| Сторінки (1/7): | « | 1 | » |
Знаєш, у сучасному світі все так швидко відбувається. Занадто швидко. Ми не даємо собі оговтатися. „Бери від життя все” – девіз наших днів. І швидко – додам я.
Часи фаст-фуду, твіттеру, коротких думок, швидких знайомств, швидких відносин. Ми знайомимося, швидко пізнаємо одне одного, гортаємо цю книгу – читаючи по діагоналі, а частіше й взагалі не читаючи. Ми дивимося ілюстрації. Красиві картинки, гарну анімацію. І трішки так – читаємо, – ну для різноманітності. По діагоналі. І от – все. Картинки скінчилися, сторінки перегорнуті. Як швидко все сталося. І нам вже нудно. Наші бажання виконані - і нам стає нудно. Але не ті часи зараз, щоб вчитуватись у рядки, роздивлятись картини – пізнавати інший, новий зміст. Та й заскладно. Та й не цікаво. Та й часи зараз інші. Часи фаст-фуду, експрес love, експрес life. Тож – у смітник ці старі каракулі та ілюстрації, сміливо і без вагань, і ми вже у пошуку – нової книжки, і щоб картинок, картинок побільше. Бо ж читати – то така нудьга. Не у наші часи - часи яскравих картинок, фейєрверків емоцій – і ані півкроку до проникнення у суть. І це не є ані добре, ані погано. Просто, мабуть, атрофувались ті зорові рецептори, які відповідають за вміння бачити суть. Те, що за – за красивими словами дрібним шрифтом у цій книзі, за гарно виконанами ілюстрацієми, за добротною обкладинкою. Щось більше. Суть. Чистий дух.
А колись настає момент... ні, книжки та комікси не закнчуються, он їх скільки – простягни руку і якийсь, а вхопиш. Може й не дуже цікавий, але на якийсь час він займе твої думки. Трохи. Хоч трохи. Але ось цей момент – і ти кладеш цей комікс туди ж, звідки взяв – на полицю. Тобі вже все одно – ти був пустим до читання цього коміксу, пустим і лишишся після. Будуть емоції, буде симпатія, буде цікавість, і драйв теж буде – та душі ти не торкнешся. Чистий дух тобі не підвладний. І твою суть – не побачать, не відкриють. Бо то така нудьга. Лагодити свої рецептори. А може колись – у минулому житті – ми вміли долати цю дорогу – від людини до душі, від душі до духу, чистого, справжнього. Чи було таке – ми не квапились, ми читали по складах, ми перечитували і передивлялися, відтягували задоволення дійти до останньої сторінки зі словом „кінець”, бо справа не в тому щоб дізнатись що там у кінці, а в тому, щоб збагнути сенс. Зміст. Суть. А шоб збагнути – треба читати. Перечитувати. Відкласти інші книжки. Проміняти задоволення, емоції, симпатію та драйв на... пошук. У якому теж є все – і емоції, і симпатії, і задоволення і драйв у геометричних прогресіях.
Якщо відшукаєш. Якщо зважишся.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652051
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2016
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=AzP9z-UPrZE[/youtube]
Писати, сказати, пробачити, знати,
Тікати і знов повертатися,
Кричати, співати і губи кусати,
І знову тікати, і знову вагатися.
Розбити! Зцілити. У небо злетіти,
Щоразу назавжди прощатися,
І серця вогонь намагатись згасити,
Все марно - у котре вертатися.
Змиритись. Програти. Звільнитись, побігти
До тебе, до себе - і засміятися,
Любити, віддати, життя все змінити,
Своєю душею твоєї торкатися.
Так просто, так щиро - минуле пустити,
Тепер лиш тобі довірятися,
І кожному дню як уперше радіти,
І більше нічого уже не боятися.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651472
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2016
Леді-Осінь.
Ти сидиш біля вікна. У твоїй руці чашка зеленого чаю. З жасміном.
Тільки-но почався невеличкий дощик.
Краплі дощу на склі. Падає листя – жовте, червоне... Осінь.
Спокійна і стримана, обережна і врівноважена.
Така як ти.
До тебе часто приходять за допомогою і за порадою. Ти не відмовляєш нікому. Твої поради завжди найконстуктивніші. Тільки ти вмієш знайти єдине правильне рішення.
І всі це знають. Тому й йдуть до тебе.
Розумна та виважена. Леді-Осінь.
...Це краплі дощу чи твої сльози? Звичайно перше, адже ти ніколи не плачеш.
Тобі вже багато років. Більше, ніж цій планеті.
Ти знаєш, що немає нічого вічного. Все минає. Ти любиш цю осінь, адже лише вона розуміє тебе.
І ти розумієш її.
Самотність? Хто сказав про самотність? Чому люди так часто асоціюють зі словом „осінь” слово „самотність”?
Ця осінь не самотня, бо в неї є ти. А ти – ти авжеж не самотня, бо у тебе є твої друзі, батьки, знайомі, родичі...
Такий довжлезний список.
І кожному ти по-осінньому щедро даруєш частинку свого тепла, свого внутрішнього спокою – бо у тебе цього в достатку.
Ти – найкраща подруга, ти людина, яка вміє слухати, ти – та, кому можна довіряти.
Це все – ти.
...От і скінчився дощ. Спорожніла твоя чашка з чаєм. Висохли краплі на склі. Ти посміхнешся і підеш далі, адже так, моя Леді-Осінь? Ти підеш до людей – з теплом, зі світлом, з добром, з щирістю – адже цього з кожним днем все меньше лишається у цьому світі. Ти знаєш, як зробити, щоб цього було більше. І ти зробиш.
І може колись ти таки прийдеш до самої себе. І станеш найкращою подругою, і будеш слухати, і будеш розуміти, і будеш довіряти, і посміхатися...
Собі. Нарешті.
Я хочу, щоб ти змогла, дорога Леді-Осінь. Я дуже цього хочу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651238
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2016
Знаєш, я раптом побачила, що відбувається, коли людина пливе за течією, погоджується із одноманітністю своїх днів, приймає істину неможливості справжньої повноти життя, справжньої близькості, коли погоджується з істиною самотності, з істиною того, що в її житті кардинально вже мало що змінеш.
І живе. Просто живе, день за днем, наче тягнучи свою лямку. Ранок, сніданок, тролейбус, робота, вечеря, черговий викачанний з мережі фільм, спілкування в інеті з чужими тобі людьми, сон без сновидінь, і новий ранок, комунальні рахунки, рутина на роботі, і кицька вдома, і вечеря нашвидкоруч, і наче інтелектуальний серіал, і наче непогані знайомі у соцмережі...
Життя. Знаєш, життя.
І так кортить спитати – чи людина дійсно живе чи доживає, таке відчуття, що мало кому є діло до своєї долі, наче це чорнетка, наче попереду ще купа днів і ранків, і колись встигнеться, колись змінеться.
Колись ти ляжеш не о пів на четверту, як завше, бо вже багацько місяців не можеш відірватися від екрану комп`ютера, аби нарешті виспатися, ти ляжеш об одинадцятій, ти прокинешся бадьорим – і в тебе нарешті буде час і, головне, бажання не просто поснідати, а відчути смак їжи, ти ж давно не відчував справжній смак їжі, згадай. І ти підеш пішки, без тролейбусу, ти спробуєш... і не запізнишся на роботу. Ти підеш на вечерю у гості до подруги дитинства, яку не бачив вже багато років, бо останнього часу ви спілкуєтеся лиш у соцмережах, хоч і живете у одному місті, а наступного дня запросиш її до кав`ярні, і хай йому грець ті гроші, які ти завше бережеш до останньої копійки, ти замовиш всі ті коктейлі, на чудернацькі назви яких не раз звертав увагу, але не наважувався спробувати, ти зробиш ковток – і прошепочеш тій трохи збентеженій пані, твоїй подружці – простій і щирій, і анітрохи не схожій на героїню твоїх мрій –
Як тобі ії не вистачало.
А потім, та чого ж ні – підеш дивитися серіал.
Просто потім.
І згадувати її слова про те, що їй теж не вистачало тебе, і розуміти, що ці прості щирі речі гріють набагато краще за всі пречудові віртуальні реальності та реальні віртуальності.
За вечері, кицьок і мережу, повну нових фільмів.
І що життя – воно може бути такім різним, знаєш. Ти обираєш істини. Ти обираєш напрямки. Ти формуєш течії. Ти сам наділяєш себе цією владою.
Чи не наділяєш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651236
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2016
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=N7fmkeJwSLk[/youtube]
У ліхтарях, у зорях і у небі,
В миттєвостях, в уламках і у склі,
Ти бачиш? Там є все, що треба.
Є все. Є в тобі. І в мені.
Дивись! Цей світ, він родом з дива,
Із місячного сяйва, з відблисків очей,
Щасливих. Знаєш, бо у цьому сила,
Творити. Світ. З таких простих речей.
Із посмішки. Осяяного ранку,
Коли все марно і немає сил,
Із віри, чуєш, у новий світанок,
В часи оман й поразок звідусіль.
...
У кришталях, в калюжах і в твоїх долонях,
Нема поразок, є лиш передзліт,
І світ. Тобою створений. З любові,
Лиш з неї варто і творити світ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650950
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.03.2016
Є два світи, ти бачиш, придивись. Один – то є світ без АТО. Без війни, без гармат, хай їм грець. У ньому люди вирощують буряк та моркву, хтось купує той самий буряк у супермаркеті, хтось купує ошатну сукню – і їде ввечері до ресторану. Хтось всміхається лукавою посмішкою, сидячи перед веб-камерою, вже годину теревенячи із цікавим хлопцем, чарується і чарує... Хтось просто ллє сльози через те, що цього місяця йому не виплатили зарплатню, а за хату платити тре.
Є й інший світ. Він зовсім близько, якихсь 300 кілометрів. Та навіть меньше. Світ, де й досі гучні звуки за вікном діляться на „вхідні” і „вихідні” – і якщо то „вихідні” – то тобі все добре, та комусь зараз не дуже, і ти про це знаєш. Бо „вихідні” – то постріли, які здіснюються десь поблизу місця, де знаходишся ти, а куди вони потрапляють... Куди вони попадають... Ти не знаєш. Потім почитаєш в Інтернеті. Почитаєш, звісно, якщо тобі дійсно так цікава доля тих, в кого не дуже.
Мені, відверто кажучи, вона не завше була цікава. І я не завжди читала ті сводки, але здебільшого... так, я читала. І „вхідних” і „вихідних” було в моїх днях ой як вдосталь, і щастя, що більше таки було останніх.
Що для когось – ще те нещастя. Нещастя з нещасть. Я раділа, що снаряди йдуть не до мене, а від – знаючи, що місце їх потрапляння вірогідніше за все – то район, де живе Галя. Її будинок, будинки її сусідів. „Олена знов обстріляла Галю”, - колись жартівливо сказала я їй по телефону, та Галі було не до жартів.
Всі зрадили всіх, як там у Орвелла у „1984”, коли торкнулось питання власної шкури. Всі зрадять всіх – і цьому, певно, вже ніхто не здивується. Коли я приймала „вхідні”, тобто снаряди, які падали повз, у моєму районі, ніхто не цікавився моєю долею - так само, як і я, слухаючи „вихідні” за вікном.
Лиш гортала стрічку новин в Інтернеті.
Шукаючи очима вулицю, номер будинку Галі.
Не знаходила – і видихала. Полегшено. На хвильку.
Й поверталась до своїх справ.
Реаліїї життя, реалії клятої війни XXI сторіччя.
У світі гаджетів, що управляються поглядом й голосом.
Десь гримить клята війна.
Десь, звідкіля я колись поїхала. Мої дні – без звуків літаючих знарядь. Я вижила, бач, вижила. Може, дорогою ціною, ціною шалених розчарувань у людях, верениці подій у житті, різних, не завше приємних мені.
Та вижила.
Може це ціна життя? Ціна моїх подихів, які я ще маю змогу робити? Я зберегла очі і зір, здатність відчувати, писати, творити, слухати, розрізняти запахи та кольори. Моє тіло не пошкоджене, а голос лишився таким, як і був у Донецьку. Зі мною лишилась моя здатність міркувати й записувати, мій шалений світ якимсь дивним чином лишився майже неушкодженим. Так, довіра й віра. Так, дуже велике потрясіння, дуже великий удар їм обом, під дих. Та вони ж в мене сильні дівчинки. Вони – то є моя сила. Моя сила – у тому числі і у них. У здатності простягувати долоні – і вірити. Довіряти світові й життю – і йти. Йти, куди веде мене його доріжка.
Слава Україні! Героям слава!
[i]2015 рік [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650948
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2016
Про тисячі митей, про небо і квіти,
Фрагменти незнаних світів,
Веселі, відразні, такі різні миті,
Колись я тобі розповім.
Я все розповім! Покладу у долоні
Весь світ цей безмежний - мій світ,
Кишені твої різнобарв"ям наповню
Моїх акварельних, таких дивних снів.
Там буде все-все, буде сонце і туга,
Кохання там буде, авжеж,
Там буде все те, що ти так палко любиш,
І те, що ненавидиш - теж.
Пробач мені, серце, так варто, так треба,
Такий він предивний цей світ,
Там поруч крокує і щастя і злива
Не варто боятися їх.
Ти просто всміхнись і йди далі, натхненно,
Банальності, знаю, немає їм меж,
Частиночки світу, що з зорей і неба,
З веселок і, - так, - із банальностей теж.
Тримай кольори! Не відхрещуйсь від митей,
Радій, божеволій, вмирай і живи,
Чаруйся безкрайністю світла і світу,
Прийми все, подякуй та благослови.
І буде іще не одна оповідка,
Про море в тобі, про безмежжя світів,
Про вранішне сонце, душі твоїй квіти
Про те, що з цим світом завжди був єдин.
Що ти є і сонце, і хмари, і буря,
Тумани і грози - то ти, то лиш ти,
У всьому, що любиш, і є твоя сутність,
На всьому, що бачиш - є твої сліди.
А світ? Придивись лиш й побачиш ти казку,
Що всюди - то ти - є і будеш завжди,
Про тисячі митей, про світ цей прекрасний
Про тебе тобі...
.............слухай, я розповім...
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=PnxZ4TerF9w[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637815
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.01.2016