| Сторінки (1/65): | « | 1 | » |
Давай поплачемо з тобою наостанок.
І скажеш, може, як колись любив.
Настане день, закінчиться світанок.
І вибратися з нього нам забракло сил.
Давай прощатися, допоки ще не пізно,
Допоки потяг спить на колії́,
Можливо, потім грім ударить грізно,
І впаде дощ на ву́ста зранені мої.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842551
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 20.07.2019
Кохання живе три роки,
А потім поволі вмирає.
І робить лагідні кроки
Від тих, хто щиро кохає.
Кохання вмирає поволі,
І терпить чорнії муки,
Допоки від усмішки долі
Настане хвилина розлуки.
Кохання швидко вмирає,
І з перцем обпалює кров.
Але там, де щиро кохають,
Приходить вічна любов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842550
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 20.07.2019
Куди ведеш мене, дорого?
Чому душа моя мовчить?
Невже не буде в нас святого?
Що біль несе, те відболить.
Куди ведеш мене, далека?
В які невідомі краї?
Чи там чекає небезпека,
Де тягнуться мої плаї.
Чому ми тягнемось до неба,
І швидко падаємо вниз?
Цей чар-омана - точно треба?
Який людей попутав біс?
Я йду стежиною отою,
Якби ж дізнатися - куди!
Веди мене, моя дорого,
Лиш залиши мої сліди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841156
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.07.2019
Павло поспішав до дідового обійстя.
Немов дикий птах, пронісся понад старим тином, що прилягав до хати його діда, і коли порівнявся з нею, моментально спинився, глянув на старі вікна та, як гордовита пава, зайшов до дідових сіней.
Павле! - крикнув старий, побачивши на порозі улюбленого онука. - Я вже зі вчора тебе чекаю: ніяк не дійдеш до мене!
Мав роботу... - знітився хлопчина. - Батько казали, щоб...
Знаю, що тобі батько скомандував! - кинув утомленим поглядом. - Тебе он худоба чекає у сараї.
Всі три телиці? - здивувався. - Їх усіхї на вигін?
Чому тільки три? - у голосі діда прозвучала дивна інтрига. Коли дід каже “тільки”, це значить, не все так просто, як хотілося б. Старий любить вигадувати якусь роботу непосидючому онукові, якого, мабуть (так вважає сам Павлусь), дід любить більше, аніж інших онучат.
І сусідові? - зітхнув хлопець.
- І сусідові. - кивнув старий Омельченко. - Бігме, Павле, ти так ніколи не зітхав! Не хочеш йти на вигін?
Та піду вже! - махнув рукою і вибіг з хати.
Зазвичай, коли потрібно було гнати худобу в поле, хлопчина першим мчав до діда й залюбки допомагав старому. Гнат, онук козака, завжди був повен сил та гострого розуму, але вік не шкодував його: минуло сімдесят літ і він зігнувся у спині, втратив колишній хист до майстрування возів та, в кінці-кінців, йому стало важко пасти худобу. Одного разу, перегрівшись на сонці, його вхопив серцевий приступ: з того часу Павлусь сам почав пасти худобу, не зважаючи на свій ще досить юний вік — десятиь літ.
Але того ранку, немов на зло, Павло так міцно спав, що мати ледве розбудила сина. Порвав єдині чоботи, що нещодавно купив батько на базарі, встиг порізати пальця, поки нарізав собі хліба, випадково гепнув сінними дверима малу сестру (ото крику в хаті стояло!).
Забравши ще дві сусідові корови, поплетнався у бік поля. Велике, безкрає, яскраво-зелене, виблискує під сонцем і так манить у свій океан маленького хлопчика, який приліг під старим деревом у тіньку. Поки тварини паслися, навіть встиг задрімати: так добре і солодко йому було.
По обіді схопив кусень хліба з молоком, оглянувся довкола: навіть телиці полягали у траву від спеки. А й справді, цього року на Полтавщині літо дуже спекотне, особливо припікає поза межами села.
Спека... - витер втомлене чоло і глянув у бік річки, що виблискувала блакиттю під обіднім сонечком. Потім глянув на стадо — лежать, ніхто нікуди не втік.
Річка так і манила Павлуся до себе, немов приказувала: скупайся у мені, пірни в мене. Не довго думаючи, хопчик скинув з себе сорочку і через мить опинився на прохолодному березі. Крок, другий...
Павле! - загорланив дід у вухо. - Павле!
Підскочив, озирнувся: діда немає і близько, телички так і пасуться.
Дивно... - пролепотів та ступив ще декілька кроків, зайшов по коліна.
Павле! - знову загорланив дід, але вже з великою злістю. - Павле!
Знову озирнувся, мороз пробіг по шкірі: ні душі, стадо на місці.
Страх, здавалося, скував його. Ступати далі? А якщо це й справді дід десь сидить у траві та горланить на неслухняного онука?
Тьху, мерещиться! - махнув рукою і ступив ще один крок, як старий Гнат знову загорланив, немов навіжений, та так голосно, що, здавалося, хлопчик оглухне.
Павле!
Мов ушпарений, підскочив і побіг в бік села. До біса ті телиці, до біса те поле і той ставок! Тікати, потрібно просто тікати!
На порозі гепнувся до ніг діда, що якраз збирався йти провідати онука.
Бійся Бога, Павле, ти чого телиць лишив одних? - здивувався і допоміг підвестися онукові. - Що трапилось?
Ти кликав мене! - заплакав. - Я хотів скупатися, а ти, мов навіжений став на мене горлати!
Де? - вирячив утомлені очі. - Не кажи дурниць, не кликав я тебе!
Павлусь ще сильніше заплакав. Старий на мить замислився, поглядив малого по білявому чубові.
Ходімо, покажеш, де купатися хотів...
Коло річки так і паслася худоба. Припікало. Поле зеленіло ще яскравіше, ніж було до цього.
Гнат походив довкола, потім перехрестився і глянув на дитину грізним поглядом.
Тут кликав? - спитав, показуючи на те місце, де малий заходив у воду.
Тут... - витер сльози.
Тьху! - знову перехрестився. - Бісове місце! Павле, це ж нечиста сила!
Яка? - здивувався.
У цій річці за мого дитинства та молодості багато втопилося... Нечисте це місце, вот тебе туди й тягнуло. Казали люди, що тут — глибокий вир, як раз би ти зайшов по пояс і — бульк! - немає тебе більше. Це янгло тебе кликав, та моїм голосом...
Павлусь перехрестився і сховався за дідову спину.
Годі вже! - махнув рукою. - Нехай оті біси самі тут купаються... Підемо пасти худобу подалі звідси, десь на захід села. - плюнув і знову перехрестився.
Люди досі оминають цю річку. Одні кажуть, що тут русалки живуть, інші вважають за нечисть духів утоплених. Лише одному Богу відомо, що там коїться і чому Він вирішив врятувати малого Павлуся.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796906
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2018
Торкаюсь до замерзлого вікна,
І серце, бачиш, в сутінках холоне!
І в мою душу загляда весна,
Стоїть у дверях і ось-ось подзвоне!
Горіло полум`я: яскраве, ненаситне,
І кров горить, і в серденьку розтане лід.
Кохання з нього ніколи вже не зникне,
Палатиме завжди, крізь сотні-сотні літ!
(20.11.2017)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796897
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2018
- Дідусю, дідусю, а розкажи мені щось!
Старенький чоловік відвів зацікавлений погляд від улюбленої газети і зітхнув. Він дуже любив читати: чи то газети із заїждженими темами, чи серйозні книги, чи «легеньку» літературу. На полицях його бібліотеки мали місце і релігійні книги, і філософські, чимало медицини також ховалися там від чужого ока в очікуванні, коли їхньому господареві захочеться знову щось почитати.
- Я прочитаю тобі казку… - пробуркотів. – Ти ж любиш казки!
- Ти мені їх вчора читав! – відмовила дитина.
Онука у дідуся була дуже непосидючою. Вона могла говорити годинами без зупину, цікавилася усім, чим тільки можливо, а коли навчилася і читати, то не раз старенький доручав їй виконувати «важливу місію»: читати казки, легенди, міфи, які дитині були до вподоби, вдавав, що слухає їх, а насправді… або дрімав, або читав свої газети.
- Ну гаразд. – усміхнувся. – Давай розповім тобі про діда Нетяжку. – і гордовито промовив: Жив собі дід…
- Годі, діду, годі! – нахмурилася онука. – Я цю казку вже не раз чула, навіть знаю її напам’ять!
- Ну, то візьми й почитай щось. – буркнув і знову з великим захопленням прилип поглядом до газети, на титульній сторінці якої красувався напис «Нові ціни на газ», черговий раз лаючись на несправедливість цього світу по відношенню до простих громадян і пробурмотів улюблене «Йолки-палки!».
Онука тим часом зайнялась вивченням першої кращої книги, що попалась їй під руку – першого тому великої радянської енциклопедії з красивою помаранчевою палітуркою. Дитина із захопленням гортала старі сторінки, що пахли друкарською фарбою і так званою «давністю», що завжди її приваблювала. На сторінках з’являлися і космос, і тварини, і різні відомі постаті радянщини. Час від часу, коли різні держави приковували її погляд, відривалася від читання і дивилася на стару карту часів СРСР, що висіла над дідом.
Дідусь ще не раз із захопленням встиг прочитати газету, вивчити телепрограму і навіть подивитися улюблені «Факти», що завжди з’являлися на телеекранах об 12.45. Потім був обід, і червоний бабусин борщ швидко сховався у його шлунку разом з хрусткими котлетами, знову у його руках опинилася газета, яка на цей раз швидко надокучила і була схована у великій шухляді тумбочки, що стояла біля ліжка.
- Ну гаразд, - промовив. – Давай розкажу тобі щось…
Онука сіла навпроти нього, відклавши убік енциклопедію, і з великим захопленням завмерла.
- Що ти хотіла б почути? – спитав.
- Ну, щось про твоє дитинство… - відповіла.
- Ай, та ти й так усе знаєш! – махнув рукою. – Знову крутити стару платівку…
- А може, було щось веселе?
- Та якби ж було… - замислився на мить, глянув на годинник і посміхнувся. – Та є одна історія! Я тобі її ще не розповідав!
Дідусь пригладив правою рукою свою чорну чуприну і ледь помітно усміхнувся.
***
То було давно, коли я себе ще не пам’ятав. Про це мені казав батько, а батькові дід… Та й мені дід колись про це мовив словечко.
Стояло бабине літо. Сонечко приємно гріло землю, де-не-де з’являлися перші жовті листочки, дмухав легенький вітерець. Підкрадалася пора жнив, тому більшість дорослих із села були або в полі, або на городі.
Дід дрімав на вулиці, на ґанку. Він прикрив утомлене обличчя капелюхом і канув у солодкі сни, час від часу шморгав носом і ледь-ледь хропів. Довкола бігали онуки, бабця порпалася коло хати, час від часу розгинаючи спину, і поглядала то на онуків, то на діда, що мав би слідкувати за ними (ну, принаймні, мав робити вигляд, що слідкує).
Раптом здійнялася курява. Вітер засвистів, немов навіжений, довкола загуркотіло і серед невеликої сільської дороги, що проходила повз дідову хату, з’явилася хмара з піску та глини. Вона висіла над дорогою якусь мить, поки з неї, немов Пилип з конопель, не вискочила бричка. Двійко запряжених білосніжних коней дзвінко цокали копитами: стрункі, довгогриві, у красивій дорогій збруї – вони тягнули за собою не менш красиву бричку яскравого кольору, у якій сидів пан, теж не менш дорого вбраний.
Незнайомець спинився перед двором старого і щосили його погукав:
- Агов, діду! – почув крізь сон чоловік і миттєво вскочив, мало не скинувши з себе капелюха. Діти разом з бабцею теж завмерли, не відводячи очей від пана.
Дід підвівся з ґанку і повільно попрямував до брички; від неї віяло холодом і страхом.
- Так, шановний… - промовив. – Я Вас слухаю.
Незнайомець поправив свою блискучу кресаню і мило посміхнувся. Його пишне вбрання відразу ж прикувало до себе погляд старого, а жести були дуже інтелігентними як для жителя цих місць. Видно, панок був заїжджим.
- Ви не знаєте часом, як мені доїхати до сусіднього села. – відповів. – Бо я вже котру годину ганяю своїх баских довкола вашого селища, а як далі їхати – не знаю.
- Та ви їдьте цим шляхом, аж до перехрестя, а тоді звернете направо. – кивнув. – Так доїдете до сусіднього села. Правда, дорога трохи далеченька, йде понад річкою та попри лісочок, але, поки не стемніло, доберетеся. – кивнув на сонце. – Бачите, ще якась година – і воно сховається.
- Дякую, шановний. – ще раз посміхнувся панок. – Бачу, чоловік Ви тямущий та й змогли мені пояснити дорогу… За це буду вдячний.
Незнайомець сховав руку за каптан і витягнув велику коробку з цигарками. Таких цигарок прості люди не бачили, не те, щоб пробували.
- Бачу, любите люльку посмалити. – кивнув, – А тепер спробуєте справжню цигарку. – і простягнув коробку дідові. – Виберіть собі якусь.
Дідусь хоч і здивувався і дещо злякався такої люб’язності, проте вхопив першу, що потрапила йому на очі, цигарку і також посміхнувся і відповідь.
- Дякую…
Незнайомець швидко стрибнув до брички і коні, немов ужалені, швидко помчали геть. За ним здійнялася курява, як і при його появі, знову все загуділо.
Старий дістав сірника, щоб прикурити, проте швидко відсахнувся: у руках була не цигарка, а собача купка.
- Тьху! – плюнув і швидко перехрестився. – Нечиста сила якась! Упаси, Господи!
Цієї ж миті курява зникла і дорога знову стала чистою, немов нічого й не було.
Сонечко поступово пішло на захід, дорослі поверталися з поля і городів. Вітерець ущух, стало прохолодно.
Дід ще довго стояв коло воріт, плювався, хрестився, лаявся і щось бурмотів собі під ніс.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776030
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763098
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2017
Наступного дня Володимир був чорнішим від хмари. Син народився дуже слабким і знахарі ні на хвилину не відходили він немовляти. Дівчина не підпускала чоловіка до себе, не дозволяла його заходити в покої.
- Добрине, - воєвода підійшов до сумного племінника, що сидів у своїх покоях. – Я страшна людина! Через мене постраждав мій син, розумієш?
- Володимире, не карай себе! – відповів той. – З ним все буде добре…
- А як же Рогніда? Ось-ось в Києві буде Анна – що я їй скажу?
- Нехай дитя з матір’ю одужають і ми їх поселимо окремо від тебе. Тут, неподалік, є невеличке селище, де вони зможуть жити.
- Предславине? – спитав. – Я пам’ятаю, як подарував його княжі, щойно та народила Ярослава з Предславою… Тоді ще була жива княгиня, котра раділа онуці…
- Так вони будуть поряд і ти зможеш бачити їх, навідуватися до селища.
- Твоя правда, дядьку! – посміхнувся. – Ходімо зі мною, я хочу нарешті взяти сина на руки.
- Як ти назвав його?
- Позвіздом. Як бога погоди. Він народився тоді, коли була гроза, а над Борисфеном з’явилася веселка.
Поки дружина спала, князь взяв на руки хлопчика. Дитина ледь-ледь посміхалася, важко дихаючи. Довкола чоловіка стояли знахарі, котрі трималися за голови, дивлячись на слабе дитя.
- Він дуже слабкий… - прошепотів один з-поміж них. – Боги допомагають йому, раз немовля досі живе.
- Позвізд може померти? – тривожно спитав Володимир.
- Такі діти не живуть. – взяв маленького на руки. – Йому та його матері потрібен спокій, князю…
Чоловік, опустивши голову, вийшов геть. Добриня пішов за ним слідом. Князь став на балконі та вдивлявся в далечінь: десь там була наречена, котра з дня на день повинна була бути тут, на Горі. Весь вечір дядько з племінником не заходили до хоромів і розмовляли очима, не сказавши ні слова.
- Князю! – гукнув головний знахар.
- Що трапилося? – злякався. – Кажи, не мовчи!
- Мені шкода… - опустив очі. – Ваш син пішов до Нави.
Добриня завмер на місці. Він хотів якось підтримати Володимира, проте той зайшов до хоромів, нічого не сказавши. Всю ніч чоловік сидів під дверима покоїв князя, бо знав, що той не спатиме. Він згадав, як вперше взяв на руки сина Малки, як купив його у Росі, як забирав до Києва.
Тієї ночі чоловік так і не зімкнув очей. Він то ходив по хоромах, то стояв на балконі, то дивився у вікно. Ніхто не міг утішити Володимира, як і ніхто не був у силах повернути його сина назад.
- Ти розплатився за всі мої гріхи, Позвізде… - прошепотів, дивлячись на зорі. – Я знаю, що ти зараз десь там, дивишся на нас з неба… Мені шкода, княжичу, що так трапилося. Хто ж бо знав, що колись таке буде… Як би я міг передбачити – ніколи б не покликав ту царівну сюди, я би все кинув до біса! Нехай у пеклі горить моя мрія! Нехай я страждатиму потім, а не ти! – перехрестився. – Господи! Чому ти не дав моєму синочку пожити? Навіщо ти його забрав? Якщо я – грішник, і ти хочеш мене покарати – змилуйся над немовлям! Забери мене, а не його!
Після довгої молитви та розмов з небом, князь нарешті ліг і задрімав.
У хоромах почулися тихі кроки. Хтось ніжно та повільно йшов до княжого ложа. В темноті були видні обриси Рогніди, що тримала в одній руці ножа, з метою вкоротити колишньому чоловікові віку. Вона нахилилася над ним, замахнулася і Володимир вмить відкрив очі. Він схопив її за руку і та кинула зброю долу.
- Рогнідо! – скрикнув.
- Ненавиджу тебе! – прошипіла та. – Ненавиджу! Ти… Тобі місце серед мертвих!
- Спинися! – підвівся. – Ти щойно підняла руку на правителя!
- Правителя Пекла! Ти згинеш, Володимире, немов роса на сонці! Ти помреш у пекельних муках, ти страждатимеш, проситимеш помилування – Бог тебе не почує, відвернеться… Настане твій час, князю!
- Не чіпай матір! – між чоловіком і молодицею став маленький Ізяслав. Він пильно вдивлявся батькові у вічі і грізним голосом приказав:
- Не піднімай на неї руку!
- Ізяславе, княжичу, йди-но спати… - промовила Рогніда.
- Ти – поганий! – крикнув батькові. – Я не люблю тебе!
Вперше за всі роки життя з Рогнідою, Володимир відштовхнув її від себе. Жінка впала долу, а чоловік зачинив за собою двері. Ображена плакала, стискаючи у руці ножа. Маленький Ізяслав притулився до неї. Князь же поспішив геть з хоромів і, мов лань, вискочив надвір.
- Володимире! – почув крик і підвів очі: то Рогніда плакала, дивлячись у вікно. – Будь ти проклятий, Володимире!
Князь важко задихав і присів на ґанок. До нього підбігли холопи, що налякалися за правителя. Чоловік підвів очі.
- Замкніть княгиню Рогніду у своїх покоях і не випускайте, допоки я не скажу! – гримнув. – А княжича відведіть до його покоїв!
Ті лиш кивнули і поспішили до будинку.
- І Добриню покличте, щойно зійде сонце! – продовжив.
Всі його думки заполонив учинок колишньої коханої. Як вона посміла підняти на нього руку? Як знайшла сміливість? Невже нечистий спокусив її це вчинити?
Вранці, щойно зійшло сонце, Добриня був у великій залі. Разом з грізним Володимиром очікував на інших бояр, власне з якими правитель хотів порадитися, як йому вчинити з Рогнідою.
- Князю… - почав Добриня. – Вона посміла піти проти Вас, але…
- Я повинен її стратити. – сказав сухо. – Рогніда намагалася вбити мене!
- Чи не краще закрити її у якомусь хоромі? – спитав один боярин. – Раз і назавжди.
- Та ні… Вбити! – гримнув інший.
- Але вона мати дітей князя! – перебив третій. – Шкода її.
- Досить! – не витримав Володимир. – Наче на ринку торгуєтесь!.. – зітхнув. – Скажіть краще: вбити чи помилувати?
- Я б помилував. – продовжив Добриня. – Не забувайте, як вона стала Вашою дружиною… Скільки горя перенесла…
- Так, воєвода правий! – загуділи бояри. – Правий!
- Краще проженіть її. – кивнув дядько.
- І куди вона піде? – сказав другий боярин. – Їй йти нікуди…
- За неї заступився княжич Ізяслав. – сказав князь. – Немов збожеволів – кинувся на мене і почав гнати від матері…
- Тоді відправте їх до їхнього родинного міста. – кивнув Добриня. – І буде наче б то в засланні, й місто закріпиться за вашим княжичем, правитиме там.
Володимир підвівся над боярами і посміхнувся: думка дядька йому була до вподоби. Він поспішив до покоїв Рогніди, щоб сповісти її про від’їзд на північ.
Рогніда сиділа на своєму ложі, обіймаючи старшого сина. Хлопчик нахнюпився і грізно, наче батько, дивився на двері. Князь поспіхом зайшов і, не підходячи до дружини, прогримів.
- Ти поїдеш геть звідси. – глянув їй у вічі. – Завтра же! Діти зостануться тут, зі мною! Я не дозволю тобі їх бачити та чути, ніколи!
- Ти не посмієш так вчинити зі мною… - промовила.
- Завтра ти поїдеш до Полоцька. – сказав дружині. – Через декілька літ приїде Ізяслав до тебе. Будете правити разом.
- Я поїду з матір’ю! – сказав хлопчик. – Завтра же!
- Це була твоя воля, синку… - відповів. – Вранці вас не повинно тут бути.
Рогніда мовчки взяла сина на руки та вийшла геть. Володимир сів на край ложа та важко зітхнув: тепер він не засне.
Вранці донька Рогволода, поки дітвора спала, ніжно поцілувала кожного та вийшла з покоїв, востаннє глянувши на нащадків. Разом з нею ішов Ізяслав, тримаючи матір за руку. Князь побачив, як Рогніда, одягнувшись у чорне, пішла в сторону сіней. Він вийшов до неї і намагався спинити, проте та мовчки відштовхнула його. Її карі очі були повними болю, а вуста – німими.
- Рогнідо… - промовив. – Пробач… Я…
- Бережи дітей. – сказала сухо. Далі, не сказавши ні слова, пішла геть. Ізяслав спинився, подивився на батька, кивнув йому.
- Прощавайте, князю!
- Ізяславе, мій княжичу… - підійшов ближче. – Бережи тебе Господь!
- Нехай Він Вас береже! – махнув рукою. Тепер Володимир зрозумів, що назавжди втратив одного сина.
Жінка стала перед каретою і востаннє кинула оком на Гору: такою вона пам’ятатиме її до кінця своїх днів. Рогніда сіла до карети і син поспішив до неї. Коні швидко рушили геть і вмить сховалися за воротами.
Чоловік глянув удалечінь і важко зітхнув. Його болю не було кінця, але колишній улюблениці було ще гірше: вона залишила дітей і поїхала до рідного міста, без можливості виховувати дітей, окрім Ізяслава.
- Прибула імператриця Анна! – промовив Добриня, щойно зайшовши до сіней.
- Привези її сюди. – мовив сухо. – Я підготую все для зустрічі.
- Правителю належить самому зустріти її. – відмовив. – Володимире, інакше кінець угоді.
- Нехай іде все до біса! – гримнув. – Через цю бісову віру я втратив свою родину!
- Але ти ще можеш все врятувати. – поплескав по плечу. – Рогніду не повернеш, сина також… але у тебе є ще діти, які прагнуть жити у кращих умовах, які мріють бути вартими свого батька! А імператриця народить тобі ще не одну дитину, які, дай Боже, стануть спадкоємцями Русі.
- Ти поїдеш зі мною. – змінив своє рішення князь. – Скажи холопам, щоб приготували обід, накрили столи та… підготували дітей.
Подув легенький вітерець. Володимир Святославович важко зітхнув, знову кинув поглядом на Борисфен і повільно, не поспішаючи, пішов до баского, якого підготували холопи.
***
Двадцять восьмого липня 988 року Володимир охрестив Київську Русь. Він стояв над Борисфеном, дивлячись довкола. Ліворуч стояли діти та дружина Анна, праворуч – Добриня та найвідданіші вої. Князь глянув на своїх нащадків, і поглядом перехрестив їх. Він погладив двійнят по голові і притулив до себе.
До річки людей зганяли сотнями, там їх і охрещували. По воді плили язичницькі ідоли, яких князь наказав знищити. У небо здіймалися стовпи диму від спалення тих же божків. Люди проклинали князя, ненавиділи його, проте йшли до святих берегів, де їх чекали священики.
— Бачиш, бабусю, я охрещую Русь, як ти й хотіла. Я тепер також християнин, я тепер богобоязливий чоловік. Чуєш, як над Києвом дзвонять дзвони? — оглянувся довкола. — Он там, на пагорбі, я поставлю храм… І там поставлю, і там… — перехрестився. — Господи, прости мені всі мої злодіяння… — знову перехрестився. — Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа… Амінь.
Сонечко освітило Київ. Князь, полегшено зітхнувши, спустився до річки, щоби ще раз зануритися, щоби ще раз прийняти Христа до серця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754820
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2017
- Ми йдемо на Корсунь! – ствердно кивнув Володимир Добрині, що тільки-но встиг переступити поріг великої зали.
- Так швидко, князю? – здивувався.
- Хочу вирушити завтра. Як гадаєш, встигнемо підготувати військо?
- Мало часу… - похитав головою. – Досить мало… Нам багато потрібно гридів?
- Чим більше, тим краще. Тим паче, коли ми покоримо Корсунь, кожен з них отримає стільки багатств, що вистачить на безбідне життя ще й його дітям. – посміхнувся.
- А навіщо нам Корсунь?
- Царгород перелякається і допоможе хрестити Русь. А там вже повернемося додому, заживемо як раніше. Колись імператор Василь обіцяв допомогти, але не поспішає з цим…
- Нагадайте йому, князю. – кивнув. – Листа напишіть, чи що…
- Писав, при чому давно. Сьогодні отримав відповідь. – протягнув папір дядькові та нахмурив брови. – Він не хоче допомагати. Ніяк.
Добриня знову похитав головою і провів рукою та сивіючій бороді: і справді, цар обманув Володимира, кинув свої слова на вітер, забув, як недавно той допоміг Візантії придушити люте повстання проти правителя. Негоже так чинити боголюбові, негоже.
- Стоятимемо в Корсуні доти, допоки Василій не виконає обіцянку! – гримнув князь.
- Тоді я накажу гридям якнайшвидше готуватися! – вклонився. – Якнайшвидше…
- Сподіваюся, ти поїдеш зі мною, дядьку? – спитав. – Я не хочу їхати без тебе, розумієш? Ти – моя рідна душа і я хочу, щоб у такі моменти ти був поряд.
- Я завжди буду поряд, Володимире… - промовив тихо-тихо. Вперше за часи правління племінника він назвав його по-імені, так тепло, як колись його називала Малуша.
Вранці володар знову стояв серед великої зли, а перед ним схилили голову його дружини та діти. Першою до Володимира підійшла Рогніда, вклонилась і поцілувала його руку, а потім притулилася до нього. За нею підійшла Адель та Малфріда, які просто доторкнулися вустами до його руки і зробили декілька кроків назад. По черзі підійшли і діти: спочатку сини, а потім – доньки. Маленький Ярослав, що майже не ступав на одну ніжку, притулився до матері та підійшов до батька лише в кінці.
- Тримайся, мій соколе… - міцно обійняв сина князь. – Все у тебе буде добре.
- Ніжка болить… - промовив хлопчина.
- Згодом бігатимеш, немов лань. – кивнув. – Повір мені!
Дитина посміхнулася. Чоловік поцілував його і поспішив до дверей, за якими на нього чекав Добриня з військом. Князь спинився на порозі, знову глянув на хороми і сів на білого коня, який помчав з правителем до Подолу.
*****
Уже декілька днів русичі стояли під Херсонесом. Майже чотири місяці вони не бачили рідного дому. Наляканий народ не знав що робити, тому, відправивши посла до столиці християн, з нетерпінням очікували на його дії. Володимир неабияк переживав за рішення Василія, з котрим, на жаль, був у не дуже гарних стосунках. Він переживав: що, якщо чоловік відмовить йому?
Через двадцять днів після того, як гонець відправився до Константинополя, на березі чорного моря з’явилися вітрила з символом Візантії. Князь полегшено зітхнув і глянув на Добриню, який мовчки стояв збоку, спостерігаючи за тим, як на берег вийшла сестра імператора: струнка, середнього зросту, із золотистим волоссям і великими синіми, наче небо, очима. Її мармурова шкіра переливалася під сонцем, рум’янець червонів. Спочатку князь не зрозумів, навіщо імператор відправив до Корсуня свою сестру, проте через мить здогадався: вона була, мабуть, єдиним способом закріпити на Русі християнство.
- Імператрице… - вклонився Володимир. – Вітаю Вас!
- Володимире! – вклонилася у відповідь. – Рада вас бачити. – глянула на гридів, які схилили свою голову перед нею. – Імператор просив передати Вам, що сьогодні ми з Вами одружимося…
- Одружимося? – перепитав. – Я, власне, не очікував такого…
- Мій брат ніколи не дає вибору. – зітхнула.
- Проходьте до мого шатра. – запропонував. – Там і поговоримо.
Анна поспішила перед чоловіком, Добриня важко зітхнув. Володимир сів на шкури, постелені на землі, а ліворуч присіла і дівчина.
- Ви хочете цього шлюбу? – спитала.
- Чесно… Не знаю, імператрице. Розумієте, я маю дружин там, у Києві, багато дітей…
- У Вас є улюблена жінка?
- Звісно. Вона матір семи моїх дітей. – кивнув. – А Ви не маєте нареченого?
- Ні, Василій вирішив видати мене за Вас.
- Я можу відмовити?
- В жодному випадку… Разом зі мною приїхали священики для святої місії – хрестити Ваш народ. Якщо Ви відмовитесь від шлюбу зі мною, цього не станеться.
- Я дам наказ, щоб Вас доправили до Києва по Борисфену: Ви зможете намилуватися руською природою. – кивнув. – А одружимося тут, ввечері.
- А Ви? – здивувалася. – Чому Ви не поїдете зі мною?
- Я поїду верхи. – відповів. – Хочу приготувати все необхідне до Вашого приїзду. А зараз… Відпочиньте. – поцілував руку дівчині та допоміг їй підвестися.
Імператриця мовчки кивнула та поспішила до корабля, який стояв на березі ріки. За нею поспішила прислуга та священики.
Ввечері, коли всі приготування були готові, Володимира хрестили. Священик нарік його Василієм: тепер шлюб з імператорською сестрою можна було якнайшвидше укласти. Коли сонце ховалося за небосхил, на березі моря стояв князь з Анною, а перед ним священнослужителі, які час від часу підходили до них і читали молитви над їх головами. Володимир зітхав: він не надто хотів цього шлюбу, проте не мав вибору: за нього все вирішили.
Вночі, щойно сонячні промені сховалися за обрієм, князь збирався відпочивати. Він ліг на швидкоруч зроблене ложе і закутався у хутра: вечір був доволі холодним. До його шатра зайшла поспіхом молода дружина і сіла поруч.
- Князю… - прошепотіла. – Тепер ми з Вами подружжя.
- Я пам’ятаю, Анно. – відвернувся.
- Я хочу ночувати з Вами. – мовила сухо і лягла поруч, обійнявши законного чоловіка. Володимир незадоволено зітхнув і виринув з-під її обіймів.
- Йди-но до себе… - підвівся.
- Але ж ми подружжя… - промовила. – Згідно з законом…
- Оскільки ти тепер моя дружина, то, будь ласка, поважай і мої закони. – відрізав. – У моєму домі всі сплять окремо.
- Навіть тоді, коли подружжя кохає один одного? – здивувалася.
- Навіть тоді.
- Але ж Ви тепер християнин… А вчення каже… - продовжила. – Що подружжя…
- Досить. – махнув рукою. – Йди-но до себе. Завтра вирушаємо до Києва.
- Завтра? – знову здивувалася. – Так швидко…
- Завтра… - князь думками був дуже далеко.
Анна підвелася, нахилилася до чоловіка, поцілувала його і вийшла з шатра. Володимир полегшено зітхнув і швидко заснув, в очікуванні сходу сонця.
Вранці, щойно зійшло сонце, чоловік якнайшвидше сів на свого баского коня та разом з Добринею і декількома гридями поспішив до столиці Русі.
Через два місяці він уже їхав Подолом. Володимир не хотів заходити до княжих хоромів, бо знав, що там на нього очікує Рогніда, яка досі не знає, де знаходиться князь. Дві інші жінки його турбували менше всього.
- Князю! – вигукнула княжна, побачивши чоловіка в сінях. – Де Ви були? Я стільки часу переживала, не знала, що й думати! – обійняла його.
- Здравствуй, Рогнідо! – мовив урочисто. – Проходь-но до великої зали. – глянув до холопів, що схилилися перед ним. – Скажіть Адель та Малфріді, щоб також тути підійшли. Негайно!
Таким злим Володимира ще ніколи не бачили. Він, навіть не спитавши про дітей, поспішив до зали. Слідом за ним пішла його улюблениця та Добриня, котрий спинився біля дверей.
Через декілька хвилин жінки стояли, схиливши голови перед правителем. Той важко зітхнув і підійшов до них якнайближче.
- Дякую вам за дітей… - почав розмову. – Про таке щастя батьківства багато хто тільки мріє! Але… - знову зітхнув. – Ви всі чудово знаєте про те, що я хочу хрестити Русь – де бачено, щоб у християнина було багато жінок?
- Ніде, князю… - прошепотіла Малфріда.
- Я вирішив одружитися. По-божому закону. – відвернувся в інший бік. – І навіть маю обраницю. – глянув на Рогніду, котра почервоніла від цих слів. Дівчина сподівалася, що чоловік нарешті вирішив узаконити їхні стосунки.
- Що робити тим, які не стануть Вашою дружиною перед Богом? – спитала Адель.
- Я дам вам багато грошей і землі, ви будете жити в достатку та зможете вийти заміж за того, якого покохаєте. Дітей також зможете забрати з собою, але, коли вони стануть повнолітніми, то поїдуть від вас до інших міст правити. Так буде чесно по відношенню до всіх.
Жінки вклонилися. Володимир глянув на них і знову промовив:
- Завтра вранці ви поїдете геть. Це вже наказ. – звернувся до Рогніди. – А ти зостанься: ми поговоримо.
Коли інші дівчати вийшли геть, чоловік обійняв улюбленицю і щось прошепотів – що саме, вона не почула. Йому було важко сказати про його наміри, проте, зібравшись з духом, він ранив дружину.
- Я попросив тебе залишитися не просто так.
- Князю, я… так чекала на те, що Ви колись це скажете!
- Рогнідо, ти… - відвернувся. – Дякую тобі за дітей!
- Дасть Бог, я подарую Вам ще не одного нащадка. – відповіла. – Я хотіла вам сказати, що… - глянула у вічі чоловіку. – У нас з Вами невдовзі буде дитя.
Володимир завмер на місці, не знаючи, що сказати. Ще декілька хвилин тому він хотів розповісти Рогніді про Анну, про те, що хоче з нею побратися, але його думки вмить були розбиті новиною.
- Як давно? – спитав.
- Відколи місяць сім разів був у повні.
- Майже півроку ти приховувала свій стан? Чому не сказала раніше?
- Весь цей час Ви були в поході… - прошепотіла. – Я дізналася, коли Ви поїхали геть… Князю, я ходила до знахарки і та сказала, що матиму княжича! – посміхнулася і поклала руку на ледь помітний животик. – А живота не видно, бо я маю погане самопочуття.
Володимир розумів, що повинен сказати дружині всю правду. Рогніді могло стати зле, він розіб’є її серце, проте довго приховувати новину про його майбутню дружину він не міг, бо через декілька тижнів вона буде в столиці.
- Рогнідо, мила.. – пригорнув її до себе. – Господь свідок, я не можу більше мовчати!
- Щось трапилося? – підвела очі. – Скажіть-но, не мовчіть!
- Невдовзі сюди приїде імператриця Анна…
- Це та, про яку Ви мені колись розповідали? Навіщо вона тут? Допоможе хрестити Русь?
- Я одружився з нею. – сказав сухо. Дівчина вмить відштовхнула князя від себе.
- Я була Вашою вісім літ… - промовила. – Я жодного разу не глянула на іншого чоловіка, навіть не думала про таке! Ви навіть дітей не пошкодували! – махнула рукою. – Бог Вам суддя!
Вмить під нею підкосилися ноги та потемніло в очах. Рогніда, глянувши на князя, впала долу, закривши очі. Чоловік схилився на нею і взяв на руки.
- Добрине! – загукав. – Клич знахарів, прислуг! Княгині погано!..
Княжі хороми загуркотіли. Всі, хто там був, налякано бігали то до великої зали, то до покоїв Рогніди, яка, здавалося, ніколи не прийде до тями.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754819
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2017
Минуло майже сім років.
Володимир проснувся серед ночі. Вже не першу ніч у сні він бачив княгиню Ольгу, що так прохала його хрестити Русь, виконати її мрію, яку вона не встигла зробити при житті. Минуло майже двадцять літ, як її не стало – щоночі вона приходила до онука. Старші брати також снились йому, проте рідко. Він ніколи не відчував своєї провини перед ними, як і перед батьком, яких провідав сина всього два рази. Найдивнішим для чоловіка було те, що він ніколи не бачив у снах свої матері, про яку йому завжди розповідав Добриня. Князь хотів її побачити хоча б раз.
Його названої матері Предслави не стало рік тому. Вона занедужала, після чого довго боролася з невідомою хворобою, ліків від якої не мали кращі знахарі Києва. Всі останні дні чоловік ні на мить не відходив від жінки. Поряд з ним був його дядько Добриня, який намагався допомогти племіннику. Він же тривалий час, після смерті Ярополка, був найближчою людиною, з якою спілкувалася стара княгиня. Вона розповідала йому про свою молодість, своїх синів, своє життя, часто згадуючи Святослава, до якого з часом і пішла. Її смерть залишила велику рану в серці доброго воєводи, який, здавалося, знайшов своє щастя на старості літ. Після того гридь поїхав до Новгорода, лиш час від часу навідувався до столиці. Але Володимир, спостерігаючи за душевними переживаннями дядька, оженив того на молодиці Оляні, яка стала матір’ю трьох його дітей: Зоряни, Богуслави та Мала й невдовзі мала подарувати чоловікові четверту дитину.
Володимир сів на ложе та глянув на Рогніду, що спала поряд. Його улюблена дружина подарувала йому шістьох дітей, яких він гаряче любив. Їй уже було за двадцять, коли інші його жінки були йому ровесницями. У неї були такі ж гарячі карі очі, довге чорне волосся, бліда, ніжна шкіра. Він не знав, чи кохає її та чи коли-небудь кохав. Її добрий, покірний характер завжди був йому до вподоби.
Його гордістю був найстарший син Вишеслав, від варяжки Олави. Малфріда та Адель також подарували йому синів, але їх він не зміг так щиро полюбити, як дітей Рогніди. Також його хвилювала доля Святополка – сина Ярополка, що зростав без матері. Колись князь подарував Юлії Родень, де полюбляв відпочивати її покійний перший чоловік Святополк. Дівчина прожила там дев’ять місяців, але померла, народжуючи сина. Хлопчик був дуже схожим на свого батька, якого нікого не знав. Чоловік розумів, що повинен опікуватися племінником, бути для нього не лише родичем, але й наставником, учителем.
- Володимире… - прошепотіла жінка. – Ти не спиш?
- Як бачиш, мила. – нахилився до дружини. – Ти чому прокинулась?
- Знаєш, я побачила уві сні свою бабку. – заплющила очі. – Марію… Вона щось казала про Бога, а потім заплакала… Князю! – сіла. – Чому вони приходять до нас з того світу?
- Княгиня Ольга також приходить до мене, Рогнідо. – відповів. – Вона хоче, щоб я хрестив Русь: як я це зроблю, якщо не маю підтримки? Якщо люди не вірять у Творця? Силою?
- А Візантія? – спитала. – Невже вони не допомагають тобі?
Тут князь замислився. Його жінка була права, знала, що потрібно робити. Колись він чув про те, що з християнами можна домовитись про підтримку, але з однією умовою – породичатись. Його доньки були дуже малими для того, щоб виходити заміж, як і сини, для того, щоб одружуватися. Єдиним виходом було одруження з сестрою імператора – Анною, про яку йому розповідали купці з-за моря.
- Моя розумниця… - обійняв Рогніду. – Тепер давай-но спати – скоро світанок.
- І ти знову кудись поїдеш. – зітхнула. – Кожного разу, коли я просинаюся у твоїх покоях, то не бачу тебе.
- Я – князь… - відповів чоловік. – Ти це знаєш, тому…
- Я не хочу миритися з цим! – прошипіла. – Сім років я правдою і вірою є твоєю дружиною, народила тобі сімох дітей і сподіваюся, що їх буде ще більше. Я у тебе прошу лишень одне: зустрінь хоча б один ранок зі мною!
Володимир зітхнув і гаряче поцілував улюбленицю. Він чудово розумів її почуття, але не міг нічого вдіяти: кожного ранку, не зважаючи ні на що, він їхав то на полювання, то займався державними справами. У нього не було часу для дівчини, як би він цього не хотів. Навіть для дітей він не міг виділити жодної хвилини.
Світанок непомітно підкрався до Києва. Коли перші промені сонця застрибали по щоці князя, той підвівся і тихо, щоб не розбудити Рогніди, вийшов геть. Молодиця так і спала, ще не знаючи про те, що її чоловік знову не виконав її прохання.
Він відразу ж зустрів Добриню, який стояв у сінях, покірно кивнувши головою. Чоловік декілька днів тому навідався до столиці.
- Дядьку, - промовив князь. – Потрібно поговорити. – оглянувся довкола. – Це дуже важливо та… таємно. Ніхто не повинен знати про цю розмову.
- Ходімо. – кивнув чоловік. – Пішов у сторону великої зали. – Там ніхто нам не завадить.
Володимир стояв то біля вікна, то біля престолу. Воєвода довго та мовчки слухав племінника, киваючи головою.
- Я не знаю, як мені бути, дядьку. – продовжив. – Вже не першу ніч княгиня Ольга приходить до мене, просить охрестити Русь. А хто я такий, щоб її хрестити? Я – язичник, всього лиш.
- Тоді й сам хрестися, князю.
- Тиждень тому я скликав представників різних релігій до Києва: кожна з-поміж них по-своєму цікава, проте, коли я знову почув про християнство, то твердо вирішив: бути йому тут! – сів на престол. – Ти знаєш, де я можу хреститися?
- Хіба що у священика Григорія. – відповів. – Він тут давно, але… Вже досить старий, ледве ходить. Мене беруть сумніви, що він тебе охрестить. Вже нездужає. Але, можливо, порадить кого-небудь, хто зможе це зробити.
- Покличеш його до мене?
- Покличу, проте він може не прийти. – похитав головою.
- Як посміє ослухатись мене? – здивувався. – Я – князь, він повинен…
- Князю, я ж кажу: він майже не ходить.
Володимир нахнюпився, наче мала дитина. Не хотілося йти до священика, але іншого виходу він не бачив. Чоловік вірив Добрині, знав, що той завжди щось гарне радить. Григорія князь пам’ятав з дитинства: той часто приходив до бабки Ольги поговорити. Також він поважав і її синів, але найбільше сумував за християнином Улебом.
- Нехай запряжуть мого баского: сам поїду до нього. – промовив нехотя. – І нехай холопи хліба візьмуть багато, вина… Вгостимо старого.
Григорій жив неподалік від церкви Святого Пантелеймона, збудованої ще Ольгою. Його будиночок поріс мохом та бур’яном, подекуди прорізалася виноградна лоза та цвіли жовті, білі та рожеві мальви. Стежка туди була добре протоптаною, адже поряд знаходилася криниця, звідки частина жителів Гори брала воду.
Власне там і спинився Володимир. Підійшов до хатчини поважно, як годиться князю, та постукав у двері. Їх відчинив згорблений священик, що поріс сивою бородою аж до пояса.
- Князю, яка честь! – прохрипів.
- Вітаю, Григорію. – глянув на Добриню. – Відпочинь-но, дядьку. – знову перевів погляд на старого. – Поговорити потрібно.
Священик вклонився і пропустив правителя до свого бараку. Зайшовши в середину, чоловік спинився і оглянувся довкола: таким він пам’ятав житло, де народився і підростав. Тільки старі, подерті ікони надавали шарму цій хатчині. Володимир сів на лавицю і зітхнув, а навпроти, коло столу, сів і Григорій.
- Князю, радий Вас вітати! Вгостив би чимось, але бачите – немає що й до столу поставити. – забідкався.
- Чому ти, Божий слуга, злидні маєш? – здивувався. – Свого часу княгиня Ольга тебе обожнювала, забезпечувала.
- Так, покійна була чудовою людиною! – сплеснув у долоні. – І допомагала мені не абияк. Але Ваш батько був проти моєї віри, тому я й живу тепер у цій хатчині, таємно проповідую Христа.
- Але ж багато хто у Києві підтримує тебе.
- Їхня віра занадто слабка, щоб стати головною. – заперечив і похитав головою.
- Я хочу з тобою це обговорити. – посміхнувся. – Бачив багато людей, що сповідують різні релігії, але твоя – особлива. Колись, будучи дитиною, не раз чув про неї, тим паче, княгиня Ольга виховувала мене у цьому дусі.
- Чому тоді ти, праведний муже, не йдеш за Богом? Чому до свого серця пускаєш всяку погань, а не даєш світлу істини потрапити до нього? – почав питати у князя. Очі Володимира вмить забігали.
- Я хочу піти за Богом, отче. – кивнув головою. – Але як?
- Хрести Русь. – махнув рукою Григорій.
- А ти допоможеш мені?
- Як доживу до цього дня, то стану до допомоги. – посміхнувся. – Маю двох синів, що мені завжди допомагають, але вони тепер поїхали геть з Києва, кажуть, до Херсонеса.
- Я допоможу тобі повернути їх, а ти допоможеш мені… - прошепотів і підвівся та поспішив до дверей. – Ходімо, Григорію, я тобі дарунки привіз.
- Ви вже зробили найкращий дарунок! Слава Творцю, Ви послухали Його! – підвів руки до неба. – Але князю, Вам потрібно взяти справжній шлюб перед Богом.
- Візьму. – ствердив і вийшов на вулицю.
Добриня швидко познімав мішки з коней і поніс до хатчини. Володимир спинився коло свого швидконогого і замислився. Взяти шлюб? Але з якою з-поміж жінок? Адель він не любив, як і Малфріду, Олава хоч і була його першою дружиною, але він неї йшов холод. А Рогніда… Так, це улюблена жінка, проте…
Всю дорогу до хоромів ці думки не давали йому спокою. Лиш у своїй спочивальні він нарешті зміг забути про все: Рогніда ще досі дрімала, рум’янець прикрашав її лице. Князь схилився над нею і ніжно поцілував.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750117
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2017
Син Малки і Святослава підійшов до Києва. Місто було величним, як і багато років тому: син Предслави правив гарно, проте не зовсім мудро, поступово знищуючи плоди правління предків.
На двох берегах Борисфена розляглися невеликі поселення. І там, понад ними, найвище до неба була Гора, котра також розрослася. Володимир пам’ятав зі свого дитинства величні дерева над річкою і в підніжжі княжого двору, котрі тепер або ж висохли, або їх зрубали. Він глянув у бік хоромів, які були збудовані ще його бабусею: саме там зараз жила княжа родина. «Збудую нові» - подумав князь. Він завжди мріяв мати власні, великі палати, не з дерева, а з найміцнішого каменю, який би зміг витримати будь-яку непогоду чи навалу супостатів. Ще юнак мріяв мати величезну родину, яка жила б разом з ним, ділила горе та радість з князем.
На одному з берегів Борисфена розташувався варязький табір. Кияни відразу помітили його та перелякалися не на жарт, оскільки ворожі шатра означали неминучий бій. Яскраві, високі вогнища пророкували: «Йде Володимир, князь новгородський, на Київ».
Володимир сидів на березі річки, спостерігаючи за Горою. Він ясно бачив, як там всі метушаться і гриді масово покидають її, спускаючись до берега річки та розбивають табір. Ярополка не було, як і його найвірніших воєвод, котрі завжди супроводжували князя. Володимир бачив і свій колишній дім; йому здавалося, що з вікна котрого раз у раз виглядала засмучена Предслава. Звісно, Гора була не зовсім близько і в темряві важко було щось розгледіти, проте серце казало: «Там твоя мати, князю!»
Ярополк налякався не на жарт: він чудово знав, що варязьке військо — одне з найсильніших у всьому світі. Князь боявся підходити до вікна, щоб не бачити їх — сильних, озброєних до зубів. Київський правитель сховався у своїх хоромах і носа не показував. Коло своєї дружини поставив чимало гридів: а раптом брат захопить її у полон?
Якось вранці Володимир покликав до себе Добриню. Чоловік не приховував тривогу через цей похід, тому виглядав стурбовано.
— Знаєш про Блуда, дядьку?
— Того, що служить Ярополкові?
— Саме так, — взяв папір до рук. — Спробуй передати це гридеві…
— Навіщо це, Володимире?
— Це єдиний спосіб налякати Ярополка. – засміявся. – Бачиш, дядьку, не всі вої мого брата такі вірні, як він вважає… Не дивно, що Блуд погодився перейти на мій бік.
Ближче до обіду до варяг прийшов ворожий гридь. Він довго стояв коло шатра Володимира, куди його не хотіли пропускати варяги. Після того, як Добриня побачив його, чоловік зайшов з воєводою до шатра. Князь, побачивши гостя, відразу ж підвівся.
— Вітаю Вас, князю, — промовив, б’ючи поклон. — Радий бачити.
Володимир глянув на чоловіка: невеличкого на зріст, міцної статури, грізного вигляду з маленькими очима, які безперервно бігали.
— Вітаю тебе, Блуде. – кивнув сухо, відчувши якийсь дивний холод.
Добриня напружився, спостерігаючи за ходом зустрічі.
— Хутро, заморські ласощі, все, що забажаєш. – посміхнувся князь і перерахував на пальцях.
— З Вами приємно мати справу, — відповів Блуд, лукаво посміхнувшись. — Ви добра людина.
— Сьогодні ввечері. – сказав коротко.
— Домовились, князю, — вклонився ще раз і вийшов. Володимир полегшено зітхнув.
— Що Ви йому сказали? — спитав дядько. — Я не зрозумів, про що була ваша розмова.
— Я передав йому листа, де попросив будь-яким чином вигнати Ярополка з Києва. Він погодився.
Добриня посміхнувся.
— Не зрадить?
— За такі подарунки — ніколи.
Воєвода глянув услід Блудові, що поспішав до Києва. Він накинув чорну мантію і миттю зник в очереті, що виріс на березі. Вода хлюпнула і невеликий човен попрямував до іншого берега.
*****
І справді, того ж вечора наляканий Блуд прийшов до свого князя. Він, намов налякана лань, вскочив до трапезної, де обідало княже подружжя. Гридь оглянувся довкола та вклонився правителю. Ярополк, не розуміючи, що відбувається, відразу ж почав розпитувати свого гридя.
— Що трапилося, Блуде? – здивувався. – Як смієш так вриватися до трапезної?
— Горе у нас, князю, — знітився. — Ой, горе нам!
Син Святослава завмер на мить, в очікуванні продовження розповіді. Блуд мовчав, зберігаючи інтригу. Ярополк підвівся і глянув на дружину, яка також підвелася, вклонилася і швидко вийшла з кімнати. Холопи вчинили так же.
— Яке горе? — не витримав. — Що трапилося?
— Ваш брат…
— Я знаю, що він тут.
— Володимир Святославович став улюбленцем киян. Він завоював їхню довіру та готує бунт. Великий бунт!
Ярополк злякався: він знав, що його брат піде на будь-що заради помсти за Олега. Кияни дуже любили Володимира, тому ідея з бунтом мала свої аргументи, котрих князь боявся найбільше.
— Що нам робити? Придушити їх? — спитав Блуд. — Ви тільки скажіть і…
— Ми на певний час покинемо Київ.
— Куди ми поїдемо?
— До Родні. Я маю там двір, тож кілька днів перебудемо там.
— Повідомити княгиню Предславу?
Ярополк замислився. Він не хотів брати з собою матір, котра дуже переживала за свого сина, та разом з тим допомагала Володимирові.
— Навіть не думай! Візьми кілька десятків воїнів і вирушаємо. Вночі…
Блуд єхидно посміхнувся і вийшов із покоїв Ярополка. Він знав, що князь вчинить саме так, бо боявся за себе, забувши і про дружину, і про матір.
До трапезної знову ввійшла Юлія, дівчина із Греції, його єдина дружина. Вона була християнкою і намагалася чоловіка навернути до своєї віри, та всі її спроби були марними. Ярополк вірив у Перуна та інших язичницьких богів.
— Ви вирушаєте в дорогу? – глянула з-під лоба.
— Мене не буде кілька днів.
— Я чекатиму на Вас.
Ярополкові стало приємно. Юлія була дуже вірною і ніколи не зрадила б його, незважаючи ні на що.
- Приглянеш за Києвом і княгинею. – відповів і обійняв дівчину. Та міцно пригорнулася до князя.
*****
Коли стемніло, Володимир побачив вогні, що з’явилися на горизонті, і покинули Гору, направившись у сторону Родні. Добриня полегшено зітхнув: його племінникові вдалося обдурити брата.
- Дядьку, я хочу якнайшвидше поговорити з Ярополком. – зітхнув. – Я запропоную йому мир.
- Не знаю, чи погодиться князь. – заперечив Добриня. – Він хитрий і не надто дружелюбний.
- У нього не буде вибору.
- Вибір є завжди.
- Ярополк вибрав поганий шлях. Кров залила йому очі. Він не бачить ні істини, ні світла, що ллється від добра. Мені шкода його. – Володимир сів та траву. За декілька місяців він подорослішав на багато років.
Добриня зняв свій шлем. Вперше у житті у нього засяяла сива прядка на голові. Це означало, що гридь старіє, втрачає колишні сили.
- У тебе… - почав племінник.
- Знаю… - перебив. – Сивина. Старію я, Володимире.
- Не кажи дурниць, дядьку. Ти ще молодий. Будеш бачити: згодом матимеш сім’ю, власний будинок на Горі. Всі твої мрії збудуться.
- Не хочу жити на Горі. – похитав головою. – Там залишилося чимало неприємних спогадів. Я хотів би колись повернутися до Новгорода.
- Щойно я стану правителем, ти поїдеш туди. – кивнув. – Якщо так бажає твоє серце.
Володимир підвівся і попрямував до свого шатра. Добриня так і залишився сидіти на траві, а коли відчув холод – перейшов до гридів, що якраз грілися коло маленького багаття.
Князю не вистачало поруч дружини та сина. Він дуже шанував Олаву, проте, оскільки був язичником, міг перелюбствувати. Володимир добре знав, що тепер, коли Рогніда є його полонянкою, змушений зробити її своєю дружиною. Юнак не бачив ні її презирства, ні ненависті: дівчина була наляканою, боялася вбивцю своєї сім’ї.
Донька Рогволода безшумно зайшла до шатра Святославовича. Цього разу її очі не блищали від сліз, стан був прямим, а погляд впевненим. Плавно, наче пливла по ріці, Рогніда підійшла ще ближче до Володимира і вклонилась.
- Щось трапилось? – спитав той.
- Ні, князю. – похитала головою.
- Не очікував тебе побачити… Чому ти тут?
- Мені сумно. – відповідала. – Нема з ким поговорити.
- Шкода. – сказав сухо. – Якщо хочеш, у Києві матимеш найцікавіших холопок-співрозмовниць.
- А Ви, князю? – здивувалась. – Я думала, що Ви будете моїм співрозмовником. Тим більше, Ви казали, що ми згодом поберемося.
- Шлюбу, як такого, не буде. – похитав головою, зітхаючи. – Я – язичник, на відміну від тебе, княжно.
- Але я знаю язичницьку віру. Батьки навчили мене, що та як має бути. – продовжила. – Які боги є, скільки їх, як потрібно молитися… Це на той випадок, якщо я не піду стопами діда Улеба та баби Марії.
- Твої батьки вчинили дуже мудро. – посміхнувся.
- Наших дітей я також навчатиму цій вірі, якщо побажаєте.
- Ти так впевнена, що у нас з тобою будуть діти?
- Більше, аніж впевнена. – засміялась очима. – У нас буде багато дітей, князю. І наш син стане правителем Русі.
- Чому саме наш? – здивувався. – Я вже маю одного сина, а як відомо, найстарший стає правителем.
- Колись, будучи дитиною, я бачила, як ворожка гадала моїй матері та передрекла, що я матиму синя княжого, який і продовжить рід правителів Русі.
- А ти хитра. – Володимир сів якнайзручніше, склавши ноги під себе. – Гріх – не мати таку дружину, як ти.
- Сьогодні мені виповнилося чотирнадцять. – сіла навпроти. Рогніда глянула позаду себе і знову перевела погляд на князя. – Уже вечоріє. – опустила очі. – Завтра у Вас важка дорога.
Дівчина поспішила покинути шатро, але Володимир підвівся і спинив її, схопивши за руку.
- Не поспішай… - промовив невпевнено. – Залишайся сьогодні у моєму шатрі. Повечеряємо разом.
Тієї ночі снилися князю дивні сни. Щойно зійшло сонце, юнак прокинувся. Він закутав Рогнеду у найкращі хутра та поспішно вийшов: після сніданку потрібно було збиратися далі, до Родні.
*****
Через декілька годин наймолодший син Святослава поїхав до Родні. Люди його брата, помітивши ворога, підняли зброю догори, на що Володимир розсміявся. Його гридь узяв до рук сувій та повільно підійшовши до охорони, дав його одному з них у руки, після чого повернувся до князя. Варяги пришпорили коней і зникли з поля зору.
Володимир розбив кілька шатрів неподалік від Родні, де мали відбутися переговори з Ярополком. Він мав хитрий план, проте боявся, бо не бажав загибелі Ярополка.
Через день до табору під’їхали воїни Ярополка на чолі з самим князем та Блудом. Вони, немов поважні птахи підійшли до Володимирового шатра та ввійшли досередини.
Володимир знав, що вони приїдуть. Він підвівся і посміхнувся до гостей. Добриня тільки грізно глянув на них.
— Проходь, брате.
Ярополк глянув на Володимира і знітився.
— Вітаю тебе, Володимире. Навіщо кликав?
— Маю до тебе розмову, щодо миру.
— Між нами? — розсміявся Ярополк. — А я з тобою і був у мирі.
— А з Олегом?
Ярополк зітхнув і опустив очі. Він знав, якою буде ця розмова, проте не уникав її, і намагався виправдатися.
— Які умови миру?
— Ти повертаєш мені Новгород і всі довколишні землі.
— Ти багато хочеш.
— Якщо ні, то зрікаєшся престолу. Такий, як ти, не має права керувати державою.
Блуд позадкував і покинув шатро. Ярополк залишився сам зі своїми ворогами.
— Я єдиний законний син Святослава!
— Ти єдиний сором нашого роду!
Ярополк спробував витягти меча, але до шатра ввійшли люди Володимира.
— Цього чоловіка потрібно схопити та вигнати з держави! — наказав.
Ярополк схопив меча і вдарив по гридях — між ними розпочалася бійка. Володимир відійшов назад, гукаючи: «Спинися, Ярополку! Не гніви богів!» Чоловік протримався менше хвилини, і, повалений одним із варяг, впав додолу. Ворог щосили вдарив його мечем.
- Ярополку! – кинувся до брата та схилився над ним. Проте погляд князя був холодним. Князь, витираючи сльозу, востаннє обійняв брата.
- Володимире… - за спиною юнака стояв Добриня, що допоміг племіннику підвестися. – Він заслужив такого талану. Нам потрібно вирушати далі.
- Спочивай з миром, брате. – зітхнув Володимир. Тепер він залишився єдиним спадкоємцем Русі. Глянув на брата і зітхнув. — Вирушаємо до Києва, — дав новий наказ, — до мого Києва. – і вийшов з шатра, не озираючись.
*****
Володимир в’їхав до міста. Люди, побачивши свого нового князя, вибігали на вулицю та вітали його. Місто було таким же чудовим, як і раніше: просторі вулички, красиві будиночки, привітні люди.
На території Гори князь зупинився перед своїм домом. Він зліз із коня і вклонився колись рідному будинку. Перед ним поклали великого човна, де лежав мертвий Ярополк. Добриня підійшов до племінника і поплескав його по плечу.
На ґанок вийшла Предслава. Зморшки вкрили її обличчя, сиве волосся було сховане під великою чорною хусткою. Княгині було вже за сорок, але вона не втратила колишнього шарму. Біля неї стояла Юлія, біла як стіна. Жінка дивилася то на Володимира, то на спочилого Ярополка. Князь з Предславою стояли і дивилися одне на одного. Вони стояли так кілька хвилин, ковтаючи свій біль, свій сум, свою розпуку. Княгиня підійшла до свого названого сина і кинулася в його обійми, щосили заридавши. Володимир міцно обійняв її, пустивши сльозу та зітхнув. Жінка не сказала ні слова. Потім вона, відпустивши Володимира, підійшла до човна і нахилилася над рідним сином. Прошепотівши щось над ним, знову заплакала і поцілувала Ярополка в чоло. До неї підійшла Юлія і зробила те ж саме.
Князь Володимир ввійшов до свого дому. Він заглядав до кожної кімнати і важко зітхав. Ні його покої, ні зала більше не приносили такої радості, як тоді, коли він був ще малою невинною дитиною. Чоловік ввійшов до порожніх покоїв свого батька. Оглянув їх і, доторкнувшись до кожної речі, згадавши своє дитинство, підійшов до вікна.
— Пробач мені, батьку… Пробач… - заплакав вперше за довгий час.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749335
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2017
Майже три роки пробув Володимир у варязьких краях. Його серце краялося від думки про те, що Ярополк убив Олега, не глянувши ні на що. Неймовірного болю він зазнав і від того, що розумів, як важко Предславі там, на Русі, нікому не потрібній. Її син, ставши правителем всієї держави, дуже зазнався і ні разу не спробував знайти молодшого брата, котрий разом з дядьком Добринею переховувався далеко на півночі.
Найбільшою втіхою юнака стала його кохана дружина Олава — дівчина княжого роду, донька варязького князя, на території якого був Володимир. Стрункий стан, вогняне волосся, блакитні, наче небо очі, білосніжна шкіра — дівчина мала неймовірну вроду.
Олава була ще й дуже розумною. Її батько надзвичайно обожнював свою доньку, тому її навчали найкращі вчителі всього краю. Він дуже хотів, щоби чоловіком доньки був хтось зі знатного роду та власне з цієї причини видав її заміж за русича.
У молодого подружжя з’явився перший нащадок — Віссивальд або ж Вишеслав, як його потім назвали на Русі. Хлопець був точною копією Олави, за що Володимир обожнював свого сина.
Восени 979 року Володимир, отримавши велику військову підтримку від свого тестя та варяг, вирушив війною на Русь. Свій останній вечір юнак провів з сім’єю, а потім залишився на одинці з собою. Він вийшов на велику терасу та мріяв про те, як наступатиме на брата. Всю ніч спав солодко, наче немовля. Вранці, коли прийшов час вирушати, помолився і вийшов на ґанок, де зібралася княжа родина.
- Готові? – спитав дядько-наставник. – Гриді чекають на Вас.
— Нехай мій брат-убивця знає, що я іду по його голову! — сказав Добрині перед походом. — Це буде моя помста!
— Не треба, князю. Ярополк вже заплатив за скоєний злочин. – заперечив дядько.
— Боги мені допоможуть, — відповів і глянув на своїх Олаву з Вишеславом. — Мої милі, — обійняв їх, — обіцяю, що довго не буду. Тільки-но дійду до Києва, негайно вас заберу!
Хлопчик посміхнувся від слів батька і притулився до нього. Олава дала хустинку чоловікові, посміхаючись.
— Тримай, Володимире! Носи її біля серця!
Після довгого прощання князь покинув варязькі краї. Він їхав довго, не поспішаючи нанести удар братові. Душа боліла та руки тремтіли від думки, що він уб’є Ярополка. Добриня довго дивився на муки племінника і сам засумував: його повернення ніхто не чекав.
Добриня все життя був самотнім. Так, він мав сестру Малушу, котру надзвичайно любив, а коли її втратив — присвятив себе Володимиру, котрий став для нього не просто князем, але й найкращим другом. Сім’ї чоловік так і не мав: ніхто не хотів заміж за гридя, котрий весь у клопотах.
Військо князя спинилося на межі полоцького князівства. Надворі вже розпочиналася рання зима: іноді надлітав сніг, а всі водоймища вкрилися льодом. Часто піднімався морозний вітер, від якого ставало зовсім холодно. На щастя, варяги звикли до такої погоди.
— Ярополк знає про наш прихід, — до шатра племінника ввійшов Добриня.
— Хто посмів сказати?
— Полоцький князь Рогволод, його люди бачили нас.
— Мій названий брат… - промовив крізь зуби.
— Так. Він із Ярополком заодно.
— Мені його шкода, дядьку.
— Чому?
— Рогволод не розуміє, що коїть! Князь Улеб не завжди був у захваті від свого сина, власне тому і відправив його княжити сюди, до Полоцька. Пам’ятаєш, як це князеві обійшлося? Рогволод навіть не правив тризну за батьком. Та що там про батька, він забув про свою матір Марію, про сестру Божену, котра досі нещасна у Візантії.
— Може, викличемо його на переговори?
— Він не пустить нас пройти цією землею. Ярополк, як я пам’ятаю з дитинства, обіцяв йому владу. А він ще й посватав його єдину доньку!
— Рогніду?
— Саме її, — виглянув зі шатра. — Ми йдемо на Полоцьк!
Наступного ранку місто впало під навалою варяг. Довкола не було ні душі – всі втікали та ховалися, де могли. Новгородський князь першим пішов у наступ і разом з Добринею проскочив до міста.
Володимир ступав по Полоцьку, зайшовши до княжих палат, де був його двоюрідний брат. Рогволод дивився на Володимира зі зневагою. Поряд з ним були два сини та донька Рогніда, надзвичайно красива. Вона була найстаршою з-поміж дітей князя — їй було тринадцять літ.
Князь чудово пам’ятав, чому його дядько Улеб відправив Рогволода геть з Вишгорода. Хлопець, будучи ще підлітком, часто бешкетував, не даючи спокою нікому. Коли йому було чотирнадцять, він закохався у варязьку дівчину-однолітка і між ними спалахнуло палке кохання. Його обраниця була донькою одного з воєвод, тому всі юнаки міста бажали колись взяти її у жінки. Коли дітям виповнилося п’ятнадцять, вони побралися і через декілька місяціву них народилася донька Рогніда. Улеб та Марія спочатку відправили його до Полоцька, де ще декілька років тому тримав у руках владу його дід Рогволод. Там, після смерті родича, юнак утвердився як князь, і одружився на своїй коханій.
— У тебе чудова донька, Рогволоде, — мовив Володимир. —Дозволь мені попросити у тебе її руки та серця, а натомість ти припиниш бої. – глянув на дівчину, Добриня дістав меча.
— Не хочу роззувати сина рабині, — з огидою мовила дівчина, — ніколи!
Ці слова зачепили душу Володимира. Він знав своє місце у цьому світі, та ніяк не міг стати чистокровним князем, вартим свого батька. Дядька ці слова також неабияк образили: донька полоцького князя образила не лише покійну Малку, але й увесь її рід.
Добриня підняв меча і замахнувся, — Рогволод впав мертвим. Його жінка та налякані сини кинулися хто куди і впали то від стріли, то від меча руського гридя. Князь Володимир підійшов до Рогніди і взяв її за руку.
— Будеш моєю жінкою, — голосно констатував. — Якщо скажеш хоч слово проти — знищу!
У серці князя палала ненависть до дівчини, котра його зневажила. Він прагнув покарати її за гострий язик.
— Ярополк прийде сюди і звільнить мене! — кричала Рогніда. — Якщо з моєї голови впаде хоч одна волосина, то він уб’є тебе!
Володимир глянув у її чорні, мов ніч, очі. Рогніда стихла на мить, спіймавши його ненависний погляд на собі: князь ненавидів її, зневажав, як і вона його. Ніщо не цікавило її так, як його наміри.
Князь глянув на свого дядька і суворо наказав.
— Княжну тримайте в полі зору. Спробує утікати — вбийте!
Він ще раз оглянувся довкола та єхидно посміхнувся: це була перша перемога над Ярополком. Тепер Володимир твердо вирішив не відступати від своєї мети і знищити рідного брата будь-якою ціною. Добрий і невинний Володимир зник назавжди.
***
Добриня зайшов до шатра Володимира, що виглядав грізніше від Перуна, який, якщо щось було не так, кидав блискавки на землю зі страшним грохотом. Здавалося, княжич ось-ось підведеться та продовжить справу величного бога.
- Що у тебе, дядьку? – підвів очі.
- Звістка з Києва. – підійшов ближче до племінника. – З перших вуст, як то кажуть.
- Хто доповів? – здивувався. – Я, наче б то, не маю помічників з-поміж людей Ярополка.
- Проте я маю, Володимире. – зітхнув. – У Києві свято: князь одружився сьогодні вранці.
- Невже? – підвівся. – Ха, весь у батька… Той також не надто поспішав зі своїм весіллям. – посміхнувся. – Хто наречена?
- Гречанка, з-поміж знатного роду, кажуть… Чи то якась княжна, чи то царівна…
- Мабуть, мати Предслава так звеліла. – перебив Добриню. – Брат ніколи не додумався би на таке.
- Ще б пак! – засміявся гридь.
Володимир присів на землю та зітхнув. Його серце було не на місці: дружина та маленький син залишилися хтозна де, за морем, на півночі. Ні, він обов’язково поверне владу собі та забере свою нову сім’ю до Києва. Ще він допоможе влаштувати особисте життя дядькові, котрого так любить, бо той заслуговує на це.
- Що з тобою, княжичу? – похмурнів воєвода. – Що завдає тобі болю, ранить серце твоє?
- Мої рідні так далеко… Тільки ти поряд… - опустив очі. – Я сумую за ними, не хочу втратити їх, покинути…
Він підвів свої сині очі, а потім, важко зітхнувши, виглянув з шатра. Надворі сутеніло, зірок та місяця не було видно. Князь розумів, що цього вечора повинно трапитися щось надзвичайне: це був один з трьох останніх вечорів поза межами Києва, до котрого він прямував. За сотні верств південніше від нього була столиця, де у цей час хвилювався Ярополк, котрий тільки-но отримав звістку про захоплення Полоцька сином рабині.
- Добрине… - глянув на воєводу. – Як там Рогніда?
- Княжна сумує, князю…
- У неї є все, що потрібно? Їжа, вода, одяг, постіль?
- Усе є, Володимире. Тільки… - прошепотів. – Вона плаче.
- Дівчина плакатиме… Не один день плакатиме. – знову виглянув з шатра. – Приведеш її сюди, тільки-но стемніє, гаразд?
Чоловік мовчки кивнув. Він зітхнув, бо йому було шкода молодиці, що так рано залишилася сиротою, тим більше, у полоні лютого ворога. Талан Рогнеди нагадувала йому їхню з Малушею долю, чим ще більше прив’язувала його до дівчинки.
Ввечері до Володимира прийшла донька Рогволода. Вона, зайшовши до шатра, вклонилася чоловікові, не піднімаючи свої карі оченята. Її довге, темне волосся закривало плечі, груди та живіт. Бліда шкіра ловила на собі світло від свічок, що стояли на невеличкому столі поряд з юнаком. Біла, наче сніг, сукня закривала її ноги та тягнулася шлейфом за нею по сирій землі. Голова не була покритою – її прикрашала красива біло-золотиста пов’язка зі слов’янськими орнаментами.
- Князю… - промовила.
- Проходь, Рогнідо. – підвівся Володимир. – Я чекав на тебе.
Дівчина зробила декілька невпевнених кроків до молодика та спинилася. Вона знала, навіщо лютий ворог покликав її до себе. Добриня стояв під шатром, прислухаючись до розмови племінника та полонянки.
- Ти знаєш усі звичаї, чи не так? – спитав князь у наляканої.
- Знаю. Я знаю багато всього. – відповіла.
- Я чув, що в Полоцьку розповідали про тебе. – посміхнувся. – Усім ти була до вподоби, всі захоплювалися не лишень твоєю красою, але й твоїм розумом. Багато хто казав, що ти нагадуєш…
- Княгиню Марію, чи не так? Або ж княгиню Сфанду, як її ще називають… - на мить спинилася. – Вибачте, я не хотіла Вас перебити.
- Ти ще дуже юна та не розумієш багато чого. – промовив Володимир. – Цього разу я пробачаю тебе. – глянув на свічки. – Маю розмову до тебе, юнко.
Добриня завмер. Він ще уважніше слухав розмову родича, щоб зрозуміти всі його замисли.
- Кажуть, що тебе сватав сам князь Ярополк. – продовжив розмову. – Що ти відповіла на це?
- Я ще зовсім дитина… - прошепотіла. – Мій батько, князь Рогволод дав згоду.
- Коли у вас мало бути весілля?
- Коли мені виповнилося б чотирнадцять або ж п’ятнадцять.
- Це вірне рішення… - підійшов з іншого боку до молодиці. – Ти ще дуже юна, щоб бути княгинею, а тим паче, дружиною. Ти знаєш, що тепер повинна стати моєю жінкою?
- Знаю, князю…
- Але я поміркував і вирішив дати тобі ще часу: я зачекаю, коли тобі виповниться чотирнадцять, щоб узаконити наш шлюб. – глянув Рогніді у вічі. – Ти згідна?
- Ваше слово – понад усе… - промовила.
- Тоді йди, відпочивай… - відповів. – Попереду далека дорога до Києва.
Молодиця вклонилася і поспішно вийшла з княжого шатра. Добриня, побачивши її, полегшено зітхнув. Володимир сів на землю, також зітхнувши: він чудово знав, що відчуває його полонянка, проте його воля була понад її почуттями.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749003
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2017
Минуло три роки.
Русь процвітала, як і раніше. Ярополк правив у Києві, Олег — у древлян, а Володимир — у Новгородців. Але мир та злагода між братами не дуже панували. Син Предслави не любив молодших братів, часто дивився на них зверху та люто ненавидів: вони були дітьми коханок його батька, дітьми жінок, котрі руйнували щастя його батьків.
Володимир та Олег часто зустрічалися, гостювали один в одного, а от спільної мови з Ярополком ніяк не могли знайти. Олег на відміну від Володимира зовсім зневірився у спілкуванні з Ярополком. А от Володимир одного разу все ж таки поїхав до Києва, в гості до найстаршого брата, але Ярополк жорстоко вигнав брата, не бажаючи з ним розмовляти. Предслава дуже сумувала за Володимиром і цей розбрат дедалі більше її засмучував.
Свенельд, переживаючи за свого племінника Олега, давно поряд з ним поставив свого сина Люта, котрому довіряв та безмежно любив. Юнак був таким, як і його батько: кремезним, відданим, покірним воїном. Але все це було зруйновано одного дня.
Олег, як і його покійний батько, обожнював полювання. На нього він збирався кілька разів на місяць, будучи вправним мисливцем. У всьому йому допомагав Лют, котрий ні на мить не покидав князя.
— Кажуть, що у наших лісах звірі стали надзвичайно небезпечними, — намагався застерегти Лют, їдучи поряд з Олегом на коні. — Я чув, що вже не один чоловік загинув від них.
— То все чутки. — відмахнувся князь, — Я стільки років полюю…
Під ногами їхніх коней потріскували сухі гілки. Свіжа зелена трава вкривала ліс, і де-не-де на деревах розпускалися перші листочки.
— На вепра йдемо? — спитав Лют.
— І на вепра, і на оленя. Кого вполюємо, той і буде.
Олег спинив коня: перед ним стояв великий кабан, як колись перед його предками. Гриді, що були поряд, також зупинилися.
— Зброю, — простягнув руку до Люта, що саме подавав лук князеві. Юнак натягнув тятиву і вистрілив у серце звірові. Але той, голосно закричавши, кинувся на чоловіків і вдарив Лютового коня. Тварина стала дибки і гридь зачепив дикого звіра мечем, від чого той впав мертвим.
— Молодець, Люте, — гукнув Олег, посміхаючись.
Воєвода зліз з коня і підійшов до вепра. Довкола було тихо-тихо, ні душі, окрім мисливців. Зазвичай у цю пору року людей тут море, а тепер немає нікого.
У кущах почулося рохкання і всі затихли. Ніхто не рухався, розуміючи, що поряд дикий звір, котрого можна не тільки злякати. Несподівано вискочив ще один, котрий з дикою люттю кинувся на чоловіків. Напевно, то була своєрідна помста за свого побратима, котрого убили люди.
Вепр щосили вдарив Люта іклами, від чого той упав. Олег, не замислюючись ні на мить, вкоротив віку тварині. Довкола знову стало тихо.
*****
Ярополк вже котрий рік насолоджувався безтурботним правлінням. Зала стала ще красивішою, слуг дедалі більше, а Гора та Київ процвітали.
— Горе, князю! — до зали після чергового зібрання бояр ввійшов Свенельд. — Горе!
— Що з тобою, Свенельде? — здивувався.
— Мій син Лют… Ваш брат Олег, — чоловік ледве стояв на ногах, задихаючись. — Вони на полюванні… Люта поранив звір.
Ярополк підвівся і зітхнув. Йому було шкода Свенельда, як і його улюбленого сина Люта, котрий неодноразово допомагав князеві.
— Прийми мої співчуття. Якщо потрібна допомога, то не соромся, кажи.
Свенельд дуже постарів. Його волосся повністю вкрилося сивиною, а обличчя — зморшками. Стан не був колишнім: спина згорбилася, руки тремтіли, наче трава на вітрі.
Чоловік пустив сльозу і, промовив:
— Уночі його не стало… Мій син втратив багато крові. – витер сльозу.
Ярополк ніяк не міг повірити, що друга його безтурботного дитинства не стало в одну мить, через якогось князя Олега, котрому Лют служив вірою і правдою.
Небо над Горою вмить потемніло. Князь підійшов до вікна і побачив як заходить сильна гроза з Подолу. Блискавки розсікали небо навпіл, а грім лякав усіх невірних.
— Перун все бачить, Свенельде, — мовив Ярополк, глянувши на чоловіка. — Нехай Лют покоїться з миром.
— Я поїду до нього.
— Ми поїдемо разом.
— Ваш брат, — глянув у вічі князеві, — має бути покараним…
Втрата сина так розлютила воєводу, що він забув, що це його онуки, що вони його кровинки, що він обіцяв їх берегти. Ненависть руйнувала все, що було до цього: любов, повагу, ласку. Свенельд, не зважаючи ні на що, був готовий помститися родичу, скільки би це йому не коштувало.
— Поїдемо вранці. Готуйся.
Предслава сиділа у своїх покоях. До неї ввійшла служниця і щось прошепотіла на вухо, після чого жінка миттю зірвалася з місця і пішла до свого сина. Вона ніяк не могла збагнутити, як брат так може вчинити з братом. Незважаючи на колись болючу історію з походженням Олега, жінка любила його як свого рідного сина — саме з нею минуло його дитинство, саме вона виховала його, не приховуючи їхньої нерідності.
— Як ти так можеш? — увірвалася до покоїв Ярополка. — Олег — твій брат!
— Він мені не брат!
— Брат, брат! Ваш батько…
— Батька давно немає. Тут я князь і це моє рішення!
— Ох, сину, — зітхнула. — Невже я тебе так виховувала? Невже?
Ярополк, нічого не сказавши, вийшов геть із зали. Предслава, зрозумівши всі його наміри, покликала служницю. Княгиня швидко нашкрябала щось на папері.
— Слухай мене уважно. Я даю тобі цього листа, — дала згорток паперу, — нікому його не давай, крім Олега, чуєш?
Служниця кивнула. Княгиня полегшено зітхнула.
— Скажи гінцеві, що це — терміново! Нехай до сьогоднішнього вечора передасть його князю Олегові!
Дівчина вклонилася і пішла геть. Жінка стала біля вікна і побачила, як гінець швидко покинув Гору в напрямку древлянської землі.
— Рятуйся, мій сину, рятуйся, — перехрестила гінця услід.
*****
«Негайно покинь місто та ховайся: до тебе їде Ярополк»… — прочитав уголос і підвів очі до гінця. — Княгиня Предслава? Це точно її лист?
— Її, князю, — відповів той. — Вона наказала передати його якнайшвидше. Завтра князь Ярополк буде тут.
— Повертайся до Києва.
— Щось передати княгині?
Олег на мить задумався. Так, він мав неабиякі статки та коштовності, проте не мав нічого особливого для Предслави. Його рука торкнулась паперу і чоловік заходився писати листа. Писав його довго та уважно, виводячи кожну букву, як його колись навчав Асмуд; у кожне слово вкладав якийсь таємний сенс.
— Передай це в руки княгині, — віддав сувій.
Дім древлянського князя вкрив дивний смуток. Гнів та ненависть брата завдали йому неймовірного болю. Думки Олега справдилися: Ярополк дійсно хотів позбутися його. Смерть Люта як раз дала привід зустрітися з братом.
– Князю! – увірвався до Олегових покоїв один з холопів. – Княгиня подарувала Вам княжича.
Після цих слів князь поспішив до покоїв дружини. Він сильно кохав її, хоч і знав не так вже й багато – менше року. Княгиня Предслава свого часу допомогла їхньому шлюбові, познайомивши прийомного сина з донькою найвірнішого боярина. У ній Олег побачив золоте сонце і вирішив ніколи та нікуди не відпускати Злату.
- Вона дуже схожа на твою рідну матір… - промовила княгиня до юнака, щойно той побачив красуню. – Золотоволоса, золотоока… Чиста Есфір.
Побачивши дівчину з немовлям на руках, став перед її ложем на коліна та схилив свою головою перед нею.
- Злато… проси в мене, що хочеш! – сказав дружині, поцілувавши її.
- Завжди будь поряд, Олеже. – простягнула немовля князю. Той поцілував сина і прошепотів ледь чутно:
- Тебе звуть Ростиславом… Нехай слава супроводжує тебе та росте разом з тобою!
На ці слова дівчина посміхнулася. Олег зітхнув і згадав, що ось-ось його щастя зруйнується з приходом Ярополка. Він знову глянув на свою сім’ю і нахилився до дружини.
- Тобі потрібно поїхати звідси… Разом з Ростиславом.
- Чому, князю? – здивувалась. – Я щось зробила не так?
- Нам загрожує небезпека, Злато… Мій брат… Він… Він знищить нас.
- Куди ми поїдемо? – спитала. – До батька?
- На захід. Там буде безпечніше. Коли все закінчиться, то я обов’язково повідомлю вас і заберу додому.
Того ж вечора Злата з сином та декількома найвідданішими холопами покинули місто. Князь пригорнув їх до себе на прощання: він відчував, що більше не побачить їх.
- Я повернуся за вами… - прошепотів. – Я завжди буду у ваших серцях. Ніхто, чуєте, ніхто не повинен знати про те, що Злата та маленький княжич – моя дружина та син! – звернувся до холопів. Ті лиш мовчки кивнули головою.
Олег востаннє глянув на Ростислава, поцілував його та віддав прислузі. Якусь мить він міцно обіймав Злату, після чого пристрасно поцілував її, перехрестив на кінець. Втікачі швидко зникли з його поля зору, за ворітьми града.
Олег почав готуватися до втечі. Він уважно переглядав всі предмети у своїх покоях, збираючи найнеобхідніші. Його погляд зупинився на листі від Володимира, на який Олег ще не встиг відповісти.
— Ох, брате, мені тебе не вистачатиме, — промовив, сховавши папір за пазуху, біля серця.
*****
Уранці Володимир отримав листа від Олега, якому неабияк здивувався. Його думки були тільки про родича, якому загрожувала страшна небезпека від найстаршого брата.
— Дядьку, — мовив до Добрині, — ми поїдемо на північ.
— На північ? — здивувався той. — Навіщо, Володимире? Якась негайна потреба?
— Читай, — простягнув листа від Олега.
«Вітаю тебе, мій брате! Пишу, щоби повідомити про небезпеку. Сьогодні я отримав листа, в якому княгиня Предслава попереджає мене…»
— Невже Ярополк може так вчинити?
— Читай далі, — Володимир вийшов на балкон, удивляючись в сторону землі древлян, де якраз був Олег. Світало і земля довкола світилася неймовірним кольором, що захоплювало дух.
«Втікайте до варяг: вони допоможуть… Я покидаю Овруч через прихід Ярополка… Твій брат, князь Олег».
Добриня важко зітхнув, зрозумівши всю суть загрози. Йому було шкода синів Святослава, проте найбільше він хвилювався за свого племінника, котрий міг стати безпосереднім учасником всіх цих подій.
*****
Уранці під Овручем стояло військо Ярополка. Олег зупинився у воротах, не встигнувши вийти геть з міста. Його серце билося немов шалене і хотілося вмить кинути все та побігти світ за очі.
Перед ним стояли Ярополк і Свенельд. Останній ледве тримався верхи, адже йому пішов восьмий десяток, проте в душі він був досі молодим воїном, готовим до битви.
— Вітаю тебе, Ярополку, — мовив Олег. — Скільки літ!
— Вітаю, Олеже. — гнівно глянув і спопелив поглядом.
Тут Олег зрозумів, що його брат дійсно має не найкращі наміри. Його лице вмить похмурніло, а брови насупилися.
На землю влягався густий туман, ніби хотів заховати дітей Святослава один від одного.
— Чому ти тут? — спитав Олег. — Навіть не попередив про свій приїзд…
— Я не батько — ворога не попереджую…
— Якого ворога? Ти про що?
— Ти вбив Люта…
— Він загинув. Мені шкода… Але я не винен в його смерті.
— Мою кровинку! — крикнув Свенельд, не витримавши. — Ти вбив мого сина!
— Так сталося. Але я не винен.
Атмосфера ставала дедалі гарячішою. Ярополк дістав меча і підняв його до неба, голосно закричавши:
— Уперед, мужі руські! Візьміть це місто, град ворога лютого!
Розпочався бій. Два війська, наче дві ріки, злилися в одне ціле, голосно загримівши зброєю та обладунками. Олег почав відбиватися, але зрозумів, що йому не виграти — виїхав верхи на міст, звідки вирішив відправитися у сторону поля, де його не знайшли б.
Раптом Олега щосили вдарили чимось важким по голові і той впав у рів, голосно закричавши ім’я брата:
— Ярополку!..
Це були останні слова князя Олега.
Бій закінчився. Ярополк спустошив місто, проте так і не знайшов брата, котрого так хотів убити власноруч.
Князь київський став посеред міста, де до його ніг поклали бездиханного Олега.
— Ось ти де, вбивце, — схилився над тілом. — Прощавай, брате.
Свенельд схилив голову, бо йому було шкода свого внука, ні в чому не винного. Чоловік важко зітхнув і підійшов до Ярополка.
— Давайте поховаємо його з честю.
— Його? — здивувався Ярополк, — він же вбивця!
— Це не поверне мого сина… - відвів погляд.
На мить князь замислився: невже цю сутичку спеціально влаштовано? Невже Свенельд так хотів помсти? Життя за життя. Ох, стало гірко Ярополкові, коли той зрозумів, що не поговорив з братом, не дав йому можливості все розповісти.
— Невже ти цього хотів? — підвівся і кинувся до гридя, — Як ти міг, Свенельде, як? За що?
Чоловік глянув у гнівні очі Ярополка і важко задихав. Серце щосили заболіло і той схопився за нього, миттю впавши на землю. Його погляд спинився на Олегові, без вини винуватому.
Ярополк, скочивши на свого баского, щосили його підшпорив і зник за межами Овруча, тікаючи від самого себе. «Вбивця!» - лунало у його голові. А перед очима – тіло брата. Батько ніколи не пробачив би цього! Хоча, подейкували, що він вбив Улеба… А Свенельд? Як він міг? Вірний воєвода, улюбленець його батька та діда, і раптом – зрадник.
Син Олега та Злата так і залишилися жити на заході. Ярополк, Володимир та інші ніколи не дізнаються про них.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748842
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2017
Того дня, на диво, була тепла сонячна погода. Ані хмаринки на небі, ані звуку довкола. Природа завмерла у дивному очікуванні: що ж далі з Руссю буде?
Гриді стояли на Горі, перед княжими домом. Військо повільно, немов мурахи, тягнулося від Подолу до Гори, де на них давно очікували. З нього до них вийшли Предслава з Ярополком. Княжич вийшов першим, гордий, наче орел, кинув оком на воїв, що схилили перед ним голову. За ним вийшла мати й спинилася у декількох кроках позаду сина. Обоє були вдягнені в темні шати, ніби відчували біду. Старий воєвода, Свенельд, немов змій, сповз зі свого коня та став перед військом.
— Княжичу, —промовив Свенельд, — горе…
— Горе!.. — зашуміло військо. Предслава, зрозумівши про що кажуть, заплакала. Все ж таки, слова Святослава виявилися віщими.
Ярополк набрав повні груди повітря та швидко видихнув. Тепер він став повноправним князем. Батько не дарма залишив його у Києві, не взяв з собою у похід.
- Княжичу… - прохрипів Свенельд, проте юнак підняв руку високо вгору, не дав старому сказати, що той хотів. З його жесту стало зрозуміло, що княжий нащадок здогадався, про яке горе кажуть.
— Оголошую траур! — мовив він. — Ідіть, поминайте князя та інших відважних воїнів, що лягли перед супостатом! — звернувся до людей.
Натовп зашумів, заспівавши сумної пісні про загибель руського князя. Князь спустився з ґанку до воя, подивився тому у вічі та схилив голову.
- Дякую тобі за службу, Свенельде. Батько недарма тебе обожнював. – оглянувся довкола. – Що з ним трапилось? Він був вправним воїном, а тут…
- Печеніги. – відповів сухо. – Вони зробили засідку.
- Значить, поліг хороброю смертю. – кивнув. – Князь Святослав…
- Він давно відчував її. А останнім часом марив.
- Зайдеш до великої зали завтра. – змінив тему. – Князь залишив чимало невирішених справ. Потрібно щось робити… Я не маю досвіду правління, але ти мені допоможеш.
Свенельд покірно кивнув головою. Ярополк лукаво посміхнувся і глянув на матір. Жінка зблідла, ледве трималася на ногах і попрямувала геть з ґанку.
- Смерть батька дуже вразила її, вою. – продовжив новий князь.
- Потрібен час, князю. Згодом вона оговтається. – глянув у бік хоромів. – У покійного правителя Святослава був подарунок для Вас.
- Подарунок? – здивувався.
- Так… Незадовго до своєї смерті він взяв у полон монахиню, геть молоду дівчину. – його очі забігали. – Казав, що вона буде подарунком для Вас.
- І де ж вона?
- Якщо бажаєте, я ввечері привезу її з Вишгорода.
- Ти втомлений. Накажи це зробити найвідданішим воям.
Свенельд вклонився. Ярополк відчув свій вплив на оточуючих і гордо попрямував до дому. Він не зронив жодної сльозинки за батьком.
Предслава ввійшла до хоромів та важко заголосила за чоловіком. Син наздогнав її коло трапезної та обійняв.
— Не плачте, мамо, — втішав її Ярополк. — Він спочиває…
— О, що за горе нам таке! — примовляла. — Всі нас покидають, сину… Всі!
Княжич схилився коло неї. Ні, смерть батька ні капельки не вразила його: юнак знав, що рано чи пізно таке трапиться і він займе батькове місце.
— Мамо, я тепер князь?
Предслава, почувши таке, підвелася і дала ляпаса юнакові.
— Ти! Ти навіть не горюєш за князем! Ти диявол! — закричала. — Ох, чуло моє серце негоду, але я мовчала. Ти лишень думаєш про себе!
— Я, мабуть, залишу Вас одну… — мовив сухо, — Ви втомилися…
Він попрямував до своїх покоїв, але спинився знову.
- Буде траур і тризна. З цього приводу не переймайтеся.
*****
- Люте, ти впевнений? – здивувався Олег, вислухавши старшого сина Свенельда, який у княжича був правою рукою. – Ти впевнений, що звістка про смерть князя Святослава – правдива?
- Впевнений, князю. – кивнув чоловік. – Воєвода Свенельд особисто повідомив про це.
- А княжич Ярополк? Чому він мене не повідомив? – гримнув. – Ми ж брати, як не як… А він мовчить. Підло.
- Князю, але ж…
Олег не захотів далі слухати Люта. Встав та підійшов до нього, з кам’яним лицем прошипів:
- Я зараз напишу листа матері, а ти негайно його відправиш…. Негайно!
- Слухаюсь, князю.
Таким грізним Олега ще ніхто ніколи не бачив. Уперше в житті він підвищив голос, дав наказ, грізно блиснув очима. Ніжний та добрий юнак на мить причаївся у ньому. Гонор батька проявився у синові.
- Вона зараз одна, а поряд невдячний син… Тьху! – сів на престол. – Ну, чого стоїш? На чому я маю писати листа?
- Зараз все принесу… - схилив голову вой.
- Зачекай-но… - спинив його і вмить подобрішав. – Пробач, якщо сильно гримнув.
- Не вибачайтесь, князю. – посміхнувся Лют. – Горе затьмарює Вам очі та розум.
Олег завмер в очікуванні ще хоча б однієї звісточки з Києва. Хлопець, не зважаючи на важку долю, дуже любив батьків. Предслава замінила йому Есфір, обожнювала його, а батько навчив військовій справі та мудрості правління. З-поміж трьох братів він був найдобрішим, найтихішим. Ярополк завжди вирізнявся вогняною вдачею, іскри так і сипалися з його очей, а Володимир, не зважаючи на свій спокійний характер, іноді міг бути грізним, як батько. Сини рабинь завжди відрізняються від синів чистокровних князів. Ненависть та неприязнь Ярополка він давно відчував, проте не показував цього. Але як брат не повідомив молодшого про смерть князя? Чому приховав це? Чому Свенельд повідомив Люта, а не самого князя? Ці думки не давали йому спокою: мабуть, Ярополк замислив якусь гру, втягнувши у неї Олега.
*****
— Дядьку, а чому батько нас покинув? — спитав Володимир у Добрині.
— Лютий супостат забрав його душу.
— Коли?
— Декілька днів тому…
— Дядьку, оголоси про горе. Мої брати знають?
— Знають…
— Горюють?
— Княжич Олег нікого не хоче бачити, а от Ярополк…
— Що з ним?
— Він тепер править Києвом.
— Траур тримає?
— Тримати тримає, а сам грає з цим…
Володимир схилив голову. Він знав, що старший брат Ярополк був дуже лихим. Спершу він таким не був, але коли його залишили правити Горою та Києвом — зазнався.
Шкода було Володимирові його названої матері Предслави — доброї та ніжної, що без теплоти в серці не можна було про неї згадати.
— Передаси княгині Предславі цього листа, — дав у руки гінцеві сувій. — Тільки їй в руки, більше нікому!
— Слухаю, княжичу, — вклонився чоловік та покинув залу.
Володимир зітхнув. Добриня знову схилив голову, спостерігаючи за реакцією племінника.
Княжич стояв на балконі. Звідти було видно все місто, як на долоні. Ген там, у далині виднівся ліс та шуміла ріка. Сонце вже ховалося за обрієм, останніми промінцями освічуючи землю.
Колись тут часто бував Улеб Ігорович, брат Святослава, наглядав за цим містом, хоча й жив далеко, у Вишгороді. Всі місцеві обожнювали його і дивилися, наче на якесь диво, таким мудрим та чудовим він був. Обожнювали і його дітей Рогволода та Божену. Всі розповідали, що княжа донька була надзвичайно красивою та схожою на покійну Ольгу, котра так любила свою онуку. На пам’ять про неї перед княжим домом зробили з дерева невеликий монумент, присвячений дівчині, що вийшла заміж за візантійця. От про Рогволода згадували дедалі рідше, бо юнак рідко тут бував, хіба що на свята. Улеб дав йому полоцькі землі, де колись був місцевим князем дід хлопця, Регенвальд.
Володимир стояв і дивився у далечінь, важко зітхаючи. Тепер хлопець у свої дванадцять років залишився сиротою.
— Я розумію Ваш біль, — промовив Добриня, ставши за спиною княжича.
— Як ви з моєю мамою жили без батьків? — спитав Володимир.
— У нас була вихователька.
— А моя бабуся?
— Вона лише сприяла нашому навчанню, — зітхнув. — Ми її ніколи не цікавили. Ми діти ворогів.
Княжич підняв очі до неба, на котрому з’явилися перші зірки. Вони були яскравими та одночасно ніжними.
— Я хочу побачити братів.
— Ми поїдемо до Києва, коли забажаєте.
— Ми відправимо тризну?
— Обов’язково.
Володимир знову глянув на вечірнє небо та зайшов до своїх покоїв. Довкола було темно і тихо.
Княжич взяв до рук якийсь рукопис та посміхнувся: його подарував батько Святослав, бо власне користуючись ним, хлопець навчився грамоти. Біль втрати переповнювала юнака, проте той мовчав — сів на ложе та зітхнув.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748840
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2017
Відтоді, як померла Ольга, минуло два роки. Святослав саме збирався у похід на Візантію разом зі своїм братом Улебом, хоча той ніяк не хотів брати у цьому участь. Ні пам’ять про Ольгу, ні спільне походження не змогли поєднати колись розлучених братів, які досі таємно ненавиділи один одного.
Серце Свенельда розривалося, коли він бачив, як його хоч і не близькі по крові племінники, але рідні в душі так ставляться один до одного.
Восени війська русичів стояли на межі з Візантією. Їхня сила щодня зростала, проте дух занепадав: який сенс воювати з братами- вірянами?
Воєвода неабияк здивовався, коли до нього підійшов гридь з листом в руках.
— Воєводо Свенельде, маю листа до Вас.
— Листа мені? Гм, дивно, дуже дивно, — глянув на гінця. – Від кого?
— З Візантії.
— Земля Божа? — підвівся. — Хтось, мабуть, хоче домовитися із Руссю. — Взяв до рук листа і, розгорнувши його, прочитав, — «Воєводі Свенельду від цісаря візантійського Романа». — Підніс палець до вуст. — Та це ж зять князя Улеба… І з цікавістю прочитав листа: «Доповідаю воєводі руському Свенельду про намір направити свої війська на ваші через невиконання домовленостей. Після обіцяного князем Улебом Ігоровичем наша держава відмовляється підтримувати мир з вашою на цьому світі, бо правитель ваш згрішив не лише перед народом, але й перед Господом Богом, Творцем світу нашого. Але як народ боголюбивий, обіцяємо: не завдамо княжній Божені Улебівні жодної шкоди, наш з нею шлюб буде дійсний до скону віків.
Цісар візантійський Роман».
Улеб надзвичайно любив свою єдину доньку Божену. Так, син Рогволод був його гордістю, проте ні його предки протягом декількох останніх колін, ні брат не мали доньок. Князь завжди мріяв побрататися з християнським народом, власне тому віддав княжну за візантійського цісаря Романа, котрий обіцяв здійснити княжу мрію. Звісно, в обмін чоловік сподівався на те, що отримає ще шмат Русі, але Улеб не виправдав його сподівань.
Свенельд пильно прочитав листа, після чого завмер на місці: він знав те, про що не слід було розповідати Святославові. Воєводі добре було відомо про напружені стосунки між братами і така інформація могла їх зіпсувати остаточно.
Прикрість не дала часу на вирішення проблеми — князь ввійшов до шатра свого улюбленого гридя відразу, як тільки той отримав листа.
— Що читаєш, Свенельде?
— Князю, — вклонився, — так, нічого суттєвого, — замислився і поклав сувій подалі. — Лист від жінки.
— Твоя жінка вміє писати?
— Я навчив.
Святослав все ж взяв папір до рук. На ньому виднілася велика печатка, схожа на візантійську.
- Дозволь-но я почитаю… - взяв листа до рук. Як же здивувався князь, коли прочитав того листа! Невже його вірний побратим міг так підло вчинити і змовитися з цісарем візантійським? Як він посмів?
«Доповідаю воєводі руському Свенельду про намір направити свої війська на ваші через невиконання домовленостей»… — швидко прочитав.
— Які ще домовленості? — здивувався Святослав.
— Що за домовленість, друже? Невже ти пішов проти мене?
— Нізащо, князю!
— Кажи, як є, бо вкорочу твій вік!
Воєвода зняв шолом і, зітхнувши, сів.
— Князь Улеб надзвичайно любить свою єдину доньку…
— Це і так всім відомо! Далі розповідай!
— Він став тестем Візантії, але не дав у придане княжні шмат землі руської, — підвів очі гридь. — Це розгнівало цісаря Романа, тому він вирішив іти в наступ.
— Але ж Божена…
— Цим шлюбом князь хотів спинити війну.
Святослав ніяк не міг збагнути, про що розповів Свенельд і наказав покликати Улеба.
Над табором зібралися чорні хмари і пішов дощ. Стемніло. Вояки запалили факели та під невеликими укриттями розвели вогнища, щоби зігрітися.
— Святославе! — посміхнувся Улеб, ввійшовши до шатра разом зі Свенельдом.
— Залиш нас наодинці! — наказав князь воєводі й звернувся до брата. — Я все знаю, Улебе!
— Про що ти?
— Про шлюб твоєї доньки з візантійцем…
— Я таким чином хотів спинити війну.
— Навіщо, брате? Невже тобі не шкода Божени? Вона ні в чому не винна… Ти тільки розгнівав Романа! Розгнівав!
— Я завжди хотів жити у мирі…
— Казала тобі мати допомагати мені, а не шкодити! Ох, навіщо я взяв тебе з собою? Сидів би ти у Вишгороді, княжив би спокійно…
— Мені шкода тебе, Святославе…
— Мене? Шкода?
— Ти дурень, брате! Якби мав трішки сміливості та поваги…
— Замовкни! — підвівся. — Ти негайно повертаєшся на Русь!
— Бог все бачить. Все-все!
Святослав схопив меча та підійшов до брата.
— Ще одне зайве слово. — і твоя голова полетить з плечей.
— Знаєш, чому візантійці такі дружні? З ними Бог, з ними Дух Святий.
Очі Святослава налилися кров’ю, і той, не розуміючи, що робить, вдарив брата. Між ними розпочалася бійка.
— Якщо помирати, то з Господом! — кричав Улеб. — Так, я хочу поріднитися з християнами, я хочу віддати їм нашу землю: нехай знають, що ми один народ!
Святослав щосили вдарив мечем брата і той впав додолу.
Це були останні слова Улеба.
До шатра забіг Свенельд і завмер — Улеб лежав мертвий, а над ним схилився Святослав.
— Брате…
— Князю, — схопив його гридь та допоміг підвестися. — Що трапилося?
— Мій брат… Я убив його…
Воєвода схилив голову.
— Ви не винні…
— Винен, винен! Брате, Улебе! — кинувся до тіла. — Що тепер робити?
— Нехай покоїться з миром…
— Пробач, брате! Пробач! — схилився над Улебом і заридав. — Пробач!
Князя Улеба поховали зі всіма почестями того ж дня. Серед війська поширилися чутки, ніби чоловік сам вкоротив собі віку, зрадивши не тільки рідного брата, але і Русь.
*****
У Києві справили тризну за Улебом Ігоровичем. Великі, довгі столи стояли у залі, де зібралося чимало бояр, вельмож, воєвод і вся княжа родина. Святослав сидів, опустивши голову та іноді поглядав на оточуючих, важко зітхаючи. Предслава сіла праворуч від нього не дивлячись на чоловіка. Сини також були сумними: не стало їхнього дядька, улюбленця родини.
Коли всі вийшли з кімнати, то Святослав підійшов до вікна. На дворі був дощ. Здавалося, що небо плаче за сином Ольги та Ігоря. Це ще більше нагнітало атмосферу в залі, котра була чорнішою від ночі, де-не-де горіли свічки. Чоловік вдивлявся в далечінь і важко зітхав. Його спогади полетіли на на багато років назад, у той день, коли на світ з’явився Улеб.
Маленький Святослав ішов по великих коридорах. Довкола бігали прислуги, щось голосно скрикували і переглядалися між собою. Раптом до нього підійшов Ігор і взяв на руки, посміхнувшись.
- Чому не спиш, княжичу? – спитав. – Сонечко щойно зійшло…
- Батьку, чому так багато людей тут? Чому всі так бігають? – глянув хлопчик в очі князю. – Щось трапилося?
- Ходімо. – поніс сина на руках до покоїв Ольги. Перед ними стояла Мирослава та вклонилася низько-низько.
- Вітаю Вас, князю!
- Хто? – спитав Рюрикович. – Не мовчи, кажи-но!
- У вас чудовий син! – посміхнулася.
Батько з сином зайшли до покоїв княгині. Жінка лежала на ложі з малям, пригорнувши його до себе. Ігор підійшов до неї, поцілував і взяв хлопчика на руки.
- Глянь-но, Святославе! – промовив до старшого. – У тебе братик… - дитина глянула на новонародженого та щосили посміхнулася. – Нарікаю тебе Улебом! – промовив батько та поцілував сина в лоба. – Будь наступником Бога, нехай він тебе оберігає від усього поганого! – і вмить спогад зник у млі, розчинився у ній.
Предслава оглянулась довкола та, побачивши хлопців, кинула на них погляд:
- Вийдіть. Нам з князем потрібно поговорити.
Юнаки вклонилися, залишивши подружжя на одинці. Князь глянув на дружину та знову відвів погляд, не бажаючи розмовляти.
- Святославе… - пошепотіла вона. – Ми у шлюбі вісімнадцять літ.
- На жаль, я не рахую роки. – відповів.
- Вісімнадцять років я жила в тіні… У твоїй тіні. Я ніколи не перечила тобі, - підійшла ближче. – а тільки мовчала, наче воно так і мало бути. – опустила очі. – Я виховала твоїх дітей…
- Наших дітей. – перебив її чоловік. – Це наші сини.
- Наші? – здивувалася. – так, Ярополк – наш син, а молодші – твої, Святославе, твої. Повір, я люблю їх не менше від рідного, проте… Я ніколи тобі не зраджувала та й думки не мала про це. Господи! Бідні Есфір та Малуша!
- Їх уже давно нема у живих…
- А були б, Святославе! У Олега та Володимира були б матері, котрі б любили їх. Гадаєш, я змогла їм їх замінити? Так ніколи в житті!.. Я бачила їхні очі, я серцем відчувала їхній сум…
- До чого вся ця розмова, Предславо?
- Щоб ти знав, князю, що я все бачу та знаю… Гадаєш, я не здогадувалася про вас з Малкою, що так кохала тебе? Думаєш, я не бачила на власні очі загибель Есфір, котра просто хотіла бути щасливою?
- Вони самі винні у тому, що трапилося. Есфір сама вчинила над собою самосуд, а ось сестру Добрині я, вважай, урятував.
- І вона все одно померла… Скажи-но мені, Святославе, чому ти не дозволив Улебові виховувати Олега, чому? Він же так його любив…
- Досить! – гримнув. – Я не маю бажання слухати те, про що ти говориш…
- А ти й не слухай! – стала перед чоловіком. – Нехай після цього ти виженеш мене геть з Гори, нехай! Але я знатиму, що сказала тобі все-все…Моє кохання було б вічним, як би не твоя пиха та дурість! Я пробачила тобі чимало: зради, смерть ні в чому невинних жінок, тих, хто сповідував іншу віру…А ось смерть Улеба я не пробачу… Ніколи!
Вона грізно глянула на князя та пішла до дверей. Святослав глянув їй у слід і крикнув:
- Я завтра йду в похід… І не знаю, чи повернуся.
Ці слова спинили жінку. Вона завмерла на мить, прислухавшись до тиші, що панувала довкола. Її чоловік стояв так же непорушно, як і вона, очікуючи на її відповідь. Але дружина зітхнула та вийшла геть. Князь зітхнув. Раніше від цих слів вона б кинулася у обійми чоловіка, пригорнулася б до нього та благала б не йти нікуди – промовчала. Вона більше не кохає його. Тепер Святослав зрозумів, що втратив її. Більше не було сенсу спішити додому, повертатися на Русь.
Щойно Предслава вийшла із зали, то за спиною почула голос сина.
- Невже це все – через них?
- Ярополку? – здивувалася. – Чому ти тут?
- Я усе чув, мамо. Через них ви з батьком…
- Ні, сину! – підійшла до нього. – Не кажи дурниць.
- Винні у всьому матері моїх братів…
- Не кажи так… Наш князь наробив чимало дурниць, тому…
- Я ненавиджу їх! – почорнів од злості. – Настане день, коли я знищу рабичів… Вони розплатяться за гріхи тих жінок!
- Ярополку…
- Нічого не кажи. – махнув рукою і пішов геть.
Предслава зайшла до своїх покоїв. Вона оглянулася довкола та важко зітхнула: у цих стінах минула її молодість, котру вона витратила на чоловіка, кохання з яким було не правильним для неї. Вона розуміла, що Святослав не жартував і не намагався викликати до себе жалість. Його біль був її болем, його сум – її сумом. Разом вони виховали трьох дітей, хоча мого б бути й більше, як би… Ох, та як би ж то! У власному синові жінка бачила страшного тирана, в очах прийомних – біль та сум, їхню покірність та добродушність.
***
Святослав стояв над могилою Ольги, низько схиливши голову. Його очі стали сумними, а вуста дедалі частіше мовчали. Голову вкрила перша сивина, схожа на ранній сніг — така ж несподівана та ніжна.
— Мамо, як мені знайти спокій душевний? Де ж той рай, про котрий ти розповідала? Ти пробачиш мені, мамо? Пробачиш смерть брата? Допоможи мені, прошу…
Уночі князь страждав через жахіття: йому постійно снився Улеб, котрий хотів помститися не тільки за себе, але й за свою сім’ю.
— Я йду на Візантію! – вранці на зібранні заявив Святослав. — Завтра вирушаємо.
— Ви впевнені? — здивувався Свенельд.
— Так треба. — глянув на Предславу та синів, котрі стояли поряд. — Які новини з Вишгорода?
— Княжна Марія пішла до Царгорода…
— А княжич Рогволод, їх син?
— В Полоцьку, де й раніше.
— Я хочу призначити нового управителя Новгорода, що як раз потребує князя. — звернувся до послів з чужого міста. — Гадаю, ви мені у цьому допоможете. — глянув на синів. — Оскільки я знову буду відсутнім у Києві, то на моє місце сяде Ярополк! — посміхнувся. — Він буде чудовим правителем.
Сімнадцятирічний чорнявий хлопчина підійшов до батька і поцілував йому руку, ставши праворуч.
— До Іскоростеня поїде Олег, — шістнадцятирічний син Есфір також підійшов до батька, і, поцілувавши йому руку, став біля брата.
— А Новгород буде Володимировим містом! — засміявся очима, помітивши радість сина. — Ти, соколе мій, звісно, ще малий, але таке я тобі можу довірити.
У свої одинадцять років Володимир був досить серйозним та вправним юнаком. Він був дуже схожим на Святослава в молодості, але й від Малуші взяв не мало: очі, посмішку, білосніжну шкіру та спокійний характер.
— Слава князю Святославу! — пролунало в залі. — Слава князю Святославу та його синам! Слава!
***
Бояри та воєводи швидко розійшлися хто-куди. Князь знову заглибився у свої думки, опустивши очі. Він мовчки зайшов до своїх покоїв і сів на ложе, схопившись за голову руками. Вперше за стільки часу він побачив сиву волосину, що біліла на його чорнявому чубі. Руки не були такими сильними, як раніше, тіло не було таким міцним, як декілька років тому. Святослав чудово розумів, що його вік тепер з кожною миттю стає коротшим. Після себе він залишив трьох синів, котрі навряд чи колись зможуть бути дружними: грубого та войовничого Ярополка, ніжного та спокійного Олега, мудрого та доброго Володимира. Чимало сердець та душ було поранено через княжу необачність, чимало невинних людей покинули цей світ через його дурість.
- Батьку… - почув тихий шепіт. Чоловік підвів очі та побачив молодшого княжича, що стояв на порозі, допитливо дивлячись на батька.
- Володимире! – підвівся той. – Щось трапилося, соколе?
- Я прийшов до тебе… Поговорити.
Лишень тепер Святослав зрозумів, що справді ніколи не розмовляв з синами. Предслава завжди була для них чудовим співрозмовником, але вона не могла замінити батька, його виховання та княжого слова.
- Кажи, Володимире. – знову сів на ложе. – Сідай поряд.
Хлопець присів навпроти, пильно дивлячись у вічі князю. Такого допитливого погляду правитель ще ніколи не бачив.
- Князю, Ви завтра йдете у похід… - почав розмову. – Надовго?
- Не знаю, синку. – поплескав малого по плечі. – Одним богам відомо.
- Коли я поїду до Новгорода? – спитав. – Я там завжди буду правити?
- Вирушай завтра, Володимире. За день доберешся до міста, бояри та воєводи допоможуть тобі, зустрінуть, розкажуть, що та як. Добриня буде поряд, стане твоєю правою рукою. Не бійся – нехай тебе бояться.
- Я не боюся – я сміливий! – посміхнувся. – Княгиня навчила мене таким бути.
- Матір дуже любить тебе, княжичу… - відповів. – Вона любить всіх своїх синів.
- Але ж Ярополк Ваш з нею рідний…
- Не кажи так! – на мить підвисив голос. – Ви всі у нас рідні.
- Князю… - опустив очі Володимир. – Скажіть… Якою була моя рідна мама?
- Малуша… - прошепотів ледь чутно. – Вона була доброю. Невеличка така, світловолоса, зеленоока. Була ключницею на Горі.
- Ви кохали її?
Святослав глянув на хлопця і побачив його допитливі очі, як тремтять його вуста. Він пригадав, як колись дивився на біляву Малку, як цілував її тремтячі губи, як пригортав до себе.
- Мабуть, що так… Соколе мій, не край ні собі, ні мені душу! – мовив. – Ці спогади завдадуть нам з тобою болю.
- Я не пам’ятаю її голосу, її лика. – зітхнув. – Навіть ім’я є для мене чужим, невідомим. Дядько казав, що вона дуже мене любила, чекала на мою появу. А ще вона важко працювала, щоб я мав що поїсти… Батьку, чому вона не жила з Вами? Чому не зосталася на Горі?
- Так було потрібно, Володимире. – Святослав підійшов до вікна. Гроза скінчилася, залишивши після себе густі, чорні хмари. – Я не хотів вам з нею нашкодити.
- Але так вона була б зі мною. – стверджував.
- Хто знає, як би все склалося. – заперечив. – Мати Олега залишилася тут і… - глянув на молодшого. – Згодом ї не стало. – підійшов до хлопця і притулив його до себе. – Мати не та, що дала життя, а та, що виховала. Розумієш?
Володимир мовчки кивнув. Князь відійшов від нього та не дивлячись в його бік, прошепотів:
- Йди, сину. Вже пізно.
- На добраніч, князю. – вклонився і швиденько вийшов геть.
Святослав ліг на ложе, важко зітхаючи. Мабуть, було б краще, як би він віддав Олега на виховання Улебові, залишив Малку тут, на Горі, давши їй можливість бути поряд з сином. Вона була б щасливою. Хоча, хто знає, чим би це завершилося. Не дожила вона свого щасливого віку, не виховала сина. А вони так хотіли доньку… І в них була б донька, як би…
Чоловік нарешті заплющив очі та заснув.
*****
Наступного ранку війська були готові до чергового походу. Княжичі разом з княгинею проводжали свого батька, не бажаючи відпускати.
— Батьку, ти коли повернешся? — підійшов до Святослава наймолодший.
— Мабуть, вже ніколи… - зітхнув.
— Але чому, батьку?
— Мене покидають сили, мій соколе…
— Я не хочу тебе втрачати, — заплакав.
— Я завжди буду поряд. Будь розумним правителем, слухай Добриню. Він знає, як треба правити.
Обійнявши ніби востаннє Володимира та інших синів, приголубивши Предславу, Святослав сів верхи та зник за межами Гори.
***
Минув рік. Похід знову був невдалим, тому князь, поспішаючи, повертався додому. Він спинився у гирлі Борисфена, прислухаючись.
— Моя Русь.
— Ще кілька днів, князю, — промовив Свенельд.
— Підемо через ріку.
— Це небезпечно! Ви ж знаєте, що тут засіли печеніги, котрі так бажають вашої смерті! Краще підемо суходолом. Шлях буде довшим, зате безпечним.
— Свенельде, я кращее знаю, — спустився до річки і сів у човен. — Чого чекаєте? — звернувся до війська, — негайно сідайте!
Князь не поспішав додому. Як не дивно, йому не хотілося бути у Києві, бачити, як зростає могутність християнства, як кохана дружина зверхньо дивиться на нього.
Руські човни швиденько попливли проти течії. Один за одним вони долали Борисфен, час від часу ховаючись за високим берегом.
Біля першого порогу русичі помітили печенігів, що сиділи на високих скелях.
— Давайте повернемося, князю, поки не пізно, — прохав Свенельд.
— Вже надто пізно, — відповів Святослав. — До зброї! Йду на Ви! — підвівся у човні, розмахуючи мечем. — До зброї!
***
Під вечір Святослава сильно поранили. Щоб уберегти його життя, Свенельд витягнув пораненого з води і поволік до невеликого укриття — печери, що височіла над рікою.
— Здається, прийшов мій час, — стогнав князь, стікаючи кров’ю.
Воєвода перев’язав йому руку.
— Що Ви, князю, ми переможемо!
Над ними з-за хмар засвітили ледь помітні сонячні промені. Непогода, що тривала протягом всього бою, миттєво вщухла.
— Гляньте! — вказав на небо. — З нами боги!
— Вже пізно, Свенельде…
Чоловік важко зітхнув, дивлячись на смертельно пораненого племінника. Його серце обливалося кров’ю, бачачи страждання близької людини. Кілька літ тому він обіцяв оберігати князів та їх нащадків, але не зміг.
— Пробачте, Святославе…
— За що, брате? — спробував підвестися, але не зміг і знову впав на вогку землю, застогнавши від болю.
— Що не вберіг Вас…
— Я сам винен, — відвів погляд і миттю потемнів від жаху. — Ти бачиш? — прошепотів, — По мене прийшли! Бачиш?
Свенельд глянув довкола, та нікого не побачив.
— Ви про кого?
— Он там Улеб стоїть, а біля нього мати з батьком…
— Ви марите, князю, — відповів, ще сильніше перетягнувши руку чоловікові. — Це з часом мине.
— О, мій милий брате, — знову простогнав. — Як гадаєш, він пробачив мені?
— Звичайно.
— Передай Предславі, що я так кохаю її!
— Ми повернемося разом.
Бій був біля гроту. Свенельд, взявши меча, став на вході до нього. Святослав знову почав марити, але з останніх сил зіп’явся на ноги.
— Йду на Ви! — закричав щосили, і, схопивши зброю, кинувся на печенігів.
Вранішнє сонце освітило землю і спинилося над місцем бою —мало хто вижив, чимало полягло. Свенельд лежав непритомний і гриді, піднявши його, понесли подалі від того страшного місця, щоб повернути до тями. Поряд з ними було багато важкопоранених воїнів, але серед них не було Святослава.
— Де князь? — запитав, отямившись Свенельд. Всі, хто були довкола нього, схилили голови, знявши шоломи. Свенельд, зібравши весь біль, тихо застогнав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748715
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2017
Йшов 969 рік. Вже не перший день тривала війна Русі з Болгарією. Святослав був дуже виснажений, майже не міг управляти військом. Його серце було далеко на Русі, де залишилася вся його родина, котра очікувала на повернення князя.
Святослав декілька років тому став правити державою, яку мати передала йому, постарівши. Протягом багатьох літ Русь була могутньою, а старший син Ольги та Ігоря зміг зробити її ще могутнішою, ще більш впливовою та відомою.
Кривавий світанок віщував негоду. Поблідлий князь часто виходив з шатра, дивився у далечінь й важко зітхав. Він пам’ятав від батька, як за небесними світилами, хмарами, вітром чи тваринами визначати погоду, але цього разу йому було байдуже до навколишнього середовища: душа відчувала неладне. Ще раз помолився своїм богам і зайшов до шатра, кутаючись у хутра.
— Князю, — до шатра Святослава ввійшов переляканий Свенельд, — трапилося горе…
— Що таке, Свенельде? — підскочив князь.
— На Київ напали печеніги. Ой, лихо-лихо! Князь Улеб відправився на допомогу княгині, але його військо слабке… - заторохкотів. – Боюся, не протриматися Києву…
— Ми негайно повертаємося! — голосно крикнув Святослав. — Скажи це гридям, нехай готуються до повернення на Русь.
— Вороги це сприймуть, як нашу поразку…
— До біса це сприйняття! — наказав. — Негайно повертаймося!
*****
Ольга з внуками та Предславою спостерігали за облогою Києва. З Гори було видно, як печеніги тисячами крутяться навколо міста, біля його оборонної стіни, і як тисячі гридів то з’являються, то зникають на ній.
— Моліться, мої соколи, — шепотіла Ольга. — У Христа спасіння просіть: Він все чує, Він все бачить, Він допомагає тим, хто вірить.
— Справді, княгине? — запитав Володимир. — Невже існує один Бог?
— Існує, мій сонцеликий… Молися, бо коли станеш князем, то Бог допоможе і тобі.
— А нам, бабцю? — здивовано спитав Ярополк, — невже ми не будемо княжити?
— Усі будете княжити. Ваш батько все зробить, як треба.
До зали ввійшов стомлений Асмуд, тримаючись за поранену руку. Низько вклонився княжій родині та опустив голову: йому бракувало сил.
— Що з тобою, Асмуде? — підбігла до нього Предслава. — Брате, як так?
— Печеніги… Їх багато… Князь Улеб…
— Що з моїм сином? — тривожно підвелася княгиня, ледве стоячи на ногах: старість підступно підкоряла її собі.
— З ним все гаразд, княгине, — спокійно відповів. — Просто його воїнів замало…
Їхню розмову перервав наляканий Улеб, який саме вбіг до зали. Він вклонився, княгиня кинулася його обіймати, проте спинилася від болю у грудях. Князь кинув погляд на хвору матір, потім на племінників.
— Святослав приїхав! — голосно промовив. – Навіть швидше, аніж я думав.
Усі кинулися до вікна і побачили, як починають відступати печеніги. Асмуд поцілував сестру в чоло і кинувся надвір, щоб допомогти Святославові. Князь Улеб вийшов за ним.
Довго тривала запекла боротьба. Не один гридь поліг під стіною Києва, захищаючи рідне місто від загарбників. Не одна жінка заплакала за чоловіком і не одна дитина заголосила за батьком.
Коли бій скінчився, Свенельд знайшов пораненого Асмуда, що ледве тримався на ногах.
— Асмуде, як ти? — підійшов до нього та ледве встиг піймати: чоловік упав до долу.
— Все гаразд, друже…
Воєвода глянув на його рану і спробував підвести, але дарма: чоловік не міг іти.
— Облиш мене. Не довго залишилося.
— Що ти таке кажеш? — почав підбадьорювати, — ти потрібен Предславі…
— Я давно не маю сім’ї. Мій батько поліг з честю — я також не осоромлю його. Ох, Свенельде, якби ти знав, як це важко не мати нащадків… Бережи своїх синів, княжичів бережи!
— Берегтиму, Асмуде.
— Я знаю правду… Ти внук покійного Діра, брат княгині. – сказав упевнено, міцно схопив за руку товариша і пильно подивився йому у вічі.
— Ти мариш. – відступив воєвода.
— Я давно про це догадався, просто не міг сказати… Розкажи все княгині, розкажи! – попросив на прощання. Його вуста затремтіли, обличчя посиніло, після чого той важко зітхнув і спинив свій погляд на Горі.
— Розповім, брате… - Свенельд схилився над ним і почав молитися. Він знав, що покійний вірив у християнського Бога, проте такі молитви знав погано, тому підніс руки до неба та почав читати старі, відомі ще від діда-прадіда молитви. Шкода, що предки так і не навчили чоловіка родинній релігії.
Улеб спинився поза спиною варяга: він дуже любив Асмуда та цінував його. Вчителя молодшого князя не стало, з ним пішли і спогади про зброю, мужність і воєводство.
— Асмуд був знатним воєводою… — промовив Улеб і схилив голову. Біля нього, схиливши голову, став Святослав. Князь також неабияк засмутився через втрату вірного друга і наставника.
— Наказую його похоронити зі всіма почестями! — мовив Святослав і глянув на Улеба. — Вітаю тебе, брате! – пильно розглядав брата. Русі вуса, невелика борода, глибокі сірі очі: брат дуже змінився.
— І тебе вітаю, — прошипів крізь зуби Улеб.
— Дякую, що допоміг…
— Це мій обов’язок, — відповів сухо. — Мамі дуже зле, я не зміг би залишити її одну… Та ще й твоїх дітей…
— Ти досі мене ненавидиш? Ох, брате, Есфір немає, ворожнечі немає…
— Я кохав її. А ти…
— Вона зробила свій вибір.
— Так найлегше сказати. Олег — все, що від неї залишилося.
— Він схожий на неї.
— Я його бачив, хорошого сина маєш!
Святослав зітхнув і поплескав брата по плечу. Улеб посміхнувся і обійняв колишнього «ворога».
Гриді повільно входили до міста, несучи поранених і вбитих. На Горі гірко плакала Предслава за своїм братом, котрий так палко обороняв місто від загарбників: він був єдиною найближчою людиною у її житті, бо матір та батька вона втратила рано.
Ольга, побачивши обох синів живими та неушкодженими, кинулася до них зі сльозами на очах.
— Соколи мої! — обійняла їх. — Яка я щаслива бачити вас разом. Бог свідок, що моє серце краялося від того, що ви не зналися. П’ятнадцять літ пролетіли, наче вік!
— Мамо, не плачте, — звернувся до неї Святослав. — Якщо Ваша воля, то я нізащо протягом кількох літ нікуди не піду, ні в які походи, — глянув на брата. — Улеб також нікуди не піде…
— Улеб — дитя миру: він не здатен до війни, — прошепотіла. Княгиня поглянула на тіло Асмуда, над яким побивалася невістка. Ольга підійшла до нього і перехрестила тричі. — Нехай покоїться з миром. Покличте священика, щоб той похоронив дітей Христа. Всі ми Божі діти…
Улеб пильно розглядав малого Олега, на обличчі якого чітко вирізнялися риси Есфір. Серце молодшого княжича було не спокійним, адже він вважав, що цей хлопчик – не тільки син Святослава, але і його найрідніший син.
***
Київ ще не встиг охолонути від того денної битви. На щастя, напад печенігів було відбито, але, на жаль, полягло чимало чудових гридів. Предслава оплакувала свого брата – тепер у неї не залишилося нікого з рідних, окрім неповнолітнього сина. Святослав і Улеб також розділили з нею це горе – Асмуд був чудовим учителем і другом. Неймовірно сумував і Свенельд, котрий утратив єдиного товариша, з ким був по-справжньому щирим.
Всі зібралися у великій залі. Цього вечора не було веселого сміху та приємної музики – зала була прикрашена десятками свічок, котрі символізували душі полеглих, а на столі не було розкішної їжі: Ольга наказала подати все строге, щоб правити тризну.
- Знову повернулися ворожі часи… - промовила княгиня. – Мені шкода, що наші воїни загинули від руки ворога… Ох, - зітхнула. – Чує моє серце, що вони ще повернуться… І не раз… - підвелася. – Помолімося, мої діти… Нехай кожен молиться до того Бога, в якого вірує…
Зашуміло. Всі присутні читали молитви, хто як міг – все одно Творець почує, усе одно простить та допоможе. Так було в кожній хатині Києва.
По завершенню тризни сини Святослава вийшли на балкон. Довкола було темно та тихо. За ними вийшли два князі, схиливши голови. Старший підійшов до синів і зітхнув, глянувши на Борисфен.
- Бачите, яке життя коротке… Сьогодні Київ був на волосині від смерті… Ох, хвала богам, що вони допомогли нам зупинити супостатів, що вберегли нас!
- Невже боги тут були? – спитав Ярополк. – Я не бачив нікого, окрім наших гридів і печенігів. – глянув на батька. – А Ви їх бачили, тату?
- Кожен, хто хоче – той бачить…
- Для цього потрібно вірити, соколи. – підійшов Улеб. – Я вірю, що Київ буде надалі процвітати, що не знатиме горя, що більше жодної краплини тут не проллється…
- Ми зробимо все, що зможемо. – посміхнувся Володимир. – Ви тільки навчіть нас…
Чоловіки посміхнулися. Вони глянули на хлопців, що пильно вдивлялися у далечінь, наче б то намагалися когось там побачити. Ярополк вклонився до князів.
- Дозвольте мені піти до княгині.
- Іди, сину. – махнув рукою Святослав. – Зараз їй потрібна неабияка підтримка.
- Тоді і я піду. – відповів Володимир. – Олеже, ходімо з ними…
- Ви йдіть. – відмовив. – Я наздожену.
Святослав з двома синами зайшов до хоромів. Княжич знітився і глянув на Улеба, що стояв поряд. Він завжди був прив’язаним до князя, тяжів до нього, як і чоловік до хлопця.
- Чому життя таке швидкоплинне? – спитав. – Чому? Невже так було на небі сказано, щоб дядько Асмуд поліг?
- Швидше за все, Олеже. – глянув князь на племінника. – І я колись так піду.
- Ви? – здивувався. – Чому?
- Лишень одному Творцеві відомо, княжичу.
- Ні, не йдіть так! – хлопець щосили обійняв Улеба. – Не йдіть… Прошу вас!
- Сину мій… - прошепотів і відступив від хлопця. – Але зараз я тут. Я поряд. – дістав дещо із-за пояса. – Це – тобі.
Олег взяв до рук невеликого ножика. Він покрутив його в руках і глянув на дядька.
- Дякую! Це…це… це… неймовірно!
- Я знав, що тобі сподобається. – посміхнувся.
- Ще б пак! Він такий… гарний! – радів.
- Тепер ти – справжній княжич! Такого ножа жоден з-поміж твоїх братів не має! – відповів Улеб. – А тепер… ходімо до хоромів: ми потрібні княгині.
Олег засміявся і побіг всередину; князь зітхнув, глянув на вечірню Гору, на Борисфен та Чортирій, зітхнув і зайшов до хоромів за племінником.
***
Ранок був дуже тихим і спокійним. Пташки співали, люди веселилися, сонечко гріло так, наче вчорашніх подій і не було. Київ далі процвітав: на деревах з’явився цвіт, трава зеленіла, на Подолі знову зібралися різні купці та різні ремісники.
Ольга стояла на балконі. Вона пильно вдивлялася удалечінь, немов би намагалася щось побачити там.
- Мамо… - почула голос.
- Соколи мої! – повернулася і побачила синів. – Я очікувала на вас…
- Ми прийшла до тебе. – відповів Улеб.
- Я хочу пройтися по Горі… - знову глянула на місто. – Сьогодні погода чудова.
- Ми підемо з тобою? – спитав Святослав.
- Як у старі, добрі часи…
Всі, хто бачив княжу сім’ю, відразу ж вклонялися їм. Княгиня йшла так гордовито, як і колись, у молодості. Сини, високо піднявши голови, ступали поряд: Святослав – праворуч, а Улеб – ліворуч.
Коли вони вийшли за ворота, то опинилися біля великого насипу, що височів на кручі. То була Аскольдова могила, де спочивали предки княжого роду – діди Ольги та Свенельда. Жінка підійшла ближче, пильно вдивляючись вдалечінь.
- Побудьте тут. – глянула на синів.
Тепер вона підійшла геть близько. Ольга чудово розуміла, що їй залишилося недовго ходити по цій землі, недовго правити Руссю. Зовсім скоро кістлява мала прийти і по неї, тому до цього дня жінка добре приготувалася. Декілька хвилин вона молилася над могилою родичів, а потім відійшла в бік і глянула на ріку. Колись, багато років тому, вони з Ігорем любили приїздити туди, плескатися у воді та кататися у човні. Тепер такого не буде. Більше ніколи.
Ольга відвела погляд на синів, що стояли, опустивши очі. Стільки часу минуло, стільки води з ним утекло! Сини-сини, орли-княжичі… А тепер уже – князі.
Серце стислося у грудях. У голові запаморочилося, але Ольга не подала виду. Вона зрозуміла, що востаннє стоїть тут, дивиться на свій Київ.
Княгиня з синами поверталася до міста. Щойно жінка пройшла через ворота, то спинилася, посміхнувшись: неподалік, біля гридниці, разом зі своїм вірним воєводою Тихоном, стояв Ігор. До них підійшов Асмуд, і батько нарешті обійняв сина, а потім молодий воєвода схилив голову перед князем, що поплескав його по плечу. Чоловіки сміялися. Вони про щось розмовляли та, побачивши Ольгу, гриді вклонився, а Ігор посміхнувся.
Зі сторони княжих хоромів ішов Володислав. Таким жінка й запам’ятала свого першого сина, що ані трішки не змінився. Він спинився неподалік він батька та привітно замахав рукою матері, котра ледве стримувала сльози.
Біля ґанку на княгиню очікувала Мирослава, котра схилила перед нею голову та тримала ключі, як і колись, багато років тому. Поряд з нею стояла весела Малуша, очі якої блищали від радості. Ольга кивнула головою і зайшла до середини. Вона попрямувала до великої зали, куди зайшла поспіхом: там на неї очікувала вся її родина: батько, мати, брати та сестра, та вся родина, котрі сміялися і, помітивши свою кровинку, також схилили перед нею голову. Звенигора, Акун та Борислав закружляли довкола батьків, що сіли на престол.
Вмить жінці стало зле. В очах потемніло та вона впала долу. Святослав і Улеб кинулися до неї, намагаючись підвести.
***
Наступного дня Ольга не змогла встати — старість мимоволі охопила її, не даючи можливості жити далі так, як раніше. Біля її ложа зібралася вся княжа родина розуміючи, що цей день — один з-поміж останніх днів княгині.
— Сини мої, — глянула на змужнілих чоловіків. — Не сваріться! Бережіть один одного, дітей та жінок своїх. Життя — річ дуже важка! Знали б ви, як я колись хотіла знову стати мамою, як я звернулася до Бога і Він змилувався наді мною — дав вас, мої соколи! Святославе, не будь надто жорстоким, не йди війною проти Бога, допомагай Улебові та синів своїх на ноги постав, звеличай їх, але в міру: зашкодити можеш. Улебе, цінуй свого брата, не тримай зла на нього, бо зло — річ страшна, душу поїдає…
Ольга перевела погляд на Предславу.
— Дякую, що ти завжди була поряд з моїм сином та внуками, що прийняла їх та виховуєш гідно…
Сини схилилися над матір’ю, сівши поряд на її ложе, а внуки з невісткою стали на коліна, почавши молитися то до Христа, то до інших богів — хто у кого вірив.
Княгиня же раз зітхнула і взяла за руку Володимира, котрий стояв найближче. Брати переглянулися між собою і також подали руку бабусі.
— Не сваріться, соколи! Ви чудові, хоча такі різні! Любіть один одного, шануйтеся, братайтеся, бо як почнеться розбрат — Русь загине. Не дайте Русі згинути, зникнути Батьківщині ваших предків! Хрестіться, прошу вас, хрестіться. Бог усіх любить, усім прощає!..
Онуки поцілували їй руку і важко зітхнули.
— Мамо… — прошепотів Улеб.
— Залиште мене одну… — глянула на двері, — покличте Свенельда, я хочу дати йому останню настанову…
Усі вклонились княгині і вийшли геть. До покоїв Ольги ввійшов воєвода.
— Княгине…
— Сідай, Свенельде. Я хочу тобі дещо сказати…
— Слухаю, княгине, — сів поряд, насупивши брови. Його волосся вкрила легка сивина і зморшки покрили обличчя.
— Ти єдиний залишився, кому я можу вірити, — розпочала розмову. — Асмуда не стало… Прошу, допомагай моїм синам, не покидай їх! Не дай їм ворогувати… Онукам моїм допомагай, не дозволь супостатами бути… Обіцяєш?
— Обіцяю…
— Не дай Русі загинути. Не дай!
— Не дам, княгине!
Ольга знову зітхнула і Свенельд взяв її за руку.
— Прекрасо, — глянув їй у вічі. — Я хотів тобі сказати… — взяв свій амулет в руку, що висів на його шиї. – Я твій брат…
— Свенельде…
— Я не брешу. Аскольд був твоїм дідом, а Дір – моїм… Я син Вакули, єдиний нащадок, котрий вижив… Ми тікали далеко, коли прийшов Олег. Я стільки років жив на півночі, знаючи, що у мене є ти, моя улюблена, дорога сестро… А коли я дізнався, що ти більше не Прекраса, коли зрозумів, що моя сестра стала княгинею, то мало не збожеволів від щастя. Я знайшов тебе, мила.
— Чому ж ти мовчав?
— Боявся, що не повіриш, — показав свій амулет. — Бачиш, він такий же, як твій. Ми рідня, Прекрасо.
— Не покидай моїх нащадків.
— Ніколи.
— Стільки років, брате… — пустила сльозу. Її погляд вмить завмер. Серце перестало шалено битися у грудях, як колись; вуста більше не зронили ні слова. Так померла велика княгиня всієї Русі.
Князі Святослав та Улеб поховали її за християнським звичаєм, так, як вона колись хотіла.
Коло церкви, яку збудувала покійна, стояли її сини. На цей похорон прийшло чимало людей, серед яких був і простолюд, і бояри. Брати більше не дивилися один на одного вовком, а навпаки, підтримували. Вони пам’ятали її слова про мир, про братерство, про любов. Більше ніколи княгиня не привітає їх, не обійме, не чекатиме їхнього повернення. Вона пішла до Творця, сповідати у кращому світі свою віру.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748714
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2017
Восени на світ з’явився ще один син Святослава.
Малуша народила його на півночі, у краю, де колись зростала Прекраса — княгиня Ольга, — і повила його у старій хатині, що стояла край села.
У березні, коли ще лежав сніг, вона покинула колись рідне місто і не раз сумувала за ним. У цій мазанці майже нічого не було: одне невелике віконце, що майже не пропускало світло до неї, а старі дерев’яні двері ледве зачинялися. Добриня спав на холодній підлозі, поступившись єдиним ложем сестрі з немовлям. Ззовні цю хатину можна було переплутати з невеличкою гіркою: дах поріс травою, а стіни — мохом. Єдине, що було чудовим — це велика ріка Рось, котра протікала неподалік, і ліс над нею.
У цьому селищі був двір княгині, де, на щастя, став гридем Добриня.
— Добрине, глянь-но, мій малюк посміхається! — раділа Малуша, щойно взявши на руки свого новонародженого сина. — Він так схожий на свого батька. Я назву його Владимиром: нехай моє дитя світом заволодіє!
Добриня взяв на руки хлопчика і вийшов надвір; зійшла вранішня зоря і чоловік поніс покупати дитя у Росі.
— Тебе звуть Володимир, тебе звуть Володимир, — одягнув малюку на шию невеличкий амулет від злих духів, який зробив власноруч.
***
Через великі гори снігу до старої хатини йшов воєвода. Він важко дихав, часто спинявся і дивився на ліс, що спав під сніговою шапкою понад Россю. Його буланий кінь часто спіткався, немов би не хотів йти до землянки.
- Асмуде? – здивувався Добриня, побачивши чоловіка на порозі.
- Я приніс вам… - зняв з коня великий мішок. – Тут багато всього.
- Проходь! – запросив гостя. – Змерз мабуть…
- Якщо можете, дайте коню теплого пійла – він більше од мене задубів… - заскреготів зубами.
- Малко! – гукнув воєвода. – Нагрій теплого пійла та на стіл щось постав: пообідаємо. – глянув на блідого гридя. – Поїси з нами?
Той лише мовчки кивнув головою. Його погляд був зосереджений на Малуші, закутаній у різні хустки, що вийшла на світло, з темного кутка. На руках у неї було немовля, загорнуте в чорну шкуру.
- Потримай-но. – простягнула його Добрині. – А я поки що біля печі попорпаюся.
Асмуд пильно дивився то на покритку, то на дитину, яка щось агукала на руках у кревняка. Колись дівчина була схожою на трояндовий пуп’янок, але її врода досі не згаласла; навіть залишилась колишня спритність і приємна посмішка.
- На Малку схожий… - промовив гридь.
- Ні, Асмуде… - відмовила та. – На князя схожий, на Святослава. Той же чорнявий чуб, а очі…
- Княгиня питала, кого ти подарувала її синові. – потиснув плечами.
- Скажи, що нащадка! – відповів Добриня.
- Вона вам передала ось цей мішок… - відповів. – Тут харчі та все інше, необхідне.
- Князь не приїхав? – спитала дівчина, поставивши великий горщик на стіл. – Він не питав, як поживає його син?
Асмуд лише зітхнув. Він не знав, що відповісти зрадженій і ображеній дівчині.
- Скажи, що назвали Володимиром. – продовжила сухо. – Проте він не побачить сина.
- Малко… - прошепотів Добриня.
- Це мій син. – відказала. – І твій кревняк, Добрине. Це – наша дитина.
Гриді мовчки їли зварену крупу. Малуша нагодувала коня і миттю повернулася до хатини, де сіла на піч. Вона щось довго співала Володимиру, а потім поклала його спати.
- Коли княжич виросте – приїде до Києва. – відповіла. – Не раніше.
- Якщо буде щось потрібно, - підвівся Асмуд. – Звертайтеся: я завжди відгукнуся.
- Не кажи нічого Предславі. – промовила дівчина. – Не завдавай їй болю.
- Ох!.. – застогнав воєвода. – Не скажу. – глянув на двері. – Допоки немає ночі – поїду, а то не встигну… Бувайте! – махнув рукою. Добриня мовчки зачинив за ним двері.
***
Минали рік за роком, а краще жити не стало: Малуша важко працювала, щоби поставити малюка на ноги, часто залишаючи його вночі одного. Добриня обожнював племінника, всіляко його забавляв, поки сестри не було вдома.
— Мамо, — все питав малий перед сном, — а де мій тато?
— Тато далеко, мій сонцеликий, — зітхала.
— А я побачу його?
— Не зараз, Володимире. Нам поки що до нього не можна.
— А коли можна?
— Ніколи, мій княжичу, ми не потрібні йому… Повір, настане день, коли ти станеш правителем всія Русі, і тоді весь світ перед тобою схилить голови!
— Я поїду до батька, так?
— Настане час, коли сам батько тебе величатиме Володимиром Святославовичем – князем над князями!
Після таких слів хлопчик засинав.
***
Не довго милувалася Малуша сином — померла, як тільки йому виповнилося три роки. Важка праця забрала у неї останні сили, залишивши тільки біль та хвороби, пролиті сльози за утраченим життям.
Прокинувся вранці Володимир, кинувся до мами — не поворухнеться. Лежить так тихо, гарно вбрана і посміхається.
— Дядьку, дядьку! — почав бігати, шукаючи Добриню. А той саме повертався з двору княжого, і, побачивши заплаканого княжича, кинувся до сестри.
— Сестро, — каже, — годі спати, — кинувся до неї. — Малушо…
Жінку поховали понад Россю, на високому березі, де вона любила відпочивати.
Довго оплакував Добриня сестру, проклинаючи князів київських, звинувачуючи їх у такій долі Малуші та дарма — холод і голод нагадали про себе, а самотужки воєвода не міг, як раніше, доглядати племінника, тому вирушив до колись так обожнюваного ним Києва. Забув той про слова ключниці, що так не хотіла, щоб вихованням Володимира займалися князі.
За ці три роки Ольга не дуже змінилася, хіба що на її обличчі з’явилося чимало дрібних зморшок. Вона, як і раніше, займалася уроками, правлінням Руссю та вихованням онуків.
— Княгине! — урочисто промовив Свенельд, ввійшовши до зали. — Є новина.
— Яка? — здивувалася Ольга.
— До Києва приїхав Добриня, проситься на розмову.
— Добриня? Яким вітром? — замислилася на мить і махнула рукою, — нехай заходить!
— Б’ю чолом, княгине. Вітаю Вас!
— О, Добрине… Скільки часу!
— Три роки, — мовив сухо.
— Яким вітром тут? — її погляд впав на маленького хлопчика, котрий виглядав з-за спини чоловіка.
— Хто це? — підвелася і підійшла поближче.
— Володимир, княгине.
— Володимир? Це…
— Ваш онук — Володимир Святославович.
— Вітаю тебе, онучку. — підійшла до малюка, а той мовчки вклонився їй.
— Славний хлопець. Добрине, а де…
— На днях відправилася до Мокоші. — Після цих слів дитина пильно подивилася на Ольгу.
— Куди ви підете? Хлопчикові потрібна сім’я, догляд… — замислившись, підійшла до вікна. — Нехай залишається тут: будеш приходити до племінника, а я його виховуватиму.
— Я не хочу тут бути! — закричав Володимир. — Не хочу! Я не потрібен княжій родині, — заплакав. — Тато мене не любить і маму мою не любить…
— Що ти, соколе, — взяла хлопчика на руки княгиня. — Він тебе дуже любить… Тільки татко зараз у поході. У тебе є два брати: будеш з ними бавитися, а княжна Предслава тебе доглядатиме.
Володимир важко зітхнув і ще раз, глянувши на дядька, схлипнув.
— Ти приходитимеш до мене? — спитав.
— Приходитиму, княжичу, — спокійно відповів Добриня. — Поводься чемно, слухай княгиню, — обійняв на прощання хлопчика. — Я сумуватиму за тобою, Володимире.
— І я за тобою сумуватиму, — витер сльозу хлопчик.
Гридь, ще раз глянувши на племінника, зітхнув і покинув залу.
***
— Святослав Ігорович прибув! — прокотилося по всій Горі. Жителі збігалися до княжого дому, вітаючи свого правителя. Перед ними стали Ольга з Предславою. Побачивши чоловіка, кинулися до нього.
— Довго тебе не було, соколе мій! — промовила княгиня. — Ми так чекали…
— Твій приїзд — це Ярило, що став понад нами, вітаючи тебе! — обійняла Святослава Предслава. — Не одну ніч, не один день ми чекали на тебе… Слава Богу, ти повернувся!
Князь підняв меча, і, голосно промовивши: «Слава воїнам руським!», поспішно ввійшов до палат, шукаючи синів. Неабияким було його здивування, коли побачив Ярополка та Олега як ті бавилися з незнайомим йому хлопчиком.
— Тато, — радісно закричали сини і кинулися до князя, — тато повернувся!
Але Святослав не відводив погляду від маленького незнайомця, котрий так пильно розглядав його. Сині оченята дивилися наскрізь, а чорні брови були злегка нахмурені, як у самого чоловіка в дитинстві.
Ольга з Предславою переглянулися, і, забравши дітей, залишили Володимира з батьком на одинці.
— Ти хто? — підійшов князь до малюка і сів поряд.
— Володимир. — Дитина подивилася на батькового чуба.
— Чий будеш?
— Дядька Добрині.
У ту мить Святослав все зрозумів — це син Малуші, котру він колись вигнав. Так, це його син.
Перед очима з’явилася колишня ключниця, як колись: весела, закохана, з ніжним рум’янцем на щоках.
— А де твоя мама?
— Пішла до Мокші, — відповів хлопчик. — Я не знаю, хто це така, проте дядько сказав, що мамі там буде добре…
Святослав обійняв Володимира і зітхнув: він винен, що у його молодшого сина така доля.
— А де твій тато?
— Княгиня сказала, що він ось-ось приїде, — знову глянув на воїна, — Він князь! Ти його знаєш?
— Так. Я – князь…
— Ти мене не любиш, — тупнув ногою, — і маму мою не любиш!
— Я люблю тебе, соколе, — обійняв хлопчика. — Просто раніше не знав про тебе… Ти мені пробачиш?
Володимир лишень зітхнув.
— Ми будемо жити разом! Я навчу тебе всьому, що потрібно справжньому княжичу!
— Ура! — зрадів малий. — я став княжичем, як мені казала мама!
Святослав узяв сина на руки, посміхаючись. Володимир розсміявся ще сильніше, весело примовляючи: «Я став княжичем!»
Ольга, побачивши таке знайомство внука з сином, посміхнулася і глянула на стурбовану Предславу.
— Ти вже прийняла його?
— Я завжди всіх приймаю…
— Невже пробачила?
— Пробачила… — прошепотіла тихо. — Я стану матір’ю для хлопчика: він не винен в тому, що колись трапилося.
Поковтнувши гірку образу, Предслава пішла геть. Ольга важко зітхнула та посміхнулася. Радість та злість знову панували в її серці, але тепер вона була спокійною: всі діти старшого сина, Святославовичі, тепер назавжди зібралися разом на Горі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748564
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2017
Ольга повернулася до Києва, приховуючи у своєму серці любов і ненависть до нього. Місто зустріло її весняною прохолодою, хоча квітень давно буяв довкола. Похмуре небо відразо ж попередило княгиню: щось неладне у княжій родині.
— Соколе мій! — обійняла Святослава, котрий вийшов зустріти її з Предславою та однорічним Святополком. — Як ти змужнів, сину! — Предславо, ти так гарно виглядаєш! — зраділа невістці. — А мій Святополк — красень-княжич та й годі!
— Мамо, ми сумували за тобою…— мовив Святослав. — Ти виконала те, заради чого їхала?
— Так, мій сину… Не переймайся, я не змушуватиму тебе стати християнином.
— Я не боюся. Боїться той, хто грішний перед ним.
— Щодо гріха… — княгиня перевела погляд на Есфір, котра стояла в кутку з новонародженим немовлям. — Чому вона тут?
— Я їй дозволила, княгине, — промовила Предслава. — Вона кілька днів тому повила сина Святославові.
Ольга посміхнулась і підійшла до Есфір. Утома була сильнішою, аніж будь-яке бажання розмовляти з пройдисвіткою, але ця розмова була обов’язком жінки.
— Княгине… — прошепотіла та вклонилася Есфір.
— Дай-но мені внука, — взяла дитя на руки та зробила декілька кроків назад. — Вже нарекли? — повернулася до рідних.
— Ще ні.
— Я його нарікаю Олегом, — перехрестила малюка. — Нехай він буде таким же сильним, як і його предок, — поцілувала маля.
— Дякую Вам, княгине, — посміхнулася Есфір. Ольга передала його матері, ще раз кинула грізним поглядом на рабиню, посміхнулася до сина та пішла з двору до хоромів.
Ольга ввійшла до своїх покоїв і важко зітхнула. До неї підійшла Мирослава, котра за ці місяці неабияк постаріла.
— Що нам робити, Мирославо? Життя таке коротке і несподіване… Ой, сини мої, соколи. Як же вони повиростали, позабули про матір свою.
— Роки йдуть, княгине…
— Хочеш до чоловіка?
— Я марю цим.
— Бог тебе прийме, як настане той день, коли ти нас покинеш. Поки я була у Царгороді, то зрозуміла найголовніше: ніщо не вічне. Кохання мине, вік наш пролетить і ми будемо там, де шлях наш закінчується.
— Асмуд був у Вишгороді.
— Як там мій Улеб?
— Має кохану жінку і сина. Але не хоче ні з ким спілкуватися.
Ольга знову важко зітхнула.
— Помолимося, Мирославо?
— Помолимося, княгине.
Жінка взяла до рук невеликий згорток, дістала з нього ікону, і поставила перед собою на невеликий стіл. Жінки почали молитися.
***
Ольга сиділа у великій залі. Княжичі ворогували між собою – це не давало їй спокою на цьому світі. Будь-яка думка про те, що Улеб піде війною на Святослава завдавала їй неабиякого болю. Не розуміла вона й того, що буде далі з її родиною, з її онуками, невістками.
- Княгине… - схилила голову Мирослава, зайшовши до зали. – Прийшла відунка.
- Клич її. – підняла голову.
До хоромів зайшла стара жінка у червоній хустині, згорблена, у старому сарафані та з великим коштуриком. Вона підвела очі до Ольги, щось пробурмотіла собі під ніс і поспішила до правительки.
- Княгине… Це велика честь навідатися до Вас.
- Як тебе звуть, жінко?
- Морава, княгине. – прохрипіла.
- Язичниця? – спитала, пильно вдивляючись в обличчя старої.
- А де Ви бачили віруючих у єдиного Бога? Якщо є такі, то лишень серед знаті: ми, холопи, люди прості та не знаємо грамоти, не читаємо і не пишемо, тим паче, не чуємо про Творця.
- Ти щось знаєш про нього? – підвелася.
- Кажуть, що Господь сотворив цю землю та перших людей, які стали тут жити… Має Сина, що помер через гріхи наші. – опустила очі. – Ще знаю, що учень Його, Андрій, прийшов на наші землі та й пророкував тут державу велику.
- Значить, знаєш щось. – посміхнулась. – А кажеш, холопи цього не знають.
- Мій чоловік був добрим гридем, княгине. Він бачив і знав чимало – розповідав мені.
Ольга обійшла довкола відунки та знову сіла на престол.
У залі дзвеніла тиша. Стара переминалася з ноги на ногу, а Ольга спалювала її грізним поглядом.
- Скажи-но мені, Мораво, - продовжила розмову. – Ти знаєш все, що було, є і буде?
- Знаю…
- Що нам чекати від Долі?
Стара кинула перед себе невеликі камінці з малюнками і підвела очі.
- Бачу двох соколів: один несе сонце, а інших – хрест. Вони тримають один одного, та сила їхня слабне. – зітхнула. – Сонце спалить хреста, а потім і саме впаде, розбившись об меч і воду.
- Що ти маєш на увазі, жінко? – здивувалась Ольга. – Про що це ти?
- Лиш на Небі відомо… Самі побачите, княгине!
- Що ти ще бачиш? – погляд княгині закляк.
- Під сонцем є ворон, лебідь і вовк. І битва буде між ними – не стане птахів, а вовк до Бога звернеться, як час прийде.
- Чий буде той вовк?
- Князя зі спаленого міста. – знову підвела погляд стара.
На мить Ольга захвилювалася. Вона важко зітхнула та кинула погляд на вікно, крізь яке проглядали тьмяні промінці сонця. Невже нащадки Мала прийдуть до влади?
- Це все, що я можу сказати, княгине… - промовила Морава. – Інше не підвладне мені.
- Тоді йди. – махнула рукою і кинула перед жінкою мішечок. – Це твоя винагорода.
Відунка вклонилась і швидко покинула залу. Ольга підійшла до вікна та глянула в далечінь: ріка тихо плинула, Подол недавно прокинувся. Брама відчинилася і до Горі з’явилося декілька коней, на одному з яких була дівчина. Гриді допомогли їй стати на землю; разом з одним юнаком, який приїхав з нею, покрокувала до однієї з хатин, яка стояла неподалік від гридниці.
- Княгине… - роздуми жінки перебила Мирослава. – З Вишгорода, як Ви й наказували, прибули Добриня та Малка. Асмуд поселить їх в одній із хатин для холопів, за гридницею.
- Скільки років виповнилось Добрині? – відійшла від вікна.
- Вісімнадцять.
- Нехай Асмуд заодно і навчить його бравій справі. Не дарма весь цей час з хлопця виховували одні з найкращих воїв Вишгорода при моєму дворі. – сіла на престол. – Зброю нехай дасть йому, кольчуги, чоботи… А дівчинці… Дай дрібну роботу на Горі. – замислилась на мить. – Візьми її собі в помічниці. – посміхнулась.
- Слухаюсь, княгине. – кивнула головою. Ольга, знявши свою корону, знову замислилась над словами Моравки.
*****
Чотири роки минули, як один день.
Київ знову процвітав, сміявся під сонечком, привітно вітаючи жителів та своїх гостей.
Святополк та Олег виросли і змужніли. Старшому було вже п’ять літ, а меншому — тільки чотири. Син Предслави був карооким, його чорне, наче вороняче крило волосся завивалося у пишні кучері, а шкіра виблискувала, як у його матері; хлопчик був спокійним та врівноваженим, не дарма Ольга називала внука материною копією.
Олег вирізнявся золотистим волоссям та світлими очима, білою, неначе молоко, шкірою; малюк увесь час сміявся і досить часто вередував, за що Есфір не раз підвищувала на нього голос.
Жінки помирилися, хоча іноді дивилися одна на одну вовком, немов були готові впитися одна одній у горло. Святослава і Ольгу це неабияк тішило, оскільки вперше за п’ять років у їхньому домі настав мир і спокій.
Ключниці Мирослави не стало. Княгиня дуже сумувала за нею, оскільки та була, мабуть, єдиною подругою жінки. Рано чи пізно людина покидає цей світ та йде до Творця, де її душа знаходить спокій. Мабуть, ключниця зустріла там свого чоловіка Тихона та знову щаслива. Її син, як і раніше, служить княжій родині. Проте місце ключниці пустувало. Негоже княгині без помічниці. Тим паче, вона вже мала кандидатуру, яка потім увійшла в історію її родини.
До покоїв княгині прийшла вісімнадцятирічна дівчина.
— Княгине, — прошепотіла дівчина, вклонившись.
— Проходь, — підвелася Ольга. — Як брат? Ви нічого не потребуєте?
— Що Ви, княгине, нам всього достатньо! Ваша увага і опіка понад усе!
Ольга посміхнулася.
— На жаль, кілька днів тому у нас трапилося горе — до Бога пішла моя сваха і ключниця Мирослава, котра сумлінно виконувала свої обов’язки.
— Земля їй пером… — прошепотіла дівчина.
— Мені потрібна нова. Я хочу, щоб нею стала ти, Малко.
— Це велика честь для мене! Клянусь сумлінно виконувати всі обов’язки і завдання!
— Я знала, що ти так і скажеш, — княгиня подала дівчині зв’язку ключів. — Я зараз поїду до княжича Улеба, мене довго не буде. Якщо виникатимуть проблеми чи запитання — звертайся на кухню чи до інших слуг — допоможуть. Єдине прохання: ніколи не заходь до покоїв княжича, а то лихо буде! Я гадаю, ти цього не хочеш… До речі, скажи в конюшні, щоби приготували мені мої сани.
— Слухаю, княгине, — поцілувала Ользі руку і вийшла геть. Її зелені очі заблистіли від радості, тонкі вуста розтягнулися у милій посмішці. Дівчина провела рукою по товстій русій косі та поспішила братися до нових обов’язків.
Малка або ж Малуша, як її ще називали, була донькою князя Мала Любечана, котрий загинув од руки Ольги. Після зруйнування Іскоростеня трирічну дівчинку разом із її семилітнім братом Добринею забрали до Києва та відправила їх до Вишгорода, де княгиня виділила їм помешкання та вихователя, котрий не відходив від них, допоки хлопчику не виповнилося вісімнадцять. Ольга з холодом ставилася до них, проте ніколи не уникала, завжди намагалася допомогти. Добриня став гридем при Святославові, а Малуша — служницею.
Добриня увесь свій вільний час проводив поміж інших воїнів і додому приходив опівночі, щоби повечеряти і відпочити. Його сестра намагалася у всьому догоджати братові, проте їй це не завжди вдавалося. Оскільки вони з малечку були разом, стосунки у них ніколи не псувалися.
Того вечора дівчина прийшла пізніше, аніж зазвичай.
— Де ти була? — підвівся з ложа змучений Добриня. — Уже всі сплять, а ти ходиш не зрозуміло де… Місяць он як високо!
— Я була у княжому домі. Брате, у мене така новина!
— Що вже трапилося? — здивувався.
— Княгиня зробила мене своєю ключницею! Вона мені довіряє!
— Ключницею кажеш? — посміхнувся. — Тобі пояснили, що входить у твої обов’язки?
— Ще б пак. Але княгиня заборонила мені заходити до покоїв княжича Святослава. Брате, невже він поганий? Невже я така погана?
— Що за дурість, Малко? Ти чудова, а от він… На жаль, ти не пригадуєш ту історію з Есфір, ото шуму було!
— Пам’ятаю, і то добре. Хіба княжич перелюбствує?
— Не шукай відповіді на це, а просто виконуй свою роботу, — влігся спати. — Все, лягай відпочивати! Я втомився вже, — повернувся на бік та заснув.
Дівчина кинулась до клуні, дістаючи найкраще вбрання. Ні ніч, ні втома брата, ні заборона не могли стати їй на шляху: ключниця повинна виглядати відповідно до статусу особи, котрій підкоряється.
Уранці Малка вже виконувала доручення Предслави. Княжна сиділа перед дзеркалом, спиною до холопки та розчісувала свою косу.
— Малушо, через події, котрі відбуваються протягом останніх п’яти років княжич Святослав погано спить. Йому потрібна настоянка на травах — розумієш, про що я?
—- Так, княжно.
— Щоб сьогодні до вечора все було готове. – блиснула очима. – Я покладаюсь на тебе.
До вечора Малка пробула то у полі, то на кухні, періодично збираючи і готуючи чудо-напій, котрий мав допомогти княжичу. Її руки тремтіли від хвилювання, а голос був ледь чутним.
За дорученням Предслави дівчина пішла із невеликою пляшечкою до покоїв Святослава. Малуша не йшла, а пливла, майже не торкаючись підлоги. Їй здавалося, що за нею пильнує око Ольги, котре за першої ж можливості перетворить бідолашну в попіл.
Малка постукала у двері, але їй ніхто не відчинив. Зачекавши хвилинку, дівчина потягнула їх за ручку, але дарма. Оскільки покої Святослава були зачинені, служниця ввійшла туди за допомогою свого ключа.
Кімната була не дуже привітною: світло майже не потрапляло у покої, на стінах висіла зброя та шкіри вбитих тварин, усі чотири кутки прикрашали підставки зі свічками.
— Ти щось тут забула? — почула голос за спиною і, перелякана, повернулася. Перед нею стояв Святослав.
— Я… княжичу… — подала пляшечку тремтливою рукою. — Княжна Предслава наказала мені принести це Вам…
— Дякую. — його суворі вуста засміялися.
Малуша вклонилася і швиденько вибігла геть.
Наступала ніч. Малуша повернулася додому, ледве дихаючи. Щось важке не дозволяло ковтати необхідне їй повітря, серце виривалось із грудей. Так, дівчина вперше закохалася. Своє кохання вона носитиме у серці аж до самої смерті…
Мало не щодня Малуша заходила до кімнати Святослава, увесь час була біля нього, намагаючись привернути увагу княжича, але дарма: той не звертав на дівчину ніякої уваги, бо досі палко кохав Предславу, матір свого старшого сина Ярополка. Жінка й чоловік були вірними одне одному, не підпускали до себе нікого, навіть Есфір, котра так прагнула налагодити з ними стосунки. Предслава ненавиділа її, хоча не показувала цього. Лише одна ключниця знала про справжнє ставлення жінки до колишньої подруги.
***
Того дня виповнилося рівно шість років, як Святослав і Предслава стали щасливим подружжям. Минулого року на Горі було пишне свято, а тепер ніхто не святкував його, як слід – княгиня досі була у Вишгороді, забавляючи сина та доньку Улеба, а шість років, наскільки знав люд, ніхто пишно не святкував.
У залі, де був накритий святковий стіл, зібралася не тільки княжа родина, але й найближчі люди: подружжя, сини, Асмуд, Свенельд та інші високопосадовці. За всім цим з кухні спостерігала Есфір, важко зітхаючи.
— Що з тобою? – спитала Малуша, — чому зітхаєш?
— Мій Олег, — прошепотіла, — мій синочок… Мені не дозволяють навіть стояти біля нього!
— Невже не ти виховуєш княжича?
— Відколи народила: спочатку мені його приносили на годування, а потім і геть забрали, не давши стати матір’ю для нього. Ох, пам’ятай Малушо: ніколи не народжуй позашлюбну дитину від мужа знатного роду, бо тебе зроблять ніким, не віддадуть твою дитину. Дурна я була, що хотіла стати йому коханкою, все за багатством гналася! Жила б зараз поряд з Улебом, мала би все, що хочу, — знову зітхнула. — А тут я нікому не потрібна.
— Може, попросиш княжну виховувати самій хлопчика? Ти живеш тут, на Горі, щодня бачиш його.
— Тільки, як нянька. Мені сказали, що коли синові виповниться п’ять літ, я буду змушена покинути княжий дім.
Дівчина витерла із жалю сльозу. Есфір ще раз глянула на сина, знову зітхнула і пішла геть із кухні.
*****
Святослав, перебуваючи в гарному настрої, пішов спочивати до своїх покоїв, де знову ж була Малка.
— Малушо.., — прошепотів, побачивши дівчину, — ти чудова…
— Княжичу, — вклонилась Малка. — Я запалила свічки…
— Я млію од твоєї краси! — обійняв її. Малка зашарілася, проте не змогла відмовити княжичу, котрий так палко дивився на неї.
— Малка, Малуша… Яке ім’я… Ти… ти прекрасна! Як же я раніше не помічав цього?
— Ви марите, княжичу.
— Не кажи так! Називай мене Святославом.
— Святославе, — кинулася до нього в обійми. Княжич тихо погасив свічки.
Додому дівчина повернулася лише пізно ввечері, коли всі поснули. У хатині на неї чекав Добриня.
— Брате! – посміхнулася. — Рада тебе бачити!
— Прийшла, нарешті… — прошипів. — Де ти так довго була?
— Я? — стрепенулася, відчувши щось недобре, — відпочивала.
— Часом не в покоях княжича?
— Ні, що ти, Добрине! — відмахнулася. — Ніколи!
— Не бреши мені! — підскочив до неї, схопивши за руку. — Я все знаю, все! О боги, який сором! — сів на лавку, схопившись за голову. — Моя сестра — коханка княжича, одруженого княжича! — закричав. — Що ти робиш, сестро?! Як ти так можеш чинити? Хіба я тебе цьому вчив?
— Я кохаю його…
— Не кохаєш, а жадаєш його кохання. Ти іграшка для нього, не більше! Невже Есфір тебе нічому не навчила?
— У них не могло бути майбутнього.
— Як і у вас, — підвівся і пішов до дверей.
— Брате! — кинулась зі сльозами до Добрині, — не йди, прошу!
— Мені треба побути наодинці, — мовив сухо і вийшов надвір.
Вся Гора була у місячному світлі. Борисфен також виблискував під ним, заманюючи до себе. Вітер ледь-ледь шелестів. Зі сторони древлянських земель заходила гроза, раз у раз подаючи грізний гуркіт, — то Перун злився на княжий перелюб, кидаючи блискавки на землю.
Малка сиділа і зітхала: якою чудовою була ця ніч! На мить їй здалося, що Святослав покохав її, що зробить своєю дружиною. У голові лунали слова «приходь наступної ночі», від чого дівчина розгубилася: вибрати брата чи коханого.
*****
На дворі була страшна заметіль. Здавалося, природа злилася на закохану Малушу, котра могла ось-ось зробити щось невиправне, щось страшне. Лютувала буря, не даючи дівчині вийти з будинку та піти до Святослава.
- Значить, сьогодні побудеш вдома. – посміхнувся Добриня. – Нічого тобі у княжому домі робити.
- Як це – нічого? – махнула рукою. – Я зараз закутаюсь якнайтепліше та піду…
- Стій, дурненька. – спинив її брат. – Не нароби дурниць. – пильно дивився їй у вічі. – Ти для князя – іграшка, не більше. Він кохає Предславу, а не тебе.
- Ти це так кажеш, тому, що сам не маєш дружини? – ранила серце юнакові. – Не заздри.
Ключниця, закутавшись, швидко вийшла з будинку. Добриня виглянув у віконце та побачив, як сестра швиденько зайшла до княжих хоромів і зникла у них. Через якусь мить вікно у покоях Святослава стало світлим. Добриня зрозумів, що дівчина і цього разу ослухалась його.
Малуша пригорнулася до молодика. Він ніжно обійняв її і прошепотів:
- Я знав, що ти прийдеш…
- Я завжди приходжу.
- Ти не змерзла? – глянув на неї.
- Ні, все гаразд, князю… - притулилася до нього ще більше.
- Тебе ніхто не бачив?
- І не побачить… А як зустрінуть – то й що? Я – ключниця, маю право так пізно бувати у княжому домі.
- Ох, мила… - прошепотів ледь чутно. – Буде горе, якщо нас побачать.
- Не побачать. І ніхто ніколи не дізнається.
Святослав відійшов від молодиці та виглянув з вікна на Гору, що вже спала у заметілі. Він мав змішані почуття: у глибині душі юнак кохав свою законну дружину, проте зараз до своєї прислуги він відчував дещо інше – захоплення, котре ось-ось могло минути. Князь не хотів образити свою кохану, проте, приховувати все також не міг.
- Знаєш, у мене є два сини… - промовив до Малки.
- У тебе чудові сини – соколи!
- Але у мене немає доньки… Іноді так хочеться мати таку маленьку княжну – красуню, грати з нею, бути її щасливим батьком. – відвів погляд. – Я хотів би мати донечку з такими очима, як у тебе… - підійшов до ключниці та обійняв її.
- Краще, як би у неї були твої сині очі, в котрих я тону.
- Тонеш?
- Я завжди тонутиму.
- Ти подаруєш мені доньку?
- І сина, якщо захочеш. – прошепотіла.
Князь обійняв дівчину та щосили поцілував. Та пригорнулася до нього ще сильніше.
Не одна ніч минула від того дня.
Ключниця і княжич бачилися майже щоночі, але так, щоб про це ніхто не знав, тим паче Предслава, котра досі вірила у їхнє з чоловіком кохання.
*****
Предслава швидко зайшла до покоїв Ольги, що сиділа біля вікна, замислившись. Вранці княгиня повернулася до Києва і після сімейного сніданку покликала до себе дівчину. Її думки перервала невістка, прошепотівши:
- Ви мене кликали?
- Звісно! Проходь-но… Сідай поряд. – посміхнулася.
Уперше за всі роки дівчина побачила неприкрите волосся жінки з привітною посмішкою. Воно ще й було розплетене, довжиною до пояса. Цими світло-русими пасмами можна було декілька разів обмотатися, наче кожухом.
- Ти здивована. – сказала. – Чому? Тебе дивує те, що сьогодні я незвично виглядаю?
- Вибачте, княгине, проте… Так, мені не звично. – опустила очі.
- Але я не для цього тебе покликала. Твоя мати, Мирослава – благородного походження, чи не так?
- Вона – онука болгарського цісаря Євпракса, від його єдиної і улюбленої доньки Софії, вдови.
- Її сюди привіз покійний князь Олег, і вона відразу ж стала моєю помічницею. А ти знала щось про батька, Предславо?
- Знаю лише те, що він з цих земель і його батьком був відомий русич-воєвода.
- Не дарма я згодилася на ваш шлюб зі Святославом. – кивнула головою. – Ти – чудова матір для його синів, обожнюєш їх і виховуєш. Але є ще Есфір – не надто мудра дівчина, як ми бачимо. Невдовзі Олегові виповниться п’ять літ і його мати повинна покинути наші хороми.
- Куди вона піде? – здивувалася. – А як же її дитина?
- Мій Святослав недолюблює її, і ти це знаєш. – зітхнула. – Вона буде жити у Києві, швидше за все, на Подолі. Проте сама Есфір звідси не піде.
- І що тоді робити?
- Я хочу, щоб ти дала наказ їй покинути це місце. Раз і назавжди.
- Але це жорстоко! – підвелася. – Я не хочу їй завдати болю!
- Вона змогла нашкодити тобі, пригадай-но… Тепер ти через це страждаєш, чи не так? Ця дівчина зруйнувала твої мрії про щасливу родину, про багатьох дітей!
- Можливо, варто видати її заміж? – спитала боязко.
- Якщо захоче – вийде сама. – відрізала. – Це вже не наш клопіт. – зітхнула. – Я не хочу, щоб мій син був аби з ким… Есфір – не дурна дівчина, проте мудрості їй позичати потрібно. Знаючи її жагу до багатства, до щасливого життя я починаю остерігатися її. Вона, якщо забажає – знищить все, що захоче.
- Допоки я дружина Святослава, то не дозволю їй.
- Знай те, що вона має доступ до того, що й князі… Згадай, як вона раніше куховарила, що добавляла у страви… А раптом їй захочеться кого-небудь отруїти?
- У Есфір немає доступу до кухні.
- Допоможи відправити її геть з Гори і… Тоді ми всі будемо в безпеці. - губи Ольги затремтіли.
Предслава зітхнула. Молодиця чудово розуміла те, що колишня суперниця може їй загрожувати, проте не хотіла зашкодити їй. Для усунення дівчини їй було потрібне вагоме слово князя, що може стати жертвою інтриг.
- Я поговорю з Святославом, княгине. – кивнула головою. – Але маю умову… Я не хочу зашкодити Есфір.
- Ти і не зашкодиш. – відповіла жінка.
Юнка кивнула по поспішила до дверей.
- Предславо! – спинила її Ольга. – Мирослава пишалася б тобою…
*****
Того ж ранку Малуша зрозуміла, що ось-ось стане мамою. Поклавши руку на живіт, вона відчула легкий стук серця. Добриня глянув на неї і неабияк злякався: його сестрі загрожувала небезпека. Чоловік підійшов до неї і сів поряд.
— Сестро, невже?..
— Так, брате мій, — відповіла.
— Ох, Малко, що ж ти накоїла? Навіщо? Невже тобі не шкода ні в чому не винної дитини? Ох, сестро…
Дівчина не взяла до уваги пророчі слова Добрині та пішла до княжих палат, бажаючи розповісти Святославові все якнайшвидше. Вона бігла коридорами, наче тікала від ворога та час від часу озиралася довкола.
У великій залі зібралося чимало вельмож — приїхала Ольга.
— Як там Улеб, мамо? — спитав Святослав.
— Княжить, сину мій. Бавить малих княжича Рогволода і княжну Божену. Обожнює їх. — Глянула на родину. — А ви як без мене?
— Державними справами займалися, княгине, — відповіла Предслава, — Ваших онуків виховували.
Княгиня посміхнулася і дала новий наказ боярам.
— Ну що, бояри, провели уроки по землі руській? Навчили люд розуму?
— Провели, княгине! — вклонився один із них. — Все, як потрібно, зробили!
— Виділи люду княжому з казни трохи більше, аніж зазвичай! — махнула рукою. — Всім розкажи, що так Ольга веліла, княгиня всія Русі!
— Слава Ользі! — вигукнули у залі. — Слава Ользі! – почали бити чолом.
Побачивши знак від жінки, вийшли всі присутні, окрім Святослава, Предслави, Асмуда і Свенельда. Ярополк та Олег, обійнявши бабусю, пішли до своїх покоїв.
— Де Есфір? — грізно запитала княгиня. — Приведіть її сюди! Негайно!
Асмуд зі Свенельдом вийшли геть і вмить повернулися з жінкою.
— Сьогодні твоєму синові виповнилося п’ять літ, — розпочала розмову Ольга, — я із доброти свого серця дозволила тобі виховувати його, але цей час добіг кінця: ти повинна покинути княжий дім.
— Княгине, я зможу бачити Олега? — боязко запитала Есфір. — Я не зможу без нього, княгине, не зможу…
— Це не обговорюється. Хлопчик повинен зростати у нормальній сім’ї, а не з тобою! — відрізала. — Тобі тут не місце!
— Княгине, прошу, — заступилася Предслава. — Дозвольте Есфір, вона мати.
— Не смій за неї слово замовляти, а то і тебе вижену, — підвищила голос княгиня. — Свенельде, Асмуде, виженіть цю жінку звідси! — вказала рукою та двері. — Негайно!
Есфір упала на коліна, благала Ольгу не виганяти її, але княгиня була непохитна. Бідолашну жінку схопили під руки і вивели геть.
За всім цим спостерігала Малуша. Її серце краялося від побаченого і вона перелякано погладила живіт.
— Я нікому тебе не віддам…
Із зали швидко вийшла княгиня з родиною. Дівчина, побачивши їх, вклонилася.
— Іди за мною! — наказала ключниці грізним тоном.
Малка зайшла з нею до покоїв, де Ольга нарешті заспокоїлася.
— Як ти, освоїлася? — звернулася до Малки.
— Так, княгине…
— Сподіваюся, тобі подобається робота? — мовила ніжно.
— Ви вибрали мені найкращу працю! — поцілувала руку княгині. — Для мене велика радість бути Вашою ключницею!
— Що там коїться?! — здивувалась, почувши крики з вулиці та підійшла до вікна. — Глянь-но! — покликала дівчину.
Перед ґанком воєводи затримали Есфір, котра намагалась проникнути до будинку.
— Віддайте мені сина! Олеже, соколе мій! — кричала щосили, але чоловіки не пускали її до покоїв. — Олеже!
— Забудь про нього! — крикнув Свенельд. — Іди геть звідси!
— Віддайте мені Олега! — побивалася жінка. — Де мій син?
Асмуд відштовхнув її і Есфір впала додолу. Жінка не здавалася. Вона витерла сльози, і діставши ножа, котрий був прив’язаний до литки, знову заволала.
— Віддайте мені сина, або я вкорочу собі віку! — підняла ножа.
— Ти що, здуріла? — кинувся до неї Свенельд, намагаючись забрати зброю, — навіть не думай!
— Нехай весь люд знає, якою страшною є наша княгиня! Ольго, ти чуєш мене, Ольго? — поглянула на вікно, де стояла княгиня. — Нехай всі знають правду, — і впала на ножа.
Княгиня відскочила від вікна, і сівши на ложе, заплакала. Малка важко зітхнула, і вже не на жарт перелякалася за себе.
*****
Уночі, коли всі заснули, Малуша знову прийшла до покоїв Святослава. Княжич не очікував її побачити.
— Княжичу, вітаю Вас!
— Малко, чому ти тут? Я тебе не кликав, — мовив суворо.
— Мені треба з Вами поговорити.
— Це так необхідно? — здивувався, — є про що?
— Це дуже важливо, — підійшла ближче. — Ви кохаєте мене?
— Ох, дурна дівчино, — посміхнувся і вмить став сумним. — Ти знаєш мою відповідь: я княжич, а ти проста ключниця.
— Есфір також була простою людиною. Хіба це вас спинило?
— Замовкни! — обірвав її. — Що було, те було. Якщо ти прийшла тільки заради цієї розмови, то йди геть.
— Я бачила її страждання. Невже Вам її не шкода? Вона ні в чому не винна. А Олег? Як він тепер житиме без матері?
— Я не хочу більше такого, — глянув Малуші в очі. — Забудь мене, і негайно забирайся звідси! Я нікому не хочу завдати болю. Якщо княгиня дізнається про наші зустрічі, то зітре тебе на порох, — відвернувся до вікна і промовив. — Покинь мої покої.
Дівчина, пустивши сльозу, зітхнула і прошепотіла:
— Святославе…
— Іди геть, — мовив сухо.
— Я Вас не забуду, — пішла до дверей, але княжич спинив її.
— Не та мати, що народила, а та, що виховала. Запам’ятай це!
Зайшовши до свого будиночку, ключниця заплакала. До неї підійшов схвильований Добриня, намагаючись втішити, проте дарма.
— Сестро моя, що трапилося? Хто тебе образив?
— Святослав. Сказав, що нам не треба більше бачитися!..
— А я ж казав тобі, Малушо, що не можна тобі з ним бути. Згадай Есфір, моя мила! Згадай!
Малуша ще ніколи не відчувала такого страшного болю, що з’їдав її зсередини. Вона стримувала сльози, не зважаючи на те, що поряд був Добриня, котрий хотів їй допомогти. Дівчина помітила, що брат задумав щось неладне, щось таке, що могло б нашкодити їй та її майбутній дитині.
- Добрине… - якось прошепотіла до нього. – Ти дуже дивний… Невже щось задумав?
- Малко… - пригорнув свою сестру. – Нам потрібно поїхати звідси.
- Навіщо? – здивувалася. – Ні-ні, не варто… Нам і тут добре.
- Ти розумієш, що буде, коли княгиня дізнається про вашу інтрижку зі Святославом?
- Нехай судить нас…
- Ось тебе вона і засудить! – гримнув. – А дитина? Ти про неї подумала?
- Це її нащадок.
- Вона зживе тебе зі світу! – мовив. – Потрібно їхати.
- Куди ми поїдемо? – опустила очі.
- На батьківщину, до Іскоростеня.
- Але ж він не наш…
- Ми там народилися… Ця земля віддавна належала нашим предкам, княжно Малуше!
- Княжно?
- Саме так… Ти народиш князя чи ж бо княгиню, що правитиме там!
- Не кажи дурниць, Добрине! – махнула рукою. – Ми – рабичі…
- Ніякі ми не рабичі! Хто тобі таке сказав, га?
- Княгиня Ольга…
- Вона сама не із знатного роду, тому не слухай її. – глянув у віці сестрі, взявши її за плечі. – Княгиня прийшла сюди невідомо звідки уже нареченою княжича Ігоря, коли ще був живий Олег… Хоча подейкують, що вона – онучка Аскольда.
- Аскольда? – здивувалася. – Але ж…
- Вона ніколи не мстила за смерть предків. Вона розумно вчинила, пробачивши все ворогам і ставши їхньою правителькою. Так і ми зробимо.
- Я могла би стати тут княгинею, тут, поряд зі Святославом.
- Сестро! – зітхнув. – Він вже має княгиню. І має нащадків. – на мить замислився. – Пам’ятаєш, що трапилося з Есфір?
- Так, брате…
- Я не переживу, якщо з тобою щось трапиться… - обійняв Малушу.
- І піду до княгині та попрошу звільнити мене.
- І завтра вранці ми поїдемо.
Ключниця кивнула головою. Вранці вона поправила свій сарафан так, щоб не було видно невеличкого животика та перев’язала талію фартухом. Дівчина швиденько вискочила з будиночку і направилася до княжих покоїв, щоб попросити Ольгу про волю, котру вона ніколи не мала.
Ольга як раз була у трапезній. Сніданок уже закінчився, проте жінка залишилася, щоб поговорити з кухарями. Вони, один за одним, ставили на стіл свіжі страви, а княгиня слідкувала за цим.
- Чудово! – сплеснула вона руками. – До свята усе готове.. – глянула на прислуг. – Ви пам’ятаєте, що за свято?
- Звісно, княгине… Гряде Благовіщення! – посміхнулася.
У дверях стояла Малка. Вона спостерігала за всім, що відбувалося у приміщенні. Коли одна з кухарок проходила повз дівчину, то раптом випустила тарілку з рук і дівчина нахилилася, щоб допомогти усе зібрати. Її фартух раптово розв’язався і впав долу. Ключниця швидко підвелася, схопивши його до рук і знову зав’язала. Її руки тремтіли і молодиця поблідла.
— Чому тремтиш, тобі зле? — підійшла до княгиня, глянувши на опущені очі. — Ти плачеш?
— Ні, що Ви…
— Не смій мені брехати, бо лихо буде! — Ольга похмурніла, побачивши, як бігає погляд служниці.
— Ні, ні! Я не брешу Вам…
— Що ти вчора робила у покоях княжича?
— Приносила йому ліки…
— Які ще ліки?
— Коли Ви були у Вишгороді, княжна Предслава…
— Це я знаю. Але вчора вона не просила тебе про це.
— Я вирішила сама.
— Навіщо? А раптом ти якесь приворотне зілля йому дала?
- Ніколи, нізащо!
Раптову грізність княгині змінила ніжна посмішка.
— Ти так погарнішала, поки мене не було. Я знала, що ця посада піде тобі на користь. Ох, пригадую, яка ти була худюща!
Малуша також посміхнулася, але не надовго. Ольжин погляд впав на маленький, ледь помітний живіт рабині.
— Як ти посміла?! — кинулась Ольга на дівчину, — що ти коїш? — вдарила її в лице. — Змія!
— Княгине, я не розумію, про що Ви!
Та смикнула дівчину за сарафан, котрий приховував ледь помітний живіт. Ключниця відвела очі.
— Як ти посміла приходити до княжича?! Хто дозволив?! Як ти посміла?!
— Це випадково…
— Це його дитина? – вказала на живіт.
— Його…
— Скільки?
— Як Ви поїхали…
— Асмуде! — гукнула. — Поклич-но сюди Добриню. Негайно!
На крик матері прийшов Святослав.
— Що трапилося, мамо? — побачивши Малку, опустив очі.
— Вітаю тебе, мій соколе, — підійшла до княжича. — Як бачиш, моя ключниця носить твоє дитя. Вона не бреше, мій милий?
— Мамо… — не встиг сказати Святослав, як ввійшов Добриня.
— О, як добре, що ти тут, — вказала рукою на Малку. — Ти знав?
— Знав, княгине…
— Я вас виховала, вигодувала, а ви мені так віддячили? — розгнівалася. — Невже я це заслужила?!
— Княгине… — прошепотіла Малуша, але жінка не дала їй говорити.
— Ви негайно покинете Гору, та й Київ узагалі, — глянула на Святослава. — Сину, ти нічого не скажеш? Чому мовчиш? Соромно, так?
— Я не признаю її, — сховав погляд від дівчини, що пильно дивилася йому у вічі. — Нехай їде.
— Поїдете на північ, — сказала сухо, і давши жест рукою, стала ще чорнішою, ніж була. — Свенельд та Асмуд вас відвезуть. Завтра вранці вашого духу тут не має бути. Чули?
— Так, княгине, — мовив Добриня. Обійнявши сестру, покинув з нею покої Ольги. Святослав схилив голову.
— Обіцяйте, що Предслава не дізнається про це, — звернувся до матері.
Жінка кивнула головою, відчувши гіркоту синового вчинку.
Наступного ранку воєводи, посадивши на сани брата з сестрою, покинули Гору. Ольга стояла біля вінка і перехрестила їх, прошепотівши якусь молитву, котру княжич майже не чув.
— Не шкодуєш, що так сталося? — спитала у сина. — Це ж твоя дитина…
— У мене вже є двоє дітей.
— А совісті та віри немає. Ох, який ти дурний, мій сину! Невже цьому тебе ми з батьком навчали? Невже цього хотіли? Бачив би це Ігор — не простив би тобі, зненавидів та прогнав би!
— Якщо я такий поганий, то чому Ви мене так любите?
— Бо ти моя дитина, Святославе. Бог каже, що потрібно приймати людей такими, якими вони є.
— Навчайте Улеба як жити, а мене не треба! — гримнув і пішов геть.
Ольга важко зітхнула, і, запаливши свічки у кутку, почала молитися.
*****
Святослав стояв біля вікна у залі. Його настрій був аж ніяк не добрим, туга охоплювала серце. Ні Предслава, ні двоє синів ніяк не веселили його. Він чудово розумів, що завдав чимало болю Малуші, зламав їй життя, погрався, наче з іграшкою. Тепер у нього буде ще одна дитина, знову від простолюдини, від тієї, котра, на його думку, не вартує навіть мізинця особи княжого роду.
Його роздуми перебив Асмуд. Чоловік повільно підійшов до князя і тихо промовив:
- Святославе, до Вас прийшли…
- Хто? – здивувався.
- Посол від Вашого брата Улеба.
- Що він хоче? – відійшов від вікна та сів на престол.
- Сказав, що це – особисте.
- Нехай зайде! – махнув рукою. – Сподіваюся, він має гарну звістку.
Гридь підійшов до дверей і відчинив їх. До Великої Зали зайшов юнак років двадцяти та вклонився князю. Він тримав у руках невеликий сувій, перев’язаний червоною стрічкою.
- Князю… - промовив. – Князь Улеб Ігорович прислав мене до Вас, бажаючи поговорити…
- Кажи, вою, я тебе слухаю. – відповів.
- Він просив передати це Вам. – простягнув сувій до княжої руки. – Просив, щоб Ви добре подумали над усім цим…
Святослав швидко розгорнув папір та почав читати. За лічені секунди він похмурнів, насупився і підскочив, немов ужалений. Асмуд зробив декілька кроків назад, а гонець схилив голову, розуміючи, що князь чимось не задоволений.
- Скажи-но мені, вою, - підійшов до молодика. – Коли твій князь дав тобі це… Він добре подумав? Чи може був п’яний або ж занедужав?
- Він був нормальним, Святославе Ігоровичу. – відповів.
- Ха, сина мого хоче забрати… - прошипів крізь зуби. – Слухай-но, Асмуде, що пише мій дорогий родич… - почав читати листа. – У мене є один рідний син! А Олега він хоче взяти до себе на виховання, обіцяє його на ноги поставити… Ха! – глянув на гінця. – Передай своєму князю, що своїм чадом я сам займуся, а він нехай своїх діток на ноги ставить! – порвав папір. – А тепер іди звідси! – гримнув. Молодик ще раз вклонився і вийшов геть.
- Князю, навіщо Ви з ним так? Улеб Ігорович…
- У нього є дружина, діти, велике місто знаходиться під його владою… Що йому ще потрібно? Я чудово знаю, що він кохав Есфір, полюбив нашого сина, проте…
- У Олега його очі. – відмовив чоловік.
- Не його! – гримнув ще сильніше. – У хлопця очі нашої княгині Ольги, його бабусі. – знову підійшов до вікна. – Він так схожий на Есфір…
- Можливо, за це князь і любить його?
- А за що він ще може любити чужого сина? – лукаво посміхнувся. – У мене двоє синів, Асмуде, двоє соколів… Як колись було у мого батька, Ігоря.
- Вони – Ваша гордість.
- І тільки моя… Хоча, ти знаєш, як Предслава любить їх.
- Вона ще й пробачає немало. – опустив очі. – Як би я міг їй допомогти…
- Ти служиш мої родині, гридю. Це – найкраща допомога.
- Нехай боги дадуть Вам з моєю сестрою багато діточок! – посміхнувся. – Щоб Ви ніколи не знали горя!
- Коли я уже не матиму сил правити, то залишу князем у Києві Ярополка, а Олега – відправлю до інших земель.
***
Улеб чудово розумів те, що старший брат відмовить йому у вихованні Олега. Не зважаючи на це, він постійно очікував на розуміння брата та підтримку матері, котра, як не як, дуже любила молодшого сина-християнина. Його серце розривалося на шматки: поряд була кохана дружина, двоє маленьких діточок, а десь там, у далекому Києві був син Есфір, котрий потребував батьківської турботи. Князь чудово розумів те, що Предслава добре піклується про прийомного сина, навіть більше, аніж про власного.
Коли на порозі хоромів з’явився гонець, то Улеб неабияк зрадів. Він наказав якнайшвидше провести молодика до зали, де очікував на нього з Марією, що ні на крок не відходила від чоловіка.
- Вітаю Вас, Улебе Ігоровичу! – вклонився гість.
- Проходь-но, шановний… - махнув рукою. – Ну що, князь Святослав отримав мого листа? Якою була його відповідь? – зосередив погляд на юнакові. – Кажи ж бо, не соромся!
- Святослав Ігорович відмовив… - прошепотів гонець. – Він порвав Вашого листа, а потім висміяв Ваше прохання.
- Дурень! – підскочив юнак. – Як він так може! – загримів на всю кімнату. – Я до нього зі всією душею, а він!.. Ух!.. – на мить затих. – А княгиня Ольга? Вона була присутня при тій розмові?
- Ні, князю… - опустив очі. – Мені шкода…
Здавалося, що чоловік ось-ось вибухне від люті. Він почорнів, неначе грозова хмара та грізно глянув на гінця, а потім підійшов до вікна, подивившись у бік столиці.
- Улебе, що ж ти так… - промовила Марія, підійшовши до князя і притулилася до нього. – У тебе є двоє чудових діток – у твого брата таких немає. І ніколи не буде.
- Ти не розумієш, Маріє… Далеко, у Києві, є син Есфір, котрий…
- Що ти все заладив про того Олега та Есфір? – відійшла від нього. – Досить уже, га?
- А раптом Олег – це…
- Не раптом! – гримнула. – А ти! Вийди звідси! – вказала гінцеві на двері. – Швидко!
- Маріє, заспокойся… - промовив Улеб.
- Я не розумію, як я стільки років прожила поряд з тобою. – зітхнула. – Я подарувала тобі донечку: вперше за багато поколінь у твоєму роду народилася дівчинка! Ти прийняв мого сина, зробив мого батька управителем Полоцька – за це я вдячна тобі! Проте лізти до родини свого брата – занадто, Улебе!
Князь схилив голову та опустив очі. Тепер туга ще більше краяла його серце, завдавала нового, нестерпного болю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748562
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2017
Наступного ранку князь Улеб приїхав до Вишгорода. Ніхто з вельмож не очікував там побачити його, проте, їх завчасно попередили з Києва.
Біля княжого двору його зустрічали всі бояри на чолі з посадовцем, тобто, довіреною людиною зі столиці, у минулому – воєводою Регенвальдом.
- Вітаємо Вас, князю… - промовив чоловік.
- І я вас вітаю, люди Вишгорода! – кивнув головою.
- Княжі хороми готові для Вас… - промовив воєвода. – І на стіл поставлено.
Улеб невпевнено зайшов до будинку та спинився біля перших дверей: цей дім був схожим на той, що стоїть на Горі. Він зітхнув і, зробивши декілька кроків, завмер. Перед ним стояла усміхнена Сфанда і низько вклонилася.
- Вітаю Вас, князю. – промовила, підвівши очі. – Ми раді бачити Вас тут.
- Сфандо! – посміхнувся. – Яка ти тепер красуня! – підійшов до неї та обійняв. – Я тебе спочатку не впізнав…
- А Ви… такі ж мужні, як і раніше. – міцно обійняла його.
- Ти тут живеш?
- Уже ні. – відвела погляд. – Я тепер мешкатиму напроти цих хоромів, по ту сторону вулиці.
- Вибач… Але якщо я зможу тобі чимось допомогти – ти так і кажи. – глянув на величезний коридор. – Покажи-но мені, будь ласка, цей дім, а то я боюся загубитися у ньому. Не пам’ятаю цих стін з дитинства.
Сфанда кивнула головою, і, взявши князя за руку, повела по переходах. Вони спинялися біля кожних дверей, заглядали у кожну кімнату.
- А тобі вже скільки? – спитав Улеб.
- Двадцять. – відповіла. – Я ваша ровесниця.
- Заміжня?
- Вдова. – зітхнула.
- Вибач, я не знав… - прошепотів юнак. – Вибач…
- Зате маю сина.
- Сина? – здивувався. – Не можу повірити… Я не бачив тебе майже шість років, а у тебе вже є дитя. Ха, швидко летить час. – глянув у вічі дівчині. – Скільки йому?
- П’ять. Регенвальдом звуть, як і мого батька.
- Покажеш мені його?
- Звісно! – посміхнулася. – Гадаю, завтра.
- Я сьогодні ввечері запрошую тебе з батьками і сином на вечерю. – посміхнувся. – прийдете?
- Ваше слово – закон! – відповіла.
- Тоді… до вечора!
- До вечора. – вклонилася. – Ваша опочивальня… Ви пам’ятаєте де?
- Звісно.
Молодиця поспішно пішла коридорами до виходу, а Улеб, зайшовши до кімнати, став біля вікна та довго дивився на Вишгород, що розстелився під його ногами.
Сфанду він знав з дитинства: вона з батьком часто приїздила до Києва до батьків Святослава та Улеба. Зазвичай дорослі вирішували свої політичні справи, а дітвора бавилася. Тоді дівчина дуже подобалася молодшому братові, але, коли вона підросла, її батько майже не з’являвся у столиці, а молодиця сама не приїздила. Тепер, побачивши Сфанду, молодий князь відчув полегшення на душі: далеко від його рідного дому є ще одна душа, котра може його зрозуміти та підтримати. І, тепер будучи поряд з нею і знаючи про її горе, він вирішив ніколи не відпускати її від себе.
Ввечері, коли Регенвальд разом з дружиною, донькою і онуком прийшли до князя Новгорода, син Ольги привітно зустрів їх і запросив до столу.
- Я маю до вас пропозицію… - прошепотів, піднявши кубок з вином. – Ви знаєте, що князю одному важко правити у чужому краю, тому, Регенвальде, я пропоную тобі стати моєю правою рукою – допомагатимеш мені, але правити ти тепер будеш у Полоцьку, а тобі, Сфандо, моєю дружиною…
Дівчина почервоніла, а батьки переглянулися між собою.
- Маленького сина Сфанди я визнаю своїм сином, тому, власне кажучи, не буде різних непорозумінь… Ви згодні?
Воєвода підвівся і підніс кубок догори. Його дружина та донька також встали.
- Давайте вип’ємо за такий чудовий союз! – мовив чоловік. – Щастя майбутньому подружжю!
Улеб полегшено зітхнув. Він глянув на маленького хлопчика з чорними оченятами, котрий засміявся до нього. Сфанда погладила сина по головці та глянула на майбутнього чоловіка. Батьки посміхнулися. Князь зробив великий ковток вина і сів, дивлячись на Сфанду.
- Маю ще одне прохання до тебе… - прошепотів. – Перед нашим шлюбом ти зможеш стати християнкою?
- Я? – здивувалася. – Якщо потрібно, то звісно.
- Сина ми просто назвемо Рогволодом, не змінюючи йому їм’я… А ось твоє тобі вибере священик, або ж ти, якщо хочеш. Я поговорю з ним.
Дівчина покірно кивнула головою.
***
Через кілька днів покинула Київ і княгиня. Вона швидко зібрала найнеобхідніше і подалася до Константинополя.
— Приглянь за Горою і градом, сину, — поцілувала в чоло Святослава. — Будь мудрим правителем! Я вірю в тебе. — І поцілувавши внука, зникла за межами Гори.
Шлях Ольги пролягав через степи, ріки, гори та синє-синє море. Декілька місяців жінка разом з воєводами та послами перебувала у дорозі. Різкі зміни погоди, настрою подекуди дратували її, але іншої дороги не було – саме так пролягав шлях з варяг у греки.
— Ми прибули, княгине, — вклонився Свенельд, увійшовши до невеликої каюти, де сиділа Ольга. Жінка виглянула у віконце: довкола було чудове, велике місто, наповнене сонцем і щастям.
— Імператору повідомили?
— Так.
Княгиня витерла сльозу зі стомлених очей і вийшла з корабля на землю.
Перед палацом гостей зустрічав Костянтин: невеликого зросту, трішки огрядний, у яскравих червоно-золотистих шатах і привітно посміхався (здавалося, що саме його усмішка світить у цьому краю, а не сонце). Поряд стояла його дружина — гречанка Єлена: смаглява, з довгим темно-каштановим волоссям, котре звивалося у зачісці грецького стилю і великими світло-блакитними, непритаманними людям такої місцевості, очима.
— Вітаємо Вас, княгине всія Русі! — промовив урочисто імператор. — Давно очікував Вашого приїзду, а Ви все барилися…
— Вітаю Вас, імператоре та імператрице всія Візантії! — вперше за довгий час посміхнулася. — А тепер хіба ви мені не раді?
— Дуже раді, Ольго, — промовила імператриця.
— Це моя люба Єлена, — відрекомендував дружину. — Правда, не така світла, але ж моя, — засміявся. У нього було чудове почуття гумору. — Покажіть княгині її покої! — наказав слузі, за яким пішла Ольга.
— Чи відома Вам мета мого приїзду?
— Звісно. Все буде якнайкраще! — промовив Костянтин. — Як забажаєте.
Ольга знову посміхнулася.
— Це найкраще, що я матиму.
— Бог — найкраще, що у нас є! — відповів імператор. — Він Вас сюди привів, Він з Вами і піде.
***
До великої зали ввійшов Асмуд, котрий, побачивши княжича, вклонився. Біля Святослава стояла Предслава, що кивнула братові у знак привітання.
— Ну що, успішно виконали мої укази? — спитав княжич.
— Ще б пак! Усі в захваті від Вашого величного розуму! — відповів Асмуд.
— Тоді ти вільний. Даю тобі три дні на відпочинок.
— Дякую Вам, княжичу! Але…
— Що трапилося?
— Прийшла Есфір, дуже хоче поговорити з Вами, — опустив погляд. Предслава напружилася.
— Що їй ще треба? — спитала гнівно і додала. — Святослав Ігорович дав зрозуміти, що їй тут не місце.
— Вона плаче, каже, що дуже треба… Дівчина у важкому стані.
— У якому такому стані? — здивувався Святослав. — Що з нею?
— Зараз самі побачите… — вийшов.
До покоїв увійшла Есфір, зодягнена в шати, що виглядали на ній як здоровенний мішок.
— Княжичу, — схилила голову, — я прошу Вашої допомоги…
— Чого тобі? Невже досі не второпала, що тобі тут не місце?
— Я нездужаю. У мене під серцем Ваша дитина — візьміть її на виховання, прошу Вас!
— Яка ще моя дитина? Ти що, геть з глузду з’їхала? Відкіля мені знати моя вона чи ні?
Есфір заплакала. Предслава, побачивши страждання горе-дівчини, заперечила чоловікові.
— Залишайся при нашому домі. Я тебе не вижену.
— Предславо, я Вам така вдячна! — зраділа. — Пробачте мені за все, прошу!
— Іди з миром, — махнула рукою. Есфір покинула покої. Дівчина важко зітхнула. Святослав незрозуміло глянув на дружину.
— Як ти наважилась її тут залишити? Вона ж принесла нам стільки горя і завдала болю…
— Вона мати. Я розумію її біль, її злидні. Пробачте їй і дозвольте потім бачити свого нащадка.
— Ти впевнена, що це моя дитина? Вона ж змія!
— Я це відчуваю…
— Ти мудра, моя мила. – взяв за руку дружину.
— Не в мудрості річ, Святославе: той, хто захоче бути мудрим, вершитиме діла праведні. Я давно пробачила тобі та їй, а дитина… — зітхнула, — ні в чому не винна.
— Ти приймеш її?
— Я вже її прийняла. Тільки пообіцяй мені одне: ніколи не чини перелюбу, не завдавай мені болю. Обіцяєш?
— Обіцяю! — Святослав замислився на мить.
***
Ольга вже не перший день гостювала в імператорської родини, так і не виконавши того, задля чого прибула до християнської столиці. Вона ввесь час думала, чи потрібно їй те, за що її осудять русичі, за що зневажить рідний син.
— Я бачу Ваш сум, княгине, — прийшла до жінки Єлена. — Можливо, якесь свято допоможе Вам отямитися?
— На жаль, ні, – замислилась. — Я дуже сумую за своїми синами, котрі залишилися там, далеко. Ох, мій впертий і гордий Святослав і ніжний та спокійний Улеб! Як же вони там одні? Старший хоч вдома, а молодший... Мій бідний, зраджений сокіл…
— Я розумію Ваш біль, — прошепотіла імператриця, – і я знаю, що заради цього Ви тут.
— Я не можу бути там, де підлість, брехня, ненависть.
— А тут хіба не так? Ох, я колись втікала від себе, намагалась стати іншою, не такою, як тоді. Дарма! Я покинула рідний дім, щоб забути все, що поєднувало мене з минулим. Проте тут я нещасна: діти ростуть самі по собі, не потребуючи моєї уваги та турботи; імператор не кохає мене, а шукає собі нову дружину… Ні статус, ні нове місце проживання не зроблять Вас щасливою. Щастя всередині нас, потрібно лишень його розбудити...
— Ви плачете? — здивувалась Ольга. — Прошу, не треба… Ніщо не вартує пролитих сліз.
— Недуга забрала все, що я так любила.
— Давно?
— У мене залишилося мало часу, тому я Вас попрошу: нізащо не залишайтесь тут жити. Приймайте хрещення і повертайтеся до себе, в Русь.
— На це є якісь особливі причини?
— Костянтин задумав зробити Вас, Ольго, своєю дружиною, але Ви не погоджуйтеся — це пастка.
— Пастка? Невже він має плани?
— Йому потрібна Русь — підкорить її собі і все. Ні Ви, ні Ваші нащадки йому не потрібні — зітре в порох.
Умить перед очима Ольги постав той день, коли загинули Аскольд і Дір, обороняючи Київ від варязьких загарбників. Вона тоді була немовлям, проте батьки не раз розповідали по це.
— Я поїду, — мовила рішуче Ольга.
Єлена полегшено зітхнула, витерши сльозу.
— Прощавайте, княгине.
— Невже ми більше…
— Більше ніколи. Пробачте мені, якщо я щось не так зробила, чи подумала про Вас, а тим паче, зранила словом.
— Прощаю. Ідіть з миром.
Імператриця востаннє оглянулась довкола себе, і, полегшено зітхнувши, покинула кімнату Ольги. Тепер жінка залишилася без абсолютної підтримки у чужому краю.
Уранці Ольгу розбудив стурбований Свенельд.
— Княгине, я щойно дізнався…
— Я вже все знаю, — зітхнула. Її погляд сягав десь далеко, був геть порожнім. Вона глянула на гридя, і підвівшись, сказала: — Ходімо.
У всіх коридорах тьмяно горіли факели, довкола не було ні душі. Свенельд ішов позаду Ольги, час від часу зітхаючи.
— Звідки Ви все знаєте? Я навіть не встиг сказати…
— Я можу тобі довіряти, Свенельде? — спинилась і повернулась до нього.
— Так, княгине!
— Вчора до мене приходила Єлена. Вона хотіла поговорити і розповіла всю правду, — Ольга перейшла на шепіт. — Тут не все таке чудове та богобоязливе, яким здається на перший погляд. Будь пильним і слухай уважно, бо і стіни у цьому домі мають вуха.
Гридь покірно кивнув і запитав.
— Нам загрожує небезпека?
— Швидше за все.
— Давайте повернемося до Києва, княгине. Ваша безпека понад усе.
— Поки я не виконаю те, заради чого тут, ноги моєї на Русі не буде. Пам’ятай, що я тобі казала.
— Ви можете вірити мені, як братові, — відповів, — своєму братові… — прошепотів ледь чутно. Ольга посміхнулася.
Костянтин сидів на великому балконі — перед ним розкривався увесь Царгород і порт.
— Прийміть мої співчуття… — промовила, увійшовши, Ольга.
— Ольго, — підвівся Костянтин, — дякую… Ох, це таке горе, це так важко!
— Я розумію Вас.
— Єлена згорала, ніби свічка... Знали б Ви, як вона любила Царгород, як обожнювала цей балкон! — посміхнувся, оглянувшись довкола. — А тепер я знову сам, як і багато років тому… Як до нашої з нею зустрічі, — розпочав розповідь. — Колись, будучи ще юнаком, я був на півдні, там, де ростуть пахучі оливи… Єлена була донькою місцевого володаря, дружиною його радника. Між нами відразу спалахнуло кохання, проте дівчина не хотіла втікати з дому. Її рідні дізналися про наші почуття і намагались нам перешкодити, але їм це не вдалося — володар помер, не витримавши такої правди, а чоловік Єлени загинув від руки одного з моїх найдужчих воєвод. Дівчина довго сумувала за рідними. Я не знаю, чи пробачила вона мені все, чи ні, але я знаю одне — Єлена кохала мене, незважаючи ні на що.
— Вона була чудовою жінкою.
— Ви знали її не так довго, щоб судити, але, я бачу, що змогли пізнати за цей час. О так, вона була чудовою.
— Ще раз прийміть мої співчуття.
— Помоліться за неї.
— Обов’язково зроблю це.
— Я обіцяв дружині Вас охрестити якнайшвидше. Так і вчиню. Готуйтеся, вже завтра станете християнкою.
— Дякую Вам.
***
Улеб геть занепав духом. Майже півроку він був один-однісінький. Не одного посла прийняв од Святослава, котрий намагався налагодити стосунки з братом, але дарма — всі поверталися до Києва з однією і тією ж відповіддю. Єдиний, хто зміг за весь цей час достукатися до княжича був Асмуд, він якраз приїхав до Новгорода.
— Вітаю Вас, княжичу! — прийшов до покоїв юнака.
— Здрастуй, Асмуде, — відповів сухо Улеб. — Яким вітром?
— Од Вас стільки часу не було жодної звісточки. Посли казали, що…
— Їхні слова нічого не означають, — різко обірвав його княжич. —Якщо ти тут тільки заради цього, то повертайся до Києва. Не бажаю з тобою розмовляти!
— Вас не цікавить, як там Ваші рідні?
— Я знаю, що княгиня поїхала до Константинополя. Інші мене не цікавлять.
— Княжич Святослав…
— Мені байдуже що з ним, чуєш? Байдуже! — закричав щосили. — Забирайся геть! Не смій! Не смій більше приходити до мене! — затих на мить. — Це стосується всіх інших.
Асмуд схилив голову, зітхнув і мовив наостанок.
— Вони хвилюються за Вас… Шкода, що цього не цінуєте. Досить жити минулим — живіть теперішнім, будуйте своє життя.
— Я живу теперішнім. Минулого в мене немає. Не буде, — зітхнув. — Я маю майбутнє поряд з коханою людиною.
— Я щасливий, що у Вас все є, — посміхнувся Асмуд.
— Повертайся назад!
— Скоро приїде княгиня. Приїдьте, зустріньте її. — Асмуд відкланявся і пішов геть. На порозі він зіткнувся з дівчиною у дверях. Мимохідь глянув на неї і, ще раз вклонившись Улебові, покинув кімнату.
— Хто це був, княжичу? — спитала молодиця, тримаючись за свій великий живіт.
— Асмуд — славний київський воєвода, — глянув на жінку, — Маріє, дозволь мені побути наодинці.
Жінка лише посміхнулася і важко зітхнула; Улеб знову поринув у думки.
***
Костянтин, посміхаючись, увійшов до кімнати, в якій перебувала Ольга.
— Доброго ранку, княгине, — привітався.
— І Вам доброго. — Я помолилася за Світлану.
— Дякую Вам, — спершу похмурнів, але вже за мить його очі засвітилися. — Ви готові?
— Так як ніколи.
— Я маю до Вас прохання, точніше, пропозицію, — сів поряд, взявши Ольгу за руку. — Ви така мудра, ніжна, тендітна, беззахисна… ви надзвичайна жінка, Ольго!
Княгиня відразу збагнула, про що йдеться і промовчала.
— Але Ви одинока…
— Чому одинока? Я маю чудових нащадків.
— Ви в душі одинока. Ні-ні, не подумайте нічого злого, просто я бажаю Вам щастя.
— Щастя в середині кожного з нас.
— Я довго думав, як Вам це сказати… Я не красномовний.., не вмію гарно говорити… Княгине, станьте моєю дружиною!? — поглянув жінці в очі. Ольга посміхнулася і відповіла.
— Не минуло ще дев’яти днів, як не стало імператриці… Чи не зарано ще, Костянтине?
— Прошу, не відмовляйте мені! — став на коліна.
— Хіба що за однієї умови...
— Для Вас будь-що!
— Будьте моїм хрещеним батьком.
Імператор поцілував жінку в руку.
— Стану!
— Спочатку хрещення, а потім вже шлюб, — підвелася. — Так буде правильно перед Богом. Інакше Він не прийме, не благословить.
Свенельд завмер на місці, спостерігаючи за цим із-за дверей.
- Ох, сестро… Що ж ти робиш? — зітхнув.
Костянтин вийшов од Ольги і негайно дав укази. У палаці всі забігали, готуючись і до хрещення, і до весілля.
— Княгине, — до кімнати ввійшов воєвода, — це правда?
— Ти все чув. Я це знала.
— Навіщо Ви так?
— Все йде за планом. Готуйся, бо ми от-от поїдемо, — її погляд упав на шию чоловіка, де був кулон як і в неї, котрий вона багато років тому бачила. — Звідки цей кулон у тебе?
— Від батька…
— Якщо ти віриш у Бога, то чому не приймаєш хрещення?
— Я ще не готовий, княгине…
Ольга посміхнулась і вийшла з кімнати. Свенельд оглянувся довкола і знову пробурмотів собі під ніс.
— Що ж з тобою трапилося, мила? Невже доля така лиха, що перетворила тебе з милої та ніжної Прекраси у криваву та мудру Ольгу? Якби я міг тобі допомогти…
Княгиню Київської Русі хрестили за всіма правилами. Костянтин, як і обіцяв, став її хрещеним батьком, навіть не думаючи про наслідки.
— Це Вам подарунок од мене, — простягнув після звершеного обряду золотого освяченого хрестика Ользі. — Його зробили найталановитіші майстри Царгорода! — посміхнувся, як він любив це робити. — У Ваших покоях я поклав найкращі молитовники та церковні книги.
— Щиро дякую, імператоре, — посміхнулася очима. — Тепер я можу спокійно повертатися додому.
— Пам’ятаєте, про що ми з Вами розмовляли?
— Так, про весілля… Як таке забудеш?
— Коли святкуватимемо? Ви вже визначилися?
— Пробачте за мою зухвалість, але, мабуть, ніколи.
— Як це? — здивувався. — Ви самі казали, що вийдете за мене, якщо я стану Вашим хрещеним батьком. Свого слова я дотримався — тепер Ваша черга.
— Але Ви тільки подумайте, як донька може вийти за свого батька, котрі постали перед Богом у молитві та хрещенні?
Костянтин насупив брови і розгнівано глянув на жінку.
— Ви навмисно! Ви ж знали, що…
— Я бажала Вам тільки добра, Костянтине.
Ольга вдягла хрестик і продовжила.
— Ваша дружина кохала Вас. У пам’ять про неї залишайтеся вдівцем, так Ви покажете, наскільки обожнювали її.
— Моя Єлена розмовляла з Вами?
— Це вже неважливо. Я повертаюся до Києва. Не хвилюйтеся, поїду сьогодні ж.
— Ви мудра жінка, Ольго. Хоча тепер я вагаюся, не знаючи, як Вас називати: Ольгою чи по-церковному Оленою.
— Як душа забажає.
— Прощавайте, княгине…
— Прощавайте, імператоре!
На прощання Ольга вклонилася, а Костянтин поцілував її в руку. Вона вийшла із церкви і назавжди покинула Константинополь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748433
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2017
Есфір була не такою як усі дівчата Гори. В неї було щось таємниче, невідоме, те, що манило до себе княжича, від чого він втрачав голову та здоровий глузд. Здавалося, що Улеб мліє без неї, тужить за нею, наче більше ніколи не побачить, не почує її голосу. А Есфір… дівчина з бідної родини, не царівна або ж княжна, за якими мали впадати люди високого статусу. Син Ольги, напевно, був єдиним її коханням, її душею, сенсом її буття при домі князів. Молодиця не раз принижувалася перед майбутніми родичами, подаючи на стіл або ж прибираючи у їхніх покоях, але, побачивши Улеба, вона наче б то веселішала, літала, мов птах. А очі? Чи не брехали вони, чи ули ж такими щирими, як вона? Не раз, дивлячись у них, Улеб тонув, а вона… Очі гарячі, мов жар, та серце холодніше від льоду.
Вночі, коли княжа сім’я лягала спочивати, Есфір приходила до княжича. Хлопець таємно проводив її до своєї кімнати, де вони розмовляли цілу ніч, сміялися, але тихо-тихо, щоб княгиня або ж старший княжич не почули їхньої радості, не дізналися про їхні таємні побачення.
Улеб часто виходив до великого дуба, що стояв понад Борисфеном. Там він міг годинами чекати на свою кохану, допоки не стемніє. Він милувався зорями та місяцем, що дивилися на своє відображення у воді, хмарками, що, мов зіткані з павутини, пливли понад землею.
Одного вечора молодик і не помітив, що до нього тихо підкрався Святослав. Старший брат сів поряд з дрімаючим родичем і штовхнув його в бік.
- Що, зачекався? – посміхнувся.
- Ти? – здивувався Улеб. – Що ти тут…
- Есфір затрималася на кухні. – відповів сухо. – Я хотів тебе попередити, щоб ти знав.
- Дякую. – глянув на Святослава. – Але звідки ти знаєш? Ми ж…
- Ви гадали, що якщо мати не знає, то і я не відаю про ваші таємниці? Ха, ще б пак! Я не раз бачив вас разом, не раз чув шепіт за стіною… Ми теж колись з Предславою так робили. Не повіриш, я усе знаю… - глянув на брата. – Ну що ти нахнюпився? Не скажу я нікому! Ми ж брати, чи не так?
- Брати, брати… І я не образився, ні капельки! – посміхнувся. – Просто все так несподівано. Навіть я не здогадувався про вас з Предславою. – глянув на Борисфен. – Скажи-но, брате, як ти покликав її заміж?
- Ти бачиш, що я грубий і часто не вмію сказати щось приємне, на відміну від тебе. – також глянув на нічний краєвид. – Я роздобув для неї найкрасивішу обручку в Києві та запропонував побратися. – оглянувся довкола. – Ось тут, на цьому місці. Вона не повірила, вважала, що я просто кепкую над нею, не кохаю її. А я то кохаю, сильно-сильно! Ніколи не зможу покохати нікого, окрім неї!
- І я кохаю Есфір… Але вона… Чи кохає вона мене? – зітхнув. – Предслава – чудова дівчина, розумна, освічена, виховалася не у бідній родині, як не як – донька Тихона. Я не раз помічав, як вона дивиться на тебе, як мліє за тобою…
- Вона мріяла про сина, щоб був схожим на мене. Я мріяв про те, щоб він був схожим на неї. – ледь помітно посміхнувся.
- Твоя мрія збулася, Святославе. – поплескав по плечу брата.
- Я раджу тобі якнайшвидше одружитися з коханою. Тоді ви будете щасливими.
- Я завтра ж скажу їй про це… Хоча ні, сьогодні, щойно вона прийде! – зрадів. – Але… Я навіть не знаю, що і сказати їй. Шлюб – річ відповідальна.
- У будь-якому випадку ви поїдете до Вишгорода, і будете там жити. Не забувай, що мати залишає своє місто за тобою.
Княжич помітив тінь дівчини позаду себе. Він підвівся і глянув на молодшого брата: тепер Улеб повинен зостатися сам на сам з Есфір.
- Прийшла… - прошепотів. – Зранку все розповіси…
Хлопець кивнув головою. Святослав пройшов повз дівчину – та вклонилася йому та глянула на нього очима, повними пристрасті: старший син Ольги симпатизував їй. Сильний, сміливий, грізний – повна протилежність доброго, м’якого та ніжного брата. Вона провела його очима та підійшла до коханого, сівши поряд.
- Вибач, я затрималася… - промовила. – Ти довго очікував на мене?
- Я знав, що ти спізнишся. – відповів. – Святослав усе розповів.
- Княжич знає про нас? – підхопилася. – Ой, лишенько!
- Не хвилюйся, він обіцяв мовчати, – посміхнувся ледь помітно. – як я мовчав про них з Предславою.
- Ти все знав? – заглянула юнакові в очі.
- Звісно… Ох, у них дивовижне кохання! – взяв кохану за руку. – Він колись сидів так біля милої, тримав її руку, а потім нахилився і прошепотів: «Стань моєю дружиною…». – нахилився до Есфір. – А ти станеш моєю княжною? Ти поїдеш зі мною до Вишгорода?
- Улебе… - прошепотіла, та вмить затихла. – Ти бажаєш цього? Я…
- Як би я не хотів, то не пропонував би. – відповів.
- Я… стану твоєю княжною. – кивнула, опустивши очі та посміхаючись.
Юнак обійняв дівчину та посміхнувся. Тепер він дійсно був щасливим, що нарешті зможе стати справжнім княжичем, що зможе навіки бути з коханою.
Молодий місяць ніжним світлом пав на Борисфен. Зорі подекуди ховалися за густими хмарами, чи то на непогоду, чи віщуючи щось неладне.
******
Після чергової сварки з Ольгою, старший княжич вирішив відпочити. Разом зі Свенельдом і Асмудом Святослав вирішив скуштувати заморського напою, який йому подарували на весілля. Чоловіки довго розмовляли, після чого Святослав, здавалось, був готовий піти на компроміс і прийняти християнство, проте сон був сильнішим від його думок.
Та коли Святослав прийшов до покоїв Предслави, то вони з немовлям вже спали. Зрозумівши, що не зможе поговорити з дружиною, княжич пішов блукати палатами, шукаючи собі ще якоїсь розради. Сон зняло, немов рукою; вже була глибока ніч, й ні почитати рукописи з інших країв, ні почистити зброю без денного світла здавалося мало можливим. Хмільному княжичу на очі потрапила Есфір.
— Чому не спиш у таку пору? – спинив її.
— Щось не хочеться, княжичу. — вклонилась йому.
— Від Улеба йдеш?
— Ну то й що?
— Невже ти так кохаєш мого брата?
— Як і він мене.
—Ха, гадаєш, що поїдеш з ним до Вишгорода і там шикуватимеш? Ні-ні, навіть не мрій!
— Я не мрію про багатство.
— То чому ж з ним? Невже мало інших молодиків, не таких боголюбивих, як він? Їх чимало, кожен тобі гріш запропонує за твої руку та серце. Подумай добре про це.
— А чому Ви одружилися з Предславою? Невже це кохання?
— Та що тобі знати про це… Неземне почуття для земних невідоме. Гроші — зло, а ти ним керуєшся. Я ж бачив, як ти хотіла…
— Нічого такого не було! — підскочила. — Не було!
— А чому ж тоді Предслава не знайшла ті сережки, котрі ти собі взяла?
— Та звідки Ви…
— Це вже моє, особисте. Ти дівчина з бідних станів, хочеш на хліб мати, от тому і до Улеба зі своїм коханням лізеш. Ох, не до вподоби йому стане така наречена! Нехай знає правду! – блиснув очима. – Я тебе наскрізь бачу, проте лиш тепер знайшов сміливість сказати. Давно помітив твої очі… А вони за тебе багато говорять. — пішов геть.
— Зачекайте, не йдіть! — кинулась услід. — Не треба, прошу, не кажіть!
— Зникни з перед моїх очей! — крикнув Святослав. — Щоб я тебе більше не бачив у цьому домі, ніколи!
Тепер Есфір всіляко намагалася не потрапляти на очі старшому княжичу, щоб той нікому не розповів правду. Так, вона навряд чи кохала Улеба, проте шукала у їхньому майбутньому шлюбі власної вигоди. Їй хотілося багатства, влади, волі. Дивлячись на Предславу, тихо заздрила: виховувати нащадка князя, носити дорогі тканини та хутра, їсти найсмачніше – чи не щастя?
Коли Есфір перестала вночі приходити до хлопця, той почав шукати її, щоб зрозуміти, що все ж таки відбувається. Дівчина жили при княжих хоромах, тому єдине місце, де вона могла переховуватися – кухня. Саме там, ввечері, юнак і зустрів її.
— Я знав, що ти тут, — підійшов до дівчини ззаду. — Що трапилося? Чому ти не приходиш до мене? Невже більше немає почуттів?
— Почуття є, але перепони сильніші. – нахмурилася.
— Які ще перепони? – здивувався й стиснув кулаки.
— Улебе, — кинулася до нього в обійми, — я не хочу казати, щоби Вас не засмутити…
— Кажи вже!
— Це все княжич Святослав — він не хоче мене бачити у вашому домі. – опустила очі та відступила від хлопця.
— Мій брат, кажеш…
— Прошу Вас, не сваріться з ним… Прошу.
— Я з ним поговорю. Не хвилюйся. – гримнув дверима.
Треба було діяти: вибирати між закоханим і вже не вигідним Улебом, котрий, тим більше, був християнином і змусив би дівчину прийняти християнство, і сильним, забезпеченим язичником Святославом. Саме такий вибір вона і зробила, в ніч на Купала, коли хмільний язичник відпочивав. Тихо, наче мишка, підкралась до його ложа та сіла, погладила чорного чуба.
— Предславо? — спитав, побачивши жіночу постать ніби в тумані. Чоловік не зміг розгледіти обман.
— Святославе… - прошепотіла ледь чутно.
— Нарешті ти прийшла, люба, — підвівся, щоб поцілувати її. На мить він спинився, подивився у вічі Есфір. Дівчина почервоніла: невже він її впізнав? Але княжич доторкнувся до її вуст і ніжно обійняв.
Вранці, щойно сонячні промінці застрибали по носі, Святослав розплющив очі. Як не дивно, голова була доволі важкою. Повернувшись вправо, побачив, що під хутрами спить Есфір. Юнак на мить заплющив очі, а потім знову розплющив: нічого не змінилося. Злість охопила його.
— Негайно покинь мої покої! — розбудивши, наказав дівчині.
— Княжичу… - пробурмотіла сонна дівчина, підводячись.
— Ти вирішила, що тепер я нічого не розповім? Ще й як розповім, — пригрозив.
— Не зможете, бо я розкажу всім про те, що Ви мене звабили.
— Я? — розсміявся. — Ніхто не повірить!
— Повірить!
Святослав повернувся до дверей і побачив Предславу, що заніміла від побаченого.
— То ти так мене кохаєш?
— Мила, я…
— Не треба слів! — кинулась на Есфір. – Змія! Ти ще пошкодуєш!
Святослав став поміж дівчатами, на чиї крики прибігли налякані Ольга та Мирослава.
— Що тут коїться?
— Княжич зрадив мені! — билась в істериці дружина Святослава.
— Як ти посмів?! — крикнула Ольга. — Як наважився?!
— Я не знав, що вона, — вказав на Есфір, — не Предслава! Я був хмільний, коли ця пройдисвітка прийшла до мене… Ви ж знаєте, що коли я такий, то туман застилає мені очі!
Мирослава обійняла доньку.
— Геть з-перед моїх очей! — крикнула Ольга до Есфір. — Негайно!
— Княгине…
— Ти смієш перечити мені? — розгнівалася. — Як смієш?!
— Давай, розкажи всім правду, — кричав Святослав. — Давай, нехай знають!
— Про що ти? — здивувався Улеб, котрий стояв на порозі, дивлячись на свою, вже колишню, кохану. — Це все правда? — спитав. — Невже ти змогла опуститись до такого?
— Улебе, милий…
— Виженіть її з нашого дому! Не смій сюди більше приходити! — заволав Улеб не своїм голосом. Присутні вперше побачили його у гніві. Особливо здивувалася Ольга, яка привикла бачити молодшого сина тихим та спокійним.
— Брате, — прошепотів Святослав, – я не…
— Не хочу вас бачити! — хлопець вибіг із дому, і сівши на коня, зник у невідомому напрямку.
*****
Після сварки Святослав зайшов до покоїв Предслави та завмер на місці. Молодиця лежала на своєму ложі, а над нею схилився знахар. На столі було чимало ліків, над княжною горіли свічки. Мирослава сиділа біля доньки та щось шепотіла, мабуть, молитву. Ярополк тихенько спав у своїй колисці, не подаючи жодного звуку.
- Що трапилося? – здивувався княжич. – Предславо?
Мирослава неохоче підвела очі, глянула на чоловіка та підійшла до нього.
- Вам краще піти, Святославе.
- Чому? – здивувався. – Я прийшов до своєї дружини. Чи тепер не маю права бути поряд з нею?
Предслава підвела очі та, побачивши свого чоловіка, важко зітхнула. Знахар відійшов від її ложа, нічого не сказавши, і підійшов до матері.
- Їй потрібен спокій. Багато спокою. Жодних сварок чи ще чого-небудь. – промовив. – Я залишив для неї декілька настоянок на травах. Завтра вже буде на ногах. – і повільно, глянувши на жінку, вийшов геть.
- Що з нею? – спитав у ключниці. – Що з моєю дружиною?
Жінка відвела погляд від чоловіка. Той, зрозумівши, що розмови не буде, підійшов до маленького Ярополка і нахилився над ним, щоб взяти на руки.
- Не чіпай дитину! – перед ним умить виросла Предслава. – Не смій!
- Предславо, що ти…
- Навіть не думай щось мені сказати! – зашипіла. – Зрадник! Убивця!
Святослав глянув на княжну та помітив, що та поклала руку на живіт. Її погляд був злим та ненависним, повним болю. Та важко зітхнула та сіла на ложе, витираючи сльози. Лишень тепер княжич зрозумів, чому жінка так себе поводить: через його вчинок вона втратила дитя. Їхнє дитя. Ось чому тут був знахар, чому ключниця так розмовляє з ним.
- Мені шкода… - сказав важким голосом.
- Йди! – закричала не своїм голосом дружина. – Йди геть! – молодик, опустивши голову, вийшов геть з покоїв. Предслава, схиливши голову на коліна Мирослави, заплакала.
*****
Цілий день і цілу ніч не було Улеба. Ольга гірко плакала, не знаючи, де його шукати. Святослав об’їздив усі закутки, де міг бути його брат, проте даремно: брат зник безслідно.
Рано-вранці зраджений приїхав додому, і побачивши у своїх покоях заплакану княгиню, сухо мовив:
— Сьогодні я їду до Вишгорода.
— Сину, — кинулась до нього Ольга. — Знайшовся.
— Я їду до Вишгорода, — повторив Улеб.
— Що ж ти робиш, мій соколе, моє янголя? Пошкодуй мене…
— Я навіть зайвої миті тут не пробуду. Проведете мене?
Ольга заплакала.
— Бережи Вас Господь, мамо!
Улеб вклонився і тепер вже назавжди покинув свій рідний дім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748432
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2017
Минуло 7 літ.
Зима лютувала. Такого звірячого холоду жителі Києва ще не пам’ятали. Всі заготовляли дрова, масами ідучи до лісу. Довкола з невеликих димарів до неба тікав дим.
У княжому домі також було прохолодно: вся сім’я зібралась у великій залі, де щосили потріскувала дровами піч, і куталися у хутра.
— Скільки живу — такого не бачив… — прохрипів Святослав, погладивши свою невелику чорну бороду та подекуди ще рідкі маленькі вуса. — Начебто й хороми утеплені, а все одно прохолодно. Кажуть, що там, на півдні, набагато тепліше. Ох, хотів би я туди!
— Всьому свій час, — відповіла Ольга, глянувши на синів. Улеб підкинув ще дров у вогонь. Він також виріс, проте ні бороди, ні вус у нього ще не було.
Ольга за ці вісім років дуже змінилася: її скроні покрила ледь помітна сивина, перші зморшки стали ще виразнішими, а очі перестали світитися.
— Тобі би одружитися, сину… — звернулася Ольга до Святослава.
— Ми з Вами про це вже говорили, — обірвав на півслові матір.
— Улеб скоро поїде геть з міста, до Вишгорода, а ти зостанешся правити, — наполегливо продовжувала княгиня. — Я вже стара, не зможу тобі допомагати. А от дружина…
— Годі! Я сам вирішу, коли мені весілля правити, — схопився як навіжений, і пішов геть із зали.
Молодший опустив очі.
— Тоді я одружуся, мамо.
— А от тобі ще не варто спішити, мій сину! — посміхнулася. — Ще встигнеш… — і на мить замислившись, підвела погляд. — Ти вже вибрав когось?
— Так…
— Хто вона? Розкажи мені.
— Її звати Есфір. Волосся, наче в золоті скупане, очі, як небо нічне, вуста її сміються; вона не йде, а пливе у просторі.
— Якого роду?
— Батько гридь, помічник Асмуда та Свенельда, а матір готує нам обіди. Ви вже бачили її.
— Ти молодець, Улебе, що даремно не марнуєш свого часу, — зітхнула.
Святослав, наче сокіл, вискочив з-за дверей і зіткнувся з Предславою — донькою покійного Тихона і Мирослави, молодшою сестрою Асмуда, котра допомагала матері поратися в домі.
— Вибач, що налякав, — спинився.
— Це Ви мене вибачте за мою необережність, — вклонилася. — Я не хотіла…
— Все гаразд, Предславо. Ми одне одного знаємо з дитинства: чому ти вибачаєшся?
— Мене так навчали, княжичу.
Юнак завмер на місці, розглядаючи дівчину, котру не бачив від літа. На відміну від Асмуда вона була аж ніяк не схожа на слов’янку: пишне кучеряве волосся падало їй на груди, очі горіховим відтінком манили його, а смагляве обличчя інтригувало.
— Я маю йти.
— Іди, — подивився їй услід. Серце вперше затріпотіло: невже ця юнка змогла причарувати його?
*****
Асмуд сидів у своєму будинку разом зі Свенельдом, з котрим потоваришував. Святослав зайшов до них, і ті підвелися.
— Вітаємо Вас, Святославе.
— І я вас вітаю, мої гриді! — сів поряд.
— Чого сумуєте, княжичу? — спитав Свенельд. — Чи трапилося щось?
— Про життя думаю. Мати наполягає на моєму одруженні, а я не хочу цього. То не для мене.
— Ви ж навіть не пробували, — заявив Асмуд. — У нас дівчат гарних багато, вибирай — не хочу!
— От ти, Свенельде, одружився, уже дітей маєш… А ти, Асмуде? Чому ти ніяк не знайдеш собі дружину?
— Я надто вимогливий до жінок, Ви ж знаєте. Та й відповідальність це неабияка.
— Дурість це! — відмахнувся інший. — Я живу так, як душа захоче. Це, як то кажуть, наче б то й не маю родини.
— Одружіться, княжичу, і побачите, чи вартувало. Тільки жону вибирайте таку, щоб і вроду мала небачену, і розум неземний, і терпеливість неймовірну. Лишень з такою щастя матимете.
Святослав посміхнувся, зрозумівши, хто йому потрібен.
*****
Уже майже місяць не зводив старший княжич очей з Предслави, а та, помічаючи на собі його погляд, червоніла.
Під час обіду дівчина допомагала Мирославі накривати на стіл, і Святослав, побачивши її, посміхнувся. Предславо зашарілася і випадково випустила з рук велику тарілку з їжею.
— Предславо! — підбігла до неї Мирослава. — Вибачте нам, княгине!
Ольга тільки повела головою і глянула на сина.
Коли всі пообідали і почали виходити із зали, княгиня гукнула до старшого сина.
— Святославе, зачекай-но! – княжич підійшов до матері.
— Так, мамо…
— Бачу, ти примітив собі дівчину. Це Предслава?
— Вона чудова, чи не так?
— Я не проти такої невістки, але… Не гоже знатний рід з простими змішувати.
— Для мене це не має ніякого значення…
— А що ж люди скажуть? Як то буде?
— Ви ж також походите з-поміж простих людей, а батько закохався у Вас і зробив своєю дружиною. Невже не пригадуєте такого?
— Замовкни!
— Навіть не подумаю! Я сам виберу, що для мене найкраще! — і вклонившись, вийшов геть. Ольга завмерла на місці і важко зітхнула.
Стосунки між ними назавжди зіпсувалися.
Святослав забіг до конюшні, осідлав першого-кращого коня, і поїхав геть з Гори аж до берегів Борисфену, де колись, у далекому дитинстві, він бував з Ігорем та Улебом.
На виїзді з Гори ріка виблискувала під сонячним світлом, пропонуючи княжичу сховатись від страшного пекучого сонця у її прохолодній воді, задрімати під великою старою вербою.
Святослав пробув на березі до сутінок. Коли зорі з’явилися на небі та місяць почав освічувати ріку, неподалік він помітив жіночу постать, що також милувалася пейзажем. Хлопець швидко підійшов до неї.
— Чому сумуємо?
Дівчина підскочила і повернулась до молодика.
— Я, княжичу… — притихла. — Ви так мене налякали.
— А кого ти хотіла тут побачити?
Дівчина посміхнулась, опустивши очі.
— Чудове місце, чи не так?
— Прекрасне. Місце мого дитинства.
— І мого.
— Коли я була маленькою, тато нас із Асмудом приводив сюди. Ох, обожнювала я ті часи… А потім брат виріс, став при Вашому домі, батько загинув, а мати досі світу не бачить.
— Сумуєш за тими часами?
— Дуже. Так бракує батька...
— Мені мого також. Дуже.
— Князь Ігор був чудовою людиною. Вічна йому пам’ять.
— Як і твоєму батькові. Я досі пригадую, яким чудовим гридем був Тихон, — глянув на дівчину. — Ти знала, що я тут буду?
— Ваш брат…
— Ох, цей Улеб… Навіщо ти прийшла?
— Не варто було мені приходити, — прошепотіла і кинулася бігти геть, але Святослав схопив її за руку, і спинивши, обійняв.
— Від кохання не втечеш, моя люба.
— Ви знали?
— Авжеж. Відтоді, як ми вперше побачили одне одного.
— Але це неможливо! Ми геть різних станів, чужі!
— Коханню немає ні перешкод, ні меж. Якщо ти мене справді кохаєш, то я згоден віддати тобі всі свої почуття.
— Я Вас кохаю…
— І я кохаю тебе, — пригорнув дівчину ще міцніше і поцілував.
*****
Менше аніж через місяць, Святослав узяв собі в жони Предславу, не тямлячи щастя від цієї події. Вони зіграли пишне весілля на всю Гору та весь Київ, охоче запрошуючи всіх до святкування.
Великі столи прогиналися від всіляких наїдків, довкола всі веселилися, танцювали.
— Вони такі щасливі, — промовив Улеб, сидячи поряд з Ольгою.
— Невдовзі й твоє весілля зіграємо, — посміхнулась. — Готуйся, мій соколе!
— Дякую Вам, мамо! — поцілував їй руку.
— Асмуде, — підвелася Ольга. — Вітаю тебе!
— Це я Вас вітаю, княгине, — вклонився і також поцілував жінці руку. — Вірю, що княжич зробить мою сестру щасливою.
— Будь певен, — посміхнулася. — Накажи, щоби покої Святослава пишно прикрасили. — чоловік кивнув на знак згоди.
Княжич обійняв Предславу і вони закружляли у танці.
*****
Через рік у княжому домі пролунав голосний дитячий плач — на світ з’явився маленький княжич, син Святослава і Предслави.
Чоловік взяв малюка на руки і у присутності всієї родини, нарік.
— Віднині тебе зватимуть Святополком! У майбутньому ти станеш чудовим князем і матимеш владу небачену!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2017
Понад Руссю з’явилися перші промені сонця і зникли всі нічні хмари, що панували у небі. Світло падало на кожен листочок, травинку, кожне вікно.
Ольга встала і посміхнулася, зустрічаючи ранок. Сьогодні, на диво, вона відчувала спокій, не зважаючи на важку ніч, повну жахіть. Навіть сон не зміг зіпсувати їй вранішнього настрою – невдовзі повинен приїхати її чоловік, світло очей її, Ігор. До її покоїв прийшли сини, усміхнені та повні сил. Старший, Святослав, тримав молодшого, Улеба, за руку. Обидвоє кивнули Ользі:
— Доброго ранку, мамо! – засміялися.
— Доброго, мої орли! – підійшла до синів і обняла їх. Кожен вклонився і, поцілувавши руку, притулився до матері.
— Ми Вас кличемо до столу. Прийдете? – спитав Святослав.
— Звісно, мої любі. Я вчора наказала, щоб сьогодні у нас був найкращий стіл увесь день – повинен повернутися князь. – посміхнулася у відповідь.
— Ура! – підскочив малий Улеб. – Ми його зустрічатимемо?
— Звісно, – мовив Святослав, – як же ти хочеш?
— Хочу у походи з ним.
— Малий ще, – сказав княжич, – всьому свій час, брате.
Коли княгиня з дітьми ввійшла до великої зали, стіл вже був накритий різними стравами.
— Мирославо! – на порозі миттю з’явилась служниця.
— Княгине…
— Стіл просто чудовий! – посміхнулася, – ти молодець, гарно впоралася, як завжди.
— Для Вас стараюся, княгине.
— Сідай з нами. – Ольга сіла посеред великого столу, ліворуч сів молодший княжич, а старший – праворуч (як і годилося сідати нащадкам правителя коло своїх батьків).
Коли всі почали снідати, до приміщення ввійшов Асмуд і низько вклонився. Очі сміялися, приємна посмішка виблискувала скрізь молоді, чорняві вуса.
— О, Асмуде! – зрадів Святослав, – приєднуйся до нас!
— Прийшла звістка, княгине! – полегшено зітхнув.
— Яка? – підскочила, – мерщій кажи, не мовчи!
— Гриді князя ідуть до міста.
На обличчі Ольги засяяла посмішка. Нарешті, ось-ось вона побачить Ігоря, нарешті вони знову будуть разом.
— Мерщій на ґанок, будемо вітати князя! – наказала.
Княжа родина вийшла у двір і побачила перед собою військо. Ольга стала перед дітьми і кинула оком на гридів, запідозривши щось неладне.
— Здається, їх було більше, — зауважив Улеб.
— Значно більше, – погодився Святослав.
Їхній погляд спинився на парі коней, котрі тягнули за собою чималого воза з даниною. За ним з’явився менший, де лежав якийсь чоловік.
— Вітаємо Вас, княгине! – голосно вигукнув найстарший за званням гридь. – Ми повернулися з даниною!
— Вітаю вас, мужі руські! – відповіла, посміхаючись, проте серце знову відчуло щось неладне. Жінка завмерла в очікуванні, що їй хтось пояснить, що то за воїн лежить на возі, проте, всі мовчали, схиливши голови.
— Батька немає, — прошепотів старший син.
— Можливо, ось-ось приїде, — додав Асмуд.
— Що то за гридь на возі? — спитала жінка. Її вуста тремтіли від тривоги.
— Свенельд, княгине.
Ольга, сховавши свій страх у собі, підійшла до воза, кепкуючи.
— Ох, невже десь дозволено та бачено, щоб муж руський при княгині на возі байдикував? Чи ти велике цабе, що так чиниш?
— Княгине, — прохрипів чоловік, повернувшись до Ольги. — Мені зле, — зітхнув.
— Його другу добу лихоманить, – доповів старший гридь.
— Негайно до знахаря! — Погляд Ольги спинився на кулоні, що був ідентичний до її прикраси. — Де князь?
— Княгине… — простогнав Свенельд. — Це я в усьому винен. Якби я був на ногах…
Жінка завмерла від страху. Серце відчувало щось неладне, проте вона не до кінця зрозуміла, що саме.
— А ті древляни... Навіть Тихон йому не допоміг…
— Не кажи мені більше нічого, – відповіла сухо, і з кам’яним лицем пішла до княжих палат. Вона хотіла закричати, кинутися до воя, розпитати що трапилося, проте жодного слова так і не зронила.
— Мамо… — промовив молодший княжич. Улеб хотів зрозуміти, чому мати так різо змінилася, чому мовчить, проте його дитячий розум підсказав, що краще промовчати у такий момент. Святослав глянув на княгиню, потім на брата, погладив його по голові та схилив голову, приховуючи сльози: він все чудово зрозумів.
Ольга не сказала ні слова. Перед її очима з’являлися різнокольорові кола і жінка навіть не пам’ятала, як дійшла до своєї кімнати. Вона сіла на край ліжка і заголосила. Мирослава, котра супроводжувала її, схилила голову, пустивши сльозу.
— Невже це правда? Князь не повернеться? – прошепотів Улеб, схлипнувши. — Що ж ми тепер робитимемо?
— Ми повинні бути поряд з мамою, – відповів Святослав. — Ходімо.
Хлопці зайшли до покоїв княгині і, вклонившись, впали до її ніг, важко зітхаючи та плачучи.
— Вони забрали у мене все, що я так любила, — побивалася Ольга. — Що ж ми тепер без князя? Та ніщо!
— У нас є Ви, княгине, — відповіла Мирослава. – Ви правитимете. Я вірю у Вас.
— Правити повинен мій сокіл, — погладила по голові старшого. — Але він ще дитина, ще малий.
— Нехай на це буде Ваша воля, — підвів очі юнак.
Вдова витерла сльози та важко зітхнула. Вона розуміла, що її сини ще занадто малі для того, щоб правити державою, проте Святослав уже виріс і вона зможе до його повноліття допомагати йому.
Князя більше не повернеш. Він пішов у похід та більше не зайде до княжих палат, не привітає свою родину та своїх воїв, не стане правити. Тепер до влади прийдуть його діти, його нащадки, які далі творитимуть історію русів.
*****
Не минуло і трьох днів, як Ольга прийшла до тями й почала правити Руссю. Спочатку їй було важко, але час допоміг їй, подарував певний досвід і силу.
— Іменем Святослава клянуся правити вірно та мудро. Нехай на все буде воля Божа!
Бояри, що стояли перед нею, вклонилися. До зали ввійшов Асмуд.
— Княгине, прибули посли древлянські…
— Древлянські? – Здивувалася. — Ну що ж, нехай проходять. Запроси їх.
Коли перед княгинею постали вороги, вона дивилася на них вовком, немов от-от накинеться і зітре у порох.
— Вітаємо Вас, княгине всія Русі! — в один голос мовили троє чоловіків.
— Вітаю вас, любі гості. Що привело вас до Києва?
— Княгине, — мовив старший, а інший підніс дарунки і поклав до ніг жінки. — Наш князь Мал пропонує вам стати його дружиною.
— Ваш князь? – здивувалася, і її очі налилися кров’ю. Перед нею з’явився Ігор, наче живий. Горе жінки затьмарило розум, і Ольга, мов навіжена, підскочила з престолу і кинулася до сватів.
— Негайно відправте їх до Бога! — кричала. – Негайно!
— Княгине, — підвелися вони. — Ми…
— Ваш князь згубив мого чоловіка, — сухо сказала, – і ви, не маючи совісті та не знаючи порядків, приходите до мене? Не минуло й трьох діб, як я втратила його, як ллються сльози синів наших, як крається серце моє, як тужить народ руський! Винні! — прокричала.
Чоловіків негайно взяли під руки і вивели геть із зали.
— Княгине, заспокойтеся! — до жінки кинувся Асмуд. Ольга почала мліти, але той вчасно підхопив її і посадив на престол. – Вам зле?
— Все гаразд, Асмуде, — прошепотіла. – Подбай, щоб їх схоронили живцем.
— Слухаюсь, княгине.
— Стій-но. – Спинила хлопця. – Надішли Малу листа і скажи, що його посланці залишилися жити в Києві, при княжому дворі. Нехай не знає правди.
Асмуд мовчки кивнув.
— Бояри! Навіть не думайте казати про цей випадок моїм синам.
Присутні покірно схилилися. Вона боялися гніву жінки, від тепла та ніжності якої майже нічого не залишилося.
****
Коли вдарили холоди, до Гори знову прибули древляни.
— Княгине, наш князь Мал так і не отримав Вашої відповіді, — промовив новий сват, найголовніший. — Він хоче знати, що Ви скажете.
— Я можу сповістити радісну новину, — хитро посміхнулася. — Я прийняла рішення і можу його оголосити.
— Ми слухаємо Вас.
— У нас прийнято спочатку гарно приймати гостей, а потім вести переговори, тим паче, такого характеру. — Мирославо, — покликала служницю, — накажи розтопити лазню і накривати на стіл. — А пошепки додала. – Скажи про це своєму синові: він знає, що робити.
— Слухаю, княгине.
Миттю посеред зали поставили величезний стіл і накрили його найсмачнішим. Ольга посміхнулася.
— Сідайте, шановні, – і собі присіла. Біля неї поруч сіли сини та Асмуд зі Свенельдом, котрий вже одужав. Древляни, не роздумуючи, почали їсти. Після частування пішли попаритися у лазні.
— Княгиня не є такою мудрою, як про неї кажуть, — перешіптувалися між собою в лазні древляни.
— Чого б це?
— Вона погоджується на цей шлюб. Мал забере у неї всю владу, а потім знищить її та нащадків.
Асмуд почув цю розмову і миттю вийшов надвір.
— Свенельде, — звернувся до чоловіка. — Я таке почув…
— Я також, Асмуде.
— Готовий?
Полум’я спалахнуло і охопило все приміщення. Стіни миттю затріскотіли та зникли у язиках вогню.
Ольга, дивлячись з вікна, голосно засміялася.
— Звершилося, звершилося! Ти бачиш, Мирославо?
Жінка ствердно кивнула головою.
— Я знаю, що ти про мене думаєш. Гадаєш, я — ненависна і зла.
— Неправда, княгине!
— Послухай: я мщу за наших чоловіків, батьків наших дітей, наших найкращих гридів, котрі стали жертвами безчинства Мала.
— Тут справа рук ще когось.
— Кого?
— Княгине, я знаю, що мене Ви не послухаєте, і сприймете це все за наклеп, але… Я гадаю, що це справа рук Свенельда.
— Свенельда?
— Ви колись бачили його амулет?
— І що? Невже він незвичайний?
— Він такий же як і у Вас…
— Це просто збіг.
— А що, як він хотів заволодіти владою?
— Це дурниці.
— А якщо він мстить за щось? Кажуть, його минуле таємниче…
— Вийди, Мирославо.
— Княгине…
— Вийди. Вийдіть всі, — звернулася і до синів, — я хочу побути наодинці.
Служниця та Святослав з Улебом мовчки вийшли з покоїв.
— Гадаєш, Мирослава права? — запитав Улеб.
— Це дурість, брате! — відповів Святослав.
— Ти бачив його амулет?
— Бачив…
— Тут щось не так.
— Якщо не так, то чому сам не спитаєш й Свенельда? Він наш захисник, рятівник, найкращий гридь!
— Він ніколи не розповідав про себе, про своїх предків… Тут щось дивне, нікому не зрозуміле, про що знає він один. А може і не один. — Улеб пішов геть.
— Ти куди? — запитав Святослав.
— Бачив, як згоріла наша лазня? Як до Свенельда — він там. Піду запитаю.
— Не смій!
— Посмію! — поспішив піти Улеб.
На ґанку зустрів Асмуда і Свенельда.
— Ти хто, Свенельде?— поцікавився Улеб.
— Тобто, княжичу? — не зрозумів Свенельд.
— Хто твої предки?
— Вони — варяги…
— Не бреши мені! Твій амулет такий, як і у нашої мами!
— Таких безліч.
— Ти… Ти… я виведу тебе на чисту воду! — пригрозив Улеб.
Воєвода посміхнувся.
— Княжичу, Ви все не так розумієте…
— Я знаю правду.
— Правди давно немає. Вона згинула, як роса на сонці, як квітки під час посухи… Не шукайте її, бо не знайдете.
Улеб грізно глянув на Свенельда і пішов геть.
— Свенельде, не зважай, — підійшов Святослав. — То все чутки про тебе ходять, а малий вірить…
— Чутки — людські вигадки. Дурість це.
— Я їм не вірю, а Улеб шукає те, чого немає. Ха, твій амулет не дивний, як він вважає. Дитина.
Асмуд підозріло глянув на гридя, і той знітився.
На вулицю вийшла Ольга, і воєводи їй вклонилися. Жінка провела поглядом, і помітивши, що ті кивнули головою, зітхнула, ніби нічого не було, і пішла до зали.
— Моя мама така дивна, — мовив Святослав.
— Княжичу, її доля важка. Ви це знаєте, як ніхто. — Свенельд опустив очі. – Це вже ніколи не зміниться…
— Я хочу помсти, – хлопець сухо зронив слова. — Хочу помсти.
****
Довкола буяла свіжа зелень. Сніг розтанув, почали співати птахи. Прокидалася земля від довгого зимового сну.
Княгиня зайшла до покоїв чоловіка: там все стояло непорушно, як за його життя.
— Колись ти казав, що за мене горло перегризеш. Тепер це зроблю я. Ох, мій любий… Якби ти знав, скільки горя я пережила, коли втратила тебе; як я переступила через себе, руйнуючи все довкола…
Княгиня пішла надвір, поправивши на собі нові чорні шати, що були схожі на одяг монашки, на грудях висів невеликий хрест. Її голова була покрита чорною тканиною, коса схована під покровом.
Біля ґанку на Ольгу чекали сини та найкращі гриді, на чолі зі Свенельдом та Асмудом. Всі також були зодягнені у темні шати.
— Русичі, — підняла до неба руки, – помолімося, щоб похід цей був удалим, щоби приніс нам перемогу!
Натовп зашумів. Хтось молився до слов’янського пантеону, а хтось — до християнського бога.
— Соколи мої, — підійшла Ольга до синів і взяла їх за плечі. — Прийшов наш час, мої любі. Святославе, ти готовий?
— Я вдягнув найкращі обладунки, хозарські, — гордо промовив. — Зі мною батьківська зброя.
— А я? — запитав Улеб. — А як же я?
— Ти залишишся з Мирославою.
— Чому? Я також хочу в бій…
— Ти керуватимеш Руссю, поки мене не буде. Гаразд? – обійняла сина.
— Я? А ти мені довіряєш?
— Повністю. Я вірю в тебе. Молися, сину, будь мудрим правителем.
Хлопець вклонився, поцілувавши мамину руку.
— Вирушаймо! — дала команду, і всі, хто верхи, хто у возах, поїхали.
****
У древлянських краях вирувала негода. Дощ лив, як з відра. Перун довкола від злості кидав свої стріли, що зі страшним гуркотом падали додолу.
Русичі стояли над могилою Ігоря Рюриковича і молилися.
— Мій Ігоре… — Примовляла Ольга, поки язичницький жрець та християнський священик правили тризну. — Невже це не сон?
Перед нею постало військо древлян, котре також прийшло пом’янути Ігоря.
— Вони ще мають сміливість поминати мого мужа? Убивці! Свенельде, як це так? — спитала.
— Наглі люди, княгине.
— Вони згубили мого батька, нелюди, – промовив Асмуд.
— Нелюди? Нелюди?! Вони страшніші від звіра, і повинні згинути, зникнути з лиця землі. Вони ще будуть падати до наших ніг і пробачення проситимуть.
Святослав потягнувся до меча, проте рука Ольги його спинила.
— Ще не час, сину.
— А коли настане? Невже вони можуть так спокійно сюди йти, наче нічого не трапилося?
— Супостат розуміє, на що ми здатні, проте, ми повинні переконати його в гарних намірах, ніби між нами панує мир.
— Але ж це не так!
— Для них має бути навпаки.
Древляни спинилися перед могилою, і найголовніший підійшов до жінки.
— Наші співчуття, княгине, — вклонився. – Князь Мал кланяється Вам і запрошує до трапези.
— Матиму на увазі, — холодно відповіла Ольга.
Воїни також розпочали молитву. Вона лунала то голосно, то була ледь чутною для присутніх.
— Будьте напоготові, — прошепотів Свенельд княжому сину та Асмудові, а ті глянули позад себе на гридів. Ольга кивнула головою.
Немов дикий звір, Святослав кинувся на супостата, замахуючись мечем.
— Іду на Ви! – голосно крикнув і від його руки впав перший воїн. Всі чужинці взялися до зброї. Розпочався страшний бій.
Ольга миттю з’явилася подалі від місця, де все це відбувалося, очікуючи, що невдовзі воно завершиться.
Увечері все довкола стихло. Святослав, котрий боровся, наче дикий звір, спинився перед матір’ю і став на коліна, притулившись до її ніг. Гриді схилилися перед нею.
— Це був важкий бій, мій сину. Твій перший бій.
— І не останній.
— Ти боровся до кінця. Ти молодець, Святославе.
— Це заради пам’яті батька…
— Він би пишався тобою, мій соколе! — Ольга підвелася з престолу. — Гриді, русичі славні! Ви боролися із супостатом до кінця, не давши йому споганити ім’я князів руських. Благословляю вас на нові перемоги!
— Дякуємо, княгине всія Русі! Нехай славиться ім’я Ваше! — прогудів натовп і вклонився.
Коли стемніло, русичі сіли вечеряти. Ольга запросила до свого шатра Асмуда і Свенельда.
— Це наша маленька перемога, — мовила. — Попереду їх буде стільки…
— Ви маєте якийсь план?
— Я хочу, щоби завтра ви удвох очолили похід на Іскоростень. Ми підемо за даниною.
— Це небезпечно, мамо, — мовив Святослав.
— Я не роблю нічого такого, що могло би нашкодити нам. Це буде незвичайна данина.
Чоловіки переглянулися, затаївши подих.
— Скажіть гридям, щоб готувалися.
— Слухаємо, княгине, – кивнули ствердно.
— Святославе, ти підеш з нами, – промовила Ольга.
— Це велика честь для мене, мамо.
— Будь готовим до всього, що побачиш.
— Я приготую найкращі обладунки і зброю.
— Вони тобі не так і потрібні. Це буде данина не силою, а хитрістю. Нехай древляни потім біліють від страху, коли чутимуть імена русичів знатних.
****
Уранці військо стояло перед Іскоростинськими воротами. Жителі міста повиходили до них і з острахом дивилися на все, що відбувалося.
Ольга завершила писати щось на папері, і скрутивши це у невеликий сувій, простягнула Асмудові.
— Передай це Малові. Особисто в руки.
— Гадаєте, мене пустять до града?
— Ще б пак. Іди-но, і якнайшвидше виконай моє прохання, – княгиня відхилила завісу до свого шатра, і побачивши народ перед своїми гридями, посміхнулася.
Не минуло й години, як древляни зайшли до міста та рікою полилися до русичів, несучи у руках птахів.
— Негайно прив’яжіть до їхніх лапок клаптики тканини, підпаліть та відпускайте! — кричав Свенельд, походжаючи військом. – Це наказ княгині. Негайно! Вона не любить довгих церемоній.
Птахи вмить злетіли догори та опинилися у місті, посеред населення. Іскоростень спалахнув, наче солома.
— До бою! — крикнув Святослав. – Вперед, за Русь! – І, скочив верхи, але Свенельд зупинив його.
— Не треба, княжичу!
— Що ж бо трапиться? Це наш бій!
— Та не Ваша війна. Княгиня просить Вас зостатися у таборі та приглянути за Малом.
— Це так важливо?
— Дуже.
Мал, утративши свої палати у вогні, кинувся тікати. Він не знав, де можна сховатися від Ольги, котра перетворилась у істоту, що жадала ворожої крові.
Жінка зайшла до міста і спинилась серед руїн, де причаївся чужий князь.
— Що ж ти, Любечане, ховаєшся? Я прийшла з миром до тебе! — посміхнулась.
— Що тобі потрібно, відьмо?! Скільки ти згубила невинних людей! Забирайся звідси!
— Ні-ні, — захитала головою, — мені потрібен ти, Малку.
За спиною чоловіка помітила двох наляканих дітей, що з острахом дивились на неї.
— Які у тебе чудові діти, — простягнула до них руку.
— Не смій їх займати, — кинувся до Ольги, але Свенельд і Асмуд його зупинили.
— Віддайте йому належне! — сухо мовила. Ольга взяла дівчинку на руки, а хлопчика за руку і швидко зникла у чорному димі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748252
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2017
Спека. Дмитро, витираючи лоба, важко зітхає: їхати ще з добрих півгодини. Люба, Дмитрова жінка, читає свої «модні журнали», час від часу облизуючи пальці та після цієї захоплюючої процедури перегортає сторінки. Ростик, син-підліток, знову зависає у своєму ґаджеті, воюючи з силами зла – зомбі, упирями та іншою нечистю, від якої мочиться окропом сучасна молодь. Тоня, дівчинка років восьми, з великою цікавістю дивиться у вікно, притулившись до нього головою та періодично незадоволено зітхає.
Сімейство їде на море, на Батьківщину батька, який, мабуть, найбільше хоче якнайшвидше вискочити з консерви-автівки та сховатися від усіх у прохолодному морі, пожувати «свіжу» висушену таранку з пляшечкою відбірного пива. Мати, в очікуванні пляжy аля-Малібу мастить (як не дивно, наперед) себе дорогими кремами з різних Ейвіонів-Оріфлеймів і уявляє себе Афродітою, яка виходить з морської піни. Синочок і в морі (якщо мати не відбере з вереском) сидітиме з ґаджетом, донечка закопуватиме змученого татка у пісок і тікатиме у воду до брата від злісної Гери-матері (на той момент – давно не милої, ніжної Афродіти).
Ну ось, рукою подати – море. Але дорогу до нього перегородила залізнична дорога, перед нею – величезний затор, розміром зо двісті метрів. Ось-ось має проїхати потяг, тому всі консерви-автівки, відпочивальники та місцеві завмерли в очікуванні такого-собі великого змія.
Минуло тільки дві хвилини. Дітвора та богиня пожвавилися, дратуючи і так утомленого вождя цього сімейства.
- Ну ось, приїхали! – починає кидати блискавки Люба. – Ну казала ж тобі, поїхали не через той зоопарк! Треба тобі його?
- Треба. – сухо мовив Дмитро і ввімкнув радіоприймач, де на всю горланив Кіркоров.
- О, залиш його… Співає гарно. – змінила злість на милість жінка.
- Співає? – здивувався чоловік. – Ну… Я б так не сказав. Горланить, наче краб цапнув, медуза ужалила. – засміявся.
- Ха, медуза!.. – підхопив Ростик і вмить затих, ставши надто серйозним.
- А що таке «медуза»? – підхопила Тоня.
- Холодець, тільки в морі плаває. – сухо відповів Ростик, допоки батьки думали як пояснити дитині цю незвичну істоту.
- А холодець може плавати в морі? – знову питає. – А якого кольору? А чому він жалить?
- Поверни мені Кіркорова! – потребувала Люба.
- Тату, дай павер-банк! – пробурмотів, не відриваючись від екрану, Ростик.
- Немає його! – відмахнувся чоловік.
- Тату, а чому холодець, а не желе? – продовжували донька. – А може желе плавати?
- Казала я тобі, поїхали іншою дорогою! – почала причитати тепер вже Гера. – Ну ні, треба ж було поїхати іншою дорогою!
- Тату, телефон сів. Дай свій!
- Мамо, мамо! А може бути холодець разом з желе?
- Холодець – це желе з м’ясом. – буркнув син. – Та, дай телефон!
- Ми зваримося у цій машині… Відчини вікно! – кинула ще одну блискавку жінка.
- Мені жарко! – підхопила Тоня.
- Дайте хоч хтось свій телефон!
- Пити хочу! Мамо, мені жарко!
- Все, вимкни радіоприймач, я не хочу слухати Земфіру! Знайди іншу хвилю! І взагалі, відчини вікно!
Дмитро починав закипати. Його очі налилися кров’ю, і він, як гордий Зевс, нарешті гримнув:
- На тобі відчинене вікно!
Після цього грому сімейство на мить затихло. Чоловік мовчки вимкнув радіо і насолоджувався тишею, яка тривала декілька хвилин.
- Мамо, оса! – заверещала Тоня. – Оса!
- Де? – перепитав Ростик, намагаючись вимкнути телефон.
- Нехай літає! – махнув рукою батько. – Вона ж не собака.
- Яка оса? – перепитала через мить мати. – Де?
- Он, у тебе на брилику…
Афродіта-Гера заверещала, хутко зняла свій брилик і почала трусити ним, немов підпаленим.
- Відчини двері! Вона усіх вжалить!
Дмитро на автоматі, з байдужим виразом обличчя, відчинив двері, на що знову на мить запанувала тиша.
- Скучно щось… - заспокоїлась Любка. – Може, увімкнеш радіо?
Коли вона не почула коханого Кіркорова на радіохвилі, то нахмурилась.
- А є якісь диски з ним? – перепитала. – Просто я подумала, у тебе так багато дисків у машині.
- Немає. – почав злитись чоловік. Ех, море, таранка та пиво на розлив чекало його десь там, за цим затором.
- Я тобі увімкну, дай мені павер-банк! – забубонів Ростик. – А так – немає зарядки – немає твого Кіркорова!
- Дай дитині павер-банк! – почала діймати чоловіка. – Дай!
- Та не взяли ми його!
- Я пити хочу! – канючить Тоня. – І на море хочу.
- Ось, як би твій татко поїхав іншою дорогою…
- Павер-банк! – прововжував бурчати син.
- Діма, ну пошукай…
- Де я тобі його візьму? Вроджу? – не витримав.
- Я пити хочу!
- У мені сів телефон! Ма, дай свій!
- Не маю ігор, Ростю.
- Так я скачаю, дай!
- Мамо, пити!
- Та, дай телефон!
- Мамо, де мої ляльки?
- Знайди іншу радіохвилю!
- Ма, пити!
- Ось, як би я знала, що ти нас так повезеш, то ніколи, чуєш, ніколи, не поїхала б з тобою!
- Та, а може полетимо, як машина у Гаррі Поттері? – спитала доня. – Ти тільки ключик поверни і вжжжж!
- Магії не існує… - втупився в телефон син.
- Дурень, існує! – надулась дитина. – Мені он лист сова з Гоксфорду принесе! Я хочу туди!
- A голою дупою по нетесаній дошці не хочеш?
- Мамо, він обзивається!
- Мамо, відсади її від мене, вона мені надокучила.
- Ну що, знайшов іншу хвилю?
- Мамо, дай мені ляльку і пити! І листа від сови!
- Павер-банк дайте мені, або навушники!
І вся ця какофонія лунала під страшний гул потяга. Через хвилину затор зник і сімейство, щойно заревів їх автомобіль, затихло. Вже ні павер-банк, ні лялька, ні радіохвиля з Кіркоровим, ні вода не були потрібними. Щасливий Дмитро натиснув на педаль газу і, в очікуванні тиші від цього каламбуру, повіз сімейство далі, до моря.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739301
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2017
Колись, дуже давно, у далекому-далекому краю, де зустрічаються сонце з місяцем, жили-були чоловік і жінка. Господарювали, працювали, щастя кусень мали. І була у них одна-єдина донечка Волошка з синіми оченятками. Була ввічливим дівчам, добрим, щирим і щедрим – гарна слава по всьому краю лунала про синьоочку.
Жила у тім же краю відьма Відунка. Жодного разу не сказала доброго слова людям, жодного разу не допомогла. Мала і вона донечку-красуню Морошу, але злу та підступну. Кожен, хто знав її, нічого доброго не міг сказати про неї.
Минуло дитинство – виросли дівчата. Був синьоочці до вподоби молодий княжич Васильок: красивий, мудрий, спритний і добрий. Той все до дівчини залицявся. Кожного дня дарував їй сині-сині квіти, які вона так обожнювала. Не минуло й півроку, як Волошка з Васильком вирішили побратися. Увесь край гудів про майбутнє весілля, усі раділи за наречених, окрім Морошки: та страшенно злилася.
- Бач, побратися вони вирішили! – тупала ногою перед Відункою. – Скажіть-но, матінко, чи можна цьому якось завадити? Чи можна щось вдіяти, щоб Васильок мене в дружини взяв, а не Волошку?
- Можна, моя донько. – нахилилася стара відьма над чаном. – Але знай: чари – річ страшна. Якщо щось зробиш не так – то лихо буде тобі.
- Не буде лиха, ненько! Допоможіть мені! – слізно просить у Відунки. – Одній Вам відомо, як і що має бути.
- Я навчу тебе, доню… - зітхнула. – Проте… Якщо ослухаєшся мене – буде горе!
- Не ослухаюся, матінко, не ослухаюся! – пообіцяла.
На тому стара чаклунка і почала вчити доньку як чаклувати. Мороша все добре запам’ятовувала, бо мала хист до цього – як не крути – відьма.
На світанку вийшла в ліс, назбирала різних трав повний кошик і швиденько побігла додому. Довго сиділа над казанком і щось бурмотіла собі під ніс. Знала вона, що суперниця обожнює квіти, і що збирає їх.
- Варися-варися чарівне зілля,
щоб не було у голуб’ят весілля…
Варися-варися мені ти на долю,
щоб Волошка втрапила в мою неволю…
Як кошик квітів назбирає –
Нехай відразу помирає!
Коли приготувала все необхідне, дістала із-за пазухи перстень і вкинула його до чану. Потім обережно витягнула його звідти та й, сховавши у хустину, понесла до княжого будинку. Кинула перед ворітьми і сховалася за деревом.
Служниця, побачивши таку гарну річ, взяла і вдягла собі на палець. А тут і Васильок вийшов на вулицю.
- Звідки в тебе така гарна прикраса? – здивувався.
- Знайшла, княжичу. – відповіла.
- Я дам тобі мішок грошей в обмін на неї.
Та лишень кивнула головою.
Юнак, взявши річ, прийшов до Волошки, щоб зробити їй подарунок.
- Волошко, глянь-но яка краса! – простягнув коханій невелику хустину, де сховав найголовніше.
- Яка чудова хустина! – зраділа дівчина, і, побачивши всередині перстень, зраділа ще більше. – Дякую тобі! Я негайно одягну його!
Наречена довго милувалася своєю новою прикрасою. Як не подивиться на неї – все виблискує, граючись з промінцями сонця.
- Здається, з квітковим віночком я виглядатиму ще краще – посміхнулася до Василька. - Ходімо, назбираємо квітів. Ти ж знаєш, як я їх люблю! Сплету не один, а багато-багато віночків, щоб усім-усім подарувати!
І закохані пішли до лісу. Довго вони ходили там, збирали красивий цвіт, аж поки кошик не наповнився квітами. Тут Волошка завмерла на місці. Її волосся почало перетворюватися у синій-синій цвіт. Вона зробила декілька кроків назад, відійшовши від нареченого.
- Волошко! – гукнув. – Що з тобою?
- Не підходь, Васильку – зачарована я! Не нашкодь собі! – зняла з себе перстень і кинула долу. – Це він все… - і миттю розсипалась квітами по галявині.
Юнак схилився над квітами, намагаючись зібрати їх до купи, але дарма. Перстень, який зняла дівчина, миттю зашкварчав і перетворився у шматочок вуглини.
- Тепер я буду квіткою, Васильку! Щоб ти, коли побачиш мене, не сумував, а радів! – прошепотіла одна з квіток. – Посади мій цвіт перед свого дому – і знищить він того, хто нашкодив нам.
Вбитий горем княжич зробив те, що сказала Волошка. На третій день прийшла до нього Мороша. Відунка порадила їй не гаяти часу, але застерегла: щойно побачить синій цвіт – щоб не торкалась його і негайно йшла геть. Проте не втрималась молода відьма: побачила красивий синій цвіт і нахилилася, щоб вдихнути аромат. Вмить схопилася за серце, а потім за горло і перетворилася у осоку, схилившись над цвітом.
З того часу цю квітку так і називають то Волошкою, то Васильком – у пам’ять про закоханих, яким так і не судилося бути разом. А осоку ніколи не саджають у своєму дворі, остерігаються її, бо, кажуть, вона лихо приносить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723293
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2017
«Вітаю, матусю! У нас усе гаразд: Тимофій працює, я поки що дома сиджу, а дітвора до школи бігає. Ми всією сім’єю порадилися і вирішили Вас забрати до міста. Невдовзі приїдемо погостювати – тоді й вирішимо це питання разом з Вами.
Ваша донька Любка».
Прочитавши чергову телеграму, стара Мелашка стиснула її в руці і сховала за пазуху. Папір пахнув якимись дорогими парфумами, запах який вона чула у панянок, у яких наймитувала. Відразу ж гадалося те важке життя, яке прожила, мабуть, дарма. Жінка сіла на старе, поржавіле ліжко та витерла сльозу, що заблистіла на лівому оці.
- Що, знову плачеш? – прогримів грубий чоловічий голос.
Стара підвела важкі, поблідлі очі й нехотя глянула на чоловіка, що нахилився над столом. Його густа борода закривала все підборіддя, волосся дивилося в різні боки. У руках стискав чарку, яка також поржавіла. Руки та губи трусилися, наче від холоду.
- А якщо й так, то чого тобі? – відповіла. – П’єш – от і пий, а мене не займай!
- Ой, стара, геть ти з глузду з’їхала з цими листами. Як не отримаєш, то все світишся… - прохрипів. – Гадаєш, ти їм потрібна? Тьху! Нікому ти не потрібна! – зробив ковток.
Це був Михайло, син Меланки. Улюблений син, єдине викохане дитя, що наплювало в душу своїй неньці. Виріс – геть змінився, спився. Рідний син, а, здавалося б, чужий. Заливає очі від правди, праці та нормального життя. П’яниця – він всюди такий. Користі від нього тим більше немає, лишень одна шкода, одні збитки. Цікавлять лише балачки про краще життя і чарки, повні зеленого змія. Жодної копійчини не дасть матері, а навпаки – все до останнього забере, лиш би йому було як день пропити. А потім стара ходить по людях, побирається, допоки Михасько попід плотами спить. Такий чужий рідний син.
*********************
Сталося це понад десять літ тому, щойно війна закінчилася. Меланка Балабуха овдовіла – її чоловік так і не повернувся з фронту. Залишився у жінки лише син Михасько – височенький, красивий хлопчина. Дівчата за ним бігали – спокою від них не було. Найбільше впадала за ним Любка, донька покійного партизана Сокирки та Іванки, що походила з роду куркулів. Сокиркова дружина була дуже строгою і злилася усяк час, сварила доньку за те, що та з молоддю гуляє. А як же не гуляти молоденькій дівчині з однолітками?
Восени зчинився скандал у селі: носила Любка Михайлову дитину. Іванка так розгнівалась на своє дитя, що страшенно побила її й вигнала геть. А син Балабухи відвернувся від неї, почав носом крутити, ображати покритку.
- Бач, придумала собі – моя дитина! – кричав на всю вулицю. – Ти бачила себе, Любко? Що з тебе узяти? Руда, конопата, курноса – сам би лихий побоявся б тебе!
- Михайле! – слізно просила. – Не покидай хоч дитину, забери її собі, як мене не хочеш!
- Іди до бісової матері! – волав ще більше. – Щоб очі мої тебе не бачили!
- Мати вигнали мене: куди я піду?
- Куди хочеш! – і дивився на неї зверхньо. – Сама винна!
А як дізналася про це Меланка – відразу ж забрала партизанську доньку до себе. Пожаліла, приголубила, поплакала разом з нею: хто ж бо знав, що її син так учинить? Не одну ніч висихали її очі, не один місяць боліло серце.
Прийшли сусіди Сокирки на поріг Балабухової хати. Сказали, що померла Іванка: не змогла стара собі пробачити, що дитя своє геть вигнала. Гордість не дозволила назад її покликати – от і перестало серце битися. Поховали її край села, на старому цвинтарі; Любка так і не змогла прийти на похорон.
Влітку на Купала народила сина, Іваном назвала. Вдова, мабуть, зраділа більше за невістку, не знала, куди маленького від радості покласти. А Михайло дома не жив – пішов з товаришами по шинках ночувати. На первістка так і не прийшов подивитися, зарікався усім, що хлопчик – не його. А Мелашка… знову плакала вночі, допоки названа донька з онуком спали.
- Доню моя, - казала до молодої. – Дякую, що хоч ти мене не полишила… Одна ти зі мною на цім грішнім світі. Одному Богу відомо, чим я Його так прогнівила, що відвернув від мене мого Михася… - зітхала.
Підріс Іванко – пішла дівчина в наймити. А стара сиділа з дитиною, доглядала його, ростила. Якось зайшов її син до хати, глянув на малого, на матір і знову пішов геть. З того часу до хати він і не заходив.
Через п’ять літ приїхав до сільської школи молодий вчитель з міста – Тимофій Петрович. Так закохався у Любку, що майже відразу женився на ній і хлопчика за свого прийняв. Тут же у них свої дітки з’явилися, яких Мелашка також полюбила, немов рідних онуків. А через два роки переїхала молода сім’я до міста, часто навідуючись до старої в гості.
Михайло повернувся до матері. Проте, чи вважала тепер вона його за сина – не знала. Він став чужим, бридким, непотрібним. Лишень сині очі, як у неї, ріднили матір та дитину.
***********************
Стара Мелашка стояла край двору і вдивлялася у далечінь, на горизонті якої виднівся криваво-червоний автомобіль. Вона радісно зітхнула та витерла сльози, що котилися з її похмурих очей. Михайло повільно вийшов на ґанок, щось пробурмотів під ніс і попрямував у бік шинка, що був у іншому кінці вулиці.
- Повернуся на днях! – крикнув матері, на що та лишень махнула рукою.
Гуркіт мотора був усе ближче та ближче. Вдова мовчки сіла на лавку, що була біля воріт. Руки затремтіли, серце забилося ще швидше. Щось прошепотіла губами і перехрестилася. Дістала листа із-за пазухи та поклала його за фартух. Авто спинилося. Меланка, посміхнувшись, покрокувала на зустріч доньці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723289
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2017
Вже сплять утомлені жнива,
Довкола біло, скрізь - зима.
І тихий шепіт по діброві:
"Дай Боже, будуть всі здорові!" -
По всіх хата́х в селі лунає,
Різдво до столу закликає,
Сміється сонце крізь фіранку,
У церкву кличе на світанку,
І сани по снігу́ летять,
І сніг мете... Пора співать!
Я кличу свято до хатини,
Щоби зібрались всі родини,
Здоров'я й щастя побожаю;
Прийшли свята, я вас вітаю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702598
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 24.11.2016
Я – Прекраса, донька Броніслава та Русави, онука Аскольда, князя Русі та сина Божого, що хрестився у Візантії та віру в Творця проповідував люду темному.
Дівчина, привезена до града Кия з Тмутаракані, яка провела своє дитинство у злиднях, втративши батьків, братів і сестру. Свій біль, свої страждання я не розповідала нікому, сховала їх у серці та не відкривала його нікому. Знайдена княжичем Ігорем на переправі, я покинула свій дім та подалася у його рідний край, щоб знову привести Аскольдів рід до влади.
Я – Ольга, чиє ім’я означає «свята, дарунок долі», єдина кохана, світ очей, душа князя Ігоря, його єдина любов і опора. Його правиця, вовчиця, стожар душі його. Дружина мужнього гридя та правителя, сина Дажбога, онука Рода. Дівчина, чиє серце жило коханням до свого чоловіка.
Мати трьох синів-соколів : Володислава, Святослава та Улеба, нащадків давнього та щасливого роду Кия! Їхня підтримка, наставниця, берегиня. Мати, що вимолила дітей у Всевишнього!
Я – вдова, що втратила старшого сина та чоловіка. Зранена, спалена, спустошена, пронизана стрілами турчинів, скинута з неба на землю своїм болем і печаллю. Я – вогонь, що впав з неба на голови зрадників та убивць князя Ігоря та спалив їх до тла. Буря, що прийшла з далеких земель і знищила все на своєму шляху.
Я – княгиня Ольга. Перша жінка-правителька Русі. Мати князів Святослава та Улеба, язичника та християнина. Хрещена у Візантії, принесла віру до серця Русі та проповідувала її до кінця днів своїх. Я ні перед ким не схилила голови, нікому не цілувала руки та подолу. Я стала сонцем і місяцем понад своїми ворогами, не маючи жалю до них.
Я – наставниця своїх онуків : Ярополка, Олега та Володимира. Праматір майбутнього хрестителя всієї Русі, князя понад князями, рівнею якому буде лише Сонце та Місяць.
Я – Ольга, що постаріла за один рік на тьму. Перша жінка-правителька Русі. Княгиня, що стала вогнем, чиє серце схоже на камінь. Християнка, яка жорстоко помстилася кривдникам. Ольга, чиє ім’я житиме вічно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699327
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2016
Мій вовк уже давно помер,
Він зник у сутінках, раптово,
Пішов без хиб і без химер,
Хоча, буває, воскресає знову.
Мій вовк став псом, найкращим серед псів,
Тепер рівня йому буде - собака,
Як би ж ти, друже, вовком буть хотів,
То помінявся би, бідако.
Мій милий вовче, ти - помер!
Ти просто пес у вовчій шкурі,
Ти повний хиб і сповнений химер,
Хоча і кращим був в натурі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693316
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.10.2016
Було це ще за тих часів, коли панам заборонили їсти хліб з чужих рук, а тим паче, за їх рахунок наживатися – так цар-батечко наказав.
На Полтавщині, в одному великому живописному селищі жив один куркуль Семен Гончаренко. Здавна його рід займався гончарством. Семен знав чимало таємниць їхньої сімейної професії, котрі передавалися з покоління у покоління від діда-прадіда. Поки пани понад людьми стояли, то занепало гончарство у селищі – не було часу поїсти, не те щоб працювати на себе. А от коли вийшов у світи наказ про звільнення – Гончаренко негайно ж узявся за працю. Все, що робив своїми руками продавав на ярмарках та базарах, заробляючи на хліб. З часом господарство своє завів, а потім і одружився на місцевій молодиці Галі. Хоч би що там люди не казали про Семена, котрому давно було не вісімнадцять та юну дівчину, молодята не звертали увагу, бо кохали один одного. Та так сильно, як у піснях оспівують та у легендах переповідають.
Одного зимового дня, ближче до Святвечора, коли земля у грудки позамерзала та мороз посік усе довкола, народила Галя донечку. Ніяк не міг натішитися цим Семен та й довго не думаючи назвав маленьку Марією.
Росла дівчинка немов на дріжджах. Така гарна була, така щира, така добра та ніжна, що й годі! А вихована та ввічлива була, що ніколи слова поганого не мовила, ніколи поглядом злим не кинула. Не знали Гончаренки куди своє золото діти: то до недільної школи віддадуть, то до музик знатних на співи. А потім взагалі вирішили: виросте Марійка та й до Полтави поїде за знаннями.
А як виросла – вмирали за нею хлопці. Не було такого молодика, щоб і слова гарного про неї не мовив, щоб хоч один раз до неї не залицявся. Галина та Семен усе хотіли її віддати заміж за гарного чоловіка, щоб любив та оберігав їхню радість – дарма: не хотіла Марія заміж за тих, кого їй пропонували.
- Доню, глянь-но на Івана, сина ковалевого… Та який він дужий, та який він гарний! – примовляла Галина.
- Те, що дужий – добре, але… Чи має він розум, мамо? – відказувала.
- Ну тоді на Степана глянь, того, що з-поміж паничів: і гроші має, і розумний (тільки-но з Полтави повернувся), і добрий. А на тебе як дивиться!
- А чи в грошах щастя? – сміялась. – Е ні, не піду я заміж… Не нагулялася ще!
- Як це так? – сварився Семен. – У твоєму віці у твоєї мами вже ти була! Дивись-но, у дівках зостанешся.
- Ай! – відверталась. – Та й не у цьому щастя…
Так і не могли батьки з донькою домовитися. Усе від таких тем утікала, та й швиденько до дівчат. Зберуться усі в купоньці та й давай то співати, то танцювати. Ходили довкола них хлопці, очима стріляли, та й до Марії найбільше – і знову дарма: не цікавили вони її. Лишень би гуляти було з ким, лишень би пісень співати було з ким: то було її щастям, та таким, що нікому це не второпати. Щастя понад щастями.
Проте був один-єдиний парубок, від якого серденько її билося ще швидше, тіло німіло, а очі… та що там ті очі! Ніяк не могла вона їх відвести від нього, не могла жодного слова зронити зі своїх уст, з яким лунали тільки один сміх і голосочок тоненький-тоненький, наче у пташечки, що щебече навесні. Не мав він багатого статку, не був красенем серед красенів, але чесний та добрий був, що й годі! Таким то був Олесь. Не раз сватався до Марії, а вона все відмовляла йому, бо гордою була. Сміялося над ним село, що декілька разів отримав гарбуза від коханої і ніяк не покидав свою мрію стати її чоловіком. Виходила до нього дівчинонька, ховалася з ним у гаю та й щебетала, поки місяць не ставав посеред неба – тоді йшла додому, та так неохоче, так повільно, мов би хотіла зупинити час, щоб з милим ще побути, щоб голос його знову почути.
- Маріє-Маріє… - зітхав Олесь. – Чому ти мені гарбуза знову дала, га? Чи не кохаєш мене?
- Любчику мій, та не в тому річ… Та не хочу я ще заміж, не нагулялася ще.
- Я до тебе знову зі сватами прийдуть, і нехай мене знову засміють! Нехай кажуть про мене, що захочуть! Я тобі не даватиму кроку ступити, допоки не погодишся моєю бути, допоки гордість свою не покинеш!
Сміялася з цього Марія. А в душі, у своєму серці так за нього заміж хотіла, що мліла від цього бажання. Але як подумає, що дівчата їй казали про справжніх чоловіків, що повинні добиватися дівчини, то геть від неї тікали такі думки, ховаючись у тумані гордині. Ні-ні, їй сильний потрібен. Ну нехай ще раз попросить її рученьки та серденька – тоді вона вже точно дасть згоду. Та як зіграють вони весілля на всю губернію! Та як заживуть на широку ногу – самі багачі їм заздритимуть!
- Я у неділеньку прийду. Чекай-но мене, Марійко! – сміливо сказав Олесь, весело так. Дівчина почервоніла, знову засміялася і схилилася на плече милого, щось тихо прошепотівши собі під носа.
- Шепчеш, наче вітерець шумить: так тихо та ніжно…
- Я чекатиму, Олесю… Чекатиму неділеньки, та гарбуза тобі не дам – головою кивну, а ти мене на рученьки білії візьмеш та й закружляємо з тобою у весільному танку!
- Ще б пак, голубко… Ти тільки чекай.
Весь тиждень готувалася молодиця до сватання: то в хатині прибирає, то по господарству щось робить, то заплітає чорні коси та стрічки кольорові в них сплітає, щось співаючи собі під носа, але так, щоб ніхто не чув. А як неділя прийшла – завмерла. Сидить коло вікна тихенько та очікує на Олеся, що має ось-ось прийти. Уже вечоріло, а його все немає. Вийшла надвір – ні звуку. Все мовчить: ні собак не чути, ні тупоту, ні співу.
В понеділок пішла по воду до криниці. Глянь – а там дівчата стоять, та пліткують так жваво, аж довкола все шумить. Вона до них швиденько підлетіла та й завмерла. Кинулися до Марії подруги, мало хором не говорять.
- Марійко, Марійко! Тут таке, що ой-ой-ой! – сміється одна з поміж них. – Новина-то така!- розводить руками ще сильніше, аніж голосок її дзвенить.
- Що ж бо таке сталося, з чого ви такі раді? – дивується, а серденько стук-стук – біда, каже. Чує, рідненьке, якесь лихо.
- А Оксана заміж виходе! – кричить інша. – За «Гарбуза» нашого!
- Хто ж це такий? – руки в боки.
- Та за Олеся, якому ти стільки разів відмовляла… Ой, Марійко-Марійко, втратила ти такого нареченого!
Ледве дихає сердешна. Як же це так: обіцяв прийти зі сватами, а не прийшов… Та ні, прийшов, та не до неї – до багатої Оксани пішов, котру зроду-віку всі молодики стороною обходили, не бажали її заміж брати. Бач, не беруть! Узяли, та не ті, хто потрібно: всі знали, що її хотіли видати заміж за Дмитра Свічу, сина священика, котрому, в принципі, було байдуже, з ким весілля грати – все одно скоро попом стане.
- Ну що ж, вітаю її… Щастя їм… - прошепотіла.
- Ходімо, ходімо до Оксани, вітатимемо її! Бач, може когось у дружки візьме! – зашуміли.
Веселі, сміючись, дівчата побігли геть, забувши про Марію, що, приховавши сльози, забула про воду та й швиденько додому втекла. Прибігла, сіла на печі та й заплакала. Яке ж то щастя, що Гончаренків не було вдома, бо ходили б вони довкола неї та й утішали безутішну, сварили б за її гордість сліпу.
Наступної неділі її вдома не було: вдягнула найкрасивіший одяг, заплела чудову косу та й ну гуляти! Зайшла до старого шинку, що стояв край села, сіла тихесенько край столу та дивиться довкола. Аж зирк – новий батечко-боголюб сидить, увесь такий серйозний, що годі. Чарку за чаркою п’є і не хмуриться. Підійшла до нього, сіла поряд.
- Отче, вечора доброго… - промовила.
- І тобі… - неохоче глянув на неї.
- Що ж бо Ви такі смутні? Чи біда якась?
- А як біда, то й що? – насупив брови. – Одружуюся я…
Загорілися очі в Марії: напевно на Оксані одружиться, а Олесь їй дістанеться! Ох, скільки-то щастя буде! Та вона за такий благородний вчинок до кінця життя вдячна йому буде!
- На Оксані? – питає. – Ой, Ви з нею така гарна пара… Ніколи такої не бачила. А яка вона господиня, а яка вона красуня, а яка чудова людина!
- Оксана… При чому тут вона, ніяк не второпаю… Вона ж, бачте, до мене душею не лежить, раз іншого молодика вибрала! Старий я для неї, не багатий, та й не красень з-поміж красенів.
Знітилася дівчина. Та ні, який він старий? Йому, мабуть, років з двадцять п’ять, і приємний такий… Усі в селі казали, що він щирий, добрий, і взагалі – гарна людина! Хіба стане громада про попового сина брехати? Ні-ні, Оксана – чудова пара.
- Стривай-но… - промовив. – Це ж ти багато гарбузів Олесеві дала? – глянув на Марію.
- Я… - шепче. – Але… То все гординя, не подумайте нічого! – махнула рукою і зробила ковток з чарки Дмитра. – Кохаю я його, розумієте?
Священик зітхнув. Чоловік знав про нелегку долю кохання, котре зароджувалося у серці кожної людини, тим паче, віруючої. Жодна Біблія чи ще яка-небудь мудра книга була не в змозі розповісти про це дивне почуття, про цей дивний стан, від якого людина втрачає розум, розсудливість і здатна на дивовижні вчинки.
- Якщо ти розлучаєшся з людиною – то вона не твоя. І не буде твоєю. Не прагни до того, що тобі долею не належить.
- Вам легко казати… - відмовила. – Важче – відчути на собі.
- Я відчув, і не раз.
- Хіба таке буває, що людина, котра є слугою Божою, коли-небудь кохала?
- Перш за все – ми всі люди.
- Ви вірите в це? У свої слова?
- Я завжди вірю. – підвівся.
Молодиця глянула на чарку, що стояла на столі. Вона заспівала, та так, як ніколи раніше. Такого солодкого співу та приємного голосу давненько не чули в цьому шинку.
Відтоді всі молодики та старці постійно згадували Гончаренкову доньку як ідеальну дівчину. Кожна жінка, котра чула від свого чоловіка про неї, мало не божеволіла: як ця невеличка та така вихована юнка посміла оком класти на її благовірного, а тим паче, співати… для нього ж. Багато хто приходив до Семена та Галини, щоб розповісти про їхню дитину, на що ті не реагували, мовляв, молода ще, хоче життю порадіти, з подругами погуляти, пісень поспівати.
А от з подругами Марія перестала гуляти. Вони не раз приходили до неї, але дарма – та не відчиняла двері та оминала їх, не бажаючи ні чути, ні бачити. Всі вони колись покинули її та й до Оксани стали ходити – то ж бо тепер їхня подруга, котра хоч і вдома сидить та співати не вміє, але ж дружина самого Олеся!
- Маріє! Глянь-но, твої дівчата знову прийшли! – гукала Галина її до вікна. – Вийди-но, не гоже так сторонитися від людей.
- Не вийду! – відмовляла. – Краще самій бути, аніж з ними!
Радилися поміж себе Гончаренки, гадали, щоб їм з донькою робити. Якось прийшов Семен додому, та такий радий, що аж годі! Очі світяться, вуста сміються щосили.
- Все, - каже, - вирішили… Поїде наша Марія до Полтави, як заміж не хоче! – тупнув ногою. – Сьогодні чув від батечка нашого, що там тепер на навчання усі-усіх беруть, лиш би бажання було. Гадаю, доні воно не зашкодить…
- А питав її, чи хоче вона?
- Та ну, питав… Ні, звісно. Знову почне розповідати, як погуляти любить, що заміж їй рано, а навчатися – справа не жіноча. Чи не так, Галочко?
- Так-так, Семене… - прошепотіла.
А жінки в селі тим часом зненавиділи Марію. Усе шукали час та можливість, щоб очорнити її, щоб зі шляху людського звести. Та куди ж там: молодиця побожною була, все до церкви бігла гріхи свої замолювати. Мало того, щонеділі там бувала, то й кожного дня, як усі миряни зі служби додому підуть, до священика Свічі бігла.
Дмитрові було шкода Марії. Він чув про неї немало, а тим паче, зважаючи на її поведінку останнім часом, дізнався про неї дуже багато. Не один раз з його вуст летіли повчання про віру, побожність та мораль, але куди було до них Марії... Одного разу серденько його тьохнуло – закохався, але виду не подав. Що ж скажуть люди: Дмитро Свіча, помазаник Божий, до такої-сякої Марії Гончаренкової душею лине? А ні! Ніхто, ніколи не мав знати про ці почуття, навіть Марія.
Але не зміг утриматися боголюб. Тепер же, коли темніло, служба закінчувалася, він виходив у гай, до криниці, щоб черговий раз побачити милу серцю. Марія також виходила до нього, хоч на хвилиночку, тихенько так, обережно, щоб ніхто не побачив їх удвох, щоб словечка злого не зронив у сторону Свічі, щоб їм’я його чесне та чисте не зіпсував. Молодик стояв, дивився дівчині в очі, але тримався осторонь. Підступає до неї – за руку не візьме, схилиться – поцілунку не подарує. А Марія… Вона просто мліє біля нього, німіє і не може очей відвести.
- Маріє… - шепотом каже. – Це грішно – кохати.
- Грішно – впустити кохання, забути про нього, наче б то нічого й не було. Грішно – не кохати, якщо Творець дозволив це робити.
- Кохання – родом зі Сторони Темної. Це все витівки Темного, його розваги.
- Це – почуття духовне. Невже батько твій зміг не кохаючи одружитися? Невже ти зміг приходити сюди без кохання?
- Маріє… - знову шепче. – Ти знала про це?
- Я відчувала. – підійшла ближче. – Я усе відчувала.
І так вони любилися, любувалися один одним, щебетали, наче соловейки. Цей дивний скарб у душі, ці дивні та невгамовні почуття вони відкривали один одному, купалися у них, тонули та знову пірнали з головою, наче малі діти. Дмитро та Марія тікали то в гай, то до ріки-красуні, ховаючись від зайвих очей. Священик боявся, що осудять його за гріховне кохання, а Марія… вона боялася упасти в очах батьків, що так її люблять та леліють, що й не знають, куди її діти.
Якось, після Різдва, коли Марії виповнилося вісімнадцять, завітали свати до хатини Гончаренків. Галина, котра неабияк здивувалася, швиденько посадовила їх до столу, поставила на нього все, що мала – Семена та Марії не було вдома.
- Господине, ми до твоєї донечки-красунечки прийшли! – сказав один староста. – Де ж бо вона? Клич-но її до столу – сватати будемо!
- Сваточки, голубчики! – порхала довкола них жінка. – Немає моєї помічниці вдома: з Семеном пішла до сусіднього села.
- А ми тоді поза очі посватаємо її! – засміявся інший. – Чи ж бо ти, шановна, проти?
- Та ні, що ви! – радіє. – Їжте-пийте, ось-ось Марія прийде – тоді сватайте, скільки схочете!
А тут раптом на порозі Марія з Семеном з’явилися. Завмерла дівчина, серденько ойкнуло: то напевно Свіча сватів відправив, щоб з нею до шлюбу піти! Невже він більше не боїться цих почуттів, невже готовий до такого кроку?
- А ось наша наречена! – крикнув старший. – А ми… сватати тебе прийшли.
- За кого? – руки в боки. – За абикого не піду. – сміється, та раптом серденько почуло неладне, забилося ще більше.
- А от за Олеся нашого! – мовив інший.
- За Олеся? Як же так? Він же… з іншою заручений. – здивувався Семен. – Він що, вирішив декількох жінок мати, як вельможі зі Сходу?
- Він кохає вашу красунечку, то й заміж кличе!
- Ні, не піду! – крикнула Марія. – Я… іншого кохаю!
Завмерли свати на місці, а Семен взяв дівчину за руку та й відвів у сіни.
- Що ти собі думаєш? Ти ж раніше гинула за ним, а тепер? – гримнув на неї. – Задля тебе наречену кидає, а ти… Тьху!
- Батечку, змилуйтеся… - прошепотіла. – Не хочу за нелюба!
- Який же це нелюб? – дивується. – І багатий, і красивий…
- Та не багатий він! Дивиться на наше господарство, та й годі…
- Досить, доню! Досить! Підеш за нього, та й справі кінець. – пішов до хати, проте через мить спинився. – А то сорому зазнаєш! Тоді ти – не моя донька! Прожену тебе геть! Не матимеш нічого від нас з матір’ю!
Невже відмовити нелюбу – сором? Хоча, цей шлюб – порятунок їхнього кохання з Дмитром. Звісно, це – єдина можливість уникнути сорому, єдиний розумний вихід.
Марія зайшла та мовчки кивнула головою. Галина глянула на неї з сумом і зітхнула: вона зрозуміла, про що з донькою розмовляв її чоловік.
- Завтра чекайте Олеся з батьками! – посміхнувся старший староста. Сватання завершилося – усі пішли геть. Галя підійшла до Семена, та накинулась на нього:
- На що ти нашу донько прирік, га? Не соромно тобі?
- На щастя, Галю!.. Ось, згадай-но, як ти за мене не хотіла йти! – відповів.
- Ой, горе мені! – схопилася за голову. – Бо я геть молода була, а вона… Вже доросла, нехай сама вирішує, що хоче, а що – ні!
- Тьху! – плюнув Семен і вийшов з хати, щосили стукнувши дверима. Марія зітхнула, Галина мовчки сіла на лавку.
Того ж вечора Свіча вже знав, що трапилося. Коли кохана прийшла до криниці, він стояв мовчки, нічого не кажучи, лишень дивився на неї, на зрадницю.
- Дмитре, мій голубе… Боже, як же мені важко! – зітхнула. – Я знаю, що зрадила наше кохання, але, повір мені, це – задля нього.
- Думаєш, я не зрозумів, що ти досі кохаєш Олеся, а я був запасним для тебе, лишень розважав тебе. – опустив очі. – Тепер нам краще не знатися. Прощавай.
- Стривай-но, прошу… - схопила його за руку. – Не потрібно так.
- Так буде краще. – відійшов убік. – Краще для всіх. – пішов геть. Марія витерла сльози та повільно, наче ось-ось впаде долу, пішла додому. Вона важко зітхала: ні, їй не було шкода милого – вона кохала його, а не нареченого, котрий колись її зрадив.
У неділю грали весілля. Дівчину одягнули у найкрасивіші шати, Батьки ніяк не могли нарадітися тому, що ось-ось віддадуть доньку заміж. Вони разом з молодицею та дружками вийшли надвір, де стояв Олесь з дружбами та іншими жителями села: всі прийшли на це свято. Юнак взяв Марію за руку та повів до церкви.
Наречена йшла неохоче. Їй здавалося, що це весілля – її власний похорон. Дівчата сказали їй, що Свіча не вінчатиме їх, бо цього ж дня їде наче б то до Полтави на нову роботу, котру йому знайшов старий батько. Тепер вона назавжди втратила надію на те, що коли-небудь побачить його.
Раптом щось наче б то вкусило її – перед самою церквою вона миттю відскочила вбік та побігла вниз, до криниці. Бігла так швидко, наче б то летіла, не зважаючи на крики батьків та нареченого. За нею побігли селяни. Раптом спинилася, побачивши Дмитра, що поїв коня. Він ось-ось мав поїхати геть.
- Дмитре! – закричала до нього. – Зачекай-но!
- Маріє! – зрадів і кинувся до неї, схопивши на руки. – Ти прийшла! – і здивувався. – Чому ти тут? А як же…
- Немає часу балакати. – мовила. – За мною біжать… Забери-но мене з собою!
Свіча посадив молодицю верхи та й сів сам. Кінь чимдуж кинувся бігти подалі від криниці. Марія обернулася та побачила, як там, звідки вони щойно поїхали, стояли батьки та наречений. Їй було соромно, проте… вона змогла переступити через себе. Дмитро спинив коня. Дівчина зітхнула та крикнула рідним.
- Пробачте мене!.. – гукнула чимдуж. - За моє кохання… - прошепотіла.
Закохані сховалися поза селом, у білющому снігу. Натовп ще довго гомонів – Гончаренки, зрозумівши доньку, перехрестили її слід і пішли додому, опустивши очі. Олесь тупнув ногою і також пішов геть, нічого не сказавши.
********************************************************
Восени старе подружжя повернулося до села з Полтави. Семен був щасливий, що продав чимало гончарних виробів, а Галина раділа новій сорочці, купленій у місті.
- Чудово з’їздили, чи не так, мила? Наша донька така гарна стала, й Дмитро змужнів так. – сказав чоловік.
- Ще б пак – більше він не править у церкві! – махнула рукою. – І на тому добре: краще мати сім’ю, аніж усе життя дивитись на чужі. – прошепотіла.
– Я з величезним задоволення поїхав би ще раз. – глянув на дружину. – Там і ринки великі, і люд хороший.
- Поїдемо-поїдемо… Навесні, бавити онуків… – посміхнулася жінка та притулилася до Семена. – Дітей гріховного кохання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691811
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2016
Було то багато років тому, коли пани нарешті віддали землю людям і ті, будучи на сьомому небі від щастя, почали облаштовувати власні господарства. Серед просто народу було чимало людей, котрі бідували, тому були змушені покидати рідні домівки в пошуках кращої долі.
З-поміж багатьох селищ було одне найбідніше. Величезні зелені ліси, золотисті поля виглядали чимось надзвичайним поряд з маленькими хатинами, що ховалися у землі. Сади хоч і цвіли, городи переливалися різними кольорами від овочів, ріка тихо блистіла під сонцем, даючи людям воду – селяни страждали. Як на зло, щойно пан покинув селище, на простолюд напали різні хвороби. За декілька літ пів села сховалося під землею, спочиваючи. Більшість з тих, хто зостався у живих – покинула його в пошуках кращої долі.
Крайня хата в селі також стала пустою. Вона нахилилася до землі, почорніла від дощу, заросла бур’яном. У дворі майже нікого не було видно протягом багатьох місяців. Лишень зрідка туди збиралися люди та прямували в сторону кладовища, що буяло на узліссі, повне свіжих поховань та хрестів. Спочатку провели в останню дорогу хлопчика років десяти – малого Іванка, сина Любки та Романа Кучерь, потім – Любку. Через декілька місяців прийшла черга ще двох парубків і однієї доньки, геть малої. На весну помер і Роман, залишивши одну-єдину доньку сиріткою.
Палажка була не такою, як усі інші діточки. Не мала такої надзвичайної вроди, як її подруженьки, не мала такого стану, як тополенька, не була красномовною і співучою, як соловейко. Невеличкого зросту, біловолоса, чорноока, кирпата, блідолица, тоненька, наче ось-ось надломиться і впаде долу – таке відображення бачила дитинонька у водиці, коли ходила до річечки. Не раз підійде до неї, схилить голову та як шубовсне в неї камінь: так себе вона не любила, все себе за якусь мару вважала. Але, тільки-но підросла – давай матері в допомозі бути: все щось коло хати робила, з братами та сестрою бавилася. Ось така-то була Палажечка.
Коли прийшла моровиця до села, то геть перестала з хати виходити – занедужала сильно. Хворіла довго-довго, всіх родичів схоронила, аж тут і на ніженьки встала. Приглядала за нею стара сусідка Явдоха, все словом утішить або ж допоможе по господарстві. Коли була горобина ніч – згоріла хата молодиці – стара її до себе прийняла, за донечка взяла. У баби колись було багато діточок, і чоловік був: хто до міст великих поїхав, хто під час моровиці вмер, а чоловік як пішов у солдати, то так і не повернувся.
- Бачиш, Палажко, скільки я діток маю – жодне про мене не згадає, протягом довгих літ на хвилинку до хати не загляне.
- Не сумуйте, бабко – тепер я ваша доня.
Отак вони й жили. Стара все молоду чомусь вчила, а та втішала свою виховательку, допомагала їй. Добре їм разом жилося, хоч і часто бідували. Ніколи не шкодували Явдоха про те, що сиріточку до себе взяла догодовувати. Боліло її серденько лишень про одне: що ж буде, коли її не стане, на кого Палажка зостанеться?
- Донечко, - каже до неї. – Велика ти вже. Ось, бачиш, твої подруженьки придане готують, ось-ось заміж підуть. Дивись, бо одного дня до тебе прийде парубок гарний, а у тебе скриня пуста.
- Не хочу я заміж, матінко. – хилилася до старої. – Згублю я себе з чоловіком, вік свій молодий змарную!
А як прийшло свято Андрія, сказала жінка дівчині погадати собі на нареченого: раптом він їй присниться. Прошепотіла Палажка собі щось під ніс, покрутила в руці гребінець та й лягла спати.
Дивиться – йде юнак, гарний-прегарний, чорноволосий, кароокий, у червоному жупані, в чорних чоботях зі сватами та й до неї. Все не може вона від нього очей відірвати: ніяк не намилується ним.
- Просинайся, Палажко!
Вскочила дівчина та й озирнулася довкола. Стоїть Явдоха з відром в руках і дивиться на вихованку. Руки її тремтять, все бліда стоїть.
- Сходи-но за водою, квітонько…
Схилила з просоння голову молодиця та й пішла до річечки: криниця у їхньому дворі давно засохла. Швиденько побігла по снігу до води та й нахилилася понад нею. Давно вона не бачила своє відображення – здивувалася, аж відро долу кинула. Перед нею стоїть дівчина з рум’янцем, тоненька, веселенька, аж оченята сміються – красуня й годі.
- Молодице, дай-но води напитися! – аж підскочила. Ліворуч від неї, на стежині, стояв красень юнак. У червоному жупані, кароокий, чорночубий – завмерла: це ж він, молодик з ї сну!
- Тримайте… - боязно простягнула йому відро.
- Чому тремтиш? – здивувався. – Так поблідла, наче нечистого побачила! – підійшов ближче. – Не бійся мене.
- Не боюся я. – опустила очі.
- Тоді чому така?
- Яка – така? – засміялася.
- Налякана ти. Чи мені здалося?
- Здалося! – махнула рукою.
- Як звуть тебе? – поставив відро на землю. – Мене – Назар.
- Палажка… - прошепотіла.
- Я з он того села. – показав рукою. – З Дубівки. А ти тутешня будеш?
- Від народження. – підняла відерце, як Назар вихопив його.
- Не гоже такій молодиці такі речі важкі носити. – промовив. – Покажи-но де живеш – я його віднесу.
Дивилася Явдоха з віконечка на вихованку та юнака, та й нарадітися не могла: нарешті прилаштує Палажечку в добрі руки, буде їй на кого сиротину залишити на цім світі.
- Дивись-но, парубка якого зустріла! – сплеснула руками, щойно дівчина до хати зайшла. – Красень – очей не відвести!
- Молодик як молодик – нічого особливого. – червоніє. – Снився він мені цієї ночі…
- Долю свою ти зустріла, Палажко! – ніяк не нарадіється стара. – Ну, як там твоя скриня – пустує досі?
- Ні, матінко, не пустує.
- Складай сорочки та пояси – заміж невдовзі вийдеш.
Так і сталося: ввечері до Явдохиної хати прийшли свати з Назаром. Довго сватали молодицю, а та все червоніла від їхніх слів. Гостила гостей і все дивилася на юнака, очей не відводила. Закохалася вона в нього, та так, що назавжди.
- Ну що, Палажко, вийдеш за Назарія? – спитала її вихователька.
- Вийду… - прошепотіла та вкрилася рум’янцем.
В неділю зіграли весілля молодих. Зібралися люди з двох сіл та й давай святкувати: хто співає, хто танцює, а хто біля столу крутиться-вертиться. Веселилися молодята, один від одного очей не відводили. Ввечері повів Назар наречену до своєї хати в Дубівці – там і залишилися жити.
Жили молодята зі свекрухою Килиною, лютою-прелютою жінкою. Не любили її односельчани: казали, що вона зла, противна та жахлива. Всяко оминав її люд, ніхто з сусідів з нею не товаришував і не думав балакати, так її не любили. Вона давно залишилася вдовою, ще коли діти малими були та й заміж більше не вийшла. Мала вона двох синів: старшенького Назара та молодшенького Омелька, якого обожнювала, душі в нім не чаяла. Більшому було майже двадцять п’ять, він усе по господарстві матері допомагав, а молодшому – двадцять – на фабриці працював.
- Ой, Палажко! – спитала свекруха, щойно дівчина прийшла до Килининої хати. – Де ж бо твоя нова сорочечка?
- Не маю нової. – опускала очі.
- А які маєш? Скільки їх? – допитувала. – А запаски, черевички?
- Три маю… Одну запаску, одні черевички. – а Килина відразу ж кривилася і чорніла. Вона привикла жити гарно, а тут її невісткою стала якась босячка, ще й сиротина. Щойно лягає Палажка спати, як стара тут як тут до Назара:
- Сину, кого ж ти до хати привів! – плескає в руки. – Вона ж босячка!
- Мамо, та що Ви! – відмовляв. – Вона хороша така, працьовита.
- Вона маленька ще, сухенька, тоненька… Не годована, видно.
- Та нормальна вона, ненько! Що Ви кажете…
- Кажу те, що бачу, милий. – і тоді ледь чутно на вухо йому. – Ти дивися на неї, приглядайся – мабуть вона на наші гроші прийшла.
Чула ці слова молодиця та не подавали виду, що знає усі розмови чоловіка зі свекрухою. Знала вона, що не мила цій жінці, та нічого не могла вдіяти. Не раз помічала її лихий та гострий погляд на собі, чула, як та шепоче лихі слова в її адресу – все мовчала, нічого не казала.
Через рік у Палажки та Назарія знайшлася донечка. Дівчина душеньки в ній не чаяла, Надією нарекла. Цілими днями забавляла її, з рук не пускала, а стара все докоряла цим невістці: не було такого дня, щоб та не знала кривди від неї.
- Годі тобі з дитиною носитися! – кричала. – Поклади її до колиски та нехай спить!
- Як же я її покладу, коли вона плаче? – дивувалася.
- Так погодуй її – засне.
- Не хоче вона спати, мамо. – відповідала. – Я їй зараз колискові поспіваю, словечко гарне скажу – тоді вона заспокоїться.
Злилася Килина, хоч і знала, що Палажка все бачить. Надмірні материнські почуття дратували її, не давали спокою: не так вона виховувала своїх синів, не так їх забавляла та на ноги ставила – як Бог дав, такими й виросли. Вона чудово пам’ятала, як обожнювала Омелька та часто нехтувала Назарієм. Її діти виросли різними: добрий та працьовитий старший син – як його батько, та самозакоханий і примхливий молодший – як сама стара. Жінка дивилася на невістку на з кожним днем мріяла про те, як б їй напакостити, як би позбутися її.
Коли Надійці виповнилося півроку, до Килининої хати завітав її улюбленець – Омелько. Він зайшов у двір, наче пан: у нових свитині, чоботях, капелюсі. Мати, щойно побачила сина, кинулася до нього та й почала обіймати-цілувати, пританцьовувати коло нього.
- Омелько мій приїхав! – плескала в руки. А той, такий поважний, гордий ледь помітно посміхався: так лихо, з таким кам’яним лицем, що Палажці аж страшно стало. Вона глянула на Назарія, котрий, здавалося, не надто зрадів братові. Від чоловіка вона майже ніколи не чула про його близького родича; колись він обмовився, що не надто товаришує з братом,та й не прагне до цього.
- Добридень, брате! – підійшов старший. – Давненько не бачилися!
- Ох, Назаре! – зареготав молодший. – Близько двох літ нічого не чув про тебе! – поплескали один одного по плечі. – Як ви тут, без мене? – косо глянув на дівчину, що притулила до грудей донечку. – Бачу, женивсь ти, так і не покликав мене на весілля…
- Як би я тебе покликав, коли не знав, де живеш, де працюєш?
- Ех! – махнув рукою. – Покажи-но мені свого первістка. – поспішно підійшов до невістки. Та ще сильніше пригорнула немовля. Омелько впився очима у дівчину; його погляд був гострим і бігав, наче щось вишукував. Потім кинув оком на дитину та й посміхнувся. – Назвали як?
- Надією! – підскочила Килина. – Проте я так хотіла, щоб її назвали Олесею чи ж бо Марійкою!
- І це ім’я згодиться! – відповів матері. – То ж не Ваша дитина: як вони захотіли, так і назвали. Матимете ще багато онуків та онучок.
- Ой!.. – схлипнула. – Коли б ти уже наречену до хати привів: бач, Палажці не до хатніх справ – дочку забавляє! – грізно глянула на сирітку. – А Ви, свекрухо, готуйте, прибирайте, коло животини ходіть… Нема кому робити, синку! Нема!
- Що Ви кажете таке? – не витримав Назар. – Чи ж бо коли-небудь Палажка Вам слово лихе сказала?
Килина зніяковіла: вона не думала, що її син так колись скаже. Омелько глянув у бік хати та промовив, піднявши носа до неба.
- Я з дороги не їв! – глянув на матір. – Нагодуєш?
- Ой, Омельку! – забігала довкола нього. – Там у мене стільки всього приготовано! Ходімо, скоріше!
Коли стара з сином пішли до хати, Назарій сів на порозі та опустив очі. Палажка сіла поряд і схилила свою голову йому на плече. Надійка спала, ніщо та ніхто не могли потривожити її сон.
- Голубе мій, чому засмутився? – спитала у чоловіка.
- Бачиш, маю брата… Яким був – таким залишився. Чужий він мені, розумієш? Усі роки, з дитинства, він був не схожим на мене –забіякуватий, злий, гордий: багато хто називав його відьминим сином у той час, коли мене, його брата, любив люд і ні одного поганого слова мені не сказав. Батька нашого поважали, досі пам’ятають, хоч і давно його немає на цім світі. Мати все з Омельком була, на мене увагу не звертала. Бувало, що й била, кричала, з хати гнала – наробить щось малий, а я винним залишався. А потім, пару літ тому, він поїхав геть від нас і майже два роки жодної звісточки про себе не дав. Про нього нам розповідали люди, які бачили його то в шинках, то на фабриках. І зараз, бачу, гарно заробив, раз сюди приїхав – у селі немає роботи. А мати… Геть збожеволіла: син покинув її, залишив! А вона тепер після нього землю цілує! Тьху!
- Вона не любить мене, Назаре… - витерла сльозу Палажка. – Все докоряє, а я їй… і слова поганого не скажу. Всі ці роки я так мріяла про свою родину, де мене будуть любити, де я буду потрібною…
- У тебе є родина. – пригорнув дружину. – Я і Надійка – ми твоя сім’я. – підвів очі. – А знаєш що? – підвівся. – Давай поїдемо геть звідси?
- Куди? – здивувалася. – Нам нема куди їхати.
- Омелько десь жив, поки на фабриці працював: ми у нього все розпитаємо і поїдемо! Я піду працювати, а ти будеш діток ростити.
- Назаре! – підвелася. – Давай-но, поїхали!
На тому вирішили покинути село. Дівчина неабияк зраділа: нарешті не буде поряд надокучливої свекрухи, не буде Омелька, який ніяк собі ціну не складе – буде лише вона, Назарій і донечка. Буде в них велике господарство, багато діточок – чоловік на фабриці працюватиме, дай Бог, щоб став одним з-поміж головних там. А вона господарюватиме вдома, радітиме своїй воленьці від усіх бід і страждань.
Зашли до хати. Килина сиділа край стола та все щось розповідала синові, котрий мав вовчий апетит і періодично кивав головою. Стара, побачивши невістку, гордовито підняла носа і відвернулася од неї – бач, пані велика! Зніяковіла Палажка, проте виду не подала – опустила очі й присіла на печі, поклавши Надійку до колиски. Мати підвелася і мовчки вийшла в сіни. Назар сів поряд з братом, і, взявши до рук шматочок хліба, почав розмову.
- Брате, на якій фабриці працюєш?
- На великій!.. – розвів руками. – То є гарна фабрика – такої ніде нема! У Василівці, край села…
- О, то чимало верств звідси! – зітхнув. – А яка там робота?
- Ти що, не знаєш? – здивувався Омелько. – Зараз фабрики або цукрові, або швейні. Найближча швейна – під столицею. Тому подумай…
- Бач, який ти! – вигукнув, не витримавши, старший. – Гадаєш, я то знав?
- То тепер знатимеш. – продовжував їсти. – Чому розмову завів? Грошей просиш чи що?
- Та які гроші! – махнув рукою. – Мені б туди потрапити, на фабрику…
- Навіщо? – здивувався, і пошепки так, поки Килини не було поряд. – Працювати хочеш?
- Дуже хочу! Мені б куди-небудь з села… Я і Палажку з собою візьму – будемо з нею разом працювати. – пильно оглянувся довкола. – Там же є, де жити? Якась хатина чи кімнатка?
- Я жив у однієї господині, дай Боже їй довгих літ. – відповів. – Така хороша вона, все така люб’язна, що аж притомно від того. Була в мене невелика кімнатка. Як захочеш поїхати – допоможу.
- А ти не будеш повертатися?
- Навіщо? – здивувався. – Я трохи тут побуду, а там, мабуть женюся… Не моє це – фабрики. Я краще буду по господарстві.
Палажка та Назарій переглянулася. Брат посміхнувся і нахилився до іншого.
- Завтра поїдете? Я як раз в те село поїду, по справах… Можу допомогти добратися, куди потрібно.
Такої доброти подружжя не очікувало почути від Килининого улюбленця. Вони гадали, що той напакостить якось, або ж усе розповість матері. Килина стала у дверях і з невеликою гординею глянула на дітей.
- Ну, коли поїдете? – спитала. – Що ви, води в рот набрали, чи як?
- Ви… чули все? – спитав Назар.
- Я вам тут назбирала у кошик трохи домашнього… - простягнула його дівчині. – Вранці ще молочка домашнього дам. – сіла за стіл. – Чого завмерли?
- Ми не думали, що Ви…
- Ой, не думали вони! – махнула рукою. – Їдьте, поки можете – за мною Омелько нагляне. Так, синку? – пригорнулася до молодшого. – Палажко, збирай речі: вранці не матимете часу!
Молодиця забігала по хаті. Чоловік, опустивши очі, підійшов до колиски і заглянув до неї: Надійка спала. Вже вечоріло – на столі горів каганець. Довкола стояла тиша – інколи були чутні кроки сирітки, що збирала все необхідне. За вікном щось співав соловейко, час від часу затихаючи. Килина мовчки дивилася на синів, поїдаючи їх поглядом: чи ж то з великої любові, чи ж бо сипала на них прокльони, наче відьма. Її очі, здавалося, ось-ось тріснуть, наллються кров’ю. Її губи ворушилися, але жодного слова вона так і не сказала. Весь вечір родина мовчки переглядалася між собою.
Вранці повний віз покотився від хати. Свекруха стояла на порозі та болісно дивилася вслід синам, невістці та онучці, котрі сховалися у зелені садів. Її хата почорніла, опустіла. Килина витерла сльозу та зітхнула: нехай Господь допомагає її дітям.
Василівка була дуже великою. Багато полів, зелених садів, біленьких хаток – всі простяглися вздовж великої річки, що впадала в самісіньке Дніпро, ховалася у його водах. Фабрика стояла обабіч від неї: величезна, сіра, похмура – такою її бачили люди. Віз повільно котився у її бік, поскрипуючи. Омелько впевнено дивився в далечінь – там виднілася хатина його знайомої, де подружжя з дитиною могла спинитися на певний час. Грициха – так звали господиню – як раз працювала коло хати та, побачивши гостей, привітно посміхнулася.
- Ось, дочекалася! – сплеснула руками. – Якою дорога була?
- З Божою поміччю добре! – посміхнувся Омелько. – Це мої брат і невістка з дитиною.
- Казав ти за них, пройдисвіте! Ходімо, я вам покажу, де будете жити.
Хата у Грицихи була великою. Великі сіни розділяли її навпіл: в одній частині жила сама жінка, а інша завжди була гостьовою, де мешкали бурлаки. Цього разу вона була пустою, чекала на Назарія з сім’єю.
Подружжя зайшло до хатини та оглянулося довкола: хоча хатина була небагатою, але зручною. Вони посміхнулися та почали переносити речі всередину. Господиня довго про щось розмовляла з юнаком, сміялася. І лишень тоді, коли віз поїхав у рідне село, усмішка з її обличчя зникла.
Назарій допізна був на фабриці. Палажка з маленькою донечкою все чекали на нього. З Надійкою дівчина ніколи не знала клопоту: маленька спить у тіні під деревом – мати у дворі щось робить, у хаті забавляється – та їсти готує. Нарешті, за два роки, молодиця нарешті відчула себе щасливою. Чоловік також радів, що може побути з коханою, не знає злої матері та її докорів.
Знайшов трудівник собі товариша – бурлака Ореста. То був дуже красивий юнак, але пив і гуляв багато. Палажці такі друзі чоловіка були не по душі: хто знає, що може така людина вчинити. Новий знайомий часто заходив у гості до Назара, мовчки кивав головою дівчині та все про щось розмовляв з чоловіком. Не раз з собою щось випити приносив – у нового бурлака аж очі загоралися від того, блищали, вогнем горіли.
- Давай-но, Назаре, за роботу нашу! – каже. – Еге, ні! За фабрику давай.
- До дна! – сміявся інший.
Дивилась на це молодиця та за голову бралася. Грициха помітила переживання гості та, коли бурлака не було вдома, спитала.
- Чому ніс опустила, Палажко?
- Як тут веселою бути: чоловік п’є! – ламає собі рученьки. – Геть розум утратив! Чуло моє серденько, що лихо буде – не послухала його…
- Було б чого журитися! – махнула рукою. – Головне, що з Гапкою Манжурською не водиться – ото п’яниця-жінка! Все село її знає, жоден чоловік не переп’є!
Задумалась молодиця: а раптом її Назарко таємно до тої Гапки ходить? Може то не Орест, а вона його навчила пити? Вирішила взнати правду: як мав чоловік йти додому, чекала його під фабрикою і пішла за ним слідом. Зойкнуло серденько – все ж таки праве було. І товариш чоловіка, і та дівчина до шинку пішли. Позаглядала Палажка всередину та мало не зомліла, бо чоловік її там за столом сидів, чарку за чаркою ковтав і на ту Гапку все дивився.
Прийшла додому, а там Грициха сидить. Дивиться на дівчину, що геть носа повісила, та й думає: чи не справдилися її слова про Гапку?
- Палажко! – підійшла до неї. – Що з тобою?
- Права ти була! – схопилася за голову. – У тої гуляки пропадає мій чоловік, у неї п’є! Ой, лихо-лишенько! – схлипнула. – Що ж тепер робитиму?
А жінка знала, як можна заспокоїтися. Зайшли до хати, старша налила по чарці кожній та й дивиться на Палагну, очей не зводить.
- Пий! – каже. – Пий! Так краще буде…
- Кому краще? – питає крізь сльози. – Чи мені?
- Тобі! – і перехилила чарку. – Наллю ще, як скажеш.
Зітхнула дівчина та й зробила декілька ковтків.
- Не так п’єш! – крикнула Грициха. – Одним ковтком треба все випити!
Налила нову чарку та й піднесла до вуст. Один ковток – навіть не скривилася.
- Ну що, подобається? – питає. – Краще?
- Значно краще, Грицихо… - прошепотіла. – Скажи-но мені, люба, як же це ти одна так живеш?
- Чому одна? – спитала. – А дітки мої? Маю чотирьох, хорошенькі такі…
- А де вони? Ніколи не бачила їх, не чула.
- Ох… - зітхнула та випила ще одну чарочку. – Я уже зо п’ять літ як вдовою стала. Так буває, тепер же – часто. Гинуть невідомо де наші чоловіки, йдуть від нас хто-знає куди та до кого… Так ось і мій Грицько пішов. Вийшов уранці в поле та й не приходив довго. Я схвилювалася, шукала його – ніде немає. Усім селом шукали та через два дні знайшли – спав у копиці, на вигоні. Він любив випити – ось так і перед працею піймав зеленого змія і заснув на сонці. А серце то слабке, не молодий уже був. Зоставив після себе чотирьох малих. І куди я їх маю діти? Пішла до свекрухи, а та сказала їх до неї віддати – там вони тепер і живуть. Раз не раз я приходжу до них, вони до мене – ніколи, ні разу. Нащо їм така мати, що п’є? Що не рік – маю нового чоловіка та довго коло мене ніхто не живе. Чого тільки один Омелько вартий.
- Омелько? – здивувалася. – Він – твій чоловік?
- Був би… Налякало його те, що маю діточок малих – так він геть і поїхав. Не спитав нічого, хіба що коли вас привіз – посміхнувся так, ледь помітно, та знову зник. Ах, молодий він ще та дурний! Скажи-но, Палажко, чи казав він щось про мене?
- Нічого, Грицихо… - зітхнула.
- Не кажи на мене так. Звуть мене Настею, а ось це «Грициха» причепилося ще за чоловіка. Ніхто й не пам’ятає, як мене і звали. Село не любить, зневажає, багато хто й пальцем тикає. Не раз чула, як баби старі повією називали: хіба ж вони знають, що це таке – самотність? Усім хочеться бути коханою, чоловіка мати… А біс його знає, як то потім буде. Родина – справа наживна, а ось кохання ще потрібно створити. Як бачиш, що Назар до тої… кхм, Гапки ходить – подаруй йому ще й сина, щоб і забув про ту п’яничку! Грицько також колись на неї око поклав, коли та ще у дівках ходила, сюди тільки приїхала на фабрику – я йому тут же й хлопчика народила, Остапка. О, його він любив найбільше, правда, через три літа й помер… Але щастя-то стільки було!
- Гадаєш, допоможе?
- Ще б пак! Свої щасливі три роки я прожила з чоловіком і чотирма дітьми… У них і є щастя.
Подруги ще довго розмовляли. Потім, коли стемніло, Палажка пішла до себе додому, де побачила Назара, що сидів з Надією і забавляв її.
- О, прийшла… - промовив. – Де ходила?
- Тобі яке діло? – спитала. – Сам не знаю де ходиш, а мені ще щось кажеш. Тьху!
- Палажко…
- Дитина заснула – поклади-но її до колисочки. Нехай спить. – глянула на піч. – Сідаймо їсти. Поговоримо з тобою.
Подружжя мовчки, не зронивши ні слова, сіли за стіл. Вони довго дивилися один на одного, проте так нічого й не сказали.
Наступного року у Назаровій хаті вже було двоє діток. Надійка вже бігала, розмовляла, а Гнатик ще був на руках у матері, яка господарювала. Хлопчикові було близько пів року. Батько вже рік як не пив, ночував у хаті та й слова поганого не сказав дружині. Ось тоді Палажка з Назарієм зажили на славу.
Якось вранці, коли господар пішов на фабрику, вийшла його донечка на двір та й швиденько до хати забігла.
- Мамо, мамо! – кричить малеча. – Там… Лялька!
- Яка ще лялька? – здивувалася Палагна. – Де?
- Коло воріт лежить. – побігла до дверей. – Я покажу!
Вийшла у двір – а під ворітьми, як Надійка і казала, лежить невеличкий згорточок. Вона до нього – дитинка там спить. Покликала Настю – та примчалася.
- Ой! Та це ж дитяточко таке! – сплеснула руками. – Ти ба, хтось підкинув.
- Що робити з ним?
- Як це – що? Шукати батька-мати, а там вже побачимо. – взяла на руки немовля. – Та воно лишень народилося, і дня, мабуть, нема.
Грициха понесла дитинку до хати. Палажка з донькою пішли за нею.
- Ось, дітки мої далеко – буду матір’ю для цієї. – сказала. – А то щось мені самотньо одній у хатині.
- А як же… справжня матір? – здивувалася молода. – Будемо її шукати?
- Пошукаємо. – відмовила.
Так і залишили дитя в себе. Настя назвала хлопчика Богданом і на тому щасливо зажили. Надійка все бігла до Грицихи, щоб погратися з малим, навіть на рідного братика так не дивилася, як на чужого.
Майже через місяць, коли Назара не було вдома, а дітвора ще спала, до хати Палажки хтось постукав. Господиня неохоче підійшла до дверей і завмерла на місці: перед нею стояла Гапка. Вона оглянулася довкола та тихо, ледь чутно, спитала у дівчини:
- Я зайду?
- Заходь… - промовила та.
Молодиця мовчки переступила поріг, глянула на ікону, що висіла на стіні та зітхнула, повернувшись обличчям до Назарової жінки.
- Де хлопчик якого ти знайшла?
- Ти про Богдана? – здивувалася. – А що тобі?
- Де мій син? – спитала ще раз. – Я прийшла за ним.
Палажка присіла на лавку. Вона не розуміла, як мати могла покинути свою дитину, віддати чужим людям.
- Навіщо ти його покинула? – спитала.
- Я не знала, що роблю… - підвела очі. – Віддай мого сина.
- Він у Грицихи. – вказала на двері. – Вона шукала тебе.
- Погано шукала. – махнула рукою. - Я не хочу, щоб він тут жив. Місце дитини – поряд з матір’ю.
- Ти не мати! – підвищила голос.
- Ох, Палажко… - прошепотіла. – Знала б ти, як важко покриткою бути… Народила я його вдосвіта і швидко віднесла до вас. Щоб я одна, бурлачка, з ним робила? Чим би його годувала? Ти засуджуєш мене, проте, як би я мала чоловіка гарного чи ж бо батьків, ніколи б не віддала його.
- Чому не вийдеш заміж? Тоді б…
- Жонатий чоловік, розумієш? Як я до родини чужої полізу?
- Він знає?
- Знає, знає! – схлипнула. – Як узнав, то геть покинув. З того часу навіть не привітався. Повією назвав! О я до тебе і принесла, знаю, ти – жінка хороша, даси йому раду… Та й навіть Грициха – та господиня господинь. Думала, ви з Назаром та й поставите на ноги хлопчика, ще одного сина будете мати.
- А чому ми?.. Невже в селі немає такої родини, яка готова взяти дитинку на виховання?
- Бо… - зітхнула. – Назар – його батько.
- Назар? – підскочила. – Ні, Гапко, ти щось не те кажеш…
- Навіщо мені брехати? Глянь-но на дитину – сама все зрозумієш…
- Йди! – крикнула. – Геть звідси! Якщо… Ще раз сюди прийдеш – рогачем вижену, второпала? – прошипіла крізь зуби.
Гапка поспіхом вийшла геть. Вона глянула на двері Грицихи і, важко зітхнувши, пішла геть. Забрати свого сина – єдине її бажання.
Коли Настя вийшла з хлопчиком надвір, Палажка жахнулася: немовля було дійсно схожим на її Назара: ті ж оченята, носик, губки. Невже? Невже чоловік зміг їй зрадити… Та ще й з тою бурлачкою!?
- Настуню! – ламає руки. – Тут таке!..
- Я чула, Палагно. – відмовила сухо. – І вірю їй.
- Віриш? Чому? Вона ж…
- Богдан – копія твого Назара… - зітхнула. – Уже декілька місяців, як він у мене – все гадаю: кого мені дитина нагадує?
- І що мені робити? – сіла на поріг. – Як далі бути?
- Або пробачаєш чоловіка та живете, мов нічого не було… Або… Йдеш від нього геть. Виганяєш зрадника.
- Побажай мені удачі, Грицихо! – обійняла подругу. – Колись ще побачимося!
Вона вийшла з двома дітками за село. Нічого, жодної речі не взяла з тієї проклятої хати. Надійка йшла поряд, а Гнатик сидів на руках у матері. Це – її діти, а не того п’яниці, зрадника, пропащого бурлаки. Ох, мабуть зрадіє Килина, коли взнає, що пішла Палажка геть від її сина, що тепер він – холостий. І сам не буде: є Гапка, їхній син, про якого той не знає. Та й знати не потрібно – своїм не надто цікавився.
Через місяць стала сирітка наймичкою. Взяли її до себе багачі. Пан був лихим, вередливим і часто міг слівце лихе сказати, коли ж його пані – добра та лагідна жінка, - страшно любила Палажку та її діточок. Вона, немов рідних, почала малечу виховувати. Були пани вже у віці, діти їхні давно виросли, внуків ще не було.
- Маєш гарних діток, Палажко… - все казала пані. – Але як ти з ними, як перст, одна-одненька?
- Краще одна їх на ноги ставитиму, аніж з п’яницею. – відповідала. – Має іншого сина – нехай його і ростить. А це – мої діти.
- Ти розумна дівчина, молоденька така… - промовляє. – Але діти виростуть, а ти одна зостанешся. Чоловіка тобі треба. Ось, чого наш конюх Ілля тільки вартий… Придивися до нього: як захочеш з ним одружитися – і землю, і гроші дам.
- Не треба мені ані грошей, ані землі… Людина і сім’єю багата. У цім – найбільше щастя…
Не минуло й пів року, як стала дивитися на Іллю. Той і хатину свою має, і не п’є, до діток її гарно ставиться. Все, як Палажка зайнята, з Гнатом і Надійкою іде до конюшні: там вони тваринок і годують, і катає їх на конях. Взагалі, добрий чоловік. Палажці не раз якогось бублика приносив. А пані з того радіє, очей від них не відриває.
- Палажко! – якось підійшов до неї конюх. – Дивись-но: був у місті, тобі буси приніс… Червоні, великі! – і простягнув їй подарунок. – Це – від щирого серця… Будеш найгарнішою!
- Дякую тобі… - відмовляє. – Не звикла я дарунки мати…
- А це – простягає мішечок. – Діткам даси: хай радіють. Хороші вони в тебе. Всі в тебе!
З цього наймичка посміхалася. Ілля дійсно був хорошим: як чоловік, робітник і батько. Де б вона такого ще знайшла?
Навесні сталося лихо: померла пані. Її чоловік сильно сумував, місця собі не знаходив. З того часу її життя стало нестерпним: то образить її, то штуркне, то роботи дає забагато.
Приїхало до їхнього будинку багато панночок і паничів – дітей. Одна з-поміж панянок, як і її мати, обожнювала Палажку. Якось, коли нікого не було в маєтку, покликала до себе наймичку:
- Палажко, мені покійна мати казала, що бідуєш ти… - промовила. – І двох діток маєш, а чоловіка – ні.
- Правду казала пані.
- Вона мені казала, що заповідає тобі тридцять соток землі та ось цей мішечок грошей. – простягнула його дівчині. – А тепер, як наш батько геть лихим став, прошу тебе: іди звідси, на свою землю!
- Піду пані! – кивнула головою.
Вийшла на двір, а там Ілля, немов її і чекав, стоїть. Підійшла до нього, прихилилася, прошепотіла:
- Пані жалувала мені багато грошей і… землі! Прошу тебе, допоможи хатину поставити, бо я не знаю, що і як.
- Не біда, мила! – зрадів той. – І мені грошей дали… Багато… - пошепки каже. – І землі дали, у полі.
- І мені в полі… Та й каже вона мені: йди, Палажко, не залишайся тут.
- На перший час куди підеш?
- Куди-небудь, лишень би було де голову діткам покласти, та їжу мати.
- У мене хата велика – маю аж три кімнати! Так ось: на час у мене поживаєш, а як хату поставимо – туди підеш.
Ось цьому найбільше зраділа наймичка. Стільки часу побиралася, а тепер матиме і дах над головою, і гроші, і землю. Взяла своїх діток і пішли вони жити до хати конюха.
Там її зустріла стара Зоя – мати юнака. Була вона лагідної вдачі, милолица. А господиня яка – всі їй заздрили! Жило з нею, крім єдиного сина, ще двоє малолітніх хлопчиків-вихованців: Іван і Роман – близнята. Їх вона обожнювала, все догоджала малим.
- Це, - каже Ілля, щойно дівчина переступила поріг його хати. – Мої сини… Глянь-но, які красені! Один від іншого кращий!
Аж завмерла молодиця. Юнак їй ніколи і слова не сказав про діточок, навіть не згадав за них. Чи, можливо, вони йому не рідні?
Щойно наймит і діточки заснули, як сіла вона зі старою говорити. Та все розказує то про землю, то про своїх доньок, що живуть десь далеко, то про їх діток… А потім нахилилася до гості та ледь чутно сказала:
- Налякалася ти, що у мого сина є діти?
- Ні, аж ніяк. Просто… Дивно. Він ні слова за них не казав.
- Любить він їх страшенно. А кому потрібен чоловік, що самотужки діток ростить?
- Я ж сама, одна з діточками… Кому такі жінки потрібні?
- Ілля казав, що твій чоловік – п’яниця. І ти покинула його.
- Він зрадив мене. Ох, жили ми добре-предобре, допоки на фабрику не поїхали – тоді й пити почав, і на інших задивлятися.
- Такий, як він – не потрібен. Розлучилася – то на краще. – глянула на онуків. – Залишайся з нами, Палажко: і тобі буде добре, і сину моєму, і вашим діткам… Заживете на радість!
- А його жінка… Де?
- Покинула вона його сім літ назад, залишила одного з немовлятами. Також пішла бурлакувати, а там, кажуть, пити стала, гуляти. Взяв з нею розвід мій Ілля і на тому кінець. Жодного разу не прийшла до нас, не спитала, як її діти… Пам’ятаю, їй літ з шістнадцять було, як тут стала жити. Сиротина, бідна-нещасна. Та й Ілля від нею на пару років старший був. Наче б то господарювала вона, такою хорошою була… А потім – наче підмінили: геть страшною людиною стала, все знущалась над Іллєю і малими. Кажу їй: Гапко, спинися – пошкодуй родину. А вона рукою махнула та геть пішла.
- Гапка? – перепитала. – О Господи, невже?..
- Вона тепер у Василівці, де й ти була. Знаєш її?
- То ж з нею мій Назар і голову втратив… Прийшла до мене й каже: віддай мені сина, що я тобі підкинула. То мій син!
- Ох… - зітхнула Зоя. – Забудь та лягай спати: завтра день важкий.
На тому й залишилася сирота з малечею у родині Іллі.
Минуло п’ятнадцять літ. Палажка з Іллєю побралися, загосподарювали на новій землі. Стара Зоя з ними господарство вела, з онуками допомагала. Послав Бог подружжю ще трьох дітей: двох синів і одну красуню-донечку.
На той час Надійка вже виросла: була схожою на свого батька, Назара. Висока, струнка, чорноока, чорнокоса. Сімнадцять літ їй було – ось-ось мала родина Іллі весілля її справляти з сином священика місцевого. П’ятнадцятилітній Гнат – копія Палажки. Ілля, обожнюючи пасинка, віддав його до найкращої бурси в місті, де той навчався протягом декількох літ. Казав матері, що стане суддею і вершитиме добро на цім світі. А та лиш раділа зі слів сина.
Іван та Роман мали по двадцять три літа та господарювали на батьківські землі, вже одружилися та діток своїх ростили. Красені-орли хлопці!
Тринадцятирічна Христина, одинадцятилітній Мирось і десятилітній Йосип усе допомагали батькам по господарству. Чоловік хотів хлопців також віддати до бурси, щоб ті там освіту могли здобути, в люди вийти.
А ось тієї неділі пішло подружжя на ярмарку. Немов поважні пани ходили поміж людьми, роздивлялися довкола. Поки Ілля відійшов від неї, вирішила походити між рядами, аж тут побачила Палагна Грициху та завмерла на місці: та йшла разом з Омельком і декількома маленькими дітками. Чоловік був у красивому, синьому жупані, новій білосніжній сорочці з величезною вишивкою на грудях, жінка мала велику, зелену хустину на плечах, темно-червону спідницю. Діточки були охайними, у новеньку одязі.
Зачекала, щойно Омелько відійшов геть з дітьми та підійшла до знайомої.
- Настусе! – крикнула. – Невже ти?
- Палажко! – сплеснула руками. – Ти тут яким вітром?
- Та, ось, Надійка на тому тижні заміж виходить: ходимо, скупляємося.
- Та ти що! – зраділа. – Велика вона вже! А Гнат? Він як?
- В місті, у бурсі… Суддею буде.
- Ти сама тут? – спитала.
- Ні, з чоловіком: він коло воза, на мене чекає. Он там, під берізкою. В чорному капелюсі.
- Та і я тут не одна. – посміхнулась.
- З Омельком? Я уже його побачила… Як він?
- Діток разом ростимо. Ох, це таке щастя! Як ти поїхала – приїхав він і побачив Богдана. Тоді так зрадів, що маю від нього сина. Я вже й не сказала, що то не його… Одружилися ми, моїх в люди відправили, потім – наших.
- А Богдан як?
- Вже великий він, чорнобривий наш. Усе по господарству допомагає. А Омелька як любить – жах! Та й до мене так гарно відноситься… Але лихо у нас…
- Яке? – схвилювалася.
- Гапка недавно на інший світ пішла – спилася геть. Не раз приходила на сина подивитися, а той на неї і не гляне – каже: тітка якась чужа прийшла… Нехай іде геть! Так ще й гірше стала пити, всіх проклинала та, коли малому рочків з десять було, прийшла до нас, просилася до хати: звідтіля її вигнали, а більш вона нікого не мала…
- Мала. Двох синів… - прошепотіла ледь чутно. – Івана та Романа… Хороші хлопці вони!
- Так ось. – перебила подругу. – Ми її пустили, а вона – п’янюща! Нам розповідала щось про свою молодість, про своє кохання, як сиротою залишилася. А вранці знову десь пішла. Знайшли її люди на вигоні, де й колись мого Грицька… А як було її прізвище, як батька звали – одному Богу відомо. Ніхто її і не оплакував…
- Шкода її, сиротинку…
- До речі… Назар же також за нею пішов. – зітхнула.
- Як це? – почорніла. – Він же…
- Як ти геть пішла, то прийшов до хати, вас шукав – не знайшов і… почав ще дужче пити. І я, і люди казали: не пий, Назаре, Палажка твоя в сусіднім селі наймитує! Ех, не хотів слухати! Гапку до себе не підпускав, перестав на фабрику ходити. Приїхала Килина з Омельком – відтоді ми з ним разом – і забрали бурлаку до себе. А потім молодший приїхав і каже до мене: де є Палагна? Як її знайти? А я йому: в сусідньому селі має бути. А… він тебе так і не знайшов: йому сказали, що ти землю отримала та геть звідти пішла. Як це взнав Назар, як почув, що заміж вийшла – збожеволів! Стара коло нього все ходила, аж поки і її не стало. Сам він розбої у селищі чинив, боялися його всі. Так, з рік тому, напившись, стрибнув у річку…
- Ох, Назаре… - зітхнула. – Шкода його! Роботящий був чоловік, але чарка… Прошу, Настю, не кажи Омелькові, що бачила мене – нехай ці люди забудуть думати про нас з дітьми… Нехай не знають!
- Добре, Палажко… - обійняла її. – Нехай буде по-твоєму. – глянула в бік Омелька. – Мушу йти, пробач уже… Може, колись ще зустрінемося… Щастя тобі та нащадкам!
- Прощавай, Омельчихо! – посміхнулася крізь сльози. – Бувайте здорові!
- Прощай же, сиротинко! – зникла в натовпі.
Змучений Ілля підійшов до своєї дружини, що стояла, наче вкопана. Він мовчки взяв її за плече і став поряд. Чоловік чудово розумів, що трапилося, але не хотів нічого казати.
- Ходімо, Ілле. – сказала та. – Вже пора…
Вона востаннє глянула на колишню подругу, її змужнілого чоловіка та маленького нечужого Богдана, що йшов поряд. Серце сиротини защемило, проте вигляду вона не подала.
Таким і було щастя сироти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691809
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2016
Не спила ще крові до дна,
І не мали від неї люди спокою :
Тікали, вмирали, кричали : Війна! -
То вона, що була сиротою.
Ступала по землях своєю ногою,
І в'янули квіти за нею.
Здіймала лезо над головою -
І кров проливалась землею.
Вела за собою молодшу сестру,
Зодягнену в білії шати -
Смерть скостянілу, страшенну оту,
Що навіть убила би брата.
"Хіба тобі, сестро, цього краю не жаль?
І того, що нема тут спокою?.."
Війна лиш сіяла біль та печаль
Своєю страшною рукою.
"Ходімо додому, досить тут горя,
Ти сієш тільки печаль...
Ходімо туди, за зорею, в краї,
Подалі від світу, у даль."
"А як же нещастя, люба сестрице,
А як же сльози і жаль?
Хіба я для сего родилась, дівице,
Щоб кинуть усе - і у даль?"
"Піду я геть, втомилась з тобою,
Ти ж бо без мене - ніхто.
Не хочу я більше горя і болю,
Я мрію лише про добро.
Не для тебе на світ прийшла я, голубко,
Не для того, щоб силою брать, -
Люди йдуть завше до мене в руки,
А не пробують геть утікать."
І пішла Смерть подалі відтіль,
І Війна за нею пішла...
Сонце зійшло, і край відродивсь,
І зникли горе й печаль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649596
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.03.2016
Немає піку почуттів,
Усе, що було - то згоріло,
Можливо, ти цього хотів,
А, може, я так захотіла.
Не гріє серце, лиш мовчить,
І час від часу не зітхає,
"Тут холодно!" - воно кричить,
Про іскорки мене благає.
Але немає почуттів,
Вогню не буде: не старайся,
Ти сам всі іскри погасив,
Тепер у цьому лиш покайся.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644445
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 16.02.2016
Йшов 945 рік від Різдва Христового.
Київ процвітав, розбудовувався. Княжа родина збудувала чимало дворів по різних містах Русі. Їхній двір на Горі став ще кращим – там тепер з’явився новий величезний будинок з каменю, котрий і став новими княжими палатами.
Ігор увесь час проводив у походах, тому державою керувала Ольга зі своїм найближчим радником – Асмудом – сином Мирослави й Тихона. Юнак у свої двадцять п’ять літ був надзвичайно кмітливим, тому не просто допомагав княгині, але й виховував синів Ольги та Ігоря: чотирнадцятирічного Святослава та десятилітнього Улеба. Старший був дуже схожим на батька: високий, статний, чорночубий, обожнював військову справу, непокірний, із запальним характером. Від Ольги також успадкував немало: сірі очі, бліде лице, мудрість та ніжність. Улеб був точною копією Ольги: світлоокий, блідолиций, ніжний та спокійний – повна протилежність брата. Недарма жінка називала молодшого своїм янголям, своїм віддзеркаленням.
Того дня Ігор збирався до древлян по данину.
— Ольго, серце моє, — звернувся до дружини Ігор. – Прав мудро.
— Ігорю, ти ж знаєш, я не вмію інакше, — обійняла чоловіка.
— Я обіцяю, що цей похід буде коротким і вдалим. Я повернуся і ми піднімемо на ноги Гору, дітей наших.
— Я чекатиму. Я птахою полечу за тобою, дощем упаду на землю, і краплею стану на твоїй скроні. Ти – моє щастя, Ігоре, іншого мені не дано.
— Сини мої, соколи княжі! – підійшов до дітей, і пригорнув їх до себе. – Пам’ятайте, що ви – майбутні правителі, тому в жодному випадку не ганьбіть нашу родину, слухайтеся матері та Асмуда – він буде з вами.
— Слухаємо, батьку, — промовив Улеб.
— А можна мені з тобою? – запитав Святослав. – Глянь-но, які у мене шати, як у справжнього хозарина…
— Тоді наступного року, гаразд? — обіцяв Ігор. — Ще не час. Древляни – народ непокірний, непередбачуваний. Краще я сам з ними розберуся, а наступного року поїдемо разом.
— Асмуде, — звернувся князь до наставника синів. – Навчи Святослава мистецтву зброї…
— Слухаю, князю, – вклонився.
— Соколи, — підійшов Свенельд. – Як повернемося, я навчу вас такому, що жоден гридь не знає. – Посміхнувся. – А поки що Асмуд вас навчатиме. Ти ж чинитимеш правильно? – спитав у хлопця.
— Тільки вірою і правдою.
— Тепер я спокійний, —сказав Ігор. – Вирушаймо, щоб на світанку бути у древлян! – гукнув і сів на свого баского коня. – Бувайте здоровенькі! Вслід за княжим військом здійнявся пил…
***
— Княжичу, уважніше! – гукав Асмуд, уміло розмахуючи мечем. – А то супостат Вас поранить!
— Я й так стараюся, Асмуде! – відповів Святослав.
— Я не Свенельд, не володію зброєю ідеально, проте також знаю не мало.
Святослав зупинився.
— Чому ти тут, на Горі, при нашому домі?
— Княгиня Ольга взяла мене до Ваших палат. Вся наша родина при Вас…
— Крім Тихона.
— Так, окрім мого батька, — зітхнув. – Він чудовий воїн і зараз супроводжує князя.
— Йому можна вірити?
— Можна.
— Навіть більше, аніж Свенельду?
— Як Ви забажаєте. Все у Ваших руках.
Хлопець знову підняв меча.
— Завжди кажіть супостату: іду на Ви – це повага до нього.
— А це обов’язково?
— Так, княжичу!
— Асмуде! – гукнув Улеб, що підійшов. – Можна мені з вами?
— А навчатиметься хто?
— Я все вивчив.
— І письмо?
— Його першочергово.
— Ставайте з нами, княжичу.
Юнак посміхнувся і взяв зброю до рук. За ними з вікна спостерігала Ольга.
— Твій син – чудовий учитель! – сказала вона Мирославі, що стояла поряд. – Я щаслива, що він при нашому дворі…
— Це найкраща похвала для мене, княгине!
— Скажи, нехай приготують найкращий обід для моїх синів!
— Слухаю, княгине!
Коли обід був готовий, до великої зали зайшли брати та Асмуд. Ольга вже чекала на них, не доторкнувшись до їжі.
— Сідайте, мої соколи! – мовила до хлопців. – І ти приєднуйся. – глянула на вчителя.
— Це велика честь для мене, княгине, — вклонився.
Спробувавши смажену перепілку, жінка посміхнулася і глянула на Мирославу, що стояла осторонь.
— І ти з нами сідай, Мирославо.
— Княгине, мені…
— Можна. Сьогодні можна. – Служниця сіла поряд і Ольга посміхнулася. – Я хочу, щоби такий обід приготували в честь повернення Ігоря. Подбаєш про це, Мирославо.
— Добре, я Вас не підведу.
— Мої милі, - звернулась до синів. – Що ви сьогодні вивчили?
— Як правильно володіти зброєю! – гордо сказав Улеб. – Це так цікаво і захопливо. Проте, мені науки більше до вподоби.
— Кому що! – засміявся Святослав. – Письмо й читання таке нудне…
— Княжичу, якщо Ви хочете бути чудовим володарем, то повинні і писати, і читати – такий закон.
— Ох… — зітхнув Святослав.
***
Ігор вже повертався додому з даниною.
— Ще одна ніч – і ми вдома, – полегшено зітхнув Свенельд, що сів поряд з князем біля вогнища.
— Довга, холодна ніч, — мовив Ігор. – Ох, як же я хочу обійняти своїх синів, пригорнути свою кохану Ольгу! До речі, побратиме, ти коли думаєш одружуватися?
— Я — Ваш покірний слуга, Ігоре Рюриковичу і моя місія – служити Вам та охороняти Вас і Вашу родину. Яка мені сім’я…
— Ти повинен. Невже хочеш на старості літ зостатися один?
— У мене є сестра, князю.
— Сестра? – здивувався Ігор. – Чому ти про неї ніколи не розповідав?
— Вона далеко звідси, – зітхнув і глянув у бік Києва. – І не знає про мене.
— Чому, Свенельде?
— Так буде краще. Якби мій покійний батько не розповів про неї, то я і не знав би.
— Знайди її, Свенельде! Це ж твоя кровинка!
— Я знайшов її. Дарма все це.
— Хто вона?
— Красуня, бояриня. Не рівня я їй. Не хочу, щоби вона знала про мене.
Ігор глянув у небо.
— У мене також є рідні, проте ми ніколи не бачилися. Як гадаєш, вони зараз дивляться на ту зірку – вказав рукою догори, на найбільше світило, – і думають про мене?
— Все можливо, князю.
У Свенельда перед очима з’явилася Ольга – самотня, сумна. Так, це все через Ігоря, котрий колись ввірвався до Києва і зруйнував усе, що міг. Душа Свенельда наповнилася ненавистю та бажанням помститися.
— Як гадаєш, нашим воїнам вистачить цього золота? — запитав раптом Ігор.
— Не зовсім…
— Гадаєш?
— Знаю. Вони ввесь час кажуть, що Ви – чудовий правитель і воїн, проте, грошей їм замало…
— Треба було взяти більшу данину…
— Ніколи не пізно повернутися знову, щоб зібрати більше, князю.
— Все, завтра повернемося до Іскоростеня. Іди, скажи нашим гридям, вибери найкращих.
— Слухаюсь, князю…
Щойно Свенельд відійшов від Ігоря, як на нього накинувся Тихон.
— Що ти замислив, божевільний?
— Те, що тобі не потрібно знати!
— Невже ти не второпаєш, чим таке повернення загрожує, князю?
— Я все чудово розумію…
Тихон підбіг до Свенельда.
— Ти хочеш його вбити! – крикнув. – Я йому негайно все розповім.
Воєвода схопив Тихона.
— Тільки-но спробуй… У тебе такі чудові діти. Невже ти хочеш їм вкоротити віку? Вони ще такі малі. Асмуд, Предслава.
— Ах ти ж…
— Я усе сказав. – відпустив чоловіка.
– Повернусь До Києва і поквитаюсь з тобою, вбивце!
— Що? Який убивця? — вигукнув розгніваний Тихон.
— Ну не я ж не вберіг покійного Володислава…
— Невже тобі не шкода княгині?
—Якраз її мені найбільше шкода! Мою кровинку… — прошепотів і пішов геть.
Чоловік завмер на місці, не сказавши ні слова. Так, він частково був винен у трагедії, що сталася п’ятнадцять років тому.
Уранці найкращі гриді разом з Ігорем були готові до чергового походу та зібралися перед табором в очікуванні Свенельда, котрий ніяк не виходив зі свого шатра.
— Свенельде, друже! – князь увійшов до шатра, і, побачивши чоловіка ледь живим, завмер.
— Що з тобою?
— Княже… — прошепотів той. – Щось мені зле: лихоманить, погано мені.
— Тримайся, побратиме! – нахилився до воїна і взяв його за руку. – Ще трішки зачекай. Увечері будете вдома. – Ти, — звернувся до воєводи, що стояв на вході до шатра, – скажи, щоби приготували все необхідне для того, аби Свенельда доправити до Києва.
Гридь мовчки вийшов геть.
— Князю, може не треба? Я зараз спробую підвестися.
— Навіть не думай! – гримнув. – Я туди піду з Тихоном, і негайно повернуся до міста… Все, забирайте його!
Вийшовши надвір, Ігор негайно покликав Тихона.
— Підеш зі мною, – наказав.
— Слухаю, князю.
— Вітаю з тим, що ти знову у війську!
Чоловік посміхнувся у відповідь.
***
Ольга прокинулася серед ночі, голосно закричавши.
— Мирославо!
— Що з Вами, княгине? – перелякана служниця стояла на порозі.
— Дай-но мені води. – Ольга жадібно пила, а далі почала розповідати. — Мені наснився страшний сон: ніби довкола Ігоря змій в’ється, та страшний такий, і від нього гине мій милий…
— Ви просто переживаєте, княгине… Все буде гаразд!
— Помолися зі мною, Мирославо.
Жінки стали на коліна перед вікном і почали гаряче молитися.
— Господи, вбережи раба Божого Ігоря від смерті, горя, нещастя… — Ольга підвела очі до неба та перехрестилася.
***
Тим часом Ігор з військом підійшов до Іскоростеня, давши князю древлянському звістку, щоби той знову зібрав данину.
— Ви впевнені, князю, що нам потрібна ця данина? – спитав Тихон.
— Звісно! — ствердно відповів Ігор. — Це ж для наших гридів таке свято буде!
— Древляни напали! – голосно закричав один з чоловіків, підбігши до князя. – Напали!
Розпочалася страшна битва. Ігоря відразу ж сильно вдарили по голові, після чого він зомлів…
Отямився князь у полоні.
— Тихоне, ти тут? – спробував підвестися, оточений древлянами.
— Я тут, князю! — обізвався Тихон, який зв’язаний сидів поруч. — Ох, я знав, що все так буде!
— Про що ти? – підвів очі до колишнього друга.
— Це все Свенельд. Він вчора мені сам все сказав, лихий чоловік!
— Тихоне…
— Не кажіть нічого! Ви знаєте, що я не винен у смерті Вашого первістка, я завжди був з Вами і буду! Ви знали правду, та не вірили у неї!
— Над ними закричали ворони і з чорного неба пішов дощ.
— Боги нас оплакують…
— Пробач мені, Тихоне.
— Я давно пробачив. Яким би Ви не були, я завжди знав Вас справжнього! Пообіцяйте мені, коли додому повернетеся, то попіклуєтеся про мою дружину та дітей моїх…
— Ми разом повернемося!
— Тільки Ви один, князю, тільки Ви один…
Полонених вивели на середину кола, котре зробили жителі Іскоростеня.
— Прощавайте, князю, — прошепотів Тихон. У нього впився ворожий меч, від чого чоловік упав додолу.
— Тихоне! – закричав Ігор. – Тихоне!
Перед Ігорем став князь Мал. Ворог глянув на переможеного та лукаво посміхнувся. Він завжди ненавидів князя – чоловік колись змусив древлян підкоритися йому та Києву, забрав у люду найдорожче – незалежність.
— Ось ми й зустрілися, князю! – засміявся Мал. – Тільки тепер я стою над тобою, а не навпаки!
Ігор підвів очі. Він зрозумів, що це його остання зустріч з ворогом і з них вціліє тільки один.
— Невже, — прошепотів. – А ми давно не бачилися, – підвівся. – Навіщо ти знищив людей? Якщо ти вирішив убити мене, то вбий!
— Я зроблю це із задоволенням, – дістав меча. – Ось-ось ти підеш до Нави разом зі своїми гридями, що полягли. Але я ж не такий лютий, яким здаюсь. Чи не так?
— Чого ти хочеш?
— Останнього бою, – глянув на зброю князя. – Бери меч до рук і бийся зі мною востаннє! Хто програє – той живим звідси не піде.
— Гарна пропозиція.
Мал підняв свого меча над собою і замахнувся на Ігоря. Поранений ледь встиг вчасно ухилитися від удару.
— А ти спритний, — зашипів.
— Знай, що мої сини мститимуть за мене.
— Я і їх знищу, – розсміявся. – Давай-но, захищайся!
Князі кидалися один на одного. Кожен з них був сильним і спритним, але рани давали про себе знати. Через кілька хвилин Ігор почав важко дихати і впав на коліна.
— Бачу, ти здався, — переможно промовив древлянин. – Ну що ж, твій вибір…
Ігор не міг підвестися. Кожен подих був страшенно болючим для нього. Він бачив, як чужі гриді заметушилися і через мить взяли його під руки та повели до двох дерев, які нахилили.
— Прощавай, Ігорю! – крикнув супостат. – Ти заслуговуєш цієї страти. Чуєш?
— На тому світі ми ще зустрінемось, Мале! – відгукнувся переможений. – Мої нащадки відплатять тобі!
Це були останні слова Ігоря. Мал, не бажаючи бачити страшну картину смерті сина Києва, відвів свій погляд убік. Тепер у нього були великі плани на найближче майбутнє.
Останній подих. Останні слова. Останній погляд. Останні думки. Трава довкола двох дерев-палачів почорніла від крові великого князя. Мал полегшено зітхнув і, не оглядаючись, сховався за мурами Іскоростеня.
— Поховайте його, як слід! – гукнув гридям. – І негайно дайте звістку про смерть залишку війська та Києву! Нехай тепер усі знають, що я згодом стану князем усієї Русі!
***
— Моя Ольго, душе моя, розрадо моя, щастя моє. Де б я не був – я ніколи не зможу забути образ твій. Пробач мені все, що робив не так або ж думав. Я тебе кохав, кохаю, і буду кохати – на світі цьому чи на небі далекому – завжди!
Сини мої, соколи! Ви – найдорожче, що я маю. Ви — моя гордість, щастя, сила, перемога, мій розум. Вірю, що станете чудовими правителями! Благословляю!
Тихоне, вчителю мій, найвідданіший та найсильніший! Пробач за невіру, за біль та горе. Спочивай з миром!
Свенельде, лисе хитрий! Ти втерся в мою довіру, а потім зрадив. Ох, пам’ятай, що помста – річ страшна, ненависть – ще гірша. Не бачити тобі спокою на тому світі, хоч на цьому матимеш. Вибачаю!
Предки мої, батьки мої, зустріньте мене, пригорніть мене, грішного. Простіть мені все зле та нелюдське. Вітайте мене, бо я Вас вітаю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642158
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2016
930 рік.
Надворі панувала люта зима. Сонце рідко з’являлося з-за хмар, і увесь час завивала хуртовина, що замітала все довкола. Але, на щастя, одного січневого дня небесне світило все ж показалося люду і княжа родина почала збиратися на лови.
Майже вісімнадцять років минуло від того дня, коли Ольга та Ігор зустрілися. За цей час у їхньому житті змінилося чимало. В них підростав чудовий син, подружжя правило державою, що об’єднувала у собі чимало земель, котрі протягом цього часу завоював князь. Не минулося у щасливому житті подружжя й без болю.
Княгиня дуже любила дітей. Вона завжди мріяла мати багато синів і доньок, але все це так і залишалося нездійсненним. Ольга багато разів очікувала на своїх нащадків і кожна вагітність закінчувалася невдало. Після таких частих і важких утрат вона вирішила жити тільки одним Володиславом, у якому бачила в майбутньому продовження свого роду та чудового правителя. Усі зусилля вона вклала в нього – юнак виріс розумним і вихованим.
На той час княжичу було вже п’ятнадцять літ. За давніми традиціями він вважався майже повнолітнім і готувався от-от зайняти батькове місце. Хлопець був високого зросту, з чорними, неначе ніч, очима та з красивим хвилястим волоссям світло-русявого кольору. Княгиня та князь ніяк не могли намилуватися хлопчиком і були в захоплені від нього. Інших дітей в них, поки що не було.
— Синку, — примовляла Ольга перед полюванням, – пообіцяй мені, що будеш обережним.
— Мамо, все буде гаразд, не переживайте!
— А може, все ж таки, зостанешся сьогодні вдома? – переживала. – Чує моє серце якусь біду.
Ви все себе лякаєте незрозуміло чим. Немає чого боятися – зі мною будуть князь, Свенельд і Тихон – вони захистять і допоможуть.
Бережи себе, Володиславе! – поцілувала сина в чоло.
Тільки-но сів княжич на коня, як до нього підійшов Свенельд з красивим луком в руках.
— Спеціально для Вас зробили його місцеві майстри на Горі. Найкраща зброя! – і простягнув річ хлопцеві. Володислав взяв лук і почав уважно його оглядати.
— Дякую, Свенельде, – і взяв стріли, які зробив Тихон.
Обличчя воєводи висловлювало злість. Так, він надзвичайно любив хлопчика, проте ненавидів, коли той не звертав на нього уваги.
Дружина та Володислав заїхали до великої діброви, що була за Горою, на виїзді з Києва. Здавалося, що природа зовсім не рада їхній появі – небо стало похмурим, здійнявся вітер і дерева потемніли.
— Княжичу, — мовив Тихон, – будьте надзвичайно пильним та спритним – в будь-який момент може з’явитися звір, і Ви повинні його впіймати.
— Знаю, батько мені казав…
— Сину, Тихон правильно каже, – у розмову втрутився Ігор. – Слухай його поради, він дурниць ніколи не скаже.
— А ще краще — мати чудову зброю, — вигукнув Свенельд. – У Вас дуже гарний та міцний лук, з ним ніякий звір не страшний!
Володислав посміхнувся. Раптом перед ним з’явився великий вепр.
— Він небезпечний, — прошепотів Тихон. – До нього треба нечутно підкрастися, і несподівано напасти.
— Я зрозумів хід твоїх думок, – і хлопець звернув у хащі.
— Куди це він? – поцікавився Свенельд.
— Княжич хоче сам полювати. – відповів воєвода.
— І нехай, – зрадів Ігор. Але його радість вмить згасла: ворон голосно закаркав. – Спиніть Володислава! – Наказав побратимам. – Негайно, а то лихо буде!
Тихон та Свенельд наввипередки кинулися вслід за юнаком.
— Володиславе, стій! – закричав князь і кинувся до сина, що вже готувався напасти на вепра. – Стій, кому кажу!
Звір з переляку кинувся геть, а юнак погнався за ним, не зважаючи на батька та дружинників, пускаючи стрілу за стрілою. Вони спинились на обриві, на краю якого стояв княжич та об’єкт полювання. Тихон під’їхав до Володислава і хотів схопити його за руку, проте не встиг: кінь, побачивши, що налякана жертва кинулася на нього, став на диби і хлопець, не втримавшись верхи, з несподіванки впав у прірву.
— Володиславе! – закричав Свенельд і кинувся до урвища. Тихон завмер в очікуванні.
— Сину! – Ігор скочив з коня і кинувся до урвища. Він почав спускатися донизу по гострому камінню та схилився над хлопцем. – Володиславе…
— Пізно… — прошепотів Тихон. — Це я винен…
— Твоєї ноги більше не буде у війську! – сказав Свенельд. – Ніколи не буде! Це все ти, ти! – витер сльозу.
***
Здавалося, час зупинився.
Ольга вже котрий день ходила чорніша від хмари, ні з ким не розмовляла та проводила весь час у покоях сина, гірко плачучи.
Ігор не прагнув ні походів, ні розваг. Чоловік стояв на балконі та вдивлявся в далину, важко зітхаючи і згадуючи всі щасливі моменти, пов’язані з його сином.
Того дня княгиня була в кімнаті сина, коли до неї прийшла Мирослава.
— Княгине…
— Чого тобі? – спитала, не глянувши.
— Ви — мудра жінка, проте не бачите істини.
— Бачиш ці покої? – підвелася Ольга. – Тут колись був мій син, моє єдине та кохане дитя… Де він, скажи мені, де? Чому я не можу до нього доторкнутися, обійняти, приголубити, поцілувати? Чому він не сміється, не говорить? Чому?
— Я розумію Ваш біль, але вислухайте мене! Тихон завжди вірно служив Вашій родині, не задумував поганого. Він не винен…
— Мені байдуже. Душа прагне спокою, а тіло – смерті. Моє життя закінчилося.
— Моліться, княгине, і матимете щастя, дітей.
— Молюся, а мене не чують…
— Не ті молитви читаєте, не тим, – дала жінці в руки сувій. – Я родом з Болгарії, християнка. Читайте це та ждіть чуда! – і, побачивши на шиї Ольги кулон із зображенням Христа, посміхнулася.
— Мирославо…
— Моліться, княгине, — жінка вийшла геть з покоїв.
Коли ввечері князь прийшов до княгині, та сіла напроти нього і розгорнула сувій.
— Що з тобою, кохана?
— Тихіше, — прошепотіла, – слухай і повторюй за мною: Отче наш, Ти що єси на небесах…
— Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя…
Восени у княжому домі пролунав дитячий плач. Ігор полегшено зітхнув і схилився над Ольгою, що тримала на руках немовля. Княгиня простягнула хлопчика чоловікові та посміхнулася.
— Це твій син, князю. Творець змилувався над нами і подарував нащадка! – промовила з гордістю. – Наречи його, Ігорю! Подякуй Всевишньому за цей дарунок!
— Тебе зватимуть Святославом. Ти нестимеш святу славу по цьому світу, Бога прославлятимеш, — промовив чоловік. – Нехай тебе береже Господь!
— Мирославо! – глянула на служницю жінка, – скажи, нехай готують свято на честь народження нашого сина! Хай всі люди знають, що Святослав прийшов на цей світ прославляти рід княжий!
На Горі влаштували великий бенкет. Столи ламалися від страв, голова боліла від музики, люд співав, танцював, радів новому княжичу.
Під час святкування до князя підійшов Тихон.
— Князю, вітаю Вас!
— Ти? – здивувався. – Чому ти тут?
— Я прийшов до Вас.
— Тебе тут не бачили ще від зими. Мабуть, це на краще: дітей виховуватимеш, господарством займешся.
— Не моє це, Ігорю! Ви знаєте, що я вірою і правдою Вам служив і завжди служитиму! Ті молитви, що ви з княгинею читали принесла моя дружина…
— Досить, Тихоне! Краще повертайся додому.
— Бувайте, князю, — сказав чоловік і пішов геть.
Невже Ігор такий недалекий, що істини не бачить? Шкода тебе, Тихоне, невинного, ображеного. Буде тобі щастя, буде тобі доля! Прости його, князя немудрого, забудь образу люту, чужу, неправдиву.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642082
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2016
Йшов 915 рік.
З того дня, коли Ігор став повноправним правителем землі Руської та утвердився як князь, минуло майже три роки. Ольга всіляко допомагала своєму чоловікові, брала участь у вічах та інших державних справах.
Якось напередодні чергового віча до Ольги зайшла Мирослава і принесла княгині чудовий новий одяг від придворних швачок, що жили на Горі у княжому дворі.
— Княгине, я принесла Ваше вбрання, — поклала його на ложе. — Воно чудове. Ваші швачки постаралися на славу.
— Дякую, Мирославо, — усміхнулася Ольга. — Скажи-но, голубко, скільки тобі літ?
— Від днини народження минуло вісімнадцять, — знітилася.
— Чоловіка маєш?
— Та куди мені чоловіка… Не маю, та й не мала.
— Підійди-но суди, — покликала дівчину. — Поглянь у вікно. — У дворі стояли Тихон та Ігор. — Тихон був би чудовим мужем, чи не так?
— Звідкіля мені знати, княгине? Гарний чоловік, сильний…
— Заміж хочеш, Мирославо?
— Я? — зблідла. — Це так несподівано.
— Чула я, що до вподоби ти Тихонові, так що, — поклала руку прислузі на чоло, — станеш його жоною.
— Ой, княгине! — впала до ніг Ольги дівчина. — Я Вам така вдячна.
На що княгиня тільки всміхнулася. Раптом в її очах потемніло і вона присіла на ложе.
— Що з вами? — підскочила Мирослава. — Може, знахаря?
— Ні, ні. Не треба. Все гаразд.
— Я ж бачу, княгине, що…
— Все гаразд, второпала? Не кажи нікому, що нині таке зо мною трапилося!
— Гаразд, — вклонилася.
— Мирославо, — підвела очі й поклала руку на живіт, — принеси-но мені фруктів, голубко.
Служниця, зрозумівши натяк, вийшла з покоїв. Увечері Ольга готувалася розповісти Ігорю радісну звістку, проте їхні плани швидко змінилися.
— Ігорю, — прошепотіла до чоловіка, як тільки той ввійшов до її покоїв, — любий, я…
— Ольго, — затужив, — є новина. Але кажи ти перша.
— Ні-ні, князю, давай ти.
— А може…
— Ти!
— Гаразд, — зітхнув, — печеніги напали. Я йду в похід.
Важко зітхнула Ольга й опустила очі.
— Надовго?
— Сподіваюся, що ні. Вибач, — поцілував жінку. — Я мушу негайно готуватися, на світанку вирушаємо.
Зітхнула княгиня, та нічого не могла вчинити. На світанку провела чоловіка в далеку путь, сподіваючись на якнайшвидше його повернення.
Довго тривала битва з супостатами, не мала кінця і краю. Не один воїн руський поліг від злобного печеніга, що хотів чужу землю собі загарбати. Під час битви на Ігоря Рюриковича напало декілька ворогів, і той не зміг належно захиститися. Поранений князь упав додолу та вже чекав своєї смерті, як раптом печеніги впали мертвими. Князь підвів очі й побачив гарного статного кремезного юнака, що посміхався, ймовірно, зі знатного роду. Ігор перелякано подивився довкола і побачив руку воїна.
— Дякую тобі, юначе, — підвівся. — Зумів ти врятувати князя Русі від супостата лихого.
У відповідь незнайомець тільки посміхнувся. Коли битва закінчилася, покликав Рюрикович до свого шатра рятівника, щоби подякувати.
— Князю! — вклонився.
— Проходь-но, сідай, — вказав на невеличкий стілець біля столу, — вечерятимемо.
— Князю, це…
— Велика честь для тебе. До речі, яке твоє ім’я?
— Свенельд, з-поміж варяг прибув, з Вашим військом ще раніше в походи ходив.
— Ну що ж, Свенельде, куштуй страви, — вказав на багато накритий дичиною стіл. — Матимеш милостиню од мене.
— Ваша милість — найкращий дарунок!
— Сподіваюся, ти зостанешся у моєму війську?
— Звісно, якщо дозволите.
— А хто ти за званням?
— Звичайний гридь, не більше.
— Воїн, значить, — замислився, — а сотенним хочеш бути?
— Князю, я…
— І радити мені будеш. Присягаєш на вірність мені, моїй родині та матінці-Русі?
— Присягаю!
Здивуванню Тихона не було меж, коли він побачив, що його найближчий друг і вихованець вечеряє з якимось воїном. Сором та й годі! Ніколи Тихона ніхто з-поміж княжого роду не садив із собою поруч за один стіл, а тут таке!
— Князю, — повечерявши сказав Свенельд. — Нам краще мир з печенігами укласти, так спокійніше. Загинуло чимало мужів руських, і ще більше загине, якщо ми не прийдемо до миру.
— З ворогами немає сенсу миритися, коли вони отак з нами.
— А Ви їм щось запропонуйте, таке, від чого вони не зможуть відмовитися.
— Уранці зберу віче. Я хочу, щоб ти був присутнім теж.
— Слухаюся, князю.
— А тепер йди до побратимів, — махнув рукою, — йди.
Через кілька днів з ворогами уклали мир. Свенельд також брав у цьому участь — він тепер новий улюбленець Ігоря, а про Тихона ніхто й не згадав — чоловік залишився у таборі з іншими гридями.
Не одну ніч і не один день мчав Рюрикович додому, щоби нарешті зустріти кохану, за якою він так сумував. Тихон також чекав на свято — незабаром його весілля з Мирославою. З цієї нагоди княгиня наказала для них побудувати на Горі невеликий будинок, де молодята зможуть облаштуватися відразу після одруження.
Місто надзвичайно зраділо поверненню воїнів з битви. Але затужив князь, бо його дружина так і не вийшла на ґанок, щоби зустріти переможця.
Перш за все чоловік пішов до хоромів у пошуках коханої. Може, думав, у неї якесь важливе засідання або ж вона ще не встигла спуститися, щоби зустріти Ігоря. Але княгині не було ні в залі, ні в коридорах, навіть обідня кімната пустувала. Здавалося, там нікого не було кілька днів. Князь знайшов кохану аж у її покоях. Ольга лежала на ложі. Побачивши чоловіка, спробувала підвестися.
— Ігорю, любий мій! — сплеснула руками і хотіла встати, але Мирослава зупинила її.
— Ольго! Зоре світу мого! Я так перелякався, не знайшовши тебе… А ти тут відпочиваєш.
— Мені принесли гарну звістку, що ви перемогли. Це таке щастя! — розсміялася. Мирослава вийшла геть.
— Ти нездужаєш? — перелякався Ігор. — Що з тобою?
— Все гаразд, Ігоре.
До покоїв знову ввійшла служниця з невеличким згортком, і простягнула його Ользі.
— Глянь-но, милий — це наш з тобою син, — дала в руки коханому дитя. — Я ще тоді хотіла тобі про нього розповісти, але не встигла.
— Син, — прошепотів князь, — я так мріяв про сина. Ця звістка мене порадувала більше, ніж встановлене перемир’я, — всміхнувся до сина. — Скільки вже йому?
— Він з’явився на світанку, майже перед твоїм приїздом.
— Ти вже нарекла його?
— Ні, Ігоре. Я знала, що ти от-от приїдеш, тебе чекала.
— Тоді я дам йому ім’я, — прошепотів і поцілував немовля в чоло.
— З цієї днини і до останнього твого подиху тебе зватимуть Володиславом! — посміхнувся і простягнув хлопчика дружині. — Хай боги оберігають тебе, синку, влада і слава супроводжує все життя!
********
Від дня народження княжича минув рік. Хлопчик ріс дужим, красивим. Батьки обожнювали його, не спускали з рук.
- Сьогодні гарна погода, Ольго, чи не так? – спитав Ігор, підійшовши до дружини. – Сонечко так гарно світить, пташки співають…
- Ти як завжди правий, князю. – посміхнулася дівчина, глянувши на колиску, в якій спав Владислав.
- Не бажаєш прогулятися? – спитав. – Я тут таке придумав… Тобі сподобається!
- Про що ти, Ігорю? – здивувалася. – Ми кудись поїдемо?
- Підемо. – засміявся очима. – Верхи спустимося до Подолу, там сядемо в човна і будемо насолоджуватися Борисфеном.
- Ти знаєш мою пристрасть до річок! Але чур, весла триматимеш ти. За всі ті роки я надто багато часу провела на річці…
- Наш Борисфен не такий, як та, твоя… Він особливий!
- Веди мене, Ігорю! – підвелася. – Мирослава посидить з синочком, пригляне за ним.
Подружжя швидко вибігло надвір. Сонечко приємно гріло землю, дарувало їй свої легенькі промінці. Пташки співали, як ніколи. Гора блистіла золотавим кольором дахами свої будівель: гридниця, княжі хороми, боярські будинки, конюшня – все, здавалося, зроблене з позолоченого дерева, завезеного з далеких країв.
- Коней нам! – підняв руку князь. – Баских! Та по швидше!
Холопи швидко забігали по двору і миттю вивели двох білосніжних скакунів, біліших від снігу. Ті щосили фиркали та стукали своїми копитами, немов намагалися розбити землю. Рюрикович допоміг княгині сісти на одного з них, після чого також сів.
На Подолі було не так мало хаток, як Ольга думала. З балкону він здавався їй крихітним, що його можна було б взяти на долоню. А насправді там було чимало будівель, дворів. Серед поселення тягнулася велика дорога, яку називали Купецькою. Над нею схилилися столітні клени, граби, дуби, у дворах цвіли вишні, яблука, груші, різні квіти. Народ гомонів, перегукувалась худоба на вигоні, гули бджоли понад цвітом. Посеред поселення був невеличкий майдан, де по вихідних була торговиця, куди приїздили купці та простолюд з Києва та інших міст.
- Давненько мене тут не було! – сказала Ольга. – Ще до народження Володислава я приходила сюди з Мирославою, а тепер ніколи мені тут бувати.
- Ти не шкодуєш, що ми сюди приїхали?
- Не такі вже й старі, щоб забути дорогу сюди… Гайда до ріки!
І скакуни, немов навіжені, помчали вниз, до Борисфену, що блистів сріблом під сонцем. Декілька кораблів спали на пристані, кільканадцять човнів були на березі. На одному з них Ольга та Ігор опинилися серед ріки.
- Бачиш Гору? – спитав князь. – Звідси її добре видно.
- Ще б пак. Така велична, висока! – промовила княгиня, щойно їхній човник підплив до іншого берега. – А он то що за ріка?
- То Чортирій… Невеличка така, ледь помітна.
- Ти часто бував тут?
- Ні… Колись мене сюди привозив Вальгард, а потім – Тихон.
- А батько?
- Князь Олег завжди був чимось зайнятий: походи, дань, спроби створити родину.
- Він мав багато жінок?
- Ні, завжди був однолюбом… Це довга історія.
- Ну розкажи! – посміхнулася дівчина. – Мені так цікаво!
- Колись, коли я ще був дитиною, батько захотів одружитися на одній болгарській княжні Елені. Її батько не дав згоди на їхнє одруження – він не хотів мати родича-язичника… Ні князь, ні його посли, ні дівчина не змогли вмовити християнина. Елену віддали заміж за якогось цісаря. У шлюбі вона була нещасливою, хоча подарувала чоловікові багато дітей. З того часу князь більше не шукав собі дружину та нікого не кохав. Він усе хотів влаштувати моє життя, розповідав про цінність шлюбу.
- Однолюб… - промовила. – це – рідкість.
- Князь Олег… Мій єдиний родич на цьому світі. Не знаю інших та й, мабуть, вже не впізнаю… але в мене є ти, маленький княжич… Ви – найдорожче, що я маю… - промовив, дивлячись на воду.
Їхній човен швидко спинився. Молодята не помітили, як опинилися біля берега.
Закохані не поспішали повертатися додому. Ріка заманила їх, причарувала. Коли сонце почало сідати, вони, зітхнувши, припливли до пристані та пішки, взявши коней, пішли на Гору, насолоджуючись заходом сонця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642081
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2016
Ще ніколи світ не бачив такого міцного та величного кохання, як у Ольги та Ігоря. Всі не могли надивуватися їхній пристрасті: дехто радів, а дехто заздрив.
З часу їхнього весілля минув деякий час.
Одного ранку, швидко біжучи княжим домом, Тихон прибіг до молодого княжича та щосили постукав у двері.
— Так! – крикнув Ігор, який щойно прокинувся від стуку. Тихон увірвався до кімнати і швидко вклонився.
— Княжичу! Якщо я збудив Вашу Милість, то Ви вже пробачте мені…
— Що з тобою, Тихоне? – чоловік встав і підійшов до друга.
— Князь Олег, - прошепотів той і подивився в очі княжому синові, – Він пішов до іншого світу.
— Що? – скрикнув. – Що ти кажеш?
— Я…
— Де мій вітець? – закричав. – Де!? – Але Тихон мовчав.
Ігор, накинувши на себе, що перше потрапило під руку, помчав геть з покоїв. За ним побіг і Тихон.
— Що трапилося? - на цей шум вийшла Ольга. – В чому річ? – але їх ніхто не відповів. Зрозумівши, що так і не дізнається правди, пішла за Ігорем, котрий біг кудись.
— Батьку, де Ви? – кричав хлопець, біжучи коридорами, але ніхто не відповідав. Він заглянув до кожної кімнати, але Олега там не було.
Лишень, забігши до покоїв князя, щосили відчинивши двері, Ігор переконався у словах Тихона : на своєму ложі лежав Олег, а довкола зібралося чимало прислуг та дружинників. Князь не рухався. Ігор завмер на мить, і коли зрозумів, у чому річ, кинувся до ложа.
— Батьку, — прошепотів він, і взяв холодну руку небіжчика.
— Княжичу, — за плече Ігоря взяв Тихон. – Мені шкода. Ох, якби не той змій…
— Батьку! – закричав щосили хлопець, пробуючи підняти князя, і заридав. – Батьку!...
Ольга, збагнувши, що трапилося, завмерла від жаху, та сівши на порозі, заголосила.
І охопили печаль і траур Київ. Здавалося, що боги також сумували, оскільки сонце сховалося за хмарами і линула страшна злива.
Від княжого дому до однієї з круч Борисфена йшов великий натовп, щоби провести князя в останню путь, до Мокоші. Юнак ніс з найближчими дружинниками покійного великого човна, гарно прикрашеного – у ньому був Олег. Хлопець все згадував слова батька, що запам’ятались йому найбільше. «Синку, ти — єдина дитина дуже відомих і знатних батьків. Шкода, що твоя мати так і не побачила, як ти виріс та змужнів. Я прийшов на ці землі загарбником, воїном, але таким не піду звідси – якщо же я убивця, то не заслуговую пам’яті гарної та похвали. Я все для тебе робив, Ігоре! Кожна моя думка, кожен мій крок — задля тебе! Кайся, сину, за злодіяння зроблені, або ж будеш усе життя себе карати, і не матимеш спокою у житті цьому. Ти ж – моє щастя, Ігоре, і боги мені іншого не дали! Якщо настане мій день, і прийде Нава по мене – не треба величати мене і оплакувати. Живи, мій соколе, і неси славу свою, та по собі всю не бери – нехай нащадки твої те, що залишиш, понесуть!»
Поклали човен на хмиз, носом на захід, і натовп почав гаряче молитися.
Ольга мовчки витерла сльозу і притулилася до Ігоря. Понад Борисфеном здійнявся вогонь. Люд стих.
— Сварог прийме його, — сказав юнак, дивлячись на вогонь. – Батько дивитиметься на нас зверху.
— Нехай так і буде. Він залишив по собі таку пам’ять — подарував мені ім’я.
— Якби не його воля, я б і не побачив тебе знову, – витер Ользі сльозу. Та підвела очі до неба, що сутеніло.
***
Через кілька днів, коли минув траур, Ігор став князем.
— Вставайте, княжичу! – Почув сонний юнак, коли хтось тормосив його за плече. – Вже пора! Ну ж бо, вставайте! – Ігор відкрив очі й побачив перед собою Тихона.
— Що трапилося, Тихоне? – запитав сонно.
— Як це що? Сьогодні важливий день, княжичу. Нині Ви станете володарем всіх земель руських, – відповів поважно. – Всі вже зібралися, лишень Вас дожидаються.
Ігор миттю зіскочив з ліжка і почав шукати найкращий одяг.
— Тихоне! Де мої шати, ті, що приготували вчора? – кричав. – Де?
— Ох, Ігоре Олеговичу, — засміявся. – Ви ж на них дивитеся.
Хлопець також розсміявся від душі та швидко вдягнувся. На ньому був білий, наче сніг, одяг: красива білосніжна сорочка, срібного кольору пояс та білі штани, котрі він заправив у нові шкіряні чоботи.
— Ой, ну зовсім князь!
Коли Ігор спустився до зали, то всі бояри та найголовніші воєводи очікували на нього.
— Вітаємо князя Ігоря! Нехай Доля допомагає йому, нехай боги супроводжують посланця свого! – Залунало довкола.
Княжич вийшов перед ними і зупинився біля престолу, дивлячись на присутніх. До нього підійшов Тихон. Низько вклонившись, простягнув хлопцеві меч та щит і промовив:
— Правда з мудрістю, княже! Іменем Перуна з цієї миті Ви зветеся князем Ігорем – володарем всіх земель руських! Ура!
Високо піднявши голову, новопроголошений князь взяв до рук меч та щит і пішов із зали надвір, повільно та впевнено ступаючи коридорами.
— Слава князю Ігорю! – кричали бояри та дружинники.
Коли Ігор вийшов надвір, то спинився на ґанку, піднявши до неба атрибути княжої влади. Всі жителі княжого двору щосили почали кричати і вітати князя.
— Слава великому князю! Князю Ігореві!
Ольга стала зліва від чоловіка і посміхалася – тепер вона княгиня, і має неабияку владу у своїх тендітних руках.
***
Коли до влади прийшов Ігор, то почав наводити порядки у своєму домі. Перш за все прибрали в покоях Віщого Олега.
Юнак, перебираючи речі покійника, знайшов сувій з дивними, не зрозумілими для нього, літерами та печатками.
— Тихоне, — звернувся до побратима Ігор, — що це таке? – І показав сувій. – Тут якісь дивні літери, я не відаю, що написано. Зміг розібрати лишень те, що тут згадується батькове ім’я.
— Імовірно, щось дуже важливе, – взяв до рук папір.
— Хто вміє читати такі сувої, Тихоне?
— Це, — потер собі носа, – варязька мова. Так, варязька, я її не знаю. Ви ж відаєте, що я відсіль, а Ваш вітець – з-поміж варяг. Він і знав її. Хоча, — замислився. – Знаю я чоловіка, що розуміє цю мову.
— Де він, друже? Покажи мені його!
— Вальгард приїхав до града Кия разом з Віщим. Сподіваюся, дідуган ще залишився в живих, мешкає неподалік від Гори, там йому Олег подарував двір.
— Негайно накажи, щоби готували мені коня. Ми їдемо туди!
І, не вагаючись ні на мить, товариші помчали до Вальгарда, сподіваючись зустріти його.
Двір справді розташовувався неподалік од Києва, серед великого поля, поміж інших дворів, де мешкали звичайні селяни. Він дуже гарним, великим, чим і відрізнявся від довколишніх. Посеред двору стояв невеликий кам’яний будинок з маленькими вікнами та дерев’яними дверима. У дворі було чимало худоби, подвір’ям ходили люди – ймовірніше за все, прислуги. На лавці, під будинком, сидів старий чоловік, геть посивілий.
— Ну що ж, — прохрипів він, побачивши Ігоря та Тихона, – проходьте, якщо прийшли, — і закашляв.
— Ми, — почав розмову князь, але Вальгард його перебив.
— Знаю я, знаю, — і прошепотів щось на незрозумілій мові. – Підійдіть-но сюди. Князю, — подивився на чоловіка. – Ви так виросли. Присядьте поряд, тут! — Вказав на лаву. – А ти – звернувся до Тихона, — йди до коней, тобі нема чого слухати!
— Ось, цей папір, — показав його дідусеві Ігор. – Я б хотів прочитати його, тут ім’я мого батька згадується. Тихон казав, що ви знаєте, про що тут написано, чи не так?
— Знати знаю і розповісти можу, якщо бажаєте.
— Бажаю!
— Тоді слухайте, – почав свою розповідь. – Діло це було давно, ще до Вашого народження. Був собі такий князь варязький, Рюриком звали, колись був князем моїм.
— Вашим князем?
— Не перебивайте, бо не стану говорити далі! – Крикнув. – Так от, мав він одну жону, але не кохав її, навіть зневажав, бо все шукав ту, котра буде мила серцю! А коли знайшов її, Ефанду, то відразу ж оженився – була вона роду знатного. Привела з собою дівчина свого брата, що став правою рукою Рюрика, вірним йому. Народила Рюрикові князівна сина і відразу ж померла. Довго тужив Рюрик за Ефандою. Перша дружина князя – Норве – побачила суперника у немовляті, коли його віддали їй на виховання, щоби діти її змогли правити в тих краях, без зведених братів чи сестер.
Дізнався Рюрик про лихі наміри, і велів найкращому воєводі – братові Ефанди – піклуватися про племінника і виділив йому найкращих воїнів. Та згодом Рюрик помер. Почувши про замах на княжу дитину, воєвода схопив її і покинув місто.
Тією дитиною були Ви, Ігоре, і Ваш названий батько Олег. — Так закінчив свою розповідь старець Вальгард.
Онімів Ігор від такої розповіді.
— Навіщо він мені брехав?
— Це був його вибір, княже. Не мав Віщий дітей і родини, тому Вас як сина виховав.
Ігор на мить замислився, а тоді, діставши меча, підніс його під горло старцеві.
— А якщо ти мене вводиш в оману?
— Це княже право — вірити мені чи ні.
Юнак опустив очі, й пішов до Тихона, а Вальгард крикнув услід :
— Ваша жона – дитя враже!
Князь спинився і повернувся до дідуся.
— Що? Що ти верзеш?
— Коли Олег сюди прийшов, тут правили князі Аскольд і Дір, а варвар убив їх. Були в них діти. Нажаль, мало хто в живих зостався після приходу Віщого, котрі повтікали хто куди… Зостався у Аскольда єдиний син — Бронеслав, котрий оселився на півночі, у невеликому поселенні. Були у нього діти – одна з них — Прекраса, що тепер Ольгою зветься…
Не зміг дослухати розповідь Ігор. Скочив на коня і, не мовивши ні слова, помчав до Києва.
Ольго! Якби ти знала, як страждав Ігор, розуміючи, що колись разом з названим батьком погубив рід твій, заставивши жити у бідності та холоді, печалі та злиднях. Якби він знав, що так тобі буде – ніколи б не прийшов на землю руську, ніколи б тебе не знав, щоб ти, княгине, жила щасливо, мала батька, матір і щасливе життя.
Увечері, коли всі лягли спати, прийшов Ігор до покоїв своєї дружини, тихенько, немовби летів понад землею.
— Ольго, — прошепотів, – чому не спиш? – І обняв кохану, що дивилася у вікно.
— Я чекала на тебе. Я знала, що ти прийдеш, любий, – повернулася до Ігоря і посміхнулася, – я знала…
Раптом хлопця охопив неймовірний біль в душі, нескінченний жаль, котрий впивався кігтями у серце.
— Я хотів поговорити. Це важливо.
— Відаю, мій князю, — дівчина сіла на край ліжка.
— Ти мені ніколи не розповідала про свій рід, люба, – почав розмову Ігор.
— Мій рід – найзвичайнісінький. Батька помер, коли я була дитиною, а мати – через десять зим. Не стало моїх двох братів – Борислава та Акуна, моєї любої сестрички Звенигори. Я досі пам’ятаю теплі ніжні матусині руки, її добрий голос; батьківські повчання та науку; хоробрих старших братів, що так мріяли стати сотенними при князеві Олегові, та пішли з його військом на Візантію відкіль Акун не повернувся. А Болеслав покинув нас після приходу додому. Звенигора дуже любила квіти та допомагала мені по господарству, коли ми зосталися удвох. Вона померла від недуги.
— Чому ти раніше мені не розповідала про своїх батьків?
— Не хотіла згадувати наболіле, Ігорю.
— Ти знаєш, що ти з…
— Княжого роду? Так, Аскольд був моїм дідом, котрого я не знала. Про Діра чула тільки з легенд, князю.
— І ти можеш бути зі мною, знаючи всю правду?
— Ти не винен, милий, — обійняла свого чоловіка.
— Пробачила?
— Так.
— Як давно?
— Завжди…
Закохані підвели очі, глянувши на місяць. Довкола було темно, і тільки місячне проміння срібною стежкою світилось на Борисфені, що, здавалося, шумів од спогадів.
— Яка ти мудра, Ольго.
— Будь вищим за біль, соколе. Забувши його, ти станеш сильнішим, бо те, що нас не вбиває, робить сильнішими.
Стомлений місяць сховався за хмари. Розпочалася гроза. Ольга глянула у вікно, і, щось прошепотівши князю на вухо, погасила свічки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641661
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2016
Від того дня минуло кілька місяців. Княжич Ігор давно повернувся до Києва і не мав ніякого спокою. Думками він був далеко, поряд з Прекрасою.
Настав час одружуватись, і князь Олег почав підшукувати нащадкові різні кандидатури на роль майбутньої дружини.
Одного дня батько покликав хлопця до великої зали, де зазвичай зустрічали гостей або ж проводили різні збори.
Зала була не дуже великою, але й не малою. Зсередини була дерев`яною, з великими вікнами та красивими візерунками, що оздоблювали їх. Стіни були не надто високими, і зала з першого погляду здавалася малою, але була широкою.
— Батьку! – привітався Ігор, і низько вклонився. – Я радий Вас сьогодні бачити.
— Сину, Ігоре! Проходь-но, сідай поряд зі мною.
Коли хлопець вмостився, батько подав знак слузі, і той швиденько вибіг із зали.
— Що трапилося, батьку? – спитав Ігор, але князь тільки посміхнувся.
До кімнати увійшли слуги, а за ними – троє молодих дівчат, що опустили голови і низько вклонилися князю і княжичу.
— Ігоре, — розпочав розмову Олег, вставши з престолу, — минуло чимало часу від твого народження – тобі вже вісімнадцять літ, і час замислюватися про своє майбутнє.
— Моє майбутнє у Ваших руках, батьку! – юнак підвівся.
— Сину мій! – чоловік поплескав хлопця по плечу, – тобі потрібно думати про продовження роду, про свою сім`ю. Розумієш? – князь підійшов до дівчат. – Глянь-но, які вони чудові! Вибирай собі в дружини, яку хочеш! – і відійшов убік.
— Князю! Я вже вибрав собі наречену, і не бажаю інших. Не бажаю!
— Так покажи мені її, ми з тобою тоді все вирішимо. Гадаю, ти зробив чудовий вибір. Хто вона, відкіля?
— Я не знаю, де вона живе, я не відаю про її рід. Знаю лишень одне – її ім`я, найсолодше з-поміж інших — Прекраса.
Олег знову махнув рукою, і всіх дівчат вивели геть. Батько і син зосталися наодинці.
— Ігоре, — чоловік узяв сина за плечі. – Досить жити мріями. Чим тобі не вгодили ці жінки, одна краща від іншої?
— Бо вони – не такі, розумієш? – Ігор заходив по залі. – Не мудрі, не вчені, без манер, не такі гарні. Що в них за очі? Де той блиск, той безмовний порив ніжності та пристрасті? Де? Вони їй не рівня!
— Вона зі знатних родів? Багата, бояриня чи донька воєводи?
— Ні…
— Ось, бачиш? – засміявся. – Вона — ніхто. А ці – багаті, і родини у них гарні. Те, що тобі потрібно! Негоже з простачкою долю пов`язувати.
— Все у руках Лади! – поклонився. – Вибачте! – і вийшов геть із зали.
Скільки б разів не шукав Олег нащадкові наречених – все дарма. Перед очима у хлопця була лише та чудова незнайомка, що полонила його серце, котрою він марив. Коли ж княжич занепав духом, князь, не відаючи, що робити, звернувся за допомогою до Тихона – вірного дружинника Ігоря, його друга і наставника.
— Княжичу, — якось постукавши у двері, до покоїв хлопця завітав Тихон. – Я до Вас прийшов. — Кімната була маленькою – дерев’яна, з великим вікном, стіни її були прикрашені різними візерунками на шкірах тварин, що їх вполював Ігор. Посеред кімнати лежав великий ведмідь, а точніше – його шкіра, що за розмірами нагадувала невеликий килим.
— Йди собі, Тихоне, — поглянув на дружинника. – Я у відчаї. Не бажаю розмовляти. Йди, – відвернувся до вікна.
— Власне тому я і тут. Я можу Вам допомогти, а тим більше, я цього хочу! Ви тільки скажіть, що Вам потрібно?
— Не що, а хто. Мені потрібна вона, тільки вона. Хоча, ти це і так знаєш. Мені від тебе нічого приховувати. – Ігор підійшов до Тихона, – знайди її, прошу тебе! І проси тоді все, що захочеш!
— Мені нічого не потрібно, княжичу. Я знайду її та привезу сюди. Дайте мені в путь коня доброго та дружинників мудрих!
— Бери, бери, що завгодно!
Зібралася дружина в далекий путь. Їхали вони не один день і не одну ніч. А коли приїхали – негайно ж стали шукати по всій окрузі дівчину з іменем Прекраса, але такої ніде не було. Не знав Тихон, що йому робити – сів на березі ріки та й почав тужити – не пробачить йому Ігор, що той прохання не виконав. Аж раптом до берега приплив човен і звідти вийшов красивий статний юнак. Незнайомець відразу ж підійшов до Тихона.
— Чи можу я Вам чимось допомогти?
Воєвода підняв голову і здивувався ввічливості хлопця.
— Та шукаю я дівчину одну, але ніде знайти не можу. Ой горе мені, горе! Мені ж княжич не пробачить цього!
— Княжич? – здивовано посміхнувся молодик.
— Він же, київський.
— А, це той, який геть ні моралі, ні манер ніяких не має?
— Та як ти смієш? – підскочив Тихон, - я тобі зараз тумаків надаю! – але хлопчина тільки розсміявся.
— Що ж у вас, у київських, манери такі – на жінок руку підіймати і кричати? Княжич також себе так поводив.
— То ти його знаєш?
— Як мені не знати цього молодика – я ж його через річку перевозила, а потім він мені ласкаві речі казав.
— Ти – жінка?!
— А що, не схожа? – засміялася.
— Ти – Прекраса?
Дівчина швидко розпустила своє волосся і воно пишними світло-русявими хвилями розсипалося по плечах аж до пояса.
Від несподіванки та небаченої краси Тихон упав на коліна.
— Прекрасо, дарунок Лади, поїдьмо до Києва, до Ігоря Олеговича, що за тобою мене послав!
— Як мені Доля позволить, так воно і станеться. На все буде батьківська воля, а батьківський дозвіл за гріш не купиш – не продається, – зітхнула. – Якби я їх мала…
І пішли вони до дівочого дому.
Здивувалися дружинники вигляду хатинки – стара, ледве трималася, наче от-от завалиться.
Недовго збирала найнеобхідніше дівчина та відразу ж відправилася з Тихоном та дружиною в дорогу не близьку.
Виглядав Ігор Тихона і кохану з дороги – ніяк не міг дочекатися, коли вони нарешті зустрінуться.
Як побачив дружину з Прекрасою біля княжого дому – струнку станом, у красивих шатах – закам’янів від подиву, і миттю кинувся дівчині назустріч. Неабияк здивувався Олег, що також зустрічав гостю.
— Ласкаво просимо! – розвів руками і посміхнувся.
Юнка тільки низько вклонилася, побачивши князя і підняла очі.
Ігор відразу підійшов до неї і провів своєю рукою по обличчю дівчини.
— Яка ж ти гарна, Прекрасо!
— Ваша Милосте, — прошепотіла, – Ви так змужніли.
— А чи пригадуєш, як ти колись зо мною прощалась? Все ж таки Лада змилувалась наді мною і подарувала можливість знову побачити тебе. — Взявши кохану за руку, підвів її до ґанку, та промовив. – Готуйтеся, люди! Настане незабаром той день, коли весілля княже святкуватимемо!
Народ довкола загомонів.
Провів Ігор Прекрасу до її покоїв. Завмерла від подиву дівчина, бо ще ніколи в житті не бачила таких стін: красиві, світлі, прикрашені шкірами різним тварин та різноманітними тканинами.
— Я про таке ніколи і не мріяла, — сказала. – Дякую.
— Це ще не все, – посміхнувся. – Це – вказав на дівчину, що була в покоях, – твоя служниця Мирослава. Вона допомагатиме тобі. — Нова знайома низько вклонилася нареченій. Мирослава була стрункою, середнього зросту, з чорними очима та темним волоссям, смаглявою шкірою і приємною усмішкою. Дівчину привезли з Болгарії.
— Дякую тобі, Ігоре! – посміхнулася Прекраса. – Я до віку цього не забуду!
***
До наступного дня Прекраса вже встигла освоїтися у своїх покоях. Після маленької, темненької мазанки ця кімната здавалася просторим палацом з білими стінами, високою стелею та величезним вікном, з якого було видно Борисфен як на долоні. Особливо чудовим він був, коли сонце ховалося за обрій і місяць із зорями виходили на люд, освічуючи все довкола.
— Нарешті я вдома, — прошепотіла дівчина, вийшовши на великий балкон, що був прибудований до княжих хоромів. Звідти вона бачила весь Київ та Борисфен, котрий тихо тягнувся вдалечінь.
На жаль, на Горі не було такого саду, як у її селищі. Зрозумівши, що вона більше не змушена працювати, Прекраса шукала, чим можна себе зайняти. На вулицях міста вона проводила більше часу, аніж будь-хто з княжої родини. Мирослава невідступно йшла за нею, пильно наглядаючи, щоб нічого лихого не трапилося.
— Мирославо, розкажи-но мені про люд місцевий, про князів наших. Чи правлять гарно? Звідкіля вони? – почала розмову майбутня княгиня, гуляючи Горою зі служницею.
— Ох, Прекрасо, — зітхнула дівчина. – Люд наш щасливий, бо має хліб та воду, а князі правлять гарно, з ними горя ніхто не знає, – посміхнулася. – Коли до влади прийшов Олег, я була ще зовсім малою, тому не пам’ятаю хто він та звідки. Кажуть, що начебто походить він з варягів, а Ігор родичем його, сином величається. А хто його знає, як воно насправді є. Ніхто, окрім них самих.
— А попередні князі? Де вони, ким були? – спинилася біля величезного дуба. – Я не знаю місцевих історій, тому й прошу тебе розповісти мені. Соромно буде показатися на очі княжичу, не знаючи елементарного.
— Ходімо, я дещо Вам покажу, – поманила рукою Мирослава. – Це зовсім поряд, недалеко.
Служниця з Прекрасою пройшли через всю Гору, вийшли за її межі та спинилися на кручі понад рікою. Сонце світило яскравіше, аніж колись, а пташки щебетали, наче змагалися, у кого кращий спів. З боку від дівчат був великий насип, покритий травою.
— Тут знайшли вічний спокій Аскольд та Дір, наші колишні князі, — вказала Мирослава. – Олег наказав поховати їх тут, понад Києвом.
— Аскольд і Дір… — прошепотіла Прекраса та підійшла ближче. Вона зі смутком глянула на могилу, проковтнувши біль.
Дівчина зітхнула та ще раз глянула на річку.
— Ходімо звідси… Княжич, мабуть, уже чекає на нас.
Служниця мовчки кивнула. Майбутня княгиня поспішила в бік Гори, більше не спиняючись і не дивлячись довкола. Як же це воно – відчувати смуток за померлими та збиратися стати дружиною нащадка їх ворогів? Почуття ділилися надвоє: знищити або ж пробачити. Вибір був важким.
Ігор чекав на них у великій залі. Побачивши свою наречену, юнак посміхнувся та підійшов до неї. Мирослава тихо вийшла за двері.
— Прекрасо! – обійняв. – Я вже почав хвилюватися…
— Все гаразд, княжичу, — промовила невпевнено. – Щось трапилося? Ви такий схвильований.
— Ще б пак! – засміявся. — Через кілька днів весілля, як тут не хвилюватися?
Дівчина опустила очі. Вона соромилася дивитися у вічі княжичу, у котрого серце палало від почуттів до неї.
— Ти соромишся мене? – здивувався. – Прекрасо, мила…
— Я не варта Вас. Хто ж бачив, щоби особа знатного роду пов’язувала свою долю з простолюдинкою?
— Не верзи дурниць, – взяв дівчину за руку. – Ти готова до шлюбу?
— Готова, – відповіла впевнено. – Я завжди готова, допоки Ви кохаєте мене.
— Я буду вічно кохати тебе, – нахилився, щоби поцілувати кохану, але раптовий стук зупинив його. – Ввійдіть.
До покоїв ввійшов Олег. Чоловік посміхався, і, побачивши закоханих, зрадів ще більше. Взагалі він був добродушним і щирим, не рідко траплялося так, що князь міг передбачити майбутнє, тому його називали Віщим.
— Вечеря готова, – мовив суворо, але миттю став ніжним. – Я вирішив сам вас покликати…
Молодята кивнули головами та вийшли за Олегом. Прекраса спинилася на мить, оглянулася та пішла вслід за коханим.
***
Київ давно не пам’ятав такого бенкету. Сонечко яскраво світило, на небі не було жодної хмаринки. Так природа приготувалася до святкування княжого весілля.
На Горі влаштували справжнє свято: довкола на вогнищах смажили різне м’ясо, простолюд міг скуштувати медовуху та інші смачні напої, різноманітні страви ламали столи під гучну та веселу музику.
У великій залі накрили столи для княжої родини, боярів і найближчих воєвод. У вікна заглядали сонячні промінчики, немовби вітали наречених та гостей зі святом.
Прекраса вперше у житті одягнула такі красиві білі шати, обшиті золотими та срібними нитками. Її красиву довгу косу розплели та вдягнули різні прикраси, щоби підкреслити її грацію та шляхетне походження.
Наречена разом з Мирославою, як дружкою і ще кількома служницями підійшла до дверей. Дівчина зітхнула та глянула на Мирославу.
— Я хвилююся, Мирославо, – посміхнулася збентежено. – Виглянь-но за двері, скажи, чи багато там людей? Хто вони?
— Прекрасо, не хвилюйтеся Ви так, – виглянула за двері. – Люди стоятимуть біля входу до великої зали та вітатимуть Вас.
Дівчина зробила кілька кроків уперед, ковтнула повітря і повільно, немов пливла, пішла до великої зали. Вона оглядалася по сторонах, немовби шукала когось, мабуть, Ігоря, якого не бачила ще від учорашнього вечора.
Біля великої зали зібралося чимало людей. Молоді дівчата – служниці – почали обсипати Прекрасу зерном – такий був давній слов’янський звичай, на щастя й долю. Перед нареченою стояв наречений, також зодягнений у білі шати й посміхнувся, побачивши її.
— Прекрасо, — прошепотів, – нарешті я побачив тебе, голубко…
— Ігорю. Я шукала Вас очима та знайшла, – відповіла й узяла його за руку.
— Тепер тільки на «ти», моя дружино, – посміхнувся ще сильніше. – Ходімо.
Молодят з ніг до голови обсипали зерном, вигукуючи різні побажання. Олег стояв посеред Великої зали та, побачивши молодих, зробив кілька кроків до них, тримаючи в руках коровай із сіллю.
— Ну що ж, мої милі, — засміявся, – ламайте коровай, покажіть-но мені, хто у вас головний буде!
Молодята почали тягнути коровай хто куди: нареченій перепав більший шматок. Вона розсміялася з усієї сили, не приховуючи своєї радості. Князь поплескав Ігоря по плечу, після чого підійшов ще ближче до молодиці.
— Я вирішив зробити тобі подарунок. Гадаю, ти не проти?
— Ваш дарунок – найкраще, що може бути! – поцілувала його в руку.
— З цієї миті та до скону віків величатимуть тебе Ольгою! – глянув їй у вічі. – Я нарікаю тебе Ольгою, що означає «свята», «світла», «дарунок долі», «вільна». Нехай ці якості супроводжують тебе та нащадків ваших!
Дівчина посміхнулася, намагаючись приховати свої сльози. Це ім’я вона сприйняла як найкращий подарунок, схожий до милості, посланої з небес простолюду, котрий так цього потребував. Наречена відчувала хвилювання коханого, до якого вже встигла звикнути, встигла покохати його так сильно, як він її.
— Дякую Вам, князю! – вклонилася. – Це так приємно!
Олег сприймав невістку як доньку. Він бачив у ній чудову матір для дітей Ігоря, чудову дружину та жінку, котра була не просто вродливою, але й мудрою. Вперше в житті він відчув таку вдячність за таку дрібничку. Князь пов’язав закоханим руки рушником і звернувся до гостей.
— Нумо до столу! – засміявся. – Нехай музики грають щосили, нехай весь Київ святкує створення нової княжої сім’ї!
Від того моменту постала Ольга перед русичами княгинею київською – дружиною Ігоря Олеговича, володаркою всієї Русі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641660
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2016
Надворі світало. Туман стелився лісом, огортаючи дерева білою пеленою. Де-не-де чулося кування зозулі, а коли вона стихала – довкола панувала тиша. Як не дивно, ця весна була доволі холодною, і, не зважаючи на те, що був квітень, подекуди лежав сніг та на водоймах білів лід, що ледь-ледь танув.
Вони мчали лісом. Страшні вигуки пробуджували місцевість від весняного сну, і де ступала нога їхніх коней – птахи злітали з дерев до неба, голосно викрикуючи.
— Ворони! Ви бачите – ворони! Повертаймося назад! – щосили закричав один з переслідувачів.
— Тихоне, досить! Ми все ж таки піймаємо будь-якого звіра!
— Ваша Величносте. Це того не вартує! Ви ж знаєте, що ворони – це поганий…
— Так, так, поганий знак. Я відчуваю, що ось-ось знайду те, що потрібно.
— Але Ваш батько…
— Я вже втомився від забобонів вітця. Так йому і передайте! – і швидко, під шпоривши коня, помчав уперед, помітивши перед собою оленя.
Дружина залишилася позаду.
— Ну що ж ви стоїте? Вперед за Ігорем Олеговичем! – гукнув Тихон. – Ми не маємо права не вгледіти його! Ох, ця молодецька кров.., — прошепотів собі під ніс.
Ігор так захопився переслідуванням, що не помітив, як заблукав.
— Тихоне! – гукав він, спинивши коня, і оглянувся довкола : олень також зник. Поруч нікого не було.
— Ну що ж, доведеться мені самому шукати вихід звідси.
Юнак виїхав на велику галявину, де неподалік чулося вепряче рохкання.
— Як вдало я сюди потрапив! – зрадів Ігор та націлив лука туди, звідки чув ці звуки.
Несподівано на галявину з-за спини молодого княжого сина вискочив той вепр, у котрого хлопець начебто цілився. Кінь з переляку став на диби, і кинувся тікати. Від несподіванки Ігор не втримався верхи і впав додолу, зламавши свого лука. Дикий звір також перелякався і миттю зник з галявини.
Звівшись на ноги, Ігор усвідомив, що тепер він залишився геть один. Ні дружинників, ні коня, ні будь-якого мирного жителя тут не було.
Княжий нащадок блукав лісом вже кілька годин поспіль. На його щастя, він натрапив на річку, де у човні була людина. Змучений, він ледве махнув рукою і голосно крикнув :
— Агов! Підпливіть сюди, будь ласка!
Човен швидко підплив до берега і незнайомець підняв голову.
— Що, заблукали?
— Та не кажи, — зітхнув. – Мені б на той берег потрапити.
— Сідайте, допоможу Вам. – відповів добрим та й надто ніжним для чоловіка голосом незнайомець.
Ігор сів у човен і почав розглядати керманича.
— Рибалите?
— Так. Має ж бути хоча б якесь заняття окрім полювання. – засміявся. – А Ви мисливець?
— Ні, просто захоплююсь. Це ж благородне діло.
— Бачу, зодягнені пишно, не бідно. Стан у Вас такий гарний. Знатного роду будете? Випадково, не з Києва? Не з княжого дому?
— А ти відкіль дізнавсь?
— Ох, і манер Ви також не маєте, не відаєте, як правильно говорити з людьми, а тим паче, з незнайомими. І взагалі, не дізнавсь, а дізналася.
— Та як ти смієш! – закричав Ігор і піднявся. – Як ти зі мною розмовляєш? Та я ж тебе в порох зітру!
— А що, на жінку руку піднімете? Так піднімайте! Давайте, сміливіше!
— Ти мене не боїшся?.. – здивувався, і сів на місце.
— Немає чого боятися.
— Брешеш мені!
— Було б чого брехати. Якби я боялася, то б мовчала, а так – самі бачите. – вона глянула на Ігоря сміливими, синіми очима.
— Твої очі… —прошепотів княжий син. – Вони чудові. Я таких не бачив.
— Не кажіть слів брехливих, молодику, я ж Вас наскрізь бачу.
— Як же?
— Багато людей бачила на цьому світі — одні кращі від інших.
— Звідки у тебе такі манери? Невже ти княжого роду?
— Манери мої від науки далися, та й з простих людей я. Стати княгинею не прагну, бо дурість це.
— Дурість?
— Абсолютно. У князів ні манер, ні знань. Тільки багатство мають і владу. А щоби правити – великого розуму не потрібно.
У цю мить човен ударився об берег і дівчина швидко відвела погляд.
— Уже припливли…
Ігор вийшов з човна і хотів подати незнайомці руку, але дівчина знехтувала цим.
— Не показуйте своїх несправжніх манер – вони Вам не личать.
— Ну тоді, давайте, хоча би познайомимося: Мене Ігорем звуть.
— Ігор Олегович. Благородно звучить. Прощавайте, Ігоре Олеговичу! – сухо відрізала дівчина і почала відпливати від берега.
— А тебе як звуть? – крикнув. – Як звуть?
— Прекраса я. Бувайте! – і зникла в тумані.
Лишень пізно ввечері повернувся Ігор до табору. Змучений і голодний, не сказавши ні слова дружні та Тихону, що безмежно зраділи його поверненню, ліг спати.
Уночі хлопцеві наснилась Прекраса. Юнак прокинувся і почав поглядом шукати нову знайому, але її ніде не було.
— Але жінка. Ніколи не зустрічав такої. Нехай Лада і мені таку подарує. – І знову заснув, мріючи про чудо-наречену.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641407
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2016
Гора була величною. Неозброєним оком її було видно з іншого берегу ріки та з сусідних селищ, що простяглися понад Борисфеном і Чортирієм. Зі сходу та півночі вона мала крутий схил, непідступний ворогам, а із заходу та півдня була пологою. Уся місцина була огороджена великою стіною, понад якою височіли княжі хороми, гридниця, де зазвичай проходили збори воїнів і відбувалися різні трапези для захисників, інші будинки для знаті й воєвод, що постійно оберігали княжу родину та невеличкі хатинки для слуг багатих і князів, що служили господарям вірою і правдою. Гора мала троє воріт: перші стояли над Подолом, другі вказували на південь, а треті – на північ.
Двоповерхові княжі хороми були збудовані з каменю й дерева. Домівки «верхівок» були одноповерховими та мали простішу будову, що майже не відрізнялася від хатин простолюду. Звичайні ж будови, схожі на землянки, зроблені з соломи та глини, ховалися у землі. Тому й не дивно, що кожен, хто прибував до Гори, відразу ж звертав увагу на князя або ж його родину, що зустрічала знатних гостей з балкону. Такою от була велична Гора! Стояла і дивилася вдалечінь, споглядала на тихий Київ.
***
Увесь Київ був у паніці – до нього прибув Ольгерд разом зі своїм нащадком та найкращими воїнами. Вони руйнували все довкола. Тих, хто підкорявся – милували, а хто ні – вбивали. У вогні палав Подол, Гора тріщала від навали загарбників, кричала та стогнала від страху.
Перед княжим домом стояв Дір зі зброєю в руках, готовий до бою із завойовником.
— До мене, діти! – голосно гукав, – швидше.
До нього підбігала малеча від старшого до найменшого, і чоловік, посадивши їх верхи, пускав у світи.
— Утікайте, втікайте! Бережіть себе, мої орлята!
Коли перед ним постав Олег, воїн, не думаючи, кинувся на незнайомця, проте, той спинив його.
— Або підкоряйся, або згинь від меча мого! — мовив майбутній князь.
— Де ти бачив, щоб воїн здавався нелюду, – плюнув у обличчя Ольгердові, – завойовнику!
— Подумай, князю – гинуть не тільки твої воїни, але й діти. Хіба ти цього хочеш? Глянь, скільки твоїх синів полягло! – показав рукою довкола. – Всі полягли, як один!
Проковтнувши свій біль, Дір замахнувся на Олега, але миттю впав додолу, смертельно поранений стрілою в спину.
— Я проклинаю тебе та твоїх нащадків! Усі вони горітимуть у вогні, всі вони впадуть від чужих рук і втратять все, що мають. Кожен, хто ввійде до роду твого, знатиме лишень горе та нещастя! Проклинаю! — це були останні слова Діра, котрий востаннє глянув на Олега та вмить затих.
Раптом чоловік почув плач, і повернувся – перед ним стояв хлопчик, приблизно двох років, і своїми чорними оченятами пильно вдивлявся у ворога.
— Свенельде! – голосно вигукнув один чоловік. Підбігши, він вхопив малюка і кинувся втікати геть.
Тим часом Аскольд та його нащадки зібралися у великій залі.
— Броніславе, сину, супостати напали на місто, вони вже на Горі. Ви підете через діброву, що за містом, і відразу ж на північ, зрозумів?
— Батьку, — звернулася дівчинка років десяти, – а, може, й Ви з нами? Я не хочу розлучатися з Вами і з мамою…
— Ізяславо, — обійняв доньку, – мами більше немає… Ти підеш з братом, і це не обговорюється! Русаво, дай-но мені на прощання внучку, — звернувся до невістки, і, взявши немовля на руки, ніжно поцілував її в чоло. – Моя Прекрасо! Зоставайся з Богом! – і знявши з себе амулет, одягнув його дитині. – Бережіть старших! – ніжно обійняв Акуна, Борислава та Звенигору. – Любі мої, допомагайте батькам! – діти кивнули головами.
У будинку почувся шум.
— Вони вже тут! Утікайте швидше! – і показав на невеликі двері, що якраз мали вихід до лісу, – негайно! – Броніслав, його дружина з дітьми та Ізяслава покинули приміщення.
Загарбник підійшов до княжого дому. Чоловік оглянувся довкола та полегшено зітхнув. Ні полум’я, ні дим не могли зіпсувати його піднесений настрій. Увійшовши всередину, взяв на руки маленького Ігоря, свого племінника, а згодом — майбутнього князя.
Перед ним, посеред великої зали, лежав мертвий Аскольд.
— Хто вкоротив йому віку? – спитав.
— Я, князю, — промовив один із гридів. – Він не підкорявся…
Олег зітхнув.
— Поховайте його з братом на горі, понад рікою. Нехай вічно милуються краєм своїм, нескорені, — наказав. – Урочисто хороніть, бо вони на те заслужили, — звернувся до довіреного воєводи Вальгарда.
– Знаєш, у чому неповторність слов’ян? Вони — нескорені, ворогу в руки не дадуться, нехай і загинуть, та душею і совістю чистими себе увіковічать. Нездоланні вони, незламні.
Так і почав своє правління віщий Олег.
***
Аскольд і Дір були рідними братами. Чоловіки разом керували державою. Аскольд князював, як старший брат, а молодший Дір йому допомагав. Походили вони з-поміж зубожілих полян, батьків своїх не знали, та завдяки чуду стали князями. Обрав їх народ, що після смерті Кия, його братів та сестри Либеді так потребували правителів. Аскольд і Дір були їхніми прямими нащадками.
Чоловіки мали по кілька дружин та дітей. Але після приходу Олега: у Аскольда залишилися син Броніслав та донька Ізяслава, а у Діра — двоє синів – Вакула та Отеня. Усі втекли хто куди: діти старшого брата пішли на північ, в Тмутаракань, а молодшого – до варязьких країв. На жаль, Ізяслава не дожила до літа, а Отеня загинув, залишаючи Київ – його вбила ворожа стріла.
Броніслав важко працював, щоби прогодувати Русяву та дітей. Але невдовзі поліг від лапи дикого звіра під час полювання. А Русява, коли підросли нащадки, також покинула цей світ од холоду та голоду.
Так залишились брати й сестри одні-однісінькі, навіть не здогадуючись про існування своїх родичів, котрі жили далеко на півночі. Брати рано покинули сестер, намагаючись прогодувати сім’ю – загинули, так і не ставши на ноги, а старша сестра Звенигора, піклуючись про молодшу Прекрасу, відійшла до іншого світу, залишивши дівчинку на самоті.
Вакула став варязьким воїном і часто ходив у походи, залишаючи свого сина Свенельда на самоті. Коли чоловік геть зостарівся і не зміг заробляти на хліб, то покликав до себе хлопця.
— Свенельде, дитя моє роду княжого. Знаєш ти нашу нелегку долю, бачив біль, горе, щастя і радість. Повертайся, сину, в рідні краї, помстися ворогу за те, що той життя предків забрав. Поклянися, що так і вчиниш!
— Клянуся, батьку!
— У тебе є сестра Прекраса, що живе в Тмутаракані. Не знаю я, чи живі її батьки та інші їхні діти, проте наказую тобі: знайди дівчину, розкажи їй всю правду та оберігай від усього злого! Знайди її, обов’язково знайди!
— Знайду! Я її знайду, обіцяю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641406
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2016
Мороз малює візерунки на вікні,
І холод проситься до хати,
Дерева спали в ранішній імлі,
Щоб з Новим Роком привітати.
На світі скрізь бувають чудеса,
Мрії всі збуваються по тому,
Коли зірки зійдуть на небеса,
То Дід Мороз прийде додому.
Снігурка поспіхом дарунки принесе,
Щастя й радості усім вам побажає,
На Новий Рік хай збудеться усе,
Добробут хай не покидає!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632693
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 31.12.2015
На Різдво повернуся додому,
І до хати без стуку зайду,
І ми сядемо разом до столу,
І запалим різдв'яну свічу.
І мене ти пригостиш кутею,
Я вогні ялинкові включу,
Ми збиремося знову, сім'єю,
І співать будемо до схочу.
Я ще знаю колядки, ти чуєш?
Я ще вмію різдв'янок співати.
Заспіваю, а ти занотуєш:
Будем свято разом зустрічати.
Ти поставиш дідух у кутку,
Що він тут - не скажем нікому,
Бо маю я мрію вічно живу:
На Різдво повернутись додому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629893
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.12.2015
Слова пусті, та значення не мають;
Найкраща в світі зброя - це слова:
Оті ведуть в обман, цими ось кохають,
І б'ють у тебе, як у барабан.
Усі пізнають радість і печаль:
Досить дивна слів робота.
Ти не кидайся ними в даль,
Бо це не є чужа турбота.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622749
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2015
Не дзвони, не пиши: не потрібно.
Що було, те згоріло до тла.
Що чуже, то колись було рідне,
І для тебе я стала чужа.
Не шукай, не біжи, не дивися,
Що тримав у руках - відпустив.
Цвіт пожовк, і ти з цим примирися,
Хоч на нього дивитись любив.
Не кажи, не мовчи: все - дурниця,
І що було - суцільна печаль.
Ти на квіти щоденно дивився,
Поки цвіт не полонить відчай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609950
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 28.09.2015
Серцю миле вже було;
Листя відшуміло.
Чи то щастя, чи добро:
Я цього хотіла.
Море розпочу й печалі,
Одинокі береги.
Ми навесні помічали
Скрізь потоптані сніги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600145
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 16.08.2015
Загриміла гроза громом,
Листям зашуміла,
Полилась вода рікою,
Десь загуркотіла.
Падав сльозами на трави
Дощ краплинами грози,
Де на землю прорікали
Ніч в пакунку новизни.
Вітер хмари наганяє,
Геть тікає свіжий жар,
Що швиденько проводжає
Ночі дивної пожар.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598401
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.08.2015
Ген у полі, у зеленім дівчина гуляє,
Цвіт весняний і прекрасний у вінок сплітає.
Перед нею квітка красна: золота, духм'яна,
І Ярина, придивившись, цвіт оцей зірвала.
В небі щось загуркотіло, миттю потемніло -
Перед дівчиною Мавка у траві зомліла.
"Ти зірвати квітку Мавки, молода, посміла,
І у мене серденько з горя заболіло.
Заберу у тебя я щастя, вроду, долю,
Як не виконаєш ти мого серця волю.
Я тебе убить-не вб'ю, тільки пожалію,
Щоб ти зілля скуштувала серденьком волію.
Ясним цвітом впадеш в полі - будеш процвітати...
Що ж бо, будеш моє зілля в обмін куштувати?"
"Ні, не стану, відчепися! Згинь же ти, нечиста!"
Як тікала - розгубила по полю намисто.
У селі було весілля - пили і гуляли,
За Василя дівчиноньку заміж видавали.
Народився син в Ярини сильний і красивий.
Тільки шлюб у неї вдався зовсім нещасливий.
Чоловік пішов од неї, Михася зоставив,
Щоб його у холостяцтві більше він не бавив.
Виріс парубок чудовий, як вона хотіла;
Лиш літа свої Ярина геть не долічила.
Прийшов вечір - нема сина: по селу гуляє,
Кажуть люди, наречену гарну вибирає.
Раз прийшов вночі додому і вклонився мамі,
Цілував їй ніжно руки, зранивши словами:
"Я женюся, моя ненько, Вас я покидаю,
Бо живе не поміж люди та, яку кохаю.
Не повернусь до села, як Ви не благайте;
Я у Мавки залишусь - так собі і знайте!"
Довго плакала Ярина, Михася вмовляла...
Геть пішов од неї син і та духом впала.
Серед ночі пригадала: Мавки цвіт зірвала -
Це ж вона у неї, нечисть, сина відібрала.
І побігла швидко в поле, зачала кричати:
"Я прийшла до тебе, Мавко! Де ти є, проклята?"
Перед нею миттю Мавка в полі появилась,
І на жінку, що ридала, зверху подивилась.
"Я тобі казала, жінко: випий же ти зілля!
Бо не матммеш ні сина, ні свого весілля.
Якщо вип'єш, то поверну я тобі Михайла,
А як ні - то пошкодуєш: доля жде лихая!"
Простягнула руку жінка і ковток зробила...
Понад нею, там, у полі, все загомоніло.
І на землю, наче колос, дуже швидко впала,
Та почула голос сина: "Повернувсь я, мамо!"
Понад нею парубок додолу схилився...
І по долу цвіт блакитний полем простелився.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586914
рубрика: Поезія, Балада
дата поступления 12.06.2015
Люди бувають гнилими -
Раптово брудом покрились.
Колись посміхались вони,
Та вовком на інших дивились.
Неначе яблуко гарне
Їх черви з середини точать,
Зоставивши тільки погане:
В них рани не кровоточать.
Вони заховали мораль,
Далеко, подалі від люду,
Для них не існує печаль:
А раптом такою я буду?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583233
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.05.2015
На жаль, жодну сім'ю не оминули ці страшні часи.
Привіт, невідомий дідусю,
Скажи ж бо, навіщо пішов?
Чому ти не посміхнувся,
Чому ти неправду знайшов?
А ти пам'ятаєш годину,
Як смерть за тобою прийшла,
Як лисом сміялась людина,
Що колись була не чужа.
Прошу, не губи своїх сліз,
Дощем що впадуть на землю,
Не вистрілить більше обріз,
Я знаю це точно, напевно.
Настав той величний момент
Без зайвих, яскравих експресій,
Коли возвели монумент:
"Жертвам чорних репресій".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582064
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 18.05.2015
Заходився якось пан
Воза ладнати,
Та схотів собі, пройдисвіт,
Майстра найняти.
Став ходити по селу,
Хлопів закликати,
Бо хотів лише одного,
Кращого узяти.
"Закликаю вас, селяни
До нової роботи,
Буде вам багато грошей
І мало клопоти.
Мені треба на той ранок
Воза ладнати,
Хто господар, байдикує
В себе коло хати
Хай до мене рано-вранці
Додому приходить,
І що хоче працювати,
Хай мені промовить".
Та й найняв собі він хлопа,
Що хотів робити,
Став по двору, як той півень
Колами ходити.
І так ходить, заглядає,
І так вже підійде,
Все, лінивий, запитає:
"Коли віз поїде?"
"Коли треба, то поїде,
І Вас не спитає..."
А пан знову ходить коло,
Та знов заглядає.
"Ти мені ладнай колеса,
І те, і це зроби.
Як не станеш працювати -
Підеш без грішви.
Ти зроби, щоб віз літав,
Коли в нього сяду,
Та не треба, щоб скакав,
Бо я з нього впаду".
Не схотів більш роботяга
Слухати нотацій,
Бо той пан все марнував
Цього хлопа працю.
"Я Вам тут не є конструктор,
Магії не знаю!
Як я вмію, так Вам, пане,
Воза поладнаю.
Якщо хочете літати -
Йдіть до біса, пане!
Як до нього ви підете -
Віз літати стане!.."
І пішов хлоп геть від пана,
Що хотів літати:
Треба ж думать, мої любі,
Як чогось бажати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581183
рубрика: Поезія, Співомовка
дата поступления 14.05.2015
На Січі святкують Паску:
Всі п'ють і гуляють,
Що не хлопець - сяде в коло
І всі випивають.
Посвятив священик паски
І став тугувати,
Думав, як духовнику
Свято відгуляти.
Вперся піп той поміж люди,
І став випивати,
Так напився, що аж хлопці
Стали утікати.
Зачав бігать по селу
І людей лякати,
Тріснув сотника кадилом
І почав співати,
Як він, красень, хоче добрі
Справи починати -
Заховався піп під возом,
І почав дрімати.
Ходять хлопці по селу,
П'яного шукають,
Попід вози і в кущі
Пильно заглядають.
Один вгледів панотця,
І хотів злякати -
Став швиденько понад возом
Шаблею махати:
"Вилізай же, нагла пика,
Бо я зарубаю,
Відкіль будеш, скотиняка,
Навіть не спитаю!"
"Ні, не треба убивати,
Не рубай, козаче!"-
Виліз п'яниця з-під воза,
Сів собі та й плаче.
"Я хотів лиш з вами, хлопці,
Трохи погуляти...
Хто ж бо знав, що я почну
Так усіх лякати?"
Посміявся хлоп над попом
І почав навчати:
"Якщо хочеш випить з нами,
Треба зачекати:
Як не вмієш щось робити -
Не берись до діла,
Бо як зробиш, то пильнуй,
Щоб не заболіло!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581160
рубрика: Поезія, Співомовка
дата поступления 14.05.2015
Куди поділось вічнеє буття,
Ота моя одвічна насолода?
Коли, здавалось, почалось життя -
Тепер одна одній стає пригода.
Куди подівся час дитинства і краси?
Колись душа в людей горіла цвітом:
Коли блистіли трави вранці від роси,
Коли чекали осінь золоту за літом.
Куди поділась чесність у людей?
Любов одвічна, вірність, ласка.
За ваше щастя згинув Протемей! -
Не погубіть ви їх, будь ласка.
Не повернеться вічнеє буття,
Не буде знову вічна насолода;
Переплелось спотворене життя,
Коли такою є людська природа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580241
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.05.2015
Понад Руссю, понад краєм янголи співають,
У Дніпро святий пірнути погань закликають.
Став Василій понад люди - до води тікають,
Там священики невірних до хреста схиляють.
"Притуліться, мої діти, до хреста святого,
Виганяйте погань страшну з тіла молодого", -
Промовляє до дітей; Божий світ палає,
І до неба княжі руки сміло піднімає.
"Бачиш, Боже, - я хрестив погань на Дніпрі,
Чи зостанусь жити вічно на Твоїй землі?"
А довкола ідоли у вогні палають;
Ті, кого вже хрещено, князя проклинають.
"Вік не будеш жити ти на цій землі,
Якщо топиш ідолів у святій воді!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579807
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 08.05.2015
Понад Києвом, в палатах Ольга гірко плаче -
Серце стиха завмирає, щастя більш не бачить.
Руки підніма до неба, падає все долу:
"Вік навіщо вкоротили князю молодому?"
Понад Києвом, в палатах всіх вельмож збирає,
Тих, хто ходить у походи швидко поучає.
Приказала вбить боярів того супостата,
Щоб не насилали чарів проклятого ката.
Понад Києвом, в палатах з вікон визирає -
Дім горить, сватів нещасних вдруге убиває.
Понад Києвом, в палатах тихий дім пустує -
Вийшла Ольга серед поля, більше не горює:
Серед краю убиває ворога страшного,
Що колись життя загарбав князя молодого.
Учетверте вбила люд, місто геть спалила,
І чужому князю Малу душу відпустила.
Понад Києвом, в палатах помсти святкувала,
До своїх синів малих стиха промовляла:
"Поховали, діти, батька, в землю схоронили,
Не посміють зло чинити - як їх проучила."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579583
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 07.05.2015
За що ти нас караєш, Боже?
Навіщо губиш молоді літа?
З дитинства вчили: так негоже!
І де ж поділась правда золота?
Чому караєш неньку-Україну,
Оте мале, налякане дитя?
Навчали нас любити Батьківщину,
Як скажуть що - то віддамо життя.
Господи! Прошу я, пощади!
Прости за все, тебе благаю!
Ми хочем квітами цвісти
У непорочнім, ріднім краю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579321
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.05.2015
IV
Став похмурим дім Яременчуків від горя та болю. Довго голосила Одарка за донькою - прихворіла з часом, поблідла, за серце трималась :
- Болить мені, - примовляє, - ножем ріже. - і шепотіла ледь чутно. - Дихати не дає.
Так і померла з часом. Дмитро, як дізнався про це - приїхав додому і, похоронивши дружину, поїхав геть. Богдану взяли на виховання Ярина та Семен, а Півень подався шукати своєї долі.
*****
З того часу минув не один рік.
Дануся виросла, зміцніла - стала такою ж красунею, як і її мати - станом рівненька, чорноброва, кароока, з блідолица. Виросла вона у сім'ї своєї тітки; хоч і знала, що не рідна їм, проте любила сильно, батьками називала. Обожнювала молодших братів та сестру, допомагала їм, була надійною опорою для Ярини та Семена.
Хотіло подружжя віддати Богдану заміж, та всі наречені їй були не любі. Було, прийде до неї Олеся - молодша сестра - та й на вечорниці кличе:
- Ходімо, Данусе, там весело буде! А раптом тобі якогось нареченого знайдемо? - сміялася.
- Не хочу, сестрице... - відмовляла. - Не піду.
А сама, коли вечоріло, таємо тікали до гаю, щоб побачитися з Назаром - молодиком, найкрасивішим та найбажанішим у селі.
- Данусе, зірко ясна! От зароблю я ще трішки грошей - свататися прийду! - примовляв. - І заживемо з тобою на радість!
- Дай Боже, Назаре, того дня дочекатись... - притулялась до милого.
Брались закохані за руки та й кружляли у танку, веселились.
А потім, як верталась додому, все Олесі розповідала. Сміялися дівчата, раділи, проте заздрила молодша страшій - до вподоби їй був Назар, проте, не могла і не хотіла вона руйнувати щастя Данусі.
Все, як до церкви йшли, то старалась Дануся якнайкраще виглядати - в Олесі питала:
- Чи гарна я сьогодні, сестро?
- Назар як побачить, то від твоєї вроди місця собі не знайде!
Раділа Богдана, немов на крилах бігла до церкви, щоб коханого побачити; мріяла, як одного разу піде туди вже з Назаром та маленькими дітками, котрі сміятимуться та бігатимуть довкола батьків.
Стояла в церкві неподалік від милого, переглядалася з ним. Ярина, що стояла поряд, примовляла:
- Данусе, досить балачок... Тихіше тут! - і посміхалась, бачучи кохання племінниці та юнака. Семен дружині казав:
- Досить тобі - чи ми такими не були? - шепотів їй на вухо.
*****
Якось до родини Ярини та Семена завітав знайомий гість - Андрій Півень.
В'їхав до села козак, наче справжній пан: у пишній козацькій свитині, новеньких шароварах, білосніжній сорочечці; на голові мав велику, наче у гетьмана, шапку, з-під котрої виднівся оселедець; на молодому, баскому коні.
- Здоровенькі були! - засміявся так голосно, що все довкола затремтіло. Семен, котрий порпався коло хати, посміхнувся.
- Вітаю! Яким вітром, друже?
- Та в гості вирішив заїхати, вас провідати. Давненько не бачились, як не як!
- Дядько Андрій! - голосно закричало двоє хлопчиків і побігли до Півня - Іван та Степан, котрі були близнюками.
- Хлопці! Ай, як виросли, зміжніли! - гість почав обіймати братів.
На порозі з'явилася Ярина, тримаючи відро в руках.
- Наберіть води, забіяки! - і, побачивши Андрія, змінила тон. - Доброго дня, гостю!
Чоловік поспішно підійшов до жінки та посміхнувся.
- Здраствуй!
- Здраствуйте! - в один голос засміялися Богдана та Олеся.
- Як погарнішали, дівчата! Ах!.. - сестри переглянулися.
Андрій завмер, роздивляючись Данусю: перед ним стояла Даруся: весела, ніжна, мила серцю, чорнява, пишнокоса, блідолица, з ніжним рум'янцем.
Ввечері, коли всі сіли вечеряти, почав Семен розмову:
- Вже маєш жінку, Півню?
- Не маю, і мати не мав. тА серце все каже, щоб наречену шукав, та хто схоче за старого піти?
- Ти ще геть молодий! - казала Ярина. - У нас у селі дівчат багато: вибирай, яку хочеш! - всі за столом засміялися.
Декілька вечорів поспіль бачив Андрій, куди йде Дануся, з ким буває - краялося йому серце - все здавалося, що перед ним Дарина. А коли зрозумів, що закохався - весь світ йому перевернувся.
Одного вечор, коли Богдана поверталася додому, зустрів її Півень коло хати.
- Куди ж це ти ходила?
- А Вам то яке діло?
- Батьки твої про зустрічі знають?
- Про які зустрічі? - казала, наче не розуміла, про що мовить козак.
- З тим хлопцем...
Хотіла дівчина геть від нього піти, але чоловік спинив її.
- Не смійте мене чіпати! Чи що, моїм батькам усе розкажите? Второпайте собі, що я Вам не пара, Вашою жінкою не стану!.. - побігла до хати.
*****
Тим часом сиділи Семен та Ярина та гадали, як їм правильно вчинити.
- Як Богдана заміж не хоче, то Олесю віддамо!
- Та вона ж молодша за Данусю - куди їй заміж? Дитина ще...
- Ярисе, люба... Глянь довкола: ми живемо небагато, копійку до копійки складаємо. Згадай, як ми мріяли Іванка та Степана до школи віддати... - схилив голову чоловік.
Ярина кивнула головою.
- Нехай виходить! Та й не за бідного... - задумалась на мить. - Гарним чоловіком їм буде Назар Липка.
Згодився Семене, не знаючи: погодиться донька чи ні.
V
Почувши про рішення батьків, зраділа Олеся - тепер вона перевершила сестру. Засмутилась Богдана, стала гіркі сльози лити - не хотіла вона такої долі.
Батьки Назара зраділи такій невістці, почали до сватання готуватись.
Сумував Назар - всі його мрії руйнувалися у нього на очах.
- Данусе, зіронько моя... Не сумуй ти так, ми щось вигадаємо! - втішав кохану, котра плакала у нього на плечі.
- Назаре...
- Так, лебідко моя...
- Пообіцяй мені одну річ, прошу...
- Яку?
- Обіцяй не покинути...
- Не покину, ніколи! - і міцно обіймав кохану.
Андрій здалеку спостерігав за цим - душа його боліла. Хотів козак позбавитись від Назара, котрий займав все серце дівчини.
Вранці, поки всі спали, почав розмову Півень з Семеном.
- Я хотів з тобою поговорити, та не знаю, з чого почати...
- Кажи, як є.
- Віддайте за мене Данусю!
Ярина, котра порпалася коло печі, завмерла на мить.
- Чого вам вагатися? Гляньте на мене: я багатий, добрий, в біді її не покину, зможу дати дівчині все, що вона забажає!
- Скоро в Олесі весілля... - почав Семен. - З вашим доведеться зачекати.
- Та мала вона ще, милий! - відповіла Ярина. - А Богдана старша - нехай виходить перша!
Щасливий Андрій простягнув подружжю мішечок з грошима.
- Це вам на навчання синів... - Семен сховав гроші за пазуху.
Так і прийняли рішення щодо талану дівчини.
Жінка відразу сказала племінниці про подію.
- Весілля Олесі доведеться трішки відкласти... Тому ти не барися, готуйся! Ввечері до тебе свати прийдуть.
Розцвіла від радості молодиця.
- Ненько, а хто прийде?
- Як прийде, так і побачиш. Не слід до сватання наперд все знати.
Ближче до вечора почала готуватись дівчина: вдягнула найкращий одяг, склала до скрині все придане.
- Що трапилося? - поцікавилася Олеся.
- Мене заміж віддають! - сміється.
- За кого? - підскочила.
- За Назара, за кого ще? Хоча, неня не каже...
- Ти що, з глузду з'їхала? То я маю заміж виходити!
- Твоє весілля відклали. Мати так сказала.
Немов навіжена, кинулась дівчина до Ярини.
- Мамо, а правда, що до Богдани сьогодні свати прийдуть?
- Прийдуть, доню.
- А до мене?
- Пізніше. - сухо мовила, порпаючись коло столу.
- Назар прийде?
- А тобі яка різниця?
- Та він мав на мені...
- На тобі, чи на твоїй сестрі - що тобі до того? Все, йди геть звідси - ти мені не допомагаєш, а тільки шкодиш. Геть!
Повернувшись до сестри, Олеся заплакала.
- Що з тобою, сестрице? - підійшла Дануся.
- А тобі то що?
- Може, зараджу чимось...
- Давай! Для тебе все батьки роблять, а для мене - нічого!
- Як нічого? Хто до попівської школи ходив цілий рік? Ти, Олесю, ти! А я навіть грамоти не знаю... - засумувала.
Ввечері, коли вся сім'я сиділа за столом, хтось постукав у двері - Семен, як господар дому, відчинив.
Богдана оніміла від несподіванки - перед нею стояв Андрій зі сватами. Дівчина кинулась геть з хати.
- Чого стоїш? - підскочив Семен і крикнув на Ярину. - Йди за дочкою!
Жінка знайшла племінницю у саду.
- Данусе... - почала розмову. - Не сумуй так...
- Не піду я за нелюба, не піду!
- Мила моя, зрозумій: живемо ми небагато, займової копійки не маємо...
- Чому ви мене, а не Олесю, віддаєте? Невже я вам така чужа?..
- До тебе Андрій свататися вирішив.
- Ой, пропаду я там, ой, пропаду!.. - заголосила щосили.
- Не пропадеш - все гаразд буде. Привикнеш до Півня - покохаєш його.
- Не покохаю, нене...
- Зглянься ти над нами, над братами і сестрою! Їх зодіти немає в що.
Підвела очі дівчина і промовила:
- Ходімо додому, мамо... Ходімо.
VI
У селі святкували весілля Андрія та Богдани. Дівчина не посміхалася, іноді кидала погляд на Назара - той опускав голову, все розуміючи.
Коли молодята зібрались у дорогу, підійшла до своїх батьків молодиця.
- Прощавайте. - каже. - Щастя вам!
Опустили очі Ярина та Семен.
- Донечко...
- Не донька я вам... - відповіла сухо, і сівши перед чоловіка в сідло, поїхала геть.
Лишень ввечері приїхали до будинку Андрія.
Чоловік, зайшовши до хати, став на коліна перед дружиною.
- Зіронько моя, Богдано!.. Якщо ти мене не любиш - так і скажи! Я тоді зникну, обіцяю...
Дівчина мовчала.
- Я помру за тебе, як схочеш!.. Ти моя ніжна, єдина, кохана, промінь сонця у моєму світі... Богом мені дана!
- Встань з колін, прошу...
Андрій підвівся.
- Якщо така моя доля - то нехай буде. - прошепотіла. - Чому ти на мені одружився?
- Бо покохав дуже...
Опустила Дануся очі - а раптом це сон, котрий ось-ось закінчиться?
*****
Не один рік прожила Богдана з нелюбом. Знайшлося у них двоє хлопчиків: старшенького назвали Романом, а молодшого - Тарасом.
Часто їздив Півень на Січ, залишаючи жінку одну, з двома дітьми. Здавалося, звикла до чоловіка Дануся, бо завжди очікувала на його повернення, з радість кидалася в теплі обійми козака.
Та не довго все було так - одна зустріч знову змінила долю молодиці.
Влітку в місті відбулася ярмарка - Богдана пішла туди з дітьми, щоб на людей подивитись і на все, що відбуватиметься довкола: ніколи не була на таких заходах.
Поки хлоп'ята бігали та веселились, дівчина помітила на собі погляд. Повернулась - позаду неї стояв досить знайомий молодик.
- Данусе, - каже. - Це ти?
Придивилась жінка до нього і оніміла - це ж був він, Назар.
- Назаре, ти? - здивувалась.
- А хто ж, як не я? - посміхнувся. - Яким вітром ти тут?
- Дітей привела на ярмарку подивитися... А ти?
- А чоловік твій де? - спитав і вмить відповів, - сам прийшов подивитися, поки є можливість. - опустив очі.
- Де зазвичай козаки перебувають...
- Так ви одні? - зрадів. - Давайте, я вас хоч додому проведу...
Кивнула головою Богдана - заграли колишні почуття.
Ще довго стояли Назар та дівчина під хатиною.
- Як там моя сім'я? - спитала.
- А хто його знає - я геть поїхав звідти щастя шукати, в козаки подався.
- Женився?
- Завжди тебе одну чекав.
Зітхнула дівчина, мало не пустивши сльозу.
- Я ввечері прийду! - сказав Назар. - Виходь до дуба, що стоїть понад рікою - я там тебе чекатиму.
Посміхнулась Дануся і пішла до хати.
Коли стемніло і заснули сини - вийшла до дуба молодиця, зустрілась зі своїм колишнім коханим, аж до світанку пробула з ним.
І так почало повторюватись все частіше і частіше.
Коли приїхав Андрій, то не кинулась жінка в обійми, як зазвичай, не приголубила його - була холодною, непривітною.
- Люба, може, ти нездужаєш? - став питати. - Чи трапилось щось?
- Все гаразд, мій голубе... Просто втомлююся дуже. - казала.
Якось поїхав Півень до міста, обіцяючи, що наступного дня повернеться. Тільки чоловік за поріг - почала готуватись до зустрічі з Назаром.
Але не сталося, як гадалося - повернувся Андрій серед ночі додому. Зайшов до хати - Дарусі немає, тільки діти сплять та свічечка на столі горить. Вийшов надвір - також немає.
Став понад рікою і завмер - там, неподалік, під дубом стояли Богдана та Назар, неначе голуби, воркували.
Зайшов до хати, а за ним жінка.
- Андрію, соколе мій... - прошепотіла. - Я...
- Не кажи нічого. - мовив. - Лягаймо спати, я втомився дуже.
Лягли, погасили свічку - не спиться чоловікові. Встав Півень, поцілував кохану в лоба, діток поцілував і вийшов надвір, а там: тихо, серцю любо, місяць яскраво світить.
Перед очима вже не Дарина - то її донька, геть інша! Не вона це, не вона!
"Забрав я твою долю, Богдано, вкрав щастя твоє... Що ж це коїться? Що ж трапилося таке, що не зміг перед тобою встояти? - думає. - Що ж я накоїв... Не покохав би тебе, не побачив би твій ясний образ - жила б ти чудово, кохала б щиро... Ох, не тебе я кохав, не тебе! Лице твоє миле стало - навіщо таке гарне лице, як немає долі? Навіщо це щастя, це кохання, цей біль, ця розлука?! Це все несенітниця, вигадка, те, чого не було..."
Вийшов на кручу, подивився перед себе - ріка аж світиться під місяцем, не шумить. Довкола ні звуку. Тихо.
Важко зітхнув Андрій і під ним загуркотіло.
*****
Прийшов до тями - дивиться довкола себе, а все таке гарне, зелене виглядає із-за туману, котрий опускається все нижче і нижче.
Підвівся, а на зустріч Даруся йде, весело сміючись.
- Дарусе? - здивувався. Та лиш простягнула руку.
- Ходімо...
- Куди це ми?
Та у відповідь тільки посміхнулася.
Туман, укутавши все довкола, дозволив закоханим сховатись у ньому - такою була їхня доля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578843
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.05.2015
І
Світало. Край неба, немов би вогнем оповитий, яснів понад селом. Стояли сірі хатки, покриті нічною тінню, і тільки солом'яні дахи виблискували золотавим кольором, неначе сонце. Поле та ліс також спали, і здавалося, не збиралися прокидатися.
Ось з'явилися перші промінці сонця, і сніг, відбиваючи їх, засліплював очі. На це дивне і водночас звичне сяйво закричали півні.
Біля вікна однієї з хатин сиділа Ярина. Дівчина вдивлялась за межі села, гадаючи, що ось-ось побачить знайомі постаті.
- Знову у вікно дивишся, немовби іншого місця не знаєш - все тільки тут крутишся!Уже котрий день! Ех, мені би твої літа... - промовила позаду сонним голосом Одарка Яремчук - матір Ярини. - Зробила би щось корисне, а не в'янула тут. Чи ж бо інших справ не маєш, га? А якщо твій Семен собі польку якусь знайшов, або ж навіть татарку...
- Ненько! Знову Вам у радість поглумитися наді мною? Так кажете, наче батька мого не чекаєте! - сказала дівчина у відповідь і добавила шепотом. - Мабуть, забули, що є такий...
- Мені ніколи байдикувати, як тобі, дочко... Ти нічого не робиш, хоча б придане готувала, а то ось-ось свати почнуть ходити до тебе - маєш чимало шанувальників.
- Не бачить Вам, мамо, як я заміж за іншого піду!
- Життя заставить... Глянь на Дарусю: вона все казала, що заміж піде за Петра - попового сина. А що сталося, також пригадуй: той поїхав геть з села на Січ, а потім повернувся з нареченою - полькою, здається. А сестриця твоя за Романа вийшла, хоч і кохати не сильно кохала, і дивися, як живе чудово! Подумай, поки не пізно, а то згодом шкодувати будеш.
- Знайшли мені приклад... Вона, хоч і старша від мене, в чомусь мудріша, проте різні ми! Не поділяєте Ви мого життя!
Одарка зітхнула у відповідь, і щось прошепотівши собі під носа, пішла геть.
Уже був полудень, проте Яруся з місця не зрушила. Дарина сиділа на печі та вишивала, а мати порпалася по господарству.
- Їдуть, їдуть! - закричала щодуху дівчина і побігла надвір. За нею вибігли Одарка і старша донька.
Вершники, впізнавши жінок, немов наввипередки, помчали вперед.
Ще баскі коні не встигли спинитися, як Семен опинився на землі, поряд з коханою і кинувся до неї в обійми.
- Ярусе, зіронько моя! Сумував я безмежно! Там, далеко, гинув без тебе! - щосили обійняв дівчину.
- Голубе мій! Я стільки ночей не спала, все холонула від думки, що не побачу тебе! - лепотіла, плачучи від щастя.
Дмитро, батько дівчат, скочив долу з коня і підійшовши до Одарки, мовчки обійняв її. Побачивши поряд Дарусю, важко зітхнув і, притуливши доньку до себе, поцілував в лоб.
Сестри притулилися до батька.
- А де Роман?.. - прошепотіла Дарина. - Де мій голуб сизокрилий?
Чоловіки опустили голову; Дмитро, не знаючи, як правду сказати, забігав очима - знав, що ранить серце дівчини.
- Поранили твого чоловіка... - почав розмову Семен. - Той нездужав сильно, марити почав...
Не чула більше слів Даруся: зрозуміла, що трапилося - побігла геть, в дім, ледве стримуючи сльози.
- Ой, біда! Біда! - заголосила Одарка. - Хто ж її, вдовицю, пригорне, приголубить? Хто ж її дитину своєю назве?!
Сиділа дівчина на печі та голосно схлипувала :
- Де ж ти, орле мій? Чому не прийдеш, чому не пригорнеш до себе? - глянула на образ на стіні. - Господи! Нехай це все буде неправда, нехай мене обманули... Невже це страшний сон?..
Декілька днів поспіль не виходила з дому Даруся. Все родина хвилювалася за неї, пробувала розважити - не хотіла їх слухати вдовиця, мовчала у відповідь.
А ближче до весни, коли почав сходити сніг, почалася метушня у хатині - всі готувалися до весілля Ярини і Семена.
- От, зійде сніг - і весілля зіграємо! - казав Дмитро, посміхаючись. Ох, якби він знав, якого болю завдає Дарусі!
ІІ
Коли настав квітень, все довкола покрилося білим і рожевим цвітом, повсюди лунав пташиний спів.
У саду Яременчуків гуляли весілля Ярусі та Семена. Вже котрий день не згасали танці та спів. Веселилося все село, окрім Дарини - та постійно сумувала, не виходила з дому, навіть на вінчанні сестри не була. Так, ще минулого року в цю пору святкувала вона їхнє з Романом свято, а тепер переховувалась від чужих очей - люди глумляться; батьки завжди молодшу доньку любили - їм до вдови діла немає.
Через тиждень з'явилося сонце у похмурому домі - народилася у Дмитра і Одарки внучка. Почала нездужати Даруся: всі боялися, що вона ось-ось світ цей покине і до чоловіка піде. Та змилувався Бог над ними - одужала дівчина.
Хрестили дитину Богданою, як Роман колись хотів.
Тепер уже не сумує вдовиця, весь час донечці приділяє: плекає її, ні на крок не відходить. Проте, коли Богдана засне, йде Даруся до гаю, що за селом - там вони з Романом зустрічалися; сідає у траві поблизу джерела і все розповідає чоловікові, немов би той живий, поряд.
Бачили її такою люди, та почали юродивою називати, стороною обходити; ті, хто хотіли на ній одружитися - передумали. Обходив народ стороною хату Яременчуків. Пліткували у селі про нещасну дівчину, що наче у неї нечистий вселився, інші заперечували це, мов та геть здуріла. Навіть батьки - і ті почали менше уваги на Дарусю звертати, немов та їм чужа. Ярина і Семен іноді до батьків приходили, з сестрою розмовляли, з дитиною бавилися, але і вони боязко до дівчини ставилися - все розуміла нещасна, проте нічого не могла вдіяти.
Де ж та, колишня, Даруся? Раніше була веселою, рум'янець прикрашав її щічки, очі сміялися. А тепер? Карі оченята потемніли, блідою стала, мов камінь, сумна.
З часом пішли дощі після тривалої посухи і село повернулося до життя - співали птахи, почав народ у полі працювати.
Якось до Яременчуків навідалися гості - приїхав до них кошовий Тарас Півень із сином та декількома підопічними. Спинилися вони перед Дмитрієвим двором та підійшли до дверей. Півень постукав і не чекаючи запрошення, зайшов.
- Здоровенькі були! - загорлав на всю хату. Перелякана Одарка підскочила та кинулася до незнайомців.
- Чого прийшли? Негайно забирайтеся з хати, а то я чоловіка покличу - він вам всипе перцю! - почала сваритися.
- Чого розкричалася, немов навіжена? Ти що, собака на ланцюгу так волати? Чи ти геть здуріла на гостей кидатися? - зашипів Дмитро із-за її спини. - Здоровенькі були, Тарасе! - і кинувся по-козацьки вітатися з давнім другом.
Одарка відступила до печі, не сказавши ні слова.
- Якими вітрами тут? - спитав чоловік. - Чи біда якась трапилася? - кивнув і запросив людей до хати.
- Тебе вирішив навідати, родину твою побачити. - зітхнув. - І знову на Січ покликати - без тебе справи кепсько йдуть.
- Бачу, ви зголодніли, - перебив його старшина Яременчук, - сідайте до столу. Одарко! Що ти як чужа стоїш? Хіба не бачиш - люди їсти хочуть? - повернувся до козаків. - Спочатку обід, а потім розмови... Одарко, швидше! - крикнув.
За декілька хвилин стіл був накритий і Півень почав розпитувати про справи Дмитра.
- Ну, зіграли весілля?
- Ще у квітні!
- А старша як там? Кого маєш: внука чи внучку?
- Дівчинку маємо... Проте, погано донечці - вдовою зосталася, з малим дитям на руках... - зітхнув. - немов здичавіла - майже не розмовляє, до людей не виходить. Ми з Одаркою все переживаємо, як вона далі буде.
- Та не переживай, Дмитре! Гарна жінка усяк час потрібна! - заспокоїв друга. Всі козаки посміхнулися.
Сутеніло. Село вкрилося сірою пеленою і засноло в нічній тиші.
У Яременчуків теж всі заснули: гості та гоподарі. Тільки Даруся не спала: Богдана заснула і жінка, поки ніхто не бачить, пішла надвір. Тільки стигла поріг переступити, аж тут і сполохалася.
- Стій кажу!
Завмерла. Ледь дихає, і серце ось-ось з грудей вискочить.
- Так це ти - Дарина? - голос був усе блище. Дівчина повернулася і розгледіла у темряві чоловічу постать. - Ну, так це ти - Дарина?
- Можливо я. А тобі яке до цього діло? - відповіла. Тепер вона могла роздивитися обличчя юнака.
- А я - Андрій... - дівчина хотіла йти далі, як хлопець спинив її. - Ти знаєш, хто я?
- Бачить Бог, що злодій якийсь, бо ніхто так не підкрадається та й не лякає.
Андрій засміявся, і лукаво посміхаючись, немов лис, підійшов до дівчини з іншого боку.
- А ти красива...
Вперше за весь час смутку у Дарини нарешті з'явилась посмішка.
- Так хто ти?
- Ваш гість. Син кошового.
- Молодець... Вітаю. - і щосили кинулась бігти в сад. Андрій посміхнувся їй у слід.
- Ха! - прошепотів. - Та ні капельки вона не дивна...
ІІІ
З того часу не зводив козак з дівчини очей. Не раз ловила на собі ніжний погляд, і хотіла взаємністю відповісти - боялася, не знала як.
Півень та батьки Дарусі помітили це та й стали гадати, як вірно вчинити зі своїми дітьми.
Не один день так пролетів. Вже підійшов час осені та козакам потрібно було повертатися на Січ. Не довго думаючи, Тарас прийняв рішення.
- Я досить довго думав, як вчинити, - почав він за обіднім столом. - І все ж таки вирішив. Андрію, сину мій! Я надто тебе люблю, щоб наражати на небезпеку! Не на Січі твоє місц. Не в могилі, не в бою, не у війську. Колись я втратив твого старшого брата, взявши його з собою у похід. На Січ я поїду без тебе, а оскільки тобі немає куди їхати - ти зостанешся тут, допомагатимеш родині Яременчуків, бо Дмитро зі мною поїде.
- Батьку! Ви знаєте мою заповітну мрію - бути таким, як Ви! Та якщо на це Ваша воля, то я вчиню, по-Вашому.
Даруся ледь помітно всміхнулася.
Наступного дня Дмитро та інші козаки поїхали геть. Одарка ще довго видивлялась у слід.
- Бережи тебе Господь! - прошепотіла і повернулась до хати, ховаючись від дощу. В небі лунали крики перелітних птахів, котрі зливалися з шумом зливи в одне ціле.
Так розпочалася осінь.
*****
Майже весь час проводив Андрій поряд з Дарусею та Богданою - полюбив її, як свою кровиночку. Одарка не могла налюбуватись цьому і все доньці примовляла:
- Ти дивися, Дарусе, приглядайся до Андрія - він працьовитий, добрий, твою донечку любить. Ох, гарний чоловік буде!
- У мене ще Дануся маленька! - каже. - Яке тепер весілля?
А сама день за днем гарнішає. Як зима минула - вийшла надвір така гарна, весела, як раніше.
- От дивися, яка вона півроку тому ходила: сумна, чорна, наче хмара, а тепер - квітка, усім красуням красуня!
- Кажуть, має нареченого - сина кошового. Та такий гарний, працьовитий, що слів не підбереш!
Не міг Андрій намилуватися Дарусею, довкола неї ходив - то слово скаже, то допоможе.
- А ти, Даринко, часом не закохалася? - питає.
- А тобі до цього яке діло? - сміється. - А раптом ти, як ті жінки, що на вулиці, пліткуєш?
- Та ж бо про що?
- Та проо мене! - сміється і тікає до саду. Півень біжить за нею, ховаючись поміж дерев.
- Дарусе! Дарусе! А хочеш - я тобі отаку гору льодяників куплю? - сміється і розводить руками вище себе.
- А ти впіймай мене спочатку! - тікає від нього, ховаючись. - Лови!
І вони, немов малі діти, бігають, сміються, тримаючись за руки. Співає Даруся пісні ніжні, а довкола тихо. Ні звуку. Лиш чути дівочий спів, ледь чутний шетіп молодого Півня.
- Дарусе... Чому ти така красива? Чому завоювала моє серце?
Сміється юнка і знову пісню заводить.
- Чи ти, донько козача, - мовив до неї, заглядаючи в очі. - станеш моєю дружиною?
- Ти сам цього хочеш? Це потрібно тобі?..
- Кохаю тебе безмежно...
На тому вирішили зіграти весілля. Та не судилося щастю бути.
Їхали через село чоловіки іноземні, котрі шукали притулку на ніч. В очі їм кинувся дім Яременчуків (був кращим з-поміж інших) і їхній старшина вирішив попроситись переночувати. Першою побачив Одарку і в неї спитав:
- Господине, чи можна у Вас переночувати? Ми тримаємо далекий шлях, дуже втомилися...
- Я що, не людина? Звісно, можна, проте в хаті місця мало - заночуєте в стодолі на горищі.
- Та нам і таке - ласка Божа!
Прибігла жінка до хати, взяла трохи хліба, велику миску борщу і попросила доньку це віднести мандрівникам. Даруся мовчки пішла.
- Ось, тримайте! - простягла старшині.
- Дякуємо. - посміхнувся.
- Смачного. - хотіла йти, але чоловік спинив її.
- Тебе як звуть?
- Дарина.
- Гарне у Вас ім'я. А мене - Яковом.
- Дуже приємно. - посміхнулась.
- Я полковник.
- Чудово. - пішла геть, не дослухавши чоловіка.
- Ну і характер!.. - прошепотів той.
- Тобі сподобалась чи що? - спитав його друг.
- Вперше таке бачу: від вроди очей не відведеш, а вона ще й характером манить.
- Так женивсь би.
- А тобі яке діло? Розговорився він! Іти, вечеряй, допоки є що! - закричав, і щось сказавши собі під носа, глянув у слід Дарусі та пішов їсти.
Наступного ранку Яків сам до Яременчуків прийшов.
- Доброго ранку. - привітався до дівчини, котра відчинила двері.
- Доброго. - відповіла сухо.
- Нам би коням дати води... - почав розмову. - Де тут є криниця?
- У саду. - хотіла йти геть, але полковник спинив її.
- Дарино...
- Що Вам?
- Я спитати хочу, та не знаю, як...
- Кажіть уже! - мовила.
- А Ви маєте чоловіка?
- Давно маю. Вам то яка різниця?
- Як би Ви були моєю дружиною, то в золоті купалися б, я б Вас на руках носив! Живу в достатку, нічим не бідую...
- Ну то й що?
- Збрехалаи мені, що маєте чоловіка... Подумайте, поки час є.
- Я і думати не буду!
- Ну, як хочете.
Даруся посміхнулася.
- А на кінець... покажіть, де у саду криниця - він великий, не знайду...
Тільки-но відійшла дівчина від будинку, як скочив верхи Яків та схопив її за руку:
- Припали Ви мені до серця!
- Пустіть! - закричала. - Пустіть!
На її крик вибігли Андрій та Одарка.
- Пусти її! - залементував. - Бо гірше буде!
Чоловік, не слухаючи його, схопив Дарину за стан і підшпорив коня, щоб їхати. Наречений вхопив коня, і розгніваний чужоземець дістав зброю.
- Або відійди, або поплатися! - націлив післолета і направив його на Андрія. Дівчина штовхнула Якова і той зробив вистріл.
Даруся, наче зрізаний колос, впала долу.
Незнайомець підшпорив коня і всі мандрівники вмить зникли у куряві.
Почалась гроза. Дощ лив, як з відра, намаючись змити всю біль, приховати жаль. Повіяв вітер, немов навіжений, підхопивши слова:
- Дарусе... Дарусе...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578679
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.05.2015
Павло був знатним юнаком, і чимало дівчат мріяло вийти за нього заміж. Молодик походив з-поміж дворян і мав неабиякі багатства і статус. Проте, не мав він щастя, як не шукав : жодна дівчина не була йому до вподоби.
Та, на щастя, настала радісна мить - взяв собі у дружини красуню Ларису, котра також була дворянкою з сусіднього земства. Покохав її Павло, на руках носив - така вже вона йому мила була. Так, що не кажіть, була Лариса дуже вродливою, проте характер мала жахливий, зіпсований. Не кохала вона чоловіка - обожнювала його гроші.
- Павлику, любий, - шепотіла йому. - Я так хочу... нову сукню!
- Ти ж маєш стільки одягу! - сварився на неї. - Куди ще більше?!
- А ще отакий капелюшок хочу. - показували руками, мов не чула чоловіка. - І черевички, червоні, наче мак!
- Годі тобі! Досить!
- Серденько моє, я - жінка. Мені можна... Має бути у мене хоч якесь щастя у цьому житті! - примовляла Лариса, і Павло, немов зачарований, догоджав їй.
Так вон і жили : чоловік працював, а його кохана дружина витрачала гроші та розважалась.
Коли в них з'явилася донечка - Анастасія - Павло гадав, що Лариса зміниться, проте, його міркуваня були марними.
- Насте! Годі вже до мене лізти, йди геть звідси! - сварила дитину. - Нехай тебе батько забавляє!
А найбільше жінку дратувало те, що донечка була допитливою, все хотіла знати, до науки тяжіла. Спочатку її навчав батько, а коли та підросла - вчитель.
- Навіщо їй це? - дивувалась мати. - Справжня жінка повинна думати про прекрасне, а не над книгами сидіти... Дурість це!
- Не кажи дурниць! Якщо ти така, то тобі ніхто не винен. - відповідав Павло. - Ох, буде вона у нас розумною, матиме гарну роботу...
Але Лариса не слухала чоловіка, вчила доньку іншому :
- Запам'ятай, Настусе, жінці потрібно вдало вийти заміж - це найкраща наука!
Коли Анастасії виповнилося дев'ять років, то помер Павло. Щойно поховавши чоловіка і залишившись без спонсора свого безтурботного життя, Лариса знову вийшла заміж за багатого пана Костянтина. Любив чоловік свою пасербицю, а жінка ще більше незлюбила - Настуся не підтримувала поглядів матері.
- Геть з моїх очей! Зникни навіки, чуєш? Зникни, бачити тебе не хочу!
І сталось так, як бажала пані - захворіла донька на сухоти і згоріла, наче свічечка.
Не довго тугувала за дитиною Лариса, почала жити, наче в її житті ніколи не було ні першого шлюбу, ні дитини.
Минув не один рік, проте не знайшла панянка бажаного щастя : не дав Бог їм з чоловіком більше дітей. Геть занепав духом Костянтин, почав до чарки схилятися - згодом проґавив всі статки і сам почав побиратись.
Так зосталася Лариса ні з чим.
- Ох, одиноко мені... - примовляла, походжаючи по старій холодній хатині, на котру розміняла всі залишки розкоші. - Де ж моє щастя ділося, куди пішло?..
Більше не були її руки ніжними, очі не світилися - стала жінка чорною, як хмара. Обличчя стало блідим, зник той веселий рум'янець. Перетворилася Лариса у відлюдницю, ні з ким не розмовляла і з хатини майже ніколи не виходила.
Казали люди, що так вона і зосталась одною. Багато хто розповідав, що бачив її на могилі у донечки - та каялась, плакала і просила побачення.
- Бачите, маємо пані! - гомоніло у селі. - Жінку з чорною душею!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578512
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.05.2015
Після довгих, чорних та окроплених кров'ю днів, нарешті визирнуло сонце. Воно гріло землю, світило на обпалені, зруйновані та потемнілі хатки, котрі, немов би маленьке насіння, розсипалися по землі. Дорогою їхали солдати, до них на зустріч виходили люди і з недовірою та обережністю слухали солдацьке : "Війна закінчилася! Ворога прогнали!.." Минаючи село, невелика група воїнів спинилася перед єдиною, вцілілою церквою, котра стояла посеред великих гір каміння - повалених і зруйнованих будинків. Вона єдина ясніла частиною зруйнованої стіни.
- Вберіг Господь дім свій... - прошепотів один з-поміж чоловіків і перехрестився.
Раптом, з тієї купи сміття до солдатів вибіг хлопчик літ десяти, зодягненитий у якісь старі, поношені речі, він вилядав вимученим та зголоданим.
- Хлопці, хлопці! Рятівники наші!
Гурт посміхнувся.
- Хлопці!.. маєте щось їсти? - мовив тихенько.
- Щось є. - промовив один і, діставши їжу із-за пазухи, простягнув її дитині. Той, наче дикий, кинувся жадібно їсти, іноді кидаючи погляд на військових.
Коли ті рушили далі, то помітили, що хлопчик біжить за ними.
- Зачекайте-но, я з вами!
Спинилися. Старший підійшов до дитини.
- Чого тобі?
- Я з вами... У світи піду! - вимовив по дорослому. - Там, кажуть, люди живуть без воїн.
- Тепер ніхто так не живе, - відмовив. - Усі бідують... То гарне життя було колись, - опустив очі, - Вертайся додому, хлопче.
- Немає куди йти, - зітхнув.
Старший, нічого не спитавши, махнув рукою - нехай хлопчик з ними іде.
І вони рушили.
Не один день минув, коли військові взяли з собою дитину. Багато хто вже відлучився від гурту і старший з новим знайомим зосталися удвох.
- Куди підемо? - спитав хлопчик.
- А куди хочеш?
- Можливо, де Ви живете...
- Як би було куди, - зітхнув. - Підемо щастя шукати. До речі, як тебе звуть? - поцікавився.
- Давид, - заглянув старшому в очі.
- А мене Петром, - і на мить задумався : невже ця дитина - жертва страшних подій... Так, незвичне ім'я відразу ж дало все зрозуміти щодо цієї сирітки.
Чоловікові стало жаль хлопця.
- Називай мене батьком, Давиде! - посміхнувся.
На обличчі нового знайомого з'явилась радість та широка усмішка - такої Петро не бачив ще з довоєнних часів.
- Ходімо, тату! - засміявся. - Ходімо! - побіг вперед.
Сонце гралося з мандрівниками і своїм тоненьким промінням вказувало шлях у новий, щасливий світ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575821
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.04.2015
Ти знаєш - я тут :
Стою за твоєю спиною.
Рукою покажу правильну путь,
Та у світ піду за тобою.
Я стану праворуч від тебе,
І сльози витру з очей,
Жахи повтікають до мене
Від довгих, темних ночей.
Ти птахом линеш під хмари,
Щоб мене повідать -
І згинуть всі болі та чвари,
І серце стане палать.
Буду я завжди з тобою -
Душа ж бо моя захотіла!
Ти будеш марити мною,
Щоб нічкою знову зустріла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574683
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.04.2015
Обійми мене, брате,
Та не з ножем в спину.
Хіба я, для тебе, "старший",
Зовсім не людина?
Не хочеш дружити?
Піду до чужого, —
Будем родичатись.
Краще з названим,
Ніж з своїм підло обійматись...
Хай ти - старший - не перечу,
Нехай так і буде...
Твою злобу, брате, гнів твій
Серце не забуде.
Не станемо рідними, давай же прощатись!
Не хочеш ти миру зі мною.
Тільки не думай згодом вертатись -
Не буду тобі я сестрою!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525066
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.09.2014
На Майдані дим до неба -
Все горить, палає.
Рідні дзвонять, син в утомі
Слухавку тримає.
Кличе батько знов додому :
-"Повертайся сину!
Воювали ви й боролись
За рідну країну!"
-"Не вернуся я додому, -
Передайте мамі,
Хоч тут горе, вдома гірше
Поміж ворогами!
Я зостанусь, помолюся
За свою країну...
Не забудьте, пригадайте,
Ви свою дитину!
Я на долю, не на смерть
Буду воювати,
Землю рвали, грабували, -
Досить потерпати!
Поцілуйте ви од мене
Мамі моїй руки,
Хай простить мене, єдина,
І не має муки!
На Грушевського покладуть
Мені, батьку, квіти.
Ні, не треба, рідні, плакать,
Треба порадіти -
На землі своїй ми згодом
Зможем панувати...
Не повернуся додому,
Не повернусь, тату!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483312
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 03.03.2014
Стояли під хатою в темних одежах,
Здавалось, затихли пісні.
І там десь далеко, на небачених межах
Нема... Не співають щоранку півні.
Ти спиш?.. Так, я чую,
Як сплять над тобою погаслі вогні.
Лиш тиша... О горе!
Ти будеш довіку дрімати в пітьмі.
Ти йдеш?.. Прошу, зоставайся,
Прошу тебе, рідний, нікуди не йди!
Але ти пішов... Проте усміхався
Так, як ніколи... Горіли вогні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481822
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.02.2014
Синє море під льодом дрімає,
Вітер щосили сніг намітає.
Ніч наступає, уже вечоріє,
Крига на морі швидко чорніє.
Яхти заснули біля причалу,
І чайки у небі крізь вітер кричали.
Дерева над млою схилили скроні,
Ніч наступає і море в полоні.
Сплять береги пісками накриті,
Сплять моряки, причали і риби,
Тільки в порту життя все триває -
Усе там працює і спать не лягає.
Гудуть ще заводи і пару пускають,
Ще хмари не сплять, бо сніг намітають.
Спи, моє море, велике, безкрає,
Спить нехай крига, що міцно вкриває
Вкриє усе, що спокій шукає,
Зима заколише, зима загортає...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478315
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 09.02.2014
Ще ненародженим бувало
Моє серденько сильно билось,
Та так, що наче б то здавалось,
Що ти на мене, мамо, злилась.
Тягнувся ручками до тебе, —
Прошу, матусе, обійми!
Та не любила мене, нене,
Ти ненавиділа завжди.
Матусе моя, ніжна леле,
Прошу щосили, — захисти!
Зостав пожити мене, нене!
Якщо згрішив я, то прости!
Не було права вибирати,
Схотіла обірвать життя...
Ти свою "волю" обміняла
На ненароджене дитя.
Скажи, хіба я не людина?
Невже це, нене, страшний сон?
Колись ти б мала, мамо, сина...
Проте зостався ембріон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461239
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.11.2013
Стояв, як монумент, у землю вбитий,
І цівкою з чола стікала кров, -
Жорстоко за Вітчизну був убитий,
В той час, як інші бились за любов.
І смерть його застала дуже рано,
Він був ще юним, зовсім ще дитя;
Та не обніме сина більше неня, -
Він не пізнає радощів життя.
Таких як він, мільйони полягали,
Хоча не знали ще, на що ідуть.
Їх світлі душі різними стежками
До неба ангели тихенько відведуть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459664
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 10.11.2013