| Сторінки (1/26): | « | 1 | » |
Мереживо осіннє і мінливість
Все вкрили. Навкруги міраж.
Забрала все в полон туманність
Не видко і лісОвих страж.
І сниться сон, що посеред галяви
Розкинулась граційна лань.
Вона лякається і мучиться в уяві
Моїй, як горда жінка від страждань.
Почувши шум, вона тікає зразу.
Не оглядаючись, не видячи, і знов
Обернеться хіба для помсти за образу,
Без зайвих сподівань й легких розмов.
Отямиться, щоб перевести подих.
Та всі вже знають, що вона втекла..
Чомусь синці на тілі сходять швидше,
Аніж гоїться сполохана її душа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459170
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.11.2013
У меня всего лишь три желанья:
Красный зонт, букет пион,
Встретить бы какого-то героя,
Что бы был силен будто дракон.
Бросит сразу все к моим ногам,
Руку-сердце мне предложит.
Ну, а я такая, засмущавшись грамм,
«Нет» - скажу.Меня простить не сможет.
Лучше мне обычного мужчину.
Пусть он любить и боготворит,
И подарить сердца половину.
Пусть он будет иногда немыт.
Лишь три желанья загадать хочу:
Красный зон, букет пион,
Любимого мужчину будто стену,
Чье слово будет для меня закон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430289
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 08.06.2013
- Я йду, прошу, пусти мене!
- Тебе ніхто і не тримає!
Тим баче знаєш двері де!
- Ох, як ненавиджу тебе!
На спокою одну хвилину
Я обміняю наше все!
- То ти скоріш уже міняй!
Котися на всі три сторони,
Як сил терпіти ти не маєш!
- Чому ти тут іще сидиш?
- Кохаю дурня, ось і сиджу!
- Сонечко, і я тебе люблю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430253
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 08.06.2013
Не втрачайте надію, будь ласка,
Навіть коли вже нема вороття.
Не втрачайте завзяття, будь ласка,
Навіть коли вас чекає поразка.
Прошу вас не ставайте черствими,
Бо образили вас колись.
Відривайте серце повне надіями
Навіть якщо через це обпеклись.
Будьте щирими, вірними,добрими
Це так легко, лиш варто знайти
Навеличку частиночку сонця в душі
Та назустріч хорошому йти.
Ви не бійтеся щастя пізнати
І кохати як вперше колись.
А як знову об камінь спіткнетесь -
Встаньте,вірте,надійтесь,живіть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425190
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.05.2013
Шепотіти на вухо щось дивне.
І вхопити за тіло так гнівно
Наче вперше подібне відчути.
Потім шия, а потім і губи...
Від пристасті дихати швидко.
Задихатись, кричати, мовчати...
Ми з тобою так солодко близько.
Потім шия, а потім знов губи.
І синхронно тіла затремтіли
Так горіли,яскріли,німіли...
Ми з тобою звичайні люди
Потім шия, а потім знов губи...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425186
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 15.05.2013
Даже если ты с лошадью будешь
Или без нее, как тебе легче?
Я, склоняясь на сильные плечи:
-«Доверяй мне» - произнесу.
Даже если вдруг дождь нас настигнет
Или слякоть зимнего дня,
Улыбнусь я тебе, поцелую,
А вдруг мы намокнем не зря?
Даже если на верхней полке
Мы плацкарта поедем туда,
Где нет места любви и зима,
Соберу я тебя осколками льда.
Даже если вдруг мир настанет,
Раем окутав землян -
Я устрою нечто лучше,
Только быть бы мне для тебя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424269
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.05.2013
Я преклоняюсь пред твоим талантом
Без шуток. И легко вздохнув
В твой мир я ухожу с запоем,
Заглатывая по чуть-чуть.
Касаясь мыслями своими
Твоих печальных строк,
Я будто сопереживаю,
Я чувствую одно – восторг.
Я повторюсь – я преклоняюсь
Без шуток. И легко вздохнув
В твой мир я ухожу, слоняясь
Пустынями твоих безликих чувств.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424100
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 11.05.2013
Зупинити хвилину і просто мовчати,
Частинку тебе в собі відшукати.
Тримати за вухо, відчувати твій запах,
Ти пахнеш весною, що у туманах
Окутує землю, людей, що на ній.
І знов згубитись у красі всій отій.
Звільнити обіймами тіла свої зранку
Піти так хотіти...І шовком фіранки
Почати життя, почати все зранку.
Сказати: "гарного дня" наостанку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424099
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2013
В мовчанні народжується все.
В мовчанні ж і помирає.
- Розумієш, ти помер… Тебе більше не існує… Існує твоє тіло, з руками, ногами, але не ти. Твоя душа загубилась у п’яному угарі, втопилась в твоїх бездонних очах. Що я можу зробити? Нічого – це моя відповідь. Ти мене не чуєш….чи не хочеш чути чи можливо твоє тіло не в змозі це зробити. Зі мною поряд знаходить подоба тебе… Я намагалась боротись за твоє існування, але ти мені не дозволяєш. Бо твоє Его і самолюбство не дозволяє цього. Ти змирився з собою таким безіснуючим, із затьмареним мозком. Де ж тікає чи ховається твоє Его, коли ти себе доводиш до цього стану? Прожени! Прожени мене краще, бо спостерігати за цим я більше не можу. Мої очі наповнюються вологою, моя серце відбиває марш з розміром чотири четверті, створює жахливі дисонанси. Ти вбиваєш себе, а з цим і мене… Тож помирай, якщо хочеш. Тільки прожени мене, я ще не хочу помирати, мені ще рано… - дівчина зі сльозами на обличчі затягнулась цигаркою і загасила її в попільничці.
***
Все починалось як у романтичних фільмах, де головні герої зустрічають один одного випадково. Наче хтось зверху знав про їхню зустріч, а Амур поцілив стрілами прямо в серце. Молоді душі зливаються в одну і після цього моменту уже існують поряд, по-іншому вони уже просто не можуть. Прокидаються знаходячи напроти очі один одного, засинаючи в обіймах такої коханої половинки.
- Дівчино, Ваші очі – море, що змушує мене тонути в його безжальній бурхливості. – Микола справді вперше зустрів такий погляд.
- Ви п’яні? Не чіпайте мене. – відповіла Меланія.
Він побіг вулицею уперед.
- Дивний якийсь. – подумала про себе брюнетка.
Вона йшла центральною вулицею міста на зустріч з подругами, яка мала відбутись через 10 хвилин. Вона спізнювалась і тому почала рухатись швидше.
Раптом, взявши за плече, її хтось зупинив. Вона побачила прекрасний букет із рожевих троянд. Це був той хлопець, з яким вона говорила декілька хвилин тому.
- Це тобі. Ти прекрасна, як ці квіти. – хлопчина протягнув букета дівчині. – Я, до речі, Микола.
- Дякую, але чому я? – запитала вона.
- Твої очі, вони неймовірні. Я щасливий, що я побачив їх, заради цього моменту варто жити.
- Ти смішний. – зареготала Меланія. ЇЇ обличчя помітно почервоніло і тепер очі здавались не просто синіми,а небесно-синіми.
- Ось мій номер. – хлопець протягнув візитку. Зателефонуй.
Вона зателефонувала цього ж вечора. Не змогла втриматись. На візитці було написано «Фотограф. Весілля, дні народження, професійні фотосесії в студії та ін.».
Морозиво, кіно, знов морозиво, квіти…
А потім візит додому. В нього вдома справжня фотостудія. Скрізь фото, об’єктиви, обладнання. Величезне ліжко на підлозі. Загалом типова оселя творчої людини. Тут відчувається дух фантазії, тонка грань між прекрасним і бридким…
***
Вони святкували рік разом. За цей рік уже багато прожито було разом. Вона добре ладнала з його друзями, смачно готувала, з почуттям гумору, а ще й неймовірно гарна – про що іще може мріяти хлопець. Вони сварились не часто. Меланія мала менталітет скоріш східної жінки, з її покірністю і відданістю чоловіку. Ідеальна пара, здавалось, але…
***
- Навіщо ти це зробила? – запитав хлопець.
- Ти мовчав. Останнім часом, Миколо, було надто багато алкоголю у твоїй крові. Ти не хотів її. Я бачила це в твоїх очах. Я не змогла б сама. Та і я палю. Знаєш, не такого життя я хотіла. – холоднокровно відповіла дівчина.
- Я злякався.
- Ті, хто люблять не бояться. Знаєш, в такі моменти я часто все вирішувала за нас двох. Але я хочу почуватись жінкою, слабкою. А не тягнути тягар на собі.
- Але… я тебе люблю…здається…
- Здається?
- Не знаю. Це все так несподівано. – хлопець впав на коліна…
- Я йду від тебе. Ти навіть не пішов зі мною в лікарню…Розумієш, ти помер… Тебе більше не існує… Існує твоє тіло, з руками, ногами, але не ти. Твоя душа загубилась у п’яному угарі, втопилась в твоїх бездонних очах кольору неба. Що я можу зробити? Нічого – це моя відповідь. Ти мене не чуєш….чи не хочеш чути чи можливо твоє тіло не в змозі це зробити. Зі мною поряд знаходить подоба тебе… Я намагалась боротись за твоє існування, але ти мені не дозволяєш. Бо твоє Его і самолюбство не дозволяє цього. Ти змирився з собою таким безіснуючим, із затьмареним мозком. Де ж тікає чи ховається твоє Его, коли ти себе доводиш до цього стану? Прожени! Прожени мене краще, бо спостерігати за цим я більше не можу. Мої очі наповнюються вологою, моя серце відбиває марш з розміром чотири четверті, створює жахливі дисонанси. Ти вбиваєш себе, а з цим і мене… Тож помирай, якщо хочеш. Тільки прожени мене, я ще не хочу помирати, мені ще рано… - дівчина зі сльозами на обличчі затягнулась цигаркою і загасила її в попільничці.
***
Їхні долі окремо від тепер. Йому уже 34. В нього квартира з дорогим ремонтом, але без душі. Там нема жінки. Там є чашка, пустий холодильник і трохи тарілок. Там є опалення, але там холодно. Інколи друзі приходять в гості, але не часто. В усіх свої сім’ї , у всіх свої справи. Інколи там бува якесь 20-літнє дівча, яке п’яне випадково після клубу потрапило сюди для одноразового користування, як пластиковий посуд. Але саме Ту він не зміг знайти… Таку як вона, справжню. Неодноразову. Ви запитаєте чи жалкує він? Він тепер ненавидить себе за те, що він МОВЧАВ.
Вона. Вона щаслива. У неї люблячий чоловік. Справжня сім’я – це про них. Їх четверо дітей люблять батьків. Лиш народити Меланія так і не змогла. Діти з дитячого будинку – але вона все одно їхні. Чи вона жалкує про аборт? Про те, що вбила свою ж дитину? Можливо… Але коли їй болить, то її молодша дочка Оксанка цілує маму в щічку і біль проходить, зникає, розчиняється…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423957
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.05.2013
Ти кажеш, в мене збочені бажання?
Ти думаєш, що я із непростих.
Повір, я - як і всі, п`ю каву зранку,
А ввечері годую себе сном.
Ти кажеш, що ми друзі і не друзі.
Полиш цю філософію прошу!
Це трохи нудно і одноманітно.
Ми люди творчі – тож давай творить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423954
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.05.2013
У світі ще нема такого,
Що не поглинув би великий час.
Він заберає все з собою:
І рани, й жаль, і забре колись і нас.
Час невблаганний і жорстокий.
Час, наче Бог, що лиш спостерігає:
А скільки ти ще витримаєш болей?
Аж потім, згодом він усе прощає.
Нема нічого ще такого,
Чого б не проковтнув би час.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423792
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.05.2013
Подруга у меня спросила,
Когда мы чай пили в ночи:
"Вот я по-моему его любила
А он? Разбил все клочья.
А что мне нужно было?
Денег? Власти?
Смешно, ведь так?
Я отдавалась всегда страсти.
Любила я тепло и нежность.
Была я и ему за мать.
Прощала всю его небрежность
И снова, и опять.
Любовница я очень хороша -
Ты знаешь все о моем прошлом.
Так почему ж его душа
Ушла, оставив меня брошенной?
Я не из тех, кто так ревнует,
Что сил терпеть ни у кого.
Меня это и до сих пор волнует
Ответь хоть ты от чего?"
"Ты говоришь, «по-моему» любила?
«По-моему» - это не та любовь,
Что воспевается всем миром.
«По-моему» - это уж точно не любовь".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423791
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 09.05.2013
Моїм подругам. Ви мене надихаєте,
навіть коли у мене творче безпліддя.
Тож починалось все так…
У чарівній країні солодощів, де навіть автобуси зроблені з карамелі, а потяги із шоколаду, кондитери вирішили створити особливі ласощі. Головний кондитер на ім’я Джем довго роздумував про те, яким же саме солодощам випаде честь мати особливі властивості. Вафлі – тонкі, дуже пористі, але надто вишукані. Мармелад яскравий, але не такий популярний серед ласунів, морозиво,печиво надто банально. А може зефір?
Повітряні ласощі, які носять ім'я давньогрецького легковажного божества, давно вже підкорили своїм неземним смаком «солодкозалежну» половину людства. Але ця історія не тільки про солодощі, а і про двох дівчат…
Звичайних дівчат, з якими сталась не зовсім звичайна історія. Оленці було 19 років. Дівчинка з привабливою зовнішністю, висока на зріст, з ідеальною фігурою, але важким характером, все ж була доброю, чуйною особистістю. Але виявляла вона свої хороші якості тільки до тих, хто на це заслуговував. Якщо її хтось образив, вона його знищить, уб’є «позитивом», абсолютно не відкриваючи свого милого ротика і нічого не роблячи. Вона всім своїм видом покаже свою ненависть до твого існування на цій планеті і втручання в її особистий простір. Щоб стати її другом – це дійсно потрібно заслужити. Але якщо ти пливеш уже на цьому кораблі разом з нею, то можеш бути певен – Оленка тебе не підставить, не образить, не дозволить комусь зробити боляче тобі.
Подруга Богдана. Їй двадцять років. Самозакохана, думає, що вона наскільки геніальна в своєму роді, що світ не може зрозуміти її. Але це просто одна із форм шизофренії. Досить егоїстична особистість, яка не відвідує пари в університеті, бо вважає себе геніальною, а оточуючих не зовсім розумними заучками й задротами. Богдана із розряду творчих дівчаток, яка пише віршики присвячені власному егоїзму ( іноді із цього її заняття виходить навіть щось адекватне й варте уваги).
- Ти хочеш сказать,що я романтична?! – сказала Богдана.
- В тебе образ такий, плавні вигини, волосся довге хвилясте. От як би ти була короткострижена, пірсінгована, з ядовим кольором волосся, тоді б я сказала, що ти не романтичка. І то наврядчи,бо ти романтична. – відповіла подруга, усміхаючись своєю модельною посмішкою.
Так, Бодік (так називали її лише близькі друзі) була романтичного типу зовнішності. Середнього зросту, з кучерявим волоссям і з очима, які міняли свій колір залежно від настрою, переливаючись то в зелений, то в сірий, то в синій кольори.
Хто там?
Кімната. Дві книжних шафи, полиці на яких гнуться від ваги книг. Фортепіано покрите пилом забуття. Дівчина лежить на старому дивані, старанно намагається закутати своє тіло в теплу ковдру не через те,що холодно, а щоб відчути себе захищеною. Письмовий стіл закиданий незрозумілими папірцями. У вікні видно початок весни, що намагається побороти зимовий натиск.
Дзвінок у двері ненависно перебив усю ідилію цього вечора, адже Бодік тільки вмостилась під ковдру і зовсім не хотіла вилазити. Не буду відчиняти, це, мабуть, хтось помилився дверима. Але хтось настирно продовжував тиснути на дзвінок. Вона підняла свою дупку з ліжка і пішла відчиняти.
- Хто там? – запитала Богдана, бо у дверному глазку нікого не було видно.
Їй ніхто не відповідав. І вона знову запитала, але у відповідь була тиша, через яку проривався нервові натиски на дзвінок. Все було схоже на фільм жахів, які Бодік так ненавиділа: дівчина одна у пустій квартирі, до неї вривається маніяк, вона з ним бореться, але в кінці-кінців він її прикінчує. Вона одна із його жорстоко вбитих жертв. Маніяка в кінці фільму звісно знаходять, але дівчину уже не повернути до життя.
- Хто там? – знов запитала вона.
- Відчини… Це я… Будь ласка…
Вона відкрила і у двері увірвалась її подруга Олена. Подруга нервово дивилась на Богдану і лише протягнула їй пакунок.
Тим часом…
Тим часом у країні солодощів Джем говорив із своїм підопічним.
- Ви впевнені, що це саме ті, кому потрібно це. – ще раз перепитав чоловічок, голова якого нагадувала чупа-чупс.
- Я король, тому я завжди правий. Я обрав саме їх, бо лише вони зможуть зробити все правильно. – відповів Джем.
- Але чому зефір? – ще раз поцікавився чупа-чупс.
- Я так вирішив. Ти мій підлеглий, наскільки я пам’ятаю. – з образою промовив Джем і суровим поглядом окинув свого порадника Льодяника. – І не тобі вирішувати, а тим паче критикувати мої рішення.
- Але ж я Ваш порадник і повинен Вас вчасно зупиняти в таких ситуаціях.
- Не сміши мої драже. – засміявся король. – Все буде добре. В них все вийде.
Пакунок
- Подивись сюди. – сказала Олена, протягуючи пакунок до неї.
Бодік взяла коробку з тремтячих рук подруги. Коробка була невеличка, зроблена з якогось невідомого матеріалу. Вона оглянула пакунок і запитала:
- Що це?
- Це посильний приніс мені сьогодні. На пакунку були наші з тобою імена. Я поставила підпис і забрала посилку. Я думала, що це твій жарт, або когось із наших знайомих. – нервово розповідала Оленка.
- Це що якийсь жарт? – криво усміхнулась Бодік.
Вона почала відкривати коробку. Заглянула в середину і побачила там декілька об’єктів округлою форми. Вираз її обличчя змінився за секунду. Вона стала червоною як тканина, яку тримають в руках тореадори. А от зла вона була як бик перед нападом.
- Що за дибільні жарти?
- Це не жарт. Ти не розумієш, що сталось зі мною. – уже плачучим голосом відповіла Оленка.
- Бляха, та перестать прикалуватись. – відкинула пакунок в куток гостинної Богдана.
- Та я не жартую. Мені правда дуже страшно.
Джем
Джем був здоровенним дядечком. Як істинний король мав прекрасну дружину Вершкове-Морозиво, двох солоденьких діток. Країна ласощів жила щасливо. Всі були радісними, привітними. Поки одного дня його брат-близнюк, який надзвичайно багато значив для країни (він керував процесом приготування усього смачненького у цьому світі), через свою халатність втратив головний рецепт приготування Цукру. А сам зник у невідомому напрямку, бо не міг дивитись в очі королю. Без Цукру в країні не можливо було існувати. І хоч запаси його іще були. Але надовго їй не вистачило б.
Король не спав три ночі. Все думав, що робити. Він сумував за своїм братом, який був поряд у тяжкі хвилини завжди. А от зараз його немає… І хтозна чи повернеться… І що робити без Цукру? Країна приречена на смерть. Але не швидку загибель, а поступову. Населення буде зникати поступово, а нові жителі не з’являтимуться.
Зефір?
- З’їж його. – тремтячим голосом попросила Оленка.
- Кого? – вилупила на неї очі Бодік.
- Те, що у пакунку. – благала подруга.
- Зефір? – здивовано запитала Богдана. – Я що ніколи зефіру не їла? Не виводь мене, Олено. Достатньо уже прикалуватись. Я і так знаю, що ти класна актриса. Не потрібно тут влаштовувати виставу.
- Я думала, що це нам подарунок хтось прислав. І хотіла разом з тобою його з’їсти. Але мені не втрималась і почала без тебе. Я лиш одненьку. Він такий смачний. Я відкусила шматочок і він розтав у мене в роті. Потім іще-іще. І тут я подумала: «Такого смачного зефіру я ще не куштувала». І що ти думаєш? Я почула відповідь в середині: «Звісно не куштувала. Особисто король країни ласощів Джем готував для Вас це». І тут я подумала, що це Шпрот ( наш спільний знайомий, який, на жаль, почав цікавитись наркотиками не на жарт останнім часом) підкинув туди чогось, ну це як кекси в кофі-шопах Амстердаму. Але голос мені відповів: «Ні. Це не Шпрот. Це король хоче Вашої допомоги».
- Ага-ага. – все так же насмішливо дивилась на неї Бодік. Але частинка її вірила у те, що це є правдою.
- Так от. Голос із середини зі мною продовжував говорити. Спочатку було весело, а потім вже страшно. І я відразу вирішила їхати до тебе. Викликала таксі і ось я тут.
- А я тут до чого? – уже серйозно запитала Богдана.
- Голос сказав, що це для нас двох. І ти знаєш, як їм допомогти. – Оленка сподівалась, що подруга все ж повірить їй.
- Я? – вирячила очі подруга.
- Бодік, прошу тебе. Мене не вставляє слухати цей голос із середини. У мене завтра кастинг. Мене не візьмуть, якщо я буду говорити сама із собою. Допоможи мені.
В країні ласощів
- Отже Оленка точно скуштує ласощі. Вона не зможе втриматись. Та і
зефір вона любить. Головне, щоб Олена вмовила Богдану скуштувати хоча б шматочок. Богдана все пригадає і допоможе нам. Разом у них все вийде. – думав про себе король.
- Любий ти вже третю ніч не спиш. Ходімо в ліжко. Ти все зробив, що міг. Тепер справа за цими дівчиськами. Все буде добре, я в це вірю. – дружина поцілувала його своїми вершковими губами.
- Зараз іду, люба. – Джем посміхнувся. Він любив заспокійливий голос своєї дружини. В тяжкі момент – це було єдиним, що рятувало його.
Голоси?
- Добре. Вмовила. Лише шматочок. І нехай – це якийсь прикол, то я тебе заріжу кухонним ножем. – засміялась Бодік з свого ж жарту.
- Ти зараз переконаєшся, що я не жартую.
Рука Богдани опустилась в пакунок з зефіром. Вона швидко відкусила шматочок. Оленка була права, на смак солодощі були надзвичайно смачними і моментально розтанули в роті.
- Ось. Тепер ми в одному кораблі. Сподіваюсь, що завтра я потраплю на той кастинг. – нервово говорила подруга.
- Ти постійно береш участь в галімих кастингах. Я не розумію, ти класна актриса, зовнішність у тебе підходяща. Чому тебе нікуди не беруть, цукерочко? – запитала між іншим Богдана.
- Не знаю. Можливо нема підходящої ролі для мене.
- Може й так. – втішливо промовила Бодік і плеснула дружньо Оленку по плечу.
- Так і є. Вона повинна грати королеву нашої країни ласощів. – озвався якийсь невідомий голос.
- Йомайо! Олена, ти права. Я теж це чую! Хто ти?! – Бодік шокова запитала.
- Я зефір. Мене прислали до вас за допомогою.
- Це як у тій казочці, що я намагалась написати у десять років. Прозу з того часу, мабуть більше і не писала.
- Так, так, Богдано! Ви пригадали! А король Джем переживав, що Ви все забули. Адже дитиною тоді ще були. – зефір радісно відповів.
Оленка просто слухала розмову. В її голові зараз був рій незрозумілих думок: «Що я тут роблю? Яка ще казочка? Що мені завтра одягнути на кастинг? А якщо цього разу мене візьмуть? А якщо ні? Чому зефір?»
Богдана продовжила говорити:
- То чому саме ми?
- Тому що король так вирішив. І Вам потрібно дописати ту казочку.
- Навіщо? Кому вона потрібна. Я не пишу для дітей. – здивовано відповіла Богдана.
- Бо вона є справжньою. Це історія нашого королівства. – серйозно відповів голос.
- Добре. А чому ви тоді чіпали Оленку? Вона що Вам не так зробила?
- Завтра Ви це зрозумієте. Та і якби Вам прислали б цю посилку, то Ви б її викинули на смітник. І скажіть, що я не правий?
- Так. Твоя правда. Я підозрілих «зефірчиків» від незнайомців не їм. – Богдана зірвалась з місця і побігла до кімнати.
На верхній шафі з книгами стояла коробка обклеєна різними жуйковими фантиками і іншими дрібничками. Вона дістала її. І почала витряхувати все просто на підлогу, нервово перегортаючи все, що до цього вміщувала коробка.
- Бляха! Де ж воно? – сама до себе запитала вона.
Вершкова дружина
- Тільки що стало відомо, що дівчата уже скуштували зефір. Вони намагаються вирішити наше питання. – Вершкова поцілувала свого чоловіка і усміхнулась.
- Дякую, кохана. Як діти? – запитав Джем.
- Діти зараз гуляють на повітрі з бабусею Вафлею. Вони будуть у нею сьогодні спати. – дружина вирішила, що дітям краще не бачити проблем та батька, який нервово бродить кімнатами їхнього замку. Тому й відправила діток до бабусі.
- Знаєш, ти найкраще, що було в моєму житті. Якби не ти, то я б не досяг того, що маю зараз. Ти поруч, коли мені добре й погано, в радості й в горі. І навіть, коли я хворію, ти поцілунком змушуєш мене скоріш вилікуватись. Ти народила мені двох прекрасних діток. І я відчував себе найщасливішим чоловіком нашої країни. Поки брат не пішов й не втратив рецепт Цукру. Я сумую за ним, тепер не знаю, що робити королівством. Але ти поруч. І це головне. Мені так стає спокійно.
- Все буде добре. Вір мені. У дівчат все вийде.
Звідки в цій жінці скільки спокою, - думав про себе Джем. Вона завжди врівноважена, коли діти бешкетують, коли погано себе почуває, і зараз, коли королівство може перестати існувати вона спокійно говорить і на її очах не видно навіть краплі сумнів у тому, що все буде добре. Мабуть, це і є справжня дружина-жінка. Який я щасливий, що вона зі мною.
Через мене?
Дівчина знайшла той зошит з незакінченим творчим завданням. «Казочка про країну солодощів» - так називалось невелике оповідання створене мозком десятирічної дівчини. Вона почала перелискувати його і побачила, що вся історія, яку розповідав зефір у їхніх головах була правдою. Вона почала читати вголос: « Король Джем, його дружина, вся країна сподівались на допомогу дівчат. У Анни залишалось всього 3 години, щоб закінчити цю історію. Лише вона могла знайти брата короля і з’ясувати історію зникнення рецепту цукру».
- Ти це чула, Олено? Мені дуже страшно. Невже через те, що я колись не захотіла закінчувати це оповідання і залишила недописаним, може постраждати ціла країна. Все це через мене? – запитала Богдана у подруги.
- Перестань психувати, Бодіку. Все буде добре. Візьми ручку і допиши цю історію. Все ж у мене завтра кастинг і я не хочу, щоб це продовжувалось завтра, люди подумають, що я схиблена. – командним голосом промовила Олена.
- Добре.
Дівчина взяла ручку і почала писати:
« Аня стояла біля каси.
- Мені два квитка на потяг до країни солодощів.
- Куди, дівчино? – здивовано запитала повненька жіночка.
- До країни солодощів.
Каса зачинилась. Жіночка вийшла і покликала до себе Аню.
- Ходімо зі мною, дівчата.
Марина і Аня попрямували за нею у якийсь підвал. Там сидів дядечко, який нервово перекладав папери.
- Хто це? – запитав він.
- Вони теж до країни солодощів. Вас уже троє. Отже, один вагон я вам виділю на подорож. – відповіла жіночка.
Чоловік кинувся в ноги дівчатам і почав плакати.
- Ви хто? Ви мої рятувальниці! Я втік звідти, бо не міг так жити. На мені пляма страшного злочину. Через мене вся країна скоро зникне. – витираючи сльози на очах промовляв чоловік.
- Ви брат короля? – запитала Марина.
- А звідки ви знаєте? – здивовано поцікавився чоловік.
- Це не важливо. – відповіла Аня.
- Так. Ми брати-близнюки. Мене теж звати Джем. Я ображався на брата, бо він король, у нього гарна Вершкова дружина, двоє дітей. А що у мене? Нічого… Тільки той клятий рецепт. І той не мій. І його я втратив. Я спеціально не зачинив сейфа, де зберігався рецепт. Бо думав тільки про те, що помститись брату. Я знав, що Чорний Шоколад недолюблює короля й хоче отримати престол. Він неодмінно вкраде рецепт, щоб заволодіти всіма. От я йому і допоміг у цьому. А коли зрозумів, що вчинив погано, то було вже пізно. – уже заспокоївшись, розповідав дядечко.
- То де рецепт? - поцікавилась Маринка.
- Він його знищив. Але його ще один екземпляр є у дівчинки, що писала колись про історію нашої країни. Я її намагався знайти. Але фото, яке було у мене старе. Вона зараз уже доросла. Пройшло цілих десять років.
- Дайте подивитись фото! – вигукнула Маринка.
- Ось. – протягнув знімок дівчатам.
- Це ж ти, Аню. Це ти! Рецепт у тебе! – почала галасувати Маринка.
- Дай глянути. – видерла з рук подруги фото Аня. Вона дивилась на фото і не могла зрозуміти. Як цей знімок, який вона не любила, бо виглядала на ньому страшненькою, без передніх зубів дівчинкою з цукеркою, опинився в руках цього дядечка.
- Це ви? – запитав дядечко здивовано.
- Так це я. Тільки є одна проблема. Рецепт десь вдома, на підлозі, разом з іншим хламом, що був у коробці. Скільки у нас є часу до відправлення потягу? – запитала Богдана.
- Пів години. Точніше двадцять дев’ять хвилин. – відповіла повненька дівчинка.
- Я встигну. – уже навздогін відповіла Аня.
Маринка, жіночка з каси, чоловік сиділи у темному підвальчику і мовчали. Маринка думала про кастинг, який був дуже важливим для неї, на який вона могла не встигнути. Жіночка з каси переймалась тим, що її можуть звільнити, якщо потяг буде без пасажирів. Чоловік думав про те, що брат-король не зможе пробачити його, вся країна не пробачить його за цей ганебний вчинок.
- Ще десять хвилин. – раптом незнайомий голос заговорив. Це був зефір.
- Що будемо робити, якщо рецепт не знайдеться? – запитала Маринка.
- Все ясно. Мене звільнять. Джем буде і далі сидіти в підвальчику і перекладати папери. Ти, Марино, не втрапиш на кастинг. – промовив дядечко тихим, низьким чоловічим басом.
Марина встала. Окинула оком жінку і чоловіка.
- Досить нити. Давайте вийдемо на платформу. Вона встигне. Я впевнена. – ось він характер Марини. Зібратись в потрібну хвилину і не виказувати хвилювань.
- Давайте. – в один голос відповіли чоловік і жінка.
Вони стояли на платформі. Під’їхав потяг з один вагоном. Вона не встигла. Потяг відправляється…»
Хеппі енд?
- Бодік! Ти шо дурепа? Що ти пишеш? – крикнула Оленка. - Яке відправляється?
- То для того, що слухач понервував. Це буде як в сопливих книжках. Перед хеппі ендом всі повинні подумати, що все погано. – спокійно відповіла Богдана.
- Це ще мені писака. Дописуй скоріш! – наказовим голосом сказала подруга.
- Перестань командувати. Я людина творча, зараз ображусь і не буду нічого писати. – жартівливо образившись відповіла Богдана.
- Добре-добре. Пробач.
- Слухай краще кінцівку:
« Потяг уже почав рушати. В останні хвилини на горизонті з’явилась Аня. Вона бігла з усих сил. Від неї залежало життя цілого королівства. Вона тримала у руках рецепт! Цей був він! Але потяг уже рушив…
- Аня! Он вона! – скрикнула Маринка. – Я знала, що вона встигне!
- Ура! – чоловік скрикнув, заплигуючи на ходу в потяг. – Давайте руку».
- А чому твоє головну героїню звати Аня? Якесь дивне ім’я. – запитала Оленка.
- Бо мама хотіла так назвати мене. Але коли вперше мене побачила, то сказала, що я Богдана. – відповіла подруга.
- Тобто Бодік? – засміялась Оленка.
- Ага. А ти Оленяка! – засміялась дівчина. Не перебивай мене, прошу. Дай завершити.
« Вони стрибнули в потяг. Їм залишалось ще дві години їзди. Потрібно було ще принести рецепт королю. Брат-близнюк хотів ще попросити вибачення перед Джемом і країною. І знайти бандюга Чорного треба було знайти. Але в їй душах панував спокій, бо…»
- Бодік, напиши, що Маринка успішно пройде кастинг і її запросять на головну роль у кіно. Це буде наче про мене. – попросила Оленка.
- Добре. – спокійно відповіла Богдана. Хоч не любила писати за проханням. Але вона теж хотіла, щоб подрузі пощастило. Хоча б у казочці.
«Але і їх душах панував спокій. Маринка ще не здогадувалась про те, що там в країні уже вирішили питання з її роллю у фільмі. Вона буде грати головну роль. Але головне, що вони знали: «країна солодощів буде врятовано! І повненьку тіточку, що сиділа в касі ніхто не лишить без роботи. Ось така історію про чарівну країну солодощів, де навіть автобуси зроблені з карамелі, а потяги із шоколаду».
- Крапка.
- Класно. Кінцівка затягнута, але ти, Бодіку, всеодно молодець. Сподіваюсь цей голос не повернеться. Можна я в тебе переночую, бо мені завтра на кастинг?
- Звісно, можна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423547
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.05.2013
Сльоза була така як і завжди,
Скотилася по скроні. Засміялась.
Ти був неначе той ковток води,
Втамовує ту спрагу. Захлиснулась.
Було в тобі і щось таке нове
Розгледівши з середини. Здригнулась.
Лиш фраза та крутилась в голові:
"Ненавиджу тебе я". Закохалась.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423544
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.05.2013
Ни воды, ни еды, ни сна.
Неужто это все весна?
Она конечно же могла.
Да нет, она не так сильна.
Ни слова, ни звонка, ни дня.
А может девочка больна?
Температуры вроде нет.
Но все же будто нежива.
Так что же с девочкой?
Неужто влюблена?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423456
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 07.05.2013
Я відчуваю твою НЕлюбов.
І ми, здається, зовсім різні:
Тобі не до вподоби рима «кров»
Та й докори мої наскрізні.
Ми разом зараз і учора,
Та завтра можем розійтись.
В думках слова твої роздору.
Хоч серед бездни засвітись!
Мені замало так тебе бува,
Коли я ввечері біля вікна
Рахую зорі ті, що ніч трима.
Коли надворі вже давно весна.
Все ж відчуваю я нелюбов
Твою, чи може,так здається.
Нехай тут знову буде рима «кров»,
Через яку серденько б’ється.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423419
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.05.2013
Так хочется любви, что б, знаешь,
Захватывала и бросала в страсть.
Так хочется тепла, что ощущаешь
Не телом, а душой клонясь.
Что б было искренне и безнадежно,
Что б ногти розовым накрасить,
Одеть в горошек платье еще можно,
Пойти по улицам блуждать.
И мир, увидев это счастье ласки,
Лишь умилиться, и промолвит «Стоп!
Теперь я вам дарю навечно сказку».
«Пусть продолжают» - скажет Бог.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423081
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.05.2013
Сердце билось аритмично
Поглощая слезы.
Слушала Земфиру как обычно,
Лежа и меняя позы.
Я твоя королева, возможно.
Нетипичный рыцарь
С обычным, простым прошлым.
Но позвольте, сударь,
Купить сигарет, что б удавиться.
Ядом из дыма
Я так хотела возвратиться,
Но я уже незрима.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423078
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.05.2013
Одного разу мене запитали:
« А як ти уявляєш своє життя?
І людей у ньому?»
Життя – це автобус. Ти прямуєш від початкової станції до кінцевої, від точки A до точки Z. До тебе в автобус сідають різні люди, вони поряд певний коротко - чи довготривалий відрізок часу. Дехто тебе дратує і ти не дочекаєшся, коли він зійде на наступній автостанції, декого ти не хочеш відпускати на точці В і тримаєш декілька станцій біля себе.
Але так чи інакше вони йдуть… Є такі, що були поряд спочатку, а потім пішли. А є такі, що підсіли до твого автобусу щойно, але тобі хочеться їх протримати на сидіннях до точки Z. Є ті, що впливають на рух твого маршруту, через них заїжджаєш у якусь забиту глибинку або у велике, сповнене динамікою руху місто.
Прямую я в своєму автобусі... І, здається, я тільки відправилась у подорож життям. А так багато було тих, хто зійшов на першій же автостанції; тих, через кого довелось вибиратись із болота, тих, хто змусив літати птахою в небі. Чого я хочу в житті? Я лиш хочу таких, хто б тримав за руку на різких поворотах, сміявся разом зі мною, і головне - їхав зі мною до кінця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422901
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.05.2013
Я оставлю дверь отрытой, что бы ты вернулся,
Я ведь знаю ты не спишь, мне так хочется проснуться.
Я останусь здесь одна, в тишине и в тени.
Ты придешь ко мне тихонько, и согрев колени,
Распахнешь свои объятья, горячо целуя.
Заберешь меня к себе, спящую милуя.
Приходи ко мне во сне, если так не хочешь
Или ты уже возможно и меня не помнишь?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422898
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 05.05.2013
Є зовні Ми чи Я, все важко...
Чи "ТИ і Я", чи "Я, Воно, Над-я".
Як та архітектура у добу бароко,
Ми любимо вражати глядача.
Відтворюючи рух постійний,
Душею імітацію переживать.
«Я» вже втомилось бити стіни -
«Над-я», здається, хоче відбивать.
Імпресіо-малюнки ще одного...
«Воно» здається хоче малювать
Навіщо ти це робиш, і на бога?
Дозволь мені поміркувать...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422687
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.05.2013
Туманними буднями затягувалось життя... Воно покривалось попелом...Радість і спокій, кохання і ненависть, добро й зло - все злилось в одноманітній сірій фарбі байдужості...
Писати лист... А може залишити все як є? Так не можна. Варто попрощатись... Але чи потрібно це?
Дівчина вкривала свої плечі ковдрою, дивилась у вікно. Так надворі була весна за календарем, але не за погодою. За погодою скоріш місяць лютий, що вирішив засипати своїм лютим снігом все навколо.
***
Їхня зустріч була випадковою. Вона піднімалась сходами свого будинку ввечері. Сьогодні її затримали на роботі.
- Ти повний невдаха. - говорив про себе хлопчина з світлими очима. - Як можна бути таким невдахою? - він курив одну за одною цигарку.
- Що Ви казали? - сказала вона хлопцю.
- Та ні. Нічого. То я сам до себе. - відповів хлопець.
- Ви не маньяк? - жартівливим голосом запитала дівчина.
- А що схожий? Звісно,схожий. З моєю зовнішністю. Не тільки маньяк, а навіть який серійний убивця виглядає краще за мене. Мене навіть батьки назвали Біст. Знаєте, в перекладі з англійської моє ім*я означає тварюка, вир о док.
- Чому вони Вас так назвали? - запитала вона у Біста.
- Мабуть, знали, що я преречений все життя бути невдахою. А Вас як звати? - поцікавився хлопець.
- Я Бель. Це смішно, але мене, справді, так звати. Тут ми і зустрілись чудовисько. - пожартувала вона.
Бель була неймовірно красивою дічиною з чорнявим волоссям, карими очима - бразильської зовнішності. Можливо далось в знаки змішування крові в її генофонді. Вона завжди і скрізь була першою. В школі - відмінниця, в університеті - староста, приклад для інших студентів. На роботі - права рука начальника. Працювала вона в агенстві з продажу нерухомості, саме тому її квартирка з чотирма кімнатами і шикарним ремонтом знаходилась центрі міста. Коштувала вона недорого для неї, та і добрий татко-начальник допоміг купити їй це житло.
- То чому ти невдаха? - запитала Бель.
- Мабуть, тому, що мене кинула чергова дівчина. А може тому, що я зараз стою у тоненькій шкіряній куртці у цьому під*їзді і мерзну, бо зранку було тепло, а зараз як бачиш сніг на вулиці. І в моїх кишенях ні копійки, я все витратив на бухло в барі. Залити горе - ось вихід із усіх проблемних ситуацій. Мене нудить. Але не фізично нудить, а психологічно. Мені хочеться вистругатись на своє життя, на самого себе. Хоча краще просто здохнути... - сказав Біст.
- А ти смішний. Хочеш сдохнути? Тоді вали із цього під*їзду і здихай десь у іншому місці. - вона презирливо кинула погляд на хлопця.
- Добре. - хлопець не чекав такої грубої відповіді від цього милого створінячка. Він очікував втішань, жалю, але не грубості. - Я піду. Зараз іще одна сигарета і буду йти.
- Та це був жарт. - Бель почала голосно сміятись. Її сміх був диявольським, а може і янгольським. він наповнив своїм відлунням усю будівлю.
- Ти дивна. - беземоційно сказав Біст.
- Хоч ти і невдаха. Але я все ж запропоную тобі піти до мене випити чаю і погрітись. - запропонувала дівчина.
- Так просто? Ти мене запросиш до себе додому? - здивувався Біст.
- Довіра. - поставила крапку в цій розмові Бель.
Вони піднялись на четвертий поверх.
- Тут я і живу. - вона встромила ключ в замок і легким рухом відкрила масивні залізні двері.
Квартира була просторою. Щоправда було помітно, що вона живе тут недавно. Коробки з речами заполонили майже кожну кімнату із чотирьох.
- Класна квартирка. - Біст і справді був здивований тим, що тендітна молода дівчинка має в своєму розпорядженні цю велику квартиру.
- Це скоріш плата за прощення. Він почувається винним. І як усі багаті люди, хоче залатити за прощення. Але я не Бог, щоб прощати.
- Що ж він таке тобі зробив? - поцікавився хлопець.
- Це неважливо. - посміхнулась Бель. - У мене є вино і віскі. Що будеш?
- Вино. Червоне сподіваюсь? - запитав Біст.
- Кольору крові, хлопче. Тобі сподобається. - хтивим поглядом оцінила тіло хлопця Бель.
Вона відкоркувала пляшку вина. З однієї із коробок дістала два кришталевих бокала. Наповнивши келих вином, вона піднесла його до Біста. Вони поглянули в очі один одному. Саме в цей момент стає відомо, що буде відбуватись з ними найближчим часом.
- Знаєш, я навіть скоїти самогубство нормально не можу. Наковтався пігулок, які вкрав у знайомого лікаря. Мати мене знайшла напівживого у кімнаті і викликала швидку допомогу. Мене відкачали. Хотів вистрибнути із вікна сьомого поверху, та зачипився за дерево, будь воно прокляте, впав на сніг. І в результаті зламана нога і струс мозку. Народився у сорочці - як кажуть. - розповів про свою історію спроб покінчити життя самогубством Біст.
- Ти впевнений, що смерть - це те, що тобі потрібно? - для впевненості запитала дівчина.
- Так. Мені надбридло жити у цьому неідеальному світі, з бридкими людьми. - сказав Біст.
- Але якби світ був ідеальним, то мистецтва не існувало б. - Бель кинула на хлопця пронизливий погляд.
- Можливо. Але я не творча людина, тому мені всеодно. - зі зневірою в очах відповів він.
- Ти помиляєшься. У твоїх спробах піти з цього світу є щось поетичне.
- Перестань знущатись. - хлопець образився на жартики Бель.
- Я не знущаюсь. Хочеш померти, я можу тобі допомогти. - запропонувала вона.
- Чим? - здивуванню Біста не було меж.
- Потім розповім. А зараз краще поцілуй мене.
Їхні губи злились у палкому поцілунку. Вона - це як їсти морозиво і пити чай одночасно. Її холод обпікає до знемоги. І раптом вона стає теплою, немов весняний травневий ранок. А потім знов зима, сніг. Аж поки раптово не засяє теплом. Ця ніч була незвичайною для них обох. Секс, кохання, поцілунки. А потім знов солодкі поцілунки, ніжне кохання, що переходить у майже тваринний секс.
А зранку була кава. І сухий поцілунок-прощання.
***
Туманними буднями затягувалось життя... Воно покривалось попелом...Радість і спокій, кохання і ненависть, добро й зло - все злилось в одноманітній сірій фарбі байдужості...
Писати лист... А може залишити все як є? Так не можна. Варто попрощатись... Але чи потрібно це?
Дівчина вкривала свої плечі ковдрою, дивилась у вікно. Так надворі була весна за календарем, але не за погодою. За погодою скоріш місяць лютий, що вирішив засипати своїм лютим снігом все навколо.
" Загадка для тебе, Біст. Знаєш, що спільного між Боно і Елтоном Джоном? Поки ти думаєш, що спільного між ними, я розповім тобі цікаву історію: "Жила собі дівчинка. Красивою дуже була. Скрізь була першою - в школі, в університеті, на роботі. І от її начальник на роботі якось запросив її на вечерю. Вечеря перейшла в шалену ніч. А через декілька днів він їй повідомив дуже цікаву інформацію..."Це ще не кінець. Але як ти уже здогадався, то історія про мене. Справа у тому, що мій бос не просто так проявляє величезну щедрість до мене. Він заразив мене страшною хворою. Ти хотів померти? Тепер ти точно помреш. Прощай".
P. S. Забула написати відгадку. І це не те, що вони обидва є музикантами. Особливу увагу Боно і Елтон Джон приділяють боротьбі зі СНІДом. Тепер і ти хворий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422683
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.05.2013
День перший
Кімната стояла порожньою, і вся її пустота тиснула на неї. Вона – дівчина з кучерявим волоссям і такими ж кучерявими думками, чекала променів сонця. П’ята ранку і ось уже через скло у віконній рамі було помітно проблиски сіроти неба.
«Невже сьогодні знов день без сонця? Але ж ця коробка з голосами, яку люди називають телевізором обіцяла сонце - подумала вона. – Знов все намарно. Завжди я чекаю того, хто не приходить. Чекати свята Нового Року і чекати того,хто не приходить – це, повірте мені, різні речі. Бо Новий Рік буде, а той,хто не приходить навряд чи».
Бурмочучи собі під ніс якусь пісню, пішла на балкон наповнити легені димом. Вирішила випити цього дешево-гіркого чорного чаю і лягти поспати.
День другий
Прокинулась. Секунд п’ять думок в голові не було, і було добре. Потім нахлинуло знов…
Треба йти в Університет…
- - Чому ти така щаслива?
- - Дякую. – вона відповіла, як їй здавалось, достатньо і продовжувала посміхатись, бо це єдине, що колись вона робила справді добре і щиро, а зараз слово «щиро» втратило свій зміст.
День третій
Зараз вже перша дня. Йти в холодну кімнату гуртожитку, де немає нічого поїсти, чи піти в парк?
Там гарно, особливо буднього дня, коли шматочок лісу не заповнюють постаті людей.
День четвертий
Гуртожиток. Кажуть, там весело. Так і є. Її дівчата такі різні, так ж і дружні.
- - Ти поїж може. Я там кашу зварила.
- - Добре. Дякую.
Насипати кашу в тарілку – це щось цікаве. От взяти дві тарілки – маленьку і велику. Одну й ту ж саму кількість каші кладемо на дві тарілки і що ми бачимо? Коли тарілка маленька, то каші здається на ній так багато. А коли велика, то так мало. От так буває і з стосунками між людьми. Одна і та ж людина, а її дії можуть сприйматись по-різному. Комусь – забагато, комусь – мало. А вчинки одні й ті ж.
День п’ятий
Її вечір плавно переходив у ніч. Саме в цей час до неї приходила муза і вона починала творити. Щоб то не було – малюнки, віршики…
Сьогодні буде малювати дівчину-пташку. Птаха буде літати на небі і бачити сонце. Те сонце, що так хотіла бачити кучерява.
Вона не дочекалась… Знову… Але цього разу все по – іншому. Їй уже ані боляче, ані страшно, вже нічого не бентежить її серце в оголеній грудній порожнині.
Все що наповнювало її – це пустота. Всеохоплююча порожнеча, що мала намір захопити її всю. Вона цьому не опиралась. З цими відчуттями і лягла спати.
День Шостий
Знову проспала, схопила рушника, натягнула халат, побігла в душ. Потім заварила знову дешево-гіркого чаю. Зібралась. І підійшла до дверей балкону, що показували будинки зліва і прямо, а Дніпро було справа.
І раптом на її обличчі з’явилась посмішка. У будинку напроти у віконних шибках відбивалось воно. Те, чого вона так довго чекала – яскраво-сонячні промені. Кучерява зрозуміла, що чекала вона насправді не того, хто не приходить, не сонця,а шукала вона повернення себе. Веселої, щирої, сонячно-кучерявої дівчини з очима теплими на дотик кольору.
А ще був сніг. Ще осінь не думала закінчуватись, а на вулиці сніг. Ось так буває!
Шостий день осені. Не за рахунком календаря, а за локонами волосся. Нехай він просто енний для когось, а для неї від прекрасно шостий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422554
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.05.2013
Невизначено чи незрозуміло…
Не треба бити, я впаду сама.
На тротуар покласти б своє тіло.
І досить вже питать чому сумна!
І досить вже питань - чому все чорним!
В моїх малюнках скрізь пітьма!
Я почуттям наїлась вже добірним,
Я стала невагома як душа.
І бути так залишилось недовго.
Не треба бити, прошу, я сама.
Невизначено чи незрозуміло
Залишена своїм бажанням усіма.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422553
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.05.2013
Я певна - віршів тобі ніхто ще не писав,
Тож бути першою мені не вперше.
Зараза ти, гімнюк, таким як ти на небесах
Місць нуль, мінус один що якнайменше.
Ти навіть гірше ніж погано–препогано.
І хтивіше ніж може тільки бути,
Та місце поруч тебе мною заброньовано.
До того ж у всьому є свої плюси.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422411
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.05.2013
Не говорите фраз обидных
Изгоряча и просто так.
Ведь слово вылетит невидным,
Не заберешь его назад.
Не злитесь на своих любимых
Они не специально сердят вас.
Они быть может, незаметных
Взглядов кидают из своих же глаз.
Не обижайтесь и любите.
Вас свел великий Бог не просто так!
Терпение и понимание ждите
В ответ на силу ваших ласк.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422408
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 02.05.2013