| Сторінки (1/6): | « | 1 | » |
В твоїх обіймах я беззахисна й тендітна,
Знаходжу захисток і життєдайну воду.
Тримати можеш вічно – я розквітну
Й нарешті віднайду свою свободу.
Як запах кави вранці, затінок у спеку,
Як квітка у волоссі, як роса ранкова,
Як подорож цікава і далека,
Як чути біля себе рідну мову,
Як теплий дощ, лист від старого друга,
Як зайчики на стінах, як обійми,
Як поцілунку першого напруга,
Як бубки віддирати на колінах,
Як еротичний сон, як світлячки у лісі,
Як комплімент, що вчасним був і вдалим,
Як щебетання ластівок у стрісі,
Як гурт людей привітних на вокзалі.
Як рок’н’ролл, як човник з пінопласту,
Як танці, як мурчання кішки,
Обійми твої наповняють щастям,
Щомиті щасливіша роблюсь трішки.
Та не для всіх рожеві окуляри ношу,
Моє життя – моя війна, і крапка.
Про допомогу двічі не попрошу,
Образи розірву як песик тапки.
Готова я до всього, нині й завтра,
Тож начувайтеся, чужинці непривітні.
Я знаю, чого хочу й чого варта.
В твоїх руках – беззахисна й тендітна…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520345
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.08.2014
Десь далеко сусіди добрі,
Зеленіша трава буває,
Холодильник у когось повний,
Грошей всім завжди вистачає.
Найсмачніші обіди в світі
І немає черги в лікарнях,
А на вулицях завжди літо,
Завжди тепла вода у ванній.
Кожен носить найкращий одяг
З дуже якісної бавовни,
Там не знають, що таке «злодій»
Й контролюють потік свій мовний.
Десь далеко хворіб немає
Й комарі тебе не кусають,
А цілують у щічку наніч;
Там вареники крила мають…
Десь далеко немає звалищ,
Непотрібних речей, пилюки,
А людей, яких зустрічають,
Не кусають тамтешні гадюки.
Там коти прибирають в хаті,
А собаки косять газони,
Там ніхто і не думав знати,
Що бувають дірки в озоні.
Там далеко ти можеш стати
Ким завгодно: мімом, актором,
Каскадером, піратом, татом,
Горобцем, веслом, світлофором…
Що завгодно робити можна,
Бути чемним, байдикувати,
Гавкати на собаку кожну,
Подорожнім води давати,
На підводнім човні приватнім,
Поплисти до земель далеких,
Індії, Аргентини, Марсу,
Де зелені літають лелеки.
Туди поки один лиш шлях є,
Колись довгий, колись короткий -
Загорнутися в покривало
І поринути в сон солодкий.
4.11.13
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458970
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.11.2013
Ти їдеш. За вікном міняються картинки…чи, може, просто ситуація по цей бік настільки стала, що найменші зміни ззовні здаються цілою пригодницькою епопеєю…? Сусіди по вагону кидають на тебе дивні, дещо співчутливі погляди, що, в поєднанні з цим мокрим склом викликає в тебе ще більш пофігістично-романтичний настрій. Відчуваєш себе міні-партизаном, бо старанно стежиш за тим, щоб оці писані рядки не потрапили часом в чиєсь поле зору, під чийсь нещадний приціл… Невже я справді боюся травмувати ці душі закарлючками на зошиті в лінійку? Ще й ці поля…поля в зошиті, поля за вікном…Ніби хтось великий і сильний ( Бог? ) хоче обмежити нас у чомусь, що нам нафіг треба…
За вікном осінь…Як завжди. Коли ти кудись їдеш у потязі, намагаючись впорядкувати думки в голові, серці, гаманці, чужих кишенях, - за вікном чомусь завжди осінь. Дивна закономірність.
Ця пора така кольорова, ніби чийсь геніальний задум – дати майбутнім самогубцям хоча б одну причину востаннє порадіти життю…піти в гурток художньої самодіяльності і взяти участь у конкурсі дорослого малюнку «Як осінь вбила в мені дитину».
Але повернімося до мандрівки. Куди їде потяг? Значення має. Так само як має значення те, якого кольору твої шкарпетки саме сьогодні. Знаєте, якби жити в потязі постійно, то можна було б написати щось на кшталт «Війни та миру» у 16-и томах, таку собі невелику збірочку людських слів, доль, голосів, історій, незавершених справ, невипитих чаїв….Причому кожна історія завершувалася б фразою «Далі буде». Можливо з кимось іншим, але обов’язково буде.
Коли потяг час від часу зупиняється, ти дивишся на траву і дерева по той бік реальності і починаєш доганяти, що ти – в якомусь рідкому вакуумі, рідкому, бо все пливе і змінюється, живе і вмирає, все починається і не закінчується, а лише затихає, щоб через 19 хвилин вибухнути з новою, тобі лиш чутною силою…
Сусідки обговорюють хто і що вдягав на весілля чиєїсь подруги, і чому рожеві капці не пасують до зеленого плаща котроїсь із гостей…Дівчатка, коли прийде Апокаліпсис, то це матиме не більше значення ніж те, хто рухав прогрес у 70-і роки н-ного століття!
Потяг майже прибув. Дивно, я думав час стоїть… рухається тільки за змахом руки, падінням вії з правого ока і чиїмось «Будьмо!». Мабуть треба збирати манатки і йти геть, посміхаючись до безпритульних собак і не собак вокзалу і шукаючи теплий сухий куточок, куди осінь ще не виплакала всі свої образи й жалі на людей, котрі їздять в потягах і пишуть всіляку дурню в своїх пом’ятих зошитах в лінійку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449509
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.09.2013
Ось разом ідуть по вулиці люди,
Він міцно за руку її тримає,
Може, щоб та не втекла нікуди,
А може і справді її кохає.
Що вона відчуває – про те і говорить,
Про все, що веселим колись здавалось,
А поряд він, мовчазний і суворий,
В неї всередині щось зламалось.
Порозуміння важко творити,
Віддавши когось словам на поталу,
Їй жаль, що йому довелося любити
Її ось таку недосконалу.
На вулицях гарно, на небі Амури
У розпачі грають на своїх дудках,
А двоє ідуть вздовж темних бордюрів,
Щасливі люди не їздять в маршрутках.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448740
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.09.2013
Вона була настільки кльовою, що від неї шаленіли навіть дівчата. Про її кльовизну всім хотілося кричати.
Вона не була красивою, хоча її руде волосся створювало ілюзію краси, і ця ілюзія була реальнішою за саму реальність.
Її очі могли б засліпити сонце, якби не сонцезахисні окуляри на переніссі.
Вона посміхалася. Завжди. Навіть коли на її обличчі не було ані натяку на усмішку.
Незалежно від того, чи ступала вона по сухому листі, сніговій кірці, битому склу чи навіть по чиїхось розтрощених мріях – це була музика. Та музика, якій неможливо опиратися, яку не вимкнути звичним кліком пальця по кнопці.
Вона часто хворіла. Інколи навіть невиліковно. І ніколи не ковтала таблеток, пілюль, жалю, образ та сліз.
Вона часто бувала агресивною. Настільки, щоб уявити світ, що руйнується під шузами, благаючи про прощення…Хоча ні, благаючи про ковток коли і чогось до пива…Та ну їх всіх…
Вона співала. В метро, в клозеті, на дахах будинків, в супермаркетах, вдома на табуретці….хм…як в дитинстві? Дайте мікрофона!
Чутно. Ледь. Вона замовкає. Інколи це смішно, інколи страшно.
Вона прийде, коли не покличеш, і піде, якщо не пригостити філіжанкою кави і мандаринкою.
Вона інколи хоче бути сивою і старою, щоб підкреслити вічну нестаріючість своїх очей.
Вона одягнена в кольори. Всі й одразу. Вітер розпилює їх, але вони неодмінно повертаються, кожного разу комбінуючись у нове химерно-мозаїчне марево.
Вона цікава. Заглядає у всі шпаринки, у вікна 31-ого поверху, у порожні нори, в очі незнайомців/-ок, в серце людини на операційному столі. Так.
Вона літає… змайструвала собі крильця з пір’я, поліетилену, сторінок минулорічних газет із статтями про політику…ай…тягне донизу… Домайструвала пропелер з кольорових вітрячків. Летить. Внизу – бабусина ковдра з різнокольорових клаптиків. Тепла.
А тепер загадка: якщо підпалити телевізійну вежу і пожертвувати мільйон місцевому театру, купити льодяників і розмальовку, викинути всі спогади у сміттєпровід і стати під сонячним промінням, вдихаючи повітря шкірою долонь…то, хто Вона?
Абсурд. Ти ж знаєш хто.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448572
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.09.2013
На небо вийшла сонця крапля
Й тобі одразу захотілось
Побудувати дирижабля,
Щоб твоє серце відігрілось.
Зібрав у жменю трохи сміху,
Моменти щастя, мармеладу,
Все, від чого отримав втіху,
Все те, від чого мав розраду.
Побудував каркас з повітря,
Наповненого ароматом
Тих спогадів, що наче вістря
Думки всі будуть простромляти.
Наповнив кулю почуттями,
Що вже давно в тобі палають,
Робив той дирижабль днями,
Ночами, роками, хто знає?
І ось настав момент попутний,
Хоч часу вже давно немає…
Коли відчув її присутність,
ПОБАЧИВ, що Вона співає.
Цей парадокс тобі лиш видний,
Твоя весела Мельпомена,
Нарцис, закоханий в Єхидну,
З фальшивим голосом сирена.
Не вистачало елемента,
Молекули, частини слова,
Щоб з місця зрушила Memento,
Все інше вже було готове.
Це буде скоро – ти почуєш –
Коли сопілка зарегоче,
Мольфар у лісі зачаклує,
Через купальську ватру скочить.
Тоді злетить твій дирижабль,
Лишаючи внизу і рай.
А поки – сутінки навколо.
Йди. Не звертай. Повір. Чекай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448570
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.09.2013