікул проводив із батьком на полі, вчився водити трактор, керувати кіньми. В недільні дні та дні християнських свят, охоче приймав участь в храмових богослужіннях; коли захворів дідусь і вдень, і ввечері, і навіть вночі не переставав молитися за нього. Дивлячись на сина Савелій із Ніною не стримували сліз і часто в своїх молитвах, окрім подяки Богові за дітей, просили нагородити їх такою ж вірою, яку мав він.
Після смерті батька Ніна довго не могла змиритися, що залишилася сиротою. Й тільки спілкування з Самуїлом, спільні молитви із ним, заспокоювали її душу та серце.
- Ми всі в цьому світі гості, - говорив хлопчина, - то ж не потрібно сумувати за тим, що залишимо тут. А на небі чекатимуть нас і дідусі, і бабусі, і наш Вселюблячий Господь. Вірю: він заступиться за нас, щоб із нами не сталося і де б не опинилися. Адже ми – його діти.
За всі чотири прожиті наступні роки, після тієї розмови за будинок, Савелій ані разу не згадав Ніні про нього. А коли врешті його продали якісь дивній мовчазній бабусі, ще більше засумував за ним, усіляко намагався познайомитися з нею. Але старенька не хотіла ні з ким розмовляти.
- Не зустрічайся з нею, не дивися в її вічі, не вітайся, - одного вечора, Ніна вирішила застерегти своїми порадами Савелія. – Вона відьма. Принеси до хати біду – все життя картатиму.
- То ти віриш людям, а не Богу? А що, коли їй потрібна буде наша допомога? – Савелій говорив
Спокійно. – Старенька ще нічого не заподіяла нам, а ти вже її…
- Так, я ненавиджу її, дивлячись в очі чоловікові, агресивно прошипіла Ніна.
- Ненавидь. – погодився після короткого мовчання Савелій, але я все одно хочу познайомитися з нею.
Стримуючи в собі гнів, Ніна поглянула на дітей, після чого пішла у свою кімнату. То було перше їхнє велике непорозуміння за одинадцять років шлюбу. Навіть Самуїл не знав, як утішити батька. Підійшовши до нього й обійнявши, співчутливо прошепотів:
- Не хвилюйся, таточку. Невже хтось не може завдати нам біди, коли з нами сам Бог?
Тієї ночі Савелій довго не міг заснути. Прокинувшись уранці, відчув смачний аромат сніданку,
що линув із кухні. Ніна, як раніше зустріла його поцілунком, запросила до столу, за яким уже сиділи діти. Нічого не наважуючись їх питати, відразу взявся смакувати млинці, запиваючи молоком. Коли діти поспішили до школи, забравши з собою молодших сестричок, аби дорогою відвести їх у дитячий садочок, Савелій все-таки наважився поцікавитися в дружини чи змінила вона своє ставлення до бабусі.
- До бабусі? – злякано перепитала. Тримаючи в руках рушник, почала нервово перебирати його,
ніби намагалася знайти в ньому заховану відповідь. Та не знайшовши, притулилася до Савелія. – Не знаю. Після всього, що сталось, я заплуталася. Мені страшно.
- Твій страх пов'язаний з тим, що кажуть про неї люди?
Ніна стенула плечима.
- А чи не подумала ти, що старенька може стати нашим благословенням?
- Що ти маєш на увазі?
- Її для нас усіх послав сам Господь. А, може, ми призначені для неї.
Якою б не виявилася відповідь чоловіка, Ніна відчула полегшення на серці.
- Добре, - мовила обережно, - обіцяю тобі не перечити, коли бабуся попросить допомогти їй.
Ми ж не знаємо планів Бога.
Саме на такі слова відповіді чекав Савелій, і він безмежно зрадів, коли Ніна промовила їх.
Зі своїм проханням старенька не забарилася – прийшла за тиждень. Стоячи на дворі, не хотіла заходити усередину будинку, а коли вийшов Савелій, загадково мовила:
- Зайдеш до мене завтра. Якщо мене не боїшся – візьми з собою своїх менших помічників.
- Добре, бабусю, - відповів Савелій. Поки збирався з думками, щоб поцікавитися причиною її візиту, старенька вже зачиняла хвіртку з вулиці.
- Можна я піду з тобою? Я не боюся бабусі. Вона не відьма, – не вгавав Самуїл протягом всього вечора, поки батько не погодився відповісти йому згодою, спершу довіривши на завтра декілька важливих справ. Син погодився, обіцяючи виконати все справно. Савелій в цьому не сумнівався, бо не раз бачив, як він трудився нарівні із ним, хоча був іще дитиною. То ж коли наступного дня повернувся з роботи, повечерявши, разом пішли до старенької.
Будинок, в якому мешкала вона, потребував чимало роботи: в двох кімнатах необхідно було поміняти дошки підлоги, перебудувати пічку, побілити стіни, навести лад на горищі.
- Нічого, синку, - проказав Савелій, - впораємось, аби сили були.
На нестачу сил вони не скаржилися. Коли за два дні до них приєдналися ще двоє молодших хлопців, працювати стало веселіше і швидше. В суботу, зваривши їжу, до них приєдналася Ніна з доньками.
- Ще трохи й наша бабуся заживе, як у королівських хоромах, - оглядаючи кімнати, дійшла
висновку наймолодша донечка.
- І справді, - підтвердила її слова мама.
Їй стало шкода втраченої мрії – будинку, в якому мешкала всією сім’єю, кожен у ньому мав би свою власну кімнату. А так…
«Може спробувати викупити його в бабусі, поговоривши з нею, - подумала в собі не наважаючись відкрити свій задум чоловікові. – Так, спробую, поки він на роботі, а діти в школі та в дитячому садку. Спробую».
Старенька ще здалеку помітивши її, запросила заходити до хати.
- Я прийшла до вас… - почала Ніна та згодом запнулася, не знаючи з чого і як почати. – прийшла просити вас про викуп будинку в якому живете. Але, будь ласка, не подумайте, що ми маємо намір викинути вас із нього. Ні. Ви залишитися в ньому, а ми доглядатимемо вас, як рідну. Документи оформимо самі. Гроші можу принести навіть зараз. Ви все одно живите в одній кімнатці, толі як інші пустують, а в мене п’ятеро діток. Їм потрібний простір.
- А мені? Ти думаєш: простір мені не потрібний? – заговорила хриплим голосом бабуся.
Погляд її очей почав пропікати гарячим поглядом, від якого, здавалося, можна було спалахнути і згоріти за коротку мить.
- Хочете, то можете переселитися в наш будинок. Він дерев’яний, але придатний для життя. Щоправда, в ньому лише три кімнатки, але вам вистачить, - продовжила Ніна.
- Не хочу. Не маю наміру переселятися до вас, і, щоб ви мені допомагали. Забирайся від мене.
- Але ж я…
- Ти чуєш мене, забирайся з мого будинку і не приходь більше ніколи. Ні ти, ні твої діти. Чуєш?
Після тієї розмови, жінка думала, що захворіє. Але бабусині хвороби, про які часто говорили односельці, не торкнулися нікого. Щоправда Савелій декілька днів ходив незадоволений; проходячи вулицею, щоразу поглядав у бік подвір’я, посеред якого знаходився будинок-мрія, в надії побачити його господарку й попросити в неї вибачення.
«Може вона насправді відьма, - почав вірити словам, які раніше чув із вуст дружини. Хотів був сам піти до хати старенької, та стримувався. – Нехай… Якщо стану в потребі – прийде. А коли не захоче – не перейматимуся.
Про стареньку односельці знову відкрито заговорили після того, як перестали взагалі її бачити. Тоді селом поширили нову чутку ніби вона померла, а світло, яке з’являлося в одній із кімнат великого будинку, вмикала її душа.
Щодня та щовечора Савелій із Ніною та дітьми чекали загадкову бабусю. Але вона не приходила і, чомусь навіть не з’являлася на своєму подвір’ї. З плином двох наступних тижнів, йдучи на роботу в колгосп і повертаючись додому, взагалі перестав дивитися у бік її будинку. Тільки в грудні, коли випав сніг, а мороз скував холодом землю, знову згадали про неї, задивляючись на комин її ж будинку.
- Дивно, невже їй не холодно? – дивувався Савелій.
- Я ж казала тобі:вона відьма, - нагадала дружина.
- Мені такою вона не здавалася.
- Значить уміє ховатися.
Савелій не знав, а найбільше боявся уголос висловити власну здогадку, яка, як відчувало його серце, все одно буде неправдивою. Тільки напередодні католицького Різдва, Ніна йдучи з магазину, побачила, як старенька поралася на подвір’ї, потім з хліва винесла декілька дерев’яних полін і повернулася до хати. Від думки, що старенька жива й вечір сьогодення проживе у теплі, в неї піднявся настрій.
- Слава Богу, - вигукнув Савелій, піднявши дружину на руки. - Ти не уявляєш, як і я зрадів, коли побачив дим із її комина. Мені навіть здалося, що почув аромат страв, які вона готувала для себе. А може, кохана, зготувавши вечерю, завтра всією сім’єю підемо до неї. Думаю: старенька пробачить нас.
- Я згодна, - відповіла на пропозицію Ніна. – Підемо.
Думки про відвідини загадкової бабусі, не залишали жінку й вночі. Їй навіть приснилася вона та
не такою, як є, а черницею. Одіта в чорний одяг, бабуся стояла біля хвіртки й щось кричала. Коли Ніна вийшла з будинку, то тільки почула про пожежу. Але де горіло й що саме, не встигла дізнатися – старенька зникла.
Прокинувшись, довго не могла заснути. Поруч спокійно спав чоловік, у сусідніх кімнатах діти. А до неї сон не повертався. Серце щось підказувало, але, що саме? Так і пролежала до світанку. Відправив Савелія на роботу, а дітей до школи та в дитячий садочок, узялася готувати вечерю. Роботи вистачило б не на одного, та вона не переймалася.
- Встигну, - заспокоїла себе, втішившись думкою про сьогоднішні відвідини старенької всією сім’єю.
Поки розпалила пічку, замісила тісто, замочила для куті пшеницю, а для голубців капустяне листя, вирішила сходити в магазин. В черзі простояла біля години. Та не встигла підійти до продавщиці, як зі двору почула вістку про пожежу. Горів її будинок. В цьому не сумнівалася, коли побачила людей, які із відрами спішили саме на до подвір’я. Полум’я смакувало дахом, збігало вниз стінами, розкидаючи довкола іскри. У вогняних язиках будинок зникав так швидко, як сніг від променів сонця. За декілька хвилин до подвір’я під’їхала пожежна машина, автобус із колгоспу. та не дивлячись ні на що, будинок, який іще вранці світився теплом і затишком зовні та зсередини, зникав перед очима, а з ним, здавалося й все її життя.
- Господи, чому? Не забирай його у нас, збережи хоча б кімнатку, - не в силах голосити, ледве повторювала Ніна.
Вона не помітила, як зник перед нею світ, а сама наче провалилася в темряву. Розплющила очі в кімнаті, де все сяяло від яскравого світла; декілька людей дивилися на неї зверху, перемовлялися.
- Як ти, кохана? – почула знайомий голос над собою. Широкого розплющивши вічі, побачила Савелія. Блідий і худий, він підійшовши, став поруч, узяв її за руку. – Не хвилюйся, ти в лікарні.
Ніна намагалася пригадати день, у який сталася те, через що опинилися тут, але нічого не пригадувала.
- Наш будинок… - перемагаючи в собі страх, повернути сумні спогади того нещасливого дня, мовив Савелій.
- Що з ним? Що з нашим будинком? – дивлячись на нього й нічого не розуміючи, поцікавилася Ніна.
- …Будинок у якому ми жили… він згорів, Його у нас більше немає.
- Немає? – розгубилася Ніна.
Вона відчула як до її пам’яті почали уривками повертатися спогади; як вона йшла у сільський магазин; як почула звістку про пожежу; як бачила, але не могла побігти до свого подвір’я, коли насправді горів її дім; як втратила свідомість; як… як…
Опустивши голову, Савелій змовчав.
То були дуже важкі дні випробувань, у яких далекою здавалася небесна височінь, але за нею, як вірили, є Той, Хто неодмінно почує та допоможе, Той, Хто завжди знає людські серця, промовляє до них, готовий прийняти кожного в Свої небесні святі оселі, чиє серце належатиме тільки Йому. Адже він не просто хтось, а - Бог.
***
Коли поверталися додому, Ніна попросила зупинити машину, аби поглянути на своє подвір’я, на місце, де раніше стояв їхній будинок. Від сліз, які накотилися на вічі, хотіла закричати, але теплі маленькі дитячі долоні, не дозволили їй.
- Не потрібно, матусю, - подав свій голос Самуїл. – У нас є новий дім.
- Дім-мрія бабусі Фекли, тієї загадкової, яку колись називали відьмою, - доповнила брата найменшенька Ганнуся.
- А вона о-он зустрічає нас, - показав на стареньку Савелій.
Олег ПОГИНАЙКО
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557673
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.02.2015
Народившись на світ єдиним у своєї матері цуценям, воно вже за тиждень стало сиротою. Від чого загинула Багіра – від старості (а було їй тринадцять років), чи від руки заздрісників, Олександр так і не знав. Багато його друзів хотіли мати подібного чотириногого друга, як у нього, то ж у своїх здогадках схилявся до навмисного вбивства своєї улюблениці. Та сам , нікого не підозрював зі свого оточення.
Доглядати Вірного (цим ім’ям назвав цуценя ще у перший день його народження), не приносило йому клопотів й зайвих сил, а тільки радість. Як би не було важко, вдень і вночі напував його молоком, давав необхідні вітаміни, зігрівав біля пічки. А коли цуценяті виповнилося три тижні, вирішив показати знайомому ветеринару.
- Красивий буде в тебе собака, але… - сказав Василь, оглядаючи Вірного.
- Що саме? – насторожився Олександр, від недоказаного лікарем.
- Пробач, та воно у тебе незряче.
- Незряче? – перепитав господар, переймаючи улюбленця в свої руки зазираючи для переконання сам в його вічі.
- Так, - повторив Василь, навівши промінець світла з ліхтарика в око цуценяті. Вірний не заплющив його, продовжував спокійно сидіти на оглядовому столі. – Можливо, це – вроджена вада, можливо – спадковість, яка передалася від батьків.
- Я точно пам’ятаю: вони були зрячими.
Лікар нічого не сказавши, тільки стиснув плечима.
- Може можна щось зробити? – занервувався Олександр.
- Це коштуватиме дуже дорого. Та й операція, навряд чи стане успішною. А пес – цілком здоровий.
Вдома Олександр не міг заспокоїтися, дивився на Вірного, розмовляв із ним, як з людиною, шукав поради у фахівців в інтернеті. Тільки в ввечері, знемігши від різних думок, не знайдених відповідей на запитання, вирішив прийняти виклик долі.
Не марнуючи часу, Олександр вирішив зайнятися вихованням цуценяти. Найбільше, за що переймався, аби майбутній «охоронець» не потрапляв у халепу, з якої йому буде важко вибратися без сторонньої допомоги. Але песик усе розумів, завжди відгукувався на свист і безпомилково знаходив господаря.
- Ти – справжній Вірний. Запам’ятай: Вірний – це твоє ім’я. Запам’ятай його, будь ласка! – дивлячись у незрячі вічі собаки, через шість місяців після народження, промовив господар.
Пес вислухавши Олександра, радо завиляв хвостом й голосно гавкнув у відповідь. Він усе розумів, навіть відчував настрій господаря, хоч ні разу не бачив його.
Їдучи на роботу, Олександр не боявся залишати Вірного наодинці. Ввечері, повернувшись, разом вечеряли, обходили господарство і йшли спати. Почувши тихе клацання замка, що зачиняв двері, охоронець лягав неподалік, нагострював вуха та починав слухати тишу.
Якось уночі Олександр прокинувся від нерозбірливого крику, що линув з подвіря. Здавалося, кричала не людина, а звір. Вийшовши у двір, у світлі ліхтаря, господар побачив сусіда, який притиснувся до стіни хліва й благав про допомогу. Поруч сидів Вірний. Почувши кроки Олександра, піднявся, але з місця не зрушив.
У розмові Михайло зізнався, що хотів вкрасти маленького кабанчика. Думаючи, що собака спить, перестрибнув через паркан і попрямував до дверей хліва. Але раптово впав, відчувши на плечах присутність чиїхось ніг.
Обіцяючи більше ніколи не з’являтися на подвір’ї Олександра, сусід через місяць продав будинок багатодітній сім’ї. Нові сусіди відразу сподобалися Вірному і його господарю.
Собака спокійно пропускав їх на свою територію, з великим задоволенням грався з дітьми, любив ходити у гості, гуртом виїжджати на відпочинок до лісу. Коли дорослі відпочивали з малечою, охороняв автомобіль.
Протягом року сусідства найстарший з дітей навчив Вірного приносити слухавку радіотелефону, вираховувати суму з додавання невеликих чисел. А наймолодша Оленка – слухати класичну музику та спвати під час гри на скрипці.
За два роки Вірний став улюбленцем не тільки вулиці, на якій жив, а й усієї Могилівки. Багато дорослий є дітей полюбляло приходити подивитися на нього, порадіти його здібностям.
А згодом у житті Вірного знайшлося місце для подвигу, через який він не загинув. Рятуючи потопаючого хлопчика, недалеко від берега, втративши сили, став тонути. На допомогу прийшли інші діти, які витягли його і свого товариша.
Наприкінці липня Вірному пощастило найбільше – він закохався. Таким щасливим свого улюбленця Олександр не бачив ніколи. З тієї хвилини, як Майна переступила через поріг хвіртки, він завжди був поруч неї. Щаслива Майна, здавалося, забула про теплий Крим, з якого приїхала разом зі своїми господарями до Олександра в гості. Тож довелося кримчанам повертатися на півострів без неї, обітявши згодом поздоровити «молодят» з поповненням в їхній сім’ї…
Олег ПОГИНАЙКО
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532572
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.10.2014
ЖІНКА ОСІНЬ
Я помітив її ще здалеку. Жінка у легкому платтю і капелюшком на голові кольору позолоти, на яких розсіялися квіти ромашки, сиділа на лаві міського скверу й задумливо дивилася вгору. Що вона бачила чи можливо помітила серед гілок дерев? Я не знав, але добре пам’ятав: раніше її тут не було. Та й відчувалася незнайомка самотньою, хоча в сквері ходило чимало людей. «А може вона невидима і тільки я можу її бачити?» - подумав. Була дивною й байдужість жінки, яка жила наче відразу у двох світах. Осіннє проміння сонця лагідно цілувало її обличчя. Навіть листочки, які обпадали з дерев і лягали до її ніг, рук, на плечі, здавалися їй ріднею. За десять хвилин, відколи я поглинав її своїм поглядом, вона ні разу не повернула голову, насолоджувалась осінніми барвами. Вставши зі своєї лави, і не поспішаючи, я пішов назустріч осені. Не знаю, та саме Осінню, мимоволі назвав незнайомку. А вона дійсно, була напрочуд гарною. Таких очей, як у неї, в яких назавжди хотів утопитися, тоненьких вуст, які цілував би і в день, і в ночі, рум’яних, як яблуко щоків, високого і подібного небу чола, - не бачив ніколи. І, ніде зморшок на обличчі, натяків на старість. Дивлячись на неї, я пригадав своє відображення у дзеркалі, й мені стало ніяково. В свої 78 у порівняні з нею, виглядав дідуганом – старим, замученим хворобами, а в останні чотири роки, ще – ледащим до життя.
«Може не треба? – подумав. – А, що, коли вона не подивиться на мене, не поведе за словом мого привітання? Мені стало страшно й соромно.
Моє життя, за визначенням Бога, могло ще закінчитися вісім років тому. Та дякуючи Йому, все-таки живу, топчу землю, в яку свого часу зляжу. І залишиться потім про мене пам'ять, яку згодом розвіє вітер часу. А потім…
- Цього року гарна осінь, пані, - тихо промовив я, підійшовши до лави, на якій сиділа вона. – Можна посидіти з вами?
Моє обличчя зашарілося, ніби в юнака, який знайомився з дівчиною; в грудях шаленіло серце. Мені здалося, що в ту мить на нас дивилися всі, хто знаходився у сквері, навіть маленькі діти, які нічого не розуміли, і з подиву порозкривали роти. «Ну чого витріщилися? – хотів крикнути, але зрозумів: нас ніхто не помічав. Мабуть і я став невидимим».
- Так, чудова й дивна пора – осінь, мовила сама до себе незнайомка. – Приходить непомітно і, зникає
за англійським звичаєм. А ви… ви, як гадаєте? – повернувши голову в мою сторону, поцікавилася.
- Я? – стріпнувся, ніби щойно прокинувся. – Я вже перейшов у зиму, - промурмотів, очікуючи на запрошення сісти поруч. Але жінка не поспішала.
- Ви писеміст?
Перш, аніж відповісти, розгублено стенув плечима, закліпав. «Чому вона запитує? Хіба не цікавить її моє ім’я?
- Н-не знаю, - зам’явся.
- Чи реаліст? – прагнула уточнення Осінь. – Я завжди була оптимісткою. Ви мабуть реаліст? – врешті усміхнулася.
Коли її очі обійняли мене, а білозуба усмішка засліпила мої очі, мені захотілося зникнути. «Янгол. Вона виявляється – янгол. Господи, і звідки беруться такі особистості небесної краси?» Я не міг відвести свого погляду від неї, холонув і розпалювався; мої слова плутались, а ті, що виривалися з мовного полону, танули в повітрі.
- То, хто ви? – перепитала незнайомка. – І, чому стоїте? Правди на землі немає. Взагалі.
- Взагалі, - повторив я. Сівши на віддалі витягнутої руки, зітхнув. – Онисим, - назвав своє ім’я.
- А мене звати Маргарита. По-іншому – перлина. – Жінка знову блиснула в усмішці своїми білими зубами. А вони – білі, рівні, як у молодої дівчини, засяяли у відблисках сонця. – Я так і не дізнаюся: хто ви? – і для нагадування, повторила, - Писеміст чи реаліст?
- Мабуть писеміст, - не без гордості відповів.
- Тоді зрозуміло, чому так сумно заговорили про зиму. Хоча зима, по-своєму красива. Вважаю: боятися її не потрібно. А коли боїтеся – краще думайте про осінь.
«Якби то, - подумав я, - роздумуючи: погодитися з Маргаритою чи заперечити їй. Але після короткого мовчання, вирішив все-таки погодитися.
- Тоді ви лукавите, - подивилася на мене з підозрою жінка. – Не личить вдавати з себе ображеного, коли є ображеними самі на себе. Й не говоріть мені нічого, - обігнала мою відповідь. – Я з досвідом і розбираюся в людях.
- То може про мене щось іще скажете?
В душі я хотів посміятися з неї, покепкувати, наперед знаючи, що принизить мене. Маргарита змовчала.
Підняв голову й заплющив очі, вона ловила поцілунки сонця, що лягали на її обличчя маленькими сонячними зайчиками.
Якийсь хлопчина граючись, ненавмисне поцілив у мій капелюх м’ячиком, після чого принишк, боячись, що мама сваритиме. На щастя, молода жінка в розмові з подругою нічого не помітила. Тим часом, узяв м’ячик, я швидко повернув карапузу. Підбіг до мене, він вихопив його з моїх рук, повернувся до неньки.
- Може разом пограємо? – запропонував я.
Почув мене, маля непогодженно завертіло головою.
- Шкода, - пробурмотів. – а вийшла б цікава гра.
Хтозна? А може і не вийшла. Діти є діти. З ними, особливо сьогоднішніми, не часто знайдеш спільну мову. В них свої бачення світу, свої захоплення, мрії. Що ми – люди минулого століття, яке стало історією? Також історія.
- А ви, бачу любите дітей. Це правда, - озвалася Маргарита, повів бровами. – Змовчали, тоді коли б інший на вашому місці вчинив би рейвах.
- Бо люблю їх.
- За що? Вони ж не слухаються нас. Он, погляньте на того бешкетника. Посміхає-ється, мабуть радіє, що поцілив у вас, - хотіла спокусити мене жінка. – Може все-таки розповісти його матері. Сміливіше!
- Не допоможе, - процідив я.
- А коли з роками він запустить у вас каменюкою і… вб’є, - на останньому слові вона зробила наголос,
ніби хотіла підкреслити його. Їй це вдалося. – Що тоді?
- Нічого. Всьому приходить кінець. Прийде і для мене.
- Дивні ви, шановний. А за відповідальність ви навіть і не подумали.
Я дивився на неї, немов учень на свою вчительку, яка хотіла навчити мене справедливості. Тільки зараз я помітив, що в своєму житті багато прощав – не хотів бо встрявати в суперечки.
«А й справді, якби малюк міг уцілити в мене каменем? – Від цієї думки мені стало моторошно. Я ще раз поглянув на дитину з м’ячиком. – Нехай. Він іще маленький. От коли виросте, тоді поговорю, розповім і мамі, і йому про сьогоднішній день».
Маргарита не хотіла уникати мого товариства, та наміру продовжувати саму розмову – не мала. Може то я був не цікавим співбесідником, а може?.. Заплющив вкотре свої очі, вона, мабуть, подумки розмовляла з собою. Бо її обличчя то посміхалося, то, раптово ставало серйозним, то знову світлішало.
- Ви нікуди не поспішаєте, пане? – озвалася жінка Осінь. – Може складете мені компанію?
- Я? – вигукнув знічев’я.
Вона розплющила очі, подивилася на мене, розгублено озирнулась.
- Виходить, ви. Інших дідусів я не бачу.
Ми розсміялись обоє. Той сміх, таки виявився маленьким хробачком, який не дозволив мені вмерти з ляку від того, що життя добігає фінішу. В очах знову сяйнув промінчик щастя.
- Я не проти, - сповістив своє рішення.
- Тоді, ходім. Але не запитуйте: куди? Принаймні, до гріха вас я не доведу. Обіцяю. – Маргарита цього разу засміялася сама.
Місто жило своїми клопотами, проводжало нас допитливими поглядами. Я бачив їх, але жінка Осінь не переймалася жодним. Немов метелик, вона пролітала поруч мене, то опускалася на плече, то відставала, та, ні на хвилину не затихала. Здавалося, без неї, без її голосу, світ давно би потьмянів. А поки жила – жив і він.
«Ні, з такими жінками, як Маргарита, навіть місячної ночі не зануришся в дрімоту». Я слухав її щебетання, боячись перервати на півслові, а самому здавалося, що став молодшим на багато років. Мені не вірилося, що за принишклою тишею старості, можу знову повернутися до своєї молодості.
- Ви мене не слухаєте. Вас не цікавить поезія, - тихо образилася жінка Осінь.
- Що ви, цікавить, - обманув я.
І вона це відчула.
- Ні, ви говорите неправду.
Я опустив голову, але подивився на неї з-під чола.
- Так, обманув, - ледь чутно зізнався. – Та не подумайте, що ображаюся на вас. У мене… розумієте… - Я не знав, як повідати правду, щоб не стати осміяним. – Не склалося життя.
Маргарита поглянула в мої вічі, торкнулася своєю долонею мого обличчя, провівши повільно пальцями до підборіддя.
- В мене також. Але я не сумую, не впадаю у депресію.
В теплій блакиті дня, ніби з-за хмар, виринула пара журавлів. Вони кружляли над землею, тримаючись одне одного, наче були пов’язані невидимою ниткою кохання. Дивлячись на них, ми не відчули, як на наших очах закипіли сльози. Можливо тому, що наші дороги не зійшлися раніше, а нині не є вкованими в єдиний щит небес? Що ж, у житті не все стається, як хочеться. Але його течія, все одно підвладна часу. Навіть на березі сьогодення, з живого неодмінно виросте живе, бо ні час, ні вогонь не спроможні спалити нового щастя, нового почуття. А я відчував себе неймовірно щасливим. Мій кволий і раніше полохливий вогник, розгорівся, засяяв з іще більшою силою.
- Добре, я прощаю вас, пане, - підбадьорливо вхопила мене за руку жінка осінь, повела через дорогу. – Так, усе вірно, ми йдемо у готель-ресторан.
- Навіщо? – не міг сприйняти її жарту.
- Знайомитись, - промурмотіла вона.
В собі я вже почав шкодувати про те, що не пішов додому, а вирішив познайомитися з тією, яку лагідно для себе називав Осінь; хотів вирватися, та поки зібрався, нас уже зустрічав швейцар. Привітавшись, він прочинив перед нами двері. А за ними…
«Господи, - подумав я, - як давно я був у ресторані. Здається з того дня минуло не одна сотня років. І роки тоді були зовсім інші. В усьому людина сягає глибини уміння, та найбільше у любові – любові, яка є вічною».
Я шкодував, що саме її в мене не було. І не тому, що нікого не любив, а небеса мали свої плани для мене. Я не ображаюся на них. Бо любив я всіх. Особливо – дітей, завжди спішив до них, горнувся. А вони – до мене.
- Скажете: легко бути таким? – поцікавився я в Маргарити.
Вона подивилася на мене, перемішуючи виделкою на тарілці складові овочевого салату. Потягнув із бокала вина з пелюстків червоних троянд, перевела погляд у далечінь, звідки нам обом добре проглядалися місцеві краєвиди. Осінь усіх і усе перефарбувала в свої кольори, але все одно, не переставала вабити, кликати, озиватися. Чорна, коричнева, червона, жовта смуги, ніби відтінки людських почуттів, сплелися в єдині круговерті, серед якої довго не можеш відшукати свою – рідну. Та чим із віком дорослішаєш, тим краще усвідомлюєш: вибору для тебе стає менше.
За дві години нашого спілкування, я збагнув: як би мені не хотілося поєднати з нею своє серце, ми не підходимо один одному. Вона є вітер, я – квітка; вона любить іти туди, куди дивляться очі, я – рости у своїй лунці; вона щоразу міняє аромати, мій – найдорожчий, єдиний, бо властивий тільки мені.
По юнацькому наївний, мимоволі взяв її за долоню. А вона, навіть не помітила. Захихотівши тоненьким дівчачим голосом, міцніше стиснула мою. Через нас обох пройшло миттєве заціпеніння, скувало не довше, як на декілька секунд і, зникло. Натомість, велика хвиля щастя, якого бракувало, влилася в наші серця. Ні, то були почуття, що ніколи не пригаснуть, а дивуватимуть завжди. То була – любов. Я не відчував себе уже старим, та й Маргарита не хотіла вдаватися до листочка, що вкрившись позолотою, доживав на дереві, збираючись, ось-ось обпасти. Вона вибухала пружною хвилею сміху, весело рум’янилася.
«Для нас день ніколи не подасться на спадень, - так я думав щодня, впродовж тижня. Прогулянки містом, відвідини кав’ярень і магазинів у яких моя жінка Осінь уміла вибирати потрібне для нас; читання книг, перегляд фільмів у кінотеатрі та служби у костелі, - снилися. Ніколи не думав, що вслід за бузковою радістю, усміхненим сонцем, над головою знову повисне сіре небо, межу між ним і землею, пройме туман суму.
Вона зникла, як і з’явилася. Наче за командою, що кресонула для неї, відразу після останньої зустрічі зі мною, зібрала валізу й поїхала невідомо куди, залишив після себе мій улюблений аромат осені. Може вона побоялася моєї пропозиції, чи може… Я не вірив, що Маргарита образилася на мене. Просто, ми не підходили один одному – вона вітер, а я квітка. Та попри все, досі дякую небесам за неї – моїй осені, що змінила моє життя, подарувавши по-справжньому декілька щасливих незабутніх днів.
Олег ПОГИНАЙКО
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525476
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.09.2014
ДЛЯ ЩАСТЯ БАГАТО НЕ ТРЕБА
Тиха вечірня задума опускалася на Маків, наче птах у своє гніздо, принісши з собою приємну прохолоду після спекотного дня і наповнив її свіжими ароматами різних квітів. Вдихаючи їх, здавалося ніби вдруге народжуєшся у світ, сповнюєшся новими силами, прагненнями творити ще більше, ніж було вчора.
Анна полюбляла таку пору, хоча для неї не мало значення – весна, літо, осінь чи зима надворі. Кожна пора – особлива по-своєму. І не любити їх або те, що посилає Бог із небес, вважала неправильним вчинком. Цього ж колись навчала своїх дітей, а сьогодні – тринадцятирічного онука Василька.
- Бабусю, поглянь. Бабусю, що є в мене? – не зчулася, як задзвенів поруч його тоненький дитячий голосок. – Тримаючи в долоні маленьке пістряве сонечко, він тільки встигав повертати її, боячись, що комашка може впасти. Але вона міцно трималася своїми ніжками, тягнулася вгору до кінчиків пальців. – А воно насправді подібне на сонечко, тільки з чорними цяточками, - дійшов свого висновку, роздивляючись її. – Його я перейняв із квітки конюшини. Мабуть спало чи зморилося від спеки. Але зараз… поглянь, бабусю. – Комашка діставшись своєї мети, зупинилася, роздумуючи: летіти чи залишитися. Та не пройшло і хвилини, як розправив свої крильця, полетіла. – Ура! – Тепер нам усім слід очікувати щастя.
- Щастя? – перепитала здивована Анна, для впевненості глянула в маленькі дитячі очі та на усмішку, що більше скидалася на дівчачу, ніж хлопчачу. А може взагалі – ангельську? Жінка помітила, що не раз ловила себе на цій думці, щоразу сама не знаючи, що відповісти собі. А й справді, дитина як дитина: часом вредна, вередлива, але своя, рідна, якам стане свого часу продовженням їхнього роду Чугів, яке бере свій початок від козаків.
Притуливши до себе хлопчину, бабуся поцілувала його, мовила:
- Ангелятко ти наше, Васильочок.
Промінці веселого сміху, знову заіскрилися в його оченятах.
- Ух, і зморилися ми, - струшуючи з себе залишки сухої трави, вийшов із сінника чоловік Микола.
- Зате скільки радості отримали, - додали майже в один голос сини Василь з Анатолієм, а також Юрчиком.
- Мої чоловіки, - обіймаючи їх по черзі, з вдячністю мовила Анна. – Ходім вечеряти.
- Ми зараз, - вигукнув біля вмивальника Василько, виливаючи з долонь на себе бризки води.
З поміж чоловічого родинного гурту, він старався не відставати і не відрізнятися ні від кого, бо дуже хотів бути схожим на дідуся або татка. І це, не дивлячись на його дитячу міць, - вдавалося.
Невістки Олена з Юлею саме закінчували приготування вечері, коли чоловіки з «найстаршим» зайшли до хати. Не підганяючи один одного, всілися за стіл. Анна з радістю у серці, огорнула ще раз кожного своїм поглядом, змахнула перед початком молитви вдячності до Бога сльозу, а потім, коли помолилися, запросила до сімейної трапези.
Не часто вдається зібрати всіх отак у своєму домі. Здебільшого діти приїжджають на сімейні чи християнські свята. Але знаходять у своїх життєвих графіках дні, як сьогодні. Й хоча старший син Василь живе у Камянці-Подільському, а прийомний Анатолій у Києві, не забувають телефонувати. Питати порад, цікавитися новинами. А от Васильок – спільний улюблениць, охоче залишається на літо у дідуся з бабусею і Юрчиком, який живе з ними.
Так сталося, що в три місяці від свого народження, в нього виявили важку форму ДЦП. Думали: дитина на все життя виявиться неповноцінною та дякуючи підтримці лікарів, лікуванню, сьогодні Юрко сповнений жагою до життя, старається не відчувати себе хворим; є великим романтиком, фантазером; любить людей з якими охоче спілкується, товаришує. Але найбільше – свого племінника, дружбу з яким розділити навіть водою.
- Головне ніколи не зачинятися з бідою, хоч як би та не наступала не тільки на п’яти,а, бувало, тугим перевеслом здавлювала горло, - підтримував дружину Микола, додаючи від себе надії. І вона жила нею, молитвами до Бога, вірячи: «все буде добре!»
- Анничко, а чи змінила б ти русло свого життя, коли було б дозволено тобі почати його спочатку, - тремтячим голосом, якось запитав чоловік, чи то цікавлячись, чи випробовуючи її.
- Ні, - не роздумуючи, не осуджуючи за запитання коханого, стверджено і впевнено, відповіла.
- Майже все про що мріяла – отримала, а те, що не отримала – воля Бога. Йому видніше: що нам потрібно чи не дозволено. Від Нього не сховаєшся, бо все на небесах записується в небесні книги. А Йому я довіряю.
Анна знала: мрій у неї було багато. Найбільше за все з дитинства хотіла стати вчителькою молодших класів, навчати діток. Не склалося. Натомість навчаючись у Камянець-Подільському радгосп-технікумі, вивчилась за спеціальністю – електрифікація сільського господарства. Там же в радгоспі познайомилася з дівчиною-тезкою з Макова, батько якої Кметюк Михайло Михайлович – художник від Бога; часто приїжджала до неї зі свого села Глибока, що в Чернівецькій області на Буковині в гості.
Одного дня, розглядаючи його картини, зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком, який зайшов до хати й так і зупинився, наче приріс до підлоги. Вони дивилися один одному в очі і не могли відвести поглядів. Вже тоді молода Анна Облучинська зрозуміла6 закохалась. І то насправді була любов з першого погляду – любов, яка з’єдную їх по-сьогодні.
Довго того вечора розпитувала подругу про хлопця, мріяла зустрітися з ним знову. Зустрілася. Це сталося восени, того ж 1975 року. Повертаючись з Обласного музичного конкурсу, що проходив у Хмельницькому, де в колективі оркестру народних інструментів радгосп-технікума грала на домрі примі, вони раптово помітили його. Микола наче очікував біля озера водолікарні (сьогодні санаторій «Україна» в якому Анна з 1986 року Чуга працює сестрою господаркою).
- Я піду, а ти… - знітившись, зам’ялася в словах подруга Анна.
А Микола тільки чекав цього. Запросив прогулятися стежинами водолікарні, показати красу Макова, розповідав про нього, про себе. Дівчина аж цвіла від щастя. Кажучи: До побачення! – погодилася зустрічатися з ним. Відвертий, безпосередній Микола, щоразу зацікавлював її по-своєму. Коли йому прийшов час іти в армію, пообіцяла чекати. Своє слово стримала. У травні 1980 року відсвяткували власне весілля. А в 1981 році народився перший син Василь, через два роки – другий – Юрій. П'ятнадцять років тому вирішили взяти до своєї сім’ї ще одного хлопця Анатолія, яким став третім сином, хоч і прийомним.
Цього річ подружжя Чугів святкують інший ювілей – 10 років їхньому домашньому саду, про який Анна також мріяла. Її ідею Микола не відразу сприйняв, але потім нею загорівся так, що обійшов дружину в усіх її задумах. Біля 500 саджанців одних яблунь щороку обдаровують їх своїми плодами. А це: «Галамост», «Голденделішес», «Чемпіон», «Райка», «Муцу», «Айдаред», «Перлина Києва», «Богема». Щоправда, цей рік виявився роком відпочинку для дерев, але подружжя не скаржиться, мовляв: - І для себе вистачить, і для інших. Головне, аби мир був на землі, Який нам усе посилає згідно Своєї Святої волі і віра в Бога, ніколи не міліла, а щоразу росла, була яскравою та гарячою в кожного.
Добігало до кінця моє знайомство з великою, щирою родиною Чугів з маленького Парижу, а точніше – ще однією перлиною га славетному Поділлі України села Маків Хмельницької області. Гортаючи у пам’яті години нашого спілкування, я згодом дійшов висновку: «Скільки потрібно для щастя? Зовсім небагато. Трішки. І коли стільки в тебе є – ти стаєш по-справжньому щасливий».
Олег ПОГИНАЙКО,
с. Маків, Хмельниччина.
Фото автора.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518941
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.08.2014
ПОКИ ЩЕ НЕ ПІЗНО
1. Двадцять хвилин збігло з тієї хвилини, як потяг застукотів колесами по рейсах, летів, обганяючи вітер, а Владі здавалося, що вона продовжувала залишатися на залізничній станції. Коли б знала, що мало так статись, як сталося, ніколи, і ні за які гроші, не погодилася чотири роки тому сісти в нього. Навіть, якби хтось сьогодні запропонував їй повернути його назад, аби знову поїхати у вже відомому напрямку – не погодилася.
Їй страшно ставало від спогадів пережитого. А ще гірше – від думок, що все може повторитися; готова була сама померти, щоб тільки жив він – її Даня. Бо хіба то життя, коли всі свої три роки… існуєш. Тільки єдиний Бог знає: скільки сил було витрачено, скільки сліз пролити. А все марно.
«Чому? Чому так сталося? Чому Господь, в Якого я вірила, Якому молилася, - не хочеш чути, допомогти? Невже хлопчина потрібний Тобі? А я? Ти хоча б подумав про мене? Що робитиму, коли забереш Його? Ні, краще забери чоловіка. Це він не потрібний тут. І навіщо, Господи дозволяєш йому ходити землею, гнівити Тебе? Навіщо?»
Влада знову пригадала вчорашній вечір, від якого стало моторошно не тільки душі, а також тілу; очі сповнилися слізьми, пальці стиснулися в кулак.
- Щоб ти.., - злісно прошепотіли вуста. – Диявол.
Вона не боялася його так називати, бо саме ним, а не Максимом, Максимчиком, Максом, рідним, коханим. Туман обману в якому жила роки спільного подружнього життя, пожадливо випивав її, поглинав сподівання, що все зміниться на краще. Та… Потім, коли терпець врешті урвався, зрозуміла: треба було від початку розставити всі крапки над «і», не чекати слушної години.
Не послухалась.
У постійних сльозах, б’ючись подібно зраненій чайці об каміння бід, забула про молитви до Бога, якими раніше починала і закінчувала день, Його Святу Церкву, до якої з дитинства привчала ходити мама, нагадуючи: «Не до священика їдеш в гості, а перед обличчя Господа», про Нього Самого. Спочатку це не відчувалося, а коли біда більше почала нагадувати про себе – ставало моторошно. Але все одно стримувалася.
Максим не звертав свою увагу ні на неї, ні на хворого сина. Про Бога з перших днів знайомства, не хотів чути. Такий бо він. Щирі його шаленства примирення, після скандалів, які знову супроводжувалися шаленими любовними поглядами, виявилися ніщо іншим, як доволі приємною пасткою.
- Ти думаєш: я кохав тебе? – вичавив уперше з себе слова зізнання Максим, після п’яти місяців одруження і, повторив їх у такому ж тоні вчора.
- То навіщо одружувався? Щоб усе моє життя покраяти на шматки? Так? – безсилим голосом, поцікавилася Владислава.
- Мені подобалося і подобається дивитися на твої страждання, - продовжував додавати болю чоловік.
- Ти ніколи не був батьком для своєї дитини. Не хочеш знати, що твій син хворий на ДЦП, не був і не станеш господарем свого ж дому. Ніколи.
- А ти… ти, - Максим раптово побачив. Як на нього з дитячої, маленькими вологими очима дивився Даниїл. І він осівся. Важко дихаючи, кілька разів поривався закінчити думку, та, зустрівшись вкотре із поглядом сина, вибіг із квартири, грюкнув за собою дверима, що аж посипалася штукатурка.
Він не повернувся. Не важко було здогадатися: де він знаходився, але Влада не хотіла телефонувати до нього, аби сповістити рішення, що довго виношувала в собі.
«Такий, як ти – зрозумієш. Зрозуміють твої батьки, які постійно вважають тебе плеканцем-мамунком; звинувачують мене – свою невістку у всіх гріхах світу».
***
- Мамо, з мене досить. Я переїжджаю до вас, - мовила першою, зателефонувавши неньці на мобільний. Влада чула, як мати зашепотіла молитву – коротку, але сповнену віри. – Ти чуєш мене? – перепитала після хвилинної паузи. – Не хочу більше горіти у пеклі живою. Краще зараз, ніж ніколи.
- А може спробуєш іще раз. Невже він поганий для тебе чоловік. Негаразди стаються у кожній сім’ї. І вони не є причиною для глобальних розлучень.
- Мамо, це я погана для тебе донька. А Максим «золото», коли ти з батьком приїжджала до нас. Чуєш? – не вгавала донька. – Мені соромно перед тобою, бо насправді не всю правду я говорила тобі про нас, про нього, – уточнила. – Не хотіла. Мамо, він дволикий, він диявол.
- Не кажи на людину такого. Ми – всі діти одного Бога.
- Та не вже? Максим також? Відколи? Прошу: хоча не повторюй: ви – подружжя, ви – сім’я. Я не хочу бути йому дружиною. І не буду. Все.
Ненька змовчала.
- А може все-таки спробуєш?, - повторила своє прохання. В останній раз.
Владислава зрозуміла натяки і вже сама намагалася стриматись, але слова, подібно гарячому полум’ю, вибухнули.
- То ти підтримуєш його? Відповідай, мамо: я твоя донька чи, він - твій син?
- Мені шкода вас обох.
- Господи, - в розпачі схлипнула Влада. – Таких іще «кілька разів» до смерті не перепробуєш.
А життя в мене одне. Одне і в Дані. Як би я могла вилікувати його від ДЦП, але ж я не Бог. Чи може мені відразу їхати до Нього?
- Не думай про це. Прошу, тебе. – тепер закричала мама. – Господь не простить тобі цього.
- Зате обоє не страждатимемо.
- Ні, - повторила дуже голосно ненька, що в слухавці затріщало. – Краще їдь до нас.
- Добре, - спокійно погодилась Владислава. Збиратимусь, - через силу проковтнула тугий комок. – А він нехай живе з тими, в кого вірить.
Вимкнувши слухавку, аби не чути настанов матері, кинула її на диван. Постояв хвилину, дивлячись на телефон, поспішила в дитячу до сина.
- Коли б ти міг говорити, мій хлопчику, - схилившись над Данилом, обійняла його. – Але ти мовчиш, тільки чуєш.
Хлопчик простягнув свою руку, торкнувся маминого обличчя, наче хотів заспокоїти її. Але чомусь, отой дотик обпік її, пройшовши ніжним тремтіння у глиб серця. Чи то здалося, чи може сталося насправді – голоси, подібні ангельським залунали в квартирі. Вона чула їх розумом, сприймала душею, та звідки лунали, не знала?
Від щастя раптово посміхнувся Даня.
- І ти чуєш їх? Чуєш? – перепитала, розгубившись.
Вловив потрібну хвилину, прислухалася дужче, але голоси від зникли.
«Не потрібно було згарячу говорити мамі про задум їхати до Бога. То був жарт – свідомий. Але жарт. Тепер… тепер усе може статися».
Від цієї думки страх з іще більшою силою повернувся до Владислави, своїми чорними лещатами почав сковувати і душу, і серце, і тіло.
- Пробач мене, Господи. Не забирай мене. Краще забери Максима. Він – не людина.
Вона більше не мала бажання зосереджуватися на часі, що ніколи не мав наміру зупинятися, знову думати про те, що чекає її тут. Зібрав необхідні речі. за годину залишила квартиру – назавжди.
2. Не зважаючи на пізню годину, залізничний вокзал був переповнений пасажирами. Хтось із них дрімав, хтось читав книгу, а хтось, просто, сидів чи розмовляв або думав про своє. Біля кас було порожньо, то ж Владислава відразу поспішила до однієї з них.
Привітавшись. Вона поцікавилася наявністю квитків до Києва. Поки жінка переглядала інформацію на комп’ютері, в молитві прохала Бога, дозволити їй виїхати звідси.
- На жаль, до Киева все продано. Могу запропонувати на інший поезд, - запропонувала жінка- касирка.
- Мені на інший квиток не потрібний, - нагадала Влада. – мені потрібний до Києва. Ви ще раз погляньте, - попрохала тихо.
- Женщина, вы понимаете український, - ламаною російською скинулася жінка за вікном. – Хохолка ще называется. Идите звідси. Я на работе.
- Дякую. Доброї ночі. Працюйте, - розлючена в собі та спокійна в голосі, Владислава штовхаючи однією рукою візок із дитиною, а іншою, тягнучи важку сумку, пішла у зал.
«Невже це – кінець. Невже Бог не хоче аби я залишила це пекло?» - мовила в собі з тяжким зітханням. Вона помітила, як світ перед нею почав вкриватися густим молочним туманом, відчула, як тверда земля похитнулася під ногами. І, коли б не хтось, хто підтримав її за руку, давно лежала.
- З вами усе добре? – запитав юнак із блакитними очима. – Я чув, вам потрібний квиток до Києва? Не хвилюйтеся, такий у мене є.
- У вас є квиток? – розгубилася жінка.
- Так. І саме до Києва, - ствердно повторив незнайомець. Він мені не потрібний. Візьміть. – Простягнув його, він щиро усміхнувся. Владислава змовчала. Від несподіванки, згубила всі слова. – Не хвилюйтеся, гроші мені за нього не потрібні.
- Але, як? Зачекайте, я зараз. – вона повернулася, щоб дістати з сумки гаманець. Поки знайшла, а потім знову повернулась до юнака, його не стало. Тільки квиток лежав у руках Данила. Який спокійно спав. – Гроші… квиток… я.
Влада затремтіла від страху. А може від щастя й взявши сина на свої руки, розплакалася. Сльози цього разу не були гіркими, ні гарячими. Навіть серце лунала в лад. І темрява за вікном, здавалось почала рідшати.
А незадовго, вистукуючи колесами, поглинав свій довгий шлях потяг. Владиславі хотілося щоби ця поїздка не закінчувалася ніколи – тривала, допоки житиме вона і її синочок. І нехай хитатиметься під ними віхолою небо, вся наскрізь буде просякнута болем. А на душі лежатиме чорний карб гріха, - не відступить від свого.
Влада полегшено зітхнула, вклавши біля себе Данилка; підсіла ближче до столика біля вікна. З голови не виходив юнак. який своїм виглядом скидався на янгола, яких часто бачила на іконах. Навіть його голос був подібний до тихого плину джерела – спокійний, легкий. Так і потонула би в ньому. А ще – у сяєві, яке, здавалося, випромінював він – небесне, чисте,святе. Вона ніколи не бачила такого, думала: вони існують тільки на небі, а виявляється – на землі також.
Спати не хотілося. Та й як можна спати після всього пережитого. Заплющив очі, жінка постаралася хоча б задрімати та тільки повіки відокремили її від реального світу, свідомість знову скаламутилася видінням Максима. Спочатку він просто дивився на неї, а потім, простягнув свою руку з пістолетом у долоні, розреготався. Від баченого, душа закам’яніла, скочила у п’ятки.
- Не стріляй, - закричала своїм внутрішнім голосом, прокинулась. У купе вагону стояла тиша.
Тільки відлунювався стукіт коліс, які ніби повторювали: «Впе-ред! Впе-ред!»
«І присниться таке, - подумала про себе. – Мені потрібно його забути, викинути з пам’яті – геть, назавжди. Мені не потрібний ніхто. Нікого і ніщо я не хочу знати. Ні».
- А Бог? Він вам також не потрібний? – раптом порушив тишу голос, який линув із середини єства. Чи насправді? Владислава прислухалася до себе, перевела дихання. – Ми Його творіння, а Він – наш Творець, Небесний Отець.
- Хто тут? – голос її затремтів.
- Не бійтеся, - торкнувшись її плеча, подивився в очі Старець. Невисоко росту, із сивиною чорною бородою, в темному підряснику, підперезаний широким ременем, у м’якій скуфії, з-під якої виглядали пасма напівсивого волосся, він дивився на неї. Його обличчя неначе не знало віку – молоде, чисте, виразне, спокійне; голова схилена донизу, очі – напівзакриті, але чомусь засмучені. В руках тримав гранатові чотки. – Мене звати Нектарій. А вас – Владислава.
Він не запитав, а спокійно мовив її ім’я, ніби давно знав.
- Ми знайомі? – поцікавилася. - Я у вас сповідалась?
Отець Нектарій усміхнувся, сів на диван-полицю навпроти, приклав до очей хустинку, задумався. Дивлячись непорушно поперед себе, мабуть молився, бо його вуста ледь помітно ворушилися. А коли закінчив, іще раз витер очі, перевів погляд на Владу.
- А не страшно втікати від свого минулого? – почав він або просто хотів поцікавитися. – Повір мені, дитино: прийде година і вона разом зі своїми гріхами, наздожене тебе. Може краще припинити думати, а почати мислити?
Владислава не дуже хотіла відповідати на запитання, що видалося їй недоречним. Хто він – загадковий дідок? Звідки? Тільки запитала:
- Ви про що?
- Про правду. Звикнувши думати, що все минеться, ми, все життя розходимося з нашими думками. Може краще відкинути мрії, а почати мислити?
- А я не думаю? – заперечила Влада. – Я…
- Людське життя визначається в трьох сторонах буття: міра, час. Вага. Найкращою є справа, коли вона – вище самої міри, або, є невчасною. Збираючи квіти печалі і смутку на власному полі життя, згодом отримаєш плоди. Саме їх потрібно назбирати, щоб вийшов гарний букет із яким предстанеш в Судний день перед Богом, і тоді за свої квіти отримаєш плоди радості.
- А коли їх у мене назбиралося на кілька букетів? Що, коли я не в силах їх збирати? – сівши рівно за столом, насупилася Владислава. – Я никаю цим світом, а не ходжу; стала сміттям, непотребом, усохлим листям. – Вона прагнула позбутися слів, які важкими брилами лежали на душі, не давали дихати. Але скільки би не старалась зрушити свою проблему, вона, здавалося, приросла до неї. – Я не мо-ожу більше-е, - заскімлила мов дитина, після хвилини мовчання.
- У житті подружжя, – продовжив Нектарій, - є два періоди: один щасливий, а інший гіркий і сумний. Краще, коли гіркота прийде раніше, тоді саме життя видасться солодшим і щасливішим. І в тебе так сталася.
- То ви радієте мені? – розгубилася Влада. – А може мені взагалі не слід було одружуватися?
Ви хоча б когось у власному житті любили? Мабуть ніколи?!
- Це ти так вважаєш, донечко, - спокійно мовив Нектарій. – Я все життя любив і зараз люблю Бога.
- А жінку? Жінку колись любили, кохали? – тим же незадоволеним, похмурим голосом, процідила жінка. – Скажіть правду.
- Людині дане життя, для того, щоб вона йому служила, а не воно їй. Бо так Його творіння втрачає співмірність, працює без розсудливості і прямує в дуже сумне непорозуміння; не знає – навіщо живе. І, тоді, перетворюється на коня, який везе все, що на нього кладуть.
Старець підняв голову й хоча не розкрив добре своїх очей, Влада відчула, як їх пильний погляд, проник в душу. Їй знову не захотілося нічого говорити. «Краще мовчати».
- Мовчання – ліки, - зауважив Нектарій. – І ти добре чиниш, що мовчиш.
- У мене дійсно, немає що сказати, - підтвердила.
- А Максим – твій чоловік?
Нагадування про нього, змінило жінку. Непорушна, занурена у думки. Раптово стріпнулася, наче прокинулася, хотіла запитати Старця, звідки знає його, але той випередив її.
- Нічого в світі не сховаєш, коли б навіть дуже хотів, щоб про нього не знали. Тільки дорога смиренності – єдина дорога до Бога. Смиренним несенням важких обставин долі, смиренним терпінням, яке посилається Богом, надією, що не будеш залишена Ним, молитвою про допомогу зверхи, - полегшуються кроки. Не все людині підвладно, коли життя проживаєш за своєю волею, а не Божою.
Слова сказані Старцем, не стали новими та виявилися страшними, нестерпними до болі. Владислава заплющила очі, постаралася огорнути себе приємними спогадами, та вони розсіювались, подібно порохняві. Вона прокидалася рано. Забувши помолитися, відразу бралася до праці. Як проживала дні свого життя, як чи молилася, чи прославляла врешті Бога і дякувала Йому за послане з Його волі; чи любила Його так, як Він любить її; чи кожен ближній був для неї братом або сестро, а не ворогом; скільки разів дорікала святому за проблеми, боролася зі спокусами; читала Біблію?... Все змішалося в її розумі. Ніщо, щоб могло виправдати її перед Ним – не знаходила. Зранена, сполоскана власними проблемами, бідами, Владиславі здалося, що вона подібна до маленької дівчинки. Яка давно стоїть серед поля кривавої битви. А довкола неї вирви, ями, з яких дивляться, чекають нові страхи. аби добити її до кінця.
Старець не припиняв дивитися на неї. Від його проникливого погляду, його обличчя прибрало загадково-таємничого вигляду. Запала нова мовчанка, в якій мов у дзеркалі, жінка побачила саму себе – некрасивою, огидною. У скорботному вигині губів, ховалася ціла гіркота життя.
- То що мені робити, отче? Підкажіть! – чемно попрохала.
- Взяти урок у самого Христа, Який сказав: «Любіть один одного, як Я полюбив вас. І молитися. Бо молитва – це капітал, який з часом приносить великі проценти.
- Проценти, - вона з подиву округлила свої очі. Вам щось відомо про них. Ви давно є пережитком минулого. Вам мабуть років…
- Для тебе це важливо? – не дав закінчити їй Нектарій. – Господь посилає Свою милість тоді, кожному у свій час і тоді, коли вважає, що це буде корисно. Інколи через рік може виконати наше прохання, а інколи – ніколи. Та ніколи не перетворить нашу душу на пустелю.
- А що, коли це вже сталося?
- В цьому є тільки наша провина. Бо звикли ми не служити Йому, а щоб Він служив нам.
Очі Владислави вкотре від млів Старця пройнялися туманом, обличчя зблідло, наче з нього зникла вся кров. Буря ненависті, що раніше зривалася в ній і, яку готова була виприснути на Нектарія, тепер ламала її; чавила подібно сухому плодові. Від розмову зі Старцем і голосу власної совісті, в горлі заболіло, зацокотіли зуби. В глибинах власного серця розуміла: Нектарій хоч і не був Богом, але його слова мали святу істину, бо сам він був святим. І не був пережитком.
- Пробачте мене. Отче, - пробурмотіла , подивившись у темне вікно купе.
Старець мовчав. Схиливши голову, знову зашепотів молитву, потім перехрестився.
- Не можна довго триматися за те, чого немає в світі. А Бог – є. і це ясно як день. Й тільки Він має право розпоряджатися нашим життям. В Його силі навіть здоров’я твого сина Даниїла. Він готовий зцілити хлопчика, зауважив Старець. – Та чи цього хочеш ти?
Почувши про сина, Владислава повернула голову. Його слова видалися їй звільненням від важких кайданів, які немилосердно гнули донизу. Захотілося жити знову, гнати від себе сумну задуму.
- То, як, хочеш?
- Так, отче, - якось буденно, по-жіночому жалісно зітхнула вона.
- Ніколи не пізно повернутися до Бога, поки живеш на землі.
- Я розумію.
Влада боялася підняти очі, щоб знову подивитися на старця, та внутрішній голос змусив її. І коли підняла, і коли побачила його в страху опустилася на коліна. Яскраве світло, що линуло від Нектарія й невидимі ангельські голоси, не могли стримувати слів, які давно просилися на вуста. Їх було всього три, але це були щирі слова – слова душі, серця, каяття перед невидимим Богом.
- Я – грішниця. Пробач мене, Господи.
В цей час ангельський спів залунав ще дужче, наповнивши собою все купе вагону; музика церковних дзвонів, стала ще чіткішою, чистішою, а душа сповнювалася простоти, легкості, радості. Куди поділися безсилля, неприязнь, злість, - сама не знала. Теплий вітерець сповнений благих пахощів, огорнув її з голови до самих ніг.
Влада бачила, як стоячи біля Данилка, Нектарій поклав свої руки на нього і вже голосно молився до Бога, Його Сина, Святого Духа, до Богородиці та всіх святих, благаючи у них зцілення для нього. Світло, що линуло від Старця, також огортало дитину, наповнювало силою. Син усміхнувся, навіть простягнув до когось свої рученята. Але не до Нектарія, бо він їх не торкнувся. Серед ароматів, нечуваних на землі, вона вловила єдиний, знайомий з дитинства. Вона любила вдихати його в храмі. І це був аромат ладану. Він безшумно і тонко плив у повітрі, ледь помітним туманом, зліплюючи її повіки.
«Тільки не сон. Не сон. Мені не потрібно спати», - наказувала сама собі, але сон виявлявся сильнішим.
Закінчив молитися, отець Нектарій продовжуючи перебувати у світлі, звернувся до неї, простягнув у своїй долоні три ягоди полуниці та молитву, написану на маленькому клаптику бумаги.
- Коли прокинеться, нехай з’їсть їх. А ти, як приїдеш, поспіши у храм до священика на сповідь. Я чекатиму тебе.
Благословив Владу широким хресним знаменням, зосереджений і повільний у рухах, отець розтанув у повітрі.
«Куди ви?» - закричала , піднявши голову з рук. Вона довго не могла зрозуміти: то був сон чи?...
- Господи, - схопилася за серце, побачивши перед собою на столі три ягоди полуниці і молитву з портретом Старця. – Господи, - округлила очі з подиву, коли упізнала його, хоч і молодшого за віком.
Думки плуталися. Колотилися, дрімали. Тільки голос Старця продовжував лунати у свідомості – чистий, як церковний дзвін із високої дзвіниці. Його слова були добрими, одвіяними самим життям. І мовлячи, він немов би сіяв їх у серце, наче справжнє зерно, не втрачаючи ні віри, ні надії, що з часом усі вони принесуть свій плід – померши, але воскреснувши для нового життя. Владислава відчувала, що саме це зараз із нею відбувалося.
Даня спав спокійно і рівно дихаючи. Його тоненькі вуста навіть розквітли в усмішці, якої раніше не було. Але зараз вона сяяла маленьким сонечком, від якого в купе стало світліше, затишніше.
- Максим, мій коханий, - мимоволі мовила сама до себе. Думки про чоловіка не виявилися гірким і пекучими й до болю нестерпними. Навпаки, з’явилося бажання зустрітися з ним, обійняти та поцілувати його. Їй стало байдуже: що скаже він у відповідь. Адже та любов, якою любила його колись – не зів’яла – відродилася, стала новою, міцнішою.
***
Потяг прибув на станцію вранці. Мама з батьком, зустрівши Владиславу з Данилком, відразу повезли обох додому. В дорозі і під час сніданку, донька нічого не приховуючи, розповіла всі колишні таємниці подружнього сімейного життя з Максимом, їхню останню бесіду. Вона бачила, як особливо ненька, у мовчанні журилася, слухаючи її. Та коли почала розповідь про Нектарія – просвітилася душею.
На недільну літургію спішили разом, ніби на свято. День співав разом із дзвонами, які линули з-під позолочених куполів храму. В останній раз була у ньому ще перед своїм заміжжям. І, ось час знову привів її до нього.
Священик запримітив Владиславу, наче чекав на неї й відразу запросив до сповіді. Скільки стояла поруч нього, схиленою над аналоєм із Євангелієм і хрестом, не пам’ятала, та коли піднялася після благословення духовного наставника, їй здалося, що вся засвітилася від сяєва, що линуло із середини її єства. Дивлячись на іконостас, навіть помітила самого Нектарія, який простягнувши свою руку, повільно благословляв її хресним знаменням.
Літургію вислухали до кінця. Владислава поверталася додому немов на крилах. Від радості хотіла співати, літати птахом, світити ще одним сонцем із блакитної небесної далі.
Влада не помітила, коли саме із дверей батьківського будинку, до вибіг… Данилко. Вона аж опритомніла від подиву і вигляду, який мав її син. Ніщо не нагадувало про колишню хворобу, з якою дитина не жила, а існувала протягом трьох років. Вони кинулися один одному навстріч. А коли хлопчик повис у неї на шиї, відчула запах квітів, аромат яких минулої ночі наповнював купе.
- Дякую, матусю за ягідки, - защебетав Данилко. – Вони такі смачні. І дідусь, який простягнув мені їх на своїй долоні, був дуже лагідний.
«Дідусь?» - перепитала в собі. – Так, то був Нектарій, - добавила вголос.
- Але від нього медом не пахло, - розгубився Даня, а потім із усіма весело розсміявся.
3. Максим приїхав через три дні. Першим його помітив батько Владислави. Він і прийшов повідомити доньку, зашепотівши новину на вухо. Влада не чекала поки чоловік ввійде до будинку – першою кинулася йому на зустріч.
- Пробач мене, кохана. Я ніколи більше не буду таким, як був раніше, - по-дитячому плакав
він і не соромився своїх сліз. – Не знаю, хто то приходив до нашої квартири вчора, але він – старий і не дивакуватий дідусь, яким я вважав його спочатку, зумів переконати мене, повернутися до тебе. Він назвався Нектарій. Сьогодні я тут і хочу завжди бути з тобою. Бо люблю тебе, люблю нашого сина, люблю вас усіх.
Він і сам не повірив вигляду Даниїла, коли він в нерішучості думав на сходах: підходити до татуся чи…
- Даня? – розгубився максим. – Ти?.. Я… Господи… - мало не заплакав.
Стовпище почуттів, яке досі ховалося у нетрях його душі, а може тільки народилися, випурхнули назовні, закружляли в яскравих кольорах сонця, щоб ніколи не згасати, а тягнутися до тієї висоти, де ще ніколи не ступали їхні кроки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518939
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.08.2014
КАНІКУЛИ ОЛЕСЯ
Вже того дня, коли Олесь з’явився на єдиній головній вулиці нашого села, витанцьовуючи під ритм музики, яка линула з навушників, я зрозумів: сумувати цього літа, знову не прийдеться нікому. Тринадцятирічний хлопець аж горів бажанням, якнайшвидше продовжити своє веселе, безтурботне життя в домівці свого дідуся, до якого поспішав.
Серед усього люду, який того дня зібрався в черзі за хлібом біля магазину, його, здавалося, радо зустрічали і підтримували, тільки менші хлопчаки. Але, як тільки він зупинився неподалік нас, вони чомусь поховалися за своїх старших захисників. А деякі бабусі, побачивши «міського дивовижу», взагалі, зі страху почали хреститися.
- Хелоу! – вигукнув своє вітання Олесь, і не перестаючи хитатися, наче після катання на американських гірках, поспішив вулицею.
Старенькі ще довго дивилися йому вслід. І тільки, коли його постать зменшилася настільки, що в яскравому світлі дня перетворилася на маленьку цятку, загомоніли знову. А я сівши на свого велосипеда, поспішив за ним.
Із Євстафієм – дідусем Олеся, моя садиба межується парканом, в якому, ще від минулих господарів, в яких я купив її з невеличкою ділянкою городу будинком, залишилася хвіртка. Ми відразу подружилися, не дивлячись на велику різницю у віці – сорок років, досі ходимо один до одного в гості, переповідаємо почуті новини.
- Ти не такий, як мій онук - випарубок . Тільки й уміє, що байдикувати. Ще світанок не засяє за вікном, як починає співати чи танцювати бовкуном . Дивлюся на нього й так і хочеться назвати його дурнем, нерозумником. Але ніколи цього не зробив – терпів. Щоправда, Олесик надовго не затримується в мене – побуде кілька днів і, їде. Сумно тоді стає без нього, пишу листи доньці, а в них: пришли до мене знову онучка, хоча б на тиждень. Чекаю. Але він і не думає. Мабуть боїться сільського життя. Хоч він у мене ледащо, та все-таки мій – рідний. То ж доводиться чекати наступного літа. Може приїде?
І ось воно прийшло – літо, а з ним – Олесь. Чи затримається цього року хлопець на довше, чи поїде від дідуся як завше? Чи дозволить селянам дивитися сни у спокої, не змушуючи думати, що згорить їхня скирта сухої трави, обламаються вночі гілки яблуні, розбіжаться на пасовиську їхні кози або корови, зникне повітря у колесах їхнього авто?... Всього не перелічити. А він є мастак на різні витівки, вміє з них викрутитися, після чого спробуй доведи: то була справа рук Олеся, а може когось іншого?
Євстафій саме порався біля вуликів із бджолами, коли онук виставив одну ногу, а потім і свою голову, дзвінко привітався:
- Привіт, предок!
- Привіт, - помітивши краєм погляду онука, відповів дід. – Приїхав, то скидай свої кості,старий.
Від таких слів, хлопець мало не завмер. Раніше вважав, що тільки сам міг так мовити старому, але, щоб він йому? Втупившись в дідуся своїм здивованим поглядом, аж розкрив рота.
- Ну, що випарубок. Слабо?
- Що саме? – перепитав онук.
- Чванитися? – Євстафій дивився на нього хвилину-другу, а потім змахнув рукою в його бік, вигукнув несподівано: - Бордо .
Що означало це слово, здогадуватися й роздумувати довго не потрібно було, бо вже за кілька секунд, перед очима і над головою Олеся загудів рій бджіл, які мабуть сприйняли його жовтого кашкета за квітку. Відмахуючись від миролюбних комах руками, хлопець миттю кинувся до хати. Можливо він думав, що бджоли чекають на нього за дверима. Поки дідусь не закінчив поратися біля них, не вийшов надвір. А відтоді минуло години зо дві.
Євстафій пізніше розповідав, як в Олеся підупав запал до жартів.
- Що в його голові вирувала: зверхність чи розчарованість, він таємним напівшепотом запитав мене: - Це ти, діду чи може я помилився адресом?
- А ти їхав до кого? Тільки не блякай мені. А кажи чесно, - а то знову їх покличу.
- До тебе. Ні, не подумай, що я забув як тебе звати, - почав виправдовуватись Олесь, вірно назвавши ім’я та прізвище дідуся, назву села, вулиці. – Але на таку зустріч – не очікував.
- А чого саме? Може ти за сорочку мені будилу хотів кинути, щоб потім від її запаху весь вечір відмивався у воді з олією. А може?...
Олесеві стало неприємно від нагадувань його витівок, звершених минулого року.
- Ні-і. – глухо простогнав, опустивши голову.
- Отож бо. Цього разу я вирішив стати тобою.
- Мною? Це неможливо діду. Ти хоча пам’ятаєш скільки тобі років? – скинувся онук.
- Пам’ятаю. Коли хочеш, то можна зробити все. У Бога
все можливе, то чому у мене…
- Але ж ти не Він. Та й звідки я знаю: є Бог насправді чи Його немає. Я не бачив Його.
Я спохмурнів, почувши недоречний сумнів Олеся. Він не мав бажання навіть посміхатися. Поставив
відро з медом на підлогу, повільно підійшов до нього.
- А ти, хто є таким, що Він тобі повинен з’явитися? Його не бачив з людей ніхто і ніколи. Я також не бачив, але це не означає, що Його не має. Ти можеш, наприклад показати свою совість?
- Ти гадаєш: я без совісті. Вона у мене ось тут, - хлопець показав на серце, та старий змовчав. – Що, не
віриш? Ще може заборониш жити мені так, як я хочу? – голосно додав онук.
Ми ще довго дивилися один на одного, зітхали, журно сопіли, кожен наважуючись першим розірвати полотно тиші. А вона глухо і глухо осідала, розгортаючи своє поникле шатро.
Нічого не мовив і не залишив навіть слово онукові за собою, я забравши відро з медом, вийшов із кімнати. Навмисне довго не заходив. І тільки під вечір, пораючись на подвір’ї, побачив Олеся. Хлопець так тихо підійшов до мене, що я злякався в собі. Стоячи поруч, він бентежачи простягав руку і, плакав. Я вперше бачив його таким. Мокрі очі, обличчя дивилися на мене й мовчки благали про прощення.
- Годі. Годі смуток розсівати. Ти ж у мене справжній господар. І ніякий не нероба. Є у тебе совість. Є.
У моєму голосі не чулося збайдужіння до Олеся; було боляче знову штрикати його своїми докорами, а потім дивитись, як очі дитини, встромлені поглядом у землю, мружаться від сорому, а може від гніву, який ще не дозрів але був готовий притупити віддих.
«Ні, мій Олесь не є таким. Він не здатний ненавидіти чи стати легкодухом. Він – особливий по-своєму. Головне: допомогти йому вберегтися від законів цього злого світу, вказати шлях до Світла й навчити бачити Його завжди. Бо тільки з Ним – можливо все насправді».
***
Вранці мене розбудив стук сокири, що здавалося, відлунювалась під самим вікном. А коли вийшов надвір і побачив із якою заповзятістю працював нею Олесь, розсікаючи одним махом, раніше порізані дідусем на поліна стовбури, що дзвінка пісня сокири, стала неабиякою прикрасою для початку нового дня.
- Ого, довго ви спите. Скоро час обідати, а ви тільки прокинулися, - справедливим був докір у мою адресу хлопця. – Ходіть до нас – чаю вип’єте. Дідусь заварив, казав, що сил прибавляє.
- А ти вже снідав? – поцікавився я, надіючись почути заперечливу відповідь.
- Іще о сьомій.
- Молодець, - похвалив Олеся. – І все-таки, може ще б поспав?
- Від лежби нутрощі злежуються, жити треба на ногах, - пояснив він.
Мені стало соромно від почутого. Та й сам я був винен – запрацювався допізна, працюючи над своєю новою повістю.
Олесик того дня не присів ані на хвилинку. Таким його дідусь бачив уперше. Звичайно, сам старався не відставати від онука.
Робота в руках Олеся горіла. Гора порубаних полінців лежала біля хліва, дах будинку сяяв латками з нової черепиці, а пофарбовані білою фарбою хатні вікна усміхалися світу, ніби сьогодні були створені. Навіть собака, бачачи зміну в молодому господарі, весело виляв хвостом. А ввечері в будинку Євстафія линули читання Біблії – єдиної книги, яку старий мав у себе й читав щоранку і щовечора. Тепер Олесь і він – читали її разом. Потім молилися. І лилася їхня молитва в чистий одсвіт неба, подібно ароматам літніх трав, без яких неможливе літо.
Я більше не хотів засиджуватися за своїм ноутбуком. То ж, аби прокинутися раніше Олеся, вирішив не зволікати нічним часом. Заснув відразу. Заведений з вечора будильник, розбудив мене вчасно. Була шоста година ранку. Та коли я вийшов на ганок, застиг у безруху – хлопчина зі своїм дідусем вже поверталися додому. Але звідки?
- Знаєте, а ми сьогодні ходили схід сонця зустрічати, - сповістив свою новину ще здалеку Олесь. – Я можу показати його красу. Це що-ось!
Не чекаючи від мене згоди, хлопець дістав цифрову фотокамеру, почав гортати на її екрані зроблені знімки сонця. Велике сонячне колесо, здавалося, ніби торкалося землі й ось-ось могло підпалити її своїми проміннями; поволі підносилося; розкидало відблиски у краплинах роси; бігло сонячними зайчиками по стовбурах; ясніла даль і неба висота від його райдужного світла.
- І коли ти, ні, ви, - виправив я себе, подивившись на Євстафія, який стояв неподалік і усміхався, - прокинулися?
- О пів на четверту. Довелося йти три кілометри, щоб за отим лісом забратися ще на високий пагорб. А він, не повірите, як гора на Буковині, звідки дідусь родом. Правда-правда. Колись, коли я був у нього і був меншим, ми разом вилазили на нього. Та то було давно. От якби зійти на неї знову, - Олесь замріяно подивився на небо, перевів погляд на нас. – Шкода.
- А чому Євстафію? – поцікавився я у старого. – Невже не тягне додому?
- Ще як? Але що робитиму там? У будинку в якому жив раніше, живуть інші господарі, дружина померла. А тут, до дітей ближче та хворію я. – Він розправив свої плечі, як крила, поглянув на небо подібно птаху, але, дійсно, не маючи сил піднятися в повітря, тільки важко зітхнув. – Коли Бог дасть сил – житиму, а коли ні, то піду у свою Небесну країну, оселя в якій створена Ним, чекає на мене давно. Там вже моя дружинонька.
Олесь підійшов до дідуся, обійняв його. Від баченого у мене на очах з’явилися по краплині сліз. Добре що хлопець не бачив їх. А може побачив, але змовчав? Не хотілося його питати. Та й чи потрібно?
Я дивувався жазі Олеся до роботи. Як і вчора, сьогодні він знову не збирався відпочивати. Чи бачили колись свого сина таким батьки? чи знають чим він тут займається?
- Ніколи, - засміявся хлопець. Його відповідь не виявилася жартом. – Хай думають, що байдикую.
Вони звикли мене таким бачити. А мене хвалити не потрібно, - вгадавши мій задум, який я збирався озвучити, застеріг. – А то носа задеру і повернуся до свого попереднього життя.
У відповідь я нічого вже не хотів говорити. «Справді, можна перехвалити, - подумав про себе. – Нехай залишається таким як є зараз. Світ жорстокий, беззалаберний. Ще встигне настраждатися».
Того дня сонце без жалю зігрівало землю, а вона стомлена його проміннями, перетворилася на гарячу сковороду. Навіть у тіні дерев температура сягала більше 25. Та для Олеся спека не була завадою. Цього разу хлопчина наводив лад у кізятнику Піт градом котився з обличчя, але він не здавався.
- Може перепочив би? У спеку не корисно для організму працювати, - порадив я. Та Олесь, поглянув угору, вмився прохолодною криничною водою й знову пішов усередину хліва. Лише через годину, сидячи у себе в кімнаті, через відчинену квартирку я почув задоволену похвалу дідуся.
- Ото господар у мене росте: старанний, умілий. Все може! Молодець, - приповідав він.
- Завтра, дідуню допоможеш навести лад у своєму кладізі , - попередив Олесь. – А на сьогодні все.
Вилив на себе відро води, хлопець побік у хату. А ввечері, пере одівшись у чистий одяг, обоє вирушили до церкви на богослужіння в сусіднє село, залишив мене на три години за господаря. Повернулися вчасно. Встигли і господарство обійти, і собі вечерю собі зготувати. А потім, допізна знову читати Біблію, співати християнських пісень, молитися.
Зоряна ніч вибілювала село до самого ранку. Та вранці погода вмить змінилася – небо затягнулося темними хмарами. Мені здавалося, що кінець світу, про який описується в Біблії, прийшов передчасно.
- Не хвилюйся, - заспокоїв Євстафій, - він іще попереду. А це, - кивнув угору, - всього тільки дощ. Ох, і потрібен він землі. Зачекалася вона водички неба.
Небо ніби розламалося. Жахливі хмари хурчали, клекотіли, стріляли блискавками, а потім пускали над собою довгі ешелони громі, від звуку яких ставало лячно душі. А щодо самої водички з неба, то…
«І де її стільки взялося? – думав я, дивлячись у вікно з веранди, як дощ не перестаючи ні на хвилину, продовжував «поїти» землю. Мені вже вчувалося, що вона прохала про допомогу. Страшно було дивитись, як цілі озера виникали на городі, ховаючи під собою кущі картоплі, огірків, помідорів; як бурхливою рікою вода текла стежинами подвір’я. В селі роботи – лопатою не прогорнеш, а через цей дощ, її ще більше додасться». Єдине втішало: він все одно колись має закінчитися
І дощ закінчився. Чалапаючи калюжами в резинових калошах я на власному обійсті, а Євстафій з Олесем на своєму, - оглядали наслідки негоди, після чого, разом зійшлися на спільній думці: на все воля Бога. І це була правда.
- Не сумуйте, - дивлячись на нас, намагався втішити Олесь. – Чи може думаєте: Господь забув за нас?
Довіртеся Йому і отримаєте більше.
- Онук правду говорить. Не слід гнівити Бога за дощ, який ми самі просили в своїх молитвах. От Він і послав його.
- А коли послав дощ, то пошле погоду. А з нею – урожай, - заключив Олесь.
Сонце не мало достатньо сил пробитися крізь хмари на повну. Зате зранку наступного дня, знову обійняло своїми проміннями землю.
- Де ваш Олесь, Євстафію? - поцікавився у старого, коли помітив під полудень відсутність хлопця на подвір’ї .
- Сам не знаю. Сказав, що йому потрібно до когось у село, обіцяв не баритися, а сам – як у воду канув.
Аби щось не сталося, бо якийсь шум чув у селі. Може самому піти на пошуки?
- Не хвилюйтеся, прийде ваш онук. Не маленький, - заспокоїв я його. Але той спокій виявився не на довго. Посидів на лаві під хатою хвилин із десять, дідусь все-таки вирішив сам про все розізнати.
- Поглянеш за моєю господою, - гукнув мені з вулиці.
Коли Євстафій розшукав подвір’я на якому за свідченнями односельців мав знаходитися Олесь, лихі передчуття старого залишили. Тільки безлад, який стояв біля хати, у мовчанні свідчив: тут нещодавно все-таки щось сталося. Ввійшовши у саму хату, він побачив онука, який сидячи за столом в оточені молодого подружжя та сусідів, пив гарячий чай. Завидів старого, господарка миттю кинулася до нього, впала на коліна і незрозуміло чому, почала благати в нього прощення.
- Пробачте ви нас, пробачте. Ми не хотіли цього. Та якби не ваш онук… - вона не закінчила, бо схопила його руки, почала цілувати їх.
- Не ангел я і не Бог, щоб мені кланятися. Розкажіть краще, що сталось, чому Олесь не в своєму одязі? – спокійно попрохав Євстафій.
Про все це я дізнався, коли вони повернулися. Хлопчина не переставав переповідати історію свого героїчного вчинку, щоразу подаючи його в різних інтонаціях голосу. Він пишався собою та в розмові з журналістами, батьками дівчинки, односельчанами, які привели їх до свого героя, за два дні після пригоди, був стриманий.
- Не знаю, та ще з самого ранку, - почав розповідь, - мене чомусь потягнуло до них. – Олесь подивився на молоде подружжя і усміхнувся до них. – Якийсь дивний голос із середини мого серця наказував: ти повинен іти до них – негайно. Пішов. Причина візиту віднайшлася в дорозі, як згадав про поплавці для своєї вудки, яка давно валялася в хліві дідуся. Але виявилося, що вони, з часу, як народилася в них донечка, закинули риболовлю. Ми посиділи, погомоніли. Коли вирішив я йти додому, тоді… Ви вже знаєте.
Олесь знову усміхнувся.
- А ти любиш риболовлю? – запитав журналіст, який записував усе мовлене Олесем на диктофон.
- А хто її не любить. Звичайно, може і хтось, але не я, - похвалився хлопчина.
- Тоді приймай від нас дарунок, - мовив той самий, попрохавши свого помічника щось вийняти з редакційного автомобіля.
Олесь мало не розплакався, коли побачив три великі сучасні вудки.
- А восени ми представимо тебе до нагороди, - доповнили вже селяни.
- О-о, ні. Цього якраз я не хочу. І не вмовляйте мене. Бо відмовлятимуся. Й від дарунка також, -
зарепетував Олесь.
- Але ж ти наш герой, - стояли на своєму дорослі.
- Ні. Героями не народжуються. Героями стають. Але геройство – не для мене. Героєм я вже був, - хлопчина засміявся.
Що мав на увазі він, не важко було здогадатися. Це знали тільки селяни та й вони змовчали перед журналістами.
- Коли «так», то нехай буде – «так». Але в газеті – напишемо, - попередив чоловік.
За двадцять хвилин подвір’я опустіло, залишилися біля своєї хати тільки дідусь з Олесем. А ще – три вудки, дві з яких хлопчина вирішив подарувати батькам дівчинки.
- Не потрібно мені їх стільки. Що з ними робитиму? А от ви…
Залишив їх, миттю розвернувся і, кинувся з подвір’я.
Батьки Олеся так і не дізналися б про вчинок сина, якби не прочитали про нього в газеті. Наче на крилах прилетіли вони з міста «вичитати» малого, та, швидко передумали. А коли ще дізналися, що їхня дитина допомагає дідусеві й побачили результати його праці, - не повірили б.
Літо 2014 року для Олеся стало по-справжньому пам’ятним. Адже він не просто змужнів, а показав: хто є насправді. Хіба у тринадцять це неможливо? Тільки дурень скаже: Ні! Та головна мужність не в самій силі, від якої в деяких розум зникає, душа черствіє, серце кам’яніє. Головне не скніти, коли над тобою гомінка круговерть; «не сидіти на шиї» сиднем у житті інших. Головне бути потрібним – Богу, людям. І Олесь це зрозумів.
Олег ПОГИНАЙКО
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516722
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.08.2014
СЛОВА, СЛОВА…
В тому, що Родіон коли виросте – стане людиною з великої літери, не сумнівалися не тільки його батьки, а також уся їхня велика родина, друзі, сусіди і навіть знайомі. А все через любов до книги. Саме до неї, а не до іграшок, хлопчик простягнув свої пухкенькі рученятка вже у свої чотири місяці. Та ще як обережно перегортав її сторінки, водив пальчиками по надрукованих рядочках, малюнках.
- Буде вундеркіндом, - чи запитав, чи передрік майбутнє власної дитини батько Юрій. – Оце нещодавно показували п’ятирічного хлопчину по телевізорі. Так він у два з половиною роки вивчив усі літери і цифри, а в три – навчився їх писати.
- Та ти що? – замахала руками мама Анелія. – Нехай росте, як усі нормальні діти і, залишається – людиною. Я навіть молитиму про це Бога.
- А хіба вундеркінди ненормальні? - згарячу запитав чоловік. В його голові завирували різні запитання, заперечення, та тільки зусиллями, стримувався, аби не озвучити їх, бо міг образити дружину. А вона наче відчувши це душею, сама розпочала суперечку, яка тривала до пізнього вечора; час від часу ставала то гарячою, то холола – і, так кілька разів. Але кожен все одно залишився зі своєю думкою, погодились: не повертатися до даної «проблеми», аби гіршого не сталося.
- Не станеться, - запевнив священик, після закінчення недільної літургії і розмови з батьками, ніби наперед бачив і знав майбутнє дитини. – Все від Бога: одне Він дарує, а інше допускає.
Подарувавши обом молитву, яка за його словами, при щоденному читанні перед іконами, неодмінно мала допомогти, благословив і відпустив із Богом. Юрій з Анелією сумлінно виконували настанови свого духовного наставника, не дозволяли вогнику власної віри згаснути або ж зависнути над ними попелястим волоттям темряви зневіри.
А Родіон тим часом зростав, тішачи своєю усмішкою кожного; полюбляв читати книги. Коли навчився читати сам (а це сталося в п’ять років), допоки пішов у свої сім років до школи, в його домашній бібліотеці налічувалося близько двох сотень різних дитячих книг. Але особливо до снаги припадали хлопчині товсті енциклопедії – з батькової бібліотеки. В ній Родіон проводив найбільше часу, читаючи їх годинами.
В школі з першого дня проявив себе найкращим учнем, охоче допомагав однокласникам вивчати літери алфавіту, а потім із них складати слова, речення.
- Розумна у вас дитина, слухняна. Йому не в першому класі необхідно навчатися, а відразу в четвертому . А як словом володіє – ніколи не скаже нічого зайвого, не образить, порадить. Такі діти народжуються дуже рідко, - не могла нахвалитися перша вчителька.
- Ні, він такий як усі. І не розумніший за однолітків. Це вам тільки здається, - вступилася за сина мама.
Вона не хотіла, щоб її Родіона занадто величали, тоді як цьому радів батько, хотів і жадав чути подібні похвали мало не щодня. Та говорити відверто дружині, аби вона перестала прирівнювати сина до дітей, які не досягли рівня розвитку їхнього Родіона, не хотів. Але коли їхнього хлопчика зарахували відразу до третього класу, довелось Анелії погодитися з думками вчителів.
Родіон старався вчитися на відмінно і, найперше за все, залишатися, як навчала ненька – людиною. Все у нього, не тільки в науці, а навіть у самому житті, було розкладено наче по полицях. Він не любив відповідати прикрощами на прикрощі. Навіть будучи старшим, любив ходити у православний храм на богослужіння, подумував стати священиком. Але навчаючись у десятому класі, з ініціативи друга захопився журналістикою. Короткі замітки шкільних новин, щономера з’являлися в районній газеті. З часом Родіона в редакції охрестили «сином редакційного полку». І за це, він ще більше почав приносити для друку власних юнкорівських матеріалів. Інтерв’ю, репортажі, нариси і звичайні розповіді про вчителів, однокласників із великим задоволення зачитували на шкільних лінійках, обговорювали на комсомольських засіданнях, називали хлопця «королем слова».
Мати з батьком нічого не мали проти, коли син їм заявив, що після закінчення школи неодмінно піде навчатися на журналіста. Родіон у мріях вже бачив себе в єдиному списку серед відомих акул пера, в думках гордився собою, коли до нього зверталися не тільки за іменем, а й по-батькові. А мама продовжувала плекати свою мрію: аби син продовжував залишатися людиною; вважала: вища освіта Родіону обов’язково підкориться, до столиці добереться – він же у неї розумник. А поки є ще сили, з чоловіком допомагатимуть у всьому.
- Дочекалися кохана, ми свого щастя, - якось обійнявши дружину Юрій, подивися в її блакитні очі. – Бог почув нашу молитву, якою ми молилися за вказівкою нашого духовного наставника. Пам’ятаєш?
Анелія усміхаючись, кивнула головою. А чоловік продовжував:
- Ось одружимо ми нашого хлопчика і, тоді можна спокійно зітхати. Чи не так?
Жінка знову не відповіла та в осяяному усмішкою обличчі, відчувалася повна згода зі словами чоловіка.
Сім років навчання у столичному вузі для Родіона, збігли немов один рік. Заодно працюючи в одній із київських газет, хлопець щотижня старався приїжджати додому, хвалитися своїми здібностями, ділитися планами на майбутнє; не забував про свою кохану Людмилу, якій щодня писав листи з Києва або телефонував їй. Але що ті телефоні розмови чи листи? Хіба все скажеш ними? За два місяці до закінчення університету, повернувшись пізно зі свого побачення додому, хлопець впевнено заявив батькам:
- Одружуюсь я. Сьогодні мені Людмила мовила своє: «Так». Ви не уявляєте, скільки мені довелося їй гарних слів сказати, щоб підкорити її серце. – Родіон мало не літав кімнатою від приливу щастя, яке купало його в собі. – Довелося навіть використати вислови відомих свого часу письменників, ораторів. Та що вам говорити? Все одно не зрозумієте. Людмила, коли чесно – дурепа, - сказав притишивши свій голос, боячись, що його може почути якщо не вона то хтось із її рідні. Він навіть озирнувся, перш ніж вимовити їх, - повірила і, досі вірить, що вони належать мені, вважає мене розумником. Нехай вірить. Я радий.
- А може не потрібно було їх привласнювати собі. Ти ж знаєш: це називається «плагіат». Не вчили цього тебе ні я, ні в школі, ні в університеті. А ти?.. – Мама знітилася, почувши прикре зізнання сина. Від його слів їй закололо біля серця. – «Мабуть душа, - подумала в собі і, здалося, що саме її підставили, а не отих ораторів, письменників і не сина. Що ніби вона в усьому є винна, а не її дитина. Дізнаються люди – сорому не ореться». – Тобі потрібно зізнатися в правді, Родю. Чуєш?
- Кому? Їй? Ха, нізащо, - засміявся Родіон. Підійшовши до матері хотів обійняти її, поцілувати, але вона відхилилася від нього. «У 20 років панує почуття, у 30 – талант, у 40 – розум» . Повір: я не хочу одружитися в 40. Я так вже розумний. Не хвилюйся, знаю, що роблю. Ні про що Людмила не дізнається. Бухгалтер вона. ЇЇ справа рахувати гроші й мовчати. Бо гроші люблять тихих і слухняних, а ще – тишу.
Шкода було Анелії Людмилу, не менше – її батьків. Хіба вона знає, яким є Родіон? А коли дізнається після одруження? Їй не хотілося чути дорікання на власного сина зі сторони невістки, сватів. Адже не таким, вона його виховувала, не такого просила Бога послати сина. І знає про це вона з чоловіком, і знає Він. А він…
Людмила була єдиною донькою й жила зі своїми батьками на сусідній вулиці, ходили в один храм; співала храмовому хорі або ж інколи вела уроки в недільній школі. Тоді як сам Родіон давно не мав бажання почитати Біблію, захоплювався творами Ніцше, Дарвіна, Нострадамуса, Шекспіра, Сенеки, Байрона, Лукреція тощо. Щоправда батько дівчини був трактористом у сільгосптехніці, мама економістом; обоє жили чесно, богобоязливо.
- І все таки, синку, що не належить тобі – не бери, - заблагала мати, не в силах полишитися думки. – Через дурниці, не помітиш, як над твоєю головою хмари скупчаться. Не вчила я тебе цього, не вчила, - повторила зі слізьми на очах.
- Пам’ятаю, матусю. Ти завжди для мене була і залишишся найкращою вчителькою. Я любитиму тебе, батька і Людмилу однаково. Лю-би-ти-му. – Син підійшов до мами, пригорнувся до неї. – Все буде добре, - прошепотів на вухо, як замовляння.
… Якби. Не все виявилося добре, бо хмари гніву і обурення скупчилися вже наступного дня, коли з дипломом журналіста, поспішив похвалитися до Людмили. Та дівчина вийшла з хати, вислав свого молодшого брата, через якого повідомила:
- Все закінчено.
- Так сказала вона? - не вірячи словам хлопця, вирішив переконатися Родіон. – Тоді нехай повторить це вона.
- Людмила не має бажання з тобою зустрічатися. Невже не зрозумів? – розсердився Марк.
- Чому? – вигукнув розгублено Родіон. – Ми ж збиралися одружитися.
- Не буде весілля. Шукай собі іншу. Вона сказала: ти брехун.
- Я?
- Ти.
- А яку правду я видав за брехню? Вона хоч пояснила?
- Сказала, що твої слова – полова, яку розвіває вітер. Ти думаєш: вона книг не читає?
- І що?
- Нічого. Поли краяти – плечі латати, - випалив одним подихом хлопчина і, зник за дверима.
Скільки не шарпав ручку дверей, скільки не просив їх хоча б прочинити, скільки б не стукав у вікна та з будинку продовжувала линути тиша. А вже наступного дня, здавалося вся околиця зрадницьки позирала на нього, з хитринкою цікавилися сусіди:
- Зів’яли ваші помідори? Чи може?..
- Нічого, - хвацько різким голосом відповідав Родіон, - інші виростуть. Сама винна – посеред річки колодязя хотіла викопати, а ніг не замочити.
Насправді, він добре знав: тим коханцем колодязя є сам, і сам копав його, і ноги давно замочив у воді, яка була в ньому. От лише не хотів звертати уваги на це; відмовчувався від претензій матері. Тоді ліг спати пізно. Хотів забути Людмилу, а вона – не хотіла виходити з голови. Особливо болячи краяли серце слова, передані через брата: «Брехун. Твої слова – полова. Думаєш, вона книг не читає?»
«А чому, коли і щось вичитала – не сказала відразу. Мовчала. Збирала компромат? Чи може у неї з’явився інший? Якщо й так, тоді він не є таким розумником як я, а вірогідно – ще дурніший і тупіший за неї. А я журналіст, маю диплом. Я краще знаю процес написання газетних публікацій, бо в мене є диплом. Я! Я!»
Ранок зустрів Родіона веселим співом птахів за вікном. Головна біль, яка турбувала протягом усієї ночі – зникла. Тож не гаючи часу, він відразу поспішив у редакцію райони.
Колеги журналісти без вагань погодилися прийняти його у свій колектив, навіть окремий кабінет виділили, а самі потіснилися в інших п’яти. Власна робоча кімната, стала маленьким раєм для молодого журналіста. Тут йому не заважали ні стукіт друкарських машинок, ні телефоні дзвінки, ні суперечки. Був час усамітнитись, думати над газетними статтями, приймати відвідувачів і щиро, без свідків, розмовляти з ними.
Якось у редакцію і саме в двері його кабінету постукала білявка. Дівчина привіталася, простягнувши папірець зі світлиною, на якій усміхалася жінка.
- Це – моя мама. А ось це – текст вітання з Днем її народження. Вона святкуватиме його згодом. Я
хочу її привітати через газету, - добавила наостанок.
- А ви, що, далеко живете? – поцікавився із жартом на вустах. – Я можу про неї також написати гарну розповідь. – Я журналіст із дипломом.
- А я вчителька. Також із дипломом, але не хвалюся ним.
Родіон почервонів. На мить йому здалося, що коли зараз видихне з себе повітря, то кімната сповниться гарячим паром. Стримавшись ковтком холодної води, знову подивився на дівчину.
- То як? Для вашої неньки, це буде гарний дарунок. «Кожен хоче жити довго, але ніхто не хоче
старішати» . Може ваша мама житиме вічно після мого нарису про неї.
- Я не проти, - після недовгих роздумів погодилась білявка. – Мене звати Владислава, - простягнула руку для привітання. – А ваше ім’я – знаю.
Вони домовилися про зустріч у затишній кав’ярні, на яку Владислава прийшла у вишуканій одежі, принесла з собою додатково ще кілька сімейних світлин. Розмовляли впродовж трьох годин, смакували морозивом, пили запашну каву, слухали музику, танцювали. Родіон готовий був іще побути з нею разом кілька годин, але потрібно було повертатися додому – йому писати нарис, а вчительці-білявці – готуватися до завтрашніх уроків.
На щастя і на радість, матеріал написав за годину, перечитав його, зробив правки й з полегшенням ліг спати.
- Все вийшло навіть дуже гарно. Для твоє матері, це стане гарним додатковим подарунком, - похвалився наступного дня Владиславі, повертаючи світлини. Писав від серця, щоб і до серця дійшло. «Щастя дістається тому, хто багато працює» . Я щасливий, бо можу писати, бо багато працюю.
- І маєш диплом, - добавила жартома білявка. Молодець, але, знаєш, я хочу запросити на наше сімейне
свято й тебе, - усміхнулася. Звичайно, якщо не заперечуєш.
Родіон не знав що відповісти, довго м’явся в собі, чомусь боязко зиркав на дівчину та все-таки погодився.
- От і добре, - захлопала в долоні Владислава.
Святкували вдома. Серед гостей-родичів, сусідів, тільки він… спочатку подумав: «чужий», а виявилося – по-іншому – свій. Коли донька, героїні його нарису назвала його, як кореспондента районки, всі своєю увагою потягнулися до нього; зацікавилися роботою, життям газети та його особистим; стосунками з Владиславою. І тут він старався показати свої знання, знову використовував не соромлячись вислови, які давно стали відомими світу; радів, що ніхто не запитував його: чи дійсно вони належать йому? У кінці святкування, вже розіходячись, після уважних спостережень, один із гостей таки вирішив натякнути на доньку іменинниці.
- Не прогадаєш, коли візьмеш у дружини. Ще мені дякуватимеш за пораду.
Родіон стиснув плечима, змовчав, але погоджено кивнув головою. Владислава сама не була проти подальших зустрічей. Їй подобався хлопець: цікавий, комунікабельний, король слів і обдуманих думок. Щоправда, траплялися в нього такі вислови, які були не до снаги та вона пропускала їх крізь вуха – у відповідь сміялася, полонячи його ще більше. Вона не помітила, як сп’янівши від його товариства, одного дня віддалася йому повністю. То була вершина насолод, із яких не хотіла повертатися. Дві години проведені у готелі, вирішили ніколи не повторювати, а дочекатися весілля, після якого тих годин, стане значно більше.
З весіллям вирішили не затягувати – не було сенсу. Що бо скаже колегам, коли дізнаються правду – правду, яка поки ховалася під серцем. Родіон дуже зрадів цій новині, не відкидав своєї причетності до створення дитини. В думках згадував свою колишню дівчину, яку не раз змушував до подібного, але та все відмовлялась, посилаючись на гріх перед Богом. «Може й правильно?» – думав.
Народжену дівчинку через вісім місяців після весілля, назвали Зоряною. Бо саме першою зіронькою стала вона у продовжені їхнього роду – зіронькою їхнього сімейного гнізда. На щастя їх ніхто не звинувачував, не докоряв; мовчали батьки, радо допомагаючи виховувати свою першу внучку.
- Найважливіший початок, а він у нас є. Подібне не повториться, - втішав її Родіон.
- Авжеж, не повториться, - опустила додолу свої очі Владислава. – Ми вже подружжя. Або ж повторить хтось із нас.
Щодо себе Родіон змовчав. І сам не знав: чому? Поспішати виправдатися – не хотів. А Владислава зиркала на нього з-під свого лоба таємничо, насторожено.
Роки збігали своїм ладом, записуючи історію Родіона з Владиславою в книгу їхнього сімейного подружнього життя. І серед безліч її сторінок були такі, до яких не хотілося повертатися, деякі хотілося прожити заново, а деякі зупинити назавжди. Та ніщо краще, як згадувати їх, посміхатися чи сміятися до сліз, - не виходило.
Шкільний випуск Зоряни у 2012 році, відкрив новий розділ їхньої книги, в якому історія, ніби намагалася повторитися. Бо ж стільки років плекали, ростили, виховували донечку, яка жила разом і, знову, вони з осені залишаться вдвох. Навчання дівчини в сусідній області, додавало суму, через що хотілося прожиті раніше дні, щоби хоч і ще раз відчути щоденні радості сімейного буття. Навіть спілкування мобільними телефонами, не задовольняло всіх душевних потреб. Владислава, щоб не робила, завжди і постійно перебувала в думках з донькою, молилася за неї. Родіон більше віддавався роботі, пошукам інформації для газети. Часом засиджувався допізна за роботою.
Коли приїжджала Зоряна, крім двох-трьох поцілунків і такої д кількості запитань, уваги не приділяв – не хотілося. Та й вважав: іще немає часу і потреби розкритися повністю. «Прийде час – всі дізнаються. Донька виросла, дружина знайде іншого». Хто чи що жило в його голові – домашнім приходилося тільки здогадуватися.
- А може у твого коханого завелася коханка? Послідкуй за ним – переконаєшся: «так» чи «ні», - якось порадила подруга Владиславі.
- Ні, Родіон не може закохатися в іншу. Він кохає мене, - заперечила жінка.
- А ти запитувала його про це? Скільки разів у день він зізнається тобі в любові? Коли в останній раз отримувала від нього букет квітів, вечеряли хоча б у кафешці? А ще?...
- Досить, - ріко і раптово і зупинила подругу Владислава, простягнувши поперед себе руку. – Досить, - повторила тихіше.
Їй було страшно зізнатися в тому, що все, про що говорила подруга, давно відійшло, як то кажуть в історію. В останні кілька тижнів, Родіону навіть перестав подобатися смак кип’яченої води, не кажучи про страви, які готувала дружина. Він постійно шукав найменший привід для скандалів, забув про свої чоловічі обов’язки, замикав свій домашній кабінет на ключ, ходив за якимись ліками в аптеку. Коли Владислава старалася довідатися про його здоровся, він або відмовчувався, або запевняв, що з ним усе гаразд. Жінка не могла полишитися думки про коханку, яку можливо мав чоловік, як одного вечора, він повернувся із запахом жіночих парфумів на своєму дорогому костюмі.
Пообіцявши собі, прислухатися до поради подруги, Владислава вже наступного дня, відразу, як тільки Юрій пішов на роботу, взялася до власного слідства. Підібравши до замка його кабінету потрібний ключ, увійшла з ціллю віднайти докази.
І знайшла їх – на столі. Чи то навмисне, чи то так потрібно, навіть не прикриті паперами, лежали світлини коханки. Молода брюнетка, з оголеним бюстом і набагато молодша за Родіона, спокусливо усміхалася, по-змовницьки запрошуючи до себе. Владиславі здалося, що вона навіть відчула її гарячий подих, пронизуючий гострий погляд. Але коли озирнулась, зрозуміла: здалося. Поруч світлин, стояла пляшка з пігулками для посилення чоловічої сили.
- Зрозуміла. Все зрозуміла, - дійшла висновку, пробурмотівши злобно у нестямі.
Вона ще кілька хвилин стояла й дивилася то світлини, то пляшку з пігулками, згадувала їхню давню розмову про «початок», яким своїм народженням поклала їхня Зоряна. Та коли перевела погляд на шафу з книгами, то жахнулася ще більше – сімейних світлин із нею і донькою ніде не було.
- Ось так, - ще грізніше прохрипіла в собі.
Вибігши у коридор, взяла ключі від їхнього сімейного авто і птахом вилетіла з квартири.
Дорогою до роботи Родіона, не звертала увагу ні на знаки, ні застереження світлофора. Коли приїхала, відразу кинулася до дверей його кабінету. Та вони виявилися зачиненими.
- Він у готелі. Казав: іду брати інтерв’ю в якоїсь іноземної делегації з-за кордону. Пошукайте його там, - порадила прибиральниця.
Подякував, Владислава поспішила до готелю. Добре, що він знаходився поруч – всього кілька метрів від редакції. Коли в чергового адміністратора запитала про делегацію, та з подиву збільшила очі, не знала про яку саме делегацію йдеться мова, потиснула плечима.
- Тут повинен бути мій чоловік? Він прийшов брати інтерв’ю в іноземної делегації. А звати його Родіон, - пояснила.
- Он воно що, – зрозуміла врешті, загадково посміхнулася. – Так він у нас через день бере інтерв’ю – в однієї і тієї ж. Я проводжу вас до його делегації. Ходім.
За дверима кімнати, до якої підійшли, долинали приглушені чоловічий і жіночий голоси, сміх.
- Ваше замовлення, - дзвінким голосом сповістила про себе жінка-адміністратор, постукав у двері.
- Ми нічого не замовляли, - почувся сердитий голос Родіона. – Я за все заплатив.
- А за замовлення. Не я його вписувала в бланк, - повторила жінка, підморгуючи Владиславі.
За хвилину почулися кроки босих ніг, клацання защіпки у замку дверей і, за секунду з’явився майже оголений Родіон.
- Де замовлення? – рявкнув він.
- Ось, - показала вона на Владиславу, відійшовши у сторону.
Він не знав що відповісти – забув усі слова і вислови, якими так вміло вмів орудувати.
- Може поясниш: що це таке? – простягнула пляшку пігулок і віддала йому в руки. – допий їх для неї, - кивнула у бік кімнати, де в ліжку лежала та сама – зі світлин. – Ввечері прийдеш за своїми речами. Що виявиться важким – надішлю поштою. Прощавай.
- Зачекай, я все поясню, - кинувся чоловік услід коридором, але зупинився через рушник, який впав на підлогу й оголив його чоловічу красу.
Того дня він повернувся значно раніше та біля дверей побачив тільки чотири повних валізи, а також записку: «На розлучення подам я. Спробуй не прийти».
Скільки не стукав, не телефонував на мобільний, Владислава мовчала. Так і залишилася сидіти під дверима на підлозі, важко ковтаючи гіркі сльози, від яких хотілося вмерти, ніж жити. Та жити потрібно – заради Зоряни, заради батьків.
Родіон нагадував про себе перших чотири дні – гукав її з вулиці, просив пробачення, клявся у любові. Коли приходив до школи і чекав на тротуарі, бачив, як Владислава неохоче виходила з приміщення разом із малечею або під руку з вчителями чоловіками, вдаючи себе дуже щасливою. Але щастя, поки до неї не приходило.
Не з’явилося воно й після першого засідання суду. Суддя вирішив дати час на примирення. Й хоча Владислава зуміла послухатися, але з рішенням не погоджувалася. В процесі другого слухання їхньої справи, настояла на своєму і, справу остаточно було закрито на її користь.
Зоряна підтримала маму, з батьком гультяєм, прийняла рішення: не зустрічатися. А от з його батьками – своїми дідусем із бабусею – зустрічалася, приходила в гості і спілкувалася.
Родіон із часом взагалі перестав нагадувати про себе, зникли зі шпальт райони його матеріали, ініціали. А через сім місяців, у бомжі, біля одного із сміттєвих ящиків Владислава впізнала… його. Брудний, немитий із пляшкою горілки в руці, Родіон дивився на світ, ніби в останній раз. Чи впізнав він її? Не знала. На деяку мить їй стало шкода його. Вона навіть захотіла повернути свого колишнього чоловіка до себе, але коли згадала всі його минулі любовні витівки, передумала.
«Слова, слова, – подумала про себе. – Красиві вони, коли не тільки мовляться вголос, а є – діючими. Бо що то слова без діл – мертві слова. А будучи такими, що ніколи не принесуть плоду – зав’януть. загинуть. Та й диплом не стане в нагоді, - як би ним не хвалився. Краще залишатися щирою людиною без фальші, не дволикою, коли хочеш, аби тебе любили по-справжньому. І тоді зима життя ніколи не прийде до тебе передчасно».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516719
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.08.2014
НЕ ВІДРІКАЮТЬСЯ, ЛЮБЛЯЧИ
Літо того року прийшло майже відразу після зими. Хіба то весна, що тривала три з половиною тижні?дерева навіть не встигли вдосталь потішити своїм цвітом, завчасно почав осипати на землю білі його пелюстки, наче сльози образи на сонце, що випивало вологу з повітря та землі. Навіть небо змінило свій колір, сумно зависнув над землею великим темно-синім шатром. «Отак і людина: багато хоче, та за кілька днів усе може втратити. Бо не встигне набратися сил, а життя вже тікає від неї: відцвітають очі, глибокими зморшками ореться чоло та обличчя. Й стає тоді зрозуміло – минуле можна повернути тільки в спогадах».
Дивлячись на все довкола, Петру Артемовичу здавалося, що сама скажена крутія життя, нестримно закрутив його , одного дня обминула і весну, і літо, і осінь, відразу перенесла в зиму старості. А в останні роки, взагалі не переставала сердитися: обпікала холодом, засипала сніговієм, зривала задуху; розтинала світ навпіл, усе нижче опускаючи за вечірню межу сонце життя. Та сам чоловік не переймався цим. «Доки живе любов – житиму я», - говорив, щодня, вирушаючи щоденно в одному напрямку: дім – лікарня.
Той день нічим не відрізнявся від інших. Так само, як усі минулі три роки його Меланія зустріла пройнятим туманним поглядом, в якому була тільки безпорадність і байдужість. Коли б зрозуміла, що твориться з нею – давно закричала б з ляку. А так… Подивившись на неї, в Петра Артемовича ніби знову щось застрягло в горлі, а саме горло облили крижаною водою. Бліде лице, поховані зі віями очі й скорботний вигін губів, а, все – наче вперше. Меланія продовжувала жалісно дивитися на свого Петра, дивитися і, мовчати.
- Привіт, моє сонечко, - привітався, обціловуючи і пригортаючи дружину до себе. – Як ти?
Скучила? А я скучив, думав про тебе. Тільки й чекав години, щоби знову бути з тобою. Ти не уявляєш: як я люблю тебе!
Чоловік не переставав говорити навіть тоді, коли насипав у тарілку звареного вранці борщу; розкладав страви на спеціальному столику над ліжком. В які думки зараз занурилася свідомість Меланії, про що думає вона? А може взагалі ні про що не думає? Як йому хотілося збагнути її мовчазний світ. Бували години, коли здавалося, його межу вдавалося перейти, все-одно, як після довгої біганини зловити метелика. І тоді небо, наче розкривалося для них обох; Меланія ставала променистою, свіжою. Але… всього на кілька хвилин. Після чого знову поверталася у свій світ.
- А пам’ятаєш, як ми з тобою зустрілися? День і час, в який ти прийшла зі своїми подругами до колодязя-журавля. Саме тоді я витягав з нього відро наповнене прохолодною водою. В твоїх очах, я відразу побачив незмірну глибину, серцем хотів доторкнутися її. Небо квітувало над нами ластівками, співали оповиті сонцем ниви, а я не міг відвести від тебе свого погляду. Мені було байдуже, що говорили про мене твої подруги. В душі я цвів ніби стожар у небі. Потім пішов сліпий дощ – несподіваний у чистому, з якого світило яскраве сонечко. А може тим сонечком була ти? Так, саме ти. Ти побігла шукати з дівчатами схованку. Я залишився стояти біля колодязя сам. Ти гукала мене, кликала до свого гурту помахами рук. Мені не хотілося йти до вас усіх, хотілося бути тільки з тобою.
Вдруге ми зустрілися за тиждень, біля сільського клубу, до якого ти знову прийшла з дівчатами. Залишивши свої компанії, ми, наче відчуваючи бажання один одного, вирішили познайомитися ближче.
До балачок я не був дуже намолотий, хоча часом, міг сипати словами, як горохом. Але тоді, мій язик чомусь онімів. Тільки мовив: «Яка ти красива!» Твій голос був чарівним, а коли заспівала, здавалося, час зупинився, думки розлетілися й легенько погойдувалися на зелених листочках; стало так легко і безшумно, що сам перестав відчувати себе.
Того вечора ми довго ходили селом, а коли схаменулися – було за північ. Та я не побоявся відвести тебе до твого дому, що знаходився в сусідньому селі. Щоправда, тоді перепало нам обом від твоїх батьків, а вранці – мені від моїх. Розумію їх, адже тобі було тільки 17, а мені – 18. І тоді був рік – до початку війни. Ми вже не були дітьми, але занадто дорослими, рідні нас не хотіли вважати. Не дивлячись на застороги, ми все-таки, продовжували зустрічатися. Пісня, яку ти співала того вечора в клубі, ніколи не стихала в моєму розумі, лізла в душу, виймала серце. Єдиною, хто міг заспокоїти їх – була ти. Те ж саме, говорила ти мені.
Через шість місяців після нашої першої зустрічі, ми вирішили зійтися. Стояв холодний листопад, коли ти перейшла жити до мене. За ці пів року, наші батьки породичалися; забули образи, які виливали один одному, намагаючись розділити нашу спільну любов, яка виявилася набагато сильнішою. Я працював у колгоспі зі своїм батьком, а ти допомагала моїй неньці доглядати наше господарство.
Наша невеличка хата, з дня, коли ти в ній оселилася, здавалося стала більшою, просторішою. Заколисані тишею і нашою любов’ю, ми любили вечорами усамітнюватися й дивитися на зоряне небо, намагаючись відшукати нашу єдину зорю. А відшукавши, до самого ранку обійнятись і сидіти під нею, наслухатися тиші, бо про все, що можна було, за день переговорили. Щоб сум не закрадався в наші серця, ти: струнка, чорноброва, розпустивши по плечах своє пишне волосся, починала співати. Й оте, твоє голосисте співання, стелило пісню понад землею до неба, якою ми повільно ступали, наче східцями.
В нас було багато планів. Але на жаль, не судилося їм здійснитися навіть половині. Бо в червні 1941 року їх обірвала війна.
Гірко пахнули полини із димом пожеж, у яких горіла країна; сивіло у травах листя мати-й-мачухи, ніби жіночі сльози за своїми дітьми, чоловіками. Плакала також і ти. Я стримувався та моя душа розривалася від думки: що буде, як житиму без тебе? Ніщо я не міг ні зробити, ні сказати. Хіба що, залишити з тобою частинку себе.
- Господь, в Якого ми віримо, поверне мене до тебе. Він буде зі мною і з тобою. Ти тільки
молися, - прошепотів я, перш, ніж сказати тобі: «До зустрічі!»
Рідна земля у чорному сумі і важкій печалі, супроводжувала мене разом із іншими бійцями на фронт увесь наш шлях. Вітер вихрився в грозах, відганяючи сон від очей. Згарища, сльози, смерть були повсюди. Пилом крутило навіть там, де його взагалі не могло бути.
Коли для одних бійців дні минали швидко, я боявся втратити хоча б один, не згадавши тебе, наших батьків. Не раз писав листи-трикутники, але відповіді на них не отримував. А все тому, що нас часто перекидали з одного місця в інше. Тільки через вісім місяців я нарешті отримав довгоочікуваний лист. Його написала моя мама. З нього я довідався правду, від якої мої душа і серце ще дужче розболілися. Мені здавалося, що коли б того часу був з тобою, то не дозволи німцям забрати тебе в Німеччину, вбити твоїх батьків, спалити наші села. Лютневий сніг кружляв без пуття наче думки; спливали хмари з-поза видноколу, в яких мені вчувався твій голос.
Я продовжував згадувати наші прожиті з тобою місяці, розмови, обійми. Але замість радості, яку відчував раніше, зазнавав іще більше тривоги. Заплющив очі, звернувся у молитві до Бога. Я вірив: і чує, і бачить Він мене зі Своїх Небесних висот, обов’язково сповнить прохання мого серця. Адже Його слово тверде. Мов найміцніший граніт, розбити який може тільки Він.
Скільки триватиме війна – ніхто не знав. Навесні 1944 року мені пощастило проходити з батальйоном поблизу нашого села. Тільки на одну годину командир дозволив мені відлучитися разом із шофером, аби з’їздити додому. Жах, який я побачив, годі було уявити. На щастя мама залишилася живою. Вона жила у землянці, викопаній на городі, бо хату було спалено. Батько воював, як і я. мені не хотілося розставатися з ненькою. Коли прийшов час повертатися, щоб наздогнати свій батальйон, я попрохав її, коли ти повернешся раніше з Німеччини, шанувати і берегти тебе.
Ти повернулася в село у липні, а я через місяць. Та це не зменшило силу нашої любові. Вона навпаки – стала сильнішою. Ми не зрадили один одного, не відреклися.
Як у 1941 році обійнявшись, знову стояли і дивилися на нашу землю. Нам обом іще відчувався гуркіт танків, бронетранспортерів, вибухи снарядів і бомб. А зараз сповита бур’янами, обтикана чорними стволами. Просила допомоги. І ми допомагали їй усім селом. Протягом року змайстрували невеличку хатинку, а землянку засипали; невеличку частинку городу засадили і засіяли, хто яким мав на той час насінням.
Петро Артемович перестав говорити, щоб прибрати зі столу посуд із залишками сніданку, витер обличчя Меланії і, поклавши її знову у ліжко, продовжив:
- Роки збігали мов шлях під копитами бистроногих коней. Як не було важко, ми не ставали ледачими. Нам допомагали батьки, а ми – їм. В усьому, що посилав Господь – задовольнялися, продовжували молитися Йому, славити Його. Ми розуміли: якби не Він, то можливо давно нас не було вже на світі. – Чоловік усміхнувся, взявши у свою долоню, долоню дружини й провів по ній своїми пальцями. – Тільки чомусь нам Бог не посилав нам діток, яких нам дуже хотілося мати. Пам’ятаю. Як одного разу я не захотів молитися й розгнівався на нього, а ти стрималася, мовивши:
- На все свій час і своя година.
Потім ми довго розмовляли, сидячи на призьбі біля хати, дивилися на зорі. Лягли спати майже під ранок. Обдумавши, здавалося всі свої думки, у своїй молитві, я пообіцяв Творцеві більше Його не гнівити. Тільки б ми були разом – нехай безсилі у тілі, але сповнені любові. І Господь продовжував нас любити.
Через сім років після перемоги, нам мало-помалу вдалося побудувати новий будинок, роботу над яким розпочали в 1950 році. В ньому була піч, дві кімнати, кухня, сіни.
- Не дім, а справжній палац, - так називала ти його.
А щоб він мав іще кращий вигляд, щороку висаджувала на подвір’ї перед ним квіти, які цвіли з ранньої весни до пізньої осені. Найбільше ти любила мальвії. В них наш будинок наче потопав. Це була справжня казка.
Знаючи твою любов до пісень і співу, тебе – молоду і красиву, завзяту до роботи, у відновленому колективізацією колгоспі, в якому ми працювали всією сім’єю, одного дня тебе запросили ще викладати уроки співу в нашій сільській школі. Ти погодилася. Адже ще навчаючись у звичайній і музичній школах до війни, мріяла бути вчителькою. Працюючи відразу на двох роботах, із радісним серцем і усмішкою на обличчі, без міри щаслива, поверталася додому. Але й вдома не опускала рук. Своїм прикладом і життям ти навчала мене залишатися добрим, не втрачати віри в Бога, ні в людей.
Кінець 1953 року, приніс у наш дім трагедію. За два дні до Нового року, від вибуху снаряду в лісі загинув мій батько. На його місці мав бути я, але він вирішив сам принести до свята зелену лісову красуню – ялинку. Не судилося. Від горя через тиждень після похоронів, захворіла мати, а за два місяці – померла і вона. Залишилися ми з тобою сиротами. Хоча, ні. Сиротами мині коли не були, бо з нами постійно був Бог, якого любили і серцем, і душею. Ми мали один одного, нашу любов, яка зігрівала своїм ніжним теплом.
Ти ніколи не припиняла співати. Навіть тоді, коли наше життя, здавалося рухнуло в безодню, твій голос, твої пісні відгонили журбу від наших сердець, від обличчя гнітючу суворість. Бог так і не посилав нам діток. І з цим Його рішення ми вже змирилися, не хвилювались, як раніше. Війна потроху забувалася – нагадувала про себе тільки у снах.
Одного літнього дня, повертаючись з богослужіння, задумавшись над нашим життям, його минулим і майбутнім, сказав:
- Добре жити нам з тобою. Ми, - як пара голубків. А було б іще краще, коли б наш дім взагалі перестали обминати всі проблеми.
Ти усміхнулася, подивилася на мене спокійно і, так само, своєю відповіддю застерегла:
- Не кажи так більше. Ніколи не кажи. Бо життя – загадка. Ти ж не знаєш, що чекає тебе завтра. Чи може знаєш?
Від твого погляду, я аж знітився і не знав, що відповісти. То ж тільки стиснув плечима. Не знав я, та й сумнівався, що знала ти про трагедію. Яка чекала на мене в дорозі під час командировки наступного дня. Коли б відав – не поїхав би. Але й тоді ти не залишила мене. Всі сім місяців перебувала зі мною. Лікарі дивувалися твоєму терпінню не тільки дивитися на мене паралізованого і поламаного, а також ходити за мною. Потім були ще довгих три місяці реалібітації. Ти їздила додому на день-другий, після чого поверталася.
Моя кохана, не гідний був твоєї уваги, що ти приділяла мені; думав: залишиш, підеш до іншого. Навіщо тобі чоловік-інвалід, якому лікарі пророчили до кінця його днів залишатися в інвалідному візку. Та не збулися їхні пророцтва. В наступному році, я знову повернувся до нашого колгоспу, але, як комірник. Ти розпочала нову працю у селі – листоноші. Щодня, крім вихідних, проходила біля 12 кілометрів із важкою сумкою на плечі, кожному вчасно приносила листи, газети.
Петро Артемович на хвилинку замовк, дивлячись у вікно, як виграє надворі сонце, як тішаться поблизу вікна теплу, цнотливо задумані берізки, як на розкішній клумбі, тішать зір, дивної краси тюльпани. Їх тут багато і всі вони – різні.
Петру раптово захотілося взяти Меланію за руку, й, отак, повільно, вивести її в це дивно-сліпуче море квітів. «Може хоча від погляду на них, в її пам’яті щось зрушиться, згадається?»
Підійшовши до вікна, він прочинив його. Свіжий подув вітерця, враз розвіяв затхле лікарняне повітря, сповнив його ароматами літа. Чоловік помітив, як дружина вдихнула його на повні груди, потягнулася в ліжку, а потім… усміхнулася на всю глибінь серця.
«Вона все чує, розуміє. Слава Тобі, Господи!» - мовив сам у собі.
Меланія не опускаючи з нього свого мовчазного погляду, ніби запитувала: «А що було потім?»
- Тебе цікавить, а що було потім? Життя продовжувалося. Та війна, Німеччина з часом і
всерйоз, нагадали про себе. Ти, як не прикро, почала втрачати пам'ять. Напочатку, це було непомітно. Але потім ставало лячно. Ти розрахувалася з роботи й більше часу почала проводити вдома, лікувалася травами. Два рази у день, я приходив із роботи, щоб пересвідчитися, що з тобою все добре. Це тривало не довго. Хвороба Альцгеймера набувала своєї сили, а ти, час від часу могла залишати дім і блукати селом. Додому тебе повертали односельчани. Та одного разу ти зникла на два довгих дні. Тебе шукали скрізь. І знайшли… у лісі. Сидячи під деревом, знесилена. Бліда, ти шпилила своїм поглядом кожного, хто хотів допомогти.
- Отака вийшла зустріч, отака балачка, - прошепотів я, обійнявши тоді тебе.
Ми плакали обоє, як діти. Але на дитину більше була подібна ти, моя радосте. Як я не намагався своїми розповідями, повернути тебе у спогади минулого, не вдалося. Ти навіть не посміхнулася. Вранці, коли я задрімав, намагалася втекти знову. Та на щастя. Ключ від замкнених дверей був у мене.
Незважаючи ні на що, я не втрачав надію, що колись, одного дня, повернешся у наш дім, такою, як була. Але збігаючи своїм ладом дні, не приносили нічого втішного. Тож через три місяці. продавши будинок, я вимушений був переїхати в інше село, аби кожного дня бути ближчим до тебе, до лікарні в якій лікувалася ти.
Пробач, моя люба, та так потрібно було зробити. За ці два роки не було такого дня, щоб я забув за тебе. Не прийшов. Ти – моє щастя, моя краса, моя пісня молодості, мої найкращі мрії.
Петро Артемович схилив своє обличчя в долоню Меланії і, заплакав. Гіркі солоні сльози млоїли тіло, падали гарячими краплями, наче краплі крові, що повільно витікали з очей. Від болю боліло серце, а не душа, бо ніякого чорного карбу на ній не було і совість залишалася чистою. Та все одно. Радіти, як завжди - не могли. Тільки мовчати. Або ж молитися Богу. І це виходило найкраще.
Петро з Меланією не помітили. Як у палату, прочинивши двері, хотів зайти лікар. Але так і залишився стояти у проході, боячись порушити тишу, в якій, здавалося, відчувався стукіт обох закоханих не пристрастю і не романтикою, а справжньою любов’ю сердець. Саме тією, яка може зрозуміти, пробачити та прийняти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507761
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.06.2014
ІСТОРІЯ БУЗЬКА
(правдива бувальщина)
Він прилетів тоді, коли ще дерева не розпустили у листя свої бруньки, на дворі вдень не було тепло, як хотілося, а в деякі ночі, землю вкривали слабкі приморозки. Але йому – білому птахові-лелеці, на якого люди завжди покладають надію, бо щиро вірять: саме він приносить щастя, ніщо не лякало. От тільки на якій садибі опустити свої червоні ноги, до якої людини пригорнути своє пташине серце?.. Кружляючи другий день над селом, він уважно вдивлявся у кожне подвір’я, намагався відчути або почути людське запрошення. Птах губився. Наче скрізь люди виглядали привітними, добрими, та його серце чомусь застерігало: «Не тут. Від них. І чим подалі, тим краще». А люди дивилися на нього, гадали: «В кого ж все-таки зупиниться, в яку сім’ю принесе щастя?»
Нікому. Це зрозуміли третього дня, коли побачили лелеку на верхівці водонапірної башти, що височіла на околиці села, колишнього колгоспу. Бузько (так назвав його хтось із дітей) стояв на своїх ногах і закинув догори голову, клекотів дзьобом, наче сповіщав про свій приліт усьому світові.
- Прилетів, а міг іще зачекати. Холодно, - зауважив мисливець із сусіднього села. – Солов’ї ще не розспівалися, а він, он як виторохкує.
- А тобі що до того? Мені не заважає! – також спостерігаючи за лелекою, хотів заперечити сільський п’яничка. – Ото дочекаюся коли з’являться в нього дітки, тоді…
Він знав, що планував зробити «тоді», але стримався виголосити це вголос. Бо злякався, що птах почує і полетить. Але Бузько не тікав. Тільки на ніч кудись літав, а раненько знову повертався на башту. Після обіду, коли діти повернувшись зі школи, приходили до свого крилатого друга з гостинцями, лелека спочатку вітав їх клацанням, а потім злітав на землю, підходив до них, брав із рук наїдки: рибу, хліб. Йому подобалося, коли малеча торкалася його, гладила пір’я. Коли б умів, то можливо всіх би покатав на собі, показав, яким є красивим світ і природа з висоти польоту. Він довіряв їм, бо відчував: діти не здатні на вчинки, що можуть зробити дорослі.
З настанням тепла, яке прийшло після десяти днів, після його прильоту, Бузько зайнявся майструванням своєї оселі. Кругла і досить широка верхівка водонапірної башти, дозволяла йому зробити просторе гніздо. Цілих три дні звідусіль зносив у дзьобі гілки дерев, а деякі використовував із тих, що приносили з собою діти. Міцні та довгі клав в основу, менші – накладав згори. Всередині свою оселю вистелив мохом і сухою травою.
- Молодець, справжню хорому має, не те, що в мене, - похвалив Бузька п’яничка першого вечора, коли птах залишився у своєму гнізді. Зсунув кашкета з шорсткого, темно-русявого волосся, чоловік аж розплакався. Йому дуже хотілося, щоб стан його душі відчув лелека, пожалів. Але він мовчав. – Ну, що ж, не однакової ми з тобою долі – ти не людина, я не птах, - зітхнув, витер сльози й подався до поваленого свинарника, в якому жив.
А небо щодня повищувалося, сповнювалося весняних пахощів. До його висоти тягнулися трави і квіти. Навіть чорний ворон, який раніше сидячи на гілці, стувборчив пір’я, тепер видавався красенем павичем.
Не помітили селяни, коли у гнізді їхнього Бузька з’явився ще один лелека, точніше – лелечиха. І також красуня. Обоє стояли в гнізді, споглядали один одного, перебирали пір’я. Вдень кудись відлітали, ввечері неодмінно поверталися додому.
- Так, одружився наш Бузько, – радо перемовлялися люди. – Дарма, що на весілля не запросив, зате дружину вибрав – одну з найкращих.
Птах насправді любив свою обраницю, захищав її. Одного дня, коли на село небом насунула чорна хмара, а потім розгулялася така буря, що гілки ламала на деревах, він не полетів геть, а своїми тілом і крильми накрив кохану. Як утрималися впродовж бурі, не впали з башти, ніхто не бачив, а те, що половину їхнього гнізда було зруйновано, за кілька хвилин ця новина облетіла всі хати.
Аби птахи змогли самостійно відновити власну оселю, діти з дорослими нанесли їм стільки гілок, що вистачило б на кілька гнізд. Розклавши їх подвір’ям, селяни відразу поверталися до своїх домівок. Наступного дня, хто хотів, приходили подивитися, як відбудовували лелеки пошкоджене гніздо. Бузько зі своєю Любавою самі вибирали потрібний їм матеріал, брали у дзьоби і відносили на вершину башти. До вечора старе гніздо стало ще більшим, кращим і затишнішим. Щодо останнього, в цьому ніхто не сумнівався.
Не сумнівалися селяни, що скоро у відновленому гнізді Бузька та Любави з’являться їхні діти
– лелеченята. Та не поспішали молодята. Мабуть одностайно вирішили добре насолодитися один одним, перед початком сімейних клопотів.
І вони прийшли, як ковтки земної благодаті. Любава злітала з гнізда, на годину-другу, віддаючи місце на яйцях коханому, щоб розім’яти свої крила, відчути своїми ногами земну твердь. А коли сиділа вона, то Бузько з усіх сил старався, аби Любава не залишалася голодною – приносив то жаб, то риб, інколи мишей; усе ставив перед нею, а потім, піднявши шию догори, клекотів дзьобом. Щоправда не голосно, зате люб’язно.
- Цікаво, скільки у них вилупиться з яєць пташенят? І чи смачними будуть? – поцікавився у друга-мисливця п’яничка.
- Двоє, а може троє, - впевнено відповів той. – А може краще їх продамо? За живих більше дадуть, ніж за м'ясо.
- Можна і продати, коли вилупиться троє. А одно все-одно – на м'ясо, - настояв п’яничка.
- А що з дорослими?
- Також продамо. Шкода таку красу нівечити. Головне, щоби добре заплатили. А хто купить, нехай, що хочуть – те і роблять. Нам що до того.
Трішки більше місяця довелося чекати, поки вилупляться з яєць лелеченята. Який вони мали вигляд, важко було побачити, довелося тільки здогадуватися в перший тиждень. А от з початком наступного, з гнізда почали проглядатися троє маленьких голівок.
- Троє їх, сам бачив, - показав на верхівку башти простягнутою рукою п’яничка. – щодня по
кілька разів татусь із матусею приносять ненажерам їсти.
- Еге ж, - вдоволено, з легкою заздрістю у голосі, реготнув мисливець. – «скоро і грошенята будуть», - подумав у собі.
Чекати довелося не довго. Чи може то самі дні їм сприяли? Малеча вже сміливо стояла на ногах, крапля в краплю подібна на Бузька з Любавою. Задивляючись у широке небо, що запрошувало їх у політ, обережно розправляли свої крильця, пробуючи у них силу, та поки боялися злетіти.
А селяни тільки й очікували, коли лелеченята закружляють над їхнім селом, малюватимуть кола, як свого часу Бузько з Любавою. Вони вже сумували, уявляючи гніздо пустим. Адже цілих три місяці з ними жило лелече щастя. І за цей період село, здавалося помолоділо. Навіть ті селяни, які раніше не хотіли розмовляти один з одним – помирилися; на городах рясно родила городина; помірні дощі ніколи не обминали їх. А ще, селяни відіграли аж троє весіль своїх дітей, у п’яти сім’ях народилися діти, в дев’яти – очікували на них.
- Не пожаліли щастя нікому Бузько з Любавою. Коли б оселилися в одного господаря – все
перепало б йому, а так – усім, - подейкували люди і не помилялися.
- А наступного року вони повернуться до нас? – запитували діти в батьків.
- Неодмінно. Лелеки ніколи не забувають своїх осель, місць, на яких гніздились. Ось побачите, повернуться наші пернаті. Повернуться.
Якби знали, що не все складеться за їхніми мріями тієї ночі, в яку селом, розрізаючи темінь навпіл, у повітрі почулися два страхітливих постріли, то можливо б і не спали. От тільки, що сталося, спросоння мало хто зрозумів. Лише ті, хто жив неподалік колишнього колгоспу, здогадалися: стріляли в лелеків. В світлі ліхтарів, ще здалека побачили на землі біля вежі зруйноване гніздо, вбите мале лелеченя, пораненого Бузька і, п’яничку.
- Це все він – мисливець, - ледве переплітаючи язиком, показуючи на сліди від ГАЗеля, пояснив.
- Ах, ти… - кинулися на нього озвірілі селяни. Та що могли вдіяти? П’яничка сам плакав, розгублено кліпав очима й пересмикував губою. – Птахів шкода. Бузька-а, Люба-а-ву-у-у.
Мале лелеченя ховали всім селом. Не виявилось байдужого, кого б обминуло горе. Того дня навіть саме небо сумувало, що так очікувало прийняти піл свій захист птахів.
- Зараз, - як виголосив молодий священик, - воно навіки стало його вічною оселею.
Кожному хотілося вірити в слова Божого служителя, який раніше говорив про небо, як вічний
спочинок для людей, але, щоб для птахів? Та все одно, хотілося вірити в усе, бо Бузько зі своєю Любавою і дітками-лелеченятами, були справжніми улюбленцями.
Мовчазна безнадія чатувала над селом протягом усіх наступних шести тижнів. Дорослі і діти з нетерпінням чекали на новину: що буде з бузьком, чи виживе, полетить? Їх не турбувала доля п’янички, якого відправили на лікування до спеціального закладу; мисливця, якого наступного дня після випадку, затримали на обласному ринку. Як не доводив свою непричетність любитель постріляти, довелося зізнатися в скоєному злочині, віддати птахів, а самому гірко жалкувати за скоєним.
Після тривалого лікування Бузька повернули в село. Через зламане крило в прострілене стегно, птахові довелося залишитися з людьми; жити в хліві разом зі свійськими птахами, що ніколи не ображали його. Коли було занадто холодно, лелеку забирали до хати, де він відчував себе ніяково, та не лякався нічого і нікого. Буваючи на дворі, завжди піднімав голову, дивився в небо, щось у собі по-своєму говорив і, плакав. Плакав, як людина, яка скучила за рідним, рідними, мріяла повернути свою мрію.
- Не плач, Бузько, - вмовляли його діти, приходячи щодня в гості з різними гостинцями. Як колись весною та літом, він усіх вітав своїм радісним клекотінням, закинувши свою довгу догори шию з червоним дзьобом.
З настанням весни, кволий вогник надії, який, здавалося назавжди хотіла поглинути темрява безнадії, в його очах розгорівся сильніше, став яскравішим. Бузько вже не хотів залишатися ні в хаті, ні в хліві. Від самого ранку, до пізнього вечора ходив подвір’ям біля господарів, поміж курми; клекотів, наче нагадував і світу, і природі: «Я тут, я не загинув».
А тим часом на вершині водонапірної башти, дорослі зі своїми дітьми, облаштовували йому місце для оселі – майстрували укріплення для гнізда. Коли закінчили, то думаючи, що лелека не зрозуміє, сказали:
- Нова оселя чекає на тебе. Тепер тобі ніхто не зашкодить.
Бузько ніби чекав цього. Затріпотів крильми, два рази намагався злетіти. Та лиш за третім йому вдалося піднятися в повітря – спочатку низько, а потів вище, вище і вище. Зрештою, весь світ знаходився під ним, а довкола простір безмежної голубіні, такої чистої, відкритої для польоту. Ввечері стоячи однією ногою на водонапірній вежі, він знову вітав селян своїм веселим клекотінням, що більше було подібне на пісню, від якої груди рвала радість, а щастя радісно сміялось.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507759
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.06.2014
ЛЮБИТИ НЕ ПЕРЕСТАЮЧИ
Прокинувшись після важкої безсонної ночі, Майя довго не хотіла розплющувати очі. Вона відчувала: за вікном давно був осінній день і стрілки годинника показували не восьму і не дев’яту години. Та все-одно – підійматися потрібно було. В одинадцятій її чекали в суді, повістку на засідання якого у справі: «Розлучення», отримала ще в п’ятницю.
Боліла голова, в грудях шаленіло серце з учорашнього вечора, а чийсь зухвалий голос невтомно продовжував запевняти: «Усе марно! Тобі його не повернути! Він не любить тебе!».
Заплющив очі, Майя намагалася молитовно звернутися до Бога, аби змусити замовкнути його. Можливо не маючи не маючи бажання більше нагадувати про себе, а може образившись, голос насправді замовк. Натомість повернулась впевненість у щасливе майбуття, добро, без яких дім, здавалося, давно перетворився на пустелю.
… А все починалося, – як у казці. Майя добре пам’ятала свою першу зустріч із Глібом, його просту, без фамільярностей і вихвалянь розмову. Потім… нові зустрічі, які продовжувалися всього чотири місяці. В п’ятий справили своє маленьке весілля, на яке з’їхалися тільки родичі, бо коштів на велике не знайшлося. Й та чи потрібно було? «Щастя, - як хтось зазначив із гостей, - залежить не від тостів і страв, а від любові».
Любов була. Вони щодня впивалися нею, п’яніли від неї, складаючи свої плати, стараючись реалізувати свої мрії. Жилося не з медом, але радість і добро не залишали їхню маленьку однокімнатну квартирку. Небо, хмари, веселка, птахи, квіти, метелики – раділи їм. Навіть самотній сивочолий скрипаль, який щовечора любив грати на своїй скрипці у міському сквері, здавалося, грав спеціально для них. І від усього хотілося жити, як ніколи.
Можливо й надалі було все добре, коли б із простого водія автобуса, Гліб не перейшов працювати автослюсарем на СТО. Молода, керівна жінка добре вміла вибирати для своєї фірми робітників, приглядалася до кожного, хто працював на неї. Тож і з часом вибрала своїм особистим водієм саме його; обіцяла платити більше,ніж заробляв, а в додачу – раз у два тижні, ще й премію видавати харчовим набором.
- Лишніх грошей ніде не буває, - зраділа Майя новині, яку того вечора довго обговорювали. – Погоджуйся неодмінно. Тільки не залицяйся до неї, - попередила, помахавши своїм тоненьким пальчиком перед його очима, - бо залишу тебе. – І не відмовляйся. Таке ж буває лише раз у житті.
- А може краще?... – хотів був відмовитися Гліб, та кохана солодко поцілував його, знову заперечила. – Роботі «так», а відмові «ні». Я довіряю тобі!
Обманулась. Гліб щотижня протягом перших двох місяців приносив по тисячі гривень зарплати. Раз у два тижні, як обіцяла – сумку різноманітних ласощів, що були премією.
- Зінаїда Антонівна передала. Казала, щоб ми не голодували.
- Яка ж вона добра, - щебетала Майя, викладаючи на стіл ковбаси, ананаси, персики, кокоси, крабові палички, червону рибу, чорну ікру… - Нам молитися за неї потрібно. Чуєш? Так і передай їй. Ми молитимемося за неї. Завтра ж піду до церкви. Так, завтра.
- Для неї це дрібниця. Ти би бачила в яких хоромах вона живе. В неї є навіть свій ресторан
десь у столиці. Щоправда, поки туди везти її мені не доводилось. Усе містом, в інші райони чи в область.
- То може і колись повезеш? – по-змовницьки підморгнула. – Залицяєшся.
- Ніколи. Адже я люблю тебе. А Зінаїда Антонівна, до того ж, на двадцять два роки старша від мене. Ніколи, - повторив, обійнявши дружину. Його жагучі поцілунки почали лягати їй на обличчя, очі, вуста, руки, все, чого сягали й торкалися вуста. А вона навіть не пручалась. Як смирне ягня, слухала і переймалася ласками, від яких впавши у забуття, здавалося плила течією блаженства.
Одного квітневого ранку Зінаїда Антонівна все-таки, не чекаючи поки розвидниться, подзвонила ще о четвертій, заздалегідь попередивши про вимушену термінову поїздку до столиці. А о пів на шосту, Гліб як справжній кіноактор у білій сорочці і краваткою-метеликом на шиї, вже поспішав на роботу.
- Що тобі привести, сонечко? – поцікавився, надіваючи жакет біля дзеркала. – Їду ж у столицю.
Майя дивилася на нього, і крім любові та ніжності, від яких п’яніли обоє віддаючись один одному – не хотіла нічого. Тож і відповіла коротко:
- Себе.
Чи то серце, до якого не дослухалася, чи небеса, що любила споглядати залишаючись насамоті, знову нашептали засторогу. Але вона вкотре відкинула їх. Усміхнувшись і охопивши коханого за шию, поцілувала в самі вуста.
- Не на війну ж збираюся. Повернусь, обіцяю. Півтори доби спливуть, як півтори години.
- Я чекатиму на тебе, - витер очі, прочинила двері квартири. Потім слухала, як підошви його взуття сходами, що вели донизу.
Гліб поспішав на свою роботу, а вона повернувшись у спальню, і лігши в його ліжко, почала зворотній відлік годин, дивлячись на стрілки годинника. «36 годин – не багато і не мало. Та збіжать і вони. Неодмінно збіжать, - спокійний власний голос подіяв магічно. Майя старалася не нудьгувати: зустрічалася з подругами, читала книги, ходила у сквер аби знову послухати сивочолого скрипаля. Про те що Гліб ні разу не зателефонував – не переймалася. – Зайнятий, на роботі. Приїде – набалакаємося».
Лягаючи спати, загадала сон у якому могла б побачити коханого. Гліб приснився з великим букетом червоних троянд і не меншим тортом зі столиці.
Коханий повернувся після дев’ятої години вечора. В руках у нього не було нічого, та був він сам. От тільки поцілунок його вуст видався чомусь зимово-холодним. Як непотрібну річ, відгорнув дружину, і не скидаючи взуття, відразу попрямував до спальні.
- Я стомився. Поговоримо завтра, - сухо процідив у відповідь на запитання дружини.
- А вечеря? – у розпачі, розгублено кліпаючи очима, майже пропищала Майя.
- Не голодний. Залиш мене у спокої. Але спершу… - подивившись на неї, а потім перевів погляд на свою одежу, яку скидав на підлогу, роздратовано додав: - І прибери все це. Не мені ж вішати.
Годинник відмірював першу годину ночі, а Майї все не спалося. Вона чула, як зі спальні доносився храп її Гліба, крізь який, час від часу повторю він вав одне єдине ім’я: «Зіна, Зінка, Зінулька»; усміхався їй, тягнув до її образу, що бачив у сні свої руки. Сидячи за столом і не в силах стримуватися в муках, Майя піднялася зі стільця й поспішила до спальні. Стягнувши одним ривком ковдру з чоловіка, розпочала перший їхній скандал. Від нестриманості голос рвався, кипів, на хвильку замовкав і, знову починав усе спочатку. А Гліб усе дивився та мовчав. Тільки тоді, коли задзвонив телефон, а в слухавці почувся роздратований голос сусідів, замовкла. Опустившись стіною на підлогу, обійняла руками свої коліна, гірко заплакала.
- В тебе все? – запитав, ніби нічого не сталося чоловік, й не дочекавшись відповіді, знову ліг.
Вранці, ще до світанку поспішив на роботу. Вона, так і залишилася в ліжку. Підіймалася тільки, щоб випити ліки. Гліб повернувся стомленим, але з усміхненим у ввечері. Відразу коридором попрямував до спальні. Він добре знав: Майя не спала, тож сівши поруч, поклав біля її обличчя великий букет червоних троянд.
- Я люблю тебе і не можу без тебе жити ні хвилини, - прошепотівши, поцілував пристрасним і затяжним поцілунком. – забудемо вчорашнє.
Розплющив очі й при підняв голову, Майя поцікавилася тремтячим голосом:
- Ти кажеш правду?
- А ти хочеш почути щось інше?
- Ні, - запевнила, простягнув свої руки, як раніше, обійняла його.
Очікуваний мир виявися тільки коротким перемир’ям. За тиждень історія повторилася, хоча далеких поїздок насправді не було. Потім, іще кілька разів, щоразу, не ночуючи вдома. Майя вже не знала: вірити йому, чи не вірити. Його чергові виправдовування, сприймала, як насмішку над собою, а себе – як дешеву іграшку. Дорогі букети відразу викидала, але вечерю готувала – не хотіла переводити продукти, що називалися «премією», і призначалися для них обох. Проведені нарізно ночі в різних кімнатах – ще більше ятрили душевну рану ; не хотілося ні бачити, ні чути, ні знати його. Та так тривало не довго – днів два-три, після чого здавалася, і сама першою йшла назустріч Глібу. «Нехай усе, що було, залишиться в минулому. Я люблю і любитиму його. Бо він – мій».
Якось одного вечора, наприкінці жовтня, повертаючись додому після спільної прогулянки сквером, жінка вголос виявила бажання особисто провідати Гліба на роботі.
- Познайомиш мене зі своїм шефом, - запропонувала та відразу осілася від його нещадного, гнівливого погляду.
- Ти не уявляєш із ким говоритимеш? Зінаїда Степанівна – леді. Вона навіть не захоче навіть глянути на таку дурепу, як ти. Не думай приходити, бо не прийду я, - спалахкотів у своїх словах.
- Не прийдеш? Залишишся у неї? Як у попередні рази?
Чоловік змовчав.
- Не мовчи. Ти… з нею? Відповідай, - голосом захриплим і злобливим, прокричала.
- Так, бо люблю її. Люблю, - утробним ревом, по-своєму закричав Гліб.
І то не був жарт. Майя це зрозуміла. Сльози відчаю і недовіри забриніли в її очах які ще кілька хвилин тому, горіли любов’ю. тепер крім ненависті в них не було нічого. Наче чимось важким ударили її по голові. Ніщо, як кинутися в глибоку річку, щоб більше не сплинути на поверхню – не хотіла.
Вона не помітила, коли пішов від неї Гліб – зник, аби забути чи забутися самому, щоб можливо повернутися ввечері, коли вона вже спатиме. Та не ввечері, ні вночі, ні вранці він не прийшов. Не мав наміру повертатися протягом усього наступного тижня. Ходячи порожньою квартирою, Майя весь час знаходилася ніби в тумані. Коли лежала, то здавалося. Що рухалася плином ріки, над якою на неї з неба дивилися тільки окремі зорі. Брак світла дозволяв її пеленати в свої пелени; кричати, даючи волю розпачу, що видавлювався в глухих риданнях. У кінці третього тижня після випадку у сквері, коли листоноша принесла повістку до суду, зрозуміла їхній любові прийшов остаточний кінець, а з нею кінець усім їхнім планам.
- Лжі пельку не заткнеш – вона сирота, - мовила у відповідь на своє запитання, що довго виношувала в собі, надіючись на зміни в стосунках із Глібом. Але…
Плакати не хотілося. «Що бо зміниш отими слізьми, коли твою душу так уже вийняли і розтоптали. А топитися – гріх, який не проститься Богом. А я ще молода. Може й комусь приглянуся?!»
Чорні хмари, що висіли над головою і з-під яких виривався сварливий грім з краплистими дощем сліз – розвіялися. Вітер, який злегка порошив окремими жовтими опалими листочками, тільки додавав оптимізму.
- Все буде добре! – запевнила сама себе, і поспішила у міський сквер. З якого доносилася сумна мелодія скрипки сивочолого скрипаля.
Тут усе було не так, як у самому місті: стояла тиша, земля і небо заніміли, а дерева своїм тужливим поглядом дивилися на людей, які збиралися навколо літнього музиканта. А він незважаючи на проникливі очі, продовжував грати історію, що була відома йому та його інструменту. Тільки вітерець ловлячи звуки мелодії, розносив її повітрям.
«Отакі заколисала б серце, як хвору дитину. Та де ж її взяти, - витер крадькома сльозу, що скотилась обличчям, важко зітхнула Майя. – За два роки спільного життя з Глібом, так і не зуміли народити її, а, тепер пішов і сам Гліб. Пішов до іншої, яка можливо зможе виконати його прохання. Що ж, коли не доля, нехай буде воля!» Вона постаралася хоча б посміхнутися, нехай задля того, щоб не видатися розбитою. Та все одно, як не старалася, відігнати думки минулого, пекучі болі за Глібом, продовжували протикати груди.
- Не склалося, - обірвав думки, порушив тишу сивочолий музикант. – Я бачу: не склалося, - повторив, сідаючи поруч на лаву. – Знаю: болить, бо любите. І це добре, бо любити потрібно не перестаючи. Знаєте, - чоловік подивився на небо, - любов, як ніжна квітка небесного походження, яку поливати потрібно щодня, доглядати, оберігати від бур’янів, а коли вони з’являться – виривати. Любов – найкращі ліки. Вона, як і саме життя, є даром нашого чудового Творця – Бога. Тільки Він зумів створюючи людину,вкласти в її серце бажання виявляти і приймати любов, любити і бути любимою. Любов – не просто емоції, це дія.
- А що робити з роздратуванням, люттю, коли переповнюють тебе? Коритися їм? – дивлячись на нього і слухаючи його, не змогла не поцікавитися Майя.
- «Усяке роздратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас разом із усякою злобою. А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив!» . Це не мої слова. Вони записані у Біблії. А ще: «… щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас, зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру» . Ось так, - закінчив свою промову музикант.
Своїм поглядом не молодих очей, у яких горів, нехай кволий, а все-таки вогник життя і темрява не мала сил загасити його, здавалося він проник у саму душу. Майя реально відчула, як дивна, світла сила любові, знову наповнила її. І це була не земна сила, а сила зі святих небес, які проникливо зоріли на неї зі своїх прозорих висот. Поверталася додому збуджена надією. Тільки в неділю ввечері, боязнь і зневіра, знову чомусь повернулися; стиснувши свої кулаки, хотіли вийняти, як раніше її душу. Вона Так і стомлена, просидівши в роздумах до третьої години ранку, лягла спати, забувши помолитися Богові.
* * *
Вона старалася не дивитись осторонь, коли поспішала до суду. Лише на мить зупинилася біля гілки каштана, падолист якого давно минув. Майя не відразу усвідомила, що саме привернуло її увагу га гілці дерева, яке, здавалося, приречено простягало свої гілки назустріч їй. «Можливо він – каштан, є таким самотнім, як я? Але ж поруч ростуть інші каштани. Не розумію?» Стиснув плечима, хотіла вже йти, та раптово погляд очей зупинився на бруньці, що, мабуть недавно, попри осінь, з’явилася на черешку з-під опалого листя. «Це – добрий знак, - обережно торкнулась її – липкої, а значить, готової до життя. – Гліб повернеться!»
Та думки вмить розвіялися, коли побачила його в супроводі своєї Зінаїди. Жінка мала вигляд справжньої леді. Вона наче впурхнула в залу суду, тримаючи під руку Гліба. Покосившись гордими поглядами на Майю, щось прошепотіли один одному, після чого разом і одночасно захихотіли.
Суд розпочався вчасно. Першими попросили виступити Гліба. Де можна було, він умів зібрати всі нісенітниці обману, щоби викласти їх на одну кучу саме зараз. Розмахуючи руками, впевнено і з гіркотою говорив про безпорадність, розгульність, нехазяйновитість Майї; про безлад у їхній квартирі, залицяльників, які, начебто, щодня надзвонювали, приходили до неї. А він, дивлячись на все це, під кулями її погроз, намагався якнайшвидше втекти, щоб не бачити цього сорому. Повертаючись до Зінульки, навіть вдався витерти неіснуючу сльозу.
- Чи правда все це? – запитав чоловік-суддя. – Чим зможете, якщо можете, заперечити сказане Глібом?
- Якби я мала можливість повернутися назад, аби змінити своє майбутнє, що знала б наперед, ніколи цього не вчинила. Чому? – Майя зупинилася, щоб повернутися й подивитися на Гліба. – Тому що все, що було сказане моїм іще чоловіком – не було насправді. І він знає про це чудово.
В залі зашуміли, навіть Зінаїда Антонівна вигукнула щось, але шум за хвилину стих.
- Я ніколи не залишалася другою скрипкою в нашому сімейному дуеті. Своєю пошаною до почуттів Гліба, визнанням своїх помилок, займала одне місце з ним. Ми разом були об’єктами спільної любові і нашого взаємного захоплення, як повітря, що так потрібне для наших легенів. Я завжди поступалася, ніж наполягала на своєму, швидше віддавала, ніж приймала; проникалася його проблемами, а не говорила про свої. Я любила його терпляче і милосердно, життєрадісно і віддано, але при цьому не втрачала індивідуальності. Ми були радісним і приємним подружжям. Ви запитаєте: чи є свідки? Є, - скажу вам. – Це – небо. Мені не соромно ні перед ним, ні перед тими, хто живе на ньому. Бо вони всі святі, ніщо грішне не живе і не може жити на ньому. А це значить – виправдовуватися мені немає потреби. В мене є ще кілька слів, які б я хотіла сказати кожному, всьому світу, - після короткої паузи мовчання, перевівши подих і повернувшись обличчям знову до залу, Майя додала: - Ми давно жили б у світі без розлучень, зрад, обмов і обману, якби рушійною силою кожної людини та народу була любов.
Вона повернулася на свій стілець, але, згодом піднявшись, вирішила залишити зал суду. Сльози образи нещадним дощем затуманили її очі, відразу, як вийшла у коридор.
«Швидше звідси, швидше. Нехай живому залишається живе, а мертвому – мертве. А ти – жива, жива, жива» - стукотіло серце, відлунювалося в скронях.
Міський сквер зустрів її могильною тишею, що заповнювала простір між небом і землею. Стало чомусь страшно, захотілося крикнути на зло Глібу, його коханій Зінці, годині, що довелося пережити в суді. Майя намагалася розшукати музиканта-скрипаля, та його, як на те, ніде не було. «Наче громом прибило всіх і кожного». Від цієї думки в її голові закрутилось, зашуміло, перед очима почали розпливатися кола. Ніби вві сні, то випливаючи, то кудись зникаючи, звідкілясь виринув образ Гліба. Його руки стримали її від падіння, підхопили і, понесли.
«Ні, відпусти. Постав мене на землю. Я не люблю, тебе. Не люблю. Чуєш?»
Майя пручалася, рвалася, не маючи наміру поступатися, але руки Гліба продовжували тримати її. Вона бачила, як обережно посадив її в машину, кудись повіз, але нічого від безсилля не могла сказати. Тільки тоді, як авто зупинилося, і, ті ж дужі його руки знову підхопили її на себе, зрозуміла: Гліб не мав жодних ворожих намірів. Він дивився на неї по-іншому – ще більш люб’язніше і закоханіше. Погляд його очей: великих, голубих не шпиляв, а буяв, цвів чистим, тендітним цвітом; губи щось шепотіли та слова чи то губилися в повітрі, чи не були голосними, а до вух не долітали. Отак і лежала в своєму ліжку, своєї спальні, своєї ж квартири.
Гліб не відходив від неї ні на крок. Як не сидів просто так, то читав книги, варив і приносив чаї, від яких їй ставало легше; біль у голові і скронях зникав і, вона засинала. А коли прокидалася, знову бачила його – щасливого, усміхненого.
Кілька разів приходили лікарі, слухали її серце, міряли тиск, дивилися в очі, рот. Окрім багатьох слів, які чула з-за дверей спальні, були: «Вже краще», «Тільки спокій». Що сталося тоді, пригадувалося важко, та про те, як відчувала себе раніше, було набагато краще.
- Що зі мною? – наважилася поцікавитися Майя одно вечора у Гліба, ще кволим голосом.
Відклавши у бік Біблію, він подивився на неї і, мало не заплакав.
- Я мало не втратив тебе. Коли б не прибіг вчасно, то… - Він пересів на стілець, що стояв поруч, легко при підняв дружину, пригорнув її до себе. – Ти у мене єдина, моя кохана назавжди.
- А Зіна? Ти ж повернешся до неї? - Майя подивилася для впевненості в очі, гадаючи побачити в них черговий обман. Але Гліб не збирався лукавити.
- Я розкаююся в тому, що вчинив. Це моя найбільша помилка, яку ти можеш не пробачити. Я не повернуся ні до неї, ні на роботу.
Спантеличувальна мовчанка у тиші, яка огорнула кімнату, химерно дивилася на обох у нетерпінні сипонути густим, холодним снігом, навіяти нові кучугури неприязні та злоби. Та Гліб своєю черговою відповіддю, підтвердив свою попередню.
- З цим я покінчив. Обіцяю: назавжди.
Небо повищало й світ ніби став іншим. І самій захотілося тягнутися до тої висоти, не боячись ступити вперед, іти сміливо назустріч майбутньому.
Загроза мікроінсульту за висновками лікарів. І вже за місяць, ідучи вибіленими першим снігом тротуарами міста, вони знову мали змогу, по-дитячому радіти їхній спільній любові – любові, яка ніколи не минає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478319
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.02.2014
ЩАСТЯ З ОСЯЙНИМИ ПРОМІНЧИКАМИ
Ангеліна ніколи не вважала себе відчайдухою, бо до кожної справи яку розпочинала чи тільки планувала, відносилася з відповідальністю. Що змусило того дня кинутись її під колеса автомобіля - не збагнула. Мабуть, кошеня, що жалісно м’явкало посеред дороги. Відколи себе пам’ятала, ніколи не любила ні котів, ні собак. І враз.… Бідна тваринка злякалася не менше, та не втекла; слухняно погодилась, аби її якнайшвидше забрали з цього бурхливого потоку, що не зупинявся ні на мить, сигналив і кудись спішив. Вона зупинилась, здавалось тільки на мить, щоб у своїх ніжні жіночі долоні підібрати пухнасте щастя. І почула:
- О, це був би гарний дарунок для дітей до яких я поспішав. Ти хоча б подумала, що сказали б вони мені? – хтось голосно кричав до неї, майже впритул, раптово зупинившись, поставив своє авто.
- Ні, я думала про нього. Воно ж таке маленьке, - підіймаючись, без страху відповіла.
- А мені байдуже: маленьке чи велике. В мене робота, розумієш? мене чекають діти.
- А його мама.
- Тоді чому вона його не рятувала, а ти?
- А якщо воно загубилось і, саме зараз його шукає?
- То ж і віднеси до неї.
- Але ж я не знаю де вона.
- І через це необхідно було кидатися під моє авто? А коли б я вас?.. О, це був би гарний дарунок для дітей до яких я поспішав. Ви хоча б подумали, що сказали б вони? - повернувся до своїх попередніх запитань чоловік у червоному кожусі з білими ватняними бородою і вусами.
Ангеліна мовчала - не хотіла ні кричати, ні спокійно говорити.
- Добре, сідай у машину. Відвезу тебе куди необхідно.
Взяв за руку дівчину, Дід Мороз заштовхав її всередину свого авто, ніби якусь річ. Ангеліна не встигла мовити навіть слово. Приємний передзвін новорічних дзвіночків, який лунав у салоні, не заспокоїв, а ще більше роздратував її. Та вона старалася стримуватись. «Тільки б не завіз до міліцейського відділку напередодні новорічної ночі. Що робитиму тоді? Чи допоможе подруга з якою планувала зустрічати Новий рік? Що думатиме про мене?» Їй стало шкода себе, а ще більше кошеня, що мовчало і дивилося своїми оченятами.
- Маленьке, - мовила тихо, притуливши тваринку до своїх вуст. Відчувши подих тепла, воно замуркотіло.
- То куди тебе везти, рятівниця котів? - дивлячись у дзеркало навпроти, запитав «дідусь». – У мене немає часу катати тебе містом.
Ангеліна назвала вулицю і номер будинку, почувши які, він здивовано озирнувся. За п’ять хвилин зупинився біля вказаного місця.
- А я тебе не знаю. Вперше у наших краях?
- Так. Тут живе моя подруга, - відповіла спокійно.
- Мабуть слухняніша за тебе?
- На щастя. І народжена під щасливішою зіркою, ніж я. Скільки з мене? – діставши з сумки гаманець, поцікавилась.
- Ні, ні. Я сьогодні добрий, усім усе пробачаю, - усміхнувся. - Новий рік незадовго. Тож: з прийдешнім! А про свою зірку так не думайте. Можливо сьогодні вона вже загориться.
- А може й ні. Дякую за те що підвезли. І вас також з прийдешнім! –
подякувала. Вона ще довго проводжала поглядом його авто. А коли воно зникло за рогом кварталу, попрямувала через подвір’я до будинку подруги.
Мар’яна саме закінчувала прикрашати ялинку.
- Я думала ти не приїдеш? - мовила, обіймаючи Ангеліну. Сьогодні у нас буде весело.
- Мені вже було весело. Не уявляєш, як? - невтішно буркнула, простягаючи своє кошеня. – Це дарунок, який принесе тобі щастя.
- А воно тобі не потрібне - щастя? - уточнила.
- Мені? - здивувалася Ангеліна, сідаючи на диван, - Краще без такого щастя, яке сьогодні зустріла. Та й ще дивакувате якесь.
На здивований погляд Мар’яна не можливо було мовчати. Тож довелося розповісти усе до подробиці.
- Я думаю, що той дідусь і є твоїм щастям, - загадково прошепотіла подруга, прибираючи залишки ялинкових прикрас.
- Та в цьому, ще потрібно розібратись. – Ангеліна знову хотіла заперечити, але Мар’яна не дозволила, натякнувши про синицю в руках, як справжній дарунок долі. Згодом, забувши перипетії дня, обидві поспішили на кухню. Бо короткий грудневий день, як і годинникові стрілки, не стояли на місці.
Близько одинадцятої, коли з’явилися перші гості, на дворі заспівала свою пісню хурделиця.
- Та-ак, - зітхнула Ангеліна, дивлячись, як засипав протоптані стежини густий сніг. – Такою погодою до нас жоден Дід Мороз не прийде.
- Для нашого дідуся - хурделиця не завада. Він хоч і не з Лапландії, для себе доріжку протопче.
Слова Мар’яни не виявилися оманливими. Відразу, як за вікном почувся сигнал автомобіля, всі поспішили до дверей.
- А я до вас! - ввійшовши до кімнати з великим червоним мішком, привітався Дід Мороз. – наступаючим!
Побачив його, дівчина заніміла: він був тим самим, хто сьогодні мало не наїхав на неї, а потім привіз сюди. «Невже це доля? Невже він є моєю зіркою? Ні, не він», - засумнівалася, та не могла відвести свого погляду з нього. А «дідусь» щедро розсипав словами, що вилітали з його вуст, ніби сніг із хмар.
- Пробачте, що без онучки, але з дарунками. Он їх скільки у мене, -
похвалившись, підняв угору мішок. - Зупинившись поглядом на Ангеліні, на мить замовк. - І першою отримає його… - витяг м’яку іграшку кошеня, швидко попрямував до неї. - У вас є вже одне, та для повного щастя потрібно двоє, - пояснив.
- Для повного щастя, - повторила . - А коли немає? Ви б краще мені його подарували. Або саму зірку щастя, - додала.
Дідусь не знав, що мовити у відповідь, прибравши обличчю, загадково-таємничого виразу. І це зрозуміла Ангеліна, та подякувала за дарунок.
Час невблаганно минав. І коли у повітрі пролунало нагадування про новий рік, який ось-ось мав постукати у двері, почали швидко розливати у келихи шампанське. Святковий їх передзвін, а згодом веселий підрахунок останніх секунд Старого року, перетворив кімнату у справжню феєрію.
- З Новим роком! З Новим щастям! - знову виголосив своє Дід Мороз.
«Так, Старого року вже не повернути, а Новий…» - Ангеліна вірила: для неї він неодмінно стане щасливим. Адже своє щастя, можливо вже зустріла. Ангеліна не перечила запрошенням «дідуся» пограти в дитячі ігри, потанцювати навколо ялинки, пам’ятаючи: ближче до ранку, коли все стихне, знову необхідно буде повертатися у свою буденність. І ставало від цього журно.
- Мені дійсно потрібна онучка. Може… ти погодишся? - ближче ранку, підійшовши до дівчини, заминаючись, поцікавився Дід Мороз – Пробач, що вчора нагримав на тебе. Мене звати Матвій.
- Сама в усьому вина, а ти тут ні причому. Я рятувала кошеня. А стати онучкою… - Вона посміхнулася, але не поспішила з відповіддю. - Приїзди краще опівдні, тоді й дізнаєшся.
Ангеліна ніколи не відчувала себе такою щасливою, як тоді. Щастя нового року, яке огорнуло її своїм крилом, виявилося неочікуваним, приємним. І хотілося із ним летіти високо, подібно пташині линути до вершин, на яких ще ніколи і ніхто не бував, цвісти сонячною, чистою квіткою в небесах, де загорілася її зірка.
Він приїхав опівдні, але не в костюмі Діда Мороза, а молодим, модним і красивим хлопцем, в якого неможливо було не закохатися. Ввійшовши до будинку, ще з дверей привітався.
- Я згодна, - не чекаючи ні запитань, ні запрошень, сповістила своє рішення Ангеліна. – Та… - стишивши голос, зізналась, - я не знаю своєї ролі.
- Це не складно. Головне не боятися, а слухати власне серце.
Дорогою до школи, де зберігалися костюми, хлопець розповів усе, що необхідно було знати для майбутнього дійства.
- Загалом говоритиму я, ти - допомагатимеш. Співати, розповідати віршики – права діток. Наша - веселити забавами, обдаровувати іграшками.
Господарі до яких приїздили, зустрічали їх, як давно знайомих і відразу вели у кімнату де на них вже чекали їхні діти. Ангеліна спочатку ніяковіла, губилася серед веселих дитячих голосі і очей, які зиркали і весело, і хитрувато. Матвій палахкотів від радості, розповідаючи свої байки. А малечі - тільки й давай цього. Лише коли виходив на двір, зітхав, наче скидав із себе важку ношу, та не переставав усміхатися
- Діти - моя любов. Не знаю, що робив би без них, - сказав увечері,
повертаючись додому.
- Тоді чому не одружуєшся?
- Немає тієї, з якою поїхав би до свого край світу. А ті, що були – холодів боялися.
- А я не боюся, - схитрувала дівчина.
Не знала вона, що її слова стануть подібними до синіх кущиків пролісків, які незадовго проб’ються крізь товщу снігу. І коли хлопець запропонував їй знову допомогти наступного дня, не відмовилася. Ангеліні подобалося бути Снігуронькою, виконувати всі приємні забаганки свого «дідуся». Вона готова була зустрічатися із ним, телефонувати, коли повернеться додому. Бо він, як вважала, є однієї долі.
З тих пір, як померли батьки, Матвій жив самостійно. Самостійно здобув освіту вчителя інформатики, любив створювати сайти, а найбільше - навчати дітей і допомагати дітям у будинках інтернатах, на зароблені гроші купуючи їм іграшки й різні смаколики. У місті знали його, як дивакуватого доброчинця. От лише сусіди чомусь з недовірою відносилися до нього, деякі навіть не віталися. Але він цимне переймався, і продовжував займатися своєю улюбленою справою.
Дівчина поверталася додому у своє місто, сповнена мрій і надій. Їм не заважала відстань, бо чулися і бачилися щодня, дякуючи можливостям інтернету.
В лютому, за день до дня святого Валентина, Матвій сам приїхав до неї. Зустрілися в міському сквері. Ангеліна розгубившись від радощів, аж заплакала. Довго ходили містом, пили каву у затишній кав’ярні. А самий день закоханих, провели разом: уранці побували на богослужінні у міському костелі, відвідали музей, бібліотеку; ввечері, проходячи засніженими стежинами скверу, як згадку про їхнє кохання, на одній із лав повісили свій замок кохання.
Матвій поїхав, але частинку свого серця залишив у неї. Ангеліна згадувала кожну мить проведену разом. Їй хотілося, щоби їхні серця, їхні душі жили в одному ритмі, в одному подиху.
Нетерпіння чути голос Матвія, рвався з Ангеліни назовні, як бурхливий потік. Але того вечора, коли її серце відчуло щось погане, - не зателефонував. Лише на третій день, подзвонивши, Мар’яна повідомила: «Матвій у лікарні». На запитання: «Що сталось?» - відповіла коротко: «Приїзди!»
Дівчина не чекаючи ні хвилини, виїхала того ж вечора. А коли приїхала, відразу поспішила до будинку, в якому жив він. Кожен із його сусідів, на свій лад і подив переповідали історію, що сталась із ним, але Ангеліна жодній не вірила. Так і стверджувала, добавляючи: «Він любив дітей серцем і душею».
Провідати чи навіть побачити коханого на відстані, в лікарні не дозволили. Лікарі тільки запевнили: життю Матвія нічого не загрожує. Добре, що хоч Мар’яна знаходилася поруч. Вона заспокоїла й обіцяла допомогти. Бо кому, як не їй знати своїх друзів, серед яких був і він.
- У житті різне буває. Та справжня цінність пізнається у вогні, - сказала подруга ввечері.
- Так говорять про золото, - заперечила Ангеліна. - Матвій є ним.
Поки вона знаходилася в домі подруги, і вимолювала у Бога захисту і здоров’я для коханого, Мар’яна довірила пошуки тих, хто познущався над Матвієм своїм друзям. А їх у неї було чимало; знала певно: бандюг і злочинців серед них – немає точно. Таких – не терпіла. Працюючи психологом не перший рік, у людях навчилася розбиратися. Тож вичислила б відразу. Як здійснювали вони свої слідства – не відала, та довіряла їхнім дзвінкам, СМСкам. Вже близько ранку наступного дня, все-таки вдалося знайти винуватців. Ними виявилися двоє п’яничок, які запримітив Матвія близько ночі, коли повертався з відвідин дітей в інтернаті, вирішили «розважитися». Вдаривши цеглиною по голові, вони забрали в нього куртку, кілька гривень і пакет молока; закрили в його ж машині, ключі від якої викинули. Прийшовши до тями, Матвій сам згодом викликав швидку і міліцію.
* * * * *
- З тобою все добре, коханий? – запитала Ангеліна відразу, коли влетіла в палату, де знаходився Матвій.
- Із таким ангелом, як ти, мені насправді нічого не загрожує, - відповів їй, приголубивши.
Вони сиділи, дивилися один на одного, наче не бачилися кілька років. Ангеліна плакала, але плакала не від болі, що може втратити його, а від радості, що є з ним.
- Я не поїду від тебе нікуди, - прошепотіла ввечері, повертаючись до дому Мар’яни. – Ні-ку-ди!
Вона чекала його в подруги ще шість днів. І всі ці дні до пізнього вечора була поруч. На сьомий, коли погоджено було виписати Матвія, вирішила з подругою приїхати разом у лікарню.
- У Матвія є для тебе сюрприз, - попередила Мар’яна, збираючись.
- Який іще? – скинулась Ангеліна, розгублено закліпавши очима.
- Не марнуй часу, все-одно не здогадаєшся, - загадково усміхнулася подруга.
Думка про сюрприз для неї, який приготував коханий, не залишала її ні на мить. «І як це вдалося йому ще й до такого додуматися лежачи в лікарні? Мабуть вони всі такі чоловіки – відчайдухи. Добре, що я не є такою». Вона усміхалася в собі, тішилася сонцю, яке доповнювало її радість своєю веселковою мозаїкою, що сіялася з неба.
- Ну, а зараз їдемо за сюрпризом, - оголосив Матвій, коли з лікарняними справами врешті було закінчено; щось зашепотів на вухо Мар’яни, а та, кивнув головою у відповідь, мовчки повела своє авто в зворотному напрямку від шляху до їхнього дому.
Їхали довго. А вже через годину прилаштувала машину біля якогось подвір’я з великим триповерховим сірим будинком.
- Не бійся, це всього дитячий будинок, який іще називають - інтернат, - заспокоїв Матвій, допомагаючи коханій дівчині вийти з авто.
- Чому ми тут? – розгубилась Ангеліна.
- Зараз усе сама дізнаєшся.
Не встигли вони ступити на подвір’я, як діти, які гралися тут, відразу виголосили ім’я Матвія. Дівчатка і хлопчики, оточивши його, як метелики квітку, почали обіймати, проситися на руки, намагаючись розповісти кожен щось своє. І всіх він слухав, усім усміхався. В Ангеліни навіть сльози зволожили очі від баченого. Вона згадала його слова, що сказав їй у дні, коли допомагала йому, будучи Снігуронькою: «Діти – моя любов».
- Я зрозуміла твій сюрприз, - плаксивим голосом ледве пропищала.
- Сюрприз, кохана тут, а там , - кивнув головою і бік будинку. – Ходім.
Ірина Станіславівна – директор закладу, зустрівши їх на сходах, відразу повела їх до свого просторого і затишного по-домашньому кабінету.
- Він давно чекає на вас, - тільки мовила, перш ніж прочинити двері.
Маленький хлопчина не довго сидів на килимку, складаючи із кубиків будиночок своєї мрії. Запримітив Миколу, миттю кинувся в його дужі обійми, обійняв шию, заголосивши:
- Татко, мій татусик повернувся.
- Тато? – злякалась Ангеліна, й навіть хотіла відступити зі страху, та стримана Мар’яною, зупинилася.
- Я вирішив його всиновити. Андрійко буде нашим першим синочком, нашою першою ластівкою, зіркою щастя, - не в силах стримуватися, сам заплакав Матвій. – Ти не проти?
- Не проти, коханий, я любитиму вас обох. Адже ви єдині, хто у мене є. І – це найбільше щастя мого життя.
- Нашого, - виправив Матвій.
- І мого, - усміхнувся Андрійко.
Щастя з веселими осяйними промінчиками, які не гаснутимуть ні за яких
обставин, бо воно було задумане, виплакане і народжене з любові, що є найціннішим скарбом для закоханих сердець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478272
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.02.2014
ЦІНА СПАСІННЯ
Мені сьогодні знову снився Ти. Ти дивився на світ своїми очима завжди сповнених Любов’ю, але… Твій образ, Твій хрест, Твоя кров…
Знаю: Ти не просто приходив на землю, а приходив заплатити Свою ціну – ціну Власним життям за всіх нас людей, яких ніколи не відкидав, і за яких помер.
Твої святі рани кровоточать і болять сьогодні. А все тому, що ми продовжуємо поливати їх жовчю своїх образ, свого гніву, своєї ненависті. Та ти все одно продовжуєш любити, стукати у двері наших сердець, кажучи:
«Відчини Мені. Сьогодні Я хочу з тобою вечеряти».
Важка ціна спасіння була для Тебе і для Твого Отця, та Ти все стерпів, мій Бог і Спаситель. Багато чого я ще не розумію з того, що Ти хочеш для мене, робиш в мені, та вірю: тільки з Тобою я все пройду, навчуся, старатимуся любити так, як любиш мене, всіх людей за яких віддав Своє Життя.
Схиляюся біля підніжжя Твого Хреста…
Знаю: нелегко Тобі, Ісусе втрачати мене, коли я не слухаюся Тебе. Коли це стається ти плачеш; погляд Твоїх очей постійно стежить за мною; твої руки готові знову нести мене, залишаючи на піску тільки Свої сліди..
Справедливо кажуть: вогнище без вогню – тільки димиться, не дає тепла, без нього пічка холоне, як і я без Тебе.
Ні, Господи, Ти не винен у тому що я інколи відступаю з дороги, якою ведеш мене у небо; ти продовжуєш чекати на мене, коли я повернуся знову до Тебе, як неслухняний син до свого батька, повернуся до своєї сім’ї.
Боже. Ти прийшов, щоб принести на землю для людей світло, але отримав плювки і батіг взамін. Гострі цвяхи не назавжди прибили Тебе до хреста, смерть не забрала з собою.. ти воскрес. Твоя ціна Святої Любові пропонує через століття прийти до Тебе, повірити у Тебе, прийняти Тебе і дозволити Тобі жити у серці, ставши назавжди його Господарем. Ти витреш сльози, додаш сил для земного життя, і дасиш нове життя – життя на небі, що буде вічним.
Я не соромлюся Тебе, мій Боже і Ти знаєш про це. Покликаний Тобою у Твій світ, я – Твій, Твоя є дитина. Я старатимуся залишатися нею надалі, щоб нести звання святої людини, йти життям і служити Тобі зі зламаним серцем несучи Твою гідність, ціну Твого великого Спасіння.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473587
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.01.2014
ВРЕМЯ ПРОЩАТЬ
(продолжение)
5.
- Я думаю, Алексей будет жить. Операции прошли успешно, - порушив тишину, не совсем уверенно, но чётко проговорил доктор. Он был утомлённый, но держался на ногах. – Ему необходимо пройти ещё несколько операций, - несмело после заминки дополнил. – Он будет жить. Но, к сожалению, я должен вас предупредить, что это всё равно ему не поможет возвратиться к нормальной жизни.
- Что вы имеете в виду? - не понял объяснения, напружился в ожидании Николай Петрович.
- Все будущие годы вашего сына пройдут в инвалидной коляске, - стараясь оставаться спокойным, выдавил из себя доктор.
- Но вы только что сказали: Алексей будет жить, - повернувшись спиной к окну, девушка быстрыми шагами подошла к нему.
- Да, не умрёт, - но жизнь которая его ожидает, не смею назвать человеческой. – доктор хотел ещё что-то сказать, но снова смолчал. Для Людмилы и родителей Алексея хватило того, что было сказано за минуту, и, чтобы тишину снова сделать могильной. В этот раз она заполнила тишину не только между небом и землёй, а также между душой и Богом.
Девушка видела как в себе словно одинокая чайка застонала Нина Михайловна. Упав на груди мужа, снова зашептала молитву. Выдыхая каждое её слово раскрасневшимися щеками, сжимала ладони в кулаки, а сердце, сажая в клетку. Казалось миг-другой и она даст волю слезам. Но будучи мужественным воином Бога, не позволила небу шуметь дождями с молниями и громом, а отражать в себе покой, надежду и веру в Того в котором всё возможно. Она не хотела поступаться, оказаться на дне жизни.
Заключение доктора относительно Леши. Тяжёлым камнем упало на сердце.
«Инвалид. Слышишь, детка, твой любимый останется инвалидом, - опять послышалось в разуме. – Ты должна отомстить им. Слышишь?»
«А как же Я, Моя смерть на кресте? Я умирал за тебя, твоего Алексея. Я – твой Спаситель, Которого ты сама прогоняешь из своего сердца» - отозвался другой голос.
Людмила задумалась, не зная, что именно ответить. Настоящая буря продолжала бушевать в её сердце, то кода-то принадлежало Богу, а сейчас имело другого хозяина. И она знала об этом. Раньше никогда б не позволила отдать ему его даже десятую часть его десятой части. Сейчас всё обстояло совсем по-другому. Девушка даже была рада, что решила оставить Бога, молиться ему, ходить в церковь, читать Библию. «Для себя, а родители пусть думают, что я остаюсь верующей, и буду продолжать жить как прежде – по-христиански».
После обоюдной молитвы за Алексея, решили ненадолго разойтись, чтобы после обеда встретиться в церкви на молитвенном служении. Пойдёт на него или нет, Людмила ещё не решила. Сейчас ей хотелось остаться одной.
- Я непременно приду с мамой, - уверенно солгала Нине Михайловне и Николаю Петровичу. – А сейчас поезжайте без меня.
- Ты сердишься на нас? Почему? – не поняв ответа невестки, решила уточнить мама Алексея.
- Нет. Это вы меня извините – наговорила всякого. – Людмила опустила голову. – Даже самой стыдно.
- Не расстраивайся, - обняв её, женщина прижала к себе. – с кем не бывает. Главное своевременно опомниться, попросить прощения у Бога. А Он – простит.
- Да, - слукавила в ответе Людмила. Она утерла не существующую слезу, потерла глаза и посмотрев обиженным видом на родителей Алексея, молвила. – Я люблю вас.
- И мы тебя тоже любим. Мы должны оставаться вместе. Если будем держаться друг друга, быть в общении с Богом – обязательно победим. Бог наша сила – сила, которая осуществляется в немощи. Не будь Бога вместе с нами, сатана давно соткал из нас верёки, которые потом употребил против нас. А так…
Людмила, молча, кивнула головой.
- Оставайся мужественной.
Нина Михайловна стараясь подняться выше и боли, улыбнулась. Небольшая ростом, она казалась маленькой птичкой, но такой, которая умеет и знает где найти зёрна доброты, любви и умело посеять их в сердце, чтобы со временем выросло красивое растение. Она умела доверяться Богу, верить в Него, а также любить Его. Улыбнувшись ещё раз, искренно, без фальши поцеловала невестку и лишь, потом поспешила с мужем к дверям выходу из отделения.
- Я всё….. , - повторила про себя Людмила. – А может она действительно права? Может?
Девушка не знала, что делать далее. Злость против Бога не хотела оставлять её. Людмила также знала: то, что задумала – не приведёт к хорошим последствиям – они будут горькими и тяжёлыми. Но отказаться от них не решалась.
«Будь, что будет, но от своего – не отступлю!»
6.
Алексей уже, который час шёл по густой траве. Он не мог нарадоваться красоте, на которую смотрели его глаза. Такой на земле никогда не видел: ни цветов, ни деревьев, ни плодов которые росли на них; не вкушал их сладости, не вдыхал их ароматов. Ему казалось, что всё это – сон. Но глаза не были закрытыми. Чтоб убедиться, он несколько раз даже ущипнул себя.
«Я на небе. На небе я», - повторял про себя, почти с каждым шагом, которые делали его ноги.
Посмотрев вниз, он увидел, что травы и цветы устилаются перед ним, а когда проходил ими, они снова подыматься. Птицы невиданной красоты, летали, садились на плечи, голову, руки и не боясь его, продолжали петь свои песни. Алексей слушал, и ему казалось, что он понимает их язык – то, о чём поют. И даже сам хотел попробовать спеть как они, но, к сожалению – не удалось. Он не огорчился, ибо, как можно огорчиться, наслаждаясь видом страны, о которой мечтал, живя на земле, мечтал увидеть, хотя краем взгляда. И вот, он в ней. Он больше не покинет её, никогда.
Было лето – лето, которое из этой страны, казалось никуда и никогда не уходило. От ясной дали и тишины, которые разлились вокруг, всё казалось праздничным, чистым. Вот только ни кого из людей не было видно. Лёша начал беспокоиться, что некоторое время он был сам. «Где же люди? Почему никого нет? Нет ни домом, не слышно даже голосов? – Он хотел уже засомневаться: возможно, это не Небесная страна. – Если правда, то, как она называется? Где я?»
«Ты на пути к ней!» - вдруг отозвался в воздухе приятный Голос. Лёгким прикосновением дуновение тёплого ветерка, он коснулся его щеки.
- И долго мне ещё идти?» - поинтересовался Алексей. – Я хочу, увидится с Иисусом, обнять Его.
«Ты ещё увидишь его» - снова отозвался Голос.
- Но когда?
«Всему своё время. А сейчас прошу тебя: остановись! - Голос приказал чётко посмотреть вдаль на восток. – Видишь?»
- Что мне нужно увидеть? – Лёша даже прищурил глаза, но кроме голубой дали небес, ничего не видел.
«Смотри внимательно!»
Уже через несколько минут, Алексей увидел стены, врата за которыми находился он – небесный Иерусалим – Страна Бога. Большое яркое солнце освещало его. Свет от него был золотым, как в сказке. Но это не была сказка, а – действительность. Он был приятен для глаз, не слепил их, не причинял боли. На него хотелось смотреть без усталости.
Только сейчас Лёша обратил внимание, что самого солнца на небе под которым он шёл, росли травы, цветы, деревья, летали птицы, бегали звери, не было. Ибо этим солнцем – оставался Бог.
- Я хочу туда, к Нему. Разве мой час не пришёл? - сорвался от беспокойства голос Алексея. – Пожалуйста.
«Всему своё время, - повторил прежние слова Голос. – Твоё ещё – не пришло».
- Но я ведь умер. Я здесь.
«Нет, - Невидимый был настойчив на своём».
- Когда? – не смотря взгляда со стороны, что пестрила небосвод, спросил растеряно одним словом.
«Узнаешь. Я. Сам приду за тобой!»
- Ты… - Алексей хотел услышать стук сердца в своей груди, но не услышал. Его не было. – Ты, Иисус?»
«Твой ангел хранитель»
- Невидимый?
«Пока невидимый. Тебе нужно возвращаться», - после не долгой паузы, добавил.
- Но почему? Я не хочу. Нет, - закричал от испуга Алексей. – Мне здесь хорошо.
«Я знаю. Но тебя ждёт Людмила. Сейчас ей нужна твоя помощь?»
- Люда, - спокойно прошептал Алексей. – Любимая и дорогая. – Мысли о ней заставили его снова забеспокоиться, вспомнить счастливые моменты из земной жизни. Стало приятно, но… мысли о возвращение на землю, неприятно отозвались в нём.
«Ты должен ей помочь».
- В чём? Ей разве плохо?
Голос промолчал.
- Но она тоже верит в Бога. Если ты ангел – знаешь. – Молчание затянулось. Ангел почему-то не хотел говорить. – Или нет? – переспросил Алексей.
«Я помогу тебе».
- Но в чём?
«Тебе нужно возвратить Людмилу. Возвратить на путь, с которого она ушла».
- На путь к Богу?
«Да. Это случилось сразу после того, как тебя избили».
Алексей закрыл глаза, и моментально воспоминаниями возвратился в прошлую ночь. Он снова увидел трёх парней, услышал их голоса, а потом ужас, что сокрушил тишину. Ему захотелось плакать, но слёзы не появлялись на глазах. Он не хотел ничего сказать, кроме одного: «Я простил их. Простил ещё тогда. Ведь они не знали, что делали». А Людмила? Её было жалко, ведь она не была не в чём виноватой. «Что с ней? Как она сейчас?»
- Ей действительно сейчас очень плохо? – снова спросил Алексей. Он верил: ангел оставался с ним рядом, хоть в действительности не видел его.
«Очень», - откликнулся Голос.
«Возвратиться. Мне необходимо возвратиться. А небо? Бог? Я так хотел увидеть Тебя, прижаться к твоей груди?»
«Не бойся, Я всегда буду с тобой. Ты – мой сын, которого Я полюбил, задолго до рождения и буду любить тебя всегда», - второй Голос, что зазвучал в небе, уже не принадлежал ангелу. Он – был Божьим. Алексей слышал его впервые, но не побоялся. Он не был страшен, как писали в книгах на земле писатели, а наоборот – приятен, словно вечерний морской прибой, словно дыхание травы.
- Пусть будет за волей Твоей, мой Бог – произнёс Лёша и не заметил, как снова яркий луч света, окружил его со всех сторон, поднял от земли. Небесный мир вдруг задрожал, а через несколько секунд вообще исчез. Тьма объяла его. Он почувствовал, как что-то начало тянуть его вниз. Земная сила притяжения оказалась настолько сильнее, что ничего не смог сообразить. То чем он был на небе, теряло свою лёгкость, воздушность; наполнялось тяжестью. Начала отзываться боль, чувствоваться тело. Что-то яркое ударило в глаза, но сразу исчезло.
(Продолжение следует...).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473586
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.01.2014
ВРЕМЯ ПРОЩАТЬ
(продолжение повести)
3.
Спать не хотелось. Лёжа в свое кровати, Людмила снова возвращалась к ушедшему утру воскресенья, к другим часам дня, и ей всё время казалось, что его было очень мало. Сердце что-то беспокоило. Но что? Она несколько раз подходила к телефону, чтобы позвонить Лёше, но удерживалась. «Пройдёт, всего несколько часов и утром узнаю, то, что хочу узнать сейчас, - говорила сама себе. А потом мы снова будем составлять наши планы, обсуждать их с родителями, друзьями. Хочется, что бы наш праздник был красивым как радуга, которая сейчас возможно сниться ласточкам и жар подсолнуха, что возможно сниться звёздам».
Девушка не заметила, как поглощаясь в глубину своих мыслей, оказалась на берегу моря. Тихое, спокойное, за минуту оно взбурилося, зашумело. Волны, набегая одну на другую, кричали голосом Алексея, старались торкнуться её ног.
«Господи», - задыхаясь от горячего воздуха во сне, закричала.
В комнате было тихо; в окно заглядывала ущербная полоса луны; пахло липовым цветом. Поднявшись с кровати, и подошел к окну, она приоткрыла его, вдохнула воздух. Но ни другой, ни третий глоток не успокоил её сердце. Оно продолжало глумиться в груди, готовое вот-вот выскочить.
- Алексей, любимый, - прочитала почти по буквах имя, сдерживаясь, чтоб не закричать.
За горизонтом небо уже начинало зажигаться светом; было ещё тусклым – еле теплилось, но через пять минут, которые простояла, стало яснее, даже начали просматриваться верхушки леса.
Девушка вспомнила, как когда была маленькой, её мама не раз рассказывала её, что день приходит из-за леса, куда уходит отдыхать с вечера, чтобы оставить в нём боли и тревоги. Но сегодня он возвращался к ней, держа её сердце на страже. Что-то случилось или может случиться? Лучше ничего не произошло. Печаль окутывала Людмилу, закрадывалась в ум, сознание. Почему?
Опустившись на колени и поставив руки на подоконник, она обратилась к Богу. Первые два слова какими всегда начинала свою молитву произнесла легко, но со следующих, начала заминаться. Постояв ещё минуту, со второго раза, начала молиться без препятствий.
- Дорогой Отец, обращаюсь к Тебе в этот утренний час, ибо не знаю, что происходит со мной. Только Ты знаешь. Прошу: помоги мне, пошли покой моему сердцу, моей душе. Пусть всё будет хорошо со мной и моим Алексеем. Я полагаюсь только на Тебя и только Тебе доверяю наши жизни.
Того что случилось потом или в действительности показалось Людмиле, она так и не могла понять. Девушка чётко почувствовала аромат цветов, которые в жизни никогда не вдыхала. Он влетел в её комнату, завис в воздухе и не спешил исчезать. «Что это?» посмотрев вниз своего четвёртого этажа, Людмила кроме лип напротив ни каких цветов не увидела. «Может кто-то прошёл? Но сколько нужно цветов, чтобы их аромат достиг моего этажа и влетел точно в моё окно? А может это был ответ Бога? – После этой мысли сердце забилось учащённо. – Да это был именно ответ Бога на мою молитву. Он ответил мне, сказав, что слышит меня, ибо я никогда не сомневалась в Нём».
Возвратившись в кровать, постаралась снова уснуть. Сон возвратился, но не один – с мамой Алексея. Женщина возникла, словно с воздуха и долго стоя возле кровати, повторяла: «Ты нужна Лёше. Он ждёт тебя. Приди к нему».
«Что с ним?», - вскинулась Людмила, расплющив глаза.
- Снова сон. Словно ножом по сердцу. Лучше не засыпала, - заявила вголос.
В коридоре с кем-то разговаривала мама, а в голове осенними листьями кружили разные мысли. Второй за ночь сон оказался неприятным, хотел выпить её из себя, бросал на землю, обламывая крылья жизни.
- Подождите, я сейчас посмотрю, - снова послышался голос матери, и она поспешила к комнате дочери. За миг, открыв дверь, до боли печальным лицом посмотрела на Людмилу. – Доченька, - холодный голос отчаянья начал и сразу умолк.
- Что-то случилось? – смущаясь от молчания, спохватилась Людмила.
- Тебе лучше самой узнать.
Отступив от дверей, мама пропустила в коридор дочь, которая словно напуганная птица, вылетела из своего гнезда.
- Алексей, - смогла лишь вымолвить, увидев маму своего любимого. Женщина, заливаясь слезами, словно сквозь туман протянула навстречу свои руки Людмиле; прижав её к себе, задыхаясь и теряясь в словах, с трудом переводя дыхания, Нина Михайловна сумела сказать то, от чего болела душа:
- Алексей, наш Лёша… Он… Он… Господи. Он в больнице. Ему плохо, очень плохо. Его избили.
Девушка чувствовала, как переживания будущей тёщи моментально передались ей и теперь вместо своего Алексея в больнице, находилась она. Как вспышка молнии слова Нины Михайловны чуть её не убили. Людмила готова была упасть на пол освобождённым снопом, но удержалась за стену.
- Ему сейчас делают операцию, - добавила женщина, не в силах удерживать слёзы.
- Я сейчас. Я мигом, - воскликнула Людмила и, вырвавшись из объятий, побежала в свою комнату.
«Сон. Сон, который мне приснился, не был дурацким, он говорил мне о беде, а я не верила. Господи, необходимо было мне Лёшу провести домой. А я… я послушалась его. Почему? Этого не должно было случиться. На его месте должна была быть я. Доверилась».
Людмила упрекала себя, билась от безумия; у неё всё падало с рук, путалось. Что одеться, чтобы не осрамиться перед ним уже не имело значения. Главное что б любимый был живой. Живой.
4.
- Быстрее, прошу вас, быстрее, - каждые несколько секунд повторяла Людмила Николаю Петровичу – отцу Алексея, который вёл машину.
«Хорошо, что в такую рань дороги не заполнены другими автомобилями, а то бы… - Она не хотела думать о плохом. Лёша будет жить. Будет! Будет! Будет! - повторяла в себе. – Ты не допустишь, Господи, что бы он умер. Ведь ты же всесильный, всемогущий и видел, кто его избивал; знаешь, где они сейчас находятся. Знаешь».
- Ну, быстрее. Прошу вас, быстрее.
Слёзы ручьём бежали из глаз, а из-за них плохо было видно. Но Людмиле это было безразлично. Ведь ни она вела машину. Она знала: он также как и Нина Михайловна – переживает, молиться Богу не переставая даже сейчас.
Когда они вместе выбежали во двор дома ещё несколько минут тому назад, Николай Петрович стоял на коленях возле машины. Стоял и молился, смотря в небо ничего, не произнося вслух – только губы его шевелились. Но для Бога молитва всё равно была слышна.
Людмила не заметила как, подъехав к стоянке возле большого одиннадцатиэтажного дому, остановил автомобиль.
- Мы приехали, - тихо сказал и первым вышел из неё.
«Алёша, милый, Лёшенька, - хотела закричать Людмила, но сдержалась. Открыв дверь, она обогнала Николая возле входа в больницу. Влетев в длинный и, казалось нескончаемый полутёмный коридор, вихрем побежала им – Быстрее, быстрее», - теперь приказывала себе.
«Быстрее, быстрее», - отзывалось эхо шагов.
«Лёша ждёт тебя, ждёт, ждёт», - вторило сердце.
Немного меньший коридор отделения, что находился на втором этаже, был пуст. Иногда с палат, двери в которые были открытыми, доносились тихие беседы больных и советы дежурных медсестёр. За окном на небе уже выкатилось большое красное колесо солнца, на листьях деревьев, что своими ветвями заглядывали а окна, лежала крапнистая утренняя роса, где-то щебетали воробьи. Новый день расправлял свою спину. Только ивы продолжали дремать над тихим течением больничного ставка. Но для Людмилы вместе с родителями Алексея, мир продолжал оставаться чёрно-белым, темным. Страх злым волком смотрел красными глазами и превращал в пепел покой, от которого душа казалась раздавленной.
Девушка не верила и не хотела верить, что сейчас находилась в больнице, но когда раскрывала глаза, снова взглядом натыкалась на больных, которые в свою очередь, поглядывая на них, увеличивали и усиливали боль в душе.
«Только б Алёша был жив. Пусть даже останется инвалидом, я буду любить его, - Людмила сама не заметила, как эти слова прозвучали в её сердце. Её сначала показалось, что ни она молвила, а тот, Кто жил в ней. Как всё стало трудным, запутанным, безвыходным; словно оказалась в огромном лабиринте, где трудно найти выход, нужной коридор, нужную дверь. Девушка верила: она существует. – Но где? Где найти ту нужную дверь? Господи, сбереги ему жизнь. Прошу Тебя, Небесный Отец», - словно молитву, повторяла последние два предложения.
Бог почему-то молчал – не хотел отвечать. Или может, не знал, что сказать. «Нет, только не это. Я знаю, Боже, у Тебя есть ответ. Скажи его. Только не молчи. Прошу!»
Людмила вспомнила аромат роз, который проник в её комнату сегодня ранним утром, хотя поблизости не росло даже маленького кустика этих цветов. Здесь, в отделении и воздух был пропитан совсем другими запахами – спирта и лекарств.
- Седьмой час, - прошептала Нина Михайловна, подошел к Людмиле,- и никаких вестей.
Вытер слёзы, девушка посмотрела на неё.
- Это я во всём виновата. Я хотела провести его домой, но Алексей отказался.
- А когда б это случилось с тобой? Тебе…
- Я была бы здесь, а Лёша ждал меня вместе с вами, как жду его сейчас я. Не знаю, но мне очень-очень хочется, чтобы Господь наказал тех, кто поглумился над ним.
Она не услышала, как сказала в гневе эти слова, и которые даже в своей жизни никогда не молвила даже в мыслях. Ведь Бог учил любить своих врагов и благословлять , молиться за них и прощать . Вися на кресте, Иисус сумел, простить тех, кто прибыл Его к нему, а перед этим жестоко избил, плевал и… Он просил Своего Небесного Отца простить всех, ибо они не знали, что делали, не знали, кому предназначили умереть . Но тут ей не хотелось вспоминать об этом, обращать на них своё внимание.
- Не нам судить, доченька о том, что случилось. Не суди, - жалобно прошептала Нина Михайловна. – Господь видел всё.
- Тогда почему не уберёг, не защитил Алексея? Он же Бог? Ему, доверяя свою жизнь, Лёши, в Него верила, Его прославляла, любила. Что Он делал тогда? Что? Смотрел и молчал?
Её голос рвался от крика, разносился коридором, а в ответ – молчания и, лишь одни вопросы которые возникали, висели в воздухе гронами. За восемь лет хождения Божьими дорогами, Людмиле казалось, что она о Нём знает всё. Но оказалось иначе – знала очень мало. Дождь недоверия к Богу, Его Сыну и Святому Духу начал заливать её сердце. Разгневанный, порезанный молниями, он шумел, сдавливал горло.
- Опомнись, доченька, в пылу осуждения много нагрешишь. – Не делай этого, не говори даже подобного, - хотела предостеречь мама Алексея, но Людмила не послушала.
- Пускай знает, что доверия к Нему у меня уже нет. Он не такой Бог, Которого знала раньше.
- Люда.
- Я не хочу о Нём думать, говорить.
- Люда.
- Он не Бог любви, правды. Он жестокий, не справедливый. Бог войны.
- Умолкни, Люда, - закричала Нина Михайловна, стукнув своей ладонью по столу.
Глаза женщины влажные от слёз смотрели на невестку, словно хотели её пронзить взглядом насквозь. И это казалось, им удалось. В груди бешено колотилось сердце, душа металась, словно находилась в клетке. Гробовая тишина протянулась и улеглась коридором.
- И всё-таки я от сегодня буду молиться Богу, прося наказания Богу для тех, кто не пожалел Алёшу, - более тихо сказала Людмила. – Вы меня ничем не переубедите.
Ей больше не хотелось говорить. Только молчать, не нарушая тишину и жизнь природы за окном. Она слышала, как за её спиной тяжело дышала мама Нина Михайловна. Не плача, женщина шептала молитву к Богу, от Которого Людмила отвернулась, позволив злости неугомонно терзать её, улыбаться, показывать свои клыки и рычать львиным рыком.
«Не отпущу. Ты уже – моя!»
Её голос переполнил Людмилу, не умолкая ни на миг, отбирая, казалось весь ум. Девушка смотрела на мир, а видела перед собой одни развалины, сожженные деревья, мёртвых птиц, их скелеты, ямы, котлованы и, себя, стоящую посреди всего этого. Она была не одна. С ней находилась та, что имела вид древней старухи, а также силу убивать и побеждать. Огонь, пепел, мир без капли воды, - были её империей.
«Я здесь, - прохрипела холодным ядовитым голосом. – Я не уйду от тебя. Я рада, что ты возвратилась ко мне назад». – Она засмеялась снова и от её хохота, мир, казалось, зашатался.
«Ты – моя, - пронеслось в воздухе. – Моя, моя, моя».
(Продолжение следует...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467252
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.12.2013
Повесть.
ВРЕМЯ ПРОЩАТЬ
1.
Липы в то лето цвели как никогда. Не было такой улицы и переулка, где бы не чувствовался этот необыкновенный аромат лета. Наполняя воздух своим мягким и тонким присутствием, он казалось, проникал в самую душу. Вдыхая его – не хотелось спешить домой, думать о проблемах, делах, а пока есть время – долго-долго наслаждаться им сидя на лавочке или стоя под самой липой.
- Может, ещё погуляем? На дворе начало только темнеть, а лето в разгаре, - предложил Алексей, сияя глазами от радости, что неугасимым солнышком горела из сердца.
- Нет, любимый, три часа пролетело со времени, как окончилось служения в церкви. Наши родители возможно уже беспокоятся. Не хочу гневить Бога, - вполголоса ответила Людмила, сама желая остаться с любимым Алексеем хотя бы на несколько минут, но любовь к Творцу, желала слушаться Его. – Нам осталось ждать не долго – полтора месяца, - сдерживая грусть, додала.
- Но это долго… - понимая любимую, хотел возразить, но сдержался в своих уговорах, которые неловко осели на губах, готовы сорваться с них.
- Не долго, - шёпотом повторила Людмила, мыслями возвращаясь к утреннему богослужению, когда вся церковь вместе с невидимо присутвующим Богом, поздравляла их с долгожданной помолвкой. В сознании продолжали звучать слова песен, наставлений от служителей церкви, друзей. Казалось, единые в целом мире, чья любовь проявлялась в благочестии, прославлении Бога, служении Ему, стала видимой и открытой для каждого. За всё это время она не только укрепила их, но также перед грядущими испытаниями. По крайней мере, так им казалось.
Они хорошо вместе помнили тот день, когда их взгляды встретились на молодёжном служении, а потом ещё несколько раз пересеклись, пока молодёжный лидер, смотря на них и, как будто понимая их желания, решил соединить обоих в сценке, предложил выдумать диалог общения на «ходу». Они свои роли сыграли блестяще. Об этом свидетельствовали неугомонные, продолжительные аплодисменты и выкрики как настоящим актёрам: «Браво!», «Супер!». Долго и не раз, улыбаясь, вспоминали её, весь вечер, повторяли слова, предложения диалога, воспроизводя мимики лица.
Находясь на учёбе в соседней области, Алексей никогда не забывал звонить Людмиле. Не было в их жизни дня, когда б они не слышались. О зарождении любви в их сердцах никто не говорил, хотя родители и друзья не сомневались: придёт день и время, когда они сами скажут о ней – сначала друг другу, потом – им. А спешить ни Людмила, ни Алексей не собирались, хотели во всём советоваться с Богом, с близкими, родными для них людьми. В жилах каждого текло своё тепло, что звенело струнами любви и в мелодии, которой звучала мелодия счастья. Каждый год в конце весны, а через лето в начале осени, Лёша напоминал:
- Осталось ещё… дней. Буду ждать тебя столько
- Я буду ждать тебя столько, сколь нужно, - всегда отвечала Людмила. Полтора месяца к желанной свадьбе – их праздника, оказались ещё длиннее, чем годы общения. Алексей знал: последний год учёбы, после которого осуществиться его мечта стать врачом-хирургом, заставит не расслабляться. Но в том что будет всё хорошо – не сомневался. Ведь они были детьми того, воля Которого к ним оставалась благосклонной.
Он смотрел в глаза своей девушке Людмилы как в зеркало, в котором видел одновременно и свою, и её душу, сердца, что бились в унисон горя огнём любви.
- Я люблю тебя, моя ласточка, - прислонив её к себе, нежно обнял. – И буду любить тебя всегда, ибо ты у меня одна.
- И ты у меня один, - очень тихо молвила Людмила, боясь порушить тишину, склонив свою голову ему на плечо. – Как и наши жизни подаренные нам с тобой Богом.
Умолкнув, они обои смотрели в небо, где среди многих звёзд, горела одна яркая, большая, красочная, словно хотела привлечь к себе внимание. И когда ей это удалось, она засияла ещё сильнее, осветив своим светом, казалось всю землю.
Время летело, а прощаться совсем не хотелось, тем более говорить: «До свидания!» слова не вязались в кучу, делая язык немым. Никогда ещё такого не было, что бы прощаясь всего на ночь, полная впечатлений у каждого своя душа, почему то вдруг начала болеть.
- Может, я провожу тебя? Хотя наши дома находятся совсем близко, всё-таки буду спокойна. Я возвращусь и позвоню тебе. Пожалуйста, - в отчаянии вздохнула Людмила.
- Разве со мной может что-то случиться, когда рядом Бог? – Алексей улыбнулся. – Или ты перестала доверять Ему, верить в Него? То не было осуждением, но слова сказанные Алексеем, заставили насторожиться девушку.
- Я никогда не сомневалась в Нём, - рассердилась. – Разве Он чем-то завинил передо мной? Конечно: нет. Прошу тебя, любимый: не говори мне больше подобных слов. Слышишь?
Алексей кивнул головой.
- Да. Слышу и, обещаю, что не буду. Тогда до завтра?!
- До завтра. Я буду думать о тебе, молиться.
Сжав ещё раз ладони своих рук, Алексей отпустил Людмилу.
- Ну, иди уже. А то я точно проведу тебя. Иди, - сказала она выбегая ступеньками к дверям подъезда.
- Иду, уже иду.
Алексей не хотел спешить. Он жалел, что воскресный день слишком быстро закончился как сон. Но он, как и Людмила знал: завтра наступит новый, чистый, солнечный в котором они снова обязательно встретятся и будут вместе. Но это будет только завтра. Он готов был до утра сидеть на лавочке, верху над которой так приятно пахли липы, делая воздух медово-сладким. Через месяц они отцветёт и не будет их приятного аромата. Но появляться другие, по-своему волшебные, удивительные.
2.
Дорога домой оказалась длиннее, чем утром, когда спешил за Людмилой, что бы вместе пойти в церковь. Но Алексей даже стал рад этому. Ему казалось, что он не шёл, а словно летел как птица, кружил над ночным городом. Таким счастливым он не был в своей жизни никогда. Грудь рвалась от радости – радости, что разливалась щедрым дождём вокруг. Казалось: весь мир мог обнять своими руками. Всё, что видели глаза – было новым, невероятно красивым. Даже старая берёза, росшая возле молодых тополей – помолодела, стала совсем юной.
Тишина вечера была просторной, позволяла думать, высказываться на всю глубину сердца. Алексей не заметил как его уста сами по себе начали говорить, а потом петь гимн славы Небесному Богу к Которому стремилась, Которого любила, Которым жила, дышала и мечтала о встречи – его душа. Ведь если бы не Он, она всегда оставалась голодной, изнеможённой от усталости. Всесильный Бог всегда оставался для неё Небесным лекарем, Духовным хлебом, Пастырем в этом зыбком мире, Путеводителем к Небесной родине. Она верила Ему, пила невидимою, но целебную воду из источника Его Престола и, никогда не знала жажды.
- Душа моя полна хвалой
За дар любви Твоей.
Господь хранит меня всегда,
Я знаю Господа.
Я знаю Господа,
Я знаю Господа,
Всего дороже Он душе, -
Я знаю Господа, -
пропел Алексей, остановился, чтобы перевести дыхания и продолжил:
Христос прошёл весь путь земной
И нам Он дал пример Собой.
Он спас меня ценной креста,
Я знаю господа.
Господь мой свет, от бурь скала;
Мой челн ведёт Его рука.
В лучах Его сокроюсь я,
Я знаю Господа.
Воспойте все хвалу Христу,
Святому Богу нашему.
Он всех ведёт нас в дом Отца,
Я знаю Господа.
Когда слова первой песни были исчерпаны, он без раздумий начал петь другую, третью. Слова лились легко, непринуждённо как спокойный поток реки, текущей у берегов Небесной страны невиданного вида красоты. Смотря на небо, Алексею казалось, что краем своего взгляда он видит её, может прикоснуться к ней, потянув руку, ибо это родная страна – такая близкая и одновременно, к сожалению, пока далёкая.
- Господи, спасибо Тебе за всё, что Ты сделал для меня: за Твою смерть на кресте Голгофы, за Твоё воскресения, за то что нашёл меня и привлёк к Себе. Благодарю и славлю Тебя за своих родителей, мою любимую Людмилу, её родителей, а также за то, что мы все есть Твоими детьми здесь – на земле. Я люблю Тебя, господь и сердцем, и душой. Помоги мне любить Тебя с Людмилой ещё сильнее, так как ты любишь весь мир. И пусть наша свадьба будет благословенна Тобой. Слава Тебе, Господи пусть не умолкает никогда. Аминь.
Открыл глаза, Алексей посмотрел на небо, густо усыпанное звёздами. Был вечер, но всё-таки в их тусклом свете, мир казалось, как днём оставался, озарён ярким светом.
- Ты закончил, или нам ещё нужно ждать? – вдруг раздался чей-то голос над головой, оборвал тонкую струну тишины, которая лопнул, зависла в воздухе словно сирота. – Чё молчишь? Может язык проглотил?
Большой крепкий парень, стоя почти впритык, выпустил серую струю дыма в лицо Алексея, а саму сигарету выбросил на аллею.
- К какому ты Богу молился? – поинтересовался второй, держа в руках биту, стоя с другой стороны.
- Слышишь Кирпич, у него, кажется, есть девчонка, и он собирается на ней жениться, - добавил себя к разговору третий. – Говори, где она и какие богатства вы вместе имеете?
- Не троньте, её, ребята. Мы любим друг друга и через полтора месяца поженимся, - тихо молвил Алексей. Он хотел подняться с колен, но когда ухватился рукой за ствол берёзы, снова оказался на земле. От удара, чей-то ноги в спину, тело пронзило словно током, а в глазах замелькали огоньки.
Алексей застонал, перевернулся и сел на землю.
- Зачем? Разве я что-то вам сделал или не то, что нужно сказал?
Он смотрел в их глаза, но в них видел только холодную пустоту. Парни были из тех, кто жил за своими правилами, имели свои взгляды на жизнь и мир. Доброта была чуждой для них, а вот зло…
- Ты не ответил на наш вопрос: кто твоя девчонка? – теряя терпения, снова заговорил большой. – Может, ты хочешь, что бы мы сейчас размазали тебя?
- Нет, нет, прошу вас, - испугался Алексей. – «Боже помоги мне», - взмолился к Богу в себе, вытерев слезы, выступившие на глаза.
- А почему ты решил, что нам нужно тебя оставить?
- Ночь – наше время.
- А день – твой.
Обступив его, парни голосно засмеялись.
- Ну, где твой Бог, к которому ты молился?
- Пусть придёт Он и защитит тебя.
- Чё молчишь, или может Он тоже пошёл спать?
- Слышь, Охламон, его Бог такой же трус как он сам.
- Это верно, - поддержал друга тощий, как шест парень.
Буря смеха снова взорвала тишину. Но это ребят не напугало. Казалось, если даже б ангелы сошли на землю, они не убежали. Ходя вокруг, каждый старался высказать свою мысль, идею, считавшуюся верной, а играя бицепсами загорелых рук, они чувствовали себя героями.
- Бог никогда не спит. Он видит и меня и вас, - смело, смотря страху в глаза, смело крикнул Алексей. – Но в отличие от вас я никому не желаю зла.
- Отлично, - захрипел Кирпич. – А увидеть Его можно?
- Вы хотите увидеть Бога? Это невозможно. – На миг умолкнул, подыскивая нужные слова, Лёша продолжил. – От Его святости люди не могут остаться в живых, но руки Бога всегда и везде с теми, кто верит в Него, любит Его. Он любит и вас, желает помочь, простить ваши грехи.
- А потом? Что потом? – спросил Охламон, присев рядом с Алексеем и показав в улыбке свои жёлтые зубы.
- Сделать вас Его детьми.
- Слышите, герои, что говорит проповедник. – Охламон поднялся на ноги, не стесняясь, выругался. – Может он будущий батюшка, ксёндз или пастор?
- Я будущий врач. Хирург, - уточнил Алексей.
- О-о-о, - развёл руками в стороны Барон, растянулся в восторге. – Так ты ещё нас и лечить собираешься?
- Не хотел бы я оказаться на приёме у него, процедил сквозь зубы Кирпич, размахивая дубинкой.
- Да, хуже нет. Если тебя положат на стол и начнут резать, - поддержал Охламон.
- А ты хоть умеешь молиться? Умеешь только подлостью заниматься, - вытаращив свои глаза, посмотрел Барон.
- Тебе чё, братуха? Чтобы ты знал: подлость для меня словно мать родная, словно конь, не приученный к седлу. Я живу ради себя, а всё другое для меня – труба. Ты понял?
Барон и Охламон, кажется, вот-вот могли сцепиться и перегрызть как бешеные собаки себе горла. Дыша, тяжело они с трудом испускали с себя лишние пары злобы, сжав в ладони кулаки.
- Ладно, братья, - став между ними, закричал Кирпич. – Давайте лучше решим, что с ним делать?
Все трое посмотрев на Алексея, казалось на долго замолчали. Минуты ожидания для него оказались длинными часами. Сидя на земле, Лёша слышал, как в его груди беспокойно билось сердце. Он старался молиться, но почему-то слова терялись в голове, даже не успев оказаться на языке.
Свет в окнах домов постепенно угасал. Только в его квартире на седьмом этаже продолжал гореть. Родители ждали его – своего родного сына, или, склонившись на колени, молились Богу. Время не бежало для него, оно остановилось.
- Пусть идёт, - издав свой вердикт Охламон, вышел вперёд, протянув свою руку. – Давай, помогу.
- Вы отпускаете меня? - не веря, переспросил Алексей.
- Если желаешь, пойдём вместе с нами, - предложил Кирпич. – Мне научим тебя многому, что умеем сами. Скажи, Барон.
Но Барон не желал отвечать.
- Так, что? – повторил свой вопрос Охламон.
- Нет, друзья, я лучше буду молиться за вас. А вы приходите к нам в церковь. У нас по-своему весело.
Алексей улыбаясь, тоже протянул свою руку.
- Зачем так утруждать себя, мы ведь не собаки, - хихикнул Барон.
- Не собаки. Нет, - повторили в один голос Кирпич и Охламон.
- Так, что…
Лёша не понял того, что с ним произошло далее. То ли от радости, которая, то ли земля действительно озарилась ярким светом, а он заполнил всё пространство не только от земли к небу, но и всю душу, разум, каждую клетку организма, ослепил глаза. Его сила оказалась настолько мощной, что тело превратилось а лёгкую пушинку. Падая снова на землю, он словно опускался на волны бурлящего шумного моря. Сначала они обожгли его с головы до ног, а потом исчезли. Или он сам исчез? Алексей сначала ничего не мог понять. Ему показалось, что он увидел себя со стороны. Его тело, измазанное чем-то красным, растянувшись, лежало на земле, а те, кого назвал своими друзьями, били его радуясь. Они словно взбесились, кричали изнемогая от нахлынувшей на них злобы. Охламон размахивал битой, Кирпич цепями, Барон ногами.
- Стойте. Что вы делаете? – крикнул Алексей, но никто из них его не услышал.
Он подбежал к ним, хотел остановить, но понял, что его руки проходят сквозь их тела. Охламон снова поднял в воздух биту и она, прошив Лёшу, опустилась на ноги его тела.
- Нет, постойте, - снова воскликнул.
Парни остановились.
- Хватит, братья, - еле поворачивая свой язык, пробормотал Барон. – Пусть помнит о нас и не встречается больше.
- Ага, - словно рыба, хватая воздух ртом, промямлил Кирпич. – Айда отсюда.
Они уходили не спеша. Лёша видел их, своё тело, но ничего не смог изменить. Тёмная ночь уже не казалась такой страшной как раньше. Воздух как и прежде был наполнен ароматом липового цвета. Поднявшись немного над ним, он из высоты посмотрел на свой город. А город был прекрасен. Ещё прекраснее было небо, звёздочки. Их было много, и все разные-разные. Они смотрели на него словно живые, приветствовали своим миганием. А внизу оставалась земля с горами, морями, лесами, озёрами, полями, зверями, людьми; земля сотворённая Небесным Отцом к Которому он возвращался. И это было незабываемо.
(Продолжение следует...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464983
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.12.2013
ГАЛАССВІТ
1.
Богданчик був єдиною дитиною у своїй матусі. Батька ніколи не знав і не бачив живим, бо помер він, коли його ще не було народжено у світ. Отак і ріс без нього зігрітий любов’ю рідної неньки. Можливо, це й спонукало його до різних пустощів, які самі, наче реп’яхи лізли зі своїми ідеями: то шибку в шкільному вікні розбити, то стільці для вчителів порошком із крейди намастити, то голубів чи гусей у сусідів лякати, то… то… А найбільше йому подобалося козі сусіда замість дзвіночків на шию чіпляти консервні бляшанки. Ото сміху біло.
І починався здійматися галас, здавалося, на цілий світ. То ж недарма назвали маленького розбишаку Галассвіт.
- Ну, що я можу зробити з ним? – плачучи, пояснювала мати. – Такий він у мене, безбатченко.
Матуся говорила правду. В цьому ніхто не сумнівався. Бо всі бачили, як він завзято працював на городі, керував кіньми сидячи у них на спині або на возі, щось майстрував, або доїв корову. А те що ріс забіякою – знали навіть горобці. Ні, він любив їх. Для нього кожен листочок на дереві, чи лопух у садку, чи трухлявий пень – були казковими героями. Бувало залишиться вдома або побіжить в ліс, щоб не йти на уроки, заведе розмову з ними і, сидить собі, розповідає історії в які охоче вірить. Спробуй потім заперечити йому – обминатимеш десятою дорогою. Так могло пролетіти половину дня. Лише коли сонце на небі починало сягати свого зеніту, розумів: час повертатися додому. Мама звичайно нічого не знала, поки про його витівки не розповідали однокласники, вчителі, односельчани.
- Горе ти моє, маленьке, - обіймаючи щовечора сина говорила мама, – бідні ми з тобою.
- Не бідні, матусенько. Ми багаті, бо маємо один одного, - заперечив Богданчик. – А ще скарби на небі.
Хлопчина вірив: саме на небі, а не на землі, нехай навіть через багато років чекають на нього з ненькою небесні щедроти. Й ними не стануть ні гроші, ні срібло, ні золото і, навіть великі кількаповерхові маєтки, а вічне перебування з Богом, Який приготував для кожного, хто вірить у Нього, знає Його як свого особистого Спасителя. а ще є християнином, - як мама. На жаль таким він ще насправді не був – не був, бо незважаючи на вмовляння матері продовжував чинити пустощі, не слухатися її, пропускати все, що говорила вона йому крізь вуха. А ще – не молитися Богу..
Він добре бачив, як у душі вона непокоїлась, бо не знала з ким залишиться рідна дитина, коли її раптово не стане. Боявся також і Богданчик – не так за себе, як за неї; бачив, як мама стомлюється, часто п’є якісь ліки, а до лікарні піти ніяк не наважується. Отак і жили, плекали надію що все минеться і віднесуться вітрами їхні негаразди.
Одного ранку прокинувшись, він почув як мама важко і нестерпно стогнала від болю. Її обличчя було блідим. Поки приїхала карета швидкої, їй стало ще гірше. Потім цілий день довелося просидіти в коридорі лікарні – не хотів іти додому, думав: неньку ось-ось випустять. Але не відпустили. Ввечері пішов додому, послухавши наказу лікарів і їхнього прохання прийти завтра.
Важкою без матінки видалися вечір і ніч. Щохвилини чулися її важкі зітхання, а коли засинав, то бачив її в незвичайному яскравому білому одязі і, безмірно щасливою, але водночас занепокоєною. Вона знову його обіймала, схлипувала крізь сльози, все повторювала: «Горе ти моє, маленьке».
Вранці, ледь за вікном почало світати, Богданчик поспішив у лікарню. У відділенні до якого вчора привезли маму було тихо. Та черговий лікар помітив його, запросив до свого кабінету, запросив сісти у крісло, пригостив запашним чаєм. Він довго не знав, як розпочати розмову, хвилин десять мовчав, ходив кабінетом, вимірюючи його кроками.
- Щось не так? Мамі погано? – врешті порушив тишу, спроквола запитав Богданчик.
Лікар зупинився як раз навпроти нього, підійшов ближче, взяв його руки в свої. Хлопчина помітив, що в нього біля очей застигли краплини сліз.
- Твоя мама… померла, - ледве видавив із себе.
Не відразу повірив його словам, Богданчик хвилину-другу оторопіло дивився йому в очі. Потім зіскочив зі стільця, хотів вибігти в коридор, але лікар стримав його за руку, міцно притулив до себе.
- На жаль нічого іншого я не можу сказати. Це – правда.
- Я не вірю вам, не вірю, - продовжував кричати хлопчина. - Пустіть мене до мами, я хочу її бачити.
Біль у грудях душила його, забирала всі сили. Він вирвався з рук лікаря подібно навіженому собаці з привя’зу й вибіг у коридор.
- Добре, Богдане, добре. Я відведу тебе до неї. Але повір: це – нічого не змінить. Я не знаю, що далі буде з тобою, але точно знаю: твою маму назад до життя не повернеш.
Лікар чекав коли хлопчина заспокоїться, перестане плакати. Лише тоді, міцно тримаючи його за руку, повів до кімнати, в якій лежала мама.
Вона залишалася такою, як раніше. тільки на обличчі застигла усмішка, наче комусь раділа. Й хоча її очі були заплющеними, здавалось, ось-ось простягне руку, підведеться, встане на ноги і, піде додому.
Богданчик довго не хотів відпускати її пальців, цілував їх, плакав, просив залишити його з нею. Лікарі з медсестрами погодилися та через хвилин п’ять повернулися.
- Я відвезу тебе додому, - прошепотів на вухо чоловік у білому халаті.
- Навіщо, хіба він у мене є? – заперечив Богданчик. – Ні, я не хочу.
Та довелося послухатися.
Аби не залишитися самотнім у власній хатині, хлопчину погодився приютити в себе сусід, з козою якого часто любив жартувати Богданчик. Його дружина не перечила, хоч у самих іще було троє власних дітей.
Ховали маму всім селом. Гули барабани, зойкала мідна таріль, стогнали хворо баси, ячіли альти і, гірко-гірко плакала труба, по-своєму вимовляючи: нема-нема-нема.
Немає мами і більше не буде. Смерть – вершина всіх вершин над життям. А життя мов рухнуло в безодню і заніміло небо, вкрившись густими хмарами, дивилося з неприхованим страхом. І тільки в серці продовжувала лунати пісня її голосом.
Мама на небі з Богом Якого любила. Тепер вона в Його обіймах, тепер у неї ніщо не болить. Він утер її сльози, поселив у домівці, яку зготував давно. Пройде ще чимало часу, щоб зустрівшись із нею, тепер вже у вічності,обійняти й мовити:
- Я любив, люблю, і любитиму тебе, мамо завжди. Бо ти моя, рідна.
- А ти - мій, хоч і вредний, неслухняний, - відповість вона.
Хлопчина не хотів аби його відправляли до інтернату, то ж довелося пообіцяти добрим сусідам слухатися не тільки їх, а також усіх односельців, не бешкетувати, допомагати в усьому. Богданчик стримував свою обіцянку, хоча насправді це вдавалося дуже важко. Його гарячий дух так і рвався на волю до нових подвигів. Одного дня сталося те, на що й сам не сподівався. Жарт із улюбленою кішкою господарів, яку заховав у неглибокому й давно висохлому колодязі розгадали за кілька годин. Налякану тварину витягли, нагодували, а його відразу попередили: за кілька днів поїдеш до інтернату. Богданчик не став більше просити помилування і за кілька днів. То ж через тиждень у супроводі двох жінок із району поїхав до інтернату.
2.
Хоч у закладі його прийняли добре, ніщо в ньому не сподобалося. Вже з першого дня він почав розробляти план втечі. Протягом двох тижнів вивчав усі закутки, обмірковував кожну дрібницю. Ні діти, ні дорослі не підозрювали про його задум. Через місяць, коли все було продумано і підготовлена дірка у заборі, вночі прочинивши вікно він втік. На щастя ні сторож, ні хлопці з якими ночував в кімнаті нічого не чули. Було страшно пробиратися темним лісом. Добре хоч місяць інколи з’являвся з-за хмар. За дві з половино години подолав чотири кілометри, хлопчини вирішив перепочити. Присівши біля якогось дерева незчувся як заснув. А вже вранці почув гавкіт собак і голоси людей. Тікати, ховатися кудись чи навіть залізти на дерево – шансів не було. Зморений і сонний він вирішив повернутися назад.
Майже два наступні місяці необхідно було для Богданчика, щоб довести працівникам інтернату, що він може бути слухняним. І коли це врешті побачили вихователі, вони ще більше полюбили його.
Хлопчина усвідомив: інтернат є його другим будинком, а діти і його працівники – його нова сім’я. Та все одно не хотілося вірити що його забули, перестали навіть згадувати. У своїх думках він ніколи не забував їх, села, рідного подвір’я; хотілося ще раз пройтися ним, вдихнути настояного на духмяних пахощах трав повітря, відвідати місце останнього спочинку матусі.
Щодня він молив Бога, аби Той дозволив йому прочитати листа від односельців. Бо за період часу, відколи перебував в інтернаті, так ні разу ніхто не написав. Богданчик також знав: на все є свій час. Від цієї думки йому ставало легше. Та все одно кортіло аби він прийшов якнайшвидше.
Бог почув молитву. Серце забилося так, наче хто за гателив у нього кулаками, як боксер у тренувальну грушу, коли вихователька одного дня принесла йому конверт з довгоочікуваним листом. Писав сусід в якого жив після смерті неньки, а з ним – його дружина, діти та ще багато односельців. Два аркуші паперу були списані настільки дрібними літерами, що довелося читати половину дня. Деякі рядки перечитував кілька разів, старався вивчити їх напалять. Богданчик радів і в думках дякував Богу за те що його не забули, продовжували любити. Чекати з нетерпінням. Сусіди розповідали про свою козу, справи, про те що наглядають за його будинком, городом, підтримують скрізь порядок. Богданчик навіть хотів просити директора, аби його відпустили додому бодай на один день. Але боячись що не повірять йому, не став цього чинити.
Дні збігали один за одним, а зав ними – пори року. В інтернаті було весело. Дітям не давали змоги сумувати артисти, клоуни цирку, які час від часу приїжджали у заклад в гості4 проводилися інші різні цікаві заходи. Богданчик згадував маму, її усмішку, що завжди зігрівала його серце і душу. Вона любила усміхатися, залишалася для нього як велика вселена, в якій продовжував жити будучи маленьким створінням Бога. Серед усіх його мрій і бажань залишалася: опинитися і надалі бути разом зі своїми батьками на небі. Та він також знав, що це станеться не сьогодні і не завтра, хоча Божі плани не є відомими жодній людині. Але – станеться. Та до цього йому необхідно буде ще більше подружитися з Богом. і до цього він був готовий.
Одного дня після сніданку, сховавшись у спортзалі, після довгих роздумів він схилився перед Богом. перш, ніж промовити слова своєї молитви, дивився на хмари. Чомусь йому здалося, що вони всі є подібні на людей: веселі, добрі, сумні, злі; народжуються і вмирають як люди. І так само – живуть не довго.
Він заплющив очі й тут (це було насправді) відчув обійми доброго Друга. Ніколи поруч не було, але вів не боявся, бо знав: то був – Ісус. Він був біля нього і разом із ним молився, хвилювався. Чи плакав Божий Син – хлопчина не знав, але не мовчав. Голос Христа він чітко чув у собі:
«Я тут, Я нікому тебе не віддам!»
«Боже, - порушив тихе мовчання у кімнаті, почав Богданчик, - допоможи мені. Я без тебе, як без води стеблина. Мені важко. Пробач за мою неслухняність, за те що не хотів слухати маму, ні Тебе. Стань моїм Другом, веде мене шляхом, яким необхідно іти, а не тим, яким ішов я раніше. Я хочу бути з Тобою і, щоб Ти завжди та постійно залишався зі мною. Допоможи мені зберегти віру у Тебе, любити так, як любиш мене. Амінь».
Наче важка ноша впала з його плечей на підлогу, а за вікном іще світлішим і яскравішим став світ. Богданчик вірив: Ісус пробачив його, обійняв іще міцніше. Вони – стали друзями.
Він нікому не розповідав про те що сталося того дня із ним. Та це не заважало йому молитися, думати про Бога. Хлопчина з нетерпінням очікував весни.
І ось вона нарешті прийшла. Надворі ще було холодно та якось, в один із березневих днів, бажання прогулятися ще засніженим берегом ріки, яка текла неподалік інтернату, проявилося сильніше за всі бажання, що виникали раніше. Рішення хлопчини підтримали й товариші.
- Тільки з умовою, - попередив Богданчик, - на лід ріки не заходити.
- Добре, - погодилися друзі, хоча в собі вирішили інше.
Отримавши дозвіл від директора, вони з радістю побігли до ріки. Затягнуте сірим громаддям хмар,
небо не обіцяло негоду, у повітрі пахло весною.
- І все таки, давайте спробуємо пройтися по ній, - запропонував Славко, знаючи, що Богданчик протестуватиме своєю незгодою.
- Не треба. Ми обіцяли директору, вихователям, - попередив знову хлопчина.
- А Богу? Йому також обіцяли? – чи то дорікнув, чи просто запитав хтось з інших Микита.
- Так! Я обіцяв, - сказав Богданчик.
- То ж ти і не підеш. А ми… - вигукнув Славко, і першим кинувся до ріки.
Біля берегу лід виявився міцним. Хлопець навіть підстрибнув кілька разів по ньому, голосно засміявся, а потім помахав рукою, покликав за собою інших.
- Іди і ти до нас, - пропонували друзі, та Богданчик вирішив залишитися на березі.
Повернувшись, він вирішив у час коли друзі розважатимуться, знову помолитися. Але не встиг він закінчити перше речення своєї молитви, як з-за спини почув крик, за ним іще два. Тріск криги і шум ріки нагадали про небезпеку, що чатувала під ледом. Богдан не став кликати на допомогу. Скинувши пальто, щодуху кинувся до друзів. Обережно й одночасно швидко, він за якусь мить вже знаходився біля пролому.. простягаючи палицю, яку встиг підібрати на березі, простягав одному з друзів. Хлопець учепився міцно.
- Я тягну, - крикнув Богданчик. – Тримайся.
За кілька хвилин палиця знову тяглася до води.
- Тільки не відпускай її. Не відпускай.
Славко тримався, як наказував друг. Він шкодував, що не послухався його, а коли опинився на березі, сам почав від страху молитися. Хлопці не помітили куди дівся Богдан. Палка, якою він витяг їх лежала біля місця, на якому всього мить тому знаходився Богдан, але зараз його вже не було. тільки з чорних бризків води, можна було здогадатися: він знаходився у ній.
- Йому потрібна наша допомога, - вигукнув Славко.
Хлопчина кинувся на лід, але відразу повернувся, помітив тріщини під ногами.
- Біжи в інтернат, клич допомогу, - гукнув до Микити.
Поки прийшли дорослі, Богданчик встиг викинути на лід третього свого друга, але сам мало не пустився під воду. На щастя примерзла до льоду одежа, стримала його у воді.
Прийшовши до тями, хлопчина побачив над собою лікарів, працівників з інтернату, а – ще друзів, для яких він став справжнім ангелом хоронителем.
- Якби хвилину-другу я зволікав, було б пізно, - за два тижні після часткового одужання зізнався.
Він став героєм на якого хотів рівнятися кожен, але побувати на його місці – не всі.
- А те що я житиму, сказала мені мама, - добавив він, сам того не знаючи: правда то була чи…
Незабаром коли до інтернату дізнавшись про його вчинок приїхали односельці, радості у Богданчика побільшало. Та й хвороба була не в силах знемагати його. Усім було шкода його і всі ним пишалися.
Лише під осінь, коли листячко на деревах почало набувати золотисто-багряного кольору, хлопчина повернувся додому – в рідне село, рідну оселю, де в кожному закутку садиби жили його казкові герої, для яких він залишався тим самим Богданчиком-Галассвітом, але вже не любителем різних пустощів, а слухнянцем, дитиною, яка пообіцяла Богу ще в інтернаті змінитися і своє рішення не змінила. Бо любила Його а Він його.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463694
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.12.2013
НАДІЯ, ЯКА НІКОЛИ НЕ ЗНИКАЄ
У своєму житті Галина ніколи не скаржилася на здоров’я. Та в останні дні, якась хвороба безжалісно почала знищувати його. Боліла, здавалося, навіть кожна клітина тіла. Нові теми уроків для своїх учнів у класі пояснювала сидячи, а коли вони виконували письмові завдання, крадькома запивала водою жменю пігулок. Вони лише на кілька хвилин притуплювали біль, а потім знову доводилося повертатися до них. Думки про те що все минеться, згодом довелося підкорити проханню чоловіка і власних дітей звернутися до лікарні.
Довгі коридори, лікарі у білих халатах, запахи ліків й інших медичних препаратів, стали нестерпними за три години перебування в ній. Хотілося втекти, зникнути аби не бачити і не чути нікого. Та насамперед потрібно було дочекатися чоловіка, який вже протягом тридцяти хвилин розмовляв із лікарем за зачиненими дверима кабінету. Жінка намагалася вірити у те, що перевтома – єдина причина її безсилля. Адже позаду була зима, організм виснажився від нестачі вітамінів, потребував їх поновлення.
Зітхнувши, Галина важко піднялася на ноги, підійшла до дверей, які в ту хвилину прочинилися. Василь і лікар дивилися на неї не радісними поглядами.
- Щось сталося? - поцікавилася.
Деяку мить стояла мертва тиша, порушивши яку, лікар глянув на чоловіка.
- Ви зможете пояснити все самі, - чи то сказав, чи запитав.
Взявши дружину за руку Василь повів її коридором. Поки йшли до виходу, жінка відчувала, як з кожним метром у неї починали тремтіти коліна, а серце – шаленіти в грудях. Він мовчав, тримаючи в руках аркуші паперів. Прохолодне повітря ніби розрядило повітря – стало легше дихати, але на душі продовжував лежати якийсь важкий камінь.
- Скажи мені, будь ласка, зі мною все добре? – взявши чоловіка за руку, тихо запитала Галина.
Коли Василь підняв свої очі, вона побачила, як дві краплини сліз, зросили їх.
- Кохана, мені боляче про це говорити, але… у тебе…
Останнє слово не вимовив, та вона добре зрозуміла його. Жінка не вірила, не хотіла думати
про ту зловтішну хворобу, що зажилася в ній. Схопивши його за плечі, заголосила, благаючи сказати, що лаборанти помилилися в аналізах, а висновки обстеження – неправдиві.
- Але це правда. Правда, - повторив, обіймаючи дружину. – Нічого іншого я сказати не можу.
Вони плакали разом, розуміючи що самі нічого не можуть зробити, що їхня надія ніколи не повинна згасати.
У лікарняному сквері було порожньо. Огорнуті мовчазною весняною тишею дерева стояли в задумі перед тим, як щось порадити. «Та що ви можете порадити. Ви дерева, а я – людина, - мовчки говорила сама до себе Галина, втираючи з очей сльози. – Мовчати, чи тільки дивитися на мене. А навіть як би і щось радили, все одно не зрозумію я вас».
Коли покликав її Василь, вона не відразу почула. Будучи в задумі, стріпнулася від легкого доторку його руки, повільно піднялася з лави, і, не поспішаючи пішла за ним.
Того дня необхідно було зробити чимало: розповісти дітям про хворобу (але як?), зібрати необхідні речі, а ще – подзвонити друзям. Жінка не могла зрозуміти: чому хвороба прийшла саме в її життя? Адже була сумлінною християнкою, богобоязливо виховувала дітей, старалася допомагати іншим і… З рук усе падало, з очей постійно лилися сльози.
- Ми молимося за тебе, Галино, - обіцяли друзі.
- Ми благатимемо для тебе у Бога здоров’ячка, - втішали власні діти, яким вирішила не повідомляти правду.
Свою останню ніч провела вдома без сну. Лише під ранок, коли необхідно було вже прокидатися, задрімала. Тихий голос чоловіка розбудив її.
- Галю, Галиночко, нам час їхати.
Попрощавшись із дітьми і тещею, за півгодини виїхали.
В лікарні їх вже чекали. Поки Василь оформлював історію хвороби, над нею вже чаклували лікарі. Дві жінки, які лежали у лікарні, зітхаючи спостерігали за Галиною. Дивлячись на них: худих і блідих -, уявила себе на їхньому місці, розплакалася.
- Поплач, донечко – легше стане, - стогнучи, порадила одна із них, - а там видно буде…
Нічого не відповів, Галина заплющила очі, подумки повернулася до дітей, їхньої затишної та не дуже гамірної, як колись, оселі, великого обійстя. Хотіла відразу торкнутися всього і руками і серцем. Але думки про хворобу знову нагадали про себе.
- Операцію призначили на післязавтра, - стишеним голосом перервав чоловік. – Я про все домовився. Тобі не слід хвилюватися.
- Думаєш це легко? – у розпачі запитала дружина.
- Розумію тебе, але такі правила лікарні.
«Правила, відпочивати, все буде добре, - як молитву повторювала про себе. – А скільки пережити треба?» До вечора лежачи у ліжку, дивилася у вікно на стелю, картала себе і хворобу. Пігулки, що раніше притуплювали біль, перестали діяти. Але вона терпіла. Страх перед майбутньою ніччю сковував розум, серце, душу. Взявши Біблію, хотіла віднайти у ній рядки, які б заспокоїли, та жоден із них не приносив спокою.
Раптово серед записів, що містилися в ній, Галина помітила один, на якому дитячою рукою було написано: «Чого, душе моя ти сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся? Май надію на Бога, бо Йому буду ще дякувати за спасіння Його, мого Бога» . З якої книги Біблії вони були переписаними – не пам’ятала та саме ці слова стали цілющим бальзамом для її душі. Вимкнувши ліхтар над ліжком, опустилася на коліна. Ніхто не бачив, не чув молитви, яку зрошуючи слізьми почала виливати перед Богом. Слова наче лилися з серця. Біль усередині тіла став не просто стихати, а свідомо виходити. Повітря сповнилося неймовірними запахами квітів, яких ніколи не вдихала. Ніби хтось невидимий приніс їх сюди у великій кількості.
- Господи, я знаю, що Ти є. Вію в Тебе, люблю і прошу допомогти мені бути міцною духом перед випробуваннями, які посилаєш у моє життя; не зневіритися в Тобі. Коли хочеш – зціли мене. Ти – єдиний Лікар, якому все можливе.
Жінка не пам’ятала, як лягла в ліжко. Пам’ятала як дві руки з дірками на зап’ястях, з’явившись чи то у сні, чи то насправді торкнулися її голови. Це були не звичайні руки людини, а руки Христа.
Прокинувшись вранці Галина відчула бадьорість у тілі, їй хотілося співати, кричати від радості. Внутрішній голос якому завжди звикла довіряти, мовив:
«Ти здорова!»
- Я здорова! – запевнила лікарів, які прийшли за нею, щоб повести на чергове обстеження.
– Бог зцілив мене.
- Бог? – дивувалися вони.
- Він приходив цієї ночі у палату. Його руки зцілили мене.
Галина йшла на УЗО без страху, бо вірила: хвороба дійсно зникла з її тіла.
- Дивно, - розгублено закліпала очима жінка, яка обстежувала її живіт. – Пухлини більше немає. Не-ма-є, - повторила свій висновок по складах.
- Пухлина насправді зникла, - в один голос стверджували хірурги, які завтра мали
оперувати жінку.
Василь приїхавши в обід, довго розмовляв з лікарями, разом порівнюючи томографічні знімки дванадцятигодинної давності. Їхнім подивам не було меж, але ніхто не міг заперечити диву, що сталося вночі.
Галина знову плакала, та цього разу від радості. Сльози що котилися по щоках не були такими пекучими і солоними, як вчора. Вони були подібними на перший весняний дощ.
- Мамо, матуся, - бігали щасливими навколо діти: збуджені, розпашілі також від радості, що мама повернулася до них.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461444
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.11.2013
ХОЧЕШ ДРУГА – СТАНЬ НИМ ДЛЯ ІНШИХ
«Оце Моя заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив!» (Iван.15:12).
Повернувшись зі школи ігор вирішив нікому не розповідати про свій прожитий день. Сьогодні хлопчина був не в настрої. Все що попадалося йому в очі, дратувало, злило, обурювало. Він готовий був нищити все, мов хижак, але пам’ятаючи ким є по відношенню до Бога, стримував свої поривання.
- У тебе все добре в школі? – поцікавилася мама, коли син прийшов до кухні, щоб пообідати перед початком виконання домашніх завдань, заданих у школі вчителями.
- Не зовсім, - пробурмотів він.
- Якісь неприємності?
Ігор змовчав. Насипавши в тарілку борщу і поставив її навпроти сина, ненька сіла поруч.
- Чому ти не хочеш мені нічого розповідати?
Деяку мить у кімнаті стояла тиша, яку згодом порушило тихе схлипування хлопчини.
- Мене у школі ніхто не любить, не хоче зі мною товаришувати
- Чому?
- Я не знаю, - проскимів Ігор. – Я більше не ходитиму до школи.
- Але ж тобі потрібно навчатися. Щоб здобути якусь освіту, необхідно спочатку
закінчити школу, - запевнила матуся.
- Навіщо мені школа, професія, коли зі мною ніхто на перервах не розмовляє.
- Звичайно, це неприємно. Але я гадаю, дану помилку можна виправити.
Ігор перестав плакати. На його очах ще бриніли сльози та на обличчі вже сяяла неприхована усмішка.
- Ти колись пробував із кимось сам поговорити, запропонувати свою дружбу. Поглянь, скільки навколо людей, які чекають на чиюсь дружбу. А може і на твою, - добавила після короткої паузи. Щоб мати друзів – стань для когось сам другом. Надіюся, ти не забув, як це свого часу робив Ісус.
- Ні, - вже веселіше мовив ігор. – Він не соромився нікого.
- Отож бо. Він був, - як добрим самарянин, який допоміг побитому розбійниками чоловіку; Закхею, який виглядав Його залізши на дерево, а коли Ісус прийшов до нього в гості, той роздав усе своє багатство бідним; маленьким дітям, яких дуже-дуже любив; всім людям. Божий Син любив не словом, не язиком, а – ділом та правдою. Роби так, як робив Ісус, і, матимеш багато друзів. Зрозумів? – закінчивши говорити запитала ненька.
- Так.
Того дня Ігор більше не плакав. Вивчивши уроки, довго сидів біля вікна й дивився на зорі. Великі і маленькі, вони миготіли йому із неба своїм тьмяним світлом, ніби пропонували свою дружбу. А перед тим, як лягти у ліжко, хлопчина довго молився до Бога.
Наступного дня повернувшись зі школи, він усміхаючись підбіг до матусі, і, ніжно обійнявши її, сказав:
- Сьогодні Господь подарував мені багато друзів. Він іще благословив мене й тепер ми є однією сім’єю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457926
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.11.2013
ЩО ПОСІЄШ, ТЕЙ ПОЖНЕШ
Коли Михайлик сказав що цього року хоче самотужки виростити на власній грядці, батько не тільки похвалив сина, а й обіцяла допомогти.
- А що саме ти хотів би виростити? – запитав, цікавлячись.
- У мене є деяке насіння. Ось я і хочу його посіяти, - відповів син.
Коли прийшла пора висівати, Михайлик від самого ранку завзято працював на виділеній для нього батьком городній ділянці. Спочатку скопав її, очистив від бур’янів, розпушив граблями. І тільки після того, коли були зроблені рядки для насіння, почав висівати їх.
- Якесь дивне у тебе насіння? – здивувався батько. – Де ти узяв його?
- Мені дали друзі, - гордо відповів син.
- Дали друзі? – перепитав батько.
Михайлик нічого не відповів. Коли грядки були наповнені насінням, він почав обережно їх загортати.
- Що ж, залишається поливати твоє насіння і доглядати.
- Я робитиму це із задоволенням.
Батько посміхнувся. Погладив сина по голівці, побажав йому рясного врожаю.
Час минав. За кілька днів на невеликій ділянці з’явилися перші сходи рослин. Вони нічим не відрізнялися від тих, які росли на батькових грядках. Розпустивши свої перші листочки, сходи тягнулися до сонця, до неба.
- Думаю, татусю, у мене буде також непоганий врожай, - радів хлопчина.
Михайлик з нетерпінням чекав того дня, коли його рослини стануть великими. Але одного дня підійшовши до грядки, від подиву завмер. Замість чудових помідорів, огірків, петрушки, моркви він побачив: кропиву, чистотіл і кульбабу.
- Батьку, батьку, - голосно закричав. – У моїх грядках хтось висіяв бур’яни.
- Так, висіяв, - підтвердив батько, оглянув молоді зелені сходи рослин. – Але не хтось, а ти сам.
- Як це сталося? – хлопчина мало не плакав. – Я ж висівав добірне насіння, а вони… - він не знав, як пояснити те що сталося. – Нічого не розумію, - врешті розгублено видавив із себе.
- Ти! – повторив батько.
- Але ж мені казали що…
- Хіба добре дерево може приносити погані плоди? Чи може ялина тобі восени дарувати груші? Ні, - відповів батько не дочекавшись відповіді сина. – перед тим, як висівати насіння у землю необхідно було дізнатися в друзів: з яких рослин вони його зібрали.
Михайлик мовчав.
- Пам’ятаєш, що написано у Біблії: «Не обманюйтеся, Бог осміяний бути не може. Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне!
- Я зрозумів, татку, - після довгого мовчання, знову заговорив Михайлик. – щоб вирости гарним християнином, вірним послідовником Христа, необхідно любити Його і все життя іти за Ним.
- Вірно. Дерево пізнається за плодом, а християнин – за слідуванням за Христом. Коли будеш вірним Йому, Він обов’язково назве тебе Своєю Дитиною і візьме до Свого Дому, що на Небесах. Погані вчинки, котрі робиш сьогодні, можуть здаватися для тебе маленькими, непомітними. Але й вони згодом виростуть і пустять своє коріння – назавжди залишаться не викоріненими гріхами. Впевнишся в тому що ти сієш у своє серце, а значить у своє життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457710
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.10.2013
МИЛОСЕРДНИЙ БОГ
До непотрібного матеріалу Ти докладаєш не стільки зусиль як до того, що хочеш бачити і завжди тримати в Своїх руках, бо знаєш його ціну – ціну, якою ніколи не уціняв земний майстер. Але Ти не є ним. Ти допомагаєш кожному, хто покладає на Тебе всю свою надію, є вірний Тобі до останньої краплини навіть у хвилини важких випробувань. Вони бо – Твоє знаряддя, за допомогою яких очищуєш нас від недоліків, відшліфовуєш подібно дорогоцінному камінню. Адже тільки Ти найкраще знаєш місце його призначення в Своєму небесному храмі.
Ти – Отець Милосердя, Бог усілякої потіхи. З Тобою хочу бути постійно, щодня уподібнюватися до Тебе; вчитися вважати страждання благодіянням. «Блаженна людина, яку Бог картає, і ти не цурайсь Всемогутнього кари: Бо Він рану завдасть і перев'яже, Він ламає й вигоюють руки Його! В шістьох лихах спасає тебе, а в сімох не діткне тебе зло» , - сказав колись страждалець Йов. У своєму житті я є подібний до нього. Й також як він знаю: Ти близько до мене, Твоя рука завжди простягнена, готова допомогти мені, готова зцілити всі мої недуги.
Милосердя Твоє не закінчиться ніколи. Воно є новим щоранку, як і вірність Твоя. Твоя присутність облегшує мої болі, підбадьорює серце, очищає душу. Ти пам’ятаєш завіт із моїми батьками, минулим поколінням яким присягнув бути Богом, і дотримуєшся Своєї обіцянки.
Пробач, що я не постійно такий, яким Ти хочеш бачити, іноді бунтуюся проти Тебе. Це – правда, яку ніде і ніколи не сховаю. Та Ти превеликий Своєю Любов’ю продовжуєш працювати наді мною: обтісуєш, шліфуєш, різьблеш, поліруєш і, завдаєш болю.
Ти – милосердний, піднімаєш мої очі до святих небес аби зміг я побачити Тебе, не страждав у мовчанні, а – бачив Обличчя – Твоє, дозволив Тобі витерти зі свого обличчя мої сльози, радів у надії перемогою, що перемогла світ .
Все я можу у Тобі. Колись я був мертвий у своїх гріхах, але Ти оживив мене разом зі Своїм Сином Ісусом, через Нього – Його смерть на Голгофі та воскресіння, до життя вічного разом із Тобою на святих твоїх Небесах.
Веди мене за мою руку. Подібно дитині я хочу довірятися Тобі, йти за Тобою, довірятися й з вірою дивитися на Тебе. Бо Твоя Любов перемогла світ і зробила мене потрібним матеріалом для Твого, Боже Небесного Храму.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457707
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.10.2013
ТРИ ПРОМІНЦІ ДЛЯ ТЕТЯНИ
«Діти спадщина Господнє,
плід утроби нагорода!»
(Пс.126:3)
Такого дня, який був у її житті, навряд чи знову буде. Це розуміла Тетяна, до дрібниці пам’ятаючи кожну його хвилину, навіть секунду. Тоді відчуваючи себе королевою, якій усі дари землі складали до ніг, не знала, що згодом її фантазії розбитим склом дрібних шматочків, розлетяться ген-ген. І настане інша мить – мить розчарувань, недовіри.
Солодкий мед кохання, обпікши вуста, виявився не таким приємним, як очікувала, а з особливим полинним присмаком. На початку, він був лише відчутний своєю гіркотою, почав обпікати не тільки розум, а й серце; найвища інстанція людського буття – сумління - вимагати змін. За останній місяць, хвилини минулих насолод, які у спогадах переживала заново, здавалося, відібрали всі сили. Дівчина хоч і раділа, що за період, який минув, про її незвичайну зустріч з Олександром так і ніхто не дізнався, та все-таки, готова була той вечір повернути, спланувати й прожити по-іншому.
«А може все минеться, все буде добре? Так, і минеться, і буде добре», - заспокоювала себе думками.
… Не минулося. Розуміючи, що немає більше змоги приховувати таємницю, Тетяна наважилась розповісти про нього батькам. Поки говорила, все тіло здригалося від переживань, серце готове було випурхнути з грудей.
Як не хотіла, та довелося прийняти на себе слова, що бурею впали у криках. Здавалось, небо і земля здригалися від них. Розтривожені, розвихрені - вгамувалися далеко за північ. Тетяна не витирала сліз, які продовжували текти обличчям. Навіщо, адже то її сльози - сльози сорому, каяття, змити які зможе лише час. А може й ніколи. І тектимуть вони завжди.
Залишив батьків, пішла до своєї кімнати. Ледве добрівши, каменем впала на своє ліжко, заплакала.
«Господи, прости, коли зможеш. А якщо хочеш - забери, - прошепотіли вуста. - Я не хочу жити».
«Жити», - повторила ніч, дивлячись на неї своїми чорними очима.
«Жити», - відлунням пронеслося у свідомості.
Тетяна не помітила, коли, і, як ступила у щось м’яке, приємне. Білий, легенький туманець огорнувши ноги, зумів втримати її повністю, пливучи в повітрі. Внизу лежала, розкинув свої простори сповнена травневих ароматів земля, а вгорі чекала чиста синь неба. Хмара розтанув як її ноги торкнулися небесної тверді.
«Господи, - подумала про себе, - невже я померла?»
«Не померла», - почула в повітрі.
Тетяна помітила, що знаходилась у світлі променя, що линув на неї нізвідки проникав усередину свідомості, чуттів.
«Не бійся, - заспокоїв голос із нього. - Тільки дивися. Уважно!»
Серед багатьох у черзі жінок, що стояли до янгола за маленькими сповиточками, впізнала себе. Вона була такою, як у промені. Добрий небесний слуга, беручи дитинчата, віддавав належне кожній матері. Забравши їх, щасливими і радісними, жінки поверталися до своїх хмаринок, які також принесли їх на небо - щасливі і радісні. Та коли підійшла черга до Тетяни, янгол подивився на неї своїм суворим поглядом, узяв останнє дитинча, притулив до своїх грудей, але… не віддав.
- Віддайте - це моя дитина, моя, - закричала.
Нічого не відповів, ангел повернувся спиною і, зник. Разом із ним зникли небо, хмари.
Натомість знову з’явилась кімната, а за вікном – ясна позолота дня. Пахла травами земля. В небесах – світлом розігрітим, літали голуби. Піднявши голову, Тетяна стояла на дворі і дивлячись вгору, намагалася вловити кожен помах крил голуба, що літав над подвір’ям, та чомусь не хотів опускатися на землю.
Дівчина не почула, як зупинившись біля неї, свою руку поставив на її плече батько. Його смагляве лице з чорним вугіллям зіниць, дивилося ніби в серце. Він не був гнівливим, як вчора. Погляд очей зігрівав.
- Пробач нас, доню, - сказав тихо, - забудьмо все, що було. Нам жити треба Богу служити, і
людям.
- Богу? – боязко, без виразу, здивовано вигукнула.
- Твій гріх був би ще важчим, коли б убила життя, яке живе в тобі. А воно дається лише раз.
Дитинка, яку подарував тобі Всевишній - Його дарунок, благословення, спадщина, а для нас - вінець. Все що кажу - не мої слова, а Бога, і вони записані у Його святій Книзі «Біблія». Господь любить всіх діток, бо сам формує їхній зародок, знає їх ще до народження і освячує, включає у Свій Завіт; вважає їх святими. Ісус - Божий Син також був народженим від жінки, хоча зачатий був від Святого Духа. Бог - Небесний Батько - беріг Його, захищав, аби дозволити виконати йому Його важливу місію - врятувати людство від вічної смерті. Якби не Він, не Його смерть на хресті Голгофи, сатана досі мав би владу над нашими душами. Але він є переможений, смерть принижена, наші душі спасенні, з-за умови, - батько на деяку мить замовк, даючи можливість доньці, здогадатися і зрозуміти, про що хотів сказати. Та Тетяна мовчала. Їй було соромно. - Коли ми дозволимо Йому оселитися в нашому серці, тоді Він простить усі гріхи наші, звільнить душу від їх тягаря, а також зробить Своєю дитиною.
«Але ж у мене є ви, - хотіла мовити вголос та стрималась, відчув, як десь усередині єства, стомлено почала плакати її душа. - Господи, - сказала в собі, і стримуючи сльози, побігла в свою кімнату. Зачинивши двері на ключ, біля ліжка схилилася на коліна. - Я згрішила, перед Тобою, Отче мій Небесний. Я визнаю свій важкий гріх. Визнаю і прошу, якщо можеш: пробач. Я Твоя донька, яка відступила від Тебе й пішла своїм шляхом. Я хочу повернутися, мій Батьку, що є на небесах».
Вона більше не знала, що говорити. Але до серця повернувся спокій. Тетяна знала: їй ще прийдеться пройти не легкий шлях повторного становлення, приниження, а може й відлучення від людського спілкування - до всього була готова. Та позбутися дитини, як задумала раніше - вже не хотіла; розкаювалась, визнавала себе винною в тому, що не зуміла дочекатися часу, аби стати законною дружиною свого Олександра. Тетяна не бажала йому зла, й не хотіла втрачати батька своєї дитини.
Про весняну пригоду більше не згадували. Мати не раз намагалась сама поговорити з ним, довести, що готові прийняти його до своєї сім’ї. Та він не хотів слухати ні про весілля, ні про зустрічі з їхньою донькою. Не допомогли розмови зі священиком.
Коли Олександр поїхав на роботу в сусідню область, душею продовжувала бути з ним, любити його, надіятися, що все-таки стане її чоловіком. Але мрії, знову виявилися марними.
Повертаючись додому з магазину, одного липневого дня, Тетяна спиною відчула, як хтось ішов за нею. Коли зупинилась і повернулась, побачила його – свого Олександра. Хлопець міцної статури, стояв перед нею, як скеля. Показав у посмішці свої зуби, процідив через них слова, як воду.
- Не чекала, а я прийшов.
- Ми будемо разом? – запитала радіючи.
Олександр засміявся, пішов назустріч важкою ходою, хотів обійняти, але налякана Тетяна
вирвавшись, кинулась бігти. Як невдовзі опинилась на землі, не пам’ятала. В грудях шаленіло серце, думки перебивало дзюркотіння джерельця, що витікало з-під землі поруч. А над головою знову сяяло небо. Олександра - ніде не було.
На щастя загрози життю дитини лікарі під час обстеження в лікарні не виявили. Бог зберіг її, бо хотів, аби вона народилась у світ.
Вночі, знову у сні підіймаючись на хмаринці, Тетяна, як і вперше опинилась на небі. Той самий ангел, віддавав жінкам їхні дитинчата. Голос із променя, в якому знаходилась, запропонував і цього разу підійти до небесного слуги. Тетяна злякалась, але долаючи страх, підійшла. Взявши останній маленький дарунок, ангел усміхнувся, підніс його до її рук, і… Що було далі – пригадати не змогла. Сон увірвався, відразу розплющив очі. За вікном ще стояла ніч, але він не повертався. «Моя дитина. Я народжу її», - подумала про себе радісно.
- Бог подарує тобі немовля, неодмінно, - підтвердила мама, обіймаючи доньку. – Лише потрібно зачекати.
Тетяна чекала, молила Бога, щоб її дитина народилася, була бажаною, улюбленою. Вона уявляла, як розмовлятиме з нею, прогулюватиметься, вчитиме уроки. І це додавало їй сил, снаги. Про Олександра довелося забути. Та й сам він ні разу за три останніх місяці, виїхавши в іншу країну на заробітки, не нагадав про себе.
А життя тим часом, продовжувалося. Сонце вибілювало природу, сповнювало її світлом, урочистою святістю. Перший сніг зими, сяяв біло-біло. Жінка не могла дочекатися дня, коли врешті на руках зможе тримати свою дитину.
Коли забирали її до операційної, вона обіцяла скоро повернутися, - не сама.
- Все буде добре, - заспокоювала лікарка.
- Все буде добре, - повторювала Тетяна рідним, усміхаючись.
Вона не відчула, як заснула, чи може взагалі не засинала. Бо бачила кожного, хто схилився над нею. Видіння землі незадовго змінилося на видіння неба, на якому опинилася втретє за останніх дев’ять місяців. Вона не хотіла повертатися – тут було набагато краще. Але добрий ангел, нагадав про дитину, пішов до кімнати з якої за хвилину, вийшов… із дівчинкою, яку неможливо було не полюбити. Сонце цілувало її обличчя у веснянках плуталося в косах, що мінилися, розсипалися по плечах: ставали то золотими, то білими, то солом’яними.
- Дякую, тобі за те, що зберегла її, - мовив співучо. – Ця дитина чекала на тебе. Вона – твоя
донька.
- Ходім, мамо, - озвалася витончено дівчинка. – Нас уже чекають.
Яскравий промінець супроводжував їх до самої землі. В небесах продовжував лунати голос Творця, а внизу дзвеніло життя, осяйною струною в безмежжі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426824
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.05.2013
КОЛИ ЇЇ ЗОВСІМ НЕ ЧЕКАЄШ…
«Радість людині у відповіді його уст,
а слово на часі своєму яке воно добре!»
(Пр.15:23)
Життя ніколи не балувало Євгена. Це він зрозумів ще в дитинстві, коли протягом п’яти років через різні хвороби рідко бував удома. Тиждень-другий були, наче маленькі перерви, після яких знову потрібно було повертатися в лікарню. Коли врешті здавалось, що усе минулося, важко захворіла мати. Вона так і не повернулася додому з лікарні. А через два роки в аварії загинув батько. Дуже важко було змиритися з горем. Але дванадцятирічний Женя старався не втрачати оптимізму, продовжував вірити в Бога, любити Його, як за життя навчала мама. Він пам’ятав її слова, що не раз повторювала: «Все від Нього ми повинні приймати, хочемо цього чи не хочемо». Він усе приймав, ні разу не подумав, аби прогнівити Бога. Бо найбільше за все хотів опинитися з Ним на небі, особливо коли не стало батьків, а з найрідніших залишився тільки дідусь Антон.
Дивлячись на небо вечорами, уявляв оселю в якій, як вірив, жили батько з мамою. «Можливо зараз, - думав, - вони також дивляться на мене. Й хто знає, чи перехрещуються наші погляди?»
Дідусь, як умів, заспокоював онука. Свою жалобу, свої сльози ховав у глибинах свого серця. Тільки вночі, коли Женя спав, дозволяв собі звільнитися від них, щоб уранці не залишити для них вільного місця; радіти з Євгеном новому дню.
… А літо збігало. Мов безтурботне хлоп’я, весело перескакувало з дня в день, поволі наближаючись до осені. Коли місяць минув з часу, як друга біда постукала в двері, старий запропонував онуку переселитися до нього в село.
- А квартира? - розгубився Женя.
- Поселимо до неї квартирантів. Нехай живуть, а ми з тобою і гроші матимемо, і спокійними
будемо, - порадив.
Повернувшись до свого дому, він ніби зустрівся зі своєю молодістю. Протягом всього дня, присвячував себе різним справам. А ввечері, як тільки на небі з’являлися зорі, повечеряв з онуком і переодівшись у чистий одяг, брав до рук Біблію. То була його найулюбленіша книга. Вона постійно лежала в центрі стола вітальні. До ранку міг читати її, розповідати про неї, співати псалми Давида і ні на хвилину не стомитися.
- В ній усе моє життя, - зізнався онукові, бережно гортаючи відцвілі від часу сторінки.
Женя дивився на нього, ловив кожне його слово, як краплини життєдайної води, стараючись не упустити жодного.
- Вона - мій лікар, - продовжував. Які б хвороби не поселялися в моєму тілі, тільки її
слово зцілювало. Все тому, що воно сповнене Божої святості.
Дідусь говорив правду. Сумніватися в його висловах не було причини. І за це Женя поважав його.
Однієї ночі, роздумуючи над словами старого, хлопчина вирішив для себе неодмінно стати лікарем. Хоча йому не дуже подобалася дана професія, бажання допомагати одужувати людям не тільки звичайними ліками, а також читанням слова Божого, виявилося сильнішим. Дідусь не протирічив задумам малого, коли той розповів про них - розумів бо його. Влітку, вони разом збирали трави, вивчали їх. А взимку - читали книги з медицини, що брав у сільській бібліотеці. Коли щось із написаного не розуміли - зверталися до лікарів. Люди у білих халатах, дивувалися прагненню хлопця, та не відмовляли у допомозі.
До часу закінчення школи, Євген вже чимало знав про різні хвороби, їх лікування, то ж відразу вступив до медичного інституту. Але навчатися все-одно було не легко, як і хвилюватися за дідуся, знаючи, що він завжди з нетерпінням очікує його приїзду. І вдень і вночі, вони молили Бога: дідусь - за внука та його навчання, а Євген - за нього та його здоров’я. Для обох Біблія залишалася єдиною Книгою, з якою продовжували навчатися Божої мудрості.
Щосуботи, до пізньої ночі, приїжджаючи з навчання у сусідній області, хлопець до пізна розповідав про своє студентське життя, ділився сокровенними таємницями, разом молився, а неділю вранці, спішив на Богослужіння у Дім молитви сусіднього села. Дідусь вірив онуку, бо знав: Євген - розумний хлопець, дурниці не зробить. Тільки єдине почало непокоїти з роками - холостяцьке життя хлопця. На що Євген, спокійно, посміхаючись, відповідав словами з улюбленої Біблії:
- Встигну. «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом» .
- Але життя не стоїть на місці, - хотів заперечити, - час вдатися до пошуків майбутньої
дружини.
- Дідусю, любий, у Бога все розписано. Прийде день і година, яких зовсім не чекатиму. -
Євген знову посміхнувся, обійняв старого, крадькома витер зі свого обличчя сльозу.
Вдавши, що нічого не помітив, старий і собі посміхнувся, та все-одно, його серце продовжувало хвилюватися. Адже стільки у світі зла й ненависті, що вистачить не на одне покоління. «Нехай, не складеться у нього з дружиною, - думав про себе. - аби віру зберіг у Бога, проніс її крізь усі роки свого життя. Щоб у вічності не бути осоромленим Творцем, втратити вічність із Ним на святих небесах».
Євген, ніби вгадавши думки дідуся, підсів ближче, обійняв, як у дитинстві, колись обіймав батьків. І здалося йому тоді, що досі не було такого вечора після смерті батьків, який вкрив його своїм ніжним теплом із забутого минулого, взяв за руку і повів міжчассям течії життя по обидва боки якого жило дитинство. Якось в один із суботніх вечорів, коли Євген приїхав не як завжди, а близько півночі, вигляд онука не на жарт схвилював старого.
- З тобою щось сталося? Чи може?... - поцікавився у нестямі.
- Зі мною все добре. Але… - Євген зам’явся, не знаючи розповідати про сьогоднішнє
знайомство у потязі чи… поки змовчати. Відсунув тарілку з вечерею, піднявся на ноги, важко пройшовся по кімнаті. Хотілося тиші. І це, здавалось розуміли і вітер, що бешкетував за вікном будинку, і тихі ходики годинника, що ритмічно відмірювали хвилини в дідусевій кімнаті. Стихнув, вони дали змогу хлопцеві зосередитися на своїх думках, які плелися в голові, мов павутиння.
- Не мовчи, прошу тебе, - ще гірше занервував дідусь.
- Дідусю, любий, - повернувшись швидкими кроками підійшов Євген до нього, - У тебе за
плечима багато прожитих років. Допоможи мені.
- У чому ж справа? Я готовий вислухати тебе. Розповідай. - тремтячими своїми руками
схопив руки онуки, як у дитинстві, підвів його до себе.
Нічого не приховуючи, хлопець повідав старому про жінку Марину та про її сина Сашка, який протягом трьох років від народження залишається прикутим до ліжка. А все тому, що причиною була хвороба, яку лікарі боялися лікувати. Тож довелося аби оглянути малого їхати аж у сусідній район, де жили вони.
- Знаєш, дідусю, я вилікую дитину. Скільки б не коштувало, але я поставлю хлопчину на
ноги, - заявив Євген майже під ранок, зважено і обдумано.
Весь наступний тиждень окрім навчання, знаходив іще час для пошуку лікарів. Було не легко, бо не всі екскулапи, знаючи хворобу дитини, не хотіли ризикувати її життям.
- А якщо ми разом спробуємо, - запропонував після не довгих роздумів літній профессор.
Він став єдиною надією на порятунок, яку Євген відмовився вже шукати в Україні. - Будемо вирішувати цю справу разом, адже ми – лікарі!
Євген мало не розплакався. Бажання сповістити радісну новину Марині, аж виринало назовні. Весь тиждень він не припиняв у молитвах дякувати Богу за лікаря, славити і величати Його. А в суботу, як тільки закінчилось навчання, знову поспішив до неї у село.
Довго того дня були разом. Разом обговорювали плани лікування дитини, гралися з нею, молилися. Тож до дідуся приїхав знову близько півночі. В неділю вранці поспішив на Богослужіння, а ввечері - на навчання.
Сашка, дякуючи Богу і професору, вдалося обстежити в одному із кращих інститутів України, а потім – призначити лікування. Марину лякало єдине: кошти. Бо ж їх потрібно було чимало.
- Довірся Богу. Він допоміг мені знайти лікаря, допоможе знайти і кошти, - заспокоїв
Євген. - Ми - Його діти, а Своїх дітей Господь не залишає в біді.
На допомогу знову прийшов літній професор. І за першу операцію та ліки Марині не довелося платити. Євген усе контролював сам, не випускав з уваги жодної дрібниці. Коли висновки чергового обстеження стали значно кращими за попередні, хлопець не тямив себе від радості.
Другу операцію було вирішено провести за півроку. Протягом цього часу Марина і Євген не залишали маленького Сашка. У вихідні хлопець рідко бував у дідуся. Але він, знаючи обставини онука, не сердився.
Одного вечора дідусь Антон навіть запропонував свої заощадження для лікування дитини, а решту - зібрали громадами кількох сіл. І знову, як і в перший раз, Євген операцію робив з професором, ночував біля дитини.
Хлопчик для нього став майже рідним. Він готовий був називати його своїм сином, а Марину – дружиною.
Після виписки Сашка з інституту, а також місячного відпочинку вдома, Євген запропонував Марині разом з її сином відати Богослужіння в одному з Домів молитви міста, що на деякий час, стало їхнім другим будинком. У ті дні по-особливому хотілося побувати в ньому, подякувати Богу. Хлопчина без нарікань на здоров’я вислухав вечірнє зібрання. А вранці вчасно прокинувся, щоби разом із мамою та Євгеном помолитися знову Богу. Він вірив, що саме Ісус зі Своїм Небесним Отцем допоможе йому.
І дійсно, вже на сьомий день Марина помітила значні зміни. Сашко міг не тільки стояти, опираючись на її руки, а й повільно ходити. Хвороба зникала без ліків.
Обстеження, проведене за два місяці в інституті, де оперували хлоп’я, підтвердило: третьої операції не потрібно - дитина абсолютно здорова.
Марина не знала, як віддячити Євгену. Вона вірила у Боже диво, але не применшувала його заслуги. Та хлопець не переймався. Він думав про те, як зробити Марину, а також її Сашка щасливими, бо не вважав їх вже чужими, а – своїми, рідними. Про це неодмінно поспішав сказати. Адже любов приходить не тільки з першого погляду, а й в години випробувань, і стає сильною на довгі роки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424278
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.05.2013
ВСЕ МОГЛО БУТИ ПО-ІНШОМУ
«А ми маємо скарб цей у посудинах глиняних,
щоб велич сили була Божа,
а не від нас»
(2Кор.4:7).
«Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя» . Скільки разів у своєму житті Оксана не читала б і не повторювала в собі ці рядки, щоразу відкривала їх по-новому; переконувалася у правильності вибору своєї професії - лікаря-кардіолога. Бо найбільше за все хотіла лікувати серця людей. А ще - вилікувати свою бабусю. Батьки не перечили доньці, хоч знали: не легко буде опанувати їй дану професію, але бачачи її рішучість, вирішили допомогти. На сімейній нараді, яка відбулася наприкінці осені, дівчина впевнено повторила, як і кілька років тому:
- Так, я дуже хочу бути лікарем!
- Але ж це велика відповідальність. А що коли… Ти ж знаєш: з серця походить життя, -
хотіла заперечити мати.
- Тому хочу його лікувати.
Бабуся Надія також вірила у здібності своєї онучки. Любила її не менше; часто розмовляла з
нею про Бога, молилася; розповідала різні цікаві історії з власного життя, друзів. Це подобалося Оксані, а ще - її щирість і простота, з якими старенька не розлучалась ніколи, не знала гордості, непостійності; була доброю, лагідною, слухняною - насамперед Богові. Дівчина хотіла бути схожою на неї. Хоч не завжди це вдавалося, принаймні - старалася.
В останній рік їй дуже не вистачало бабусі під час прогулянок містом, на Богослужіннях у церкві. Вона ніколи не соромилася її, навіть коли хтось із знайомих хлопців, називав стареньку нянькою Оксани, дівчина раділа, бо вважала: подібних до її бабусі Надії в світі більше немає жінок. Старенька постійно чекала на неї вдома, а та, прийшовши, відразу спішила в її обійми.
- А що, твоя нянька захворіла? - якось запитав дівчину хлопець, якого не раз бачила
самотнім біля однієї з кав’ярень міста, коли поверталася з Богослужіння у церкві.
Леонід стояв перед нею красенем, наче з обкладинки глянцевого журналу. Й хоча був одітим у байкерський костюм, виглядав привабливо. Запрошуючи скласти йому компанію, він узяв Оксану за долоню і підвів до столу.
- Нарешті сьогодні в мене буде співбесідниця, - сказав приємно.
- А ви що дійсно самотні? - спромоглася після короткого заціпеніння, поцікавитися.
- Дуже. Лише я, мотоцикл і природа.
- І від цього все-одно сумно? - Оксана хотіла засміятися, та стрималася.
- Так, - сумним голосом, підтвердив Леонід.
Шум автомобілів, гамір перехожих не заважав їхньому спілкуванню. Дівчина не помітила, як
подолавши власні комплекси, розкрилася в розповіді про себе. Збігали хвилини, а їй здавалося, що час для них обох зупинився. Тільки тоді, коли Леонід нагадав, що йому потрібно кудись їхати, вона злякалася. «Я давно повинна бути вдома. Мене мабуть зачекалася бабуся». Леонід, ніби вгадав її думки, запропонував завезти додому, та спершу прокатати дорогами осіннього міста.
- Я згодна, - не вірячи своєму голосу, погодилася.
Дотик його руки, знову легко обпік її. Подорож містом серед вогнів осінніх пожарищ,
видалася казковою. Єдине, що непокоїло душу: аби ніхто не помітив їх разом. Бабуся стояла біля хвіртки, коли Леонід, усе-таки привіз Оксану. Чи може не сподобався їй він, чи в старенької з’явилися сумніви, ввечері, вона запросила онучку до своєї кімнати. Сидячи за столом, дівчина тремтіла від страху. Бабуся не була багатослівною. Задавши лише одне запитання, в тиші почала чекати відповідь.
- Чи може людина служити двом панам: одного з яких буде любити, а іншого ненавидіти?
Дівчина згадала, що подібне запитання, сьогодні чула під час проповіді в церкві. Але…
забула. Їй стало соромно, хотіла розплакатись, і розплакалась.
- Пам’ятаєш, - нагадала про себе знову старенька, - ти мріяла стати лікарем-кардіологом. Та
перш, ніж лікувати серця інших, насамперед вилікуй своє.
- Але ж я нічого поганого не зробила. Хіба щось сталося, коли мене привіз симпатичний
хлопець? - схлипуючи, заперечила.
Бабуся дивлячись на Оксану своїм добрим поглядом, попереджено мовила:
- Поки що не сталось, але все може статися…
Що мала на увазі вона, не хотіла перепитувала. Ввечері, вивчив уроки, лежачи на ліжку,
чула через стіну, що відокремлювала їхні кімнати, серйозну розмову бабусі з батьками. Тато з мамою захищали доньку, посилаючись на перехідний вік. Але ці виправдання бабуся не приймала. Вночі, молячись, часто згадувала її ім’я. Допоки це тривало, вона не пам’ятала, бо заснула. А вранці, збуджена батьками, поспішила на навчання.
… Навчання в школі не ладналося. З думок не виходив Леонід. Вона жадала, прагнула нової зустрічі з ним. Та того дня біля кав’ярні його не було. Він з’явився через кілька днів. Оксана здалеку помітила його і його мотоцикл. Поспішила назустріч. Леонід, навіть поцілував її руку, пригостив тістечком з кавою, а потім - знову відвіз додому. На щастя бабусі на дворі не було, але вона все бачила зі своєї кімнати. Прошмигнувши в будинок, дівчина відразу взялася до уроків.
Закохавшись у Леоніда й живучи думками про нього, внука вже рідко почала заходити до неї в кімнату. Згодом, і зовсім забула. Навчання почало набувати марної справи. Це помічали вчителі, однокласники. Коли спочатку не надавали цьому значення, то з часом їхня тривога за Оксану почала зростати. Любов, милосердя, покірливість і терпіння дівчини зникли з її серця. Та що там серце, - вона взагалі передумала стати лікарем. Оксану вабив Леонід, його мотоцикл, далечінь доріг. Години проведені із ним, не хотіла, аби закінчувалися. Та одного січневого дня, повертаючись зі школи додому, почула, як хтось назвав її ім’я. Молода жінка з двійнею дітей кликала саме її.
- Я колишня дружина Леоніда, - назвалася при знайомстві, - а це - його рідні діти.
Близнята - хлопчик і дівчинка, були чистими його віддзеркаленнями.
У кав’ярні, куди завітали, Маргарита розповіла всю правду. З її слів Оксана дізналася, що
Леонід багато про що змовчав: був старший від неї на сім років, свого часу одружений, мав дітей, любив їх, але потім залишив.
- Таких, як ти у нього багато, - застерегла. - Погравшись, і тебе залишить.
- Не залишить, - обурено відрубала Оксана. - Ми любимо один одного.
Правдою була чи вигадкою, все про що говорилось, залишилось тільки здогадуватися. Оксана
боялася почути від коханого слова неправди, тому вирішила не розповідати йому про зустріч із Маргаритою.
За два тижні до закінчення навчального року, Леонід сам запропонував Оксані познайомити її зі своїми батьками, обговорити плани майбутнього весілля. Сидячи на мотоциклі, вони п’яніли від чорних хмар, які бігли під небом їм навстріч. Навколо буяла вишнево-біла весна, а дорога звиваючись змійкою, кликала в подорож.
Випростав угору руки, дівчина намагалася перекричати мотоцикла, що ніс їх крізь дощ і вітер.
- Аго-о-ов! - знову голосно вигукнула, і, їй здалося, що крила, які виросли за спиною,
підняли її в повітря. Та згодом, чомусь швидко, опустили додолу. Небо перекинулось. Гарячий струмінь вогнистого язика, пройшовши крізь мозок і тіло, знебарвив світ у чорний колір.
- Що зі мною? Де я? - ледве ворушачи вустами, запитувала чи то себе, чи то людей-тіней,
які сновигали навколо, робили щось із її тілом. Вона бачила світло, що спочатку пробігало повз неї, потім - одне велике - яскраво-сліпуче, подібне до сонця. З’явившись, воно так само зникло.
Ступаючи в суцільній темряві, чула різні голоси, а серед них - бабусин. Він чувся, згасав, знову виникав, вкотре згасав. І так до часу, поки знову не спалахнуло над головою світло.
Розплющив очі, Оксана побачила лікаря. Чоловік у білому халаті, посміхаючись. радісно мовив:
- Нарешті. А ми думали…
- Що? - перепитала знесилено. - Що я?... А де Леонід?
Вираз обличчя лікаря змінився. Цього вистачило, щоб дізнатися долю коханого. Схиливши на
бік голову, заплакала.
Коли її перевезли до загальної палати, гостей стало значно більше. Друзі, однокласники, і звичайно батьки з бабусею, щодня й по кілька разів, навідували її. Вночі Оксана дивилась у вікно, часто молилася, просила у Бога пробачення, нових сил, нового серця, до якого повернув життя. Вона розуміла: якби не Він, ніколи б більше не раділа, не мріяла закінчити школу, повернутися в лоно Церкви і, лікувати серця людей, з яких походить життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424276
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.05.2013
НЕХАЙ БУДЕ ВОЛЯ ТВОЯ!
«Він же промовив до них: Коли молитеся, говоріть:
Отче наш, що єси на небесах!
Нехай святиться Ім'я Твоє,
нехай прийде Царство Твоє,
нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі»
(Лук.11:2).
1.
Тиша. Скільки років не довелося б жити на землі Максиму, здається, ніколи не вистачило часу, щоб наслухатися її. Отак би сидів з вечора, до самого ранку в своїй альтанці, і слухав. Колись, коли все було не так, як зараз, вона для нього була нецікавою. Та сьогодні, сплетена з різних звуків, мелодій, які лунають звідусіль – є особливою, неповторною. Сповнена небесних пахощів і духмяного трепету, все більше і більше починає спонукувати до думки: ніщо в цьому світі не є випадковим, навіть твоє народження. І, щоб там не сталося – за все потрібно дякувати Тому, Хто любить тебе, без волі Якого ніщо не відбувається в цьому світі.
- Вона мене за муки покохала, а Він мене таким, як є, - усміхаючись, промовляє Максим.
Знявши чорні окуляри, довго вдивляється в темряву. А десь у зелених травах, виграє на своїй скрипці мелодію цвіркун, на небі сяють маленькі зорі.
- Я добре пам’ятаю мить, коли вперше побачив її. Звичайно, тоді ще не знав, що вона – вже
призначена мені небесами. Та якби й дізнався, - не відмовився. Бо закохався у неї з першого погляду.
Того дня, стоячи біля магазину, Віра продавала тюльпани. Хлопець довго дивився на неї, чекаючи, поки, забравши свій букет квітів, відійде останній покупець. Потім, підійшовши, замовив відразу всі тюльпани. Віра здивувалась його покупці, а коли заплатив гроші, сказав, що їх дарує їй, мало не втратила мову. Так відбулося їхнє знайомство.
Наступного дня зустрілися знову. Розмовляли лише кілька хвилин – поспішав додому. Простягаючи свою руку, перш, ніж сказати: «Допобачення!», дівчина поклала в його долоню маленьку книжечку.
- Що це? – розгубився Максим.
- Подарунок, - сказала спокійно, - за вчорашні квіти. Ми мало знайомі, та все-одно, хочу,
аби ти прийняв від мене цю книгу, читав її.
- Я не люблю читати, - фиркнув. - Я фільми дивлюсь, а книги… - зам’явся, не знаючи,
повертати дарунок, чи залишити собі, та згодом передумав. – Дякую, колись почитаю.
- Так не годиться, - в розпачі вигукнула дівчина. – Я прочитую її щороку кілька разів, а ти
говориш: колись. – Останнє слово вимовила мляво, розтягнуто. – Знаєш, а в ній написано про тебе.
- Про мене? – Юнак узяв книгу й знову подивився на синю обкладинку, на якій в золотому
відтиску сяяли всього два слова: «Новий завіт». Колись він читав її, знав, що вона є частиною Біблії, та ніколи не задумувався над тим, що через неї Творець може говорити до його серця.
- Ти можеш сказати на яких сторінках? Я вже хочу
прочитати.
- Зараз? – Дівчина з подиву збільшила очі. - Чи може все-таки вдома?
- Не буду ж перечитувати все підряд, - невдоволено зарепетував. Його обличчя почервоніло
від приливу крові, в скронях засіпало.
- Пробач, але я дійсно не пам’ятаю.
Віра не обманювала, але й те, що сказала, не вважала гріхом.
- Не пам’ятаю, - пробубнів, повторюючи по складах слова. Подивившись з-під чола,
посміхнувся. – Добре, візьму її. Можливо й сьогодні почитаю, хоча… не обіцяю.
Того вечора, поставив Благу Вістку до книжкової шафи, так і не зібрався відкрити її. Смачно повечеряв, відразу ліг спати. Про Вірин дарунок згадав лише на третій день. Спочатку перегортав сторінки, шукаючи своє ім’я, потім почав задумуватися над написаним. Серед багатьох рядків, не знаючи чому, затримався над текстом, який, здавалось, розкрив, як книгу все його життя. Читаючи його, наче в дзеркалі, бачив себе. Він торкався серця, розуму, сумління. «Коли ж кажемо, що не маємо гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!» .
«Я грішник, бо коли кажу, що живу без гріха, не маю його, то... – знову-і-знову перечитував, підставляючи своє ім’я. – Я грішник, отже у мене немає правди. І – це правда». Йому стало соромно і страшно, що якогось дня, залишивши землю, душа може опинитися біля Престолу Бога. Що скаже тоді у виправдання? Адже прожиті роки назад не повернеш. Нічого? Чи може?... Він сам не знав. Бо ні доброго, ні чистого, ні світлого з часу, коли почав відходити від віри в Нього, в собі, не знаходив. Були лиш одні гріхи, і... дуже багато. Стільки, що за ними світа білого не розгледиш.
Максим важко зітхнув, ніби після важкої праці. «Господи, - зашепотіли вуста. – Я – грішник. Кожне моє слово, сказане не за Твоєю волею, залишиться за мною. Мені немає виправдання. Немає».
Заплющив очі він згадав день, коли вперше в таємниці від батьків, спробував смак цигарки. Тоді їдкий дим, неприємно заполонив, здавалось усі нутрощі, світ поплив перед очима, та за п’ять хвилин – минулося. Батьки повірили словам сина: « Я свідчив людям про Христа, які палили їх». Подібні виправдання повторювалися ще не раз, аж поки з кишені випала непочата пачка. Отоді таємниця тютюнового диму розкрилась.
Розмова з батьками не принесла успіху, а більше загострила стосунки. Поволі, крок за кроком, диявол нав’язував свої думки, плани без яких життя ставало сумним, уроки в Недільній школі – нецікавими. Максим перестав пам’ятати де лежала його Біблія, улюблені рядки з Книги книг, виписані на білих аркушах паперу й почеплені до стіни, опинилися в смітнику. Добре, що хоча в світській школі навчався, мріяв стати пожежником. Батьки не перечили вибору сина, але не припиняли нагадувати про Бога. Відмовкою слідувати християнським принципам, залишалися слова: «потім», «колись», «не зараз», «встигну».
Він чув, як вечорами без нього читали Святе Боже Слово, молилися, співали християнських пісень. А він жив своїм життям, притаманним тільки йому – життям, в якому Бога не було.
«Господи, - знову прошепотіли вуста. – що мені робити? Чи маю виправдання перед Тобою?».
Піднявши книгу на відстані очей, хлопець прочитав наступний вірш: «Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої».
«Бог Вірний і Праведний може пробачити мене, моє грішне минуле. Господи, невже повністю все – до краплини?». Максиму стало дивно, чому він раніше не помічав цього вірша. Його серце сповнилося радості, хвали, що рвалися з середини серця нагору, до небес. І він промовив: «Слава, Господу! Слава навіки, Доброму і Милосердному! Я можу стати вільним і мене не гнітитиме моє грішне минуле. Ти можеш пробачити мене. Боже. Я стану чистим, як білий аркуш паперу, на якому писатиму нову історію власного життя – життя з Тобою. Слава Тобі!».
Він подивився у вікно крізь шиби якого до кімнати з двору заскочили кілька сонячних зайчиків. Зупинившись на підлозі, шафі, телевізорі вони уважно стежили за ним.
Життя без гріха є чудовим, радісним. Але, як бути з усіма розвагами, веселими історіями? Максим не хотів з ними прощатися, думати про те, що говоритимуть друзі: «Схибив, а може з глузду з’їхав?».
Хлопець знову важко зітхнув. Сум за минулим швидко огортав його розум.
- Не можу, - раптово проклекотів хриплим голосом. Не дозволю! – обізвався інший голос.
Максим відчув його чітко, свідомо, але протистояти не зміг. Слабкість перед тим, хто мовив у ньому його вустами, виявилась сильнішою.
- Ні! Ні! Ні!, - тричі повторив уперто, сердито закрив Новий Завіт, кинув через всю кімнату
до книжкової шафи. Стомлений думками, впав на диван.
«У мене ще є час, багато часу, ціле життя. Хіба не Ти, Боже сказав: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!» . Так, Ти. Я пам’ятаю. – Максим говорив гаряче, дивлячись вгору, де в дзеркальному відображені плівки натягнутої стелі, виднілося його зображення. Розмахуючи руками, він уявляв, що говорив не собі, а Богу. – Я, Господи пам’ятаю не багато віршів, але дещо можу прочитати на пам'ять. Я не забув їх, хоча давно читав Твоє Слово. Не віриш – то послухай: «Промовив тоді Ісус учням Своїм: Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною» . «Скажу вам, до кого подібний усякий, хто до Мене приходить та слів Моїх слухає, і виконує їх: Той подібний тому чоловікові, що, будуючи дім, він глибоко викопав, і основу на камінь поклав. Коли ж злива настала, вода кинулася на той дім, та однак не змогла захитати його, бо збудований добре він був! А хто слухає та не виконує, той подібний тому чоловікові, що свій дім збудував на землі без основи. І наперла на нього ріка, і зараз упав він, і велика була того дому руїна!» . А ось іще: «Але не в рукотворнім Всевишній живе, як говорить пророк: Мені небо престол, а земля то підніжок ногам Моїм! Який Мені дім ви збудуєте, говорить Господь, або місце яке для Мого відпочинку?» . «Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває?» . Досить? – помовчав секунду-другу. – Думаю на сьогодні вистачить. У Тебе так забагато справ. А я вірую в Тебе, що Твій Дух живе в мені. Чи може: ні? – Максим скочив з дивана мов ошпарений. Він не міг навіть собі чесно відповісти: живе Бог в його серці чи давно залишив? Про погане думати не хотів, то ж вирішив: Господь ніколи не залишав його.
Він не помітив, як перестав говорити слова, яких було так багато. Усі вони наче вичерпались, залишив після себе порожнечу – ту саму, яка насправді не зникала, а стала ще більшою. В неї міг поміститися цілий світ, і з якої неможливо було вибратись. А вона продовжувала нашіптувати слова земної втіхи, притаманної тільки їй: « - Ти мій. Назавжди. Я нікому тебе не віддам. Зачекай».
- Так, я зачекаю, а Вірі скажу, що в мене все гаразд: Новий Завіт читаю, Богові молюся. Я –
дитина Господа.
Вони не зустрічалися протягом тижня. Максим навмисне уникав зустрічей з Вірою. Сидячи у кав’ярні, що знаходилась неподалік, спостерігав, як продавала свої квіти, посміхалась перехожим, надіючись, що хоча б хтось купить одну квітку. Та, як на зло, ніхто не звертав на них увагу. Одного дня простояв біля двох годин, продала лише один тюльпан. Але все-таки залишалась стояти серед весняної прохолоди, терти замерзлі від холоду руки.
Тиждень тягнувся нестерпно довго: кожен день був подібний на місяць. Повертаючись додому, Віра шкодувала, що не бачила Максима. Їй хотілося хоча б кілька хвилин перемовитись із ним, розпитати про життя, читання Нового Завіту. Лягаючи спати ввечері й прокидаючись вранці, постійно у своїх молитвах згадувала його. Вона майже нічого не знала про нього, але була впевнена: Господь знає Максима, допоможе йому.
- Господи, допоможи Максиму навернутися до Тебе, примиритися з Тобою, полюбити, щоб
потім оселитися і жити в Твоїх оселях. А мене, якщо Твоя воля, використай для Твоєї слави.
В п’ятницю, за день до чергової зустрічі з ним їй тричі наснився дивний сон. Вона бачила себе і Максима, як на великому екрані, але не такого, як пам’ятала, а набагато старшого і...
2.
Вони зустрілись, як давні знайомі. Того дня Віра вирішила перервати свою роботу, запропонував Максиму провести наступні кілька годин разом. Нікуди не поспішаючи, він погодився. Взявши відра повні тюльпанів, вони замріяно гуляли містом, сиділи на лаві у сквері. Хлопець від душі радів, що дівчина не розпитувала про нього, а розповідала про себе, своїх батьків, родичів, церкву та служіння в ній. А коли, вже нічого було говорити, поцікавилася його духовним життям, переживаннями. Стиснувши плечима й розгублено кліпаючи очима, Максим дивився на Віру, ніби бачив вперше.
- Мені видається, що ти не є таким, як себе розхвалював, - мовила з докором.
- Чому? Я такий, як усі. – розгублено заперечив. – Нічого про себе особливого не
розповідав.
- Не знаю, не знаю, - зітхнула. – Але те, що є нещасливий у своєму житті – не сумніваюся. –
Віра зупинилася навпроти, для впевненості подивилася йому в очі. – То так чи ні?
- Я ... – зам’явся, скупо і невпевнено посміхнувся, опустив погляд. – Знаєш, кожен живе так
як дозволяють обставини і становище. Я не люблю, коли хтось втручається в них чужий.
- Навіть Бог?
- Навіть Він.
Юнак відчув, що поспішив із відповіддю, та відмовлятися від сказаного не хотів.
- А ти думав, що станеться «потім»?
- Навіщо? Я так знаю.
- І що?
- Щось. Життя не передбачене, і цим – цікаве.
- Це правда, та не зовсім...
- Що ти маєш на увазі? – хлопець насторожився, ніби ось-ось, з ним могло щось статись.
- І все-таки? – повторила своє попереднє запитання.
- Мені зараз необхідно заробити багато грошей, знайти наречену, одружитися...
- Потім?
- Народити з дружиною діток, виховати їх, допомагати їм виростити чесними людьми...
- Потім?
- Допомогти їм здобути освіту, влаштуватися на роботу, одружитися...
Віра слухала уважно і була задоволена відповідями, погоджено киваючи головою,
та душа огорнена смутком, плакала від того, що Максим залишався далеким від Бога. Він не говорив про це, але вона відчувала його не виказану таємницю.
- Допомогти виховувати їхніх дітей – своїх онуків, піти на пенсію, відпочивати.
- Потім?
- Померти і бути похованим на кладовищі дітьми, рідними, друзями.
- Потім?
- Все.
- Ні, тут я з тобою не погоджусь, адже життя після смерті продовжується. Твоя душа
безсмертна, вона не вмирає. Ти знав про це?
Максим знав про безсмертя душі, та, що станеться «потім», не задумувався, а отже, не мав сенсу говорити про майбутнє. Йому стало соромно; відчув, як червона фарба почала вкривати обличчя, гнітити його на людях.
- Знав, але не задумувався – рано іще, - доповнив своє пояснення.
- Невже земні життєві турботи чи насолоди важливіші? Віра стояла і вперто, ніби вчителька
дивилася на свого учня. А він мовчав, похнюпивши голову. – Повір: те про що я говорила, записано у книзі, яку подарувала. Нам усім належить відзвітувати Богу за прожите життя на землі. Що ти скажеш Йому: в мене не було часу, чи я не хотів, аби Ти втручався в мої справи, Господи? Він нагадає все і про все. Бог любить тебе не менш за твоїх батьків. Але, як любиш Його ти?
Максим розумів хвилювання Віри, прагнення допомогти йому, та своєю впертістю протистояв
їй.
- Я ще не збираюся помирати.
- Так думає кожен, але...
- Досить, - сердито перервав її, кинув на землю відра з тюльпанами. – Я більше не маю
бажання продовжувати дану тему.
- Як хочеш. Пробач, коли не те щось сказала. Я хочу аби у тебе склалось все якнайкраще.
Віра говорила спокійно, не підіймала свій голос до вищих вершин.
- Моє життя для мене не є поганим, а кому не подобається як живу, нехай пильнує за своїм,
- не в змозі стримати власного гніву, хлопець вилив чергову порцію гарячих слів: - Загордилась свиня, що об панський пліт почухалась. Думаєш, коли стала віруючою, то можеш зі своїми настановами лізти в душу кожного стрічного. Я не з тих, хто дозволяє це. Добродійко, з муки вашого язика хліб не спечеш. Добре і щасливо живе той, у кого стіл довгий і багатий, а в мене він – на славу.
Повертаючись додому, Максим відчував, як дівчина довго дивилась йому в плечі, та не обернувся. Не хотів. Він був гордий і пишався собою, тим що міг виказати наболіле так, як раніше ніколи не робив.
Прийшовши до своєї квартири, відразу відшукав Вірин дарунок. Роздратований, розгорнув його посередині, і щосили розірвав навпіл. Тоненькі листочки враз розсипалися по кімнаті. Дивлячись на них, він продовжував ненавидіти його, її, той день, коли познайомився із нею і, жертвуючи своїми грішми, зробив для неї не чуваний дарунок.
«Мною ніхто не буде керувати. Ніхто: ні ти, ні твій люблячий Бог. Моє життя належить тільки мені. Воно моє, - кричав у собі, хотів забути все, що чув сьогодні. Та голос Віри не змовкав, продовжував лунати у свідомості. Чуття гіркого сорому мимоволі почало пронизувати його. Максиму ставало соромно за себе, слова, які випалив згарячу.
«Душа людини ніколи не вмирає. Навіть після смерті тіла, живе. Ти зараз не зрозумієш цього, але – це правда, і про це говориться в Біблії. Ти зобов’язаний за свої вчинки, слова, дії відповісти перед Небесним Творцем».
«А може Віра має рацію? Душа не вмирає ніколи». – подумав про себе з гіркотою.
Пригадавши кілька віршів зі Святої Божої Книги про душу, Максим задумався. «І земній усій звірині і всьому птаству небесному, і кожному, що плазує по землі, що душа в ньому жива, уся зелень яринна на їжу для них. І сталось». «А необрізаний чоловічої статі, що не буде обрізаний на тілі своєї крайньої плоті, то стята буде душа та з народу свого, він зірвав заповіта Мого!» «У молодості помирає душа їх, а їхня живая поміж блудниками» . «Душа наша надію складає на Господа, Він наша поміч і щит наш, бо Ним радується наше серце, бо на Ймення святеє Його ми надію кладемо!» . «Я радісно буду втішатися Господом, нехай звеселиться душа моя Богом моїм, бо Він зодягнув мене в шату спасіння, і в одежу праведності мене вбрав, немов молодому, поклав Він на мене вінця, і мов молоду, приоздобив красою мене!» . «А праведний житиме вірою. І: Коли захитається він, то душа Моя його не вподобає» .
- Не знаю, Господи, не знаю, - ледь чутно мовили вуста.
Сівши на диван, юнак опустив голову на коліна. Йому здалося, що у нього все боліло. Боліла
насправді душа. Вона прагнула спокою. Буревій світських пристрастей, який раніше розпалював його серце, виявився без дієвим. Душа прагнула спокою, який мав лише Бог.
Раптово підняв голову, хлопець подивився туди, звідкіля йому здалося, що на нього, нібито дивилися невидимі очі. Від їхнього погляду стало жарко, хотілося прочинити вікно, та ноги наче приросли до підлоги, стали важкими, як колоди.
- Господи, що зі мною? – налякано озираючись навколо, розгублено запитав себе. – Тут є
хтось?
У відповідь почулася тільки тиша, але серце шаленіючи в грудях промовляло: «Не обманюй себе. Не обманюй. Послухай голос Бога! Послухай Його!»
- Господи, - впавши на коліна біля дивану на якому сидів, Максим схилив голову. Гарячі
сльози зросили очі, потекли стьожками по обличчі. – Пробач мене. Я дякую Тобі за Твою любов. Допоможи мені повернутися до Твоєї сім’ї, в якій знаходився колись, і в якій відчуватиму себе набагато щасливішим, ніж зараз. Я вибираю Тебе, Господи, а не цей світ. Допоможи!
Максим не поспішав підійматися. Йому хотілося ще постояти, й, отак подумати над своїм життям. Після промовленої молитви, тіло наповнила легкість. Важкий тягар гріховного гніту спав, давши можливість дихати легко; захотілося зателефонувати батькам, з якими не розмовляв довгий час. Він знав: вони хвилюються за нього, моляться. З дня коли відійшов від віри в Бога, для них залишався раною, залікувати яку міг тільки Бог.
Слухавку підняла мама. Почувши голос рідного сина, ледве стримала сльози. Було відчутно, як хвилювалася, але раділа водночас. Максим розповідав про свої справи, про те, як сьогодні, кілька хвилин тому, попросив у Бога прощення, вирішив розпочати життя з нової сторінки, та не хотів говорити про Віру, яка по-новому прочинила для нього двері у світ Бога.
« Я обов’язково це зроблю при першій нагоді. Лише б зустрітися», - подумав у собі.
Весь наступний день пролетів у тривозі, а в суботу вперше за довгих вісім місяців поїхав до батьків додому. До пізньої ночі сиділи разом: мама, тато і Максим, плакали, сміялися, раділи, сумували, молилися і співали християнських пісень. То були години, які не можливо забути. В неділю на богослужінні, Максим, як в дитинстві знову дякував Богу за даровані Ним для нього роки на землі; відчував себе дитиною, що повернулась до Божої родини. Він щиро вірив у те, що Бог простив його і, разом із янголами на небі, також радів.
- Моє серце залишається з вами. Я молитимусь за вас, - пообіцяв прощаючись.
- Ми також молитимемося за тебе. Люби Бога, шануй Його, не дозволяй дияволу знову
оволодіти твоїм серцем. Пам’ятай: воно належить тільки Творцю. Бути благовісником Благої Вістки можна будь-де і ким завгодно. Головне не відійти від віри у Бога, - нагадала ненька, обіймаючи і цілуючи сина.
- Я пам’ятатиму і ніколи більше в своєму житті не допущу, щоби диявол знову затягнув мене
у свої сіті. Обіцяю!
Вечір вівторка перекреслив усе. Максим не зміг відмовитися від запрошення побувати на дні народженні свого друга. Сатана радів, що його втрачений раб, знову повернувся до нього. Хлопець не відчув цього, але небеса... Вони дивилися і, плакали. Плакали янголи, спостерігаючи за кожним його кроком, сумував Бог. Максиму було байдуже до всього. Лише ввечері, зрозумів свою помилку, знову каявся, поки без сил впав на диван. ...А вранці слід було поспішати на роботу.
Віра хвилювалася за Максима не менше, ніж за себе. Її серце підказувало: хлопця негайно необхідно відшукати, поговорити з ним. Інакше станеться лихо. Знаючи тільки його ім’я та місце роботи, протягом двох днів їздила великим містом, відвідувала пожежні частини, поки врешті їй повідомили, що знають Максима – молодого пожежника. Але чи того, якого шукала? Не знала. Максима в той день не було на роботі. Пожежники, запевнили, що не видадуть таємницю її приходу, обіцяли посприяти зустрічі, зателефонувавши їй додому.
Не жаль у день, коли черговий пожежної частини стримав обіцянку, в неї виявилися проблеми, що вимагали термінового рішення То ж довелося відкласти зустріч на інший раз. А Максиму так і не повідомили, про неї.
Той страшний сон, який дівчина не хотіла знову бачити, приснився вдруге. Як тоді, вони йшли разом вулицями міста, вона тримала його за руку, обоє про щось розмовляли. От тільки Максим був чомусь незрячим. Сон не дозволяв серцю повернутися до спокою, з кожним ударом відлунювало: «Мак-сим. Мак-сим. Мак-сим».
- Шкода, але Максим хвилин десять тому, як виїхав на пожежу. Коли повернеться,
неодмінно повідомлю про ваш дзвінок, - сказав черговий на зворотному кінці слухавки. – Все буде добре.
- Так, усе буде добре, - повторила тихо Віра, кладучи свою слухавку на телефон.
Опівдні тільки й було чути про жахливу пожежу, що розігралася на околиці міста. Такого полум’я, яке вирувало на об’єкті, не бачили навіть старожили. Кожна наступна новина, наводила жах. Їй здавалося, що чула голос Максима, благаючий про допомогу. Чорний дим, який підіймався до неба, виднівся здалеку.
«Господи, допоможи йому, не залиш у біді, порятуй, - молила Бога. Дівчина вірила: Господь допоможе, а коли потрібно, - Сам увійде в полум’я, щоб Своїми руками закрити Максима від небезпеки. Віра пам’ятала випадок із Шедрахом, Мешахом і Авед-Наго, коли їх вкинули до розжареної печі, через те, що не хотіли поклонитися ідолу - боввану. Тоді їх урятував Божий Син. Він був з ними у вогні. Ї це бачили всі ті, хто знаходився біля печі. Юнаки вийшли назовні неушкодженими. Вогонь не торкнувся навіть їхнього волосся . – Господь врятує Максима, збереже».
Віра чекала до самого вечора. Максим не дзвонив. Коли за вікном почали згущатися вечірні сутінки, вирішила подзвонити сама.
Черговий мовчав, не знаючи як пояснити те, що сталось. А Віра відчувала біду. А черговий не поспішав.
- Прошу вас, не мовчіть, - благально видавила із себе, - скажіть: де мій коханий?
Вона не зчулась, як назвала Максима своїм коханим. Її серце защеміло від слова, яке
вимовила без стороннього тиску, добровільно, бо дійсно полюбила його. Мабуть відчувши неабияку приязнь Віри до колеги, черговий більше не міг приховувати лихо.
- Він у лікарні. Його зараз рятують медики.
Віра стояла біля телефону, а сама, ніби хвилину тому побувала на пожежі – всередині все
горіло.
«Господи, Максим у лікарні. Чому? Чому Ти допустив, щоб він опинився там?» - Голос тремтів, подібно натягнутій струні, яка ось-ось могла урватися, очі беззахисно блукали по кімнаті в надії знайти порятунок. Дівчина готова була гніватися на Бога, лаяти Його, та невидима сила небес стримувала. «Поправді кажу вам: Як хто скаже горі цій: Порушся та й кинься до моря, і не матиме сумніву в серці своїм, але матиме віру, що станеться так, як говорить, то буде йому!» , - промовляв тихий голос. - Без Бога нічого не стається в цьому світі. На все є Його воля.
«Так, Господи, на все воля Твоя! - прошепотіла, розкаюючись. - Пробач мене, грішницю. І нехай буде воля Твоя – на все».
Не гаючи часу, швидко зібралась і птахом полетіла до лікарні. Та у відділення її не пустили. Жити юнаку чи помирати - лікарі прогнозувати не збиралися.
Протягом усієї ночі дівчина разом зі своїми батьками не підіймалися з колін. У столові відділення, вимолювали його у Бога. Ноги не боліли, та й втома не відчувалась.
«Він житиме, неодмінно. І ми ще не раз дякуватимемо разом Господу за Його милість, за Його любов. Це станеться!», - повторювала, як другу молитву про себе.
Вранці довідавшись про стан Максима, поспішила до церкви, а опісля – знову до лікарні. Розмовляючи з лікарями, не помітила його батьків, які підійшли до неї. Тільки після знайомства, розповіла всю правду про себе, про те, що закохалась в нього, і зараз любить його, молиться за нього. Вона не приховувала, що не залежно від обставин, готова ділити його болі і страждання; сумувала, що не змогла допомогти йому подолати пристрасть до гріха, повернутися до Бога, стати Його дитиною, як колись. Адже ворог ніколи не спить, завжди чатує на кожного, щоб поневолити. Максим виявився одним із бранців.
- Бог заступиться, допоможе, Він не залишає Своїх дітей напризволяще. Я віру в це, - Віра
взяла долоні жінки в свої, ніжно поцілував. – Я вдячна Господу за все. Він достойний слави і хвали.
- Амінь, - втираючи крадькома свою сльозу, підтвердив батько.
Довгий місяць лікарняних митарств, перетворився на рік, але Віра на відміну від Максима не
впадала у відчай. Щодня і щоночі, знаходилася поруч, відходила хіба що на кілька годин, або при потребах. Вона боялася залишити його надовго. Саме голос Віри допоміг юнаку повернутись до тями через три дні після трагедії, а потім – одужувати. Це підтверджували лікарі. Слова дівчини були найкращими ліками і бальзамом для його душі та тіла. Одне непокоїло Віру: чи бачитиме Максим? На її запитання лікарі мовчки розводили руками.
- Бог допоможе тобі, допоможе всім нам. Ми молимося за тебе, – втішала хлопця, як могла,
а сама вибігаючи з палати, гірко плакала в коридорі, пригадуючи сон. Адже Максим у ньому був незрячий. В її голові плуталися думки, слова, але вона трималася, старалася не виказувала слабкості навіть у голосі.
Здоров’я Максима покращувалося. Коли його через тиждень перевели до загальної палати, Віра зі своїми та його батьками, могли більше перебувати з ним. Тепер в неї з’явилось більше часу для відпочинку, та на ніч, все-одно брала чергування під свою відповідальність.
- Це все вона – ваша Віра, - якось оглядаючи його, впевнено заявив лікар.
- Так, вона, - підтримав думку хлопець. – Скажіть, а вона поруч?
Лікар подивився в сторону, де стояла дівчина. Усміхнувшись, стиснув руку Максиму.
- Ні.
- Тоді перекажіть, що я кохаю її, - прошепотів.
- А може про це скажете самі? – запропонував чоловік у білому халаті.
- Мені соромно. Я не достойний того, що робить вона для мене.
- Добре, я передам, - після не довгої паузи мовчання і вагання, заговорив лікар.
- Спасибі, лікарю, я вдячний вам.
- Дякуйте не мені, а їй, і Богу.
- Так, - опустив голову на подушку, погодився Максим. – Богу насамперед. Я хотів їй
зізнатися, що саме Господь покарав мене, бо Він бачив де я перебував того вівторка. В суботу я пообіцяв Йому більше не грішити, а у вівторок...
Юнак не мав бажання згадувати ті жахливі дні, що змінили все його життя. Коли б міг, то повернувся назад, аби прожити їх по-новому, - без гріхів, з Богом у серці.
Всього чотири дні було дозволено перепочити перед початком нового лікування – лікування очей. Віра, як раніше, продовжувала залишатися зі своїм Максимом. Вона не соромилася його так називати, бо знала: вони не є ще зарученими але люблять одне одного.
Якось уночі, Бог, Якого не бачила, але чула в яскравому світлі, що линуло з високих небес, відповів на її молитву, щодо Максима: « - Він твоя доля післана Мною!». І вона, збентежена й трохи налякана, як Марія свого часу, якій з’явився ангол Гавриїл з благовіщенням від Вседержителя , в покорі сказала: « - Нехай буде воля Божа». Прокинувшись, дівчина прославила Господа, а потім поспішила до коханого. В церкві кожен знав: Віра любить його, і свого часу одружиться, а поки молилися, просили в Творця здоров’я для майбутнього чоловіка вірної Богу сестри.
Нові тижні випробувань не стали легкими, та потрібно було триматися, стояти, подібно воїну на сторожі віри в Бога, боротися з недугою. І Господь допомагав їм. Віра з Максимом відчували Його невидимі руки, які підтримували, несли, не дозволяли впасти в безвір’я. Дівчина щодня телефонувала батькам хлопця, розповідала про їхні спільні справи, а коли ті приїжджали до сина, раділи разом.
Максим на жаль залишався незрячим. Тьмяні різнокольорові кільця, що плавали перед очима, залишалися його супутниками і в день і в ночі. Тільки у снах міг бачити своїх батьків, свою Віру, малювати в уяві природу, яку ще не довелося забути. Єдине, чого боявся, що свого часу його супутники по життю – також зникнуть. І тоді, цілковита темрява назавжди поглине очі. Він молив Бога, аби хоча б вони залишилися, та не припиняв надіятися, що свого часу зір повернеться.
... А поки слухав, як читали йому Біблію, поезію. Дещо намагався писати сам, але не завжди думки викладалися у рими, тікали один від одного. А самому їх поріднити не вдавалося.
- Я колись ще напишу книгу, про нас із тобою, про наше життя, - одного дня зізнався Вірі. –
То буде наша спільна з тобою книга. Ти згодна?
- Так, - підтримала думку коханого дівчина.
- Називатиметься книга: «Нехай буде воля Твоя». Адже ніщо не стається без волі нашого
Бога.
Максим усміхнувся, взяв у свою долоню її, й тихо-тихо прошепотів:
- Я люблю тебе, Віро. Люблю і, хотів би стати твоїм чоловіком, але.., - далі замовк.
- Продовжуй, я слухаю тебе, - стараючись не порушити тишу, також зашепотіла Віра.
- Ти не любитимеш мене: незрячого, безпомічного.
- Це твої думки, а я думаю по-іншому. – На мить замаявшись, вона проковтнула слину й
продовжила: - Люблю і любитиму завжди, всі дні, все життя.
Дві маленьких краплини сліз з’явившись на її обличчі, повільно скотилися вниз. Вона не поспішала витирати їх. Адже це були сльози щастя – вистояні в горнилі випробувань. Максим не чекав такої відповіді, сумнівався, та вона й не думала залишати його.
- Ми будемо разом.
- До кінця наших з тобою днів.
Опустившись на коліна, не розмикаючи рук, вони молилися, дякували Богу за кожен день, за
кожну прожиту мить. Їхня молитва була щирою, чистою й линула до святого Престолу Бога, як квітка, що ніколи не в’яне, бо свого часу була посаджена люблячим її Садівником.
Максим покаявся перед Церквою та Богом через кілька місяців. Він відчував серце кожного, хто дивився на нього того дня, молився; вірив: на зібранні також був присутнім Господь, Який тримав його Сам, і триматиме за руку все життя, як дитину, яку любить, і любитиме постійно.
- Нелегка справа творити добро, нести милосердя. Вони ніколи не принесуть завидних
призів, не завжди за них скажуть: «Дякую!». Та це найкраща криниця сил і здібностей, з якої варто черпати живу воду, що тече від Престолу Самого Бога. І чим частіше це робитимемо, тим чистішою і повнішою залишатиметься для нас, - закінчує розмову Віра.
Максимові очі продовжували дивитися кудись у далечінь. І тільки невгамовний цвіркун вигравав на своїй скрипці мелодію зрозумілу тільки йому, що підіймаючись увись, приємно розливалася в піднебессі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424116
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.05.2013
ВЕЛИКДЕНЬ
Вона чекала на Нього - від Його народження. Знаючи про неї, він ішов їй назустріч усе Своє життя, йшов, аби Своєю Любов’ю обійняти світ, вирвати жало у тієї, що забирає в душі вічний спокій, ім’я якій - смерть. Вона була і залишається жахливою, неприязною.
Він не боявся її, хоч вона завжди, і того ж дня дивилася не тільки на Нього, а також на все людство з-за Його спини, вперто мовчала у словах, чекаючи на те, що згодом мало відбутися, але зневажливо і грубо сміялася. Від клекоту, який линув із її вуст, повітря здригалося, тиша горіла. Ісус знав: скоро, дуже скоро Він об’явить усьому світу Свою Славу, і цей день називатиметься - Великим; кожен, хто не знав Його, відкидав - визнає, розкається в своїх вчинках, прийме у серце.
Німіла Голгофа від безглуздя, що творилося над Ним. Сіре, непривітне, холодне небо розгортало своє шатро, коли Божий Син молився, просив Свого Всевишнього, Небесного Отця пробачити тих, хто насміхався. Бо не розуміли, що чинили. Коли Ним було мовлене останнє: «Звершилось!» - волання світу проковтнув вітер.
Було спекотно - ні дихнути, ні крикнути. Але все минулося. За ніччю гріха прийшов світу світанок прощення. Незважаючи на докори своїх ворогів, Ісус воскрес.
Не цвяхи тримали Його на хресті, а велика Любов. Він не рятував Власне життя, а моє, твоє; відчував біль, коли помирав, був рабом і слугою; пройшов через усі жахи розіп’яття; пожертвував Собою смиренно, мов ягня; помер у страждальницьку п’ятницю, щоб воскреснути у велику неділю; у житті та смерті - стати для всіх надією на воскресіння.
Він не змінився: яким був учора - залишився й сьогодні, таким і буде завтра. Він Друг для кожного: мій і твій. А вірні друзі - не зраджують один одного. «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую» (Iван.15:13,14).
«Спасибі Тобі, мій Боже! Спасибі за хрест, за перемогу, за люблячі обійми пробитих рук. Я не гідний того, що зробив ти для мене, та все-одно: дякую».
Мої борги перед Богом-Отцем сплачено Його Сином на хресті Голгофи. Творець ніколи не збирався покладати на мене тягар провин. Він поклав їх на Нього.
«За Мною йди, узявши свого хреста, - чую голос із небес. - Тепер він не важкий. Легким зробив його Я - найвищим доказом любові на Голгофі. Не бійся, Я завжди і постійно буду з тобою, бо люблю так, як ніхто не любив тебе в цьому світі!».
То був і залишається навічно Великий день - День для всього світу, коли послання Любові та Благодаті зійшло на землю. Таке далеке і водночас близьке.
Христос Воскрес! - лунає під хмарами.
Воістину Воскрес! - чується в повітрі.
Христос Воістину Воскрес! - мовиться в кожній оселі.
Олег Погинайко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422844
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.05.2013
ЛЮБОВ - НАЙВИЩА ЗА ВСЕ
«І як бажаєте, щоб вам люди чинили,
так само чиніть їм і ви»
(Лук.6:31).
1.
Ніколи в своєму житті Антоніна так не хвилювалась, як напередодні поїздки до тещі. Сімейні непорозуміння з чоловіком, які минали за кілька хвилин, були набагато приємнішими. Три роки проминуло, коли вперше побувала в її домі, але стіна відчуження продовжувала зростати між ними. А все тому, що син Сергій, не погоджувався на вмовляння взяти ту, що була лише їй до вподоби. Хоча Галина Едуардівна була християнкою, земні багатства, якими володіла нею обрана для себе невістка, вважала найважливішими, тоді коли Антоніна, тільки жила мріями про небесні.
Ще у червні, побачив Сергія в літньому християнському таборі,вона не могла полишитись думки, щоб ближче познайомитися з ним. Юнак сподобався їй відразу, особливо - у відношенні до дітей. Здавалося, вони для нього були всім життям. Діти мов метелики злітались, оточували його звідусіль, щоразу, завидів на самоті, кожен зі своїм проханням: почитати щось із Біблії, погратися, чи просто - розважити. Сумний, погляд хлопця, за яким приховувалась якась таємниця, і який розгадати неможливо було без спілкування, розвівався вмить. Та коли малеча розбігалася, виникав знову.
Подружилася з Сергієм відразу. Ставши здібною помічницею, старалася не поступатися йому. Приїхав зі свого провінційного міста до обласного центру, послужити Богу серед дітей, не помітила, як мимоволі закохалась. Бажання бути з Сергієм, навіть після закінчення праці в християнському таборі, разом молитися, читати Біблію, спонукало запропонувати йому дружбу. Він без роздумів погодився. Адже два місяці щоденної праці, майже поріднило їх. Антоніна приїжджала додому на кілька годин, щоб до вечора, повернутися назад. Про знайомство з віруючим братом від своєї матері нічого не приховувала.
- Рада за тебе, донечко. До сліз радості рада, - говорила вона, обіймаючи її.
В глибинах свого серця Антоніна мріяла про Сергія, вже, як майбутнього чоловіка. Але, як складуться
їхні плани з Божими - не знала. То ж молилася Йому, просила дати відповідь.
Як віруючий християнин, Сергій під час зустрічей із людьми, прагнув донести Благу Вістку кожному, з радістю розповідав про дорослих і дітей, які вже прийняли Бога в своє серце. Тільки про батьків своїх чомусь мовчав. Та й Антоніна не поспішала розпитувати. «Навіщо, - думала, - а потрібно було, - зрозуміла, коли сталося те, чого не очікувала».
Вона добре пам’ятала той день і розмову, через двадцять хвилин, від початку якої, мало не зомліла. Кольори листопада враз помутніли - стали чорно-білими; тиша, не встигнув осісти - зникла. Повітря захиталося, з ним і земля. Спочатку дівчині здалося, що вона прийняла пояснення жінки за невдалий жарт, але коли та повторила своє категоричне: «Ні!», - розплакалась.
- Мамо, ви не можете такого говорити. Антоніна - також християнка, як усі, хто любить Бога і
служить Йому. Ви тільки б бачили її прагнення розділити свою любов із дітьми. Ми обоє любимо дітей і самі є дітьми єдиного Бога. Скажіть, що ваші слова були необдуманими, - хотів заперечити син.
Але жінка стояла на своєму.
- Правда. І я повторю це.
- Чому? Через те, що ми живемо у різних містах, не ходимо до одного Дому молитви. Але наш Бог -
Один, віра - одна, і хрещення через яке обіцяли служити Богові в чистій совісті, та з чистим сумління - також одне. Може, - продовжив після короткої паузи, - ви хочете сказати…
- Так, я хочу сказати те, про що ти подумав, - не дав закінчити синові, таємниче погодилася Галина
Едуардівна.
- Що саме? - піднялась Антоніна зі стільця, злегка підкинув угору руки, ніби хотіла злетіти, стати
поміж нею і Сергієм. - Ваш син - хлопець, якому позаздрила б будь-яка дівчина, навіть анголи на небі. Та вони цього не зроблять, бо бояться і люблять Бога, не так, як ви.
- Я також люблю Бога, дівчино, - пхикнула жінка, неприязно подивившись на Антоніну. - Чи може
між вами?… - показав пальцем, спочатку на неї, а потім на сина, запитала.
- Між нами, мамо нічого подібного не було. І не станеться. В цьому можете бути спокійними, -
заспокоїв Сергій.
- Не буду спокійною, і не заспокоюся, - випив зі склянки води, жінка поспішила до своєї кімнати. -
Ні. І ще раз моє вам: «НІ», - донеслося вже десь із середини будинку.
Додому поверталися в мовчанні. Хотілося багато чого сказати, але мовчати - найбільше.
«От чому Сергій не хотів говорити про маму, - розгадав і зрозумів таємницю його сумного вигляду в християнському літньому таборі, зітхнула. Плани матері не погоджувалися із синовими. Через що? Жадобу до земного багатства, що ніколи не було вічним. Та жінка мабуть цього не розуміла, чи не хотіла приймати. Антоніні стало шкода Сергія, його батька, який не наважився вставити піл час розмови жодного свого слова. Було важко прийняти розумом: підтримував він свого сина, чи - дружину? Мабуть дружину. До того ж, і побоювався її.
З Сергієм, як з яскравим сонечком не хотілося прощатися. Та думка про припинення їхньої дружби, почала ятрити серце дівчини.
«Так, буде краще для нас обох», - погодилась сама з собою після недовгих роздумів.
- А я не погоджуюсь. Наша дружба - це початок шляху до спільної мети, що намітили ми разом.
Вірю: в Бога свої плани щодо нас, і коли Його воля, щоби ми сказали один одному: «Прощавай», - я погоджуся. А поки цього не сталося, хочу бачити і чути тебе мало не щодня. В Нього немає випадковостей. І Він, думаю, не помилився, коли познайомив нас, - пояснив відповідь.
Зупинив машину в передмісті, довго розповідав своє бачення дружби, християнської любові, її досконалості; не заперечував їх міцності, чистоти, благочестя в присутності Божій.
- Найвищий прояв любові - готовність іти заради неї на смерть. А коли власне «Я» є живим, а не
мертвим, то чорні тіні гріха, повертатимуть тебе у минуле. На превеликий жаль, так сталося із моєю ненькою, від часу, коли познайомилася з «віруючим» багатим бізнесменом. - Сергій зітхнув, зронив сльозу на руку Антоніні. - І захотіла, аби я одружився на її доньці, яка окрім розваг, нічого відати не хоче. Хоч і співає вона у хорі, читає вірші, має багато друзів. Не вабить мене.
- А батько твій… Він підтримує тебе? - мовила своє запитання боячись, що збоку можуть її
підслухати.
- Так, - коротко відповів юнак, - ми разом молимося за маму. Ненька знаючи про наші молитви
до Бога, ще більше починає злитися. Боюся, що одного дня, намітив для мене іншу обраницю, через те, що попередня вийде заміж, відцурається нас.
Йому було важко, та незважаючи на прикрощі долі, продовжував жити вірою, в надії, що християнська любов повернеться до його мами.
- Нічого, донечко, - заспокоїла матуся, - Господь усім нам єдиний Бог, а Його благословення
праведніші за людські. За Галину Едуардівну ми також молитимемося. Господь поверне її до себе. Аби ти, як Сергій уміла любити її. Можливо, коли буде воля Бога - станеш її невісткою.
«Невісткою, - повторила в собі Антоніна. - Важко бути невісткою людині, яка постійно відкидатиме тебе, не хотітиме бачити. А коли з’являться онуки?»
Голова йшла обертом від різних думок. Їй не хотілося втрачати Сергія, хоча знала: з часом може познайомитися з іншим юнаком, але той, не буде, як він. У втрат, які стаються на землі, залишається лише біль, байдужість, що по-своєму непокоять пам'ять.
Сергій не приховував від своєї матері новин про зустрічі з Антоніною, їхні спільні молитви за неї.
Через рік, коли звістка про заручини Сергія з Антоніною долинула до Галини Едуардівни, вона все-таки погодилась прийняти її, - як невістку. Та після весілля, все-одно залишилася відчуженою. Навіть народження сина Болеслава, не могло примирити їх. Скільки не приїжджали, постійно любила нагадувати сину про його непорозуміння із нею, та можливі Господні покарання за непослухи
Сергій мовчав, забиваючи щоразу не виказані слова обурення у твердиню терпіння. Погостював кілька годин, поверталися додому з нездійсненою мрією, залишитися в мами з батьком на день-другий. «У всьому нас тиснуть, та не потіснені ми; ми в важких обставинах, але не впадаємо в розпач» , - часто любив повторювати ввечері, коли маленький синочок вже спав. І щоразу слова сказані колись апостолом Павлом віруючим Коринфу, додавали йому ще більше сил для молитов. Адже молитви - не залишаються без відповіді.
В Антоніни, навпаки, почало заживати відчуття повного безсилля. Їй здавалося, що їхні молитви десь загубилися в черзі до Бога; душа у ставленні до тещі, перетворювалася на пустелю, блукаючи якою, ще більше починала недовіряти Богу; ставали нецікавими зібрання, християнська література, молитовні спілкування, в яких і так у мовчанні опускала очі, з посмішками дивилася на тих, хто молився. Чорні хмари зависали над її головою, з-під яких виривався сварливий грім, ніби Бог застерігав її. Чи може диявол чатував зловтіхою та зверхністю? Але невидима сила поки стримувала палаюче сонце гріха, аби воно пожадливо не випивало залишки Божої благодаті.
2.
Довга і широка, подібна до стрічки дорога, швидко збігала під колесами автомобіля. Лише тридцять хвилин минуло, як виїхали з дому, а здавалось, їхали години із три. Маленький Болеслав сидячи на руках в Антоніни, щось мугикав собі, граючись улюбленою іграшкою.
А за вікном у мовчазному чеканні зими стояли дерева. Тягнучись голими вітями до неба, сумно спостерігали за проїжджаючими автомобілями. Їм було байдуже до проблем, якими жили люди, бо самі переймалися єдиною проблемою: вистояти холодні морози і вітри, що згодом прийдуть із зимою. Добре, коли вони не будуть міцними.
Антоніна дивилася на дерева й мимоволі сама почала відчувати себе одним із них, але вже зрізаним; відчувала холод, який проймав її від землі, бути спаленою. Та спогади про приємні дні свого минулого, коли росла, маючи коріння в землі, раділа чистій блакиті з білими хмаринками, співи птахів і теплі проміння сонця, тихе шепотіння вітру, - невгамовно поверталися. Все минулося, а згодом і навіки забудеться. Ще трохи і її взагалі не стане. Залишиться тільки пам’ять, яка сама з часом розвіється за вітром років.
Ось зверху вже стоять, тримаючи в своїх руках пили і сокири ті, кому наказано порізати, порубати її тіло на частини. Вони усміхаються, регочуть, бо їм байдуже щодо неї, й від цього стає ще страшніше.
«Ні, - закричала щосили. - Не рубайте мене. Я хочу жити».
Лісоруби завмерли у нерухомості, прислухаючись до її голосу, що линув невідь звідки.
«Я тут. Я з тобою, - раптово залунав інший знайомий голос, від якого лісоруби почали лопатись, як мильні бульбашки. - Поглянь на мене. Ось, моя рука, - зашепотів знову голос».
Сон не хотів відпускати Антоніну, але довелося. Про те, що то був дійсно сон, вона зрозуміла, коли розплющила очі. Сергій стояв дійсно над нею, готовий затулити собою від найчорнішої темряви, що зависла жахливим волоттям.
Антоніна мовчала, вгамовуючись від обважнілого страху. «Це все через брак любові, що приреченим вовком дивився на мене, хотів перетворити на людину в якій більше підлості, ніж життєдайності. А підлість - річ убивча. Ні, я повинна вміти любити навіть свого ворога - любов’ю: руйнуючою стіни, досконалою, відповідальною, духовною, святою, до сягаючою найвищої точки в ходінні перед Творцем. Господи, і чому я над цим ніколи серйозно не задумувалася?» Від останньої думки, жінка здригнулася.
- Може повернемося, сьогодні не поїдемо до мами? - запропонував Сергій, лячно переводячи
погляд з Антоніни на Болеслава, який єдиний не розумів усього, що відбувалося в той час, і продовжував усміхатися.
- Тільки не повертатися. Нам необхідно їхати до Галини Едуардівни, - пильно подивившись в очі
чоловіку, запропонувала. - Життя у нас одне, і я не хочу прожити його абияк.
Повітря наче горіло від променів сонця, що червоним колесом викотилося на небо. Світлий час прощань з осінньою тишею, лягав у долоні самотнім птахом, який малюючи кола над землею, щось кричав у повітрі.
Маленький магазинчик, біля якого зупинилися, скидався на забуту в часі селянську домівку під солом’яною стріхою. Вона не була дуже старою і занедбаною, але поруч не виявилося нікого.
- Вас щось цікавить, чи може хочете випити кави? - запитав продавець і офіціант водночас, відразу,
як увійшли всередину.
- Нам би … - задивившись на вітрини, задумалася Антоніна. - Я навіть не знаю. Від такої
самотності, як у вас, хочеться вам щось подарувати.
- І, щоб ви нам подарували, запропонували? - загорівшись від пропозиції, розгубився господар.
- Мабуть відвідувачів.
- А вони у нас завжди є, й навіть постійні, - кивнув головою у бік вікон, показав на жінку, яка на
подвір’ї, розглядала їхнє сімейне авто. - Не бійтеся, вона нічого вашій машині не зробить, - заспокоїв. - Ходить тут по кілька разів на день, розмовляє з приїжджими, коли вони є, а коли немає, то заходить до мене, сидить і про щось думає, або співає. Звуть її Рафалина.
Літня жінка, постояв іще кілька хвилин біля машини, повернулась у бік магазину. Вона була невеликого росту. Одіта в старий одяг, нагадувала подорожнього, що пройшов шляхами землі не один кілометр.
- Слава Господу! - привіталася, зачинив за собою двері. - Побачила оце ваше авто, вирішила зайти,
познайомитися. Чи ви проти? - звернулася до Сергія з Антоніною.
Підійшов ближче, подивилася на них своїм старечим, але гострим поглядом, від якого аж мурашки пробігли спиною.
- Ми не проти, та нам час вже їхати. Ми на хвилину заїхали, бабусю, - злякано промовила Антоніна.
- Отак і все життя. Всі кудись спішать, а життя не стоїть. І що? Від цього легше не стає,
навпаки - важче. І знаєте чому? - Старенька зіщулила свої маленькі очі, ніби крізь їх вузькі щілини хотіла краще роздивитися Сергія з Антоніною. Не дочекавшись відповіді, сама вирішила відповісти. - Звикли, щоб час працював на них. А йому байдуже. То ж минають дні, місяці, роки, без обдумування. Але перед Богом за кожну думку, кожну справу, кожне слово потрібно буде дати відповідь. Чи готові ви, любі до цього?
- Так, ми віримо у Бога, - відповів Сергій.
- Вірити мало, слід жити Ним, для Нього, як Він жив для нас, любив нас, хотів і зараз хоче бачити
нас у Своєму Царстві.
- Так, бабусю, - погодилась Антоніна.
- Казати так, ще не означає називатися Божою дитиною. Ви вже дорослі, а не, як ваше маля.
Дитина ще не вміє говорити. Хоч розуміє ваш голос, прагне, аби більше її любили, бо довіряє вам.
- Ми любимо свого хлопчика, - запевнила знову Антоніна.
- А інших людей?
- Інших? - опустив голову, змовчала.
- Бачу, що не всіх. Тоді, яка ви Божа дитина?
Голос Рафалини був хриплим, трішки крижаним, але це не лякало ні Сергія, ні Антоніну.
- Любов - вища за все. «А ми, що належимо дневі, будьмо тверезі, зодягнувшись в броню віри й
любови, та в шолом надії спасіння» . Ласка нашого Господа збільшується в нас з вірою та любов'ю, що в Ісусі Христі . «Стережися молодечих пожадливостей, тримайся правди, віри, любови, миру з тими, хто Господа кличе від чистого серця» . «І уважаймо один за одним для заохоти до любови й до добрих учинків» . Надіюсь, ви пам’ятаєте ці тексти зі святої книги? А х них іще кілька. Нещодавно я їх почула вкотре на одному зібрані в церкві, куди мене не хотіли пускати. Та все-одно довелося, коли нагадала тим служителям їхнє призначення. «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудючий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного! Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується. Бо ми знаємо частино, і пророкуємо частино; коли ж досконале настане, тоді зупиниться те, що частинне» . Ось так, мої любі, - закінчила старенька.
Вона мовчала, навіть не дивилася на подружжя. Заплющив очі, про щось думала чи пригадувала. Тиша розляглася магазином, ніби нікого всередині не було. Тільки маленький Болеслав, простягаючи свої рученята, щось мугикав.
- Іди до мене, сонечко. Я не ображу тебе, крихітко, - прохрипіла Рафалина й узяла дитину. Жінка не
зчулася, як сама дозволила старенькі перейняти дитину зі своїх рук. Посміхаючись, він щиро обійняв її за шию. Здавалося, ніби й чекав миті, щоб поєднати розірвану нитку поколінь, яка називається: «ЛЮБОВ».
Голос Болеслава дзвенів щасливо. Дві великі сльози, мов два незгасимих сонця, попливли обличчям Ангеліни. А бабуся продовжувала щось шепотіти на вухо дитині. Й від того щирого шепоту, наче розцвіла, стала молодою дівчинкою. Незбагнений вихор ніжності, закрутив її, захопив у свій потік. Антоніна дивилася на бабусю, вже не з страхом, а з вдячністю.
«Господи, - це все Ти. Без Твоєї участі, неможлива була б сьогоднішня зустріч в цьому магазині. Я не знаю, хто вона - оця жінка, та вдячна Тобі, що через неї допоміг мені по-іншому подивитися на світ. Ти і Твоя любов, - не пройшли повз мене, а оповили, щоб не залишилася байдужою до інших, до свого життя, що котилося у безодню.
- Хай Бог тобі охороною, дитино, - звернулась до дитини Рафалина. - Ми всі тут гості на цій землі.
Небо - наша вічна вітчизна, та кожному шлях до неї закінчиться не однаково. Обійняв його, старенька витерла сльозу. Повернув голову, подивилася на Сергія з Антоніною. Вони стояли, зворушені її любов’ю, не знаючи, що мовити. - Бережіть його, - повертаючи в своїх тремтячих руках Болеслава, наголосила Рафалина. Ми всі діти Бога й повинні постійно залишатися ними.
Повернувши малого батькам, старенька взяла з підлоги свій пустий пакет, й не повертаючись, повільно попрямувала до дверей.
3.
Бабуся Рафалина не виходила з голови ні на хвилину. Її світлий, чистий образ стояв перед очима, навіть коли Антоніна заплющувала їх; продовжував лунати її голос. Він не був вже крижаним і холодним, а навпаки: теплим, рідним. Хотілося його чути знову-і-знову. Єдине про що жалкувала, - це те, що нічого не купила для неї. Антоніна знову згадала порожній пакет, з яким прийшла старенька до магазину, так і повернулася назад.
Вона не була відомим проповідником, але рядки про любов із послання до Коринтян, які промовила зі своєю притаманною тільки їй любов’ю, не можливо було не полюбити навіть тим, хто ніколи не чув про любов - Божу любов. Антоніна повторювала їх в собі, потайки від чоловіка ковтала образу на себе.
Мовчав Болеслав. Схилившись голівкою на груди мами, дивився на дорогу. Чи згадував бабусю, яка тримаючи його в своїх старечих руках, голубила, наче рідного? Що думав, відчував, коли горнувся до неї? Усвідомивши, що цього поки не вдасться зробити, важко зітхнула.
Вона не шкодував, що саме сьогодні вирішила поїхати до тещі. Ще вдома серцем відчувала: ця поїздка неодмінно мала стати не даремною - не тільки для неї, а також і для Сергія. Господь хотів заново посіяти свої зерна любові в її серце. І Він зробив це. Після зустрічі з Рафалиною, Антоні не хотілося більше сіяти жадібність, ненависть, щоб пожати занепад, біль, втрати… Любов. Саме її хотіла і прагнула відродити в собі, а з нею ласкавість, щоб у вічності пожати вічний плід.
« Ісус помер, аби явити Свою любов, до всіх нас - грішних перед Ним людей. Я також колись померла у водяній могилі старою людиною, щоб у новій розпочати нове життя, служити Йому, щодня говорити: «Люблю». Моя любов не була тією, якою Ти, Господи хотів бачити в мене. То ж я зараз щиро каюся перед Тобою, прошу прощення. Не любити когось у цьому світі любов’ю Бога - не любити Тебе Самого, жити, любити ближніх, як Ти, Галину Едуардівну. Чим більше я сповнюватимуся Божою любов’ю, тим більше віддаватиму її іншим».
Антоніна стріпнулася від слів, які Сергій мовив, зупинивши автомобіль біля знайомих воріт.
- Ми приїхали, - повторив, торкнувшись руки дружини.
- Що? - не в тямі повернула голову й зрозуміла: вони приїхали.
- З тобою все добре? - поцікавився чоловік, не поспішаючи виходити.
- Т-так. Мені є потрібною сьогоднішня зустріч із твоєю мамо. Надіюсь, вона прийме нас і не
проявить байдужість, як раніше, - проказала. - А ти готовий до її настанов?
Сергій змовчав. Антоніна звела брови, постаралась усміхнутися. Й хоча їй це не дуже вдалося, маленький промінчик щастя, все-таки осяяв її обличчя.
Галина Едуардівна саме читала Біблію. Підняла голову на голос онука. Радісний і щасливий, він простягнув свої рученята, біг їй назустріч.
- Любий мій, моє пташенятко, - вигукнула, підхопив його на руки. - Як я скучила за тобою.
Чи то змарніла від очікувань, чи може від незнання мовити слушне слово, Галина Едуардівна побоялася підняти очі. Але здолавши переживання, тримаючи однією рукою онука, другою потягнулася до невістки.
- Йди до мене, моя донечко. Я чекала на тебе також.
Антоніна в розгубі зупинилася. В думках знову зринув осінній листопадовий день, коли вперше
приїхала сюди, а він сумом переплетений, через двадцять хвили перетворився на ніч зневіри. Та зараз в очах тещі горіла незмірна глибина любові, якої досі не бачила.
«Господи, невже це вона, моя Галина Едуардівна?» - запитала не вірячи своїм очам.
- Пробач, моя донечко за те, що я була черствою до тебе, тремтячими вустами несміливо попросила.
- Від болю, що гостро шпиголяв її, заплакала. - Це все вона - заздрість, і він - диявол. Вони не жаліли не чужого, не рідні; не дозволяли мені цілком віддатися Божій благодаті, гасили Його вогник у моєму серці, через що я перетворилася на тліючу християнку. Жадоба до багатства засліпила мене, зробила духовно незрячою, але… - жінка перевів подих, продовжила, - … ваші молитви, ваша віра в Бога, допомогли мені вижити. Дякую вам. - Обійняв Антоніну, Галина Едуардівна поцілувала її в щоку.
Здавалося небо повищало від слів, які тільки-но пролунали і не поспішали нікуди зникати. Дарма кажуть, що слово - птах, який коли вилає з клітки - не впіймаєш. Антоніна не хотіла вірити в істину цього прислів’я, бо те, що почула - пам’ятатиме завжди.
- І мене ви пробачте, мамо, - винувато, по-дитячому усміхнулася невістка. - Ми обоє були тліючими
християнками. Я по-своєму вважала вас своїм ворогом. Хоч і намагалася любити, але ту любов - неможливо
було назвати християнською, Господньою, бо щоразу, як бачила, чула вас, ще більше знелюблю вала. Та Сергій зумів своїм ставленням і до вас ідо мене, не дозволити мені повністю загасити вогник Божої любові.
- Ні, нам усім допоміг Бог, - підійшов до рідних разом із батьком, долучився до розмови Сергій.
- Від сьогодні ми знову станемо єдиною, дружньою сім’єю, що славитиме Бога без обману. Адже
Бог осміяним бути не може . Я завтра про все неодмінно засвідчу в церкві, - батько Сергія стримався в задумі, внутрішньо напружився від слів, які мовив.
- Ми всі засвідчимо. Й нехай завтрашній день, стане нашим спільним Днем повернення до Бога, -
підтримала ідею чоловіка Галина Едуардівна, усміхнувшись у світ дитячою усмішкою любові - любові, яка є вищою за все.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422843
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.05.2013
НАРОДЖЕНІ БУТИ ЩАСЛИВИМИ
«Твою волю чинити, мій Боже, я хочу,
і Закон Твій у мене в серці»
(Пс.39:9).
1.
Бути щасливим і жити в щасливій сім’ї, Максимко мріяв завжди. Та чомусь доля була немилосердною до нього. Смерть батька, а потім братика геть вибили з життєвого ритму хлопчину. До всього через рік додалося звільнення матері з роботи. Вона була єдиною, хто донедавна приносила додому хоч якусь копійчину. Бувало ще й солодкий гостинчик. Щоправда, рідко, та й не завжди говорила де брала його, тільки:
- Ось, зайчик передав. Біг доріжкою, зупинився, та й каже мені: віднеси сину і донечці.
Хлопчина знав: не носять зайці, лисички, кролики гостинці, не розмовляють людською
мовою, але заперечувати мамині слова не хотів - боявся образити. А коли вона залишилася без роботи, почав вірити у ті казки, та попрохати принести цукерку чи пряника соромився.
Матуся довгих три тижні ходила по різних інстанціях, просилася на будь-яку роботу, але скрізь їй відмовляли. Аби мати щось на прожиття, допомагали односельчанам: то на городі, то подвір’ї , то у хаті. Отак і жили. Раз у тиждень їздили у місто жебрачити. Розмістившись неподалік один від одного, за кілька годин збирали не багато грошей - на дорогу й три дні вистачало. Та все-одно, спогади минулого, коли жив батько і мама працювала, нагадували про себе. Леся плакала, а Максимко, як умів, утішав обох і себе на додачу.
Після чотирьох місяців поневірянь, вирішили продати будинок, виїхати в інше село. На залишені гроші винайняти квартиру і, продовжувати жити. В сусідньому селі, куди згодом переїхати, на щастя знайшовся самотній чоловік, який відразу погодився приютити їх у своєму будинку. Він не прохав великої плати, окрім допомоги по господарству. Звикнувши до праці, мама з Михайликом і Лесею, без роздумів прийняли пропозицію. Та й за словами односельців, чоловік був не питущий, спокійний.
- Може долею тобі стане, а дітям за батька, - порадила одна жінка. - Якби свого не мала - то
сама пішла би до нього.
Знала б Світлана, що то була за порада - ніколи не погодилася.
За кілька днів до початку навчального року, Семен записав Максима до школи, Світлані відшукав роботу. Жінка тішилась, адже у світі не завжди знаходяться чуйні до іншого горя люди. А тут - не чоловік - справжня знахідка! Приглядаючись до нього, в думках мріяла взяти його за законного чоловіка. Та діти стримували. То ж без їхньої згоди, поки не одружувалась.
Спочатку жилося добре, та одного ранку, прокинувшись від жахливого галасу та брязкоту розбитого посуду, налякані Максимко з Лесею побоялися вийти зі своєї кімнати. Притулившись один до одного, розгублено вслухалися у лайку, що линула з кухні. Кричав Семен. Через кілька хвилин увірвавшись до них в кімнату, схопив за руку Лесю, потягнув за собою. Що було далі, хлопчина міг лише здогадуватися. Коли Світлана принесла її до кімнати, обоє довго не могли заспокоїтися. Сестра захлиналася від болі на обпечених ступнях, просила про допомогу. Семен боячись покарання, наказав нікому про ранішню пригоду не говорити. Три тижні жінка змащували донечці ступні різними мазями, робила примочки, перев’язки. Семен мовчав. Через місяць - затіяв новий скандал, примусив до роботи Максимка. За непослух вибив, залишив до середини ночі за дверима будинку.
Про спокій довелося забути.
Своє навчання у школі, хлопчина майже закинув: на уроках став неуважний, часто плакав, у щоденнику приносив двійки. Під час розмови з вчителькою, дивився у вікно.
- Зрозумій, тобі необхідно вчитися. Уяви, що твої оцінки - твоя заробітна плата, яку ти
приносиш додому. Татко з мамкою приносять справжні гроші, а ти…
- У мене немає татка, - шморгнув носом, видавив із себе, - а Семен… Він не любить нас. Я
не можу вчитися коли у будинку постійні сварки.
Вчителька завмерла від почутого, не знала що сказати, як втішити малого. Адже Семен був прикладом у селі для всіх. І враз… Пригорнувши його до себе, просльозилася сама.
Якось узявши в руки ніж, і віддав хлопчині, наказав кинути його в Лесю, завчасно поставив її біля стіни. За кожне слово відмови, обіцяв поглумитися над мамою. Світлана спочатку мовчала, та коли не могла вже стримуватися, вступилася за дітей. Чоловік вигнав Максимка з будинку. Окрім лайки і чергових благань неньки помилувати хоча б Лесю, нічого не чув. Хотів увірватися до хати, але замкнені двері не пускали в середину. На крик, що линув аж на двір, прибігла сусідка. Вона відвела Максимка до себе, потім покликала на допомогу сусідів. Коли повернулася, хлопчина вже спав. Вранці, прокинувшись, відразу побіг до Семенового будинку. Побачив на дверях велику колодку, голосно заголосив:
- Мама, де моя мама, Леся?
- Вони у лікарні, з ними все добре, - схвильовано відповіла тітка Зіна, прибігши за ним.
- А Семен, він із ними?
- Ні, він… - жінка стрималася, вагаючись говорити правду про чоловіка, чи змовчати, але
сказала. - Він у міліції. І звідти, мабуть не скоро вийде.
- А що буде з мамою, сестричкою?
- З ними лікарі, а також Бог.
Не хотіла і не мала бажання згадувати про вчорашню пригоду, те, що бачила. До болю стало
шкода малого. Обійняв і взяв його на руки, як свою рідну дитину, пригорнула. Їй не хотілося відпускати Максимка від себе ні на мить, назавжди залишити з собою. І залишила б, якби не хвороба - важка, невиліковна. Вона знала й усвідомлювала: не вдасться її здійснити свою мрію ніколи. Не судилося мати своїх, то ж не матиме, бо на те була воля Бога.
- Він також лікар? - схлипуючи крізь сльози, запитав Максимко.
- Він найкращий Лікар. Господь вилікує її. Ходім додому.
Де був у ті дні його дім, розібратися не міг. Добра тітка піклувалася за ним, згодом за Лесею,
як за своїми онуками; разом ходили у лікарню, на Богослужіння до церкви, молилися; поралися на городі, прибирали в будинках і на подвір’ях. Лікарі обіцяли, що здоров’я Світлани покращується, але то була неправда. І це бачили діти, тітка Зіна. Після довгих розмов із ними, за зачиненими дверми їх кабінетів, виходила похмурою, навіть не посміхалася.
- Ви від нас щось приховуєте. Скажіть, будь ласка, з мамою все добре? Вона повернеться до
нас? - допитувалися дзвінкими голосочками малеча.
- Чому Бог, Якого ви називаєте Добрим Лікарем, не виліковує маму? Може Він не хоче, чи
не може? - повертаючись додому з лікарні, якось поцікавився Максимко.
Зупинившись і поставив речі на землю, жінка пригорнула діток до себе.
- Мабуть її така доля, мої ластів’ята. В цьому світі є багато незвіданого, невідомого для нас,
- прошепотіла.
Боляче їй було дивитися в дитячі оченята, що чекали чесної відповіді. Та вона сама її до кінця не знала. Що бо могла сказати у виправдання? Коли б могла - прихилила небо із зорями, аби Світлані стало легше, а Максимко з Лесею не зазнали важкої долі.
- Не відаю, що робити з вами, - зізналась. - Вашій неньці, насправді, з кожним днем все
гірше і гірше - втрачає пам'ять. Ось нині мене не впізнала, завтра - вас. Бачили самі.
Хотілося плакати, сльози нестерпно душили. Дітям стало страшно. Вони спочатку мовчали, та за кілька хвилин, міцно притулившись до Зіни, голосно розридалися. Не стрималася жінка.
- Ми молитимемося до Бога, і Він нас почує. Так? - подивившись на неї, запитав у сльозах
хлопчина.
- Так, - підтвердила тітка.
Того вечора вони молилися разом - своєю домашньою маленькою Церквою. Наступного дня
до них приєдналися сусіди. За тиждень їх маленька кімнатка, не вміщала всіх бажаючих. То ж довелося служіння перенести до Дому молитви. Та на жаль, Світлані не легшало ні через тиждень, ні через місяць. Пам'ять і здоров’я відходили від неї.
- Ні, я не хочу, щоб Господь, до Якого молимося, лікував мою матусю. Він не лікар.
вигукнув під час зібрання в церкві, Максимко.
Як не вмовляли його, він залишався при своєму рішенні. Максимко вірив: навіть без втручання якогось там Бога, все одно вони будуть разом, як раніше.
«Чому? Чому Господь не хоче чути наші молитви? - запитував себе, коли поверталися. Невже така Його воля».
Не вірилось.
Черговою неприємною звісткою для дітей стало зізнання тітки Зіни. Не бажаючи більше мовчати, вона відкрилася й розповіла про свою хворобу. Щоб заспокоїти їх, вирішила повідати все що знала про Бога. Жінка була переконана: її знання можуть розвіяти погані сумніви про Творця. «Добре, якби це сталось. Адже їхнє життя лише починається. Та тільки єдиний Бог може допомогти».
- Близький мій кінець, - почала неохоче. - Не хочу з вами прощатися та доведеться згодом.
З’їдає мене хвороба. Воля Господа пересилити мене в Свої оселі. Сумуватиму за вами, але радітиму водночас, бо знаходитимуся разом зі своїм Богом. А ви не повинні на Нього ображатися. Він Добрий і вас любить; хоче, щоби кожна людина була із ним на небесах. Свого часу Він помер за нас на хресті Голгофи. Будучи колись на землі, пообіцяв нікого не забути, чекати. Коли ми сумуємо - Бог сумує з нами, коли ми плачемо - плаче з нами, коли у нас щось болить, Він не закриває Свої очі, а спішить на допомогу, заспокоює. Тільки ми не хочемо цього помічати, відчувати, думаючи про своє, тоді коли Він постійно думає про нас. Господь і зараз із нами. Ми Його не бачимо, бо є невидимий, але бачить і чує нас. У Нього відома навіть кількість наших волосин на голові. Без Його волі, ніщо не стається в цьому грішному світі.
Від усього про що розповіла тітка Зіна в серці Максимка стало лячно. Опустив голову, він мовчав. Йому стало соромно. Здавалося від цієї думки в його грудях щось затріпотіло, заболіло. «А я думав погано про Бога - Бога, Який помер за Мене, любить, і з Яким зараз багато людей». Нічого не відповів, хлопчина пішов до власної кімнати у будинку люблячої тітки.
Зіна зрозуміла Максимка, коли він увечері зізнався в своїх сумнівах. Слухаючи його, в душі зітхала, підносячи молитви до Творця, відганяючи сум, що туманом застеляв очі. Що бо могла вдіяти?
Світлану згодом перевили до спеціальної лікарні, а самій, знемігши від хвороби, довелося дати згоду на оформлення малечі до інтернату. Максимко з Лесею, обіймаючи та цілуючи тітку Зіну того січневого дня, коли забирали їх від неї, наче відчували: бачать її в останнє.
- Бог буде вашою охороною, не залишить вас ніколи. Вірте Йому і в Нього. А я, скільки ще
житиму, молитимуся за вас.
За вікном автобуса, що віз їх до нового будинку. Мороз стояв такий, що зимові візерунки, здавалися трішки химерними, незвичайними. Згадувався останній тиждень, прожитий у тітки. А ще - її біле, наче сніг обличчя, ніби без жодної краплинки крові; губи, що ледве ворушилися в молитві.
- Залишайтеся мужніми. Будьте солдатами віри, - вчувалися у повітрі останні слова жінки.
- Будемо. Старатимемося, - відповідав Максимко за двох.
2.
В тиші січневого суму, інтернат зустрів Максимка з Лесею під вечір. Ще не встигли вийти з
автобуса, як перед ними з’явилася весела, невисокого росту дівчинка - справжнє янголя.
- Мене звуть Інна, - сказала дзвінко. - Скоро у нас вечеря. Приходьте, буде смачно.
З останніми словами, повернулася й побігла, а голос її довго лунав в проходному повітрі.
В холі будинку, де стояла велика зимова красуня - ялинка, діти, скоріше сумували, ніж раділи. Тільки дорослі хлопці, перешіптуючись, голосно сміялися. «Сироти, - розгублено дивлячись на них, подумав про себе хлопчина. - Ось, які вони. А тепер ними виявились і ми, - розтерзані, як хмари під шквальним вітром».
- У нас є мама, - тихо виправдовуючись, сказала дівчинка. - Вона в лікарні. Ми тут
ненадовго.
- Ми всі тут ненадовго, а проходить час і виходить - назавжди.
- Ні, - викрикнула Леся, але її ніхто не почув.
Того вечора вечеряти не хотілося. Земна юдола стала непривітно холодною, самотньою.
Сидячи разом на одному ліжку, Максим із Лесею відчували лише гарячі струни ритму власних сердець; згадували все, що ще не можливо було забути. Так і заснули. А вранці прокинулися від скрипучого голосу, що линув над головами. Голосила жінка. Дебела і незграбна від повноти, не по людяному дивилася з висоти свого росту.
- Ач, як розляглися. Наче в себе вдома. А ви не в дома - в інтернаті, в якому свої правила.
Зрозуміли? Гайда підіймайтеся. Не чекатиму вас годинами.
Забравши кудись Лесю, наказала Максимку, через десять хвилин з’явитися в їдальні.
Коли хлопчина прийшов у їдальню, діти вже снідали. Зупинившись у дверях, намагався розшукати свою сестру, але її було важко навіть помітити. Різноголосся лунало, плуталося і розносилося в повітрі то дзвінким сміхом, то обуреннями, то порадами. На нього ніхто не звертав увагу.
- Ей, ти, - закричав хтось із залу, піднявшись, помахав рукою.
То був один із хлопців, хто вчора, непривітно на сміх зустрів його і Лесю. Побачив його,
Максимко хотів був повернутися, та інший хтось штовхнув його в плечі, наказав іти до столу.
- Ось - твій сніданок, - засміявся хлопчисько, підсовуючи Максимку майже порожню
тарілку, на дні якої знаходилася тільки ложка вівсяної каші. - Іншим разом пригощатимеш сам.
- Але ж я їсти хочу, - мало не заплакав хлопчина.
- Хочеш. І ми також хочемо, - зареготав.
Закінчив снідати, вони з гуркотом вийшли з-за столу, скидав тарілки на одну кучу.
- Прибереш. Зрозумів?
Максимку нічого не довелось, як тільки погодитися. Коли б не Леся, якій вдалося сховати
окраєць хліба зі сніданку, залишився б голодним. В обід історія повторилася. Відмовившись віддати свою їжу старшим, уночі був викликаний для бесіди до туалету. Там і знайшли його під ранок. Тим, хто бачив і знав про нічну пригоду, хлопці наказали всім мовчати.
Близько двох тижнів малому довелося пролежати в лікарні інтернату. Окрім Лесі, та кількох його друзів, більше ніхто не приходив. Уночі, сховавши своє обличчя в подушку, плакав. Та від цього сум ще більше огортав його.
Про спокій і любов доводилося тільки мріяти. Дорослі не звертали увагу на дітей, бо все довіряли старшим. А ті, користуючись довірою, по своєму виховували менших за себе. Пам’ятаючи уроки тітки Зіни, Максимко з Лесею продовжували любити всіх, і навіть тих, кого вважали своїми ворогами. Хлопчині здавалося в ті години, коли до нього приходила його Леся, що навіть похмура погода, ставала ясною. «І де стільки сил береться у неї», - думав, дивлячись на неї.
Одного дня сестра прийшла після обіду. В своїх маленьких рученятах тримала кілька квіток підсніжників. Провісники весни, сяяли врочисто-біло.
- Це не просто квіти, а квіти надії, - пояснила. - Давай загадаємо над ними бажання.
- Давай, - погодився Максимко, і разом із нею схилившись над ними, прошепотіли свої мрії.
- А коли вони здійсняться? - запитав, піднявши голову, як тільки промовив свої останні
слова. Але Леся лише стиснула плечима.
- Не знаю. Думаю: скоро.
Довго довелося чекати, чи не довго, та в буденній метушні не помітили, як весна в одну ніч
загриміла бруньками. Сонячні зайчики весело застрибали подвір’ям, радіючи і приходу весни, і гостям, які того дня завітали до інтернату. Дехто казав, що вони тут є частими гостями, але Максимко з Лесею бачили їх вперше.
Молоде подружжя зі своїм прийомним сином Ярославом, виявилися справжнім чарівниками. Роздаючи свої дарунки, вони наче відвали кожній дитині себе частинками; обіймали, цілували кожного, називаючи рідними. Максимко аж розплакався, коли Марина назвала його своїм сином. Хлопчині закортіло попросити її повторити незвичайне слово, але він засоромився. Так і залишився стояти біля стіни в актовому залі, продовжуючи спостерігаючи за ними. Сльози текли з його оченят, але він не хотів їх утирати.
- Ти чого? - підійшовши до нього Ярослав, запитав розгублено.
- Нічого, - огризнувся Максимко, вдавши, що плаче знічев’я.
- Нічого так не буває. Ти думаєш я не знаю, - зайшов спереду і намагаючись подивитися
йому в очі, знову заговорив. - Я також так плакав, коли вони, - кивнув у бік батьків головою, - приїхали рік тому сюди. Щоправда в собі, але потім розридався на повну потужність у себе на ліжку. На ранок подушку довелося сушити на батареї. Але зараз говорю це не без гордості. Максимко замовк, лише схлипував. - Скажу по секрету: папа Анатолій і мама Марина приїхали знову сюди, щоб знову когось вибрати із вас для усиновлення.
- Це правда? - поцікавився хлопчина. Хотілося обійняти Ярослава за гарну новину, та
подумав, що мрія може не усміхнутися йому, знову схилив голову.
- Чого, засумував? Може виберуть тебе? - Ярослав усміхнувся.
- Але в мене є ще сестричка. Вона молодша від мене на три роки. Я її нікому не віддам.
- Це ще краще. Вони хотіли й дівчинку.
Ярослав знав, що мовив неправду. Бо добре пам’ятав розмову батьків, за два дні до поїздки,
під час якої вирішили всиновити тільки одного хлопчика. «А якщо вони б змінити свої плани?» - подумав про себе, і вирішив після обіду поговорити з ними. Йому самому стало шкода Максимка, а ще більше його сестричку, після розмови в спортзалі закладу. Сидячи один біля одного, і обіймаючись, як рідні, не хотів розлучатися з ним після від’їзду з інтернату, а потім щодня думати про нього.
- Мамо, батьку, - вигукнув іще з дверей кімнати для гостей, до якої не ввійшов, а майже
влетів. Схвильоване обличчя Ярка, наче жило у лихому передчутті, що неодмінно мало справдитися. Внутрішньо напружившись, він швидко підійшов до батьків. - Тільки будь ласка. Вислухайте мене, а вже потім кажіть своє «так» чи «ні».
- Тебе хтось образив, налякав чи погрожував? - тремтячим голосом, засипала своїми
запитаннями Марина.
- Ні, - заспокоїв хлопчина. - В мене тут залишилося багато друзів. І сьогодні… з’явився
ще один. Про нього хочу повідати.
Ярослав коротко розповів про Максимка те, що знав із його розповіді. Вона була сумною, та нічого, що могло б змінити її, навіть на словах, Ярослав додати не міг. Він відчував, як у самого на очах забриніли сльози.
- Ти хотів би аби ми взяли на канікули саме їх? - запитав Анатолій, коли Ярослав закінчив.
- Так, татку, - закивав головою. - І Лесю. Максимко запевнив, що без неї нікуди не поїдить.
Не потрібно було більше слів, щоб розчулити серця Марини та Анатолія. Жінка не бачила
Лесі, та їй стало шкода обох. Вона згадала обличчя хлопчини. Тоді їй здалося, що він, як усі діти дивився на неї, та після розповіді Ярослава, виявилось: помилялася. Вона також пригадала тепло його рук, у яких відчувалася сімейна близькість. То ж недаремно назвала Максимка сином.
«Коли пообіцяла, то стримай свою обіцянку, - заговорило серце. Ми всі діти в Бога, і повинні Його любити так, як Він любить тебе. Якою будеш християнкою, коли відкидатимеш власні обіцянки. Ніщо в цей світ не приходить випадково. В Бога необхідно вірити і виконувати Його волю. «Сам же Господь наш Ісус Христос і Бог Отець наш, що нас полюбив і дав у благодаті вічну потіху та добру надію, тішить наші серця, зміцняє у всякому доброму ділі та в слові!» . Марина добре знала, якою є надія, коли довго не збувалася - недугою для серця . З тих днів, як з’явився у їхньому домі Ярослав, вона з Анатолієм змінилися - стали сильнішими. Надія на Бога і втіха від Нього принесли багато радісних благословень.
- Дякую, Вам, мої любі, - обійнявши обох, проспівав Ярко.
Того вечора і тієї ночі, Марина з Анатолієм вирішили заночувати в інтернаті; допізна після вечері розмовляли в кабінеті директора, з вихователями, навіть про щось сперечалися; кілька разів виходили в коридор, збентежені та розгублені знову поверталися назад. Максимко все бачив, бо його кімната знаходилася навпроти. До того ж Ярослав, без якого не уявляв дальнійшого свого життя, вирішив заночувати з усіма, в одній кімнаті.
- Пригадаю своє сирітство, а з ним радощі і сумні дні, - пожартував перед сном. А зараз,
лежачи на окремому ліжку, разом із Максимком спостерігав за своїми батьками.
- То ти насправді розповів їм про мене? - вкотре за вечір перепитав його Максимко,
думаючи, що Ярославові слова були жартом.
- Так, усе, що ти розповів. Коли йде мова про серйозні справи, я не звик жартувати, -
запевнив він.
- І про Лесю?
- І про Лесю.
- А нічого не переплутав?
- Нічого.
«А що коли директор не погодиться?» - Від цієї думки йому хотілося заплакати, але сльози
не з’являлися на очах.
Накрившись ковдрою, Максимко старався поринути у сон, поклавши всі свої турботи на Бога, Якому краще відомий завтрашній день.
3.
Ранок ще колисався в гойдалці тиші і спокою, коли Марина з Анатолієм, тихо підійшовши до ліжок Ярослава та Максимка, прошепотіли їм на вуха:
- Прокидайтеся, ми повертаємося додому.
- І я? - мало не впав на підлогу з радості хлопчина.
- І Леся. Та поки на канікули, - уточнив Анатолій.
Від щастя, що з самого ранку, не очікувано прийшло до них, не смачна інтернатівська їжа того дня, виявилася солодшою за мед. Вони радо смакували все, чим наділили їх куховари в дорогу.
Подружжя не приховувало власних планів щодо всиновлення Максимка із Лесею, то ж радо розповіли їм про нічну розмову з директором, вихователями.
- Вони обіцяли нам допомогти.
- Невже для них немає значення, кого ви хочете всиновити? - здивувався Ярослав.
- Не знаю, - стиснула плечима Марина. - Та я вірю, що Господь не даремно через Ярика,
вказав саме на вас. Тепер у нас замість одного сина - буде два. І ще - донечка. - Повернувшись до дітей, жінка усміхнулася. - Я вас нікому не віддам.
- А ми ні до кого не хочемо, - відповів Максимко. Помовчавши, не приховуючи своєї
радості, додав: - Мамо! Ми так довго чекали на вас.
Приїхав додому, найперше вирішили подякувати Богу й прославити Його - прямо на подвір’ї. Взявши один одного за руки, кожен промовив свою молитву - коротку, але щиру. А ввечері поспішили на зібрання. Марина не хотіла мовчати, то ж під час Богослужіння, всією сім’єю, ще раз прославили Бога.
Максимко вперше за останні кілька місяців спав у теплому і м’якому ліжку, де все пахло квітами. Кімната Ярослава могла помістити ще кілька подібних їм. Але тієї ночі, була незвичайною оселею тільки для них обох: зі стелі дивилися маленькі зорі, а зі стін, заглядали, причаївшись леви, тигри, антилопи. Вночі вони також спали, хоч були мальовані, як і зорі на шпалерах. Вдень оживали, раділи, сміялися. Принаймні так уявляли діти. До пізньої ночі Максимко з Ярославом шепотілись, ділилися мріяли. А ще розповідали один одному про Бога, Якому хотіли служити, Якого хотіли любити, прославляти і розповідати про Нього цілому світу. В Лесі була окрема кімната.
Ранок наступного дня подарував смачний сніданок, а потім поїздку до мами. Хлопчина не знав, як подякувати Марині та Анатолію, за можливість побачитись із ненькою. Він упізнав її відразу, а ось вона, довго дивилася на них - своїх дітей. За годину перебування із ними, так і не промовила жодного слова. Сумно і болячи було дивитися на неї, а ще більше болі додавали спогади про Семена. Бо саме він став єдиною причиною її хвороби. Не доторкнувшись до їжі, яку привезли Марина з Анатолієм для неї, так і забрали сердешну назад до палати. Стримуючись усю дорогу, аби не розплакатися, Максим із Лесею тільки вдома дали волю своїм сльозам.
«Господи, - мовив увечері під час спільної сімейної молитви хлопчина, - я знаю, на все є Твоя воля. Та прошу Тебе, як Небесного нашого Отця, допоможи нашій мамі залишатися при свідомості, щоб увірувати в Тебе, і потім перебувати разом з тобою, в Твоїх Небесних Оселях. А нам, свого часу бути з нею, і Тобою».
Спільне «Амінь» було підтвердженням прохання, що неодмінно долинуло до Святого Престолу Бога, та було почути Ним. Разом з усіма було вирішено: продовжувати молитися за Світлану незважаючи на тривоги часу і життя: завжди, постійно, всюди.
Весна поволі набирала ходу по землі: росток з ростком витягався у парість, небесна височінь, сповнювалася веселою круговертю. Час прощань після тижневих весняних канікул з Анатолієм, Ярком і Мариною, не виявився сумним, а світлим. Бо в серцях у кожного, з’явилася надія на чергову зустріч з дітьми знову в їхній оселі.
І вона не забарилася. В перших днях липня, дружня сім’я, як обіцяла приїхала за дітьми. Обіймаючи Максимка, Ярко не зумів стриматися, і вже в інтернаті назвав його своїм братом, а Лесю - сестрою.
Максимко довго не міг повірити, що нарешті збулася мрія - мрія мати батьків, нехай не рідних, але люблячих.
Розгублено кліпаючи очима, він крізь сльози радості перепитав жінку, що не хотіла відпускати його зі своїх обіймів разом із Лесею:
- Невже - це правда, мамо?
- Правда, - відповіла вона, розуміючи про що питав він. - Тепер ми одна сім’я - народжена
для щастя, щоб і називатися Божою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422677
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.05.2013
АПОСТОЛ
«Надійтеся завжди на
Господа, бо в Господі, в Господі
вічна твердиня!»
(Іс.26:4).
1.
У свої дев’ять років Ярко звик до того, що його називали Апостолом. Він не дуже полюбляв своє нове прізвище. Адже мало кого сьогодні з його друзів називали так. Хлопчина знав: апостолами були учні Ісуса – Його послідовники. А хто він, за живого батька сирота, якого у свята та на вихідні можна бачити біля храму? Для постійних прихожан сільського храму, Ярик став наче рідним. Навіть священик дозволяв йому прибирати церковне подвір’я в дні, коли в храмі не відбувалися служби. Тож у хлопчини ніколи не міліла торбина різної смакоти, а кишені інколи були наполовину наповнені грішми.
Ярик не тямив себе від радості, коли його запрошували до себе чужі, зовсім незнайомі йому люди. Він радів усім, хто відносився до нього по-батьківськи, готовий був називати своїм сином, або просто – дитиною. В свою чергу, йому хотілося назвати їх батьками, залишитися в них, щоб ніколи не повертатися додому, до рідного батька, слухати його нудні докори, засинати пізно, щоб з першими промінцями сонця, знову починати щоденну роботу: жебрачити біля храму, чи допомагати людям поратись по господарству, аби ввечері принести якусь копійчину. Та якби то ті гроші залишалися в нього. Відразу, як переступав поріг хвіртки, батько невдоволено зустрічав сина, вивертав кишені. А коли знаходив прихований гріш, кричав так, що чути було на все село. Довго тоді лежачи десь у кущах, або під деревом, Ярко гірко плакав.
Одного дня під час застілля зі своїми друзями, батько показавши йому на двері, наказав йому забиратися геть.
- Нагуляла тебе мати, а я дурень прийняв її з тобою, - додав наостанок сп’янілим голосом.
Ярко вірив: то - неправда. Він - його рідна дитина. Та не став перечити. Проковтнувши образу, не озираючись, пішов. Ніч провів під вербами, біля річки, знову плакав, згадував неньку, яка любила, захищала, сама зазнаючи знущань. «Тепер того, що було не буде, - думав про себе. – Неньку не повернеш, а батька навряд чи зміниш». Ледь на небі почало світати, з’ївши змочений у воді сухий окраєць хліба, вирішив податися у місто.
За три з половиною години, милуючись краєвидами, не помітив, як подолав одинадцять кілометрів. У маленькій провінції, куди прийшов, все було не так, як у селі. Тут навіть час, біг в іншому ритмі: всі кудись поспішали, чимось були зайняті. Хлопчина спочатку розгубився – хотів повернутися та згодом передумав. Його вабила реклама, кольорова ілюмінація, вітрини магазинів, запахи смачних страв біля кав’ярень. Місто жило незвичним життям.
Ярко помітив, що тут люди також були різними: одні довіряли йому, інші проганяли, хтось міг подякувати, а хтось - дати стусана. На щастя того дня йому зустрівся дідусь Іван. Старий чоловік не тільки подякував малому за допомогу, також погодився приютити у себе. Він і помив, і нагодував його, а ввечері запропонував сходити разом на Богослужіння у Дім молитви.
Будинок, в якому мало відбуватися зібрання, знаходився неподалік - усього кілька метрів за рогом багатоповерхівок сусідньої вулиці - великий і надзвичайно красивий. Хор чоловічих голосів чувся ще з тротуару. Але то була лише підготовка до служіння. Коли воно почалося, вся будівля сповнилася хвалою Богу. Здавалося, кожна її цеглина співала разом із людьми, які прийшли на зібрання. Ярко з подиву аж розкрив рота. «Невже таке може бути?» - подумав про себе. Він пригадав, як маленький храмовий хор у селі де жив, гарно виспівував різні молитви, акафісти і кондаки на кліросі, прислухався до кожного слова мовленого священиком за вівтарем або на амвоні, вдихав запах ладану, що здіймався білою хмаринкою вгору. А ще дивився на різнобарв’я сонячних променів, які проникали всередину, крізь вітражі вікон. Тут усе було не так: велика сцена, на якій співав хор, кафедра за якої проповідували, і ніяких іконостасів, підсвічників зі свічами.
Спочатку хлопчина подумав, що знаходився на концерті, на якому виступали артисти. І коли закінчувався їхній виступ, кілька разів хотів аплодувати. Та дід Іван стримував, поклавши свої старечі долоні на його.
- Я не проти, щоб ти аплодував, але краще не під час Богослужіння, - нахилившись,
зашепотів на вухо. - Надалі, коли закортить вдарити долонями одна об одну, поклади їх на коліна. Так не заважатимеш слухати Слово Боже ні своєму серцю, ні іншим.
Порада старого стала доречною. Ярко зумів висидіти зібрання до кінця, та йому стало соромно за свою поведінку. Він не міг дочекатися часу, коли знову прийде сюди. Дуже хотілося стати однією з цеглинок великої Церкви, і разом з усіма віруючими прославляти Бога.
- Ми неодмінно ходитимемо з тобою на зібрання. А ти з часом, станеш послідовником
самого Ісуса, - сказав дідусь, погладивши Ярка перед сном.
- Як апостоли? - уточнив хлопчина.
- Як один із них, - підтвердив дідусь Іван.
Маленьке подвір’я, як і хатина дідуся, були наче одного віку з ним. Та це не налякало хлопчину. Прокинувшись вранці наступного дня, він без страху взявся до роботи. Потрібно було зробити дуже багато: відремонтувати паркан, пофарбувати вікна будинку, поновити стіни, дах. Дивлячись на непочатий край роботи, Ярко не занепав духом, бо любив працювати, горів у роботі, а робота - у його руках. Цілих дві години вистачило хлопчині, аби спочатку зібрати на одну кучу непотріб, який залежався навколо оселі, потім - перейшов до паркану. Довелося з ним добряче помучитись. Але за половину дня, все-таки відновив його половину. На місце деяких старих дощок, Ярослав прилаштовував нові. Цвяхи забивав уміло.
Старому було шкода малого та Ярик не хотів відпочивати. Працюючи, забігав до хати лише випити води. Ввечері, сидячи за столом, слухав біблійні оповіді, які читав і розповідав дідусь зі своєї улюбленої Біблії, що завжди лежала в центрі столу; вчився молитися. Хлопчина радів, що доля йому послала добру людину, яка не була багатою, бо своє багатство збирала на небі.
- Дідусю, Іване, поясніть мені, будь ласка, чому ви ніколи не прагнете багатства? -
поцікавився одного вечора Ярослав. - Адже це розкіш і повага від інших.
- Розкіш, повага, - повторив дідусь. - Яка користь від нього, коли все одно залишиться
іншим – з собою не візьмемо на небеса. Земне багатство там не потрібне, - вказуючи пальцем угору, продовжував, - краще нехай згниє на землі, або міль чи іржа з’їдять. Для віруючої у Бога людини, головне її багатство – душа. При житті слід думати де проводитимеш вічність, бо після смерті вже буде пізно: з Богом на небі чи з дияволом у його пеклі. То ж не багатію я – не має для кого. Сирота на землі. А на небі мене чекає велика родина. Надіюся, ти також будеш у ній?!
Ярко слухав уважно. Багато з почутого важко розумілося. Для хлопчини хотілося єдиного: стати для діда Івана прийомним онуком, а коли подорослішає – багатіти, як він.
Приємно було жити душа в душу. Так непомітно злітали дні. Не з чулося, як багрянцем осінь постукала у вікна. Однієї ночі, розбудивши малого, старий задихаючись, попрохав негайно викликати для нього швидку. Чергові лікарі, приїхавши, відразу забрали його до лікарні. А вранці… дідуся не стало.
І знову хлопчина залишився сам. Сидячи у пустій хаті, подумки повертав дні, прожиті разом. Вони всі здавалися йому казковими. Як хотілося повернути їх знову. Ярко вірив: щасливий і усміхнений дідусь Іван дивиться зараз на нього не тільки зі світлин, а вже з небес, про які мріяв, постійно говорив, співав. Небеса – були його країною, в яку прагнув повернутися, бо саме у ній очікував на зустріч з Богом. Там він вже не є самотнім.
Ранок наступного дня виявився похмурим. Лише надвечір прояснившись, небо знову засяло блакиттю. Залишаючи оселю, Ярко не озирався, старався забути все, що було пов’язано з нею. Але сидячи в підвалі багатоповерхівки з новими друзями, того вечора, вкотре мимоволі згадував її. В нього навіть визріла ідея поселитися з ними у ній. Та нікому з хлопців вона не сподобалася.
Ярка відразу прийняли, як свого. Хлопчина охоче виконував роботу, що довіряли йому. А вона була не така вже й важкою: прибирати у підвалі й слідкувати аби хтось не зайшов усередину - в їхнє помешкання. За роботу, звісно платили. То ж життя не було таким вже й гірким, але й не дуже солодким.
З початком вересня, коли Ярик придбав собі новий одяг, думки про навчання знову почали нагадувати про себе. Щоразу, як проходив біля шкіл, кортіло повернутися в рідне село, і, будь-що буде, знову продовжити вчитися.
- Цікаво, - запитав якось у друга, старшого на два роки, – чи шукають мене вдома, чи може
давно забули?
- Забули, забули, - байдуже пробубнів він. – Якби пам’ятали - знайшли б давно, а так… для
кожного, хто знав тебе раніше, ти помер. Зрозумів?
- Як це? – перепитав.
- От так – помер, і немає.
- Але я живий. Чуєш? Я живий! - голосно вигукнув, але друг не хотів його більше слухати
Його слова гостро різонули наче ножем по серцю. «А що, як дійсно забули: сусіди, вчителі, друзі, забув батько? Що, коли, мабуть і похоронили? Тоді насправді для всіх помер. Мене немає?!» - кричали душа, серце.
Від сумних думок, життя почало видаватися нікчемним, Ярко почав шукати відповіді на різні запитання: що чекає мене в майбутньому? як далі жити? що станеться коли прийде Ісус? чи можна стати багатим на небі?... Він не хотів опинитися у місці, де ніколи не бачитиме діда Івана, його велику родину, Бога, свою маму.
Бажаючи дізнатися всю правду, найближчої неділі вирішив сходити до церкви, про все сам довідатися у її служителів. Та коли той день прийшов, плани раптово змінилися. Друзі, задумав провернути якусь справу, попрохали залишитися його «вдома». Послугу обіцяли винагородити.
Зрадівши легкому заробітку, малий послухався. А поки не буде хлопців, вирішив почитати Новий Завіт. Зачинившись у своїй теплій комірчині, ліг на «ліжко», розкрив подаровану дідом Іваном книгу.
Читав вибірково, деякі місця перечитував по кілька разів. Але не все розумілось. Ярко не міг втямити, як Син Божий може бути дверима, через які входячи спасається кожна людина? хто такі вівці, для яких Він є добрим Пастирем? як слово втілилось і перебувало поміж людьми? як Ісус – дорога, істина, правда і життя, одночасно перебував в Отці, а Він у Ньому? Деякі рядки взагалі не подобалися. Хлопчині не хотілося пробачати рідного батька, любити ворогів, допомагати їм, і, якщо необхідно буде – померти за них.
Роздумуючи над прочитаним, не помітив, як заснув. І приснилось йому, ніби він стоячи на хмарі наближався до неймовірної краси будівлі, чув спів янголів; бачив людей, які знаходились там, світло, подібне до сонця. Хмара наблизившись до брами, зупинилась. І тут, десь із глибин раю, почувся голос:
- Я не знаю тебе. Іди звідси.
- Але ж я Ярослав. Я прийшов, щоб жити тут, - розгубився, мало не заплакав.
- Для таких, як ти, у Мене немає місць, - почулося знову.
Хлопчина хотів ще щось сказати, та не встиг. Чорна темрява оточила його стіною і, він закричав. Прокинувся ввесь мокрий, напружений. На стелі горіла електрична лампочка, а за дверима його комірчини чулися голоси. Скочивши з «ліжка», вибіг у коридор, та замість своїх друзів, побачив незнайомих людей. Вони щось шукали, перемовлялися. Злякавшись, хотів був повернутися назад, але відчувши на своєму плечі чоловічу руку, зупинився.
- Ти також із ними? – голос, що пролунав над головою був подібний до голосу зі сну:
важкий, грубий.
- Та-ак, – заминаючись, кивнув головою. – А д-де х-хлопці?
Кремезний вусатий чоловік, загадково посміхнувся, подивився на інших.
- Скоро дізнаєшся. А сам то чому?
Малий змовчав, опустив очі.
- Зрозуміло, - зітхнув вусач. Деяку мить чомусь мовчав. – Прокататися хочеш? – запитав
згодом.
- Куди? – зніяковіло поцікавився Ярко.
- З нами. Неподалік, - уточнив. – Побачиш своїх друзів. Думаю, вони будуть раді тобі. А ти
їм. Як гадаєш?
Хлопчина розгублено стиснув плечима. Він не знав що сказати. «Якщо приписуватимуть мені якусь провину, відмовлятимусь. Я не винен – самі бачили мене усамітненого в підвалі. А я навіть не знав по що і куди саме ходили хлопці. Може й вони підтвердять? А коли битимуть - кричатиму. Дорослі не повинні бити дітей. Я ще неповнолітній. Ні, Господи, Ти Сам до цього не допустиш. Ти бачиш усе».
На дворі люду зібралося наче з усього світу – не пройти, ні проїхати. Побачив Ярка одні почали кричати, інші свистати, а хтось кинув кілька слів у захист. Ярко добре чув їх.
- Він не винен. Це все вони, бандюги. Залиште його.
- Чуєте, дядьку, я не винен. Люди самі говорять. Чуєте? - заскимів.
Впертий чоловік, тримаючи його за руку продовжував вести до машини.
- Дядечку. Чому ви такі байдужі? Я ж не винен.
Ярко заплакав. Витираючи сльози вільною рукою, сумно позирав на людей.
- Не хвилюйся, хлопчику, ми про все знаємо, - обізвався, пропускаючи малого першим. Від
його слів, серце в Ярка трішки заспокоїлося. Він навіть посміхнувся. - Все буде добре.
- Добре? Звідки взятися тому добру, дядечку? Хотів би я, щоб усе було добре.
- Буде. Неодмінно буде.
Що мав на увазі чоловік, важко було здогадатися, але хотілося вірити йому. Ярко не боявся
нічого. Окрім гіркої долі. Про добру, яку говорили йому, важко було навіть думати. Кому ж бо є потрібними сироти? «А я не сирота. В мене є батько. Відпустіть мене до нього», - просив сам у собі, втративши рішучість сказати вголос. Чи послухали б? Дивлячись з-під чола на дорослих, молив Бога допомогти йому.
« Для Тебе, Господи все можливо. Знаю: Ти любиш мене. Пробач, що мало знаю Тебе, та я хочу більше знати, - як свого особистого Спасителя, таким, як Ти був для дідуся Івана. Амінь».
У відділку, куди привезли хлопчину, друзі зустріли його мовчки. Маючи похмурі обличчя, навіть не привіталися.
- Ні цього малого там не було, - мовила якась старенька бабуся, коли їй показали Ярослава. - Це вони вкрали у мене гроші, а він… Ні його точно не було. Не було, - ще раз уважно
придивившись до хлопчини, підтвердила.
- Пощастило тобі, - сказав увечері той самий кремезний чолов’яга.
- А з ними… Що буде з ними? - показуючи у бік хлопців, поцікавився Ярослав.
- З ними? - міліціонер зам’явся. - А тобі для чого знати?
- Мене також відправлять у в’язницю?
- Чому відразу у в’язницю? Можна відшукати й інше місце. Приміром - інтернат. Там відчуватимеш
себе спокійніше.
- Інтернат? - Ярик задумався. Йому дуже хотілося повернутися додому, до своєї рідної
школи, та згадавши про батька, його знущання, погодився.
- Добре, - усміхнувся міліціонер. - Але для початку ти нам усе розповіш.
Хлопчина відповідав на всі запитання, які задавали йому. Спочатку трохи боявся але за
кілька хвилин розмова зі слідчим сподобалася. Ярик не поспішав, говорив так, щоб чоловік встигав усе записувати. Коли бесіда закінчилася, навіть засумував.
- А, що, у вас більше не має запитань?
- Н-ні, - сам розгубився від здивування міліціонер. - Тобі сподобалось?
Малий погоджено закивав головою.
- Я не знав, - знітився чоловік, ховаючи у шухляду папери. - Але у мене для тебе є
приємніший дарунок. - По-змовницьки підморгнув, на кілька хвилин вийшов із кабінету. Повернувся з повною тацею бутербродів. - Вони для тебе. Їж.
- Усі?
- Усі, - повторив. - А до них і чаю додам.
Таких смачних бутербродів із ковбасою, Ярик не їв ніколи. Йому хотілося з’їсти їх усі
відразу, та соромлячись міліціонера, старався не поспішати. Коли перша кружка чаю була вирита, чоловік налив наступну, а потім іще. Ярослав не помітив, як бутерброди зникли із таці, наче й не було.
- Пробачте, я не залишив вам жодного, - знітився.
- Ні, вони були для тебе. Так що залишайся спокійним.
- Ви мене відпустити? - зам’явся із запитанням Ярослав, коли забрали від нього посуд.
Міліціонер відповів у задумі.
- А ти дійсно цього хочеш? Чи може, все-таки поїдеш в інтернат?
- Так, в інтернат? - змусив погодитись Ярослав, знаючи, що інших варіантів не
запропонують. Та й не хотілося знову встрявати в подібні ситуації. Таких люблячих міліціонерів навряд чи зустрів би ще раз.
- На початку ми тебе поселимо у притулку, а коли владнаємо деякі відомості, перевеземо в
інтернат, - пояснив міліціонер.
- Але я вам усе розповів,- хлопчина не знав плакати чи радіти.
Слідчий змовчав. За його проханням до кабінету прийшов іще один міліціонер, який посадив
Ярка в машину, відвіз до притулку. Для нього навіть виділили окрему кімнату. На подив, зустріли ввічливо: ліжко вже було застелено, а на тумбі, чекала нова порція вечері. Наступного дня хлопчині дозволили вільно ходити подвір’ям, розмовляти і навіть задавати запитання працівникам закладу. Притулок був подібний до маленької в’язниці, хоча злочинців тут не утримували. Через чотири дні, відразу після сніданку, за ним приїхав сам вусань.
- Я за тобою, хлопче, - відрекомендувався він. - Сьогодні їдемо в інтернат. - Зареготавши,
обійняв його, як сина. - Вважай - я твій ангол-хоронитель.
- Але ви не від Бога.
- Вірно. Та ми є самі боги, які захищають людей від злочинців. - Подивився впритул на
Ярослава. - Чи може поїдеш з іншими?
- Не хочу.
- От і добре! - задоволений відповіддю, міліціонер узяв його за руку, повів до машини.
З ними також їхало іще двоє: шофер і жінка. То ж усю дорогу ніхто не мовчав. Єдине, що дратувало Ярка - мжичка. Вона сіялася з неба до самого інтернату. Припинила лише, коли приїхали. Хлопчина мимоволі згадав день, у який поховали дідуся Івана. Тоді так само небо плакало і тільки над вечір проясніло.
2.
- Нарешті ти вдома, - мовила жінка-директор, показуючи кімнату в якій мав жити Ярослав.
Вона була великою, просторою. Ліжка у два ряди рівними лініями простягнулися вздовж стін. От лише місце, на якому мав спати він, виявилось не з кращих - в кутку, а хотілося поруч з вікнами, щоб лежати і дивитися на небо, білі хмаринки і ясні-ясні зорі. Та згодом, коли влаштувався й ліг перепочити перед зустріччю з майбутніми друзями, Ярослав погодився з рішенням вихователів. «Для мене - це ще найкраще, ніж лежати біля вікна, - подумав. - Спокуса більше бувати на дворі, з’являтиметься менше. Все одно холодно».
Заплющив очі, хлопчина уявив діда Івана, свою матусю. «Чи бачать вони зараз мене, чи може їхні погляди звернуті на інші краєвиди? Земля, вже не їхня оселя. Небо - місце на якому, отримали власну оселю від самого Бога. Тепер вони вдома. А я… Не хвилюйтеся, зі мною також усе добре, принаймні, не так, як хотілося, але - краще. Ми ще зустрінемося. Я колись прийду туди де зараз є ви. Примирюсь із Богом, і свого визначеного Ним часу прийду». Хлопчині стало шкода себе і страшно за свою душу, коли згадав голос Творця, що кілька днів тому чув у своєму сні. Без сумнівів: Він говорив до нього. Бог не хотів ні бачити, ні чути Ярка, ні знати. «А, що як Вседержитель, насправді не захоче аби я жив на небі, не дозволить бути разом із мамою, не прийме до Своєї великої сім’ї, родини? Господи, не допусти, щоби це сталося». Важкий ком образи на самого себе, застряв у горлі, ніби великий апельсин. Було важко проковтнути його і неможливо виплюнути. Здавалося, він засів усередині назавжди. Тільки гіркі, солоні сльози обпікали серце та душу наскрізь.
- Привіт! Ти з нами житимеш? - почувся чийсь тоненький дитячий голос, увірвавши
роздуми.
Ярослав обернувся не відразу, вдавши що спить, але хлопчина, який стояв ззаду, не відходив.
- Давай знайомитися, - обізвався знову. - Маленька рука торкнулася плеча, легка, як
пір’їнка. - Мене звати Геннадій. Я тут вже три роки. Можеш називати мене Кешею, але не крокодилом - ображатимусь. Ти мене слухаєш? - своє запитання Геннадій вимовив голосніше.
- Чую, - витер сльози, схлипнув, і обернувшись, опустив ноги на підлогу Ярко.
- Ти плакав? Чому? Таких, як ти і я тут багато, і, кожен має одну мрію. Знаю: вона є також і
в тебе.
- Мрію? Яку мрію?
- Батьки. Ми всі думаємо про них.
Геннадій говорив спокійно, подібно миротворцю. Не в змозі приховати своїх переживань,
старався триматися по-дорослому, навіть щось радити; із захопленням розповідав про спортзал, гуртки, вчителів, своїх друзів.
- Тобі в нас сподобається, - сказав увечері, в надії почути Яркову вдячність у словах.
- Не знаю, - з сумом у серці процідив хлопчина.
- Чому? Хіба сьогодні ми не стали друзями?
Очі Генки дивилися розгублено.
- Друзі. Ще й які?… - Ярослав поклав свої руки йому на плечі і, обійняв.
- Це правда? Скажи, що це правда? Скажи! - Кеша відступив на один крок, але своїх рук з
Ярикових не відпускав.
- Хіба я можу сказати щось інше? - мовив у відповідь Ярослав.
То були щирі слова - слова без обману, фальші і лукавства. Ярко по-справжньому вперше
відчув себе щасливим, ніби вдруге народився. Йому хотілося жити в цьому світі, не дивлячись, що він - цей світ є неприязним до нього, жити заради свого нового друга.
Кеша був дійсно вірним і відданим другом. За кілька днів перебування Ярослава в інтернаті, їх почали називати братами. Це ще більше зміцнило хлопців. Бо куди б не йшов Ярко, Геннадій, охоронцем супроводжував його. А коли йому необхідно було десь затриматись, Ярик завжди чекав на нього неподалік. Думати про батьків ніхто не переставав, хіба що під час занять. Хлопці поклялися пам’ятати один про одного, навіть, якщо доля всупереч їхній волі, одного дня може роз’єднає їх. Свій день розтавання, вирішили називати Днем нового життя.
Найбільше Ярославові хотілося, щоб окрім мрій про власну сім’ю, Кеша вірив також і в Бога. Все, що знав про Христа, Його Отця, Святого Духа з розповідей дідуся Івана, з прочитаного у Новому Завіті, розповідав йому. Вони пробували разом молитися, та щоразу, як наставала черга молитися Генці, він відмовлявся, хоча до самого кінця уважно вислуховував Ярослава. Це трішки пригнічувало хлопчину, але що міг вдіяти, коли сам ще не примирився з Богом.
Одного вечора, тепло одівшись, а потім вибравшись через вікно на подвір’я закладу, Ярко сховався під навісами гаражів. На небі сяяли зорі, що дивилися згори і чекали в мовчазному чеканні: що буде далі? Мовчав навколо світ. Тільки серце голосно стукотіло у грудях. Бажання молитися гарячою молитвою рвалося з грудей, наче весняний паросток. І ніщо не могло її стримати, - навіть холод. Схилившись коліньми на холодну землю, промовив:
- Господи, допоможи мені.
Як і про що просити Бога іще, не знав. Хотілося прохати багато, але з чого почати?
«Не хвилюйся і не бійся. Я з тобою», - раптово почувся голос в тиші.
Ярко озирнувся, але нікого не побачив.
«Я поруч. Я навколо. Я в тобі», - знову залунав голос.
І справді, голос чувся з середини серця. Він був спокійний, тихий - не такий, як у сні.
- Ти Бог? - поцікавився Ярко.
«Я Бог, твій Бог, твій Творець, твій Небесний Батько.
- А що робиш в мені?
«Я хочу поселитися в твоєму серці і жити в ньому. Хочу зробити тебе Моєю дитиною, Моїм
учнем, Моїм послідовником.
- Як апостола?
«Апостола, який розповідатиме про мене іншим людям. Чи хочеш цього ти?»
Запитання було поставлене чітко. Малий розумів: воно адресувалося йому і нікому іншому.
Дивлячись на небо, тихо відповів:
- Так, Боже, хочу. Хочу бути Твоєю дитиною. Прошу, пробач мене - все недобре, що було в
моєму житті. Я грішник і визнаю це перед Тобою.
Важко дихаючи, Ярослав замовк. Мовчала тиша, тільки не голос Творця. Хлопчині здалося, що в цю мить на нього опустилися чиїсь руки: добрі, ніжні. Огорнувши своїм теплом, від якого стало навіть жарко, вони не поспішали відпускати його. Від їх ласки, захотілося любити своїх ворогів, прощати їм, як навчав колись Ісус.
І знову потягнулася вервечка довгих зимових днів. Зима сповнена свят і веселощів, кликала до розваг, але Ярко здебільшого сидів у своїй кімнаті або в бібліотеці; не просився ні до кого, хто приїздив у ці дні в інтернат за дітьми на канікули. Він чекав тих - єдиних людей, які б узявши його до себе, не повернули назад в інтернат.
Коли напередодні Різдва, Кеша радісно підстрибуючи біг коридором і вигукував: «Я їду на канікули», Ярко не відповів нічого. Повернувшись до вікна, з сумом дивився на старий дуб, який ріс на великому подвір’ї інтернату. Йому здавалося, що він є подібний до нього. Хлопчині стало шкода деревину, яка в своєму багаторічному житті пережила, мабуть не одну холодну зиму, не одне лихоліття, бачила багатьох людей і дітей, а ще могла розповісти чимало. Постарів дуб, але не опустив віття, бо хотів влітку шелестіти зеленим листям, а восени дарувати жолуді. Життя було для нього дорогим скарбом, якого могла позбавити тільки людська рука. Та Бог беріг його.
- Ти що не радий за мене? - поцікавився Генка, зупинившись поруч. Обличчя хлопчини
сяяло. - Хочеш, я попрошу і тебе візьмуть зі мною. Я скажу - ти мій друг. Думаю вони не відмовлять. Хочеш? - Схопивши Ярка за руку, він повернув його до себе.
- Ти говориш про людей, які погодилися тебе взяти на канікули?
- Так, про них! - радісно доповів Кеша.
- Але про мене їм ніхто не говорив. Не годиться нав’язувати тих, кого вони не знають.
- То я розповім. Хочеш?
- Ні, - категорично відмовився Ярослав. - Їдь без мене.
- Але ж… - стишив голос, промимрив Кеша.
- Я залишуся тут. Так буде краще для мене.
Повернувшись, Ярко зітхнув. Він радів за Генку й радий був згодитися на його прохання, та
ділитися відпочинком не хотів.
- Тоді… тоді… - Геннадій зам’явся, не знаючи що мовити далі.
- Нічого не кажи. Просто їждай, відпочинь А коли приїдеш, про все розповіш, - порадив Ярослав.
- Я сумуватиму за тобою, - ледь чутно забринів голос Генки.
- А ти молися. Спільна молитва, навіть на відстані, поєднуватиме нас.
- Ти гадаєш - допоможе? - Геннадій просвітлів.
- Неодмінно.
Кеша не відразу знав, що і як відповісти.
- То вирішив? І що саме? - не дочекавшись відповіді, запитав Ярко.
- Не знаю, - стулив плечима. - Я…
- Тебе кличуть. Довго ти ще там?... Дивись, бо передумають, - почувся голос хлопців, які
вибігли сходами, до дверей.
- Я поїду, - усміхнувшись, впевнено відповів Геннадій, простягнув свою руку Ярославові.
Вони розійшлися. А за кілька хвилин, вийшов на подвір’я, Кеша ще раз подивився у вікна
будинку. Запримітив Ярка, помахав йому.
Тиждень збігав швидко, - танув, як весною сніг. Сумувати не було часу, але про свою обіцянку хлопчина не забував. Серед багатьох відвідувачів, які приїжджали до закладу, йому найбільше запам’яталося подружжя, що з перших хвилин не хотіло відпускати його від себе. Яркові навіть стало ніяково перед іншими дітьми, яких чоловік із жінкою ніби не помічати. Але насправді, вони раділи всім, даруючи привезені дарунки, з кожним фотографувалися.
- Ми ще приїдемо, - прошепотіла загадково на вухо Ярославові Марина, коли прийшов час
їм повертатися додому.
«Що з того, - подумав, - краще пообіцяли мене всиновити».
Серед багатьох світлин, які прийшли у великому конверті на адресу інтернату через тиждень, знайшлася його. Ярослав дивився на неї, таємниче від усіх уявляв себе їхньою дитиною. Але від цього не ставало легше, бо знав: подібними думками живуть і його друзі. Мрія отримати батьків, щодня згасала.
- А може вони повернуться за тобою, коли прошепотіли тільки тобі. Уяви, що це ваш пароль до
щастя, - загадково посміхнувся Кеша, повернувшись після свого двотижневого відпочинку. - Уявляєш: я також матиму батьків. Я молився, і думав про тебе. Тепер я вірю, що Бог чув мене. Він і почує тебе. Я кажу тобі слова, які колись казав мені ти. Пам’ятаєш?
- Пам’ятаю, - похмуреним голосом відгукнувся у відповідь Ярослав. - Ти вже є щасливцем,
- запевнив Ярик. - А от коли мене всиновлять?
- Всиновлять. Лише вір.
Ярко вірив, але в останні дні його віра почала слабнути. Він знав про це, та нікому не хотів
говорити. Навіть Геннадію соромився сказати. Але хлопчина про все здогадався сам. Не очікував Ярко, що він, як вчитель, настановлятиме його. Та сталося те, що мало статися. Ввечері, хлопці продовжували разом читати Біблію, молитися. Їм ніхто не забороняв. У вільні години, коли діти збиралися разом, до них приєднувалися навіть вихователі.
З початком весни, коли все, що знаходилося в її очікуванні почало прокидатися зі свого сну, Ярко ще більше затужив за Мариною та Анатолієм. Йому хотілося ще раз із ними зустрітися, погомоніти, як під час їхнього приїзду в січні. Та подружжя не писало листів і не телефонувало до інтернату. Хлопчина стомився щодня запитувати вихователів про них. А ті розуміючи його мрії, запримітив здалеку, розводили руками.
- А за мною не приїжджають, - похмуро відповідав у безнадії, коли чув новини про чергові
всиновлення в інтернаті. Мовчав із відповідями на молитви Бог.
- За мною також ніхто не приїздить. Але я не впадаю у відчай. А Бог не забуває про нас -
чує. Ось побачиш і для тебе і для мене Він приготував дарунки, - ледве стримуючи хвилювання за друга, зазначав Кеша.
Бог дійсно пам’ятав про Ярослава. Жодна молитва хлопчини не була відхилена чи забута Ним. Про свою зустріч і майбутнім сином молилися Марина з Анатолієм. Вони довго чекали на день коли знову зустрінуться і обіймуться. Їдучи до інтернату, жінка не випускала з рук світлини, на якій були вони у трьох, - як справжня сім’я. Не було такого дня, коли з Анатолієм не згадувала про нього. Про те, що хочуть всиновити Ярослава, заздалегідь домовилася з керівництвом закладу - не говорити йому нічого. За чотири місяці, коли були повністю оформлені необхідні документи, вони їхали за ним, аби врешті промовити давно жадане: - Мій, синку.
- Нарешті, - ледь прошепотіла чоловіку, коли директорка сама пішла за Ярославом. - У нас
буде син.
- Так, - обійняв дружину Анатолій, - думаю: не один.
Ярко прямував до кабінету не здогадуючись ні про що. Ще у класі, коли його покликали, він
піднявшись зі свого місця, слухняно вийшов за жінкою й поспішив до її кабінету.
- Скажіть, невже, щось сталося серйозне? - спромігся запитати перед тим, як увійти до
середини.
Жінка директор усміхнулась, але нічого не відповіла.
Ярослав не вірив і навіть протер очі, щоб переконатися в тому що дійсно бачив Анатолія з Мариною. Вони сиділи перед ним, готові ось-ось, як птахи злетіти до нього, що забрати до свого гнізда.
- А тепер віриш? - ніби вгадав його думки, тихо запитала директор.
- Вірю. Так, тепер вірю. - не стримався, і заплакав Ярик.
Він плакав, з радості, не соромлячись ні себе, ні світу в якому жив. Адже його радість була
від щастя, яку зрозуміти могли тільки рідні, Бог і… батьки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422676
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.05.2013
МОЯ ТРОЯНДОЧКА
«А Бог доводить Свою любов до нас тим, що Христос умер за нас, коли ми були ще грішниками»(Рим.5:8).
Тієї ночі Микола Федорович спав, як ніколи в житті. Вперше за свої 88 навіть сон побачив: без вибухів снарядів і кулеметних черг - мирний і кольоровий. А все тому, що в ньому була вона – та, яку продовжував любити, про зустріч з якою мріяв довгі роки – його Зіна, його перша любов.
Вперше вони зустрілись у друзів під час святкування нового 1941-го року. Ніхто тоді не знав, що через п’ять місяців і двадцять два дні розпочнеться Друга світова. В місто вона постукала ще 20 червня, коли над чистим блакитним небом раптово з’явився літак. Він був якийсь загадковий, ніби щось вишукував. Його повільний, тихий політ мало кого зацікавив. Але коли розтинаючи повітря, до землі, зі страшним свистом полетіло три бомби, захвилювалися всі. 22 червня стало зрозуміло: почалася війна.
25 червня – перший день мобілізації – став передостаннім у їхньому житті. Прощаючись біля збірного пункту військкомату, один одному поклялися в любові. Востаннє бачились у 1942-му. Поранений і забинтований, Микола лежав на ношах на дні окопу під Сталінградом, поруч із мертвими й подібними йому, чекаючи відправлення в шпиталь. А неподалік точився бій. На тлі сірого неба, що, здавалось, ніколи не вмивалося дощем, свистом куль, Зіна скидалася на янгола. Про це свідчили біла пов’язка з червоним хрестом на рукаві та запах медикаментів, який линув від неї. Хлопець знав: янголи з неба пахнуть зовсім по-іншому. Як саме – сказати не міг, але усміхаються, мабуть, як вона.
- Не хвилюйся, любий, все буде добре! – шепотіла,
стримуючи в собі сльози, аби не розплакатись. – Я писатиму тобі листи.
- Ми дійсно будемо разом?! – ледве ворушачи губами, чи
то запитав, чи вимовив слабким сиплим голосом солдат.
- Я дуже люблю тебе, – нахилившись, дівчина поцілувала
коханого в щоку.
Микола боявся відпустити її, а найбільше – втратити назавжди. Тримаючи за руку, дивився на неї й подумки благав не залишати його.
- Я повернусь, обов’язково повернусь. Тільки не зараз!
Втерши хустинкою сльози, що з’явились на його очах, вона поцілувала його ще раз і розтанула в сірості дня. Та зустріч не раз снилася йому, її співочий голос лунав звідусіль, проникаючи в серце, ятрив найпотаємніші його струни. Часто прокидаючись вночі, руками ловив образ – до болю рідний, наче марево, виникаючий з темряви, а потім зникаючий у ній. Микола не вірив хлопцям, які, жартуючи, говорили про любов, що нібито не вмирає й на тому світі. Ось тому і приходить.
- Нехай, – стримував у собі гнів, – все одно буду з нею.
Не знав молодий фронтовик, що їхні долі перетнуться не скоро, а воювати доведеться важко. Війна стала уроком, на якому пізнав життя, радість, смерть, смуток і печаль. Сталінград, Кубань, Курська дуга, Прибалтика… Скрізь була війна, зруйновані міста, селища. Микола не боявся загиблих на полі битви, не боявся загинути. Де б не довелося воювати, завжди згадував свою Зіну, часто промовляв її ім’я, подумки дарував улюблені троянди, уявляючи, як вона милується ними.
«Моя любове, моя Трояндочко, – шепотів уночі, дивлячись на світлину, з якої усміхалися вони разом, стоячи під квітучою яблунею. – Чи пам’ятаєш мене, нашу присягу?»
«Пам’ятаю, люблю, чекаю, – відчував у свідомості знайомий голос. – Ми неодмінно будемо разом».
Не судилося. У квітні 1945-го під час ворожих боїв на Курляндському півострові Миколу, пораненого в голову та ще присипаного землею, було визнано мертвим. Поспішило командування з повідомленням додому, в якому зазначили: «Загинув смертю хоробрих», але наступного дня він важко застогнав.
- Невже? Не може бути! – дивувалося командування,
медсестри, лікарі. Не чекаючи жодної хвилини, було вирішено: негайно відправити його до найближчого шпиталю, де прооперують та вилікують. Дев’ять довгих місяців довелося відлежуватися, вдихати запах ліків і вдивлятися в обличчя медперсоналу в надії побачити знайоме.
Зіна відразу, як закінчилась війна, повернулася додому, де й дізналася про смерть свого коханого. Сумно й болісно було знати, що більше ніколи не бачитиме його. А стільки хотілося зробити разом: прожити довгий вік, радіти онукам, правнукам, а може, і праправнукам. Познайомившись у жовтні з молодим австрійцем – колишнім солдатом, через місяць одружилася, а через два – виїхала з ним до Австрії.
Саме тоді, у проміжку трьох днів, розминулися дороги Миколи і Зіни. Його приїзд у рідне місто став шоком для рідних. Усі мешканці його вулиці й навколишних, приходили щоб подивитись на воскреслого, торкнутися його.
- Живий я, живий, – повторював кожному. – Дурницею все
вийшло.
Холодну зиму так-сяк перезимували, а навесні гуртом взялися до роботи. Влітку познайомився з молодою і красивою дівчиною Орисею. Вона була простою, та до того ж бідною. Жила зі своїми батьками в хатинці - мазанці. Окрім двох курей в господарстві нічого не мали. Та цим Микола не переймався. Хто ж бо у післявоєнні часи міг розжитися до великого багатства? Щоправда, були деякі, та їхнє багатство вважав не чесним.
Орися ніколи не обманювала. Це помітив Микола з першого дня їхнього знайомства, а за роки прожиті разом, переконався: вона була дійсно Божою дитиною. А все тому, що любила Бога, боялась Його. Господь оберігав їх усі п’ять років, був постійною опорою, помічником.
- Для нас Він – наш Небесний Батько, - пояснила дівчина
коханому, коли той по цікавився Його особистістю. – Бог: Живий, Вічний, Невмирущий, Невидимий. Ти думаєш, що Він не бачить тебе, бо ти не бачиш Його? Помиляєшся, - усміхнулася, зіщулив свої чорні очі. – Бог не тільки бачить тебе, а й будучи Сам невидимим, знає всі твої думки, таємниці серця, не виказані вголос слова; не любить коли говорять неправду чи лихословлять інших. Він Бог Святий, а святість – з гріхом не сумісні.
- То виходить, коли я погано думатиму про сусіда-злодюгу
чи когось іншого, Він все-одно знатиме?
- Так. І щонайгірше: не задобрить твоє рішення.
- А, що тоді думати про нього, якщо він є дійсно злодієм?
Що? - уточнив, - Це правда! Ти ж сама сказала: Бог любить правду!
- Любить, - продовжувала тихим голосом, але не нам
призначено судити людей, а – Йому. Він – Головний Небесний Суддя.
- ... І для тих хто вбивав ні в чому невинних людей? Так?
Поглянь, - Микола піднявся на ноги, розвів повітря руками, - скільки навколо вигублених міст, сіл. Немає сім’ї, родини в які не постукало горе війни. Н-ні, я не згоден із таким Богом. Не згоден. - Презирство до ворогів, злісно звучало в його голосі, в кожному слові, димілося, готове розгорітися великим полум’ям.
Сівши на лаву, розлючений, як звір, щось пробурмотів, обхопив голову своїми дужими руками. Йому не вкладалося в голові: як можна прощати ворогу? А зі слів Орисі, виявлялося, що можна і навіть необхідно.
- Бог є любов, і ми повинні любити всіх, як любить Він.
Свого часу послав на землю зі Святих небес Свого Єдиного улюбленого Сина, аби Він помер за наші гріхи, за твої і мої. Розумієш, Микольцю? - дівчина старалась пояснити коханому істину Божої любові до людей, та він чомусь усі слова сприймав байдуже. А вона продовжувала. – Ісус простив знущання і глузування своїх ворогів. Так, це важко зробити, коли тебе б’ють, лихословлять, а Божий Син зумів. Вони – Його вороги не розуміли, що чинять.
- То ти хочеш сказати, що фашисти також не розуміли
власних дій, коли вбивали, палили, знищували? – Микола на хвилину стих, важко і часто дихаючи, ніби не вистачало для його легенів повітря. – І, що ти пропонуєш? Що робити мені? Тільки не кажи: пробачити.
Орися підсіла ближче, обійняла свого Миколу.
- Довірся Богу, - відповіла миролюбно.
- Не знаю. Все так складно, заплутано, незрозуміло.
Хлопець всередині кипів, мов вулкан, але стримувався. Якби
не кохана, не її любов, хмари чорної злості давно жбурлялися блискавками.
- Ти подумай, Микольцю, коли з Богом життя
плануватимеш. Бідний на землі – багатим стане на небі, а багатий збідніє вже на землі. Господь вестиме тебе, а коли потрібно – носитиме на руках. З Ним ніколи не достатку не матимеш.
- Я подумаю, - в розпачі вигукнув, і вибіг з подвір’я.
Та розмова про Бога примусила хлопця не спати цілу ніч.
При тьмяному світлі каганця, що блимав під стелею, лежав, не в силах заспокоїти свої розбурхані думки. А вони кружляли, билися одна об одну, падали, підіймалися і, знову починали свій політ.
- Чому? Чому все діється зі мною? Чому я повинен
змиритися з тим, що Ти, Боже, хочеш аби я любив ворогів? Я ненавиджу їх і буду ненавидіти. - Після тривалого мовчання, спромігся вимовити з важким докором. Але від його слів не стало легше. Чорна хмара образи, ще більше закрила собою просвіт неба. Темінь оточила всю душу, серце. Навіть дихати стало важко. Піднявшись з ліжка, Микола підійшов до вікна, прочинив його. За хвилину прохолодне повітря вересня наповнило кімнату. На небі, про щось перемовляючись між собою, шепотіли зорі, а високий серп місяця гордо висів поміж них.
«Так, Боже: і зорі, і місяць, і гори, і долини... створив Ти . Ти є добрим, але не по відношенню до ворогів. Чому Ти не покарав їх, коли Тебе прибивали до хреста?»
Заплющив очі, хлопець постарався уявити Голгофу, до якої вели Святого Страждальця. Він побачив Його серед великого бурхливого натовпу, що плакав і голосив за Ним; не знав, що йому робити: хотів приєднати свій голос до інших, та якась сила стримала.
Ось Божий Син упав під натиском важкого хреста. На мить юрба замовкла, тільки вояки щось невдоволено бурчали. Микола бачив, як один із вояків до якогось чоловіка, вирвав його з натовпу, підвів до Ісусового хреста й змусив нести його. Сам Божий Син піднявся не відразу - старався зіп’ястись на свої ноги, та ослаблені, вони знову підкошувались.
- Гей, Царю, вставайте, - гукнув до Нього вояка. – Чи може
хочете, щоб покликали прислугу?
- Годі лежати, вперед, - приєднався до образи інший, і,
замахнувшись, вдарив Його довгим списом.
Наступного вечора, знову сидячи біля розчиненого вікна, знову бачив Спасителя. То не був сон, і не було видіння, а – уява: дійсна, не підробна фантазією, бо все, що уявляв – чув від Орисі. Божого Сина прибивали до хреста, серед двох розбійників. Ісус кричав, але нікого не проклинав. Потім, висячи на дереві, молив Свого Отця простити кожного. Пошматоване від побиття різками, тіло не мало живого вигляду, а скидалося на великий шмат м’яса, та було живе, дихало і в ньому ще билося серце Бога.
Ось до Його хреста підійшли двоє: жінка і якийсь чоловік. Вони довго стояли, мабуть про щось говорили. Туди, де стояв Микола слова не долітали. Було лише видно, як їх очі спрямовані вгору, довго не зводилися донизу. Потім жінка поцілувала закривавлені ноги Божого Сина.
- Хто це? – запитав тихо, того, хто стояв поруч.
Чоловік подивився на Миколу, здивовано посміхнувся, оголив свої зуби.
- Ти, що дійсно не знаєш, чи може прикидаєшся дурнем? –
підозріло цікавився, і не чекаючи його відповіді, продовжив: - На хресті пройдисвіт, який називав себе Божим Сином, Царем. Я знаю: Він не з таких, а - звичайний волоцюга. А оті, - кивнув у бік чоловіка та жінки, які продовжували стояти біля Нього, - Його мати і один із учнів.
- Якщо Він не цар і не Божий Син, а злочинець, чому
молиться аби Бог простив їм?
- Бо хоче щоби Йому вклонялися. Ми знаємо кому
вклонятися. В нас один цар – Кесар.
Незнайомець закінчив, але продовжував дивитися на Миколу колючим поглядом, обличчя стало дуже серйозним, очі звузилися до вузьких щілин.
- Чому ви на мене так дивитися? – остовпів хлопець.
- А ти не з тих, хто підтримує Його?
- Н-ні. Ні-ні, - зам’явся.
В цю мить небо стало чорніти. Важкі, обвислі хмари, швидко
насувалися одна на одну. Люди почали розбігатися, штовхаючись.
- Звершилось! – почулося з хреста. – У руки Твої, Отче, Я
віддаю духа Свого , пронеслося в повітрі над Голгофою.
Що було далі, Микола знав: Ісус помер. Двом розбійникам вояки молотом розбили коліна, тоді, як Йому – Божому Сину, Його Небесний Отець, не дозволив, зворушив землю страшним землетрусом .
Бог плакав, що довелося віддати Єдиного, Улюбленого Сина на прокляття світу. Але без Його смерті не можливе було б спасіння – спасіння людей сповнених гріхами. Господь хотів, щоби кожен, повіривши в Нього, почав нове життя у Ньому, з Ним, а Він – у їхніх серцях. Бо без пролиття крові живого Бога, - неможливе було б спасіння.
Микола відчув, як на його очі сплинули дві краплини сліз. «Нехай, - подумав, - то плаче не моє тіло, а душа».
У свій другий день, іще не поспішав йти до Орисі. Кілька разів поривався, виходив за хвіртку, та повертався. «Я не гідний її. Вона свята, а я – грішник. Орися сама сказала: грішне зі святим не мають спільності. Тоді навіщо мені йти, осоромлювати її перед батьками, Богом, Якого любить серцем і душею. Навіщо?»
Ввечері, під час скупої вечері, розкрився своїм рідним, розповівши все, як є.
- Довго думав я, та не знаю, що робити. Підкажіть, будь
ласка.
Чекав відповіді, стомлено вдивляючись в очі неньці і татові,
але ті мовчали, перезирались, шовгали носами, мов маленькі діти й здавалось, ніколи, нічого не порадять. Микола розумів їх: вони вірили, що Бога немає, але життя сім’ї Орисі – стверджувало інше. Та й якби не Бог, його самого не було, не вижив би у тій страшній битві з фашистами, не повернувся б до життя. Господь вів, оберігав, бо хотів, щоби жив. Апостол Павло також не вірив у Бога, вбивав християн, але був вибраний Вседержителем. Орися розповідала про його життя, як про найкращого знайомого друга, якого знала не один рік. Миколі хотілось, як і Павло, бути вибраним сосудом у Бога. Тієї ночі, як умів, прохав про це Його. Коли молитву скінчив, при відкривши вікно, ліг у своє ліжко. Сон чомусь не приходив і думки починали сновигати коридорами мозку. Вони кричали то одна на одну, то на нього, вигукуючи різні нісенітниці. Микола не слухав їх, заплющив очі, подумки читав «Отче наш». На четвертому разі зупинився, перервавши молитву на середині. Йому здалося, що за вікном раптово настав день. Коли підійшов, побачив ті самі зорі, місяць, але світло – яскраве, приємне очам, що линуло нізвідки і звідусіль, було наче денне.
«Звідки воно», - подумав про себе.
Й відразу почув голос, який линув з небес.
«Так. Я люблю тебе і любитиму завжди. Я вибрав тебе, як Савла, бо дуже хочу, щоби ти залишився Моєю дитиною».
Голос замовк, але світло продовжувало сяяти.
Про те, що то був сон, Микола зрозумів вранці. Не міг зрозуміти єдиного: як опинився біля вікна, тай ще на колінах.
«Сновида? Ні. Господь, або ангел з неба, сам привів мене до вікна, щоб я побачив Його, розмовляв із неба, полюбив».
Батьки мовчали, не стали перечити сину. Схилившись на коліна, кожен творив свою молитву: Микола вголос, мати з батьком – у собі. Син не хотів сумніватися, що вони лише вдавали, що моляться, бо коли скінчив і промовив: «Амінь!» - радісно, в один голос повторили:
- Амінь.
Погода обіцяла бути сприятливою для творення за планова -
них справ, не дивлячись на хмари, що купчилися під небом. Не чекаючи полудня, відразу після сніданку, полетів до Орисі. Помітив її на подвір’ї біля хати, ще з вулиці вигукнув:
- Я все зрозумів! Усе, до краплини! Чуєш, кохана: я
зрозумів.
- Що ти зрозумів? – дивлячись на захеканого, але щасливо-
го Миколу, неприхованою цікавістю, запитала.
- Без Бога – я сирота. Він потрібен мені, як повітря.
Сьогодні… сьогодні, - хлопець ледве говорив, усміхаючись. – Я примирився з Ним.
То була правда. Дослухавшись свого серця, що довго жило без Бога, та після щирої молитви, він дозволив Йому зруйнувати стіну, яка розділяла їх довгі роки. Аналізуючи кожен прожитий свій день, Микола відчував невидиму руку Небесного Творця, Який у важкі години залишався з ним, його батьками, часом ніс на Собі. Хлопець вірив: Господь простив кожен постріл у ворога, заподіяну смерть; був упевнений: любов, яка з’явилась до німців, німецького народу – линула з небес – від Бога. Йому до болю стало шкода їх, бо керовані наказами Гітлера, чинили його волю, самі не розуміючи своїх дій.
- Я дуже рада за тебе. Не уявляєш, як ощасливив мене сьо-
годні.
Вона скидалася на маленьку дівчинку, а він на хлопчика, які
разом, узявшись за руки, весело кружляли посеред подвір я. І ніщо не могло затьмарити їхньої радості – радості народженої небесами.
Створювати власну сім’ю вирішили зачекати. Лише наступного року, відсвяткувавши Різдво, за спільною згодою, поєднали свої серця. Не забували кожного вечора молитися, коли збиралися у маленькій низькій кімнатці разом з батьками – читати Біблію. Слово Бога стало найулюбленішою книгою, сповнювало їхні серця, росло, пускало своє коріння.
Близько літа, коли до їхньої хатини почали приходити односельчани, щоб послухати Благу Вістку, почали співати християнських пісень.
Одного дня, коли на зібрання прийшли невідомі селянам чоловіки, і наказали припинити «зборища», люди гуртом виступили проти, зачитавши по пам’яті слова, сказані колись апостолом Павлом: «Бога повинно слухатися більш, як людей!» . Після того вони більше не приходили.
Життя ладналося потрохи. Микола ніколи і нічого не приховував від дружини, все розповідав про Зінку. Приємно було бачити і знати, що Орися розділяла тривоги і біди свого Миколи. Коли народилися діти – разом виховували, разом працювали. Все було б добре, якби не війна, що продовжувала переслідувати у снах. От тільки Зіна, на жаль, не снилась.
Коли у 2008 році не стало Орисі, з якою в мирі і злагоді прожили 63 роки, виховавши двох дітей, світло для Миколи потьмяніло. Великою втіхою стали двоє онуків, один правнук і Бог, в Якого вірили всією маленькою родиною Церквою. Йому, Микола Федорович довіряв, як колись Зінці свої таємниці, просив допомогти розшукати своє перше кохання.
Якось в інтернеті дев’ятирічний Андрійко випадково помітив світлину подібну до тієї, що бачив у прадідуся в альбомі. Хлопчина, перш ніж розповісти старенькому, сам вирішив порівняти їх, прочитати, що ж то за жінка з Австрії на ім’я Зіна.
- Ти й не уявляєш, який дарунок сьогодні зробив мені, –
вигукнув Микола Федорович, розціловуючи малого, коли він показав її. – Це ж вона – моя Зінка, моя Трояндочка.
- Твоя перша любов? – дивуючись виразу обличчя,
поцікавився правнук.
Довелося розповісти історію від самого початку. Андрій, не приховуючи гордості, слухав. А коли прадідусь закінчив, обійняв його за шию і прошепотів:
- Ти мій герой! Я пишаюсь тобою.
З правнуком домовились не розповідати рідним нічого. А тим часом, хлопчина кілька місяців допомагав старенькому писати листи, - їхній Зіні. Листувалися два рази в тиждень. Прабабусі Зіні (так називав її Андрійко), також допомагали правнуки, яких у неї було троє, від п’ятьох її дітей. Як виявилось із листів, надісланих із далекої Австрії, через два роки після виїзду з України, вона також повірила у Бога. Її чоловік проповідував у місцевій Церкві, а вона допомагала постраждалим у війні. До України приїздила не раз, але знаючи про одруження Миколи, не хотіла з’являтися йому на очі. Ставши вдовою, вирішила розшукати його.
Микола Федорович ніби знову народився, повернувся у свою молодість. А коли на початку червня отримав від листоноші телеграму з кількома реченнями: «Приїжджаю 22. Зустрічай. Твоя Трояндочка», – не знав, куди себе від радості подіти. Того дня старий фронтовик, загадково переморгуючись з Андрійком, обіцяли великий спільний дарунок для всіх, хто збереться в їхньому домі.
Донька Олена, ні про що не здогадуючись, вранці зателефонувала брату, його рідним, а в обід допомогла батькові одягтись, пришпилити до піджака живу червону троянду. Опісля, разом поїхали до обласного центру. Київський швидкісний потяг чекали недовго. Відразу, як він зупинився, Микола Федорович кинувся на перон. Вдивляючись в обличчя пасажирів, шукав свою Зіну.
Жінка з пришпиленою також червоною трояндою на грудях, і гуртом дітлахів та дорослих, які розмовляли іноземною мовою, вийшла останньою.
– Зінка, Зінка, – мовив сам до себе тихо, а потім, не стримуючись, вигукнув голосніше.
Здавалось, не потрібно було в світі шукати щасливіших, бо вони, обійнявшись, стояли на пероні.І земля і небо, затамувавши подих, спостерігало за двома люблячими серцями, що берегли, цінували свою любов, несучи крізь роки. Й ніщо не могло їх розлучити. Бо вони знали і були впевнені: любов – найбільший подарунок, який приходить з неба, випробовується роками і завдяки якій в унісон б’ються серця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422443
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.05.2013
Колискова для сина
Спи, мій синку, моя доле,
Спи, моє дитя…
Хай тобі присниться поле,
З житом на життя.
Хай тобі у колисанку
Загляда зоря.
Казка хай звучить до ранку,
Спи, моє дитя.
У саду поснули квіти
В стрісі горобці.
Сплять дорослі, сплять всі діти –
Гарні молодці.
Спить ведмедик, спить лисичка,
Зайчик також спить.
Спить маленькая сестричка,
Лише сон не спить.
Разом з ангелом літає
У повітрі він.
Чуєш тихо як співає
Малиновий дзвін.
Він розбудить, коли сонце
Із-за гір зійде,
І постукає в віконце,
Радість принесе.
Спи, мій синку, моя доле,
Спи, моє дитя…
Хай тобі присниться поле.
З житом на життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422285
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 02.05.2013
Росте зерно
Росте зерно,
Росте в землі
І в теплі дні,
Й в холодні дні.
Росте воно,
Росте щодня,
Бо в нім живе
Його життя.
А десь біжить –
Спішить ріка,
І голос лине
Здалека.
Рости, рости,
Моє зерно,
На щастя,
Радість і добро.
До неба, зір
Рости, рости.
Великих гір
Ти досягни.
І сили швидше
Набирай,
Щоб був багатий
Рідний край…
Допоки скосять
Косарі
Твоє колосся
На зорі.
І віддадуть
На борошно,
В якого ніжне
Є тепло.
Нехай шумлять
Твої лани,
Ростуть і доньки,
І сини.
Щоб всім дістались
Калачі,
Які пектимуть
Уночі.
Рости, моє зерно,
Рости,
І радість всім нам
Принеси.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422283
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 02.05.2013
СМСка щастя
Побачення того вечора так і не відбулося. Прочекавши свого коханого у кав’ярні протягом двох годин, Світлана пішла додому. По дорозі намагалася вкотре йому зателефонувати, але його мобільний, був чомусь відключений. «Може щось сталось?» - подумала про себе.
Біля свого будинку розплакавшись, пригадала останню зустріч, що відбулася два тижні тому і слова сказані ним: « - Ти не умієш любити».
«Не вмієш». Ці слова, наче важкий камінь впали на серце. Що значить «не вмієш»? Що потрібно зробити, аби тебе покохали по – справжньому, на все життя?
Дівчину не раз діставали подруги своїми зауваженнями, повчаннями, які зводилися до одного: хлопці сьогодні люблять розкутих, крутих.
- А що коли я не така? Що мені робити? – запитала якось у матусі.
Деякий час ненька не знала, що сказати доньці, та одного вечора порадила їй надіслати
СМСку людині, яка також шукає своє кохання.
- Поглянь, скільки їх тут?! – показала на оголошення, в яких висловлювали бажання про
знайомства люди різного віку.
Читаючи їх до пізньої ночі, так і не змогла вибрати потрібного. Тож вирішила надіслати своє повідомлення навмання. Всього чотири слова: «Не сумуй, життя триває!» - за хвилину полетіли у невідомому напрямку. А вранці, на свій подив отримала відповідь: «Вже не сумую. Слава».
Не розповівши нічого неньці, того ж дня надіслала незнайомцю нове повідомлення, в якому прохала його розповісти про себе. В’ячеслав мовчав не довго. За кілька хвилин, він написав цілого листа. Щоб прочитати його, довелося стирати попередні СМСки. Лише так дівчина довідалась про те, що він мешкає у Сумах, є того віку, що вона і також шукає своє кохання.
- Невже так може бути? – запитала матусю, зізнавшись увечері.
- А ти поспілкуйся з ним – дізнаєшся, - загадково усміхнулася мама.
Світлана довго вагалась зробити перший дзвінок. І тільки наступного дня зателефонувала.
Слухавку підняв В’ячеслав. Він був радий неочікуваному її «візиту». Розмовляли довго. Після того, як зв'язок урвався подзвонив сам. За дві години спілкування, здавалось один про одного знали майже все. Але чути приємний голос Слави їй хотілось ще. Тож і наступного вечора знову полинула у Суми.
Невже так може бути? – запитала матусю, зізнавшись увечері
- Наші серця нам підказували, що ми можемо бути щасливими у парі, - згадуватимуть
пізніше вони.
Поки їх розділяла відстань, бажання ділитися таємницями і планами, щодня ставало більшим і сильнішим.
Через тиждень своє спілкування продовжили через Інтернет. Спочатку обмінювалися світлинами, а потім розмовляли віч на віч.
В’ячеслав був простим хлопцем, жив з батьком; не був крутим, уникав галасливих кампаній; любив поезію і писав вірші. Деякі встиг презентувати Світлані й отримати від неї схвальні відгуки. Вона стала для нього своєрідною музою.
- Вірші мені снилися і часто вночі я прокидався, щоби записувати їх у зошит, - щиро
зізнається.
Для них, здавалось, годі було шукати собі пару. За чотири місяці, досить добре зрозуміли, що підходять один одному, бо дня не могли прожити аби не почутися і не побачитися.
Одного вечора Слава повідомив Світлані, що хоче приїхати до неї, познайомитися з мамою, подивитися її місто. Дівчина не заперечувала. Наступного дня почала готуватися до зустрічі. Та коли прийшов очікуваний день, В’ячеслава чомусь не приїхав. Коли зателефонувала, зі слухавки почула стомлений голос.
- Я у лікарні столиці. Попав в аварію, а тепер відлежуюсь.
Того ж вечора з допомогою і благословення матері, вирушила у Київ. В’ячеслав не очікував її
Приїзду, розгубився, коли побачив.
- Як ти мене відшукала? – поцікавився.
- Мені допомогла любов, - зізналась щиро, без лукавства.
Три тижні Світлана була поруч із ним. Їй не перечили лікарі, ні його батько, а навпаки –
раділи, що хлопець почав швидко одужувати. Рани гоїлися майже без втручання ліків.
Коли Славу виписали, вони разом, і з мамою Світлани поїхали у Суми. За місяць відгуляли весілля, після якого, за спільною згодою повернулися додому до коханої.
- Я гадала, що подібне буває лише у фільмах, - зізнається сьогодні жінка, обіймаючи
щасливу родину із трьох маленьких та одного дорослого «Я». – А все почалося з СМСки щастя.
Олег ПОГИНАЙКО,
м. Дунаївці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421881
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.04.2013
ЩАСТЯ МОЄ
Те, що Андрій дізнався через два тижня після свого весілля, стало для нього справжнім потрясінням. Він не очікував такого повороту від дівчини, для якої був готовий прихилити весь світ. Андрій дійсно не знав про те, що його єдина кохана, яку любив ще до служби в армії, зрадила йому з іншим і чекала дитину. Чи то боялася, чи, може, не хотіла, але не зізналася. Коли він запропонував їй свої руку та серце, відразу сказала: «Так!» З одруженням також вирішила не відкладати. І згодом відгуляли гучне весілля. Три дні святкували всім селом.
Олена спочатку тільки вдавала, що любить Андрія, але насправді думками була з іншим. Він не ображався на неї, не лаяв. Навіть тоді, коли, знаходячись у справах в райцентрі, від незнайомої жінки дізнався неприємну новину, стримався, щоби не натворити зайвого лиха. Для нього ж бо дружина була найбільшим щастям.
– Щастя моє! – саме так називав Олену, і не жалкував, що серед багатьох дівчат, які крутилися довкола нього, вибрав її.
Жили у тому ж селі, що й батьки, але окремо від них. Сільські будні не були раєм, але Андрій був щасливий. Всю роботу по господарству виконував сам. Навіть їжу готував. Він не хотів, аби Олена переймалася домашніми клопотами, виношуючи під серцем дитину.
Кожного вечора, сидячи на лаві біля будинку або у кімнаті, складали плани на майбутнє, мріяли, сміялися і, на диво, ніколи не сперечалися.
– Чоловік у мене – справжній скарб, – хвалилася своїм Андрієм Олена перед подругами, а про колишнього коханця вже не й згадувала.
Минали дні, а за ними тижні. Подружжя з нетерпінням чекало дня, коли народиться маленька крихітка. Вони навіть імена підібрали: якщо народиться хлопчик – назвуть Богданом, а якщо дівчинка – Богданкою. Андрій заздалегідь облаштував у будинку окрему кімнату, придбав у магазині дитячий візочок, кілька іграшок.
Коли прийшов час, народжувати поїхали разом. Андрій ні на мить не відходив від Олени, був присутній при пологах. На сьомому небі почувався, коли першим узяв до рук донечку. Він і не думав про те, що Богданка йому не рідна. Сльози радості котилися по обличчю.
– Вітаю тебе! – привітав свою Оленку, передаючи маленьке щастя в її руки. – Ми вже батьки!
Дружина мовчала. Тримаючи дівчинку однією рукою, іншою обіймала чоловіка.
В даній історії, здавалося, можна було б поставити крапку, але…
Ранок наступного дня для молодого батька виявився нерадісним.
– Вночі, – пояснив лікар пологового будинку, – Олені стало погано. Зараз перебуває в іншому відділенні, за її життя борються лікарі.
– А дитина? Що з нею? – злякано запитав Андрій.
– Вона поки що у нас. З нею все гаразд.
Дві доби Андрій не відходив від дверей реанімаційного відділення, кожні тридцять хвилин цікавився у лікарів станом дружини. Нічого втішного вони не могли сказати. Початок третьої доби став дійсно чорним.
Олену поховали за всіма церковними правилами. Дівчинку, забравши додому, Андрій почав доглядати сам. Деякий час жив у своїх батьків, щодня їздив у місто на молочну кухню, де брав молоко для немовляти. Догляду за маленькою сприяли й Оленчині батьки. Отак разом виховували дитину.
Богданка, мов дві краплини води, була схожа на Олену. Навіть деякі риси характеру перейняла. Дивлячись на неї, татко радів, що колись пробачив вчинок своєї дружини і прийняв її з чужим немовлям під серцем, яке сьогодні для нього стало рідним.
– Щастя моє! – називав Богданку, беручи на руки.
Андрій усе розповів дівчинці про маму, коли та поцікавилася нею, побачивши її на світлині. Довго того дня розглядала її, цілувала. Батько не забороняв брати їй світлину з собою у ліжечко, втішав маленьку, ходили разом на прогулянки. Вони розуміли одне одного. Для Андрія кращої порадниці годі було шукати.
Одного вечора він, важко підбираючи потрібні слова, запитав у Богданки про жінку, яку любив, але не наважувався показати доньці. Розглядаючи її фото, дівчинка не відразу дала свою відповідь. Лише наступного дня, повертаючи татусеві світлину, порадила:
– Коли любиш, – одружуйся. Я називатиму її мамою, а вона буде нашим щастям.
Андрій не очікував такої відповіді. Та було приємно чути її від дитини, яка ще так мало розбиралася у проблемах життя.
Підхопивши своє щастя на руки, він довго кружлв по кімнаті під музику весняного вальсу, що линув у духмяному цвітінні квітів і в веселих піснях птахів.
Олег Погинайко, м.Дунаївці
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421650
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.04.2013
ВЧОРА ПОВЕРНЕТЬСЯ ЗАВТРА
Кажуть: діти Боже благословення для батьків, а хто їх немає – той є нещасливий. Олесині батьки, як і сама Олеся, були щасливою сім’єю. Вона - єдина донька у батьків: красива, розумна, та ще й дотепна до розмов, з-поміж інших дівчат у селі, завжди залиша-лася улюбленицею майже в усіх хлопців. Подейкували, що дівчина напувала їх відваром якогось зілля. Дехто навіть прохав поділитися рецептом, а хтось наслати чари, аби назав-жди відбити у неї пристрасть до чоловічої статі.
Не знала і не відала Олеся, що з часом може статися те про що попереджали. Одно-го дня, хлопці, як один не тільки перестали заходжати до неї, а й заглядати на подвір’я. Навіть Андрій, якого кохала, зник кудись. І саме в той час, коли під її серцем почало би-тись ще одне – дитяче. Дівчина не хотіла спочатку говорити про це своїм батькам, та коли зрозуміла, що приховувати таємницю немає сенсу – зізналася. Мама з татом, приголом-шені несподіваною звісткою доньки, після нічної бесіди, вирішили не принижувати донь-ку перед людьми, бо поповнення, на яке очікували, не кожному посилається відразу. Бать-ки Андрія виправдовували свого сина, натомість Олесю скрізь і всюди лихословили. Ні-якої правди дівчина не могла докопатися після народження сина, який нічим не відрізняв-ся від свого татуся. Маленький Ігор більшість спав – нагадував про себе час від часу.
Огорнутий ніжністю і ласкою неньки, дідуся з бабусею, зростав, набирався сил. Олеся надіялась: її синочок не буде таким, як його татусь, коли виросте, – любитиме свою дружину, не ховатиметься від неї. Найбільше за все хотіла, аби він став творчою люди-ною: художником, чи поетом. Бо сама колись любила малювати, а любов до книг – плека-ла досі.
Та не сталося так, як мріялось. За три тижні після народження Ігоря, Олеся поміти-ла, що він не звертає увагу на неї, іграшки, які висіли над колискою. Гіркі передчуття справдилися під час медичного огляду, але вони не були остаточними. За порадою лікарів, дитину в лікарню повезла через півтора місяці. Дитячий окуліст, не приховуючи повідомив: малюк народився незрячим.
Додому поверталася прибита горем. «Що і, як далі буде? Невже це правда?» – за-питувала себе щоразу, переконуючись у правдивості лікарів. Малюк чув рідні голоси, та на жаль, не бачив тих, хто його кликав, не реагував на світло. Він одразу жив у двох сві-тах: реальному і в світі, де єдиним кольором був чорний.
Про незрячого хлопчика в селі почали говорити, як про справжнє нещастя. Мало хто співчував – більшість сторонилися Олесю, її батьків, а також малого. А дитина тим часом росла розумною і творчою, як мріяла ненька. Хоча природа обділила його можливі-стю бачити, зате Господь наділив великою пам’яттю. Ігорок дуже любив слухати радіо, переспівувати пісні; в свої шість, разом із мамою, пробував складати власні перші вірши-ки. Він ніколи не бачив сонця, але не писати про нього, про пташенят, хмарки, дерева не міг. Олеся не помітила, як сама в собі відкрила хист до поезії, ставши для сина його ж очима.
Слава про дивного хлопчика, згодом розійшлася за межі села. Лікарі кращого не обіцяли, а от визнання серед людей його товариства – гарантували. Одного вечора, сидячи на дивані поруч неньки, Ігорок сказав: « - Найкращий для людини зір – внутрішній, духовний. Людина, що володіє ним, також є щасливою». Роздумуючи над словами сина, Олеся зрозуміла: Бог не просто послав їй незрячу дитину, а, щоб через неї допомогти їй самій змінитися, усвідомити забуті помилки. В молитвах до Бога просила пробачити її налагодити стосунки з людьми, які не хотіли з нею стрічатися.
Відповіді з небес не забарилися. Деякі односельчани першими почали просити прощення, інші зізнаватися, що не ладнали з нею за проханням матері Андрія, яка не зби-ралася миритися. Дізнавшись, що її зрадили однодумці, через місяць, продавши оселю, вона разом із сім’єю, виїхала у місто. Хлопчина заспокоював маму, як міг: обіймав, цілу-вав, а сам хвилювався за неї. Він вірив, що коли не рідний тато повернеться до них, то ін-ший обов’язково полюбить, а може подарує йому ще й братика.
За вісім років свого життя, Ігор так призвичаївся до буденних справ, що нічим не відрізнявся від інших дітей: до дрібниці знав розміщення меблів у кімнатах, посуди на ку-хні, навіть одяг розрізняв на дотик; не помиляючись, вірно і вільно переміщувався на под-вір’ї.
Якось під час сніданку Ігор повідомив мамі, що до них повернеться татко.
- Але ж ти його не бачив і не знаєш, - хотіла заперечити.
- Татко сам сказав, що повернеться, і, сьогодні, - настояв малий.
Дитячій фантазії, якої було в хлопчини понад міру, не хотіла вірити. Мало, що
може приснитися. Довіривши сина його друзям, які ніколи не забували про нього, пішла допомагати батькам на городі. А дітлахи, взявши Ігорка за руки, повели на сільські пагор-би. Хлопчина тут бував не раз. Сидячи з рідними, любив слухати вечір, але, щоб грати-ся?.... Він не хотів відмовляти друзям побігати з ними, та з-за умови, що вони наглядати-муть за ним. Хлопці погодилися, але розважившись грою, не помітили, як Ігоря не стало – наче крізь землю провалився. Тільки через кілька хвилин помітили на руках чоловіка, що підіймався до них на пагорб. На щастя хлопчина був живий. Тримаючись за шию незна-йомця, навіть усміхався. Дітлахи погодилися показати дім у якому жив їх товариш.
Андрій ще здалеку побачив знайоме подвір’я, зрозумів: дитина, яку тримав на ру-ках, була його сином. Саме він урятував його від падіння, дивом зловивши в самі руки.
З болем у серці постукав в двері. Коли вийшла Олеся, відразу зізнався, що їхав до неї. За вісім років забув дорогу, але згадати її, допоміг їхній син. Його мати, яка нещодав-но померла, просила пробачити її, а його повернутися до дружини – Олесі.
- Я любив тебе, а зараз люблю ще більше. Давай одружимося! – запропонував
увечері, коли на небі почали загорятися зорі.
То була ще одна щаслива мить, яку не можливо було забути, а збагнути можна – тільки серцем.
Олег Погинайко.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421649
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.04.2013
Роси впали золоті
Роси впали золоті
Знов на трави молоді.
Сонцем сяють урочисто
І бринять, немов намисто.
У них я бачу цілий світ,
Мій забутий увесь рід.
Чую голос дідуся,
Який лине іздаля.
І бабусю, що колись
Говорила: «Не барись,
А щодня спіши рости
І сягай завжди мети.
Через терни до зірок
Роби сміло кожен крок».
Чую голос степу, поля,
Як співає чиясь доля.
Разом з нею солов’ї,
Як шумлять ліси, гаї.
Також бачу свою казку,
Материнську ніжну ласку.
Неба лагідну блакить,
Що сміється і дзвенить.
І бджолу, і урожай,
Мій славетний рідний край.
У росі я золотій –
Бачу все на землі цій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421404
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 28.04.2013
Мама нам Буквар купила
Мама нам Буквар купила,
Й нас його читати вчила.
Разом довго ми сиділи,
Бо читати ще не вміли.
Вчили літери й склади,
Щоб читати ми могли.
Не за день і не за два
Прочитали ми слова:
«В школі вчитись вам потрібно
І читати необхідно,
Щоб розумним бути дуже…»
Ти Буквар читай, мій друже!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421202
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 27.04.2013
ЩАСТЯ БАГАТО НЕ БУВАЄ
«Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете,
стукайте і відчинять вам;
бо кожен, хто просить одержує, хто шукає знаходить,
а хто стукає відчинять йому.»
(Матв.7:7,8).
Богослужіння у храмі закінчилось, але Евеліна Андріївна, як завжди у неділю не поспішала додому. Їй подобалося ще помолитися за родичів, знайомих, вдихаючи запах ладану, який відчувався в повітрі. І лише потім повертатися до своєї оселі. Вона ладна була залишитися тут назавжди, бо, хто в отій оселі чекає на неї. За сімнадцять років звикла до самотності, не раз згадувала свого Миколу, з яким прожила тридцять дев’ять років. Господь не послав їм діток, тож доводилося доживати віку самій. Але жінка цим не переймалася, бо знала: з нею постійно Бог, родичі, які хоч не часто, та все-таки навідуються до неї. А ще сусіди.
Того дня Евеліна, відразу ж, як прийшла на службу звернула увагу на схвильоване подружжя, що стояло біля амвону, і ні на хвилину не переставало молитися. Вони навіть боялися підняти свої голови, наче перед собою могли побачити Бога. Ворушилися тільки їхні вуста. Дивлячись на них, Евеліна мимоволі пригадала Анну, зі Старого Завіту, що так само, стоячи колись у храмі, скорботна духом, складала обітницю Богу. Вона говорила не вустами, а серцем: «тільки губи її ворушилися» - голос не був чутий . Але Господь чув слова. Лише Іллія - священик не зрозумів її переживань, сказав, що вона забагато випила вина .
Молоде подружжя ніхто не докоряв. Бо багато хто приходячи у храм, ось так зосереджено, щось просили у Бога. Й здавалося, що їхнє тіло залишалося на землі, а душа, разом зі словами молитви, линула до Святого Божого Престолу. Незнайомі люди коли служба закінчилася, залишилися разом біля дверей храму, наче чекали на когось.
«Мабуть приїжджі», - подумала про себе, та коли дізналась, що вони чекають саме на неї, зраділа.
- Ви мабуть мої нові родичі? - поцікавилась, усміхнувшись.
- Ми всі родичі в Ісусі Христі, - в задумі сказав чоловік. - Ми дуже хочемо поговорити з
вами.
- Я не проти. В мене досить вільного часу, - погодилась Евеліна.
Пройшовши кілька метрів від подвір’я храму, в мовчані, чоловік першим знову наважився
заговорити. - Мене звуть Петро, а це - показав на жінку, яка йшла поруч, - моя дружина Лія. Розумієте, - ховаючи очі продовжив, - ми ніколи не зверталися з власними проханнями до незнайомих нам людей. Але ви чомусь видалися тією жінкою яка може нам допомогти. - Перевів дихання Петро подивився на Лію. - Ми одружені понад вісім років. Наші друзі, ровесники, - мають діти, а от ми… - він не докінчив своєї фрази, видихнув її залишок з болем. - Відколи одружилися - живемо згідно заповідей Бога, любимо Бога, славимо і величаємо Його у молитвах, піснях, ходимо завжди на Богослужіння, навіть благодійництвом займаємось. Ми любимо дітей, хочемо їх мати, а Він їх нам не посилає.
- У мене також немає дітей, - спокійно відповіла жінка, - та я не впадаю у відчай. Не
впадайте і ви.
Петро замовк. Від почутого розплакалась Лія. Повернувшись, хотіла піти назад, але тримаючись за руку чоловіка, зупинилась.
- Пробачте, я образила вас, - розгубилась Евеліна. Залившись рум’янцем, подумки почала
картати себе. - «Господи, треба було ж таке мовити таке. А якби це були мої діти?» - Пробачте, - підійшовши, по-материнськи, обійняла Лію. - Ходім до мене, я напою вас чаєм і, можливо щось пораджу.
Подружжя погодилось. За смачним чаєм з меліси і медом, й рівною течією розмови, повідали про своє сирітське життя в інтернаті, як у ньому сподобались один одному, мріяли одружитися і з часом одружилися; навчалися разом на вчителів, а потім протягом року працювали в одній школі…
- Без синочка чи донечки, не уявляємо свого майбутнього, - не відпускаючи руку Петра,
повела далі розмову Лія.
- Розумію вас, - погоджено закивала головою Евеліна, - але я не небесний слуга, а - всього
лиш людина. Моя вам ось порада: не хвилюйтеся, продовжуйте надіятись і любити Бога, вірити в Нього, молитися Йому. А ще - робити добро ближнім.
- А ви … ви можете за нас молитися? - тріпочучи вустами, невпевнено спитав Петро.
- Я молитимуся за вас з ранку до вечора. Обіцяю, - запевнила Евеліна. - Можливо з часом
ви станете моїми дітьми.
- Ви не уявляєте, як би нам цього хотілося, - усміхаючись і обіймаючи, сказала Лія під час
прощання. На її очах бриніли сльози, в яких усміхалося сонце.
… А в настої кольорів жила розмірено тонка мінливість світу, цвіла й неодцвітала глибока синя вись. І десь, у полі чувся передзвін дитячих голосів, легкокрилих, що високо підіймалися вгору, а потім веселково линули над землею.
Евеліна проводжала молоде подружжя, ніби рідних. Душа і серце боліли за них. День і ніч, як обіцяла, молилася, просила у Бога для них малятко. Вона ні разу не засумнівалася, що небеса не почують її. Хоч з першої зустрічі пролетіло трохи більше п’ять років, жінка мріяла про нову зустріч із молодим подружжям. Шкодувала тільки, що не запитала їхньої адреси. Та доля мала свій дарунок…
Повертаючись додому з ранкового Богослужіння, якось, наприкінці липня, Евеліна здалеку помітила автомобіль біля воріт своєї садиби. Поруч з будинком стояли чоловік із жінкою, тримаючи на руках по дитині.
«Мабуть знову родичі приїхали?!» - зраділа, прискоривши кроки, та біля хвіртки враз зупинилася. Обличчя молодих людей видалися знайомими. - Лія, Петро, - зринуло у пам’яті. - Так, це дійсно вони. А діти?»
- Евеліна Андріївно, - раптово вигукнула Лія, поспішаючи назустріч жінці з дитинчам на
руках. Маленьке янголятко посміхалося. - Ви впізнаєте нас?
- Тепер впізнаю, - зізналась, здавлюючи у собі сльози, які все-одно проступали на очі.
- Ми до вас у гості, а може на зовсім, - продовжила.
Евеліна від щастя згубила слова. Пригорнувши до себе Лію, не стрималась і заплакала.
- Та що ви? - В нас радість, погляньте, - простягнувши на руках дівчинку, мовила молода
мама. - Ваша онучка, а це, - вказуючи на хлопчика, - онук. Він також ваш.
- Онуки?.. Мої?..
- Ваші, мамо, ваші онуки. Саме ви вимолили їх у Бога для нас.
Евеліна Андріївна мовчала. Тримаючи на руках дівчинку, подумки дякувала Богу, Який
відповів на її молитви, і послав молодому подружжю не одного, а двох янголят, а їй онуків.
- Евеліно Андріївно, мамо, якщо можна вас так називати, - почав, але вже не ховав очей, як
першого разу Петро,- після довгих роздумів і планувань, ми вирішили переїхати до вас. Подобається місцевість у якій живете, та й школа в якій збираємось працювати, але… хатини у нас немає, - стишено закінчив. - То ж ми подумали, може ви нас…
- Неодмінно переїжджайте, - вигукнула жінка, - мої діточки. Я давно мріяла про дітей, а
тут… ще й онуки.
Висока радість розпирала груди, душа співала мов ластівка, намагаючись знайти особливі слова любові, ніжності, щастя - щастя, якого ніколи не буває забагато.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421001
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.04.2013
Стежка
Через поле, через гай
Біжить стежка в рідний край.
Пробігає між квітками
І пшениці колосками,
Через гори і долини,
І ліси і верховини,
Полонини, грізні скелі,
Всіх веде нас до оселі.
Протоптали її люди,
Які тут живуть усюди:
Вівчарі, чоботарі,
Доярі і ковалі.
Вони люблять рідний світ,
Теплий, ніжний дощу слід,
Дивні ягоди калини
І смачної горобини.
А ще люблять мандрувати,
Скрізь бажають побувати…
По стежині, що одна,
Але в полі не сама
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420794
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.04.2013
НЕБО НІКОЛИ НЕ МОВЧИТЬ
«Через це не будьте нерозумні,
але розумійте, що є воля Господня»
( Еф.5:17).
Немає найчудовішої і найпрекраснішої митті за народження дитини. Здається, що в той час саме небо схиляється до землі, простягає у твої руки маленьку крихітку. Вона ще нічого не розуміє, тільки своїм голосом сповіщає на весь світ про своє народження. А ти обіймаєш її своїми руками й дякуєш небу за дарунок. «Це моя крихітка, моя дитина, моя!».
В’ячеслав не тямив себе від радості, коли йому дали потримати його донечку, його маленьку дівчинку. Дружина Діана, молода мама, дивилась на них і витирала сльози щастя. Адже стільки років чекали, просили, молили у неба дитину. І, ось воно – їхнє щастя. Небо почуло молитви, відповіло тоді, коли здавалось, годі було чекати. Думали ніколи не чутимуть дитячого голосу у своїй оселі. Та, ні, він лунатиме: у кожній кімнаті, у кожному куточку.
Жінка дивилася на маленький живий згорточок, який лежав у неї на грудях і подумки дякувала Богу. Вона не відчувала болів, які ще кілька хвилин тому пронизували тіло; не могла втримати сліз, щоб не розплакатись; раділа, обіймаючи свого В’ячеслава, без участі якого не було б сьогоднішнього дня.
- Дякую тобі, коханий, - мовила, поцілувавши його у вуста. Назвемо її Богданкою. Адже
вона дана нам Богом.
Ніхто з лікарів і породіль не заперечував, бо самі вважали дитину – подарунком неба. Дехто навіть згоджувався своїх майбутніх дітей назвати подібним іменем. Аби тільки були здоровими і щасливими.
…Богданка росла і здоровою і щасливою. Маленьке янголятко, як люблячи називали її, бігало, гралося. Хвилину – другу відпочине й знову своїми ніжками міряло подвір’я. Ввечері, після спільної сімейної молитви, дівчинка любила ще довго дивитися на небо. Вона ніби хотіла щось побачити в ньому, доторкнутися поглядом своїх маленьких оченят того, що було для неї найдорожчим. Батьки не знали, що саме шукала їхня крихітка серед зір, які мов борошно були розсипані над землею. Та щоразу стримувалися запитати.
- Ви не уявляєте, матусю, як я люблю небо. Дивлюсь на нього, а мені здається, що вже
колись я була там, - якось, ніби вгадавши їхні думки, задумливо, мовила донечка. – Там усе так гарно!
Богданка важко зітхнула, ніби насправді скучила за рідною домівкою, яка залишилась на небесах.
- Доню, що ти мала на увазі, говорячи про небо? – розгубилась мама, ніжно притуливши
дитину до себе.
- Небо, - продовжила Богданка тихо і спокійно, - це моя земля. До неї постійно птахом лине
моя душа. Я повернуся до неї неодмінно. Знаю: там мене чекає Господь. Але не зараз, бо в мене є ви – мої рідні земні батьки, а Бог – мій небесний Батько. Повірте: мені дуже хочеться, щоби там ми були разом, – дитина показала рукою на небо усміхнулась.
Діана з В’ячеславом не знали, що відповісти. Вперше за своє життя дивувалися і губилися в здогадках: звідки у свої п’ять років дитина з такою любов’ю могла говорити про небо, Бога. Невже вчителі Недільної школи змогли прищепити любов до святих істин, чи може дівчинка була дійсно на небі і прийшла до них за волею Самого Бога?
Перший дзвоник у школі для Богданки став великим святом. Вона полюбила її з першого уроку. За три роки навчання, ні разу не мовила про неї поганого слова. Їй подобалося малювати, читати, писати, досліджувати природу. Восени збирала гербарії з різних осінніх квітів, листочків дерев, узимку розглядала на рукавичках своїх рук білі легкі сніжинки. Дівчинка бігала подвір’ям, ловила їх, притуляла до своїх вуст, де вони від теплого подиху миттєво танули, перетворюючись на крапельки прохолодної води.
Вони були надзвичайно щасливою сім’єю. Дехто в церкві навіть заздрив їм. Жодна біда не приходила до їхньої оселі, а щедрі Божі благословення не обминали її.
Та в Бога були Свої плани…
Того дня, займаючись своїми хатніми справами, В’ячеслав з Діаною раптово почули страшенний гул. Наче кілька літаків одночасно пролетіли над обійстям. Але то були не вони, а дерев’яні колоди, привезені для будівництва нового будинку і складені у високий стос, які несподівано в одну коротку мить розсипалися всім подвір’ям. Налякані діти встигли розбігтися. Лише Богданка, отримавши сильний удар по голові, лежала без свідомості. Її так і відправили до лікарні.
Три години за життя дівчинки боролися лікарі – спочатку в операційні, а потім дві доби в реанімації. На щастя відвоювали маленьку у смерті, врятували, та зберегти зір не вдалося. Навіть через два роки постійних лікувань, Богданка продовжувала бачити тільки … темряву.
- Я більше не бачитиму? – запитувала батьків. А коли чула мовчазну відповідь, розуміла: це
на все життя.
Про школу на жаль довелося забути. Та вчителі і друзі не забували дівчинку ніколи. Щодня приходили однокласники, розповідали новини. Богданка сміялась, раділа, тільки нікого не бачила. Не бачила, як підростають однокласники, як цвітуть навесні вишні, які садила з татком. Тепер все у її житті змінилось, але вечорами, як колись, вона сідала з батьками біля будинку, і підіймала личко до неба. Сиділа і довго слухала – слухала небо. Їй здавалось, що відчувала мову зір, які спонукали не здаватися, а продовжувати боротися: за себе, за своє здоров’я. За неї постійно молилися в церкві
Однієї ночі (чи то здалося чи може приснилося!), вона побачила янгола. Увесь в білому, з золотистим волоссям, небесний посланець стояв біля неї.
- Я прийшов від Батька Якого ти любиш. Він хоче аби ти знала, що чує твої молитви і готовий
зцілити тебе, але не зараз, - повідомив. – Необхідно почекати.
- Я буду чекати, - сказала дівчинка, - а ти передай Йому, що моя любов до Нього ніколи не
зменшиться. Передай!
Янгол розтанув у повітрі. Про його прихід і новину незадовго дізналися батьки.
Вони спочатку сумнівалися у словах Богданки, та чуття їхніх сердець підказувало: дитина не жартує. Єдине, що цікавило: коли ж настане той день? Але Бог чомусь мовчав, не поспішав ані з відповіддю, ані з зціленням. Заспокоювали слова донечки: Він мене обов’язково зцілить. Про це мені повідомив ангел.
Подружжя продовжувало у свята та вихідні ходити до церкви, свідчити про любов Вседержителя до них і про свою до Нього. Як апостол Павло, вони були твердо впевнені « …що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!» . Бог для них був глибиною багатства й премудрості, й знання , Євангелія - силою Божою на спасіння . Неміч Богданки була спільною, в якій черпали Його силу , і будучи немічними тілесно, в Бозі ставали сильними духовно . Бог любові та миру постійно був з ними , навчаючи все робити в Ім’я Господа Ісуса Христа, дякуючи через Нього Богові й Отцеві .
…А дівчинка тим часом не припиняла навчалатися. Вчителі раділи її успіхам, бо не сумнівалися, що навіть вдома можна вчитися на відмінно. І хоча школу закінчила не з медаллю, на останньому дзвонику і випускному балі побувала.
З подальшим навчанням за межами дому довелось утриматися. Та Богдана, щоби не втрачати часу, погодилася вивчати англійську мову. На здивування батьків, їхня дитина легко засвоювала науку. З часом могла по приймачу слухати англомовні програми, розмовляти з новими друзями іноземною мовою.
А потім доля, подарувала їй інше щастя - щастя кохати і бути коханою. Поміж багатьох друзів серце Богдани вирізняло Віталія. Та й хлопець постійно був поруч, допомагав в усьому.
Якось, не в силі стримати своєї цікавості, вона запитала його, чи не нудно йому увесь вільний час проводити зі сліпою дівчиною. На що юнак, не приховуючи своїх чуттів, відповів:
- Я люблю тебе. І якщо ти погодишся вийти за мене заміж – буду найщасливішим у світі.
Для неї ці слова були найкращим дарунком, які хтось колись міг подарувати. Віталій не
наполягав на швидкій відповіді, обіцяв чекати.
Чотири тижні Богдана не поспішала сказати своє «так» або «ні». Після довгих роздумів, бесід з батьками, Богом у молитвах, сказала: «Так». Віталій знаходився на сьомому небі від слів, які почув; готовий був злинути до хмар і викласти з них велике-велике серце, щоби всі на землі бачили і знали, як любить її.
- Мій коханий – він мій, - я ж його, - говорила Богдана на самоті, в думках повертаючи
дні, проведені разом. – Я належу своєму коханому, а мені – мій коханий…
Маленька вечірка, що справили незадовго, і на яку зібралася тільки родина та декілька друзів, запам’яталася молодятам назавжди. Віталій любив свою кохану, яка ніколи не бачила його, як найдорожчий скарб. А коли любляча дружина сповістила, що у них згодом народиться дитина, радість його не мала меж.
Лікарі дозволили Віталію бути з Богданою у день пологів. Він ні на хвилину не відходив від неї. А коли народила донечку, їхню маленьку крихітку першому віддали йому.
- Яка красива, - мовила Богдана, коли Віталій передав дитину в її руки. – Вона схожа на
тебе.
- На мене? – перепитав він, перевівши здивований погляд на дружину. Невже… адже… ти…
не… - Слова губилися у вустах, а очі не вірили тому, що бачив.
- Так, я бачу, - радісно сповістила Богдана. – І бачитиму вже завжди.
Господні шляхи ніколи не були відомими людині, але Його любов до нас постійно линутиме зі святих небес цілющим джерелом, вода з якого творитиме великі дива. Лише потрібно схилитися до нього, зачерпнути в свої долоні і, випити, щоб дізнатися яким є добрим Бог, якою є великою таємниця Його благочестя. Вірне це слово, вірна істина, що наше життя на небесах, звідки ждемо й Спасителя, Господа Ісуса Христа . Небесах – які ніколи не мовчать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420593
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.04.2013
Левеня
Є у мене Левеня –
Незвичайне «кошеня».
А у нього – вушка, хвостик,
І маленький дуже носик.
Гострі кігті, довгі лапки,
Взимку він не просить шапки.
Бо у нього тепла шубка,
Яка гріє, наче грубка.
А ще в нього гарний зір,
Бачить він багато зір,
Що вночі на небі сяють
І в дорогу проводжають,
Коли йде кудись гуляти,
А можливо полювати…
Любить митись, гратись, їсти
І на руки до всіх лізти,
Бо воно ще – кошеня,
Незвичайне Левеня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420589
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 24.04.2013
Бджоли
Танцюють наші бджоли
Під музику весни,
Навколо абрикоси
Літають всі вони.
Гудуть, за руки взявшись,
У дружньому танку, -
Їм весело і радісно
Разом стрічать весну.
У гаморі дзвінкому
Шпаків-жартівників
З поверненням додому! –
Лунає дружний спів.
У вихорі мелодій
Закрутимось і ми,
Як наші друзі-бджоли,
Під музику весни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420421
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 23.04.2013