| Сторінки (2/110): | « | 1 2 | » |
Ось так і я...
схиливши голову донизу,
Обрікши серце на самоту...
Мов одинокий звір
подибаю до лісу...
Зализувати рани...
у програнім бою.
28.02.2017.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2017
Не в лісі-лісі темному,
Де ходить хитрий лис,
Де вовчик-сіромаха
Очима - блись та блись!
Ні, не в берлозі, де спить
Михась - старий ведмідь,
Де зайчик - куций хвостик
Під кущиком тремтить,
Де мудрий їжачок
У листячку сидить -
Під ліжечком в кімнаті
Живе Страх-Беберака,
Щоб Петрика лякати,
Бо той не хоче спати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2017
Але ж той чоловік
достеменно предивний був.
Далебі, що предивний!
Бо як же розуміти
його дивакість ту,
Коли він, будучи з того
самісінького дня глухим,
Із того дня, як стався вибух,
у час війни,
Всі п"ятеро братів його погинули,
А він оглух -
всім говорив, що чує,
Як тонко й ніжно бринить
на квіточці бджола,
Із неї випиваючи нектар.
А ще він запевняв, що чує,
як піють півні опівночі
І на зозулине кування
Своїм відгукувавсь "ку-ку",
заводячи в оману
Довірливість пташину.
Й забувши, що він глухий,
Із насолодою і щастям
Вслухався у місячну сонату солов"їв.
"Пощо нас шиєш в дурні? -
обурювався люд. -
Ти ж бо глухий!"
І не сприймав його слова на віру.
"То ви самі не знаєте,
що ви усі глухі.
Не я, а - ви" - жалів сердечно їх.
Та ось одного дня
Того не стало диваня.
Не стало то й не стало.
Ніхто за ним не жалкував
і не журивсь.
А ще й подейкувати стали,
Що, буцім, дурень той "сидів".
За що? - Не знають.
Та все ж, мабуть, за те,
що будучи глухим,
він чув усе.
...Здригаюся...
Не та страшніша глухота,
Яка від вибуху буває. ..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716115
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2017
В горнятку долі
Преповно смутку,
В горнятку долі
Лиш крапля щастя.
До краплі щастя
Припала хутко.
А смуток, думала,
Зіп"ю вже потім.
Зітхнуло щастя,
Сказало тихо:
"Мене не пий,
Зостав на лихо.
У тебе смутку
По вінця у горнятку..."
А я не слухала!
Не прислухалася...
Краплину щастя
Спила одразу.
А смутку...
Донині випити
Не можу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715933
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2017
Упало сонце в мої долоні,
І ти сказав: "Гарний сонях.
Для чого ти зірвала?
Хай би ріс людям на втіху".
А потім по дуже довгім часі
Ти згадав: "Тоді, у твоїх долонях
Було сонце".
"Ні. То був сонях..." - уже сказала я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715930
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2017
"На білому вікні
Червоний кіт..."
(Наталя Лобода, 5 років, 1971р.)
А надворі сніг,
Біло-біло...
Ой хотіли журавлі
З ластівками у вирій,
Та з білого вікна
Червоний кіт
Насуплено позирає,
Птахів на чужину
Не відпускає.
Я роменами ліжко
Своє уквітчала,
І у хаті моїй
Красно-красно стало.
А надворі сніг,
Біло-біло...
Журавлі з ластівками
Полетіли у вирій...
На білому снігу
Татові кроки
У минуле
Відлунням...
Я босоніж на сніг,
Щоб його наздогнати.
А з білого вікна
Червоний кіт
Мудро прорік:
- Вернись, бо зимно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715740
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2017
Ой летіли гуси,
Ой летіли білі
І несли Телесика,
Мовби на вітрилах.
Попід самим небом,
Попід самим синім -
Не здогнати бабиній
Зло-ягиній силі!
Гей, летіте, гуси,
Гусоньки під хмарами,
Віднесіть Телесика
До оселі рідної
Та до ласки маминої...
Приглядись, Петрусику,
В неба синь глибоку, -
І до сього часу
Від Яги страшнючої
Утікають гуси
Із малим Івасиком...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715733
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2017
Тепла, ясна осінь розстеляє по землі жовто-багряний килим. Красіє він, виблискує проти сонця мінливим золотом. Замріяно шелестить у листі вітер. Шастає туди-сюди. Або заграється «бабиним літом» і разом з жовтим листям розносить його легку сріблясту ниточку з маленьким павучком усерединці повсюди.
Ось кленовий лист, одірвавшись від гілки, з шерхотом сумним летить, летить… І падає під ноги… Зворушує серце тремтливим стогоном. Журливо побиваючись за рідним краєм, пташині зграї відлітають в ірій. Прощаючись, співають в небі останню пісню літа…
– Бабуню, листку, напевно, боляче лишати дерево, як і птахам летіти в безвість? – засумувала недитячим сумом дівчинка.
– Не тужи і не жалкуй, радій красі його звабливій. По весні зеленим листом клен знову оживе, й птахи повернуться додому, – розвіяла старенька дитячу журбу.
Задивилася на осінь. Їй вона бачиться тонкостанною, у легеньких прозорих шатах золотокосою дівчинкою, що своїм чарівним пензликом торкається дерев і трав, землі й струмочків, і змінює в палаючий вогонь усе в природі. Непомітно перейшла думкою на інше. «Бабуся навчали, що треба роздавати щедро дари свого серця, щоб самій не збідніти. Бо хто дає – насиченим буде. І хто поїть інших – напоєний буде і сам». Вона, достоту, не знає, що це за «дари», але, вочевидь, усе хороше, що маєш. Їй думається, що тих дарів, як зірок у небі, у неї колись буде багато-багато, щоб дарувати людям.
– О! – враз скрикнула радісно, – гляньте, бабуню, хтось гроші загубив!.. – і втихла, помітивши, що старенька мовчить, поникнута у свою задуму, – не збагне, чому бабуся не радіє разом з нею.
– Можна купити хлібчика і халвички… Я дуже люблю її, – намагається заглянути тій у вічі, очікуючи схвальної відповіді.
– Знайденому не радій, бо на чужих сльозах не забагатієш, – стиха промовляє бабуся. – Може, хтось останнє, що мав, загубив.
Помовчала. А далі:
– І за втраченим не жалій – не оскудієш. Дасть Бог, знайде той, хто не має копійки за душею. Твоє загублене йому в пригоді стане.
У худенькому кулачку стискала знахідку, обдумувала почуте. Біля воріт церкви, повз яку проходили, сидів похнюплений жебрак із простягнутою до людей скалі-ченою рукою. Мовчки благав милостиню. Приголомшена дитина сторопіло заклякла перед ним, немов укопана, не зводячи жалісного погляду з двох п’ятаків, що блищали на згорьованій долоні… немов дві пекучі сльозинки… Бабуся терпеливо очікувала, і німо дивився на криху прошак: «Що тобі до мене?». Ніхто не відав про біль, який терзав маленьке серце у ту мить… Кулачок розтиснувся і карбованець осіннім сумним листочком ліг на поорану недолею долоню старця.
– Дідуню, купіть собі хлібчика… і халвички… – прошепотіла перешерхлими вустами. Вперше за всі дні засвітилося обличчя у жебрака, розгладилися зморшки. Тихо сказав:
– Хай нагородить тебе Всевишній за добре серце, дитино…
Бабуня приголубила онуку й сказала дещо таке, що змінило її внутрішнє бачення:
– Хто буде прохати у тебе – давай, бо більше щастя давати, аніж брати. До всіх обездолених і нужденних проявляй милосердя, як і Бог наш милосердний. Так чини ціле життя. І пам’ятай: найбільше щастя – давати.
Дівчинка зосереджено слухала, а ввечері, лягаючи спати, слізно молилася до Бога, щоб змилувався над нещасним і дав йому те, чого у нього немає. І щиро вірила, що Бог дасть, не зможе залишити дідуся. Бо Він – Всевишній. Він – Бог.
20 травня 2013 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713803
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2017
Що темрява глибока,
Що морок непроглядний -
Твоя глуха неприязнь,
Твоє мовчання безвідрадне...
08.06.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679046
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2016
А я, мов птах
З крильми обтятими,
На дні глибокої безодняви
Розпластана лежу...
І сил не є здійнятися -
Лиш серцем лину у небеса.
04.06.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2016
У дитинстві любила
Малювати човни.
Плекала надію, що колись
До свого безпечного берега
Допливу.
Та коли вдавалося допливати -
Чомусь ламалися весла мої...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678909
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2016
Легеньку, мов пір"їнку,
Ти ніс мене до щастя.
Я цілувала твої очі,
Сміялась: "Щоб не бачив!"
А ти ніжно шепотів мені:
"Я бачу! На твоїх вустах
Сонце світить, кохана моя!"
29.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678908
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2016
Колись летіла до зірок.
Лиш простягнути руку -
Було так близько.
Ти несподівано гукнув.
Навіщо оглянулась я?
...Коли сягнути знову зір захтіла -
Зітнув ти крила.
23.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678705
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2016
На моїй барвистій долі
Цвіли сади рожево-білі.
У дзвінко- блакитнім небі
Щасливі жайвори співали
Весільно-радісних пісень.
Кульбабки пломеніли
Яскраво-сонячним теплом...
...Та враз нагрянула зима
Морозяна, лиха, студенно-зла.
Навіхолила грізні кучугури снігу,
Що світку божого не видко -
Засипала мою квітасту долю...
Ох, бідкаюся! Чи ж може не надовго?
21.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678703
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2016
Листопад. Осені останній день.
Тугою сповиті осиротілі постаті
Похнюплених дерев...
Небо важке низько висить
Над землею. Хнюпиться.
Вітер колючий січе обличчя
Мені. Дощ не стихає. Плаче.
Журюся... Невже скорюся?
...На ганку біліє зима.
20.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2016
Усе частіше супилося небо.
Від обрію до обрію
Похмуро-темні хмари,
Обтяжені гнівливою грозою,
Штовхаючись одна перед одною,
Клубом котилися поквапно
Над землею...
А я, мов той листок останній,
На гілочці ослабленій вишу
Мене полоще вітер
Пронизливо-безжальний...
Ось-ось зірве. Зіжмакає.
Завихорить...
Й незнамо куди понесе...
20.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2016
Дощ! Синій-синій!
Такий рясний, немов з відра!
Світ огорнув густою пеленою -
Вже котрий день не видко неба.
А я, мов дівчинка мала,
Радію. Бо у мелодії дощу
Зачула, як трепетно і ніжно
Грає скрипка.
09.12.2015.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678190
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2016
Рости, доню моя,
Ружею червоною та красною
Під небом високим,
Співучо-жайворовім.
Не знай ні біди, ні горя.
Ні страхітливих воєн.
Рости, донечко, доброю,
Щедрою, як земля наша.
Мудрою, як велике сонце.
Зростай, доню моя,
Колосом міцним та повним
Богу на радість
І людям на втіху.
Виросла, нене.
Богу вдячна за долю.
1970
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678189
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2016
Душа кричить, від осені зболіла,
За клином журавлиним
У небі, що ячить...
За жовтим листом,
Що із деревом прощаючись тужливо,
Назавше... з сумом до землі летить...
За потемнілим гаєм,
Що занімів у важкій печалі -
А донедавна потопав
В розкішному розмаї!..
Лиш горобини кущ
Жахтить, палає золотом червоним!
І додає до мого серця
Ще більшої туги та болю.
...Кричить душа від осені зболіла.
15.10.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677943
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2016
Вже котрий день,
Захмарившись, журбує небо,
І пролива на землю
Згірклий полиновий дощ.
І вітер, пронизливо-шалений,
В нестямній лютості шматує
Оголено-зболілі постаті
Засмучених дерев...
І я... неначе дерево самітнє,
Під вітром оскаженілим
Злякано тремчу...
Одна-однісінька на цілім світі!
А небо дощ холодний
Безжалісно на мене ллє...
13.102015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677942
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2016
Ніч поспішала...
Ніч гаптувала на небі зорі.
Тож квапила вечір
Пошвидше зайти за обрій.
А вечір не квапився,
Не поспішав покидати землю.
Ніжне тепло своє розливав
Сяйвом синьо-рожевим.
...Я пристрасно вечір
Кохаю щовечора.
Чарами ночі щоніч
Зачарована.
Серця частиночка - вечір тримає,
А друга частинка - ніч привічає.
Щоразу так.
21.09.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677704
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2016
Ніч за вікном темна
сторожко тиха
під ногами підлога
холодом диха
я знову самітня
сієї ночі
ні зір ні місяця
живи як хочеш
хочеш пиши вірші
не пишуться
помрій про щось
світле хороше
яке не сповниться
тоді навіщо
та ні
помріяти либонь
треба
бо превельми
важка тиша
заповзає
страхітливим гадом
до мене в кімнату
серце морозить
шматує душу
як з"ясувалось
я тиші боюся.
24.09.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677500
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2016
Ти запросив мене
Лише пройтись до небокраю.
А я зраділа!
І погодилась піти з тобою.
Яка-бо необачна!
Аби ж то знала я,
Що шлях до сонця стане
Тривалістю в життя.
24.09.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2016
1
Коли реве й вирує
У своїм шаленстві вітер,
На превеликий подив,
До серця вкочується тиша.
Вона легка і прозора,
Немовби літній ранок,
Неначе сонце, яке купається
У світлих росах
І у кожній живій росинці
Відсвітлює свій лик урочий.
2
Несамовито бурхає
І виє хуга за вікном,
Страхає лютістю своєю
Білий світ!
А тиша на строкатім
Килимку,
Згорнувшись у клубочок
Кошеням потішним,
В натопленій хатині
Сонно муркає.
21.09.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677351
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2016
У мої долоні
Тихо і сумно
Падають зорі...
І в подивовані очі,
І у розкрилену душу,
І у серце моє,
Яке повсякчас -
Навстіж...
Не зловтішайсь, недруже,
Що камінь пожбурив
У душу -
Він пролетів наскрізь
І не завдав болю,
Спокою не порушив,
Бо серце було, як завжди -
Навстіж.
18.09.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677347
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2016
Вночі під хмарами насуплено-грозовими
Летіла гусонька самітно.
ЇЇ прощальний і одинокий гергіт
Розкраював навпіл, здавалось, небо...
Моя пташиночко сердешна!
Нема коханого твого?
А, може , зграю загубила?
Чом безнадійно плачеш
Ув осіннім небі?
Ще довго линула печаль
У непроглядній далі...
Мені здалося, що то я
Пташиним болем гелготала.
12.09.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677126
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2016
Осінь... Пора печалі,
Невимовного смутку
За чимось неповторним,
Безмежно дорогим...
Чом серце журиться
І болісно щемить?
Адже мине зима,
І все почнеться знову...
...А птахи відлітають
На чужину й мої літа
За небокрай відносять.
12.09.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2016
Я лечу на згасаючих зорях на землю
І падаю в теплі трави.
А Земля шепоче:
"Не боляче, доню? Де літала?"
"Я літала, мамо, у Всесвіт.
До зірок дорівнятись хотіла.
Та ти блакитним сяйвом
До себе мене манила.
Летіла щодень і щоночі я,
Мені було сумно без тебе.
І ось я тут. Я вже прилетіла.
Здрастуй, нене моя!"
1970
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2016
Давно, я думала, давно
Загоїлись, зарубцювались рани
Мого роз"ятреного серця.
Тоді від зради підлої твоєї
Мого кохання крила опустились...
Тоді я не могла піднятись в небо...
Зараз, коли ширяю птахом
У піднебессі
І насолоджуюся висотою лету -
Явивися ти.
І серце знову защеміло.
Воно... нічого не забуло.
Та цю нестерпну муку
Терпіти я не буду!
Не хочу! Й годі! -
І ще вище
Здіймаюся у небо...
24.072015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676991
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2016
Тоді...
Коли нам під ноги стелились барвінки -
Духм"яно-ніжно пахтіла трава.
Ти закохано глядів мені в очі
І спрагу вгамовував на моїх вустах...
Вітер стихав, зачаївшись у траві високій,
Солов"ї припиняли свій чарівний спів,
Коли шепотів ти слова кохання,
Що лунали на весь подивований світ.
...Колись нам під ноги стелились барвінки...
09.09.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676753
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2016
Ще буде осінь...
Ще плакатиме небо
Холодним скривдженим дощем
За зграями птахів,
Що з сумовитим криком
Летять у край далекий
Аж до наступної весни.
Усе ще буде...
Затим зима завіє
Безжальною і злою хугою -
Безмовні кучугури снігу
Мені на серце ляжуть тягарем...
Усе це буде.
А зараз тішить
Тепла прохолода вітру,
І срібне "бабинеє літо"
Цілує трепетно мої вуста
(Як добре, що я самітна!)...
А листя, золотом облите,
З дерев, мов дощ,
Із шурхотом спада...
07.09.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676751
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2016
Ця тиша...
Неймовірна тиша!
Принишкли зорі,
І місяць зачаївся в хмарах
І, як навмисно,
Кудись запропастився вітер,
Мене обрікши на самотину.
Бодай пташина жодна! -
І та - не писне.
Травинка не сколихне...
Ніщо не зруш в природі!
В додачу ще й сон забіг од мене.
Ця тиша...
Вона дзвенить!
Податися куди від неї?
24.07.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676577
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2016
У мене бузковий настрій,
Бо палає бузок у саду!
У мене зелені враз очі стали
Від трави зеленої, що буяє!
У серці моїм пісня звучить солов"їна,
Бо витьохкують у кущах солов"ї.
У мене настрій бузково-щасливий,
Бо в природі квітує краса.
* * *
Сипле-сипле білим квітом
Мені яблуня ув очі,
І лопоче по вустах моїх
Яблуневий дощ.
І сміється яблуня
Білим-білим сміхом
Й струшує на мене
Білу завірюху.
* * *
Невидимими цвіркунами
Літня ніч сюрчала -
А над світом повний місяць
Викочувався багровим шаром.
Вслухаючись в пісенну ніч,
Красою неба я милувалася,
Що зоряно-місячним сяйвом
Осявалося.
09.09.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676575
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2016
На полотні своєї долі...
Валентина Курило
Малюю світлий дощ,
Що голубим потоком
По шибі ллється.
Малюю грім гучний,
Що весело гуркоче небом.
Я цвіт бузку малюю,
Що зазира крізь дощ
І розливає пахощі
На все моє подвір"я
І довкруж.
Малюю спів пташок,
Який лунає у мелодії дощу...
На полотні своєї долі
Малюю світлий дощ.
05.05.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676349
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2016
Хотіла втішити тебе дощем -
Розкішним ливнем!
Ти втомлено зітхнув. Як жаль...
Ти не очікував на зливу.
Глибоким небом у твої очі задивилася,
Ніжністю і ласкою розраяти хотіла -
Ти одмахнувсь від мене:
"Хай згодом... якось, мила".
Надію довго я плекала. Тоді...
Сумним листком до ніг твоїх упала.
І сподівалася, що ти мене угледиш
Й ту давню осінь пригадаєш,
Коли у золоті моїх очей
Ти ледве спокою не втратив,
Заледве розум не згубив!
"Дружино люба, я стомився.
Лягаймо спати. Мені удосвіта вставати", -
Крізь сон прошепотів ти.
Солодких снів, коханий муже,
Зорею ясною у приголів"я твого
Тихо зляжу я...
03.05.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676346
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2016
Несподівано в ніч у квітневу
Непривітним холодним дощем
Завітала некликано осінь
На сумливе подвір"я моє.
Може ти заблудилася, осене,
Й мимохідь забрела
У моє безсоння?
То заходь...
Посумуємо вдвох, помовчім.
Так ні, ти не хочеш. Плачеш...
Рюмсаєш скривджено
Ливним дощем. Співчуваю.
Як і я - ти самотня...
Нарікаєш на свою самоту -
Мені й дорікнути ж немає кому.
Вже йдеш? Постривай!
Перебудь хоч хвилинку,
Потіш... хай і скиглем-дощем.
Вдалині стихають поволі кроки твої.
Звісно, нині ж весна.
А ти навіть не осінь -
Лиш далекий відгук її.
Ось і пташечка рання
Співом бадьорим своїм
Розбуркує ранок весняний.
19.04.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676179
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2016
Зима, мов капосне дівчисько,
Хурделила і віхолила,
Мела і кушпелила -
Крутила снігом, ніби помелом!
Лементувала, реготала.
Нестямно вітром завивала.
Вкінець зморилася.
І всіх замордувала!
На трохи стихла. Вгамувалась.
Між снігових заметів уляглася,
Аби спочити від свого гуляння.
А далі знову здійнялася -
Взялася жбурити снігами
Й страшне у світі витворять!
Ось так. У квітні.
17.04.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2016
Зоря горіла... О ні - палала!
Ти зажадав здійняти мене
З неба - я й не перечила тобі,
Бо як же милувався мною
Ти із далекої блакитної
Землі!
Ти завагався і ...передумав?!
А я летіла!..
Мене примітив зовсім інший,
І, щоб я не згасла, даремно
Космічну далеч пролетівши,
Відкрив назустріч своє серце,
Аби я сяяла в нім вічно.
11.04.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676043
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2016
Якось літньої днини
Дощ, доволі щасливий,
Безтурботно і весело
Мандрував по землі,
Й залишав надзвичайні,
Дуже дивні сліди.
А коли він пройшов,
Стихли кроки
Його вдалині -
Загляділись дерева
У синюшні озера
На свою незрівнянно-
Звабну красу.
11.04.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676042
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2016
Вмовляла небо я!
О як вмовляла!
Сердечно так благала.
Щоби тримало зорі,
Не відпускало -
Сіяли б хай собі
В нічній блакиті,
З небес зоріли і
Прикрашали краєвид Землі.
Та зорі падали на сині луки,
У білих росах світилися яскраво
І тихо між собою гомоніли,
Що тут перебувати їм
Превельми любо.
О! Небо слухати мене не хтіло.
Хто я? Що йому до мене
І до моїх благань?
Воно сміялось сміхом зоресяйним
І сіяло свій дивний зорепад.
07.03.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675763
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2016
Я ще не все сказала.
Не квапся, милий. Постривай.
Та хай! Ще ж гуси не летять
В далекий край.
Не облітає листя із дерев.
Та й сонечко не хилиться додолу,
А "літо бабине" ще бавиться
В просторі. Хоча... тобі сказати хтіла...
Та! Встигну! Є поки час.
...Не зчулась, коли гуси відлетіли
На чужину -
Їх прощальний крик завис у небесах...
Не звиділася, як листя не стало
На деревах -
Їх спалила осінь... І... О жах!
Схилилося до небокраю сонце!!!
А я ще не сказала... Ой! що це?
Заплуталася срібна павутинка
У твоїм волоссі... Стривай!
Я хутко вийму. Ось! Глянь!
Коханий мій!.. Це ж... сивина!
Чи в мене трохи часу є,
...Щоби сказати:
- Я все життя
(як добре, що поспіла!)
Тебе любила.
...Й по сей час люблю.
01.03.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675760
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2016
Ти де забрьохалась?
Скажи, де ти бродила, весно?
Якої квітки нюхала пилок,
Що так замурзала
Своє прекране личко?
Аж я позаздрила тобі,
Що я - не ти.
Що я не ве́сна...
05.03.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675642
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2016
.............................................
Вся в берёзовом белом трепете,
Как снежинка, земля...
И куда же вы, гуси-лебеди,
Снова мимо меня?
...............................................
*
...осінь смутком золотим
Зажурилася...
Небо хмарами важкими
Обважнілося...
І печальними сльозами
Земля вмилася...
*
Вийшла весну стрічати,
Клекіт журавлів почути
У небі...
А наткнулась на зиму
І холодні завії
Та безжальний вітер...
*
...у сиво-синьому серпанку
Нечіткі обриси дерев
Видніються здаля,
І солодко вві сні зітхає
Напівпробуджена земля...
*
З-за далекого лісу,
Із-за лісу темного
Яскрава зірниця схоплювалася,
Ніч скрешувала -
Моїй душі неспокій вертала...
*
Тремтіло листя
Від подиху нестримного вітриська,
Дощ краплями з дерев спадав
І сумно падав поміж трав,
Вчуваючи, що осінь близько.
*
Крізь мене
Дні течуть і ночі,
Крізь мене блакиттю
Даль гуркоче -
До тебе серцем лину.
*
Важкі і темні хмари,
Насичені водою,
Пливуть низенько над землею -
Боюся їх торкнутися рукою,
Щоб не пролились дощем
Вони...
*
І знову осінь чарівною принцесою
Ходою тихою до саду забрела
І світло-жовтий смуток
У світлицю мого серця занесла.
*
І знов кульбабки коло стежки
Сміялись у траві зеленій
Прежовтим-жовтим цвітом
До сонечка в ясному небі,
І не зумисне хизувались
Своєю милою красою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675637
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2016
Ось так...
І пролетіли непомітно
Мого життя весна яскрава
І тепле літо...
Багряним золотом листочків
Осінь відшуміла...
А вже зима хурделить
Безжально сніговіями!
О!.. Коротка мить життя.
І все ж - вона прекрасна.
28.08.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675533
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2016
Зимовий день зажурено
Розтрушує порошу,
Здійма завію білих снів на сад,
Де ми давно так мріяли з тобою
Про майбутнє... А нині...
Втратили надію
Ти і я...
...що колись з"явиться весна,
Залопотить рожево-білим квітом,
Навіє заметіль преніжних почуттів
У серце нам...
І крила виростуть одразу,
Щоби дійнятись неба
І досягнути сонця...
Від щастя!.. Разом...
Ти і я...
Зимовий день, сумуючи,
Мете сліпу завію...
Дороги всі засипані вже
Білим-білим снігом...
Повір мені...
Ніколи нам не стрітися
З тобою... Нам - ніколи!..
І повік...
27.03.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675532
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2016
Не лий на мене дощ осінній,
Пожухлим листом не засипай...
Ти не кохаєш, знаю, милий.
Сердитим вітром женеш мене
У непогідну даль...
Даруй мені...Ніяк
Не зважуся піти від тебе.
Все сподівалася, що передумаєш,
Зупиниш. Скажеш: "Лишайся.
Я пожартував. Як і колись...
Давно колись... Мене кохай...".
Та ти не звеш...
Лякаєш хугою презлою
І снігом замітаєш
Усі стежки, які...
(О Боже! Що?! Уже зима?)
...колись вели до тебе...
Щоб я не повернулась...
Прощавай...
09.03.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675248
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2016
...Не говори оманних слів -
Я вже давно тобі не вірю.
Сумливою грозою осінь одгриміла,
І всі стежки до мого серця
Зима снігами замела...
Що сталося зі мною?
Я ж тебе любила!..
Колись предовго плинув час
До зустрічі з тобою:
Я дочекатись не могла,
Коли ти прийдеш, приголубиш,
До ніг із неба зорі, мов квіти,
Покладеш...
Пройшли роки́... ро́ки...
Так швидко ро́ки промайнули!
І ти чужий... І я не та...
Де ти? Де я?
Ми загубили одне одного...
І де? Коли?
О, знаю де! Там на стежках
Тернистих... По бездоріжжю...
Шкода, що повернутися не можна,
Щоб розпочати знову
І зберегти, що втратили
Колись... Давно колись...
01.03.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675247
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2016
...Я кликала тебе,
Коханий мій... Гукала!
Звала, вернутися благала...
А ти не чув... Роки спливали...
Як мить, як змах пташиного крила...
Спливли роки...
Мене ти кликав, звав...
Вертатися благав -
Я за роками, немов за горами,
Стояла... -
Не повернути втраченого,
Мій любий... прощавай!..
...Літа відлунням плакали...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2016
...Жовтогарячим сонцем,
Яскраво-променистим,
Дитинно-щиро
Тоненько-тихим голосочком
Сміялася кульбабка мила,
Довірливо зоріючи
У мої очі...
*
Ой леле! Молочний шлях
Мені дорожку зоряну
Під ноги стеле...
*
Усю ніч рясно падали зорі
У зелену траву -
А на ранок сріблястими росами
Засвітилися у саду.
*
Крізь щільну завісу туману
Зорі ледь-ледь мерехтять...
А мені вуаль на серце
Туманно-зоряна лягла...
*
За вікном мороз
З пензликом в руці
Дивні візерунки
Вимальовує на склі.
*
Міцно мороз цілував
З учора ще теплі калюжі,
У яких яскравими зірочками
Сміялося-переливалося сонце...
*
Задощило-завітрило, -
Буря здійнялась!
Защеміло-заболіло
Серце у грудях...
*
По щоках текли
Пекучі сльози -
І вогнем болючим
Обпікали серце і душу...
*
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2016
...Так непомітно пролетіло літо...
Й настала осінь...
О осінь! Моя пора чарівна!
Багряним золотом листочків
Встелила землю...
І сумно плакала дощами,
Лила на серце тугу...
Я тихо з жалем споглядала,
Як під сірим небом
Кричали дикі гуси,
У невідомий ірій летячи...
Затамувавши подих,
Я сумно з осінню прощалась,,
Що серце краяла і розтинала болем...
... Лилися сльози дощем осіннім...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674881
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2016
...До сходу сонця,
Коли небесні роси
Падають на трави -
Ви чуєте? -
Замріть всі звуки! -
Як чисто-дзвінко,
Як мелодійно-ніжно
Вони співають
Й дзвенять усюди:
На квітах-травах,
На листячку дерев.
З ялин бринять-звисають,
Ба, навіть на стежках і
На шляхах!
Отож, вслухайтеся
У ці чарівні звуки
І насолоджуйтеся їх красою,
Допоки не зійшло велике
Вогненно-вічне сонце -
Ось припаде вустами
Спраглими і зіп"є срібні роси,
Щоб покотитися по небу
Сліпучо-променистим колесом...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674878
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2016
- Он гола жінка! -
Хтось крикнув глумливо.
І натовп строкатий
Осудливо-дивно вп"явся очима.
Гола? Ні ж бо, гляньте -
У білому платтячку,
У босоніжках білих,
Немов рання квіточка,
На тріскучий мороз
Вибігла весну стрічати.
А та десь забарилася.
Очі - до самого денця щирі,
Болісно-чисті.
І сльоза забриніла, як пісня...
- Гола! Людоньки, гола!
А вона -
у білого птаха -
І полетіла...
...І буває, отак насниться,
Що стою перед натовпом
Зодягнена, а ніби гола.
Прокинуся,
а серце у мене пташине...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2016
Живе у серці пам"ять -
Яскравою зірницею освітлює життя.
То пам"ять про моє дитинство.
...Бабуся у великій діжі дерев"яній
Настоювала трави.
І в запашнім настої мене, малу, купала.
А потім, загорнувши у теплий рушничок,
В білесеньке, як сніг, вкладала ліжко.
- Ти льолю одягнути не забудь, -
Мені казала з тихою усмішкою.
Я забувала...
То я навмисне забувала!
Мене бабуня Долею страхала:
- Глядись. Бо прийде твоя Доля
І запитає: "Голя-голя, а де твоя льоля?"
В своїй дитячій простоті та щирості
Я вірила: живе на світі моя Доля.
Хотіла знати наперед -
Якою вона буде?
Тому й не зодягала
Тоненьку з льону льолю...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2016
Я тобі наречена буслами-лелеками,
Веснами приречена довіку-повіку,
Ой любий!
Як розсипали бусли у долині буси,
Червоні та білі,
Жовті та сині -
Ми з тобою ходили,
Збирали буси, що лелеки згубили.
Ой, де ж ви, літа, поділися?
Я твоя біла,
Я твоя наречена,
Біла, щаслива,
Ніжна, весела.
У квітах весняних,
У травах духм"яних
Вітер повіє,
Зливи пройдуть -
Я то, коханий!
Я наречена,
Біла, щасливаЄ
Ніжна, весела...
Згадка і смуток.
Біль твій невимовний -
Біль твій невимовний,
Біль твій невичерпний!..
Ген за обрієм коло зімкнулося
Рук печальних моїх...
Гай-гай... Минулося.
Все минулося...
Нині згубиш мене,
Але не забудеш,
Що була я твоєю
Нареченою білою -
Ти повік не забудеш,
Не забудеш повік,
Що тобі я наречена
Лелеками - буслами.
Але руки на обрії
Розмикаються з криком-болем.
Ой любий мій!..
Я наречена, я приречена
На розлуку довголітню-довіку.
Не шукаю вини,
Й не виню я нікого,
Що навіки приречена
На розлуку з тобою.
Ой любий мій!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2016
Викотилося з лісу голубе відлуння
І покотилося шляхом у біленьке село
До людей зазирати в віконця.
Так весь день і стратило.
А коли дійшло до моєї оселі,
То вже втомленим вечором
На подвір"я вкотилося, та й:
- Добривечір вам!
- Це відлуння! - застрекотали сороки.
- Ні, це вечір, - схилили голівки квіти
На втомлені колінця:
- Лягаймо спати.
Чи вечір, чи відлуння сіло на мій ганок -
Стомилося.
А до світлиці не заходить.
Його зайти припрошую гостинно.
- Занадто світло у твоїй світлиці.
Боюся знову відлунням стати.
А треба, щоб був вечір,
Бо квіти хочуть спати.
- Коли на тебе чекати?
- Коли на серці смуток будеш мати,
Коханий зрадить
І підуть друзі...
Мій Боже! Ніколи хай цього не буде!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674541
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2016
Ой летіли гуси
Через мою душу.
Ой летіли гуси,
Сумно гелготіли,
Що не маю щастя.
Де воно поділося?
Ой летіли гусоньки
Через моє серденько.
Ой летіли гусоньки,
По пір"їнці скинули:
"Не кохає тебе милий,
З нами полетімо".
Пір"ячко зібрала
Я в осіннім листі.
Гусонькою стала,
В вирій полетіла...
Прощавай, мій милий!
Не здійснилась доля.
Прощавай, коханий,
Ти моя недоля.
Ой летіли гуси
Через мою душу,
Ой летіли гуси
Через моє серце...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2016
О ви, браття мої, зелені листочки!
Згасає погляд мій!
Душу мою багряну
Шмагає колючим батогом
Бездушний вітер,
І сили полишають мене...
О браття мої зелені,
Ви ще при повній силі
Міцно тримаєтесь
За дерево Життя.
І лише я один поміж вами,
Один-єдиний вас полишаю...
А дощ нелагідний,
Який немилосердний -
Хіба такий, як був колись улітку?
Так серце моє холодить,
Так душу мою крає...
Шукати рятунку сили не маю.
Безнадійно тулюся до мокрої шибки
І погляд осінній чиєїсь душі зустрічаю.
Він теж, як і я,безнадійно-прощальний.
Проща-а-а...
Чийсь погляд...
...Стривай!
І моя душа - як листочок осінній!
І мені боязко зриватися в небуття.
Зачекай мене!
... Зачека-а-а...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674365
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2016
У полоні жахливих зим моя душа,
Холодними кайданами прикована
До днів, безжально довгих...
Марнію, знемагаю у неволі я.
А хуртовина, мов вовчиця,
Протяжно виє за вікном,
Аж кров холоне в жилах!
Чи дочекаюся весни?
Боюся впасти на сніг колючий
Ослаблим серцем -
Що станеться тоді зі мною?
Боже мій...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674178
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2016
Засинаю під гомін лісу,
Загорнувшись у ковдру ночі.
Холодний, ба ні,
прохолодний вітер,
Бо ниньки ще літо, не осінь,
Шумить поміж листом.
Ще серпень, ще тепло,
а він мені, бач,
Вже осінню казку
На вухо шепоче.
Поринаю у сон в літеплі,
А вранці, хо знає?
Можливо розплющу очі,
А навкруг - осінь.
Отак раптово і несподівано -
Осінь...
Серце тремтить у бентезі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2016
Ти не бійся, що я прийшла до тебе.
То я з осінню випадково якось
По стежині у серце твоє забрела.
Ти не бійся, я піду,
Не лишивши у серці твоєму печалі
І гіркого, як полин, каяття.
Я піду чи дощем,
чи осіннім туманом,
А чи, може, з гусьми полечу...
І тобі обіцяю - віднині
Ту стежину забуду навіки,
Що у серце твоє випадково
Мене завела.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674055
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2016
Я ввійшла в твої очі
Голубою краплиною
І жила довго-довго.
Але ти не захотів,
Щоб це тривало вічно.
Тоді я сховалася у твоєму волоссі
Лагідним вітром.
Та ти знову мене віднайшов
І зажадав, щоб я стала іншою.
А коли по осені я вийшла з лісу
Тонкостанною берізкою
У золотих шатах -
Ти не впізнав мене.
І ми розлучилися...
* * *
Падолист вже під ноги -
Осінь.
Бабине літо заплуталось
У моєму волоссі...
Хочеш вір, хочеш - ні,
Як хочеш -
У цю осінь береза я...
Листя гублю багряне,
А ти нарікаєш, що древня
Я...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674046
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2016
Поспішаю думку думати,
Бо жахаюся від думки,
Що не зможу її віднайти -
Найголовнішої та
найзаповітнішої,
Задля якої на світі живу.
Поспішаю життя народжувати -
Аж лячно стає, що якесь одне
ненародженим буде.
Поспішаю. І зупиняюся
Перед чиїмись відчаєм і болем,
Перед вечірньою зорею завмираю,
Щоб серце до краплиночки
її красу ввібрало.
Німію, слова забуваю,
Завбачивши у небі
Ключ журавлиний останній -
Біль пташиний душу крає...
Зупиняюся. І поспішаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673926
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2016
Задзвонила осінь у високі дзвони.
Ген за лісом - за пралісом
Відгоміння пішло
І упало тишею у стареньку криницю
На самісіньке дно.
А дівчата ту тишу розбили сміхом,
Розхлюпали з відер, до села ідучи.
І лишилась роса, народжена з тиші,
На травах срібніти та дівочих слідах.
Ген за лісом - за пралісом
Осінь дзвонить у дзвони...
* * *
Дерева вагітні небом,
Громами сивими,
Дощами осінніми,
Летять в карооку вічність
Птахами дивними...
Мені б диво-птахою
За деревами полетіти
У вічність -
Тільки осінь гримить
Вже відрами
І листя горить на землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2016
*
І тиха я...
І врочиста, і чемна у вечір цей.
У хаті пахне терпко-терно,
І журавлі в червоно-білих
Вишиванках заходять
І гречно уклоняються мені,
В чеканні терпко-синім
Посмутнілій...
І ми сідаємо в мовчанні тихім,
Бо відлітають птахи
У далекий ірій.
І скоро прийде мій коханий.
Я проводжаю і я стрічаю,
І не багата я віднині,
І не бідна.
А щаслива.
*
З ночі. Із зорепаду. Зоряна.
У твої обійми впаду.
Тільки в ніч зорепадів тихих
Вийди і поклич мене...
З ночі. Із зорепаду. Зоряна
У серце твоє впаду.
...А ти у чужім краю
У небі далекім шукаєш
Мене, зорю...
*
Малюю птаха синього
На білому вікні.
Малюю птаха
Дивовижного т обі.
Як ти прийдеш,
Він залопоче радісно крильми
До тебе...
Якщо я в осені з дощами
Забарюся десь
І не прийду тебе зустріти
З далекої дороги,
Мій коханий...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673021
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2016
Крізь любов мою,
Крізь розпуку і біль,
Крізь останню ніч -
Тумани!
До зірок - все вище і вище!
Я лишаюсь на березі,
Мов туман самітня..
*
Хтось сміється далеко-близько,
Комусь дуже весело
І не самітньо комусь
У цей вечір.
А той сміх - мов ніж
У гордість.
Хтось сміється над моєю
Втратою...
*
Знялися з берегів тумани
І поспішно біжать по хвилях,
І на тому далекому березі
Моєю печаллю лягають
До самого березня...
*
Ти на березі: "Недугу схопиш".
А я - у тумани.
Кличеш: "Годі, виходь!"
Не кохаєш мене, не кохаєш...
А тумани стоять стіною,
А твій голос чужий, все тихше...
І вмирає.
Не кохаєш мене, не кохаєш...
*
Плаття пошила з туманів,
Дощі заплела у коси,
Хмари грозові взяла у долоні...
До тебе прийшла...
А ти знітився і мені відмовив:
- Пробач, у моє серце
Ще не прийшла осінь...
*
Шукаю погляд твій -
Боюся стріти,
Слова кажу -
Найболючіше боюся вимовити.
Стоїш ти поруч -
І так далеко.
Ні простягнути рук,
Ні серцем дотягнутися.
Як холодно... Бр-р...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2016
Притулись, мій коханий,
Чолом до вікна. Бачиш?
Плачуть дерева. Плаче день.
Ти не бачиш, як плачу я...
Чуєш? Хтось тихенько
У двері шкрябає.
Відчинив.
Лише дощ шелестить
І вітер скажений
Безжально шматує
Оголену душу дерев...
Ну спасибі, що зглянувся
Над осіннім дощем -
До кімнати пустив
Погрітися...
Чи вчулося? Чи й справді? -
Зітхання...
Дощ пішов. От і все.
Даленіють кроки його,
У відхилені двері
Заглядає беззоряна ніч.
Тобі дивно?
Дощ на згадку залишив
Синю дощинку?
Торкнися до неї вустами,
Коханий...
То я...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2016
Бабуся у її житті, як громовідвід, немов бальзам на незагойну серця рану. І як всезнайка на всі її "чому". Вона знає, чому небо глибоке й чому змінює колір; чому зорі бувають яскравими, а чому меркнуть і згасають; чому сонце з-під одного крайнеба встає, а в іншому сідає; чому птахи розмовляють різними мовами і літають у небі, а люди літати не вміють, але співають, як птахи. Або чому безугавно хочеться говорити і довго мовчати - розмірковувати, чому так, а чом інакше. І кожного дня з"являється така багато "чомучок" - де вона на всі відшукує одповіти? Хотілося б теє знати!
От і сьогодення віднайшло свою "чомучку". Скільки не бийся думкою, що не вигадуй, а самій нізащо не дійти розумом. Знову треба бігти до бабуньки
- Трапилося щось, зіронько моя? - лагідно посміхається та, вимішуючи тісто для коржиків.
Очі дитини оповиті смутком.
- Сьогодні чужий дядько пригостив мене шоколадною цукерочкою. Справжнісінькою! Милуюся нею, сидячи на лісці*. Підходить Лідочка, я поділилася з нею. Вона хутенько з"їла, ая ще лизкаю. І вже поклала було до ротика, аж тут підбігає моя сестричка і як залементує: "Ти їси цукерки, а мені не даєш!". Я виймаю з ротика, віддаю їй, кажу, що це лишень одненька. А вона не йме віри, нарікає, що маю багато цукерок, та не хочу ділитися з нею. І що я все-все брешу.І тут же гайнула скаржитися татусеві. Але я сказала правду, чесне слово! Ви вірите мені?- щиро зорить на бабусю.
- Я тобі вірю, ти завше говориш правду.
- Ото пішли вони удвох до крамниці, купили великий пакунок "Золотого ключика", - по маленькій хвилі вела свою оповідь далі. - Тато дає одну цукерочку сестрі й тихо каже, щоб я не чула, а я почула: "Дай сестрі й скажи: "Візьми і знай мою добрість". Сестричка підбігає, жбурляє у пилячку мені до ніг ту цукерку й каже те, що повелів татко. Бабусю, хіба ж буває таке добро?
Старенька мовчить, не підводячи голови від тіста, затято місить, міцно стиснувши тремтливі вуста: думу важку думає, що сказати дитині, чим утішити, не дати згаснути сонячному сяйвочку у серці?
- Ви їздили до тітоньки Марії і я жила у них, трапилося ось що. Юрчик малював на пісочку якісь фігурки, а ми відгадували. Я сказала, що те, що він намалював, схоже на яйце. А сестра раптом закричала: "Ти сказала погане слово! Я ось на тебе поскаржуся". Й миттю побігла наказувати мамі. Вона завше говорить те, чого насправді небуло. Матуся мене боляче побила, а татусь не заступився... Ви не залишайте мене там, я боюся сестричку. Вона маленька, але чомусь вельми недобра, - жалібно заблагала плаксивим голосочком.
- Не залишу, зіронько...
На деякий час у хаті запанувала сумна тиша. І раптом, наче прогримів гучний грім!
- Мене не люблять, тому що я байстрючка?
Кухлик випав з бабусиних рук і вода розхлюпалася по барвистих рядниночках, немов відчайний крик.
- Хто тобі таке сказав? - убитим голосом прошепотіла жінка. Гнітючий розпач лещатами болісно стиснув серце.
- Лідочкина мама, тітонька Ліна, - простодушно відповіла дитина. - "У тебе немає татуся. І ти байстрючка. А це лише сестриччин татусь, а не твій..." А мій де? Він не живе з нами, бо не любить мене? - Й раптом швидко-швидко, боячись, аби ніщо не завадило, зривистим голоском зажебоніла:
- А ще вона сказала, що матуся мене ненавидить, бо через мене вона нещасна... І краще б мене не було на світі... - І сльози тихими струмочками рясно покотилися з ясних оченят.
- На одиноке дерево і кози скачуть, - подумала вголос бабуся. Та дівчинка зрозуміла цю дорослу фразу - всі тебе можуть скривдити, коли немає ні дідуся, ні татка.
- Маленька моя стеблиночко, знай: тебе любить Бог й тобі нічого боятися. Він баче твої сльози - вони у нього, немов на долоні, і Він пожалкує тебе, приголубить. Він добрий та милосердний Батько, кращий за всіх татусів на світі.
Хотіла втішити, а тут зненацька, мов сніг на голову:
- А що таке ненавидіти, бабусю?
- Це мало любити...
Дівчатко й зраділо, дурненьке!
- То мама мене теж любить?! Але зовсім-зовсім мало... Просто сестричку любить трохи дужче. Еге ж?
- Еге ж, - ніби тягар спав з душі старенької. Та чи надовго? Мала затихла, смішно зсунула бровенятка докупки, про щось замислившись глибоко-глибоко, а потім запитала, ніби в глухий кут загнала:
- Бог теж любить одних менше, а других більше?
- Ні, Бог любить не так, як ми... - похитавши головою, відказала бабуся. - За всіх ціну одну поклав, життя Свого Сина.
- Чому ж моя мама не може так любити? У Бога людей багато і Він любить всіх однаково, а у неї лише моя сестричка і я...
Ніколи не було так тяжко й гірко на серці бідолашної жінки. Наразі, не знала на яку відповідь здобутися.
- Х-ху-у! - видихнула із себе, немов каменюку кинула з душі, - Які ж у тебе сьогодні важезні "чомучки", журавлику, мила моя пташечко... А давай-но ліпше розповім казку, і виясниться, як подальше бути тобі.
- Як звати вашу казочку? - зацікавилася.
-"Правда і Кривда".
- Кривда? Що воно таке? Я такого слова зроду не чула.
- Усе зрозумієш, коли вислухаєш. Ну от. Стрілися якось по дорозі Правда і Кривда і засперечалися - хто з них важливіший? Правда каже:
- Усі мають жити по правді.
А Кривда перечить:
- Який зиск людям жити по правді? Що вони з того матимуть?
- Правда - світло, завдяки якому усі бачать дорогу Життя.
- Давай пошукаємо, чого у світі більше - правди чи кривди, - криво оскалилася Кривда.
На тому й порішили. І ось ідуть пліч-о-пліч Правда і Кривда. Багато чи мало пройшли, незабаром здибали двох братів, які мандрували у пошуках щастя-долі.
- Ходімо назирці і все скоро з"ясується, - мала впевненість у своїй правоті Кривда.
Швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться. Притомилися подорожні, зголодніли, сіли перепочити у затінку під вербою над тихим ставом. Розгорнули свої торби з харчем. Старший брат і каже молодшому:
- А давай-но, брате, спершу твій наїдок з"їмо, а потім і до мого приступимо.
Той, щиросердий, погодився. Таке і вчинили. По деякім часі опустіла братова торба. Настала черга до припасів старшого брата, який одразу відокремився, став харчуватися сам. А брата ніби й не було поруч.
- Не по правді ти чиниш, брате, - став дорікати молодший.
- Об якій правді мову ведеш? - уїдливо-насмішкуватий вищир скривив обличчя глузливця.
- Ох, як жалість крає серце моє, брате, що забув ти татову науку - з правдою підеш і до краю землі і назад повернешся. А з кривдою потоваришуєш - там і зостанешся...
Ось подорожують далі. Молодший брат зголоднів, геть охляв, заслаб нанівець. Зачав благати старшого поділитися своїми харчами.
- Дам окраєць хліба, коли погодишся віддати свій зір.
Аж у дрож кинуло від тої лихості! Та як помирати голодною смертю, ліпше зору позбутися.
Перегодом зажадав брат-лиходій і слух.Далі - мову... Наостанок залишив скаліченого самотньо на битій дорозі погибати. Бідолазі ні побачити, ні почути, ні позвати на поміч. От так...
- Ну, що тепер скажеш, сестро? - злорадно оскалилася Кривда. - Де твоя правда? Нема ЇЇ. Вона, як голка в сіні, хоч і вічність шукай - не знайдеш.
Засмутилася на якусь мить Правда, та все ж, маючи надію, промовила:
- Не може того бути, аби правда не була в пошані!
А тим часом, на щастя, їхали мимо безталанного сердеги торгові люди, купці. Зглянулися над немічним, забрали з собою.
У скорому часі й до міста добралися. А там - дивина дивна!" Де таке чувано, де таке видано, люди добрі, щоби на торгу продавалися людські зір, слух та голос?!
Усім стало неабияк страшно - мурашки полізли по тілу і кішки зашкребли за душу.
Підходять до незвичайного торгаша водночас стража міста і купці. Люди торгові - ті одразу збагнули, чиї скарби той продає й тут же зажадали повернути все те скривдженому брату.
Куди мав діватися? Змушений був віддати. Й знову молодший став бачити, говорити, чути. А стражники схопили кривдника і повели до царя, який визначив покарання - смерті піддати за страшне злодіяння. Але молодший брат став благати помилування для нього.
Уважив володар, не стратив, але звелів кинути до в"язниці доки того й віку, щоб іншим неповадки було заподіювати зло ближньому своєму.
Так справдилася татова наука, що з правдою підеш - і назад повернешся, а з кривдою - там і зостанешся.
Задумалася бабуся, замовкла.
- А що ж Правда та Кривда? - порушила мовчанку онука.
- Та й понині ідуть пліч-о-пліч дорогою життя. Правда укріплює праведних, а Кривда шукає собі злих людей, віроломних і скалить зуби, глузує з Правди, коли знаходить таких. От і казочці кінець, а хто слухав - молодець! - закінчила свою казкову оповідь бабуся. - Тепер збагнула, що таке кривда?
- Це неправда... - дівчинка була ще під враженням почутого, погляд перебував десь далеко-далеко.
- Старайся жити по правді, і тобі віддячиться сторицею. З кривдою дружби не води, бо з ким поведешся, того й наберешся. Кривдити ближнього свого - то великий непростимий гріх. Бог віддаляється від лихих, а до праведних проявляє милість, - тихим голосом повчала мудрості дитину.
Дівчинка притихла, мов пташечка, зачаїла подих, а потім підвела на бабусю погляд, сповнений глибокої задумливості й тихесенько-притихесенько промовила:
- Я житиму, бабусечко, по правді, щоб мене любив Бог.
*Ліска - кам"яна огорожа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672867
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2016
Вона летіла до волошкового неба.
«Мабуть, хочеться пити, бо лечу»…
І знову летіла.
До волошкового неба ой, далеко! Й думала: «Чи долечу колись?»
А дуже бажалося! Проте вона не долетіла і впала на землю.
-Пити, пити,.. - і почула легіт.
Відкрила важкі повіки. Звідкись взялися дикі гуси.
«А-а,це ж осінь», - здогадалася.
А гуси билися крильми об її пошерхлі губи.
І перехотілося пити.
-Гуси, гуси!
Та вони полетіли…
-Оксанко, прокинься…
-Мамо, мені снилося волошкове небо. І я летіла до нього.
- Це добре, доню, що ти летіла.
-І дикі гуси, мамо, снилися. Вони мою спрагу крилами вгамували, коли, не долетівши до неба, я впала на землю.
-І це добре, доню, що не землю впала.
-Значить, я скоро вилікуюся і буду, як усі діти ходити до дитсадка?
-Будеш ходити, донечко, будеш…
-І тоді Марія Іванівна запитає: «Діти, а що напишемо фарбами сьогодні?» Я намалюю волошкове небо і диких гусей.
-Намалюєш, донечко, намалюєш…
-Коли ще не хворіла, то завжди зображала сонечко. А вихователька цікавилася, чому весь час малюю сонце. А я відповідала, що сонце велике і тепле, і я люблю сонце. І всі люди на землі, і птахи, і звірі, і квіти, і дерева люблять сонце.
-Люблять, - відгукнулася мама, люблять…
-Сьогодні до мене прийдуть друзі. Ти вже приготувала нам тістечка?
-Так, доню. А ось і гості.
-Здрастуйте, тіточко Олю. Добридень, Оксанко. Дівчинка радо протягує до них руки.
-Заходьте, сюди ідіть, - кличе.
У ясній кімнатці, немов у казці. Дітей чарує дивовижний світ на картинках дівчинки. Ігор подарував ромашки.
- Ми скучили за тобою.
-Я скоро одужаю, і підемо разом до дисадка.
-Тобі подобаються ромашки?
-Дуже. Але я люблю волошки.
Мама принесла тістечка.
-Смакуйте, малі.
Дітям подобається, як тітка Ольга готує їм ласощі, бо в неї добрі руки та щедре серце.
-А твої малюнки ми з Марією Іванівною прикріпили на виставці у дитсадку і відзначили, що вони найкращі, бо ти малювала сонце.
-А няня Марина Богданівна сказала, що тепер у дитсадку стало сонячно і тепло.
-Я вилікуюсь, і тоді намалюю волошкове небо І диких гусей.
Діти пішли.
*
-Мамо, всі мої друзі прийдуть до нас. Ти напечеш нам тістечка?
-Напечу, доню, напечу, -лагідно звучить мамин голос.
-А я буду малювати.
На кухні пекла тістечка, бо ось-ось прийдуть до доньки маленькі друзі з дитсадка.
-Ой, та чи скоро вони прийдуть?
-Скоро, донечко. А ти вже намалювала?
-Так. Ось іди подивись.
-Що ж ти намалювала? – мама зазирнула до листа, а там - волошкове небо і дикі гуси, які летіли увись. Не було на малюнку лише її, дівчинки, бо не знала, що сьогодні полетить до неба.
Забринів дзвінок.
-Мамо, іди зустрічай гостей.
Дівчинка раптом відчула, що підіймається вгору, наздогнала гусей і полетіла все вище і вище. І земля, і дерева, і гуси залишилися внизу, а вона летіла. І волошкове небо було зовсім поряд, а земля ледь-ледь виднілась маленьким сонцем.
-Я ще повернусь до тебе, земле, - подумала дівчинка. Їй було радісно, вона хотіла сказати про це мамі, друзям:
-Я лечу! Дивіться, я лечу до волошкового неба!..
-Я іще повернуся...
Летіла, летіла і не падала на землю, бо не знала, що більше не впаде. І дикі гуси не вгамують їй спрагу крилятами.
-Оксаночко! – закричала мама. – Донечко! Доню!
Дівчинка хотіла покликати маму, сказати, що незабаром повернеться, але раптом відчула, що тоне у волошковому небі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672738
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2016
-Важка старість. Ой, яка важка! І тут болить, і тут. І ноги швидко втомлюються. І руки розлущують невеликі білесенькі голівки часнику на дрібні дольки.
-Я цього часнику натикаю скрізь: і під тиночком у затінку, і понад стежечкою, і під деревцями. А його ж уродить, як маку! Син вкотре відраджує: «Навіщо ви, мамо, всього так багато насаджуєте? Старі ви, нездужаєте».
А що ж я робитиму? Сидітиму, склавши руки, еге ж? Такого не буде ніколи. То їм, дітям нерозумним, непотрібна земля, як і стара мати. А я люблю землю, і доки моїх сил буду копирсатися в ній. А син: «Ну трохи посадіть. Скільки вам одній треба? Ой, щось не те ви, мамо говорите». Ич, який Хома! Він рідній матусі не вірить.
В бабусиних голубих, як небо, очах сховалася хмаринка. Всміхнулася дитинно – щиро, зігріла усмішкою враз посмутнілий день. Її миле, пооране зморшками обличчя світиться теплою вродою і ласкою. Певно, в молодості вона була дуже гарною, якщо краса її сяє навіть крізь глибочінь прожитих літ.
-Там, де ми жили раніше… о-о-о, тоді я була молодою і здоровою, все любили дерева саджати. Який гарний сад викохала! Посаджу деревце й промовляю: «Роди, боже, на всякого долю». А мої малі діточки, знай сміються з того.
Шпанка у нас. Рясненька, рання. Така добра вишенька вродилася. Перед самою хатою росла. На весні, бувало, ніжним цвітом у вікна задивлялася, білою заметіллю ганок і усе подвір‘я припорошувала. А як обліплять її червоні ягідки, то не маємо рятунку від сусідньої дітворі. Налетять щебетливими пташенятами та й обірвуть до вишнинки. Сварюся на них лозинкою, а син дорікає: «Ви ж, мамо, й хитруєте. Коли саджали, забули, як врочисто промовляли: «Роди, боже на всякого долю?». А ось ниньки вже й гримаєте. Хай рвуть. Чи жаль вам? Я б теж поліз до чужого саду, коли б свого не мали».
Замріялася, несподівано згадавши роки своєї далекої молодості, що так пролетіли швидко, мов ключ журавлиний у небі.
-Не шкода мені, бо ж для дітей и саджала. Аби лишень гілля не ламали, дерева не знівечили.
2
Монолог старої жінки не переривається Згадки і дійсність – немов одне ціле.
Сповідь самітного серця… Наче сумна-пресумна пісня.
-Ось, збудував син будиночок. Бачиш, який гарненький та чепурненький. Руки у нього золоті, все уміючи. Обіцяв, що тут житиме,старість мою доглядатиме, о-от. Та, бачу, що це лише думки його такі. А сусідонька мене втішає: « Не журіться, Степанівно, тітку свою догледіла і вас догляну. Одну помирати не залишу».
І тихо скотилася з очей сива сльоза, причаїлася, мов беззахисне пташенятко в одній із глибоких зморщечок, і завмерла.
Про дочок своїх говорила, як про ластівок, що загубилися у чужій зграї.
-Вони у мене обидві ясноокі, темно-русі були. А нині одна, як мідь, а друга – й не розбереш: чи то біла, чи то жовта. Вже й онуків мають. Живуть у місті. Та такі заклопотані, що про матір часто-густо забувають. А були малесенькими – як любили мене!
«Ой, моя матінко, моя ріднесенька!» - співали тоненькими голосочками. І поцілують, і пригорнуться, і пожартують. Особливо, мала Галочка. Бувало, повертається татко з роботи, ледь ноги переставляє – такий натомлений, а вона на одній ніжечці, немов жайворонок, йому настріч скаче та веселенько виспівує.
А він лише всміхнеться та пожурить її. Любив її дужче од усіх.
Та про ту вже Галочку разів зо п‘ять переповіла.
-Ото тільки і радості та втіхи мені було від малих. Кожен день до сліз сміялася, так вони мене веселили. Й не марилося, що безрадісно і самітно до смерті доживатиму. І де вона, та смерть швендяє…
До сина думкою повертається:
-День-повз-день його виглядаю. Цямрину треба полагодити,огород час засаджувати, а його все нема та й немає. Що там у нього трапилося? – помовчала та ненадовго.
А далі знову думки линуть:
-Дні швидкоплинні, не встигла щось зробити, та, правда, який з мене робітник, старої, згорбленої, а сонце, дивлюся, ген до лісу скочується. Зате ніч довга, безсоння, бодай її. Отаке тобі життя на старість. Ні радості, ні задоволення...
З-за лісу, мов шкідливий котисько, вихопилася важка грозова хмара – вона давненько визирала та вичікувала слушної митті – і несподівано упала на бабусине невеличке, кілька хвилин тому залите подвір‘я.
Загримів, загуркотів молодий гучний грім, завзято вперіщив задиркуватий дощ.
-От ся й маєш! – заклопотано промовила старенька, скрутно похитавши головою. – Хоч би бруньки очки розплющили, у світ поглянули. А то на голісінькі дерева загуркотів вражий громисько. Знову буде засуха. А ти чого стоїш, як укопана – озвалася до мене.
– Хутчіш до стіни тулися та промовляй: «Нова новинка, щоб не боліла ні голова, ні спинка».
А-а! Людське повір‘я. Та все ж тулюся до бабусиної біленької хати й сміюся:
-Хіба це правда, що не болітиме спина?
А сама бабуся сидить на низенькому ослінчику журна, згорблена, зіщулена, втомлено поклавши на гострі колінця вироблені, поорані зморшками – роками рученьки і всміхається прозоро, легенькою, немов павутинка, усмішкою зухвалому грому, що так недоречно гримів на голі дерева, не дочекавшись бруньок; колючому не по весняно холодному дощу, що лопотів по землі радісно і рясно; темній хмарі, що, очевидно, надовго загостювала на її подвір‘ї.
А грім, гай – гай, уже гуркотів, клекотів, розколихував небо, мов колиску над землею…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672737
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2016
Милий Боже! Який же предивно – чарівний світ! Як у бабусиній казочці! День переливається золотими сонячними променями та яскравими барвами весняного квіту.
Ранкове небо синє-синє, мов дзвінкої криниці вода, радіє, співає пташиним багатоголоссям.
Боже мій!
Невеличкого зросту, ще зовсім маленька дівчинка стоїть на ганочку й стріпує з довгих війок пухнастий сон. Ніжний весняний вітерець пестить її шовкове волоссячко і щось тихенько шепоче на вушко легким прозорим подихом.
Пригадала, як ішла з бабусею до мами. Вона щось говорила до неї тихим, лагідним голосом, та дівчинка не чула: милувалася білими хмарками у ясному небі. Здавалося, простягни руку і торкнешся його - так близько воно наблизилося до неї.
Аж ось до її слуху долинули бабусині слова.
Прислухалася.
-…І тоді прийде Господь Ісус, Син Божий і стане судити народи…
-А як прийде? На хмарі? З неба?
-Можно сказати, що так, - погоджується бабуся. – Там знаходиться його престол.
Дівчинка вкрай приголомшена цими словами. Зупиняється і пильно вдивляється у вись. На котрій же хмарі сидітиме Господь? Їх так багато!
Бабуся якось, розповідаючи тихими вечорами про майбутнє, говорила, що Ісус добрий, милосердний Цар, і що він віддав своє життя, щоб врятувати нас від гріха і примирити з Богом.
Уява малює: на небі, сяючи, стоїть золотий престол. На ньому у золотім вбранні із золотим вінцем на голові сидить незвичайної вроди дуже статечний чоловік і судить народи, як бабуся читала із Біблії, не на погляд очей своїх, і не на послух ушей своїх, а по правді та милості. А ще бабуся говорила, що справедливість у Бога не така,як у людей. Вона надзвичайно милосердна. І дівчинка щиро вірить їй.
-Бабунечко,бабуню, - благально звучить її тоненький, як спів пташечки голосочок. – Чи всі люди зможуть побачити Христа?
А про себе подумала: «Якщо він сидітиме на ось цій хмарі, то його побачимо ми, але не побачать інші люди. Як же вони врятуються? А коли Ісус перебуватиме далеко-далеко, на тій хмарі, що за видно обрієм – то його не побачимо ми…» - забідкалася.
-Ні, не всі, - відказує бабуся.
-А хто побаче?
-Лише лагідні та добрі серцем люди.
Дівчинка замріялася: «Хай би у мене було таке серце, щоби побачити Христа». Вона хотіла висловити свої думки вголос та не насмілилася, злякалася – а раптом воно не буде таким лагідним і добрим.
-Що треба робити, щоб стати такою людиною? – поцікавилася онука.
Господь Ісус навчав, що у всьому треба коритися Богу і виконувати його волю, - охоче повчає старенька.
«Я у всьому-усьому буду слухатися Бога!» - серцем гаряче присягається дівчинка.
З-завмираючим подихом дивиться у синь й думає: «Чи зараз бачить мене Бог і Син його? Чи чують?»
І хочеться, щоб вони обов‘язково бачили і чули.
-Ходімо, моя зіронько яснесенька, бо нас і вечір у дорозі спіткає.
-Я втомилася… у мене болять ніжки і я хочу спати.
¬-Давай повезу тебе на «конику».
Бабуся присідає і, обіймаючи її за шию, дівчинка з великою вдячністю щиро промовляє:
-Коли виросту, а ви станете маленькою і у вас заболять ніжки, я вас теж братиму на «коника».
-Домовилися, - сміється бабуся.
Засинаючи, прошепотіла:
-Я вас дуже люблю…
-І я тебе люблю. Ти радість і щастя мого життя.
Та «зіронька яснесенька» не чує цих слів і не бачить, як плаче бабуся. Почуття ніжності і жалю до онуки переповнюють її.
…Коли дівчинка прокинулася, бабусі вже не було…
*
Весь час вона сумувала за нею. Кожного ранку, прокидаючись, жалібним голосочком запитувала маму: «Бабуся не приїхала?» І всю зиму чекала на неї. А коли прийшла весна, подумала бабусиними словами: «Слава Богу!».
І ось тепер стоїть вона на ганочку, насолоджується ранковою прохолодою, втішається співом пташок. Їй приємно від пустощів грайливого вітерця.
Дівчинка примружує оченята і дивиться на сонечко. І тут сонячні промені золотими колосочками враз потягнулися до її довгих війок. По них, мов по струнах, забриніли крилятами жайворонки. Дві сіренькі пташечки лопотіли під сонцем і ніжною мелодією своєї весільної пісні заворожували небо і серце дитини.
Та раптом все змінилося. Вона ще не може зрозуміти, що саме. Начебто, нічого не сталося навколо, а якась невидима чорна хмара затьмарила сонце… чи серце? Небо перестало дзвеніти співом.
Притихло.
Причаїлося.
Заніміло від туги…
Від страху вона заплакала.
- Ні! – закричала.
На її крик прибігла схвильована мама.
-Що тобі, донечко, сталося? Ти мене налякала.
-Темно стало, мамо… І отут болить, - прикладає до грудей долоньки. – Мені страшно, я боюся…
-Ні, не темно, - дивується мама. – Ти не бачиш, що світить сонечко?
-Бачу, - шепоче донька.
І раптом мама здогадується!
-Тобі стало темно від музики, яка зараз звучить? Ти ніколи її не чула?
Дівчинка ствердно хитає головою.
-Це хтось помер. А на похороні завжди грають таку сумну мелодію.
-Як помер?..
-Може, людина була старенькою, чи хворіла. А тоді перестала дихати. І померла. Так усі помирають. Потім їх кладуть у домовину.
-Що таке домовина, - запитує пошепки. Це слово їй нагадує щось велике і темне.
-Дерев‘яний ящик у зріст людини, оббитий чорним полотном. А потім його накривають кришкою, забивають цвяшками, опускають у глибоку яму і засипають землею…
-Щоб вони звідти не вийшли? – майже беззвучно запитує дитина.
Перед очима постає жахливе видовище, яке переслідуватиме все життя, на протязі якого у своїх страшних снах вона буде задихатися від того, що її живою опускають у могилу і засипають важкою землею. І це триватиме аж до часу пізнання правди про Єгову Бога… Коли вона стане дорослою…
-Віднині вони ніколи-ніколи не будуть жити?
-Не будуть, доню… - розкриваючи дитині правду життя, жінка ховає погляд.
-І ти помреш?
-І я…
-Моя бабунечка … теж помре?
Дві кришталеві сльозиночки, немов два сіренькі жайворочки, що злетіли з-від сонця і готові скотитися з очей, завмерли в чеканні.
-Бабуся теж помре, - по довгій хвилі сумно зітхає мама.
Про себе маленька боїться подумати. Нарешті відважилася:
-І я?
-І ти… колись… донечко.
-Я не хочу помирати! Я хочу жити…
Два жайворонки – дві сльозинки затріпотіли на війках і покотилися срібними струмочками…
Дівчинка, примруживши оченята, дивиться на сонце, маючи надію побачити там пташок, що б‘ються крилятами об сонячні струни, почути їхню весняну пісню. Й забути весь жах, про який щойно дізналася…
… Та під сонцем їх уже не було…
*
Німо пролежала вона до самого вечора зі сльозами на очах. Справжня реальність життя зломила її. Розчавила нанівець.
Болюча, нестерпна туга краяла серце дитини. А вона не мала ні сил, ані життєвого досвіду, щоби боротися проти не дитячого болю.
Той день по неї прийшла бабуся – нарешті повернулася з далеких гостювань. Вона запізнилася на один день…
Мама дорікнула їй:
-Чому ви, ненько, не розповіли дитині, що люди помирають? Вона болісно сприйняла звістку про смерть.
-Не говорила, бо занадто маленька, щоб те знати. Жаліла її, думала, що зможу уберегти, як подовше.
Коли вони прийшли додому, бабуся поклала онуку на білесеньке, мов сніг, ліжко у самій найсвітлішій кімнатці і стала потішати надією:
-Не сумуй, моя зіронько. Ти виростеш. Станеш дорослою. Виростуть і стануть дорослими твої діти. А я давно-давно спатиму смертним сном… Тоді прийде Ісус Христос і виконає волю свого Небесного Батька. Він відділить праведних людей від безбожних та й кине їх у вічну відрізаність. А праведні успадкують Царство Бога нашого і житимуть вічно.
Не все зрозуміло з того, що сказала бабуся, але хочеться знати одне:
-Хто такі праведні?
-Лагідні, з чистим і добрим серцем люди, - пояснює бабуся. – Ти матимеш таке серце і неодмінно сподобаєшся Богу та його Сину Ісусу Христу. Під Божим правлінням ні жодна людина не помре, бо смерть буде знищена навіки.
-Правда?! Я не помру?
-Не помреш. Ти будеш жити вічно.
Бабусині слова западають у дитяче серце, як золоте зерно у добру ниву.
-А ти, бабуню? Як я житиму, коли ти помреш?
-Нічого не бійся. У призначений час мене Ісус воскресить. І твого дідуся Андрія, і всіх, хто помер. Ми зустрінемося, щоб ніколи не розлучатися і жити на землі вічно. А ти щоб на нас чекала.
-Я чекатиму вас, бабусю.
-Нічого не вдієш, моя квіточко. Життя прожити – не поле перейти. Всього буде на ньому – і біди і горя, радощів і щастя. Та завше готуйся до гіршого. Бо горя не кличуть – воно саме приходить. І не одне, а з дітками… Але ти знай І запам‘ятай на все життя – є у світі Бог, який підтримує і допомагає обездоленим. Вір у нього. Він Батько живущим на землі. Ти не забудь, чуєш? Щоб зустрічала нас.
-Не забуду. Я зустріну вас…
Замість епілога:
Пролетять роки. Маленька дівчинка виросте. Стане дорослою. Виростуть і стануть дорослими її шестеро синів.
У своєму житті, як на довгій ниві, вона зазнає всього: поневірянь, страждань і горя…
І так буде мало щастя!..
Але через усе життя світитиме їй бабусина надія і віра у Спасителя. І то стане найбільшим щастям. Самим справжнім! Віра у Бога, яка колись в дитинстві була посіяна бабусиними добрими словами з великою любов‘ю.
Кожен прожитий день наближатиме її до зустрічі з померлими рідними дідусем та бабусею, мамою й татком.
І сином…
…Яких вона зустрічатиме у Раю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672534
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2016
Сонячний Промінчик вже давненько грайливо шастає у кімнатці, нишпорить по закутках.
- Ти не даєш мені спати, - лагідно скаржиться дівчинка.
- Пробуджуйся! - сміючись, стрибає на війках, куйовдить волоссячко. - Всю красу світанкову проспиш! - повторює за бабусею.
Дівчатко вдає, що не чує. Пірнає під ковдру і сон ніжно огортає її, заколихує на м"якесеньких хвильках.
- Ну, постривай, моя вредненька соня! - жартівливо погрожує Промінчик. - Ось я покличу Сонячних Зайчиків і таки примушу тебе підвестится.
- Клич, клич своїх зайчиків, а я все одно буду спати, - долинає дрімливий голосок.
- А ми вже тут як тут! - залунали мелодійні дзвіночки.
Мала відчуває, як Промінчик стягує з неї легеньку ковдру.
- Гаразд, встаю. Ой, як вас багато! - дивується Сонячним Зайчикам, які скачуть по стінах, по стелі, по барвистих рядниночках на підлозі. Вони стрибають скрізь! Де тільки їх немає!
- Нумо забавлятися, дівчатко! Лови нас! І не спіймаєш, і не спіймаєш! - сонячні пустуни бігають по кімнатці і не даються до рученят. Як тільки вона лясне долонькою по зайченятку, а він уже високо на стелі. А їй туди вже - зась!
- Так не чесно! - сміється. - Вас он як багато, а я одна. І ви можете стрибати де завгодно.
Аж тут втрутився сонячний дружок.
- Ти, напевно, забула, що ідете до мами. А йтимете через ліс...- загадково підморгує.
- Я люблю ліс. Там живе багато казок! - погоджується дівчинка.
- Ти хутенько вмивайся, зодягайся і чекай на бабусю, - мудро радить.
Мала вмилася, причепурилася і сіла на ослінчик. Чекає. Промінчик примостився поруч. Теж чекає.
Знадвору почулися кроки, заспівав у замку ключ.
- Ось і вона! - застрибав на радощах Промінчик.
- А я вже вмилася, бабусю! - вихваляється дитина.
- Я не бачила. Знаю, ти не любиш вмиватися.
- Бабу-у-уню...- благальним голоском вмовляє стареньку.
- Якщо не вмиєшся, то в лісі тебе украдуть ведмеді, - лякає.
- Ведмеді?! - радісно здивована.
- Еге ж! - сміється бабуся.
- Боїшся ведмедів? - стрибає під вушком Сонячний Промінчик.
- Я не боюся ведмедів! - відповідає йому.
- Ти занадто маленька, щоб не боятися, - каже бабуся й силоміць вмиває малу.- Ось тепер я буду впевнена, що мою хорошу крихітку не заберуть ведмедики. Вони забирають лише не вмиваних діток.
- Тепер ведмедики, напевно, не захочуть мене бачити, бо я вмивалася аж двічі! - ледве не плачучи, поскаржилася Промінчику.
Той змовчав, адже і його була тут провина. А коли вони йшли лісом, уповільнювала ходу, оглядалася, зазирала за ялиночки: чи не підстерігають її ведмедики? Може, вони якомось чином не довідаються, що вона вмивалася. Та хоч би один раз, а то... їй так хотілося потрапити до них! Побачити, як вони проживають, по черзі погойдатися, як у казочці, на трьох стільчиках, посмакувати із трьох тарілочок, полежати на трьох ліжечках.
Сонячний Промінчик плентався слідом, мовчки співчував та вболівав. І дуже почувався винним, що заохотив її до вмивання.
Дівчатко навіть не помічало, що сонечко мандрувало небом, а Промінчик поступово зменшувався, зменшувався... І нарешті зовсім зник.
Бабуся зупинилася, чекаючи на неї.
- Ти чому зажурена, моя квіточко? - пригорнула її до себе. Та засмучено промовила:
- Хоч би була я не вмивалася, може, вони й забрали б мене?
- Хто? - не з(розуміла старенька.
- Ведмедики...
Запала тривка мовчанка.
- Не шкодуй. Це лише в казочці так було. А в житті не буває.
- Хіба казочка - не життя? - прикро вразилася.
Бабуся похитала головою.
- Жаль...
Ввечері, засинаючи, засмучено подумала: " Мабуть, і Промінчик мені наснився, і Сонячні Зайчики теж..."
...А вранці Сонячний Промінчик знову грайливо шастав по кімнатці, нишпорив по всіх закутках, пробігав по охайненько складеному платтячку, що висіло на стільці, ніжно лоскотав ніжку, яка визирала з-під ковдри.
- Це мені усе сниться, - сумовито промовила дівчинка.
- А от і ні! - звучить сонячний сміх.
- Ти справжній?!
Радості не має меж! Вмить схоплюється з ліжечка.
- Справжнісінький!
- А Сонячні Зайчики?
- Вони теж справжні! Закрий оченята, а потім відкрий.
Дівчинка міцно стуляє повіки і чує ніжний мелодійний посвист.
Відкриває очі і баче, як Сонячні Зайчики грайливо стрибають по стінах, стелі та підлозі її світлої кімнатки. Вони є скрізь! Відзеркалюються повсюди!
- Це просто чудово, що казка не вигадка, а справжнє життя, - зачаровано прошепотіла дівчинка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672506
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2016
Гладіолус був найчарівнішою і найпрекраснішою квіткою од усіх квітів, що росли у садку.
Високий та стрункий, він пишався своєю незрівнянною вродою - зеленим мечоподібним листям і золотаво-червоними, мов полум"я сонця на заході, диво-квітками, які обліпили його стебло. І так величався собою, що не помічав інших квітів, хоча, правди не сховаєш, жодного такого красеня у саду не було.
Коли хто-небудь звертався до нього пестливо-ніжно, називаючи його Косариком,
дуже гнівався і гордо відмовляв:
- Я - Гладіолус! Я - найкращий! Ніхто з вас не вартий моєї жодної квіточки!
Усі враз замовкали: їм бракувало слів сказати щось усупереч. А простенька біленька Ромашка з маленьким жовтим сонечком в осередку, яка росла біля величавого Гладіолуса, сором"язливо схиливши голівку, лишень слухала, як мрійливо шепотіли квіти; про щось неподалік безтурботно жебонів малий Потічок; вищебечували дзвінкоголосі пташечки. А також прислуховувалася до мудрих порад Великого Гарячого Сонця, що своїми ніжними променями пестило кожну квіточку, не минало жодної травинки, пташечки, деревинки, даючи кожному силу росту й показуючи, що для нього усі живі Створіння на Землі рівноцінні.
Та чванливий Гладіолус не чув доброї науки, котрої навчало вічно шляхетне Сонце. Він дратівливо прискіпувався до Ромашки:
- Чому ти ростеш побіля мене, царської величі квітки? Як ти посміла своєю простотою та незугарністю споганити усе довкілля? Ти остогидла мені, осоружнаб невірна квітко!
Ромашечка покірно зіщулювалася і майже розстеляла свої розгалужені стебельця по землі, бо почувалася винною, й заледве не плакала. Якби вона могла відійти хоча б на невеличку віддаль од пихатого Косарика, то б залюбки одступила...
Та, на превеликий жаль, цього не можна було зробити.
Аж ось одної днини усе враз змінилося. Несподівано насунули темні грозові хмари, звідкись налетів шалений буревій. Й таке здійнялося престрашенне бурхало-гупкало! І дощ линув, немов з відра! Сліпучо-білі Блискавиці й собі несамовито різали, сікли, розтинали на шматки Небо. Знялася жахлива Буря!
Пташечки, комашечки й мурашечки кинулися в пошуках укриття. Квіти ж не мали змоги десь заховатися, втекти від негоди.
Гладіолус одразу впав у відчай, заволав од скрути, залементував.
Розгніваний вітрюган тут же похилив долу ослаблу від перестраху квітку, і вона з хрустом зломилася. І впала...
- Ой, Косарику! - болісно скрикнула Ромашка й потягнулася мокрими стебельцями підхопити Гладіолус.
Та чим вона могла йому зарадити? Адже сама була така маленька і лютий Вітрище безжалісно шматував її тендітне, ніжне тіло. І дощ боляче шмагав батогами зливи...
Бідолашна, вона великим зусиллям волі терпіла невимовний біль та стійко протистояла лихому буревію, плекаючи надію, що це страхіття має ось-ось минутися.
І дійсно, невдовзі прилетів інший Вітер- легкий, бадьорий, веселий і життєдайний - розігнав грізні хмари, очистив Небо.
Знову засяяло любе Сонечко, обігріло землю, обніжило та обцілувало трави, квіти, кожен листочок на деревах.
Підняло й Ромашечку. Проста квіточка радісно розправила білі пелюстки, засвітилася щастям, чистотою і привабливістю.
Зі своїх криївок повилітали пташки, вилізли комашки-мурашки.
- Такий був гарний Гладіолус, - співчутливо зашелестіли на деревах листочки.
- Пишний, яскраво-червоний, - зажалкували квіти, похитуючи голівками.
- Найпрекрасніший! Царської величі квітка, - защебетали сумно пташечки.
- Шкода...шкода...шкода... - ледь чутно, жалісно просюрчали у траві дрібні комашечки-мурашечки.
- Чарівний мій Косарику, - жалібно схлипнула Ромашка, - шкода, що зломився. Я сумуватиму за тобою...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672148
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2016
Широко-високо у горах серед розлогих дерев та неймовірно запашних трав пробивалося з-під землі життєдайне Джерело. Гучним водопадом воно стрімко падало вниз до широкої квітучої долини, а звідти швидкоплинними ріками й річечками, гомінливими потоками і потічками розливалося по землі, оживляючи все навкруг й обдаровуючи радістю життя.
У погожих водах залюбки бавилися дерева, лісове птаство і звірі.
Жити у долині було напрочуд легко і радісно.Ріки й річечки розповідали захоплюючі пригоди, що трапилися у далеких дивовижних краях. І всі, особливо малеча - струмочки і потічки, переставали жебоніти і, заворожені, затихали, затамовували подих, вслухаючись у ті чаруючі оповідки.
А один не превельми великий потічок, що боявся відійти на далеку відстань від Джерела, бо ще не набрався досить сил, зачаровувався аж занадто.
- Ех, бути б мені великим та могутнім, - із заздрісним жалем тихо дзюркотів він,-
я б теж помандрував далеко-далеко...побував би у незвичайних казкових місцях.
- Не поспішай, - розраджували ріки. - Спершу вирости, наберися сил. Тоді й відкриється перед тобою зваблива далеч.
Далебі, малому і тут жилося любо й безтурботно. День-у-день живився цілющою водою Джерела, зростав не по днях - по годинах; грався у піжмурки з вухастими зайчиками-пострибайчиками та бігав навперейми з яскравими метеликами; зрошував м"якесеньку, як шовк, травицю, від чого вона ставала соковитішою й переливалася ще більш зеленішими барвами; вслухався у шелест дерев, у шепіт трав, у пісню вітру і пісню пташок; вночі у його лагідні прозорі води задивлялися ясні променисті зорі.
Жити б потічку, біди-горя не відати, а він засмутився-зажурився. Ніщо не забавляло, не тішило - ні пустощі звіряток, ні пурхання метеликів, ні те, що у навкіллі його, маленького, потішненького, усі любили.
Мудре Джерело одразу помітило зміни у настрої потічка.
- Не квапся передчасно кудись зриватися, синку. Зміцній, стань сильним, наберися мудрості. Ти живеш завдяки моїм водам. Я даю тобі силу. А відійдеш од мене - скоро й стечеш, - врозумляв нетямущого.
- Що ти дорікаєш мені своїми живодайними водами? Я і без тебе проживу,Джереле! Достатньо маю своїх сил, щоб текти аж до краю землі. І хто ти мені, що навчаєш? - безглуздо став перечити той. - Сам відаю, що робити.
Від тих необачних слів ріки на мить зупинилися. Пташечки полохливо зацівкотіли:
- Це дуже небезпечно для тебе, малече.
- Одумайся, неслуху! - остережно загули верховіття дерев.
Та потічок не міг збагнути, про що його застерігали. Наспівуючи грайливу мелодію,
чимдуж прискорив біг.
Спочатку легко прямував рідним руслом, а перегодом гоноровито запротивився:
- Чому маю жити, як подобається Джерелу? Я полину своїм шляхом.
І хутко вискочив зі свого заглиблення в грунті й безладно... розіллявся врізнобіч.
Невдовзі відчув, що маліє на силі. Його пройняв холодний страх. Раптом усвідомив, що не може увійти у звичні береги і повернутися назад.
Поволі розтікався, розпливався, а спрагла земля з жадібною насолодою поглинала його чисті води. Зникаючи безслідно, згадав мудру науку батька, виявив палке бажання опинитися поруч Джерела свого життя...
Та було занадто пізно...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672141
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2016
Ох, який же то був геть не добрий хлопчисько!
Скільки вони натерпілися збиткувань від нього! Він зовсім їх не жалів. Було, як іде до школи жодної калюжі не промине, камінчика не пропустить. Весь день до пізнього вечора м‘яча на подвір‘ї ганяє.
Особливо скрутно доводилося правому черевику. Йому добряче перепадало «на горіхи», бо він був правий і весь час пойкував та скаржився лівому черевику на свою гірку долю.
-Немаю сил терпіти його знущання. Поглянь лише, як він мене понівечив - збив носок, відірвав підошву. Навіть шкарпетка ображається, що я пропускаю воду і вона завше мокра, брудна та замерзає. У чому моя провинна? Чи я хочу буцати оте кляте каміння, яке завдає нестерпного болю й пошкоджує мене?
-Потерпи ще трішечки, - вмовляв лівий брат. – Його незабаром покличуть до хати і ми зможемо відпочити.
-Дзі-інь!
-Ось, він знову поцілив у шибку, а я буду винний…
-Ох, бешкетнику, вуха повідриваю! – долинув сердитий голос з розбитого вікна.
-Це твоя провина, дірявий черевику! – і хлопчик з-пересердя зафутболив порожню консервну банку.
От і маєш. Знову дісталося бідному правому черевику…
Незабаром горе-хлопця покликали додому і старі черевики полегшено зітхнули. Деякий час вони лежали за дверима розкидані врізнобіч, брудні та забуті. Аж ось до них підійшли новенькі пахучі мокасини, пихато промовили:
-Геть звідси! Віднині ми будемо тут стояти, а ваше місце он там на ганку, - і вони безжально виштовхали благенькі черевики на дощ.
-Нерозумні мокасини, - гірко зітхнув правий черевик. – Мені їх щиро жаль. Адже на них чекає наша доля.
Оскільки лівий черевик був життєлюбом, то швидко знайшов вихід зі скрутного становища.
-Послухай - но, брате, давай утечемо! Чому маємо терпіти страждання? – запропонував він.
Обоє зраділи цій рятівній думці і одразу вирушили в дорогу. Лівий черевик ішов швидше, ніж правий, більш понівечений: дуже часто доводилося чекати та витягувати брата з калюж, які так часто траплялися на їхньому шляху.
Так вони блукали всю ніч. На ранок стомилися і мусили зупинитися на відпочинок. Правий черевик геть обважнів і змалів на силі.
І хто знає, як би їм велося далі та, на щастя, помітив їх один малюк. Дуже шкода стало йому старих зношених черевиків. Приніс він їх додому, дбайливо вимив, витер сухою ганчіркою, висушив біля тепла. А потім, коли вони висохли, малими цвяшками підбив підбори, приклеїв підошви, змастив чорним кремом й до блиску начистив м‘якою щіткою.
Черевики радісно заблищали і стали, немов нові.
Й почалося у них нове життя. Вїдтоді черевики ніколи не бродили по калюжах, не буцали каміння, завжди були сухими, начищеними дбайливими господарем і довго слугували йому.
Та коли старим черевикам доводилося згадувати колишню домівку, вони проймалися щирим жалем до новеньких мокасин.
Як-то їм там живеться?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672088
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2016
Червоне, як мак сонце, сходило над світом. Юна леді в жебрацьким шматті ледве дибала по битому шляху до великого темного міста, яке виднілося удалині. Її босі, побиті дорогою ноги, залишали на землі такі ж червоні, мов сонце, крапелиночки крові.
Вона часто зупинялася і довго вдивлялася у темно – сірі постаті будинків, що відчужено й неприязно зустрічали небажану гостю.
Чи й це місто стане таким же чужим та ворожим, як і ті, у яких вона побувала, випрошуючи в жадібних мешканців милостиню, щоб не померти з голоду? І з яких її було безжально витурено…
Колись, - як то було давно! – живучи з татусем та матусею, вона була щасливою. І в один день доля, вірніше недоля, проявила до неї жорстоку немилість. В одночассі померли батьки, а старші брат із сестрою приїхали, щоб продати батьківський маєточок. І роз‘їхалися по своїх домівках, кинувши молодшу на поневіряння.
Швидко і взуття збилося. І одіж зносилася. І голівоньки ніде прихилити… З кожного міста, у якому шукала притулку, її гнали геть. Плекала надію на те, що, може, хоч це місто стріне гостинно. А воно лежало у темному мороці, наче мертве.
Жебрачка довго стояла нерухомо, роздумуючи, чи варто до нього заходити? «Може, минути його, пошукати іншого, більш привітного?», - боязко подумала. Та, глянувши на зранені ноги, набралася рішучості й попростувала далі.
Коли зрештою дійшла, сонце вже скочувалося до небосхилу і своїм сяйвом освічувало місто. Воно видалося їй ще більш зловіщим в останніх спалахах багряного світила.
А вранці мешканці міста не помітили злидарки, яка майже втислася у сіру стіну будівлі, злившись із її кольором. Заклопотані важкими думами, вони проходили мимо, не помічаючи обездоленої.
Так вона й просиділа мовчки весь день з простягнутою рукою. І лише ввечері якийсь чоловік на мить зупинився біля неї з таким виразом обличчя, ніби хотів пихонути її ногою. Від чого вона ще дужче зіщулилася, втягнула голову в плечі, чекаючи штурхана.
По щоках текли прозорі струмочки сліз… Але це не викликало почуття жалю у перехожого.
У серці поселився страх: всі мешканці мали один колір – темно-сірий. Як саме місто. Навіть сонце своїми променями не могло пробитися крізь Морок, який панував тут.
Наступний ранок, який пробудив місто, застав жебрачку там, де й минулого дня. Ніхто не прихистив її на ніч…
Люди знову поспішали кудись у своїх справах і не помічали довкола себе нічого. Їх не міг розчулити кволий голос, що благав зжалитися, бо вони його… не чули.
Сонце схилялося до вечора. Звідкілясь з‘явився чорний ворон. У дзьобі він тримав невеличкий окрайчик хліба і поклав його у простягнуту долоню дівчинки.
-Дякую, пташечко… - прошелестіли вуста ницої.
Нарешті її помітили. Неприємно вразилися.
-У нашому місті старчиха?
І хтось кинув їй у долоню камінь, як милостиню.
- Птах мені окрайчик хліба подав, а ви – камінь… - промовила до них тихенько.
Натовп озлобився, напав на неї й виштовхав геть за місто.
І знову простягався битий шлях, яким іти не мала сили… Довго лежала долілиць, а потім зібралася із силами, підвестися. Сльози відчаю і болю сліпили очі. Хтось допоміг стати на ноги.
Перед нею у білому вбранні стояв сивий дідусь.
«Звідки з‘явилася ця мила, світла людина і проявила до мене жаль? – розчулено подумала.
-Хто ти?
-Правда.
Дідусь лагідно всміхнувся, взяв її руку і щось поклав у долоню.
Вона побачила незвичайний камінчик, який переливався ніжно - рожевим сяйвом.
Хотіла подякувати за дарунок, а дідуся - як і не було. Щиро подивувалася його зникненню.
-Хоча цим не можна вгамувати голод, - поміркувала вголос, - та від нього віє теплом і радістю.
Озирнулася на місто. Стало шкода його мешканців.
«Якби я могла зарадити вашому горю, я неодмінно б допомогла. Певно, якась страшна невидима й темна сила має над вами владу», - подумала небога і відчула незбориме бажання повернутися.
Сонце падало за обрій. І від його прощальних променів все ніби палало темно-червоною страхітливою пожежею.
Коли зазоріло на сході, мешканці завороженого міста знову побачили ту саму обірванку. Їхній лютій злобі не було меж! Кинулися до неї, щоб в одну мить розтерзати. І тут вона показала їм кулачка.
Гурба від несподіванки заціпеніла.
-Я хочу подарувати вам дещо… - і відкрила його.
Чи то від сонячних променів, чи від добрих помислів дівчини рожевий камінчик спалахнув яскравим дивовижно-чарівним сяйвом, яке огорнуло людей теплом і ніжністю, проникло у їхні зачерствілі холодні серця, розтопило морок. І темно-сірі тони щезли. Натомість, все набуло чудових яскравих фарб: заголубіло небо, засміялося сонечко, зазеленіли дерева, розцвіли квіти.
Замість ворожості і замкнутості люди почали доброзичливо усміхатися. Їхні очі засяяли радістю й щастям. У місті настало свято, якого довгий час не було.
А що ж сталося з юною леді? Люди, звісно, засоромилися своєї негідної поведінки, і захотіли вибачитися перед нею. Та замість обідраної дівчини побачили прекрасну рожеву зірку, яка піднімалася у піднебесність.
Відтоді кожної ночі вони милувалися її рожевим миготливим сяйвом, і навіть чули її ніжний співучий голос.
І з того часу брама міста ніколи не зачинялася для знедолених людей. Усі вони могли увійти до нього і знайти прихисток у щедрих, милосердних людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671846
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2016
Одного весняного світанку на дах будинку упали дві краплі. Велика і маленька, зовсім ще маленька. Світла, як сонячний ранок, ясноока, з ніжним голосочком.
-Ой! – від несподіванки скрикнула Крапелька, коли її тендітні ніжки торкнулися верхівки даху.
-Не бійся,- заспокоїла її Крапля. – Зараз ти скотишся до краю, впадеш на землю й станеш частиною калюжі. А потім… - Крапля не встигла сказати, що буде потім, бо полетіла донизу.
Через якусь хвилю Крапелька почула легенький ніжний дзвін – то велика Крапля впала у дощову калюжу.
Вночі містом пройшов дощ і лишив на землі чарівно-сині сліди, у які зеленими листочками задивлялися дерева.
Навколо розливалися п‘янкі пахощі бузку та ще чогось дивовижно – незвичайного, й Крапелька збуджено затремтіла. Згадала, як старша подруга повчала, що одразу треба летіти до землі і ніде не затримуватися. Інакше сонечко першими ж променями зіп‘є її. І тоді вона не зможе відчути радощів життя. А Крапельці хотілося пізнати світ у всій його дивовижності.
Сонечко ще не зійшло, а з-за обрію вже легкою ходою ступав ранок.
Крапелька ледь стояла на тремтячих ніжках і не бачила – як жаль! – але чула, що день, який народжувався, був зітканий з пташиного барвистого весело-голосся. Він був сповнений такої чарівності і співучості, що Крапелька забула про своє призначення впасти на землю і віддати їй свою силу.
-Ой! – засоромилася Крапелька. – Яка ж у мене сила? Це земля дає мені свою силу. А що я можу їй віддати? – засмутилася. – Чим я звеселю її? Хай ліпше сонечко мене зіп‘є…
Раптом вона почула сміх, схожий на передзвін срібних дзвіночків. Хутенько скотилася до самого краєчку даху. І завмерла від подиву. На ганочку стояла маленька дівчинка й, піднявши догори голівку, ясними оченятами дивилася на Крапельку.
Одночасно два створіннячка захоплено скрикнули.
-Яка чудова голуба крапелька! – сплеснула в долоні дівчинка.
-Яка гарненька голубоока дівчинка! Своїми оченятами вона ввібрала колір всього неба! – засміялася Крапелька.
-Крапелько, впади у мої долоньки! – пристрасно заблагало дівчатко. -Ти дуже хороша.
Крапелька не вагаючись, стрибнула, ледь чутним дзвіночком торкнулася теплих долоньок дівчинки.
-Мамусю, поглянь яке диво!
А «диво», скільки мало сил, відштовхнулося від долоньок і полетіло до землі.
І… О! Сталося справжнє диво!
Земля враз заголубіла, ніби на неї із неба упав дорогоцінний камінчик, а не маленька дощова краплинка, яка своєю появою ощасливила і звеселила світ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671845
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2016
На дні глибокого прозорого струмка лежали каміння. Один відрізнявся від усіх інших тим, що був не лише великим, але й гордим та надміру пихатим і хвалькуватим. А ще він обріс зеленим – зеленим мохом. Навіть хвилі струмка не могли зрушити його з місця, як не намагалися – так він міцно осів на його дні.
Та потічок не зважав. То камені слухали його теревені. Він же, наспівуючи веселу пісеньку, ніс свої чисті води до Великої ріки, яка впадала у Море. Йому радісно, що його світлі води перебувають у Морі. Як сказав мудрий Еклізіяст: «Всі потоки до моря пливуть, але море – воно не наповнюється: до місця ізвідки пливуть, ті потоки, вони повертаються, щоб знову плисти!».
І струмок почувався превельми щасливий, що в намірах Бога виконує важливу місію, яку доручив йому Творець усього.
Що ж, повернімося до того великого каменя, який у своїй зарозумілості все більше зеленів від моху.
Він розповідав про те, як був колись нерозумним камінчиком і хвилі носили його по білім світі. Та ось потрапив у тепле, зручне місце – у заглибинку на дні.
Зупинився.
І осів назавжди.
З роками він більшав і розумнішав. Так, що аж став надміром самозакоханим, зарозумілим, чванливим, гоноровитим. І цим дуже гордився.
Каміння, знітившись мовчали. Адже їм нічим хизуватися: вони не придбали велико-поважності і не мали знань, хоча їх де лише не носило. А саме найголовніше – не заросли мохом, як цей камінь.
Та ось одної днини хвилі пригнали до них невеличкий, легенький камінчик. Він бехнувся якраз перед великим каменем. І тут усі почули його веселий дитячий сміх.
-Оце так плавання! І де цього разу я опинився?! Куди мене занесли хвилі? О-о-о! – забачивши поруч каміння, захоплено вигукнув. – Моє вам шануваннячко, поважне панство! Як ся мається вам тут? Не сумно? Не хочеться помандрувати у цікаві плавання?
-Хотілося б,… - промимрив один з каменів. – А де був ти?
- У далеких водах. Я бачив те, що й не присниться! А світ, щоб знали ви, чарівний і прекрасний! І скільки в ньому див! Ну мо, відривайте свої боки від теплих насиджених місць і рушаймо у незвідану далеч.
-Не збунтовуй нас, - сердито озвався старий. - Бо на одному місці, кажуть, ми обростаємо мохом. Ось як я, бачиш?
-Та бачу! – засміялося малятко. – Що ти старий дідуган! Чим хвинтуєшся? Що весь у мосі? А ти ходив у море? Бачив, як воно живе? Пливіть зі мною і не бійтеся нічого!
-Не слухайте його! – заволав великий камінь.
-Як знаєте, - щасливим дзвіночком залився мандрівничок. – Я не хочу заростати мохом, як ви. Бувайте здорові!
І малюк, відкотившись, схопив хвилю й, насвистуючи грайливу пісеньку, поплив на пошуки пригод.
Один каменюка зітхнув.
-А що, мо,΄ й поталанить добратися до Моря? – сяйнула слабенька надія.
-Не шкодуйте за ним. Море не для вас. Ви ніколи до нього не допливите. Обростайте собі мохом і тихо сидіть отутечки, - повчав стариган.
Через деякий час каміння один за одним почали зрушувати з насиджених місць і відпливати.
-Не допливите, даю вам слово! – кричав наздогін.
Та його вже не чули.
Він залишився сам. Один – однісінький. Йому стало сумно, хотів за ними податися, але так міцно заглибився у дно, що не спромігся навіть поворухнутися.
-Та хай вже буде, як є, - ліниво зітхнув і поринув у глибокий сон.
І лише течія повільно колихала на ньому зелений мох.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671605
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2016
Якось одної глупої горобиної ночі, загорнувшись у благеньку латанину, чалапала по заснулому, здавалося б, мертвому селу темна постать.
Ні жодного вогнику, ні жодного подиху – нема де й душі пригрітися! Аж враз угледіла слабеньке мерехтливе світло і подибала на нього. Зазирнула до низенького віконця, бачить – на долівці у воросі соломи сплять діти, білявими голівками попритулялися одне до одного. Худесенькі, кволі, мов зів‘ялі квітоньки…
Одненького, найменшенького, ніжно пригортаючи до своїх грудей, носить по хаті матір. Заколихує, співаючи колискову.
«Якраз куди потрібно втрапила»,- подумала постать і сміло зайшла до оселі. Простягнула до жінки з немовлятком свої кістляві руки.
- Віддай мені дитину!
Матір ще міцніше притисла малятко до грудей. Та здивувалася.
- Не хочеш віддати? Яка не розумна. Адже на старість ти не матимеш від них ні добра, ні радості, ані втіхи, ані пошани. Вони відвернуться від тебе і навіть не впізнають у змученій старчисі свою рідну матінку.
- Я дуже люблю моїх дітей! Вони – все найдорожче, що є у моєму житті. А твої слова оманливі! Мої сини виростуть хорошими людьми, - зі сльозами промовила бідолашна. І віру, що світилася у її очах не можна було загасити. Мені жаль тебе, - зітхнула незвичайна гостя. – Гаразд, ось тобі чарівне люстерко. Торкнися до нього рукою. Якщо у моєму квітнику ти віднайдеш душі своїх дітей, я покажу твоє майбутнє, яке ти не можеш побачити у своїй сліпій материнській любові. Тоді ти все зрозумієш і віддаси мені їх сама. Поклади немовля, не бійся, без твого дозволу я не заберу його.
Не вагаючись, матір торкнулася рукою люстерка. У її очах спалахнуло сяйво. Темна гостя не могла зрозуміти того. Спохмурніла.
Відтак, спізнавши силу чарів, жінка опинилася у дуже предивному садку, де росло видимо – невидимо усіляких квітів: троянди і петунії, гладіолуси і кали, польові ромашки і конвалії.
Сад пломенів від квітів! Яких тут їх лише не було!
-Чи бачиш ти душі своїх дітей? – почула вона крижаний голос Смерті. – Якщо ти не віднайдеш, я заберу їх.
-Я розшукаю! – впевнено мовила жінка і пішла по саду. Серце її жодного разу не спинилося біля чужої квітки.
Душі своїх синів вона узріла у найвіддаленішому, найтемнішому куточку зарослому бур‘янами. Процвітали вони десятьма кволими безбарвними мальвами… Впала перед ними на коліна, залилася пекучими сльозами згорьована ненька.
- Он яка ваша недоля, дітоньки…
Хотіла пригорнути їх до свого серця та виросла перед нею похмура господарка незвичайного саду. Повеліла не чіпати.
Змолилася до неї нещасна матір:
-Благаю тебе, зжалься над бідолашними душами моїх дітей. Хай вони живуть на рівні з усіма квітами, а не попід тинню у бур‘янах… Візьми моє життя! Але, будь ласка, вволи моє прохання.
-О-о, як багато ти хочеш, - скрушно похитала головою, простягаючи до очей чарівне люстерко. – Поглянь у своє майбутнє…
Заклубочився туман, не одразу й розвіявся. А відтоді з‘явилася у ньому сліпа, згорблена, в брудному лахмітті жебрачка, яка, ледь переставляючи босі ноги, побиралася від хати до хати, випрошуючи милостиню.
І з кожної оселі виходив вихолений чоловік, у котрому вона материнським чуттям пізнавала свого сина, і відганяв її геть. Коли небога придибала до останнього будинку, то побачила, як і її останній, найменшенький…
І, не чекаючи, що буде далі, вона гаряче зашепотіла у люстерко:
-Синочку! Це ж твоя матінка. То я…
Син здригнувся. Очі його наповнилися сльозами жалю і любові. Смерть розгнівалася, сховала люстерко.
-Не потішай себе надією, що заронила у серце одного сина співчуття. Він ще вельми крихітний і розгубить, розвіє той жаль по незгодах життя. Ну то що, віддаєш мені своїх дітей?
Матір подивилася на неї сивими від сліз очима і запитала:
-Що мені зробити, аби душі моїх дітей жили у твоєму квітнику на самім ліпшім місці?
-Нічого ти не зможеш! – сердито вигукнула Смерть, ще дужче потемнівши з лиця. – Ти маєш десятеро дітей, а серце одне…
І тут несподівано матір вийняла з грудей щось живе, тепле, лагідно сяюче і, розділяючи по частинках, кинула кожній мальві. Смерть, зачувши легенький передсмертний стогін якоїсь квітки, що без її дозволу померла, кинулася відшукувати.
Й…заніміла від подиву. Душа матері, що цвіла червоною трояндою, була прикрасою й гордістю її саду.
Зломилася.
Упала…
Нащо Смерть була смертю, а й та зронила скупу сльозину. Згорблено почовгала вона в кінець занедбаного саду, де материнською любов‘ю замість поблідлих мальв ніжно полум‘яніли, розливаючи довкруж духмяні пахощі, незвичайної краси троянди, і пересадила їх у найкращий куточок свого квітника.
На саме чільне місце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671594
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2016
Губить осінь листя в бронзі,
А чи, може, смуток журавлі...
Сонце з красним літом
Відпливло вже ген за видноколо.
Я піду по всіх стежках
Неходжених і ходжених,
Привітаюсь і востаннє літу
- Прощавай! - скажу.
Небо плаче журавлиним плачем,
Осінь розплітає золоту косу...
У цю осінь, найсмутнішу осінь,
Стрінемось з тобою.
Ким же ти мене згадаєш -
Чи любов"ю чи журбою,
Чи осінньою печаллю?..
1970
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666209
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2016
Дощ і холодний вітер
Пронизують наскрізь
Дерева голі.
Темні хмари важкі
Низько, боячись упасти,
Сумно пливуть над землею.
Небо відлунює
Жалем пташиним,
Гай почорнів від печалі,
Золото шат скинувши
Враз...
Болісно серцем торкаюсь осені.
1989.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666208
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2016
Вихопив жайвір серце з моїх грудей
Та й полетів з ним у високе небо
Сонце у піснях славити.
Видивляю очі, шукаю.
Забачу дві маленькі сіренькі
Грудочки
І кличу, благаю повернути
Утрачений спокій.
А вони б"ються крильми об сонце,
Мережуть піснями небо
І не хочуть вертати...
1990
* * *
Змалів мій день до зерня.
Весни долоні ніжні, теплі
Дбайливо у ріллю -
У найсолодше, найзапашніше ложе
Його поклали.
Земля зраділа і сонце заспівало.
А день-зернинка ріс щомиті
І колосом важким та повним
Тягнувся жадібно до неба.
Дзвенів під пісню вітру
І пісню птицьб і пісню жита-
Стверджувався день мій у житті.
1990
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665252
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2016
–Мамо, повідай нам казку. Але якусь нову, якої ми ще не чули.
-Гаразд, послухайте. Розповім я вам про народ, який, мову свою забувши…
- Це ж не казка, мамо! – заперечив один із синів. –Хіба таке буває?
- Казка, може й не казка. Давно те діялося, коли ліси були могутніми, а трави високими, запашними, земля родючою, моря і ріки глибокими, а небо дзвінко-прозорим. Люди, дерева, трави, квіти, птахи і звірі розуміли мову одне одного. І жили на землі, мов браття. Бачте, як давно то діялося та стерлося у пам‘яті віків.
Серед густих лісів і непроглядної пущі, поблизу неозорого океану, у квітучій долині дружною сім‘єю жило плем‘я щасливих людей. Гуртом землю засівали і жито жали, веселилися і пісні співали лагідною, милозвучною, немов солов‘їною мовою. Та й не дивно, адже люди були щиросердними, доброзичливими, великодушними. Ні злоби у серці, ні заздрощів.
Отак і жили: на чужі землі не зарилися, на чуже багатство не зазіхали. Свою честь і гідність мали, своє добре ймення шанували. Жінки і дівчата щирою вродою, ніжністю славилися, а мужі та юнаки – силою і відвагаю.
Лиха не чекали – воно саме нагрянуло на великих лодіях. Іншою мовою заговорило зневажливо, погордливо, погрозливо. Забрязкало важкою зброєю, аж до пущі страхом докотилося.
Дикі вої то були. Не жилося їм у своїй стороні, блудили по світу, безжально грабували і знищували народи. Та, несподівано натрапивши на сонцесяйну долину, вони вперше не спалили, не сплюндрували чужого краю. Остовпіли. Зачарувалися – замилувалися його красою незрівняною, вродою дівочою. І меч не здійнявся для смерті.
Самий найголовніший воїн сказав:
-Для чого нам рушати на свою холодну-голодну батьківщину? Жони наші і діти, не дочекавшись нас, напевно вимерли. Лишаймося тут. Окиньте зором цей багатющий сонячний рай. Погляньте на чарівну вроду дівчат, ваших нових жон. Що нам іще треба? Беріть їх собі! Народжуйте дітей, корміться від лісів, рік, та від землі. Живімо у цім царстві і хай воно буде для нас рідною домівкою.
Пройшло з тих пір багато літ. Змінилося життя у долині: обміліли ріки й озера, збідніли ліси, щезла пуща, злиденною стала земля. Стихла пісня, померкла радість. Рідна мова по волі забулася, а чужинська рідною стала. Хто в тому винен? Злий чужинець? Чи матір, котра перестала співати чужинському дитяті пісень свого народу? Хто зна… Це ж бо так давно все діялося. Тому ті пісні забулися. Хто їх згадає?
-Вельми гарні пісні, мамо?
-Вельми, дітки…
-А ти відки знаєш, коли тебе на світі не було?
-Із сивої давнини вони відгукуються у моїм серці болем. То ж я і розповідаю казку, щоб кожен прислухався і почув голос далеких предків…
Невідомо, як би воно було далі, якби одної похмурої днини не пролунала із лісу пісня сопілочки:
-Я ваша забута мова! Вслухайтеся у співочий голос ваших далеких предків.
Вона ятрила, пробуджувала спомин у їхні серцях.
То був, наче грім серед ясного неба.
І люд стривожено, а хто й лякливо захвилювався, підвів голови…
Глянув!
Вклонився їм юнак, що вродою своєю сяяв, як сонце росою вмите.
Здивувалися його появі. Відкіля такий з‘явився? Незвичайним вбранням зачарував, мовою свідомість збентежив! Де, коли вони чули таку милозвучну дорогу серцю мову? Як гомін потічка у лісі, як пісня пташина у небі…
-Земний уклін вам, люди добрі! Ви забули, як звучить ваша пісня! Ви забули і цураєтесь мови своїх предків! Схаменіться! Що ви залишите у спадок своїм дітям? Чию мову? Чию пісню? Чужинську? Поганську?
Люди всміхнулися. Терпка задума глибоко прорізала їхнє чоло. Але були й такі, котрі не бажали розуміти тих слів. А може, справді не розуміли? Навіки очужинилися?
-Хіба не вседно, ким бути на землі? Головне – вижити! І ми живемо. А якою мовою говоримо, чию пісню співаємо – не важливо.
-О ні! То не все дно, хто ви єси. Без мови свої предків ви – не народ. Без пісні своїх предків ви – ніхто!
- Не бунтуй нашу свідомість, не чіпай наші серця. Вертайся туди, звідки привела тебе стежка. Геть іди!
І тут прогримів голос чужинця.
-Навіщо нам твоя мова?! Поглянь лишень, кому вона потрібна? Усі від неї відрікаються, ніхто не хоче знати її. Мова твоя, як пісня, та що з того? Хто її заспіває, якщо у твого народу вмерла душа? Схопити його! Закувати в кайдани! Кинути в морок!
-Стривайте! - задзвенів серед німоти чийсь срібний голосок. – Я хочу говорити мовою своїх предків! Я заспіваю їхню пісню!
-Хто? Хто хоче заспівати? – злякано стрепенувся люд.
-Хто?! – загрозливо прозвучав владний голос.
І вийшло з натовпу худеньке, світле, мов раночок, дівчатко.
-Я, душа народу…
-Схопити її! Скрутити її! Ув‘язнити!
Схопили.
Скрутили.
Ув‘язнили.
Кинулися до юнака, а він, мов вітер.
Не схопити!
Не скрутити!
Не ув’язнити!
-Мамо, а хто той юнак?
-Пісня, діти…
-Пісня?!
Дурний-бо люде! Занапастив, ув’язнив свою душу, а самому й невтямки, що пісню убити не можна.
Ні скрутити.
Ні занапастити.
І літає вона над світом, кличе, зове народ.
-Пробудися! Заговори своєю мовою! Заспівай свою пісню! Оживи, народе!
-А що, мамо, люди помруть,коли не співатимуть своїх пісень?
-Ні, вони житимуть, але не матимуть права називатися народом. Бо у кожного народу, маленького чи великого, повинна бути своя пісня. Своя мова. Своя історія.
Це дар від Бога і людям належить його берегти.
Діти довго мовчали, повернувши погляд у пройдешні віки. Про що вони думали?
Нарешті, за одну мить ставши дорослими, запитали:
-Про кого твоя казка, мамо?
-І про нас, діти…
1989р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665031
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2016
Чорний вороне,
Чорний вороне!
Доки зійде сонце
Вип‘єш козакові
Колись ясні очі.
Чорний ворон,
Ворон чорний кряче…
Рано – рано, чорне вороняче прячеш!
Я живий, ще не сконав
Від руки ненависного ординця,
Що наніс мені смертельну рану
У нерівному бою.
Не радій, що поглумишся
Наді мною мертвим.
Я ще дихаю,
Тепла крапелиночка життя
Ще жевріє в мені…
Лютий враже!
На шаблюках гострих
Стрінемось у чистім полі.
Порубаюся з тобою,
Поквитаюся з тобою
За кохані перси білі,
За сестрині коси довгі,
За криваві сльози матінки моєї,
За глуми, і смерть на Україні.
Киш-ш-ш, проклятий!
Геть лети!
Чорний ворон,
Ворон чорний кряче…
Ні, не згине Україна
У серцях гарячих!
Вітре буйний!
Чом в траві високій зачаївся?
Мо,΄ злякався смертоньки моєї?
Кат її вхопив би!
Вітерку буйнесенький,
Нумо, братику ріднесенький,
Здіймися!
Та засип земелькою
Мої мертві очі…
Не полиш їх ворогу
Чорному на здобич.
Що ж подієш, коли й та
Краплиночка остання
Витекла із мене…
К-ш-ш…
Чорний ворон
В чорній злобі кряче.
Зажурився степ.
Україна плаче…
1990р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2016
У великій дерев’яній діжі – по самі вінця дощівки. Аж перехлюпується через край! Там пірнає, бризкається сонце, схоже на веселий жовтий сонях. Вітер – і той не обминав щасливої нагоди поплюскотіти у м'якусінькій, мов шовк, водиці, запашній, ніби настояній на чистому любистку. І ось виходить з діжі – вмитий, освіжений, пахучо-п'янкий, і нубо шаленіти на широкім роздоллі, пустувати сам із собою. Наче спалахи на сонці, палають червоні, як мак, гладіолуси. У час дощовиці вони напи-ваються води донесхочу. І пло-ме-ні-ють! Всі ж такі викохані дбайливою господинею, випестені, виплекані, ростуть побіля діжі – сміються-заливаються. Своєю дивною красою спантеличують світ.
Малій дитині дощ – за світле щастя! Він ніби змалився – то лопоче по землі, наспівуючи кришталево-чисту мелодію, то палким цілунком торкнеться зелено-сріблястих трав. Або з барвистими метеликами затіє танчик! Та більш за все втішається тим, що своїми хвацькими витівками звеселяє дівчинку. Вона йому, страх як, мила й люба! Ось і зараз. Яка ж вона напрочуд гарненька у білому в синіх волошках платтячку, підперезана пасочком, який із-заду зав’язаний розкішним бантом – не намилуєшся, не налюбуєшся. Тьху! Так і очі виглядіти можна.
Треба ж було такій халепі скоїтися: зазирала до калюжки – хотіла побачити у ній сонечко, ненароком посковзнулася і впала. Забруднилася і засмутилася.
Дощик і собі запечалився та хутенько вигадав, як позбутися небажаної пригоди – дзвінко застрибав у діжі, здіймаючи водяні бульбашки, що відразу лопалися од сміху.
– Ось де я виперу платтячко! – зраділа підказочці. Вилізла на ослін, що постійно стоїть біля діжі і почала прати задрипаний поділець. А потім проти сонечка сушила свою рясну спідничку: те вмить висушило, не загаялося, ще і підмигнуло яскравим промінчиком:
– Ну, задоволена, щаслива?
– Ще б пак!
Вітерець теж підсобляв сонечку – без нього і тут не обійшлося. Прошепотів на вушко:
– Нумо, зазирни до діжі.
Занишкла від побаченого – там синіло небо і сміялося до неї, хлюпотіло сонце.
– Привабний світ, еге ж?
– Шкода, що гладіолуси не мають змоги заглянути сюди, – звернула свій погляд до квітів. – Ото б похизувалися своєю вродою!
По хвилі:
– А зорі до діжі падають?..
– Приходь, коли вечір поступиться ночі і небо висіє зорі, отоді й побачиш, – заінтриговує.
– Далебі, що прийду!
* * *
День вельми предовгий – несила вибігати, вистрибати його до вечора, дочекатися, коли почне смеркатися і небо освіне зорями. Чим у тому дні довготривалім себе, либонь, не займала! І туркувала із сизими горлицями, і вслухалася у подих вітру, що пахнув м’ятою, і дивувалась наполегливому трудолюбству малої бджілки, розглядала ніжні прожилочки на синіх, як небо, квіточках, що рясно висипались під ліскою*. І грала в піжмурки із сонячними зайчиками у вишневому садочку. Все щось вигадувала, мріяла, аби згаяти час. А день не плинув – стояв на місці. Сонце як стало серед неба – не руш! Посміхається, знай собі, у пишні вуса. А що вдієш? Аж нічогісінько! Сонце – велике небесне світило, а вона всього лиш на всього маленька дівчинка.
Непомітно, зморена очікуванням – хоч як не пильнувала! – заснула. І привидівся сон вельми дивний: ніби сяє вона ясною зорею і з висоти небес зазирає у діжку з водою. Ураз підхопилася! Зоряно-місячне сяйво щедро обливало землю. Прожогом метнулася до діжі і серце, немов пташка, заледве не вилетіло з грудей від радісного подиву, – там гойдалося зоряне небо!.. Боячись сколихнути зоре-красу, тихесенько зачерпнула у жменьку осяйної води й піднесла до очей.
Зорі хлюпотіли, плескалися у тоненьких долоньках, карбуючи у серці дитини золотосяйний слід…
10 березня 2013 р.
*Ліска – низенька кам’яна огорожа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664899
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2016
– Пробуджуйся, мій співучий соловейку, мій про-мінчику ясненький. З хвилини на хвилину над світом зійде небаченої краси сонце, а ти все проспиш і не побачиш. Не почуєш милозвучних пісень досвіткових пташок. Адже вони ранесенько співають. Коли настане пора співати іншим птахам, то їх спів загубиться у пташиному різно-голоссі.
Те, що говорить бабуня, вона бачить і чує вві сні – онде пташечки в зеленім розмаї виспівують-вищебечують! Із-за палаючого овиду викочується велике, заледве не на півнеба, вогнисте сонячне коло. Теплий вітрик огортає дівчинку своїм лагідним подувом.
– Мій жаворошку, моя веснівочко… Ти всю красу світанкову проспиш! – долинає до слуху крізь чарівний сон любий голос. Відчуває, що втрачає щось безцінно-дороге і дуже важливе. Схоплюється. Мить – і вже на ґаночку! Зраділа побаченому – на очах займався ясночо-лий ранок, дихав приємною нічною охолодою.
– Подобається? – запитує лагідно Хтось Невидимий. Вона всміхнулася і ствердно кивнула голівкою. Завороже-на, стоїть і милується дивосвітом.
– Весь чин моїх рук, – щоб ти була щасливою, – продовжує люб’язно говорити з нею той самий знайомий лагідний голос.
– Дякую тобі! – шанобливо вклоняється Йому. – Світ, і пахощі у ньому, і краса, і звуки напрочуд прегарні – мене зворушують до сліз.
Врочисто-тиха ввійшла до хати.
– Ти з кимось говорила? – поцікавилась бабуся.
– Я щойно із Всевишнім розмовляла…
Довгенько задумливо сиділа. А потім зненацька запитала:
– Чому пташки літають, а люди – ні, людською мовою не розмовляють, але прелюбо так співають?
– Бог дав їм крила, щоб літали в небі і співали та потішали нас піснями. А людям звелів ходити по землі – у них і тут роботи доста. Така Його воля.
– То пташки лише співають і веселять людині серце? І ні про віщо не піклуються?..
– Чому ж? Вони гніздечка в’ють, висиджують діток, їм здобувають їжу. Співати, літати їх навчають.
– О-о! Багато ж у них завданок! – вкрай подивова-ною дівчинка була. – А я і не знала… Вони співають так безжурно, безтурботно і я подумала, що ні об чім не дба-ють.
– Про одяг свій не дбають, бо Бог у пір’я їх зодягає. Не сіють і не жнуть, у клуні не складають, а Бог годує їх. А спів – то їх пташина мова. Нею меж собою перемо-вляються і Бога прославляють. Та ми для Бога найцінніші.
Замислилась.
– Вони піснями хвалять Бога, а люди – як? Піснями теж?
– Й піснями теж. У молитвах звеличують його свя-теє ім’я, заповіді люблять і поважають.
– Що то – заповіді – є? – допитується далі.
– Любити Бога всім серцем, всією душею і всім ро-зумом. Це перша заповідь. Друга – подібна до неї: любити
ближнього свого, як самого себе. І більше від цих запові-дей немає.
Зітхнула – є над чим поміркувати.
– Не переймайся, трохи підростеш – усе збагнеш. Але пам’ятай і збережи у серці на все життя: коли люби-тимеш сі заповіді – щасливою довіку будеш.
Бабуня дістає з грубки торбинку з сухариками, роз-діляє порівну на дві купки: одну ховає назад до торбинки й кладе на грубку, а другу розкладає у два глибоченькі блюдечка – собі і онучці, посипає цукром і заливає водою. У дві чашечки наливає запашного чаю, настояного на вишневих гілочках. Чай запахтів на всю кімнату! Його духмяні пахощі пахтітимуть дитині все життя…
– Ось і скінчилися наші припаси. Ще на один раз залишилося – повечеряти. І все…
– А завтра що будемо їсти?
В бабусі на вустах заясніла усмішка.
– Не будемо журитися об завтрашнім дні. Дасть Бог день – дасть і наїдок. Ми у Нього, мов на долоні, і відає Бог в чім маємо нужду. Віриш цьому?
– Вірю, бабуню.
Страх за завтрашній день якраз почав закрадатися дівчинці до серця, та бабуся вмить його розвіяла. Й одразу стало легко. І зовсім не боязко. Дитина, мов пташенятко, щиро довіряє кожному її слову. Вона до останньої крапелиночки вірить, що Бог не лишить їх на призволяще, бо Він – Всесильний і Всемогутній і бачить їхню нужду, – тож неодмінно поклопочеться про їхнє «завтра». Адже щодень повеліває сонцю сходити над землею, дає тепло і світло. Коли дрібну пташину – горобчика – не забуває, все відає, про нього дбає – то невже не попіклується про неї і бабуню? Ніні! Нітрохи не вагається. Вона довіряє Йому і любить!
– Давай, ясненький мій промінчику, помолимося, світло моїх очей.
З почуттям глибокої поваги дитина схиляє голівку, приклавши до серця долоньки:
– Боже наш милосердний, Владико неба і землі! Хай славиться Твоє святе ім’я! Хай прийде Царство Твоє і збудеться воля Твоя і на землі, як на небі. Дай на сьогодні нам, будь ласка, хліба, скільки потрібно на день. І прости нам провини наші, як і ми пробачаємо винуватцям нашім. З ім’ям Твоїм і встаємо, і лягаємо. Ти захисток наш від усякого лиха. Не допусти, Боже, піддатися спокусі, але визволь нас від лукавого. Тобі єдиному істинному Богу – честь, хвала і слава, і нашому Спасителю Ісусу Христу повіки. Амінь!
Слова бабусиної молитви у дитячім серці сяють, мов коштовні перлини, хоча значення багатьох для неї загадкові.
– Спокуса – це що?
– Все те, що зваблює, спокушає, шкодить нам й до-водить до гріха.
– А що таке – гріх?
– Гріх… – зітхає старенька, намагаючись віднайти зрозумілі для малої дитини слова. Нарешті, як на її думку, знайшла.
– Велика провина людей супроти Бога. Можна ска-зати, це непорядний, дуже поганий вчинок, який вони не мали права чинити.
Дівчинка довгенько роздумує, зважує. Погляд її спрямований у себе.
– Моя провина теж велика?
Жінка не сподівалася на такий не по-дитячому ло-гічний підсумок й, щоб зняти тягар з її серця, запитала:
– Адже ти любиш Бога?
– Люблю.
– І Бог тебе любить. Смачного тобі, а то сьогодні від твого «все хочу знати» ми заслабнемо від голоду.
– Бабуню, ви забули подякувати за тепле сонечко, за світлий ранок, за спів пташок у розмаї.
– А ти сама подякуй. Будеш лягати спатки, й по-молись Богу. І хоча ти Його не бачиш, але Він бачить тебе і дасть тобі чого забажаєш. Проси з вірою, анітрохи не сумніваючись.
– Те, що в мене отут, – прикладає до серця ручку, – Богу теж видко?
– Так. Він і думки читає, і почуття твої розуміє. Ніщо не минає мимо Його зору.
– Я буду думати хороші думки, щоб Йому сподо-балися. Я хочу, щоб Бог любив мене.
Бабуня розуміє її вболівання.
– Не бійся, де буде скарб твій, там буде й серце твоє.
«Як важко розуміти ці слова! О-ох!»
– А що таке скарб?
– Скарб – це те, чим наповнюєш своє серце, яким багатством – небесним чи земним?
– Бабуню, а яке багатство небесне, а яке земне?
– Ну годі вже, давай будемо їстки, – поквапилася зупинити балакучку. – Смачного тобі.
«Котре з них цінніше – небесне чи земне, як знати? І де його шукати? Може, воно знаходиться десь у триде-в’ятім царстві? Як дістатися до того Царства?» – Думок у дитини так багато! – «Добре, хай потім, пізніше якось подумаю над цим… як виросту».
– Смачного і вам, – схаменулася. Хрускала сухари-ками, нахилившись над столом, бо смітити хлібом – зась! Бабуся суворо забороняє: хліб – це життя, ним треба дорожити.
Напіврозмоклі сухарики вельми смакують з цукром, а вишневий чай весною пахне. Поївши, старенька згортає зі столу хлібні крихти і кладе до рота.
– Бодай жодна не пропала…
– А можна я свої крихітки скормлю пташечкам, ад-же вони теж хочуть їстоньки?
– Віддай, моя зірочко промениста. Тобі теж буде да-но мірою доброю, щедрою, бо якою мірою мірятимеш ти, такою відміряють і тобі, – напучала вічної мудрості бабуся.
– Я даватиму мірою доброю, бабунечко, – запопа-дливо присягається дитина.
– От і добре, квіточко моя ніжнесенька, май су-мирне, лагідне серце, щоб тебе любив Бог.
– Я хочу таке мати…
* * *
Вночі хтось гучно, як їй здалося вві сні, загрюкав у двері. Ураз прокинулася.
– Це я, Марфа. Відчиніть, Тимофіївно, – впізнала голос бабусиної подруги-сусідки.
– Що за лихо привело вас опівночі? – стривожилася бабуся.
– Все гаразд, дякувати Богу. Принесла вам хліба і пиріжечків. Поставила опару, а вона у теплі так швидко підійшла, що довелося вчиняти та випікати, не чекаючи ранку. Несподівано у серце запала думка – ніби хтось під-
казав, – чи ви маєте що поїсти на сьогодні чи, мо', й окрай-чика хліба за душею? Думаю, понесу, щоб уранці було вам чим поснідати.
По хаті поплив смачний дух печеного хліба і солод-кої здоби, заколихуючи дитині теплий затишний сон.
– Ой, Марфо, голубонько, та хіба це на день – нам цього на тиждень вистачить! Спасибі велике, хай благо-словить вас Бог. Він аж завчасно подбав про нас, – розчу-лено тремтить бабусин голос.
Радість переповнює серце дівчинки і ллється через край… «Це Бог підказав бабусі Марфі, що у нас скінчи-лися припаси, бо звідки їй було знати, що ми не маємо хліба? Він і це дійство з опарою спричинив! Це Він! Він про всіх знає і дбає про кожну людину на землі!» – сяй-нула правдива думка. По щічках покотилися дві прозорі сльозинки. Вони світилися щастям… І занурюючись у глибоке море сну, дитина присягається своїм серцем: «Я не забуду цього дня ніколи! Пам’ятатиму його вічно…»
[b]Замість епілогу[/b]
[i]Їй все життя ясною зоряницею палав той день із сонцесяйного далекого дитинства про Того, Невидимого, але Живого, котрий йшов весь час побіля, притулком був для неї, давав їй сил, підтримував, оберігав…
В гараздах. У недолі…
В зневірі. У негоді…
І в надії![/i]
24 лютого 2013 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664898
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2016
Вітер…
Шалений вітер!
Він зриває листя з дерев
І жбурляє перехожим під ноги.
Потім несе невідомо куди…
Закривши очі,
Я слухаю стогін холодної
Осені…
А що, коли й справді,
Листя – то мої думки…
А вітер безжально кидає
Комусь їх під ноги.
І я просто залишаюся
Сумним безлистим деревом…
* * *
Чорнобривий вересень,
Кароокий вересень
Босими ногами
Шурхотить в садах,
Яблука і груші
В поділець збирає.
Здрастуй, осене…
* * *
Он осінь понад битим шляхом
Їде у гарбі
І везе дозрілі яблука, дині, кавуни.
Всі щасливі, всі сміються –
Зустрічають осінь золоту.
Дітлахи біжать назустріч
І хватають яблука, груші
Із гарби.
А жінки, на грудях схрестивши руки,
Посміхаються здаля,
Чоловіки поспинались на тини
І поважно курять люльки.
Лиш діди одні невеселі
Край дороги збилися в гурт,
Бо осінь відвозить
Їхні літа…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663869
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.05.2016
Де ти, літечко,
Тепле літечко?
Де ж ви, барвінки,
Що під ноги стелилися?
Де ж ви, очі,
Коханого очі,
Що у тому барвінку
Заблудилися?
***
Небо блакитно-чисте,
Як дзвінкої криниці вода.
І відлітаючі журавлі
Черпають келихом
Ту чистоту
І дають мені пити.
Я п’ю, випиваю,
А на дні келиха –
Крик журавлиний ячить…
* * *
Сліди пташині
Самотньо на піску
Голосами птахів
Відлунюють,
А птахи з-за обрію
Прощальними тінями
На землю падають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663867
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.05.2016
А у мене в очах
Посивіли тумани.
А у мене в очах –
Біль прощання і сльози.
Ой, у мене в очах…
А в твоїх –
Голубіє небо
І світанки росяні.
* * *
Лежу на твоїй руці.
– Ладонько… Ладо…
Шепочуть вуста твої
Чи зорі…
Скільки ж до тебе верст,
Коханий?
Уранці прокидаюся
На руці самотності…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663487
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2016
Та й упали зорі
Росами на трави –
Світає день на обрії.
* * *
Небо на світанні –
Сопілкою стану
Для вуст коханого.
* * *
Розбився відчай
Об моє чекання –
Не знала, що чекання
Непомірне…
* * *
Вечір ліг між нами,
А в отаві плескіт –
Зорі загорілися.
* * *
Крізь мене дні течуть і ночі,
Крізь мене блакиттю даль гуркоче –
До тебе серцем лину.
* * *
Коріння роду!
Міцно землі тримайся,
Щоб не засохло
Дерево життя.
* * *
Весь день в малиннику просидівши,
Вночі малиновий місяць
Зійшов над світом.
* * *
Трави і квіти,
Рятунку шукаючи,
До неба бігли
Дощу благати.
* * *
Й весільну пісню
Солов’ї
Всю ніч співали
Зорям.
* * *
Пізнавши зраду,
Птаха горда
Розбила серце
Об каміння
Гостре.
* * *
Не здійснилося – не судилося,
Розгубилося – розлюбилося,
Все забулося – не вернулося…
* * *
Твій поцілунок,
Мов лист осінній,
Торкнувся тихо
Щоки моєї,
Милий…
* * *
Із-за темного лісу
Яскрава зірниця
Схоплювалася,
Ніч скрешувала –
Серцю моєму
Жаданий неспокій
Вертала.
* * *
Ромашки, за руки взявшись,
Вітра шукали у полі.
Не віднайшовши,
Побігли до небокраю,
Де, вмите росою,
Сонце сходило.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663479
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2016
Розмовляли зорі на тихому плесі,
Звісивши ніжки тоненькі у воду,
Ніби учора
Зірвалась зоря із неба –
Їхня подруга,
І впала назавше, десь тут,
На землю.
Не захотіла вернутись додому…
Я не сказала їм,
Що сама від рибалоньки чула,
Бачив він дивну русалку,
Що плескала в сяйві зорянім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663286
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2016
В калинові сутінки іду –
Вітер два пальці в рота заклав
І свище.
В калинові сутінки іду –
Вагітні стоять дерева,
Дзвенить золота павутина.
Весна.
В калинові сутінки іду,
Про тебе думаю.
* * *
Вітри весняні, зненацька
В лютень залетівши,
Такий зчинили переполох,
Такий гармидер!
Що я сама до себе засміялась
Від тиші й спокою,
Що ті вітри мені навіяли
На серце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663284
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2016
Я заснула у травах міцно
І привидівся сон мені дивний,
Ніби так легко і просто
Нам зустрітись судилося долею.
І, взявшись за руки,
Підем у високе жито
І будеш мої цілувати губи,
Чебрецем налиті.
І волошково усміхнуться волошки,
І затихне вітер у наших долонях,
І буде пахнуть моє волосся
При розлуці – вкотре вже! –
Стиглим колосом…
* * *
Зацілую тебе, закохаю!
Все забуду і тебе не пущу.
Я вродливою і щасливою стану,
Щоб навіки тебе
Прикувати до серця свого.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663101
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2016
Біле сонце в очах,
Білі коні в долонях,
А вуста рожеві.
Я лечу на вітрилах
Білих до тебе –
біле сонце в очах,
білі коні в долонях,
а я німію…
З вуст зрони поцілунок рожевий –
І ввійду в твої очі ніжністю,
І ввійду в твоє серце любов’ю…
… Біле сонце в очах…
… білі коні в долонях…
А я…
* * *
Пливу в надвечір’ї…
Хлюп та хлюп
Веслами у туман.
Падають зорі
З бірюзового неба
У мій човен –
Шасть, шасть…
Сидять зорі на колінах
Моїх, мов квіти.
Ось випливемо з туману,
І на веслах моїх
Попливуть зорі
У бірюзове небо.
А туман, як на гріх,
Ще густіший,
І берега не видко…
Тільки весла мої
У туман
Самотнім відлунням
Хлюп… хлюп…
І зорі –
Шасть… шасть…
У мій човен,
Що смутку повен…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663100
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2016
Коні! Коні!
Стрункі, вороні,
Сиві, вродливі, та не ті.
А нема серед них у грушах,
А нема серед них золотогривого!
А нема серед них коня мого
Вірного…
А я хочу скочити на того коня
Та й помчати хочу в синь туманів я…
Настріч мрії моїй помчати,
Долі своїй настріч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662781
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2016
Ось… Візьми… Я тобі дощу
принесла
Синього-синього,
як твої очі.
Поглянь! І долоні у мене
сині від нього!
Швидше, швидше пий цю синь –
Це цілюща вода, коханий.
Я тобі її принесла,
моя омріяна радість.
* * *
– Куди поспішаєте, білі хмаринки? –
Мовчать.
Знову запитую, вкрай спантеличена:
– Куди поспішаєте, білі хмаринки?
Озвіться нарешті, скажіть…
Скільки не питала, а вони мовчали.
Спішили кудись вдалину –
Їм було ніколи, бо вони несли дощ
Пошерхлим від спраги
Вустам коханого.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662780
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2016
ПТИЦЯ-ВОРКУТИЦЯ
Над лісами, над долами,
Понад високими горами
Птиця, мала Воркутиця, пролітала
І несла у червоному дзьобику
Моєму Петрусику,
Кароокому непосиді-вертусику,
Казочки –
Про ліси, про доли,
Та про високі гори,
Та про птицю-Воркутицю,
Що ті казочки-вигадочки вигадувала.
1989
НЕБИЛИЦІ
Утікали граченята
Зі стома ноженятами,
А за ними гнався крук
На сто рук!
Граченят малих
Хотів половити.
* * *
Журавель та журавочка
По болоті ходили,
Діточок своїх –
Малих журавляточок,
Жабенят галасливих
Лякати учили.
1989
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2016
Ой летіли журавлі над нашою хатою.
Я журавликам гукала: «Здрастуйте!»
Ой летіли журавлі, курликали,
Мене, малу, у синю далеч кликали.
Я від радості по землі
Теплим дощиком танцювала.
– Мамо, мамо! Гляньте-бо, свято!
Повернулися до нас журавлі,
Наші журавлята!
Закружляли журавлі над хатою,
Повтішалися радістю дитячою,
Прокурликали востаннє
І у небі глибокім розтанули.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662215
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.04.2016
Що може малій дитині насниться?
Глибоке небо, в якому втопиться
Просто і легко,
Трава м\'якесенька, сяючі зорі,
Грайливий вітер, що переймає в полі,
Де кожна стежина і наймаліший кущик
Знайомі,
Де кожна пташина – твоя подруга.
А день який?!
День – нескінченно довгий!
Набігаюсь так, що втома у тілі
Гуде, мов літак у просторі.
Що може малій дитині насниться? –
Та всенький день,
За який півпланети оббігаєш!
2
Хтось легенько стягує ковдру.
Ще і ще. Знову і знову!
А мені підвестися несила.
– Хочу спати, – квисну сонно-пресонно.
– Ти лишень подивися,
Яке сходить сонце!
– Хай я завтра, бабуню.
Сон предивно-чудовний сниться! –
Безнадійно благаю.
– Ні, сьогодні!
Бо завтра сонце вже іншим встане!
– Гаразд, вже іду, – і продовжую спати…
– Ти ще спиш?! Не дитина, а соня.
Всю красу світанкову проспиш!
…Спасибі, моя добра, мудра бабуню,
Що навчила світанки любить.
Мов горобчик зіскакую з ліжка,
Вибігаю на світлий ґанок:
– Ну здрастуй, сонечко!
Й розлетівся мій сон,
Як від вітру кульбабки насіння.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638500
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.01.2016
– Бабунечко-бабуню,
Вишийте мою льолю
Квіточками барвистими
І зеленою травицею,
Сонечком усміхненим
Й журавлями в небі.
– Вишию, дитино,
Коли так ти хочеш,
Птахів у піднебессі
І траву зелену,
Сонечко веселе
І квітки у полі.
Що б ти ще хотіла?
Може, сад квітучий
І хатину білу?
– Ні, не треба саду
Ні білої хати –
Хай лишаться людям…
– Де ж ти будеш жити,
Як станеш велика?
– Із сонечком, вітром…
Квіточкою в квітах,
Травкою в траві,
З журавлями в небі –
Сірим журавлем…
…І не маю саду, і не маю хати…
Літаю у світі з малими
Журавлятами…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638497
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.01.2016
У мене є небо,
У мене є віра,
У мене є стежина,
У мене є печаль…
І ти це маєш.
Тільки у тебе немає мене,
А у мене є ти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2016