| Сторінки (1/15): | « | 1 | » |
Ми народилися під різними зірками,
Різні планети нас зростили
Твій люд з Венери, мої ж всі – Марсіани
Мене – любов, тебе навчали кпини
Наш плинний літ зрів на антиподах
Твій – панорамний, а мій – над горизонтом
Все твоє пір’я посипалось в негодах
Моєму ж не судилось знаходитись під фронтом
Мабуть тому ненавиджу до болю
Твої зірниці й все, що погляд їх несе
Мені кортіло зломити твою волю
Пошматувати до пороху тебе
До крихти, ущент стерти твоє ораторство
Зламати, спалити, знищити все,
Що відлунювало хоч на мить твоїм авторством
Я шукала те, що з розуму тебе зведе
Та тебе ж створили з якоїсь рідини
Потиснеш трішки і ти уже розлився
І знову склеївся без натиску руки
Немає способу на те, щоб ти розбився
І ось під зорепадом попіл ти збираєш
Розсипаєш його під гілками секвої
А я все злюсь, бо тебе не вбити, ти не знаєш
Як сильно я ненавиджу все „твоє”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538631
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.11.2014
Політ майже божественної фантазії, майже нереальної надії та вільності рухів. Заламування кісток, тріскотіння вен, коли хапаєш кожен ковток моменту, йдучи до омріяного, мов божевільний, мов помішаний, хворий.
Ні, це все не про нього. Його життя, як і весь він то магістраль – рівна, однонапрямлена та завжди на перманентному рівні, що проходить десь нижче людських стоп. Жодних мрій, цілей, ніякого натхнення, ентузіазму, ні краплі фантасмагорії, ні навіть чудернацьких сновидінь. У всіх своїх рішеннях, діях та вчинках він потребував контрасигнації. Такий згусток неособистісної особистості мені зустрічався лише раз, лише в ньому.
І, буде то зрозумілим, чи позбавленим логічної послідовності, та у ньому жило диво. Воно росло і розквітало в його зірницях в час, коли приходила темрява. Було щось надзвичайне, неабияке, дивовижне у тому, як він дивився на нічне небо. Непосильне до імітації. Рідкісне у сприйнятті. Здавалося мить, і важке тіло злетить, щоб повернутися до себе додому, де він вирощуватиме зорі для нас, для людей. Він наче хотів впіймати всесвіт, зловити невидиме обличчя вітру, вхопитись міцно за відблиски місячного сяйва і вже не відпускати. Його погляд тягнувся до небесного плеса. І при тому він залишався непорушним, ні до чого не ідучи, ні на що не надіючись. Залишався німим для життя.
В моїй реальності він існував лиш мить, будучи всім тим, що я не в змозі зрозуміти і прийняти своїми перекривленими цінностями та обмеженими переконаннями. Попри все, лиш за мить він зумів забитись у мою пам'ять, відбитись у дійсних снах реальності і залишитись особливо-відрізненим від натовпу відтінком… просто було щось химерне в тому, як він дивився на пітьму….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476370
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.02.2014
Моя жизнь превратилась в вечный алкоголь
Им запиваю ненависть и боль
Дни стали сеять вьюгу и вечные рыданья
Я пью, пока не падаю вниз без капельки сознанья
Способ откровенно ничтожной и слабой натуры
Я лишь отраженье, силуэт корявой фигуры
Больше нет сил разрывать себе душу
Я лишь томно ношу свою, теперь, тушу
И в те мгновенья сильного круженья
Неустойчиво исполняя странные движенья
Я, в самом деле, не помню о том, что наболело
Ведь думать трудно, сознание улетело
Но проснувшись утром, мысли работают мощнее
Я вспоминаю все еще подробнее, еще точнее
Да так, что немею от тоски, едва жива
И думаю – нужен еще стакан, а лучше даже два
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470486
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 05.01.2014
Наскільки близько ми знаходимось до смерті? Як задалеко ми від життя? Крок, подих, рух, звук. А може погляд, почуття, бажання. Хвилина, секунда, або ж – мить. І де знайти грань, що чітко розмежує ці поняття? А така межа взагалі існує? Чи, можливо, то лиш дурман, наслідок пустого, бездумного оп’яніння? І тоді, а чом би і ні, весь світ існує лиш у моїй голові. Всі персонажі, декорації, дії, слова і навіть почуття – моя уява. А головний персонаж – наче “я” – насправді моя фаворитка, виконавиця головної ролі в п’єсі. А справжня я – творець і режисер. Додаю драми, коли все стає занадто просто, більше сліз, коли забагато радості, та посмішок, коли все стає кафкіансько. І існую я в світі мертвих і в там-тій реальності мрію про земне життя. В світі, де ніхто не боїться втрачати, ніхто нікуди не спішить, нікому не має діла до часу, бо всі і так вічні. А, отже, ніхто тут не живе, бо жоден не знає ціну життю, яка ставиться часом. А час тут завмер назавжди, його тут не існує. Тому я відчайдушно малюю всесвіт людей, який колись був моїм буттям, а зараз вже є минулим, примарним та схожим на сон. І насправді нічого та нікого не існує. Все міраж. Все завіса.
Ось моя улюблена героїня виходить на головний план, каже кілька буденних та водночас філософськи-наповнених фраз, робить декілька елегантних кроків, майстерно поставлених хореографом - мною, та вже відточених минулими реальностями. На її обличчі появляються емоції, а разом з тим гримаси. Дія перша, друга, третя… ця постановка довга, подекуди однотипна та не позбавлена неочікуваних поворотів, спец ефектів, нових відкриттів. Я коректую її світ, наче маляр свої картини. Моя улюблениця змінюється внутрішньо і зовнішньо з плином дій та моєї режисури і хореографії. Час то пливе, то біжить, то просто минає. І ось вистава уже досягла свого піку, зібрала аншлаг з видуманих мною глядачів. Аудиторія зачарована, ледь дихаючи, мовчки спостерігає за розвитком подій. Ніхто не моргає, боячись опустити з виду щось важливе. Зала здригнулася від різких, моторошних, нізвідкіля пролунавших, лиш мить, звуків скрипки. Лишень подих, і моя героїня упала замертво, без жодних логічних причин, без якихось пояснень, без прощань, без можливості щось повернути, без підготовки. Вона пішла різко, залишивши лиш своє бездиханне тіло та спогади минулого, які, по суті, вже нічого не варті. Завіси замкнулись. Кінець… Вже нічого не повернути назад, нічого не змінити. Все вже сказано і зроблено.
Чому я намалювала саме таку історію? Хто його знає. Мабуть, тому що в моєму “світі мертвих” все так само сумно, як і ця розповідь, як і цей театр. Або я хочу додати швидкості діям, ніби прискорюючи час, якого в цьому світі немає. А, можливо, все занадто просто, щасливо, занадто радісно. І я намагаюсь якось урізноманітнити, урівноважити існування в, також моєму, “світі живих”. Я ж бо не знаю, де знаходиться грань поміж живими та мертвими. Не знаю наскільки близько я до смерті, та як задалеко я від життя… Все, що я можу – продовжувати малювати. Малювати світ, в якому я є всім - режисером, хореографом, актором, глядачем… і водночас нічим - оболонкою, збором частинок, порохом, димом, пустотою…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469814
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.01.2014
Наші очі - оболонка зліплена із кришталю
Із крапель з мармуру й дощу
Із ліній та ниток із павутини
Із цвітних ліхтариків та сірої рутини
Із голубого, синього та чорного пасма неба
Із крові й воєн, бо так вже сталось, так було треба
Із недуги, сліз та ран
В просторі, де правда все ж лишає місце на обман
Клубок із нас
Із вогню, що й досі не погас
Із наших диких, нестримних почуттів
Із сердець, а разом з тим - життів
Із того, про що складно збрехати
І того, що не готові ми віддати
І мрій, таких складних й дитячих
І дій, то мов сталь міцних, а то ледачих
Тому, мабуть, і кажуть, що очі – дзеркало душі
А їх колір – всі думки та емоції людські
Ми їм не брешемо, їх не підкупляємо
Ми їм всю правду у руки вручаємо
Немає кращого способу побачити людину
Ніж заглянути їй в вічі, вони зберігають правду єдину
Тому у світлі дня і під покровом ночі
Я хочу бачити, якого кольору у тебе очі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468585
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.12.2013
Якщо б мені кортіло отак взяти
І про все одразу написати
Я би “моду” взяла собі за тему
І настрочила би про це цілу поему
Про те, як люди легко відпускають
Про те, як плоско і не глибоко кохають
Про манію на айподи і планшети
І як люди стають, мов трафарети
З одного іншого можна змалювати
Бо думки все ті ж, їх легко розпізнати
Як в собі не можуть розібратись
Бо бояться іншим відкриватись
Про масовість і про загальність
Про не відповідальну нову відповідальність
Про новий вид правди – брехню
Про бійців, що ніколи не були в бою
Я би писала довго і песимістично
Бо чомусь все виглядає так мені фактично
Мабуть, це просто ”мода” пішла на песимізм
А разом з тим на все більший кретинізм…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468337
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.12.2013
Появилась втома і нудьга
Нема любові, промерзли почуття
Мов сніг холодні, тоненькі мов фольга
Де в той момент був ти?.. Де була я?..
Усе відбулося швидко та раптово
Зникла ніжність, посмішка, віддача
Любити – яке неоднозначне дієслово
Сьогодні воно - щирість, а завтра вже - удача
І ніби все так по-справжньому -
Здавалось, вже не прийдеться бути самому
І ти наче вів себе по відважному
А може і по-дурному
Випав сніг, від холоду пробігли мурашки
Утворився лід, побіліла земля
Любов минула одразу, ще не вистигли з чаєм чашки
Як міг не помітити ти?.. Як не помітила я?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468032
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2013
Він вирішував все її життя. Всі її зустрічі, кожний її крок. Всі його звуки, такі сухі і монотонні, казали їй куди іти. А кожний погляд на його вічно металеве обличчя визначав напрямок її руху, траєкторію усіх примітних й непомітних поворотів. Усі її мрії, поривання, надії, вірування, уся її міць, слабкість, величність і жалюгідність залежали від нього та підкорювались йому. І без нього всіх її рис просто не існувало б. Вічно незмінний, нікому не підвладний, а головне такий невід’ємний… її годинник…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467987
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.12.2013
Я ступаю ледь відчутно. З кожним кроком все легше, повільніше, відчуженіше, вільніше. Поволі відриваю п’ятки і біжу лише на пальчиках ніг. Кілька секунд і, торкнувшись нігтем білої трави, я опиняюсь в повітрі, мов мене підняла велика мильна бульбашка.
Стало прохолодно і з кожним міліметром висоти все холодніше і холодніше. Я відчуваю, як пальці німіють, а губи скуйовдились. Та я не переймаюсь. Запах зими на цій висоті особливо сильний та виразний. А разом із запахом мого промерзлого до кісток тіла здається неземним. Повним такого парадоксально приємного болю. Мої повіки набрали біловато-сірої барви і стали незвично тяжкими. Та я не смію закрити очі, щоб не втрати жодної миті польоту. Я хочу побачити все, відчути, торкнутись всього. Абсолютно всього. Вдихнути кожний аромат, мов дика тварина, що вчула запах жертви і вже не в стані зупинитись. В кілька секунд я відчула легке потріскування, тупий біль і враз лишилась відчуття ніг. Це щось схоже на те, як входити в дуже холодне море, тільки в рази різкіше та нестерпніше. Та все не важливо. Здається, то лиш справа часу і трішки сонячного тепла повернуть мені мою здатність ходити. Я піднімаюсь вище. Адже там на мене чекає звичний порив снігу, який вже став мені рідний. Та моя ціль – Сонце.
Піднявшись ще на кілька десятків метрів я врешті усвідомила, що жодні промені сонця не здатні врятувати мої ноги. А до-летівши до таких вершин, я стала залежною, бо в цю перипетію все більше вмішувалось моє серце. Я вже так високо. Звідси не видно землі. Тут невідчутне тіло, чи то, можливо, воно вже вичерпало себе.
Я майже добралась. Серце бухкотить, як божевільне. І стає таким гарячим, що в мить повертає мені відчуття мого тіла. Хвилька повного розслаблення і, здається, щось не так. Я добралась до Сонця! Врешті. Та чомусь воно таке чуже, таке не моє, таке далеке від мене, хоч я знаходжусь на відстані простягнутої руки від нього. Кілька поглядів, кілька слів і я більше не маю за що боротись. Ця зірка сильним поштовхом відкинула мене від себе. Таким сильним, що я опинилась на землі. Від удару моє тіло знову почало корчитись від болю, а душа застигла в сльозах… Тік тік тік. Стук годинних стрілок, звук будильника і я просинаюсь. Дивлюсь в вікно і пошепки промовляю: зима. Зима була точнісінько така, як у сні. І я усвідомлюю, що не було ніякої висоти – то всього лиш сила моїх почуттів, вичерпання сил мого тіла – лиш оніміння та тремтіння, їх супроводжуюче. Сонце то був він, з його жорстокістю, а поміж тим, добротою та дурістю. А небо - всього лиш історія моєї любові. Такої дитячої, а головне - лиш моєї. Тільки моєї…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467299
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2013
І ніби, все залишилось так, як і завжди
Довкола параноя, крики, метушня
Натовпи людей, біжучих в нікуди
Серед яких колись була й вона
Та враз, свідомість її перевернулась
Все стало не так, як звикла вже була
Коли сльоза її щоки торкнулась
Ламаючи кістки її крила
Ніч, темрява, лиш світло одного ліхтаря
Міст, вода і висота
За перилами силует колись незламного духом бунтаря
Вона лиш дивилась, як він кидався вниз з того моста
На білу стежку, створену із сліз
Вона ступила легко, ледь відчутно
Поруч чутний дикий виск коліс
Машини в темряві зникали якось мутно
Вона не бачить сенсу більш ні в чому
Найбільш незламних зламує буття
Для чого битися об стіни в світі цьому
Коли так мучить доля вартих Великого життя
Від тої миті, чого б вона в дорозі своїй не шукала
І куди б очі її не споглядали, бачили вони лише одне
Образ людини, яку вона колись начебто знала
Начебто знала, як виявляється проте
Чим реальність його що миті годувала
Вона не знала, не знала і усе
Що сутність його перестраждала
І який тягар він по життю несе
Не знала, та хотіла дати б йому життя ще мить одну
Вона б без сумніву його спитала лиш: „чому”
Не розуміючи істину просту:
Він просто втомився від питань на зразок: „чому”…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467169
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.12.2013
Залишитися би рішучою, гордою, неприборканою,
А ще у всьому впевненою та ревністю недоторканою.
Не злитися, не перейматися через дурниці,
Піддаватися розуму, коли суспільство будує в’язниці.
Сповідувати „популярну” релігію, ходити в „модні” каплиці. (як усі)
Бути би дорослою, розважливою.
А поміж тим стриманою та поважною.
Дивитися на речі зріло та з крихтою скептицизму.
Подекуди поволі, не сміло, з долею автоматизму,
Позбавлено абсурдизму та мого дитячого ідіотизму.
Дивитися б завше на землю, не на зорі
Хоч очі від Землі потрохи стають кволі…
А взагалі розумнішою би стати,
В одноманітності рішення вбачати.
Але тоді, мабуть, потрібно не кохати…
Що обставини всьому виною бути переконаною.
І власне ними бути поконаною.
І не пробувати, не змагатися, відпускати,
Не намагатися, не шукати.
Але тоді, мабуть, потрібно не кохати…
А ще, ну що вже розмінюватись на дрібниці,
Все життя собі б розпланувати:
Куди піти, що сказати, кому у вічі дивлячись збрехати,
Яке повітря й де вдихати
Але тоді, мабуть, потрібно не кохати.
Так… Тоді, без сумніву, кохання не пізнати…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467043
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.12.2013
Я задихаюся. Мене душать чотири білі стіни моєї крихітною кімнатки. Я дряпаю стіни. Намагаюся врятуватися. Я раз за разом роблю відчайдушні спроби втекти з в’язниці під назвою „Суспільство”. Мене дратують фальшиві, а що гірше - механічні посмішки і майстерно відточене лицемірство. Я шукаю розради у всьому, немов зачіпаючись за останній шанс на порятунок. Перед смертю не надихаєшся.
Я сідаю на вузький вже понищений підвіконник. Навстіж відкриваю завжди замкнене вікно. Моя улюблена кава з молоком чомусь здається мені прісною. А на язику залишається гнилий і терпкий присмак чогось мертвого. Я слухаю улюблену пісню, яка видається мені заїждженою і банальною. Дивлюся на натовп вічно-заклопотаних людей. Всі кудись біжать безперестанку, ніби намагаючись впіймати птаху везіння, або ж навіть більше - майбутнє.
Потроху наступає ніч – моя улюблена пора. Вночі риси облич стають миршавими. А замість звичних образів видніються лише силуети. Я люблю додумувати риси, яких не бачу. Я клопітливо досліджую поведінку кожного силуету. Спосіб ходьби, механічні обертання, звуки голосу і ледь помітні жести. А потім, після нескладного аналізу, створюю образ людини у своїй голові. Спершу це було захоплююче і заспокоююче. Своєрідне лікарство від зайвих думок про фальш і лицемірство.. А потім якось проїлося. Образи стали подібні, а деякі навіть ідентичні. Неначе змальовані з одного оригіналу, який був мені невідомий. Ніч стала подібна до дня. Ніщо більше не робило її особливою.
Разом з любов’ю до ночі повністю зник мій стан страху. Тай божевілля і розпач якось розчинилися у повітрі. Замість них прийшла байдужість і апатичність. Ніщо неважливо і здається, що зникаєш. Напевно так часто буває. Я називаю це другою стадію пост любові. А після неї – пустота в якій марно намагаюся зрозуміти, що таке "Я" і коли воно зникло.
Пустота – найкраща стадія. Вона єдина дає змогу зрозуміти маленьке створіння під назвою “Я”. В пустоті легко знайти справжні мрії і розібратися у заплутаній павутині життя. Пустота необхідна для оновлення неначе відпочинок. Вона немов чисте полотно на якому малюю нову реальність, а з нею – нову рутину. Пустота – це початок нового кінця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435826
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.07.2013
Я не люблю ранок на землі. Я ненавиджу знову і знову прокидатись. Мені сняться неймовірні сни. Я так не хочу від них віддалятись. У снах своїх я бачу образ твій. Поруч з тобою я не одягаю маски. Там не існує театральних дій. Немає сенсу. Адже там ти кохаєш, неначе в світі казки. Там ти мене знову обіймаєш і там цілуєш мене уже не вперше. Ти ніжно так торкаєшся мого плеча, неначе я для тебе – все твоє життя. І там я вірю в те, що все – не сон.
А потім чорний ранок наступає знову. І я живу свій день, чекаючи на ніч. Бачу в реальності тебе... В твоїх очах, звичайно ж, немає до мене почуттів. Ти повз проходиш, як марево життя. І розпливаєшся між подувом вітрів. Здається серце, або ж душа моя кричить в мені, як мученик в полоні. Я слухаю тебе ледь онімівши. Я намагаюсь знайти в звуках твоїх надію всіх рожевих снів моїх. Хоча би знак, що я – не просто крапелька у морі, що не піщинка у пустелі відчуттів. Та я не чую таких слів. Я просто миттєвий звук у пісні твоїх днів. Я – дисонанс музики твоєї і парадокс твоїх віршів. Я слово, що не пасує тобі в риму. Сьома струна на гітарі твоїх думок. Я п’ятий інструмент в квартеті із твоїх захоплень, мрій, бажань і помилок. А ще нас відділяє гора часу. Так вийшло – ми із різних поколінь. Ти трошки більше прожив на цій землі. Я все це знаю, та ти і далі живеш у моїй голові. Я вперто й марно намагаюся забути. Про невзаємність знаю я. Для тебе я – немов сестра. Ти хочеш винищити все, що мучить серце засмучене моє. Як жаль, що ти не знаєш. Що саме ти душиш мене. Я б так хотіла щось сказать, та мої уста мовчать. Вони не можуть розказати, що закохані у твої зелені очі, у твою посмішку і твої слова, у твою душу і твої ж уста. Вони не зможуть поділитися хворобою тяжкою. Я стала жити серцем, а не головою. Я стала найнелогічнішим створінням. Я намагаюся не вірити тобі. Та я не завжди можу зрозуміти, де правда, а де ні. Я просто знову хочу спати. Я хочу бачити чудесний сон. І нехай непотрібно мені буде вставати. Нехай душа твоя до моєї більше не перетне кордон. Та раз знайшовши ключ до мене, собі ти двері назавжди відчинив. Тепер вже сльози течуть по моїх венах. А ти й не знаєш, що все життя моє змінив. І знову жартома скажеш щось мені. Ти не зрозумієш, що такі жарти для мене не смішні. А я вже в котрий раз дивлюсь на тебе. І хочу, щоб усе змінилось. Щоб твоє обличчя мені більше не снилось.
Моє буття вже вкрай втомилось. Я б так хотіла піти іншими шляхами. Щоб не зустріти тебе на дорозі своїх днів. Щоб відпустити тебе у вир вітрів. Щоб іншу теплом своїм ти грів. Та я не можу. Я так боюся втратити тебе. Ти - все, чого я хочу і все, що в мене є. Ти – цілий світ і все, що поза ним. Ти все частіше снишся мені в снах. В них бачу я любов в твоїх очах. Та ти - плід моїх фантазій. Лиш марево і мій самообман. Кохання - це тоді, коли кохають двоє. А те, що маю я, то божевілля. Це мені тобою поставлений капкан.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435711
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.07.2013
Він Ангел. Коли ним став, уже не пам’ятає. Він жив на небі. В світі сірих снів. Там не існує чорних й білих кольорів. Він просинався в царстві вічно сірих стін. О сьомій ранку сідав за сірий стіл. І сірим олівцем писав про ту, що в сірих снах зеленими губами йому оповідала про морів ясну блакить. Про воду, незайману й безкраю. Про сонця відблиски на ній. Потім літав над сірими морями і намагався віднайти в них ту блакить, якої там немає. Він купував у сірій касі, із сірих фресок, сірий час. І по небесній стежці із сірих хмар й зірок він повертався тихою дорогою до дому. А вночі влітав він в блідо-сірі двері, заввишки в весь до цього знаний світ. І німо, аж до болю, вдивлявся в скло віконних рам. Скло було тьмяно, тьмяно сіре. Та все ж скрізь нього поглядом їдким він бачив ланцюжки із почуттів. Йому запала в зір Земля барвиста і щира, люба посмішка її. Він засинав із мрією про неї. Вона – це все, чого він коли-небудь хотів.
І ось він знову спить. Уста зелені тепер вже шепчуть про підводний світ. Про фіолетові піски і жовті перли, про помаранчеві створіння і позолочені крапельки води. Про чисто голубі тунелі та перламутрові кратери й кар'єри. А зранку разом з блискавки промінням і іскрами горючої душі, летить він знову до води. Тепер вже з іншою метою. Життя він мріє віднайти і світ ЇЇ різнокольоровий. Та ледь води тої торкнувшись, він враз від жаху онімів. То не вода, не море – то повітря. Минула вічність перш ніж він це зрозумів. І тут він плаче, хоч уже й не вмів. Він плаче сірими сльозами. У розпачі летить до сірих стін. До стін за безкінечно-величезними дверцями. Пуста кімната. І ось воно – вікно. А за вікном усе зникає. І барви, і посмішка, й вона. А з нею і її Земля. Усе втрачає сенс. Все, що живе колись вмирає. Він відкриває вперше те вікно. Мить і стрибок і все, кінець. Крила вмить, як марево зникають. Він, мов камінь летить вниз. А навколо тишина. Все пропадає. І наступає тиха пустота. Нічого взагалі не має. Лиш її губи пам'ять убивають. Ми прибули – уста її співають.
Мов уві сні, проснеться біля неї. Довкола трави, квіти, все зелено. І її губи, від літньої трави зеленкуваті. А її очі – сірі та безкраї. Вони – це його всесвіт, це його пекло, його рай. Там серце своє він їй відкриває. Там він торкнеться її рук і першим поцілунком все почнеться. А потім все до норми повернеться. Він знов влетить у сірі двері. І знову сяде за тьмяно сірий стіл. Він знов писатиме історії про неї. ЇЇ немає, він сам її створив…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435678
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.07.2013
Всього лише одна мутна краплинка переростає в зливу, а легкий, незаймано ніжний вітерець неминуче стає бурею. Час змінює все. Його сила, як безмежний політ альбатроса: спочатку такий заворожуючий, величний, страхітливо прекрасний і дивуючий, та коли його ангельські крила торкаються землі, він стає до болю смішним і безпорадним.
Саме в той непримітний момент починаєш розуміти, що все змінюється, що все закінчується. Цей диво-птах, звичайно, злетить знову, ще могутнішим і прекраснішим. Та тоді кожен змах його ледь сірого крила, кожен різкий порив вітру від його сили буде не для Тебе.
Сила… слабкість… Яка ж тонка і ламка ниточка між ними. Всього лише думка може змінити одне на інше. Лише один крихітний крок. А почати все спочатку – мука. Це – як бігти марафон зі швидкістю світла, ковтаючи повітря, немов струмені води. А потім, прокинувшись на білому простирадлі, вдивлятись у білу стелю і розуміти, що у тебе більше немає ніг. Тоді вже не хочеться нічого. Всі думки лишень про одне – кінець. Кінець всьому. Кінець болю, надії, боротьбі. Кінець життю. Для когось трагікомічна історія на цьому і закінчується. Хтось отримує ще деякий час, протягом якого проклинає повзучого птаха. Для когось альбатрос ледь піднімає тяжке крило, даючи примарну надію. Людина знову починає будувати свої мрії від фундаменту, щоб потім знову, прокинувшись, побачити вибілену стелю. Це замкнуте коло впевнено та невідворотно зводить з розуму. Немов яскраво-біла кімната, в котрій неможливо відрізнити дня від ночі, реальності від снів, життя від смерті.
В цьому безкінечному вихорі відголосків глухонімих падінь, вимучений птах шукає людину, яка заслуговує хоч краєм ока побачити його політ. Та чи можливо віднайти таку особистість в нелогічно-заплутаній павутині істот, переповнених гнівом та егоїзмом? Його чудернацький лет, мить за миттю, стає все більш швидкоплинним. Не встигаєш і отямитися, як крихітні лапки диво-птаха занурюються в шерехтіння мутного піску, а його могутні крила кволо тягнуться по морозних крупинках тьмяної маси.
Всього лише одна іскорка стає всепоглинаючим полум’ям, а непомітна тріщина є майбутнім каньйоном. З висоти лету альбатроса, душа кожної людини помітна, неначе на долоні. Його взору відкривається і правдивість, і фальш нашого буття. Допоки він дозволяє нам бачити його вражаючий політ, ми сильні. Та вистачить йому на хвильку зникнути з нашого поля зору, як вмить стаємо слабкими, німо вдивляючись у вигадану точку однотонної стелі.
Кожен з нас коли-небудь відчує це різке приземлення альбатроса. Кожному з нас він подумки скаже: „Прощай”. На цих словах закінчиться наша історія і розпочнеться інша. З іншими героями, з іншим сенсом. Лишень автор залишається той самий, створюючи новий світ, нових людей та нових життів.
Заслужити його приязнь дуже важко. Він знає всі наші промахи і помсти. Проте все ж таки можливо. Адже його душа пам’ятає нашу допомогу і відданість. Його серце тепле до доброти, та холодне до злості.
На вузенькому підвіконню своєї маленької кімнати Птах сидів широко відкривши величезне вікно, як двері в іншу реальність незрозумілих створінь. Його крила накривали батарею, яка вже декілька років не віддає тепла. Він пильно вдивлявся в кожного перехожого, в його манеру рухатися, в його жести, в вимучені очі. Він намагався заглянути в душу кожного, зрозуміти їхні причини жити. Він марно намагався віднайти Щось в Нічому. Та єдине, що Він бачив – це людей, які вперто творять Ніщо, маючи Щось. Могутньо-немічний птах… шукав людину, для якої варто літати.
Фото: Maxim Vergeluk
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435418
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.07.2013