| Сторінки (1/24): | « | 1 | » |
Пізні тролейбуси – сновиди й поети.
В жовтневім серпанку снуються комети.
Кондуктору немає різниці, куди продавати квитки
в депо, чи до місяця.
Клинові листки.
Їй теж все одно, куди тече осінь ця
Надпита пляшка. Зламана ніжка стільця.
Старий ведмедик, відквітлі давно троянди.
Коли вона плаче, чаклун-двірник засвічує для неї гірлянди.
І знає її, мабуть, краще за всіх.
Щоночі старий дивиться на її вікно, як на море.
Можливо, у нього маразм, можливо, він повний псих,
та він єдиний, хто знає, що
кидаючи вкотре палити,
теплі світлини, хлопців, прострочені депозити.
Вона, укрившись із головою, туркоче
на стрілку годинника проти ночі
чиєсь ім’я:
цок- моянемоя
цок- моянемо
цок- янем
цок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518460
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.08.2014
Че, чуєш, Че, веди нас крізь ніч.
Усе що ми бачимо – спецівка та чорне плече.
Усе, що в нас живе – серця за спинами
і наша пам’ять, що блукає, як юдеї з равинами.
Спогади про наші міста з чорнозему й мастила.
Коменданте, веди нас, коли ще маєш терпіння й силу.
Повз паркани і терикони, між цехів і чагарників,
веди на Захід або на Схід, чи куди ти там взагалі нас вів?
Повз дитсадки, де ми разом зростали.
Повз наші будинки, яких вже не стало.
Повз назви міст, що перекреслюється кривою.
Це не моя країна, це сон, це начебто не зі мною.
Можливо – підкурюючи говорить Че, – все не настільки погано.
Ви пам’ятаєте всі стежки, ось на тримай, малий, револьвер Нагана.
Можливо все це мине, як посуха чи снігопад, чи злива.
Ми Укрзалізницею ще повернемося в ту діру, можливо.
… Абрикоси будуть жевріти на синім асфальті,
тектиме повагом літо, постер Че на передній шпальті.
Радості всім зневіреним, пилу над бур’янами.
Скажіть їм, все закінчиться хороше. Принаймні, закінчиться нами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514891
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.08.2014
Суховій приносить абрикоси й утому.
Жінки у липні скидають шкіру, як змії.
Носять проблеми у голові, як у сумці, потому,
чуєш, говорив я собі, лише не закохуйся в неї.
І завжди відповідав, що не збираюсь цього робити,
діти на гойдалках збивають вистиглі метеорити,
вуста в неї мають смак невиконаних обіцянок і металу,
ба навіть мак на її балконі квітне метеликам на поталу.
Три дні це теж вічність, наприклад, якщо брати комах.
Три дні ми цілувались, співали, слухали, як ніч спускалась на дах.
Порушували вимоги контрацепції й міжнародні конвенції,
і як Сід і Ненсі, не мали шансів протягти більше тижня.
Я вже не говорю, щоби там до пенсії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514674
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.07.2014
консервується пам’ять, як тушкована.
відлітають птахи, наче message^^ ^^
конвертувати контакти, а може, вина?
до тебе так ближче,
чи, може, до неба???
?
?
та де б не літала, ти завжди далека,
у джинсах потертих шкідлива лелека,
лукава від нігтів до вух.
дивися, лелеко, мій острів порожній,
захланні криниці, хиткі огорожі,
тут ані ночі, ні дна.
заручена, мила, сліпа, подорожня,
коли ти прийдеш у Спа..?
у мене кисню – на день, і годі.
на день або два води.
я вію за вітром піщинки любові ,
і відправляю останнього птаха
до тебе у невідь-куди.
а в дзьобі у нього – прив’ялий бутон,
p.s. I need U на окрайці сукна.
чекай, моя рідна, птах вже летить
ввімкни телефон
підійди до вікна^^
^^
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511426
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.07.2014
Лаштуватися довго, щоби піти,
вона разом з птахами займала дроти.
Стирала контакти і чорну губну помаду,
відчуваючи неминучість зими.
Вона згадувала, як сновида,
кожна ніч разом безжальна корида.
Зализувати рани прекрасна звичка,
коли кожна із них, як космос, відкрита.
Ліпшого вбивцю годі шукати,
слабка, як дитина, ховає цукати.
Слова, заплутані, як гражданка.
Окрім любові, краще нічого з нею не мати.
Заливайте, серпневі мусони,
її сум, як лункі патісони.
В голові в неї грають, кружляють
Солодкі, безжальні, убивчі стони.
Вона не втопилась в бурхливім вині.
Вона вб’є мене потім у грі, на війні.
Птахи відлетять ув останній день серпня,
вона – ні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511172
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.07.2014
усе, що по ній лишилося
порожня кімната, холодне вікно
крізь яке не могла увійти весна
як сукно її, мокра та затяжна
я міг загинати пальці
на кожне з її залишань,
ба навіть вистачило б одної руки,
щоб відчувати другою зміни тиску в повітрі,
найменші пориви вітру, поваг її повік.
чути найдрібнішими порами її кисень і сміх
волосся на вітрі, птахів над її головою,
равликів під ногами.
так вірно серця б’ються у них
і межі стираються межи нами.
так пазли руйнуються, тече акварель
і розчиняється всяка граматика.
так тихо на глибині пропливає форель,
споглядаючи, як кружляє на вітрі,
наче хвіст, її хустка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504533
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.06.2014
океани речей, що стосуються не її
і твердь земна, що стосується не Ї,
це тіло медове з нектару й води,
ця пам’ять, як кисень, застигла у глеї,
і божі корівки, її ластовиння,
рухається як сонце, як час,
зі сходу на захід, із тіла у душу,
і рухається, моє щастя, між нас,
а ми все нотуємо і пишемо story
і поли ріжемо від пунктуації
нас скоро піймають, бо наша мова
без розділових позбавлена рації
я видалив паузи, зробив, як умів,
щоб безкінечно крутились есеї,
світ родиться й ділиться на тисячі слів,
найголовніші із них, безсумнівно, pro не Ї,,,
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503512
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.06.2014
З-поміж тисяч чужих голосів,
голос твій вирізняю, як слідчий,
за рештками ніжності серед басів,
гірким, як сріблястий полин відчаєм.
Бо розкидана ти навсебічно,
початок твій в ліриці, кінець твій епічний,
душею ув осені, тілом у квітні,
метаморфози твої ледь помітні.
Розкидане вроздріб альтер і еґо
не збереться ніяк до пуття.
Тому твоє тіло збираю із леґо,
щоб вдихнути у нього життя.
З-поміж тисяч чужих облич,
серед вулиць і тихих ґанків,
сторожко, бережно, безустанку,
складаю обличчя твоє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502839
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.06.2014
Давай, обійдись без мови і мовлення.
Словами можна пояснити далеко не все.
Насправді, поезія непотрібна, як і знеболювальне,
бо кожен біль повинен вгризатись прямо в лице.
Сиди на своїх валізах, пий вранішню втому
згадуй усіх, кого колись не забула забути.
Мені не важливо, куди ти підеш, і де будеш потому,
Господь і диявол сумісно плестимуть тобі маршрути.
Але перед тим, як позбутися всього,
переїхати в інше місто чи скрити вени,
обіцяй, що залишиш два слова для нього
і, можливо, одне для мене.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500502
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2014
сонце тягнеться зі S равлика
і місяць пливе як в чаї лимон
лише б спрацювала твоя гідравлика
лише б відчинений був твій кордон
ти можеш вимкнути свій мобільний
зтерти з пам’яті мій 380…
небо тримає зв’язок обопільний
я рано чи пізно тебе знайду:
між вуличних голосів
серед вокзалів і псів
за сміхом
сльозою
за каяттям
[color="#f00c0c"](АРИТМІЧНИМ СЕРЦЕБИТТЯМ)[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494179
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.04.2014
Їхні стосунки були цікаві –
вони один одного вбивали.
Потроху. Ніжно. З любов’ю
Цю історію пишучи кров’ю.
У чомусь вони були подібні:
коли прокидалися пообідні,
гострили зуби на піднебінні,
і в тому, що сталось, були не винні.
Коли ходили одним подвір’ям,
коли замітали сліди пір’ям,
коли не дзвонили і не вітались,
вночі забували про все й кохались
і щоби зігрітися, пригортались.
І темінь ширилася берегами,
і відьми літали над головами,
контролюючи биту дорогу
від Конотопа до Криворогу.
Ніч усе розчиняла в ріках,
у каві, у смолі, у ліках.
Все, що тримало їх:
спомини спільні, печалі,
діряві човни на причалі,
хустки в кишенях, насіння,
привидів та сновидіння.
Молочні ранки з дрижачими сливами
й небо, контрольоване охоронцями,
котрі північний край огортають зливами,
а край південний устеляють сонцями.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487732
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2014
Коли до неї приходив дощ,
вона відчиняла вікно й мочила волосся.
сиділа на підвіконні, мокра, як хлющ,
розповідаючи сни, що бачити довелося.
Розповіді були довгі, як берег Азову,
так, ніби дощ був для неї одної.
Приходив собі, мов поштар, добу через троє,
приносячи теплі листи і рибу з лову.
Лишень тоді вона закривала повіки,
слухала вітер і шепіт хмизу.
Над головою у неї спинялись ріки
й медузи падали згори донизу.
Тоді веселка торкалась її плечей
житнього волосся, зморшок біля очей,
її веснянок і холодних литок,
по собі залишаючи на склі відбиток.
А потім сходами спускався подив,
потім сонце освітлювало лице.
Вона здогадувалась, що хтось приходив.
Здогадувалась і мовчала про це.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486155
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.03.2014
Третій день, як був дощ.
І вистиглі тумани, мов помаранчі,
встеляли тіла вулиць і площ,
окреслювались і хололи, як її шкіра вранці.
Крізь фіранку нечутно, стиха,
прокрадався бузок і протяг
по кімнатах під саму стріху,
розчиняючи меблі й одяг.
Що вона повернеться говорило все.
Кожна ріка, що тягнеться її лицем.
Розкидані речі, сновидіння,
рух її стегон під час ходіння.
Дощові ранки,
запашні ночі.
Передвісники Цієї жінки
настільки вбивчі,
майже
напівпророчі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484873
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2014
Ніч ховається в порожні кімнати.
Опускає штори, вимикає світло,
розкриває пори, розкидає листя.
І сутінь спускається на загати.
Святі освітлюють вулиці й вилиці,
уздовж тротуарів, спершись на милиці.
Вони з тобою о цій порі
Схиляють німби тоскно вгорі.
Хвилі асфальту тебе несуть.
У воді відбивається твоя суть.
Віддзеркалення небесних зірок
не полишає тебе ні на крок.
Тихі пісні розчинені навкруги.
Місто живе й засинає разом з тобою.
Жінки, тумани, друзі та вороги,
втомлений собака з підбитою ногою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480310
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.02.2014
Щоранку о сьомій, коли вона прокидалась
і хтось врешті скидав із неї ковдру теплих снів,
вона ще довго лежала, заплющивши очі й прикидалась,
говорячи химерно-барокових і незнайомих слів.
І доки рештки снів дотлівали при ній,
вона фарбувала папуг і дивилась прибій,
зануривши в хвилі птахів і п’яти,
бачила, як на берег виносить морських зірок
і як пливуть скати,
що тьмяним листям зникають в лиманах,
шелестять в комиші, відлунюють у туманах,
розчиняються в мороці й молоці.
Навіть коли вона вмивалась і чистила зуби,
себто, коли все мало скінчитись,
коли вона вдягалась і йшла в універ,
сидіти на парах і щось там вчитись,
куди б вона не пішла, створіння за нею тягнулись
мокрими тротуарами, зміями вздовж вулиць.
І купчасті хмари сповнювались кольором її очей.
І теплий весняний вітер визначав тлінність усіх речей.
І абрикосовий квіт заплутувався в її волоссі.
І всі її улюблені речі, книги й кохані чекають на неї досі.
Тому що ніхто не знав її снів і глибини.
І навіть старі медузи та в’юни,
Що виринали між зірок на небі
не знали нічого далебі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477364
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.02.2014
Він зостався останнім патріотом
порожнього корабля, гнилої бригантини.
На обід поливаючи рибу компотом,
і латаючи чорні діри цієї країни.
Він був досвідчений матрос
із радянським гартом і вмінням.
При аварії вибив скло та натиснув SOS,
слідкуючи, як екіпаж рубає своє коріння.
І поспіхом вантажить його в хилі шлюпки,
в надії дістатися портів Алупки
і там спочити під сонцем на пляжі,
і обіймати жінок на кряжі,
розповідаючи їх про морських драконів,
про глибину, що не знає законів,
і про вогні, що з’являються уночі,
і йдуть до тебе, мов палачі.
Він, старий матрос, знав усе це.
На глибині лежало його серце,
котре він програв колись в преферанс,
але вірив, що випаде шанс
його повернути.
Повернути і вмерти з ним.
Він стояв і чекав, доки духи втечуть
і нікого не буде чуть.
Лише його серце, що б’ється в глибинах
і чероніє в очах рибиних,
які заповнюють трюми разом з водою.
Тоді він почне лаштуватись до бою.
Тоді він приготує всі гармати
і забере все, що має забрати.
Забере в смерті, і в життя теж забере.
І коли цей корабель піде під воду,
він підкурить і дивитиметься на свободу
з вікон капітанської кабіни.
До нього буде доноситись спокій турбіни.
Його вабитимуть із чорної безвісті
вогні смертельних веж
Пам’ятай: «Любов, як і смерть – без меж»
(фактично, це одне й теж)
Вони формуватимуть правильний курс
І виведуть тебе на нерівний пульс.
Тож він буде міцно тримати кермо,
бо справжні капітани
ніколи
не
покидають
своє судно.
Плаваючи там, де життя
і де ніколи його не було.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476040
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.01.2014
Це траплялося навесні.
Коли танули сірі сніги.
Коли ріки втрачали свої береги
і світили нам дні ясні
Так було і цей раз.
І окреслювався образ
аскетичного тіла її.
І тільки у випростаних долонях,
скинувши із себе весь теплий одяг,
крізь ринки, білий дім і площу,
вона обережно йшла на прощу.
Дуже повільно,
щоб не випустити серце з долонь.
І проходивши пам’ятник Леніну
по алеї калюжами встеленій
Вона лягала на площі бруківку,
під себе поклавши лише вітрівку,
й співала морських пісень.
І вітер з півдня чув її голос,
це був сигнал із рогу на полюс.
І підіймались, наче хвилі, повстанці,
вдень убиті афганістанці,
які за вітром пішки йшли,
сховавши радість в свої мішки.
Вона лежала, як риба, висолопивши язика
в очікуванні, коли її огорне вітер й вода,
Щоб можна було змочити губи
І серце змочити теж,
Загасивши в ньому кілька пожеж.
А коли стало зовсім темно,
настала ніч,
хтось ввімкнув ліхтарі.
І вона побачила, як йдуть знахарі.
І один із них
одноокий та посічений,
у священній війні мічений,
нагнувсь над нею, розв’язав мішок
й почав дробити якийсь порошок,
солодкий і білий, як місяць.
Він посипав їм на всі її рани,
що були, і котрих у неї не бу́ло
і засипавши порох у дуло,
він натиснув курок як це вміє робити.
І поклавши серце назад їй у груди,
він пішов на Далекий Схід і на труби,
котрі тягнуться в небо, наче бамбук.
…сказав: «Засинай, все минеться.
Ніхто до тебе не торкнеться.
Ми убили всі хвилі й вітри».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475772
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.01.2014
Герої мого дитинства курили мальборо.
Червоний їдкий дим пропалював їхні легені й серця.
Вони казали своїм побратимам, не парся бро.
І бро не парився, він взував рвані бутси
і йшов до кінця.
Вони здобували авторитет шляхом гострих шрамів.
Шляхом синців, переломів душі та судом.
Шляхом червоних карток й побиттям хуліганів,
Змиваючи всі свої рани дешевим вином.
Я зараз інколи їх зустрічаю,
На вокзалах, в маршрутці чи вві сні.
Ті з них, хто вижив, купують ліки до чаю.
Вони мені всміхаються, вимовляючи лише голосні.
І їхнє серце спускає тепер, наче втомлений м’яч,
Їхні ніздрі і вени утратили пам'ять про кайф газону.
Вони ходять собі, мов зомбі,
між дітей і невдач,
І викошують затхнутий план
По периметру стадіону
І минаючи вкотре ворота, вони згадують потай
як колись забивали, як виносили і вигравали
і як виносили їх.
Згадують товаришів і братів.
Усіх, хто тоді воював, хто ламав
забивав, вимагав, хто харкав
свою втому і кров, наче ріки.
Згадують, як дівчата й старі за них вболівали
І твердо вірять, що їхні літали,
котрі вже повмирали -
лише закрили повіки.
Герої просто так не вмирають.
Вони не гнулись тоді, і зараз так не зігнуться.
Уся команда, всі вони
просто в іншому місці
Шнурують свої переможні бутси.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472033
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.01.2014
Дівчина з очима, як небо, вільними.
До неї щовесни прилітало птаство,
Змощуючи у волоссі гілками ванільними
Готичні гнізда, як химерні абатства.
У неї в косах заплутувались радіохвилі,
Полохаючи заспаних метеликів і мушок.
Вона хрустіла скоринками, знятими з грилю,
Гортаючи книжку на горці м’яких подушок.
Вона чекала на сніг і дивилась феєрверки,
Рахуючи дні до Нового року по календарю майя.
І вірила, що все-таки знайде цукерки
Під подушкою на Миколая.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467147
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.12.2013
Усім, хто воював, жив і помер за Перемогу,
Присвячую
Дідусь прокинувся рано. Останнім часом він став прокидатися рано, але сьогодні виглянув у вікно раніш од усіх попередніх днів. Було ще вдосвіта. На склі, переливаючись світлом фар автомобілів, грались зимові візерунки. Старий підійшов до столу, стрілки на годиннику тяглися до четвертої ранку. Одягши теплі шкарпетки і взувши капці, він неспішно пішов на кухню. Ще одне вікно панельної багатоповерхівки освітило ранкове місто.
При яскравому світлі лампочки старому здавалося тепліше. Він засунув руки між батареєю.Дерев’яна хлібниця з потертим візерунком була закритою. Стіл був ідеально чистим, не лежало на ньому жодної крихти. Дідусь поліз у шухляду над столом, дістав звідти пакетик. Невдовзі чайник привітно посвистував.
Починало світати. Рожеве проміння, проникаючи крізь занавіски, ковзнуло по заспаному лицю. Відключилися ліхтарі понад дорогою. Старий ще раз перевірив коробку – жодної дірочки. Картон був обгорнутий шаром газет, краї заклеєні скотчем. Він положив зверху старе пальто - тепер точно надійно. Вантаж прив’язав до санчат. Ще раз усе перевірив.
Почистивши зуби, він довго працював з сивиною, потім, збризнувся одеколоном. Скрипуче відчинилися дверцята великої шафи. Старий почав перебирати вішаки – шукав щось конкретне. І ось, майже в самому кінці - він! Гарний, як і колись… Спершу брюки, потім біла сорочка, і останнє – піджак. Хоча, то у всіх піджак, а у нього – Піджак. Не вартість красила його і не краса, і навіть не вік. Більш як сто дірочок , більш як сто життів, більш як сто спогадів. Набагато більше…
Дідусь підійшов до дзеркала – хвилювався, ніби йде на перше побачення. Ще раз провів гребінцем по волоссю. Одягшись, виставив санчата на червоний кахель під’їзду. Чотири поверхи, сходинку за сходинкою, секунду за секундою, обережно, щоб не пошкодити вантаж, і , нарешті,довга слизька вулиця.Люди квапились на роботу. Нікому ні до чого не було діла. Дим заводів рівно піднімався по драбині вгору, до пронизаних світанком січневих хмар.
У історичному кабінеті 10-А класу повним ходом йшла підготовка. На дошку вішали малюнки, фотознімки, вчитель завчасно приніс стару карту. Хлопці рівняли парти, щоб ті рівно, як солдати, стояли в рядах. Дівчата витирали підвіконня і дивилися на шкільне подвір’я з вікна третього поверху. Сьогодні десятикласники чекають гостей. Вчитель історії, Григорій Іванович, зайшов у клас ще до дзвоника. Всі потроху змовкли, сіли по місцях.
- Хлопці, дівчата, ви знаєте, що сьогодні за день, так?
- Так, - викрикнув один з учнів, - Сьогодні день визволення нашого міста від німців.
- Правильно, - вчитель присів, - Класний керівник попередив вас, що сьогодні завітає перевірка великого рівня?
Клас гуртом відповів, що так.
- Поводьтесь гарно, піднімайте руки, - вчитель думав, що ще нам сказати,- І не бійтесь!
Настанови командира перед боєм пролунали. Рота була готова йти на штурм, хоча сьогодні нам світила глуха оборона. Пролунав довгий дзвоник. Діти з’юрбились біля вхідних дверей – усім кортіло першими побачити комісію. Гучно відбивалися кроки в кінці коридору. Тривога. Бійці зайняли свої позиції.
До класу зайшли члени комісії, слідом поважний чолов’яга при піджаці і краватці (то, певне, той самий начальник обласного відділу освіти), остання зайшла директор. Усі були усміхнені й привітливі, з червоними від морозу обличчями. Привітавшись, вони присіли в кінці класу. Григорій Іванович, наш командир, за своє життя бачив багато таких комісій, провів сотні таких відкритих уроків – він був як завжди спокійний, і ми, бійці, відчували це. На партах лежали відкриті підручники - ішли цікаві параграфи про війну. Досвідчений історик почав розповідати відомі усім факти, робивши таку собі розминку перед основною операцією – сьогодні ми повинні розглянути й представити визволення нашого міста. Потім він пробігся по домашній темі. Ми активно відповідали, доповнювали. Комісія про щось тихо бубоніла. Директор усміхалась – все йшло, як і мало йти. Григорій Іванович підійшов до вікна, його освітило проміння. Такий він здавався величний, мудрий нам у тому світлі, неначе зразок вчительської досконалості. Він припідняв тюль, щоб усі побачили пам’ятник, поставлений на честь тих, хто загинув, захищаючи і відвойовуючи наше місто від окупантів. Почалася розмова про минулі бої, що точилися на таких знайомих нам нині мирних вулицях. Учні доповнювали: усі знали цікаві історії, почуті від дідів або батьків. Комісія уважно слухала – їм справді було цікаво почути про наше славне і героїчне місто. Григорій Іванович дав час висловитись кожному.
Сорокоп’ятихвилинкавийшла на фінішну пряму. Слово взяв головний із гостей. Він, вийшовши до дошки й привітавшись ще раз, почав балакати про те, про інше, нагадав, що треба вчити історію, щоб бути освіченими людьми. Потім щось почав про війну. Клас слухав. Останні ряди при цьому ще й дивилися у вікно. На першому уроці так і тягне подрімати під час солодкої монотонної розмови, а тут ще і сонечко так припікало. Та позаду було пильне око верхньої директорії, тому клас тримався. І тут раптом, не піднявши руки, з останньої парти:
- Григорій Іванович, подивіться у вікно!
Вчитель, насупивши брові подивився на учня з гальорки, але до вікна пішов. Директор пильно дивилася на нього, потім на учня, потім знов на вчителя, потім на оратора, який чомусь замовк. Декілька секундна напругаповисла під стелею – щось Григорій Іванович довго дивиться. Так же спокійно, ніби нічого не трапилося, він повернувся до наших рядів.
- 10 клас, на вихід до роздягальні!
Ми невпевнено стали, та наш командир нас поквапив – усі пішли.
- Вас я теж запрошую, - звернувся він до комісії, показуючи рукою на вихід.
Санчата призупинились, з рота йшла пара. Дідусь довго стояв, не наважуючись поворухнутись, потім обережно почав розпаковувати свого пакунка – пів року заощаджував і всіляко економив крихти своєї маленької пенсії. Він зняв кожуха, розгорнув газети, дістав кошик. Знов заскрипів пухкий сніжок під підошвою черевиків. Старий ішов. Ішов не відривавши своїх глибоких очей від однієї точки. Здавалося, на монументі від такого гарячого погляду розтавав сніг, краплинками стікаючи по щоці ветерана. Підійшовши ближче, він став навколішки. Руки йому пекли – зморщеними пальцями відколупував льодок з таблички, на якій починали виднітися імена. Обережно, з великою пошаною робив він те. Закінчивши, з онімілими від морозу пальцями, поставив коло таблички, що так старанно оберігав від холоду. Саме побачивши червону пляму на білій картині вікна й порушив спокій викрик учня з останньої парти.
Вибігши зі школи, по дорозі одягаючись і підганяючи один одного, діти стрімко щухнули до місцевого пам’ятника. Вчитель поспішав слідом. Вулиці, дороги, квартали, перехожі – усе вело до площі Перемоги. Підбігши й віддихуючись, клас став біля сходинок, не смівши зробити більше ані кроку вперед. У грудях колотилось. Григорій Іванович наздогнав своїх учнів, став між ними. Комісія, кваплячись, мерехтіла позаду.
Старий щось говорив, та ніхто не чув що саме. Він положив свою червону руку, яка лише сильно пекла на табличку. Потім повільно підвівся й обернувся. Здавалося, тоді пара припинила підніматись й клубитися з наших вуст.Комісія підбігла, вишикувалась позаду. Дідусь трохи спішив: він не очікував побачити за спиною когось, а тим паче з тридцять душ, які вкопано стояли і дивились, не наважуючись й поворухнутись. Ніхто не знав, що робити. Ніхто, окрім нашого командира. Григорій Іванович вийшов поперед нас, щоб усі бачили його, зняв свого берета і низько вклонився, тримаючи долоню на серці. Ми гуртом зробили теж саме. Вчитель не підводився – чекав.Ззаду почувся рух, ми намагалися зиркнути туди. Начальник комісії, поважний і при костюмі теж вклонився. Усі інші звідти, переглянувшись,теж віддали шану. Старий, ледь тримаючись, дивився на кожного з нас. А потім, герой віддав нам честь. Дарма що сивина знебарвила волосся і що не має він зараз воєнного берета. Він – герой!
Невдовзі ми повністю оточили ветерана. Ясна річ, що дорога була одна – у клас. Всі йшли в передчутті воєнних історій. Не тих, із книжок - справжніх. Клас спускався по сходах, а я чогось підійшов до таблички. Сто червоних троянд, ніби сто бойових товаришів, були готові йти на прорив облоги, захищаючи своїм плечем плече товариша. Пелюстки, тремтівши, згортались, їхня червона кров застигла, стала коричневою. А потім ці шматочки надії падали, укриваючи собою біле поле. Падали, ніби скошені кулями бійці.
Сліди однокласників вже не чулись, я поспішив до них. Крізь юрбу ліз якомога ближче до героя. За якісь хвилини ми були в теплому класі.
Дідусь зігрівся, почав знімати теплий шинель. Він положив його на підвіконня, з вікна якого виднілася площа, на якій ми щойно були. Довго віндивився туди, а потім обернувся до нас. Його Піджак! Усі груди майоріли орденами й медалями. Він увесь був у відзнаках! Здавалося, їхня вага тягнула старого трохи вперед. Ми усі зааплодували, а дідусь навіть трохи розчулився. Більш як сто спогадів, більш як сто життів, більш як сто подвигів стояли за тими нагородами. Набагато більше…
Ще довго ветеран розповідав нам фронтові історії. Розповідав таке, про що ми в житті б не дізналися, дай нам хоч сто книжок. Комісії надзвонювали. На них уже чекали в іншій школі. А вони, як і ми, сиділи, і тільки слухали розповідь ветерана. Учителі заходили до нас вести нові уроки, тихесенько шукали стільці, підсаджувались і теж поринали у спогади. Туди, на прорив нашого міста. Добровольці отримували зброю з двома ріжками патронів і бігли вперед. Тільки кулі нас не косили, вони залишились там, у минулому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460306
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.11.2013
Твій трепет уст, в очах весь світ
І сторінки пожовклі біографії.
З душі, мов з гілки, одлітає квіт
На чорній з білим фотографії.
Волосся шовк хвилюється зернисто
І шелестить, як шелестить мигдаль,
А осінь вже вбирає у манисто
Твій загадковий погляд, що у даль.
В туман, у срібну велич саду,
Той синій погляд лине без зіниць.
Сурмлять кістками крони про відраду,
Останні сльози розкидавши долілиць.
Шкода, що листя не почує
Того плачу, і не торкне долонь.
Воно лиш жде, що хтось ним прокрокує,
І невід’ємне візьме у полон.
І хтось прийшов. Зодягнений у чорне.
Він грав для тебе. Боже, як він грав.
Здавалося, та музика загорне
В обійми снів і загадкових трав.
Його мелодія лунала фантастично,
Поволі клавіші пришвидшували біг.
Актор пив по-французьки еротично,
Вином із тебе спрагу втамувать не міг.
Він випив все і причинив рояль,
Сховавши ноти й чар в омерту мафії.
А ти лишилась з поглядом у даль
На чорній з білим фотографії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460117
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.11.2013
Найбільш улітку зачаровує дощ. Стан природи в передгроззі. Із півночі, мов би льодовик гірського хребта, насуває біле хмарище. Лавиною воно снується з темної безодні. Ті друмліни купчаться, клубочуться своїми зблідлими пасмами, розправляють скуйовджені вітрила. Над головою помалу розкриваються пелюстки стихії – океан ожива.
Помахом диригентської палички вітер спершу ледь торкається дерев, але мерехтіння рухів невпинно прискорюється, і в тому напруженому шелестінні творяться перші акорди мінору.
Потроху доноситься легате тріпотіння тоскно-зеленого листя тополів, яке здійнявши тендітний пух, немов небесного метелика, запускає його в глибочінь пройнятого тривожними зойками срібного повітря. Чути, як награється в ньому неквапливе адажіо, що стелиться зопавшим додолу ароматом пастельно-рожевих яблук та перших схолоднілих краплин. Чутно й протяжне дзижчання жуків-рогачів, котрі зникають в охристому відсвіті сходу, у тонкій палітрі багатоголосся рожевого, де сонячне проміння залишило свій останній перед бурею змазаний доторк.
Упростяж важке й зморщене небо гаптують спалахами мережки блискавиці. Вони вольтично спалахують, усилюються в пінисті хвилі тьмяних шовків, передсмак яких уже кружляє навкруг.
Диригент виграє́ на межі, із останніх сил. Темп хвилею підіймався, і ось уже ладен обірватися, впасти, зійти на виснажену й обпечену землю, затопивши її береги, розчинивши в собі все мале, приземлене й дріб’язкове.
Усе причаїлося в передчутті. Застиг і німий полин. Тільки його душа, що розлилася в усій палітрі барв, кольорів і присмаків. Мовчить у нешелестінні й город у своїй пожовклій іпостасі.
Зачекай, земле!
Фінальний помах – паличка в руках віртуозно підіймається догори – мить, і вона рухом полетить додолу разом із акварельно-чорними потьоками, які вітер зриває з глибин всеохоплюючого неба.
Престисимо! І тиша… Усе змовкло, усе підняло свої очі. Туди, де твориться справді щось неземне. Підійми й ти свої очі, у яких ціле небо. Його оркестр грає для тебе. Симфонія розчинена навкруги. Мільйони відтінків неба – у тобі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460091
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.11.2013
Любити тебе
в повен зріст
босоніж почуттям пройти
неви́проходжений ніколи міст.
Любити голосно настільки,
щоби дощі із хмар зривать,
щоб пелюстками п’янких квітів
твоє волосся уквітчать.
любити в голосі найтихше,
най в тім мовчанні втоне грім,
най у беззвуччі океану
піде на дно фальшивий грим
земних й приземлених поетів.
Любити просто, без прикрас.
любить найскладніше в світі!
любити тебе у віках,
віки – богам
…любить щомиті
Й щомить закохуватись знов
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459846
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.11.2013
Інші йшли, і йшла ти
Дрібно схлипував жовтень блакитним.
Умивався асфальт і вбирався в сліди,
Погляд твій був осінньо-привітним.
Вальсували в ногах і хрустіли мінор
У туалети недопалки вбрані.
Серед зорь перебрав, місяць, мов помідор
Серенаду на струнах гортані.
Забарившись на чай і проґавивши мить,
Розпускались в руках парасолі.
Підморгнуло вікно. Кава в турці тремтить.
На тебе вже чекає гідальго у долі.
Сірі тіні ховались в гірку́ п’яність кострів,
Щастя ж твоїх очей рожевіло помітним.
Від того й засвітивсь вже нелічений день
Світлом осені терпко-привітним.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459845
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.11.2013