| Сторінки (1/6): | « | 1 | » |
***
Перший промінь сонця
зазирнув в віконце;
Із речами грає,
кицю розважає.
- Вставай, не лінуйся!
вдягнися і взуйся,
та біжи надвір мерщій
зустрічати ранок свій!
***
Як не радіти сонячній красі,
що грається у вранішній росі,
як не співати цій красі пісень
і ними починати день.
Ця світанкова сонячна роса
так щедро миє ноги босі.
Душі порив, небес краса
завжди зі мною у дорозі.
***
Обличчя до берізки притулю.
Як цю білявку я люблю!
Втомлюся, сяду на пеньочок,
біля якого ріс грибочок…
Ще трохи помилуюсь, подивлюсь
і в свої будні повернусь!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450819
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.09.2013
Це трапилось за 777 днів до кінця другого тисячоліття. Жителі планети Сонг давно вже зрозуміли сенс свого життя, навчилися поважати людські почуття, досягли високого рівня цивілізації. Одне непокоїло їх – негаразди та чвари на інших планетах. Особливу увагу привертали події на Землі. Багато політиків та науково-дослідних інститутів і лабораторій працювали над цією проблемою…
Одного разу до правителя планети прийшов професор Марк Ланк. Його піднесено-емоційний настрій видавав успішне наукове відкриття. Після невеликої церемонії чемності він почав розмову:
- Ваша величносте, в нашій лабораторії ми отримали згусток світлої енергії, яка заставляє людей забувати про все лихе й недобре і викликає потребу робити щось необхідне і приємне іншим. Спостерігаючи за землянами ми помітили, що багато хто не може відвести погляду від рекламної дошки. На ній зображена дівчинка у звичайному дощовому плащі, з парасолькою в руці. Напис на дошці досить таки прозаїчний – «Європейські гардини», але очі дівчинки… Ми просимо дозволу на експеримент з землянами. Свою енергію ми хочемо направити саме на дівчинку.
- Я хочу подивитись на неї.
Правитель і професор піднялися сходами в обсерваторію… Правитель довго вдивлявся в обличчя дівчинки.
- Так, ця дівчинка надзвичайна. Я даю згоду на експеримент. В добрий час!
Цієї ночі ніхто не зміг заснути. Тільки-но перший промінь Сонця торкнувся поверхні Землі, лазер синтезатора прорізав безмежний повітряний простір. І планета Сонг озвалася тисячами голосів: «В добрий час!».
І в ту ж мить на Землі пішов дрібненький сонячний дощик…Дівчинка зійшла з рекламної дошки і просто помандрувала вулицею, наспівуючи пісеньку:
Дорогою йду від зупинки до зупинки,
Краплинки дощу, кришталеві краплинки,
На своєму шляху вони всіх умивають,
Прозорі, мов скло, на сонечку сяють.
Граються з веселкою вони,
Забарвлюють у різні кольори,
різні кольори.
Людям Землі бажаю щастя я;
Не згасить і дощ душі багаття.
Нехай оминуть вас потоки повні сліз,
Щоб в крапельках дощик тільки радість ніс..
Вітрини крамниць мені всміхаються,
І двері дзвіночками відчиняються,
Знайдеться усе тут, чого побажаю,
Але чого хочу, сама я не знаю.
Над містом простяглася дивна веселка. У цю осінню пору такого ще ніколи ніхто не бачив. Люди, зачаровані красою, визирали з вікон; а дощик, мов справжній віртуоз, витанцьовував у такт веселій пісеньці по склу…
Невдовзі сонечко сховалось за хмарку. Усе знов стало сірим і буденним. Дівчинка зупинилась і розгублено озирнулась довкола:
- Як я тут опинилась? Що мені тепер робити?
До неї підійшов хлопчик у брудному одязі:
- Що, мамуню загубила?
Він смикав дівчинку то за плащ, то за парасольку і принизливо насміхався… Вона ж подивилась на нього такими очима, що той отерп від несподіванки. Якась внутрішня неземна сила повернула йому людяність.
- Як тебе звуть? – спитав він.
- Не знаю.
- Як так?
Вона знизала плечима.
А звідки ти?
- Не знаю, - і увесь її вигляд видавав повну безпорадність…
- Ти знаєш, - сумним голосом промовив хлопчик, - коли моя мама була ще жива, ми часто уголос читали книжки. Ти чимось дуже схожа на героїню роману «Аеліта». Можна я буду тебе так звати?
- Мені подобається! – повеселішала дівчинка, і вони, узявшись за руки, весело побігли уздовж вулиці і зупинилися лише біля схилів Дніпра.
- Поглянь-но, яка краса! Давай ще трохи погуляємо, а потім я відведу тебе до своєї домівки… Правда, я звідти втік, бо мені дуже не подобається назва «Дитячий будинок»…
_ А чому ви не дасте йому іншу назву, ну хоча б «Зоряна надія»?
- Ми звикли, що за нас усе вирішують дорослі. Єдине, що ми собі дозволяємо, це свято непокори». У цей день ми своїх вихователів доводимо до «білого коління»…
Діти не помітили, як за ними ув́язався якийсь дивний дідусь. І хоч відстань між ними була досить таки велика, та він знав усе, про що розмовляли ці двоє…
До інтернату вони прийшли надвечір. Їх зустріла приємна жінка:
- І де це ти, Петро, вештаєшся цілими днями? Ми вже міліцію повідомили про твоє зникнення. І коли вже ти дозволиш нам жити без зайвої біганини і метушні?... Ну гаразд, з міліцією владнаємо… А це хто з тобою?
- Її звуть Аеліта. Вона нічого не пам́ятає про себе. Можна вона залишиться у нас?
- Гаразд. Піди вмийся і перевдягнись, а я відведу Аеліту до дівчаток.
Петро щасливий, що йому все так легко зійшло з рук, зник в одну мить.
- Мене звуть Галина Макарівна, я буду вчити вас музики, - сказала жінка, піднімаючись сходами.
Увійшовши до кімнати вона представила дівчаткам:
- Знайомтесь, - це Аеліта. Допоможіть їй влаштуватись, а за півгодини зустрінемось за вечерею…
Не було жодної дівчинки, котра б не знайшла спільної мови з Аелітою. Дитячі обличчя були привітними, і на очах ставали ще виразнішими і вродливішими. Таке враження, що настав час прощення людини в дитині…
Ніколи ще їжа не здавалась такою смачною. Особливо цікаво було спостерігати за Петриком. Хлопчик тільки зараз згадав, що вже другу добу нічого не їв… От уже ці мрійники!
- Увага! До нас завітав поважний гість! Прохання, після вечері усім зібратися у вітальні, - пролунав голос з гучномовця.
- От нещастя, треба давати концерт, а танцювати нікому! - вигукнула старша з дівчаток Оленка.
- Може я спробую? – спитала Аеліта.
- Ти згодна?! Дуже добре! В тебе вийде. Я навчу…
Тільки уяви собі, що в тебе не руки, а крила великого птаха, а ти сама – слухняна і покірна супутниця музики… Знаєш, у нас дуже гарні костюми, їх нам подарувала прима-балерина театру опери й балету…
Оленка вдягла український костюм, а Аеліта блідо-рожеву сукню…
У вітальні розташувались хто-де: хтось сів на стілець, а хтось прямо на килим на підлозі, при цьому залишивши достатньо простору для артистів.
Увійшли директор і…той самий дідусь, що спостерігав за дітьми на схилах Дніпра.
- Наш гість подарував нам цю чудову картину. – сказав директор і передав подарунок старшим хлопчикам. Картину одразу ж прилаштували на самому оглядовому місці, і очі дітей зустрілися з очима на картині…
До дідуся підійшли українець і україночка:
- Вас радо вітає наша сім́я єдина!
Шановний магістре мистецтва і краси,
На рушниках вам підносить сама Україна
Цей свіжий хліб із сіллю на довгі і добрі часи.
Дідусь прийняв хліб, подякував. Діти усадовили його на саме почесне місце.
Розпочався концерт. Оленка була ведучою. Вона оголошувала один виступ за іншим.
І от на сцену вийшов маленький хлопчик і, притискаючи до грудей маленького пухнастого котика, почав свою пісеньку:
Котик маленький, котик гарненький,
Приємний ніжний дотик твій.
Лапки м́якенькі, стискаєш їх легенько,
Розказуєш сюжет казковий свій.
Зможу здолати лихо волохате,
Зможу жар-птицю знайти,
Коня осідлати, красу врятувати…
Тільки треба трохи підрости.
Котик маленький, котик гарненький,
Муркоче тихо пісеньку свою,
Спокій навіває, на ранок обіцяє
Дивовижно радісну зорю.
Ідилія хлопчика і котика зачарувала присутніх. Усі йому дякували щирими оплесками. Приємна добра посмішка завітала на концерт. А з полотна картини дивились не просто очі, а сяючі енергією добра очі правителя і професора, очі людей планети Сонг…
Прийшла черга Аеліти. Її охопила невпевненість, думка сперечалася з розумом: «Як можна танцювати, коли навіть музики ще ні разу не чула?» Благаючи порятунку очі Аеліти зустрілись з очима на полотні… В один момент звуки музики підхопили дівчинку і те, що професійні балерини напрацьовують роками. До неї зійшло, як подарунок світу фантазії…
Наступного дня всі прокинулись ранесенько і вирушили до схилів Дніпра зустрічати світанок.
Тільки-но перший промінь Сонця осяяв арку над Дніпром, як якась маленька пташка здійнялась і попрямувала високо в небо. А слідом за нею, розправивши руки мов крила, злетіла і Аеліта… І розчинилася маленькою сяючою блискавкою.
Петрик хотів було кинутись услід, та дідусь утримав:
Вона – не дівчинка, це мрія,
А мрія не бува безкрила,
Далеко в височінь сягає,
Уяві простору шукає...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450620
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 24.09.2013
Зоряне небо часто
вселяє в мене надію;
щоб почуття не гасло,
стежку шукаю у мрію.
До зірки тягнусь рукою,
торкаюсь легкого промінчика.
Натхнення керує мною,
проймає до самого кінчика.
Стою, втамувавши подих,
Думки вручаю Всевишньому:
“Врятуй від біди голодних!
Не дай загинути ближньому!”
Сузір’я зірками блимають,
в “Оріон” освітлюють шлях,
мрії свої не стримую
і блукаю в дивних світах.
Якби можна було вручити
свою долю далеким зіркам,
від сумних думок відпочити
і радіти красивим словам;
Якби можна було повернути
всі загублені душі й серця,
а людині порядною бути,
стала б Раєм планета ця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448285
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.09.2013
Радіючи пробудженню дерев і трав
Вона ступає тихою, ледь чутною ходою.
Краси такої ще ніхто не знав,
Що заворожує, веде серця до непокою.
Торкається чарівність посмішки весни
Прекрасних, ніжних, ще дитячих вуст,
Вона приходить в найсвітліші сни
Тих, що скликають благородство муз.
Різноголосим співом знов і знов
Озветься заспаний величний ліс,
Пророчить він: “Прийшла сама любов!
Ви збережіть її від заздрості і сліз.
Не дайте чисту душу загубити
Тим, хто прийшов із чорною душею.
Залиште все, як є, без іміджів і суєти,
Що у містах великих вже поза межею”.
Нас так багато на одній землі,
Всі ми такі нікчемні в її сяйві.
О! Дай нам Боже, щоб не стали злі
від відчуття, що тут ми зайві.
1999р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448281
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.09.2013
На нашій Землі, на Україні
у військо збирались зловіщі тіні.
Вони навіть Сонце хотіли згасити,
яке заважало їм зло творити.
Щоб Сонце людям більше не світило
цариця Зла дурманом квіти напоїла.
Зів’ялі трави стерли посмішки людей,
ті стали жити в рабстві у примар-тіней.
Не вгледіла вона лише одну лілею,
що від людей сховалась в бур’янах,
і, непомітна вродою своєю,
згубилася в квіткових дивних снах.
Побачив квітку ту дідусь старенький,
зрадів, не вірячи своїм очам,
сказав онуку: “Мій рідненький,
повернемо красу нашим садам!
Зіграти треба на оцій сопілці
чарівний вічний вальс життя.
Він сон стряхне, і кожній квітці
поверне пахощі, поманить в майбуття.
І промінь Сонця, кожній квітці радий,
знов звеселятиме простий народ,
чаклунку злу він вижене із хати,
в хмаринку оберне і виллє на город.
Так грай же, грай, мій хлопчику,
нехай прокинуться у танці квіти,
росою вмиються, зрадіють дощику
і посміхнуться Сонцю. Людям легше буде жити...
І полилася музика від серця і до серця,
торкаючись глибин душі людської.
І розлетілась на дрібненькі скельця
крижина чар чаклунки злої.
Розкрилася в усій красі білявка-квітка,
затріпотіло листячко в такт музиці живій.
Злетіла пісня високо і стрімко
в святій чарівній ніжності своїй.
Та привид знов править своє в садах:
“Негайно припиніть, забороняю всім співати!
Хто вам дозволив музикою звеселяти
нікчемні квітки, що забулись в снах?!”
І знов голівки квіти опустили.
Хлопчик перечити цариці не посмів.
Лише дідусь, зібравши свої сили,
упевнено злодійці відповів:
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447326
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 05.09.2013
Щоб не згас вогонь душі людської
Ми такі різні, і чимось дуже схожі,
Маленькі люди величезної землі.
В своїй буденності – звичайні перехожі,
Що силою своїх творінь звеличують її.
О, Земле рідна, ти така прекрасна!
Даруєш нам вогонь нетліючих сердець.
Азарту юний цвіт, неначе квітка красна,
Що так дбайливо захищає Бог-Творець.
Він в запальному танці поєднає долі,
Що випромінюють краплиночки добра,
І будуть сяяти вночі яскраві зорі,
І оживе в очах палка, таємна гра.
Він в радості емоцій зцілить душу,
Що загубилася в самотності своїй,
Перенесе любов через моря і сушу
До тих, хто платонічно вірить їй.
І буде знов потрібною людинка,
Повірить в себе, мов троянда зацвіте,
І хоч вона малесенька билинка,
Та вже не хоче і не думає про те.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447324
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 05.09.2013