| Сторінки (2/107): | « | 1 2 | » |
Ой, же ж, доле моя, доле,
Tи куди мене занесла?
І ні в гори, і ні в поле,
І не в темнії ліси,
Не в степи безкраї,
Де колише вітер
Ковилі мрійливі
Диво-дивної краси.
Не туди, де в гáю
Пташечка весела
Без турбот щебече
З гілки пісню росянисту
Про своє кохання
І прихід весни.
Ой, же ж, доле моя, доле,
Як з тобою мені жити?
Чи то - в радості, чи в горі,
Чи - у щасті, чи - в нужді?
Чи - в очікуванні смерті,
Чи то - в довгому житті?
Ясна весно! Що принесла
На опалених війною
Крилах смутку і журби?
Дай надії хоч краплину,
Спраглі вỳста занімілі
Життєдайною росою,
Блиском сонця окропи.
Ой, ти доле моя, доле,
Чом - не ненька мені мила,
Чом - не жінка мені вірна,
Чом - не рідная сестра?
Чом закинула в неволю,
Чом залишила в біді...
Дай надії хоч краплину,
Спраглі вỳста занімілі
Життєдайною росою,
Блиском сонця окропи.
03.03.2024 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007394
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2024
Ах, птица-тройка с бубенцами,
Что мчалась через русские сердца:
Тебя загнали в реку негодяи
На переправе;
Меж столетьями застряли,
Коней на переправе не меняли -
Той переправе нет конца...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967937
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.12.2022
Реалізації справжнього місцевого самоврядування теріторіальних громад заважає не лише Влада. Вона у нас зазвичай уявляється у вигляді якогось потойбічного "чорного диму" з серіалу "Lost". Ніби якісь злії воріженьки з іншої планети нам на голову ту владу посадовили. По-перше, влада у вигляді чогось "чужорідного" зверху, обирається нами з числа наших же громадян з нашою суспільною ментальністю. І вона у нас поки ще совкова, з невихованою повагою до іншої власності і гідності. А по-друге, можновладці - це лише маленька верхівка (Бен-Бен) на великій піраміді гігантської структури державної влади, починаючи від сільрад і до держслужбовців в урядових кабінетах. Їх - сотні тисяч рядових чиновників. Бен-Бен міняється раз на п'ять років, а вся піраміда залишається і вона в'язка як смола. Яка б гарна нова Влада зверху не прийшла після виборів і які б гарні у неї не були плани на шляху до світлого майбутнього, її весла в'язнуть у цій смолі, а то й ламаються. Бо кадри чиновництва у цій піраміді, то є зріз нашої суспільної ментальності. І проблема не лише у низькому моральному та культурному рівні суспільного мейнстріму, а й у поставторитарному патерналізмові. Ми його придбали за віки сатрапських імперських режимів без досвіду демократичного розвитку і самоврядування. Нас поколіннями відучували від власної ініціативності, а навпаки - діяти лише за вказівками зверху, з-під палки. Тому, як тільки з'являється людина, що пропонує побудову Нью-Васюків вже завтра, через місяць після виборів, так усі наче Буратіни починають сліпо йти за ним як за Крисоловом з сопілочкою. А після виборів спочатку роблять Кумиром і Царем-батюшкою, що повинен вирішувати усі їх проблеми, доки вони попивають пиво перед телевізором. А потім, коли бачать, що обіцянки не виконуються, починають кричати "Геть! Ганьба!", звинувачуючи в усьому владу, а не себе. І починають шукати чергового Обіцяльника-крисолова, щоб його обожествити. Чи здатний наразі наш народ зорганізуватись у активну громаду? Налагодити самоврядування без вказівок зверху? І не раз на рік, зібравшись і побалаганивши у залі на зборах чи на мітингу, а щоденно 24/7?
На жаль, досвід утворення різних громадських об'єднань як зародку постійно діючого органу з розбудови місцевого самоврядування на різних рівнях від мікрорайонних до загальноукраїнських показує, що наше суспільство поки що до цього мало готове. Два-три рази зібратись у залі, обговорити плани, полаяти Владу, покричати, що от ми зробимо наш район (місто, область, країну) зразковим - це залюбки. А коли доходить до конкретної роботи, до розподілу обов'язків, то кожні наступні збори стають все менш велелюдними, а потім і взагалі все завмирає.
Тому без зміни морально-етичного і культурного стану нашого суспільства, без трансформації нашої суспільної ментальності від патерналізму підданих до активних самостійних громадян будь-які проекти і програми з розвитку місцевого самоврядування залишаться лише голосом волаючого у пустелі. Навіть без спротиву влади.
Збудувати за допомогою Конституції та законів машину місцевого самоврядування - мало. Вона не рушить з місця без палива народної енергії та достатньої кількості водіїв, що зуміють керувати такою машиною (та хоча б забажають навчитися).
З іншого боку, якщо активна частина громади (яка щороку у нашому суспільстві кількісно росте) не буде боротись за розвиток місцевого самоврядування, то в'язкий і неготовий до суспільної роботи пасивний мейнстрім так і залишиться патерналістичним і морально нестійким болотом, що буде породжувати і виховувати у своїх сім'ях кадри для майбутіх влад, які потім сам же буде ганьбити і скидати на виборах чи майданах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875704
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2020
Помиляється той, хто вважає інформаційний простір чимось зовнішнім у відношенні до своєї свідомості і статистично всеосяжним. Насправді, ми значною мірою самі формуємо його під себе. Заводимо знайомство з однодумцями, долучаємось до груп однодумців, читаємо джерела, що відповідають власним уявленням про добро і зло.
В результаті, значною мірою обмежуємо свій інформаційний потоковий простір до меж приємної для себе інформації, що підтверджує власну світоглядну парадигму, відсікаючи те, що її заперечує. Таким чином, вона ще більш зміцнюється, цементується, консервується. Все більш фільтруючи те, що цій парадигмі добра і зла не відповідає. Все більш сперечаючись з тими, хто має інші погляди. Стаючи все більш нетерпимими до іншої думки.
Підчас, ця нетерпимість починає набирати істероїдний вигляд, якого ми за собою не помічаємо. Все частіше ми відправляємо в бан знайомих і друзів за найменшу незгоду.
Наступним кроком стає впадіння у маніхейський поділ світу на сили добра і зла, на біле і чорне без кольорів і відтінків. За спиною виростають крила Бетмена і бажання знищити все, що не відповідає власному уявленню про справедливість.
Наступає підсвідоме етичне виправдання готтентотської моралі. В найгіршому випадку це закінчується намаганням реалізувати свої бажання і доказувати свою правоту фізичною силою, або навіть зі зброєю.
Так де ж початок того кінця, у якому закінчується добро і починається зло власного "Его"? І де ті ляльководи, що формують нам магнетично привабливий інформаційний простір та затягуючи в тенета, з яких не вибратись назад. Що вкладають у наші руки прапор, на якому написано "Правда на нашому боці! З нами Бог!", і направляють у бій, не лише ідеологічний, передвиборчий, а й фізичний. Що розділяють і володарюють, доки ми чубимось з окопів поділеного навпіл інформаційного простору з налитими кров'ю праведного гніву очима.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871104
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.04.2020
Я чую шум весняних гроз,
І нехай мороз,
Йду серед мелодій;
Твої очі, темніші ночі,
На серці наводять,
Наводять печаль...
Ти - в небі зірка осяйна,
Ти - моя весна,
Ніжна баркарола;
Летять сніжинки,
Неначе пір'їнки,
На серці наводять,
Наводять печаль...
Хто знає, стріну тебе знов?
Весняну любов,
Сонячну поему;
Йду містом,
Льодяні іскри
На серці наводять,
Наводять печаль...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765010
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2017
Новорічна казка,
Ти до нас будь-ласка
Сяйвом ялинко́вим,
Снігом завітай.
Новорічне свято,
Ти до нас багато
Родичів, знайомих,
Діток позбирай.
Новий рік, новий рік
Зі свята́ми на поріг;
Хай всім людям в Україні
Буде щастя цілий рік;
Новий рік, новий рік
Всім, хто любить Україну,
Доля - квітами довік!
Новорічна казка -
Кожушок і маска,
Щедрики-ведрівки
З нами заспівай.
Новорічне свято,
Йди до нас у хату;
Врожаю і щастя
Всім нам побажай.
Новий рік, новий рік
Зі свята́ми на поріг;
Хай всім людям в Україні
Буде щастя цілий рік;
Новий рік, новий рік
Всім, хто любить Україну,
Доля - квітами довік!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765006
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2017
З сумом доводиться констатувати, що "Антикорупційна боротьба", як зразок гамірної пропагандистської кампанії, ведеться у нас не навколо виявлення корупціонерів, джерел розкрадання, причин, що її породжують і їй сприяють, а навколо тумбочки, в яку хтось поклав гроші. І якщо підозрюваний у корупції і крадійстві зміг, "душевною сияя чистотой", пояснити слідству, пресі і самій непідкупній нашій судовій системі, що гроші взяв у тумбочці, то все ОК, більше жодних претензій.
При самій корумпованій у Європі, а може й у світі, державній системі загалом - конкретно, окремо жодного корупціонера та крадія у нас нема, бо кожен з них особисто самим чесним чином дістав абсолютно чесні гроші із тумбочки. Звідки і яким чином вони там узялись - вже нікого не хвилює. От і виходить, що у нас в країні (на відміну від інших країн) розкрутився кругооберт грошей і національного продукту не навколо економіки розвитку, а навколо тумбочки. І у цей циклонічний рух, що перетворюється на смерч, поступово всмоктує і держслужбовців, і бізнесменів, і суддів, і прокурорів, і правоохоронців, і антикорупціонерів.
Ця тумбочка перетворюється на якусь Чорну діру, в яку все влітає, але нічого назад не повертається, навіть світло розуму, совісті і залишків моралі, сорому і страху перед гнівом Господнім. І лише з далеких темних глибин цієї Чорної діри проглядають сповнені "усіляких чеснот" очі Сірка.
12.08.2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745887
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2017
Злетіти б під небо,
Де промені сонця,
Де хмари із снігу,
Іскристії брили
В дитинство казкове
Мрійливе віконце
Невидимим змахом
Мені б відчинили.
Вмоститись між хмари
В пухнастеє крісло,
Розкинути руки,
Щоб стомлено впали,
І в затишку скелі,
Що снігом нависла,
Сплести всі думки,
Що колись роз'єднались.
Примруживши очі
Від сонячних бризок,
На повнії груди
В нестямі вдихнути,
Од сяйної величі
Враз відлетіти
Та в море блакиті
Як бусол пірнути.
29.09.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691445
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 29.09.2016
експромт
Веселка сяяла, забула,
Що треба встигнуть за дощем;
Аж раптом блискавка торкнула
За різнобарвнеє плече:
- Ходімо, сестро, нумо, нумо,
Хутчіше, хмара не втече!
І там, де злива проминула,
Когось порадуємо ще.
23.06.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691211
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.09.2016
Сонце у небі
Ніжне, ласкаве -
Колосом в поле,
Зеленню в трави;
От би лежати,
В небо дивитись,
Пісні співати
І не журитись.
Що ж таке стало,
Перевернулось?
На сході - захід,
Тягне в минуле;
Тягне у вчора,
А не у завтра,
Не у майбутнє -
До динозаврів.
Листя червоне
Вітром розносить
В танку кривавім
Журлива осінь;
Смерть і наругу
Людям приносить,
Вèсни украла,
Досить вже, досить!
Зупинись, зупинись!
Неможливо повернути,
У що вірилось колись,
І те, листя, що упало,
Що під хмарами ширяло,
Ну, не можна, ну, не можна
На дерева причепить.
Те листя, що упало,
Що під хмарами ширяло,
Ні, не можна, ні, не можна
На дерева причепить.
Зірковим Станом
Місяць мандрує,
Птахам додому
Шляхи торує;
Час не змінити,
Не повернути,
Знов молодими
Не стануть люди.
Щось таке стало,
Перевернулось;
На сході - захід,
Тягне в минуле;
Тягнуть у вчора,
А не у завтра,
Мертвих імперій
Чорні корсари.
Схаменись, схаменись!
Неможливо повернути,
У що вірилось колись,
І те, листя, що упало,
Що під хмарами ширяло,
Ну, не можна, ну, не можна
На дерева причепить.
Те листя, що упало,
Що під хмарами ширяло,
Ні, не можна, ні, не можна
На дерева причепить.
Озирнись, озирнись!
Неможливо повернути,
Неможливо повернути,
Неможливо, неможливо,
Неможливо,
Зупинись!
27.09.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691155
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 28.09.2016
Останній теплий подих літа;
Наївні оченята квітів,
Що ловлять промені
Оманливих хвилин.
Вже завтра плине зимна осінь
Так раптом, наче я і досі
Із з сумом не чекав
Скінче́ння теплих днин.
Вересневі дні, вересневі дні,
Спогади чарівні і такі сумні;
Відлітають небом у далеку путь,
Білими хмаринами життя пливуть.
Ще зеленіє все довкола,
Не впало золотом додолу,
Ще серпня спомин
Не відрізало ножем.
Останнім днем зігріте серце;
Удалині пливе озерце,
Блищить і дражниться
Непевним міражем.
Вересневі дні, вересневі дні,
Спогади чарівні і такі сумні;
Відлітають небом у далеку путь,
Білими хмаринами життя пливуть.
Останній теплий вересневий день
Подарувала літу щедра осінь;
Заплющу очі, а відкрию - вирина́ блакить
З мрійливим шерехом дерев,
Із золотавим сонячним снодійством.
Не йди, не йди! Залишся ще на мить!
Не віддавай минулому свою пестливу ніжність,
Останній теплий вересневий день...
Вересневі дні, вересневі дні,
Спогади чарівні і такі сумні;
Відлітають небом у далеку путь,
Білими хмаринами життя пливуть.
(2 рази)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688263
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 13.09.2016
Зло - це не мета, а засіб досягнення якоїсь мети. Тому найкращий засіб боротьби зі злом - змінити суспільну парадигму поведінки у досягненні цілей. Досягнення цілей за допомогою зла - це прояв гордині, егоцентризму, марнославства, компенсація комплексів тощо. От коли у суспільстві досягати мети за допомогою зла стане соромно, тоді злом користуватись нікому не прийде у голову.
Нажаль цей процес трансформації суспільної моралі набагато складніший, ніж висадити дерево і чекати доки плоди з'являться. Набагато простіше повірити черговому політичному пройдисвіту, який пообіцяє "покращення вже завтра". А от навчитись жити за правилами "Не роби ближньому того, чого собі не бажав би" та "Люби ближнього як самого себе" набагато складніше, бо навколо всі так не роблять.
Ці два Золотих правила, що увійшли у всі Святі книги світових релігій, були проголошені ще кілька тисячолітть тому, але й досі не реалізовані, бо звучать красиво в теорії як гасло, як заклик жити по-совісті, а на практиці так і не досягнуті. Тому що набагато легше розумом створити модель ідеального суспільства, ніж переконати кожного члена суспільства сприйняти цей ідеал як повсякденний стиль існування для себе самого.
Кожен думає - хай спочатку усі стануть правильними і чесними, тоді і я так себе буду поводити. Це як "правило першого оплеска у залі". Іноді співак чи музикант закінчує виступ, а в залі западає тиша, доки хтось не зробить перший оплеск.
Отак і в суспільстві - усі чекають, доки навколо правда запанує, живучи у кривді і роблячи її, бо так роблять усі, бо так вже звично...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643922
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2016
Суспільне буття на сьогодні таке, що красти, брехати та не поважати інших стало не соромно. Але ж красти - це не лише брати хабара, але й давати його, оскільки ви тим самим за винагороду (грошову, матеріальну чи нематеріальну) переймаєте на себе частину уваги до інших, таких самих людей як і ви, але вони не дали такої винагороди. Те саме у відношенні використання блату, знайомства задля себе і своїх близьких, за рахунок "не близьких", які цим блатом, знайомством не мають можливості скористатись.
Брехня, лицемірство - це теж крадіж права на доступ до правди, крадіж ступенів інформаційної свободи, крадіж свободи у формуванні власної думки (зомбування).
Неповага до інших, до іншої думки, гординя, марнославство, зверхність, "тикання", імперство, місіонерство, ксенофобія, виголошування гасел "З нами Бог! Правда на нашому боці!" - це теж крадіж, крадіж гідності інших людей, крадіж їх права мати свою думку, своє бачення, свою віру, свою правду.
Внутрішня смиренність перед автократією та патерналізм - це теж крадіж, крадіж майбутнього для свої дітей і онуків. А тому "ніколи не кажи - ніколи!", переконуючи себе та інших, що там десь хтось краде, влада уся корумпована, а от я особисто нічого ні у кого не краду. Куди мовляв котиться наше суспільство?
Але ж наше суспільство - це мільйон "Я". І владу наше суспільство обирає як віддзеркалення цього багатомільйонного "Я", а потім кожен з цих "Я" скаржиться на несправедливе життя, на злодійську владу, на те, що у других країнах живуть краще, ніж ми. Та при цьому особисто "Я" нічого ні у кого не краду. А треба лише приборкати свою гординю, самолюбство, комплекс відмінника, підійти до дзеркала, поглянути ніби з боку, глибоко зануритись у свій власний "modus vivendi", щоб на максимумі щирості і відвертості до самого себе зрозуміти, чому у країні усе так "херово".
Крадійство (замах на не своє) як прояв егоцентризму, як відштовхувальна сила, що намагається заволодіти частиною обсягу свобод інших індивідуумів, вивільнюючи за їх рахунок обсяг своїх свобод, є як визначення більш широким поняттям (системою), ніж усі різновиди посягань (у тому числі і корупція), що входять у поняття крадіж (замах на власність) як складова, як підсистема.
Корупція - це лише різновид крадійства (замаху), який відрізняється тим, що використовує службове положення. Корумпованими стали посадові особи по всій вертикалі влади. Суспільство ж загалом стало сприйнятливим до крадійства у всіх його проявах (як і до корупції, сприяючи йому своїм мовчазним неспротивом, беручи участь у хабародавстві), не соромиться цього, не помічає його за собою у власному житті. Візьміть хоча б встановлення у своєму комп'ютері неліцензійного програмного забезпечення, закачування з Інтернету крекнутих програм, музики, фільмів.
Щодо хабарів - то це вже стало звичним побутовим явищем. Даємо у лікарні чи у школі у кишеню, щоб за своїми доглядали краще, ніж за іншими - хіба це не крадіж можливостей у інших? Або - за телефонним дзвінком до свого знайомого, чи знайомого свого товариша влаштувати для свого чада блат, відмазати від армії, без черги швидше оформити якусь довідку. Чи накрутити в зворотку електричний лічильник, оформити незаконно довідку, посвідчення чи пільгу, добитися свого ліктями та криком, примусити когось (особливо якщо це підлеглий) виконати свій обсяг роботи, звалити свою провину на іншого - усе це є наше побутове крадійство (матеріальне, інтелектуальне чи моральне)...
І ще - на перший погляд добровільний хабар власних коштів з боку приватного підприємця може здатися і не крадійством (своє ж дає, а не чуже), але - той що дає, потім компенсує ці витрати як накладні, нараховуючи їх на собівартість продукції, які потім сплачують усі споживачі (усі ми) зі своїх кишень. Тобто, це все ж крадійство "з миру по нитці".
З іншого боку, посадова особа, що бере хабар, теж здійснює крадіж - передаючи за хабар комерційні вигоди хабародавцеві і відбираючи їх від тих, хто хабара не дав. Так само і фізична особа у змові з корупціонером за рахунок хабара удвох обкрадають інших фізичних осіб, обмежуючи їм доступ до послуг, погіршуючи якість і своєчасність цих послуг, порушуючи їх черговість.
Таким чином, у кожній матеріальній крадіжці є і доля нематеріальної. І ми у своєму житті майже ніколи про це не замислюємось. Обкрадаємо одне одного і не замислюємось, вважаємо себе сповненими чеснот, благородства, безгрішності перед Господом.
Треба нарешті зізнатись, що пліснява моральної гріхотерпимості просякнула усе наше суспільство, усі наші душі. Допоки не вичистимо цю плісняву, чекати на гарну владу, на щасливе майбутнє немає сенсу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643877
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2016
Тот взгляд, исполненный желаний,
Тот взгляд в безумии страстей,
Влекомых влажными губами
И жаром похоти твоей,
Меня сразил,
Сломил остатки воли,
Дурманом маковым пленил
И преклонённым в рабской роли
Тебе под ноги опустил.
Ну что ж, не требуй состраданья,
Мой рок! Я страстью был пленён,
Ну, а взамен - остатки чувств,
Нелепые свиданья,
Улыбки, словно подаянья,
И несозвучие имён.
Как притерпеться к этой боли,
Что сердце шашелью грызёт,
Уснуть в похмелье не даёт,
И жжёт, и жжёт сильнее соли
В тумане ночи напролёт.
Стони, рыдай, зубами рви подушку,
Сгорай в неистовстве любви -
Попало сердце в хитрую ловушку;
На помощь разум не зови,
Когда душе изрезанной, в крови,
Судилось стать судьбы игрушкой.
27.12.2015 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631842
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.12.2015
Ми довгі роки так добивались свободи у своїх діях, що коли дійсно її отримали, то втратили бачення горизонтів цієї свободи. Ще у середньовіччі англійський суддя сер Олівер Уінделл Холмс в одній судовій справі записав фразу, що увійшла у аннали історії зародження демократії: «Право розмахувати своїм кулаком закінчується там, де починається ніс іншої людини». Тобто свобода, воля людини не може бути безмежною, якщо ти живеш у суспільстві рівних тобі, шанованих людей, панства.
А що ж ми маємо наразі? Маємо спільноту людей, що стали поважати лише себе, чують лише себе, живуть для себе. Із цієї спільноти обираємо собі владу і чекаємо, щоб вона навела лад у нашій країні і побудувала нам краще життя. Але ж ці люди були обрані із нас, такі самі як і ми. Добравшись до влади, вони у результаті живуть за цими саме вовчими законами - «для себе». Ми обурюємось, кричимо «Банду геть!», на наступних виборах обираємо інших, що обіцяють «Бандитам тюрми!», «Покращення вже завтра!» та інші цукерки у привабливих обгортках. Але ж цих інших знову обираємо із нас, і вони живуть за тими самим законами – «для себе». Тож знову починається «У попа був собака...». І знову ми обурюємось, вимагаємо інших лідерів, інших виборчих законів, змін до Конституції, тобто здійснюємо ті ж ритуали, як і герої байки Крилова «Квартет».
Шановні, не обурюйтесь, а краще попорпайтесь у глибинах власної душі, спробуйте подивитись на самих себе у "дзеркало" совісті. Ті, кого ми обираємо у владу, не з Місяця звалились - вони з нашого суспільства. Ми боремося із зовнішнім ворогом при владі, і 10 років тому так само боролись, і 2 роки тому... Нібито ж то й перемогли... і що, щось помінялось? Чи впевнені ми, що і сьогодні, вчергове помінявши чергову владу, завтра у нас буде усе по-чесному, як у Швейцарії?
Ті ж хлопці, що героїчно боролись за нову владу, завтра підуть на роботу у ковбасний цех і будуть справно і не замислюючись начиняти ковбасу непотребом, бо зарплатня потрібна. Поїдуть у село і будуть заливати овочі селітрою, щоб більше росло і на базарі більше вторгувати. Бізнесмени видадуть своїм співробітникам зарплатню у конвертах, щоб не платити податки, лишаючи співробітників перспектив на пенсію. Ви самі завтра підете за довідкою і, щоб не було проблем, не соромлячись сунете чиновнику у конверті "на лапу", або - в лікарні лікарю сунете у кишеню, щоб за вашим родичем доглядали краще, ніж за немічною бідною бабусею.
Німецький філософ і економіст Фердинанд Лассаль у своїй статті «Про сутність конституції» писав, що у кожній країні є фактично 2 конституції – писана, тобто узаконена, та - неписана, яка відповідає співвідношенню існуючих на сьогодні у суспільстві сил. І писана, узаконена конституція лише тоді буде працювати, виконуватись і сприяти суспільному прогресу, якщо ці дві конституції мало відрізняються одна від одної. Якщо ж писана конституція мало відповідає існуючим відносинам у суспільстві, то вона перетворюється на папірець, на який ніхто не звертає уваги. Так у нас було зі сталінською конституцією, дуже красивою і демократичною за змістом, але далекою від реалій системи, тому вона й не виконувалась.
Так само і сьогодні ми маємо Конституцію, виписану за найкращими європейськими зразками, схвалену Венеціанською комісією, але чи відповідає її європейський демократизм нашим сьогоднішнім реаліям тотально криміналізованого суспільства? Тому вона і не працює ні в президентсько-парламентському, ні в парламентсько-президентському варіанті. І в чисто парламентському працювати не буде. І з мажоритарною системою, і з пропорційною. І федералізація, і двопалатність нічого не змінять. Бо ж як у «Квартеті» - як вони не сядуть, а все одно крадуть. А ми ще й заспокоюємо себе на виборах: «Краще старих залишити, бо вони вже нахапали», забуваючи про філософський зміст казки Пушкіна «Про рибака і рибку».
Які б гарні і жорсткі закони ми не виписали, яку б Конституцію не склали – вони не будуть працювати, тому що виконуватись не будуть. Ні законодавча, ні виконавча, ні судова влада їх дотримуватись не будуть. Ні правоохоронні органі, ні олігархи і ні жоден з нас не буде дотримуватись, бо – не соромно, бо всі так роблять. Це – своєрідна кругова порука у невиконанні законів, неоголошена суспільна змова. Красти, брехати, не поважати іншого стало не соромно і звично.
Корупцію, що піднялась у нас, наче густа пліснява, не можна знищити простим зрізанням ножем. Якщо є поживне підґрунтя, то на зрізаному місці ця пліснява корупції знову проросте, бо вона усередині нашого морально хворого суспільства.
Можна порівняти країни ЄС – нібито одні для всіх європейські закони, внутрішні конституції також майже однаково ідеальні, але яка різниця у розвитку. Германія, Франція – розвиваються інтенсивно і йдуть уперед, а Греція, Румунія топчуться на місці, загрузаючи у болоті економічної розрухи, корупції і патерналізму. Так що справа не у законах. Вони вторинні, а моральний закон суспільного життя – первинний. Від нього і залежить, будуть виконуватись закони чи ні. Писані закони – як креслення деталі на папері ватману, а морально-етичний стан суспільства – це реальна деталь. Можна на папері накреслити ідеальну сферу, а в реальному житті ця сфера може виявитись як з міцної сталі, так і з м’якого пластиліну, або взагалі як мильна бульбашка. В Японії будь-які закони будуть виконуватись, а в Сомалі – жоден! Хоча їхні конституції і законодавство можуть бути майже однаковими.
То що ж робити? Не приводити ж Конституцію до піратських законів, щоб вона запрацювала? Звісно ні. Треба взятись до поступових змін у нашому суспільстві, до зміни парадигми суспільних відносин, яка б призвела до зміни морально-етичних принципів у голові кожного громадянина, кожного з нас.
Громадянське суспільство у нас майже не розвивається. Жодного сприяння з боку держави розвиткові місцевих громад, їх колективній ініціативі. Люди зачиняються у своїх «коробках», переймаючись індивідуалізмом, пофігізмом, песимізмом, бездуховністю, заздрістю до «більш успішних і крутих у цьому житті», що їм їх рекламують щодня з телеекранів у двоповерхових маєтках з басейнами, обслугою, мерседесами та мораллю хижаків.
Люди, просякнуті такою філософією заздрості, набагато легше «зомбуються» через той же екран, коли їм вказують, хто винуватий у всіх їх життєвих бідах, хто є «ворогом народу» і заважає збудувати достойне життя. Люди з такою філософією заздрості, як лише випадає нагода пристроїтись до однієї з пірамід (влади, слави, багатства чи кримінального світу), починають зубами й ліктями торувати собі шлях усе вище й вище в екстазі марнославства, відкидаючи залишки сорому, страху, каяття за свої вчинки.
Державна політика у справі морального відродження України повинна стати самим важливим завданням, без вирішення якого ми ніколи не піднімемо економіку, добробут громадян, не вирішимо соціальних проблем, не збережемо єдність держави, а може й саму державу не збережемо.
Також дуже важливою є зустрічна ініціатива місцевих громад, активної частини небайдужого населення. Треба взятись до поступових змін у нашому суспільстві, до зміни парадигми суспільних відносин, яка б призвела до зміни морально-етичних принципів у голові кожного її громадянина.
Людина, яким би індивідуальним не був її характер, є особою суспільною і їй притаманний свого роду «стадний інстинкт». У своїй поведінці вона намагається керуватись тим як прийнято у суспільстві. Що таке - гарно, а що – погано. Що робити звично, а що - дивно. Якщо усі носять вуса, то і молодий юнак скоріш за все їх відростить. Якщо красти вважається нормально, то всі будуть цим займатись. А якщо б давати хабара в суспільстві вважалось неприйнятним, то і думки такої ні у кого б не виникло.
В сфері бізнесу у нас взагалі укорінилась психологія шашелі – гризти і гризти. Іншого не дано. Несучі балки нашого державного будинку вже хитаються, а вони тупо гризуть, доки будинок не завалиться. Як зробити так, щоб серед бізнесменів психологію шашелі перетворити на психологію бджілки? Треба відновити довіру одне до одного: «Я не краду, тому що інші не крадуть і це не прийнято. Тому можу довіряти іншим і вкладати гроші у будівництво, а не на змагання наввипередки у дерибані того, що ще не встигли розікрасти інші». Якщо у бізнесу відновиться взаємна довіра, то можна буде об’єднувати трастовий капітал у великі проекти і побудувати дороги не лише до Рені, а й до Марса. Якщо у бізнесовій спільноті відновити принципи купецької гільдії, то слово купця знову буде важити більше, ніж підпис і печатка на документі.
Сімейне виховання на жаль сьогодні мало відповідає нормам гуманістичної суспільної моралі. Наші сім’ї наразі є віддзеркаленням більшості проблем у нашому хворому суспільстві на шляху переходу від «совка» до демократичних цінностей через затяжний період дикунського і розгнузданого капіталізму зразка початку ХІХ сторіччя. І навіть якщо у сім’ї дають гарні настанови, але увійшовши у зовнішній світ і стикнувшись з реаліями зовсім інших відносин ці настанови відмирають як парникова квітка, що її винесли на мороз. Тому зміна парадигми морально-етичних настанов повинна відбутись ззовні, з боку усього суспільства і потому вже увійти у кожну сім’ю.
Наразі є потреба у написанні, опублікуванні та широкому пропагуванні у суспільстві нових ідей, зведенні морально-етичних принципів суспільного співіснування та шляхів морального самовдосконалення заради виходу нашого суспільства з того спустошеного стану, в якому воно опинилось.
Треба визнати, що ми наразі опинились у тому ж стані як за часів Руїни кінця XVII сторіччя. Нові ідеї повинні бути викладені на зрозумілій широкому колу пересічних людей (а не вузькому колу кабінетних вчених) мові. Ідеї, за якими пішли б і інтеліґенція, і робітники, і правоохоронці, і олігархи, і Схід та Захід України. Можливо для цього потрібен духовний лідер на кшталт Конфуція чи Мартіна Лютера, до кожного слова якого дослухались би мільйони.
Але ж з чогось треба починати, хтось повинен зробити перший крок. Нехай це буде лише проект, перша спроба. А потім ця ідея буде підхоплена і розвинена у широкий Національний проект духовного відродження України. Вірю, що така ідея може об’єднати усіх громадян України у одну спільноту однодумців. Але однодумців не у тому як жити і якими шляхами іти, а однодумців у тому, як поважати себе і інших, якими моральними засадами керуватись на своїх життєвих шляхах. Задля цього треба переорієнтувати морально-етичну парадигму нашого співіснування. Прийняти певний Кодекс шляхетності.
Звісно, спочатку це може бути справою одинаків-ентузіастів, які об’єднаються у Товариство шляхетних. Можливо попервах над ними будуть потішатись, буде багато критиків і скептиків. Але з часом, коли кількість таких однодумців буде зростати, скепсис поступово пройде. А на зміну йому прийде спротив осіб, яким такі люди будуть заважати жити самим за нинішніми вовчими законами. Та все ж повинен настати певний переломний момент, коли суспільна думка зміниться і жити за новими правилами стане престижно і модно.
Дослідники з Політехнічного інституту Ренсселіра, США виявили (www.sciencedaily.com/releases/2011/07/110725190044.htm), що як тільки відсоток людей з непохитними поглядами сягає 10%, їх переконання у будь-якому разі почнуть сприйматись суспільством. Усього лише 10%! Було показано переломний момент, коли думка меншості швидко стає думкою більшості. З часом переконань меншості починають притримуватись усе більше людей. І коли переконань меншості починають дотримуватись 10% населення, починаються швидкі зміни і переконання меншості перемагає ту думку, яка була у більшості до того.
Відчуття сорому - це дуже важливий фактор у суспільній поведінці. Тому що саме визнання людиною своїх гріхів ще нічого не дає. Гріхи ніби якір, що тримає корабель на місці, не даючи йому рухатись уперед. Зрушити корабель з місця може лише сором, сором за свої вчинки. Він наче вітрила, що напинаються вітром натхнення. Лише сором може зірвати корабель з якоря і надати йому прискорення у напрямку морального очищення і вдосконалення. Якщо усі навколо крадуть, то і самому красти не соромно, навіть знаючи, що це гріх. Якщо усі навколо брешуть, то і сам не відчуваєш сорому за брехню. Якщо усі навкруг переповнені нетерпимістю, ненавистю до людей з іншими поглядами, то і сам переповнюєшся такими ж почуттями.
Кодекс шляхетності має змінити критерії суспільної поведінки. І якщо більшість людей у суспільстві стане їх дотримуватись, то кожній окремій пересічній людині стане соромно не дотримуватись того, чого дотримуються усі. Не дотримання нових суспільних норм моралі буде втратою честі у очах оточуючої громади.
Головний Закон – це закон, що у нашій душі, це моральний закон! Усі інші закони, що їх приймає наше суспільство, будуть виконуватись настільки, наскільки вони і наш моральний закон будуть входити у резонанс. А для цього потрібне удосконалення і гармонізація не лише чинного законодавства, методів покарання, а й нашого внутрішнього закону, щоб він став суспільним неписаним законом, Кодексом шляхетності.
Пропоную вважати усі документи, що приймаються на Антикорупційних форумах, програмою тактичною, програмою термінового спасіння потопаючого корабля, щоб він встиг дійти до найближчого ремонтного доку. Але нашому кораблю потрібен капітальний ремонт, треба поміняти усі дошки, поїдені шашелю, бо дірки будуть виникати весь час.
А програму морально-етичного відродження України вважати стратегічною на багато років, але розпочати її також невідкладно. Психологія «Від шашелі - до бджілки» повинна увійти у кожну сім’ю, у кожний дитсадок і школу, на кожен телеканал і кіностудію, у кожен театр і витвір мистецтва, у серце кожного громадянина оновленої країни!
А тому – шануймося, бо ми того варті! На боці світла усі пов'язані між собою любов'ю, а на боці темряви усі лякаються очей іншого. Слава Україні!
Валерій Гузей, ветеран державної служби,
працював заст. нач. упр. науково-технічної політики КМДА,
депутат Київміскради ІІ-го скликання,
член міського проводу Народного Руху України,
учасник екологічної секції «Нової Країни»
19.12.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629905
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2015
Наш караван идет тропою
Надежды вечной и мечты;
Шагал средь нас, повязанный судьбою,
И ты, мой друг, и ты.
Неся по жизни груз свой тяжкий
Мы в мыслях вместе, но - одни;
Общались редко мы в упряжке,
Себе не делая поблажки -
Пойми, мой друг, пойми.
И вот, прилег в изнеможеньи
На склонах вечного пути;
Ни взгляда больше, ни движенья;
Прости, мой друг, прости.
Окончив путь - кто позже, а кто раньше,
Мы встретимся, о нас не забывай;
Наш караван уходит дальше...
Прощай, мой друг, прощай.
08.09.2015 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605148
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 08.09.2015
Ти ідеш в обіймах вітру,
В бризках сонячного світла,
І коли повз мене
Понад землею ти пливеш,
Я від щастя завмираю весь,
Серце птахою у небі десь,
Коли повз мене,
Коли повз мене ти пливеш.
М-м-м, як тебе я кохаю!
Як підійти - я не знаю,
Як в твої глянути очі,
І серцем, що ніжно співа,
Сказати потрібні слова.
Ти пройшла у шлейфі запахів,
Фантастичних синіх спалахів
І помахом феї
Понад землею
Пропливла.
Зашарівся я від сорому,
Вистилав доріжку зоряну,
Коли ти повз мене,
Коли повз мене пропливла.
М-м-м, як тебе я кохаю!
Як підійти - я не знаю,
Як в твої глянути очі,
І серцем, що ніжно співа,
Сказати потрібні слова.
..........................................
Так бажав, щоб летіли поряд ми,
Вистилав я доріжку зоряну,
Коли ти повз мене,
Коли повз мене пропливла,...
Коли ти повз мене,
В обіймах вітру пропливла.
21.08.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601125
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2015
Пробежала кошка, кошка, кошка,
Подняла свой длинный черный хвост;
Мы с тобой поссорились немножко,
Но виновна в том совсем не кошка,
А рецепт любви довольно прост:
Ведь мы с тобой - одна семья,
Взгляни, родная, на меня;
Давай в сердцах поселим солнышко,
Солнышко, солнышко,
Ни в чем друг друга не виня.
(2 раза)
Налетела тучка, тучка, тучка,
Словно без звонка незванный гость,
Но порой достаточно цветочка -
Споры отгремели, ссоре - точка,
Вздохами зарниц утихла злость.
Ушла за тучами гроза,
Платочком вытерта слеза,
И вот уже искрятся нежностью,
Нежностью, нежностью
Твои влюбленные глаза.
(2 раза)
13.08.2015 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599470
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.08.2015
Летіли ми, немов лелеки, парою
На острови закоханих сердець;
Не зчулись як закрило небо хмарою;
Невже кінець, невже кінець,
Де ж той кохання острівець?
На весні, на весні
Літали ми, неначе уві сні;
Восени сни, сни
Зринали лиш спогадом весни.
(2 рази)
Минуло літо, сповнене надіями,
Та заблукав десь долі посланець,
І розмело погорди буревіями
Політ сердець, політ сердець,
Де ж той кохання острівець?
На весні, на весні
Літали ми, неначе уві сні;
Восени сни, сни
Зринали лиш спогадом весни.
(2 рази)
Де радість та в очах твоїх закоханих?
Не поверне́ вже пам'яті кравець;
Та знову й знову у думках непроханих
Політ сердець, політ сердець,
Де ж той кохання острівець?
На весні, на весні
Літали ми, неначе уві сні;
Восени сни, сни
Зринали лиш спогадом весни.
(2 рази)
06.08.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598086
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2015
Де сніжних хмар каравани
Сумно крокують за море,
Де у серпанку іскристім
Хвилі у небо пливуть,
В сяйві вечірнього сонця,
Що від утоми заснуло,
Білим крилом каравела майнула -
Їй ангели шлях бережуть.
Бо каравела -
Вірний вітрильник кохання;
Каравела
Зоряним шляхом пливе;
Каравела -
Зустрічі і розставання,
І надії,
Серце якими живе.
Сильні і впевнені рухи,
Спокій в очах капітана,
В бухту Ітем де Аморе
Він прокладає маршрут.
Через моря й океани
Ними роз'єднані душі
Друзі вітрів, каравели рятують -
Їм ангели шлях бережуть.
Бо каравела -
Вірний вітрильник кохання;
Каравела
Зоряним шляхом пливе;
Каравела -
Зустрічі і розставання,
І надії,
Серце якими живе.
................................................
Каравела -
Вірний вітрильник кохання;
Каравела
Зоряним шляхом пливе;
Каравела -
Зустрічі і розставання,
І надії,
Серце якими живе.
24.07.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595568
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2015
Небо спалахнуло,
Блискавка сяйнула,
Постать освітила
В небі поміж хмар.
Він - борець за щастя,
Щастя всього людства!
Сумнівів не має
Совісті лихвар.
Людина без сумнівів -
Вогонь у очах.
Людина без сумнівів -
Шаблею змах.
Людина без сумнівів -
Б'є наповал.
Людина без сумнівів -
Сатані п'єдестал.
Він господар правди,
Що одна єдина;
А одна єдина,
Бо вона своя.
Надихає завжди
Битись з ворогами,
З гнівними очима
Підіймає стяг.
Людина без сумнівів -
Не знає вини.
Людина без сумнівів -
Прапор війни.
Людина без сумнівів -
Правий стократ.
Людина без сумнівів -
Авеля брат.
16.07.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2015
Слово черное, трубноглотое,
Пахнешь гарью ты и болотами;
В пепелищах надежд зародилося,
Гнева ветками дó неба взвилося;
Ты - тяжелое, семитонное,
Ты и лживое и двухдонное;
С матерщиною и прокленами,
В детских комплексах порожденное;
Ты и мерзкое, лицемерное,
В своей мелкости - безразмерное;
Словно эхо в горах стоголосое,
Словно ведьма с патлатыми косами;
Полетало с метлой, поглумилося,
Но к хозяину вновь воротилося.
Око черное и бездонное,
В муки зависти облаченное;
В той бездонности, обреченные,
Поселилися вороны черные;
Им бы вырваться в небо синее -
Но лишь зыркают от бессилия;
Словно дробью стреляет колючею,
Кислотою пропитанной жгучею;
Отстрелялося, притомилося,
Со слезами в подушку зарылося.
Думы черные, горделивые,
Своей леностью несчастливые;
И любуетесь вы и стенаете,
Всему миру отмщенья желаете;
Вурдалаками пучеглазыми
Вы из зеркала повылазили
И пошли по Земле за поживою,
К крови жадные, торопливые;
Насосались вы, отравилися,
Комом ненависти удавилися...
Слово Божие, слово любяще,
Не во лжи шелках, в простом рубище,
Светом искренним, согревающим,
Сердце радостью наполняющим
Ты по всей Земле прокатилося,
В душе каждого поселилося.
Что любовью полно и терпением,
Детским смехом и радостным пением,
И смешной нарисованной рожицей -
В наших душах стократно умножится!
Силой веры сердца наполняемы -
Что себе, то другим пожелаем мы;
То - единая правда по-совести
И сюжет нашей жизненной повести!
28.06.2015 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590474
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.06.2015
Вухастий, полосатий,
Крадеться кіт у хату;
Вишукує він здобич,
Хапає і тіка.
Ковбаску чи сметану,
Чи сала десь дістане:
Нічого не поробиш -
Природа вже така.
Котяри, котяри,
Молоді і старі,
Чекаєте на вдачу,
Не дивлячись навкруг.
Котяри, котяри,
Сідниці як гітари,
Ніщо вас не хвилює,
Хто ворог, а хто друг.
Ламає наркомана,
Як дозу не дістане;
Гравець, як не зіграє,
І дня не проживе.
У алкаша лиш думка,
Де взять горілки рюмку;
У олігарха ж ломка,
Якщо він не краде.
Котяри, котяри!
На вас чекають нари:
Вас не переконати,
Мордатих бугаїв.
Котяри, котяри!
За вами - санітари:
Вас треба лікувати,
Як хворих крадіїв.
Казала мені мама -
Пішли ми від Адама;
Із мавпою рідня ми -
Нам Дарвін розповів.
Як колоради в стрічках
Зелені чоловічки;
Розбійників відносять
До сукиних синів.
Є змії і ворони,
Щури й хамелеони,
А наші олігархи
походять від котів.
Котяри, котяри!
На вас чекають нари:
Вас не переконати,
Мордатих бугаїв.
Котяри, котяри!
За вами - санітари:
Вас треба лікувати,
Як хворих крадіїв.
26.06.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590048
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2015
Давно это было или недавно, полз как-то молодой и беспечный муравей по лабиринтам муравейника, пытаясь найти выход наверх к синему небу, яркому солнцу, зеленой душистой траве, живительным капелькам росы. И в одном из проходов увидел лежавшего на боку старого, сморщенного жизнью муравья.
- Что с тобой, папаша? Может помощь нужна? Сейчас соберу санитаров, - бросился к нему юный муравей на помощь.
Но услышал в ответ тихий голос: - Ничего уже не нужно, сынок... Умираю я.., отжил свой век... Вот и час мой последний пришел...
И спросил тогда молодой муравей: - Старик, а почему же ты, умирая, улыбаешься?
- Потому, сынок, что ни об одном дне в своей жизни не жалею. Прожил я ее счастливо... Вот и вспоминаю все хорошее, что было...
- И что же такого счасливого было в твоей жизни? - нетерпеливо вопрошал муравей.
- Жил как все, трудился как все, детей воспитал... А еще в моей жизни... был счасливый случай...
- Какой же?!
- Был теплый солнечный день... Полз я по своим делам возле большого деревянного строения в саду, в котором днем появляются высокие великаны на двух лапах. В хорошую погоду они там пьют ароматный напиток, добавляя в него горку сладких белых крупинок. И как-раз в тот день, когда я проползал мимо в поисках добычи, мне очень повезло и на землю возле меня упала большая сладкая крупинка, которую я успел схватить и отползти с ней всторону, пока сверху не опустилась лапа великана. Это было смертельно опасно, но я не испугался. Ведь это такая ценная находка для нашего муравейника! Долго тащил до изнеможения, тяжело было, но все же сумел. Хватило сил! Это был самый счастливый день в моей жизни! Я его запомнил навсегда...
- И как тебя наградили в муравейнике?
- А зачем? Ведь я делал то же, что и все.
- И что, не прославили тебя? Поэты не написали стихи? Песенники не воспели твой подвиг? Тебе не дали дополнительный паек, не выделили отдельную норку?
- Нет. Да я и не ждал этого. Разве ради этого я старался?
- А ради чего тогда ты "пахал" на этот муравейник, если он тебе ничего не дал? Я бы на твоем месте обиделся и нашел бы себе другой!
- Как - ничего не дал? Он мне дал самое главное - я не чувствовал себя в этом мире одиноким... и был благодарен за это другим,.. и они были благодарны за это мне... А всего остального... я добивался сам... и делился с другими.., - закончил с трудом, все тише, умирающий муравей и умолк, словно уснул...
19.06.2015 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588509
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 19.06.2015
Ой, ти ружа, голка дужа -
Уколола, пече дуже.
Ой, ти ружа, ой, ти ружа -
За Іваном серце тужить.
Ой, Іване, Іване́чку!
Ти не рань моє сердечко!
Ти не рань моє сердечко,
Мій Іване, Іване́чку.
Пече дуже гілка ружі,
За Іваном гірко тужу.
Ой, ти ружа, ой, ти ружа -
Уколола, пече дуже.
Чом же моє серце раниш,
В мою сторону не глянеш?
В мою сторону не глянеш,
Чом, Іване, серце раниш?
Чом до мене ти байдужий,
Невже стали ми вже чу́жі?
Плачу, ту́жу, пече дуже -
Ранить серце гілка ружі...
17.06.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588112
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2015
Там, де тумани за полями,
Пливе як казка у лісах,
Лебідка з синіми очами,
Легка хустиночка, від мами,
Укрила коси на плечах.
Вечірнє сонечко сідає
В озерний присмерек густий,
Червоний парус напинає,
Останнім помахом зникає
Ланцюг шукати золотий.
Сидить на бе́резі царівна
І із буденності скрабниць
Плете в думках своїх чарівних
Тонке мереживо ефірне
Незнаних досі таємниць.
Де ходиш ти і де літаєш,
Мрійлива мавка лісова?
Чи може принца ти чекаєш,
Що - десь на дивних островах?
Що раптом озером туманним
На веслах човен припливе
І Він, омріяний, засмаглий
За руку до себе притягне
І із собою забере?
Даремно ти вдивляєшся, в надії
Незді́йснене утримать і схопить;
У о́бразах нея́сних, у подіях,
Усім єством, прикривши вії,
Чекаєш ту казкову мить.
Серед лісів зеленовітних,
Серед левад мрійливоквітних
Не проведе вітрильник Грей;
Бринить в очах озер блакитних
Сумна печаль твоїх очей.
15.06.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587653
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.06.2015
Не осиплються квіти в садах
І зупиняться тижні в роках,
Бо у них назавжди, назавжди
Лише ти, лише ти!
Ти повір, як я кохаю,
То реальність, а не сон.
Ради тебе подолаю
Океанів я мільйон,
Подолаю й Гімалаї,
І до Сонця долечу -
Хай усі на світі знають,
Що одну тебе бажаю,
Що одну тебе хочу!
Будуть зорі для тебе світúть,
І на музику ляже та мить,
Що співатиму я у журбі
Лиш тобі, лиш тобі.
Ти повір, як я кохаю,
То реальність, а не сон.
Ради тебе подолаю
Океанів я мільйон,
Подолаю й Гімалаї,
І до Сонця долечу -
Хай усі на світі знають,
Що одну тебе бажаю,
Що одну тебе хочу!
У лункому зеленім гаю
Лине пісня про вроду твою,
І ім'я, що у простір пливе,
Лиш твоє, лиш твоє!
Ти повір, як я кохаю,
То реальність, а не сон.
Ради тебе подолаю
Океанів я мільйон,
Подолаю й Гімалаї,
І до Сонця долечу -
Хай усі на світі знають,
Що одну тебе бажаю,
Що одну тебе хочу!
12.06.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587046
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.06.2015
Гей, Карпати!.. Годі спати!..
Свято будем зустрічати!..
Ясні зорі,.. до світання...
Свідки ви мого кохання!..
Вийшов Місяць із-за гóри,
Не діжду я теї пóри,
Аби погуляти.
Усю нічку біля ватри
Буду тебе цілувати,
Будемо кружляти.
На Івана, на Купала
Ніжки я в росі скупала,
За тобою я ступала,
Куди йде́мо - я не знала;
На Купала, на Івана
Нічка була п'яна!
Тіді, ріді, ріді, дай,
Тіді, ріді, дай-да!
Тіді, ріді, ріді, дай,
Тіді, ріді, дай-да!
Гей, діброви!... - довгі брови!..
Ви укрийте нас ізнову!..
Рідна мамацю,.. до світання!..
Не пильнуй моє кохання!..
Підем з милим танцювати,
Міцно за́ руки тримати,
На місці не всто́ю.
Квітка папороті манить,
Трунком голову дурманить,
Голівоньку мо́ю.
На Івана, на Купала
Ніжки я в росі скупала,
За тобою я ступала,
Куди йде́мо - я не знала;
На Купала, на Івана
Нічка була п'яна!
Тіді, ріді, ріді, дай,
Тіді, ріді, дай-да!
Тіді, ріді, ріді, дай,
Тіді, ріді, дай-да!
На Купала, на Івана
Цілувала я Богдана,
Ось і мить моя жадана,
Від кохання п'яна!
Тіді, ріді, ріді, дай,
Тіді, ріді, дана.
Тіді, ріді, ріді, дай,
Тіді, ріді. Да! На!!
11.06.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586869
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.06.2015
Із неба зіронька упала
На береги дівочих мрій,
Насінням смутку проростала,
Нічною квіточкою стала -
Бузково-місячний снодій.
Матіоловий дурман
Серце вводить у оману,
Напливає як туман,
Зводить з розуму Роман,
Лиш у очі йому гляну.
Весна розквітчена буяла,
Коли зустріла я любов.
В садах вечірніх ми гуляли;
Романе, як тебе кохала!
Як важко згадувати знов...
Матіоловий дурман
Серце вводить у оману,
Напливає як туман,
Зводить з розуму Роман,
Лиш у очі йому гляну.
Зів'яли півники в городі,
Вже не щебечуть солов'ї;
Твоїй довірилась я вроді,
В душі сховався, наче злодій,
Надії зіллям отруїв.
Матіоловий дурман
Серце вводить у оману,
Напливає як туман,
Зводить з розуму Роман,
Лиш у очі йому гляну...
08.06.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586284
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.06.2015
Не окропляй моїх бажань
Стрімку таємну порость
Солодкими словами
Твоїх п’янких джерел.
Хай вразять не мене,
Нехай загублять когось,
Хто так ще не кохав,
Хто так ще не страждав,
Хто не переписав
Життя наївну повість
На болісний роман
Із трьох десятків глав.
Я знаю, що обман
В очах твоїх чатує,
І покликом своїм
Заводить у туман.
Та, як підеш за ним -
Ніщо вже не врятує,
І розум відлетить
Тривозі навздогін.
Розслабся лиш на мить -
Опинишся в неволі
На перехресті мрій
Та марних сподівань.
То йди! Не рань!
Я б не бажав такої долі!
Та - не пішла... Поволі
В тенета все ж попав.
Пропав.
Пропав...
08.06.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586208
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.06.2015
Какое зло нас всех приспало,
Что черно-белым стал весь свет?
На место правды кривда стала,
А вместо чести – пустоцвет.
(Иван Калинюк)
Часть І
Как часто нам приходится слышать такие красивые слова - "жить по правде", "творить добро", "не совершать зла", "бороться за истину", "борьба за священные идеалы" и т.п. А что же стоит за этими словами? Задумывались ли мы хотя бы когда-нибудь? Получается же чаще всего, что каждый вкладывает в них что-то свое личное, некие свои понятия. Из-за этого возникают недоразумения, споры, драки и даже войны, когда каждый воюет за свою "правду", за свои "священные идеалы".
Баталии Белой и Алой роз возникают на полях, в парламентах, кабинетах, на кухнях. При этом каждая сторона утверждает, что правда на ее стороне и что правда на свете лишь одна, а кто ее не придерживается, тот - "враг народа" и "творит зло". А есть ли на самом деле одна правда на свете, есть ли это истина и что вообще такое – истина?
Мир как материальный, так и духовный находится вне пределов нашего сознания, а потому какая-либо информация о нем является лишь нашим чувственным отображением и дальнейшей рефлексией мозга. Таким образом, для нас есть на самом деле два Мира – реальный вне нас и его модель в нашем сознании.
Например, в художественной мастерской сидит человек и позирует перед художником или скульптором. Человек в данном случае является оригиналом, с которого срисовывают копию или создают слепок в виде скульптуры. Эта копия никогда не будет точно отвечать оригиналу и будет нести на себе печать объективизированного в копии субъективного отображения оригинала таким, как его видит творец. Если поставить не одного художника, а несколько – например, классика, импрессиониста, абстракциониста, то каждый из них нарисует свой портрет, который существенно будет отличаться от других, хотя написаны они с одного и того же оригинала.
Так само и с отображением внешнего Мира (как материального, так и духовного) – именно он является истинным оригиналом, а то каким мы его видим, оцениваем, понимаем, какие выводы делаем – это уже копия оригинала, его портрет, слепок, модель. Таким образом, оперировать в своей жизни и мышлении мы можем не с самой истиной, каковой является внешний Мир, а с ее копией, моделью истины, которую создаем субъективно.
Мы стараемся исследовать тот внешний для нас Мир и в соответствии с результатами этого изучения уточняем модель, которую называем "истина". Однако модель этой истины оказывается каждый раз неполной, поскольку реальный Мир намного сложнее и его картина нами постепенно уточняется, а познанная нами модель лишь приближается к оригиналу подобно увеличению количества цифр после запятой в числе Пи. Этот процесс уточнения бесконечен, поскольку Мир бесконечно сложен. В этом внешнем Мире в соответствии с нашими представлениями есть материальное, духовное, есть Творец. Все это вместе можно назвать Абсолютной истиной.
Абсолютную истину познать до конца невозможно, поскольку, во-первых, этот процесс познания бесконечен, во-вторых, методы познания сами способны вносить возмущения в этом процессе, в-третьих, наши органы чувств имеют субъективные особенности, которые могут искажать реальность, и, в-четвертых - что мы можем знать о динамике развития внешнего Мира? Мы можем лишь выдвигать теории и гипотезы относительно путей его развития. В этом вопросе Абсолютная истина для нас также до конца не познаваема.
Откуда возник этот Мир? Если был сотворен, то кем и с какой целью? Как он развивается и к какой конечной или промежуточной цели?
Абсолютная истина - это то, каким образом временное сливается с вечностью. Проблема диалектики конечного и бесконечного как в пространстве, так и во времени – главный вопрос, встающий перед человеческим разумом. Эта проблема как раз и относится к Абсолютной истине, которую так же сложно постичь как и понять - где начало того конца, в котором заканчивается начало.
Можно допустить, что это ведомо лишь Творцу. Можно сравнить Его с игроком в Кубик Рубика. Есть конечная цель - сложить цвета этого Кубика, есть определенный алгоритм последовательности вращения граней, который ведом лишь Творцу. Для постороннего субъекта эти движения могут показаться хаотическими и непонятными – одни цветные квадратики сходятся, другие разбегаются в различных комбинациях, но за этими непонятными манипуляциями скрывается постепенное продвижение к определенной цели, которая нам неведома. Одни галактики, звезды сходятся, другие разбегаются, какие-то гаснут, а иные взрываются. Какие-то цивилизации, страны, нации возникают, а другие распадаются и исчезают, какие-то объединяются в союзы, а другие начинают воевать. Где-то взрываются атомные бомбы, а где-то изобретают пенициллин. Все это имеет определенный неведомый нам алгоритм движения к некой Мировой цели, которая нам неизвестна, и это тоже составляющая часть Абсолютной истины.
Кто-то говорит: "Плохо, что СССР развалился", а кто-то утверждает наоборот, что это хорошо. Но откуда нам знать - может развал СССР был просто одним из элементов алгоритма, ведущего кратчайшим путем к сложению Кубика?
Таким образом, имеем два понятия истины – Абсолютную, которая определяет реальные особенности Мира, которая существует и развивается вне границ нашего сознания, а также – наше субъективное представление об истине, как выстроенной нашим сознанием модели внешнего Мира и наше отношение к нему. Причем, эти модели могут быть как индивидуальными, так и коллективными, а также, как результат глобального обобщения исторического развития нашей цивилизации.
Выстраивается такая модель как логически, так и эмоционально в определенной пропорции. Но бывают и крайние случаи. Например, такая модель может носить чисто эмоциональный характер без какой-либо логики. Обычно в таких случаях говорим о фанатизме, мании, слепой вере, влюбленности.
Понятно, что индивидуум может иметь свою собственную модель внешнего Мира, которая отличается от общепринятой, а также может отличаться от модели другого субъекта общества. Также могут возникать отдельные модели у некоторых групп общества, объединенных некими общими для них ценностями – это могут быть общественные организации, клубы, партии, народы, страны, союзы. Такие модели они называют "Правдой" - и не потому, что эти модели близки к истине, а потому, что они верят в то, что эта модель является истинной, что лишь она – одна на свете, и что они – ее обладатели в отличие от людей иного мнения.
Есть личная модель истины, принимаемая личностью за свою правду, но есть и общественная модель истины, построенная социумом и принятая им за общую правду. Общество внутренне мирно развивается, если общественная правда мало отличается от личных правд большинства его членов, считается ими приемлемой, принимается за общую правду. В ином случае можно ожидать социального взрыва. Во внешних взаимоотношениях мирное развитие возможно лишь в том случае, если модели истины (правды) двух обществ мало отличаются друг от друга или достигается компромисс ради мирного сосуществования этих моделей.
Модель истины – логическая конструкция, правдой она становится, когда к ней добавляется эмоциональная составляющая отношения к этой модели – вера в ее правильность и правдивость. А если эта правда - общественная и принимается личностью в большинстве аспектов как своя, то это и есть объединяющая сила.
Отдельный человек может поверить в истинность модели другого человека или общества и тогда такая модель становится для этого человека правдой. Если такая модель хорошо работает и подтверждает свою истинность в его глазах, то к этой модели возникает доверие. При дальнейшем подтверждении создается уверенность в правдивости модели и наконец, эта уверенность постепенно перерастает в веру.
Вера – это стойкая уверенность в правдивости предложенной модели истины, как на сознательном, так и на подсознательном уровне. Иногда человек даже не может внятно объяснить, почему безоглядно верит в истинность определенной модели, даже тогда, когда она и не подтверждается в очередной раз. Нужны огромные усилия, чтобы эту веру поколебать. Для этого либо должна быть предложена более привлекательная модель, либо должно проявиться полное и неоднократное несоответствие модели внешним реалиям, которое зародило бы сомнение в правдивости модели истины, в которую верили. И тогда, если такая модель не оправдывает более надежд индивида, он разочаровывается в ее истинности и начинает говорить, что это – неправда.
Каким бы краткосрочным не было наше существование на Земле в сравнении вечностью - для нас это долгий жизненный путь, в продолжение которого мы выстраиваем свой мировоззренческий жизненный идеал – сложную комплексную модель истины, которая и является нашей жизненной правдой, в которую мы верим. Она состоит из множества аспектов, ряд из которых на протяжении жизни может подправляться, изменяться, а иногда и совсем выбрасываться из конструкции этой многомерной модели. Такая корректировка личной модели истины (собственной правды) может происходить и благодаря внешнему влиянию других людей, либо общества (воспитание, обучение, переубеждение, пропаганда и т.п.).
Мы это сегодня как раз и наблюдаем. Страна поделилась на тех, кто смотрит украинское ТВ и тех, кто смотрит российское. И теперь они друг друга убивают, ибо у каждого с помощью СМИ была сформирована своя модель истины, которая постепенно стала для них правдой и за которую они идут воевать с "врагами". И что характерно, у каждого из них крестик на груди и молятся они в окопах с обеих сторон одинаково, искренне веря, что именно на их стороне "правда" и Бог.
Таким образом, если модель истины – это логическая конструкция строения внешнего Мира, то правда – это эмоциональное отношение к этой модели, которая принимается за истину. Правда – это вера в истинность сконструированной самим или предложенной другими модели внешнего Мира. Правда может быть общей, а может быть индивидуальной, у каждого своя. Вера может меняться и то, что сегодня кому-то кажется правдой, завтра будет заявлено как неправда, как ложь.
Утверждать, что есть одна правда на всех – наивность, идеализм или подлый расчет! На Земле 7 млрд. правд. Общая правда бывает лишь в принципах формальной логики 2 х 2 = 4 (хотя и в этом случае, например, в троичной и четвертичной системах исчисления это - неправда). В той же математике все дифференциальное исчисление основано на приближенности, "неправде", поскольку предусматривает неучтение квадрата приращения. Или в физике, принцип неопределенности для элементарных частиц: чем "правдивее" мы хотим знать о координатах частицы, тем больше "неправды" в информации о ее импульсе, и наоборот. Законы статистики - это сплошная приблизительность (также как и у синоптиков). Комплексные числа (корень из отрицательного числа) – это вообще абстрактная фикция, их в реальной жизни не существует, но без них сложно описать свойства волновых функций. Траектория полета управляемой ракеты – это постоянный тангаж и рыскание, но без этих периодических отклонений от "генеральной линии партии" СНР не смогла бы управлять траекторией сближения с целью. И есть масса таких примеров, показывающих, что объективная истина окружающей природы весьма, а иногда и с необходимостью, отличается о субективной "правды", моделируемой нашим сознанием.
В жизни вообще сплошной разнобой в определении того, что есть правда. Дело в том, что модели истины, которые нас окружают, слагаются не из одного параметра оценки "правда-ложь", а имеют множество срезов. Например, прогноз погоды имеет параметры температуры, влажности воздуха, направления ветра, давления, облачности, наличия разных осадков. Каждый из этих параметров прогноза можно и нужно оценивать отдельно по принципу "правда-ложь". Каким-то из них можно доверять, а каким-то – нет. Какие-то потом оправдаются, а какие-то – нет. Потому разные люди могут по-разному доверять таким прогнозам. Кто-то может поверить, что будет дождь, а кто-то скажет: "Нет, будет лишь облачно и холодно".
В жизненных ситуациях, по отношению к неким идеям и принципам, в описании исторических событий, в политике, моральных принципах, религиозных верованиях ситуация еще более сложная. Такие модели состоят из десятков, а то и сотен срезов. Можно в некоторые из этих параметров модели верить, в некоторых сомневаться, а некоторым совсем не доверять. А в результате, у каждого своя точка зрения на все, что происходит.
Как было сказано, есть личная правда, и есть общественная. В чем-то они могут совпадать, а в чем-то – нет. Слишком уж они многогранны, чтобы совпадать во всем. Но некоторые упорно считают, что правда бывает лишь одна, что никакой своей правды быть не может (не понимая разницы между понятиями "истина" и "правда"). И такое убеждение, если его пытаются навязать силой, становится диктатом, "большевизмом". А если эта мысль внедряется гражданам на государственном уровне, то ведет к диктатуре. На международном уровне ведет к развязыванию войн для силового доказательства того, что правда одна и она за тем, кто сильнее.
Посадите 10 историков или журналистов описать одно и то же событие и получите 10 "правдивых историй", радикально отличающихся одна от другой. Для украинцев Богдан Хмельницкий - народный герой, а для поляков - смутьян и разбойник. Для украинцев Иван Мазепа – борец за независимость, а для россиян – предатель российского царя.
Если б была одна правда, то не нужны были бы суды, прокуроры, адвокаты, присяжные. Не нужны были бы выборы, голосования, референдумы, рады старейшин, собрания, конференции, совещания. Да стоит хотя бы взглянуть на картины астигматика Эль-Греко, чтобы понять, что единой правды на всех не может быть, так как мозг у всех работает по-разному. Еще раз – едина лишь истина, но она за пределами нашего сознания и потому ведома нам лишь приблизительно в пределах той информации, которую дают нам наши органы чувств и наш образ мышления!
И вот эту особенность широко используют в пропаганде, рекламе, предвыборной агитации, внушении, нейролингвистическом программировании (НЛП). Просто произносится несколько сентенций, по своему содержанию близких к истине, благодаря чему они воспринимаются как правда, а между ними втискивается (как рыболовный крючок в шарик из теста) еще одна, которая может быть чисто рекламной и даже очень далекой от истины. Но когда все эти сентенции произносятся вместе, то воспринимаются в комплекте как одна большая модель истины и принимаются на веру в качестве правды. Мы заглатываем эту наживку и все – мы уже на крючке.
А бывают еще цепочечные наживки. В качестве наглядного примера можно привести старый анекдот:
Долго спорят муж с женой. Наконец, муж устало говорит: "Таня, ну ты же не права!". А жена в ответ: "Как?! Я не права? Значит, я вру? Значит, я брешу? Значит я – собака? Мама!! Он меня сукой обозвал!"
Вроде бы смешно, но в жизни есть много аналогичных случаев. И такой метод тоже часто используется в пропаганде, контрпропаганде, агитации. Что при этом происходит? Имеем несколько отдельных сентенций, близких к истине, которые воспринимаются как правда. Например, говорить неправду, врать – это брехня и с этим согласится каждый. Собака брешет, это тоже понятно. Собака женского рода называется сука. А когда каждая из этих правдивых сентенций соединяется в одну непрерывную цепочку, то и она уже воспринимается как большая модель истины, как правда. Хотя на самом деле это - искусственная фальшивая модель "испорченного телефона" и расстояние от первого звена цепочки до последнего как от земли до неба.
Можно привести пример из наших политических событий последнего года и как они описываются в российских СМИ. Берется первая сентенция, что на Майдане были среди множества других и красно-черные флаги. Верно – были. Красно-черные флаги – это флаги УПА. Тоже верно. Воины УПА в 40-е годы во время противостояний с войсками НКВД среди иных кричалок выкрикивали "Комуняку на гілляку" и "Москалів на ножі". Было тогда такое, была война и "на ножі" брали с обеих сторон. Однако из этого факта 70-летней давности российской пропагандой производится экстраполяция в сегодняшний день и для населения делается вывод, что те, кто был на Майдане – русофобы, приверженцы геноцида русскоязычных, приверженцы нацизма и фашизма. Далее делается вывод – поскольку после свержения старого режима к власти пришли лидеры Майдана (и это тоже правдиво), то к власти в Украине пришли русофобы и фашистская хунта. Все. Все звенья сцеплены в единую цепочку, где каждое звено в отдельности есть моделью истины, и воспринимается как правда, а вместе это – искусственно созданная цепь "испорченного телефона" и является фальшивой моделью, очень далекой от истины. Однако, людьми, плохо знакомыми с отдельными звеньями этой цепи, воспринимается как правда.
Разорвать модель не истинной логической цепи можно лишь при условии детального анализа каждого из его отдельных звеньев. Например, выяснив, что на Майдане кроме красно-черных знамен было много других и даже российские триколоры на палатках с россиянами, было множество разных идейно-политических течений даже не попавших во власть, потому привязывать новое руководство к одному из этих течений УПА – нелогично. А также, связывать с лозунгами 70-тилетней давности, которые за все эти годы в Украине никто не произносил. Дефиниция "москаль" относится не просто к россиянам, а к тем, кто борется за восстановление Российской империи, среди которых много и не россиян. Такой детальный анализ способствует разрыву подобных искусственных цепочек, хотя это и очень нелегко относительно тех, у кого сформировалась стойкая вера к такой модели, признанной ими как правда.
Если отдельное звено в модели истины является сложным по содержанию и имеет много срезов (это особенно относится к моральным и мировоззренческим принципам, фундаментальным научным теориям), то она может использоваться при формировании разных логических цепочек, в зависимости от того, за какой из срезов будет сцепляться цепь. Поэтому иногда получается, что два человека или группы людей оперируют вроде бы одними понятиями, одними и теми же звеньями моделей, но сцепляют их в разные логические цепи, конструируя отличающиеся друг от друга комплексные модели, которые воспринимают и выдают в споре как свою правду, как самый веский аргумент, отметая комплексную модель оппонента как неправду, как ложь. Таким образом, оказывается, что спор идет не по сути, а по форме. Правда каждой из сторон, из-за которой они готовы друг друга даже убить, может быть очень далекой от истины.
Если у отдельного человека или у определенного социума сформировалась стойкая вера в правдивость некой модели истины, то в их головах возникает своего рода фильтр, сходу отметающий негативную для этой модели информацию, хотя бы она была и на 100% достоверной. Но она вступает в противоречие с логической цепочкой модели, а потому воспринимается как неправда, как ложь, как провокация оппонентов. Так само, если какая-то информация подтверждает логику модели, то она радостно, а иногда и слепо ("от радости в зобу дыханье сперло") принимается на веру, даже если абсолютно недостоверная и фейковая.
И лишь если на протяжении определенного периода времени принятая на веру модель регулярно входит в противоречие с внешней реальностью, перестает "работать", вера в ее правдивость расшатывается и слабеет.
Таким образом, правда - это не только вера в истинность модели, она еще и воспринимается как идеал, то есть становится идеализированной моделью истины. И уже становится не моделью истины, а моделью идеала, который человек либо сотворил себе сам, либо его в этом смогли убедить другие. И тогда такая правда, за которую человек готов пойти на смерть или предать смерти других, уже чаще всего не требует никаких доказательств своей истинности. И у Коперника и у Инквизиции была своя правда, своя идеальная модель истины, в которую они истово верили. И на чьей же стороне была правда? Да ни на чьей. Как потом оказалось, ни Солнце не вращается вокруг Земли, ни Земля вокруг Солнца. Они оба вращаются вокруг общего центра тяжести. Но ведь и это не абсолютная истина и окончательная правда, поскольку есть еще другие планеты, другие звезды, Галактика, отдаляющие своим тяготением эту очередную правду от истины. А отсюда вывод: бездумная вера во что-то – безумна.
Следует отметить, что у каждого человека обычно присутствует определенный стадный инстинкт. Если социум, членом которого он является, придерживается некой комплексной модели истины, которую признает и провозглашает как правду, то у отдельного индивида возникает дополнительный стимул для веры в то, что эта модель и есть правда, единая для всех, даже если есть отдельные критично и оппозиционно настроенные особы либо соседние социумы, которые придерживаются совсем иного мнения и провозглашают правдивость совсем иной модели истины.
Как было сказано выше, есть возможность в результате рекламы или пропаганды в отдельную сложную модель истины, имеющую множество срезов, незаметно втиснуть в качестве крючка сентенцию, далекую от истины. А если далее эту модель как звено вставить в логическую цепочку, то получится комплексная логическая модель истины с еще более припрятанным крючком в средине. И в такую модель сагитировать поверить уже весьма несложно. Уж очень логично и правдиво все будет выглядеть. Такими способами пользуются при затягивании людей в различные секты, финансовые пирамиды и другие заманухи с деньгами и недвижимостью, при зомбировании методами НЛП, в политической агитации, формировании сознания молодежи в террористических организациях, диктаторских режимах и т.п.
Внутренний мир человека – это мировоззренческая супермодель истины, парадигма, являющаяся его правдой жизни, на которую он возлагает всю свою надежду, веру и любовь. Разрушить или изменить ее сверхсложно, поскольку она формируется с раннего детства. Эта модель является уже не просто логической цепочкой из моделей истин, а целым клубком сложных логических взаимосвязей и переплетением тысяч срезов. И сколько среди них являются далекими от реалий внешнего Мира, от общепринятых моделей (моральных, духовных, научных), сколько скрытых крючков – одному Господу ведомо. Просто человек воспринимает такую мировоззренческую супермодель истины в комплексе, как единую и неделимую Правду жизни, подобно "черному ящику". Человек, по большому счету, верит в эту свою Модель извне, не анализируя ее внутреннего содержания и структурного строения. На моральные угрызения, самокопания в этом внутреннем мире с целью его изменения, совершенствования, покаяния в грехах (которые и есть - припрятанные фальшивые модели с крючками) способны лишь люди с большой силой воли и решительностью что-то изменить в своей жизни.
Для того чтобы человек изменил свое мировоззрение, чтобы его убедить это сделать, нужно суметь этот "черный ящик" приоткрыть и подобно телевизионному мастеру покопаться в деталях, найдя бракованные, найдя припрятанные крючки, на которые человека в свое время словили. Такого можно достичь также в кропотливом диалоге между человеком и морально авторитетным социумом, либо - моральными авторитетами, ставшими лидерами этого социума.
Часть ІІ
Есть такие понятия, как «творить добро» или «творить зло». И тут нужно определиться, что есть два аспекта – творить для себя и творить для других. Понятно, что есть комплекс поступков человека, которые он по отношению к себе или к другим считает хорошими (добрыми) или нехорошими (плохими), а с другой стороны – поступки, которые близкими или обществом считаются хорошими или плохими со стороны отдельного человека по отношению другим (обществу), или которые общество считает хорошими или плохими со своей стороны по отношению к отдельному человеку. В общем, имеем четыре аспекта таких действий.
На протяжении многих тысячелетий цивилизация разрабатывала и совершенствовала общие принципы сосуществования социума так, чтобы социум не распадался и не деградировал, а наоборот – цементировался и развивался. Их называют моральными принципами, принятыми обществом. Понятно, что не разработаны общечеловеческие правила сосуществования. Есть разные культуры, мировоззрения, религии, традиции, а поэтому и комплекс принятых моральных принципов у разных народов и культур разный. Это общепринятая в данном социуме комплексная модель истины, морально-этическая правда этого общества.
Понятие "моральные принципы" как общественная модель поведения является довольно широким. Оно включает в себя как универсальные моральные принципы сосуществования в обществе – не красть, не убивать, не лгать, не предавать, так и традиционные, характерные для культуры отдельного народа.
У мусульман нормально иметь несколько жен, а у нас это преступно. У кого-то аморально ходить женщинам без чадры и без сопровождения мужа или брата. У индийцев преступление - убить корову. У нас доносительство считается аморальным (сразу припоминают Павлика Морозова), а у американцев "настучать" на соседа и даже на родственника, если он что-то не то совершил, считается гражданским долгом. И таких примеров очень много.
На стыках обществ с разными моделями возникают споры, конфликты, попытки утвердить именно свою модель либо путем агитации, либо силой.
Все же во всех этих моделях есть что-то общее – такие принципы поведения отдельных людей в социуме, которые бы сближали социум, а не разъединяли его. Каждая личность имеет свою волю, свои желания, планы, инстинкты и жизненно необходимые потребности. Это - ее свободы и их объем не имел бы границ, если б эта личность жила сама, на безлюдном острове. Хотя и там эти свободы ограничивались бы размерами и богатствами этого острова. Но ведь человек живет в обществе, где его окружают точно такие же люди со своими желаниями свобод.
Еще в средние века английский судья сэр Оливер Уинделл Холмс в одном судебном деле записал фразу, вошедшую в историю: "Право размахивать своим кулаком заканчивается возле кончика носа другого человека". То есть свобода, воля человека не может быть неограниченной, если ты живешь в обществе равных тебе, уважаемых достойных людей. Хотя даже такая формулировка границ свободы своих поступков не может считаться точной. Другой человек не является манекеном и у него есть собственные "кулаки для размахивания". То есть размер сферы, которая должна ограничивать свободу действий, находится не на "кончике носа другого человека", а посредине между равными и достойными людьми, уважающими другого как самого себя.
Поскольку для нормального сосуществования личностей в социуме необходимо их определенное самоограничение в поступках, то со временем оформлялись некоторые правила поведения и ограничения, которых должен придерживаться отдельный человек. Сперва они просто передавались из поколения в поколение как народные традиции и духовно-религиозные каноны путем соответствующего воспитания детей, а потом начали записываться в определенные кодексы, которые узаконивались обществом как права человека. Но с другой стороны, и общество, которое состоит из множества людей со своими правами, должно было разработать определенные кодексы своего поведения по отношению к отдельной личности, которые стали общественными правами и обязанностями.
Однако вся история развития человечества – это беспрерывная борьба за перемещение той линии, которая разграничивает объем свобод личности и общества. Воля отдельного человека имеет отталкивающий характер и стремится раздвинуть объем своих свобод. Но неограниченная воля индивидуумов ведет к анархии, хаосу и распаду социума. С другой стороны, воля общества, как интеграл воль отдельных его членов, давит на объем свобод отдельного человека со всех сторон, ограничивая объемы его свободы. А неограниченное давление этой внешней воли на индивидуума может вести к жесткой диктатуре, которая также губительна для социума и может вызвать социальный взрыв, не выдержав силы такого давления. Таким образом, для нормального существования общества необходим оптимальный баланс взаимно противоположных давлений, который достигается лишь добровольным самоограничением своих желаний и свобод, как со стороны личности, так и со стороны общества.
Самоограничение со стороны общества достигается за счет принятия и соблюдения определенных правил поведения в виде свода законов – официально закрепленной обществом модели истины. А также, за счет неписаных правил, устоявшихся культурно-духовных традиций, норм морали, выработанных обществом, выписанных в Священных писаниях.
Со стороны же отдельного человека такое самоограничение достигается путем принятия этих общепринятых норм и правил поведения в обществе, в семье, и даже по отношению к самому себе. Внутренняя воля к самоограничению проявляется как сформированная внутренняя модель истины, которую нарушать нельзя. Человек принимает для себя, что выход за пределы этой модели поведения – это зло, существование в пределах этой модели – норма поведения, а добровольное сужение размеров этой модели – жертвенность, добродетельность. Воля не нарушать эту модель для себя – совесть и вера в Господа, а не нарушать по отношению к другим – чувство стыда перед Господом, обществом. При нарушении – раскаяние перед Господом и собственной совестью, чувство стыда перед обществом.
Проблема в том, что сформированная общественная модель поведения в виде моральных норм и действующего законодательства не всегда совпадают с внутренней моделью поведения отдельного человека, принятой им как личная норма морали. Тогда то, что для него находится в пределах нормы поведения, может выходить за пределы общественных норм. Так же и общественные нормы могут не совпадать с его личной более ограниченной внутренней нормой. В этом случае человека будет удерживать от выхода за границы общественных норм поведения внутренняя сила воли, чувство совести, стыд перед окружающими, страх перед наказанием Господним, общественным.
Однако нельзя отрывать одно от другого. Нельзя утверждать, что одной силы воли без страха наказания достаточно. Но все же сила воли является более сильным и высоким чувством, чем само лишь чувство страха наказания. Человек, который руководствуется одним лишь страхом, может и проживет всю жизнь добропорядочным и законопослушным, но не бросится защитить женщину от бандита, побоится. А при захвате страны оккупантами добровольно не пойдет защищать Родину. Для этого необходима сила духа и воля.
Именно поэтому я и разместил эти побудительные чувства именно в таком порядке. Считаю, что внутренняя сила воли и совесть являются более сильными и высокими чувствами, чем стыд и тем более – страх. Можно не нарушать общественных норм поведения лишь из страха, не имея при этом ни воли, ни совести. Говорят же – делать что-то не за страх, а за совесть. Но и в одном и в другом случае вера в Господа помогает удерживать себя от греха – то есть, от выхода за рамки общепринятых норм поведения.
Одна лишь эмоциональная вера без ориентиров может быть слепой и эти ориентиры не входят в человека одним лишь "открыванием чакр для энергий". Вера, основанная лишь на интуиции и душевных эмоциях, хромает на одну ногу, поскольку является чисто правополушарной.
Известно, что левое полушарие нашего мозга отвечает за логический анализ, дедуктивные и индуктивные умозаключения, математические расчеты, формулирование законов и правил, в то время как правое полушарие отвечает за эмоции, чувства, душевные переживания, сенсорные и эстетические реакции, таланты и творческие наклонности. Но одно с другим оба полушария неразрывны. Отключение левого полушария от правого (например, при лоботомии), это все равно, что парусник, брошенный в море эмоций без капитана и лоцмана. Нельзя предугадать, куда его занесет.
Именно этим и пользуются специалисты по зомбированию, затягиванию людей в секты, террористические организации. Именно по этой технологии сегодня пропаганда с помощью СМИ в руках власть имущих натравливает народы друг на друга.
С одной стороны, российская имперская пропаганда вдохновляет православный российский народ на борьбу с "мировым злом". При этом используются именно ярко эмоциональные модели, основывающиеся не на логике, а на святых чувствах, на душевном сопереживании "несчастным, угнетаемым русскоязычным", которые "подвергаются кровавым пыткам карательных отрядов фашистской хунты". Сознательно подбираются яркие, экспрессивные фразы, вызывающие бессознательное чувство сопереживания и гнева. Люди искренне верят в эту искусственно созданную модель с припрятанными крючками, выдаваемую за правду, по-христиански сочувствуют и рвутся на помощь. Разве можно их обвинять (кроме откровенных наемников и убийц, идущих воевать за деньги), в том, что они оказываются втянутыми во зло? Просто их правда отличается от нашей правды. Для них была создана общественная российская модель истины, в которую они поверили всей душой, оставаясь при этом глубоко верующими людьми, но с отключенным пропагандой левым полушарием для трезвого анализа ситуации.
Но с другой стороны, то же происходит и у нас в Украине. Мы все также подвергаемся эмоциональному зомбированию СМИ, праведно разбухаем на ура-патриотических дрожжах, в ослеплении не замечая как новые олигархи захватывают все в стране, просто заменив прежних.
Можно было бы продолжать долго, но я все же считаю, что чисто эмоциональная слепая вера "несмотря ни на что" без логически выстроенных критериев добра и зла не может уберечь от греха.
Высокая вера придает волю, формирует совесть, а приземленная вера удовлетворяется чувствами стыда и страха, хотя и их в большинстве жизненных случаев бывает достаточно. Хотелось бы, чтобы люди "по совести" уважали других как уважают себя. Но в большинстве случаев либо себя не уважают совсем, а оттого завистью болеют, либо лишь самих себя уважают, но это уже не гордость, а гордыня и самодовольство без стыда и страха.
Следует отметить, что голая воля сама по себе, без веры, совести, стыда и страха может привести к противоположному – к сознательному нарушению любых общественных норм. Это - стремление к неограниченному расширению объема своих свобод за счет ограничения свобод других людей, то есть это отталкивающая сила, называемая эгоизмом, и порождается гордыней – стремлением поставить самоуважение выше уважения к другим. Так само и общественная воля сама по себе, без веры, совести, стыда и страха ведет, с одной стороны, к внутреннему (интенсивному) давлению на отдельную личность, сужая ее жизненное пространство, ведя к диктатуре. С другой стороны, ведет к внешнему (экстенсивному) давлению на другие социумы, стремясь их либо оттолкнуть, либо захватить путем войны.
На границе между пространством одного и пространством других идет вечная борьба двух противоположных сил – эгоцентричного самоуважения и альтруистичного уважения, любви к ближнему. Вообще то, самоуважение должно быть позитивной чертой. Человек, не уважающий себя, не способный защитить свое достоинство, не знает, что такое – любить других, уважать достоинство других.
Самоуважение также может быть разным. Голое самоуважение без веры, совести, стыда и страха порождает гордыню - стремление поставить свои права и свободы выше прав и свобод других, уважение к себе выше уважения к другим.
Успешным для прогресса общества было бы нахождение оптимального соотношения между уровнем самоуважения и уважения к другим. Так же и как между уважением общества к себе и уважением к отдельной личности. Однако в нашей жизни мы постоянно наблюдаем бесконечную борьбу жизненных пространств между собой как в отношениях между отдельными личностями, так и в отношениях личности с обществом, а также, борьбу между обществами. А причиной того является не только различие моделей истин, но и дефицит веры, совести, стыда и страха.
Человечество на протяжении своей истории выработало определенные морально-этические нормы, модель истины, на которую их вдохновляла вера в Творца. Эта глубокая вера в то, что именно эти нормы являются мерилом справедливости в обществе, порождала в душах людей такие чувства как совесть, стыд и страх сотворить зло (грех), раскаяние в содеянном грехе.
Одними из таких норм, записанных в священных писаниях, есть такие: "Люби ближнего как самого себя" и "Не делай ближнему того, чего не желаешь себе". Эти формулы сосуществования в обществе как раз и дают возможность достичь баланса сил отталкивания (самоуважение) и сил тяготения (любовь к ближнему). Баланс этих сил удерживает социум как от развала под действием центробежных сил анархии, так и от гравитационного коллапса общества не уважающих себя рабов под властным давлением диктатуры особ с повышенным уровнем бездуховного эгоцентризма, гордыни.
Однако следует отметить, что есть одна сфера нашей жизни в обществе, в которой эти две формулы не всегда срабатывают. Если, например, человека воспитали в семье пьяницы, то имеется высокая вероятность того, что и он станет пьяницей. У этого человека будет сформирована своя модель поведения и своя правда жизни, свое понимание того, что есть добро, а что есть зло. Поэтому этот человек не будет считать злом научить ближнего пить, даже любя его как самого себя. Не будет он считать, что делает ближнему зло, какого не хотел бы себе.
Так же будет и с человеком, которого приучили красть кошельки из кармана, брать взятки, добиваться своего ложью, криком или кулаками, и даже - убивать. А главное – жить в этом мире без веры, без совести, чувства стыда за свои поступки, раскаяния в грехах (в его модели истины – это не грехи). Если человек приучен к этому как к норме поведения в обществе, то он к этому и другого приучит, любя его как самого себя. То есть, возникает парадоксальная ситуация – человек может научить другого делать то, чего не хотел бы себе, при этом любя ученика как самого себя!
Таким образом, можно сделать вывод, что эти две вроде бы универсальные формулы не срабатывают в сфере воспитания. И это трагическим образом может запускать цепную реакцию постепенного заболевания общества вирусом бездуховности, гордыни, бесстыдства, беспринципности, воровства, разбоя, лжи без страха и покаяния. И если эту цепную реакцию не перервать, то этот вирус начнет передаваться новым поколениям с самого рождения как парадигма бездуховного существования каждого "для себя", когда эгоцентризм и гордыня не будут считаться грехом, а наоборот – умением выжить в обществе таких же, как сам. А потом и станет общепринятой формой поведения, моделью общественной псевдоморали.
Часть ІІІ
Если проанализировать те греховные поступки, которые чаще всего совершают люди в нашем обществе, такие как ложь, поклеп, кража, посягательство на здоровье и жизнь других людей, жестокосердие, предательство и т.п., то можно прийти к выводу, что человек на самом деле совершает эти поступки не ради них самих (если это конечно не параноик), а использует лишь как способ для удовлетворения своей гордыни в различных ее проявлениях.
При этом, если у человека комплекс неполноценности, то такими проявлениями являются зависть, уныние, месть. А если у человека комплекс самоутверждения, то такими проявлениями гордыни являются эгоцентризм, самолюбие, надменность, тщеславие, чрезмерность во всем, менторство, культ личности, презрительность, желчность и скепсис.
Кроме того, зависть в комплексе с голой волей без стыда, страха и раскаяния может привести от комплекса неполноценности к комплексу самоутверждения. Этот вариант самый опасный и циничный. Он больше всего стимулирует к продвижению по головам людей все выше и выше ступенями пирамид власти, славы, богатства или криминального мира. Это никакими моральными тормозами не сдерживаемая "Ярмарка тщеславия".
Именно эта болезненная и бездуховная аморальная тяга является подсознательной стимулирующей причиной, которая приводит, как следствие, к совершению греховных поступков, направленных не на добро, а на зло ради удовлетворения своих собственных потребностей за счет ущемления потребностей и прав окружающих. То есть, в своей гордыне такая личность следует не закону Божьему любить ближнего как самого себя, а - любить лишь себя за счет ближнего.
Отсюда вывод: бороться нужно не с последствиями – преступностью, ложью, посягательством на здоровье и жизнь, а с причиной, порождающей их – гордыней (эгоцентризмом) во ее всех проявлениях, а также - пропагандировать альтруизм (любовь к ближнему, добродетельность, жертвенность).
В нашем обществе этот баланс был нарушен в сторону эгоцентризма за счет постепенного отмирания альтруизма. И это, к сожалению, именно тот губительный путь, которым мы движемся. Даже во времена советской власти проявлений альтруизма, взаимопомощи в отношениях между людьми на бытовом уровне было больше, нежели сейчас. Тоталитарная система хоть и навязывала силой уравниловку, но в то же время не давала размаха болезненным проявлениям гордыни и самоутверждения (кроме партийной сферы), которые сегодня расцвели у многих членов нашего общества, скрытая гордыня которых при прежней власти была стянута как пружина. И сдерживала эту пружину в атеистическом обществе не вера, а лишь тоталитарная система власти.
Как только власть сменилась в сторону полной свободы рыночных отношений, эта пружина распрямилась, несдерживаемая ничем. И взамен прежней партийной диктатуры никаких религиозных и морально-этических тормозов в обществе не было предложено. Постепенно наше общество начало морально заболевать с каждым годом все больше и больше.
К сожалению, церковь в этот переломный момент не смогла в должной мере принять на себя роль морального авторитета в атеизированном обществе, а вместо этого на общей волне свободы тоже увлеклась коммерциализацией своей деятельности и гордыней межконфессиональной борьбы за приватизацию Господа, поколебав в народе моральное доверие к себе.
Поэтому на сегодня первоочередной задачей должно быть пропагандирование в нашем обществе идеологии порицания всяческих проявлений гордыни, пропагандирование любви к ближнему (альтруизма, добродетельности, жертвенности), защиты животных, растений, окружающей природы, любви к работе на земле. Нужно изменить общественное мнение в отношении гордыни, чтобы любые ее проявления в отношениях между людьми, между властью и личностью считались постыдными. И для этого необходимо в какой-то мере "зомбирование" населения на эмоциональном ценностном уровне через циклы теле- и радиопрограмм, произведения искусств, фильмы, сериалы, СМИ.
А что мы сегодня наблюдаем в наших бесчисленных сериалах – культ индивидуализма, "красивой жизни" бизнесменов, насилия и криминальных разборок, милицейского произвола. В целом – культ силы и неуважения к ближнему. Все это подается под видом реализма в освещении современного бытия, показывается как норма жизни большинства граждан общества либо как средство для достижения "жизненного успеха".
Понятно, что фильмы советских времен часто были сказкой, которая во многом не отображала реалий жизни, но это были добрые сказки, более эмоционально душевные, чем сегодняшние кувырнадцатые сезоны "Улиц разбитых фонарей", "Карповых" или дурноватых "Интернов". Старые мультфильмы проникнуты добром и их даже современные дети смотрят с большим удовольствием, чем сегодняшние "Трах-бах! Вжик туда! Вжик сюда! Бац в лоб!".
На уровень государственной политики нужно поставить пропагандирование гуманизма во взаимоотношениях, этики поведения, терпимости к иному мнению и вере, милосердия к более слабым, жертвенности, добродетельности и меценатства; восстановить уважение к людям простым, рядовым; больше показывать в СМИ, фильмах, сериалах жизнь обычных людей, которых 99%; показывать их взаимовыручку и любовь, добрую музыкальную кинокомедию, рождественскую добродетельную сказку, а не одну лишь жизнь 1% олигархов в их многоэтажных особняках с бассейнами и кровавые разборки.
Очень важной в любом обществе всегда была и есть работа с подрастающим поколением. Когда-то у нас были пионерские организации, всякие кружки, клубы, спортивные секции, которые имели финансовую и организационную поддержку со стороны государства. Конечно, это все было избыточно заполитизировано, а потому со сменой власти и было на скорую руку выплеснуто с водой из кувшина.
На Западе это все тоже широко развивается (например, скаутские организации), детский спорт и т.п. А у нас как-то исчезло все, взамен ничего создано не было, вычеркнуто из статей бюджетных расходов, коммерциализировалось, превратившись в дорогую VIP-услугу. И что мы можем требовать теперь от молодежи, если она растет как бурьян придорожный?
В постсоветские времена большие надежды относительно морального возрождения общества возлагались у нас на церковь. А вместо этого что видим? Разборки, расколы, взаимные проклятия и анафемствования, попытки приватизировать Господа. Когда кто-то идет на бой с оппонентами, патетически восклицая "На нашей стороне Правда, с нами Бог!", Сатана в кустах радостно хихикает. Не может быть Бог на чьей-то стороне, на стороне христиан или мусульман, на стороне православных или католиков, европейцев или африканцев, либералов или консерваторов, мадридского "Реала" или мюнхенской "Баварии". Господь любит всех, кто любит Его и кто любит ближнего как самого себя.
Конфессии стали больше напоминать партии, которые обеспокоены чаще всего лишь доходами, количеством приходов и прихожан. Священнослужители закостенели в своем архаическом догматизме. Человека века космоса и Интернета сложно увлечь морально-этическими ценностями искренней веры, заставляя перед этим фанатично уверовать в Адама из глины и Еву из ребра и сотворение Мира за семь дней путем отделения воды от суши и неба.
Когда-то Иисус осуждал тогдашних священнослужителей в таком же самом архаичном догматизме, называя их фарисеями и книжниками. Но ведь и современные священнослужители уже превратились в таких же фарисеев и книжников, которые больше молятся на Книгу, написанную 2-3 тысячи лет назад, чем Богу. Но что первично – Господь или Писание? Ведь и Библия состоит из двух частей – Ветхой и Новой. За 2 тысячи лет Новая также стала уже Ветхой. Не пора ли дополнить ее третьей частью?
Современного образованного человека сложно обратить в глубокую веру, убеждая в истинности и моральности (в современном понимании) каждого слова Библии, особенно, что касается Ветхого Завета с описанием войн, вырезанием тысяч людей, жертвоприношениями. Думаю, для церкви было б честнее сказать, что понятие Творца вечно, а Книга, писанная людьми, со временем требует осовременивания и переосмысления, чтобы не выглядеть архаичной и не вызывать недоверие у молодежи компьютерно-космического века. Времена Тертуллиана, Савонаролы канули в прошлое.
Гражданское общество тоже не развивается. Нет никакого содействия и поддержки со стороны государства инициативам в самоорганизации населения на местах, их коллективной инициативе. Люди запираются в своих «коробках», уходя в индивидуализм, пофигизм, пессимизм, бездуховность, зависть к "более успешным и крутым в этой жизни", которых им рекламируют ежедневно в рекламе дорогих товаров "не на зарплату", с телеэкранов – в особняках с прислугой, крутыми иномарками и моралью хищников. Такая модель истины тяжела как свинец, ей не взлететь в будущее как Синей птице.
Люди, пропитанные такой философией зависти, намного легче "зомбируются" через тот же экран, когда им указывают, кто виноват у всех их жизненных бедах, почему у них всего этого нет, кто является "врагом народа" и мешает построить достойную жизнь. Люди с такой философией зависти, как только выпадает случай пристроиться к одной из пирамид (власти, славы, богатства, криминального мира), начинают зубами и локтями расчищать себе путь все выше и выше, но не в созидательном труде на благо страны, а в экстазе тщеславия, отбрасывая остатки стыда, страха, раскаяния за свои поступки. Зарабатывание средств существования с каждым днем все больше переходит из сферы производства и творчества в сферу перепродажи, рекламы, махинаций, выманивания денег из людей, банковского лихоимства, финансовых пирамид, бесчисленных Call-центров по вешанию лапши на уши и втюхиванию никому не нужных товаров втридорога. В результате, все друг друга обкрадывают, все друг другу врут, все друг друга ни в грош не ставят. А самое страшное – уже наши дети и внуки к этому приучаются с пеленок, воспринимая такой образ жизни как норму, как модель истины, как свою правду жизни.
Государственная политика в деле морального возрождения Украины должна стать самым важным заданием, без решения которого мы никогда не поднимем экономику, благосостояние граждан, не решим социальных проблем, не убережем единство страны, а может и саму страну не сохраним.
Также очень важной должна была бы быть встречная инициатива местных общин, активной части небезразличного населения. Необходимо взяться за постепенные изменения в нашем обществе, за изменение парадигмы общественных отношений, которые привели бы к смене морально-этических принципов в голове каждого гражданина.
Человек, каким бы индивидуальным не был его характер, является личностью общественной. В своем поведении он старается руководствоваться тем как принято в обществе. Что такое - "хорошо", а что - "плохо". Что делать - привычно, а что - странно. Если все носят усы, то и юноша, скорее всего их отрастит. Если красть считается нормальным, то все будут этим заниматься. Ведь если все вокруг крадут, то и самому красть не стыдно, даже зная, что это грех. Если все вокруг врут, то и сам не чувствуешь стыда за вранье. Если все вокруг переполнены нетерпимостью, ненавистью к людям с иными взглядами, то и сам переполняешься такими ж чувствами. А вот если бы давать и брать взятки в обществе считалось неприемлемым, то и мысли такой ни у кого бы не возникло.
Ощущение стыда это очень важный фактор в общественном поведении. Так как одно лишь признание человеком своих грехов еще ничего не дает. Грехи – они как якорь, удерживающий корабль на месте, не дающий ему двигаться вперед. Сдвинуть корабль с места может лишь чувство стыда, стыда не совершить плохого и раскаяния в совершенном. Стыд как парус, наполняемый ветром вдохновения. Лишь стыд может сорвать корабль с якоря и придать ему ускорение в направлении морального очищения и совершенствования.
Семейное воспитание, к сожалению, сегодня мало отвечает нормам гуманистической общественной морали. Наши семьи сегодня являются зеркальным отражением большинства проблем в нашем больном обществе на пути перехода от "совка" к демократическим ценностям через затяжной период дикого и разнузданного капитализма образца начала ХІХ столетия. И даже если в семье дают хорошие установки, то, войдя во внешний мир и столкнувшись с реалиями совсем иных отношений, эти установки отмирают как парниковый цветок, вынесенный на мороз. Поэтому смена парадигмы морально-этических установок должна произойти извне, со стороны всего общества, а потом уже войти в каждую семью.
Исследователи из Политехнического института Ренсселира, США обнаружили (http://www.sciencedaily.com/releases/2011/07/110725190044.htm), что как только количество людей с непоколебимыми взглядами достигает в обществе 10%, их убеждения непременно начнут восприниматься обществом. Был показан переломный момент, когда мнение меньшинства быстро становится мнением большинства. Со временем убеждений меньшинства начинают придерживаться все больше людей. Когда убеждений меньшинства начинают придерживаться 10% населения, начинаются быстрые перемены и убеждения меньшинства одерживают победу над тем мнением, которое была у большинства до этого.
Как правило, люди чувствуют себя "не в своей тарелке", если они не разделяют общего мнения, а потому они стремятся к некому компромиссу. Но как только энтузиасты, распространяющие новые идеи, начинают переубеждать все большее и большее количество людей, ситуация меняется. Большинство вначале начинает сомневаться в своих собственных взглядах, а потом и полностью принимает новые идеи как свои и даже само начинает их распространять.
Понятно, сначала человек, вошедший в круг определенного общества единомышленников, приняв его идеи и устав, надев значок члена такого общества, будет восприниматься в народе с насмешкой. Но уже через некоторое время быть членом такого общества станет престижно, а носить такой значок – модно. И если такой человек со значком войдет в кабинет взяточника, то тот уже поймет, что ожидать или требовать чего-то от этого человека не имеет смысла. А потом, через некоторое время и взяточнику станет стыдно не только брать, но подумать об этом, возникнет уже чувство зависти к обладателям значка, что все уже вступили в общество, а он еще нет.
Новый моральный кодекс может изменить критерии общественного поведения и если большинство людей в обществе станут их придерживаться, то каждому отдельному рядовому члену общества станет стыдно не придерживаться того, чего придерживаются все. Несоблюдение новых общественных норм морали будет считаться утратой чести в глазах окружающих людей.
Естественно, что на первых порах вступление в общество энтузиастов и принятие определенного кодекса чести будет сложным жизненным выбором. Очень сложно будет такого кодекса придерживаться в обществе, живущем по другим принципам. Будет много жизненных вызовов и соблазнов нарушить этот кодекс. А потом, когда быть членом такого Общества станет престижным, то многие начнут лукавить, вступая его ряды ради одного престижа. Но и это необходимо будет пережить как промежуточный этап постепенного морального перерождения.
Также не хотелось бы, чтобы кто-то воспринял это как новую религию, или как нечто, вступающее в конкурентное противостояние с верованиями и религиозными конфессиями. Можно пожелать им лишь найти, наконец, мир и согласие между собой. От этого выиграют все и не проиграет никто. Ведь мир и согласие достигаются не на путях безусловной победы одних и безусловного покаяния других на коленях, ибо такой путь – это путь гордыни и ведет в никуда. Со-гласие – это когда обе стороны соглашаются уважать мнение каждой из сторон и любить ближнего как самого себя.
Господь один, верований много, а людей на Земле еще больше и у каждого в голове своя правда, и лишь Истина едина, но ведома она одному Творцу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585670
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 06.06.2015
В тіні́ гіло́к старо́го саду
Біля відкритого вікна
Надвечір втомлено присяду
І вип'ю доброго вина.
Ще не поча́ли солов'ї
Та жаб з левади ще не чутно,
А на душі вже стало смутно
І в гості - спогади мої...
В глибинах вічності туману,
У переливах ефемерних мрій
Десь промайнула ти, кохана,
Посеред хаосу подій.
Не полишаючи надій,
Моя свідомість п'яна
Чогось чекала... Далебі,
Не час мабуть було тобі
Ізнов з'явитися з туману.
З років, що снігом замело,
Із давніх згадок, помило́к
Мереживо переплетінь думок
Кудись невпевнено вело
У далі часу, за село...
Крізь ро́ки виринала АББА
Про Лівінгстон і балерину Ніну.
Чогось так впевнилась душа,
Що тебе стріну неодмінно.
І думка та не полиша,
Ізнов летіти спокуша
В казкову юності країну.
Так, ніби можна переграть,
Кого зустріть, кого прогнать,
Завжди тримати слово честі;
А де - уникнути біди,
Звернуть не там і не туди
На літ життєвих перехрестях.
І там - у давності даве́́́н
Серед пожовклих згаданих сторінок
Знайти той вкладений барвінок,
До серця ніжно пригорнуть. Ген-ген,
Як то було давно!
Неначе плівка старого кіно
Шипить, пливе перед очима,
Мінливо спогадами блима,
Стучить в зачинене вікно.
В вікно душі, рокам підвласне,
Що намагаюсь я відкрить,
Розбить і там побачить пасмо
На тлі забутого чола
Та блиск очей, іще незгаслих,
Якими з розуму звела.
Як відшукать, де та доріжка,
Що нас навіки розвела?
Хвилину зустрічі дала,
Надії дарувала трішки
І... в іншу сторону лягла.
Там ти зосталась молодою,
І де тепер твої шляхи?
Проплили квіти за водою,
Унесли радості з бідою
Життя зажурливі птахи...
Вже визрів Місяць із-за саду,
В гаю співають солов'ї,
Веселий крекіт на леваді...
Щось серцю стало на заваді.
То, мабуть - спогади мої.
20.05.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582551
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.05.2015
Всплывают юности картины:
Я вновь по Павловской иду,
С родными у друзей старинных,
Соседки - старые графини,
Позвали скромно, что ж - войду.
Альбомы фотографий желтых:
Приемы царские, балы,
Прически пышные, заколки
И блеск дворянок молодых.
В очах старушек грусти бремя,
Все в прошлом - было и прошло:
Как пережить такое время,
Что обухом попало в темя,
Но все ж в могилу не свело...
Ушли вы тихо и без вздоха,
Законам времени верны -
Осколки древние эпохи,
Что получили счастья крохи
И пережили две войны.
В аллеях Павловского сквера
Затихли умерших шаги.
Прошли года, сменилась вера,
Друзья сменились и враги,
А в прошлом растворилась эра,
Что скрыла совести долги...
19.05.2015 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582268
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 19.05.2015
Схрестились блискавки у герці,
Коли побачив я одну,
Що оселилась в моїм серці,
Лишила спокою і сну.
Ти - промінь сонця після зливи,
Ти - квіт росистий у полях;
Співають гори і долини
Твоє ім'я, твоє ім'я.
Христина, Христина, Христина -
Навік в моїм серці одна;
Христина, Христина, Христина -
У імені тво́їм весна.
Я із веселих рос намисто
Тобі на груди покладу
І ніжну райдугу барвисту
У довгі коси заплету.
А у лугах безкраїх квіти,
Які ніхто ще не прим'яв,
Співатимуть неначе діти
Твоє ім'я, твоє ім'я.
Христина, Христина, Христина -
Навік в моїм серці одна;
Христина, Христина, Христина -
У імені тво́їм весна.
(2 рази)
15.05.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581270
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.05.2015
Когда закончится война
И прорастут ростки надежды -
Твоя опомнится страна,
Вражды завалится стена,
Но уж не будет всё как прежде.
Ясна уж "братская любовь",
Любовь хозяина к собачке:
Служить на лапках вновь и вновь,
За верность - щедрые подачки,
Непослушанье - хлыст и кнут,
За вольности - не приголубят;
Ментальность русская - коль бьют,
То значит очень сильно любят.
В семью чужую вы вошли
В минуту глупой ссоры;
"Мир" мордобоя принесли,
Родив лишь ревность и раздоры.
Мне дай ответ - в чем сила, брат?
В зубах ли острых волчьих?
Про "правду" говорит стократ
Лишь тот, кто правды знать не хочет,
Кто правду силой заменил,
Кто спутал цель со средством,
Кто зависть злобой начинил,
Соседей ею отравил,
Не дорожа своим соседством.
С своим уставом ты пришел
За монастырские чертоги,
Без спроса сел, взвалив на стол
В кирзовых сапожищах ноги:
- Кто тут не свой, не на моем
Псалмы читает моему народу?
Мы ща порядок наведем!
Вас научу любить слободу!
И в этом рыке было все:
Засилье дураков, разбитые дороги,
Печаль несбывшейся мечты
И гибель нанотехнологий;
Европы мчащей огоньки
Мимо стоящих у обочин,
Построивших Нью-Васюки,
Которыми не стали Сочи.
На ком же вылить эту злость,
Что не открылись двери рая?
Кто стал вдруг словно в горле кость
От послушанья удирая?
Не получилось удивить
Весь мир развитием державы,
Ну что ж, гордыню можно утолить
Парадами военной славы.
В какое время мы живем?
Не потеряться бы в столетьях:
Круша заборы лезешь в дом,
Страну ввергая в лихолетье.
O, mores, Господи помилуй!
O, tempera, для внуков и детей!
Уже ли Долгорукого могила
Дороже слез у тысяч матерей?
Но верю, все ж закончится война
И наконец-то ты усвоишь,
Что правде сила не нужна,
Держава ложью не сильна,
Пиратством счастья не построишь!
Ну, а когда закончится война
И прорастут ростки надежды,
И лжи завалится стена,
И вот тогда..., взглянув в глаза,
Мы пожалеем - ты и я,
Что уж не будет всё как прежде...
09.05.2015 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580049
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.05.2015
- Немов два дерева-дива́
Ми переплетені гілками;
Навік, навік ти мій коханий;
Любов жива, любов жива.
- Моє ти сонечко-весна,
Для мене будеш незрівняна
Завжди, завжди, моя кохана;
Любов жива, любов жива.
Любов жива!
Промінь сонця, промінь сонця,
Два промінчики в очах:
- Ти - мій милий!
- Ти - кохана!
Хай ніколи не зів'яне
Квіт троянди на вустах!
- Казати вірності слова
Я буду завжди, мій коханий;
Нас оминуть сердечні рани,
Любов права, любов права.
- І хай негода дощова
Все небо хмарами закриє,
Я захистить тебе зумію.
Любов права, любов права.
Любов права!
Промінь сонця, промінь сонця,
Два промінчики в очах:
- Ти - мій милий!
- Ти - кохана!
Хай ніколи не зів'яне
Квіт троянди на вустах!
...................................................
Наш корабель, крізь океани
На хвилях вірності пливи;
З тобою ми - як магеллани.
Любов - живи, любов - живи.
Любов - живи!
Промінь сонця, промінь сонця,
Два промінчики в очах:
- Ти - мій милий!
- Ти - кохана!
Хай ніколи не зів'яне
Квіт троянди на вустах!
(2 рази)
08.05.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579726
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.05.2015
Тюльпани, київські тюльпани -
Червоні спалахи весни,
Сердець таємні талісмани,
Пісень барвисті чаклуни.
Заполонили рідне місто,
Дарують радість і печаль;
В краплинах райдужне намисто,
Що простягнулось в синю даль.
Тюльпани, тюльпани,
Я від кохання п'яний;
Тюльпани, тюльпани
Загорнуті в хустки.
Тюльпани, тюльпани -
Травневі океани;
Заводять у оману
Чарівні пелюстки.
На тихих паркових доріжках
Серед каштанових фортець
Плекають на тендітних ніжках
Сумну елегію сердець.
Крокую надвечірнім містом,
У очі сонце - як кришталь;
В краплинах райдужне намисто,
Що простягнулось в синю даль.
Тюльпани, тюльпани,
Я від кохання п'яний;
Тюльпани, тюльпани
Загорнуті в хустки.
Тюльпани, тюльпани -
Травневі океани;
Заводять у оману
Чарівні пелюстки.
06.05.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579348
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.05.2015
Я тебе хочу розлюбити,
Вітрильник твій благословити,
І болю щемного - стихання
До остання, до остання.
Не я тепер твоя любов!
Не йди у мрії мої знов!
Не нам світанки зустрічати
І квіт весняний не зривати.
Пливи на хвилях сподівань;
Ні сліз, ні гніву, ні благань.
Пливи, пливи, любов остання -
Моє кохання, моє кохання.
Не я тепер твоя любов!
Не йди у мрії мої знов!
Не нам світанки зустрічати
І квіт весняний не зривати.
В серпанку рожевіє Схід,
Уже за обрієм твій слід.
Пливи, пливи, любов остання -
Моє кохання, моє кохання.
Не я тепер твоя любов!
Не йди у мрії мої знов!
Не нам світанки зустрічати
І квіт весняний не зривати.
..............................................
Пливи, пливи, любов остання -
Моє кохання, моє кохання...
05.04.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572064
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2015
Месяц над речкой плывёт в небесах.
Спи, мой утёнок. Смотри свои сказки.
Нежно укроют тебя в твоих снах
Мамины крылья и мамина ласка.
Веет теплом из садов по весне.
Спи, мой котёнок, без всякой опаски.
Нежно обнимут тебя в твоём сне
Мамины лапки и мамина ласка.
Спи, моя крошка. В усталых глазах
Веки прикрой и лети в свои сказки.
Нежно согреют тебя в твоих снах
Мамины руки и мамина ласка.
21.03.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568394
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 21.03.2015
Я слышу шум весенних гроз,
И пускай мороз,
Иду среди мелодий;
Твои очи, темнее ночи,
На сердце наводят,
Наводят печаль...
Ты - в небе звёзд голубизна,
Ты - моя весна,
Звуки баркаролы;
Летят снежинки,
Плывут пушинки,
На сердце наводят,
Наводят печаль...
Кто знает, повторится вновь
Той весны любовь,
Тех садов цветенье?
В снегу искры,
Лучей аметисты
На сердце наводят,
Наводят печаль...
15.03.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566905
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 15.03.2015
Дождливая полночь, туман на душе
Тревогою серой клубится.
Темно за окном на восьмом этаже;
Гляжу, и пол-ночи не спится.
Туманный твой образ,
Туманный твой взгляд
За сетью дождливого мрака;
Все меркнет, плывет,
Не дает угадать
Значенье манящего знака.
Ты - женщина ночи,
Ты - жрица мечты,
Твой образ неясный изменчив;
Яви мне свои колдовские черты
И крыльями тайны
Укрой мои плечи.
И в ритме ночном
Поплыву на волнах
Далекого тихого соло;
Твой образ когда-то
Я видел во снах:
Неведомой птицы
Оперенный взмах
Парил в пустоте невесомой.
Безмолвие ночи, меня обними,
Поведай свои мне секреты;
Приди и в подарок ноктюрны прими,
Прими благодарно сонеты.
23.02.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561946
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.02.2015
Я чую шум весняних гроз,
І нехай мороз,
Йду серед мелодій;
Твої очі, темніші ночі,
На серці наводять,
Наводять печаль...
Ти - в небі зірка осяйна,
Ти - моя весна,
Ніжна баркарола;
Летять сніжинки,
Неначе пір'їнки,
На серці наводять,
Наводять печаль...
Хто знає, стріну тебе знов?
Весняну любов,
Сонячну поему;
Йду містом,
Льодяні іскри
На серці наводять,
Наводять печаль...
06.02.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557590
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.02.2015
Я до тебе вернусь, я вернусь,
До твоєї щоки пригорнусь;
Хай між нами безкраї поля,
Та це наша вкраїнська земля.
Ти на мене чекай, ти чекай,
Тихо пісню мені проспівай,
І крізь гуркіт ворожих гармат
Я почую твій голос стократ.
Рідна мамо, не плач, ти не плач,
Ще загра перемогу сурмач,
Ще розі́́ль'ється радість твоя,
Коли вигукну: - Мамо, це я!
02.12.2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540988
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.12.2014
Строительство каждой империи исторически всегда начиналось с того, что какой-то народ (или сам или его лидер) придумывали для себя какую-то миссию общемирового значения, идею-фетиш, согласно которой они якобы самим Богом назначены принести счастье благодарному человечеству. Французы под руководством Наполеона решили облагодетельствовать народы свержением королей-тиранов, насадив вместо них своих - "хороших" королей. Великобритания видела свою миссию в насаждении англо-саксонских идеалов среди отсталых языческих народов. США, вырвавшись из-под ига этих идеалов, решили, что их миссия - просветить остальной мир идеалами свободнорыночной демократии. Германия увидела под руководством фюрера возможность не только вырваться из-под кабалы жестокого Версальского договора, но и понести по миру факел безумной идеи 1000-летнего немецкого орднунга.
Также и в умах российских правителей и национал-философов постоянно бродит миссионерская идея третьего Рима, хранителя Православного мира. Вот только во всех этих случаях империи всегда распадались по одной причине - всех этих горе-миссионеров никто не уполномочивал учить других как им жить. И вообще, если копнуть глубже, то за всеми этими миссионерскими идеями можно откопать собственный комплекс неполноценности дорвавшегося до власти лидера и происходящее от него стремление к самоутверждению. Показательно, что в большинстве случаев фюреры империй - люди маленького роста, имеющие этот комплекс.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540509
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 30.11.2014
Яка мара нас всіх приспала,
Що чорно-білий став весь світ?
На місце правди кривда стала,
А замість честі – пустоцвіт.
(Іван Калинюк)
Частина І
Як часто нам доводиться чути такі красиві слова "жити по правді", "творити добро", "не чинити зла", "боротись за істину", "боротьба за священні ідеали" тощо. А що стоїть за цими словами, чи замислювались ми хоч коли-небудь? Виходить же частіш за все, що кожен вкладає в них щось своє особисте, якісь свої поняття. Через це виникають непорозуміння, сварки, бійки і навіть війни, коли кожен воює за свою "правду", за свої "священні ідеали". Баталії Білої та Червоної троянд виникають на полях, в парламентах, кабінетах, на кухнях. При тому, кожна сторона стверджує, що правда на її боці і що правда є лише одна, а хто її не притримується, той є "ворог народу" і "чинить зло". А чи є одна правда на світі, чи є це істина і що взагалі таке – істина?
Світ як матеріальний, так і духовний знаходиться поза межами нашої свідомості, тому будь-яка інформація про нього є лише нашим чуттєвим відображенням та подальшою рефлексією. Таким чином для нас є два Світи – реальний і його модель у нашій свідомості.
Наприклад у художній майстерні сидить людина і позує перед художником або скульптором. Людина у даному випадку є оригіналом, з якого змальовують копію чи роблять зліпок у вигляді скульптури. Ця копія ніколи не буде точно відповідати оригіналу і буде нести в собі об'єктивізоване у копії суб'єктивне відображення оригіналу таким, як його бачить митець. Якщо поставити не одного митця, а кілька – наприклад, класика, імпресіоніста, абстракціоніста, то кожен з них намалює свій портрет, який суттєво буде відрізнятись від інших, хоча написані вони з одного і того ж оригіналу.
Так само і з відображенням зовнішнього Світу (як матеріального так і духовного) – саме він є істинним оригіналом, а те як ми його бачимо, оцінюємо, розуміємо, які висновки робимо – це є вже копія оригіналу, його портрет, зліпок, модель. Таким чином, оперувати у своєму житті та мисленні ми можемо не з самою істиною, якою є зовнішній Світ, а з її копією, моделлю істини, яку створюємо суб'єктивно.
Ми намагаємось вивчати той зовнішній для нас Світ і відповідно до результатів цього вивчення уточнюємо модель, яку називаємо "істиною". Але модель цієї істини є щоразу неповною, оскільки реальний Світ є набагато складніший і його картина нами поступово уточнюється, а пізнана нами модель лише наближується до оригіналу. Цей процес уточнення безкінечний, оскільки Світ безкінечно складний. У тому зовнішньому Світі згідно з нашими уявленнями є матеріальне, духовне, є Творець. Усе це разом можна назвати Абсолютною істиною. Абсолютну істину пізнати до кінця неможливо, оскільки, по-перше, цей процес пізнання безкінечний, по-друге, засоби пізнання самі здатні вносити збурення у цьому процесі, по-третє, наші чуттєві органи мають суб'єктивні особливості, що можуть викривляти реальність, і вчетверте, що ми можемо знати про динаміку розвитку зовнішнього Світу? Ми можемо лише створювати теорії і гіпотези щодо шляхів його розвитку. У цьому питанні Абсолютна істина нам також є невпізнанною. Звідки виник цей Світ? Якщо був створений, то ким і з якою метою? Як він розвивається і до якої кінцевої або проміжної мети?
Можна припускати, що це відомо лише Творцю. Можна порівняти Його з гравцем у Кубик Рубіка. Є кінцева мета - скласти кольори цього Кубика, є певний алгоритм послідовності рухів обертів граней, відомий лише Творцю. Для стороннього суб'єкта ці рухи здаються хаотичними і незрозумілими – одні кольорові плями сходяться, інші розходяться у різних комбінаціях, але за цими незрозумілими маніпуляціями криється поступовий рух до певної мети, яка нам не відома. Одні галактики, зірки сходяться, інші розбігаються, якісь гаснуть, а якісь вибухають. Якісь цивілізації, країни, нації виникають, інші розвалюються і зникають, якісь об'єднуються у союзи, а якісь починають воювати. Десь вибухають атомні бомби, а десь винаходять пеніцилін. Усе це має певний невідомий нам алгоритм руху до певної Світової мети, який нам невідомий, і це є також складова Абсолютної істини.
Хтось наразі каже: "Погано, що СРСР розвалилось", а хтось стверджує навпаки, що це гарно. Але звідки нам знати - може розвал СРСР був просто одним з елементів алгоритму, що веде до найкоротшого просування у складанні Кубика?
Таким чином маємо два поняття істини – Абсолютну, яка визначає реальні особливості Світу, що існує і розвивається поза межами нашої свідомості, а також – просто уявлення про істину, як логічно вибудувану нашою свідомістю модель зовнішнього Світу. Причому, ці моделі можуть бути як індивідуальними, так і колективними, а також, як результат глобального узагальнення історичного розвитку нашої цивілізації.
Звісно, що індивідуум може мати свою модель зовнішнього Світу, яка відрізняється від загальноприйнятої, а також може відрізнятися від моделі іншого суб'єкта суспільства. Також можуть виникати окремі моделі у певних груп суспільства, об'єднаних якимись спільними цінностями – це можуть бути громадські організації, клуби, партії, народи, країни, союзи. Такі моделі вони називають правдою - і не тому, що вони є близькими до істини, а тому, що вірять в те, що ця модель і є істиною.
Окрема особа може повірити у істинність моделі іншої людини, або певного суспільства і тоді така модель стає для цієї людини правдою. Якщо така модель гарно працює і підтверджує свою істинність у його очах, то до цієї моделі виникає довіра. При подальшому підтвердженні створюється впевненість у правдивості моделі і нарешті ця впевненість поступово переростає у віру.
Віра – це стійка впевненість у правдивості запропонованої моделі істини як на свідомому, так і на підсвідомому рівні. Іноді людина навіть не може пояснити, чому безоглядно вірить у певну модель, навіть тоді, коли вона і не підтверджується у черговий раз. Потрібні великі зусилля, щоб похитнути віру. Для цього повинна бути запропонована або більш приваблива модель, або повна і неодноразова невідповідність моделі зовнішнім реаліям, яка б зародила сумнів у правдивості моделі істини, у яку вірили. І тоді, якщо запропонована модель не виправдовує сподівань індивіда, то він розчаровується у її істинності і починає казати, що це – неправда.
Таким чином, якщо модель істини – то є логічна конструкція будови зовнішнього Світу, то правда – то є емоційне ставлення до тієї моделі, що вважається істинною. Правда – це віра у істинність запропонованої моделі зовнішнього Світу. Правда може бути спільною, а може бути індивідуальною, у кожного своя. Віра може змінюватись і те, що сьогодні комусь вважається правдою, завтра буде заявлене як неправда, як брехня.
Вважати, що є одна правда на всіх - наївність і ідеалізм! На землі 7 млрд. правд. Загальна правда буває лише в принципах формальної логіки 2 х 2 = 4 (хоча навіть у цьому випадку це залежить від системи зчислення). Але в тій же математиці все диференційне числення засноване на приблизності, "неправді", оскільки передбачає неврахування квадрата прирощення. Або в фізиці, принцип невизначеності для елементарних частинок: чим "правдивіше" ми хочемо знати про координати частинки, тим більше "неправди" в знанні її імпульсу, і навпаки.
Закони статистики - це суцільна приблизність (також як і у синоптиків). А в житті взагалі суцільний різнобій у визначенні того, що є правда. Справа в тому, що моделі істини, які оточують нас, складаються не з одного параметра оцінки "правда-неправда", а мають багато зрізів. Наприклад, прогноз погоди має параметри температури, вологості повітря, напрямку вітру, тиску, хмарності, наявності різних опадів. Кожен з цих параметрів прогнозу можна окремо оцінювати за принципом "правда-неправда". Якимсь з них можна довіряти, а якимсь – ні. Якісь потім справдяться, а якісь – ні. Тому різні люди можуть по різному довіряти таким прогнозам. Хтось може повірити, що буде дощ, а хтось скаже, ні, буде лише хмарно і холодно.
У життєвих ситуаціях, у відношенні до деяких ідей і принципів, змалюванні історичних подій, політиці, моральних принципах, релігійних віруваннях ситуація ще більш складна. Моделі таких істин складаються з десятків, а то й з сотень зрізів. Можна у деякі з цих параметрів у моделі вірити, у деяких сумніватись, деяким зовсім не довіряти. А в результаті, у кожного своя точка зору на все, що відбувається.
Посадіть 10 істориків чи журналістів змалювати одну і ту ж подію і отримаєте 10 "правдивих історій", що радикально відрізняються одна від одної. Для українців Богдан Хмельницький - народний герой, а для поляків - сепаратист і розбійник. Якщо б була одна правда, то не потрібні були б суди, прокурори, адвокати, присяжні. Не потрібні були б вибори, голосування, референдуми, ради старійшин. Варто хоча б глянути на картини астигматика Ель-Греко, щоб зрозуміти, що єдиної правди на всіх не може бути, так як мозки у всіх працюють по-різному.
Цю властивість широко використовують у пропаганді, рекламі, передвиборчій агітації, нейро-лінгвістичному програмуванні (НЛП) – виголошується кілька сентенцій, за своїм змістом близьких до істин, через що вони сприймаються як правда, а поміж ними втискується як рибальський гачок у кульку з тіста ще одна, яка може бути чисто рекламною і навіть дуже далекою від істини. Але коли вони всі виголошуються разом, то сприймаються у комплекті як одна велика модель істини і приймаються на віру в якості правди. Ми ковтаємо цю наживку і все – ми на гачку.
А бувають ще ланцюгові наживки. В якості наочного прикладу можна привести старий анекдот:
Сперечаються чоловік з жінкою. Чоловік каже: "Таню, ну ти ж не права". А жінка у відповідь: "Як?! Я не права? Значить я кажу неправду? Значить я брешу? Значить я – собака? Мамо!! Він мене сукою обізвав!"
В житті багато є аналогічних прикладів. І такий метод теж часто використовується у пропаганді, контрпропаганді, агітації. Що відбувається? Маємо кілька окремих сентенцій, близьких до істини, що сприймаються як правда. Наприклад, казати неправду – то є брехня і з цим погодиться кожний. Собака бреше, це теж відомо. Собака жіночого роду – сука. А коли кожна з цих правдивих сентенцій зчіплюється у єдиний ланцюг, то і він сприймається як велика модель істини. Хоча насправді то є штучна модель "зіпсованого телефону" і відстань від першої ланки ланцюга до останньої як від землі до неба.
Можна навести приклад з наших політичних подій останнього року і як вони замальовуються у російських ЗМІ. Береться перша сентенція, що на Майдані були червоно-чорні прапори. Вірно – були. Червоно-чорні прапори – це прапори УПА. Теж вірно. Воїни УПА під час протистоянь з військами НКВД серед інших гасел вигукували і "Москалів на ножі". Було тоді таке, була війна і "на ножі" брали з обох боків. Але з цього факту 70-річної давнини здійснюється екстраполяція у сьогодення і робиться висновок, що ті, хто був на Майдані – русофоби, прихильники геноциду росіян, прихильники нацизму і фашизму. Далі робиться висновок – оскільки після повалення старого режиму до влади прийшли лідери Майдану (а це теж правда), то до влади в Україні прийшли русофоби і фашистська хунта. Все. Усі ланки зчеплені у єдиний ланцюг, де кожна ланка окремо є моделлю істини і сприймається як правда, а разом це – штучно створений ланцюг "зіпсованого телефону" і насправді є моделлю дуже далекою від істини, але людьми, що погано обізнані з окремими ланками цього ланцюга, сприймається як правда.
Розірвати модель не істинного логічного ланцюга можливо лише за умов детального аналізу кожної з його окремих ланок. Наприклад, вияснивши, що на Майдані окрім червоно-чорних прапорів було багато інших і навіть російські триколори, було багато різних ідейно-політичних течій, тому напряму пов'язувати нове керівництво з УПА – нелогічно. Також, пов'язувати з лозунгами 70-ти річної давнини, які сьогодні ніхто не виголошував. Дефініція "москаль" відноситься не просто до росіян, а до тих, хто бореться за відновлення Російської імперії, серед яких багато і не росіян. Такий детальний аналіз сприяє розриву таких ланцюгів, хоча це дуже важко відносно тих, у кого сформувалась стійка віра до такої моделі, визнаної за правду.
Якщо окрема ланка моделі істини є складною за змістом і має багато зрізів (це особливо стосується моральних та світоглядних принципів, фундаментальних наукових теорій), то вона може використовуватись у формуванні різноманітних логічних ланцюгів, в залежності від того, за який із зрізів буде зчіплюватись ланцюг. Тому іноді виходить, що дві людини або групи людей оперують нібито одними поняттями, одними й тими ж ланками моделей, але зчіплюють їх у різні логічні ланцюги, створюючи різні комплексні моделі, які сприймають та видають у суперечці як свою правду, як вагомий аргумент, відмітаючи комплексну модель опонента як неправду.
Якщо у людини або у певного соціуму сформувалась стійка віра у правдивість певної моделі істини, то у їхніх головах виникає певний фільтр, що відмітає негативну для цієї моделі інформацію, хоч би вона була на 100% достовірна. Але вона вступає у протиріччя логічному ланцюгу моделі, тому сприймається як неправда, як провокація опонентів. Так само, якщо якась інформація підтверджує логіку моделі, то вона радісно (а іноді й сліпо) сприймається на віру, навіть якщо є абсолютно недостовірною. І лише якщо протягом певного часу прийнята на віру модель регулярно входить у протиріччя з зовнішньою реальністю, перестає "працювати", віра у її правдивість розхитується і слабшає.
Таким чином, правда є не лише вірою у істинність моделі, а ще й сприймається як ідеал, тобто стає ідеалізованою моделлю істини. І вже стає не моделлю істини, а моделлю ідеалу, який людина або створила собі сама, або її у цьому змогли впевнити інші.
Слід зазначити, що у окремої людини зазвичай спостерігається певний стадний інстинкт. Якщо соціум, членом якого вона є, притримується певної комплексної моделі істини, яку визнає і виголошує як правду, то у окремої людини виникає додатковий стимул для віри у те, що ця модель і є правдою, єдиною для всіх, навіть якщо є окремі опозиційно налаштовані особи або сусідні соціуми, що притримуються зовсім іншої думки і виголошують правдивість зовсім інших моделей істини.
Як було сказано вище, є можливість в результаті реклами або пропаганди в окрему складну модель істини, що має багато зрізів, непомітно втиснути в якості гачка сентенцію, далеку від істини. А якщо далі цю модель як ланку вставити у логічний ланцюг, то вийде комплексна логічна модель істини із ще більш прихованим гачком усередині. І у таку модель загітувати повірити дуже нескладно. Надто вже логічно і правдиво все буде виглядати. Такими засобами користуються при затягуванні людей у різноманітні секти, фінансові піраміди та інші оборудки з грошима та нерухомістю, при зомбуванні методами НЛП, у політичній агітації, формуванні свідомості молоді у терористичних організаціях та диктаторських режимах тощо.
Внутрішній світ людини – це є світоглядна супермодель істини, парадигма, що є її правдою життя, на яку вона покладає всю свою надію, віру і любов. Розрушити або змінити її надто складно, тому що вона формується з раннього дитинства. Ця модель є уже не просто логічним ланцюгом з моделей істин, а цілим мереживом зі складними логічними взаємозв'язками і переплетіннями тисяч зрізів. І скільки серед них є далеких від реальностей зовнішнього Світу, від загальноприйнятих моделей (моральних, духовних, наукових), скільки прихованих гачків – одному Господу відомо. Просто людина сприймає таку світоглядну супермодель істини у комплексі, як єдину і неподільну правду життя, подібно до "чорного ящика". Людина здебільшого вірить у цю свою Модель ззовні, не аналізуючи її внутрішнього змісту та структурної будови. На моральні копирсання, самозаглиблення у цей внутрішній світ з метою його зміни і покаяння у гріхах (що і є прихованими фальшивими моделями з гачками) здатні лише люди зі значною силою волі та рішучості щось змінити у своєму житті.
Для того, щоб людина змінила свій світогляд, щоб її переконати, треба зуміти цей "чорний ящик" перетворити на акваріум і подібно до телевізійного майстра покопатись у деталях, знайшовши браковані та заховані гачки, на які людину свого часу зловили. Такого можна досягти також у копіткому діалозі між людиною і морально авторитетним соціумом, або - моральними авторитетами, що стали лідерами цього соціуму.
Частина ІІ
Є такі поняття як «творити добро» або «творити зло». Тут треба визначити, що є два аспекти – творити для себе і творити для інших. Певно, що є комплекс дій людини, які людина у відношенні до себе або інших вважає добрими або злими (негарними), а з іншої сторони – дії, які ближні чи суспільство вважають добрими або негарними з боку окремої людини до себе, чи які суспільство вважає гарними чи ні – у своєму відношенні до людини. Тобто, загалом маємо чотири аспекти таких дій. Протягом багатьох тисячоліть цивілізація розробляла і вдосконалювала загальні принципи співіснування соціуму так, щоб соціум не розпадався і деградував, а навпаки – цементувався і розвивався. Їх називають моральними принципами, прийнятими суспільством. Звісно, що не вироблено загальнолюдських правил співіснування. Є різні культури, світогляди, релігії, традиції, тому і комплекс прийнятих моральних принципів у різних народів і культур різний. Це є загально прийнята у даному соціумі комплексна модель істини співіснування, морально-етична правда цього суспільства. На стиках суспільств з різними моделями виникають суперечки, конфлікти, намагання утвердити саме свою модель або агітацією, або силою.
Все ж в усіх цих моделях є спільне – такі принципи поведінки окремих людей у соціумі, які б зближували соціум, а не роз’єднували його. Кожна людина має свою волю, свої бажання, плани, інстинкти та життєво необхідні потреби. Це її свободи і їх розмір не мав би меж, якби ця людина жила сама, на безлюдному острові. Хоча і там би вони обмежувались розмірами та багатствами цього острова. Але ж людина живе в суспільстві, де її оточують такі самі люди зі своїми бажаннями свобод.
Ще у середньовіччі англійський суддя сер Олівер Уінделл Холмс в одній судовій справі записав фразу, що увійшла в історію: «Право розмахувати своїм кулаком закінчується там, де починається ніс іншої людини». Тобто свобода, воля людини не може бути безмежною, якщо ти живеш у суспільстві рівних тобі, шанованих людей, панства. Хоча таке формулювання меж свободи своїх вчинків не можна вважати точним. Інша людина не є манекеном і у неї є власні «кулаки для розмахування». Тобто об’єм сфери, яка повинна обмежувати свободу дій, знаходиться не на «кінчику носа іншої людини», а посередині між рівними і шанованими людьми, які поважають іншу людину так само, як і себе.
Оскільки для нормального співіснування соціуму потрібне певне самообмеження осіб, що його утворюють, то з часом оформлювались певні правила поведінки і обмеження, що їх повинна дотримуватись людина. Спочатку вони просто передавались з покоління в покоління як народні традиції та духовно-релігійні канони шляхом відповідного виховання дітей, а потім почали записуватись у певні кодекси, що узаконювались суспільством як права людини. Але з іншого боку і суспільство, яке складається з багатьох людей зі своїми правами, повинно було розробити певні кодекси поведінки у відношенні до окремої людини, що стали суспільними правами.
Однак весь розвиток людства – це безперервна боротьба за ту межу, що відділяє об’єм свобод людини і суспільства. Воля окремої людини має відштовхуючий характер і намагається збільшити об’єм своїх свобод. Але необмежена воля веде до анархії і розпаду соціуму. З іншого боку, воля суспільства, як інтеграл воль окремих її членів, тисне на об’єм свобод окремої людини з усіх боків, обмежуючи його. А необмежений тиск цієї волі може призвести до жорсткої диктатури, яка теж згубна для соціуму і може призвести до вибуху, не витримавши величини такого тиску. Тож, для нормального існування суспільства потрібен оптимальний баланс взаємно протилежних тисків, який досягається лише добровільним самообмеженням своїх бажань і свобод як з боку людини, так і з боку соціуму.
Самообмеження з боку суспільства досягається за рахунок прийняття та дотримання певних правил поведінки у вигляді зведення законів – офіційно закріпленої моделі суспільної істини. Також, за рахунок неписаних правил; сформованих культурно-духовних традицій; норм моралі, вироблених суспільством, виписаних у Священних писаннях.
З боку ж окремої людини таке самообмеження досягається шляхом дотримання цих суспільно-прийнятних норм і правил поведінки у суспільстві, в сім’ї, навіть у відношенні до самого себе. Внутрішня воля до самообмеження з’являється як сформована внутрішня модель істини, яку порушувати не можна. Людина розуміє, що вихід за межі цієї моделі поведінки – то є зло, існування в її межах – норма поведінки, а добровільне звуження розміру цієї моделі – жертовність, доброчинство. Воля не порушувати цю модель для себе – совість і віра в Господа, а не порушувати для інших – сором перед Господом і суспільством. При порушенні – каяття перед Господом і власною совістю, сором перед суспільством.
Проблема в тому, що сформована суспільна модель поведінки у вигляді моральних норм та чинного законодавства не завжди збігаються з внутрішньою моделлю поведінки окремої людини, прийнятої нею за особисту норму моралі. Тоді те, що для неї є в межах цієї норми, може виходити за межі суспільних норм. Так само як і суспільні норми можуть не співпадати з його особистою внутрішньою нормою. В цьому випадку людину буде утримувати від виходу за межі суспільних норм поведінки внутрішня сила волі, почуття совісті, сором перед оточуючими, страх перед покаранням Божим та суспільним.
Я розмістив ці почуття саме в такому порядку, тому що вважаю, що внутрішня сила волі та совість є більш сильними і високими почуттями, ніж сором і тим більше – страх. Можна не порушувати суспільних норм поведінки лише із страху, не маючи при цьому ні волі, ні совісті. Кажуть же – робити щось не за страх, а за совість. Але і в одному і в другому випадку віра в Господа допомагає стримувати себе від гріха – тобто, відходу від суспільно-прийнятних норм поведінки.
Висока віра надає волю, формує совість, а приземлена віра задовольняється почуттями сорому і страху, хоча і їх у більшості життєвих випадків буває достатньо. Людина, що боїться кари Господньої чи людської, може ніколи не порушувати жодних суспільних норм поведінки, не грішити, але пожертвувати своїм здоров’ям чи навіть життям заради спасіння ближнього, Батьківщини може побоятись із того ж почуття страху, бо жертовність вимагає високої віри, сильної волі, чутливої совісті. Доброчинство керується також не страхом, а волею та совістю.
Слід зазначити, що гола воля сама по собі, без віри, совісті, сорому, страху може вести до протилежного – до свідомого порушення будь-яких суспільних норм. Це є воля до необмеженого розширення об’єму своїх свобод за рахунок обмеження свобод інших осіб, тобто це є відштовхуюча сила, що називається егоїзмом і породжується гординею – намаганням поставити самоповагу вище поваги до інших. Так само і суспільна воля сама по собі, без віри, совісті, сорому, страху веде с одного боку до внутрішнього (інтенсивного) тиску на окрему особу, звужуючи її життєвий простір, ведучи до диктатури. З іншого боку, веде до зовнішнього (екстенсивного) тиску на інші соціуми, намагаючись їх або відштовхнути, або захопити шляхом війни.
На межі між простором одного і простором інших іде споконвічна боротьба двох протилежних сил – егоцентристської самоповаги і альтруїстичної поваги, любові до інших. Взагалі, самоповага має бути корисним фактором. Людина, яка не поважає себе, яка не може захистити своє достоїнство, не знає, що таке – любити інших, поважати достоїнство інших.
Але самоповага також може бути різною. Гола самоповага без віри, совісті, сорому, страху породжує гординю - намагання поставити свої права і свободи вищими за права і свободи інших, повагу до себе вищою за повагу до інших.
Успішним для прогресу суспільства було б знаходження оптимального співвідношення між рівнем самоповаги і поваги до інших. Так само і як між самоповагою суспільства до себе та повагою суспільства до окремої особи. Однак у нашому житті ми весь час бачимо нескінченну боротьбу життєвих просторів між собою як у відношеннях між окремими особами, так і у відносинах особи з суспільством та боротьбу між суспільствами. А причиною того є якраз нестача віри, совісті, сорому і страху.
Людство протягом своєї історії виробило певні морально-етичні норми, модель істини, що її надихала віра у Творця. Ця глибока віра у те, що саме ці норми є мірилом справедливості у суспільстві, народжувала у душах людей такі почуття як совість, сором і страх перед скоєнням зла (гріха), каяття у разі його скоєння.
Одними з таких норм, записаних у священних писаннях, є такі як «Люби іншого як самого себе» та «Не роби іншому того, чого собі не бажаєш». Ці формули співіснування у суспільстві якраз і ведуть до балансу сил відштовхування (самоповаги) та сил тяжіння (любові). Баланс цих сил втримує соціум як від розвалу під дією відцентрових сил анархії, так і від гравітаційного колапсу соціуму рабськи не поважаючих себе особистостей під тиском зовнішньої диктатури осіб з підвищеним рівнем бездуховного егоцентризму, гордині.
Однак, треба зазначити, що є одна сфера нашого життя, у якій ці дві формули не завжди спрацьовують. Якщо, наприклад, людину виховали у сім’ї п’яниці, то є велика вірогідність того, що і вона стане п’яницею. У цієї людини буде сформована своя модель поведінки і своя правда життя, своє розуміння того, що є добро, а що є зло. Тому ця людина не буде вважати злом навчити ближнього пити, навіть люблячи його як самого себе. Не буде вважати, що робить ближньому зло, якого не хотіла б собі. Так само з людиною, яку привчили красти гаманці з кишені, брати хабарі, добиватись свого брехнею, лайкою чи кулаками, а то й вбивати. І головне – жити у цьому світі без віри, без совісті, відчуття сорому за свої вчинки, каяття за скоєні гріхи. Якщо людина привчена до цього як до норми поведінки у суспільстві, то вона до цього і іншого буде привчати, люблячи його як самого себе. Тобто, виникає парадоксальна ситуація – людина може навчати іншого робити те, чого не хотіла би собі, люблячи свого учня як самого себе!
Отже, можна зробити висновок, що ці дві нібито універсальні формули не спрацьовують у сфері виховання. І це трагічним чином може запускати ланцюгову реакцію поступового захворювання суспільства вірусом бездуховності, гордині, безсоромності, злодійства без остраху. І якщо цей ланцюг не перервати, то цей вірус почне передаватись до нового покоління з самого народження як парадигма бездуховного існування кожного «для себе», коли егоцентризм і гординя не буде вважатись гріхом, а навпаки – вмінням вижити у світі таких же як сам. А потім і стане суспільно-прийнятною формою поведінки, моделлю суспільної псевдоморалі.
Частина ІІІ
Якщо проаналізувати ті гріховні вчинки, що їх головним чином здійснюють люди в нашому суспільстві, такі як брехня, наклеп, злодійство, замах на здоров’я і життя ближнього, жорстокосердість, перелюб тощо, то можна дійти до висновку, що людина насправді їх вчиняє не заради них самих (якщо вона не параноїк), а використовує лише як засіб для задоволення своєї гордині у різних її проявах. При цьому, якщо у людини комплекс неповноцінності, то такими проявами є заздрість, зневіра. А якщо у людини комплекс самоствердження, то такими проявами гордині є егоцентризм, самолюбство, пиха, марнославство, надмірність у всьому, менторство, культ особи, презирливість, жовчність і скепсис. Крім того, заздрість у поєднанні з голою волею без сорому, страху і каяття може вести від комплексу неповноцінності до комплексу самоствердження. Цей варіант самий небезпечний і цинічний. Він найбільше спонукає до просування по головах людей усе вище і вище щаблями пірамід влади, слави, багатства або кримінального світу. Ніякими моральними гальмами не стримуваний «Ярмарок марнославства».
Саме ці хворобливі і бездуховні аморальні потяги є підсвідомою спонукаючою причиною, яка викликає, як наслідок, вчинення гріховних діянь, спрямованих не на добро, а на зло заради задоволення своїх власних потреб за рахунок ущемлення потреб і прав оточуючих. Тобто, у своїй гордині така особа не слідує закону Божому любити ближнього як самого себе, а любить лише себе за рахунок ближнього. А звідси і висновок: боротися треба не з наслідками – крадійством, брехнею, замахом на здоров’я і життя ближнього, а з причиною, що їх породжує – гординею (егоцентризмом) в усіх проявах та пропагувати альтруїзм (любов до ближнього, доброчинність, жертовність).
У нашому суспільстві цей баланс порушено у сторону егоцентризму за рахунок поступового відмирання альтруїзму. І це на жаль, є саме той згубний шлях, яким ми просуваємось. Навіть за часів радянської влади проявів альтруїзму у відносинах між людьми на побутовому рівні було більше, ніж зараз. Тоталітарна система хоч і нав’язувала силою зрівнялівку, але в той же час не давала розмаху хворобливим проявам гордині і самоствердження, що наразі розквітнули у деяких членів нашого суспільства, прихована гординя яких за радянської влади була як стягнута пружина. І стримувала цю пружину в атеїстичному суспільстві не віра, а лише тоталітарна владна система.
Як тільки влада змінилась на повну свободу ринкових відносин ця пружина розпрямилась, нестримувана нічим. А на зміну - жодних релігійних і морально-етичних гальм у суспільстві не було запроваджено. Тому наше суспільство почало морально захворювати з кожним роком чимдуж. На жаль, церква в цей час здебільшого теж захопилась комерціалізацією і похитнула у народі моральну довіру до себе.
Тому наразі першочерговим завданням є впровадження у нашому суспільстві ідеології усілякого пригнічення проявів гордині та пропагування любові до ближнього (альтруїзму, доброчинства, жертовності), захисту тварин, рослин, оточуючої природи, любові до землі. Треба змінити суспільну думку у відношенні гордині, щоб будь-які її прояви у відносинах між людьми, між владою та людиною вважались соромом. І для цього потрібне до певної міри «зомбування» населення на емоційному ціннісному рівні через цикли теле- та радіопрограм, твори митців, фільми, серіали, газети, журнали.
А що ми зараз бачимо у наших серіалах – культ індивідуалізму, красивого життя багатіїв, насильства і кримінальних розборок. Усе це подається під виглядом реалізму як норма життя більшості громадян суспільства, або як мета для досягнення «життєвого успіху».
Зрозуміло, що фільми радянських часів були казкою, що зазвичай не відображала реального стану речей, але ж і більш емоційно душевними, ніж сьогоднішні «Вулиці розбитих ліхтарів», «Карпови», або дурнуваті «Інтерни». Старі мультфільми, просякнуті добром, які навіть сьогоднішні діти дивляться із більшим задоволенням, ніж сучасні «Трах-бах! Вжик туди! Вжик сюди! Бац по лобі!».
На рівень державної політики треба поставити пропагування гуманізму у взаємовідносинах, етики поведінки, милосердя до більш слабких, жертовності та меценатства, відновити повагу до людей простих; більше показувати у ЗМІ, фільмах, серіалах життя пересічних людей, любов, музику, добру кінокомедію, різдвяну доброчинну казку, а не саме лише життя олігархів у їхніх маєтках та криваві бойовики.
Дуже важливою у будь-якому суспільстві завжди була і є робота з підростаючим поколінням. Колись у нас були піонерські організації, усілякі гуртки, клуби, спортивні секції, що мало фінансову та організаційну підтримку з боку держави. На Заході це теж широко розвивається (наприклад, скаутські організації), дитячий спорт тощо. А у нас якось зникло все, на замін нічого створено не було, викреслилось з рядків бюджетних витрат, комерціалізувалось, перетворившись на коштовну VIP-послугу. І що ми хочемо від молоді, якщо вона зростає як бур’ян придорожній?
У пострадянські роки великі надії щодо морального відродження суспільства покладались у нас на церкву. Але замість цього що бачимо? Розбрат, розкол, взаємні прокльони і анафемствування. Конфесії більше стали нагадувати партії, що цікавляться лише доходами, кількістю приходів і прихожан. Священнослужителі закостеніли у своєму архаїчному догматизмі. Колись Ісус засуджував тогочасних священнослужителів у тому самому, називаючи їх фарисеями і книжниками. Але ж сучасні священнослужителі і перетворились на таких самих фарисеїв і книжників, що більше моляться на Книгу, написану 2-3 тисячі років тому, ніж Богові.
Сучасну освічену людину не залучиш до глибокої віри, переконуючи у істинності і моральності (у сучасному розумінні) кожного рядка Біблії, особливо щодо Старого Завіту. Думаю, для церкви було б чесніше сказати, що поняття Творця вічне, а Книга, писана людьми, з часом потребує осучаснення, щоб не виглядати архаїчною і не викликати недовіру у молоді комп’ютерно-космічного віку.
Громадянське суспільство теж не розвивається. Жодного сприяння з боку держави розвиткові місцевих громад, їх колективній ініціативі. Люди зачиняються у своїх «коробках», переймаючись індивідуалізмом, пофігізмом, песимізмом, бездуховністю, заздрістю до «більш успішних і крутих у цьому житті», що їм їх рекламують щодня з телеекранів у двоповерхових маєтках з басейнами, обслугою, мерседесами та мораллю хижаків.
Люди, просякнуті такою філософією заздрості, набагато легше «зомбуються» через той же екран, коли їм вказують, хто винуватий у всіх їх життєвих бідах, хто є «ворогом народу» і заважає збудувати достойне життя. Люди з такою філософією заздрості, як лише випадає нагода пристроїтись до однієї з пірамід (влади, слави, багатства, кримінального світу), починають зубами й ліктями торувати собі шлях усе вище й вище в екстазі марнославства, відкидаючи залишки сорому, страху, каяття за свої вчинки.
Державна політика у справі морального відродження України повинна стати самим важливим завданням, без вирішення якого ми ніколи не піднімемо економіку, добробут громадян, не вирішимо соціальних проблем, не збережемо єдність держави, а може й саму державу не збережемо.
Також дуже важливою є зустрічна ініціатива місцевих громад, активної частини небайдужого населення. Треба взятись до поступових змін у нашому суспільстві, до зміни парадигми суспільних відносин, яка б призвела до зміни морально-етичних принципів у голові кожного її громадянина. Людина, яким би індивідуальним не був її характер, є особою суспільною і їй притаманний свого роду «стадний інстинкт». У своїй поведінці вона намагається керуватись тим як прийнято у суспільстві. Що таке гарно, а що – погано. Що робити звично, а що - дивно. Якщо усі мають вуса, то і молодий юнак скоріш за все їх відростить. Якщо красти вважається нормально, то всі будуть цим займатись. А якщо б давати хабара в суспільстві вважалось неприйнятним, то і думки такої ні у кого б не виникло.
Сімейне виховання на жаль сьогодні мало відповідає нормам гуманістичної суспільної моралі. Наші сім’ї наразі є віддзеркаленням більшості проблем у нашому хворому суспільстві на шляху переходу від «совка» до демократичних цінностей через затяжний період дикунського і розгнузданого капіталізму зразка початку ХІХ сторіччя. І навіть якщо у сім’ї дають гарні настанови, але увійшовши у зовнішній світ і стикнувшись з реаліями зовсім інших відносин ці настанови відмирають як парникова квітка, що її винесли на мороз. Тому зміна парадигми морально-етичних настанов повинна відбутись ззовні, з боку усього суспільства і потому вже увійти у кожну сім’ю.
Дослідники з Політехнічного інституту Ренсселіра, США виявили (http://www.sciencedaily.com/releases/2011/07/110725190044.htm), що як тільки відсоток людей з непохитними поглядами сягає 10%, їх переконання у будь-якому разі почнуть сприйматись суспільством. Було показано переломний момент, коли думка меншості швидко стає думкою більшості. З часом переконань меншості починають притримуватись усе більше людей. Коли переконань меншості починають дотримуватись 10% населення, починаються швидкі зміни і переконання меншості перемагає ту думку, яка була у більшості до того.
Зазвичай люди відчувають себе не у своїй тарілці, якщо вони не поділяють загальних думок, а тому вони шукають якогось компромісу. Але як тільки ентузіасти, що поширюють нові ідеї, починають переконувати усе більшу і більшу кількість людей, ситуація змінюється. Більшість спочатку починає сумніватись у своїх власних поглядах, а потім і повністю приймає нові ідеї та навіть самі починають поширювати їх.
Звісно, спочатку людина, що вступила до певного товариства однодумців, прийняла клятву і почепила значок члена такого товариства, буде сприйматись з посмішкою. Але через певний час бути членом Товариства стане престижно, а носити такий значок – модно. І якщо така людина зі значком зайде у кабінет до хабарника, то той вже зрозуміє, що вимагати щось у цієї людини не має сенсу – вона ж клятву дала. А потім через деякий час і хабарнику стане соромно брати хабарі, виникне відчуття заздрості, що всі вже вступили до Товариства, а він ще ні.
Відчуття сорому це дуже важливий фактор у суспільній поведінці. Тому що саме визнання людиною своїх гріхів ще нічого не дає. Гріхи ніби якір, що тримає корабель на місці, не даючи йому рухатись уперед. Зрушити корабель з місця може лише сором, сором за свої гріхи. Він наче вітрила, що напинаються вітром натхнення. Лише сором може зірвати корабель з якоря і надати йому прискорення у напрямку морального очищення і вдосконалення. Якщо усі навколо крадуть, то і самому красти не соромно, навіть знаючи, що це гріх. Якщо усі навколо брешуть, то і сам не відчуваєш сорому за брехню. Якщо усі навкруг переповнені нетерпимістю, ненавистю до людей з іншими поглядами, то і сам переповнюєшся такими ж почуттями.
Новий моральний кодекс має змінити критерії суспільної поведінки. І якщо більшість людей у суспільстві стане їх дотримуватись, то кожній окремій пересічній людині стане соромно не дотримуватись того, чого дотримуються усі. Не дотримання нових суспільних норм моралі буде втратою честі у очах оточуючої громади.
Звісно, що попервах вступ до такого Товариства і прийняття клятви буде складним життєвим вибором. Дуже важко буде такої клятви дотримуватись у суспільстві, що живе за іншими принципами. Буде багато життєвих викликів і спокус порушити цю клятву. А потім, коли бути членом такого Товариства стане престижним, то багато хто почне лукавити, вступивши до його лав. Але і це треба буде пережити як певний етап поступового очищення. Також хотілося б, що ніхто не сприймав цей рух як нову релігію, чи як щось, що вступає у конкурентне протиборство з існуючими релігійними конфесіями.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537889
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.11.2014
У кожного своє розуміння про цей Світ, про своє місце та роль у ньому. Можна вірити в існування світу з волі Бога або без неї, можна представляти Бога в тому чи іншому вигляді і ролі у розвитку Світобудови, можна дотримуватися тих чи інших релігійних норм спілкування і поклоніння Всевишньому. Але ніхто не повинен щось комусь нав'язувати, бо нав'язування свого розуміння - це є погорда і великий гріх.
Той, хто намагається повчати інших, з самого початку намагається поставити себе над іншими як вчителя над учнями. А хто йому дав таке право? Бог? Ні - лише власна гординя! Хтось скаже - покликання. А хто тебе вповноважив? І якщо глибоко копнути в себе, то виявиться, що уповноважило лише Супер-Его, яке на підсвідомому рівні злилося з поняттям Бога.
Ти кажеш «ось що Бог сказав» і цитуєш Євангеліє. Тобто, заздалегідь і безумовно впевнений в тому, що те, що написано в книзі, це і є те, що сказав сам Бог. Але з тобою в цьому не погодяться представники інших релігій. У них свої Святі писання і в них таким же безапеляційним тоном пишеться про те, що «сказав Бог». А хто насправді може знати, що міг сказати Бог і каже він взагалі щось, і якою мовою? На Землі близько 6 тис. мов і діалектів, в нашій Галактиці біля 1 мільярда планет, на яких можуть бути цивілізації, у Всесвіті близько 100 млрд. галактик. На скількох мовах і зі скількома цивілізаціями міг би спілкуватися одночасно Бог? Мені здається, час вже відірватися від примітивних прабабусиних вірувань про Бога, що сидить на хмарі; Землі, створеній за 6 днів; і про Адама і Єву.
Скільки релігій - стільки й «праведних істин» про створення і розвиток Світу. Якщо відірватися від цих історико-культурологічних релігійних поглядів на всій Планеті, то викристалізується один - є світ матеріальний і є світ духовний. Що знаходиться поза нашим матеріальним Світом - поки ніхто не знає. Якщо є там духовне божественне начало, то воно в усякому разі жодним чином не повинне залежати від того, як його уявляє собі та чи інша Земна або позаземна культура. А тим більше – антропологічно порівнювати Бога з собою.
Усім вірянам усіх релігій і конфесій треба прийняти єдине - Творець є, Він один, єдиний для всіх. Який Він - нікому не відомо і ні в якій Земній книзі це не може бути безапеляційно записано. Вірувати чи не вірувати, як вірувати, з якими обрядами - є особиста справа кожного. Проповідники ж - є особи з самого початку заангажовані, упереджені канонами своєї релігії і релігійної конфесії, і ведуть іноді не до Бога, а до гаманця священнослужителя.
Але в дискусії знову і знову все зводиться до християнства, Біблії, Ісуса, до проповіді. А як же тоді бути мусульманам, іудеям, буддистам, індуїстам і т.д.? Ти їх віру як зазвичай назвеш лжерелігією, єрессю, що йде від диявола. А вони з таким же пафосом скажуть те ж саме тобі. І хто правий? Ти звичайно скажеш, що безумовно лише ти. І так само із запалом будуть доводити свою правоту вони. Але чи не є це гординя?
На нашій Землі не запанує мир доти, поки кожен не перестане з піною у рота доводити абсолютну істинність тільки своєї правди. А правда ж не одна - на землі 7 мільярдів правд. У кожного вона своя. Тому що те, що ми вважаємо за правду, насправді є лише суб’єктивною моделлю істини, а не сама істина. Істина знаходиться поза нашим розумом, тому ми можемо її лише моделювати у своїй свідомості з тою чи іншою достовірністю.
Всі люди усіх вірувань замість того, щоб до хрипоти, а іноді й до крові переконувати один одного, що їх віра є найправдивішою, найістиннішою, краще б об'єдналися в тому, що Господь один для всіх.
[b]Господь любить усіх, хто любить його, і - хто любить ближнього як самого себе. [/b]
Битися за те, як його називати і як йому молитися - це і є гординя. А ще це називається релігійний фанатизм. Це аж ніяк не від Бога, а навпаки. Я так вважаю.
Заздалегідь відкидаю звинувачення в тому, що я виступаю проти віри в Господа. Я просто відокремлюю поняття Господа, який один для всіх, від понять, що відносяться до дитинства людства у вигляді написаних тисячі років тому писань, визнаних священними - Заратуштри, Рамаяни, Тори, Корану, Біблії. У цих писаннях змішані в одне ціле:
- дійсно вічні моральні цінності гуманного співіснування в суспільстві;
- різні історико-культурологічні описи побуту древніх народів;
- поняття про будову Світу, які стали казковими на сьогоднішній день.
Також я проти релігійного фанатизму, коли намагаються під виглядом захисту віри потрясати кулаками, зброєю, багаттями інквізиції, джихадом. Вибухами смертників довести, що їхні поняття про Бога є єдино вірними і праведними. Але хіба така непримиренна поведінка - від Бога? Ні - це якраз диявол пустує. І хіба для того був створений Світ, щоб воювати один проти одного з іменем «свого Бога» на вустах?
І я ж не один у своїй думці. Є таке поняття - екуменізм (єднання всіх церков). Вважаю, що Божий Світ настане на Землі, коли не буде різних релігій (цієї культурно-історичної спадщини наших предків), а прийде розуміння єдиного для всіх (і не тільки для земної цивілізації) духовно-божественного в нашому неосяжному Всесвіті.
Цікаво, як би сприйняли нас землян представники інших цивілізацій, якби ми стали їм цитувати Тору, Біблію або Коран? Якби стали їм розповідати про якихось невідомих їм Єгову, Ісуса Христа або Аллаха? Ось я і кажу, що окремо взяті релігії, що намагаються поставити себе над усіма іншими - це гординя. Бог для всіх один і не тільки на Землі, а й у всьому Всесвіті з мільярдами мільярдів інших цивілізацій.
Найцікавіше, я впевнений, що у відповідь мені зараз знову стануть цитувати рядки з Біблії як істину в останній інстанції. Як можна пов'язувати Бога і Священне писання, написане 2000 років тому людьми, в одне ціле? Коран, Тора, інші Святі книги говорять те ж саме. Не варто прив'язувати Божественний дух до матеріальних книг, написаних людьми в силу своїх уявлень про Бога в стародавні часи. Виходить, що ми віримо не в Бога, а в книгу. Я для себе ці поняття розділив. І тому не вважаю, що християни кращі або гірші мусульман, юдаїстів або буддистів. Усі вірять в щось Святе, що створило цей Світ і наповнює його своєю любов'ю.
Різні лише історично сформовані обряди поклоніння Всевишньому, відображені в наших священних книгах. Але виходить, що основне завжди відходило на другий план, а вперед випиналися саме ці вторинні відмінності. Через це і кров лилася, але хіба це наближає нас до Всевишнього?
Думаю, що серед вірян кожної з релігій є відсотків 90 людей нормальних і терпимих до іншого світогляду, а є відсотків 10 непримиренних фанатиків, які не сприймають жодної поступки від свого розуміння віри. Ось саме через цих фанатиків і виникає релігійне протистояння в світі і жорстокосердість. І тут постає питання - так що ж таке «релігійний фанатизм»? Веде він до Бога чи навпаки? А може розпалювання релігійного фанатизму комусь просто вигідно?
А може за цим криється не боротьба за віру, а боротьба деяких служителів віри за свої доходи? Підтвердженням цьому є наявність усіляких розколів і течій в межах однієї релігії. Католики, протестанти, православні, шиїти, суніти і т.п. Здавалося б, релігія одна - через що битися? Та через те, що священнослужителі поділити доходи не можуть.
І це вже настільки далеко від віри і від Всевишнього ...
А з простих вірян просто роблять сліпих фанатиків, посилаючи їх на смертельну боротьбу за «істинну віру».
Я проти релігійного шовінізму у відношенні до вірян інших релігій. Якщо людина живе праведно, то вона буде врятована і не потрапить до Пекла незалежно від того, яка в нього релігія. А грішний мусульманин так само може потрапити до Пекла, як і грішний християнин або синтоїст.
Приберіть зі своєї душі почуття переваги над людьми, що мають іншу думку. І не вважайте себе джерелом абсолютної істини - це не по-Божому.
І татарські діти, і єврейські, і ассирійські, що мають свою віру - вони такі ж громадяни України, як і християни. Вони чим перед тобою завинили?
Я український громадянин, патріот України, але при цьому люблю всіх дітей України, дітей інших країн незалежно від їх національності та релігії. Як можна стверджувати, що тільки Біблія може бути компасом у житті, а Коран або Тора - ні? І дітей до цього долучили - нібито, лише ті, хто з Біблією, мають право на любов Творця.
Хіба може бути від Бога протистояння і неприйняття один одного серед віруючих різних релігій? Може саме такою і була воля Творця - дати кожному народові саме таку релігію і обряди, які б найбільше були їм близькі ментально, культурно-історично, морально-етично, звичаєво? Я закликаю вірян усіх релігій і конфесій до любові та взаєморозуміння, терпимості і не нав’язування один одному своїх непохитних постулатів. Саме нетерпимість призводить до війни, хрестових походів і інквізиторських багать. Адже дехто і в ХХ столітті намагався завойовувати світ з гаслом «Gott mit uns». Невже і в ХХІ сторіччі ця кривава ворожнеча релігій буде віддаляти нас від Бога, одного на всіх, незалежно від того яким ім'ям ми Його називаємо і згідно яким книгам на Нього молимося? Може тому позаземні цивілізації і не хочуть з нами мати справи, оскільки вважають нас такими, що не доросли ще до загального гуманізму на своїй Землі?
Вірю - ще прийде усвідомлення (якщо всі ми докладемо зусиль), що божественне призначення не в закостенілому прозелітизмі, а у взаємному примиренні та любові!
Думаю, ці слова прийнятні для всіх, присутні у всіх священних книгах, і в Біблії, і в Торі, і у вченні Конфуція, тільки інакше сказані, але зміст такий же. Так через що битися один з одним? Через те, яким ім'ям Бога назвати і яким чином поклони йому відбивати? Давайте просто примиримо одну з одною всі релігії і об'єднаємося в єдине Людство, любляче єдиного Бога. І нехай буде мир на Землі!
Погодьмося на загальне для всіх релігій ім'я - Всевишній. Якби тільки на цьому питанні відбулося всесвітнє примирення...
Так і потрібно об'єднуватися на цій основі. Примиритися в тому, що нас об'єднує, а не битися через те, що у нас різне в силу історичних причин. Адже в основі всіх основних релігій (крім шаманських) лежить загальний принцип любові до ближнього і любові до Всевишнього. І це повинно об'єднати нас.
[b]Люби Господа як він любить тебе, люби ближнього як самого себе![/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537888
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.11.2014
Вважати, що є одна правда на всіх - наївність і ідеалізм! На землі 7 млрд. правд. Загальна правда буває лише в принципах формальної логіки 2х2=4 або "син моїх батьків - мій брат". Але в тій же математиці все диференціальне числення засноване на неправді, оскільки передбачає неврахування квадрата зміщення. Або в фізиці, принцип невизначеності для елементарних частинок - чим точніше (правдивіше) ми хочемо знати про координати частинки, тим більше неточності (неправди) в знанні її імпульсу, і навпаки.
Закони статистики - це суцільна приблизність (так само як і у синоптиків). А в житті взагалі суцільний різнобій у визначенні істини і правди. У кожного своя точка зору на все, що відбувається. Посадіть 10 істориків чи журналістів описати одну й ту ж подію - отримаєте 10 правд, що радикально відрізняються одна від одної. Для українців Богдан Хмельницький - народний герой, а для поляків - баламут і розбійник. Якщо б була одна правда, то не потрібні були б суди, адвокати, присяжні. Не потрібні були б вибори, голосування, референдуми, ради старійшин. Та варто поглянути на картини Ель-Греко, щоб зрозуміти, що єдиної правди на всіх не може бути, так як мізки у всіх працюють по різному.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537653
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.11.2014
У чому різниця між громадянином та підданим? У тому, що громадянин - це патріот своєї рідної Країни. Влада приходить і уходить, а Країна залишається.
Для підданого ж Країна, це просто територія проживання. Найголовніше для нього - який Хан або Цар-батечко при владі.
Якщо інший Пан для нього здасться трохи кращим, то можна і Країну перекроїти, і територію проживання перепідпорядкувати іншому Пану. Аби пообіцяв більше "хліба і видовищ".
Громадянин вважає себе господарем у хаті, що називається Батьківщиною. Обладнує її найкраще, доглядає за нею, ремонтує, робить все, щоб гарно виглядала, комори були наповнені, боронить від чужинців. Живе не лише сьогоденням, а й про день завтрашній турбується - як у цій хаті будуть жити його діти, онуки і правнуки.
Підданий же відчуває себе орендарем у тій хаті-країні, у якій йому дала право жити держава і милостивий государ. Тому й відношення до неї, як не до свого, а як до наданого кимось. Ті, кому у своєму житті доводилось здавати комусь квартиру, знають як після постояльців треба чистити і вигрібати "срач", що вони залишають. Добре, якщо всі речі на місці залишились і не зникли. Бо ж - не своє. Годі вже й чекати, що вони добровільно стали б там щось покращувати, ремонтувати, збагачувати для нащадків. Чи можна чекати, що колись буде лад у такій хаті? Навряд, бо піддані чекають, що лад наведе їх господар - влада і Лідер. І з кожною зміною влади все чекають, чекають. Плюються на попередників і моляться на чергових обіцяльників. А "крокодил усе не ловиться і не росте кокос".
То все ж, хто ми в нашій Україні - громадяни чи піддані?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537652
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.11.2014
Бессонница моя - как долог
Твой изнурительный роман!
Во тьме развесила свой по́лог,
Теплом окутала... Обман!
Сюжеты мыслей в сны вползают,
Что лишь успели прорости,
Лишь в сказку начали нести
И вдруг роняют, исчезают,
Сказав нелепое: "Прости"...
Вот грудь чешу, вот возле пятки,
А вот уж тянется к лопатке
Моя короткая рука.
Бессовестно играет в прятки
Неверный сон, издалека
Шепнув в тиши ехидно, сладко:
"Пока, мой друг, пока..."
И бьют часы по наковальне,
Чеканя шаг из глубины,
Томленьем заполняя в спальне
Объем звенящей тишины.
В тоске бесплодная надежда
Все тянет тело развернуть.
Перекрутилась вся одежда,
Одеяло.
Куда-то простынь убежала.
Сереет в окнах.
Не уснуть...
15.11.2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537194
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 16.11.2014
Есть ли виновные? Нужно ли что-то делать?
(перевод с украинского)
Сначала тебя игнорируют,
потом над тобой потешаются,
потом с тобой стараются бороться,
но в конце концов ты побеждаешь
(Махатма Ґанди)
Уважаемые господа! ...господа... Мы так привыкли за последние два десятилетия к такому обращению, что многие уже позабыли, как раньше обращались друг к другу – "товарищ". Однако же большинство населения современной Украины родились еще в те времена, когда обращались именно так.
Что произошло с нашей ментальностью за эти годы? Есть ли связь между той ситуацией, в которой оказалась сегодня наша независимая страна, и «modus vivendi» обычного гражданина начала 2014 года?
Те времена, когда на политической карте Земли существовала страна под названием СССР с ее политической системой и коммунистической идеологией, были характерны тем, что каждого гражданина этой державы начиная с детского садика и в течение всей жизни убеждали - на первом месте Государство, его политический строй и идеология, на втором – колектив и лишь потом - отдельная личность, как стандартный винтик этой системы. И поэтому, раз коллектив считался важнее отдельного его члена, то и уровень уважения к иным был более значительным, чем уровень уважения к самому себе. Подобная структура общественных взаимоотношений и породила такое обращение друг к другу как "товарищ". То есть человек сам по собе не был никем, его честь, достоинство отдельно не рассматривались. Все это приобретало значение лишь в определении "товарищ": товарищ кого-то, в отношении личности к окружающим.
Такая система общественных отношений, которая угнетала роль личности, ее собственное достоинство, права і свободы отдельного человека, постепенно начала вызывать все большее возмущение. Особенно когда начал приподниматься "железный занавес" и люди получили возможность сравнить свой способ жизни з западным. При этом произошла определенная психологическая увязка между уровнем жизни и уровнем свобод в западных странах. У людей, десятилетиями привыкших к очередям, дефицитам и "блатам", к идеологическому давлению государства на личное достоинство и свободы, появилась заманчивая мечта – достаточно добиться всех возможных и невозможных свобод, как наступит райская жизнь и исчезнут все проблемы.
И вот наконец все это случилось как и мечталось, настала свобода говорить что хочешь, делать что хочешь, зарабатывать как хочешь. Слово "товарищ" выброшено в мусорное ведро и каждый гордо назвался "господином", преисполнившись уважением к самому себе, подобно горячему коню, который долгие годы стоял в загоне и вырвался наконец на бескрайние просторы степей. Кто как, в меру своих возможностей начали выстраивать свое личное маленькое или большое счастье, жить не для государства, для коллектива, а для себя. Постепенно выстроилась структура нового общества, в котором уважение к себе стало чрезмерно превалировать над уважением к окружающим.
Однако, разве такой была исходная сущность обращения друг к другу "господин"? Является ли господин лишь преисполненным достоинства господином для самого себя? А разве иной индивидуум не есть таким же самым господином, имеющим право на собственное достоинство? И не в этом ли была заложена основная суть настоящей чести, выстраиваемой обществом на протяжении веков?
Благородное общество – это действительно взаимоуважение благородных личностей, которые следуют определенному кодексу чести. В свое время деятелями Великой французской революции была провозглашена формула будущего общества справедливости "Свобода, равенство, братство". Однако ими не було уточнено, или они и сами не до конца понимали то, что компоненты этой триады не могут быть осуществлены одновременно в 100% рафинированной полноте. Так как полная свобода ведет к возникновению неравенства, а полное равенство ведет к ограничению свобод, к насильственной уравниловке. Братство же, как принцип взаимоуважения между "одним" и многими "одними" в обществе, тоже зависит от соотношения между уровнями свободы и равенства. То есть, эта триада на самом деле является тем чудодейственным эликсиром будущего общества, который имеет свой рецепт – в каком идеальном соотношении должны быть компоненты. К сожалению ноу-хау изготовления этого эликсира, его оптимального рецепта пока что ни одно общество ни в одной стране не нашло.
Рыночные системы на своих ранних стадиях брали на вооружение полноту свобод, комунистическая идеология кинулась в иную крайность, устанавливая в первую очередь равенство. Процессы постепенной конвергенции разных общественно-политических систем, которые начали происходить в конце ХХ столетия, должны постепенно приблизить развитые страны к оптимальному соотношению между уровнями свобод и социального равенства в их общественно-политическом устройстве.
С другой стороны, "братство" не является производным государственного устройства, а есть главным образом моральным фактором, что проявляется в обществе как определенный уровень взаимоуважения, как общепринятая этическая норма. Именно братство, как одна из составных триады, выстраивается на принципах чести и благородства, на оптимальном соотношении между самоуважением и уважением к другим, на следовании определенному комплексу морально-этических норм во взаимоотношениях как отдельных личностей между собой, так и - между собой и обществом. От того насколько мы приблизимся к такому оптимальному варианту и будет зависеть – будет ли господствовать у нас братство, или будут взаимная вражда и постоянные социальные потрясения.
Является ли на сегодня наша общественная жизнь в Украине такой, чтобы мы могли назвать ее основанной на братстве? Наврядли кому-то прийдет в голову такое утверждать. Нормой нашого сегодняшнего сосуществования, нашего повседневного права во взаимоотношениях стала жизнь каждого "для себя". Относительного другого человека – "твои проблемы". Точно также и в отношении взглядов на жизнь: свое мнение – абсолютная истина, не терпящая возражений, мнение оппонента должно соответствовать моему, а если нет, то тогда сталинский принцип – кто не з нами, тот против нас; шаг влево, шаг вправо – расстрел; кто имеет иное мнение - фашист и враг народа. Но ведь в мире на самом деле 7 миллиардов правд – у каждого она своя. И мнение каждого следует уважать. Можно не воспринимать это мнение и отойти, но не анафемствовать и не смотреть на оппонента через прицел. И не важно, если даже физически не расстреливаем оппонента – расстреливаем ярлыками. И чем смачнее, тем больше тешим душу. Стремимся жить цивилизовано как в Европе, а души - как у Ивана Грозного. Какое-то двуцветное видение мира, чорно-белое: разделяешь мое мнение, значит свой, не разделяешь – враг, которого необходимо уничтожать, топтать ногами, обливать с головы до пят грязной руганью.
Точно так же и страну поделили на своих и врагов. Своим можно позволить все, даже вне закона, врагов же следует гнобить любыми способами со злорадной усмешкой. То есть фактически нормой общественных отношений стал маккиавеллизм: цель оправдывает средства, победителей не судят. Однако цель – это те самые "благие намерения", которые еще неизвестно куда могут привести. И снова - все это от уважения лишь к самому себе, к своему мнению и от полного неуважения к другим и к их мнению. Необходимо как-то постепенно избавляться от этого тоталитарного образа мышления и сеять в душах семена взаимопонимания, взаимоуважения.
В свое время Вольтер сказал: "Я ненавижу Ваши мысли, но готов отдать жизнь за Ваше право свободно их высказать". Именно такая толерантность и уважение к иному мнению является проявлением истинного благородства. Но для того, чтобы достичь такого отношения к другим, нужно сперва навести порядок в своей душе. Ибо неуважение к другим рождается от ощущения своей собственной неполноценности, из поиска самого простого способа компенсации этого скрытого комплекса. Ведь, чем пытаться самому стать лучшим за счет самоусовершенствования, намного проще унизить других.
Мы долгие годы так добивались свободы в своих действиях, что когда действительно ее получили, то утратили видение горизонтов этой свободы. Еще в средние века английский судья сэр Оливер Уинделл Холмс в одном судебном деле записал фразу, вошедшую в анналы истории зарождения демократии: "Право размахивать своим кулаком заканчивается там, где начинается нос другого человека". То есть свобода, воля личности не может быть неограниченной, если ты живешь в обществе равных тебе, уважаемых людей, благородного общества. Хотя мне кажется, эта формулировка границ свободы своих поступков не вполне точна. Другой человек не является манекеном и у него есть свои "кулаки для размахивания". То есть объем сферы, ограничивающей свободу действий, должен находиться не на "кончике носа другого человека", а посредине между равными и уважаемыми людьми, уважающими другую личность так же, как и себя. А поэтому давайте уважать друг друга, ведь мы этого достойны!
Но что же мы имеем сегодня? Как я уже говорил – сообщество людей, которые стали уважать лишь себя, слышат лишь себя, живут для себя. Из этого общества выбираем себе власть и ожидаем, дабы она навела порядок в нашей стране и построила нам красивую жизнь. Но разве ж эти люди были обраны не из нас, разве ж они не такие как и мы? Добравшись до власти они в результате живут по тем же волчьим законам, установившимися в нашем обществе – "для себя". Мы возмущаемся, митингуем, кричим "Банду вон!", на следующих выборах выбираем других, которые гневно обещают "Бандитам тюрьмы!", "Изменения уже завтра!" и - всякие другие конфетки в красивых обертках. Однако ж этих других снова избираем из нас, не из варягов, и они живут по тем же самым законам – "для себя". А потому снова начинается "У попа была собака...". И снова мы возмущаемся, требуем иных лидеров, иных избирательных законов, изменений к Конституции, то есть исполняем те же ритуалы, что и герои басни Крылова "Квартет".
Уважаемые, не возмущайтесь, а лучше - покопайтесь в глубинах собственной души, попробуйте посмотреть на самих себя в "зеркало" совести. Те, кого мы избираем во власть, не с Луны свалились, они из нашого общества. Мы боремся с внешним врагом при власти, 10 лет тому так же боролись, и вроде бы одержали победу... и что, что-либо изменилось? Уверены ли мы, что сегодня, поменяв власть, завтра у нас будет сразу все по-чесному как в Швейцарии? Те же героические парни с баррикад завтра пойдут на работу в колбасный цех и будут усердно и не задумываясь начинять колбасу всякой дрянью, так как зарплата нужна. Поедут в село и будут заливать огород селитрой, чтобы лучше росло и на базаре больше уторговать. Бизнесмены, боровшиеся против преступного режима, завтра так же как и ранее выдадут своим сотрудникам зарплату в конвертах, чтобы не платить налоги, лишая при этом сотрудников перспектив на пенсию. Вы сами завтра пойдете за справкой и, чтобы не было проблем, не стыдясь сунете чиновнику в конверте "на лапу", или - в больнице врачу сунете в карман, чтобы за вашим родственником присматривали лучше, чем за немощной бедной старушкой.
Немецкий философ и экономист Фердинанд Лассаль в своей статье "О сущности конституции" писал, что в государстве наличествуют фактически 2 конституции – писаная, то есть узаконенная, и неписаная, отвечающая соотношению существующих на сегодня в обществе сил. И писаная, узаконенная конституция лишь тогда будет работать, исполняться и содействовать общественному прогрессу, если эти две конституции мало отличаются одна от другой. Если же писаная конституция слабо отвечает сложившимся отношениям в обществе, то она превращается в бумажку, на которую никто не обращает внимания. Так у нас было со сталинской конституцией, весьма привлекательной и демократической по содержанию, но очень далекой от реалий диктаторской системы.
Так само и сегодня мы имеем Конституцию, выписанную в стиле лучших европейских образцов, одобреную Венецианской комисией, но отвечает ли ее европейский демократизм нашим реалиям тотально криминализованного общества? Конечно нет. А потому она и не работает ни в президентско-парламентском, ни в парламентско-президентском варианте. И в чисто парламентском работать не будет. И с мажоритарной системой, и с пропорциональной. И федерализация, и двупалатность ничого не изменят. Ибо как в "Квартете" - как они не сядут, а все крадут. А мы еще и успокаиваем себя на выборах: "Лучше уж прежних оставить, так как они уже нахапали", забывая о философском содержании сказки Пушкина "О рыбаке и рыбке".
Так что же делать? Не приводить же Конституцию в соответствие с пиратскими законами, чтобы она заработала. Естественно нет. Следует приняться за постепенную трансформацию нашего общества, за смену парадигмы общественных отношений, так чтобы это привело к изменению морально-этических принципов в голове каждого гражданина.
Человек, каким бы индивидуальным не был его характер, является личностью общественной и ему свойственен своего рода "стадный инстинкт". В своем поведении он старается руководствоваться тем как принято в обществе. Что такое хорошо, а что такое – плохо. Что делать - обычно, а что делать – не принято. Если все носят усы, то и юноша скорее всего их отрастит. В прошлом, когда все курили, то и молодежь начинала курить. Если красть считается не зазорным, то и все будут этим грешить. А вот если б давать взятку в обществе считалось неприемлемым, то и мысли такой у подавляющего числа людей не возникало бы.
Семейное воспитание, к сожалению, сегодня мало отвечает нормам гуманистической общественной морали. Наши семьи сегодня являются зеркальным отражением большинства проблем в нашем больном обществе на пути перехода от "совка" к демократическим ценностям через затянувшийся период дикарского и разнузданого капитализма образца начала ХІХ столетия. И даже если в семье дают хорошие моральные установки, то, попав во внешний мир и столкнувшись с реалиями совсем иных отношений, эти установки отмирают как парниковый цветок, вынесенный на мороз. А потому смена парадигмы морально-этических установок должна состояться извне, со стороны всего общества и затем уже войти в каждую семью.
Сегодня появилась необходимость в формировании, публикации и широком пропагандировании в обществе новых идей, сведении в единое целое морально-этических принципов современного общественного сосуществования и путей морального самоусовершенствования ради выхода нашого общества из того опустошеного состояния, в котором оно оказалось. Ибо следует признать, что мы сегодня оказались в таком же положении как и во времена Руины конца XVII столетия. Такие идеи должны быть изложены на языке, понятном широкому кругу обычных людей (а не узкому кругу кабинетных ученых). Идеи, что были бы подобны огню Прометея, за которыми пошла бы и интеллигенция, и рабочие, и правоохранители, и олигархи, и Восток и Запад Украины. Возможно, для этого нужен духовный лидер типа Конфуция или Мартина Лютера Кинга, к каждому слову которого прислушались бы миллионы. Но ведь с чего-то нужно начать, кто-то должен совершить первый шаг. И я позволю сделать его себе. И пусть это будет лишь проект, первая проба. Надеюсь, что эту идею подхватят и розовьют в широкий национальный проект духовного возрождения Украины. Верю, что такая идея может объединить всех граждан Украины в одну когорту единомышленников. Но единомышленников не в том как жить и какими путями идти, а единомышленников в том, как уважать себя и других, какими моральными принципами руководствоваться на своих жизненных дорогах. Для этого следует переориентировать морально-этическую парадигму нашего сосуществования. Принять определенный Кодекс чести. Принять его должен каждый персонально как клятву дальнейшего поведения в своей жизни.
Понятно, сначала это может быть делом одиночек-энтузиастов, объединившихся в Клуб благородных. Возможно первое время над ними будут и потешаться, будет достаточно критиков и скептиков. Однако со временем количество людей, принявших таку присягу, будет расти и скепсис пройдет. А на смену ему придет противодействие особ, которым такие люди будут помехой продолжать жить самим по нынешним волчим законам. Но все же должен настать некоторый переломный момент, когда общественное мнение изменится и жить по новым правилам станет престижно и модно.
Исследователи из Политехнического института Ренсселира, США обнаружили (http://www.sciencedaily.com/releases/2011/07/110725190044.htm), что как только доля людей с непоколебимыми взглядами достигает 10%, их убеждения в любом случае начинают восприниматься обществом. Было показано переломный момент, когда мнение меншинства быстро становится мнением большинства. Со временем убеждений меньшинства начинают придерживаться все больше людей. И когда убеждений меньшинства начинают придерживаться более 10% населення, возникают быстрые перемены и мнение меньшинства побеждает то мнение, которое было у большинства до этого.
Обычно люди чувствуют себя "не в своей тарелке", если они не разделяют общепринятого мнения, а потому они ищут какого-то компромиса. Но как только энтузиасты, распространяющие новые идеи, начинають переубеждать все большее количество людей, ситуация меняется. Большинство, которое вначале сомневалось в новых идеях, начинает сомневаться уже в своих собственных взглядах, а потом и полностью принимает новые идеи и даже само становится их агитаторами.
Понятно, что поначалу человек, вступивший в Клуб благородных, давший клятву и прицепивший значок члена Клуба, будет восприниматься окружающими с усмешкой. Но через определенное время быть членом Клуба станет престижно, а носить такой значок – модно. И если такой человек со значком зайдет в кабинет взяточника, тот сразу поймет, что требовать чего-то у этого человека нет смысла – он ведь клятву дал. А потом через какое-то время и взяточнику станет стыдно брать, а далее возникнет чувство зависти, что все уже вступили в престижный Клуб, а он - еще нет.
Ощущение стыда является очень важным фактором в следовании принятым нормам общественного поведения. Поскольку само по себе признание человеком своих грехов еще ничого не дает. Грехи, они как якорь, удерживающий корабль на месте, не давая ему двигаться вперед. Стронуть корабль с места может лишь чувство стыда, стыда за свои грехи. Он вроде паруса, раздуваемого ветром вдохновения. Лишь стыд может сорвать корабль с якоря и придать ему ускорение на пути морального очищения и самоусовершенствования.
Если все вокруг крадут, то и самому своровать не стыдно, даже зная, что это грех. Если все вокруг врут, то и сам не ощущаешь стыда за вранье. Если все вокруг переполнены нетерпимостью, ненавистью к людям иных взглядов, то и сам наполняешься такими же чувствами.
Кодекс чести может изменить критерии общественного поведения. И если большинство членов общества станет их придерживаться, то каждому отдельному члену этого общества станет стыдно не придерживаться того, чего придерживаются все. Несоблюдение новых общепринятых норм морали будет восприниматься утратой достоинства в глазах окружающих.
Естественно, что вначале вступление в такой Клуб благородных и принятие клятвы будет сложным жизненным выбором. Очень сложно будет такой клятвы придерживаться в обществе, живущем согласно другим принципам. Будет много жизненных вызовов и соблазнов нарушить эту клятву. А потом, когда состоять членом такого общества станет престижным, то многие начнут лукавить, вступая в его ряды. Но и это нужно будет пережить как определенный этап постепенного очищения. Также хотелось бы, чтобы никто не воспринимал это движение как новую религию, или как нечто вступающее в конкурентное противоборство с действующими религиозными конфессиями.
Вообще-то, эта идея должна быть вне сферы религиозных споров по поводу истинной церкви. Что такое истинная церковь в нашей стране, где граждане придерживаются разных религий и конфессий? Попытка избрать одну из всех как основную - это путь к религиозному провотистоянию, вражде и недоверию. Тем более что деятельность церквей сегодня во многом приобрела такой же бизнесовый характер как и в политических партиях.
Идея духовного возрождения должна быть такой, которую восприняли бы все одинаково - и християне всех конфессий, и мусульмане всех конфессий, и иудаисты, и буддисты, кришнаиты и т.д.. Просто примем, что Бог один для всех и одинаково любит всех, кто любит его и любит ближнего как самого себя! А то, какие ритуалы исполняет верующий человек и какие святые писанния почитает - это уже его личное дело.
Как говорил Махатма Ганди: "У Бога нет религии. Есть лишь одна расса – расса человечества. Есть лишь один язык – язык сердца. Есть лишь одна религия – религия любви. Есть лишь один Бог и Он везде!» На стороне света все объединены меж собой любовью, а на стороне тьмы все боятся чужого взгляда.
Итак, предлагаю свой вариант Кодекса чести гражданина Украины. Возможно со временем и в доработанном варианте его воспримут и в других странах и это было бы хорошо! Хорошо как для них, так и для нас.
Кодекс чести гражданина Украины
Признавая себя достойным и равноправным гражданином своего государства, уважая иных граждан Украины, желая себе и своим близким, всем гражданам, государству Украина благополучия, счастья, процветания, мира и согласия, кладу руку на сердце и с осознанием всей ответственности за те обязательства, которые собираюсь принять на себя в дальнейшей жизни, торжественно клянусь:
1. Любить Творца и созданный им Мир, верить в любовь Творца, чтить святые писания, чувствовать стыд за свои грехи и проявлять стремление к покаянию;
2. Уважать себя, беречь свое достоинство, не давая на него посягать;
3. Не впадать в идолопоклонство, не содействовать созданию кумиров, мессий, созданию культа других личностей так само, как и своей;
4. Уважать других так же как и самого себя, уважать их достоинство, не посягать на него; жертвенно оказывать помощь тем, кто в ней нуждается; делиться с ближним в меру своих возможностей;
5. Чтить своих родителей, семью, старших по возрасту, родных и близких;
6. Заботиться о своем здоровье так же, как и о здоровье окружающих, не злоупотреблять вредными привычками и не склонять к ним других;
7. Ни при каких обстоятельствах не впадать в отчаяние и жизненное разочарование; не терять надежду на отыскание выхода из любой ситуации и прикладывать все усилия для этого; не посягать на свою жизнь, даную Творцом;
8. Не посягать на здоровье и жизнь другого человека, даную Творцом, кроме как в случае смертельной опастности для своей жизни, жизни близких, своей страны;
9. Не накапливать в себе зависти, злости, ненависти, надменности, жажды самовосхваления;
10. Не посягать каким-либо образом на собственность, принадлежащую другим;
11. Не прикладывать усилий для ослабления уз, связывающих семейную пару;
12. Не распространять сведений, в правдивости которых не уверен, и сведений, которые могут нанести вред другим; соблюдать клятву, свидетельствуя в суде;
13. Уважать право других иметь и высказывать мысли, не совпадающие с моими;
14. Не использовать психологические методы влияния на сознание человека для установления контроля над ним;
15. Рассматривать доверенную руководящую должность как большую ответственность, а не как большую привилегию;
16. Не использовать свою должность или какие-либо выгодные обстоятельства для получения взяток или иных скрытых доходов; не вводить в соблазн получения взятки других людей;
17. Беречь живую и неживую природу, окружающую нас;
18. Всегда помнить, что государство - это избранная нами власть, она приходит и уходит, а страна - это территория со всеми ее богатствами и ее граждане, это то святое, чем нужно дорожить, Родина, которую нужно защищать;
19. Всегда в первую очередь думать о том, что я могу сделать для людей и моей страны, а не ждать и надеяться на то, что для меня сделают люди и государство;
20. Любить свою страну, прилагать усилия для ее укрепления и процветания, самоотверженно защищать от любых угроз ее существованию, не предавать ее.
Произношу перед всеми как свидетелями, что полностью осознаю и всегда буду помнить – малейшее нарушение этой клятвы станет для менея огромным позором и утратой достоинства, позором для тех, кто за меня поручился, душевными муками для моих близких!
14.02.2014 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537093
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 15.11.2014
Погорда - гріх, що є у кожного із нас,
Що ріже душу, серце я́трить повсякчас
Коханої людини. Обра́зи, блискавиці
З очей, дошкульні кпини,
А серце, ніби з криці,
Сприйняти в сварці істину єдину
Не хоче, що винний сам,
Що розуму, як в малої дитини.
10.11.2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536039
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.11.2014
- Что есть - бальзам, а что есть - яд? -
То Парацельс лишь знал отменно,
- Ты можешь кушать всё подряд,
Но чувствуй меру непременно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535601
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 08.11.2014
Свобода пошуку -
То пошук досконалості і є,
Та і Пегас до витівок прихильний;
Лиш іноді пришпорюйте його,
Щоб крил у втомі не складав,
Не виглядав тінистого містечка
В травичці соковитій,
Де можна в сни поринути
Під дзвін дрімотний
Сумних зелених скрипалів.
16.10.2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530336
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.10.2014
Дитинство моє,
Де шукать тебе?
У яких краях
Загубилося?
Ти хмаринками,
Ти пір'їнками
В небі ясному,
Синьоокому
Миттю-спогадом
Розчинилося.
Я біжу в житах,
У густих полях
Понад річкою
Осоко́вою:
Де ж тебе знайти,
У яких краях?
Де ти казкою
Колисковою,
Ніби пташечка,
Перепілочка
У траву лугову
Заховалося?
Заховалося,
Закотилося,
Миттю-згадкою
Причаїлося.
Гляну я сумний
У далекі сни,
Там де босими
Стоголосими
У парни́х ставках
Ми купалися.
Де шукать тебе?
Може бризками,
Дзвінкострунними
Райдуг низками,
У криниченьку
Дивосвітную
Миттю-спомином
Приховалося?...
Дитинство моє,
Де ж шукать тебе?
У яких світах
Загубилося?
Миттю вічності,
Давнім спогадом
Ти у серці моїм
Оселилося...
12.10.2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529415
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.10.2014
Плаче в закутку Пилип,
Що не їде новий джип.
Під диваном у Пилипа
Без коліс чотири джипа.
15.08.2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517501
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.08.2014
Наш Михасик став на ніжки,
Протоптав нові доріжки:
- Ось шухлядок цілий ряд,
Їх відкрию всі підряд.
Ось панчоха на голівці
І виделка на долівці.
Все я витягну з шухляд,
Наведу в шухлядах лад.
12.08.2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516929
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.08.2014
Плаче осінь, виринає
Крізь імлу багряний глід,
Листя жовте опадає
Спогадом минулих літ.
Чорні вершники, дерева,
Навівають сум,
Пропливають біля мене
Караваном дум.
В ритмі кроків шерех листя,
Мовчазний романс;
Давніх спогадів намисто
Розклада пас'янс.
Де ж весна ота, хто знає?
Де той дивний світ?
Листя жовте опадає
Спогадом минулих літ...
11.08.2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516856
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.08.2014
Налетіли во́рони, хмарою летіли,
Небо над країною крилами закрили;
Звідки ж ти узялася, злая вража сила,
Всі поля й дібровоньки що занапастила?
Полетіли соколи вороння ганяти,
Для мо'їй країноньки волю здобувати;
Полетіло пір'ячко чорне і криваве,
Вороння розкаркалось, падало у трави.
- Ой, хоробрий сокіл мій, що з тобою стало?
Пролетів по небу ти, наче зірка впала.
- Заклювали ворони, встати вже не сила,
Прощавай же краю мій, прощавай, мій милий.
Браття ви, соколики, вороння женіте
Та моїй ріднесенькій вісточку несіте,
Що зложив я голову в борні з ворогами,
Хмари розганяючи дужими крилами.
Полетіли соколи, вороння ганяли,
Для мо'їй країноньки волю здобували;
Засвітило сонечко в небі над полями,
Сльози забриніли на очах у мами.
10.08.2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516704
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.08.2014
Росою вкрились трави у долині,
Зоря вечірня смуток розлила;
Пливуть туманом очі твої сині,
Пливе житами русая коса.
Ой, ти зіронько ясная,
Люба моя, прекрасная!
Глянеш - і сердце вистрибує,
А відвернешся - нещасний я.
Травнева ніч, розквітчана, бузкова
Мене гойдала хвилями надій;
Я йшов до тебе, а довкола
Весна співала: - Твій я, твій!
Ой, ти зіронько ясная,
Люба моя, прекрасная!
Глянеш - і сердце вистрибує,
А відвернешся - нещасний я.
В мінливих тінях при дорозі,
В далекім шелесті дібров
Твій спів почув... та не знайшов,
Тебе шукав у смутку і тривозі,
Тебе шукав у смутку і тривозі,
Бриніло сердце знов і знов:
Без тебе жити я не в змозі,
Моя любов,
моя любов...
Ой, ти зіронько ясная,
Люба моя, прекрасная!
Де ти, не бачу, закрилася
Хмарами темними, згаслими.
31.07.2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514632
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.07.2014
́Рассветный час... Какой художник
Тебя возьмется описать?
Но если б в страсти безнадежной
Пообещал неосторожно -
Бедняга умер бы от горя,
Пытаясь это красок море
К холстине скудной привязать!
... Вспугнув лягушку у ручья
И подойдя к заветной иве
Притих, дыханье затая -
Росистый щелкот соловья
Вещал рассвет усталой ниве.
И он пришел. Слегка робея
Подня́л над лесом красный вал,
И облаков багряный веер
Небесный свод обрисовал.
Чтобы в красе своей явиться,
Свободу дать лучей реке,
Пришлось тебе теплом делиться,
На радость людям всем светиться,
Как сахар таять в Молоке.
Я не познал такой свободы;
Через мильярды, может, лет
Мой тлен велением природы
Вдруг озарит Вселенной своды,
Во тьму послав свой скромный свет.
О, Гея, матушка Земля -
С тобой сольюсь навеки я!
В груди былой пожар тепли́тся,
Светиться нам еще, светиться!
1982 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505370
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 15.06.2014
Враждебные вихри летят над страною,
Враждебные вихри в горячей крови;
Дух мести безумной владеет душою:
"Врага мне, врага!" - сердца стук из груди.
Но если желаешь призвать его к бою,
То зеркало рядом - врага в нем найди.
Друг друга не слышим, жестокостью дышим,
И с жаждой победы, что ждет впереди;
Властители истин, мы гордостью пышем:
"Врага мне, врага!" - сердца стук из груди.
Но если поищешь, "фашиста" отыщешь,
Ведь зеркало рядом - в него погляди.
Наш мир раскололся и стал черно-белым,
И тот, кто не с нами, то значит чужой:
"Агент он, наймит, из зломерзостей сделан!
Врага мне, врага!" - клич летит боевой.
...Но если душа с христианскою верой,
То зеркало рядом - врага успокой.
20.05.14 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500281
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 21.05.2014
Ритуал щоденний, ритуал вже звичний,
Ніби і звичайний, але магнетичний;
Приготую каву - намелю зернята,
Наповняє душу веселкове свято.
П'янкий і те́рпкий аромат,
Гірки́й відчую кави смак;
Ковтну лиш чорну рідину
І полишаю твердь земну,
Лечу на крилах ностальгій,
Знов чую, чую голос твій,
Весну згадаю чарівну -
І ніби знову молодий.
З де́нця філіжанки випари вдихаю:
То - букет із квітів, то - ворота раю;
Радість розіллється і наповнить тіло,
А душа напнеться ніби те вітрило.
П'янкий і те́рпкий аромат,
Гірки́й відчую кави смак;
Ковтну лиш чорну рідину
І полишаю твердь земну,
Лечу на крилах ностальгій,
Знов чую, чую голос твій,
Весну згадаю чарівну -
І ніби знову молодий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495293
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.04.2014
Эпилог
...Ожидая возвращения с прогулки Виктора, Татьяны и Петера, Валентин продолжал сидеть с приплющенными отяжелевшими веками и мечтательно вспоминать события, произошедшие на конференции и после нее: встречу с сыном, поездку в Вестландию, ощущение неописуемой радости, когда получил разрешение провести лето вместе с сыном и, наконец, его долгожданный приезд...
Сквозь воспоминания, извилистым ручьем переливавшиеся одно в другое, Валентину вдруг издалека послышался щебет детского голоса, который нельзя было спутать ни с каким другим. Валентин спиной почувствовал приближение близких ему людей, однако по телу продолжала разливаться теплая томная волна, которая никак не давала погаснуть воображению и вынырнуть из обманчивого океана воспоминаний. В следующее мгновение Валентин почувствовал, как его плеча коснулась легкая и нежная рука.
- Виктор, сыночек, это ты?..
- Какой Виктор?! Папа, ты что? – послышался над ухом встревоженный голос Татьяны. – О каком Викторе ты спрашиваешь?
Валентин расплющил глаза и увидел себя в плетеном шезлонге на террасе у дома. Постепенно начал приходить в себя, пробуждаться из плена волшебной сказки, где, будто в каком-то фееричном калейдоскопе, сплелось кружево как того, что действительно пришлось пережить за последние годы, так и достаточно близких к реальности, но в то же время и фантастических событий, что могли бы произойти, поступи он на каком-то этапе жизненного пути не так, а иначе. Не в первый раз это с ним происходило: когда – в вагоне поезда у окна с пролетающими перед глазами зелеными пейзажами, когда – на даче стрекочущими звездными вечерами, а когда – по дороге на работу в давке городского транспорта. Вдруг, наплывали какие-то неясные мысли о том, как могла бы разворачиваться история его жизни, если б в тот памятный день, когда позвонила Патрисия и сказала, что забеременела, поступил иначе, решительнее, не испугавшись изменить что-то в своей размеренной жизни. Как могли бы разворачиваться последующие события? Что могло бы произойти? Никогда уже он об этом не узнает. Кто же такая в действительности была та таинственная незнакомка Патрисия? Да и Патрисия ли она была в действительности? Как знать, рядовая женщина она, или, может, знатное лицо, малоимущая или богатая? Родила она ребенка или нет? Возможность узнать об этом неожиданно исчезла в то мгновение, когда Патрисия грустно положила трубку и навсегда оборвала ту тоненькую ниточку, что связывала их, погубив нежные, не увлажненные росой воли и увядшие оттого побеги чувств...
Сколько раз корил затем себя за ту нерешительность в словах, ту растерянность, которая неожиданно привела к преждевременному окончанию разговора? Лишь спустя какое-то время осознал, до боли осознал, что не имеет обратной связи, не сможет перезвонить, извиниться, уладить обиду, переиграть ту ситуацию во второй раз. Оставалось лишь ожидать, ожидать, ожидать... Но напрасно – никогда уже больше не зазвонил телефон, никогда уже не пришлось услышать вновь тот дивный голос Патрисии и узнать, есть ли у него где-то там в далекой стране сын. Почему именно сын? Сам себе объяснить не смог бы. Но, в мечтах, размышлениях о том, как могла бы сложиться его судьба, поступи он иначе или позвони еще раз Патрисия, Валентину всегда почему-то мерещился щемящий образ мальчика по имени Виктор. Сколько раз в своих сказочных историях, время от времени прилетавших и заполонявших его сознание, видел Валентин в разных вариациях свою встречу с Патрисией и то, как мчит к нему навстречу и бросается на шею маленький Виктор, прижимаясь мокрой от слез щекой и выкрикивая по-детски наивные слова любви и томительного ожидания...
Как хотелось бы узнать, существует ли он где-то? Как хотелось бы крикнуть ему сквозь годы и пространства: "Я здесь! Я с тобой!". Как – у Лермонтова:
Прекрасное дитя, я на тебя смотрю...
О, если б знало ты, как я тебя люблю!
Но, по-видимому, тайне этой не было суждено когда-либо быть откупоренной из замшелой бутылки, которой пришлось годами блуждать бесконечными течениями океанов, что развели их велением безжалостной судьбы. Несут, вероятно, эти течения свои медленные воды в совсем другом направлении. Жизнь идет, идет необратимо. Переиграть ее, к сожалению, возможно лишь в сказочных мечтах, в которых мы никогда не ошибаемся и, погружаясь в их пастельные цвета, обычно, становимся яркими героями сентиментальных сюжетов или даже целых романов. Это уже зависит от высоты полета фантазии и свободного для этого времени. Но и пробуждение от этих полетов к серой и невыразительной будничности реальной жизни бывает таким же тяжелым для бедной головы, как и после бурно проведенной хмельной вечеринки...
Такое же очередное пробуждение ожидало Валентина и в тот миг, когда теплая и кроткая рука дочки легла на его плечо.
- Папа, ты, по-видимому, немного задремал или очень задумался? Мы с мамой тебя звали, звали, а ты, словно и не слышал. Идем к столу – обед уже готов.
- Та-ак?.. А который сейчас час? – Валентин провел ладонью по виску, окончательно отходя от полудремотного состояния. – Мы на автовокзал не опоздаем?
- Да, нет! Пока еще, есть время. Сейчас – четверть второго. Олег час назад звонил с поезда, сказал, что они к Симферополю подъезжают. Я думаю, что у нас еще, как минимум, часа полтора в запасе.
- А как там Гена? Я так всегда волнуюсь за чужих детей. Представляю, как Сергею пришлось уговаривать свою Жанну, чтобы она Гену на целую неделю от себя отпустила. Эта Жанна – еще тот подарочек!
- Да вроде бы, все в порядке. Едут пока еще нормально... Папа, так мы пойдем завтра на прогулку к Аюдагу? Ты обещал.
- Ну, к самому Аюдагу я не обещал. Для меня это уже тяжеловато будет, да и Гена вряд ли выдержит такую дорогу туда и обратно. Прогуляемся, пока не устанем. А может, я вас на утесе подожду, а вы дальше пройдетесь, в парке погуляете?
- Хорошо, договорились... Ты что-то интересное читаешь? – Татьяна заглянула через плечо отца в газету, лежавшую у него на колене. - Это свежая газета?
- Нет, пару дней тому назад купил.
- Опять что-то про принцессу Диану пишут? Что, какие-то новые факты о ее гибели откопали?
- Да-а... Ничего нового. Все это я уже раньше слышал... Вот, пересматривал себе газету, почитал немного, а затем... как-то задумался и задремал.
- Знойно что-то здесь уже становится на террасе. Пошли в комнате – обед остынет.
- Так, доченька, пошли, - немного задумчиво ответил Валентин. Затем встал, инстинктивно потянулся, на несколько секунд затрепетав тысячами маленьких мышц. В последний раз бросил взгляд на искристую даль моря. Глянул вдоль берега, на который немного скошенной полосой выплескивалась пенистая волна, с грустным убаюкивающим шумом пытаясь протянуть свою слабеющую ладонь как можно дальше, а уже за мгновение, обессилено тарахтя камнями, сползала назад...
Немного дальше, метров за сто возле края береговой полосы заметил женщину с маленьким мальчиком, который вприсядку игрался с камнями, раз за разом бросая их в набегающую волну. – Как она похожа на Патрисию! – пронзительно вскрикнуло сознание. - Патрисия! Это ты?! Оглянись!..
Киев
август 2005 г. – февраль 2007 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485131
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.03.2014
Глава ХXІІІ
Валентин закінчував приготування до від’їзду. Останнє, що він збирався зробити – зателефонувати Петеру і повідомити, що за кілька днів з’явиться у Вестландії. Усі ці роки вони, час від часу, контактували. Валентин цікавився життям Віктора, умовляв Петера змальовувати найменші подробиці, які ставали відомі йому, як одному з охоронців у родовому маєтку. Так сталося і цього разу, за винятком того, що тепер Валентин мав нагоду домовитись стосовно можливої очної зустрічі вже за кілька днів. Цю новину він вирішив залишити „на закуску”.
- Петере! До речі, я Вам маю повідомити, що за кілька днів ми будемо мати нагоду з Вами зустрітись.
- Яким чином?
- Я приїжджаю до вас на три дні на міжнародну наукову конференцію. Отримав запрошення виступити там з доповіддю.
- Все одно, не розумію. Ви ж були державним службовцем?
- Це доведеться довго пояснювати – краще поговоримо про це, коли зустрінемось. Скажу лише, що конференція відбувається не у столиці, тож я буду лише проїздом у день прильоту і в останній день. У мене до Вас величезне прохання: чи не могли б Ви переговорити з Його Високістю, щоб надати мені можливість побачитися з Віктором. Ну..., хоча б на хвилину!
- Добре, спробую. Але не обіцяю, що отримаю позитивну відповідь... До речі, а коли Ви прилітаєте?
- Другого грудня, о дванадцятій сорок. А потім поїду на залізничний вокзал.
- Пропоную зробити так: я приїду до аеропорту, зустріну Вас і потім сам відвезу на вокзал, а дорогою ми докладно все обговоримо.
- Ну, це просто – супер! Домовились! До зустрічі!
Валентин закінчив розмову у піднесеному настрої, сповнений надій. Усе останнім часом почало складатись позитивно. Аби не наврочити, хоч і не зважав на різні прикмети, на всяк випадок „сплюнув”.
Для повноти щастя чогось, усе ж, не вистачало. Думав, думав, дивлячись на телефонний апарат, і не міг згадати. Потім перевів погляд на настінний календар, що висів поряд. – Сьогодні четвер, - відмітив для себе, - у вівторок уранці відлітаю... Щось іще... Господи! Як же я міг забути?! Я ж обіцяв Сергію, що перед від’їздом посидимо разом, відмітимо поїздку! От, склеротик старий! А що ж у нас залишається? По всьому виходить, що лише завтра: у вихідні ні моя дружина, ні Жанна нам спокою не дадуть; у понеділок останній вечір – на ранок з важкою головою відправлятись у дорогу зовсім не хочеться; залишається п’ятниця, знову ж таки – короткий день. Треба терміново дзвонити Сергію.
- Сергію, добрий вечір! Це я, Валентин! Ти ще не забув, як ми домовлялись відзначити мій від’їзд?
- Вітаю, Валентине! Не забув, звісно. А що, ти вже скоро їдеш?
- Та, вже у вівторок. Ото ж я і міркую, що завтра після роботи – це був би найзручніший варіант. А тим більше, завтра п’ятниця – короткий день.
- Так, так. „П’ятниця-розпусниця”... Ти ж знаєш, я ніколи не проти, але є одна проблема – я назавтра вже домовився зустрітись з моїм товаришем, Леонідом. Ми з ним у одній групі навчалися в інституті.
- Мені здається, одне іншому не заважає. Можемо втрьох посидіти.
- От і чудово! Вважай, що вже домовились. До речі, ми збирались посидіти в одному затишному підвальчику біля площі Толстого. Чи ти щось інше планував?
- Ні. Нічого проти не маю. Домовились. Завтра у кінці роботи я до тебе зайду. До побачення!
Наступного дня Валентин бажав лише одного – щоб у кінці дня не з’явилось якесь термінове доручення, через яке необхідно було б затриматись на роботі. Іноді таке траплялося, і чомусь саме у кінці дня. Та цього разу пронесло, тож о п’ятій вечора вони з Сергієм були вже біля Бессарабки, а ще за кілька хвилин зустрілися з Леонідом біля виходу з метро на площі Толстого, серед хаотичного потоку заклопотаних людей, що поспішали на маршрутки, окрилені передчуттям двох вихідних днів. Проштовхнувшись у натовпі крізь яскраві шеренги різнобарвних квітів та ряди лоточників, пройшли підземним переходом і пірнули у підворіття прохідного двору. Напівпідвальний вхід до кафе заманював приглушеним світлом. Напівтемна зала зустріла атмосферою фільму „Місце зустрічі змінити не можна”. Присіли за столик біля завішеного вікна, замовивши для початку три порції недорогої закуски та по чарці горілки. Як зазвичай буває у таких випадках, розмова спочатку на тверезу голову протікала не дуже активно і багатосюжетно. Головним чином, спочатку розмова йшла поміж Сергієм та Леонідом, які ностальгічно згадували свої студентські пригоди. Та досить швидко, особливо коли замовили по-другій, до розмови активно підключився і Валентин. Дискусія, енергія якої з кожною хвилиною зростала, намагаючись пересилити досить гучну музику, поступово перейшла від спогадів минулого до подій наших днів. Трохи поговорили за політику, події в Україні, аж поки Сергій не згадав про привід, заради якого вони сьогодні зібрались.
- Уявляєш, Леоніде, оце ми зараз сидимо поряд з великим ученим сучасності, що на тому тижні буде виступати на міжнародній конференції, і отак запросто випиваємо з ним по чарці?!
- Сергію, припини! Який там, великий? – махнув рукою Валентин.
- Послухай, Серж, а про яку чарку ти кажеш? - підняв зі столу порожню посудину Леонід. - Тут уже нічого немає!
- Зараз виправимо ситуацію, - погодився Валентин, покликав офіціанта і замовив ще горілки і гарячу закуску.
Однак, спокійно підняти черговий тост не вдалось. Лишень узяли у руки чарки, як у Сергія з кишені донеслись закличні сурми мобільного телефону. Сергій нервово смикнувся, розливши трохи оковитої на стіл, і спробував швиденько дістати апарат. Та, як завжди буває у таких випадках, мобілка застряла у складках на виході з кишені, надокучливо завиваючи. Мабуть, в останню мить перед відключенням її вдалось таки висмикнути і підключитись.
- Ало, я слухаю! ... – Жанночко, я затримуюсь на роботі. Повернусь, розповім. ... – Ну.., це не телефонна розмова. ... Музика? Це у мене з комп’ютера. ... Я розумію.., так.., так.., згоден.., ну, вибач.., ... Жанно, вибач, але я не можу зараз розмовляти. До побачення!
Сергій відключив телефон і видихнув.
- Що, попався? - засміявся Леонід.
- Так. Ледве відбрехався. „Що там за музика грає?.. Ти там з ким?.. ”. Ой! Що вам сказати... Та ще, як на зло, телефон ніяк не міг дістати з кишені!
- До речі, з’явився новий вид жіночих спортивних змагань на швидкість, - з посмішкою втрутився Валентин.
- Яких змагань?
- А таких: кому за меншу кількість хвилин удасться відшукати у своїй сумочці співаючу мобілку. При цьому, додаткові бали нараховуються у разі, якщо під час пошуків жодна з десятків дрібничок не випаде із сумочки на долівку.
- Добре, що твоєї Ольги поряд немає, - з реготом видавив з себе Сергій, - а то б вона влаштувала тобі змагання із бігу з перешкодами!... Послухай, Валентине, поки ми ще у змозі міркувати, ти нам хоч спробуй пояснити суть твоєї ідеї... чи теорії – не знаю, як це назвати? Що у ній такого нового, що тебе за кордоном хочуть послухати?
- Знаєш, Сергію, це складна і довга розмова. Дуже важко розповісти простими словами такі речі, та ще й, щоб було цікаво і ви не позасинали.
- Ну, ми ще не у такому стані, щоб обличчям у салаті засинати. Ображаєш! Давай, розповідай! А то ми навіть не знаємо, за що сьогодні п’ємо?
- Дійсно, - додав Леонід, - я підтримую пропозицію, але для ясності розуму пропоную ще по п’ять крапель.
- Оце більш цікава пропозиція, - спробував відволікти друзів Валентин.
Та за хвилину Сергій знову став надокучати, тож довелось погодитись.
- Добре. Спробую розповісти, а якщо стане незрозуміло, то скажете... З чого ж почати?.. Ну от. Що таке наш Всесвіт, сподіваюсь, ви знаєте? І те, що він розширюється, теж, мабуть, чули?
- Та чули! За кого ти нас маєш? Давай далі!
- Поїхали далі. Більшість учених вважають наш Всесвіт замкненою системою і, що він єдиний – більше нічого крім нього немає. Але особисто я відношуся до тих, хто вважає інакше, і що за межами нашого Всесвіту існує і простір, і інші світи. А інакше, як пояснити, чому Всесвіт розширюється з конкретною кінцевою швидкістю, швидкістю світла?
- Так нас же ще у школі вчили, що швидкість світла є максимально можливою, і швидше за нього ніщо не може рухатись?
- Так, але це дійсно для простору всередині нашого Всесвіту, який має певні внутрішні властивості. Причому, чим більша щільність матерії, тим менша швидкість світла, і навпаки. Про це ви теж, мабуть, чули. І от уявіть, якби за межами нашого Всесвіту взагалі нічого не було, тобто, не було б матеріального поля з певною щільністю, то що б стримувало швидкість світла і швидкість розширення Всесвіту? А нічого! Але ж, швидкість його розширення має певну кінцеву величину. Що звідси витікає? Те, що наш Всесвіт поширюється у певному середовищі з певною щільністю, яке вже давно існує.
- А може Всесвіт сам формує середовище біля себе?
- Та-ак, Сергію! Наливати тобі вже досить! Подумай, як може потяг, що рухається з максимальною швидкістю, ще й встигати прокладати поперед себе колію, щоб по ній їхати?
- Добре, припустимо, що там уже є якесь середовище. А що за ним?
- За ним? – інші всесвіти, такі ж, як і наш. Однак, це предмет окремої розмови. А зараз, для простоти давайте розглянемо наш Всесвіт як окрему замкнену систему. Що було б, якби Всесвіт був стабільний за розміром і не розширювався? Наприклад, як скляна банка, наповнена повітрям. Як відомо, Всесвіт складається з величезної кількості елементарних частинок, десь біля десяти у восьмидесятій степені. При цьому, кожна з цих частинок постійно коливається з певною частотою. Про „товариша де-Бройля” ми також поговоримо іншим разом... Так, тепер дивіться – хвилі від цих коливань поширюються у глибини Всесвіту, як від каменя, кинутого на поверхню озера. Вони несуть певну долю енергії, і якби частинка була у просторі лише одна, то вона дуже швидко розсіяла б у цьому просторі всю свою енергію і розтанула б. Але ж, як я вже сказав, цих частинок незчисленна кількість, а простір у Всесвіті замкнений. Тож у такому випадку здійснюється просто взаємний обмін енергією між усіма частинками: кожна частинка випромінює енергію, яка поглинається всіма іншими частинками, а вони, у свою чергу, також випромінюють енергію, певна доля якої поглинається кожною окремою частинкою. У результаті, в замкненій сфері Всесвіту, якби він не розширювався, зберігався б повний баланс енергії коливань, що її випромінює і поглинає окрема частинка. Поки що зрозуміло?
- Ну, в цілому, зрозуміло. Але до чого ти все це ведеш? Поясни.
- Веду до того, що, насправді, Всесвіт наш – не скляна банка з повітрям. Всесвіт – нестабільна і незамкнена система: він розширюється зі швидкістю світла. Які ж відмінності це несе? Отут послухайте уважно: у будь-якій замкненій системі внутрішня енергія залежить від щільності матерії – чим менша щільність, тим менша внутрішня енергія і потенціал поля у цій системі. Тобто, якщо Всесвіт розширюється, то його внутрішня енергія і потенціал поля поступово падають, зменшуються. А треба при цьому зазначити, що енергія коливань окремої частинки, у свою чергу, залежить від потенціалу поля, в якому вона коливається – якщо потенціал поля навколо частинки зменшився, то і енергія коливань частинки зменшиться. Що ж виходить? Елементарна частинка пульсує з певною частотою і, хоча період одного такого коливання страшенно короткий, але навіть за цю мить Всесвіт усе ж встигне розширитись на якусь величину, зменшивши при цьому потенціал поля навколо кожної частинки. Тобто, кожний новий період коливання частинка починає вже, ніби в іншому Всесвіті, з іншими властивостями, а це веде до порушення енергетичного балансу. Частинка з кожним своїм коливанням втрачає маленьку частинку своєї енергії, тобто, випромінює більше, ніж поглинає. Куди ж зникає ця різниця? Складаючись від усіх частинок Всесвіту, як то кажуть, з миру по нитці, ця енергія створює певний внутрішній тиск, що є поштовхом до подальшого розширення Всесвіту. Щоправда, якби Всесвіт реагував на це випромінення миттєво і миттєво розширювався, то ніякого тиску не було б. Однак, Всесвіт реагує і розширюється досить повільно – лише зі швидкістю поширення світла. Згадайте час пік у метро, коли ми на роботу поспішаємо – який натовп і тиснява виникають перед ескалатором через його недостатню пропускну здатність. Або, коли після футболу виходимо зі стадіону, яка тиснява буває? Так само і у Всесвіті виникає такий тиск, що розпирає його у всі боки, як дріжджове тісто. При цьому, цей тиск, звісно, діє не тільки зовні, а й на матерію всередині Всесвіту. Але найнесподіваніше виявилось, коли я підрахував величину цієї енергії, яку втрачають частинки – вона за своєю величиною виявилася одного порядку з їх гравітаційним потенціалом.
- Поясни, що це означає? Якось незрозуміло. То ти кажеш, що ця енергія веде до розширення Всесвіту – тобто, це, ніби сила відштовхування. А потім уже кажеш, що це сила тяжіння?
- Ніякого парадоксу тут немає. Пам’ятаєте, я розповідав, як енергія, що випромінюється одними частинками, поглинається іншими, і навпаки. А тепер уявіть дві частинки поряд. Ну, як Земля і Місяць. Пам’ятаєте, які затемнення бувають через те, що вони одне одного екранують від сонячного світла. Так само і тут: дві частинки екранують одна одну від отого відштовхуючого випромінення інших частинок Всесвіту, поглинаючи його. От і виходить, що з зовнішніх боків ця енергія тисне на ці дві частинки більше, ніж зсередини між ними, тому вони і починають зближуватись. А для нас це виглядає, ніби між частинками є якась сила тяжіння, що „ховається” в них усередині.
- То Ви хочете сказати, що всередині тіл немає ніякої сили гравітації? І немає точки, яка називається „центр тяжіння”? – з недовірою промовив Леонід, затримавши перед ротом виделку з намазаним гірчицею шматком сосиски на кінці.
- Ні, не треба змішувати. От, з першим Вашим реченням я погоджусь, а з другим – ні. Центр тяжіння всередині тіл є, але він є центром не внутрішніх сил, як вважалось раніше, а зовнішніх. Згадайте Коперника – спростовуючи систему Птолемея, він же не переконував, що Сонце і Земля взагалі не обертаються одне навколо іншого. Просто він сказав, що це нам тільки зовні так здається, що Сонце обертається навколо Землі, а насправді, все відбувається якраз навпаки – Земля обертається навколо Сонця. Але ж, у результаті – десятки років знадобилося, щоб людство повірило Коперніку і зрозуміло, що не усьому, що бачать наші очі, можна так беззастережно довіряти.
- Валентине, давай вип’ємо за твій успіх! Щоб тобі не довелось чекати стільки ж, скільки Коперніку!
- А я вже й так чекаю багато років. Років безплідних намагань опублікуватись, пробитися до голів людей із своїми ідеями. Це лише у цьому році якийсь невеличкий прорив стався. Чи надовго?.. Хтозна?..
- Послухайте, друзі! Чекайте! – раптом втрутився Леонід. – А у мене, все ж, залишилось питання. А як же так? – Ви, Валентине, кажете, що всі елементарні частинки постійно втрачають невеличку частку енергії. Але ж, енергія має свою масу? Вірно? Чи я вірно зрозумів, що й маса усіх частинок поступово зменшується?
- Звісно, що так. Аякже? Тому я і назвав свою теорію „дифузійною”.
- А, згадую, - з лукавою посмішкою сказав Сергій, помахуючи вказівним пальцем, - як ти колись розповідав про постійне знецінення грошей у світі. Що, якісь асоціації виникли?
- Чому б і ні? У суспільстві і у природі є багато схожих процесів.
- Серж, не відволікай від питання! Поясніть, Валентине, чим же все скінчиться, коли уся маса у частинок вичерпається?
- Гарне питання! Дивіться – оце частинка, - Валентин підняв долоню і зробив з двох пальців кільце, - вона, наче волоський горіх. Під його шкаралупкою сховане ядро – внутрішня енергія, що крутиться всередині, наче дзиґа, і не знаходить виходу. Ну.., як тепло у термосі, вкритому зсередини дзеркальною поверхнею. І є ще зовнішня енергія, що літає напряму, ніби вітер дме. А тепер згадайте, які іноді утворюються на дорозі вихорі з пилу, коли зустрічаються два зустрічні потоки вітру, - ніби маленький смерч закручується у замкненому просторі. От приблизно так і два достатньо потужні зустрічні промені енергії можуть утворити такий замкнений вихор, тобто, частинку. Ну, і що? Хіба енергія при цьому кудись зникла? Ні, просто вона переходить з однієї форми в іншу – з відкритої прямолінійної у замкнену коливальну, і навпаки. Тобто, це зворотні процеси – ніщо нікуди не зникає.
- Так, а все ж, Ви не відповіли на моє запитання.
- Я підвожу, підвожу. Чекайте! Веду я до того, що енергія і маса цих „волоських горішків” дійсно поступово втрачається – вилазить потрошку зсередини назовні і розганяє розширення Всесвіту, як пружина, що звільнюється. А коли вся ця енергія вийде назовні, то розжене Всесвіт до максимальної швидкості.
- Як розжене? Що розжене, якщо частинок уже не буде?
- Але ж поле залишиться – воно теж має свою щільність. Якщо уявити, що ці „волоські горішки” були згустками поля, більш щільними, ніж його середня щільність, то чому б не уявити виникнення при подальшому розширенні Всесвіту таких самих „горішків”, але із розріджень поля. Це як „інь і янь”, „плюс і мінус”, „верхня частина синусоїди і нижня”, „циклон і антициклон”. При цьому, енергія руху поступово почне знову заганятись усередину „горішків”, витрачатись на це і тепер уже – гальмувати Всесвіт, доки повністю не витратиться і не залізе всередину частинок. Тоді подальший рух припиниться і Всесвіт перетвориться на одну суцільну нейтронну суперзірку.
- М-да! Це дійсно – супер! І що ж далі?
- А що буває, коли маятник або гойдалка доходить до крайньої точки?
- Звісно, повертає назад.
- Вірно, стиснена пружина знову починає розпрямлятись і починається зворотній процес, чергове розширення Всесвіту – таке саме, яке ми спостерігаємо зараз. Спочатку нейтронна суперзірка розвалюється на галактичні ядра, а ті, у свою чергу, на зірки. А, взагалі, наш Всесвіт, то є лише елемент коливання у зовнішньому полі і таких елементів там безліч.
- Так що, ти хочеш сказати, що ніякого Великого вибуху з точки, яким почався наш Всесвіт, не було?
- Так точно! У моїй теорії вибух не передбачений у меню. Так само, як і „чорні дірки”, тому що, якщо сила гравітації не „сидить” усередині тіла, то й усі розмови про те, що тіло само по собі може стиснутись до „чорної дірки”, не мають сенсу. Взагалі, я вважаю, що „чорна дірка” – то є найгеніальніший винахід для публікування сотень статей та захисту дисертацій. Головне, що перевірити нічого не можна – у це можна лише вірити.
- Але ж, кожного року з’являються статті, що астрономам удалося відкрити чергову „чорну дірку”?
- По-перше, побачити те, чого не можна побачити, по-суті, неможливо. Тому кажуть лише про якісь побічні явища, які, нібито, вдалось зареєструвати. Але згадайте, що ми говорили про Коперніка: не завжди можна беззастережно довірятися тому, що ми бачимо, особливо, на відстані мільйонів світлових років. Інтерпретувати те, що ми бачимо, можна по-різному. Іноді те, що нам хотілося б побачити, те й бачимо.
- Щось, я уявляю, уявляю у себе на колінах дівчину, а вона все не з’являється.
- Ні, Серж, ти спочатку посади її собі на коліна, а потім уже уявляй... що вона – красуня.
- Ну, для цього я ще недостатньо випив. Зараз ми ще потроху добавимо і замовимо кави. А Валентин нам закінчить свою поему про тяжку долю нашого Всесвіту.
- Ой, шановні, я вже не в силах щось путнє розповідати. Логіка думок почала розповзатись. Мабуть, треба вже потроху закруглятися.
- Ні, ми ще „на коня” приймемо, правда Льоню? А потім потихеньку підемо.
- Боюся, що нас можуть до метро не пустити. В усякому випадку, мене. Щось я відчуваю, що ноги мене вже мало слухаються, - поскаржився Валентин, але випити „на коня” не відмовився.
Закінчилося все тим, що спускатися у метро друзі самі не ризикнули, тож зловили таксі і роз’їхались по домівках у передчутті важких дискусій з дружинами щодо сімейних цінностей.
***
У вівторок уранці Валентин попрощався з дружиною і дочкою та відлетів у Вестландію...
Яка до болю знайома дорога! Скільки років минуло, а ніби вчора так само летів назустріч невідомій долі. Знову згадалась перша зустріч із Патрісією, розмови про Єгипет, про Леонардо і підводну цивілізацію. Згадалась легенда про Артура. Знову постав перед обличчям обрис маленького Віктора. Пригадав, як тримав його сонного на руках і співав колискову. Що готує доля цього разу? Чи вдасться побачитись із сином? За цими думками відступала на другий план навіть доповідь на конференції. Заради чого взагалі живе людина на світі? Що є головним, а що – другорядним? Як визначитись? Чи треба визначатись?
Доки ставив собі ці запитання, сніжно-біле поле хмар, що товстим шаром укривало все далеко унизу, почало поступово наближатись. Ось уже літак прорізав перші іскристі пагорби, крізь які засвітило райдугою сонячне гало, сміливо пірнув у непроглядний туман, щоб за хвилину виринути над сірими, де-не-де прибитими снігом, полями. Нерівний гуркіт літака, що з’являвся час від часу і знову кудись зникав, нагадував про швидке наближення часу посадки. Ось і з’явились довгоочікувані вогники посадкової смуги, а ще за хвилину з’явилось відчуття поїздки на таратайці дорогою, вкритою грубим гравієм. Сіли вдало – і то добре. Чомусь, коли прибуваєш потягом на кінцеву зупинку, не виникає того відчуття вдалого завершення якоїсь життєво важливої справи, як це буває після посадки у літаку. Це загострює і робить більш яскравим відчуття цінності нашого існування. Тож, літаймо літаками!
Петер, як і минулого разу, чекав у машині на площі біля виходу з аеропорту. Зовні він мало змінився, хіба що, завів невеличкі вуса. Зустрілись, як старі друзі, від чого у Валентина навіть схвильовано забухало серце. Після перших же загальних фраз, Валентин одразу почав розпитувати щодо можливості побачення з Віктором.
- Як він хоч виглядає зараз? Лише б одним оком побачити!
- Уже вісім років хлопчику, виріс. Я підходив до Його Високості, щоб повідомити про Ваш приїзд, але виявилось, що він уже все знає. Скоріш за все – йому з посольства інформацію передали. І про конференцію йому відомо, і про Ваш виступ з доповіддю.
- Цікаво. А Його Високість якось це коментував?
- Фактично, ні. Я ж кажу, лише сказав, що йому про все це відомо.
- Ну, а як же, стосовно можливості мені побачитись з Віктором?
- Знову ж таки, нічого конкретного я не почув. Лише сказав, що Вам про це повідомлять у слушний час. А про що повідомлять? Чи щодо зустрічі, чи щодо відмови – я так і не зрозумів. Єдине, що вселяє надію – він схвально поставився до мого бажання зустріти Вас у аеропорту.
- Можливо, це лише жест ввічливості? Але на душі від Ваших слів, усе одно, стало трохи легше... Я з цього приводу пригадав, як багато років тому, коли моя дочка ще була маленькою, йшли ми з ринку, і в руках у мене було два великих пакунки з продуктами. Розповідав я їй дорогою про користь занять спортом, про різні спортивні рекорди. Розповідаю якось автоматично, а голова у цей час обтяжена зовсім іншими проблемами. Ішли ми якраз повз невеличкий паркан висотою біля одного метра. А вона візьми й запитай раптом:
- Тату, а ти зміг би перестрибнути через цей паркан?
- Ні, - кажу, - не зможу, бо в мене важкі сумки у руках.
- А якби без сумок? – не полишає у спокої дочка.
- Теж – ні, але вже легше.
Петер надовго замислився, похитуючи маятник керма. Через деякий час промовив:
- Щось я не зміг проникнути у логіку того, що Ви мені розповіли.
- Дочка теж не змогла, але замовкла надовго, а це для мене тоді було важливіше...
Ще трохи помовчали. Потім обговорили можливі варіанти своїх дій, у залежності від рішення Його Високості, і через деякий час прибули на вокзал. Сідав Валентин у потяг, сповнений ще більших сумнівів і запитань, ніж перед від’їздом із Києва.
Конференція розпочалась наступного ранку о десятій. Валентин зареєструвався у фойє, отримавши товсту папку з матеріалами. Перемовився кількома фразами з молоденькою дівчиною, що відмітила його присутність як одного з доповідачів. Проглянув порядок денний: офіційна частина повинна була завершитись до обіду, доповідь В.Стернового стояла четвертою на післяобідньому засіданні. Це давало можливість трохи заспокоїтись і підготуватись до виступу. Коли розпочалась урочиста частина, Валентин спочатку уважно дослухався до виступів, але, оскільки для повного проникнення у суть англомовного наукового лексикону доводилось, усе ж, доволі напружувати свій мозок, то через деякий час він поступово відключився від сенсу слів, перетворивши їх на безперервний потік незрозумілих іноземних фраз. І знову думки повернулись до спогадів про Віктора: – Чи розповіли йому про мій приїзд?.. Чи знає, що я майже поряд?.. Що він думає про мене?... Чи зустрінемось?
Так! Я дійду, долечу, доповзу
і, нарешті, побачу...
Чи ж в житті я твоєму нічого не значу?
У дзеркальних відбитках нездійснених мрій
Серцем образ ловлю я затьмарений твій,
Та щоразу, як руку тобі простягну,
Натикаюсь на долі поверхню скляну.
Я б нещадно розбив той невидимий сплав,
Що безжалісним холодом нас роз’єднав;
Та боюсь, коли зірве його на друзки,
В кожній дзеркала скалочці зникнеш і ти...
За роздумами Валентин не помітив, як оголосили перерву. Всі учасники попрямували до сусідньої зали, де був накритий „шведський стіл”, завантажились і розійшлись по кутках, перемовляючись невеличкими групами. Вочевидь, давно вже були знайомі одне з одним, зустрічаючись не на одній конференції. Валентин був не в тому настрої душі, щоб приєднатись до будь-якої з цих груп, тож скромно став собі сам біля вікна і неспішно утамував голод, споглядаючи як не по-зимньому осінній дощ з глухим шумом розбивається об віконне скло.
Перерва скінчилась і невпинно почав наближатись час, коли буде оголошено його прізвище для доповіді. Хоч як не умовляв себе Валентин не хвилюватись даремно, та, даремно – хвилюватись почала, поза волею свідомості, кожна клітинка тіла, умовляючи Валентина нікуди не йти і нічого не доповідати, бо ж невідомо, як його ідеї будуть сприйняті науковою спільнотою.
Та, коли його прізвище, нарешті, прозвучало і він піднявся з місця, у залі раптом виникли оплески. І, хоча їх і не можна було назвати бурхливими, та вони якось підбадьорювали, тому, доки Валентин дійшов до трибуни, то відчував себе вже цілком заспокоєним. Неквапливо розклав папери, обвів поглядом залу і розпочав:
- Шановні пані та панове, учасники конференції! Я вам зараз викладу лише деякі концептуальні замітки щодо того, в якому напрямку, на мій погляд, треба просуватись, аби реально підійти до створення єдиної теорії поля. Вони ще не є цілісною теорією, якій я попередньо дав назву – „дифузійна”. Але мої логічні викладки можуть стати підґрунтям для створення повноцінного математичного апарату цієї теорії.
Усю природу, що оточує нас, ми сприймаємо у вигляді безперерв¬ного руху окремих матеріальних тіл, що відрізняються від навколишнього середовища, що мають масу і взаємодіють одне з одним.
Найпростіший вид руху – переміщення – можна поділити на два класи залежно від того, чи залишається об'єкт біля деякого середнього положення, або ж такого положення немає. У першому випадку переміщення вважається коливним, у другому – поступальним. Іноді одне й те ж переміщення можна вважати або поступальним, або коливним залеж¬но від точки зору на явище, яке вивчається: так, наприклад, ми спостерігаємо як хвиля рухається вздовж поверхні води, але самі частинки води у цей час здійснюють лише коливання відносно деякого середнього положення...
Час від часу Валентин відривався від тексту доповіді і поглядав у залу, щоб побачити реакцію аудиторії. Якоїсь миті йому здалось, що у дальньому правому кутку зали на нього дивляться знайомі очі. Кілька разів він кидав свій погляд у тому напрямі, але велика відстань та голови інших людей не давали змоги більш уважно придивитись до обличчя, що належало якомусь сивочолому літньому чоловікові. Майнула, щоправда, божевільна думка, що людина ця чимось схожа на Його Високість, та одразу відігнав її від себе – надто вже маловірогідним здавався такий варіант. – Що хочемо побачити, те й бачимо, - згадалось Валентинові, - а, до того ж, кілька років минуло, як зустрілись останній раз, тож і риси обличчя майже забулися, міг переплутати зі схожою людиною.
Текст доповіді добігав кінця. Перегорнувши останню сторінку, Валентин внутрішньо трохи розслабився і спокійним, розміреним голосом завершив:
- ...Підсумовуючи, можна констатувати, що, завдяки взаємозалежності властивостей Всесвіту і елементарних частинок, змінюється та динамічно розвивається не лише Всесвіт, але й елементарні частинки, які її складають. Наскільки вся сума елементарних частинок, що становлять Всесвіт, формує властивості кожної окремої з усіх цих частинок, настільки й кожна частинка робить свій внесок, впливаючи на решту всіх частинок, формуючи властивості і процес розвитку Всесвіту. Дякую за увагу!
Валентин ще не встиг забрати папірці і відійти від трибуни, як у залі вибухнули тривалі оплески, на які він, чесно кажучи, навіть і не розраховував. Спантеличений, на деякий час зупинився на півдорозі зі сцени, потім усе ж неквапом пішов до зали між рядами до свого місця, відповідаючи дорогою взаємним потисканням протягнутих йому рук. Однак, і після того, як сів, потискання і привітання сусідів тривали. Та ще більше довелось здивуватись, коли у багатьох наступних доповідях, час від часу, почали цитувалась і просто згадуватись у різних аспектах і „дифузійна теорія”, і її автор. З усього було видно, що багато вчених уже отримали перші плідні результати, вирушивши шляхом, наміченим у опублікованих раніше статтях Валентина. Цей настрій у роботі конференції, мабуть, відчули і кореспонденти – з наслідками підвищеної уваги до своєї особи Валентинові довелося стикнутися одразу, як закінчилось засідання, і народ повалив із зали засідань у фойє. Не встиг Валентин вибратись із натовпу, що виходив з дверей, я до нього швидко підійшли одразу кілька кореспондентів. Поставивши перші два запитання, що стосувались „дифузійної теорії”, перейшли затим до фактів з особистого життя...
Саме цієї миті Валентин у протилежному кінці фойє біля сходів побачив постать Петера, що крутив головою у різні боки, приглядаючись до людей. Певно, що шукав він саме його, просуваючись у натовпі. Раптом з-за людських постатей проглянула фігурка хлопчика, якого Петер тримав за руку. Не встигла у свідомості Валентина майнути карколомна здогадка, як їх очі зустрілись і вже не відривались одне від одного. – Невже це він?.. Невже Віктор?.. А хто ж інший? – промайнуло у голові, доки через гліцериновий простір холу, який у ту мить видався нескінченно довгим, летіла йому назустріч маленька радісна грудочка, вистрибнула йому на шию, міцно стиснула і викрикнула:
- Мій тату! Мій рідний! Як я на тебе чекав!
Валентинові сльози перемішалися зі сльозами сина і до тремтіння лоскотно защипали на прохолодних щоках. І настільки у цю хвилину важко було повірити у реальність того, що відбулось, що Валентин заплющив очі і боявся їх відкрити: йому здавалось, що це лише сон, рожева мрія, крізь яку ледь чутно проривався і прохолодний подих ранкового вітерцю, і ласкавий шелест дерев, і заколисуючий шурхіт лінивої морської хвилі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484899
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.03.2014
Глава ХXІІ
Між тим, у сім’ї Стернових усі наступні дні головною темою розмов, окрім здоров’я Тетяни, стало обговорення підготовки до поїздки на конференцію. Тим більше, що Тетяна вже пішла на поправку і навіть відновила підготовку до захисту дипломної роботи.
Тетяна занурилась у сімейні проблеми та написання роботи і, ніби й відволіклась від душевних переживань, та час від часу все ж накочувалась на неї якась хвиля тривожних думок і тоді погляд її спрямовувався крізь усе суще у безкінечність, водночас спостерігаючи замість неї якісь зорові рефлексії внутрішнього світу.
І чомусь, доки Олег нав’язував увагу до себе, намагався зустрітись, надсилав квіти, це викликало роздратування, відторгнення, небажання його бачити. Зараз же, коли він раптово зник і вже другий тиждень від нього не було жодної звістки, все частіше в її думки впліталися згадки про цього хлопця, про їхні зустрічі і розмови. Тетяна стала сумувати навіть за тим часом, коли Олег крутився навколо неї, а вона відганяла, він крутився, а вона відганяла. Це відчуття було схоже на абстиненцію у наркозалежного, коли його позбавляють можливості прийняти чергову дозу. На душі було якось сіро, незатишно, як і на вулиці у ту дощову погоду останніх днів жовтня. Невже мати була права і він забув про все, і охолов, і... і, взагалі, все це було несерйозне коротке захоплення? А раптом... сталося ще „краще” – він повернувся до своєї Аліни, вражений дикою енергією її пристрасті?.. Ну, й не треба! Не дуже й хотілося, не така вже й велика втрата! – вкотре вмовляла себе Тетяна. Та через деякий час її думки знову потрапляли у зачароване коло.
Минув ще тиждень і вона не витримала, вирішила поділитися своїми думками з матір’ю.
- Що тобі сказати, доню? Тут можливі будь-які варіанти. Можливо, і твої здогади є вірними. Але ж, усе одно, без надійної інформації, то є гадання на кавовій гущі. Треба було б дізнатися якось – що саме сталось?
- Як дізнатись? Не стану ж я телефонувати йому додому? Цього ще не вистачало!
- Ну, якщо хочеш, я можу.., так... делікатно, через батька отримати хоч якусь інформацію від Сергія. Все ж, вони разом працюють, то йому легше буде, між іншим, щось довідатись про його сина.
- Добре. Але.., щоб це не виглядало так, що то він спеціально цим цікавиться.
- Не турбуйся. Твого тата не треба вчити дипломатії.
А вже наступного дня вони дізналися і про те, що Олег третій тиждень знаходиться у відрядженні, і про те, чому він там опинився. Тетяна була дуже вражена вчинком Олега, але все ж не могла для себе вирішити, які мотиви той переслідував.
- Мамо! От ти мені поясни, для чого він це зробив? Що, індульгенцію таким чином вирішив собі заробити? Совість замучила? Гріхи вирішив замолити? То мені такі його жертви не потрібні. Ач?! За гроші вирішив мене купити! На місці батька я б узагалі відмовилась ці гроші прийняти... Саме з рук Олега, я маю на увазі.
- Таню! Ну, тут я з тобою зовсім не згодна. Ти ж чула як батько сказав – Олег випадково почув телефонну розмову і щиро відгукнувся допомогти у пошуках коштів. Причому, для твого батька. Не для тебе ж персонально?
- Ага. А квіти він кому дарував? Тобі, чи мені персонально?.. Може це у нього тактика така – фортеці в обхід брати?
- А що ж тут поганого? Що Олег хоче твою фортецю завоювати? Ти вважала б за краще, щоб він обійшов твою фортецю і пішов собі далі? Слухай, я вже не розумію, чого ти взагалі хочеш?! – мати спересердя змахнула долонями та ляснула ними об коліна.
- Я хочу з’ясувати мотиви його вчинків. Повинна я зрозуміти, що це за людина, чим вона дихає? Після того, як один раз обпікся, хочеться і на холодну воду подмухати.
- Думаю, найкращим виходом із становища було б: після його повернення з відрядження переговорити з ним напряму і відверто, дивлячись одне одному в очі. Безпосередньо йому поставити всі твої запитання. До речі, привід для того, щоб запросити Олега у гості, вже є. Треба ж буде йому якось віддячити за те, що він гроші для батька дістав?
- Але ж, знову! Для кого він гроші діставав? Для батька. То хай батько його і запрошує. Логічно?
- А що ти думаєш? І запросить. Посидимо разом, пригостимо його вечерею, а потім ти зможеш з ним і наодинці поговорити. І все собі проясниш.
***
Отримавши підтвердження від оргкомітету як учасника конференції, Валентин зайнявся оформленням візи. Перед тим, як замовляти квитки, вирішив попередньо зайти до начальника управління Петрицького, щоб домовитись щодо відгулів.
- Олександре Васильовичу, у мене до Вас є одне прохання. Тільки Ви одразу не падайте з крісла, коли я Вам скажу.
- О-о, Валентине Петровичу! Я знаю, Ви вмієте заінтригувати. Хоча мені вже не звикати до Ваших приголомшуючих вчинків. Так що, кажіть сміливо! Що сталось?
- Хочу попросити у Вас відгули... для поїздки до Вестландії.
- Знову?!.. Ну, ну... На щось подібне я і чекав. Що, друга серія Ваших пригод? Стільки років минуло – я думав, що все вже у минулому.
- Не зовсім так. Ось, дивіться, - Валентин протягнув начальнику папери, - це офіційне запрошення на міжнародну конференцію з пропозицією виступити з доповіддю за матеріалами моїх статей з космології.
- Хм, невже це так серйозно? Я чув про Ваше захоплення космосом, і що Вам вдалось опублікувати пару статей на цю тему. Але мені здавалось, що це на рівні хобі – хто з нас не має якихось своїх захоплень для душевного заспокоєння після службової напруги? Ви що, дійсно щось таке нове винайшли, що Вашими ідеями зацікавились?
- Так, мені самому було важко у це повірити. Але мої статті вже цитують, на них посилаються. До запропонованої мною, так званої, „дифузійної моделі розширення Всесвіту” вже розробляють математичний апарат.
- М-да... Ну, я бачу, Вас так і тягне чимось прославитися на весь світ. Але що мене дивує – чому кожного разу всі Ваші пригоди, так чи інакше, пов’язані саме з Вестландію?
- Ви ж не вважаєте, що я підпільний мільйонер Корейко? Мені вже кілька запрошень було на різні міжнародні симпозіуми і конференції, але я змушений був відмовлятися від цих заманливих пропозицій. Гроші де взяти? І тут раптом отримую запрошення з Вестландії – хіба міг я відмовитись від такої нагоди? Як би Ви на моєму місці вчинили? Розумієте?
- Чому ж? Розумію... Плекаєте надію побачитися з сином?
- Так... Може це мій останній шанс – ще раз з ним побачитись.
- А як же гроші? – запитливо підняв брови Петрицький.
- Трохи своїх було, а частину довелось позичити. Заради досягнення мети доводиться іноді у нашому житті іти на якісь жертви. Та, я вже звик до цього. Не перший раз доводиться іти на рішучі кроки, які можуть мати ризиковані наслідки. Але ті життєві проблеми, що випадали на мою долю, з іншого боку, загартували мій характер, надали якоїсь внутрішньої розкутості у прийнятті важких рішень.
- Як то кажуть: не було б щастя, то нещастя допомогло. Так?
- Взагалі, я останнім часом багато чого переосмислив у розумінні сенсу нашого буття. – розговорився Валентин, непомітно для себе почавши жестикулювати руками. - Я вважаю, що у житті нічого не стається випадково. Не у сенсі фатальної визначеності і спланованості всього, що чекає нас у майбутньому, а.., як це сказати? – у логічній взаємопов’язаності наслідків усіх наших вчинків: і окремої людини, і людства у цілому. Хоча... іноді виникає думка і про те, що Всевишній все ж трохи підправляє хід історії, заради спасіння людства.
- Не знаю, не знаю... Про яке підправлення історії може йти розмова з усіма цими страхітливими війнами, епідеміями, землетрусами, коли гинуть усі від старого до немовляти?
- Я теж над цим замислювався. Але ж, поняття добра – досить відносна категорія. Не буває абсолютного добра, або добра одночасно для всіх. Добро заради одного може стати злом для іншого. Спробуйте реалізувати поняття добра хоча б у найпростішому любовному трикутнику, і Ви осягнете всю глибину ірраціональності своїх потуг.
- Мабуть, треба намагатись творити менше зла, тоді десь у середньому буде зростати кількість добра. Звісно, що при цьому комусь буде діставатись від цього добра більше, комусь менше, а комусь і на зло може піти. Нікуди від цього не дінешся.
- От, от! Я ж до цього і веду! Творець, мабуть, також, творить добро у загальнолюдському аспекті – задля прогресу людства, задля загального його розвитку. Стосовно окремої людини добро він робить лише по-можливості – якщо це не заважає загальному добру для людства. Наприклад: загинула, нібито, гарна людина, але, якби вона залишилась на Землі, то може у неї, чи у її нащадків народився б майбутній тиран на зразок Гітлера? Як тоді вважати цю загибель окремої людини – добром чи злом? Як для цієї людини чи її родичів, близьких, то це – зло. А як, для блага людства, може, то й на добро було? Творцю видніше
- Але ж, і Гітлер народився одного разу?
- А звідки ми знаємо, для чого він народився? Можливо, це потрібно було для людства задля того, щоб уникнути якогось іще більшого лиха? Це так, як потрібно іноді буває щеплення легкою формою хвороби, щоб виробити імунітет і не захворіти потім більш серйозною, смертельною хворобою. На перший погляд виглядає ніби цинічно, особливо у ставленні до мільйонів загиблих, до числа яких потрапили і мої родичі. Але ж, і на самій війні бувало так, що командири свідомо жертвували батальйоном заради порятунку армії.
- Чесно кажучи, така версія шокує, – мовив Петрицький і якось здивовано глянув у бік Валентина. - Важко так одразу на неї пристати. А яке ж іще більше лихо могло бути?
- Хіба Ви самі не здогадуєтесь? Можливо, перед тим, як людство відкрило атомну зброю, що могла б знищити все людство, потрібне було "щеплення" більш легкою формою страхітливої війни, яка б залишила глибокий слід жаху і відторгнення у підсвідомості людства, що підійшло до оволодіння і застосування смертельної для його існування атомної зброї?
- Чому? Америка і оволоділа, і застосувала цю зброю – ще навіть війна не закінчилась.
- Згоден. Та, навіть у цьому є своя логіка. Чому можливість для оволодіння атомною зброєю з’явилась у людства лише у самому кінці другої світової війни, а не на її початку? Хіба що, Хіросіма і Нагасакі були дані людству лише як наочна "маленька репетиція" того, що могло б статися з усім людством? Хай пробачать мені жителі цих ні в чому не винних міст!
- Ой, не пробачать! – посміхнувся шеф. – За такі крамольні розмови ще зроблять персоною нон-грата у Японії.
- Звісно, ніхто не хоче відчувати себе у ролі жертовної вівці. Я б і сам так само обурився, якби був японцем і мені таке сказали... Але я і не збираюсь лізти на трибуну і виголошувати такі промови. Це так, думки уголос „на кухні”...
- А, взагалі, до чого все це? Щось ми відволіклись від теми зовсім кудись убік. З чого ми почали?
- З того, що у житті ніколи не можна впевнено казати – на добро чи на зло те, що сталось. У тому числі і всілякі життєві негаразди, невдачі, неприємності як у особистому житті, так і на роботі. Якщо їх розглядати як корисний життєвий досвід, то зовсім інакше починаєш до них ставитись, – голос Валентина наповнився впевненістю лектора товариства „Знання”. - Крім того, може ті прикрості, що випали на мою долю, колись, хай навіть через сто років, обернуться великим добром для багатьох людей, а то і для всього людства?
- „Остапа понесло”, - з гумором у голосі процитував Ільфа і Петрова Петрицький.
- Та ні, я нічого.., – трохи зніяковів Валентин. – Врешті-решт, усе це я веду до того, що свої життєві знегоди я теж переосмислив і спробував переплавити на позитивну рушійну енергію, що штовхає до поставленої мети потяг моєї долі. Звучить може й пишномовно, але суть я передав точно.
- Що ж, дай вам бог успіху! Аби тільки наснаги вистачило надовго... Цікава у нас розмова вийшла. Ви заходьте так іноді – поговоримо ще, пофілософствуємо. Особливо, коли повернетесь зі своєї конференції: розкажете, як там прийняли Вас і Ваші ідеї. Суть їх я навряд чи зможу осягнути – далекий я від цього. А от про загальну обстановку на конференції, про те, що Ви там робили, було б цікаво дізнатися.
- Звісно, розповім. Я Вам повинен бути вдячний за те, що Ви до мене завжди з розумінням ставилися, сприяли вирішенню моїх проблем. Не знаю, можливо, з іншим начальником я вже давно вилетів би звідси під три чорти. Одні лише клопоти від мене.
- Ну, не такі вже й страшні клопоти – бувають і гірші. Може я колись ще пишатимуся тим, що працював разом з великим ученим? Добре, йдіть працюйте, а то ми щось надто довго забалакались.
***
Олег повернувся з відрядження у середині листопада. У дорозі, мабуть продуло, бо підхопив нежить. Коли їхали з Києва, то було ще доволі тепло, а от перед поверненням раптом різко похолодало. Вночі у купе з вікна доволі чутно тягло холодом. Як не кутався у ковдру, а таки захлюпав носом. Мати одразу заметушилась, напоїла гарячим чаєм з медом, дала запити якісь пігулки і вклала у ліжко.
- Нікуди завтра не підеш! Ще чого надумав – на роботу іти! Зміряємо вранці температуру: якщо є, то викликаємо дільничного і – на лікарняний. І чого я тебе взагалі відпустила у це відрядження? Треба було переговорити з Ігорем Семеновичем, щоб тебе нікуди не посилали. Що, нема у нас на фірмі людей, щоб оце саме тебе треба було відряджати?
- Та все нормально! Чого ти так переживаєш? Трохи застудився у поїзді. Там я відчував себе чудово. А згадай як на Уралі було? Які морози? І нічого – ти там не хвилювалась за мене.
- Там клімат сухий – мороз не так відчувається. А тут – сирість, вітер. І взагалі, не треба так поспішати і рватися у бій! Життя велике – ще встигнеш у відрядженнях намотатися. Ордена за це все одно не дадуть... Гена, а ти менше крутись біля брата! Сьогодні будеш спати у нашій кімнаті, а то теж підхопиш застуду. Іди, краще, уроки закінчуй робити!
До ранку у Олега таки піднялась температура, тож довелось йому на кілька днів піти на лікарняний. До самого вечора вкотре намагався додзвонитись на мобілку Тетяни, але вона все не відповідала. – Мабуть таки включила мене до „чорного списку” небажаних клієнтів, - подумав Олег, зітхаючи. Перебуваючи у відрядженні, він теж неодноразово робив такі спроби, але тоді намагався переконати себе у ненадійності зв’язку. Тепер цей варіант явно відпадав.
Саме цієї миті у передпокої задзвонив хатній телефон, а ще через хвильку до кімнати просунулась Генина голова:
- Олег! Закінчуй дрихнути! Тебе до телефону!
- Я т-тобі зараз „дрихну”! Що це за лексикон?! – відгукнувся з ліжка Олег, зображуючи обурений вигляд та здійнявши рукою подушку, ніби намагаючись жбурнути її у брата.
- А от і не попадеш! – хихикнув Гена, миттєво зачиняючи двері.
Звучно ляскаючи капцями об підлогу, Олег рушив до телефону. Дорогою наздогнав брата, миттєво полоскотав і пішов далі. Гена від несподіванки скрикнув і побіг на кухню до матері.
- Мамо, а Олег підкрався до мене ззаду і „зіграв на акордеоні”! Скажи йому!
- Олеже, чого ти чіпаєш дитину? – пролунав з кухні материн голос. - Виріс вище мене, а розуму не набрався!
Та Олег уже не став нічого відповідати і взяв слухавку... Почути голос Тетяниного батька було явною несподіванкою, хоча миттєво зрозумів, про що буде йти мова.
- Добрий вечір, Олеже! Як себе почуваєш? Твій батько сказав мені, що ти застудився у дорозі.
- Добрий вечір, Валентине Петровичу! Дякую за турботу! Нічого, трохи протягнуло у вагоні, та думаю, що нічого серйозного – за пару днів мине.
- Що ж, бажаю тобі швидше видужати. Хочу також висловити свою вдячність за те, що так виручив мене з грошима. Завдяки їм я зміг організувати поїздку на конференцію. Вже всі документи оформив. Ще раз, дякую!
- Та, нічого. Батько мені розповів, як це для Вас важливо, от я і вирішив допомогти.
- Знаєш... я ще чого дзвоню: вже місяць минув, як я заборгував, то хотів уже повернути половину, а заразом і запросити тебе до нас у гості на вечерю. Думаю, ти не будеш проти такої пропозиції? Звісно, коли одужаєш.
- Я?.. Я б із задоволенням! – у Олега перехопило дух. – Але ж,.. я не знаю... чи всі члени Вашої сім’ї будуть задоволені моєю появою?
- От, на місці і з’ясуєш це. Я сам нічого конкретного не можу сказати з цього приводу, але вважаю, що такі питання треба з’ясовувати безпосередньо, не ховаючись по кутках.
- А я і не ховаюсь. Але всі мої намагання додзвонитись були марними.
- Такі справи ладнаються не за допомогою телефону. До речі... „всі члени сім’ї”, як ти висловився, у курсі справи, що я тебе запрошую. І при цьому, якихось бурхливих протестів з цього приводу я не почув. Скажімо так – зовні це був „нуль емоцій”. Але ж, у цьому випадку і це вже багато чого значить. Ще місяць тому ситуація була значно гірша.
- Дякую вам, що Ви так з розумінням до мене поставилися. Я, чесно кажучи, не знав, як Ви і Ольга Миколаївна ставились до мене після того випадку з Танею. І я свідомо беру на себе всю відповідальність за те, що сталось.
- Ну, те, що ти відверто визнаєш свої помилки, вже вселяє надію. Спишемо це, поки що, на твою молодість і недосвідченість. Хоча, попервах, ми були досить серйозно проти тебе налаштовані. Сподіваюсь, у подальшому ти будеш поводитися обачніше у стосунках із жінками?
- Повірте, у мене не було жодних нечесних помислів! Якби я тільки знав, що таке може статися?..
- Ну, а от... скажи мені відверто, - Валентин мимоволі приглушив голос, - як чоловік чоловікові... Я можу зараз вільно розмовляти – нікого поки що вдома немає... У тебе з тою дівчиною наскільки все серйозно було? Були якісь стосунки?
- Ви натякаєте на близькі стосунки? Ні... Особисто у мене такого бажання не виникало. Ця дівчина – дочка шефа моєї матері. Саме вона більше була зацікавлена у тому, щоб ми зустрічалися. І, доки у мене не було іншої дівчини, до якої б у мене з’явились серйозні почуття, я проводив іноді вільний час з цією Аліною. Ну.., так, щоб маму заспокоїти, та й... для власного самоствердження перед знайомими – що я не один. Ви розумієте?
- Так, я це можу зрозуміти. У самого в твоєму віці такий комплекс був. А як же ж потім, коли з Танею познайомився? Що, продовжував з обома одночасно зустрічатись?
- Та ні! Що Ви?! – досить переконливо скрикнув Олег: як не каявся він у своїй юнацькій безладності, все ж не зміг до кінця бути відвертим. – У нас на той момент уже все дійшло майже до повного розриву! І Аліна прекрасно це розуміла, але вирішила, що все сталось з вини суперниці. От і вирішила, що відвадить її, і таким чином виправить ситуацію. Ну, от кому б могло прийти у голову, що вона це зробить таким ідіотським способом?!
- Не таким уже й ідіотським. Якщо замислитись, то все було чітко сплановано. І алібі є. І тих дівиць, виконавиць замовлення, навряд чи знайдеш.
- Усе ж, треба було заяву в міліцію скласти.
- Я теж наполягав, але Таня, чомусь, була категорично проти. Хоча тепер, з часом, я трохи заспокоївся і розумію, що і міліція мало чим допомогла б. За що зачепитись? Окрім розбитої у результаті падіння голови, інших видимих слідів нападу фактично немає. Свідків – теж. Просто зло бере, що ця Аліна „вийшла сухою з води”!
- Для мене це теж дуже образливо. Я, звісно, влаштував їй скандал і порвав усілякі стосунки, та що з того? Вона від усього відхрестилась, сказала, що немає до нападу жодного відношення.
- А що від неї ще можна чекати?
- Та ні, на щось серйозне Аліна не здатна, я знаю. І вигляд у неї був переполоханий. Аліна ж думала лише трохи налякати, а вийшло навпаки. Вона боїться розголосу і скандалу через свого батька. Він у неї депутат, і йому зовсім не потрібна така антиреклама.
- Добре, досить про неї. Бог їй суддя... Сподіваюсь, що до вихідних ти вже одужаєш, тож попередньо запрошую тебе до нас у суботу ввечері.
- Дякую! Буду намагатись до кінця тижня привести себе у форму.
***
Тиждень добіг кінця швидко і у п’ятницю Олег уже закрив лікарняний лист. А у суботу, сповнений нервового збудження, прийшов у гості до Стернових. У одній руці тримав букет квітів, у іншій – коробку цукерок.
Двері відчинив Валентин Петрович, привітався і показав, де роздягнутись. Затим пройшли до вітальні, а через хвилину з кухні зайшла Ольга Миколаївна. Олег одразу підхопився з канапи і вручив їй квіти та цукерки. З хвилюванням чекав, коли з’явиться Тетяна, та її чомусь усе не було. Запитати ж соромився.
Доки Ольга Миколаївна готувала на стіл, розповів подробиці своєї поїздки. Кожного разу, коли хазяйка заносила до кімнати щось із кухні, мимоволі оглядався, чи не Тетяна це зайшла. І лише, коли вже запросили до столу, з передпокою почув голос Ольги Миколаївни, що гукнула: - Таню, то ти йдеш уже? Ми вже за стіл сіли.
За пару хвилин Тетяна все ж зайшла до вітальні. Сукня на ній була хоч і не нарядна, але досить пристойна. Олег одразу помітив на обличчі дівчини сліди легкого макіяжу і цей факт надав йому трохи впевненості. Щоправда, очі її при цьому були спрямовані на батька, а не на гостя, намагаючись не виявити жодних емоцій. Та все ж, пару раз ці дві темні вологі оливи нервово сполохнули і у його бік. Коли Тетяна підійшла до столу, Олег підвівся для привітання, нерішуче протягнувши руку. Відповідь забарилась, і Олегова рука зависла у повітрі. Він уже подумав, що треба було б прибирати її назад, аби уникнути незручної ситуації, та дівчина таки подала згорнуту трубкою прохолодну долоню.
За столом розмову вели, переважно, Олег з Валентином Петровичем. Іноді свою думку висловлювала його дружина, хоча у цілому, розмова мала трохи штучний і натягнутий характер, ніби усі діючі особи розігрували якусь сцену із аматорського спектаклю. Тетяна, взагалі, мовчала і повільними рухами дзьобала виделкою у шматочки застиглого картопляного пюре, уважно вдивляючись, як це у неї виходить...
Через деякий час, під виглядом того, що треба підготувати солодкий стіл, батьки надовго вийшли до кухні. Одразу запанувало ніякове затишшя, яке жоден не знав як перервати. Нарешті, Олег наважився:
- Таню, я дуже хотів би, щоб ми відновили наші дружні стосунки, але я не знаю, що мені треба зробити, аби ти мені вибачила?
- А тебе вже й розпирає від гордості за те, що вдалось прислужитися моєму батькові. Розраховував, що на мене це справить враження? Дарма.
- Ну, навіщо ти так? Я не створював штучно цю ситуацію, і я не є головою оргкомітету конференції, на яку їде твій батько. Те, що я почув телефонну розмову мого батька з твоїм, вийшло цілком випадково. Батько тоді мені розповів, наскільки це важливо для Валентина Петровича, от я і вирішив спробувати теж пошукати гроші, хоча і не впевнений був, що зможу їх дістати. Тут мені теж просто пощастило. І потім, коли я на цілий місяць поїхав з Києва, то мені здавалось, що я, навпаки, значно ускладнив собі ситуацію.
- Але ж, саме завдяки цій ситуації ти в’їхав у цю кімнату „на білому коні”?
- Невже ти сумніваєшся у тому, що я, при бажанні, не знайшов би десяток інших ситуацій, аби опинитися у цій кімнаті, і при тому, набагато раніше, ніж зараз? Послухай, може ми залишимо ці безплідні суперечки? Я відчуваю, що вони заводять нас у якийсь глухий кут, з якого немає виходу. Я тобі відверто зізнаюсь, що хочу з тобою помиритися. Саме з тобою і ні з ким іншим. І я буду добиватися цієї мети – терпіння для цього мені вистачить.
- Ну, це ти собі таку мету поставив. А ти впевнений, що я того ж бажаю?
- Не знаю, але то вже тобі вирішувати. А я своє слово сказав. Сказав відверто, не приховуючи. Звісно, я можу помилятися і щось не так робити, але навіть твій батько мені сказав, що я по молодості літ ще можу робити якісь помилки у стосунках із жінками. Досвід – це справа наживна. Сподіваюсь, що з кожним роком я цих помилок буду робити все менше. – Олег посміхнувся. – В усякому випадку, намагатимусь. Обіцяю.
- Боюсь, що найближчим часом досвіду тобі набратись буде ніде. У мене два місяці залишилось до захисту диплому. Так що я, у будь-якому разі, ні на що інше відволікатись не зможу. І так я багато часу згаяла – тепер надолужувати доводиться.
- Може я чим зможу допомогти? Я лише рік тому мав такі самі проблеми.
- Чим допомогти? Аби тільки сидіти поряд зі мною і відволікати розмовами? То мені така допомога навряд чи потрібна.
- Ну, чому? Може треба плакати малювати, креслення робити, розрахунки? Може якісь шматки текстів треба набрати на комп’ютері? Чи... якусь інформацію розшукати і скачати з Інтернету? Або у бібліотеці книжки з потрібними цитатами відшукати? Та, ще багато чого, я знаю?..
- А все ж таки, підлещуєшся до мене! – голос Тетяни трохи пом’якшав.
- І підлещуюсь! Що тут такого? Я й не приховую. Ти не відводь убік від суті справи! Я конкретно пропоную допомогти надолужити відставання. Сьогодні ти вже навряд чи будеш працювати. А от завтра.., та, просто зранку, наприклад, я можу під’їхати, і ми разом подивимося, що ще залишилось зробити. Розкладемо все по полицях, складемо план і визначимось, що ти лише сама можеш зробити, а що можу я взяти на себе. От побачиш – одразу швидше справа піде.
Не встигла Тетяна відповісти, згодна вона на таку пропозицію чи ні, як до кімнати зайшли один за одним батьки з чайними чашками у руках. Момент для переривання розмови склався так вдало, ніби вони підслуховували. Але, хто стане це з’ясовувати?
Наступного ранку Олег рішуче взяв справу написання Тетяниного диплома у свої руки і вже не відпускав...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484898
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.03.2014
Глава ХХІ
Тетяна, переборовши у собі перший наступ ненависті та жаги помсти, вирішила ані розкривати батькам дійсних причин свого травмування, ані повідомляти міліцію про напад. Чим більше вона лежала, трохи скосивши голову у бік вікна, за яким поривчастий вітер гойдав вимочені жовтневими дощами гілки жовклого каштану, тим впевненіше приходила до думки, що провину за те, що сталось, слід покласти на Олега. Та й те почуття, яке зараз залишилось до нього, не можна було порівняти зі злістю, а скоріше то був німий вираз: „Ех, Олеже, ну що ж ти так?”. Приплутувати когось третього до цих стосунків Тетяні вже не хотілось. На душі було тоскно і самотньо. Хотілось по-дитячому плакатись і жаліти себе.
Виписку з лікарні затримували через прояви нудоти і запаморочення, які давали лікарям підстави підозрювати легкий струс мозку. Вечоріло. Валентин саме сидів біля дочки, коли у нього заспівала мобілка.
- Так, слухаю.
- Валю! Це я, Оля. Як там у дочки справи? Не нудить?
- Та зараз ніби нічого. Не хвилюйся.
- Я чого дзвоню. Тобі лист рекомендований прийшов: дуже дивно, але саме з Вестландії. Запрошують взяти участь у міжнародній конференції з якихось... твоїх космічних проблем... Зараз, почекай. Я точно прочитаю. Тут англійською. Та-ак, конференція... здається з космології. На початку грудня. Чуєш?
- Так, чую!.. Це, звісно, цікаво. Але, як я туди потраплю? За які кошти? Та й у мене зараз голова іншими проблемами зайнята. Добре.., повернусь додому – сам почитаю. Бувай!
- Тату! Це мама дзвонила? Щось сталось? – стривожено глянула на батька Тетяна і спробувала підвестись.
- Та ні, нічого! Лежи доню, лежи. Лист один прийшов – на конференцію мене запрошують, за кордон... Та-а!.. Куди мені зараз їхати і за які гроші? Треба спочатку тебе на ноги поставити, а потім уже про щось інше думати.
- Ну чому? Це ж так цікаво! Що це означає? Що твої ідеї когось зацікавили і їх уже потроху починають визнавати. Я пишаюсь тобою! Коли-небудь знаменитістю станеш, а може ще й Нобелівську премію отримаєш.
- Це наївно! Хтось нові ідеї висуває, відкриття робить, кричить „Еврика!”, а хтось ці ідеї підхоплює і доводить їх до ладу, за що і премії отримує. Це різні люди і різними вулицями ходять – паралельними, які ніколи не перетинаються. Можливо десь років за двадцять, ґрунтуючись на моїх ідеях, Нобелівську премію отримають якісь два американці. У такий варіант розвитку подій я скоріше зможу повірити.
Хоч батько і робив вигляд, що його не обходить лист із запрошенням, Тетяна помітила в його очах вогник нетерплячки і вирішила допомогти скоротити відвідини.
- Знаєш, тату, щось я стомилась, голова трохи боліти стала. Мабуть, я спробую поспати. Не турбуйся за мене, іди додому. Нічого, все буде добре. До зустрічі!
- Добре, доню, відпочивай. Не буду тобі заважати. До завтра!
Коли батько пішов, Тетяна дійсно вирішила трохи перепочити. Та не минуло й півгодини як двері відчинились і через кімнату до її ліжка з винуватим виглядом пройшов Олег. Кого менш за все зараз хотіла бачити Тетяна, так це його. Тому, зібравши всі свої сили, вона якомога швидше розвернулася на ліжку до вкритої світло-бежевою масляною фарбою стінки і стала зосереджено розглядати застиглі у фарбі піщані пухирці і волосинки. Олег ніяково озирнувся на інші ліжка з хворими і, трохи повагавшись, присів на стілець.
- Таню, ну чого ти дмешся? Якщо ти вважаєш, що я винний перед тобою, то вибач. Ну, хай я буду в усьому винний! Що мені зробити, щоб ти змінила своє ставлення до мене?! Так, була у мене дівчина, з якою я зустрічався до тебе. Але хіба це злочин якийсь? Що, я не мав на це права? Не міг же я після першої ж зустрічі з тобою піти до неї і сказати їй у вічі, щоб вона забула про мене? І це після того, як ми майже три роки зустрічались. Зрозумій і ти мене, що я не міг так жорстоко з нею вчинити. Вона теж людина... У будь-якому разі, я до вчорашнього дня так вважав. Хіба міг я собі уявити, що Аліна здатна піти на такий крок? Та якби я знав, то дійсно, одразу порвав би з нею усі стосунки! Я ж вважав її цивілізованою людиною... Хоча вона так і не зізналася ні в чому. Каже, що була весь вечір з батьками вдома. Мабуть, що так воно й було. Скоріш за все, підкупила якихось дівок. Але, все одно, я впевнений, що це її рук справа. Виказав їй вчора все, що про неї думав, і... знати більше її не хочу! Все! А якщо у міліції будуть мене питати, то відверто скажу, що підозрюю її більше за всіх.
- Не бійся, я у міліцію не заявляла, - раптом відгукнулась Тетяна, не повертаючись від стінки, - так що можеш іти собі додому і спокійно спати. Іди звідси! Я не хочу тебе бачити. І не приходь більше.
- Таню! Ну за що ти мене так караєш? Я ж хочу бути з тобою, хіба ти не бачиш? Як я міг передбачити наперед, що так станеться?
- Так, з передбаченням у тебе, того.., слабкувато. От і зараз явно прогадав – не треба було так поспішати поривати з своєю Аліною, а залишити її поки що „про запас”. А тепер доведеться іти, вибачатись, просити повернутися назад. Не передбачив...
- Навіщо ти так знущаєшся? Нічого я перегравати не збираюсь!
- Залиш мене у спокої... Іди звідси! Чи мені медсестру викликати, щоб тебе вивели?
- Не треба нікого кликати! - ображено відповів Олег, підіймаючись зі стільця. - Я розумію, що тобі зараз важко. Але я буду намагатись, щоб ти хоч коли-небудь спробувала мене зрозуміти і вибачити... Сподіваюсь, що ти згодом трохи заспокоїшся і вже іншими очима глянеш на те, що сталось.
Так і не дочекавшись відповіді, Олег вимушений був піти. Тетяна залишилась, нарешті, одна. Вірніше, не одна, а наодинці зі своїми думками, що виринали, ніби з небуття, сполохами діалогів і образів минулого. Емоційно сприймаючи і аналізуючи їх, намагалась знайти той момент у своєму минулому, в якому зробила помилку, яка і призвела до такого розвитку подій. Однак, так і не змогла знайти її. Викликала образ Олега, намагаючись прив’язати до нього всі свої біди, а замість цього перед очима випливав казковий вечір у парку над Дніпром, а у вухах, розриваючи серце, звучав сумний голос Мері Хопкін...
***
Валентин щойно прочитав листа із черговим запрошенням на конференцію, відклав його і замислився. Ніби й звичайне запрошення. Такі вже отримував й раніше. Та, водночас, воно було і особливим, тому що це запрошення було не абикуди, а саме до Вестландії. У пам’яті виникли спогади десятилітньої давнини, коли йому довелось протягом короткого часу кілька разів вирішувати питання поїздки до цієї країни. Як і зараз, поставала проблема: де взяти гроші? Від попередніх запрошень йому довелось відмовитись саме через брак грошей. Та цього разу у душі сколихнулась така буря почуттів, спогадів, що одразу зрозумів – не зможе відмовитись від цієї поїздки. Але ж, знову згадав про гроші: де їх узяти? І хоча за ці роки матеріальний статок його значно змінився у кращий бік, та все ж – лише одна дорога скільки коштує?! Тільки-но почав відкладати, як цей ювілей майже всі гроші з’їв. Тепер, аби поїхати, то хоча б частину, а доведеться позичати. А потім, звісно, повертати. І оце – найнеприємніше. Головний біль не знімається, а лише відкладається на потім. Та все одно, не маючи на руках грошей, відсилати погодження на участь у конференції немає сенсу.
Валентин обдзвонив майже всіх знайомих, та все було марно. Позичальники останнім часом стали чомусь надто обережними і під різними приводами, як один, відмовляли. Залишався лише Сергій, до якого самому не дуже хотілося звертатись. Хоча дочка і не розповідала подробиць, та Валентин якось сам здогадався, що у стосунках з Олегом у них стався розлад. А, оскільки, у часі це збіглось із тим нещастям, яке сталось із Тетяною, то зародилася підозра, що ці дві події якось пов’язані між собою. Валентин від дочки знав, що її хтось налякав у під’їзді пізньої пори, через що вона побігла наверх, впала і забилась. Яким чином у цьому міг завинити Олег, було незрозуміло. Можливо, додому не провів, а може ще щось?.. Та, щось сталось. Неозброєним оком видно, що на Олега вона дуже ображена. Звісно, на Сергія провину за це він не думав покладати. Та все ж, якщо дочка якось дізнається, що він позичив гроші саме у Олегового батька, то невідомо, яка буде реакція. Особливо, переживши такий стрес.
Але, порадившись із дружиною, Валентин вирішив таки зателефонувати Сергію. Побалакали, ніби нічого не сталося. Та все було марно – Сергій також відмовив, пославшись на те, що коштами в їхній сім’ї розпоряджається Жанна. - Ця гроші у борг нізащо не дасть, - подумав Валентин, - навіть і питати не буду. Щоправда, Сергій пообіцяв поспитати ще у своїх знайомих... Хоча, звісно, що то було сказано так, із ввічливості.
***
Наступного дня Олег з’явився у лікарні з букетом із п’яти пишних хризантем, піднявся на другий поверх і підійшов до чергової сестри.
- Вибачте. Не могли б Ви мені допомогти?
- А що Ви хотіли?
- Ви можете передати цей букет Стерновій Тетяні у четверту палату?
- Так, а-а... Ви самі зайдіть і віддайте. Туди вхід вільний.
- Не можу... Як Вам сказати?.. Ми з нею трохи посварились і.., словом.., я хочу якось знайти шляхи до примирення. Передайте! Я прошу! Просто, покладіть біля неї на стілець, і все!
- Ну, добре. Якщо це допоможе.
Сестра з трохи здивованою посмішкою взяла букет і пішла до палати. Однак, вже через хвилину повернулась з тим же букетом.
- Мабуть, ще не настав час для вашого примирення. Не схотіла Ваша дівчина взяти букета.
- Що ж, добре, - з суворим виглядом на обличчі відповів Олег, узяв букет і пішов до виходу.
Вийшовши з території лікарні, він перетнув вулицю і метрів за двісті зайшов до гастроному. Там придбав дволітрову банку з огірками і, вийшовши на вулицю, спорожнив її на траву під найближчим кущем. Затим знову повернувся до лікарні, зайшов до туалету, помив і наповнив банку водою, поставивши у неї букет. Коли з цим вантажем у руках Олег наблизився до сестри, що була заглиблена у читання якогось роману, та здивовано підняла голову.
- Молодий чоловіче! Я ж Вам сказала, що дівчина відмовилась брати Ваш букет.
- А це подарунок не особисто для неї, а для усієї палати. Поставте його, будь-ласка, на підвіконня.
- Ну, ви й хитрун! Я б до такого не додумалась. Добре, спробую ще раз.
Сестра обережно взяла у руки банку з букетом і пішла до палати. Тільки-но з’явилась вона у кімнаті, як Тетяна ображено вигукнула:
- Слухайте, я ж Вас просила вернути цього букета назад, тому хто його приніс?!
- А з чого Ви узяли, що цей букет особисто для Вас? – з лукавою посмішкою відповіла сестра і поставила букет на підвіконня, акуратно розправляючи гілочки квітів. - Мене попросили подарувати його усім, хто лежить у цій палаті.
Інші жінки, що лежали у палаті, дружно підтримали сестру, здогадуючись, у чому справа:
- Нехай залишається! Дякуємо! Який гарний букет! У кімнаті ніби світліше стало!
Тетяна вимушена була змиритись, а може... і не дуже примушувала себе: сама вже не могла у собі розібратись. Та, кожного разу, коли її погляд звертався до вікна на вулицю, а то було єдине місце у палаті, яке радувало око і підіймало настрій, бачила вона на його тлі ніжні силуети цнотливих біло-рожевих квітів. Вони нагадували їй безтурботне дитинство, в якому не було усіх цих нерозв’язних життєвих ситуацій, нещирості та дурості вчинків людей, що навколо тебе, а іноді й своїх власних вчинків. Нагадували літо на садовій ділянці, сонячну галявину серед яблунь, посеред якої палала буянням яскравих різнобарвних квітів дорога серцю клумба. Пригадалась пройнята душевною теплотою батьківська казочка про розмову травинок. Чомусь подумалось: - Тоді мати лежала у лікарні так само як і я. Про що вона тоді думала? Мабуть, так само дивилась у вікно, так само серце її поривалось на волю з полону сумних лікарняних стін... Додому, скоріше додому звідси! Сьогодні ж буду просити лікаря, щоб виписав мене з лікарні. Лежати у ліжку я зможу і вдома.
Два дні потому у п’ятницю Тетяну таки виписали, призначивши купу ліків. Опинившись у рідних стінах, вона одразу якось розм’якла, розслабилась. Як небагато потрібно для відчуття душевного комфорту: навіть після кількох днів відсутності у рідній оселі, знову опинитись серед звичних оку домашніх речей, знову відчути знайомий з дитинства смак маминої їжі, примоститися у затишному м’якому кутку рідної канапи, підібгавши під себе ноги, і усім своїм тілом відчути тепло рідного дому, розчинитись у ньому, втиснутись у нього своєю спиною, зробившись маленькою і непомітною...
Наступного суботнього ранку вставати не поспішали. У квартирі стояла тиша, яку розірвав дзвоник у двері. Ольга, накинувши халат, позіхаючи пішла відчиняти. У дверях стояв молодик в уніформі з букетом хризантем.
- Доброго ранку! Це Вам. – з масляною посмішкою вимовив хлопець і протягнув букет.
- Ви не помилились квартирою?
- Це квартира Стернових?
- Так.
- А Ви – Ольга Миколаївна?
- Дійсно. Це я. Але я, все одно, не розумію. Від кого це? У мене день народження ще далеко.
- Вибачте, але така адреса вказана у замовленні. Так що, ніякої помилки тут немає. Розпишіться, будь-ласка, в отриманні.
- Хм, а може... це для дочки моєї, Тетяни?
- Але ж, Ольга Миколаївна – це Ви? Бажаю всього найкращого!
Ольга, тримаючи букет у руках, пройшла до спальні і здивовано запитала:
- Валю, це не тобі, бува, прийшла у голову ідея подарувати мені квіти? Тільки з якої такої нагоди?
- Квіти? Ні, я не купував. А звідки вони взялись?
- „Бюро добрих послуг” на чиєсь замовлення принесло. Хтось же ж замовляв? Хто б це міг бути?
- Послухай! А-а... може це Тетяні? Піди запитай у неї. Вона вже прокинулась?
- У тому то й справа, що у замовлені вказане моє ім’я. Хоча... піду, на всяк випадок, запитаю у Тані.
Дочка, певно, ще спала. Та коли Ольга прочинила двері до її кімнати, вона одразу розплющила очі і повернула голову.
- Мамо, доброго ранку! А це що? – здивувалась, побачивши раптом квіти.
- То і я хотіла б дізнатися. Зараз принесли на замовлення. Ти випадково, не знаєш, від кого це може бути?
- Випадково здогадуюсь. – насупилась Тетяна. - Точно такий букет я отримала в лікарні від Олега. Я там від нього відмовилась і тут він мені не потрібний!
Ольга підійшла до ліжка доньки і присіла збоку, поклавши свою руку на її плече.
- Таню, я знаю, що у вас з цим Олегом розлад у стосунках вийшов, але через що? Це якось пов’язано з тим, що з тобою сталося?
- Так, пов’язано, але мені не хотілося б до цього повертатись.
- Я розумію, та все ж, може розповіси мені, що сталось? А я спробую тобі підказати, як вчинити у такій ситуації. Я обіцяю, що ця розмова залишиться між нами, повір!
Після деяких коливань Тетяна розповіла матері про події останніх днів. Обличчя Ольги спохмурніло, хоча вона і намагалась не видавати нічим своїх почуттів. Не хотілося їй, щоб дочка так несподівано і драматично занурилась у буремні хвилі дорослого життя. Не підготовлена до такої підступності людських взаємовідносин юна душа дівчини може і зламатись, від чого вона ще наробить якихось необачних вчинків. Першим пориванням було порадити викинути з голови такого несерйозного хлопця, у якого ще вітер у голові гуляє. Однак, трохи подумавши, Ольга вирішила не давати подібних порад, які можуть призвести до різких збурень у роз’ятреній останніми подіями душі. Дочка повинна сама розібратись у своїх почуттях. Головною порадою зараз повинно бути побажання заспокоїтись і не робити необачних кроків.
- Знаєш, доню, я розумію, як тобі зараз важко на душі. Розумію, яка у тебе образа на Олега, розчарування. Можливо і я б на твоєму місці так відреагувала. Єдине, чого я не розумію – чого ти приховала факт нападу на тебе у під’їзді? Я б у міліцію, все ж, заяву подала. Хіба можна такі речі вибачати? Ти розумієш, що та негідниця може відчути свою безкарність і знову захоче тобі щось зробити?
- Не хочу я з цими слідствами зв’язуватись! Та й доказів ніяких немає, що це Аліна зробила. То були якісь сторонні люди, яких найняли. Ще, якби це просто грабіжники були, а так – дівчачі розбори через хлопця. Сором якийсь! І, чесно кажучи, я в усьому бачу більшу провину не Аліни, а саме Олега.
- Не знаю... Можливо, ти частково і права. Та, маючи вже певний життєвий досвід, я б тобі порадила не поспішати одразу приймати якісь кардинальні рішення. У тобі зараз по свіжих слідах вирують емоції, а вони не є дуже гарним порадником і провідником на життєвих стежках.
- Розумію, але це легше сказати, ніж виконати.
- Нічого! А ти спробуй трохи заспокоїтись і відволіктись від цих думок. У тебе зараз є важливіше завдання – закінчити навчання і отримати диплом. Занурся з головою у цю проблему, хвилюйся за це, а всі інші хвилювання відклади на певний час. Побачиш, мине місяць, другий і ти зовсім іншими очима глянеш на ті події, які з тобою сталися. І тобі тоді легше буде розібратись зі своїми почуттями до Олега.
- Ой, не знаю, які там уже почуття можуть бути після всього цього?
- Ну, от і побачиш тоді, через певний час, залишилось щось чи ні. Як нічого не залишиться, то й переживати не будеш. У всякому разі, більш спокійно до цього поставишся. З іншого боку, для Олега теж буде перевірка: якщо він серйозно до тебе ставиться, то буде чекати та домагатись і через кілька місяців так само, як і сьогодні. А як охолоне, то зрозумієш, що це у нього було чергове хвилинне захоплення.
- Ото ж бо й воно, що чергове! З однією ще не закінчив зустрічатись, як уже до іншої залицятись почав! Як так можна?
- Звісно, це його не красить. Але я тобі скажу: у нього самого ще життєвого досвіду – як кіт наплакав. І дитинство, я знаю, у нього було складне.
- А що ти про це знаєш? Розкажи.
- Добре... Коли йому було ще років десять, його мати спочатку кинула чоловіка і поїхала з сином на Урал. Там вона вийшла вдруге заміж, і Олег кілька років жив з вітчимом. А це найскладніші для формування підлітка роки. Потім у матері друга дитина народилась – теж деякий час не до нього було. А ще через деякий час вітчим пити почав. Ти розумієш, який це стрес для дитини? Потім знову вони повернулись до Києва – теж бурхлива ситуація. І усе це, я думаю, наклало певним чином відбиток на особливості його характеру, поведінки... Не знаю... Можливо довга відсутність твердої батьківської руки призвела до деякого запізнення із формуванням чоловічих рис у характері. А що у результаті? Недостатнє відчуття відповідальності за свої вчинки. Недорозвинене передчуття їх наслідків. Звісно, все це діло наживне: пару разів на граблі наступить, а там і досвід з’явиться.
- Ну, знаєш! Коли на граблі наступають, то самому собі лоба розбивають, а не іншим. Чому моє здоров’я повинно слугувати набуттю ним свого життєвого досвіду?
- Та я ні за кого тебе не агітую! Якщо Олег тебе більше не цікавить, то мені, навпаки, спокійніше на душі буде. Ти ще не у тому віці, щоб турбуватись за своє майбутнє. Ще зустрінеш собі гарну пару. Єдине, у чому хотіла б тебе застерегти – щоб багато не перебирала, шукаючи ідеалу. Я теж у твоєму віці все чекала на принца під червоними вітрилами. До кожного знайомого прискіпливо придивлялась: то те у ньому не те, то інше. І... досиділась, що й сама злякалась, аби взагалі самотньою не залишитись. Довелось різко знизити планку своїх вимог, щоб встигнути хоча б у останній вагон встрибнути... Ідеальних чоловіків, щоб ти знала, взагалі не буває. У нас з твоїм батьком теж... різне було за ті роки, що ми разом.
- Так, знаю.
- Але ж, сім’ю створили і зуміли зберегти. Нормальну сім’ю – є набагато гірші. Добре, доню, вставай уже потихеньку. Снідати будемо.
Мати встала з ліжка і пішла до дверей. Вже з порога напівобернулась і запитала:
- А що з квітами робити будемо?
- Що хочеш, те й роби. Тобі подарували – не мені.
- Ну, мені, у принципі, теж усе одно. Гарний букет, жаль викидати... Кінець кінцем, квіти не винні. Поставлю у воду – хай собі стоять.
***
Сергій не забув про обіцянку, яку дав Валентинові, і спробував обдзвонити людей, що могли б позичити грошей на пару місяців. Але на такий строк, усе ж, ніхто не хотів ризикувати позичати. Часу ж ці обдзвони забирали чимало: необхідно було хоча б з делікатності з кожним побалакати „за життя”. З кожним була пов’язана якась сторінка минулого, яке згадувалось під час гортання блокноту. Іноді ці згадування так заглиблювали у себе свідомість, що, виринаючи з них, забував головну мету, для чого цей блокнот був відкритий. Дійшовши на останній сторінці до прізвища „Якушенко”, згадав такий же жовтневий день два роки тому. У другій половині дня повинен був розпочатись депутатський прийом населення у Кожевіна, а перед самим обідом йому потрібно було заїхати на засідання Центрального комітету дружньої партії, що входила до спільного передвиборчого блоку на майбутніх парламентських виборах. На це засідання повинен був приїхати лідер блоку. Певно, щось важливе намічалось. Сергія Кожевін захопив із собою. Так сталось, що вони трохи запізнювались, тож, коли під’їхали до партійного офісу, там уже стояла ціла купа чорних депутатських машин. Ясно було, що збори почались. Біля входу юрмилась зграя кореспондентів, операторів з камерами. Засідання було закрите, і їх у приміщення не пропускали, від чого вони своїм виглядом нагадували коропів, викинутих на берег і залишених без води. Дехто намагався щось угледіти крізь вікна на верхньому поверсі. Протиснувшись крізь цей натовп, Кожевін із Сергієм зайшли до офісу і піднялись східцями до зали засідань. Шеф пройшов до зали, а Сергій залишився чекати у холі, стіни якого були густо обвішані партійною літературою і фотографіями. Крізь просвіт у дверях, залишений для провітрювання переповненої зали, можна було побачити перші ряди з учасниками зборів, серед яких Сергій упізнав кілька знайомих облич лідерів партій та народних депутатів. З іншого боку проглядався стіл президії, де він побачив голову партії, що вів збори, та лідера блоку, який саме розпочав свою промову. Сергій тільки-но прилаштувався слухати, як ззаду підійшов, певно, якийсь охоронець і попросив не стояти біля цих дверей, повівши поглядом до інших дверей, що вели до задніх рядів зали. Ті двері теж були трохи відчинені, та через них уже нічого цікавого не було видно, лише чутно було трохи голос промовця:
- ...і, кінець кінцем, ми отримали таку конструкцію української політичної влади, яка мала досить складний поступ. Я не хочу бути сумним сьогодні. Ми будемо сьогодні говорити, що безсумнівно шануємо ці десять років. І навіть те, що ми були ці десять років незалежними і суверенними – це, само по собі, свято, незважаючи на інші обставини. Але, все-таки, якщо ми будемо говорити у політичному контексті – що найбільше у нас не вдалось? Я переконаний, що після довгих дискусій ми прийдемо до одного: в Україні не вдалось створити політичної системи, яка б гарантувала демократію. Тому що, боронь боже, якщо ще 5-7 відсотків голосів від нас перейде вліво – оту крихку рівновагу, яка утримується 10 років, буде серйозно втрачено. Я не буду говорити, що це на 180 – розворот маршруту, але я переконаний, що це – на багато, багато десятків градусів розворот курсу, який ці голоси можуть дати. Це безсумнівно так. У нас немає усталеної конструкції політичних сил, які б гарантували дійсно українську демократію, які завдяки принципам і засадам демократії забезпечували б рух нашого суспільства до відкритого громадянського суспільства з усіма його цінностями...
Поступово навколо Сергія зібралось кілька людей, що дослухалися до промовця через напіввідчинені двері, час від часу перешіптуючись і коментуючи окремі вислови. Поряд із Сергієм прилаштувався високий вилицюватий чоловік середнього віку з вусами і борідкою. Почувши останні слова, він прошепотів майже на вухо Сергію:
- Здається, сьогодні більшою загрозою демократії є не стільки ліві, скільки провладна мафія, що захопила всю економіку у свої руки. Навесні в акції „Україна без Кучми” ліві виступали разом з нами на захист демократії.
- Тихше! Не заважайте слухати! – обурено зашепотіли сусіди, не обертаючи голови від дверей, щоб не пропустити чогось важливого.
...ці три речі можна забути, коли ми не будемо мати того політичного компонента, який називається – демократична більшість українського парламенту. Це я говорю для того, що для мене є шанованими, але не є цінністю ідеї, які будуть коштувати п’ять відсотків – сім відсотків, які проводять інтереси прекрасних політичних ідей, роздрібних політичних ідей, які мають прекрасну традицію, які мають чисті душі і у лідера, і у члена партії. Це – маса компліментів, які можна цим силам говорити, але ми говоримо про категорію, яка значно вище: як спробувати нам домінувати, навколо патріотизму, над Україною, українською ідеєю? Чи говорити про патріотизм менших порядків. Як змістити акценти і побачити у великому ключовий лейтмотив: ключова ідея нашого блоку, це: Україна – понад усе! Давайте спробуємо поєднати ті ідейні філософії, які близькі одна до одної, які можуть бути партнерами у цьому політичному проекті. І, до певної міри,...
- А я вважаю, - озирнувся вже Сергій до сивого сусіда, - що патріотизм, як і вагітність, або є, або немає. Не може він бути більших порядків, чи менших. Хоча... загалом, усе це вірні і прекрасні слова, але долю блоку, бути йому чи не бути, вирішать кілька відсотків, які дістануться, або не дістануться тій чи іншій партії при розподілі квот і формуванні списку. Отут і почнеться!
- Так, - підтримав „бородань”, - коли дійде до поділу відсотків та прізвищ у списку, то духовність і мораль опиняться на десятому місці. А при формуванні списку і взагалі за них забудуть – хто тільки туди не полізе усіма правдами і неправдами?!
- Та, дасте ви послухати?! – знову грізно зашепотіли сусіди. – Відійдіть убік і там собі розмовляйте!
- Мовчу, мовчу, - винуватим голосом тихо відповів Сергій і більше не розмовляв до кінця промови, що завершилась бурхливими оплесками.
Коли почались інші виступи, то вже всі, хто стояв у холі потихеньку почали перешіптуватись, сповнені оптимізму щодо перспектив блоку на виборах. Коридор наповнився негучним, але постійним гулом, тож уже майже нічого не можна було почути із зали. Сергій і „бородань”, який назвався Якушенком, розговорились. Дискусія, що почалася з обговорення почутого у виступі, поступово перейшла до проблем економічних. І тут раптом Сергій дізнався, що вони займаються близькими проблемами, що стосуються питань палива і енергетики. Різниця була лише у тому, що Якушенко займався традиційними матеріалами, працюючи у нафтогазовій компанії, а Сергій – альтернативними.
- Ви розумієте, - виказував наболіле на душі Сергій, - ми весь час відчуваємо якусь приховану протидію нашим зусиллям. І таке враження, що ця протидія йде саме з боку нафтопереробників. Чомусь вони вважають нас своїми конкурентами, хоча, які з нас у найближчі роки можуть бути конкуренти? Мені здається, що тут можуть бути два варіанти розгортання подальших подій: або ми дочекаємось, доки на Заході розгорнеться таке масове виробництво біопалива, що його просто почнуть закупати і завозити сюди, або ж, самим нашим нафтовим бізнесменам треба взяти у свої руки виробництво власного біопалива. Павле Михайловичу, може ви спробуєте у себе переговорити з цього приводу?
- Спробувати, звісно, можна, але чомусь у мене є сумніви, що у нас хтось цим зацікавиться. Оскільки, більшого зиску, ніж на нафті, вони від біопалива мати не будуть, то – доки є нафта, то... ну, Ви самі розумієте. Але я можу переговорити. Візитка у Вас є?
Збори закінчились і Сергій, попрощавшись з Павлом Михайловичем, пішов за Кожевіним на вулицю. У машині деякий час розмовляли про почуте на зборах і перспективи створення блоку, але недовго, і подальшу дорогу Сергій був уже у полоні власних роздумів над почутим від лідера блоку, яке вселяло певні надії. Потім... думки почали блукати вже в якихось паралельних асоціативних рядах, перейшли непомітно на згадки про перші роки роботи у Комітеті, доки не наштовхнулися на, недоброї пам’яті, Сікачова, коли він там ще працював. Сергієві від тої згадки захотілося сплюнути, та він вчасно згадав, де сидить...
Згодом, сумніви Якушенка з приводу біопалива протягом цих двох років лише підтверджувались. Скільки не намагались організувати різні міжвідомчі наради, скільки не складали різні протоколи і не приймали рішення, та, далі голослівних декларацій справа так і не зрушила, а „пісочок у букси” весь час хтось ретельно підсипав і підсипав...
Доки Сергій згадував знайомство з Якушенком, додому повернувся Олег. Не хотілось Сергію посвячувати когось у свої маленькі таємниці, оскільки боявся, що це дійде до Жанни. А все ж, довелось телефонувати Павлові Михайловичу в присутності сина. Однак, тут також його спіткала невдача. Сергій остаточно зрозумів, що допомогти Валентинові з грошима не зможе. Цієї миті до нього наблизився Олег.
- Тату, я чув, що ти шукаєш грошей для свого друга? Може я чимось зможу допомогти? А хто він, цей твій товариш? Випадково, не Валентин Петрович?
- Так, це він. Його запросили до Вестландії на міжнародну конференцію, а грошей на поїздку не вистачає. Попросив допомогти, якщо зможу. Та, куди там!.. Обдзвонив уже всіх знайомих – абсолютний нуль! Усі відмовили...
- Знаєш, не поспішай засмучувати Валентина Петровича. Я ще спробую щось зробити.
Наступного дня Олег, лишень з’явившись уранці на роботі, підійшов до свого керівника і трохи ніяково спитав:
- Доброго ранку, Борисе Яковичу! У мене до Вас є одне прохання...
- Якщо з приводу відгулу, то нічого не вийде. Справ у найближчі дні – віз і маленький візок.
- Ні, відгули мені не потрібні. А от, якби Ви мені позичили грошей на певний час, то я був би Вам дуже вдячний.
- М-м... і скільки ж тобі потрібно?
- Доларів сімсот... хоча б.
- Не знаю. Як на те, щоб позичити, то сума немала. А на що тобі ці гроші так терміново? Що купити хочеш?
Якби в Олега було трохи більше життєвого досвіду, то кивнув би ствердно головою і все. Замість того, він щиро зізнався, що гроші потрібні не йому, а товаришу його батька для поїздки за кордон і той обіцяє повернути їх за місяць-другий після повернення. З деяким запізненням Олег помітив, що обличчя шефа протягом розповіді почало просідати донизу, наче розморожене філе мерлузи.
- Знаєш, навряд чи я зможу тобі допомогти. Нема у мене зараз вільних коштів.
- Що ж, вибачте. Жаль... Поспитаюся ще у когось, - засмучено промовив Олег і пішов до виходу з кімнати.
- Зачекай! – гукнув раптом йому навздогін Борис Якович, коли Олег уже взявся за ручку дверей. – Зачекай, Олеже! Є у мене одна пропозиція. Якщо ми домовимось, то я дам тобі грошей.
- Ой, правда? Я Вам такий вдячний!
- От, от. Я саме до цього і підхожу. Як-то кажуть – послуга за послугу. Ходарчуку треба двоє – троє людей, щоб направити у відрядження до Кременчука. Я можу запропонувати йому твою кандидатуру. Це ненадовго – тижнів на три. Ну.., максимум, на місяць. Як – згоден?
Олега, звісно, така перспектива зовсім не приваблювала. Від несподіванки він навіть трохи підігнув коліна і набрав повні груди повітря, та довго вагатися під пильним оком шефа було неможливо. Довелось погодитись. Кінець кінцем, для того, щоб допомогти батькові коханої дівчини, можна було піти на таку жертву. Вже отримавши на руки гроші згадав, що через відрядження цілий місяць не зможе побачити Тетяну. Через це на серці одразу стало так сумно, та що поробиш? Вирішив, що так уже, мабуть, розпоряджається ним доля, а проти неї „не попреш”, і, врешті-решт, трохи заспокоївся.
Не втрачаючи часу, Олег зателефонував батькові на роботу і повідомив, що гроші вже у нього в руках. А вже за кілька хвилин Сергій летів у відділ до Валентина, несучи радісну звістку.
- Танцюй, Валентине! Є гроші! Завтра вранці я тобі їх принесу.
- Що ти кажеш?! - Валентин по-братньому поплескав долонею Сергієве плече. – Просто не вірю! Оце так подарунок ти мені зробив! Обіцяю, що найближчим часом борг поверну.
- Не сумніваюсь!.. Ну що, будеш тепер давати погодження в оргкомітет? Але ж, за таку справу з тебе належить. Перед від’їздом треба буде це відмітити, - з посмішкою відповів Сергій, ніби і показуючи, що жартує, але водночас і сподіваючись, що Валентин пристане на таку пропозицію.
- Звісно! Які можуть бути розмови?! Тільки на роботі я б не хотів це афішувати. Краще підемо у кафе посидимо.
- Домовились. Згоден на будь-які варіанти... Ну що, тоді – до завтра? Вранці я до тебе зайду і принесу гроші. Бувай!
За два дні Олег вирушив у відрядження. Батькові він зізнався, що поїхав фактично відпрацьовувати за кредит, матері ж вони вдвох вирішили нічого не казати ні щодо позичання грошей Валентинові, ні щодо причин раптового відрядження.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484697
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.03.2014
Глава ХХ
День був по-осінньому сонячний і теплий. Прикритий жовтим наметом посеред Золотоворітського скверу терменівський фонтан тонув у гущавині різнобарвного каштанового листя. Яскраво-блакитна прохолода жовтневого неба надавала навколишнім будинкам, деревам, дорозі додаткового, ріжучого око контрасту. Повз затишне кафе з вазонами петуній неквапом проходив різноманітний люд, розслаблений тим, що сьогодні вихідний і не треба нікуди поспішати. У повітрі витав легкий смуток за тим, що спливло і не збулося цим літом.
Олег з Тетяною також улилися у цей потік нічим не заклопотаної публіки, що просувалась Володимирською у бік Софії й далі у тіні замріяних каштанів, які, у передчутті добігаючих кінця оксамитово сонячних днин, уже почали прикрашати свої темно-зелені крони яскравими жовтими плямами.
Відчувши руку дівчини у себе під ліктем, Олег забув ураз про всі свої проблеми, втонувши у хвилях невідомих досі почуттів, що млосним током розтікались від голови до самих п’ят. Щоб не сполохнути ненароком того лагідного відчуття, йшли майже мовчки, іноді кидаючи короткі репліки, що виявляли не заплямовану буденністю наївну прозорість ніжних почуттів й сенсорне сприйняття осінніх барв природи.
Промайнувши ланцюжок мальовничих скверів, що між площами Дитинця прокладав свій шлях усе ближче й ближче до дніпрових круч, їх погляду відкрилось безмежжя простору, що розляглось над плином вод і снів дрімотного Дніпра, а там – Труханів острів і Лівобережжя у обрій простягли долоні зелених шат, що кличуть у невідомі далі країв, омріяних з дитинства таємним покликом душі. Шлях їх неспішної розмови пройшов від Володимирської гірки стежками, що стікали вниз у напівтемряві дерев до площі, аби заглибити їх знов у мереживо стежин, якими, можливо, колись ходили їх закохані батьки. Потроху стало вечоріти і захід сонця, вірніше, протилежний його бік, вони зустріли, сидячи на лавочці над кручею, обійнявшись і слухаючи мелодію, що плила звідкілясь: „Дорогой длинною” у виконанні Мері Хопкін...
Осінній вечір відрізняється від літнього тим, що з настанням вечора одразу різко холодає. Так сталося й цього разу і це примусило, на жаль, піднятись і покинути те місце, яке так не хотілось покидати ніколи, як бува не хочеться вранці покидати тепле ліжко, ледь прокинувшись від солодкого сну. Та, все гарне має своє завершення, тож довелось у передвечірніх сутінках парку під першими проблисками тільки-но засвічених ліхтарів обережно спускатись східцями повз ресторан „Динамо” на Паркову алею і просуватись у бік Хрещатика.
Тетяна, не помічаючи незручностей на шляху, розповідала різні історії столітньої давності, які де тільки не вичитала про цю місцевість: про різні іподроми, терзали, розарії, Шато де Флер. І коли вона на хвильку замовчала, в Олеговій уяві раптом виникла дзвінка ранкова тиша зеленої Паркової алеї часів громадянської війни, яку раптом розірвав з-за спини цокіт стрімкої кінноти, що у казковому вихорі пронеслась повз них і зникла у туманній сріблястій далині...
Доки дійшли до метро, на вулиці міста зійшла нічна темрява. Олег провів дівчину до самого під’їзду, трохи підсвіченого ліхтарем, і на прощання насмілився чмокнути її у щоку. На більше він поки що не наважився. Та й цього не зробив би, аби знав, що крізь вікно однієї з машин, припаркованих неподалік від дому, обурено спостерігає за цим „неподобством” Аліна.
Вирахувати адресу суперниці Аліні було не надто складно. Також нескладно було здогадатись, що Олег знову нишком пішов від Аліни „наліво”, коли у нього на весь вечір виявився відключеним мобільний телефон. Першою жіночою реакцією від побаченого прощання негідної парочки було – наскочити зненацька і розмести їх обох на дрібні клаптики. Однак, трохи почекавши, Аліна взяла себе у руки і вирішила не принижувати своєї гідності до рівня базарної бійки. Як не шукала вона доказів своїм підозрам, та коли знайшла їм таке брутальне підтвердження, то розгубилась і ніяк не могла прийти до остаточного рішення, що ж треба у такій ситуації робити.
***
Олег повернувся додому з рішучим наміром поговорити з батьками і розповісти про свої стосунки з Тетяною і рішення про розрив з Аліною. Власне, він і радитись уже не збирався, оскільки знав, що батько його у будь-якому разі підтримає, а мати також, у будь-якому разі буде проти. Просто, з’явилось бажання відкритися близьким людям у своїх почуттях і прийнятому остаточному рішенні.
Батька досі не було вдома – незважаючи на вихідний, він затримувався на якійсь нараді у нафтогазовій компанії. Без його моральної підтримки, звісно, було складніше, але в Олега зараз був такий настрій, що здавалося – або зараз, або ніколи. Лише думав, перевдягаючись, з чого почати розмову. Та самому розпочинати і не довелось:
- Олежику? Де ти знову так затримався? І знову у тебе весь вечір не працювала мобілка. Що сталось? Аліна години три тому двічі телефонувала і питала – де ти і чого у тебе мобілка відключена? Де ти був?
- Усе у мене нормально, не турбуйся! Хай собі Аліна дзвонить, хоч у рейку! Мене це, чесно кажучи, мало цікавить. Я тому і відключив телефон, щоб вона мене більше не турбувала.
- Що ти таке говориш?! Ви що, посварились? Але вона ж мені нічого такого не казала? Нічого не розумію.
- Мамо, ти знаєш, я тобі хочу відверто сказати – я вирішив порвати свої стосунки з Аліною. Це остаточно і безповоротно!
- Синку, ну навіщо ти мене так лякаєш?! Що ж таке між вами сталось?
- Сталось те, що я закохався в іншу дівчину. Сьогодні я це зрозумів остаточно, тому і вирішив тобі про це сказати.
- Так, я вже здогадалась – ти зараз скажеш за ту Валентинову Тетяну.
- Ти вірно здогадалась. Але я це розповів не для того, щоб вступати з тобою у дискусії. Це сталось, і все! Нічого вже не повернеш. Прийми це, будь ласка, як факт!
- Звісно, тобі вирішувати... Але, можу тобі сказати з висоти свого життєвого досвіду, що ти зараз робиш дуже велику помилку. Колись ти згадаєш сьогоднішню розмову і скажеш, що я була права. От побачиш!
- Що ти вважаєш помилкою: знайомство з Тетяною чи розрив з Аліною? Щодо першої – життя покаже, а от, щодо Аліни, то я не сумніваюсь, що ніколи за нею не пошкодую.
- Дурник ти ще молодий і наївний! Вибач, що так кажу. Ти зараз засліплений своїм першим почуттям, але вся твоя закоханість – це школярські забавки. Мине час, наберешся трохи життєвого досвіду і зрозумієш, що кохання у своїй суті – це примітивний потяг. На ньому одному сімейного, та й взагалі, життєвого щастя не побудуєш. Спробуєш проіснувати без матеріальних статків кілька років – куди твій потяг і дінеться! Зрозумій, Аліна – це надійно. Потім, коли дітей народите, інші клопоти з’являться, спільні, і це вас об’єднає набагато сильніше, ніж та твоя любов. Будеш згадувати і сміятись над своїми юнацькими завихреннями мозку.
- Щось я не розумію тебе. Ти кажеш про свій життєвий досвід. Але ж, твій досвід показав якраз протилежне: за батька ти вийшла явно не з корисливих спонукань. А от до дяді Аркадія у Горськ поїхала, не ображайся, але я думаю – саме шукаючи вигоду. І де зараз той Аркадій? Знайшла ти з ним своє щастя? Повернулась до батька, хоча вигоди від цього жодної не чекала отримати. Хіба не так?
- Так, звісно не чекала... Та, все набагато складніше і не тобі мене судити. Не думаю, що моє життя в усьому можна брати за приклад... А з Аліною ти вже говорив? Може не спіши поривати з нею? Ще не відомо, як у тебе тут складеться, з Тетяною.
- Навпаки, думаю, що я вже і так затягнув. Треба було раніше Аліні все сказати. Усе, мамо, не вмовляй мене більше – свого рішення я все одно не зміню!
- Моя справа – тобі порадити, а послухаєш ти мене чи ні, це вже від тебе залежить... Щось Сергій затримується. Боюсь, доведеться вдруге вечерю підігрівати.
***
Сергій у цей час саме вийшов з НАК "Нафтогаз" і, нарешті, ковтнув свіжого повітря. Голова після кількагодинного засідання просто стискалась від головного болю. Вирішив не поспішати до входу у метро, а трохи подихати прохолодним вечірнім повітрям. За кілька хвилин стало трохи легше. До того ж, згадка про успішно проведені переговори додавала позитивних емоцій. Однак, у лівій скроні ще продовжувало стріляти у ритмі з пульсом нервове болюче жало, примушуючи час від часу притискати пальцем пульсуюче місце. Це знову приносило тимчасове полегшення.
А вечірній Київ жив своїм життям. Світло нічних ліхтарів ще більше підкреслювало яскраво-зелену жовтизну досі густо вкритих листям дерев, відбиваючи на асфальті їх примхливі обриси. Не поспішаючи, на відміну від денних годин, повз Сергія дефілювали кияни, переважно, парами. Іноді були й компанії, що весело гомоніли, пихкаючи на ходу цигарками. Десь здалеку, певне з Майдану, крізь шум автомобільних шин долинала музика.
Сергій спробував уявити серед цього неспішного потоку себе під руку з Жанною і чомусь не зміг. Не вписувалась вона у цей пейзаж. Надто прагматичний характер мала, щоб отак коли-небудь з’явилось у неї бажання, забувши про всі буденні клопоти, пройтися неквапом вечірнім Хрещатиком, посидіти у кафе, або піти разом до театру. Хоча б і до цього, що навпроти. Сергій уявив собі, як би вони зараз могли під ручку виходити із дверей театру російської драми.
І треба ж такому статися, що саме у цю мить він побачив Світлану, що сідала у машину. Вочевидь, вона саме вийшла з театру. Помилитись було важко – це була саме вона, хоча й значно змінилась – доволі роздалася вшир, куди й поділась її стрункість, від колишньої привабливості залишилось небагато.
Після їхнього розриву вони жодного разу не бачились. Світлана так швидко пішла з Комітету, що Сергій більше не мав нагоди ще хоч раз переговорити з нею та хоч якось спробувати загладити свою провину перед цією жінкою. Відчував себе свинею. Згадалися чомусь слова Сент-Екзюпері і подумалось – не зміг до кінця виконати свої зобов’язання перед тим, кого приручив. Життя виявилось набагато складнішим... Цікаво, де вона зараз працює, чи вийшла ще раз заміж?
Світлана теж побачила Сергія. Спочатку майнула думка гукнути його, підійти, побалакати, ніби нічого й не сталось між ними, похизуватися своїми життєвими успіхами. Але, здався він їй зараз якимсь пригніченим, наче побитий собака. Може у нього життєві неприємності? Може не склалась його доля, покарала його за те, що їй зробив? Згадала, як свого часу потягнулася за ним, ніби тонучий за останньою соломиною, а вхопилася за колючу тернову гілку...
Є таки Бог на небі, усе бачить і карає у міру скоєного! Якимсь жалюгідним здався він зараз і ніби нижчим на зріст. Навіть смішно стало – невже через цього чоловічка із скривленим обличчям вона свого часу ледь не позбавила себе життя? Згадала, як лише останньої миті відсахнулась на балконі від поручнів, коли з усією яскравістю уявила себе падаючою униз. Якась вища сила зупинила її і вберегла від трагічного кроку. Дивно зараз це пригадувати без посмішки. І от, тепер стоїть воно таке нещасне і дивиться, ще й ніби з надією, що на нього звернуть хоч якусь увагу.
Як часто мріяла вона ці роки про таку зустріч із Сергієм! Скільки разів розігрувала у своїй уяві всю сцену їх розмови! Як і з якою погордою розповість йому про свої життєві успіхи, про те, що сталось у її долі за цей час! І як завжди, побачила у цих спогадах, ніби це пропливало перед самими очима – велелюдний передвиборчий мітинг на Софіївському майдані. Вона стоїть на трибуні понад натовпом, якому не видно, ген там у далині, кінця. А поряд – він, той, хто став потім її єдиним, вірним супутником на все життя – народний депутат, один з лідерів Партії народного добробуту. Потім вони виступають із запальними закликами до народу, що весь час перериває їх слова хвилеподібними тисячоголосими вигуками схвалення. Спочатку виступає він, а потім – вона. Світлана пам’ятала ті їхні слова до одного і могла повторити будь-коли, лише запитай! Потім, після закінчення мітингу вони познайомились і гуляли містом до ранку. Яка це була неповторна ніч! Хіба міг ще хтось і колись пережити таку? І звісно, дуже швидко зрозуміли вони, що не зможуть жити одне без одного. А потім – переїзд до його трикімнатної депутатської квартири і щасливе спільне життя, поїздки до Єгипту, Італії. Париж! Потім – побудова спільними зусиллями чудового триповерхового будинку біля самого берега Дніпра...
Скільки ще усього хотіла розповісти вона Сергієві у разі зустрічі, дивлячись на його обличчя – як воно буде зеленіти від заздрощів і каяття у тому, що втратив таку жінку! І от тепер, коли настала така бажана мить, така нагода і вони, нарешті, побачились, раптом ніби пелена з очей упала і зрозуміла, що їм, власне, нема про що й розмовляти. Зовсім нема бажання наближатись і, взагалі, надто багато честі для нього...
Світлана рішуче сіла у таксі, назвала водієві адресу і, притулившись скронею до прохолодного скла, поїхала до своєї самотньої неприкаяної квартири, де на неї нетерпляче чекали чотири кішки і байдужий до них гладкий лінивий кіт.
***
У понеділок ввечері Тетяна поверталась з консультації трохи запізно, тож поспішала скоріше потрапити до свого будинку, подумки сидячи вже за столом перед тарілкою з гарячим гороховим супом, присипаним золотистими грінками. Підійшовши до вкритих вагонкою дверей, набрала код і потрапила до напівтемного під’їзду. Хоч приміщення і зачинялось з вулиці і Тетяна розуміла, що сторонні тут навряд чи опиняться, все ж, неконтрольоване відчуття остраху примушувало серце битися частіше. Цокання підборів гулко відлунювало поверхами, розриваючи тривожну тишу під’їзду, доки вона долала кілька сходів, що вели до ліфта. Тетяна натиснула кнопку ліфта, який, попри закони статистики, чомусь завжди виявлявся на останньому поверсі. У цей момент з вулиці долинуло клацання кнопками замка: через мить хтось повинен був з’явитися у розчинених дверях і саме ця мить чекання чомусь здалась дуже довгою і підступно хвилюючою. Було дуже неприємно і не хотілось, щоб хтось заходив. Тетяна ніби й розуміла – якщо той хтось упевнено набирає код, то він, скоріш за все, є мешканцем цього під’їзду і хвилюватись нема чого, а все ж, внутрішньо хотілось, щоб кабінка ліфта відкрилась саме зараз і можна було встигнути від’їхати угору. Та ліфт гурчав і протяжно клацав, рахуючи поверхи, ще десь посередині шляху. Наступної миті, коли двері відчинились, вона нервово здригнулась, очікуючи побачити у отворі дверей обов’язково чоловічу постать, та, попри це, у дверях з’явились дві дівчини і на душі одразу відлягло. Під’їхав і зупинився ліфт, гостинно відчинивши свої двері. Тетяна, вже не поспішаючи, рушила до кабінки, бо розуміла, що їхати, все одно, доведеться разом.
- Зачекайте! Притримайте ліфт, будь ласка! – лунко гукнули дівчата і побігли східцями. Тетяна не стала заходити до кабіни і встромила ногу у щілину між створами, що вже зачинялись.
- Дякуємо, добрий вечір! – низьким голосом подякувала одна з дівчат, на голову вища за іншу.
- Добрий вечір! Похолодало щось під вечір, - несподівано для самої себе запобігливим голосом відповіла Тетяна і ступила до кабінки. У цю мить її з-за спини міцно обійняла руками і притисла до себе висока дівчина. Дихати одразу стало важко. До того ж, це було так несподівано і страшно, що легені перехопило спазмом. У очах потемніло і почали блимати метелики. Друга дівчина одразу опинилась спереду і зробила два ляпаси, хоча і не надто сильно.
- Будеш знати, як чужих хлопців відбивати?! Хочеш, щоб ми тобі печінку і нирки повідбивали?! Ще раз побачимо – начувайся, з пики твоєї біфштекс буде!
Нарешті, Тетяна оговталась і з переляку рвонула уперед з такою нечуваною для себе силою, що навіть кремезна „баскетболістка” не змогла її втримати. Змівши убік іншу нападницю, кинулась бігти східцями угору, перестрибуючи їх через одну. Однак, у самому кінці прольоту невдало зачепилась ногою за останню сходинку і полетіла головою уперед, з усієї сили вдарившись лобом об стіну біля нижнього вікна. Вже втрачаючи свідомість відчула як щось тепле почало заливати очі.
***
Того вечора Аліна сиділа вдома, намагаючись увесь час бути на очах у батьків, і лише коли „заспівала” мобілка, швидко пішла до спальні.
- Ну як? Усе у порядку? ... Які неприємності? Що сталось? ... Розбилась?! Ви що, побили її? Я ж казала, щоб ви її лише полякали! ... Щось мені не віриться. А ти не вигадуєш, саме так усе було? .... То що з нею? Вона жива? ... А як ти знаєш? Ви що, пульс у неї міряли? ... „Швидку” викликали? Ви що, мобілкою її викликали?! Її ж потім вирахувати зможуть? ... Ху! Слава тобі, господи! Хоч цієї дурості не зробили. А як же ви тоді викликали? З автомата? ... Сусіди? А вони вас бачили, коли ви подзвонили? ... Ні? Це добре, що ноги швидкі маєте. Мабуть у дитинстві гарно натренувалися таку шкоду робити. ... Не змерзли у кущах стояти? Довго „швидкої” чекали? ... А коли її на ношах виносили, обличчя відкрите було? ... Оце та-ак.., це ви мене вбили! Вбили просто наповал! Я усього могла чекати, але щоб таке..? Що тепер робити? Моліться, щоб у неї вдало все скінчилось, бо нічого не отримаєте!
Аліна ухопила себе за скроні, у голові був повний хаос стрибаючих думок. Хід подій, що здавався таким розпланованим і чітким, ураз почав розповзатись, наче шов, у якому надірвалась нитка. Тепер треба прораховувати, які можуть бути наслідки, і від того, що, за будь-яких варіантів, вони здавались негативними, тіло почало зрадницьки знобити. Як же так воно сталося? Все спочатку здавалось таким легким і по-школярськи простим: трохи налякати суперницю, щоб вона вхопила „ведмежу хворобу” і тихенько, непомітно зійшла з дистанції. Тепер же ситуація несподівано вийшла з-під контролю. Що тепер робити? Вдатися до якихось упереджуючих контрзаходів чи тихо сидіти, не висуваючись, і чекати розвитку подій? Попри бажання опанувати свої нерви, Аліні весь час уявлялось, ніби це вона летить і б’ється головою у стінку. Це видавалось настільки реальним, що на голові під волоссям з’явилось реальне відчуття болючого свербіння. Притиснувши голову долонею правої руки, Аліна побігла до ванної, стала під душ і довго зігрівала тремтяче тіло, намагаючись змити з себе стресову напругу. Кінець кінцем, їй вдалось себе опанувати і з непролазної хащі безплідних думок вийти на відкриту для обрання перспективного напрямку руху місцину.
***
Тетяна опритомніла ще у кареті швидкої допомоги і спочатку не могла зрозуміти, де знаходиться, пориваючись піднятись. Потім розгледіла над собою жінку у білому халаті і відчула страшенний пульсуючий біль у перебинтованій голові, бухання якого проривались крізь настирливий до нудоти дзвін у вухах. Ще за хвилину стала потроху згадувати те, що сталось. А відтак, змогла нарешті логічно ув’язати з тим, чому опинилась в руках у медиків. Рука автоматично потягнулась помацати, що з головою, але медсестра переконливим рухом зупинила її і повернула на місце.
- Що зі мною?.. Це небезпечно?
- Нічого! До весілля заживе. Щоправда, треба буде кілька швів накласти – трохи вистригти волосся доведеться. Та я думаю, що це не саме страшне, що могло б статися.
- А що могло статися?
- Та, що зараз про це казати? Шию не звернула, голову не проламала? От і добре, радій!
- Як я тут опинилася?.. Хто викликав „швидку”?
- Сусіди на площадці, де ти впала. Добре, що одразу тебе помітили, а то б крові могла багато втратити. І як це ти так грюкнулась? Ніби і алкоголем від тебе не тхне. А ти, взагалі, у гості йшла чи додому?
- Додому... Я ліфтом збиралась їхати, а от... – довелось бігти східцями... А цих дівок затримали?
- Яких дівок?
- Ну... тих, що на мене напали?
- А що, на тебе хтось нападав? Ти що, тікала від бандитів?
- Які там бандити... так... дві хамки – розбірку мені учинили... через хлопця... Важко говорити... щелепи біля скронь свинцем наливаються.
- Мовчи. Лежи спокійно. Мені твої подробиці не потрібні – своїх проблем вистачає. Міліції будеш пояснювати, що сталось.
- Не треба ніякої міліції... Я ж сама спотикнулась і впала... Сама хочу розібратися у всьому...
А розбиратися було з чим. Крізь тупий, видавлюючий очі з орбіт, біль проривались сплески думок: - Що сталось? ЇЇ випадково переплутали з якоюсь іншою дівчиною, чи дійсно та галаслива злючка, що розмахувала пропелерами своїх рученят, і була тою дівчиною, з якою Олег зустрічався до неї? Не могла уявити цю босячку поряд з Олегом. Невже він одночасно продовжує зустрічатись і зі мною, і з тою дівкою? І якщо він досі на зізнався мені, що у нього була інша дівчина, то так само він міг і їй нічого не сказати про мене. Тоді це взагалі виглядає досить непорядно. А реакцію такої низькопробної дівиці у разі, якщо вона випадково дізналась про суперницю, неважко передбачити. Та, всі ці запитання можна буде поставити Олегу лише під час особистої зустрічі. Скоріше б уже настало завтра!.. А поки що, треба якось повідомити батьків...
Пізнього вечора Ольга та Валентин, стривожені підозрілою відсутністю доньки, дізнались про те, що вона опинилась у лікарняному ліжку і, ледь дочекавшись закінчення довгої безсонної ночі, примчали у лікарню. А після обіду, нарешті, у палаті з’явився і Олег.
- Таню, добрий день! Як ти себе почуваєш? Що сталось?
- Добрий день! Я сама хотіла б знати, що сталось. Упала на східцях і голову розбила, але ж – не за власною ініціативою мені довелось не ліфтом їхати, а пішки тікати сходами.
- А хто ж тебе переслідував? Маніяк якийсь?
- Аби-то маніяк... Ні. Дві дуже неприємні особи намагались мені пояснити, що я перейшла одній з них дорогу... Досить боляче пояснювали. Ледве вирвалась від них і побігла.
- Ніч-чого не розумію – яку дорогу і кому ти перейшла?!
- Я теж нічого не розумію... Скажи, тільки чесно – ти крім мені ще з кимсь зустрічаєшся?
- Таню! Ну, мені ж не тринадцять років. Дякувати богу, вже двадцять третій рік пішов. Звісно, що я вже знайомився і зустрічався з дівчатами. Але нічого серйозного у мене з ними не було.
- Куди серйозніше! Такий напад і... погрози. Навіщо все це мені? Ти спочатку сам розберись з усіма своїми попередніми знайомими і зобов’язаннями перед ними, а потім нові знайомства заводь. Так, зазвичай, порядні люди роблять.
- Та нема у мене ні перед ким ніяких зобов’язань!!
- Не кричи так... У мене голова болить.
- Вибач... Нема, розумієш, нема жодних зобов’язань. Так.., була у мене дівчина, Аліна, яка вважала мене своїм хлопцем. Але це більше вона так вважала – набагато більше, ніж я. Мати моя теж вважала, що це вже майже моя наречена. Але, насправді, ми просто час вільний іноді разом проводили, на тусовки різні, там.., разом ходили... Нічого більш серйозного не було. А щодо того, хто міг на тебе напасти, то у мене, чесно кажучи, більше нема на кого подумати...
- Я ще раз кажу – розбирайся сам зі своєю Аліною! Але тільки без мене... Менше всього я хотіла комусь шлях перетинати.
- Так, я з нею поговорю! Так поговорю, що їй мало не видасться! Бандитка просто якась! Хто ж міг подумати, що вона на таке здатна? Хіба міг я такого від неї чекати?
- Це вже твої проблеми... Вибач, я втомилась, - відвертаючись до стіни і явно натякаючи на завершення розмови, неголосно промовила Тетяна, - у мене голова болить.
- Це ти мене вибач, Таню! Але, чесно кажучи, я ніколи не зміг навіть подумати, що щось подібне може статися. Я спробую остаточно з’ясувати, чи це саме Аліна могла таке хуліганство вчинити. Якщо це тільки вона, то я на неї у міліцію заявлю! – приклавши руку до грудей, продовжував запевнювати Олег, та, не почувши у відповідь жодного слова, піднявся і попростував до виходу. – До побачення! Я все ж сподіватимусь, що ти мене зможеш вибачити.
Олег пішов. Тетяна довго дивилась кудись крізь стіну і тихо плакала, перебуваючи у повному сум’ятті душі. Серце стискала страшенна образа, але сама собі не змогла б вона пояснити, на що і на кого була спрямована ця образа: на дівчину, яка на неї здійснила напад, на Олега, невизначена і нерішуча поведінка якого могла цей напад спровокувати, чи на свої незграбні ноги, з-за яких вона опинилась у лікарні з таким шрамом, що ще невідомо як він змінить її зовнішній вигляд.
***
Олег, не гаючи часу, побіг з’ясовувати стосунки з Аліною. Телефонувати попередньо не став, оскільки не уявляв собі розмови з нею у такому душевному стані поза очі. Двері квартири відчинила саме Аліна, ніби й чекала на його появу. Запрошувати одразу до покоїв, на відміну від минулих разів, не стала. Навпаки, вийшла на площадку і причинила за собою двері. Глянувши в очі дівчині, Олег одразу здогадався, що вона вже все знає.
- Ну що, бігають очі? Знаєш уже, що накоїла? – з місця в кар’єр пішов у наступ Олег.
- Дорогий, ти про що?! Я щось тебе не зрозуміла.
- Ой, тільки не треба робити вигляд, що ти нічого не знаєш! Давай краще, будемо одразу говорити про все відверто. Вчора ввечері одна моя знайома дівчина потрапила до лікарні після нападу на неї двох бандитів жіночої статі. Ти хочеш сказати, що не була однією з них?
- Ти що?! Я вчора весь вечір сиділа вдома! Можеш батьків моїх запитати. І взагалі, що це за обвинувачення? З якої речі? Що це за знайома, яку ти так визвався захищати? Хто вона така? Я її знаю?
- Зрозуміло! Кращий захист – це напад! Робиш вигляд, що не знаєш, про кого йде мова. Але ж ти вже минулого разу розпитувала мене про неї і, до речі, досить ревниво. Хіба не так? Ну, не було нікому іншому до неї претензій, окрім тебе.
- А це ж чому? Що нас може поєднувати з нею? Може ти натякаєш на класичний трикутник? Тоді поясни, яким чином вона потрапила до цього трикутника – хто вона тобі? Ти що, щось від мене приховував увесь цей час?
- Може й так. Так! Я, до речі, жодних обіцянок тобі не давав і зобов’язань не мав. Заручин у нас з тобою, слава богу, не було!
- От! З цього і треба було починати! Не тобі мене звинувачувати і моралі вичитувати! На себе спочатку подивись, на своє моральне обличчя! Хто ж так робить? Не помивши тарілку від борщу, насипаєш туди солодкий десерт, а потім ще й жалієшся, що той десерт забруднився борщем і трохи зіпсувався. А тепер уяви, якби це тобі твоя дівчина таке влаштувала – почала потай від тебе зустрічатись з іншим хлопцем? Які почуття у тебе це викликало б? Приємно було б? Чи не з’явилося б у тебе бажання побалакати з ним по душах?
- Ага! То ти фактично зізнаєшся, що це ти влаштувала засідку на Тетяну?
- Не треба мене ловити на слові - його ніхто до справи не пришиє! Може це я так, образно висловилась. Я ж уже казала, що вчора весь вечір була вдома, і мої батьки це підтвердять... Краще скажи, - голос у Аліни раптом забринів і на очах з’явились сльози, - як ти міг зі мною так учинити? Чим я перед тобою завинила? І взагалі, хіба я давала тобі привід ставитись до мене, як до якоїсь краватки, яку можна коли заманеться зняти і замінити на іншу? Отак, мовчки, тихо, слова мені не сказавши, узяв і пішов до іншої. А може... ти вирішив мене... ну так, у запасі залишити, про всяк випадок, якщо там не вигорить?
- Послухай, Аліно, все це ти красиво говориш, звинувачуєш мене, і все так і було б, якби у нас з тобою дійсно якесь дуже пристрасне кохання було з бурхливими емоціями. Так не було ж нічого цього! Ти кажеш про краватку? Але саме ти завжди ставилась до мене, як своєї речі, як до хлопчика для ескорту на своїх тусовках.
- А хоча б і так! Хіба це щось змінює? Не завершивши читати одну главу у своєму житті, не спіши раніше часу перегортати сторінку до іншої глави. Порядність треба проявляти за будь-яких обставин.
- І це ти кажеш про порядність?! Хай навіть ніхто і ніколи не доведе твою причетність до нападу на Тетяну, я, все одно, жодної хвилини не буду сумніватись, що то твоїх рук справа. Можливо, що безпосередньо тебе там і не було, але ж ти могла бути замовницею? І ніколи, чуєш, ніколи ти не зможеш змити зі своїх рук її крові! У неї на все життя може залишитись шрам на обличчі! А ти чудово знаєш, що це означає для молодої дівчини. Це буде на твоїй совісті!
- На моїй совісті?! Ти так нічого і не зрозумів!! – викрикнула Аліна, зриваючи голос до хрипу, і зникла, щосили грюкнувши за собою дверима.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484696
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.03.2014
Глава ХIХ
Олег третій день поспіль мучився сумнівами: як наважитись і відволікти Тетяну від підготовки до захисту, можливо, у самий відповідальний для неї момент. – Може їй зараз зовсім не до мене і я наражуся на якусь несподівано негативну реакцію з її боку? – розмірковував Олег за робочим столом, дивлячись на телефонний апарат, що так притягував магнітом до себе. – Але ж, не обов’язково пропонувати побачення, можна і так просто поговорити, виявити свою увагу до дівчини. Не думаю, що десять хвилин розмови так уже сильно її відірвуть від важливих справ. Треба якось продумати початок розмови – ненав’язливо і з гумором.
Перебравши у думках кілька варіантів привітання вже хотів узяти до рук слухавку, та в останній момент знову щось його зупиняло. Нарешті, наважився і рішуче простягнув руку до телефону. Однак, не встиг – саме у цей момент пролунав телефонний дзвоник. Олег на мить аж перелякався від несподіванки. У голові промайнула шалена думка: - Невже у нас так біоструми спрацювали?
З калатаючим серцем зняв і приклав слухавку до вуха. Після привітання почув на тому боці лінії протяжно-солодкий голос Аліни:
- Це ти, Олежику? Вітаю. От, кілька днів уже не дзвониш, то вирішила дізнатись, чи не захворів бува?
- Та, ні... нічого... Дякувати богу, здоровий. Вибач, та стільки всіляких клопотів останнім часом. Замотався, чесно кажучи. Збирався зателефонувати, а от бачиш, ти й випередила. Як у тебе справи?
- У мене – нічого. А що ж це за клопоти у тебе, що так замотали? Може розповіси?.. Хоча ні, гадаю, це не телефонна розмова. Давай краще зустрінемось увечері, і ти мені докладно й неспішно про все повідаєш. Може я чимось зможу допомогти, якщо у тебе проблеми?
- Та які там проблеми? Дякую. Просто так – різні побутові клопоти вдома. На роботі теж запарка...
- Добре, добре, розповіси під час зустрічі! Давай, після роботи під’їжджай – повечеряємо у нашому Макдональдсі, поговоримо.
Олегові, чесно кажучи, саме зараз не дуже хотілося зустрічатись з Аліною, оскільки думками був у зовсім іншому місці. Але ж і відверто відмовляти їй було б надто підозріло. З Тетяною варіант поки що хиткий: невідомо, чи складеться щось. Тому остаточно спалювати мости з Аліною мабуть ще зарано.
- М-м... Збирався, щоправда, затриматись трохи на роботі, попрацювати. Та добре, давай зустрінемось. Розвіюсь трохи, бо вже дійсно – давно не бачились. О сьомій буду біля входу в кафе.
- Ну, от і добре! Чекаю! До побачення!
Олег поклав слухавку і продовжував дивитись на неї, як на ворога, що так підступно зламав його плани на цей вечір. – Ну, треба ж?! Такі витівки долі – збирався провести вечір з однією дівчиною, а проведу з іншою! Хіба міг я ще десять хвилин тому подумати, що так може статися?.. Може, все ж, зателефонувати Тетяні? Для чого? А щоб не думала, що я за неї забув... Гидко якось на душі, непорядно виходить. Що робити? Мабуть, усе ж, непогано було б зателефонувати. Так, а раптом я запропоную Тетяні зустрітись, а вона скаже: "То давай сьогодні ввечері"? І що тоді – відмовлятись? Ні, краще вже сьогодні відбуду номер з Аліною, а завтра прозондую Тетяну – чим вона дихає.
Прийнявши остаточне рішення, Олег відволікся від важких думок і поринув у роботу, не помітивши як підкралися сутінки осіннього вечора. Після роботи не став затримуватись і швиденько побіг до метро, а за п’ять хвилин до сьомої вже чекав біля Макдональдсу.
- Олежик, це я! Ще не змерз? – гукнула Аліна, побачивши як легко він вдягнений, ухопила хлопця за руку, підтягнулась і чмокнула у щоку.
- Не встиг, бо сам тільки підійшов.
- То що, заходимо?
- Так, бо я, чесно кажучи, вже добряче зголоднів, - намагаючись бути спокійним, відповів Олег, і вони зайшли до зали, наповненої світлом, ритмічною музикою та ароматами багато разів прожареного фритюру.
Коли взяли замовлення і сіли, Олег швидко почав розповідати про довгострокові перспективи у змінах погоди, про ріст цін та всілякі інші дрібниці, щоб відволікти увагу Аліни від неприємних розпитувань. Та все ж, їй вдалось відшукати шпаринку у його словоблудді:
- Послухай, то ти мені розкажи, що у тебе за клопоти з’явились? Це щось серйозне?
- Та, ні. Ну, я ж казав, що, переважно, це пов’язано зі значним навантаженням на роботі.
- А у вихідні що ти робив? Могли ж ми у суботу чи неділю зустрітись і разом час провести? – усе більше підводила його своїми запитаннями до заданої мети Аліна.
- М-м... Не виходило. Так плани склалися. У неділю прибиранням квартири займались, килими пилососили та й... ще там купою різних справ завантажились. Дні зараз, сама знаєш, короткі. А у суботу... ми ходили на ювілей до батькового друга. Теж майже весь день на це витратили, втомлені додому повернулись. Я навіть раніше спати ліг.
- Так? Це цікаво. І що ж там на цьому ювілеї було, як святкували? Розкажи! Мені подробиці хотілося б знати.
- Ну, що там цікавого? Тости, випивка, закуски, трохи танців було, розмови за столом – кожен про своє.
- І ти теж розмови вів? А про що і з ким?
- Аліно! Ну чого ти так причепилась до цього ювілею? Все допитуєшся і допитуєшся?
- А якщо мені цікаво, то можу я запитати про подробиці? З ким ти спілкувався? Там взагалі молодь була: хлопці, дівчата?
- Небагато... Там, переважно, були люди старшого покоління.
- То я так розумію, що тобі цікавіше було саме з молодими спілкуватись? З ким саме?
Олегові вже стало ясно, що Аліна цілеспрямовано намагається у нього щось випитати. Незрозуміло було лише – чи це у неї інтуїтивно здогадка якась з’явилась, чи щось знає? Але звідки? Від кого? І що знає? Треба якось викручуватись.
- Як тобі сказати... Дійсно, ми, молоді, зібралися разом і вели різні розмови. Про що тільки не говорили – і про спорт, і про літні відпустки, про музику... Та ще багато про що, хіба все запам’ятаєш? Може досить уже?
- Як же досить, якщо ми дійшли до найцікавішого?! Розкажи мені, будь-ласка, про дочку ювіляра і про що ви з нею весь вечір воркували?
- Он воно що! А я все думаю – до чого ти хилиш? Хтось уже доніс... От люди!.. Так, розмовляли. Можливо, трохи більше, ніж з іншими – то й що? Я виявив звичайну чемність до дочки господаря вечора. Що тут такого?
- Чемність? Це зараз так називається? Чому ти мені одразу про це не розповів? Чому я повинна була буквально лещатами витягувати з тебе кожне слово? Що ти так намагався приховати?
- Нічого я не приховував, бо не було чого приховувати! Кінець кінцем, ми з тобою сучасні люди, без усіляких там забобонів середньовічних! У всякому випадку, я так вважав... до цього дня. Мені здавалось, що у нас з тобою спокійні і раціональні стосунки. Без зайвих там... трагічних ревнощів і істерик. Я не Ромео, а ти – не Джульєтта!
- Чого ти кричиш? Це у тебе істерика! Взагалі, хто тобі давав право на мене голос підвищувати?.. А з приводу Джульєтти, то це вірно – не Джульєтта я тобі, а леді Макбет. Якщо я побачу, що твої очі наліво косять, то голову зніму! Ти мене знаєш!
- Ну, знаєш! Ти вже переходиш усілякі рамки! – Олег піднявся з наміром піти. - Я не раб твій!
- Це ще, як подивитись... Та, пошуткувала я, - Аліна схопила хлопця за руку і притримала, зобразивши на обличчі винувату посмішку, - чого ти одразу сприйняв усе так серйозно? Не ображайся!
- Підемо вже, мабуть. Багато роботи було сьогодні... Я, чесно кажучи, стомився.
- До речі, як тобі працюється? Ти вже нормально закріпився на фірмі?
- Ніби нічого, поки що все у порядку. Намагаюсь показати себе з кращого боку. В усякому разі, до сьогодні претензій до мене не було.
- А як там у вас, реорганізацій ніяких не планується?
- Не чув такого. А що?
- Та я чула, що у багатьох організаціях, коли планують зробити якісь скорочення, заміну кадрів, чи навіть позбутися якоїсь однієї небажаної людини, то роблять таку собі невеличку реорганізацію, зміну структури. А це тягне за собою попередження про наступне звільнення за два місяці, потім – звільнення і прийняття на роботу, але вже тих, кого хочуть прийняти.
- Ну, взагалі чув, але у нас поки що.., м-м, мені так здається, таке не планується. А що, може ти щось чула від свого батька?
- Ні, я просто так. До слова прийшлося... Але, якщо колись таке станеться, то скажеш мені – я буду намагатись тебе відстояти, щоб ти залишився у штаті. Ти ж знаєш, з якою недовірою дивляться на людину в інших організаціях, якщо вона у попередній потрапила під скорочення. Зазвичай, у таких випадках виникають дуже великі проблеми із працевлаштуванням. Це такий нервовий стрес, що тягнеться місяцями. Я чому це знаю, бо у моєї подруги хлопець, з яким вона свого часу зустрічалась, теж опинився у такій ситуації... і що – нервовий зрив, подруга моя вимушена була з ним розлучитися, з батьками повний розлад, пити почав. Горе, та й годі!
- Ой, Аліно, що це тебе на жахи потягнуло? Що з тобою? Вирішила мене на ніч перелякати, щоб я не спав, а зранку на роботу не зміг встати? Давай краще змінимо тему.
Олег допоміг дівчині вдягнутись, і вони пішли до виходу. Дорогою, доки не посадовив Аліну у таксі, майже не розмовляли. Обоє відчували якийсь неприємний осад, що залишився від напруженої розмови. Вже перед самим розставанням Аліна, сідаючи у машину, рішуче поклала Олегові руку на груди:
- Так! У п’ятницю чоловік моєї подруги організовує презентацію на своїй фірмі. Усе буде на солідному рівні, очікують ряд поважних осіб. Ну, а після цього буде вечірка для своїх. Мене теж запросили. Не забудь – початок о сьомій! Так що, після роботи не затримуйся і заїжджай за мною о пів на сьому, не пізніше!
- Але ж це тебе запросили, - зробив Олег спробу відмовитись, не сподіваючись однак на те, що ця спроба буде мати якийсь успіх. Хіба це вперше?
- Про що ти кажеш? Там усі будуть з парами! Я теж одразу попередила, що теж буду не одна. Все, я поїхала, до побачення!
Олег поглядом провів машину, що від’їхала, похитав головою і за доброю студентською звичкою прошепотів першу ж матірну лайку, яка вискочила на язика. Відчуття було таке, ніби опинився на острові, обнесеному глибоким ровом із сірчаною кислотою. Не міг ніяк зрозуміти, що це було: - Напад ревнощів? Якби ж то! Знати б, що Аліна дійсно глибоко у мене закохана і ревнує до інших, то може і я інакше б до неї ставився. Але я майже впевнений, що не любов це у неї. А що тоді? Іноді таке враження, ніби я їй потрібен як Кай Сніговій королеві. Забавка, іграшка, якою заволоділа і ні з ким ділитись не збирається. Бачиш, вона навіть не запитує мене, чи хочу я піти на ту кляту презентацію – просто каже, що чекаю на тебе такого-то числа, о такій-то годині і квит. Ескорт-бой, от хто я! Звільненням з роботи хотіла мене залякати, "вовчим білетом". Та я не з таких, кого можна залякувати. Хоча... Аліна дійсно така, що може влаштувати купу неприємностей, і не лише мені, а й моїй матері. Звісно, під каблука до неї лізти я не збираюсь, але й відверто вступати з нею у конфлікт теж не варто. Просто мовчки буду робити те, що вважаю за потрібне та й усе. От візьму зараз і зателефоную Тетяні – ніхто про це не дізнається! Усе ж таки, до п’ятниці у мене майже тиждень вільний...
А Аліна, тим часом, їхала у машині і гірко плакала. Плакала, жаліла і картала себе водночас. Гидко було на душі, ніби жабу проковтнула: - Як я могла опуститися до такого?! Хіба можна було так відверто погрожувати Олегу розправою і розраховувати після цього на якісь почуття з його боку? Свиня я остання, от хто! Що він повинен зараз відчувати після нашої зустрічі? Що робити, як це залагодити? Не можна було так! Певно, якісь інші слова треба було підшукати, а я не змогла... Але ж.., з іншого боку, як іще могла я втримати Олега біля себе? Життя – брудна штука: якщо ти сам зубів не покажеш, то інші тебе з’їдять. Я ж відчуваю, що він кожної миті може кинути мене і піти до іншої. І залишусь я тоді одна однісінька... та ще й усі пальцями за спиною будуть тикати, що мене хлопець кинув, і злорадно підхихикувати... Когось іншого шукати? Не хочеться – до Олежки так звикла за ці роки, що вже не уявляю біля себе когось іншого. Звісно, він правий – у нас не божевільне кохання, як у Ромео і Джульєтти, та навряд чи я зможу зустріти у своєму житті когось кращого. Ну, не дав мені Господь такої краси, щоб на мене хлопці оглядались. Щастить же комусь, та ще й абсолютно безкоштовно! І чому так у житті несправедливо буває: одним сучкам така краса дістається, а вони нею і розпорядитись як слід не можуть, а іншим, які у тисячу разів благородніші і достойніші, які цілий світ змогли б завоювати, дістанься їм хоч трішечки зовнішньої краси, не дістається нічого і вони повинні, як я, іти на все, навіть на непорядні вчинки, аби втримати біля себе першого ліпшого гарного і порядного хлопця... І оце треба мені їхати пізно ввечері одній у машині додому та плакати за ним? А воно ж, гадо таке, ще й не цінує того, що така дівчина, якої він і мізинчика не коштує, страждає через нього! Ач, чого надумав – до іншої позалицятись! Ні, цього не можна допустити! У нашому житті, як на базарі – трохи зазівався, одвернувся, а у тебе з-під носа товар уже і вихопили. Біжи, не біжи – не доженеш.
***
Олег того вечора так і не відважився зателефонувати Тетяні: чи то не схотів, щоб батьки випадково щось почули, чи вирішив, що ранок мудріший за вечір і треба ще трохи поміркувати над доцільністю поринання у таке ризиковане плавання.
На ранок пристрасть усе ж отримала гору над тверезим розрахунком і обережністю і вже через годину після початку робочого дня Олег остаточно дозрів для рішучого підняття слухавки і набору номера Тетяни. Як не дивно, з першої ж спроби повезло: переддипломниця була вдома, а не на консультації чи у бібліотеці. Ще більше здивувало, що дівчина, замість розсердитись, явно зраділа, почувши голос Олега. Хоча ще три дні тому просила її особливо не турбувати з огляду на підготовку дипломної роботи.
- Олег? Добрий ранок. Як у тебе справи?
- Та так, нічого. Як у тебе підготовка до захисту просувається? Я не дуже тебе відволік?
- Ні, зовсім ні! У мене все нормально, без авралів. Готую матеріали потихеньку. Чесно кажучи, набридло все. Хочу, щоб швидше все скінчилось.
- Як я тебе розумію! Сам нещодавно пройшов через це, - підтримав її настрій Олег і завів розмову про будні студентського життя, пригадуючи різні цікаві випадки. Тетяна теж долучилася до спогадів. Так вони розмовляли хвилин п’ятнадцять, доки Олег не наважився наблизитись до мети, заради якої зателефонував:
- Ну, а як твоє самопочуття? Не відчуваєш, що перевтомилась? Може треба було б трохи розслабитись, передихнути? Сьогодні ввечері, наприклад.
- Ой, ні! Не виходить у мене ніяк.
- Жаль...
- А... от завтра, можливо, і вийде. Якщо передзвониш завтра після обіду, то вже точно скажу, але, скоріш за все, я зможу собі дозволити невеличкий перепочинок.
- Звісно, зателефоную! Треба трохи провітрити голову, подихати свіжим повітрям, набратись позитивних емоцій, то й навчання легше потім піде. А забезпечення тебе позитивними емоціями я вже беру на себе.
- Добре, добре...
Коли наступного дня Олег зателефонував, то вже мало сумнівався у тому, що Тетяна погодиться зустрітись, і не помилився. Погода видалась теплою, і вони гуляли тихими вуличками від Золотих воріт до Львівської площі. Жовтувате листя виразно підсвічувалось вуличними ліхтарями. У повітрі стояв паркий неповторний запах ранньої осені. Черевики час від часу піддівали темно-коричневі кульки каштанів. Зайшли до кафе, посиділи і попили кави, потім знову гуляли. Олег продовжив незакінчену розповідь про поїздку на Кавказ. Саме тієї миті, коли почав розповідати, як їх автобус, після зупинки біля озера Ріца, почав заглиблюватись ще вище у гори до водоспадів і дачі Сталіна, до якої їх не пропустили прикордонники, у Олега в кишені раптом задзеленчала мобілка. Це була Аліна. – От, дурень! – промайнуло у голові у Олега. – Ну, чому я не відключив мобілку? Що тепер говорити?
- Алло! Олежик, це ти? Добрий вечір.
- Т-так... Добрий вечір...
- Олег, що з твоїм голосом? І чому так офіційно? – Аліна одразу відчула, що поряд з Олегом мабуть хтось є, і він не може вільно говорити, тому вирішила провокувати хлопця на незручні відповіді, щоб зрозуміти, чи дійсно не помилилась: – А чому ти не сказав мені: "Добрий вечір, Аліночко, моя рибко!"? Ну ж бо, скажи мені так! Я так давно не чула від тебе ласкавого слова! Ти ж знаєш як для жінки це важливо? Ну, скажи! Подаруй мені хоч трошки своєї ніжності!
- На жаль... я... зараз не можу.., - Олег відчув як обличчя його проймає жаром. Голос сам собою перейшов майже на шепіт. Вони з Тетяною зупинились, і дівчина запитливо поглядала на свого супутника з мобілкою біля вуха. – Я на засіданні. Тут багато людей. Я не можу зараз говорити. Давай поговоримо пізніше – я передзвоню.
- Які збори?! Вже чверть на дев’яту! Де ти?
- На роботі затримали. Дуже нагальні справи. Радимось, - продовжував шепотіти Олег, мріючи якнайшвидше попрощатись і відключити мобілку. Краєм ока він спостерігав за Тетяною і бачив, як від його слів у неї витягувалось обличчя.
- Ну, це просто неподобство якесь! - не вгамовувалась Аліна. - Треба буде поговорити з батьком: чому він дозволяє, щоб його співробітники порушували трудове законодавство?! Увечері відпочивати треба, а не надриватись на роботі! От звідки беруться неврози, виразки шлунку, інфаркти, інсульти і все таке інше. Людей берегти треба, а не витискати, як лимон!
- Ой, краще не треба! Може бути ще гірше. Потім мене вирахують і звинуватять, що я використав тебе, щоб скаржитись у своїх проблемах.
- Ні, про це мовчати не можна! Я обов’язково переговорю з батьком.
- Роби, що хочеш... Так, вибач, я відключаюсь. До побачення!
Олег, нарешті, обірвав розмову і відключив телефон, хоча чутно було, що в апараті продовжувалась розмова. Для надійності ще й взагалі виключив мобілку. Треба було терміново придумати, що сказати Тетяні, однак, жодної правдоподібної ідеї у голову не приходило. Пауза трохи затяглась, так що, нарешті дівчина заговорила першою:
- А кому це ти зараз "локшину на вуха вішав"? Чому треба було приховувати, що ти зараз зі мною?
- Та-а... то, кх-м, матінка моя телефонувала. Турбується, чому я з роботи запізнююся.
- А хіба ти не міг сказати правду? Про якісь збори видумав.
- Ти знаєш.., у неї, як тобі сказати, свої плани щодо мого майбутнього. Своє розуміння того, кого мені треба шукати, з ким знайомитись, з ким зустрічатись. І боюсь, що... вона не дуже зраділа б, якби я сказав правду. Хай краще вважає, що я сиджу на зборах. Не ображайся!
- Та нічого, я не ображаюсь, - вимовила дівчина, відвівши очі убік: вона раптом згадала, що їй казали батьки після ювілею про дівчину, з якою Олегова мати хотіла пов’язати долю сина. Неприємно здивувало, що Олег щось не домовляє. Подумала: - Може це якимсь чином пов’язане з тією дівчиною? Чому ж він досі словом не обмовився про неї? Зустрічаються вони ще чи ні? Як Олег ставиться до неї? Що для нього вагоміше – власні почуття чи воля матері?
Олег зрозумів, що її таки трохи зачепило таке ставлення. Треба було якось виправляти ситуацію, однак зосередитись заважало задушливе відчуття сорому від того, що довелось так безсоромно брехати та ще й мати свою вплутати у ці побрехеньки. А кращий варіант у такому цейтноті хіба легко було знайти? Розумів, а може просто боявся: скажи він правду Тетяні, що розмовляв зараз з дівчиною, з якою давно зустрічається, і це їх перше побачення могло стати й останнім. До того ж, хіба надто він злукавив, коли сказав, що матір не зраділа б цьому побаченню? Звісно, не зраділа б, аби дізналася, що у цю хвилину поряд зі мною не Аліна, а інша дівчина.
Весь час, що залишився, доки Олег не провів Тетяну додому, він намагався відволікти її увагу від своїх думок цікавими розповідями, гумором і розчинити той неприємний осад, що залишився після несподіваного дзвінка, та мабуть марно, бо дівчина здебільшого мовчала і дивилась собі під ноги. - Невже вона таки відчула якісь фальшиві нотки у моїй поведінці? – подумав, прощаючись і дивлячись їй у очі. – Але головне навіть не це, а те, що мене це дуже хвилює. Ця дівчина мені таки подобається. І я відчуваю, що мені зовсім не байдуже, як вона до мене ставиться.
- Я дуже хотів би, щоб ми ще зустрілись. – промовив Олег і трохи притримав лікоть дівчини, коли та вже збиралась іти до під’їзду. - Коли ми зможемо побачитись?
- Не знаю... До захисту у мене вже точно буде обмаль вільного часу. Та й тобі спокійніше буде: не будеш давати своїй матері приводу для хвилювань – з ким час проводиш. Викручуватись не доведеться.
- А ти таки образилась. Ну, визнаю – розгубився трохи, проявив слабкодухість. Але, клянусь! – вигукнув Олег з трагедійним комізмом у голосі, поклавши руку на серце. – Наступного разу скажу їй всю правду, навіть, якщо вона мене за це віддасть у монастир!
- Не треба мені таких жертв, - не змогла втримати посмішки Тетяна, - а то потім від докорів совісті сама у монахині пострижусь.
- А якщо серйозно, то як же?.. Ну, добре – якщо вже нема часу на зустрічі, то хоча б телефонувати раз на день на пару хвилиночок можна? Це не дуже відволіче від процесу розпилювання гирі науки?
- Не дуже. Коли Шура пиляв гирю, мабуть, теж передихи робив.
- Ну, от і добре...
Олег повертався додому і настільки радів вдалій розрядці напруженої ситуації, яка виникла у побудові стосунків з Тетяною, що зовсім забув за Аліну. Та забути про неї не дала мати, лишень переступив через поріг.
- Олежик, що з твоєю мобілкою? Аліна телефонувала три рази, що у тебе мобілка не відповідає. Я теж тобі дзвонила – нічого не вийшло. Що таке?
- А-а... У нас нарада на роботі була, то я відключав телефон.
- Хм! Знову якась нарада... Аліна питала у батька – він нічого не знає ні про які наради. Ти можеш щось пояснити?
- О, господи! Як ви мене усі дістали! Спочатку Аліна, потім ти, а тепер і твій шеф! Як я втомився від усього цього?! Дайте мені спокій! – з нервовим надривом нестримно прокричав Олег і побіг у свою кімнату, мало не зачепивши здивованого батька. Гена від шуму прокинувся і почав розпитувати, що сталось, але Олегові вже ні з ким не хотілось говорити, і він у одязі кинувся на ліжко, відвернувся до стіни і мовчки лежав, доки не заснув.
Звісно, що наступного дня довелось вибачатись перед батьками. Олег боявся, що вони знову почнуть його допитувати і копирсатись "ножичком у селезінках", та того не сталось, пожаліли мабуть і не стали чіпати. А між тим, наближалась п’ятниця, наближалось і виконання обіцянки піти з Аліною на презентацію. Доки до дев’ятої вечора телефон мовчав, Олег усе розраховував, що може пронесе якось, може презентацію перенесли чи взагалі відмінили. Та чуда не сталось і Аліна зателефонувала. Говорила на диво лагідно, ні про що не згадуючи:
- Олежчику, добрий вечір! Як ся маєш? Ти не забув, що ми завтра йдемо на вечір?
- Так.., та якось я не дуже гарно себе почуваю. Важкий тиждень був, втомився. А туди так обов’язково треба іти? Може іншим разом зустрінемось?
- Що значить – іншим разом?! Що, я презентацію перенести можу? Не вигадуй! Завтра виходь на роботу одразу у вихідному костюмі, щоб зайвий раз додому не їхати і не перевтомлюватись. Зустрічаємося ввечері, як домовились. Буду чекати. До побачення!
Аліна так швидко поклала слухавку, що Олег нічого не встиг заперечити і довго ще сидів, не кладучи на місце слухавку і розглядаючи, як кухонною стінкою прокладає свою доріжку череда маленьких діловитих мурашок.
Вранці на свіжу голову все ж вирішив, що треба буде сьогодні ввечері серйозно поговорити з Аліною і пояснити їй, що більше не може і не хоче з нею зустрічатися. Весь день відшліфовував свій монолог, кожну фразу, кожну інтонацію. Але те, що вранці здавалося таким нескладним і зрозумілим, увечері серед гостей і суцільного людського гамору, коли Аліна весь час міцно тримала його під руку і ні на мить не відпускала від себе, виявилось настільки складним, що Олегові знов забракло мужності завести розмову на цю гостру і неприємну тему. Головне, що зупиняло, згадка про матір. Перед ним стояли її засмучені очі і з докором дивились просто у самісіньку душу. Уявляв, наскільки вона буде переживати через розрив з Аліною, хапатись за серце і плакати. Зрештою, вирішив, що треба було б спочатку матір потроху підготувати до такого кроку, а потім уже говорити з самою Аліною. І від того, що таким чином, розлучення з дівчиною об’єктивно відкладалось, на душі одразу якось полегшало. Ніби готувався до якоїсь неприємної медичної процедури, аж раптом сказали, що її можна перенести.
***
Тихо клацнули вхідні двері, і Ольга полегшено зітхнула: дочка, нарешті, повернулась додому. Коли увечері прийшла з роботи і не застала Таню вдома, спочатку вирішила, що та затрималась на заняттях. Та, через три години, як чоловік не заспокоював, почала тривожитись: – Що сталось? Хоч би записку яку залишила! Зазвичай так і робила, а сьогодні... кудись пішла і не попередила. Чому?
Не дочекавшись, доки дочка перевдягнеться і зайде до кімнати, сама вискочила до передпокою.
- Доню, а де ти так пізно була? Не попередила, що затримаєшся.
- Та так.., вирішила трохи подихати свіжим повітрям, відпочити від занять.
- І що, оце сама так пізно вулицями ходила?
- Не сама, а з Олегом, з тим, що ми на дні народження у батька познайомились. Він запросив мене трохи прогулятись: ну, я й погодилась. А чому б і ні?
- Диви доню, не час тобі зараз від занять відволікатись. Отримаєш диплом, тоді й ходи з хлопцями на побачення. Закрутить ще тобі голову так, що й про захист забудеш! – схвильовано продовжувала Ольга, слідуючи за донькою у вітальню.
- Та ні, я спокійно ставлюся до цього знайомства. Голову втрачати не збираюсь.
- А хіба ми самі можемо відчути, що її втрачаємо? Це помічають інші... Валю, от бачиш, - обернулась Ольга до чоловіка, що зайшов до кімнати, - ти заспокоював мене, що Тетяна десь у бібліотеці сидить і займається, а вона весь цей час з хлопцем на побаченні була. Дуже вчасно!
- Це що, випадково не з цим Олегом, сином Сергія? А що, приємний молодий чоловік. Мені сподобався. Хоча, звісно, не на часі тобі зараз відволікатись від головного... Ну, а як він тобі?
- Я поки що про це не думаю. Просто, провели разом час, поговорили, думками обмінялись. До речі, його батьки, здається, ще більше заклопотані тим, де він і з ким проводить свій вільний час. Коли ми гуляли, то мати йому телефонувала і допитувала, де він зараз, з ким і що робить. А Олег навіть злякався зізнатись їй, що гуляє зі мною. Щось таке наплів їй, що й на голову не натягнеш. Чесно кажучи, мені це не зовсім сподобалось.
- Ну, у такому віці це ще можна пробачити. – посміхнувся батько. – Недостатньо ще досвіду, як треба поводитися у присутності дами, щоб завоювати її серце.
- А звідки ти знаєш, що це йому мати дзвонила? – запитливо подивилась у очі дочки Ольга.
- Він сам мені це сказав.
- Хе-хе! Це ще не факт! Щось я сумніваюсь, щоб дорослий хлопець, якому вже за двадцять, так нервувався у розмові з матір’ю і плів нісенітницю, як ти кажеш. А ти не думаєш, що то зовсім і не мати йому телефонувала? Може то була інша дівчина?
- Ну, ти таке скажеш! Не можу я у це повірити! Олег зовсім не схожий на брехуна.
- Ой, доню! Ти ще чоловіків не знаєш. – Ольга виразно подивилась на Валентина. – Довіряй, довіряй, але й перевіряй!
- Олю, не навантажуй голову дитини перед сном, а то вона ніч спати не буде і думати, що і як Олег сказав. У них ще не ті стосунки, щоб звітувати одне перед одним про своїх знайомих і про те, хто кому дзвонить. Пройде час, все само стане на свої місця.
- Тату, а як у тебе з твоїм „космосом”? Щось нове є? Як з тими роботами, що подавались на премію?
- Та, так. У принципі, новини непогані: мої роботи розглядаються як одні з реальних претендентів на премію.
- Ой, тату! Як я бажаю тобі успіху! А раптом таки виграєш? За кордон поїдеш отримувати, виступатимеш з трибуни, а тебе будуть знімати всі телекамери!
- Вже поїздив по закордонах! Досить! – сердито втрутилась Ольга.
- Дійсно.., - невесело погодився Валентин, - що мені там..? Та і я мало вірю у те, що премія може дістатись мені. Просто, важко у це повірити.
Розмова потроху зійшла на інші побутові дрібниці, доки всі не розійшлись відпочивати, але Валентин ще довго перевертався і не міг заснути, уявляючи як стоїть на трибуні міжнародної конференції і зачитує свою доповідь.
***
Вихідні Аліна провела за роздумами. На запитання батьків відповідала автоматично, не бажаючи сваритись. У п’ятницю на презентації їй остаточно стало зрозуміло, що Олег думками вже не біля неї, а десь дуже далеко. Подумки прокручувала всі деталі того вечора. Скільки витримки довелось їй виявити, щоб не зірватись на людях і не надавати ляпасів цьому самовпевненому цапу! Він же навіть не приховував, що робить ве-елик-ку послугу, склавши їй пару на цьому вечері. Як це принизливо!
Аліна всім єством відчула, що у неї з’явилась серйозна суперниця. Лише у цьому причина такої поведінки Олега, лише у цьому... Те, що це могла бути лише та негідниця, з якою він познайомився на ювілеї, Аліна не сумнівалась. Декілька разів спробувала уявити її собі і щоразу перед нею виникала якась довга і тонка швабра, що своїми хижими немигаючими очима удава дивиться зверху вниз на Олега і примушує його безглуздо посміхатись та покірно плентатись за собою. Аліна, ще не бачивши цю суперницю, вже була впевнена в її існуванні і люто ненавиділа. – Треба, будь-що, дізнатись, де живе ця нахаба і відвадити раз і назавжди зазіхати на чужих хлопців, - з люттю стискувала дівчина свої пухленькі кулачки. - Але як? Самій іти і влаштовувати сцени, розраховуючи лише на власну фізичну силу? Від цих думок ставало враз якось незатишно на душі. Необхідно розробити якийсь інший план. Але спочатку, у будь-якому разі, треба її вирахувати: де живе, коли повертається додому, коли бачиться з Олегом? Однак, знову ж таки, самій слідкувати ризиковано – випадково побачити можуть. Ні, треба когось іншого попрохати, кого Олег не знає.
***
Олег, скориставшись дозволом Тетяни, тепер щодня телефонував і подовгу з нею розмовляв, намагаючись завчасно підготувати тему бесіди, яка б давала можливість не мовчати ніяково у слухавку. На щастя, Тетяна сама була досить говіркою, тож значно полегшувала справу, не даючи розмові завчасно згаснути.
На наступні вихідні Олег уже остаточно вирішив знову запросити дівчину на побачення і чесно зізнатись у тому, що зустрічався до неї з Аліною. Звісно, для цього потрібно попередньо розірвати з останньою усі стосунки. Крім того, з матір’ю поговорити було теж необхідно. І усе це треба було зробити протягом тижня, без сумніву. Кожного вечора, ідучи у ліжко, Олег ставив перед собою завдання назавтра зустрітись з Аліною для останньої розмови і розриву стосунків. Вранці йшов на роботу, потім поступово відтягував неприємний дзвінок на після обіду, потім вирішував, що краще ввечері спочатку переговорить з мамою, нарешті, ідучи у ліжко, востаннє ставив перед собою завдання назавтра поговорити з Аліною. Звісно, якщо вона сама не зателефонує. На жаль, не зателефонувала. Один день змінювався іншим, а що може бути більшим полегшенням для душі, як відкласти на завтра те, чого не хочеться робити сьогодні? Отак, незчувся, як і субота настала. А у суботу.., - о, господи, ну що ти поробиш? – була вже домовленість з Тетяною про зустріч біля метро „Золоті ворота”.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484455
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.03.2014
Глава ХVIIІ
Минуло, між тим, більше шести років. З плином часу багато що згладилося, відійшло на другий план. Переймаючись іншими клопотами і новинами люд поступово перестав упізнавати Валентина на вулиці і оглядатись услід. Валентин сам неодноразово звертав на це увагу. Навіть іноді мимоволі сам обертався серед зустрічного потоку людей – ні, дійсно, усі сунули у своїх справах, зливаючись удалині у невиразну масу натовпу.
А загалом, інші проблеми його турбували зараз. Тетяна закінчувала інститут і треба було думати, як вона буде влаштовувати своє подальше життя. У стосунках з Ольгою все було якось без особливих емоцій. Жили разом, переважно, за звичкою, заради спокою дочки, та й... можливо, заради власного спокою. Останнє переважало усі інші бажання. Бо, як подумаєш за те, що треба щось змінювати у своєму повсякденному заведеному порядку, то й руки опускаються, а ноги – у м’яке крісло перед телевізором.
А останнього року ще одна проблема з’явилась і почала поступово відсторонювати на другий план усі інші. Роботи з космології, що свого часу вдалось опублікувати, почали все частіше цитуватись у наукових статтях багатьох авторів різних країн. Почали навіть казати, що ці роботи поклали початок новому напрямку в дослідженні цієї проблеми. Надійшло вже кілька запрошень для участі у міжнародних конференціях, що повинні були відбуватися у різних екзотичних місцях, дістатися яких Валентину, у жодному разі, не стало б коштів. Державі ж свої пророки теж ніколи не були потрібні – всі намагання добитися хоч якоїсь допомоги виявилися марними, розбиваючись об байдужість чиновників і ревниву зневагу академічної синекури. Та це й не дивно: ще за часів, коли Валентин працював у інституті, довелось йому бути добре знайомим з одним академіком, у офіційному послужному списку якого було кілька сотень публікацій, де у переліку авторів він стояв неодмінно на першому місці, але мав при цьому відношення до їх написання лише в одному аспекті – написані вони були співробітниками його організації. Звісно, що подібна людина неодмінно закриє шлюз для будь-якої, не пов’язаної з ним ідеї, у тому каналі наукового напрямку, який йому вдалось захопити у свою доходну власність багато років тому. На жаль для цих академіків і на щастя для світової наукової спільноти ці канали і шлюзи збудовані і діють лише на наших внутрішніх річках. Інакше б Нобелівському комітету вже через декілька років довелося б саморозпуститись за відсутністю гідних претендентів на премію. І що цікаво, якщо самих наших учених мужів запитати, чому у нас такі проблеми з відставанням науки від Заходу, то усі як один поскаржаться на недостатність фінансування з боку держави, жодним чином не сприймаючи законів ринкової економіки. При цьому, вибивання коштів для фінансування свого напрямку науки перетворюється на самоціль: гроші не задля нових відкриттів, а задля грошей. Гроші – як підтяжки для підтримки штанів. Звітувати ж можна й прибитими пилом розробками радянських часів, кожного року трохи змінюючи назву теми...
Намагання Валентина знайти спонсорів серед представників бізнесу також не дали жодного результату. Вкладення капіталу, яке не давало надії на прибуток протягом найближчих трьох місяців, їх зовсім не цікавило. При цьому Валентин відзначив незрозумілу психологію вчинків у деяких бізнесменів: не бажаючи пожертвувати на справу, яка їм ввижалася ризикованою, навіть тисячу доларів, вони могли того ж вечора піти до казино і "просадити" там десять.
За таких умов, не розраховуючи більше ні на кого, Валентин вирішив потроху відкладати невеликі суми, щоб хоча б одного разу поїхати на таку конференцію. А, між тим, невідступно наближалась дата, яка повинна була значною мірою загальмувати процес відкладання коштів. Наближалось п'ятдесятиріччя – дата, від якої нікуди не дінешся. Необхідні були витрати, і немалі. Особливо, зважаючи на те, що нещодавно Валентин став начальником відділу. Він заступив на цю посаду замість Черненка, який пішов з Комітету у приватну фірму. Коротше, порадились із дружиною і вирішили: ніж витрачатись окремо – на роботі для співробітників, а вдома – для родичів, краще зробити це у кафе, запросивши одразу всіх, кого бажав побачити.
Фактично, день народження у Валентина припадав на п’ятницю, однак вирішили перенести святкування на суботу. На роботі ж відбулось офіційне поздоровлення ювіляра керівництвом з букетом квітів, з зачитуванням Подяки голови Комітету, вкладеної у темно-синю папку-адресу, та з неодмінним конвертом із невеликою сумою грошей, зібраних між співробітниками.
Був сонячний осінній день. Перше вересневе похолодання і дощі вже минули. Починалось тепле бабине літо. На деревах, що оточували кафе посеред просторого подвір’я, вже з’явились перші жовті листки. Крізь дерева проглядалось шосе, від якого долинав шум машин, що проносились одна за одною.
Біля входу до кафе зібралась невелика купка чоловіків з числа запрошених, що вийшли подихати свіжим повітрям і весело гомоніли, перемежаючи розмову смачними цигарковими затяжками. Серед них Валентин побачив і Сергія зі старшим сином Олегом. Радісно, але коротенько привітавшись, пообіцяв за хвилинку повернутись.
У „передбаннику” кафе, напівтемному для зору після сонячної вулиці, Валентин переговорив з дружиною і дочкою, що слідкували за підготовкою святкового столу.
За столом зібралась жіноча половина і жваво обговорювала розповідь гладкої Валентинової двоюрідної сестри Наталії Володимирівни про те, як нещодавно біля них закрили черговий гастроном, перетворивши його на бутік з якимись химерними цінами.
- І ви розумієте, - обуреним низьким голосом продовжувала вона, - тепер до найближчого продуктового треба дві зупинки тролейбусом їхати! Але, за це у місцевої влади голова не болить!
- А Ви спробуйте запитати у тієї ж місцевої влади, чому вони таке дозволили, - впевнено додала Оксана Сергіївна, - то вони Вам дадуть відповідь, що зроблено це на цілком законних підставах. Документи всі покажуть. Законодавство у нас таке, що дозволяє такі речі, навіть не порадившись з населенням.
- А як же розмови про місцеве самоврядування?
- Яке самоврядування?! Де Ви його бачили?
- Так що цікаво! – викинула уперед п’ятірню Наталія Володимирівна. – От я спеціально дивилась – за цілісінький день до цього бутіка жодна людина не зайде. Лише довгоногі дівиці нудьгують і у стелю плюють. От, з чого, питається, цей магазин доход має, щоб хоча б за оренду площі заплатити?
- А мені здається, - задумливо вимовила Тетяна Михайлівна, - що це не магазин, а контора "Роги й копита". Через його офіційні обороти відмиваються якісь нелегальні обороти, що здійснюються десь у зовсім іншому місці. Може це нам лише здається, що там ніхто нічого не купує. А насправді, за звітністю, він буквально ломиться від натовпу покупців, що у черзі стоять за найдорожчими шубами і костюмами, скуповуючи їх сотнями.
- Та ні... Щось я не вірю, що таке можливо провернути. – засумнівалась Наталія Володимирівна. – Ви це достеменно знаєте, чи лише підозрюєте?
- Звісно, лише думаю так. Логіка підказує. Хе-хе... Якби я це знала достеменно, то тут живою серед вас не сиділа б!
- А ви на Хрещатик поїдьте – там, взагалі...
Валентин уже не почув продовження розмови і вийшов на вулицю. Від запропонованої сигарети відмовився – якось ніколи цим не захоплювався, та й хмари диму, що оточувала курців, цілком вистачало. Підійшов до Сергія.
- Вітаю, Сергію! Чого сам, без дружини?
- Та-а... щось сказала, що недобре почувається. Чесно кажучи, мені здається, вона досі вважає, ніби до неї у нашому колективі погано ставляться через те, що відбила мене у Світлани.
- Шкода. А може, їй дійсно негарно стало – якісь магнітні бурі на зміну погоди або ще щось? - спробував виправдати Жанну Валентин, хоча у душі був радий її відсутності – недолюблював її чи то за нещирість, чи за надмірний прагматизм, що іноді межував із цинізмом.
- А Олега відпустила?
- Та, він і сам не дуже поривався. Олег у нас дитина трохи домашня – більше схильний біля комп’ютера час проводити. Це я його витягнув, щоб марно очі перед екраном не псував вихідного дня.
- Що, у нього дівчини досі немає, щоб у вихідний піти кудись з нею?
- Як сказати... Нібито і є, але щоб він дуже так і поривався до неї, то й ні. Уже третій рік зустрічаються коли-не-коли, але, здається, без особливого ентузіазму. Я бачу, що Жанна набагато більше активності у цьому виявляє, ніж він сам.
- А їй це навіщо? Боїться, що холостяком залишиться? То ще, мабуть, ранувато цим перейматися.
- Аби ж то! Справа у тому, що ця Аліна – дочка бізнесмена, фірма якого займається паливно-енергетичним бізнесом. Крім того, Жанна вже кілька років працює у нього секретаркою.
- З вищою освітою і у секретарки пішла?
- А ти думаєш, так легко зараз жінці знайти роботу за спеціальністю? Та ще й зарплатню пристойну отримувати?
- Я так думаю, що влаштуватись на таку фірму було теж не так просто. Як це їй вдалося?
- Фактично, це я допоміг. У кінці 98-го року, коли починалась президентська кампанія, на міській партконференції розмовляв у перерві з одним знайомим депутатом, а у цей момент підходить до нього член президії міської організації Ігор Ходарчук і питається, чи зміг той виконати його прохання. Микола відповідає, що ні, бо та жіночка, яку він мав на прикметі вже прилаштувалась секретаркою в іншому місці. Ігор висловив свій жаль і попрохав, як буде ще хтось на прикметі, то щоб повідомив. А у мене якраз з працевлаштуванням дружини була проблема, от я і запропонував її. Коротше, пішла вона на співбесіду та так одразу і залишилась працювати. А нещодавно наш Олег закінчив інститут, то вона і його прилаштувала у цю фірму працювати. А потім і з Аліною його познайомила на якійсь корпоративній вечірці.
- Ну й діла! Просто тобі американська історія.
- Не кажи! Оце ж Жанна і стелиться перед цією Аліною, вважає, що кращої пари Олегу і не знайти. Але щось мені підказує, що Аліна тримає Олега при собі, поки що так, про всяк випадок. Або, як кажуть – про запас. Доки інститут не закінчить. Та й Олег, по усьому бачу, не дуже поспішає пропонувати їй руку і серце. Думаю, це йому потрібно скоріше для самоствердження – у його віці перед однолітками просто соромно нікого не мати...
- Вибач, Сергію, здається Петрицький з дружиною під’їхали, - перервав друга Валентин і пішов назустріч шефові. Власне, його й чекали, бо вже майже всі запрошені зібрались.
- Валентине Петровичу! – сказав Петрицький, потискаючи руку. - Ще раз поздоровляю з ювілеєм!
- Бажаю Вам здоров’я та сімейного благополуччя! – додала дружина Петрицького, протягуючи м’яку тендітну долоню.
- Запрошую всіх до зали! – підігнав курців Валентин і пішов слідом за шефом.
Урочистості за столом розпочалися з того, що одна з жіночок почала підбадьорювати присутніх сказати перше слово. Всі одразу запитливо подивились у бік Петрицького, але той дипломатично заявив, що віддає слово за старшинством батькові Валентина Петровича. Другий тост залишив за собою, а потім усе пішло вже за вільним графіком. Поступово гості за столом розбилися на невеликі купки, розмовляючи між собою. А далі пішли перекури і запрошення потанцювати. Оскільки із молоді було всього четверо осіб – двоє молодих службовців з Комітету, Олег і Тетяна, то дівчину запрошували до танцю по черзі. Хтозна, чому так сталося, але під кінець вечора Тетяна більше часу стала проводити біля Олега, а може – він біля неї. Потанцювавши, сідали і продовжували розмову не перериваючись. Олег саме розповідав, як вони сім’єю минулого літа їздили відпочивати на Кавказ:
- І от вирішили ми з батьком дізнатися, чи можна нам якось потрапити на озеро Ріца. Але у кого не спитаємо в Адлері, жодна людина не змогла нам відповісти, чи пустять нас через кордон у Абхазію з українськими паспортами.
- А екскурсійні бюро?
- Питали. Але навіть вони не знали, що нам відповісти – не було у них таких сміливців. І що ми тоді робимо – їдемо удвох з батьком просто на кордон, на розвідку. А це поряд – кілька кілометрів від Адлера. Хвилювались трохи, щоправда. Автобуси всі зупиняються десь за півкілометра від кордону, а далі всі йдуть пішки крізь суцільну шеренгу торговців з розкладками на землі. Мальовнича картина, чесно кажучи – східний базар. І от, бачимо, що попереду вже міст через річку Псоу і прикордонники документи у всіх перевіряють, хто до мосту прямує. Підійшли і ми, та й кажемо, що ми такі собі хлопці з України і чи пропустять нас через кордон, якщо придбаємо екскурсійні путівки на озеро Ріцу.
- І яка ж у них була реакція – очі на лоба не повилазили? Чесно кажучи, я б побоялася так ризикувати – а якби вас затримали? Це все ж таки кордон!
- Та, ні! Спокійно доволі таки побалакали. Прикордонник - мій ровесник... Ну, що: - Ми вас пропустимо, - каже, - але ж, з того боку абхазькі прикордонники стоять. Як вони відреагують на ваші українські паспорти – ми не знаємо. Буде залежати – з якої ноги зранку встане той, хто буде у вас документи дивитись.
- То ви, в результаті, нічого конкретного і не дізнались? І що, ризикнули?
- Мати, точно, не схотіла ризикувати. І Гену, мого молодшого брата, не пустила. А ми з батьком вирішили ризикнути. Так.., хоча екскурсовод одразу попередив, що гроші за білети, якщо нас висадять на кордоні, ніхто нам не поверне.
- І ви поїхали?
- Ну, а що? Вирішили – як буде, так і буде. Рано вранці сіли у автобус.., - хотів продовжити Олег, але у цей час до них наблизився один з молодих хлопців і запросив Тетяну до танцю. Чи то заінтригувало її продовження історії, чи з якоїсь іншої причини, але Тетяна засмутила хлопця відмовою і запитливо повернула голову до Олега, бажаючи продовження розмови. Олег же, у свою чергу, підбадьорений таким ставленням до себе і невеликою дозою алкоголю, одразу підхопився і собі запросив дівчину потанцювати. І лише коли вони вдвох вийшли до центру невеличкої зали, зі стелі якої звисали жовто-коричневі кулі, що ненастирливо підсвічували приміщення, він продовжив:
- То що, приїхали ми і зупинились, як і минулого разу, за півкілометра від кордону, покинули свій екскурсійний автобус, а далі гуртом пішли пішки повз базар до прикордонників. А там такий турнікет і два довгі поручні до самого мосту, між якими прикордонник запускає по-одному, майже не заглядаючи у паспорти. І ми спокійно пройшли.
- І що, ваші документи теж не дивились.
- Глянули, але не зупиняючи, бо позаду натовп підпирав. Затим ми ланцюжком перетнули міст через Псоу й підійшли до абхазьких прикордонників.
- Дуже хвилювались?
- Та ні. На цю хвилину вже з’явився якийсь азарт. Просто, хотілось побачити, чим ця пригода скінчиться...
У цей час офіціанти почали розносити каву. Олег узяв дві чашки – одну подав Тетяні, а з іншої почав потроху відпивати. Гості, побачивши зміни за столом, одразу підтягнувся з перекуру та від танцювального майданчика. Під каву знову почали піднімати тости, які вже мало хто слухав, тож вони крізь загальний шум звучали десь на другому плані. Тетяну, як дочку ювіляра, на деякий час відволікли розмовами щодо примх погоди, яка спочатку пів літа не дарувала дощу, а затим поливала землю майже щодня. Потім перейшли до політики, підготовки до майбутніх президентських виборів, відносин з Росією, з Європою. Політика, як завжди, настільки затягнула розігрітий алкоголем народ у гарячу суперечку, що увага до Тетяни ослабла і Олегові, нарешті, вдалось знову привернути її увагу до себе та продовжити розповідь.
- То на чому я зупинився?
- Що міст перейшли через річку на кордоні.
- А-а... так. То, значить, підійшли ми до будки, у якій за склом сидів абхазький прикордонник, і подаємо свої українські паспорти. Нас при цьому здивувало те, що його це зовсім не здивувало. З незворушним виразом на обличчі взяв він наші документи, подивився на фото і прізвища, а потім почав перегортати листки якогось великого розміру журналу зі списками, ніби перевіряючи, чи нема у цих списках наших прізвищ. Я так думаю, що то був журнал з персонами нон-грата до в’їзду в Абхазію. Закінчивши гортати журнал, він із задоволеним виразом на обличчі повернув нам документи і крикнув крізь скло: "Наступний". Ми, нарешті, оговтались і зрозуміли, що нас пропустили.
- І що ви тієї миті відчули?
- Чесно кажучи – невелику розгубленість. Настільки, що, коли вийшли на площу біля мосту, переповнену автобусами, то мало не загубилися від своєї групи. А вона, тим часом, уже сідала в мікроавтобус з гідом-абхазкою, яка, тільки-но ми рушили, з мосту в кар’єр почала наповнювати наші голови своїм баченням історії грузино-абхазьких відносин та звертати дорогою нашу увагу на кожен будинок, подзьобаний осколками від снарядів.
- І що, всю дорогу лише про це була й мова? – трохи розчаровано вимовила Тетяна.
- Та, ні! Лишень ми відвернули від узбережжя і заглибились у гірські ущелини, як вся увага перемикнулась на навколишні мальовничі краєвиди. Дорога пролягала уздовж річки між зеленими горами, які щохвилини ставали все вищими. Шум річки підсилювався між горами. І на фоні цієї величної природи ми виглядали такими маленькими її дітьми...
Олег захоплено продовжував свою розповідь, а Тетяна з жалем відчула, що вечір уже добігає кінця – деякі гості потихеньку почали прощатись і просуватись до виходу. Ще кілька хвилин і їхню розмову перервуть батьки, а так не хотілось... І не те, щоб цей хлопець їй так уже сподобався, а скоріш за все, привернув увагу як цікавий співрозмовник. Хотілось і самій розповісти щось із свого життя, але навряд чи колись найближчим часом видасться нагода їм ще раз так зустрітись за таких невимушених обставин, щоб можна було трохи розслабитись, не думаючи тверезим і розсудливим розумом про всілякі умовності і правила поведінки. І дійсно, лише подумала вона про це, як до Олега підійшов його батько, щоб іти додому. Нічого не залишалось, як попрощатись. І цієї миті Олег раптом стиха запропонував їй ще раз зустрітись. Для Тетяни першою природною дівочою реакцією було – галантно відмовитись. Вона зопалу мало не зробила це, але Олег глянув їй у обличчя і, мабуть, прочитав на ньому відповідь раніше, ніж Тетяна її вимовила вголос, одразу зорієнтувався і швидко додав:
- Ні, ти не подумай – я просто хотів би розповісти свою пригоду до кінця. Сподіваюсь, що для тебе це було б цікаво.
- Не знаю.., можливо. У мене, чесно кажучи, зараз дуже напружений графік: підготовка до захисту диплома. Ну, може якось зателефонуєте, як буде бажання.
- Обов’язково! Ловлю на слові, - хитрувато усміхнувся Олег і пішов наздоганяти своїх.
Кафе знаходилось за три квартали від будинку, де мешкали Стернові, тож, провівши гостей, вони пішки неспішно повертались додому. Хоча кожен дорогою думав про своє, але крізь втому після напруженого дня на обличчі у всіх трьох проглядалось задоволення від успішного завершення гарно і без зривів проведеного заходу. Нарешті, Ольга перервала мовчання і вирішила перевірити, чи всі поділяють її думку:
- Мені здається, всі залишились задоволеними. Як ти думаєш?
- Так... Нібито, все пройшло нормально. - відірвавшись від своїх думок, поволі вимовив Валентин. - Утомився трохи. А як ти?
- Ой! Мені зараз лише одного хочеться: скоріш дійти додому, роздягнутись і – у ліжко.
- А я б перед сном ще чаю гарячого попила... з вишневим варенням, - мрійливо озвалась Тетяна, що йшла трохи позаду.
- Ти що, у кафе не напилась і не наїлась? – здивовано озирнулась до дочки Ольга. - Скільки було напоїв, кави...
- Та хіба їй до цього було? Вона ж увесь вечір з Сергієвим сином про щось воркувала. Дивись, ще голову тобі закрутить цей Олежик. А, між іншим, у нього дівчина є. Не знаю, наскільки у них усе там серйозно, але вони вже третій рік зустрічаються.
- А звідки ти про це знаєш? – більше дочки захвилювалась Ольга.
- Знаю. І це не плітки. Мені Сергій сказав.
- Хм! Мене це зовсім не обходить, - з удаваною незворушністю почала відбиватись Тетяна, - це його особисті справи. Ми сьогодні просто цікаво поговорили. І я йому жодного приводу не давала, щоб він мені "голову крутив", як ти кажеш. Так що – не треба!..
- А про що ж ви тоді перешіптувались, коли прощались? Упевнена, що він тобі побачення призначав. Скажеш – не так? Може ще й номер телефону попросив?
- Ну, при бажанні, номер телефону і так можна взнати, - згадав свою молодість Валентин.
- Так, особливо у тебе досвід у цьому великий. Можеш поділитись. Не звертай уваги, доню! Скажи, то про що ви домовлялись?
- Та-а... так. Конкретно – ні про що. Хоча, дійсно, Олег пропонував зустрітися. Але ж, у мене зараз усі думки про захист диплома. Про які побачення може йти розмова?
- Дійсно, доню. Тобі зараз ні про що не треба думати, окрім захисту. А тим більше – про хлопців.
- Так, так. Я розумію це.., - поспішила заспокоїти батьків Тетяна, однак, усю дорогу додому і півночі, доки не заснула, не могла відволіктись від згадок про розмову з Олегом на вечорі, раз-по-раз повертаючись до одних і тих ще фраз, поглядів і рухів.
***
Неважко здогадатись, що аналогічна розмова відбулась того вечора і у Олега вдома. Однак, наслідки цієї розмови були трохи інші. Як тільки мати довідалась, що Олег увесь вечір провів біля дочки Валентина, одразу розпочався ретельний допит, а затим довга і нудна агітація проти цього "нікому не потрібного знайомства". І хоч як не заспокоював Олег свою матір, та вирішила на всяк випадок поділитись цією інформацією з шефом, з розрахунку на те, що той перекаже все дочці. Напряму дзвонити Аліні, все ж, не наважилась. Стосунки у них були не те, щоб неприязні, але й не дружні: чи знала Аліна щось, чи жіноча інтуїція спрацьовувала, та відчувала Жанна якусь негативну енергію, що виходила від Аліни кожного разу, коли їм доводилось зустрітись. Особливо Жанна цим не переймалась – головне було досягти своєї мети і увійти в сім’ю Ходарчуків на правах своячки, а все інше вже другорядне. Як то кажуть, "стерпиться – злюбиться". А наразі, хай отримає від батька інформацію – може вона її схвилює. І нехай не думає, що Олег біля неї завжди буде приклеєний ходити і нікуди не дінеться. Коли побачить, що може втратити його, то й цінувати більше стане.
У понеділок зранку Жанна не могла дочекатись Ігоря Семеновича, а він, як на зло, десь затримувався. Нарешті, об одинадцятій таки з’явився з дипломатом у одній руці і шапкою у другій. На ходу привітався, кинувши: - За п’ять хвилин заходь з паперами.
Швиденько зібравши папку зі стосом документів на підпис та кореспонденцією, Жанна прочинила подвійні двері і пройшла до кабінету.
- Ігоре Семеновичу, можна? – промовила автоматично і, не чекаючи на відповідь, рішуче пішла доріжкою до столу шефа.
- Так, Жанночко, проходь. Гарно виглядаєш, - теж автоматично випалив Ігор Семенович, майже не піднявши від столу заклопотане обличчя з рожевими щоками, що ще не відійшли від швидкої ходи.
- Дякую. Ось я Вам документи на розгляд підготувала. Сьогодні багато.
- От, ну ти диви! Як на зло, сьогодні й без цього клопоту вистачає! Доведеться частину паперів на завтра відкласти.
- Може кави приготувати? – спробувала хоч так трохи відволікти шефа від справ Жанна.
- М-м... добре, - не відриваючись промимрив Ігор Семенович і знову опинився між рядків тексту. Коли через кілька хвилин Жанна принесла каву і поставила її на стіл, то зрозуміла, що не тільки розмови не вийде, а й кава застигне не випитою.
Та, коли вже виходила з кабінету, навздогін почула:
- Жанно, ти ж не забула, сьогодні ввечері їдемо на засідання міського комітету?
Дійсно, за власними клопотами мало і не забула. Щоправда, попередні рази бували випадки, коли Ігор Семенович посилався на свою зайнятість і пропускав засідання. Тоді Жанні, скріпивши серце, доводилося холодними темними вечорами їхати після роботи переповненим міським транспортом через усе місто на чергові збори і "відбувати номер", висиджувати кілька годин у оточенні інших членів міського комітету партії, створюючи на обличчі вираз страшенної зацікавленості тим, що відбувається, та мріяти про те, щоб швидше опинитись вдома і втамувати позиви голодного шлунку.
Сьогодні ж, судячи з усього, Ігор вирішив на збори поїхати. Та воно й не дивно – вже за кілька місяців почнеться підготовка до президентських виборів, у країні можуть статися значні зміни. За таких обставин не буде зайвим якомога більше "світитися" і намагатись проявляти активність при будь-якій нагоді.
Коли у кінці дня вони вдвох вийшли з будинку і попрямували до машини, Жанна вирішила не відкладати розмову і поговорити дорогою. Та Ігор Семенович мабуть уже встиг трохи відволіктись від денних клопотів та розслабитись. Жанна це одразу зрозуміла, як це бувало й раніше, судячи з того, що сів той не на переднє сидіння, а примостився біля неї на задньому. У вечірніх сутінках салону разом з диханням Ігоря, що прихилився до неї, долітав ледь відчутний запах коньяку. Жанна знала, що у шефа в кабінеті був невеличкий бар, до якого той часто у кінці дня заглядав, аби трохи зняти стресове напруження, що накопичувалось з ранку. Тож не дуже була здивована, коли й цього разу він одразу обійняв її однією рукою за плечі, а іншою почав щось невтомно відшукувати між оголених колін, ледь прикритих спідницею. Одначе Жанна сьогодні була не у настрої, бо голова була зайнята трохи іншими думками, тому спочатку хихикнула, як від лоскоту, а затим несміливо, так щоб не образити, почала пручатись і пошепки виказувати незадоволення:
- Ігоре!.. Семеновичу, н-ну що Ви, їй богу! Не треба... зараз.
- А коли іще, Жанночко? – у тон їй лоскотно зашепотів у вухо Ігор, майстерними рухами вивертаючись від жіночої руки, щоб вернути свою у попереднє місце. – Останніми днями така запарка, що навіть нема часу тобі увагу приділити. Може у наступні вихідні знайдеш якийсь привід піти з дому хоч на півдня? Знову знімемо квартирку на кілька годин, га?
- Ну, не знаю.., - напівсумніваючись, напівділовито вимовила Жанна, притулившись до Ігоря і відпустивши його руку. – Важко так одразу... щось придумати правдоподібне. Але... може таки й надумаю... Та-ак.., - продовжила, вимовляючи останні слова вже з пристрасним придихом. Про те, що хотіла поговорити стосовно сина, звісно, вже забула, доки їхали у машині.
На збори приїхали трохи з запізненням, тож одразу розійшлись: Ігор пішов до президії, а Жанна, трохи нахилившись, попрямувала до вільного місця у п’ятому ряду. За заведеним порядком спочатку обговорювалась політична ситуація у країні, підготовка до чергових виборів, до найближчих партійних акцій, завдання партійної організації. Що цікаво, Жанна згадувала свою комсомольську молодість, збори комсомольської організації в інституті і на роботі – все було те ж саме. Хоча, можливо, в інших організаціях і інших партіях було так само. Можливо й не придумаєш чогось іншого, то ж, не треба ремствувати... Краще подумати про те як "засвітитись", не пропустити вигідний для цього момент. Жанна відчула, що такий момент настав, коли дискусія дійшла до мовних питань – це була її улюблена тема. Одразу метнула уверх руку і, отримавши схвальний жест від головуючого, вискочила до трибуни:
- Панове! Я закликаю вас – боротьба за нашу українську мову повинна стати одним із головних завдань нашої парторганізації, всієї партії. Треба щось робити, бо вже з усіх боків іде просто якась навала мови сусідньої держави, що заполонила усі сфери нашого життя. Саме через мову іде намагання відновити імперію і якщо ми щоденно, щохвилини не будемо боротись та переконувати, то на незалежності нашої України можна буде поставити крапку. І у першу чергу треба починати з самих себе. От подивіться: тут у залі всі розмовляють рідною мовою, а вийдіть після зборів до коридору і прислухайтесь – тут і там російська мова звучить. Куди ж це годиться? Яке лицемірство! Я б за таке з партії виключала! А з іншого боку, увімкнеш телевізор – там російська, зайдеш до книгарні – одні російські книжки, на вулиці, на роботі – те ж саме. Як не піддатись спокусі? А піддаватись не можна – борімося, борімося і ще раз – борімося!
Жанна випалила цю завчену тираду на єдиному подиху, швидко кілька раз глибоко вдихнула та видихнула повітря і розпашілим від хвилювання обличчям оглянула залу, очікуючи на реакцію присутніх. Ветерани відреагували, мовчки хитаючи головами, ніби розуміючи, що одними закликами нічого радикально не зміниш. Президія і голова відгукнулись схвально, але коротко, поспішаючи продовжити обговорення інших питань. І лише молодь, відчуваючи за собою значну частину провини за російськомовне збочення, почала довго гомоніти і виправдовуватись, що це не вони і що більше не будуть.
Повертатись на місце Жанна не поспішала і дочекалась, доки голова не сказав, що вона може сісти. Від того, що зуміла на деякий час привернути до себе загальну увагу, відчула потужний заряд енергії і позитивних емоцій, зберігши їх до кінця вечора.
Вміння у потрібний момент подати себе у гарному світлі і „попіаритись” не один раз допомагало їй у житті. Жанна згадала, як уперше з подивом дізналась, що її шеф займає одну з керівних посад у міському комітеті Партії народного добробуту. Спочатку подумала, навіщо йому, бізнесмену, та й лізти у політику, особливо зважаючи на перебування цієї партії в опозиції до влади. Згадувала, скільки у неї було сімейних негараздів із-за тої клятої політики та перебування чоловіка у цій самій партії. Та, коли дізналась, що саме завдяки своїй партійній посаді Ігор став депутатом міськради та значно розширив свій бізнес, то різко змінила своє ставлення до партійних справ. Треба було і собі знаходити тепле місце під сонцем, тож Жанна вирішила не втрачати часу і самій зануритись у плідну партійну діяльність. Ідеологічні міркування за таких обставин її мало переймали, тож питання вибору партії, до якої долучитись, стояло на порядку денному не більше п’яти хвилин. Щоправда, приклад Сергія у тому, як просуватись партійними східцями, явно не підходив Жанні за взірець. - Що з того, - міркувала вона тоді, - що він уже ветеран партії, починав з нуля? А чого встиг за ці роки досягти? Ну, став помічником народного депутата, перейшов працювати до Комітету, то й що? Що він з цього має, окрім зайвого клопоту? Ні, треба знаходити інші шляхи! Навіщо переповзати зі сходинки на сходинку, якщо ліфт є? А ліфт цей називається – Ігор Семенович. Щоправда, він про це ще не здогадується. Треба стати для нього своєю людиною. Людиною необхідною, без якої він не зможе обійтись. Вірною помічницею у всіх справах, а якщо треба, то і коханкою, що ж! Тоді він зробить задля мене все, що я попрошу.
І дійсно, Жанна за досить короткий час зуміла перекласти на свої плечі значну частину як партійних, так і депутатських клопотів Ігоря. При першій ліпшій нагоді намагалась засвітити себе серед партійної громади та стати „своєю людиною” у депутатських кулуарах. З іншого боку, Ігор настільки перевантажувався всіма справами, що до кінця дня був уже ніяким, тож не надто надокучав їй у задоволенні потреб у інтимних втіхах. Та й цього було достатньо, щоб Жанна могла скористатись хвилинами близькості і випросити собі все, що їй заманеться. Сергієві вона деякий час не наважувалась зізнатись, що вони стали однопартійцями. Просто, не могла уявити, якою буде його реакція і як зможе йому таку свою метаморфозу пояснити. І все ж, коли на наступних виборах, завдяки організаційним і фінансовим можливостям Ігоря, Жанні вдалося стати депутатом районної ради, довелось відкрити перед чоловіком свої карти. – Ну й дивні ж ці чоловіки, - знов пригадала ті дні, - чому вони не можуть виокремити найважливіше у тій інформації, яку їм даси? Замість того, щоб приємно здивуватись і порадуватись за мене, що я стала депутатом, замість того, щоб подумати, як з користю для сім’ї використати таку нагоду, Сергій раптом почав обурюватись тим, що у мене у партійному квитку дата вступу виявилась більш ранньою, ніж у нього. Ну що за дурість – хіба це найважливіше? Ще можна було б зрозуміти, якби це була чиясь інша дружина, а то ж, твоїй коханій жінці, з якою багато років ділився всім, що маєш, вдалось домогтися такого успіху – стати депутатом, тож просто порадуйся разом з нею! Ні, треба було обов’язково випендритися, причому, явно із чистих заздрощів. Жаба заїла! Усе ж, ці ранні патріоти-романтики якісь не пристосовані до реалій життя, літають у хмарах своїх мрій про райську країну – Україну, замість того, щоб спробувати спочатку побудувати хоча б невеличкий рай у межах власної сім’ї...
Коли по закінченні зборів народ почав розходитися, Жанна раптом згадала, про що хотіла розповісти Ігорю. Тож, щоб ще раз чимось не відволіктись, одразу перейшла до справи, лишень сіли до машини.
- Ігоре Семеновичу! Давайте серйозно поговоримо.
- Так? Ти мене інтригуєш.
- Ні, справді. Я про дітей наших хотіла поговорити.
- А що про них говорити? Думаю, вони і без нас, самі розберуться у своїх почуттях.
- Воно-то, так... Але... Ви ж знаєте, як я ставлюсь до Вашої Аліночки, і мені хотілося б... ну, щоб у них з Олегом усе склалось добре.
- Послухай, Жанночко! – Ігор знову обійняв і подивився блудливим поглядом у очі, що блищали з темряви салону. - Ну, не вантаж ти мене зараз! У мене зараз голова вже і так чавунна. Розслабся! Все буде нормально!
- А от я не можу бути такою впевненою. У житті всяке буває... От і позавчора.
- І що ж таке сталось позавчора? - не змінював насмішкуватого тону Ігор.
- У мого Сергія на роботі товариш є. Так собі, нібито, нічого із себе не являє, але, мабуть усе ж, не такий простий. Кілька років тому про нього всі газети писали. Та Ви, напевне, чули – у нього, нібито, син виявився від покійної принцеси Маргарити.
- Так, чув я про це. Якась скандальна історія. Але я, поки що, ніяк не зв’яжу це з нашими дітьми.
- Зачекайте, зараз поясню. Так от, чесно кажучи, я мало вірю у ту історію з Валентином, другом Сергія. У самої принцеси вже не спитаєш, від кого у неї син. А сказати можна все. Це ж її батько так сказав. Може то так треба було, щоб прикрити якусь іншу тайну, а Валентинові гарно заплатили за цю вигадку. Та фіг з ним – не за це зараз мова! Позавчора цей Валентин відзначав своє п'ятдесятиріччя. Звісно, нашу сім’ю запросив. Я не пішла – що я там загубила? А Сергій, мало того, що сам пішов, так і Олега потягнув. Знала б – не пускала...
- А ну, ну! Що там таке сталось?
- Що сталось? А те, що у цього Валентина дочка, здається Тетяною звати – вже на виданні дівиця. Так от, ця Тетяна, наскільки я зрозуміла зі слів Сергія, явно поклала око на мого Олега: посадовила біля себе його за столом і весь вечір його не відпускала, мізки запудрювала, нахаба! Я боюся, як би це не мало продовження...
- Та-а-а! Молодому хлопцю на такому вечорі, та ще й після двох-трьох чарочок гріх не позалицятись до гарної дівчини. Хіба ми не такими були у його віці? На ранок, коли прокинешся на тверезу голову, то іноді просто соромно і смішно стає, коли згадаєш, чого накоїв і чого намолов язиком напередодні. То пусте!
- Якби ж то так! Не до чарочок йому було! Я ж бачила, який він повернувся додому. Ні-і.., не було там чарочок – там інше було. Як собі знаєте, а я б на Вашому місці дочці, все ж, сигнальчика закинула у вухо, що суперниця у неї може з’явитись. Звісно.., якщо її це хоч трохи хвилює.
- Та хвилює, хвилює! Не ображайся! Але мою дружину хвилює ще більше. Ти ж знаєш – вона зовсім не у захваті від стосунків Олега з Аліною. У Ніни зовсім інші плани, і якщо до неї дійде інформація про те, що у Олега, можливо, з’явилось нове захоплення... Ти розумієш? Це ж їй як мед на душу!
- Хм! Не розумію, чим її мій Олег не влаштовує?
- А чим тебе та дівчина, Тетяна не влаштовує? Мабуть, вважаєш, що вона твоєму синові не пара. То так само і моя дружина вважає. А-а! Не бери близько до серця! Особисто я вважаю, що молоді самі розберуться – що й до чого.
- Але й ми трохи допомогти можемо. Все ж, ніби між іншим, могли б натякнути Аліні про те, що Вам "випадково" стало відомо.
- Натякну, - погодився Ігор задля того, щоб не затягувати далі цю безплідну суперечку, та все ж, у душі залишився трохи зачепленим тим, що ця жіночка намагається отримати над ним надто багато влади як для сексетарки... – А втім.., - подумав уже за хвилину, - ця "ягідка" і у свої сорок п’ять знає ціну своїм принадам і вміло цим користується...
Вдома Ігореві підвезло: дружина вже спала, Аліну ж застав майже сонною у кріслі перед телевізором з пультом у руці. Програми на екрані змінювали одна одну, спалахуючи раз-по-раз у темряві кімнати феєричними відблисками, і незрозуміло було, осмислено вона тисне на кнопку пульта чи вже у напівсні. На журнальному столику біля крісла виднілась відкрита коробка з шоколадними цукерками та недопита чашка якогось напою.
- Аліно! – неголосно кликнув дочку, і по тому, як вона різко здригнулася, зрозумів, що навряд чи Аліна бачила щось на екрані. – Чого ти мучишся у кріслі? Ішла б відпочивати.
- А я не хочу ще спати, я телевізор дивлюсь.
- Бачив я, як ти дивишся! Упевнений, що не зможеш переповісти, на якому каналі і що угледіла.
- Тату, у тебе якісь неприємності на роботі?
- Та ні, нічого... Послухай, доню, а як у тебе відносини з Олегом? Ви ще зустрічаєтесь, чи вже ні?
- Стосунки? Як і раніше... А що таке сталось? Чого ти раптом цим зацікавився?
- Та так... дійшла до мене випадково одна чутка. Словом, не знаю, правда це чи плітка, та мені розповіли, що Олег позавчора був з батьком на одній вечірці, де виявляв увагу до однієї молодої особи. Чи вона до нього виявляла увагу, не знаю... Але, нібито, вони весь вечір провели разом. Більше нічого не можу сказати. Може нічого там і не було, з мухи слона зробили, але, якщо тебе це цікавить, то можеш перевірити.
- А звідки ти про це дізнався? Хто тобі сказав?
- Ну, ти розумієш – я ж іще не знаю, правда це чи ні. Мені б не хотілось, щоб цю людину потім звинувачували у поширенні пліток. Скажімо так: "сорока на хвості принесла".
- Щось ти приховуєш! Ну, нічого... Дізнаюсь, що там було. А якщо було, то він за цим дуже пожалкує. Я нікому не дозволю так до себе ставитись! А тій дівці теж урок дам як на чуже добро зазіхати – забуде не тільки його адресу, а й свою!
- Аліно, ти що?! Не вистачало мені ще криміналу!
- Не турбуйся! Я дівчинка законослухняна і з міліцією сваритись не збираюсь.
- Ти б краще більше стежила за своєю фігурою і менше налягала на солодощі. Ти дивишся хоч іноді на себе у дзеркало? Банан у шоколаді! Тебе ж розносити ушир починає! З такими успіхами ще рік-другий і ти не лише Олега, а і, взагалі, нікого біля себе не зможеш утримати!
- Ой! Ну, скільки можна уже? Я знаю, зна-ю! Зарок собі дала – цей тиждень останній, а з наступного понеділка переходжу на дієту.
- Так ти ж, здається, на тому тижні це казала?
- Казала... І вже збиралась, так. Але потім... у гороскопі прочитала, що Козерогам на цьому тижні не рекомендовано іти на різкі зміни у своєму житті.
- Що т-ти кажеш? – на обличчі у батька з’явилась посмішка. - А з наступного тижня Козерогам, випадково, не рекомендуються водні процедури у басейні?
- Ні, щось басейн мене не дуже приваблює... Вже краще теніс.
- Кажи, кажи! Балачки все це. Хіба я тебе не знаю?.. Добре, іди, лягай спати! Добраніч!
Батько вийшов з кімнати. Аліна вимкнула телевізор і у кімнаті запанувала темрява. Кілька хвилин дивилась у нікуди, перетравлюючи отриману інформацію, доки з нічного мороку почали проступати сірі контури кімнати, і лише потім пішла у ліжко.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484454
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.03.2014
Глава XVІІ
- То чого ж ти досяг своєю поїздкою, окрім неприємностей на свою голову?
- допитувала, докірливо хитаючи головою, Ольга чоловіка. – Ти хоча б розумієш, які неприємності тебе зараз очікують? На роботі обов’язково довідаються про твої "подвиги" за кордоном. А які наслідки? Ти ж – державний службовець! Прощавай, Комітет – це я тобі кажу!
- Ой, Ольго, я тебе прошу, не "каркай"! Мені й так нудно... І все ж, досяг. Досяг.
- Чо-го?!
- Та, хоча б того, що розповів слідчим усе те, чого боявся граф, проти чого мене застерігав. Тепер йому вже нема чого мене боятися – все те, чого він не хотів, щоб я робив, я, усе ж, зробив. А "розбиратися" зі мною лише заради чистої помсти граф навряд чи стане. Він же буде єдиним, на кого впаде підозра, якщо зі мною щось станеться. Хіба він сам цього не розуміє? Тому й кажу – мети я досяг. Щоправда, якою ціною?.. Та, це вже інше питання.
- Ото не треба було за тридев'ять земель їхати за правдою, а піти до нашої рідної міліції і все їм розповісти. Хіба ж вони не захистили б нас, не заарештували б того шантажиста, що нас лякав?
- Що розповісти?! Ну, ми з тобою уже все це обговорювали! Запроторили б мене на кілька днів, як мінімум, до лікарні для перевірки психічного стану на наявність манії величі, а ви усі ці дні залишались би беззахисними. Уяви собі це!.. Що ти кажеш, їй богу?! – з надривом накручував Валентин драматичність ситуації, аби Ольга не здогадалась, що головною метою, яка спонукала його до поїздки, було – побачитись з сином.
Аби якось припинити цю розмову, Валентин встав із-за кухонного столу з чашкою кави у руці і задумливо відійшов до вікна, за яким у вихлястому танку кружляли перші несміливі сніжинки. Вони падали і зникали, доторкнувшись до теплої ще осінньої землі. І лише на промерзлій зелені трави, де-не-де біліли зародки майбутнього снігового покрову. – Ось і зима вже прийшла, - подумав з сумом. – Як же швидко добігає час, час мого життя! Стільки різних подій відбулось у цьому році, що й не помітив, як він промайнув! Он, голуби купкою походжають собі, щось вишукують на вогкій від розталого снігу землі і ні чим таким особливо не переймаються. І сніг на них падає, а їм – хоч би що! А тут, сидиш, ніби й у теплі і у комфорті, а як згадаєш про мерехтливий рій проблем, які щодня обсідають з усіх боків, то вже починаєш заздрити цим пташкам божим. Може й у них є якісь свої проблеми, та хіба порівняєш їх з моїми?..
- Валю! Ти слухаєш мене, чи ні?! – перервала його роздуми дружина. - Я кажу, що треба грати на випередження! Завтра ж підійди до Петрицького і розкажи відверто йому все, що сталось з тобою за кордоном – може він розчулиться і захистить, коли на тебе "діжку покотять" з міліції. З Сергієм теж поговори, він до Кожевіна вхожий. Чекати, доки тебе почнуть звільняти, не треба!
На відміну від дружини, Валентин не плекав особливих надій ані на шефа, ані на Сергія. Розумів, серце підказувало, що зараз з мухи можуть слона зробити, особливо, якщо це стосується відносин із західними країнами.
Якось, звикли вже у нас (мабуть, ще з часів монголо-татарського ярма) ставитися до іноземців і усього іноземного з якимсь раболіпним розчуленням, з підсвідомим відчуттям власної меншовартості. У той час, як інші народи будували і зміцнювали свої держави, розширюючи, при нагоді, їх кордони, ми весь час міркували лише про одне: до кого краще приєднатись, під чиє крило пристати. А оскільки єдиної думки з цього приводу на просторах нашої країни годі було чекати, тож шматували її, сердешну, хто і як хотів, під крик "ура" в екстазі із вуст безапеляційно впевнених у своїй правоті "патріотів", що з хлібом-сіллю йшли зустрічати чергових заморських хробаків. Можливо, в якійсь мірі, це відбилось і у назві країни. Кажуть – яке ім’я дадуть батьки дитині, така доля її і чекає. Як би не викручувались наші філологи, а все ж, мимоволі, відчуваєш, вивчаючи історію, - в усі часи так складалось, що ми були то окраїною литовського князівства, то – Речі Посполитої, то – Московського царства. І це отруює душу, комплексує її. Тепер от, чергова ідея – стати окраїною Європейського союзу. Он, Китай з древніх часів дав собі назву "Джун-го" – Центральна імперія, і не збирається її змінювати за будь-якої влади. В усі часи діти Джун-го з молоком матері всмоктували у себе відчуття приналежності до великого народу, до великої країни, що є центром тяжіння, країни, на яку рівняються інші народи. Можливо, саме тому у китайців ніколи не виникало такої "тмутараканської" думки: - А до кого ще приєднатись?
Такі народи завжди самі своїм мозком осягали те, як будувати свою міцну і незалежну країну, що поважає, у першу чергу, себе і свій народ, а потім уже усіх інших.
Невже ніколи не народиться на нашій землі лідер, який скаже, що досить нам розшматовувати країну на тих, хто мріє стати окраїною Східної імперії, і тих, хто мріє стати окраїною імперії Західної. І у тому, і у іншому випадку розраховувати більше, ніж на роль сировинного додатку з винагородою за залишковим принципом, нема чого. Об’єднати країну зможе лише той лідер, той Прометей, хто зможе запалити у серцях людей вогонь величної ідеї – своїми руками розбудувати таке "східноєвропейське джунго", до якого мріяли б приєднатися усі сусіди. Головне – поставити таку ідею за мету і йти до неї, не звертаючи уваги ні на що, десятки років, прищеплюючи новим поколінням з дитинства розуміння того, що інакше і бути не може, що іншого шляху для Батьківщини і уявити собі не можна!
Валентин так заглибився у роздуми, що зовсім забув, з чого почався лабіринт його думок, яким ніяк не знаходилося виходу до якогось остаточного і ясного оформлення. Кава у чашці зовсім вистигла. За вікном поступово все поглинули сутінки, лише у світлі ліхтарів проносились сріблясті сніжинки. Самотні перехожі виникали у плямі світла під черговим ліхтарем, ховаючи голову у комір між стулених плечей, і знову зникали у темряві. Кудлатий брудно-білий собака, виляючи хвостом, заклопотано пробіг у пошуках сухого кутка, в якому можна було б згорнутись калачиком, заховати змерзлий ніс і перебути якось до ранку цю першу зимову ніч. І здалось цієї миті Валентинові, що це він бігає так життєвими манівцями неприкаяний, змоклий і змерзлий, шукаючи абиякого теплого куточка, аби зігріти свою втомлену душу...
***
Розмова з Петрицьким не вселила якихось певних надій. Олександр Васильович хитав головою, "нуінукав" і під кінець розповіді зовсім спохмурнів.
- Що я Вам можу сказати, Валентине Петровичу? Історія, звісно, сумна. Які наслідки вона буде мати – я не можу навіть передбачити зараз. Усе залежатиме від того, наскільки чиновники у Вестландії будуть зацікавлені у роздмухуванні скандалу. Хтозна?.. Може нічого й не буде. А може статися й така катавасія, що посічуть тебе, як капусту на шатківниці!
- А якщо я завбачливо спробую прорватися до Кожевіна і переговорити з ним, щоб він був у курсі справи, коли виникне небажана для мене ситуація? – зовсім потухлим голосом промовив Валентин.
- Це, якщо ситуація виникне. А як – не виникне? Навіщо без необхідності "будити лева"? Я так міркую – не треба зараз нічого поки робити. От, коли вже виникне скандал, то я обіцяю переговорити з Георгієм Івановичем. Хоча.., - Петрицький задумливо здвигнув плечима, клацаючи у руці кульковою ручкою, - я не гарантую, якою буде його реакція. Давайте краще сподіватись на те, що скандалу, все ж, вдасться уникнути.
Гарна штука – сидіти і чекати, будуть у тебе неприємності чи ні?! Була, щоправда, ще одна надія, яку Валентин мав собі на думці весь час: отримати якусь інформацію через Петера безпосередньо з місця подій. І дійсно, ця надія справдилась – Петер розповів, що справу зам’яли, самого його більше до поліції не викликали. Очевидно щось спрацювало. Певно, припустив Петер, між Його Високістю і графом відбулася якась домовленість – не робити скандалу. Тож слідство у справі побиття, скоріш за все, закрито. Але, якою ціною? Невже ціною лише його, Валентина, висилки і позбавлення візи? Навряд чи Його Високість міг поступитися розслідуванням причин загибелі дочки.
Валентин теж не втрачав надії, що, кінець кінцем, справу з катастрофою літака буде розкрито, але не так сталося, як гадалося. Через місяць, коли він зателефонував Петерові, щоб поздоровити з різдвяними святами, був просто шокований – слідство закрито. Жодних доказів щодо чиїхось навмисних дій у катастрофі слідство не отримало. А Петера навіть одного разу викликали на допит і дуже довго намагались дізнатись – чи не було між ним і Валентином чогось більшого, ніж дружні стосунки. Ніби-то, це могло б спричинити ревнощі до Маргарити і стати приводом, щоб позбутися суперниці. Хоч як це ідіотично не виглядало, але розглядалось дуже серйозно, як одна з можливих версій. Його Високість дуже сподівався, що серед уламків літака буде знайдено хоч якусь зачіпку для подовження слідства, але, на жаль, ці сподівання не справдились, тож і сам він піддався сумнівам, і, заради онука і спокою у сім’ї, не став відкривати слідству правду щодо народження Віктора.
Остання звістка остаточно доконала Валентина. Зрозумів він, що ця сторінка його життя перегорнута остаточно і про будь-який зв’язок із сином можна припинити й мріяти.
І от, саме тоді сталася подія, що на деякий час відволікла Валентина від сумних думок. У журналі "Fundamental Physic" було опубліковано його статтю щодо зв’язку між розширенням Всесвіту і виникненням сил тяжіння. Це була ніби світла смуга у житті після широкої темної, що передувала їй. Нарешті його ідеї прорвали стіну нерозуміння, яку довелось переживати стільки років. Сповнений творчого натхнення, він одразу засів за підготовку нової статті для журналу, чернетки якої вже років з п’ять валялись у шухляді. Протягом трьох зимових місяців довгими вечорами відшліфовував свої думки, аби викласти їх на папері. Те, що вільно крутилося у голові і було ніби довершеним і зрозумілим, при намаганні перенести на сторінки рукопису водночас розвалювалося, логічно не склеювалося і виливалося у щось зовсім несхоже на те, про що збирався написати. Кожна думка поступово обростала такими відволікаючими поясненнями, настільки ускладнювалася, що ставало зрозумілим – цього ніхто не зрозуміє. Тож поступово, крок за кроком, доводилось щось спрощувати, щось переміщувати, перекроювати фрази і доводити логіку викладення матеріалу до такої стрункої завершеності, щоб він був зрозумілим і неспеціалісту. Звичайно – неспеціалісту-вченому, а не пересічному читачеві. Нарешті, текст статті був остаточно відшліфований і Валентин, сповнений райдужних сподівань, надіслав його до редакції. А у голові його, тим часом, уже визрівали нові ідеї, що теж просилися на папір.
Це була світла смуга його життя. Чи ж надовго?
***
Був теплий квітневий день. Такі бувають несподівано, після того, як ще за кілька днів ішов сніг з дощем і здавалось, що весна ніколи не настане. Сонце над обрієм сліпило очі, втомлені довгою зимовою напівтемрявою. Земля парувала, забарвлюючись різними відтінками веселої зелені. Нетерплячі марелі вистрілили залпами рожевих салютів.
Валентин ішов з роботи, вдихаючи п’янкий аромат весни, і потроху випаровував із свідомості клопоти минулого дня. Попереду чекали – домашній одяг, капці, смачна вечеря у сімейному колі.
Не дійшов він ще до свого подвір’я, як помітив, що назустріч насувається якийсь натовп, у якому одразу розгледів телеоператорів і людей з мікрофонами у руках.
- Пане Стерновий, це саме Ви – батько принца Віктора, сина покійної принцеси Вестландії Маргарити? – майже одночасно, перебиваючи одне одного, здійняли лемент біля півтора десятка кореспондентів. До Валентина настирливо і безцеремонно потяглися їх руки з мікрофонами. Спантеличений, він не знав, що робити, як реагувати. Чи знає про це Його Високість? Що можна сказати, а що – ні? Наразі не знайшов нічого кращого, як вигукнути перелякано:
- Звідки ви це взяли?! Звідки у вас така інформація?
- Як – звідки? Про це сьогодні заявив принц Олександр, батько Маргарити. Не приховуйте! Розкажіть нам подробиці Ваших відносин з Маргаритою!
- Вибачте, але я не готовий зараз давати вам якусь офіційну інформацію. Я повинен порадитись... порадитись хоча б... з адвокатом. Словом.., жодних коментарів. Дайте мені пройти! Вибачте. Пройти дайте!
Валентин проривався крізь натовп у повному сум’ятті душі, намагаючись якомога швидше дістатись домівки і зателефонувати Петеру. Щось сталось, що принц Олександр вирішив "відкрити карти". Необхідно було терміново це з’ясувати, а тут обсіли з усіх боків з ідіотськими запитаннями. Валентин уже роздратувався і з неприязню почав відсторонювати від себе кореспондентів. Ніколи у житті він ще не переживав відчуттів людини, що користується такою увагою і не знав, як до цього ставитись. Це було якесь нове невідоме йому почуття. Нібито й лоскоче така популярність нервові рецептори марнославства, хоч і непомітно, але десь і відчутно. З іншого боку, популярність таки скандальна. Невідомо, як до цієї новини поставиться дружина. Хоча, чому – невідомо? Відомо... Тому вирішив не поспішати їй все викладати, а спочатку все з’ясували.
Ольга одразу зрозуміла, що щось сталось, лиш побачила заклопотане обличчя чоловіка.
- Валю, що сталося? Чому ти такий стривожений?
- Та... нічого. Почекай, люба, мені треба терміново зателефонувати. Вибач.
Ольга мало розумілася на іноземних мовах, тому Валентин спокійно зміг переговорити з Петером. Після перших фраз ввічливості одразу перейшов до головного:
- Петере, скажіть, що там у вас сталося? Мені кореспонденти проходу не дають. Кажуть, що принц Олександр оприлюднив факт мого батьківства щодо Віктора. Що могло його спонукати це зробити?
- Як сказати... Він вимушений був це зробити.
- Але чому?!
- Тому що, як тільки карну справу було закрито, граф Едуард розпочав надто активно діяти.
- Що цей тхір іще задумав?
- Просто вирішив забрати собі Віктора. А коли йому відмовили, то почав погрожувати судом. Теж не подіяло. І отут, коли вже здавалось, що все так і закінчиться, сталася зовсім несподівана подія.
- Що, може граф у психушку попав?
- На жаль, ні. Чорти його не візьмуть! Пам’ятаєте той випадок біля аеропорту, коли Ви здорованя кинули через себе?
- Аякже! Через це мене й витурили з країни.
- Так от, тоді один з перехожих встиг зняти цей випадок на кінокамеру.
- Оце так! Як він встиг? А я й не помітив.
- Не дивно. Уявляю, в якому стресовому стані Ви у той момент перебували.
- Але яке, все ж таки, відношення це має до сьогоднішніх подій?
- А таке, що постраждалий пообіцяв тому оператору-аматору гарні гроші, якщо ця плівка буде залучена до судової справи проти Вас. Але ж, справу благополучно було спущено на гальмах і плівка не знадобилась.
- То що, тому хлопцеві так і не заплатили?
- Ні. За нього, взагалі, усі забули. А він, бідолаха, чекав, чекав... А потім йому набридло, він узяв, та й відніс плівку до редакції однієї з наших газет. Там плівку подивились і, звісно, упізнали у Вас того загадкового незнайомця, що був присутній на похоронах принцеси Маргарити. Отут і почалось... Усі газетники почали атакувати і принца Олександра, і графа Едуарда, і поліцію. Тобто, скандал набрав таких обертів, що приховувати правду далі просто не було сенсу. От, Його Високість і розповів усе... Тепер, принаймні, графу вже нічого не світить у намаганнях заявляти про свої права на Віктора. Навпаки, тепер у нього з’являються проблеми з поясненням своєї підозрілої поведінки у всій цій історії. Навіть той здоровань, що постраждав від Вас, коли довідався всю правду і зрозумів, що граф фактично його підставив, тепер свої претензії виставляє не проти Вас, а проти графа.
- Ну от, хоч у цьому є плюс... А-а... як тепер мій статус? Чи зможу я тепер приїхати до Вестландії, побачитись з сином?
- Не знаю... Мені здається, не все так просто. Факт побиття Вами людини залишається – куди його дінеш? Це ще нічого не означає, що постраждалий не має до Вас претензій, але ж, порушення правопорядку було. Можливо... можливо багато що буде залежати.., але – це між нами, від бажання Його Високості приймати Вас офіційно, як родича.
- А чому обов’язково – офіційно? Я можу й неофіційно.
- Ні-і. Його Високість – така особа, що кожен крок його знаходиться під мікроскопом преси. Утаїти тут нічого не вдасться.
- Але ж, нам з Маргаритою це вдавалось?
- Ну, як вдавалось? Фактично, лише одного разу. Вперше Ви з нею зустрілись випадково і то – в іншому місті. А останній Ваш приїзд уже був під пильним оком людей графа. А це означає, що й попередній Ваш приїзд не залишився непоміченим. Так що, не думаю, що Його Високість, маючи значно більший життєвий досвід, піде на організацію якихось таємних зустрічей.
- А якщо – за межами країни?
- М-м, за великим рахунком, а навіщо це йому потрібно? Я б на Вашому місці не плекав великих надій на те, щоб ставлення до Вас з боку Його Високості значно змінилось. Він вирішив свої проблеми у стосунках із графом і більше йому нічого на треба.
- Не можу повірити! Невже можна бути настільки прагматичним?
- Повірте мені. Я його знаю набагато краще від Вас. Хоча... можливо я й помиляюсь. Побачимо.
- Так, я буду чекати від Вас якихось новин. Якщо дізнаєтесь щось гарне для мене, зателефонуйте будь-ласка.
- Добре. До побачення!
Валентин залишився у смутному настрої і не хотів обговорювати цю тему з дружиною. Однак, шила у мішку вже утаїти було неможливо. У вечірніх новинах Ольга про все дізналась. Вона останнім часом уже якось примирилась з тим фактом, що її чоловік трохи підгульнув на стороні, завівши дитину. По-перше, суб’єкта ревнощів уже не було у живих, а по-друге, це було тайною, про це ніхто не знав. І от, у одну мить усе змінилось. Про цю тайну дізналися і заговорили усі. Як тепер вийти на вулицю, прийти на роботу? Усі пальцем будуть тикати – ось, це та, чоловік якої зраджував і потай завів дитину, та ще й королівської крові. Як це принизливо! Ольга замкнулась у собі і всю ніч проплакала. Знову сімейні стосунки дали тріщину.
Валентин, побачивши себе у новинах, зрозумів, що спокійного життя у нього найближчим часом не буде. А надто, завдяки тому, що журналісти висвітили історію його стосунків з Маргаритою таким скандально-бульварним чином, що хоч з міста тікай.
І таки не помилився – лишень закінчились телевізійні новини, як почались дзвінки від родичів і знайомих, близьких і не дуже, а потім – і зовсім незнайомих. Доводилось дивуватись – де вони так швидко встигли дізнатись номер телефону, але спокійної ночі вже не було. А вранці, коли їхав на роботу, то було відчуття, ніби був експонатом у вітрині універмагу під рентгенівськими поглядами всіх оточуючих. Трохи тішили душу захоплені погляди жінок, але і це дуже швидко набридло у надто великій дозі. Розмірковував дорогою, як з’явитися у себе на роботі і що казати, та так нічого гарного і не надумав. Тож ручку дверей відчиняв з деякою тривогою.
- О, нарешті, герой наш з’явився! – сплеснула долонями Оксана Сергіївна. - А ми вже вирішили, що Ви поїхали жити до Вестландії, до родового замку і до нас не зайдете.
- А я просто шокована, я не можу досі у це повірити! - перебила її Тетяна Михайлівна. – Зізнайтесь, що це якийсь жарт, що Ви домовились з медіамагнатами розіграти таку сенсацію за гарну суму.
- Ну, як Ви могли таке подумати?! – образився Валентин. – Людина загинула. Хіба можна з такими речами жартувати?
- Розкажіть же нам скоріше, що ж, насправді, сталося?
Довелось Валентинові розповісти з подробицями історію, в яку його запроторила мінлива доля. У кінці розповіді з жахом зрозумів, що цю історію йому найближчими днями доведеться повторювати, можливо, не один десяток разів. Тож спало на думку, що треба буде продумати якийсь більш скорочений варіант. Не встиг про це подумати, як до кімнати забіг Сергій і дійсно довелось починати знову. Доки розповідав, зайшли ще люди, а потім ще... Кінця цьому не було видно.
- Послухайте, але ж мені треба працювати! – застогнав Валентин, якому вже увірвався терпець. - Давайте закруглюватись.
Однак, це було не так легко зробити. Особливо жінкам, які вимагали ще і ще різних подробиць.
- Валентине! А як же тепер у Вас склались відносини з дружиною? Що, будете розлучатись?
- Чому?
- Але ж Ви зрадили їй, покохали іншу? – здивовано округлила очі Оксана Сергіївна.
- Що значить – покохав? Ми лише три рази бачились, а у близьких стосунках були лише одного разу. Надто мало часу було, щоб серйозно закохатись. Хоча, не можу сказати, щоб Маргарита мені не сподобалась.
- Ще б пак! – цмокнув язиком Сергій.
- Припини! Сподобалась мені таємнича незнайомка Патрісія, а не принцеса. Але ж вона загинула і наші почуття так і не встигли знайти свого розвитку. Чесно кажу – все це вже у минулому. Що б ви не казали, а у мене є сім’я, дружина. Ми прожили разом багато років, протягом яких багато різного було, а все ж, сім’ю зберегли.
- А я, все одно, цього не розумію, - не могла вгамуватись розпашіла від хвилювання Оксана Сергіївна. - Дружину зрадив – значить розлюбив. З іншою у ліжко ліг – значить уже її покохав, а не дружину. У мене у голові не укладається, щоб можна було лягти у ліжко з іншою жінкою, не кохаючи її і не розлюбивши попередньої жінки.
- Ну, це - типово жіноча психологія, - вступився за товариша Сергій. – От, ніяк жінки не можуть зрозуміти, що чоловіка і жінку бог створив різними не лише фізично, але і духовно. Все ж, як не кажіть, а природно закладена мета інтимних стосунків – це продовження роду. І роль чоловіка і жінки у цих стосунках різна, як у самця і самки.
- Не самка я, а людина! - ображено перебила Тетяна Михайлівна.
- Вибачте за порівняння, але ж так воно є. Від цього нікуди не дінешся. Ну, така вже природа людини! Жінка, у першу чергу, бачить у чоловікові особистість, а вже потім – представника іншої статі. Виходячи з цього, жінка спочатку закохується в особистість, а вже потім відчуває до цієї особистості сексуальний потяг. Так уже богом закладено, чи природою... не знаю. Але ж, чоловік створений інакше.
- Ага-а, ще розкажіть про ребро Адама, - затюкали одразу жінки.
- Та ви послухайте! Я вам кажу як чоловік, то ж знаю, що ми, чоловіки, у жінці у першу чергу бачимо представника іншої статі, а вже потім знаходимо у ній особистість, в яку з часом закохуємося. Виходячи з такої конституції мозку, чоловік, у принципі, може мати інтимні стосунки з жінкою як з представницею іншої статі, ще не закохавшись у неї. Тобто, мати сексуальний потяг до якоїсь красивої жінки, не кохаючи її, це для чоловіка цілком нормально. Гормони працюють, а вони у чоловіка і жінки різні. Ну, не хочете ви, жінки, зрозуміти, що створені ми по-різному, що мозок у нас працює по-різному.
- Ой, тільки не треба під розпусту підводити наукове підґрунтя! А ще доводити, що мозок у нас не такий розвинений як у чоловіків, щоб осягнути красу розбещеності і подружньої невірності!
- Ми говоримо про різні речі. Я кажу про природну побудову людини, про її фізіологію і психологію, про те, що вони у представників різної статі – різні. Не можуть вони бути однакові, тому що функції у продовженні роду виконують різні. Як це сказати?.. Цільові поведінкові установки у нас різні. Причому, закладені вони на підсвідомому рівні і не залежать від нашого бажання чи небажання. Розумієте, коли чоловік бачить чарівну жіночку, то гормони почин-нають у ньому вир-рув-вати, вир-рув-вати.., ну, просто автоматично. Так уже природою у чоловікові закладено – пошук представника іншої статі для продовження роду. А... те, про що Ви кажете, Тетяно Михайлівно, то це вже не рівень фізіології і підсвідомої поведінки, а вже подальше – свідомий рівень поведінки.
Ну, як це пояснити? Ми живемо серед інших людей, багатьох людей, а це накладає свій відбиток на нашу поведінку. Чоловікові майже все життя доводиться переборювати себе, стримувати свої потаємні бажання з метою дотримання вироблених суспільством норм співіснування. Звісно, у більшості випадків добре вихованій людині вдається приборкати свої інстинкти, хоча... іноді це буває досить і досить важко. Але ж, бувають і такі випадки, коли ситуація просто виходить з-під контролю. Ну, не стає чоловікові сили, щоб перебороти закладену у нього природою цільову установку. От, саме у такому випадку жінка і повинна з більшим розумінням поставитись до гріха, який стався з її чоловіком, і не намагатись міряти його своїм жіночим аршином. Зрозуміти - те, що сталось, зовсім не означає, що чоловік її розлюбив. Просто спрацювали гормони, які йому не вдалось приборкати. Просто не вистачило сили волі. Якби всі жінки на Землі це розуміли, то скільки безглуздо розбитих сімей вдалося б зберегти, скільки дітей не були б категорично відлучені від люблячих їх батьків і не росли б сиротами!
- Ми теж можемо так сказати: - Якби всі чоловіки розуміли, що для жінки чоловіча зрада – це все, кінець кохання, кінець сприйняття чоловіка як "Homo sapiens", то скільки розбитих сімей вдалося б зберегти!
- Хм. У мене таке враження, ніби йде розмова сліпого з глухим, - посміхнувся Сергій. – Ніколи у суперечці не буває, щоб хтось був стовідсотково правий, а інший – неправий. Істина завжди буває десь посередині. Так що...
- Ні! А от я вам зараз розкажу! - нетерпляче перебила Оксана Сергіївна, змахнувши рукою. - Була у моїх знайомих у родині трагічна історія... Було це... ну, багато вже років тому. Так от, була у них дочка, Ірина. Ще студенткою познайомилась із хлопцем – теж студентом. Зустрічались вони довгенько таки – мабуть, що років із чотири. Кохали одне одного і всі вже знали, і батьки теж, що поженяться вони. Але не поспішали – хотіли спочатку закінчити навчання, а потім уже влаштовувати весілля. Всі у приклад їх ставили за вірність, бо весь вільний час проводили разом. Та-ак... і от, закінчили вони, нарешті, інститут, а через кілька місяців й весілля зіграли. Яка пара була! І що ви собі думаєте? – не минуло і року, як ця Ірина дізнається від "доброзичливця", яких ще не перевелося на нашій землі, що її коханий гуляє з іншою. Мало того, дізнається, що ця інша вже вагітна. Ви уявляєте, який для неї це був шок?
- Так! Так, - загомоніли, переважно, жінки. – І що далі було?
- А що було? Може якась інша дівчина і пережила б цей сором, чи якось помстилася. А ця Ірина тонкою натурою була, надто близько до серця все сприймала – взяла, та й наклала на себе руки. Отак...
- Що ви кажете?! Шкода її, марно вона так вчинила, - з похмурим виразом на обличчі вимовила Тетяна Михайлівна. – А я б на її місці зробила цьому молодожонові "піноккіо під зад" і хай би летів під три чорти до своєї кралі.
- Ніхто не сперечається – трагічний випадок, - повернувся до розмови Валентин, - але ж, це рідкісний випадок – один із тисяч. Скоріше, це виняток із правил, аніж правило.
- Вірно, - підтримав Сергій, на мить підвівшись зі стільця, - скільки людей у світі закохується в одних, а потім у інших. Але ж.., це не привід для того, щоб руки на себе накладати?
- Тихо! - махнула витягнутою рукою зверху униз Оксана Сергіївна, ніби пропонуючи Сергієві сісти на місце. - У тому ж то й справа, що ніякого кохання до іншої не було – лише похіть. Вони одразу розбіглись після того випадку. І... вагітності не стало: чи була вона взагалі – не знаю?
- Знаєте, у цій сумній історії є ще один нюанс, який я помітив, - тихо промовив Валентин. – Ви казали, що ця Ірина перед весіллям зустрічалась з хлопцем майже чотири роки. Ненормально це. У кожної любовної історії повинна бути своя динаміка розвитку подій, що гармонічно перетікає з одної стадії у іншу. Тоді... як це сказати, перші почуття, що склеюють людей на ґрунті статевого потягу, якщо він вчасно реалізується через утворення сім’ї, поступово переростають у духовну єдність, у звичку жити разом під одним дахом, взаємну відповідальність, спільну любов до дітей, коли вони з’являються. Ну, ви і самі все це прекрасно розумієте – що я вам розповідаю такі азбучні істини! А коли двоє надто довго зустрічаються, а все це не знаходить реалізації, то їхні почуття з кохання переходять у звичку ще до весілля. Тобто, вони перегорають і гаснуть, не запаливши, як слід, сімейного багаття. Знаєте, це – як той борщ: коли його готуєш і перетримаєш на плиті, то він стає сірувато-бурим і несмачним.
- А хто примушував його одружуватись, якщо почуття минуло? – заперечила Тетяна Михайлівна.
- Я ж кажу – звичка бути разом, а може... і ще якісь інші причини. Квартирне питання, наприклад.
- Ну от, ви вже кудись убік поїхали від теми! - роздратовано вигукнула Оксана Сергіївна. – Я ж не просто так згадала цю історію, а до того, що і Маргарита могла б не загинути, якби Ви, Валентине, буваючи у відрядженнях, частіше згадували про свою сім’ю. На півгодини отримали задоволення із таємничою незнайомкою, а який клубок проблем із цього виник.
- Зате, якою знаменитістю став! На весь світ!
- Ой, Сергію, припини! Мені усе це ось де! - показав Валентин рукою поперек горла. – Кореспонденти проходу не дають. У сім’ї проблеми. З роботою теж не знаю, що буде: хтозна, як наше начальство до цього скандалу поставиться?
Саме цієї миті відчинились двері і до кімнати просунулась голова начальника відділу.
- Доброго дня, Анатолію Володимировичу! – винувато загомоніли усі, хто був у кімнаті.
- А що це за збори-посиденьки у робочий час? – задля годиться буркнув Черненко. - Валентине Петровичу, Вас Олександр Васильович хоче бачити. Зайдіть до нього, будь ласка.
- Ну от, починається. Я ж казав, - тихо проспівав Валентин, почісуючи потилицю за вухом, і неспішно вийшов з кімнати під співчуваючими поглядами колег, включно з Оксаною Сергіївною.
- Ну що, "герой", наробив клопоту? – з подивом оглядаючи Валентина, запитав Черненко. – Ти хоч знаєш, що зараз діється на вулиці біля входу у Комітет? Різні зіваки, телеоператори, кореспонденти. Голова ледве зміг проштовхнутися крізь цей натовп, коли їхав до Кабміну. Зателефонував з машини нашому шефу, щоб був з тобою у приймальні о третій годині. Так що, готуйся!
- А що – шеф? Дуже сердитий?
- Не знаю... Але він теж перелякався після розмови з Кожевіним. Ну, ти й встругнув номер! З самою принцесою роман закрутити! Як тобі таке вдалося? А на вигляд – так і не скажеш, що ти на таке здатний... Добре, потім обов’язково розповіси все. Зараз шеф терміново чекає.
Валентин, сповнений хвилювання, зайшов до кабінету Петрицького і з запитливим виразом на обличчі привітався. Слідом за ним потягнувся і Черненко, але Петрицький зупинив його рухом руки:
- Вибач, Анатолію, але я хотів би переговорити зі Стерновим наодинці.
Зачекавши, доки двері зачиняться, повагом продовжив:
- Проходь, сідай... От, бачиш, минулого разу пронесло, але ж – шила у мішку таки не сховаєш. Та ще й як воно вилізло! Що будемо робити?
- Ви знаєте, я за останній рік уже стільки усього пережив, що іще однією неприємністю більше, чи менше – мені все-одно.., – з сумом у голосі тихо промовляв Валентин і з жахом відчував якусь глибинну нещирість своїх слів. Таке роздвоєння почуттів відчуваєш, з’їжджаючи з американської гірки, коли кожна мілісекунда, що яскравою кометою пролітає крізь свідомість, переповнена карколомною сумішшю тваринного переляку і незміряної адреналінової радості. Звісно, у цьому випадку Валентин якихось надто радісних почуттів не переживав, але сум’яття думок і відчуттів переповнювало його так само: крізь смуток пережитих драматичних подій і роздратування від настирливої уваги конкретних осіб, що тебе оточуючують, коли вмить опинився у центрі уваги, невідомо яким чином почали пробивалися паростки геростратового комплексу. Але ж, з’явилося це не за одну мить? Ще раніше, з кожним місяцем, який віддаляв його від останньої зустрічі з Маргаритою живою, образ тієї простої і близької Патрісії поступово перетворювався для нього у якийсь далекий сяючий символ, до якого волею долі він був наближений і який осяював його тепер блиском слави, почав лагідно огортати солодким фіміамом заздрощів та п’янким трунком ревнощів мільйонів пересічних чоловіків і жінок. І, хоча ще за заведеною звичкою продовжував жаліти себе за ті напасті, що випали на його долю, та, мабуть, почав уже спрацьовувати якийсь компенсаторний механізм, який підсвідомо, копирсаючись у негативі, підшукував у ньому хоча б щось гарне. І, певно, таки підшукав... Валентин картав себе за цей гріх так само, як тонучий у сльозах каяття алкоголік, обіцяв і божився не віддавати свою волю у владу марнославства, та все було марно – тремтяча рука знову і знову тяглася до кришталевого келиха з черговою порцією п’янкого напою.
- Тільки не треба прибіднятись! – нервово відповів Петрицький. - Краще давай поміркуємо, як виходити з цієї ситуації. Звісно, з одного боку, Кожевін навряд чи зараз буде тебе чіпати – надто популярною особою ти став. Та, з іншого боку, навіщо йому цей базар біля Комітету, постійна скандальна увага преси? І, взагалі, навіщо йому в Комітеті особа, яка є більш популярною, ніж він сам? Тобто, довго цього терпіти він не стане.
- А може... може мені у відпустку терміново піти і перечекати десь подалі від Комітету, доки ажіотаж трохи спаде?
- От! До цього і я веду. Візьми відпустку, поїдь куди-небудь з міста, відпочинь. А там, дивись, розмови про цю новину і стихнуть потроху. Тоді й повернешся. Так, усе – домовились! Так і Георгію Івановичу скажемо. Може це його трохи заспокоїть.
Вирішивши так, пішли на прийом до Кожевіна. Чекати у приймальній, щоправда, довелось чималенько, тому під кінець уже знов трохи знервувались. Аж ось і голова Комітету повернувся з Грушевського і, тримаючи під пахвою коричневу шкіряну папку, поспіхом проскочив з приймальні до кабінету, на ходу привітавши присутніх. За кілька хвилин на столі у Ольги, секретарки Кожевіна, задзвонив телефон і вона, кинувши у трубку: "Добре, добре" – запросила Петрицького і Валентина до кабінету Голови.
Валентин уперше потрапив до кабінету Кожевіна, тому, побачивши його у кінці довгого столу з двома десятками стільців, трохи знітився і почав тихенько моститися з протилежного кінця столу. Та, Голова нервово махнув рукою і вигукнув:
- Чого Ви там ховаєтесь за стільцями? Ідіть сюди, ближче, хоч подивлюсь на Вас, зірка екрану!
- Та... я – нічого, - вже більш рішуче посунув уперед Валентин. – І не зірка я зовсім. На телеекранах мене поки-що, слава богу, не встигли засвітити, а то б не мав проходу.
- Нічого! Все ще попереду! Ви знаєте, що зараз біля входу до Комітету діється? Я пройти не міг. Куди це годиться?.. І це лише початок. А що завтра буде?
- Георгію Івановичу! – обережно втрутився Петрицький. – Ми перед тим, як іти до Вас, трохи порадились між собою, - показав рукою на Валентина, - і у нас виникла ідея: може Валентинові Петровичу зараз доцільно було б терміново піти у відпустку, а тим часом і ажіотаж навколо цієї новини у журналістів спаде?
- Можливо, так буде краще! Так. В усякому випадку, цього базару біля Комітету позбудемось... Ви мені скажіть, як Ви, взагалі, ускочили у таку історію? У мене якось навіть у голові не вкладається! Яким чином ви могли познайомитись, та ще й зійтись... так близько?
- Це довга історія.., - потупивши сумні очі вимовив Валентин, але двічі запрошувати його розповісти цю історію не довелось...
Про те, що Стерновий був у кабінеті голови Комітету і з якого питання, за п’ять хвилин уже знали всі кімнати. Тож, коли Валентин повертався коридором назад, то одразу опинився у кільці чоловіків, що потискували йому руку так, ніби у нього народилась трійня, та – жінок, що тримались трохи далі і обома вухами всмоктували скандальну інформацію, яку потім можна буде ексклюзивно тиражувати...
Залишок дня пішов на оформлення наказу щодо відпустки, та все ж, настав час, коли треба було вибиратись додому. Отут Валентинові довелось згадати про натовп, що чатував на нього біля Комітету. Перспектива опинитися у щільній облозі не радувала, тож треба було іти на якісь неординарні кроки. Але, вихід з Комітету лише один та й знаходився він не на першому поверсі, де була зовсім інша організація. Усе ж Валентин вирішив піти на розвідку, а задля хоробрості запросив до компанії Сергія.
Спустившись ліфтом на перший поверх, звернули ліворуч і пішли бічним коридором повз ряд кімнат, доки не дісталися туалету. Тут на них чекали два ускладнення. Першим було те, що вікно, певно, багато років не відчинялось – усі щілини під час ремонтів заливались фарбою, а крім того, були обклеєні зимовим утепленням. Другою проблемою виявилось досить високе розташування поверху відносно землі – це був за висотою майже другий поверх.
З великими труднощами вдалося вирвати віконну раму з полону застиглої фарби. Саме цієї миті до кімнати зайшов незнайомий чоловік, тож друзям довелося миттєво зробити вигляд, що займаються тим, за чим сюди зазвичай приходять. Зачекавши, доки людина вийде, Сергій визирнув з відчиненого вікна у подвір’я.
- Знаєш, Валентине, - Сергій заклопотано озирнувся, - я б на твоєму місці не став ризикувати. Так можна і ногу підвернути.
Валентин і собі теж глянув униз.
- Тут під вікном невеликий підмурок є. Я спробую спуститись ногами на нього – все ж, нижче буде стрибати. Ти лише трохи допоможи мені спуститись, за руки потримай.
- А раптом зараз ще хтось зайде? Що вони подумають?
- Часу не треба гаяти, от що! – нетерпляче відповів Валентин, встрибнув на підвіконня і розвернувся спиною до вулиці. – Давай руку!
Сергій скрушно похитав головою, та все ж, підкорився і протягнув руки, щоб допомогти Валентинові. Той присів навколішки і почав спускати одну ногу донизу, потім другу і, нарешті, ліг животом на підвіконня. За кілька секунд Валентинові вдалося намацати ногами підмурок, після чого він відпустив Сергія і почав розвертатись, вхопивши лівою рукою раму вікна. На щастя, стрибок завершився досить вдало, хоча у суглобах ще деякий час залишались неприємні відчуття. Слідом за цим Валентин ухопив скинутий Сергієм дипломат і обережно пішов до виходу з внутрішнього двору. Вихід з арки був метрів за сто від входу до Комітету, тож, коли Валентин вийшов на вулицю, то залишився непоміченим. Цієї миті раптом згадалося, як таким же чином він колись тікав з Патрісією від Петера, і серце так защеміло, що нижні повіки наповнились вологою, крізь яку світло ліхтарів застрибало перед очима у різні боки опуклими промінцями. Важко було відповісти, які струни душі торкали такі вчинки в його житті, скоріш за все, у них відчувалась якась невигадлива дитяча безпосередність. А її так часто не вистачає у цих жорстких і прагматичних буднях життя...
Валентин просувався серед вуличного натовпу і розмірковував щодо плану своїх подальших дій. Він прекрасно розумів, що додому йти зараз не можна: біля будинку, звичайно, на нього вже чатує такий натовп репортерів, що пройти до під’їзду буде дуже проблематично. Але ж, і прорвавшись додому, потім непоміченим знову на вулицю не попадеш. Як же виїхати з міста? І тоді почала визрівати думка, що додому взагалі не треба їхати, а одразу їхати на вокзал. Щоправда, речей з собою ніяких – якось треба було виходити з цієї ситуації. Нарешті, здогадавшись, зайшов у телефонну будку і зателефонував дружині на роботу.
- Олю, це я, Валентин. Вислухай мене, будь-ласка, уважно і спробуй зрозуміти і не ображатись. Мені зараз дуже потрібна твоя допомога.
- У яку ще халепу ти вскочив?
- Та, з мене вистачає і тієї, у якій я й так знаходжусь. Сьогодні стільки різних подій сталось. Репортери замучили просто – доводилось від них увесь час бігати. Таке враження, ніби я у якомусь детективному серіалі беру участь.
- А на що ти розраховував? Кожен – сам коваль своєї долі.
- Щоб ти мені зараз не казала, я з усім погоджусь, лише вислухай і допоможи!
- Ну, кажи вже! Що сталось?
- Ти знаєш, я домовився на роботі з начальством, що я беру терміново відпустку і виїжджаю з міста на місяць. Може ажіотаж за цей час трохи стихне.
- Так, це дійсно, новина... А коли ти їдеш і в якому напрямку?
- Їхати треба сьогодні, терміново. Але ж, тут є проблема: я не можу пройти додому, бо біля будинку купа репортерів. Ти не могла б зараз відпроситися на роботі і приїхати додому, щоб зібрати і непомітно винести для мене речі у дорогу? Я, мабуть, під’їду до двоюрідного брата Дмитра у Фастів, а може потім і ще куди. Не знаю.
- Я просто шокований! Отак, усе кинувши, одразу виїхати невідомо куди?! Ху-х! Дай трохи заспокоїтись... Як же я тобі речі винесу? А раптом мене теж уже знають?
- Будемо сподіватись, ще не встигли. Я буду чекати тебе через три години біля входу в метро. Дивись тільки, щоб від під’їзду за тобою хтось не ув’язався. Речі краще не до валізи складай, а у яку-небудь торбинку, з якою ми у магазин ходимо.
- Не подобаються мені оці твої конспірації. Ніби шпигуни якісь. До речі, нас з Тетяною ці „вампіри пера” теж будуть допитувати. Що ж ми їм скажемо?
- Скажіть, що я виїхав за кордон, а куди – не сказав. Хай шукають! Сподіваюсь, вони не будуть цілий місяць чергувати біля будинку, доки я повернусь... Добре, то я на тебе буду чекати.
Ользі таки вдалось непомітно пройти до квартири і вийти звідти з речами. Біля метро вони попрощалися і Валентин поїхав на вокзал. Взявши квитка, зателефонував у Фастів і попередив, що ввечері приїде. А ще за дві години вже вітався з Дмитром і його родиною.
- Добрий вечір! Проходь! Ну, вітаю, герой теленовин!
- Якби ти знав, як мене дістали ці новини! Саме через них я і вимушений був узяти відпустку і поїхати з Києва. Тепер треба буде підшукати собі якесь тихе місце, щоб пересидіти деякий час.
- То чого шукати? Залишайся у нас! Що, ми чужі? Ось, капці бери й заходь до кімнати. Зараз вечеряти будемо.
- Дякую, але відчуваю, що у вас теж надто ризиковано залишатись. Місто хоч у вас і невеличке, та все ж, місто.
- А які ж у тебе тоді плани?
- Та ось, переночую, а завтра хочу проїхатись до якогось найближчого села і попитати, може хтось на місяць кімнату здасть. Поживу тихенько, бороду відпущу, нервову систему підлікую на природі, подалі від цивілізації.
- Ну, під Києвом ти вже таке місце, навряд чи, знайдеш, щоб було подалі від цивілізації. Це треба їхати у Карпати і далеко у гори забиратись.
- Що ж, якщо і тут дістануть, то може доведеться у Карпати податись...
- Слухай, у мене є одна ідея. Я згадав: у мого сусіда брат з батьками у селі живе недалеко звідси. Він собі нову хату збудував поряд з батьківською і вони туди перейшли, а стару хату використовують як кухню. Але ж, там біля кухні залишилась кімната, яку вони не використовують. Я можу зараз до сусіда підійти і поспитатися більш точно. Може він зателефонує у село на пошту, зв’яжеться з братом... Ну, якщо не сьогодні, то завтра вранці вже точно – домовиться, щоб вони тебе на місяць прийняли.
- Це було б чудово! Я згоден.
- Ну, от і добре. Якщо домовимось, то я завтра на машині тебе завезу.
Дійсно, наступного дня Валентин уже обживав свою тимчасову сільську оселю.
***
Минуло кілька днів і преса, довідавшись від рідних Валентина, що той ніби-то виїхав за кордон, почала поширювати різноманітні версії і чутки. Одні писали, що Валентин Стерновий насправді нікуди не виїжджав, а переховується у своїй квартирі, через що Ольга кілька раз помічала підозріле шурхотіння під дверима квартири, зблискування сонячних „зайчиків” від фотооптики з балконів і дахів сусідніх будинків і, навіть, намагання проникнути до квартири під виглядом „сантехніків”. Потім з’явились версії про викрадення та вбивство Валентина ображеним чоловіком Маргарити чи фанатиком-психом. Писали і про його арешт нашими спецслужбами, про екстрадицію його на вимогу уряду Вестландії. Одного дня до квартири Стернових завітав слідчий з міліції і почав цілком серйозно цікавитись у Ольги обставинами зникнення її чоловіка і чи не буде вона подавати заяву щодо його розшуку.
Минуло ще днів десять і поступово інтерес преси до цієї новини почав вичерпуватись за відсутністю чергової „смаженої” інформації, яка б підтримувала тиражність газет на високому рівні. Газетні шпальти зарясніли іншими ажіотажними цікавинками.
Ольга вже почала заспокоюватись, коли одного вечора до кухні забігла заплакана Тетяна і закричала, що батько загинув. Ольга заніміла і почала втрачати свідомість. Це трохи привело до тями дочку і вона почала допомагати матері. Посадовила і дала води з валокордином. Нарешті мати змогла вимовити слово.
- Таню, що сталось? Ти можеш мені сказати?
- Мені зараз подзвонила подруга і сказала, що їхала у метро і побачила у одного пасажира розгорнуту газету, де на першій сторінці великими буквами був написаний заголовок: „СТЕРНОВИЙ ЗАГИНУВ У АВТОКАТАСТРОФІ”.
- А може це чергова плітка? Згадай, скільки статей було про те, що його і викрали, і вбили, і втопили. Може і зараз таку плітку пустили?
- Ні! Раніше то були невеликі статті з версіями. Там нічого не стверджували, а лише робили різні припущення. А тут – великими літерами на головній сторінці і без слова „можливо”!
- Ой! Ой! – почала знову хапатись за серце Ольга з плачем. – Щось треба робити... Куди телефонувати? Може у міліцію?
- А що ми їм скажемо? Що десь щось почули?
- Може телевізор включити? Там щось передадуть?
- Чекати з моря погоди? Передадуть чи ні, ще невідомо... Так, - раптом скочила з місця Тетяна і рішуче попростувала до передпокою, - у моєї однокласниці, Ліни, є вдома вихід у Інтернет. Я зараз збігаю до неї і ми зробимо пошук за ключовими словами. Думаю, це буде надійніше.
Минула майже година нестерпного очікування, доки знесилена важкими думками Ольга почула клацання замка у дверях. Серце калатало у грудях від наближення невідомого вироку. Притиснувши долоню до серця Ольга дивилась, коли у проході до кухні з’явиться дочка. І коли вона, нарешті, з’явилась, мати нетерпляче вигукнула:
- Ну, що з ним?
- Заспокойся! Цих писак колись у пеклі добряче підсмажувати будуть за те, що вони роблять! – обурено відповіла Тетяна, протягуючи матері листок паперу. - Дивись, ось ми роздрукували статтю з сайту газети, в якій вона була надрукована. Дійсно, якийсь нікому не відомий Стерновий з Дніпропетровська розбився на машині. Якби у цього Стернового було інше прізвище, то ніхто б про нього таких заголовків у центральній пресі не став би розміщувати. Хай він мене пробачить! А так, люди спішать уранці на роботу, вдивлятись у подробиці дрібним шрифтом нема коли. Хапають газету зі скандальним заголовком і несуться швиденько на тролейбус чи в метро, а потім уже роздивляться і чортихаються. А грошенята у редакцію течуть. І що бісить – причепитися нема за що! Ніби й не збрехали – факт такий відбувся. Яке єзуїтство!! Нічого святого за душею у них немає!
Доки дочка випускала пару з перегрітого котла свого обурення, Ользі знову стало зле, але вже від того, що так різко знялась та страшенна напруга, що стискала кліщами серце останні хвилини. Тетяна помітила це і знову побігла за корвалолом.
- Мамо, може „швидку” викличемо? Я за тебе дуже хвилююсь.
- Ні.., ох, ні, не треба... Я якось уже сама... Зараз, я трошки заспокоюся., посиджу, а потім піду ляжу... Тільки допоможеш мені трошки...
- Добре, мамо. Дивись. Але, якщо відчуєш погіршення, скажи мені одразу. Домовились?
- Господи! – залилась раптом сльозами Ольга. – Як же він мене змучив!.. Який негідник!..
- Хто негідник?
- Батько твій... негі-і-ідник... Скільки я... настраждалася з-за нього?!
- Чого ж ти так за ним переживала зараз?
- А як же можна?.. Це ж чоловік мій!.. Ми все життя прожили... разом...
***
Настали теплі травневі дні. Валентин більшу частину часу проводив на подвір’ї, або в городі, намагаючись чимось допомогти господарям. Іноді ходив за село у поля, чи до гаю, а коли – до річки, пройтися понад берегом, подивитись на веселу гру бурунів у нестримному потоці розбухлої весняної води, на сплески раз-по-раз вистрибуючих з води рибок. Таке неквапливе спостерігання незайманої природи вводило душу у стан світлого умиротворення і відволікало від трансцендентних життєвих проблем.
У такі хвилини гарно було згадувати минулі роки, роки дитинства і юності, іноді навіть мріяти повернутися у ті часи з їх невигадливими буднями і простими рішеннями. Згадувались перші роки подружнього життя, народження дитини. Пропливали перед очима роки роботи в інституті. І що дивно, згадувалось чомусь лише все яскраве, цікаве і дороге серцю, відсікаючи у темряву небуття невиразну сірість буднів і усілякі негаразди людських взаємовідносин, що залягають щільним шлаком на самому дні нашої душі. Шар цього шлаку з роками все зростає і зростає, зменшуючи поступово об’єм душевного простору, і у кінці нашого життя іноді збільшується настільки, що вже не залишається місця для чогось світлого і радісного.
Вечорами, коли було невітряно, Валентин виходив у сад і сідав на лавку, щоб послухати далекі росянисті співи солов’я, подивитись на бліде місячне сяйво, що підсвічувало листя дерев і кущів сріблястим смутком, надаючи саду казкової меланхолійності. У такі вечори Валентинові думки поринали у спогади про таємничу Патрісію, про той чудовий вечір над замковим урвищем, про їх розмови, що кожного разу обростали все новими і новими подробицями і романтичними історіями. Згадувалося, ніби це було вчора: альтанка серед зеленої гущавини парку, маленький Віктор, тепло якого він ясно відчував, тримаючи на своїх руках, спів колискової, загадкові жіночі очі. Все це було і не було, наближалось, напливало і знову віддалялось у темні глибини саду, навівало бажання щось змінити у своєму житті, перебороти перепони, розірвати тенета безжального і незворотного часу, досягти далекої і омріяної мети, що переливалась на обрії різноколірним оманливим міражем, що ніжно звучала у вухах і вабила, вабила до себе.
До тебе лечу я крізь морок безодні,
Крізь простір безмежних зіркових глибин,
Прорвавши пітьму, розірвавши холодні
Смертельні обійми безрадісних днин.
До тебе іду крізь пустелю зневіри,
Що губить надію, веде в забуття,
Що спалює пам’ять нещадно, без міри;
Та стійко несу в своїм серці я віру
У зустріч з тобою іще за життя.
Невтомно долаю я море розлуки,
У обрій вглядаюсь – нема берегів;
Хай тягнуть у глиб сірі хвилі розпуки –
Здолавши розкотисті блискавки звуки,
До тебе мій крик переможний злетів.
Так! Я дійду, долечу, доповзу
І, нарешті, побачу. Між тисяч очей
Я, твій погляд зустрівши, заплачу,
Й зупиниться серце і вибухне в радіснім шалі
В ту мить, коли ти,
Промайнувши той простір печалі,
Що нас роз’єднав,
Підлетиш і, стрибнувши нестримно на шию,
Задушиш в обіймах,
Й пекучим від сліз пригорнувшись обличчям,
Та голосом плачу, що спазми прорвав,
На видиху крикнеш:
- Мій тату! Мій рідний!
Ну, як же я довго,
Ну, як же на тебе чекав!
***
Коли Ольга відчинила двері, то одразу і не впізнала свого чоловіка у незнайомці з густою щетиною та у темних окулярах, що виринув з глибини напівтемного під’їзду. Першої миті навіть трохи перелякалась, вирішивши, що цей підозрілий тип навмисне підробив голос чоловіка, щоб йому відчинили.
- Господи! Валю, це ти?! Як же ти мене налякав!.. Бороду відпустив, ніби бомж який!
- Нічого! Зате ніхто на мене не звертав уваги, коли їхав додому, - діловито відповів Валентин, зайшовши до передпокою і стягуючи носком одного черевика задник іншого.
Цієї миті з кімнати вийшла дочка і кинулась до батька.
- Тату! Ти повернувся! Нарешті!
- А чому ж ти не відчинив своїм ключем? Я б не злякалась так, - з докором глянула на чоловіка Ольга.
- Та я одну торбинку з речами забув, коли ми від’їжджали з села, а там були і ключі, і ще дещо. Треба буде завтра Дмитру зателефонувати, щоб передали йому торбинку, а я потім під’їду на днях і заберу.
- Ну, це на тебе схоже! І про що тільки треба було так замислитись, щоб усе на світі позабути?!.. Добре вже те, що хоч сам приїхав. Зголоднів, мабуть? Пішли вечеряти, „барбудо”!
Перевдягнувшись і вмившись, Валентин, нарешті, пройшов до кухні, де на нього чекали жінка з дочкою, та сів до столу.
- Тату, якби ти знав, як ми перехвилювались через ту ідіотську статтю! - сплеснула долонями Тетяна. - Ну, яка із заголовком про смерть Стернового!
- А я, чесно кажучи, з телефонної розмови мало що і зрозумів. Розкажіть хоч подробиці! Що сталось?
Коли Ольга і дочка, перебиваючи одна одну, схвильовано переповіли всю історію, Валентин не зміг стримати посмішку.
- Олю, ну чого ти так близько до серця це сприйняла? Чого лише не напишуть у цих газетах! І взагалі, знаєш, звідки людство дізналося, яка професія є найдревнішою? Від журналістів, бо вони з’явилися ще раніше.
Тетяна, відвернувшись від матері, сором’язливо хихикнула. Ольга ж, якій було не до гумору, дорікнула:
- Ну, як тобі не соромно при дитині таке говорити?!
- А що я такого сказав? – зробив невинуватий вигляд Валентин і зосереджено схилився над тарілкою з борщем, розмішуючи сметану.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484259
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.03.2014
Глава XVІ
За усіма клопотами останніх днів Валентинові не було часу навіть у гору
глянути. З одного боку, це страшенно виснажило, але з іншого – не давало сконцентруватись на внутрішніх душевних потерпаннях. І от тепер, опинившись сам на сам із собою, відчув, що опинився ніби в якомусь вакуумі. Одну сім’ю втратив, іншої не створив. Що ж тепер? Що робити, як жити далі? Щоб якось відволіктись від важких роздумів, Валентин вирішив зайнятись оформленням англійського варіанту статті з питань космології для відправки у науковий журнал. Та, не встиг зробити і частини роботи, як стався випадок, що примусив знову повернутися до недавніх подій.
Того холодного осіннього вечора він повертався з роботи, кутаючись від поривів вітру, що підхоплював подоли плаща невідомо з якого боку. Дощі припинились і відчувалось, що за день або два можна чекати першого снігу. Валентин уже підходив до під’їзду батьківського будинку, коли до нього наблизився незнайомець і з значним акцентом запропонував переговорити у важливій справі. Зрозумівши, що має справу з іноземцем, Валентин занервував у передчутті, що нічого гарного ця розмова не віщує.
- Я, чесно кажучи, не знаю, з якого приводу мені з Вами розмовляти. Хоч представтесь, хто Ви такий і звідки?
- О, ві не хвил’юйтсь. Зовсім короткі розмова. Дуже важліві дл’я Вас. Ві мене не знайт, але я від граф Едвард. Ві, певно, знайт такий гаспадін? Де мі мож’єм говор’іт?
- Ну, додому я Вас запрошувати не буду – це якось не входило у мої плани. Тут недалеко в універсамі є кафе – якщо у Вас така важлива до мене розмова, то можете запросити.
- Так, так, згоден. Показуйте дарога.
Хоча Валентин останні дні подумки готувався до подібної зустрічі, коли ця мить таки настала, все ж, розгубився. Не знав, чого чекати від цього пана, що зненацька вискочив на нього з темряви. У те, що той зможе заподіяти йому щось небезпечне, вірити не хотілось, а між тим, тіло наразі перетворилось у клубок нервів і м’язів. Доки йшли вулицею, тьмяно освітленою холодно-синюватим світлом ліхтарів, наступаючи на жовте шурхотливе листя, Валентин намагався сформулювати можливі варіанти відповідей на запитання, які передбачав почути. І лише, коли увійшли до яскраво освітленої людної зали торгівельного центру, відчув себе трохи спокійніше. У невеличкому акваріумі кафетерію замовили каву та по чарці коньяку. Валентин мовчки відпив половину порції коньяку і підніс до вуст чашку з кавою, чекав, доки незнайомець перший розпочне розмову.
- Я маю до Вас гарні пропозиці від граф Едвард. Ві не пожал’ієт, колі погоджуйтсь на таки пропозиці.
- Не знаю, які ще справи можуть бути у графа до мене, після тої трагедії, що сталась. Хай цим займаються більш компетентні органи.
- Так, так! Це вірно. Хай вони цим займают’ся. Так. А Ві жив’іт тут, жив’іт довго, бережіт здоров’я, бережіт сім’я. Забувайт за наша країна, забувайт за Маргрет, за Віктор, за граф, за все – що бульо в наші країна.
- Ну, знаєте! Ви вимагаєте від мене неможливого!
- Не поспішайт так казати! Я казав Вам, що граф має гарні пропозиці. Називайт Ваш рахунок у банк – на цей рахунок граф переводіт сума, яка Ві називаєт.
- Тобто, Ви хочете сказати, що я за гроші повинен зрадити пам’ять дорогих для мене людей?
- Повірте мені, це є гарні пропозиці, дуже гарні. У Вас сім’я, дочка – подумайт за її здоров’я. А у наші справі не треба влізаті – Ві у цих справах є повні профан.
- Слухайте, Ви що, мені погрожуєте? ...Чи моїй дочці?
- Ні, що Ві! Граф охороняйт свої інтерес. Ві нас не чіпайт, мі Вас не чіпайм. А ще краще – Ві нас забувайт, мі Вас забувайм. І за це Ві получайт дуж-же великі гроші для бізнес. В інші віпадок мі вимушені будем захіщатісь усіма можлівимі засобамі, щоб переконайт Вас. Краще не треба! Так що.., подумайт.
Валентин хоча і налякався, але намагався триматись невимушено і навіть трохи зухвало. Щодо погроз, хоч і з певним сумнівом, та все ж вирішив, що це була лише спроба залякати, і реалізовувати ці погрози практично вони навряд чи будуть. А тим більше – у чужій для них країні. – Ні, - подумалось, - поки що треба потягти час і відверто ні від чого не відмовлятись.
- Так.., я повинен деякий час поміркувати.., порадитись.
- З ким?!
- З сім’єю, з сім’єю, звісно!
- А-а.., хе-хе, звісно. Я Вас розумію – хоч’ете з дружіна обговор’іт сума. Так... Скількі часу Вам треба – подумайт?
Валентин зробив вигляд, ніби розмірковує, допив коньяк, пару разів задумливо сьорбнув кави, після чого, нарешті, відповів:
- Ну, хоча б, тиждень.
- Ні, я не можу стіл’кі тут жити – завтра до вечора, мені здаєт’ся, Вам буде достатньо.
- М-м.., добре, два дні, і ми домовились, - рішуче випалив Валентин, швидко допив каву, і почав вставати з-за столу.
Незнайомець, вочевидь, був трохи спантеличений такою рішучістю, тому одразу погодився і теж встав, вдягаючи на ходу капелюха. Вийшли на холод, підставляючи обличчя під колючий поривчастий вітер, що невтомно гнав темним небом з боку Дніпра рвані клапті хмар.
- Ві мені моглі б дати свій телєфон у офісі, щоб я зателєфонував Вам і мі домовілісь зустрітись.
- Візьміть, - Валентин дістав візитку, віддав незнайомцю і швидко попрямував додому.
Мати, ледь відчинивши двері, схвильовано заголосила:
- Де ти пропадав стільки?! Ми так знервувались. Думали, що з тобою щось сталось. Де ти був?!
- А що таке? Ви ж знаєте, що я часто затримуюсь на роботі. Хіба це вперше?
- Так. Але сьогодні нам телефонувала Ольга, - стурбованим голосом відповів батько, що вийшов до передпокою, човгаючи старенькими капцями. – Вона так плакала, що її важко було зрозуміти. Сказала, що до неї додому заявився якийсь іноземець і почав розпитувати за тебе.
- Ольга спочатку зізналась йому, де ти зараз живеш, - жестикулюючи руками, перебила свого чоловіка мати, - але потім пожалкувала. Уявляєш, цей негідник, коли вже прощався, так от – він порекомендував, щоб вона умовила тебе не їздити більше до Вестландії, інакше... повернешся на похорон своєї дочки. Так і сказав, гад! Ой, як ми це почули, то так злякались, а тебе все нема й нема з роботи. Ми ж боялися за тебе, що він тебе десь перестріне й заріже. Ти нікого підозрілого не бачив?
- Та бачив. Бачив і розмовляв. Це, дійсно, негідник, але його не треба боятись. Це – шавка, "шістка". Нічого він не зробить без наказу свого хазяїна, лише намагається злякати.
- Та звідки ти знаєш, що у нього на думці?! - сплеснула долонями мати. – Хто він такий і чого до тебе присіпався?
- Це складно вам пояснити... Там, у Вестландії у мене були певні неприємності... Коротше, я одній впливовій людині "перейшов дорогу" у його кревних інтересах, а він через це пішов, фактично, на злочин.., от. Я знаю про це і він знає, що я знаю. Тому він і підіслав до мене цього жевжика – залякати, щоб я мовчав і туди більше не їздив.
- То й не їзди! Чого тобі туди їздити? Що ти там загубив? А сам ти ніякого криміналу не наробив? Тобі нічого не загрожує?
- Ні, що ви?! Який кримінал? Цього ще не вистачало! А, крім того, він не здогадується, що я, коли був там останнього разу, про все, що знав, розповів потрібним людям. Я впевнений, що ці люди вже передали мою інформацію у поліцію. За кілька днів того негідника можуть просто заарештувати і на цьому все скінчиться. Не турбуйтесь, усе буде у порядку!.. Треба було б Ользі зателефонувати, заспокоїти... Не знаю лише, чи захоче вона зі мною розмовляти? - Валентин запитливо і, ніби прохаючи, подивився на батьків.
- Знаєш, - батько набув виразу класного керівника, - якби Ольга не хотіла з тобою розмовляти, то не зателефонувала б, а одразу звернулася б до міліції.
- До речі, - одразу втрутилась мати, - може є сенс звернутись до міліції? Хай би вони затримали цього посильного, щоб знав, як людям погрожувати. А там, хай уже разом з їхньою поліцією розплутують цю історію. Хоч спати будемо спокійно.
- Ні, не треба вплутувати сюди ще нашу міліцію. Все одно, я всього їм розповісти не зможу, не маю права. Є певні тонкощі у цій справі. Нічого, поліція й сама у всьому розбереться... Спробую, все ж, зателефонувати Ользі. Як буде, так і буде.
Хоч і намагався Валентин зберегти спокій, та, коли взяв до рук телефон і почав набирати номер, усе ж, розхвилювався і з першого разу збився і натиснув не ту цифру. Довелось набрати знову.
- Слухаю, - почув, нарешті, на тому кінці дроту такий знайомий голос і раптом так закортіло заплакати, що ледь стримав себе... Вже потім, коли ця розмова закінчилась, коли настала ніч і з неба, що очистилось від хмар, на ліжко падало сумне місячне сяйво, спробував Валентин розібратись у своїх почуттях. Що ж, кінець кінцем, відчував він до Маргарити за її життя? Скоріш за все, це був відгук на її запит до романтичного взаємного почуття, а не особистий внутрішній бурхливий потяг. А ще – відчуття боргу, певних батьківських зобов’язань перед народженою дитиною. І навіть, з соромом зізнавався собі у тиші ночі, в останній момент проявилось якесь снобістське відчуття задоволення комплексу самоствердження від того, що така широко відома жінка обрала предметом своїх почуттів не когось іншого, а саме його. Чи ж, можливо було, хоча б потенційно, виростити на цьому ґрунті дерево нового сімейного щастя? За деяких обставин, мабуть, що й можливо, якби... Якби був вільний і не мав своєї сім’ї, до якої настільки звик за багато років спільно прожитого життя, що просто не зміг би собі уявити, як можна було б хоч місяць прожити без них. Дивно це було і незрозуміло, жодних логічних пояснень, як не намагався, не знаходило. З самого початку їх сімейне життя складалось не на якихось глибоких духовних, чи сексуальних почуттях. Скоріше – на тверезому практичному розрахунку побудувати свою сім’ю як це заведено, як це роблять усі, хто не хоче виглядати "білою вороною". І потім, з роками, не те, щоб "стерпілося-злюбилося", а – призвичаїлося, та ще й так, що інакше собі вже й уявити не міг. Після роботи вже тягнуло до цього домашнього сімейного затишку, у якому отримував відчуття життєвої стабільності і довершеності, тягнуло до близьких, дорогих людей, які поступово і непомітно перетворились на більш близьких, ніж рідні батьки... Було різне – задивлявся, час від часу, на інших жінок, та хіба це щось змінювало у кінцевому результаті? Можливо, інша жінка, яка б була у нього до нестями закохана, і не вибачила б йому навіть жодної з тих історій, та тільки не Ольга. Лиш завдяки її вмінню за дрібницями бачити головне і зберігалася стільки років їхня сім’я, яку багато хто, як це не дивно, ставив у приклад...
- Слухаю, алло!
- Ольго, добрий вечір! Це я, Валентин, - швидко почав говорити Валентин, боячись, що дружина його перерве і не захоче слухати. - Мені батьки сказали, що ти дзвонила. Вибач, що я замешкався заспокоїти тебе щодо того типа, який тебе налякав. Я зараз мав з ним розмову – це не та людина, яка реально може кому-небудь загрожувати, повір! Хоча й мерзенна, досить мерзенна особа!
- Я не знаю, не знаю чого мені боятись, а чого – ні.., - схлипувала у слухавку Ольга. - Чому мені хтось погрожує, у чому моя вина? Чому я тепер повинна боятись випускати Тетянку на вулицю? Чому за твої амурні пригоди ми тепер повинні розплачуватися такою ціною?
- Олю, ну хіба я сперечаюсь? Так, я винуватий, визнаю це, і всю вину беру на себе! Але – що сталось, то вже сталось. Треба якось зараз знайти вихід з цієї ситуації. Ти.., ну, я розумію... можеш на мене бути дуже ображена, так. Може й бачити мене не хочеш. Але.., послухай, нам конче потрібно завтра зустрітись і серйозно переговорити щодо плану дій у цій ситуації, що склалась.
- Як?! Я думала... Ми що, повинні з Тетянкою залишились сьогодні самі на всю ніч? Ми ж ледь дочекались дзвінка, думали – помремо від страху. Мені кожної хвилини здається, що хтось у дверях, у замку колупається.
- То ти хочеш сказати, що я міг би приїхати зараз?
- А ти що, уявляв це якось інакше? Сказав, що нам нема чого боятись, і ми одразу спокійно заснемо?
- Нема питань! Я зараз приїду, чекайте, - з полегшенням завершив розмову Валентин, поклав слухавку і повернув до батьків обличчя, на якому з’явилась посмішка задоволення.
- Ну от, синку, я ж казав, що треба зателефонувати Ользі – тепер бачу, що все у вас повинно налагодитись.
- Так, батьку, якби я у всіх життєвих ситуаціях мав можливість одразу порадитись з вами, то уникнув би, мабуть що, не одної неприємності... Отже, не вдасться мені сьогодні у вас переночувати – поїду додому.
- Що ж, їдь, синку, їдь. Певно, так буде краще. Збережи сім’ю – це зараз головне.
- Так, зараз поїду, лише, з вашого дозволу, один дзвінок зроблю, за кордон. Я потім за нього розрахуюсь.
Звісно, Валентин зателефонував Петеру і розповів про незнайомця і його погрози. А від нього, у свою чергу, дізнався, що слідство з приводу катастрофи літака триває, що його вже викликали у цій справі як свідка. Домовились, що Петер розповість про бурхливу активність графа батьку Маргарити. Після цього, Валентин уже з більш спокійною душею вирушив на "нічну вахту".
Розмова на кухні, дійсно, затяглась майже на всю ніч. Тетянка, радісно розслаблена після знаходження кілька днів поспіль у стресовому стані від розриву між батьками, тихо посапувала у подушку. Розмова була гірка і нервова з нескінченними сплетіннями звинувачень і виправдань з обох боків, пошуків причин і наслідків. Враження було таке, ніби блукали разом згарищем нещодавно згорілої хати – ще подекуди курило, ще у душі не втамувався біль за втраченим, та все ж, з’явилось передчуття, що для відбудови стане і можливостей, і наснаги.
А вже наступного дня Валентинові на роботу зателефонував Петер і повідомив, що у посольстві для нього є офіційний виклик до слідчого у справі катастрофи літака для надання свідчень. Що ж, на Валентина чекала чергова біганина з організації термінової поїздки до Вестландії, знову ця липка розмова з Петрицьким, знову позичання грошей і придбання квитків. А головне – знову важка розмова з дружиною, ніби сіль на рану, що лишень повинна була почати загоюватись.
Коли Валентин під вечір повернувся додому, ще з вітальні почув приглушену розмову, що точилась на кухні. Звичайно, одразу впізнав знайомий голос тещі. З негарним передчуттям зайшов до кухні і, зустрівшись поглядом з тещею, зрозумів, що Ольга вже все їй розповіла. – Ну, все – пішла брехня селом, - встиг подумати. Я ж просив Ольгу мовчати. Про що вона думає? Язик попереду мозків, їй богу!
- Добрий вечір, Алло Федорівно!
- Добрий вечір, Валентине!.. – відповіла теща. Широко відкриті очі її, не кліпаючи, дивилися на зятя. При цьому, з її напіввідкритого рота продовжували вилітати такі виразні три крапки мовчання, що було зрозуміло – вона дуже багато хотіла сказати і запитати. Треба було лише зачепитись, і ця емоційна розмова не дійшла б кінця і за годину, та часу і бажання для цього зовсім не було. Тому Валентин, не даючи жінкам оговтатись, вибачився перед тещею і попрохав Ольгу вийти до кімнати для термінової конфіденційної розмови.
- Ольго, я ж тебе просив не розповідати нікому про те, що сталось! Невже ти не розумієш, що це не бажано зараз не лише для мене, а й для усіх нас?!
- Та, ти що! Я нікому нічого не розповідала.., - розгублено і винувато залопотіла дружина, видаючи себе з головою.
- Тільки не треба мене тримати за дурника! Я достатньо знаю і тебе, і твою маму, щоб не здогадатись про все, лише кинувши оком на вашу "нараду у Філях". Ти поділилась лиш з матір’ю, вона – теж, лише з однією людиною поділиться, а за кілька днів про це буде знати і місто, і передмістя. Ти ж, навіть, не здогадуєшся, які події сьогодні сталися?!
- Які ще події?! Я вже і так останні дні по горло наситилася подіями, а ти ще хочеш мене чимось налякати? Що там у тебе сталось, кажи, не тягни!
- Мене викликають до Вестландії як свідка у судовій справі. Ось виклик. А ось і квитки на літак – я завтра вилітаю.
- Як?! Боже! – вхопилась Ольга долонями за скроні. – А як же?.. Ой!.. Навіщо тобі це? Навіщо тобі туди їхати, там же з тобою що завгодно може статися? Вони тут нас дістають своїми погрозами, а там... Ти ж.., ну, просто сам до лігва лізеш!
- Не турбуйся так! Я домовився – в аеропорту мене будуть зустрічати і відвезуть безпосередньо до слідчого, а потім – назад до аеропорту. Зрозумій мене, прошу - я повинен це зробити, я сам цього хочу! Можливо, це є єдиний шанс для нас, назавжди позбутися тих негідників, що нам погрожували. А як будемо мовчати і відсиджуватись – тільки гірше буде, повір. І потім, я сам "заварив" усю цю кашу, то сам і повинен її "висьорбати". Це – мій борг перед вами і... перед пам’яттю людей, що загинули у літаку... І взагалі, про що вже зараз увечері перед поїздкою можна говорити: виклик є, квитки в обидва кінці є, на роботі домовився – треба їхати.
- А... з нашими органами як же? Є теж якась домовленість?
- З якими органами?
- Ну, я не знаю: міліція, прокуратура, Інтерпол – хто цим займається?
- Ні, це наша особиста домовленість з батьком Маргарити. Він не хоче будь-якого розголосу цієї справи, та ще й в іншій країні.
- А якщо там тобі якусь провокацію зроблять – кому ти що будеш пояснювати, хто тебе захистить? Мені, щось, не подобається ця секретність. До добра вона тебе не доведе. Ой, не доведе!
- Заспокойся! Часу не буде для якихось провокацій. Я ж кажу – тільки туди й назад. Післязавтра я вже буду вдома. Мене інше хвилює зараз: от, я поїду, а ви тут самі залишитесь завтра. Боюся, як би тут якоїсь неприємності не сталось за моєї відсутності – я дуже буду хвилюватись... Слухай, а може ви з Тетянкою завтра до матері поїдете ночувати? До речі, а де дитина? На вулиці ще гуляє?
- Так, вправи зробила і пішла гуляти у двір.
- Зараз схожу заберу її – не треба їй сьогодні до темряви загулюватись.
- Не лякай!
- Береженого бог береже! Доки я не перевдягнувся, збігаю, а ти, поки що, домовся з матір’ю, щоб завтра побути у неї в гостях. І не чекай вечора. Забереш дочку зі школи і – до матері.
- А як я їй поясню?
- Ну, не знаю.., скажи, що я терміново їду у відрядження, а ти хотіла б у неї погостити. Ну, невже вона відмовить? Тільки прошу – без зайвих подробиць. Не треба!
- Так, так, авжеж. Спробую.
- Ну, от і добре, - зітхнувши, скінчив розмову Валентин. Чудово він розумів: лише останній дурень повірить жінці, що обіцяє: "Нікому не скажу!".
***
А вже наступного дня, коли Валентин ще перебував у повітрі, незнайомець, з яким два дні тому відбувалась неприємна розмова, зателефонував Валентинові на роботу. Однак, замість очікуваної зустрічі і торгу за суму відступного, довелось почути, що його візаві відбув у термінове відрядження. Дзвінки додому теж не дали жодних результатів – ніхто не підходив до телефону. Це вже було занадто. Оскаженілий агент зрозумів, що їх намагаються ошукати і повідомив про це графа. Тож не встиг літак, на якому летів Валентин, приземлитися в аеропорту, а на нього вже чекали люди, що повинні були його перехопити і не дати потрапити у місто.
Валентин вийшов з будівлі аеропорту з рішучим настроєм, який можна було схарактеризувати одним словом - "вендетта". Подумки він прокручував вкотре усі деталі своїх свідчень перед інспектором, що веде слідство, всі доводи, що повинні "розкласти на лопатки" ненависного і жорстокого убивцю. А далі... далі, безсумнівно, повинен відбутися його сміливий і красномовний виступ як свідка на історичному судовому процесі, про який будуть писати всі газети світу. І це дасть, нарешті, можливість уголос заявити свої права на сина...
За цими роздумами Валентин вийшов на площу і наблизився до узбіччя дороги, шукаючи поглядом машину, що повинна його забрати. Саме у цю мить біля нього загальмував автомобіль із затемненими вікнами, з якого по-спортивному різко вискочив кремезний чолов’яга з короткою рудуватою стрижкою. Він спробував зобразити ласкаву посмішку, хоча було помітно, що м’язи його обличчя були явно не призвичаєні до цього.
- Добридень, містере Валентайн! З приїздом! А ми на Вас уже чекаємо. Нас за Вами прислав інспектор Реньє. Часу дуже обмаль, тож сідайте швидше і поїдемо.
- Так, так, звісно, - відповів Валентин і зібрався вже сісти до машини, та в останній момент раптом спало йому на думку: - Який інспектор? Він же не знає, яким рейсом я повинен приїхати? Я ж домовився щодо приїзду з батьком Маргарити? Правда, через Петера, але все ж... Лише вони знали номер рейсу. І машину обіцяли прислати за мною. Ні, тут щось не так. Та й, машина не та.
Оглянувши площу, метрів за п'ятдесят побачив машину, що схожа була на авто Петера, номер лише не вдалось розгледіти з такої відстані. Рудий здоровань, побачивши вагання Валентина, м’яко взяв його під лікоть і почав потроху підштовхувати до відчинених дверцят. М’якість ця, однак, була досить наполегливою, щоб ще більше напружити смутним передчуттям неприємностей. Треба було приймати якесь кардинальне рішення. А у розпорядженні було лише пару секунд.
Просто відмовитись сідати було явно запізно: здоровань уже міцно тримав за лікоть, а сперечатись у силі не було сенсу – вагові категорії значно відрізнялись. Зупиняло також і те, що Валентин відчував себе тут не на своїй території, в іншій країні з невідомими законами, малознайомими нормами поведінки. – А може тут так прийнято – брати під лікоть, запрошуючи до авто? - майнув у голові сумнів. - Може я сам себе напружив підозрами і мене, дійсно, чемно зустрічають люди від інспектора? Сідати чи не сідати?
І саме тої миті, коли вже вирішив, усе ж, сісти до машини, Валентин побачив, що з того автомобіля, який стояв неподалік, виринула знайома постать Петера. Подальші дії були вже напівсвідомими, на рівні рефлекторної реакції, коли бачиш, що на тебе падає дерево: спочатку відсахуєшся гігантським стрибком убік, а потім, коли це дерево падає на те місце, де ти тільки-но стояв, уже поступово усвідомлюєш те, що сталося, і дивуєшся своїй реакції, яка врятувала тобі життя...
Років 20 тому, коли Валентин ще був студентом, більше року відвідував заняття з бойового самбо. Кинути їх довелось після того, як повибивав собі плечові суглоби. Звісно, багато що вже забулось, але іншого виходу не було, і Валентин відчув, як у ньому спрацьовує якийсь спусковий гачок. Випустив з руки на бруківку валізу, розвернувся обличчям до рудого і кинув його через себе. Звісно, що все залежало від цілковитої несподіванки. Змарнуй він хоча б мить, долю миті, і кремезний незнайомець скрутив би його у "баранячий ріг". Але той дійсно не чекав від інтелігентного на вигляд Валентина такого оригінального і нахабного вчинку.
Спочатку все почалось нормально. Валентин, відкидаючись назад, різко потягнув рудого за борти піджака донизу і на себе, а ногами, завівши їх поміж ніг суперника, підкинув його важке тіло через себе. Але потім, мабуть, спрацювала довга відсутність практики. Замість того, щоб зробити кульбіт разом із суперником, плавно обернутись і опинитись, сидячи у нього на животі, Валентин трохи не докрутив. Його потягнуло назад, а суперник за рахунок цього витягнувся і, замість того, щоб більш менш м’яко приземлитись, гепнувся за спиною Валентина своїм випрямленим задом з усієї сили об асфальт. Навряд чи, щоб після такого падіння у нього нічого не зламалось у тазу. Здоровань заволав від болю. У цю мить Валентин, здіймаючись на ноги, побачив, як з-за керма машини вилізає на вулицю другий чолов’яга, такий же кремезний. Нічого не залишалось, як стрімголов побігти до машини, що на нього чекала, і гукнути Петеру, аби той мерщій стартував від аеропорту в місто.
- Що сталось?! – вигукнув стурбований Петер, не втрачаючи, однак, часу і сідаючи за кермо.
- Ви хутчіш вирушайте! Треба відірватись від того темно-сірого Опеля, від якого я втік зараз. Мене намагались викрасти. Сказали, що зустрічають мене за проханням слідчого, але я їм не повірив – надто підозріло поводилися і намагались силоміць всадовити до машини. Мені довелось одного з них "виключити", то я тепер не знаю, які наслідки можуть бути, якщо вони вирішать на мене заявити у поліцію. Коротше, треба тікати звідси і – якомога швидше.
- Нічого, вони ще стоять, а ми вже їдемо!
- Добре, але краще, якби вони не встигли вгледіти номера нашої машини. Нас просто може зупинити дорожня поліція. Привід для цього завжди можна знайти і їм підказати.
- Спробуємо, хоча... не впевнений, що потужності моєї машини вистачить, щоб надто відірватись від них.
- Треба щось придумати кардинальне...
У цей час події біля аеропорту розгортались так. Водій, що вискочив з „Опеля”, почав допомагати підвестись своєму напарникові, але тому стало від цього ще гірше і він почав несамовито волати, щоб його не чіпали.
- Не чіпай!! Не чіпай мене, Альфреде! Не треба, мені дуже зле! Щось, здається, я зламав. М-м-м. Виклич мені швидку допомогу, а сам жени швидше навздогін! Темно-червоний „Фіат”... – їх треба затримати будь-що! Швидше, а-аа, швидше! Давай!
- Так, зараз викличу лікарів. Чекай! – відірвавшись від рудого, крикнув Альфред і крізь натовп, що вже встиг їх оточити, побіг до керма авто.
Машина від’їхала, а постраждалий, оточений співчуваючими і просто цікавими, продовжував стогнати, не наважуючись поворушитись. Раптом він помітив, як один бородань, схожий чи на репортера, чи на туриста, гарячково знімає все на портативну кінокамеру.
- Гей, гей, шановний! Можна Вас на хвилиночку? Ви з якого моменту ведете зйомку? – махнув він бороданю рукою.
- Та, фактично, з самого початку: як побачив, що Ви тягнете того чоловіка до машини. Я подумав, що Ви його заарештували. А потім – той карколомний кидок...
- Дуже добре! Я з поліції і дійсно збирався затримати цього небезпечного злодія. Для слідства дуже важливі ці кадри. Я дуже прошу надати їх для слідства. У Вас є візитка?
- Так, звісно, жодних проблем! Як тільки проявлю плівку, одразу можете на мене розраховувати. Щоправда, я не тутешній, приїхав на екскурсію, але я, якщо треба, можу і приїхати з плівкою, коли вона Вам знадобиться. Ось, візьміть мої координати, - протягнув бородань візитку, після чого знову продовжив зйомку.
Між тим, Альфред через кілька кілометрів погоні побачив попереду знайому червону машину і почав скорочувати відстань. Нарешті, коли вже в’їхали у міські квартали, вдалось зблизитись майже впритул. У цей момент стало очевидно, що у машині окрім водія нікого більше немає. Альфред, хоч його мозкові звивини керували, головним чином, біцепсами, зрозумів, що його надурили: пасажир якось встиг вийти і пересісти до іншої машини. Де його тепер шукати? Хоч, як і не хотілось, та все ж, довелось телефонувати графу і доповідати про дві невдачі, що стались: спочатку в аеропорту, а потім – під час перегонів. Що ж, вислуховувати різні епітети на свою адресу Альфреду було вже не в дивину. Головне, не дуже перейматися цим.
Отримавши чергові настанови, Альфред помчав до офісу слідчого, щоб прослідкувати, коли Валентин там з’явиться. Чесно кажучи, таке завдання було трохи дивним. Який сенс констатувати і так очевидне, що, рано чи пізно, Валентин там таки з’явиться? Він же саме заради цього сюди і прилетів. Не здогадувався Альфред, що граф уже розмовляв з його постраждалим колегою, якого забрали у лікарню, і дізнався, що напад знятий на плівку. А цей факт значною мірою змінював ситуацію.
Валентин уже кілька хвилин знаходився у кабінеті слідчого. Розписався щодо відповідальності за надання неправдивих свідчень і знервовано чекав, доки слідчий щось довго набирав, сидячи за монітором комп’ютера. Слідчому було на вигляд років п’ятдесят. В усякому разі, велика залисина, що широкою смугою перерізала сивувату коротко підстрижену волосяну рослинність навпіл, зовсім його не молодила. Професійно в’їдливий погляд з-під нависаючих брів, трохи розбавлявся м’якістю товстих м’ясистих вуст і великих волохатих вух. По всьому було видно, що працювати за комп’ютером йому було важкувато, але ж – веління часу, нічого не поробиш.
Нарешті, слідчий закінчив тикати двома пальцями у кейборд, відкинувся у кріслі і обернувся до свідка.
- Добре. То що, почнемо? Ваше прізвище, ім’я?
- Стерновий Валентин.
- Якого року народження, де мешкаєте?
- У 1953 році я народився, 24 вересня. Де живу? В Україні, місто Київ. Повністю адресу казати?.. Проспект Космонавтів, будинок 47, квартира 18.
- Сім’я, діти є?
- Одружений, маю дочку – 15 років. Син... не маю сина.
- То є у Вас син чи нема?
- Ні, ні. Тільки дочка.
- А працюєте де?
- Державний службовець я. Працюю у Державному комітеті з нетрадиційної енергетики та енергозбереження України.
- Розкажіть, коли і з якою метою були у нашій країні?
- Вперше я приїздив сюди три роки тому у службове відрядження. Потім... у цьому році ще два рази був на запрошення Патрісії.
- Хто ця Патрісія?
- Патрісія – це Маргарита. Вибачаюсь, принцеса Маргарита.
- Нічого не розумію. Як це?
- Ну, Патрісія, це, насправді і не Патрісія, а... ну, як сказати... Так вона назвалась спочатку. Я так і думав, що це Патрісія, а потім виявилось, що це принцеса.
- Ви можете висловлюватись чіткіше? Я не знаю, що записувати у протокол. Якщо принцеса виявилась не Патрісією, то хто така Патрісія, де вона зараз і які у Вас із нею стосунки?
- Та, не було, насправді, ніякої Патрісії! Була лише Маргарита... принцеса. Назвалась вона Патрісією, бо не хотіла себе афішувати. Інкогніто гуляла містом і випадково познайомилась зі мною. А потім... ми потоваришували. Але, повірте, я тоді не знав, хто вона є насправді.
- Дозвольте Вам не повірити. Її усі знають в обличчя.
- Це у вас у країні її всі знають. Ну, може в Європі знають, а у нас в Україні не так часто її можна було побачити по телебаченню. А тим більше – не у такому вигляді, як я її побачив: у джинсах і чорних окулярах, без зачіски.
- Ну, добре. Познайомились, не знали, хто вона, а далі що?
- Далі? У гості приїздив двічі. Але зустрічались ми у парку, на природі.
- Як Вас розуміти? Між Вами щось було?
- Ні!.. Ні, що Ви! Цілком такі... дружні стосунки. А-а... до того ж, з нами і її охоронець був, Петер.
- Дивно це якось. У покійної принцеси мала дитина залишилась. Вона що, кидала дитину на прислугу і потай їхала на побачення з Вами заради "цілком дружніх розмов"?
- Дитину?.. Віктора вона брала з собою. Такий гарний хлопчик...
- М-да... Дивно. А хтось іще про це знав?
- Підозрюю, що дізнався її колишній чоловік, граф Едуард. Можливо, навіть і слідкування влаштував. Приревнував, значить. З цього, власне, і почалось. Я думаю, що це його рук справа! Я Вам скажу...
- Почекайте! Не забігайте наперед! Як Ви домовлялись стосовно часу і місця зустрічей?
- Патрісія, тобто, Маргарита мені телефонувала і ми домовлялись, коли мені приїжджати. А потім, в аеропорту Петер мене зустрічав і привозив до парку, ну, і... потім назад також відвозив. Я ж лише на один день, на кілька годин приїжджав. Вранці приїхав – ввечері поїхав. І ми весь час з Петером були.
- Аг-га, так, так. Добре... М-м, то коли Ви останнього разу приїздили?
- Та, десь тижнів три тому. Зараз порахую...
- Почекайте! Які три тижні? Принцеса загинула близько місяця тому.
- Вибачте, але ж... Я ж був на церемонії поховання Маргарити!
- Так?! А яким чином Ви на неї потрапили? Ви казали, що попередні рази Вам телефонувала сама принцеса? А хто Вам телефонував останнього разу?
- Я, як тільки дізнався... Ну, Ви розумієте? Як дізнався, одразу зателефонував Петеру і він про все домовився. А потім зустрів мене в аеропорту, відвіз на похорон. Ну, і потім... назад теж.
- Що – теж?
- В аеропорт потім відвіз. Хіба не зрозуміло? – вже нетерпляче повторив Валентин.
- Не нервуйте! Спокійніше. Нам потрібно знати всі тонкощі... Добре. Ви сказали, що Петер, коли Ви йому зателефонували, "про все домовився". З ким і про що він домовився?
- З батьком Маргарити, принцом Олександром.
- Дивно. Хіба Ви до цього були знайомі? Ви ж казали, що зустрічались з принцесою потай?
- Як Вам сказати... Знайомі ми до цього не були.., але познайомились, коли я приїхав на похорон.
- З якої нагоди?! Що між вами могло бути спільного, щоб він Вас запрошував на похорон та ще й знайомився з Вами?
- Так от, я ж і підвожу Вас до найголовнішого! Чого ж я тут? Для того, щоб викрити злодійство графа Едуарда. Я одразу, як почув за катастрофу літака, зрозумів, що це не випадково, що це все підстроєне графом. Тому й приїхав на похорон, аби попередити принца Олександра. Мене ж отруїти хотіли у Варшаві!
- При чому тут Варшава? Про що Ви?
- Ви розумієте, коли я останнього разу приїздив перед катастрофою, то... ну, я ж Вам уже казав, що Маргарита пообіцяла наступного разу познайомити мене з ріднею, а нас, певно, підслуховували і... я міркую, що граф приревнував мене до колишньої жінки, тож і вирішив мене позбутися. Коли я їхав додому, то під час пересадки у Варшавському аеропорту мені у напій підсипали щось, але я вчасно помітив і не став того пити.
- А чому Ви так упевнені, що то була саме отрута і що це якимсь чином пов’язане з графом? Може у Вас якісь інші справи є, через які Ви маєте ворогів?
- Я теж так подумав, але, коли через кілька днів почув про загибель Маргарити, то воно все якось, само по собі, ув’язалось в один ланцюг.
- Як на мій погляд, то ланцюг цей Ваш надто хлюпкий. Нічого конкретного – одні лише підозри. Невже принц Олександр сприйняв Ваші доводи всерйоз? А хто Вас звів з принцом і хто провів до нього?
- Петер, звісно! А хто ж іще?
- Та-ак?! Так... зрозуміло. І цього разу Ви теж приїхали з Петером?
- Так, він зустрічав мене в аеропорту, але потім сталася така пригода, що нам довелось тікати – ледве я до вас дібрався. Я зараз розповім...
- Ні, ми ще дійдемо до цього. Давайте, по черзі. Скажіть мені, будь ласка, а з ким Ви познайомились раніше – з принцесою чи з Петером?
- Та, власне, майже одночасно. Там теж, така історія вийшла – я думав, що він стежить за дівчиною, а виявилось, що він її охоронець. Ми потім так сміялись!
- А як принцеса ставилася до свого охоронця?
- Прекрасно! Це була найближча для неї людина. Та й як могло б бути інакше? Він – чудовий хлопець! Я сам можу це підтвердити... Упевнений, що й Ви зможете у цьому переконатись!
- Ні, дякую. Мене це, якось, мало цікавить... Тобто, як я зрозумів, після знайомства, ви проводили час завжди утрьох і у вас було повне взаєморозуміння?
- Воно то так, але ж, з Маргаритою, на жаль, ми зустрічалися лише тричі. Під час останніх моїх приїздів ми бачились лише з Петером.
- Так, я розумію, яка це для вас обох була втрата.
- Ох, якби Ви тільки бачили, у якому стані був Петер? Та й я – теж, у такому стресовому стані був! У мене, навіть, через це з дружиною були певні неприємності – не змогла вона мене зрозуміти.
- Дійсно, за нормальних обставин це зрозуміти важко. А скажіть ще – Ви казали, що на ваші зустрічі у парку принцеса брала свою дитину. Чим дитина займалась під час ваших зустрічей?
- Віктор? Та йому ж лише два роки! Зустрічались ми у післяобідню пору, то що йому – трохи пограється у траві, попоїсть та й засинає собі у колясці.
- Я зрозумів... То кажете, що за вами там у парку хтось стежив?
- Ви самі кажете, що це лише мої підозри. Але я впевнений, що саме так і було. Інакше, граф не засилав би до Києва свого агента, який погрожував розправою і мені, і моїй сім’ї.
- Так?! А коли це було?
- Та, оце лише з похорону повернувся додому, то майже одразу і почалось. Зателефонував моїй дружині і налякав до смерті, що з дочкою нещастя станеться, якщо я ще раз сюди приїду. Потім підкараулив мене біля дому і теж спочатку погрожував, а потім став пропонувати гроші, так... І зовсім, до речі, не приховував, що приїхав від графа.
- І велику суму Вам пропонували?
- Він лише пропонував поміркувати над цією пропозицією. Я, для вигляду, почав торгуватись, сказав, що мені потрібен час, щоб визначити суму, а сам, чим скоріш, сюди. Сім’ю довелось приховати на час моєї поїздки. До речі, сьогодні в аеропорту якісь особи, теж, певно, від графа, намагались перешкодити мені потрапити до Вас на допит – довелось тікати від них.
- Добре, то Ви не пристали на пропозицію, щоб з Вами розрахувались, і Ви більше сюди не їздили? Ви пішли на такий ризик для себе, для сім’ї і знову прилетіли сюди. Тобто, я так зрозумів, що для Вас дуже важливою є можливість приїжджати сюди і надалі? А перепоною для цього є граф, який цього не хоче допустити? І Ви цю перепону хочете прибрати зі свого шляху?
- Так! Цього негідника треба терміново зупинити і відправити на лаву підсудних!
- Поясніть мені лише, навіщо це все Вам? Навіщо Вам прагнути надалі сюди їздити, незважаючи на те, що ваша "подруга" Патрісія-Маргарита загинула? До кого Ви сюди будете приїжджати і у кого зупинятись – у Петера?
- Що ж, якщо мені не буде де зупинитись, то думаю, що Петер мені не відмовить, щоб зупинитись у нього. Не сумнівайтесь!
- А я і не сумніваюсь... Добре, останнє питання. Ви вважаєте, що у смерті принцеси і у Ваших неприємностях винуватий граф. Які тоді, на Ваш погляд, його мотиви? Навіщо йому було іти на усі ці кримінальні вчинки? Заради чого так ризикувати?
- Як, заради чого?! Заради Вікт... а-а, взагалі, не знаю... Можливо, приревнував Маргариту до мене. Знаєте, що таке – ревнощі? Вони і до вбивства довести можуть. Он, Дездемона теж через це загинула.
- Цікаво, яке відношення до цього має його син? Хіба їм забороняли бачитись? А з Маргаритою граф був розлучений – які вже тут ревнощі?
- Усяке буває. Можливо, він плекав надію, що у них ще все налагодиться, а тут раптом побачив у моїй особі загрозу. Вирішив, що всі його надії ідуть прахом – збісився, втратив контроль над собою... Десь так.
- Сумніваюсь, що він міг побачити у Вас значну загрозу для своїх планів. Щось тут не так. Або Ви мені не все розповіли, або всі ці страшні історії, які я від Вас зараз почув – це якийсь замок, вибудуваний на піску.
- Я розповів Вам усе, що знав і що пережив! Ви розумієте, що зараз і я, і моя сім’я перебувають у великій небезпеці? Якщо Ви зараз не зупините цю небезпечну особу, то він увірує в свою безкарність! Як я зараз повернуся додому і повідомлю своїй дружині і дочці, що нам треба змиритися і жити з постійною загрозою для свого життя, для життя нашої дочки?
- Доки ми в усьому досконально не розберемось, нічого не можу Вам обіцяти. А безпідставно звинувачувати поважну людину ніхто не дозволить. Мені, все ж, здається, що Ваші побоювання значною мірою перебільшені. Звісно, я можу уявити собі, що граф таки попереджував Вас, може й надто суворо, щоб Ви більше не їздили сюди і не шкодили марно його авторитетові і доброму імені. У нас добре ім’я цінується понад усе... Що ж, раджу Вам швидше повертатись додому і найближчим часом не пориватися їздити сюди ще, як би Вам цього не хотілося. А якщо виникне потреба викликати Вас в інтересах слідства, то ми Вас самі викличемо... З приводу Ваших побоювань за сім’ю – ну, що я можу порадити? Переїдьте в інше місто.., придбайте будинок з гарною сигналізацією.., найміть додаткових охоронців, особливо для дочки.
- Дякую за такі корисні поради! Ви мене дуже заспокоїли... Віктора шкода – граф весь час намагався відібрати його у матері. Тепер він візьметься за цю справу з подвоєною енергію. Яке виховання він йому надасть, якщо доб'ється свого?
- Що ж, батько має повне право тепер, коли у нещасної дитини загинула мати, взяти на себе повну відповідальність за виховання сина. Сподіваюсь, що Віктор виросте достойним сином свого батька. Але все це жодним чином Вас не обходить, турбуйтесь краще за своїх власних дітей. Розпишіться, будь-ласка, на сторінках протоколу і я Вас більше не затримую.
Валентин, неуважно проглядаючи сторінки протоколу, з сумом констатував для себе, що місія його видалась невдалою. Всі, ніби-то, "залізні" аргументи і факти, що здавались йому переконливими, наразі не справили на слідчого жодного враження і розсипалися у тексті протоколу ніби картковий будиночок.
- Звичайно, виглядало б значно переконливіше, - подумав Валентин, нервово потираючи шию, - аби слідчий дізнався, хто, насправді, є батьком Віктора, але... але слово є слово, і порушувати його він перед батьком Маргарити не стане. А це означає, що треба розраховувати відтепер лише на себе. Ніхто не захистить ні його самого, ні сім’ю. Щоправда, граф найближчим часом навряд чи піде на якісь ризиковані кроки. А що потім? Може принц Олександр щось порадить, чи зможе більш переконливо поговорити зі слідчим?
З цими думками Валентин підвівся з-за столу, сухо попрощався і нерішучими кроками залишив кабінет. На вулиці біля входу на нього чекала машина Петера. Деякий час постояли. Валентин почав розповідати як добирався сюди і про що питав слідчий, потім неквапом рушили у напрямку маєтку Його Високості.
- Знаєте, а за нами, ув’язався "хвіст", - одразу, лиш рушили, заявив Петер. – Здається, це та сама машина, від якої ми тікали з аеропорту.
- Ну, тепер хай шпигує, - з гіркою посмішкою відповів, озирнувшись назад, Валентин, - я свою справу зробив.
Думками Валентин був зараз повністю сконцентрований на очікуваній зустрічі з Його Високістю, якому він обіцяв повідомити результати допиту у слідчого. А вірніше, навіть і не цим він переймався, а тим – чи дозволять йому побачитись із сином. Останні дні, варто було лиш відволіктись від буремних подій, перед очима одразу вимальовувалось обважніле тільце малюка, що спить у нього на руках. Образ був настільки реальним, що Валентин відчував на згині ліктя важкість теплого, трохи спітнілого тіла, чув його тихе посопування. Згадувалась колискова, яку співав. Ловив себе на тому, що мимоволі мугикає ту мелодію. Що він йому розповість? Про що запитає? Валентин настільки заглибився у ці роздуми, що не помітив як машина загальмувала.
- Валентине! Нас, здається, хоче затримати поліція, - пробудив його до свідомості стривожений голос Петера.
- А що, ми хіба перевищили швидкість? – нахилився усім тілом уперед Валентин, визираючи крізь скло у бік поліцейської машини, що перетнула їм шлях.
Почекали здивовано, доки до них підійде полісмен. Петер відчинив вікно.
- Добрий день! Ми щось порушили?
- Я попрошу показати мені Ваші документи. І Вашого супутника – також.
Петер з Валентином запитливо подивились одне на одного, трохи погомоніли і передали свої документи поліцейському. Потяглися довгі секунди втомливого чекання, доки невисокий на зріст вусань вивчав папери. Нарешті, підняв очі і прискіпливо подивився спочатку на одного, потім на іншого. Простягнув Петерові його документи.
- Пане Колін, Вас я більше не затримую – можете їхати далі. А Вас, пане Стерновий, попрошу проїхати з нами до відділку для з’ясування певних обставин.
- У чому справа?! Що сталось? За що? – ще за інерцією заволали обоє пасажирів, хоча почали вже здогадуватись, що, якимсь чином, це пов’язано з подіями в аеропорту.
- Поїхали з нами – Вам усе пояснять, - рішучий тон полісмена не давав приводу для подальших сперечань.
У Валентина з’явилось внутрішнє передчуття чогось негарного, що невпинно насувалось і могло затримати його зустріч з сином. Цю несподівану перепону на шляху до Віктора треба було якнайшвидше проминути, тому, трохи затримавшись у першу мить, він різко пришвидшив свої рухи і майже побіг до поліцейської машини.
- Валентине, я поїду за Вами слідом і почекаю біля відділку, - гукнув навздогін Петер, трохи здивований такою готовністю супутника іти назустріч неприємностям – можливо, чималим.
Передчуття виявились немарними – у поліцейському відділку Валентина ознайомили із заявою, зробленою постраждалим в аеропорту, в якій вказувалось на номер машини Петера і прикмети Валентина як людини, що "вчинила замах на здоров’я ні в чому не винної людини та втекла з місця злочину". Потім провели процедуру впізнання його другим типом, який гнався за ними на машині.
Загалом, картина складалась досить небезпечною для Валентина – як не намагався він довести, що лише оборонявся, а не нападав. Щоправда, коли Петер, запрошений за вимогою Валентина в якості свідка, підтвердив, що той не нападав перший, тональність звинувачень трохи пом’якшилась, але ж, від факту побиття людини нікуди не дінешся.
Валентин із жахом зрозумів, що вляпався в історію капітально, і на швидке звільнення розраховувати нема чого. Тут уже не йшлося про зустріч з сином – хоча б з країни цієї вирватись і додому повернутись без гучного скандалу. Так – ще й з Комітету можна "вилетіти", а то – й, взагалі, з держслужби назавжди.
Валентин сидів уже під вартою в камері і згадував події останнього місяця. - Все якось пішло шкереберть: тільки-но уник смерті у Варшаві, як загинула Маргарита, потім – розлад у сім’ї, похорон, погрози розправи від графа, бійка в аеропорту і от, нарешті, все це закінчується тюремними нарами. А які наслідки? Невідомо... Просто якийсь жахливий калейдоскоп неприємностей. За що? Чим я так Господа прогнівив?
Між тим, Петер не втрачав часу і поїхав сповістити Його Високість щодо халепи, у яку вскочив Валентин. Він розумів, що ця історія може зачепити інтереси принца Олександра, і що той буде намагатись її зам’яти. Дійсно, Петер не помилився – Його Високість дуже стурбувався, нервово розпитував про всі подробиці і щоразу повторював: "Щось треба робити".
Було цілком зрозуміло, що за усім цим стоїть граф Едуард, і саме від нього зараз залежить, за яким сценарієм будуть розгортатись подальші події. Тож принц вирішив зателефонувати, у першу чергу, саме до йому.
Граф ніби чекав цього дзвінка, бо на всі запитання відповідав не замислюючись, заздалегідь підготовленими фразами – ввічливими, та зовсім неінформативними. Нарешті, усе це набридло і принц Олександр з неприхованим роздратуванням запитав відверто:
- Графе, я чудово розумію, що провокацію в аеропорту влаштували Ваші люди. Скажіть мені прямо – чого Ви домагаєтесь?
- Ваше Високосте, ну навіщо мені потрібно влаштовувати якісь провокації? Це нижче моєї гідності. Мої люди, які лише хотіли поговорити з тим негідником і умовити його не приїжджати сюди, зазнали нічим не спровокованого і зухвалого нападу. Це зафіксовано у всіх поліцейських протоколах. А щодо того, які у мене інтереси, то, з Вашого дозволу, висловлю їх: по-перше, мені потрібен мій син і, по-друге, я б хотів, щоб цей росіянин, Валентин, не з’являвся тут більше ніколи. Мені боляче спостерігати, як цей підозрілий тип постійно крутиться навколо мого сина, як його приймають майже офіційно у Вашому домі. Це викликає скандальний інтерес з боку бульварної преси, вже починають поширюватись якісь брудні плітки з цього приводу. Навіщо це і кому від цього користь? Сподіваюсь, що – нікому... Ми, якщо Ваша ласка, могли б домовитись: мої люди забирають з поліції свої заяви щодо нападу з боку Валентина, а він більше ніколи не з’являється на території нашої країни. Як це гарантувати? Дуже просто – він висилається з країни і позбавляється візи для подальшого в’їзду. Якщо ми домовимось, то, сподіваюсь, уже завтра справу буде тихо закрито і ніхто ні про що не дізнається.
- Та-ак, графе... бачу, Ви все гарно спланували, обміркували. У Вас просто талант на такі дільця.
- То як, Ваше Високосте, ми домовились?
- На жаль, я, за цих обставин, не маю іншого вибору... А Ви не боїтесь, що Ваша сьогоднішня маленька перемога може виявитись пірровою?
- Вибачаюсь, але я так далеко наперед не загадую. Звик більше жити днем сьогоднішнім. Арештанта завтра звільнять і, сподіваюсь, Ви не будете перешкоджати його виїзду з країни раз і назавжди?
З огидою поклавши слухавку, принц піднявся з-за столу і підійшов до вікна, продовжуючи обмірковувати розмову з графом. Мовчки дискутував з ним, знаходячи щоразу кращі аргументи і фрази. Жаль було, що розмова закінчилась і не можна було "прокрутити плівку назад". Та що тепер за це думати? Треба негайно з’ясувати, чим закінчилась розмова слідчого з Валентином. Усе ж, щоб трохи заспокоїтись, підійшов до столика з напоями, хлюпнув до келиха трохи коньяку і, поглядаючи крізь вікно у сіре передвечір’я саду, неквапливо випив золотавий напій. І лише після цього зателефонував слідчому.
З перших слів розмови, однак, стало зрозуміло, що значних сподівань від слідчого чекати нема чого. Свідчення Валентина не справили на нього якогось враження.
- Ваше Високосте, розумієте – нічого конкретного від нього я не почув. Якісь підозри, бездоказові звинувачення. Таке враження, що він не все розповідає, щось приховує і про свою незрозумілу "дружбу" з Вашою дочкою, і про свої стосунки з Петером Коліном, які викликають певні питання.
- А які саме питання? Я не розумію. І яке це має відношення до розслідування причин катастрофи?
- На жаль, в інтересах слідства я більше не можу розповідати Вам якихсь подробиць. Вибачте.
- Ні, я жодним чином не хочу впливати на хід слідства, але мені здається, що свідчення Валентина заслуговують на більшу увагу. До речі, Ви знаєте, де він зараз знаходиться? Його було заарештовано, лише він встиг поїхати від Вас. І зараз він сидить у камері із звинуваченням у нападі на людей, що є провокаторами, спеціально підісланими графом.
- Дозвольте запитати, Ваше Високосте, звідки Вам про це відомо?
- Граф сам мені у цьому зізнався. Його мета – щоб Валентина вислали з країни і він ніколи тут більше не з’являвся. Він боїться Валентина як свідка! Чому? Тут є питання, над якими треба було б замислитись.
- Ви можете зробити з цього приводу письмову заяву?
- Звісно, ні! Розмова з графом була наодинці. І я чудово розумію, що він, у разі чого, відмовиться від своїх слів.
- Що ж, у такому разі я, на жаль, не маю права зважати на те, що зараз від Вас почув.
***
Легка вранішня мряка, що лахміттям стелилась понад землею, обіцяла ясний день. Пізня осінь вступала у свої права, і на темно-сірих вологих деревах лише де-не-де жовтіли останні вартові листопаду. У повітрі вже відчувалось морозне дихання зими, що несміливо кинула на дахи і траву перші іскристі мазки паморозі. Зі сходу понад землею, з-за обрію, якого ще було не вгледіти, крізь коло рожевої мряки вже сміливо проривався жовтий диск сонця. Валентин їхав у поліцейській машині у бік аеропорту і подумки прощався назавжди з цією країною, що подарувала йому стільки щастя, скільки й принесла горя: подарувала і відібрала сина, подарувала і відібрала жінку, яка могла стати і не стала його долею. На яких терезах зважити, чого було більше: добра чи зла? Чи могло б усе це скластися інакше, краще – зумій він якимсь чином переграти все, що сталось, знову? Чи спрацював би "ефект метелика"?
За вікном машини пропливали передмістя столиці. Валентин дивився на них якось відчужено, ніби вириваючи їх зі свого серця, відчуваючи, що вже ніколи більше не побачить цих охайних будиночків, які виринали із іскристого туманного світла і за мить зникали позаду. І раптом, із цього яскравого мороку проглянуло обличчя Віктора та й зависло у повітрі невловимим подихом. Валентина до болю пронизало розуміння того, що втратив він сина назавжди, що залишиться він відтепер лише у пам’яті, з кожним роком втрачаючи реальність дорогих серцю рис. Відчуття гіркої образи невідомо на кого настільки переповнило зацьковану подіями останніх днів душу, що дві переривисті пекучі доріжки сліз стали надто слабкою втіхою і не принесли жаданого полегшення... – Пробач і прощавай! Тебе я більше не побачу! – чомусь приклеїлись звуковим супроводженням до думок, що, ніби циркові коні, долали коло за колом і в аеропорту, і у літаку, і дорогою з Борисполя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484258
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.03.2014
Глава XV
Всю дорогу, як і вночі, Валентин продовжував обмірковувати можливий
сценарій розмови з батьками Маргарити. При цьому, як у шаховій комбінації, виникала безліч різних варіантів і відгалужень у залежності від того, як будуть розгортатись події. І хоча усе це, кінець кінцем, перетворилося на суцільний вінегрет, усе ж, це був деякий банк попередніх напрацювань, з якого, за необхідності, можна було б витягти під час діалогу кілька гарних висловів.
Біля виходу з аеропорту вже чекав Петер. Пориви прохолодного осіннього вітру раз-по-раз підіймали поли його шкіряної куртки, куйовдили коротко підстрижене волосся, змушували приплющувати очі від закручених хмаринок дрібної куряви.
- Як Ви? Долетіли нормально?
- Що - я? Я долетів нормально... На жаль, Маргарита ніколи вже цього не скаже, - Валентин від цих слів несподівано для себе розчулився, на очах забриніли сльози жалю за тією піснею, що народжувалась, та так і не була проспівана. – Як у вас тут, нічого не змінилось? Я буду мати розмову з Їх Високостями?
- Так, але на довгу розмову Ви не розраховуйте. Сьогодні такий день.
- Ми можемо десь дорогою купити квіти? Я, все ж, сподіваюсь, що мені дозволять бути присутнім на церемонії. Як Ви вважаєте?
- Ви ж самі повинні розуміти, що, у будь-якому випадку, Ваша присутність буде неофіційною?
- А я, власне, на більше і не розраховую.
Дорогою сумно мовчали. Валентин схвильовано згадував свій нещодавній приїзд, Вікторове щебетання, ще надто живий образ Патрісії-Маргарити. Це настільки заглибило і відволікло, що не встиг схвилюватись очікуванням скорої зустрічі з її батьками. Ось і та доріжка перед маєтком, на якій, ніби ще вчора, бачив востаннє Маргариту з сином. Ретельно стрижені газони, ретельно стрижені кущі – якою сумною, холодною, чужою була ваша сьогоднішня краса. Витіювате мереживо хрустких доріжок цегляного кольору, що вели вдалину, нікуди не приводячи, викликало ще більше сум’яття душі.
Блякло-зелений простір присадибних газонів, що розгортався в імлисту перспективу ген до самого маєтку, сьогодні не радував око, а, навпаки, викликав якийсь смуток душевного спустошення. У пам’яті знов і знов виринав далекий образ Патрісії, що не йшла, а ніби пливла у кількох сантиметрах над землею. І ось, нібито вже це була і не вона, а казкова Олівія, якій він гукав: - Зупинись! Зачекай! Та, не чує вона і торує свій сумний шлях, щомиті все більше і більше віддаляючись, відлітаючи у туманну даль вічності.
Бачу твій образ у замку Артура,
Що розірвав темний простір століть;
В легкому вбранні тендітна фігура
Залами, сходами ніби летить.
Кличу, повторюю ніжне ім’я,
Чом ти не чуєш, Патрісія?
Лиш зупинися, молю тебе я –
Зникла в серпанку Патрісія.
З марева тайни проглянули очі,
У сяйві їх теплім раз-по-раз зринав
Дзвін кришталевий підборів дівочих,
Що стежку чарівну крізь душу проклав.
Кличу, повторюю ніжне ім’я,
Чом ти не чуєш, Патрісія?
Лиш зупинися, молю тебе я –
Зникла в серпанку Патрісія.
Час наш з тобою промчав без зупинки,
Може пробачиш мені ти колись?
Поряд пройшли ми, як білі хмаринки,
Ледь доторкнулись, але не злились.
Кличу, повторюю ніжне ім’я,
Чом ти не чуєш, Патрісія?
Лиш зупинися, молю тебе я –
Зникла в серпанку Патрісія.
Доки йшли, прохолодне повітря непомітно огорнуло Валентина першими подихами вже недалекої зими, від чого він, підіймаючись сходами, тремтливо зіщулився. Всередині будинку, куди їх завела прислуга, відчувались приготування до траурної церемонії, і це ще більше пригнітило настрій Валентина. Піднялись за прислугою на другий поверх до просторого холу, де їх посадовили у крісла і попрохали зачекати. Через деякий час слуга вийшов із сусіднього кабінету і запросив туди Валентина, а Петеру сказав залишатись у холі.
Проходячи до кабінету, у Валентина з’явилось таке ж відчуття, як у студента, що заходить у аудиторію до професора здавати екзамен і мало вірить у те, що зможе його скласти. Увійшовши до кімнати середнього розміру, здогадався, що це робочий кабінет батька Маргарити, принца Олександра. Виглядав кабінет досить скромно. Окрім кількох стелажів з книгами, столу з кількома стільцями, кількох мап і картин на стінах, невеличкого серванту з баром, у кімнаті не було більше нічого зайвого. За столом у чорному костюмі сидів, не підіймаючись назустріч, не старий, але вже сивий, стомлений від пережитого горя чоловік. Червоними очима з-під насуплених брів він запитливо-вивчаюче дивився на Валентина.
Першим, не знаючи як треба поводитися у такій ситуації, порушив мовчання Валентин.
- Ваша Високосте, дозвольте висловити Вам своє щире співчуття з приводу тяжкої втрати...
- Це єдине, заради чого Ви приїхали?
- Прошу Вас, не засуджуйте мене надто сильно. Я цілком свідомий того, що значною мірою винуватий у тому, що сталось. І повірте, те, що я стою зараз перед Вами, пов’язане саме з упевненістю у невипадковості трагедії. Я здогадуюсь, як Ви можете ставитись до мене, але свідомо пішов на зустріч з Вами заради істини, заради з’ясування дійсних причин того, що сталось.
- Про яку істину Ви кажете? Істина у тому, що всього цього могло не статися, якби Ви, досвідчена у житті сімейна людина, не закрутили голову моїй дочці, яка була набагато молодша і недосвідчена у спілкуванні з такими ловеласами. Яку мету Ви цим переслідували, який далекосяжний план виношували? Кажіть відверто – чого Ви хочете?
- Нічого мені від Вас не потрібно! – з викликом у голосі ображено вигукнув Валентин. – Яка мета у мене була? А яка мета буває іноді у чоловіка, коли він спокушається симпатичною дівчиною і вирішує з нею пофліртувати? Так, це мій гріх. Але для мене це була лише таємнича незнайомка, що назвалась Патрісією. Про те, хто вона є насправді, я дізнався лише місяць тому.
- Не лукавте! Маргарита була надто відомою людиною в Європі, щоб Ви не знали її в обличчя.
- Знаєте, не можна порівнювати ваше телебачення з нашим. Європейські новини у нас подаються далеко не в тому об’ємі як у вас. До того ж, без шикарного одягу і зачіски, у потертих джинсах і темних окулярах можливо й Ви не одразу її впізнали б. Хоча.., час від часу мені здавалось, що десь я її вже бачив. Намагався навіть згадати, але потім вирішив, що Патрісія просто на когось зовні схожа.
- А чого було тоді кілька років морочити їй голову? Їздити до неї потай від своєї сім’ї, потай від нас – її батьків?
- Так, визнаю.., так - у цьому теж, мабуть, була моя провина... Я так і не зміг зробити рішучого кроку ні в той, ні в інший бік. Але ж... я ні в чому силоміць не нав’язувався. І останнього разу, коли я приїжджав сюди три тижні тому, Маргарита, ну-у... вона вже зізналась мені, хто вона є... так от, вона запропонувала розповісти Вам усе про наші стосунки і познайомити Вас зі мною. Я погодився на це... От, отут і криється якась тайна. Щось сталось після цього. Я підозрюю, що хтось підслухав нашу розмову. І я тут маю певні підозри. Так... Ви розумієте, після того як ми розлучились і я полетів додому, на мене було вчинено замах. Під час пересадки у варшавському аеропорту мене намагались отруїти. А після цього, через кілька днів, оце... Ця безглузда катастрофа... Не вірю я у те, що це випадковість, збіг обставин.
- Чув цю Вашу версію. Охоронець Маргарити мені її вже викладав. Однак, як би мені не було зараз боляче, все ж, не можу я так голослівно приймати на віру цю гіпотетичну підозру... А тим більше... тим більше, стосовно людини, яку я багато років знаю.
- Так, але деякі люди іноді ставлять собі за принцип: "Мета виправдовує засоби". І тоді йдуть до поставленої мети, не зважаючи ні на що.
- Ну як Ви можете судити про графа, зовсім не знаючи його?
- Ваша правда, особисто з ним я, на щастя, знайомий не був, але й того, що мені розповідала про нього Маргарита, було достатньо, щоб зрозуміти, що це за особа і на що він здатний задля поставленої мети... От, Ви можете сказати, чому він пішов на те, щоб одружитись з вагітною жінкою і, фактично, всиновити чужу дитину? Він же знав, що діти по вашій лінії не будуть спадкоємцями трону?
- Ви у шахи граєте?
- Звісно.
- Так от, як кажуть шахісти: "Немає такого майстра, який не мріяв би стати гросмейстером"... Коротше, де реальні підтвердження Ваших підозр? Розкажіть мені у подробицях, хто і як намагався Вас отруїти?
Після того, як Валентин розповів про випадок у Варшаві, Мост Ноубль Олександр деякий час мовчав, після чого розмірено промовив:
- Історія, дійсно, досить підозріла, але ж, Ви самі кажете, що Вам лише здалося, що хтось там і щось підсипав до напою.
- Як Вам сказати? Скоріш, я, просто, підсвідомо не міг сприйняти те, що у мене взагалі можуть бути якісь вороги, що хотіли б моєї смерті. Ні на роботі, ні в інших справах не було у мене жодних конфліктів і ризикованих авантюр. Але... коли сталась ця авіакатастрофа, то... знаєте – думки мої різко змінились.
- Дивна Ви особа! Виходить, що історія, в яку Ви втягнули мою дочку, для Вас, насправді, не виглядала як безрозсудна авантюра з небезпечними наслідками? Про моральний бік Ваших вчинків я вже й не кажу. До Вас що, й досі не дійшло, у що Ви вляпались?
- Не знаю... Можливо, я завтра замислюсь над цим, а сьогодні... сьогодні голова моя зайнята зовсім іншим.
- А що Ви, взагалі, за людина? Де Ви працюєте?
- Державний службовець я. У державному комітеті працюю. Ну-у... словом, займаюсь питаннями енергозбереження. Звісно, порівнюючи зі статками у вашій країні, живемо ми достатньо скромно, але на життя вистачає... Що я за людина? Та, нормальна я людина, така як усі.
- От, саме через таких нормальних, як усі, людей усі ненормальні речі у світі й відбуваються. Для вас все – нормально, все – у порядку речей. А знаєте, чому? Тому, що внутрішнього стрижня у вас немає, достатньої здатності до самоконтролю, здатності приймати цілком самостійні рішення, не озираючись на інших. Стадний інстинкт, от що: інші так роблять, то й мені можна! Якщо інші зраджують своїм дружинам, то чому мені не можна? Якщо інші волочаться за молоденькими дівчатами і затягують їх до ліжка, то як же мені упустити такий шанс при нагоді? Якщо інші сноби мріють про те, щоб отримати хоча б автограф у принцеси, не кажучи вже про те, щоб побути разом з нею, то чому мені цього не домогтись? Ну, й що, домоглися свого? Доросла людина, а закортіло, як у тій казці – пробратися до королівського саду і викрасти золоту клітку з l'oiseau du bonheur. То де Ваше щастя? Чи Ви його комусь іншому своїми діями принесли?
- Мені важко зараз з Вами дискутувати, особливо, відчуваючи всю глибину своєї провини... Я розумію Ваш стан сьогодні. Ви, дійсно, праві багато у чому, а я був неправий. Так... Одне лиш скажу – не завжди приносять щастя людям і дії непересічних людей, таких, наприклад, як Гітлер, або Сталін. Вони мали свій стрижень, діяли самостійно і не оглядалися на інших. То й що з того? ...Чесно кажучи, я кинув дім, роботу і прилетів сюди не задля того, щоб посперечатись у чомусь з Вами і поїхати собі назад. Зрозумійте мене, будь ласка! – Валентин так виразно хотів це підкреслити, що приклав руку до серця.
- То поясніть, що Ви хочете? Я логіки у Ваших діях, поки що, не бачу. Якщо Ви впевнені, що було намагання здійснити на Вас замах, то.., на мій погляд, Вам треба було б зараз тихо сидіти вдома і жодним чином про себе не заявляти. А Ви, навпаки, мчите сюди, де Вас можуть побачити живим, свідомо наражаєте своє життя на небезпеку. Що, хочете сказати, що не боїтесь повторного замаху? Заради чого, поясніть?
- Так, Ви праві, моя перша думка була саме такою, але... потім я все обміркував і вирішив, що кращим захистом буде напад, що я не зможу спокійно жити, ховаючись від небезпеки і кожного дня її очікуючи. Ну, як так? Якась страусина політика – ні, це не моє. І потім.., це нечесно було б у відношенні до дорогої для мене жінки, що загинула. Повірте, то не красиві фрази - я у своїй душі несу тяжкий хрест за її загибель, особливо, якщо підтвердиться, що це було вбивство. Це мій моральний борг перед нею – докопатися до істини. Крім того, ще двом людям зараз загрожує небезпека – охоронцю і водієві Маргарити, бо вони також були свідками наших побачень. Благаю Вас, поставтеся серйозно до моїх слів!
- Слідство у цій справі ведеться у будь-якому випадку. Я розповім слідчому те, що Ви сказали – все інше від мене вже не залежить... У Вас ще щось?
- Так... У мене ще два прохання, заради яких я приїхав. Не знаю, чи зможете Ви піти мені назустріч, але я дуже Вас прошу: дозволити мені бути присутнім на похороні, а також, побачитись із Віктором.
- Ну, стосовно побачень з Віктором, то Ви одразу викиньте це собі з голови! Нема чого йому з Вами бачитись! Я хочу, щоб Ви запам’ятали: він – мій онук і до Вас жодного відношення не має. Ніхто, особливо журналісти, не повинні нічого знати! Стосовно першого прохання – серед родичів і офіційних осіб Ви, звісно, бути не можете, а серед інших, бажаючих взяти участь у церемонії, то вже Ваша справа. У дочки було багато знайомих і друзів, які прийдуть туди... Усе, більше у мене немає часу. На прощання я настійливо рекомендував би Вам забути цей епізод у вашому житті і не поширюватись ні тут, ні вдома щодо будь-яких зв’язків між нами, навіть якщо дуже схочеться похвастати. Так буде краще для всіх. Я міг би навіть запропонувати певну суму за Ваше мовчання і за те, щоб Ви ніколи не мали якихось претензій на батьківство Віктора. Яка сума Вас влаштувала б, у розумних межах, звісно?
- Що ж, пропозиція заманлива, але мені доведеться від неї відмовитись. І знаєте, чому? Якщо раптом Віктор колись довідається, коли виросте, що я його продав за певну суму, як коня на базарі, то він мене прокляне, а я не хочу брати це на свою карму. Звісно.., - Валентин тяжко зітхнув, - я можу Вам обіцяти, хоча це для мене і важко, мовчати і не шукати без Вашого дозволу зустрічей з Віктором, але... не вимагайте від мене, щоб я добровільно відрікся від сина... А стосовно того, що Віктор лише Ваш і що так буде краще для всіх, то... не знаю, чи усі так вважають. Підозрюю, що граф уже найближчим часом може пред’явити свої права на Віктора, як на свого прямого спадкоємця. Що Ви зможете йому протиставити, коли він схоче забрати сина до себе?
- Нехай тільки спробує! – мимоволі вирвалось у принца Олександра, та він одразу взяв себе у руки і вже удавано спокійним голосом продовжив: - Ми цю проблему вже якось самі владнаємо. До побачення!
Валентин автоматично попрощався і вийшов з кабінету. Після того, як розмова закінчилась і спав стресовий стан нервової напруги, на нього якоїсь миті звалилося відчуття сонливості і апатії. На запитання Петера щодо результатів розмови навіть не зміг одразу й відповісти, бо не вдавалось звести думки докупи. До того ж, Петера самого одразу запросили до кабінету. Не пройшло й п’яти хвилин, як Петер повернувся.
- Його Високість погодився, щоб ми були присутні на траурній церемонії, - тихо сказав Петер, як тільки наблизився до Валентина, - і, ось.., дав запрошення, щоб ми не штовхалися у юрбі цікавого до сенсацій люду.
- Це він так Вам сказав? А мені здається, що принц Олександр, усе ж, вирішив поберегти наше життя. У цій юрбі нас з Вами можуть не лише штовхнути, але й штрикнути. Ви не подумали про це? А от він, мабуть, подумав. І що це означає? Це означає, що він таки сприйняв серйозність моїх підозр. Це добре. Хоча... що доброго у нашій ситуації? Навіть вулицею пройти ризиковано.
- Думаю, доки не поїдемо на церемонію, Вам краще посидіти у моїй машині.
Петер сказав це таким спокійним і буденним голосом, що Валентинові стало зрозуміло – той отримав від Його Високості певні інструкції щодо подальших дій.
Сіли у машину і під’їхали майже до центральних воріт, зупинившись за сотню метрів з протилежного боку вулиці. Дощити поступово перестало і на обрії з-під чорно-синьої хмари різко окресленою межею яскраво проглянуло рожеве небо. Пожовкле осіннє листя вже наполовину облетіло із зажурених змоклих дерев. Дороги і газони, певно, прибирали доволі регулярно, тому на долівці лише де-не-де виднілись жовті плями одірваного останнім дощем листя. У салоні авто було трохи парко, по даху машини ще торохкотіли жалісно поодинокі краплі, що зривались з розкидистого платана.
Валентинові пригадалась остання зустріч з Маргаритою і Віктором, прокручуючись у голові спалахуючими епізодами як стара порвана кіноплівка. І дивно, хоча того разу дощило так само, як і зараз, але спогади настільки контрастували своєю теплою сонячністю із сірим і вогким ознобом самотньої неприкаяності цього жалобного дня, що Валентин відчув як у очах забриніли сльози, а вуста почали зрадливо тремтіти. З’явилось відчуття, ніби не встиг, спізнився сісти на якийсь дуже важливий у житті потяг, вибігши на перон тієї миті, коли останній вагон уже зникав за рогом, відлітаючи у далекі казкові краї і залишаючи на згадку про себе біль і смуток втраченого назавжди...
- Вже їдуть, - почув Валентин хриплий голос Петера і побачив траурний кортеж, що неквапливо виїжджав з воріт і звертав вулицею вліво. Петер потроху рушив слідом за кортежем, прилаштувавшись на певній відстані за ним. Неподалік від каплиці, де відбувалось прощання з принцесою Маргаритою, кортежу прийшлось просуватись у коридорі між двома натовпами люду, серед яких деінде снували газетні репортери.
У подвір’ї, в яке нарешті заїхали всі машини кортежу, поважні особи почали виходити і неквапливо просуватись до величного собору у готичному стилі. На певній відстані від них невтомно працювали телеоператори і фотографи. Валентин дочекався, доки Петер віджене машину і повернеться, після чого вони разом теж вирушили навздогін процесії серед кількох інших незнайомих осіб, які, певно, також мали якесь відношення до родини покійної. Нарешті, всі зайшли до траурної зали. Посеред зали між морем квітів і вінків Валентин побачив труну, яку потроху оточила багаточисельна родина. Як важко було витримати неможливість підійти у цю хвилину ближче, щоб побачити востаннє обличчя тієї, яку лагідно називав Патрісією, яка ніколи не була для нього принцесою, а простою, трохи дивакуватою дівчиною. Валентин дивився здалеку на такі знайомі і водночас уже якісь інші контури обличчя Маргарити і крізь сльози намагався востаннє зрозуміти, ким же, усе ж таки, була для нього ця жінка – останнім коханням чи лише матір’ю його сина. Заглиблений у ці роздуми, не одразу помітив, що хтось пильно до нього придивляється. Та, нарешті, звернув увагу на цього чоловіка, років за п’ятдесят, що стояв серед родичів біля труни і кидав на нього здивовано-гнівні погляди. Зрозуміло, єдиною людиною, що могла б так поводитися, повинен був бути граф Едуард. Лише він міг знати його в обличчя і бути страшенно здивованим появою тут живим і здоровим поряд з охоронцем Маргарити. Валентин відчув таку ненависть до графа, що, коли їх погляди чергового разу схрестилися, не зміг приховати злорадної посмішки, що мимоволі розтуляла вуста. Вони зрозуміли одне одного – це був виклик на своєрідну дуель. Поразка у цьому двобої могла бути смертельною, але у цю мить Валентин чомусь про це забув. Було лише бажання помсти – підступне почуття і ненадійний радник у життєвих ситуаціях. Петер штовхнув ліктем у бік і стиха прошепотів:
- Гляньте, граф Едуард надто пильно дивиться у наш бік. Може нам краще піти звідси?
- Навпаки, хай бачить, що я серед запрошених, що поряд з Вами, що почуваю себе впевнено. Прекрасно! Це дасть йому зрозуміти, що спроба його замаху на мене провалилася і вже не є тайною. Хм, тепер він уже побоїться повторити свою спробу непомітно позбутися нас без ризику гучного і згубного скандалу. І знаєте, що..? Думаю, тепер він буде намагатись якимсь чином переконати, або залякати нас, щоб ми мовчали. Це, звісно, неприємно, але вже не так небезпечно.
- Ви таки впевнені, що це він намагався Вас отруїти?
- Звісно. А звідки б він тоді знав, хто я такий, і так перелякано дивився у мій бік? Ні, це він! Тільки він!
- Схоже, що Ви маєте рацію. Який негідник! Що ж він тепер буде робити далі?
- Якщо спробувати уявити себе на його місці, то логічно буде очікувати, що нас будуть намагатись підкупити, або ж – чимось шантажувати. А чим – поки що мені складно сказати... Не хочу сьогодні про це замислюватись. У мене в душі зараз зовсім інші почуття...
Після закінчення церемонії Петер одразу повіз Валентина до аеропорту, оскільки Маргариту для поховання, все одно, збирались везти до родового маєтку. За вікнами машини з’явились околиці міста, коли Валентин раптом згадав за гроші, які позичив у Києві на поїздку. Події цього дня настільки вибили з колії, що забув обговорити це делікатне питання і з Петером, і з Його Високістю. І лише тепер з жахом зрозумів, що залишився з цією майже безвихідною проблемою наодинці. У цій ситій західній країні його проблеми мало хто зрозумів би. Тепер з усією неминучістю перед очами з’явилась картина недалекої зустрічі з кредитором, у якого намагатиметься прохати відстрочки з поверненням боргу. А яким чином його повертати, жодної ідеї поки що не проглядалось...
З тяжких роздумів Валентина вивів Петер:
- Щось мені здається, що за нами ув’язалась якась машина. Ніби приклеїлась з самого початку, лише ми від’їхали.
- А може це люди графа?
- Та ні – не схоже. Надто відверто нас переслідують, не ховаючись. Так нахабно можуть поводитись або поліцейські, або кореспонденти. Але поліція вже, мабуть, почала б сигналити, щоб ми зупинились. Тому думаю, що це, все ж, кореспонденти.
- Кореспонденти? Цим що від нас треба? Може переплутали нас з якоюсь знаменитістю?
- Зараз приїдемо – побачимо. Хоча не думаю, що ці жуки можуть когось переплутати.
Між тим, уже під’їхали до аеропорту. Таки точно – лишень зупинились і вийшли з машини, як до них підбігли два репортери з фотоапаратами і мікрофоном у руці.
- Пане Колін! Ми знаємо, що Ви були охоронцем у принцеси Маргарити. Що Ви могли б сказати щодо катастрофи? Як Ви вважаєте – це був нещасний випадок, чи спланований замах? У принцеси були вороги?
- Я нічого не можу сказати з цього приводу, - рішуче почав відбиватись Петер. – Розпочалось слідство, воно й визначить, що це було. Вибачте, але ми запізнюємось на реєстрацію.
- Ви кудись відлітаєте? А хто Ваш незнайомий супутник? Скажіть, будь ласка, - переключились багатослівні молодики на Валентина, - ми бачили, що Ви теж були серед запрошених на церемонії: Ви – далекий родич, чи друг сім’ї загиблої? Ви можете назвати себе?
- Я... - давній знайомий покійної. Коли вона, ну-у... ще студенткою була. А називатись мені ні до чого – все одно, моє ім’я нічого вам не скаже… Все, все, вибачте, ми запізнюємось!
Щоб позбутися настирливих репортерів, довелося майже побігти уперед до зали реєстрації. Трохи відірвались, хоча переслідування і фотографування на відстані не припинились. Нарешті, настав час прощатися.
- Не кращий день був у моєму житті, - сумно промовив Валентин, потискуючи руку Петера на прощання. – Хіба міг я передбачити, що доведеться нам зустрітись наступного разу за таких обставин?
- Згоден. На жаль, так. Та, думаю, нам дуже скоро доведеться зустрітись знову. Впевнений, що слідству ще знадобляться Ваші свідчення... Чекайте, зовсім забув, - Петер дістав з внутрішньої кишені конверт, - ось, візьміть гроші на дорогу.
- Що Ви?! Я у Вас не можу їх узяти!
- Ви мене не зрозуміли. Це гроші не мої – їх мені для Вас передав Його Високість.
- Що Ви кажете?! Дякую!.. У мене, чесно кажучи, були б значні проблеми без цих коштів. Але дивно, якщо він хотів мені їх дати, то чому не дав безпосередньо?
- Хто його знає? Я сам не завжди розумію деяких вчинків цих панів з вищого світу. Але сьогодні я не хотів би опинитись на місці Його Високості.
- Так... якийсь безглуздий жах.., - сказав Валентин, задумливо дивлячись у підлогу, трохи помовчав, попрощався і швидко попрямував на посадку.
***
У Києві він побачив, як у телевізійних новинах обговорювали загибель і поховання Маргарити, а також, присутність на церемонії таємничого незнайомця. Побачив також і своє обличчя у різних ракурсах, різні здогадки щодо своєї особи, у тому числі і досить близькі до вірних, також і про те, куди він від’їхав після похорону. Всі сходились на тому, що сліди незнайомця ведуть або у Польщу, або в Україну.
Певно, декому з близьких здалась дивною схожість незнайомця з обличчям Валентина. Довелось на всі дзвінки від родичів, друзів і знайомих відповідати, що він лише схожий на того незнайомця з Польщі. Тож, коли Валентина до свого кабінету запросив на розмову начальник управління Петрицький, у нього з’явились якісь негарні передчуття, але вирішив діяти за звичною схемою.
- Валентине Петровичу, Ви мені розкажіть, будь-ласка, на які похорони їздили, відпрошувались у мене? Тільки чесно.
- А-а... що сталось? Я ж Вам казав ще тоді, перед від’їздом, - намагався зберігати невимушено здивований вигляд Валентин, хоча вже зрозумів, що нічого доброго тон начальника не віщував.
- Так, я чув Вашу версію, але тепер маю щодо неї певні сумніви. Як Ви вважаєте, чому?
- Не знаю. Але я... чесно, я їздив на похорон.
- Якраз у цьому я і не сумніваюсь. Але куди Ви їздили – от у чому питання? Я, зазвичай, досить уважно продивляюсь телевізійні новини і встиг побачити доволі знайоме мені обличчя у зовсім іншому місці: на похороні принцеси Маргарити.
- Ах, от Ви про що. Так.., мені вже багато хто казав про це. Ні, це якийсь випадковий збіг – хтось досить схожий на мене, кажуть, був на тих похоронах.
- Ну, може багато хто й казав, та, окрім мене, ніхто з них не знав, що Ви у цей час саме й їздили на похорон. Та й придивлявся я уважніше за інших, коли побачив знайоме мені обличчя. Я ж бо відправляв Вас на похорон у зовсім інше місце, ніж те, у якому раптом побачив. Та ні, не міг я помилитись! Краще викладайте усе відверто, а то я вимушений буду розпочати службове розслідування!
- Помилуйте, але ж я не у відрядженні був, а відгул брав? І де я був у відгулі – нібито, моя особиста справа? Чи я не правий?
- Так.., але ж... було з Вашого боку певне серйозне обґрунтування, щоб я погодився надати відгул? А Ви ввели мене в оману... Послухайте, Валентине, може досить?! "Коліться" вже – яким чином Ви туди потрапили? Все одно, я ж не відстану, доки не зізнаєтесь!
- Знаєте.., якби я був упевнений.., ну-у, що це не вийде за межі цього кабінету...
- Ага! Значить, усе ж, я не помилився? І все це таки... Ну, добре! Домовились. Я обіцяю – все залишиться між нами. Клянусь!
- ...Так, я скажу – був я на похоронах у Маргарити... принцеси, тобто. Був, тому що ми були знайомі з нею.
- Яким чином?! Як?
- Ну, тоді, пам’ятаєте, чотири роки тому, коли ми були у Вестландії? От, тоді й познайомились... випадково. Я не знав тоді, хто вона є. А вона гуляла інкогніто містом. Отак і познайомились, словом... Переписувались потім...
- Переписувались? – Олександр Васильович недовірливо хмикнув. – Навряд чи цього було б достатньо, щоб Ви поїхали до неї на похорон. Та ще й - щоб Вам дали можливість бути серед окремо запрошених. Казали, що Вас потім ще її водій персонально відвозив до аеропорту... До речі, а Ваші постійні відгули? Це ж, мабуть, Ви їздили до неї? Чогось Ви недоговорюєте.
- На жаль, це не лише моя тайна, тому я не можу усього Вам розповісти. Я й так відкрився Вам більше, ніж будь-кому ще. Не вимагайте від мене більшого, прошу! – приклав руку до грудей Валентин з такою журбою на обличчі, що розчарований начальник відступився і відпустив його.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484015
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.03.2014
Глава ХІV
Наближався кінець робочого дня, коли на столі у Сергія задзвонив телефон. – Хто це так пізно? – незадоволено прошепотів він сам собі, простягаючи руку до слухавки. - Вже додому йти, а тут комусь „до біса хочеться попрацювати”!
- Ало! Сергійчику, любий, це ти?
- Так.
- А це я, твоя рибка... Чого ти мовчиш, не впізнав?
- Жанночко! Упізнав я тебе, дорога! Просто, важко так одразу переключитись. Голова забита різними проблемами по роботі. У кінці дня башка вже зовсім не працює.
- Ну, від цього у мене є гарні ліки. Мені випадково дісталися квитки на концерт до Палацу „Україна”. Можемо зараз піти. А Олежик з Геною посидить – я з ним уже домовилась.
- Як прикро! Але у мене саме сьогодні нічого не вийде – на партійні збори треба зараз іти. Буквально хвилин за п’ять я збирався вже виходити.
- Господи! Ну, отак кожного разу – тільки щось спланую, тільки захочу провести з тобою вечір, як у тебе чергові посиденьки, або мітинги. Ти можеш хоч раз „сачконути”.., хоча б заради своєї коханої жінки?
- Жанно! Ти ж знаєш, що я б з радістю провів з тобою час, але... ну, не можу! Вибач! А може ти з дітьми сходиш? Олег Гену на руки візьме.
- А що залишається? Звісно, підемо – не пропадати ж квиткам. Жаль...
- Жанночко!.. Я... хотів одну річ тобі сказати. Ти тільки не ображайся!
- Що таке, любий? Кажи!
- Я хотів тебе попрохати.., ну, хоча б, тоді, коли мені додому у партійних справах телефонують, намагатись українською відповідати. Хоча б пару простих фраз вивчи. Розумієш, мої однопартійці вже і сміються, і дорікають, що у мене сім’я російськомовна.
- Ой! Та, навіщо воно мені зда... Так, так, любий, я спробую! Але ж, ти знаєш, як це для мене важко? І потім, це ж, усе одно, буде ні те, ні се – суржик якийсь.
- Нічого, головне – не боятися. А, з часом, призвичаїшся... Ну, добре, цілую! Ще раз, вибач! Мені треба вже бігти, а то спізнюсь.
- Ну й спізнишся! То що? Багато втратиш? Усе одно, теревенити ще будете до одинадцятої. Діячі не твого рангу, і ті запізнюються. Причому, не на десять хвилин, а на годину, на дві. Кожного разу лише про це й чуєш по телебаченню.
- Не знаю, як там хто, а я, особисто, намагаюсь цього не допускати. Взагалі, я вважаю – людина, яка завжди і всюди запізнюється, не повинна претендувати на високі посади у державі. Якщо ти не можеш навести порядку у самому собі, то як ти зможеш навести порядок у країні?
- Ой, ой! Навіщо такі пишні заяви? І який тут зв’язок?
- А такий! Треба навчитись вирізняти пріоритети – що найважливіше на цей час. Треба розуміти, що, коли ти розмовляєш з кимсь... там... якою б поважною не була ця людина і... тема розмови, тебе у цю мить чекає вся країна. І якщо у тебе повсякденними справами легко ламається порядок денний, то... з такою ж легкістю будуть ламатись і не виконуватись усі твої величні плани державного будівництва, втіленням яких у життя ти так заворожував уяву народу перед виборами. Розумієш?
- Ну, розумію, то й що?
- А те, що власна неорганізованість – це такий стереотип поведінки, який важко перебороти у собі і який кожного разу буде виявлятися як у дрібницях, так і у значних справах. Тому я так вважаю: якщо ти не пунктуальний до жорстокості і до себе і до оточуючих – не йди у велику політику, пожалій народ, якого сином ти є! Йди краще на город та вирощуй гарну капусту! Знайди свою славу на цих теренах!
- Ага, так тебе хтось і послухає! Сам ти достатньо пунктуальний?
- Не завжди, але намагаюсь. До того ж, я у велику політику і не пориваюсь.
- То навіщо тоді тобі оці партійні справи? Аби лише свій вільний час даремно марнувати? Що ти з цього маєш, поясни?
- А хіба обов’язково при цьому мати якийсь зиск? Можеш мені не вірити, можеш сміятися, а я пішов у політику саме з патріотичних міркувань.
- Одне іншому не заважає. Я чомусь думаю, що таких наївних романтиків, як ти, скоро виштовхнуть з політики за законом Архімеда, як чужорідне тіло. Зараз настає час інших героїв, і ти зі своїми переконаннями нікому не будеш потрібен. Треба бути більш прагматичним – якщо вже братись за якусь справу, то наперед планувати, що вона принесе тобі і твоїй сім’ї. Ти лише зрозумій мене вірно – я ж не проти твоїх партійних захоплень, але хотілося б, щоб ти, крім того, ще і думав про те, яку користь можна з цього мати. Так, так - саме користь!
- Ой, Жанно, ми на цю тему вже неодноразово дискутували. Давай відкладемо цю розмову, бо я вже дійсно спізнився. До побачення! – майже скоромовкою випалив Сергій і швиденько поклав слухавку.
***
Валентин кілька днів вагався, чи повідомляти Маргариті через Петера про випадок у Варшавському аеропорту. Та, нарешті, вирішив не хвилювати її даремно, оскільки сам не був остаточно впевнений у тому, що його таки намагались отруїти. При чому, з плином часу ця історія поступово танула у глибинах пам’яті, а з цим усе більше зростала впевненість у тому, що нічого насправді і не було, що все це йому просто здалося. – Менше треба дивитись на ніч американські бойовики, - вирішив остаточно і закрив цю тему.
Саме у цей час з редакції швейцарського наукового журналу Валентин отримав згоду на публікації своєї статті щодо зв’язку між гравітацією і розширенням Всесвіту. Ця подія була настільки несподіваною і довгоочікуваною, що на деякий час відволікла його взагалі від усіх інших подій. Ольга цим теж була спантеличена. Останнім часом у неї почала визрівати підозра, що у чоловіка з’явилось чергове захоплення. Багаторічний досвід спільного життя і внутрішнє відчуття підказували їй, що якась жінка знову закрутила Валентинові голову. Вже збиралась з цього приводу серйозно поговорити, аж тут ця публікація статті. Ця новина сплутала усі карти. – Може цього разу внутрішній голос мене підвів, - подумала Ольга з полегшенням, – і захопився він не спідницею, а підготовкою статті? Таке захоплення може бути не менш сильним. Тим більше, що за стільки років марних намагань раптом перша реальна пропозиція. Від такої удачі у будь-кого голова обертом піде. Хто б міг подумати, що з цих його багаторічних писульок, через які я стільки разів з ним сварилась, таки вийде щось серйозне? Треба буде приділити йому зараз більше уваги, показати, що я його поважаю і ціную як творчу людину. Для нього це буде важливо.
А Валентин, між тим, почав уже хвилюватись, чому так довго нема жодних звісток від Маргарити. – Може не змогла умовити батьків – надто консервативні у них погляди? А, можливо, їй самій духу не вистачає наважитись зізнатись. Якби себе поставити на її місце – не знаю, чи вистачило б мені самому духу сказати батькам таку правду? Та ще й таким батькам!.. Добре, ще два-три дні почекаю, а потім зателефоную Петеру.
Минуло чотири дні, та дзвінка так і не було. Була неділя, тож у понеділок Валентин вирішив, що зателефонує сам. Того дня був один з останніх теплих осінніх днів. Зранку сім’єю поїхали попрацювати на садову ділянку. Сад стояв увесь жовтий і на тлі блакитного неба дарував якусь світлу і прозору радість, до якої вже підмішувався легкий сум за літом, що було, ніби лише вчора. У повітрі стояв стійкий запах диму від спаленого листя, який розносився сивими струменями поміж садами. Дим стелився над землею, і це говорило про те, що скоро треба чекати погіршення погоди. І дійсно, після обіду з’явився легкий вітерець, небо з блакитного стало сірим і напівпрозорим, хоча жодної хмаринки видно ще не було. А ще через деякий час небосхил ніби розділився на дві частини: одна частина швидко почала загрозливо чорніти, а інша, навпаки, набула яскраво-білого кольору. Треба було терміново збиратись і їхати додому, щоб не потрапити під холодний осінній дощ.
Усе ж, як не намагались, від метро до свого дому довелось іти вже під дрібною мжичкою. Втішало те, що ще встигали до передачі вечірніх новин, які за давньою звичкою називали програмою "Час". Зазвичай полюбляли дивитись її разом, розсівшись на дивані та кріслах. Цього вечора Валентин трохи затримався у ванній кімнаті, коли передача вже почалась. Раптом Тетяна почала нетерпляче гукати батька з кімнати:
- Тату, швидше! Швидше іди, тут дуже цікаве передають!
- Що там уже сталося? - трохи незадоволеним голосом промовив Валентин, заходячи до кімнати і витираючи на ходу рушником руки.
- Ось, іди подивись, - показувала дочка рукою у екран. - Показують, як у Вестландії розбився спортивний літак з парашутистами, на якому була принцеса Маргарита. Кажуть, що всі загинули. Їх там шестеро було.
- Як?! Не може бути! – нестримно вигукнув Валентин, хапаючись руками за скроні. Обличчя його у цю хвилину набуло настільки несподіваного вигляду, що це не на жарт налякало як дочку, так і дружину.
- Що з тобою?! Чого ти так переймаєшся? – здивовано почала запитувати чоловіка Ольга. – Щодня хтось гине. Та чого ти мовчиш? Ти поясниш, нарешті, що сталося? Тобі зле?
- Тату, не мовчи! Скажи що-небудь! – розплакалася дочка.
Та Валентин і справді не міг вимовити й слова, оскільки горло йому перехопило болючою грудкою, а очі застилало сльозами. Важко було остаточно повірите у те, що все вже з’ясовано і жодної помилки не може бути. Але ж, сказано було надто категорично, що загинули всі, після того, як у літака з невідомих причин відмовив двигун і він розбився під час вимушеної посадки. Це дійсно не залишало навіть малесенької надії, що щось іще може змінитись. У пам’яті уривками почали спливати згадки про їхні короткі зустрічі, наповзаючи одна на одну. Невже на цьому все скінчилося і немає тому вороття? Мозок не міг сприйняти цього, примушуючи весь час подумки повторювати: - Не може бути! Не може такого бути! Патрісіє, як же так? Невже я тебе більше не побачу?
Напевно, Валентин не відчув, що повторював ці слова не лише подумки, тому що Ольга враз почала торсати його за плечі і питати, про яку Патрісію він говорить. Дали витримувати цю настирливість, не маючи змоги нічого відповісти, не було сили, тому наразі відчув нестримне бажання побігти звідси хоча б на деякий час.
- Залиш мене у спокої!! Пусти! – крикнув у нестямі, вхопив у вітальні куртку і побіг на вулицю. На дворі все дощило. У світлі ліхтарів проносились міріади яскравих краплинок. Асфальт, вкритий тонкою плівкою води, відбивав ці краплинки, ледь помітно бризкаючи в усі боки. Голова Валентина швидко змокла, та він не помічав. Зрозуміти було важко, чому ж так сталось: тільки-но проник у тайну цієї жінки і з нею лиш порозумівсь, одразу й втратив. Чомусь згадалась давня казка про Синю бороду: – Може й я відкрив дверцята кімнати, до котрої заглядати не можна було, за що мене Господь і покарав? - картав себе, хоча й не розумів - у чому, брів темним містом, не розбираючи шляху, ступаючи у калюжі йшов від дому. Єдине, що зрозуміти зміг, як тільки втратив Маргариту – наскільки дорогою встигла стати вона йому. І відчуття це гострим лезом пройшло крізь серце разом з відчуттям гіркої втрати, та породило біль і ніч, крізь темний сум якої бриніла музика – то реквієм квітці кохання, що зрізана безжальною рукою, лиш тільки встигла розцвісти.
Осіннім листям серце вкрило,
Прибило відчаю дощем,
Тяжким камінням придавило...
Чого ж чекать іще мені, чого іще ?
Пішла у ніч ти в мареві печалі,
Дорога та не має вороття.
Душа завмерла в боліснім мовчанні –
Як сталось, що твоє життя,
Неначе зірка, згасло на світанні...
Холодний жовтень плаче за тобою,
Кудись іду я, змоклий вщент;
Не завдавай мені ти, осінь, болю –
Не провіщай мені плакучу долю.
Чого ж чекать іще в житті, чого іще ?
Перед очима з’явився маленький Віктор. Раптом усвідомив, що втратив не тільки жінку, яку встиг покохати, а й сина. Навряд чи вдасться колись його побачити. Кому і що тепер будеш доводити? Хто він для батьків Маргарити? Чи встигла вона їм про нього щось розповісти?
У цю мить Валентинові згадався випадок у Варшаві. Чи не мав він зв’язку з тим, що сталося? Тепер уже остаточно збагнув, що спроба замаху на його життя таки відбулася – нічого не здалося. Одразу стало якось моторошно – за інших обставин він міг зараз не йти вулицею, а лежати у землі на кладовищі. Здригнувся, уявивши себе там. Комусь було вигідно, щоб ми обоє зникли – але чому? Висновок напрошувався лише один: судячи з усього, вигідно це було лише графу Едуарду. Невже він отримав якимсь чином інформацію щодо наших зустрічей? Невже зміг піти на вбивство заради збереження нащадка роду? Просто важко таке собі уявити!
Шляхом, повз який, згорбившись і загорнувшись у піднятий комір, просувався Валентин, мчали з шелестом поодинокі машини, розбризкуючи у боки водяні фонтани. Дощові краплі, стікаючи шкіряною курткою, все більше промочували брюки. Від цього тіло стало потроху тремтіти і Валентин мерзлякувато втягував голову у плечі...
– Стій! - раптом мало не вголос зупинив він самого себе, - але ж, цей клятий Едуард не знає, що у випадку зі мною йому не вдалось довести свій задум до кінця? А якщо довідається, то що мені загрожує? Спробує довести справу до кінця? Мабуть, що так. Що ж робити? Звертатись до нашої міліції сенсу немає – у те, про що я розповім, ніхто не повірить, тільки на сміх піднімуть, а то ще й медичну бригаду викличуть. От, якби можна було якось вийти на розмову з батьками Маргарити, хоча й вони навряд чи повірять моїм доводам. А навіть, якщо і повірять, то може просто не захочуть мати зі мною справу? Хоча.., нехай і так, а все ж, попередити їх та розповісти про свої підозри, все-одно, мабуть треба. Повірять чи не повірять – то вже їх справа.
Валентин відчув, що треба повертатись. Як не було тяжко на душі, та, все ж, від усіх цих переживань та заглиблювань у минуле вже настало якесь емоційне перенасичення. Мозок почав відключатись. З’явилось відчуття порожнини та внутрішнього отупіння. Захотілось лягти під ковдру, накритися зверху подушкою, нічого не чути і нікого не бачити. Хоча й розумів, що вдома треба буде щось говорити і пояснювати. А після такої розмови ніч буде, навряд чи, спокійною. Та, вже якось стало байдуже...
Удома не спали – певно, що чекали на нього. Тільки-но почав роздягатись, як у передпокої з’явилась переполохана дружина.
- Валентине! Де ти був? Що сталось?
- Слухай, дай мені спокійно роздягнутись. Потім поговоримо.
- Що значить – спокійно?! Ти хоч уявляєш, у якому стані ми були весь цей час? Так раптом скинувся й побіг світ за очі у глупу ніч. Я побігла за тобою навздогін, та ж ти так швидко зник, що я й не наздогнала. Ми тут так знервувались. Не знали, куди бігти тебе шукати, куди дзвонити. Що ж ти робиш з нами? Хіба так можна?! І головне – заради чого? Що такого ти там побачив по телебаченню?
Доки Валентин перевдягався, Ольга без упину торохтіла, перемежаючи запитання з голосіннями. Тетяна теж допитливо і стривожено виглядала з-за рогу стіни, не наважуючись вставити своє слово у розмову батьків.
Перевдягатись, чесно кажучи, Валентин не поспішав – не знав як розпочати розмову та й не міг зосередитись, вивести себе з того стану, в який його ввели запаморочливі хвилі пам’яті, що раз-по-раз вимальовували картини коротких зустрічей з Маргаритою, дзвеніли у вухах і не давали звести очі докупи. Нарешті випростався і, не дивлячись у бік дружини, хрипло видавив:
- Знаєш, давай поговоримо наодинці. Таню, іди, будь-ласка, до кімнати, а ми з мамою посидимо на кухні, побалакаємо.
Пройшли на кухню. Валентин, передбачаючи, що дочка спробує підслуховувати, зачинив двері з коридору.
- То що ти хотів мені розповісти? Що сталося? – вже більш спокійним і стомленим голосом запитала Ольга.
- Я... розповім. Усе розповім.... Але... прошу єдине. Я розумію – те, що ти зараз почуєш, може викликати і недовіру, і бурхливі ревнощі... Знаєш, давай домовимось ось про що: усе це стосується людини, яка загинула. Розумієш? – її просто вже немає у живих. Тому... ну-у – що б я зараз тобі не розповів, не кажи нічого поганого на її адресу. А мені можеш казати все, що завгодно. Всю провину я беру на себе, – ледве закінчив Валентин з клубком у горлі. Намагався стриматись, але на очах знову забриніли сльози.
- Нічого не зрозуміла... Що ти кажеш і за кого? Хто загинув?!
- Ну.., ти ж сама бачила… У новинах.
- Що я бачила?! Що розбився літак з парашутистами, у якому була принцеса Маргарита. То й що? Там якась Патрісія ще була? Хто вона така – твоя знайома? Ти ж це ім’я називав? І звідки ти знаєш, що вона дійсно там була?
- Патрісія... Як тобі пояснити?.. Ну-у, це і є Маргарита. Тобто, спочатку вона була Патрісією, а потім... зізналась, що, насправді, не Патрісія, а Маргарита. Але... для мене вона, все одно, була Патрісією.
- Що за нісенітницю ти верзеш? З тобою, взагалі, все у порядку? Ти не захворів?
- Та нічого я не захворів! Маргарита загинула! Що тут ще пояснювати?! Це вона – з нею я був знайомий!
- Ні, тобі мабуть, таки зле! У тебе явно манія величі. А ти сам хто – Наполеон? Що коїться з тобою?!
- Ох... дай мені зібратись з думками. Краще... давай так – я спробую все по-порядку розказати, а ти мене тільки не перебивай, а то я зіб’юсь.
- Не віриться вже мені, що ти щось путнє можеш сказати, але добре – кажи. Але кажи так, щоб хоч щось можна було второпати. Не плутай, а кажи все прямо.
- Ну от... значить так... Кілька років тому, коли я був у відрядженні у Вестландії, познайомився на вулиці з дівчиною, яка назвалась Патрісією. Ну, була у мене причина серйозна, щоб підійти до неї.
- Яка причина?! Що, мало таких причин було у тебе в минулому? Хоч би вже не брехав!
- Ольго! Я ж просив не перебивати. Лаятись потім будеш. Познайомились... Ну, так уже сталось! Потім вона мені місто показувала. Гуляли ми до вечора. Зізнаюсь – запаморочила вона мені голову, а може... – я їй. Хтозна?.. Але провели ми потім вечір у мене в готелі, трохи випили. А потім... як це сказати: хміль у голову ударив, біс поплутав, чи ще щось – згрішив, каюсь...
- Боже мій!! - не витримала і розплакалась Ольга. – Я так і знала, що всі твої відрядження – лише про людське око! Ти там лише гулянками і блудом займаєшся!
- Та заспокойся! У нас тільки один раз усе й було. Повір! Чесно кажу! Потім така каша заварилась, що вже не до того було.
- Яка каша?! Що ти мені очі замилюєш! Що, перший раз?! А з Ларисою з машбюро як ти крутив? А зі студенткою-практиканткою? Думаєш, забула все? Пробачила?!
- Ну от, згадала позаторішній сніг. Коли це було? Молодий був, дурний, кров гаряча була. Потім я ж став більш серйозним, урівноваженим. Хіба не так? Я ж стільки років ні на кого більше не заглядався! А тут – ну так сталося. Ще раз чесно кажу – це було лише раз!
Однак, заспокоїтись Ольга вже не могла, як не намагався вгамувати Валентин цей потік сліз і голосіння. Пройшло не менше півгодини, доки все це поступово не перейшло у тихі схлипування. Пара значною мірою була випущена і на зміну їй прийшла емоційна втома. Завдяки цьому звістка про те, що у результаті цієї подружньої зради народилась дитина, була зустрінута вже не так бурхливо. Проте, коли розповідь дійшла до того, як Валентин дізнався, що Патрісія – це Маргарита, дружина знову підняла лемент:
- Що ти з мене дуру останню робиш? Мало ти наді мною познущався, мерзотнику?
- Послухай, мені зараз не до сміху. Не треба так... Людина загинула, хіба можу я у таку хвилину жартувати? ...Кінець кінцем, у мене фотографія є з нею.
- Як фотографія?! Не вірю! Де? Де?
Валентин приніс фото, протягнув дружині. Ольга довго вдивлялась, наближала і відводила фотокартку, примружувала очі.
- Ти хочеш сказати, що ця молодичка у джинсах і темних окулярах і є Маргарита? ...Не вірю. Щось тут не те...
- Їй доводилось трохи маскуватись, щоб її на вулиці не впізнали. Придивись уважніше до рис обличчя – це вона і є. Ну, навіщо мені тебе дурити? Я ж уже і так усе тобі відкрив, то що ще тут приховувати?.. Не можу спокійно дивитись на неї, просто не вірю, що цієї жінки вже немає в живих! – Валентин знову почав витирати очі. – Віктора жаль – сиротою залишився... А діди за мене нічого не знають. Я для них – ніхто...
- Господи! Та звідки ти знаєш, що це саме твоя дитина, а ця жінка - Маргарита? Я думаю, що це просто якась аферистка і шантажистка, а ти повівся на її розповіді, як Буратіно.
- Яка аферистка?! Ти що? Вона два роки сама виховувала свого сина і жодних претензій до мене не мала!
- А чого ж ти до неї приїздив? Що, завів собі іншу сім’ю “на стороні”? Зрадник! Негідник! Стільки часу приховував від мене, що вже іншу сім’ю завів!.. І не загинула ця самозванка Патрісія! Не вірю! От побачиш – вона ще об’явиться і пред’явить свої права! А ти побіжиш за нею навшпиньки! Хіба я не бачу, як ти до себе притискуєш цього байстрюка?
- Ольго, перестань! Не збирався я нікуди втікати! Але ж, зрозумій мене – сина побачити теж хотілось. Зрозумій і вибач.., якщо зможеш.
- Не вірю, - продовжувала стенати Ольга, – жодному слову твоєму не вірю. Ти розрушив сім’ю і кинеш нас усе-одно. Ну й – скатертиною дорога!
- Куди я піду?! Загинула вона! Ти зрозумієш мене, кінець кінцем?! Загинула! І ні за кого вона себе не видавала, а, навпаки, приховувала від мене, хто є насправді. Я сам випадково розкрив цю тайну. Я ж тобі не всі подробиці розповів. Ти знаєш, як це сталось? Дивився по телебаченню сюжет у новинах, як святкували день народження Маргарити, і побачив там серед гостей Віктора на руках у бабусі, а коли з будинку вийшла його мати, то він кинувся до неї – це й була Маргарита. Ось так... Тільки після того, як я це розповів, Маргарита зізналась, хто вона є.
Почувши це, Ольга раптом пошматувала фотографію на клаптики і схилила голову до столу, сховавши з плачем голову у ліктях. Вона відчула себе цієї миті ще більш приниженою. Здалось, що з такою претенденткою на місце у серці Валентина, навіть з мертвою, вона конкурувати не зможе. Було таке враження, що той будинок сімейного благополуччя та затишку, який будувала всі ці роки, почав розвалюватись, ніби складений з кісточок доміно.
Так, з самого початку не було у них якогось особливого палкого кохання. Скоріш за все, це можна було назвати договором про спільне будівництво сім’ї, який за багато років спільного життя поступово став настільки невід’ємним від самого сенсу існування у цьому світі, що вже не могла собі уявити, як можна було б жити інакше. Були важкі моменти, коли вимушена була йти на певні компроміси, а то й просто заплющувати очі на деякі речі заради збереження усталеного порядку речей. І от, тепер раптом серцем відчула, як захиталося під ногами підґрунтя цього будинку, що багато років щиро вибудовувала як сама розуміла. Що далі? Знову піти шляхом компромісів і спробувати ще раз полагодити те, що розвалилось? Чи вистачить наснаги і головне – бажання? Як йому вдалось причарувати цю принцесу? Просто у голові не вкладається! Що такого він їй міг говорити, чого мені не говорив? Казанова!
Валентин, між тим, намагався якось пробитися до свідомості дружини, яка, здавалось, зовсім його не чула. Заспокоював, просив вибачення, умовляв зрозуміти, хоча й розумів, що на цей момент це, мабуть, не має жодного сенсу. Нарешті, Ольга підвела голову, відкривши трохи пом’яте скам’яніле обличчя.
- Я думаю.., після того, що сталось, нам, певно.., краще буде пожити окремо... Хоча б певний час – розібратись у наших почуттях. А там... видно буде. Буде взаємне бажання знову жити разом?.. Ну, то... Словом, побачимо. А зараз я такого бажання у серці не відчуваю.
- Ольго! А як же Тетяна, дочка наша? Про неї ти подумала?
- А ти про неї думав, коли іншу дитину на стороні заводив?
- Дитину я спеціально не заводив – не моє це рішення було. Моєї згоди на це не питали, - злукавив Валентин, намагаючись хоч якось виправдатись. – Послухай, не концентруй свою увагу зараз на цьому. Ти знаєш, що мене намагались отруїти у Варшавському аеропорту, коли я повертався додому? Я маю підозру, що ця катастрофа літака не є нещасним випадком, що ці два випадки пов’язані між собою.
- Чи не забагато честі для твоєї персони? Що це – манія величі, чи манія переслідування? – скривила саркастичну посмішку Ольга.
- І зовсім не смішно! Ти розумієш хоч, що є реальна загроза не лише моєму життю, але й вашому? Хіба можна мені зараз залишати вас наодинці з такою небезпекою? Краще разом подумати, як вийти з цієї ситуації.
- Як вийти? То вже твої клопоти... Звертайся куди хочеш.., хоч до „майора Проніна” – він на бандитах собаку з’їв.
- Ага... – а потім виявилось, що то чорнобурка однієї із злочинниць, - спробував налаштуватись на глузливий тон дружини Валентин, відчуваючи з досвіду, що кризовий перевал у сімейному скандалі пройдено. Дружина для порядку ще деякий час покомизиться, та все ж до неї, кінець кінцем, дійде серйозність і реальність небезпеки. Погано це чи гарно, але поява спільної зовнішньої загрози завжди об’єднує конфліктуючі сторони.
- Ти ще насміхаєшся з мене?! Геть з очей моїх! За п’ять хвилин щоб не було тебе у квартирі! – раптом неочікувано різко вигукнула Ольга з якимось заповзятим натхненням у очах.
- Ну, навіщо ти так? Заспокойся, Олю, - давай краще поміркуємо, що робити далі у цій ситуації. Га? Ну, перестань – я прошу тебе!
- От, ти сам вліз у цю ситуацію, то сам і виплутуйся! Як дітей на стороні заводити, то у мене поради не питав, а тепер я раптом тобі знадобилась – радитись, бачте, йому зі мною треба! Ні, дорогенький! Сам створив проблему – сам її вирішуй, а нас на небезпеку наражати нема чого! – Ольга знову розридалася. – Краще б тебе вже отруїли, то хоч би не взнала про всю цю ганьбу на нашу сім’ю.
- Як?! Це ти таке своєму чоловікові бажаєш?
- А який ти мені чоловік?! Ти ж іншою сім’єю обзавівся! Словом, так – ось тобі бог, а ось поріг! Не бажаю більше тебе бачити!
- Та я й сам не залишусь, раз ти мені смерті бажаєш! – з гіркотою, але й трохи картинно заявив Валентин і побіг збирати речі. Чесно кажучи, зовсім не хотілось у глупу ніч іти з квартири і їхати через усе місто до батьків, а потім ще щось намагатись їм пояснювати, не пояснюючи головного. Ой, як не хотілось іти з дому, але ж... показати це, втратити чоловічу гідність... Ні, тільки не це! Треба витримати марку до кінця.
Доки збирався, дружина мовчки спостерігала за його діями, час від часу схлипуючи у мокру від сліз долоню, і тільки вже наприкінці, коли побачила, що Валентин виходить за поріг, не стрималась і надривно скрикнула:
- Боже мій, який же ти дурень!
- Від такої ж чую! – луною озвався Валентин у відповідь, не замислюючись над тим, з якого приводу вона це сказала, і зачинив двері...
Нічого, - вирішив для себе, - пройде кілька днів, перебіситься, заспокоїться, а там уже якось налагодиться... Господи, ну за що ж усі ці кари на мою голову?! Дві жінки, з якими звела і нерозривно переплела доля, і от – одна загинула, з іншою повний розлад. Як усе це осягнути головою, щоб з глузду не з’їхати? – продовжував розмірковувати дорогою Валентин, намагаючись зв’язати до купи повне сум’яття уривків думок, що наповзали одна на одну, перебиваючи і не даючи завершитись попереднім. Не встигав пожалкувати, що не вдалось попрощатися з Тетянкою – заснула вдягнена на канапі, як уже перед очима випливало обличчя Віктора, що ніби кликало – приїжджай скоріш, бо мені зараз зле. У проміжках між цим продовжував подумки розгортати продовження діалогу з Ольгою, наводячи різні аргументи на своє виправдання, щоразу все більш вагоміші, ніби це зараз комусь було потрібно. І у цей же час перед очима з пам’яті випливали картини знайомства і таємничих побачень з Патрісією – з кожною хвилиною усе більше приходило розуміння незворотності відходу їх у серпанкові сутінки минулого, а відтак, серце ностальгічно стискало докорами совісті, що стукали у його віконце дитячими пальчиками...
Як не кортіло вилити наболіле батькам, та все ж не вистачило сміливості, тож спромігся лише на загальні виправдання, небезпідставно сподіваючись, що вони тактовно не стануть домагатись істини. Безсонна ніч не принесла хоч найменшого заспокоєння душі. З чавунною головою та невтомним свердлом, що навскіс засіло у правій скроні, з’явився вранці на роботу і, ледь дочекавшись слушної хвилини, побіг на телефонну станцію та зателефонував Петеру. Ризикувати дзвонити з роботи, чесно кажучи, не хотілось, бо не знав, під яким соусом записати цю розмову у журналі фіксації міжміських розмов. Як завжди буває у таких випадках, хвилин сорок ніяк не міг додзвонитись – чомусь ніхто не брав слухавку. За цей час Валентин настільки знервувався, готуючись кожного разу після набору номера і початку виклику випалити заготовлені попередньо слова, що, коли нарешті почув голос на тому кінці дроту, то геть збився і почав щось недоладно белькотіти. У результаті, розмова обірвалась, так і не почавшись. Довелось набирати знову.
- Алло, Петер?
- Так, це я.
- Петер, це Валентин з Києва. Скажи, скажи мені – що сталось?! По телебаченню в новинах учора сказали про літак. Що це? Як? Невже правда?
- ... Так.., так. Це, дійсно, сталось... Мені важко зараз про це говорити.
- Як же так? ...Не вірю! Не вірю, що це просто випадок!
- Ну, що Ви таке кажете? Які у Вас на це підстави?
- Повірте мені – я знаю, про що кажу! На мене теж було вчинено замах! Я маю певні підозри. І якщо це так, то нам обом загрожує небезпека.
- Мені?! Яким чином?
- Ви були свідком наших з Маргаритою побачень, знаєте все стосовно Віктора.
- Як? Ви що, пов’язуєте трагедію з літаком і ваші стосунки? Хочете сказати, що це граф Едуард влаштував аварію? Не можу повірити, ні! Я добре його знаю. Звісно, я не дуже високої думки про нього, але піти на такий злочин – ні, таке у мене в голові не укладається.
- А я Вам кажу, що це так! Я просто впевнений! Під час останньої зустрічі з Маргаритою ми домовились, що вона познайомить мене з батьками і відкриє правду про Віктора. Я впевнений, що граф якимсь чином довідався за нашу розмову.
- То що, значить, це я підслухав і доповів йому? Ви мене підозрюєте?
- Звісно, ні! Хіба я став би Вам дзвонити і про все розповідати? Самі знаєте, яка зараз є така техніка підслуховування. Підозрюю, що наше останнє побачення з Маргаритою не було тайною для графа. Він про все довідався і не міг допустити втрати нащадка.
- Все одно.., все одно – я не уявляю, як можна було б зважитись на такий злочин?
- Але, якщо це дійсно так, то ми з Вами є останньою перепоною для здійснення його планів. Про те, що я залишився в живих, він, поки що, не довідався, а от для Вас загроза якогось чергового нещасного випадку є досить реальною. Чекати не можна! Треба якось запобігти цьому!
- Яким чином? Може мені розповісти про все її батькам?
- Чи повірять вони Вам одному? От, якби ми удвох це зробили? Допоможіть мені зустрітись з батьками Маргарити! А, крім того, я хотів би якось.., попрощатись з Маргаритою і... бути на похороні, якщо це можливо. Господи, навіть не можу вимовити це слово – похорон!.. А що з Віктором? Як він?
- Він нічого не знає. Певно, так зараз буде краще.
- Так… Як би я хотів його побачити?!..
- То може Ви й так приїжджайте? Я спробую вас провести на церемонію. А батькам потім представлю.
- Ні, це якийсь непевний варіант: спробую провести, спробую представити. Справа надто серйозна, щоб можна було покладатись на сприятливий випадок. А, крім того, хоч і соромно зізнатись, та попередні рази я приїжджав, позичаючи грошей на дорогу у борг, а потім Маргарита мені ці витрати компенсувала. Це завеликі кошти для мене. Тому я хотів би сподіватись – якщо батьки Маргарити виявлять зацікавленість у зустрічі зі мною, то може б вони хоч частково допомогли мені з коштами на дорогу?.. Ви переговорите з ними?
- Ох.., нелегко буде розпочати цю розмову... Добре, спробую. Я зателефоную, як тільки щось вирішиться.
Валентин, повернувшись на роботу, не знаходив собі місця, нервуючись, що домовленість, якщо й станеться, то надто запізно, щоб встигнути на поховання. Та, як не дивно, хвилюватись довелось недовго: Петер зателефонував уже за дві години і повідомив, що йому таки вдалось пробитися до батьків Маргарити та поговорити, і що вони, хоч і не з великим бажанням, але погодились вислухати Валентина відносно його підозр. Стосовно всього іншого говорити поки відмовляються.
- А чому? – з образою у голосі запитав Валентин. – Що, вони не повірили, що я – батько Віктора?
- Повірили, хоч і не одразу. Шоковані були – це точно. Я ще досі під впливом тих емоцій, які довелось побачити. І Ваші підозри стосовно катастрофи літака їх ще додатково схвилювали. А от... як тільки почули щодо Ваших проблем з оплатою дороги, то одразу запідозрили, що... ну, як це сказати.., словом, що Ви у цій історії маєте якийсь корисливий інтерес, що Ви – мало не авантюрист якийсь, що схоче за допомогою Віктора витягнути з них значну суму грошей. Кілька разів перепитували мене, чи можна Вам довіряти, чи не будете Ви займатись шантажем за допомогою преси, чи можна Вас взагалі пускати у дім.
- То що, я Віктора так і не побачу? І на похорон не потраплю?
- Не знаю. Обіцяти завчасно нічого не буду. Я, як міг, намагався переконати їх у важливості зустрічі з Вами. Врешті-решт, вдалося вмовити: вони зможуть прийняти Вас завтра до обіду, і то – не надовго. Після обіду буде похорон. Скажу чесно – все буде залежати лише від Вас. Яке враження на них справите, так і вирішите свої проблеми.
Так, було над чим замислитись. Складалося рівняння з кількома невідомими. Треба було вирішувати, чи ризикувати відправлятися у поїздку, яка мала більше шансів на негативний результат, ніж на позитивний. Що там могло чекати: півгодинна слизька розмова із підозрілими поглядами і холодним прощанням, а одразу після цього – повернення додому із розбитим серцем і спустошеними кишенями? Що робити?
Та все ж, бажання використати хоч і невеликий шанс перемогло. Терміново, протягом кількох годин треба було вирішити питання з відгулами, грішми і квитками. Одразу пішов до Петрицького, доки він не пішов на обідню перерву.
- Олександре Васильовичу, доброго дня! Можна до Вас? У мене одна делікатна справа.
- Добридень! Заходь, коли делікатна. Що скоїлось?
- Ви розумієте, у мене так склались особисті справи, що терміново треба від’їхати на один день. І сьогодні з обіду я просив би відпустити мене, щоб купити квиток і підготуватись до поїздки. А післязавтра зранку я вже був би на роботі. Ну, просто до зарізу треба!
- Та що таке в тебе коїться?! Тільки нещодавно брав відгул, тепер – знову! Що за проблеми у тебе?
- Родичка моя померла. Завтра похорон. Відпустіть мене, прошу! Я обіцяв, що буду. Дуже близька мені людина.
- Ну, похорон – це святе. Добре, їдь. А хто ж у тебе помер?
- ... А-а.., двоюрідна сестра. Нещасний випадок, - намагався вже, будь-що, виплутатись Валентин, не взявши, до того ж, і гріха на душу, бо двоюрідних сестер у нього не було.
- Так ти що, і ночувати там не залишишся? Це далеко?
- Та ні. Це... у Житомирі. Я тільки туди й назад… Ну, добре, дякую! Побіжу до каси за квитком. До побачення! – на ходу випалив знервований Валентин і вибіг скоріше з кабінету начальника, злякавшись, що допит на цьому не скінчиться.
Гроші черговий раз довелось позичати у давнього знайомого, що мав свою невеличку фірму будівельних матеріалів. Оскільки, попередні рази Валентин не барився з поверненням боргу, то й зараз проблем не виникло, хоча серце зрадливо тьохнуло: - Чи зможу я цього разу вийти з честю із цієї ситуації? ...Що ж – ризик є ризик. Відступати пізно. Хто не ризикує, той не п’є ціаністого калію.
До вечора вдалось зробити ще дві справи – взяти білети на літака в обидва кінці та зателефонувати Петеру, який пообіцяв зустріти в аеропорту…
Ніч перед далекою поїздкою – яка ти кожного разу хвилююче-нервова?! Як довго ти тягнешся і як швидко пролітаєш?! Для стомленого важким безсонням неприкаяного тіла ти перетворюєшся на тисячу і одну ніч з безліччю плутаних думок і історій, одна гірша за іншу, з постійним почісуванням різних важкодоступних місць, що почергово за себе нагадують, з безуспішними намаганнями відволіктись від думок та провалитися, нарешті, у сон, доки крізь заплющені повіки не зачне сіріти клятий світанок. І от, коли єдиною думкою, що починає тебе діставати, стає бажання скоріш дочекатись дзвінка будильника, його дзеленчання розриває тишу квартири настільки несподівано, що перериває на самому цікавому місці сюжет, у якому ти опинився, незрозуміло яким чином...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484014
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.03.2014
Глава ХІІІ
Протягом літа Валентин кілька разів розмовляв по телефону з Патрісією.
Співробітники в кімнаті вже призвичаїлись до дзвінків незнайомки, яка ніжним жіночим голосом промовляла щось незрозуміле, з чого можна було розібрати лишень те, що кличе вона Валентайна. А, оскільки, слухавку телефону, частіш за все, підіймала Тетяна, то вона і глузувала з Валентина:
- Валентине Петровичу! Знову Ваша англійка турбується: - А, чи живі Ви, здорові? Вашій дружині вітання передає.
Жінкам, при цьому, подобалось спостерігати, як Валентин густо червоніє і починає нервувати.
- Скільки можна повторювати – не англійка вона! Зараз у Європі майже всі англійською спілкуються. І у нас суто ділові стосунки – до чого тут дружина? Дайте слухавку!
Але ж, жіночу інтуїцію не надуриш. Навіть не розуміючи іноземної мови, вони бачили мову жестів, міміки та чули мелодію голосу, яка підказувала, наскільки далекі подібні стосунки від ділових.
Чи ризикував Валентин тим, що хтось із них піде на те, щоб виконати роль “доброзичливця” і розповісти про ці розмови дружині? Звісно, ризикував до деякої міри. Та ж, якби він знав цих жінок трохи гірше, або був з ними у гірших стосунках, то й не йшов би на цей ризик. Хоча, свого часу і мав нагоду довідатись, як це робиться, від свого друга Василя. Той вже четвертий рік холостякував не за своєю волею, а завдячуючи якомусь “доброзичливцю”.
Заспокоювало Валентина також те, що Ольга надто не переймалась його швидкоплинними захопленнями, які ще жодного разу не загрожували надійності сімейного вогнища. Цього разу ситуація, щоправда, складалась набагато серйознішою, якщо такою вважати наявність дитини від іншої жінки. Але ж, хіба з’являлась у нього хоч на мить думка, щоб заради цього кинути сім’ю? Ні. Валентин уже завчасно програвав ситуацію, що буде говорити і як виправдовуватись, якщо, не дай боже, Ольга про все дізнається. Хоч і не на всі сто відсотків, але був упевнений, що і цього разу йому вдасться відшукати доріжку до великодушного серця Ольги і замиритися. – З іншого боку, - виправдовував себе, - і маленькому Віктору потрібна моя увага, треба йому хоч іноді бачитися з батьком. Хіба винний він у чомусь?
У Валентина з Патрісією було вже домовлено, що у другій половині вересня він знову приїде в гості. Та, за два тижні до цього сталася подія, що різко змінила всі плани і сподівання. Восьмого числа, у неділю ввечері Валентин приїхав з садової ділянки і привіз два важких кошики з яблуками. Хотів ще встигнути подивитись останні новини, тому поспішив перевдягнутись й увымкнути телевізор, доки дружина підігрівала вечерю. Цього дня, можливо, ніщо б особливо не зацікавило Валентина у передачі, якби не відеорепортаж з Вестландії щодо святкування у родовому маєтку двадцятип’ятиріччя онуки короля, принцеси Маргарити. Треба сказати, що після своїх поїздок до Вестландії, будь-яке згадування у новинах про цю країну викликало у Валентина жвавий інтерес. Тому й не дивно, що і цього вечора при першому ж згадуванні про Вестландію він уважно почав удивлятися у короткий відеоролик урочистого прийому на галявині перед будинком. Гостей було багато, але, все ж, серед них раптом Валентин помітив до болю знайоме обличчя – маленького нарядного Віктора, який сидів на колінах у огрядної жінки, скоріш за все бабусі, і щось їй показував. Цієї ж миті камера обернулася до парадного входу, з якого до гостей вийшла принцеса Маргарита, і в цей момент Віктор зіскочив з колін жінки і побіг до винуватиці торжества. Але остаточно Валентин був добитий останнім кадром репортажу, в якому крупним планом показали обличчя принцеси Маргарити, в якому остаточно злилися в єдине ціле два образи. Перший – обличчя завжди шикарно вирядженої принцеси, яку він до того вже кілька разів бачив в епізодичних сюжетах протягом останніх років. А другий образ – то образ нічим не примітної в старих джинсах і димчастих окулярах молодої жінки, матері його сина Віктора, на ім’я Патрісія. Безперечно – це була одна й та ж жінка. Як раніше він не зыставляв ці два образи? Сюжет уже давно закінчився, а Валентин сидів, не рухаючись, не маючи змоги дати собі ради – як таке з ним могло статися? Згадував, як увесь час обличчя Патрісії йому здавалось страшенно знайомим, намагався пригадати – звідки, але всі його думки тоді були спрямовані куди завгодно, та тільки не в цьому напрямку. На очах ніби якась ширма була, а в голові – фільтр, який не давав об’єднатися в одне ціле цим двом обличчям, таким схожим і різним одночасно. Чому ж так? – запитував себе знову і знову.
Мимоволі згадав один випадок, що стався багато років тому, коли працював в інституті ще за радянських часів. Тоді, коли всі більш менш пристойні товари були у дефіциті, спеціально для співробітників у закритому дворі на території інституту існував невеличкий кіоск, до якого, час від часу, завозили різні дефіцитні товари. Інформація щодо чергового завозу блискавично поширювалась коридорами, поверхами і лабораторіями інституту, тільки-но машина з товаром перетинала прохідну. Тож не встигала машина ще розвантажитись, як подвір’ям звивистою змією простягалась довга черга. Розросталась вона також і вшир, особливо біля віконця розпродажу, переважно, за рахунок знайомих тих, хто встиг зайняти чергу першими. Щоправда, вистачало там і таких, хто під шумок намагались прилаштуватись без черги, через що, раз-по-раз, виникали гучні сварки і малоестетична штовханина. Достатньо нервова обстановка підігрівалася також і тим, що товарів зазвичай вистачало далеко не на всіх. Що й казати – це було далеко не те місце, в якому можна було б очікувати на вишукану мову та галантні манери.
Того жовтневого дня завезли хутряні шапки, що, в передбаченні недалекої зими, викликало доволі значний ажіотаж. Валентин цього разу, на жаль, отримав інформацію щодо завозу із запізненням, хоча шапка була конче потрібна. Маючи вже слабку надію на успіх, все ж, вирішив спуститися до двору і спробувати зайняти чергу. Та, куди там! Ще не дійшовши до черги, зрозумів, що сподіватись на успіх шансів дуже мало. Останнім у черзі стояв його знайомий, Петро Сергійович – близький сусід по дачі, хоча і з іншого садового колективу. Перейшов він працювати до інституту десь за рік до цього, тож перший раз зустрівши на території інституту знайомого по дачі, Валентин привітно привітався і навіть трохи поговорив. Після цього, зустрічаючись, вони щоразу перекидалися кількома фразами. Так було і цього разу. Привітались, Валентин зайняв чергу і вони ще деякий час постояли, дискутуючи про те, чи є сенс чекати на щось у цій черзі, що лякала своїми розмірами. Десь хвилин за сорок Валентин остаточно для себе вирішив – стояти далі просто безглуздо. Сказав про це Петру Сергійовичу, попрощався і пішов до ліфта.
Через пару днів, у суботу Валентин поїхав попрацювати на садову ділянку і зустрівся з Петром Сергійовичем, привітався і, звісно, поцікавився, чи достоявся той за шапкою.
- Нічого не розумію! – здивовано вигукнув та здвинув плечима Петро Сергійович. – А звідки Ви знаєте про те, що я стояв за шапкою?
Тут вже настала черга здивуватися Валентину:
- Як це, звідки?! Я ж займав за Вами чергу!
- Яку чергу? Яке відношення Ви маєте до мого інституту?
- Та Ви що?! Ми ж працюємо з Вами в одному інституті. Позавчора я зайняв за Вами чергу і ми більше півгодини розмовляли.
- То-о... це були Ви? А таки дійсно. Тепер я згадав – таки це я з Вами стояв у черзі. Ви знаєте... хм, це дивно, але я завжди вважав Вас різними людьми, різними своїми знайомими: один знайомий – на дачі, а другий знайомий – на роботі. Я якось ніколи не зіставляв вас між собою, що ви – одна й та ж людина, тим більше, що й вдягнені Ви на роботі і тут по-різному...
Згадуючи той випадок, Валентин у душі злегка глузував над Петром Сергійовичем, дивуючись, що той так рано став виявляти ознаки склерозу. І от тепер довелось самому потрапити в таку саму історію, яка буквально перевернула весь його внутрішній світ. Надто важкою була правда про незнайомку з далекої країни, про сина. - Як це прийняти, як з цим змиритися? – ламав собі голову Валентин. - За два тижні ми повинні будемо зустрітися, а я не уявляю, як мені тепер поводитися? І як... як сказати, що я все знаю? До чого це призведе?..
У тяжких роздумах минуло кілька днів, та Валентин так і не зміг остаточно вирішити, коли краще відверто поговорити з "Патрісією" – ще до поїздки, чи поїхати, нічого не кажучи, а запитати про Маргариту вже на місці, подивившись їй в очі. Та, коли вона зателефонувала, не зміг, все ж, втриматись.
- Патрісіє, ти можеш відповісти мені відверто на одне делікатне запитання?
- Так, Валентине, я слухаю.
- Скажи.., ну.., як би це сказати... загалом, яке відношення ти маєш до принцеси Маргарити?
На іншому кінці дроту на деякий час запала тиша. Нарешті, Валентин почув:
- Знаєш, я зізнаюсь, що це моя родичка. А як ти про це дізнався?
- По телевізору бачив святкування дня народження Маргарити... Але, чому ж Віктор, побачивши Маргариту, побіг до неї, а не до матері? Дивно. А де ж тоді ти була?
- Ну, можливо відійшла трохи кудись.., а-а... Віктор, він побіг поздоровити Маргариту з днем народження.
- Якось усе це непереконливо... Хотілося б якоїсь більш відвертої розмови.
- Добре. Ти приїжджай і ми поговоримо. Так? Приїдеш?
- Раз домовились, то, звісно, приїду.
- От і прекрасно. Петер тебе зустріне, як минулого разу. До зустрічі!
Розмова скінчилась, а Валентин тільки зараз відчув, що його якось нервово трясе. Сподівався, що згодом зможе потроху заспокоїтись, але, чим менше часу залишалось до від’їзду, тим важче було подолати хвилювання і відчуття внутрішнього холоду. Сумнівів у тому, що Патрісія і Маргарита – одна і та ж особа, у нього вже не було, а це привносило в історію стосунків з нею зовсім інше забарвлення. Одна справа – завести інтрижку, навіть з такими серйозними наслідками, як дитина, з простою дівчиною. І зовсім інша – з відомою всім високородною особою, обличчя якої "світиться" в телевізійних новинах по усьому світу. Рано чи пізно, їхні стосунки можуть виплисти назовні і опинитись у полі зору всюдисущого ока журналістів, цих "лицарів пера і скандалу"...
***
І цього разу, зважаючи, мабуть, на передбачувану гостроту розмови, сценарій зустрічі розгортався за тим же планом, як і попереднього. Валентинові довелось самому переночувати у готелі, а вранці Петер відвіз його до парку, вглибині якого на нього чекала Патрісія з дитиною. Як не намагався заспокоїти себе, внутрішнє хвилювання зрадливо вивертало нутрощі із тремтінням школяра, що йде до дошки розповідати майже невивченого вірша. Патрісія одразу відчула цей його стан і якось неприродно посміхалась. Можливо цією посмішкою вона і намагалась якось підбадьорити Валентина, але виходило це не дуже гарно. Валентин поволі наближався, а пауза взаємної мовчанки усе затягувалась в очікуванні першого ходу від протилежної сторони. Патрісія, нарешті, не витримала.
- Валентине, як ти? Добре доїхав?
- Все у порядку, к-гм, гм, - хрипло почав і закашлявся Валентин, - доброго дня!
- А ми з Віктором вже скучили за тобою, - трохи злукавила Патрісія, оскільки малюк, що за ці місяці вже встиг забути те коротке знайомство, знову, як і минулого разу, боязко тулився до матері.
Валентин обережно наблизився до Патрісії. Вона мимоволі подалася уперед, піднявши обличчя назустріч, певно чекаючи поцілунку. Що робити, Валентин не знав. Якусь мить ніяково вагався та, все ж, не наважився хоча б доторкнутись до цієї жінки, відчуваючи, ніби навколо неї виникла невидима аура потужного поля, подолати яке не стало сили. Присів поряд, як сідають на вільне місце у кінотеатрі. Поставив валізу поміж ніг, не випускаючи з рук і нервово перекладаючи між пальців матерчаті ремінці. Мовчав, нервово намагаючись придумати, з чого почати розмову.
- Якийсь ти не такий сьогодні.., ніби чужий. Що з тобою?.. Навіть... не хочеш обійняти після довгої розлуки свою Патрісію?
- Патрісію?! Це вже якось навіть не смішно... Зізнайся, нарешті – ти ж, насправді, зовсім не Патрісія? Так?.. Чомусь у мене все більше наростає упевненість у тому, що ти саме і є – принцеса Маргарита. Скажи відверто!.. Ну от.., раз мовчиш, то... все так і є. Зрозуміло... І як... як мені тепер до Вас треба звертатись – Ваша Високість, найблагородніша Маргарито?
- Ось! Ось – це саме те, чого я і боялася. Саме тому я намагалась приховувати своє справжнє ім’я. І що тепер? Будеш боятися до мене наблизитись? Але ж ти – батько мого сина, чи ти вже і про це маєш намір забути?
- Ні, не так. Зовсім не так... Я не знаю. Просто не знаю... як, ну-у... як мені далі поводитись з Ва.., з тобою.
- Послухай! Зараз не XV-те сторіччя, а кінець XX-го. Мій титул зараз має більш традиційне значення, ніж таке, що підвищує і відділяє мене від усіх інших людей. Тим більше, що спадкоємицею престолу я не буду. Так що, краще було б, якби ти зміг перебороти себе, відкинути всі умовності і ставитись до мене, як і раніше. Домовились? Ну, не дивись у землю! Підніми очі до мене!
- Та ні, я – нічого.., - спробував трохи підбадьоритись Валентин. - Так. Треба ж якось нам вийти з цієї ситуації, якщо... у тебе є таке бажання. У принципі, для нас в Україні усі ці дворянські стани є чимось таким далеким і малозначущим. Просто... ну, я подумав, що у вас, навпаки, цьому надають надто важливого значення, тому й... розхвилювався. До речі, знаєш, що мені в житті вже доводилось одного разу бачити принцесу? Причому, я її бачив так же зблизька, як і тебе.
- Як?! Це правда? А де?
- ...Це давно було – ще на початку сімдесятих років. У нас в Києві проходили якісь міжнародні змагання з кінного спорту. І от, знаєш – в цих змаганнях, як не дивно, брала участь англійська принцеса Ганна.
- Що ти кажеш?! Невже?
- Так. До речі, у неї з самого початку змагань сталася неприємність – вона впала з коня і сильно забилася.
- Чекай, я колись чула про цей випадок, але не знала, що це сталося саме у вас у Києві.
- Дійсно чула? Цікаво. Але слухай. Я тоді тільки-но став студентом, своїх грошей ще не було ні у мене, ні в моїх друзів, тож і можливостей, щоб придбати квитки на змагання у нас не було. Але ж, кортілося хоч що-небудь побачити. От ми й вирішили поїхати і подивитись хоча б тренування. Добре, що вони відбувались на окремому конкурному полі, куди доступ був вільний. А поле це знаходиться в густому зеленому парку, де відбуваються різні виставки. День, пам’ятаю, був гарний, сонячний. Підійшли ми до самої огорожі поля, стоїмо і їмо морозиво. А огорожа та, чесно кажучи, чисто умовна – кілька подовжніх паль, між яких навіть пролізти можна. Так от, стоїмо ми, значить, і дивимось собі як вершники з різних країн їздять верхи та різні там... фігури відшліфовують. Навіть не помітили як за два метри від нас за загорожею зупинилась молода жіночка з паличкою в руці. Обперлась на неї і дивиться на виїздку... Знаєш, зупинись вона на кілька метрів далі, то ми, можливо, і не звернули б на неї уваги – надто непримітний у неї був вигляд. У жокейній кепочці і штанях, а поверху – якийсь абстрактного крою довгополий вовняний светр із різноколірних трикутних клаптиків. Але обличчя її здалося мені дуже знайомим. Придивився я уважніше і згадав, що бачив її фото в газеті. Це ж була сама принцеса Ганна! Шепнув я про це стиха своїм друзям, а сам дивлюсь вражений. Принцеса – про них я лише в дитячих казках читав, де їх змальовували, ніби якихсь небесних створінь, а тут – проста, нічим не примітна земна жіночка. Як я тоді пожалкував, що не знаю англійської мови! Цілком спокійно можна було привітати її, поспілкуватись. А так.., постояла вона хвилинку, а потім пошкутильгала собі далі, спираючись на палицю. Так, що… я ще тоді зрозумів, що принцес лякатися не треба, - Валентин спробував неголосно засміятись, однак, вийшло це все-одно, якось неприродно, видаючи внутрішній нервовий стан.
- Ну от, бачиш? Чому ж тоді було тобі так хвилюватись?
- Я більше не за себе хвилювався, а за тебе. Не знав, як ти відреагуєш на те, що я розкрив твою тайну. Була підозра, що може це була така в тебе панська забаганка – мати таємничу романтичну історію, задля якої ти дивилась на мене крізь рожеві окуляри. А як тайна щезла, то й романтизм наших стосунків міг поблякнути. Щоб ти не казала, а соціальний статус у нас доволі різний: з приводу мого дня народження преса і телебачення навряд чи так переймалися б.
- Ну-у, хм.., - очі Маргарити весело заіскрилися, вуста розтяглися у лагідній посмішці, - по-перше, у мене, все ж таки, був ювілей. А, по-друге, я давно вже не давала журналістам їжі для пересудів. Чесно тобі скажу – раніше я не була пай-дівчинкою, тож і приводів для різних скандальних публікацій давала багато. А потім – одруження, складні взаємовідносини з чоловіком, розлучення. Уявляєш, який благодатний ґрунт для перемивання кісточок? А що іще треба для підвищення газетних тиражів? Так!.. Але... м-м – все це у минулому. Останнім часом я займалась лише сином. Жила затворницею, тож думаю – журналістська братія явно скучила за мною.
За час їхньої розмови малюк спочатку грався з машинкою, яку йому подарував Валентин, а потім пригорнувся до матері і почав хилити голівку до сну. Маргарита взяла хлопчика на коліна, ніжно пригорнула до себе, і він швидко почав засинати. Погода почала псуватись, подув прохолодний вітерець. Все вказувало на те, що незабаром почне дощити. Валентин глянув на Маргариту і побачив, що вона щулиться від прохолоди. Спробував запропонувати накинути на неї піджака, але вона ніяково відмовилась. Повагавшись ще трохи, нарешті, рішуче підсів впритул до Маргарити і обійняв, прикривши її спину бортом піджака. Таке близьке тепло її тіла одразу пронизало Валентина нервовим струмом від кінчиків пальців до останнього нейрона мозку. Як не дивно, якогось навіть найменшого опору з боку жінки не послідувало, навпаки, відчув, що це було саме те, чого їй хотілося.
- Ти знаєш, що я подумала? - перервала мовчання Маргарита. – Будь що буде, а наступного разу, коли ти приїдеш, я хочу тебе познайомити зі своїми батьками. Все одно, рано чи пізно, вони дізнаються.
Валентин здивовано обернувся: - А що ж ти їм скажеш?
- Що саме ти – батько мого сина, а зовсім не Едуард.
- Дорога, ти хоч уявляєш собі, яка у них буде реакція? У твоїх батьків здоров’я міцне? Із серцем проблем немає?
- Нічого, я ж не одразу так їм усе випалю. Ясно. Підготую поступово.
- Ага, особливо про те, що я одружений, і що ти, знаючи це, у перший же день знайомства пішла до мене в готель. Ти зможеш їм якось раціонально це пояснити?
- Раціонально? Звісно – ні. Я й сама собі не можу це пояснити. Так і скажу – як є. Скажу: - У нього такий чарівний голос, що просто звів мене з розуму. Впевнена, коли вони познайомляться з тобою, побачать тебе, поговорять – одразу мене зрозуміють.
- Чи не занадто сміливі сподівання? Чого чекати мені, пересічному чиновнику від таких високородних осіб, як твої батьки? Скоріш за все, вони сприймуть мене, як авантюриста, що обкрутив тобі голову заради грошей...
Валентин ще деякий час намагався показати своє скептичне ставлення до необхідності знайомства з батьками Маргарити, але вона бачила вже, що сперечався він доволі мляво, а це означало мовчазну згоду.
Непомітно небо затягло сірими хмарами, що рваними клаптями проносилися ніби понад самими деревами. Під густими кронами дерев одразу посутеніло і стало непривітно. Відкілясь здалеку парком пронеслась і пішла далі коротка хвиля шквалистого вітру. На мить запанувала тиша, а затим потроху почав накрапати дощ. Треба було вибиратись з парку. Маргарита покликала Петера. Валентин хотів ніжно взяти на руки сплячого хлопчика, але той вже прокинувся і, позіхаючи, тер долонями оченята.
- Все, йдемо, - голосно сказала Маргарита і підвелась із лавки.
Для двох чоловіків, Валентина і Петера, ці слова прозвучали як команда рушати. Та, вони навіть не здогадувались, що команда ця прозвучала не лише для них. На сусідній алеї, метрів за сто, приховані деревами, з лавки піднялись двоє чоловіків. Похапцем сховали навушники і продовгуватий мікрофон у невеличку валізу і, стиха перемовляючись, швидко попрямували до виходу з парку. Завдання графа Едуарда було успішно виконано, залишалось лише якомога швидше передати йому плівку із записом таємної зустрічі його колишньої дружини з небажаним для нього гостем. Про те, наскільки він небажаний, вони самі зрозуміли, коли почули зміст розмови. Треба було терміново доповісти графу, що Маргарита вирішила познайомити цього незнайомця зі своїми батьками і розповісти їм, що Віктор, насправді, є не сином графа, а сином цього безрідного пройдисвіта.
А тим часом Валентин згадав:
- Знаєш, я захопив з собою фотоапарат – хотів би сфотографуватись з Віктором. Поставлю картку у себе на роботі і буду про вас згадувати.
- Х-м. А що своїм співробітникам скажеш? Вони ж запитають – хто це?
- Та-а, щось уже придумаю. Ну, скажу, наприклад, що це мій хресний, Віктор. До речі, Віктор у нас – теж досить поширене ім’я, тільки наголос ми робимо на першому складі.
Валентин сів, посадивши хлопчика на коліна. Фотоапарат дав Петеру і той, з дозволу Маргарити, зробив два знімки.
- Маргарито, сядь з нами, теж сфотографуємось, - запитливо подивився на неї Валентин.
- Не думаю, що це гарна ідея. Кому ти збираєшся її показувати?
- Ти що?! Навіщо мені перед кимсь хвастати? Що, не віриш? Кінець кінцем, ти, все одно, збираєшся мене знайомити з батьками, тобто, наші стосунки вже не будуть таємницею. Хіба ні?
- Ну, добре. Тільки темні окуляри я все ж одягну, - все ще сумніваючись відповіла Маргарита і нерішуче присіла поряд. – Наступного разу привезеш фото.
Через хвилину вони вже прямували змоклою парковою доріжкою до машини. Обличчя лоскотали дрібненькі краплини осіннього дощику, що вже за кілька метрів перетворювався на легку завісу сивого туману. З-під зажурених дерев і кущів потягнуло земляною вогкістю, від якої засвербіло у носі і захотілося пчихнути. Між рядами стовбурів широкою хвилею потягнув прохолодний вітрець, з неприємною настирливістю просочуючись під літній одяг. Під густими зеленими шатами старого парку було похмуро і незатишно, від чого непомітно для себе почала пришвидшуватися хода. Захотілося швидше вийти до світла, побачити хоч і дощове, та все ж – відкрите небо. Нарешті, вийшли до машини і з радісним нетерпінням сховалися у салоні. Водій увімкнув пічку і за хвилину в салоні стало тепло і парко, вікна запітніли, по даху пшоном дріботів дощ. Щось сумне було в його одноманітній настирливості, і цей настрій природи мимоволі передався Валентину і Маргариті. Дорогою майже мовчали, часом відповідаючи на дитячі запитання Віктора. Машина зупинилась. Цього разу водій під’їхав до воріт маєтку. З огляду на погоду, довго прощатись не довелось. Валентин ввічливо і несміливо обійняв правою рукою жінку, а вона поцілувала його у щоку.
- Знаєш, - раптом сказав Валентин, - я досі своїм серцем не можу сприйняти тебе як Маргариту. Для мене ти – все та ж Патрісія, дорога мені, романтична, таємнича незнайомка Патрісія. Така, якою я побачив тебе того першого дня, коли ми познайомились. І я б хотів, щоб ти такою і залишалась назавжди, щоб ніщо не мінялось у наших стосунках. Останнім часом і ти, і Віктор стали значити для мене набагато більше, стали дорогими і близькими для мене. Зараз я поїду, та серце моє залишається з вами. Коли літак буде віддаляти мене від цього міста, я подумки все одно буду поруч. Поряд з тобою, дорога моя.., люба, так – люба Патрісіє.
Після цих слів Маргарита не стрималась, обійняла Валентина навколо шиї і поцілувала:
- Коханий, я чекатиму на тебе. Я хочу, щоб ти завжди вважав мене своєю Патрісією. Називай мене так і хай це буде нашою спільною маленькою тайною. Сподіваюсь, що ми скоро побачимось. Як тільки знайду спільну мову з батьками, одразу тебе викличу. До побачення!
- До побачення, люба! – відступив крок назад Валентин, підняв на руки сина, поцілував його і сів у машину. Водій хотів одразу рушати, але довелось його трохи притримати, щоб востаннє помахати рукою крізь вікно і гукнути, щоб не стояли під дощем, а йшли мерщій додому. Потім ще трохи подивився, як рідні йому постаті віддаляються від машини, поступово танучи у дощовій імлі, і з важким серцем дав, нарешті, водієві сигнал рушати. Душа раптом сповнилася невиразною болючою тугою, ніби танули ці постаті не у далечині садової доріжки, а у глибинах безповоротної вічності...
Валентин намагався розібратись у своїх почуттях дорогою до аеропорту і в літаку, згадував події останніх днів. Відчував, що ця жінка, яку він раніше вважав простою, трохи несерйозною дівчиною, схильною до романтизму і спонтанних вчинків, стала останнім часом набувати в його житті надто великого значення. Чи сприяло цьому те, що він узнав, хто вона є насправді? І хоч як не намагався запевнити її і себе, що закохався з першого погляду у загадкову незнайомку Патрісію, а із підсвідомості у серце зі зміїною спокусливістю єхидно заповзало: - Такі близькі стосунки не будь з ким, а з самою принцесою, тішать твоє чоловіче самолюбство. Це ж просто прояв якогось снобізму. Можливо, за інших обставин ще й автографа б у неї попрохав. А зараз таким автографом є син від неї. Зізнайся, хіба не так?.. Ні! Ні, і ще раз – ні! – вперто умовляв себе, але ж... проливати бальзам лестощів на душу самому собі так солодко, особливо, коли цього ніхто не чує і не бачить, а надати перевагу докорам сумління просто не вистачає сили волі, як курцю, що кожного разу запевнює себе, що от вже оця цигарка буде точно останньою. - Кінець кінцем, хіба так важливо, що саме спонукало мене захопитися Маргаритою? Закохався? Так. І наші почуття взаємні – це головне, – робив висновок, який, однак, був лише приводом для нового витка душевного самоїдства і сумнівів. У ці роздуми, час від часу, проривалась болюча думка про те, що ж тепер буде з його нинішньою сім’єю, але надто заглиблюватись у це питання якось не хотілося, тому Валентин намагався одразу відганяти ці думки, щоб переключитися знову на Маргариту і Віктора: - Нічого, якось воно з часом розрулиться. Побачимо, як події будуть розгортатися далі. А потім... Як казав Наполеон: "Війна план покаже". Не буду поки-що рубати з плеча. Ще не відомо, чи збудую новий дім, тож не треба поспішати рушити старий.
Тим часом літак пішов на проміжну посадку в аеропорту Варшави. Очікуючи продовження рейсу до Києва, Валентин підійшов до буфета і замовив собі апельсинового напою та стаканчик морозива. Тільки-но сів за столика, як до нього підійшла гарненька дівчина і почала розпитувати, як пройти до багажного відділення. Валентин згадав її – вона летіла з ним у одному літаку. Сиділи вони удвох з високим хлопцем у тому ж ряду, але через прохід. А запам’ятав тому, що вони час від часу, ніби виконували давно заведений ритуал, солодко цілувались, мимоволі притягуючи до себе увагу оточуючих. Несподівана увага такої епатажної дівчини змусила Валентина на короткий час відволіктись від столика. Але ж, хоча б як ця красуня не привертала своїми формами його увагу до себе, Валентину через віддзеркалення затемненого скельця окулярів здалось, що якийсь чоловік, промайнувши за його спиною повз столика, нібито щось цвіркнув йому в стаканчик з напоєм. Валентин, щоправда, не був стовідсотково впевнений в цьому, та згодом, про всяк випадок, лише робив вигляд, що п’є напій. Спочатку відкрив кришечку на стаканчику з морозивом, з’їв його, а потім непомітно вилив туди напій і закрив. Декілька хвилин посидів, соваючи стаканчик поверхнею столу і тупо дивлячись крізь нього. Серце, хоч і намагався себе заспокоїти, невпинно калатало, ноги зрадливо тремтіли. Нарешті, трохи опанував себе і піднявся з-за столу з виглядом, ніби нічого й не сталося. В усякому разі, так йому казалося, а як це виглядало з боку – хтозна? У голові замість хоч трохи зв’язних думок був салат з дрібно нашаткованої капусти. Хотілось зрозуміти, що сталось, але сконцентруватись на якійсь відправній точці, зачепитись за ключову думку ніяк не вдавалось. До того ж, з’явилось відчуття переслідування і небезпеки, що чатує на кожному кроці. Відтак, до самої посадки в літак, а потім і до Києва все поглядав навколо з хвилюванням, чи не побачить знову цю дівчину з чоловіком. Але більше вони не з’являлись у його полі зору.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483816
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.03.2014
Глава ХІІ
Світлана вже другі поспіль вихідні проводила самотньо, тоскно і почала відчувати, що їй з кожним часом все більше набридає ця гра нервів і суперництво гонорів – хто перший здасться і підійде миритися. З одного боку, як жінка, не могла собі уявити, що зможе підійти першою і все намагалась ще хоч трошки почекати. А з іншого – дійшла висновку, що, можливо, Сергій і правий, що в двокімнатній квартирі їм буде жити набагато зручніше. І потім, - розмірковувала, - якщо мені найближчим часом все ж вдасться завагітніти і у нас з’явиться дитина? Ні, треба, все ж таки, зважитись і погодитись на переїзд! Досить чогось чекати – завтра ж, як побачусь з ним на роботі, то сама підійду і почну розмову...
Наступного дня час від часу знаходила привід, щоб пройтись коридорами Комітету, в обід зайшла до їдальні – Сергій ніби крізь землю провалився. Заходити до нього у відділ не наважувалася, оскільки не знала, яка буде його реакція при сторонніх людях. Не дай боже, ще побачать і зрозуміють, що між ними чвари розгорілися! Показати це стороннім людям Світлані дуже не хотілося, та все ж подумалося, що треба ще почекати, можливо, до кінця робочого дня. А якщо так і не зустрінеться з Сергієм, то тоді вже зайде до нього. Раптом, майже перед вечором таки побачила його в кінці коридору – йшов вдягнений у бік ліфта. Пришвидшила ходу, щоб встигнути наздогнати, і навіть зрозуміла, що Сергій її побачив, та несподівано він відвернувся від неї і майже побіг до ліфта. Та, чекати його не став і застукотів східцями униз.
Світлана була вражена – на таке вона аж ніяк не чекала. Невже Сергій настільки ображений, що навіть через тиждень не хоче з нею бачитись? У першу мить це надто вразило її самолюбність, щоб не обуритись і не вибухнути довгим переліком міцних епітетів, які мало не зривались з її вуст на адресу занадто пихатого чоловіка. Але через півгодини, коли сама їхала додому, відчула, що образа поступово кудись випарувалась і на заміну їй прийшло відчуття самотності і туги за близькою людиною. За два роки, прожиті разом з Сергієм, вже звикла до присутності у домі ще однієї рідної душі і тепер ніяк не могла примиритись з її відсутністю. Як могла вона жити отак одна протягом багатьох років без підтримки, без життєвої опори і поради? І от, знову цей липкий стресовий стан звіря-одинака у цьому жорстокому лісі життя. Який знайомий він, цей стан, і як тоскно на душі від повернення у нього. - Та й Сергія теж можна зрозуміти, - подумала з якимось полегшенням від рішення, яке почало в ній народжуватись і поступово охоплювати все єство, - він же так само, як і я, звик за багато років до своєї оселі. Можливо, потрібно було мені спробувати поставити себе на його місце – як йому жилося в моєму домі? Чи було йому у мене так само затишно, як у своїй оселі? А може, ні? Яка ж я, все-таки, егоїстка! Так, так, дійсно – сама остання егоїстка! І чого ж я чекала іншого від Сергія? Рано чи пізно, його невдоволення повинно було накопичитись і вибухнути. Тепер від мене залежить – бути нам разом чи ні. Не можна гаяти ні хвилини, їхати до нього і – все!.. Хоча ні, все ж, треба заїхати додому і захопити з собою необхідні на перший час речі. Швиденько складу валізу і поїду – думаю, він достойно оцінить такий мій жест...
Вже перед самим виходом з дому, склавши валізу і застібнувши у ній блискавку, завагалась, присіла на канапу. Раптом з’явилося змішане якесь почуття соромливої гордовитості – чи можна так вчиняти, чи не принижую я себе? Хвилин десять перебувала у сумнівах, рази три підхоплювалась і знову сідала. Нарешті, рішуче встала і пішла до дверей...
Світлана знала, що Сергій часто затримується або на роботі, або у партійних справах, тому готова була, в разі його відсутності вдома, деякий час почекати теплого червневого вечора біля під’їзду. І треба ж було такому статися, що Сергій цього дня, дійсно, поспішав з роботи не додому, а на партійні збори. Примха долі.
Натиснувши кнопку дзвінка, Світлана з полегшенням почула як за дверима щось зашаруділо – значить Сергій вдома і чекати не доведеться. Вже трохи вгамувала хвилювання і приготувалася випалити кілька завчасно підготовлених фраз, як тільки двері відчиняться і в їх розрізі з’явиться рідна постать чоловіка...
Щось застрягло в горлі і з’явилося відчуття, що пірнула у крижану ополонку, коли замість Сергія побачила перед собою незнайому жінку у домашньому халаті – не могла ж помилитись будинком чи поверхом. Ні – це саме та квартира, але складалося щось не так, і від цього в голові запаморочилося і все попливло.
- Вам кого? – запитливо здійняла брову незнайомка.
- А-а... Сергій? Він... це його квартира?
- Так. А Ви хто?
- Я? Я... його дружина. А Ви... хто?
- Ха! Дружина?! То це ти що, і є та сама Свєта? Хоч подивлюсь на тебе. Це ж треба таке вигадати – дружина задрипана! Де це записано?!
- Та як Ви смієте так розмовляти! Хто Вам дав право?! Хто Ви така, взагалі?
- Хто?! – тріумфуюче вигукнула на весь під’їзд Жанна і тикнула себе великим пальцем у груди. – Це я – його дружина! Перша і, сподіваюсь, що остання!
- Жанна?! – страшенною здогадкою обпекло мозок. Світлана мимоволі відступила крок назад і притулила долоню до палаючого підборіддя. – Але ж Ви... Ви вже багато років як розлучились, ...кинули його. Що Ви тут робите? Де Сергій?
- Ач, Сергія забажала! Я хоч і колишня дружина, але він повернувся до мене, а ти, взагалі – ніхто! Забудь до нього дорогу – я відтепер тут хазяйка! Чеши звідси к ... матері, доки зі сходів не спустила! Шалава!
- Що?! Як ти мене назвала? Хто ти така, щоб зі мною так розмовляти?!
- А-а-а, сучка! То ти не зрозуміла, що я тобі сказала?! Отримуй! – крикнула у нестямі Жанна, підскочила до суперниці і заліпила їй відбійного ляпасу.
Світлана не була готова до такого зухвалого нападу, не втримала рівновагу, ліва нога на високому підборі підвернулась і вона усім тілом поточилась до сходів, мало не впавши. В останню мить виручили поручні, за які встигла ухопитися обома руками. Першою думкою було – підскочити до цієї мерзотниці, вчепитися їй у волосся і нестямно рвати його з корінням. Та саме у цю мить на ґвалт з інших квартир стали виглядати сусіди і це одразу зупинило усі її войовничі наміри. Сором перед сторонніми людьми за ту базарну ситуацію, учасницею якої стала мимоволі, примусив схилити обличчя додолу, вхопити валізу і чимдуж побігти східцями донизу, ковтаючи сльози, що накочувались з кожним пульсуючим ударом у скронях...
Такого відвертого фізичного насилля Світлана не переживала з далекого дитинства, коли батько за допомогою паска прищеплював їй любов до математики. Сам він все життя пропрацював рахівником на складі і мріяв, щоб його дитина пішла далі, вибилась, як то кажуть, у люди і стала бухгалтером. Як на зло, Світлані математика давалася дуже важко, і тому вона її терпіти не могла. Не дивно, що, попри всі старання, вона іноді все ж приносила додому трійки з цього злощасного предмету. І у таких випадках, знаючи завчасно, що знову їй перепаде від батька "на горіхи", якщо той візьме до рук щоденника, ті метрів п’ятсот від школи до свого двору перетворювались для неї на шлях до Ґолґофи. Іноді не витримувала і йшла на те, щоб лезом акуратно видряпати зі щоденника небезпечну оцінку. Одного разу перестаралась і продряпала у папері дірочку, довго думала як вийти з катастрофічної ситуації, доки взяла й не розлила, ніби ненавмисне, на цю сторінку баночку з силікатним клеєм – того разу обійшлося лише лайкою за неохайність. А іноді просто вигадувала дорогою якість наївні дитячі прикмети, які, сподівалась, допомогли б того вечора відвернути увагу батька від згадки про щоденник: то намагалась переступати на своєму шляху усі щілини на асфальті, то затамовувала дихання і намагалась пройти сто кроків не вдихаючи, чи ще щось... Та хіба можна було сховати від пильних батькових очей панічне хвилювання і не опинитись у нього через коліно, або на канапі під важкою нещадною рукою, задихаючись від спазму у горлі, перехопленому першим криком.
Одного ж разу сталося таке, чого не змогла забути. Того вечора батько, як це нерідко бувало, повернувся з роботи добряче напідпитку. Роздратований докорами дружини, шукав, на кому б зірвати свою образу. Отут йому й підвернулася дочка зі своєю черговою трійкою. Світлана вже мала гіркий досвід, як потрапляти під гарячу руку п’яного батька, і в паніці спробувала врятуватися втечею з кімнати на комунальну кухню, де куховарили сусідки. Але примарній надії, що в присутності сусідів батько посоромиться її чіпати, здійснитись не судилося. Марно кидалася вона кухнею з кутка в куток, ховаючись за спинами сусідок, і волала: "Таточку! Я більше не буду!" Батько, хекаючи перегаром, все ж вловив її за руку і боляче притис до себе. Після цього задрав спідничку, зірвав труси і у всіх на очах відлупцював важкою п'ятірнею. Від продовження екзекуції її намагалась врятувати мати, але в запалі дісталося по шиї і їй. Наступного дня він сам плакався і вибачався, але то вже було наступного дня...
Як не дивно, вже в дорослому віці Світлана, згадуючи дитинство і покійного батька, не знаходила слів для засудження батькових методів виховання і навіть у чомусь намагалась його виправдати. У старших класах вже на рівні власної свідомості і завдяки завзятій посидючості їй поступово вдалося вийти на рівень кращих учнів класу і закінчити школу медалісткою. Батько тоді ще пожартував: "От бачиш – дурість з тебе вибив, а розум залишився". Потім був інститут, робота за спеціальністю, перші успіхи, повага колег. Певний соціальний статус давав їй право говорити собі, що чогось у житті вона таки досягла. А якби не батькова наполегливість, чи досягла б вона всього цього? Так, у глибині душі не відчувала великого потягу до бухгалтерської справи, до усіх цих папірців з таблицями, балансовими звітами. Ще в школі у вільні хвилини зачитувалась історичними книгами, мріяла про далекі експедиції, археологічні розкопки. Але ж, то все далекі від реального життя фантазії, які ще невідомо яким чином можна було б реалізувати. А тут – надійна і поважна професія, що дає надійний доход. Так що, особливо і не ремствувала з приводу того, що обрала накреслений її батьком життєвий шлях...
Світлана ледь припленталась на трамвайну зупинку, зайшла у вагон через задні двері і сіла в кутку, повернувши обличчя до вікна, аби ніхто не звертав уваги на щоку, що розпухла і пашіла жаром. Груди стискало під саме горло від пекучої безсилої образи і приниження. Перша емоційна хвиля бажання помсти швидко пройшла, оскільки зрозуміла – нічого вона їм не зможе зробити, хіба що, "на хвіст солі насипати". – Дійсно, ця Жанка права, я ж Сергію ніхто і жодних прав на нього не маю. Сама винна – все чогось відкладала з походом до ЗАГСу, як і з переїздом до його оселі. Може тоді б такого й не вийшло – не насмілилась би ця гадюка заповзти в чужу сім’ю... Хоча, з іншого боку, може і на краще, що так вийшло. Значить, не любив він мене насправді, а тільки використовував, негідник, щоб одному не бути. А варто було його першій жінці спідницею помахати, як він помчав назад до неї. Чого він вартий після цього? І треба ж, який мерзотник – замість того, щоб чесно сказати, що йде від мене до першої жінки, спеціально спровокував сварку щодо переїзду. Знав, що я буду відмовлятись. Це йому, виходить, привід потрібен був, щоб піти від мене на свою квартиру, а там ця Жанка мабуть вже на нього чекала. Та-ак, як я раніше про це не здогадалась? Вона ж, мабуть, приїхала набагато раніше і жила весь цей час у нього. Може вони і зустрічалися потай від мене місяць, або й зо два, доки він привід знайшов, щоб від мене чкурнути. Який же він негідник! Жив зі мною, а бігав до неї. Обнімав, посміхався, говорив ласкаві слова, а сам у цей час думав про іншу жінку. Невже він міг бути таким лицеміром?
Та, чим більше Світлана намагалась зірвати злість на Сергієві і знайти в цьому якусь злорадну втіху, тим більше відчувала себе рибою, викинутою на берег. З усією невідворотністю підступило усвідомлення того, що знову залишилась сама в цьому житті. Знову пригадались довгі роки самотніх сірих буднів і душу пронизало холодом неприкаяності. Доки доїхала додому, голова почала настирливо дзвеніти і розколюватись від болю. Вдома Світлана прийняла дві пігулки від голови, довго переверталася у ліжку, плакала, жаліючи себе, і, нарешті, відключилась у важкому сні.
Вранці, глянувши у дзеркало, зрозуміла, що піти на роботу просто не зможе – на розпухлій щоці зрадницьки проступили сині плями, які явно не давали змоги пояснити колегам припухлість щоки зубним флюсом. Як не хотілось, а довелось іти до лікаря.
- Дорогенька, хто ж це тебе так?! На тебе що, напад якісь бандити зробили? Пограбували? Ти в міліцію заявила?
Доки низенька сивувата лікарка, оглядаючи щоку і хитаючи головою, говорила ці слова, Світлані спало на думку: - А може дійсно залишити заяву в міліції про напад на мене з боку Жанни? Вона ж громадянка іншої держави – може її за це вишлють з України? - Та одразу засоромилась своїх думок, навіть глянула на лікарку – чи не прочитала вона їх. - Знову ж таки, кому я зможу пояснити, яким чином опинилась біля квартири Сергія? Хто я йому така?
- Ні.., не треба нічого, - вагаючись промовила Світлана і вронила сльозу. - Все в порядку. Мені б трохи на лікарняному побути – я в такому вигляді не зможу ходити на роботу.
- Все ясно. Ну, я тобі скажу – не можна так чоловікові волю рукам давати. Це, як вже собі знаєш. Один раз пожалієш – він зрозуміє, що зламав тебе і йому все дозволено.
- Я Вас прошу, не треба... Будь-ласка...
- Не треба, то – не треба. Добре. От, візьми рецепт і лікарняний. У п’ятницю прийдеш на огляд. Тримайся.
Розчервоніла Світлана прожогом вискочила на вулицю...
***
Жанна того вечора нічого не стала розповідати Сергію про сутичку зі Світланою, а натомість сповістила, що зателефонувала батькові до Горська і домовилась, щоб він привіз до Києва онуків.
- Що ти кажеш?! Невже? Це ж просто класно! Але чому треба, щоб з дітьми дідусь приїжджав? Ти ж збиралась сама за ними їхати?
- Ти знаєш.., ну... я така щаслива, що знову з тобою разом. Розлучитися з тобою навіть на два-три дні для мене було б дуже важко. Хочу кожну хвилинку бути з тобою поряд. Якби могла, то й на роботу б не відпускала. Тим більше, що там ти знову побачишся з цією, як її, Світланою. До речі, а сьогодні ти її бачив?
- Ні... Якось так, не було нагоди. Навіть не знаю, що їй сказати.
- А нічого й не треба казати, а тим більше – спеціально шукати зустрічі. Побачить, що ти не хочеш з нею миритись, і сама зрозуміє, що у вас все скінчилось.
- Ну, як так? Більше двох років разом, однією сім’єю жили. Фактично, вона мені дружиною була. І отак просто, нічого не пояснюючи, піти? Не по-людськи це якось. Як собі знаєш, а просити вибачення в неї я повинен.
- За що?!.. Хоча, як знаєш... Давай краще поміркуємо, як підготуватися до приїзду дітей.
- Жанно, а скажи, все ж таки, за які кошти всі ці перельоти літаком? Це ж немалі гроші. Чесно кажучи, я б на свою зарплату навряд чи зміг собі таке дозволити.
- Послухай, - змовницьки притишила голос Жанна, - проживши кілька років з бізнесменом, мала я право зробити собі невелику заначку?
- Навіть так? Ну, що ж - це на тебе схоже...
Наступного дня Сергій, хоч як не була його голова зайнята думками про приїзд дітей, вирішив, все ж, поговорити зі Світланою. З важким серцем переступав він поріг бухгалтерії, не знаючи, з чого почати розмову.
- Дівчата, вітаю вас! А де Світлана? Вийшла кудись?
- Сергію! Ну, ти даєш! Вона ж лікарняний взяла. Вранці зателефонувала нам і сказала, що у неї від зуба щока розпухла. Хіба ти з вечора не бачив, що у неї з зубом?
- Т-та-к.., бачив. Просто, не уявляв, що це так серйозно. Взяла лікарняний значить... Так.., погано. Дійсно, погано. То я пішов, вибачайте.., - заклопотано промовив Сергій і вийшов з кімнати.
Жінки здивовано переглянулись:
- Якийсь він сьогодні дивний, заклопотаний. Тобі не здалось?
- А ти б на його місці не захвилювалась? Дружина так несподівано захворіла – турбується.
Натомість, Сергій, вийшовши до коридору, з полегшенням зітхнув – з'ясування відносин з жінкою, яку ще кілька днів тому називав дружиною, відкладалось, як мінімум, на тиждень. Така вже особливість людського мозку: якою б невідворотною не була неприємність – якщо раптом виникає можливість відтягнути її настання, протягом деякого часу відчуваєш таке феєричне полегшення, ніби та неприємність взагалі зникла. Тож, доки Сергій дійшов коридором до свого відділу, всі його думки були вже в аеропорту Горська.
Ввечері сам летів додому, ніби на крилах, зупинившись лиш на порозі кімнати, де сиділи і з цікавістю дивились на нього тесть і двоє дітей. Майже дорослий Олег вже через мить був біля батька, опинившись в його обіймах. Сергій притискався до сина і йому знову пригадалась та щемлива мить, що виникала раз-по-раз в його уяві всі ці роки – Горськ, школа, заднє скло від'їжджаючої машини і за ним перекошене від душевного болю і крику обличчя сина, чий образ поступово віддалявся, розчиняючись у мороці небуття. Вже й не плекав надії колись ще побачити це найдорожче створіння, що так радісно і нетерпляче підстрибнуло в його обійми. - Хіба можна бути не вдячним Жанні за цю мить? - думалось Сергієві, - не пробачити їй ті кілька років, що прожила з іншим чоловіком і народила від нього маленького хлопчину, який зараз тулився до матері та з острахом дивився на незнайомого дядю. Кожен у житті може припуститися помилки, і якщо Жанна це, нарешті, зрозуміла, хіба маю я право відкинути її душевний порив? Треба про все забути, що було в минулому, спробувати почати, ніби з нуля.
***
Світлана вже котрий день сиділа вдома і, навіть, на короткий час не хотіла виходити на вулицю. Не хотілося нікого бачити, говорити ні з ким. Рада була, з одного боку, можливості побути наодинці вдома, але...
Мозок, що не відволікався жодними іншими думками буденних клопотів, повністю сконцентрувався на життєвих невдачах, що одна за одною, ніби переслідували її. – Чим я завинила перед богом? - нагнітала сама собі тужливий настрій Світлана. – Що я роблю не так у цьому житті? Чи може доля така випала, зустрічати на своєму шляху таких низькопробних чоловіків? А може – усі вони такі? Тільки вигляд роблять, що порядні, а нутро мерзенне!
Почала згадувати представників чоловічої статі, що оточували її в різні роки, починаючи з батька, і в кожному поступово знаходила підтвердження своїм висновкам. – І навіщо вони взагалі потрібні на цьому світі, трутні погані?! – подумала, і перед очима одна за одною почали проявлятись фантастичні картини якоїсь іншої планети, на якій не було чоловіків. А в уяві вже розгортались можливі сюжети особистого життя в такому суцільно жіночому оточенні... Тільки оточення це чомусь складалося в цих картинках з тих же жінок, обличчя яких звикла бачити і в цьому житті, а відтак, стало ще більш тоскно.
Лежала горілиць на канапі, дивлячись, як стелею від завішеного гардинами вікна пробігає ледь помітна перша тінь передвечір’я. Самотня квартирна тиша, що порушувалась лише далекими, майже не чутними андантовими гаммами піаніно десь угорі поза стелею, охоплювала мороком сірого невиразного суму, від якого починало стискати серце: – Навіщо взагалі це життя? Що воно таке? Для чого? Який сенс в тому, що ми з’являємось на цей світ, все життя будуємо якісь плани, чогось домагаємось, з кимсь сперечаємось, боремось, щоб після цього піти в небуття, враз лишившись всього того, за що боролися? І кому оце все потрібно?
Думки якось самі собою переключилися, подумалось: - От, якби я пропала без вісти? Що б сталося, як би мене розшукували? Що б думали на роботі, що б думав Сергій? Як би він картав себе за свій вчинок? А може дійсно, взяти, та й поїхати звідси в інше місто, нічого нікому не сказавши? Хай собі як знають... Хоча... хіба шило в мішку утаїш? Та, й на новому місці, хіба кращі люди? – такі ж самі. Всюди одне й теж. А може... може взагалі – піти з цього гидотного життя? Що воно мені дає, окрім болю?
Думка ця, звісно, не оформлювалась у щось реально здійснюване. Так, як привід для роздумів і уявлень, що виникали перед очима, ніби від третьої особи. Наразі, уявила, як їде електричкою до далекої станції, оточеної з обох боків гущавиною дрімотного лісу. Іде лісом все далі і далі, доки вистачить сил. А потім... потім – гілка, мотузка і... – все. Але ж.., мабуть, це дуже боляче. І в якому вигляді мене знайдуть? Який язик, які очі?! Моторошно якось. А ноги бовтаються у повітрі, як у паяца. Та й знайдуть дуже швидко... Ні, щось не подобається так...
А от, якби.., наприклад.., гарно було б закінчити свій життєвий цикл у тому місці, звідки його почала. - Так, так. У цьому щось є, - у голові почав вимальовуватись план чарівного відходу. Згадала будинок і квартиру, у якій народилась і провела дитинство. Пригадалось, ніби в тумані, що бічною стінкою того будинку здіймалась до даху пожежна металева драбина. До землі вона не доходила – закінчувалась надто високо, щоб навіть дострибнути до неї не було змоги. – От, якби тихенько вночі приїхати туди, - подумала, одразу, як в кінотеатрі, проглядаючи захоплюючий сюжет, - з розкладною драбиною та ковдрою, приставити розкладну драбину до пожежної і, таким чином, забратися на дах, а потім – у горище. Драбину, звісно, треба було б підняти з собою, щоб її ніхто не побачив. Важкувато можливо буде, так.., але ж – треба. Ну-у, добре.., якось воно вже вирішиться... Потім, на горищі, у самому непомітному кутку загорнутися у ковдру, проковтнути пачку снодійних пігулок і-і... тихенько відлетіти, поринувши у ностальгічні спогади перших дошкільних років безтурботного дитинства. Хай шукають і плачуть – може рік, або й більше пройде, доки знайдуть. Як це було б романтично! Яка символіка!.. Хоча.., на таких горищах, зазвичай, водяться миші, а може – й щури? Бр-р!..
А думка летіла все далі. Пригадалась легенда про Артура, яку свого часу розповідав Валентин, коли повернувся з Вестландії. - Миттєвість вільного польоту – яка вона? – уявила і одразу відкинула, як найбільш невдалий варіант...
Зморена вимотуючими душу роздумами, Світлана нарешті засинала, але й вночі у сни вповзало сплетіння якихсь беззмістовних трагічних сюжетів, від яких пробуджувалась з важкою головою. Врешті решт, ледь дочекалась понеділка, тому що квартирна тиша вже почала гнітити безвихіддям. – Нічого, на роботі в колективі якось розвіюсь від цієї дурості, що наверзлась за ці дні. А, взагалі, треба буде спробувати підшукати собі інше місце роботи. Це точно. Найближчим часом цим займусь, доки у нас ніхто не дізнався, що я знову залишилась без чоловіка. Два рази – це вже забагато, тож у когось може виникнути хибна думка, що справа не в чоловіках, а в мені. Спробуй тоді докажи кому, що це зовсім не так...
З деяким полегшенням від остаточно прийнятого рішення в понеділок вранці Світлана поїхала на роботу. Їдучи у вагоні метро, раптом відчула якесь незрозуміле відчуття остраху від поглядів оточуючих людей. Усі чомусь дивились саме на неї, притому, з таким виглядом, що не залишав сумнівів – вони вже про все знають і в душі глузують. Але звідки? Хто встиг розповісти? - Так, тільки Жанна, - Світлана аж здригнулась від цієї здогадки. - Це вона. Їй мало було принизити мене фізично, то вирішила і морально знищити. Мабуть за ці дні, що я була вдома, вона вже пів міста оббігала, і всі вже знають, всі кидають на мене надто пильні погляди, щоб я цього не помітила. І хай як не приховують, я ж все-одно бачу. Особливо оцей неприємний товстун з довгим, давно не стриженим волоссям. Весь час косить на мене своїми лупатими очима.
У Світлани почало наростати відчуття, що вона стоїть гола і усі навколо її безсоромно розглядають. Одна рука безконтрольно потягнулися до комірця, прикривши розріз, іншою почала нервово смикати до низу поділ спідниці. Не витримавши поглядів, відвернулась до вікна дверей, та це не допомогло – погляди переслідували і тут. Відчувала їх спиною, потилицею, кожним клаптиком шкіри, а відтак, стало ще гірше. Через деякий час не витримала і повернулась. І знову цей товстун дивиться! Ледве стримувала себе, щоб не крикнути вголос: - Чого вилупився?!
Спробувала опанувати себе. Але у цей момент почала відчувати наростаюче бажання вчинити те, що виходить за межу пристойності, і чого раніше ніколи собі навіть уявити не могла б. Раптом з’явилось бажання протягнути руку, вхопити товстуна двома пальцями за носа і боляче стиснути. З одного боку, стало ніби смішно від такої думки, а з іншого, злякалась, що не зможе себе втримати від такого спонтанного жесту. Перед очима раз-по-раз почав рухатись фантомний образ своєї ж руки, яка вчиняла таке неподобство, а після цього – ґвалт і скандал на весь вагон із сумними для себе наслідками. Та що ж робити з цією рукою, з її бажанням, яке будь-якої наступної миті може вийти з під контролю мозку?! Світлану стало більше мучити навіть не те, що може статися, а очікування настання того моменту, коли рука неконтрольовано смикнеться до незнайомої людини. Не маючи сил більше витримувати цього психічного тиску, поклала ліву руку на праву і почала її міцно утримувати. Але тиск усе наростав, переходячи у тремтіння тіла. Нарешті, не витримала і, як тільки на наступній зупинці двері відчинились, вискочила на платформу. З калатаючим серцем підійшла до лавки і сіла. Чоло вкрилося холодним потом, лихоманило... За кілька хвилин оговталась. Прохолодне повітря підземелля прояснило голову. – Що це зі мною діється? – здивовано подумала, провівши долонею по обличчю. – Я що, зовсім вже здуріла? Треба взяти себе в руки.
Посидівши ще кілька хвилин, Світлана нарешті відважилась поїхати далі. Подальшою дорогою намагалась думати лише про роботу, про документи, яких, певно, накопичилось вже вдосталь.
У бухгалтерії довго і з подробицями розповідала про свої страждання з хворим зубом, про розпухлу щоку, про похід до стоматолога. В кінці розповіді вона вже сама не сумнівалась у тому, що все було саме так. Зрештою, виглядало це надто солідно, щоб не потішити душу.
Турбувало Світлану лише одне: можлива зустріч і розмова з Сергієм у присутності свідків. Та сталося саме те, чого боялась. Близько одинадцятої до кімнати зайшов Сергій, з якимсь винуватим і розгубленим виразом на обличчі привітався з усіма і підійшов до Світланиного столу. Побачивши Сергія боковим зором, Світлана продовжувала сидіти, уткнувшись у папери, і не могла вирішити, як повестися: далі продовжувати робити вигляд, що не помічає, чи сміливо подивитись просто в очі. Зупинилась на останньому, та не встигла підняти обличчя, як Сергій стиха промовив:
- Світлано, ти можеш зараз вийти? Треба поговорити.
- Так, звісно, - несподівано для самої себе випалила Світлана, показавши усім присутнім голлівудську посмішку. Сама злякалась своєї неконтрольованої реакції на грані нервового зриву і допитливо глянула на жінок. Чомусь здалось, ніби вони неприродно мовчки зосередились на вичитуванні своїх документів, а тому якомога швидше підвелась і попрямувала до виходу.
У коридорі Світлана так розмашисто пройшла до вікна, що довелось чекати, доки Сергій наздожене.
- Світлано, вислухай мене! Я повинен тобі все пояснити, хоча це й дуже складно. Ти тільки...
- Дорогенький! Нічого мені не треба пояснювати! – голос саркастично усміхненої Світлани чомусь перейшов на зміїне шипіння. – Ти знаєш, куди мене послала твоя люба Жанночка? Так от, я посилаю тебе іще далі!!
- Жанна?! Яким чи...?
- І не здумай! - Світлана нетерпляче перебила. - Чуєш?! Не здумай більше до мене підходити чи розпускати язика в Комітеті щодо наших стосунків – пошкодуєш! А щодо своїх речей, які ти залишив у мене в квартирі, можеш не турбуватись – я їх давно вже винесла на смітник!
Не чекаючи відповіді Сергія, кинулась спочатку до своєї кімнати, але відчула як розпашілось обличчя і на очах скипіли сльози, і швидко попрямувала до туалету. Там постояла, трохи заспокоїлась, кілька разів приклала змочені холодною водою долоні до палаючих щік і повернулась на робоче місце.
До кінця дня Світлана намагалась зосередитись на роботі, але марно. Спочатку аналізувала розмову з Сергієм – чи все сказала вірно, чи поводилася саме так, як треба було за таких обставин поводитись. Дивувалась його нахабству, з яким дозволив собі прийти до неї після того, що сталося. Та все ж, ближче до кінця дня, почала перемагати жіноча цікавість: - Що ж він хотів мені сказати? Може треба було, все ж, дати йому можливість щось сказати на своє виправдання? А може він хотів сказати зовсім не те, що я подумала? А раптом... раптом він не знав про приїзд Жанни – просто у неї залишились ключі від квартири, от вона приїхала вдень і відчинила квартиру за його відсутності. Могло ж таке бути? Так... А ввечері Сергій повернувся і виставив її за поріг. Але ж... чому тоді він одразу до мене не прийшов? Хоча.., може соромився, не наважувався підійти, відчуваючи свою провину? А сьогодні зібрався з духом, а я не дала йому й слова вимовити. Насичала так, що у нього, сердешного, і язик занімів. Речі на смітник викинула – це ж треба було отаку маячню бовкнути?! ...Як же бути? Що він, все ж таки, хотів сказати? ...Звісно, якщо Сергій шукає таки примирення і, якщо – справжній мужик, то не стане слухати моїх пересторог і підійде ще раз... Що ж, якщо це таки відбудеться... якщо... – вислухаю його. Нехай скаже вже...
- Світлано! Ти додому збираєшся? Початок сьомої – про що замислилась?
Світлана здригнулась від несподіваного звертання до неї і, нарешті, помітила, що всі одягаються.
- Як?! Вже? От запрацювалась – навіть не помітила, - спробувала вона виправдатись, вимикаючи комп’ютер.
Поспішати за жінками не було бажання, тому вдягатись не квапилась, вийшла заглиблена в думки з кімнати і попрямувала до ліфта... Раптом відчула, що паркетна долівка хитається під ногами, від живота підкотила нудота. За мить зрозуміла чому – очі зреагували раніше, ніж змогла це сприйняти свідомість. А на що зреагували очі? На те, як від ліфта коридором у бік кімнати, в якій працював Сергій, ідуть двоє – Жанна і маленький хлопчик років п’яти. Доки Світлана оговталась, вони вже зайшли в кімнату. Світлана нарешті зрозуміла, що загинула навіть та маленька надія, яка помирає останньою. Та все ж, десь у глибині душі зізналась собі – не так її збентежила остаточна втрата Сергія, як те, що зранку весь Комітет буде смакувати цю новину. Слідом за втратою обличчя фізичною, вчиненою Жанною, тепер мала наступити втрата обличчя у статусі, який мала як жінка з чоловіком і який останні два роки підсвідомо сприяв її самоствердженню перед очима оточуючих. Наразі, уявила собі співчутливо-глузливі погляди і перешіптування за своєю спиною, що чекають на неї вже завтра. Де ж дістати ще сил, щоб пройти цю Ґолґофу до кінця?
Доки в якомусь тумані їхала додому, почуття відчуження між собою і Сергієм непомітно переросло у відчуження, навіть у повне відокремлення від усього навколишнього світу, який уявлявся тепер у вигляді темного безформного восьминога з липкими щупальцями і одним великим немигаючим оком. З відокремленням прийшли внутрішній спокій і тиша, злегка розбавлена тихим рівномірним просторовим дзвоном.
Через деякий час, ніби зі сторони, відмітила, що якимсь чином опинилась вже у своїй оселі. Передпокій, кімната, ліжко – звалилась, не роздягаючись. Ще одного разу свідомість підключилась, коли почула, як тиха розмова не виключеної з ранку радіоточки, що ледь доносилась з кухні, змінилась більш гучною музикою. Та піднятись і піти її виключити не було сили і бажання, тож, ткнувшись обличчям у кут між подушкою і стіною, завмерла до півночі, а коли настала тиша, провалилась у важкий сон...
Після цілого ряду безсюжетних калейдоскопічних образів Світлана раптом побачила себе на балконі в квартирі, в якій ще маленькою жила з батьками в 60-і роки. Здивувало, що поручні у балкона чомусь без вертикальних прутків. На балконі побачила стілець, на якому сидить мати біля самого краю і може випасти (бо нема прутків) з четвертого поверху униз. Тільки-но спробувала посунути її від краю, але мати одразу опинилась біля іншого краю. В цей час десь з-під стільця виповзають з ящичка два невеликих довгоруких і коротконогих гноми-колобки. І ось уже один із них починає небезпечно підстрибувати, розмахуючи перед обличчям складаним ножиком, що видався на вигляд знайомим (мимохідь пригадала, що схожим ножем в обід на роботі жінки різали хліб). Тим часом, інший гном почав виконувати роль шпигуна-наглядача, що вирішив переслідувати Світлану, коли вона спробувала утікати від того гнома, що був з ножем. Ніякого балкона тепер вже не було і, нібито, вона якось опинилась унизу серед будинків на вулиці та почала тікати далі. Але це було важко, ніби в гліцерині. Простіше було бігти задом наперед і трохи боком, з усіх сил відштовхуючись ногою від асфальту. Намагання хоч трохи відірватись і зникнути з поля зору гнома-шпигуна були марними. Нарешті вона з останніх сил підплигнула і полетіла на самою землею у внутрішньому дворі якогось будинку. Та, перелетівши через клумбу, раптом зрозуміла, що починає падати в глибоку калюжу, після занурення в яку відчула, що не має з неї виходу і що задихається. У вухах у цей час почало усе дужче дзвеніти, доки цей дзвін не переріс у музику...
Коли в свідомість Світлани увірвалось пробудження, вона ще деякий час перебувала у наркотичному стані між сном і дійсністю, а тому не одразу зрозуміла, що це з радіоточки долинають позивні "Реве та стогне Дніпр широкий". Глибока тужливість цього мотиву, увійшовши у трагічний резонанс з душевним станом у напівпробудженій свідомості, мало не розірвала серце. Ще не усвідомлюючи своїх дій, Світлана вискочила на балкон і глянула униз. Раптом знову повернулось те відчуття неконтрольованості руху своїх кінцівок, яке пережила вранці у вагоні метро. Але тепер з’явився острах очікування тієї миті, коли гальмуючих сигналів мозку не послухаються ноги, почавши своє коротке самостійне життя. І, чим більше вглядалась униз, у далеку, але магнетично притягуючу землю, тим настирливіше та ясніше в уяві раз-по-раз виникала картина спонтанного початку перевалювання тіла через поручні. І, нарешті, у черговий раз все відбулося настільки яскраво, що вже не могла зрозуміти, чи це лише чергова уява, чи цього разу все вийшло насправді. Наразі відчула неймовірну у всьому тілі легкість, яка за мить змінилась смертельним переляком блискавично швидкого наближення землі. Кожна клітина тіла, кожен нерв просякнулись неймовірним жахом очікування страшного болю від удару... Аби не обличчям...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483815
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.03.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483572
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.03.2014
Глава Х
Пройшло майже три роки. Того не по-травневому спекотного дня, коли Валентин тільки-но повернувся з чергового відрядження і з’явився на роботі, Патрісія раптом знову зателефонувала...
Не можна сказати, щоб Валентин зовсім викинув із серця згадку про цю далеку фантомну дівчину. Іноді, у хвилини ностальгічного настрою, коли перед очима із світлим сумом проявлялись і тихо відходили різні клаптики минулого, починаючи від часів шкільного дитинства, студентської юності, роботи в інституті, перших романтичних пригод, так само неодноразово підступала і тужлива згадка про казковий вечір у місті N, що з плином часу вже видавалась якоюсь майже нереальною і неповторною. Розумів, що доля тоді подарувала йому казку, що швидко минула, і такою їй і судилося залишитись у спогадах, щоб скрашувати невиразну буденність його подальшого життєвого шляху. Але життя наше є набагато складнішим, і ловить воно нас на свого гачка саме тої миті, коли найбільше розслабляємось і найменше того чекаємо. А підчепивши, веде і веде за собою, як би ми не пручались, доки не підважить своєю великою підсакою. І мало кому у такій ситуації усміхається вдача, аби відшукати той єдиний шанс з тисячі, що дає можливість у останню мить перед відомим своєю безнадійністю фіналом, вислизнути з гачка і пірнути назад до спокійних морських глибин безтурботної волі.
Для Валентина цей дзвінок пролунав як відлуння далекого минулого, що сталося ніби не три, а тридцять три роки тому. Як не переживав він тоді, коли Патрісія кинула слухавку, як не чекав ще одного дзвінка у наступні дні, все ж тоді мимоволі відчував і внутрішнє полегшення від виходу з того глухого кута, до якого його заганяла необхідність вибору між двома жінками. На емоційному рівні його, звісно, набагато більше приваблювала Патрісія – нове і свіже почуття до привабливої молодої дівчини. Але, з прагматичної точки зору, розумів, що з тихої і комфортної сімейної гавані кидатись у буремні хвилі невідомих пригод не раціонально і ризиковано: можна втратити те, що мав, а взамін нічого гарного не отримати.
Коли Валентин почув знайомий і водночас забутий голос Патрісії, знову пережив змішані почуття щенячої радості і передекзаменаційної тривоги. Чого чекати від розмови з цією дивною жар-птицею, що колись залишила йому на згадку одну з своїх пір’їнок? Страшенно скучив за нею і водночас боявся, боявся і жадав...
- Валентине, ти чуєш мене? Ти можеш поговорити зі мною? Хочеш?.. Не знаю, з чого почати, щоб ти зрозумів... Це важко... Як сказати... Я намагалась, намагалась забути про тебе... і-і – не змогла. У мене у вухах постійно звучав твій голос. Не могла я забути той наш вечір, хоча за ці роки...ой, стільки всього сталося в моєму житті! А ти пам’ятаєш? Пам’ятаєш, Валентине? Скажи, не мовчи!
- Так, Патрісіє, дорога! Мені було так шкода, коли ти перервала нашу розмову! Сподівався, що ти заспокоїшся і ще зателефонуєш. Чекав на твого дзвінка. Дуже жалкував, що не мав змоги тобі зателефонувати. Як ти жила ці роки? Як у тебе справи?
- Я так рада, що можу тебе почути! Мені тебе не вистачало. Мабуть, всі мої проблеми саме через це. Як я жила?... Та-а, по-всякому. Встигла і одружитись і розлучитись. Правда, одружилась не я сама – мене одружили. Одружили з чоловіком набагато старшим, який погодився врятувати честь вагітної дівчини – з вигодою для себе, природно. Зрозуміло, що ніякої любові між нами не було. Я його не любила за його корисливість, а він мене – за те приниження, на яке він свідомо пішов, виховуючи чужу дитину.
- Як!? То ти народила дитину? Це... т-так... Це так – невже ти відважилась на таке!? А хто, хто народився?
- Хлопчик народився. Я його Віктором назвала. У січні йому два роки виповнилось. Едуард, мій чоловік, брюнет – вони зовсім не схожі. За це він Віктора тихо зневажав. Однак, це не завадило Едуарду при розлученні домагатися, щоб сина залишили з ним.
- Навіщо!? А хто взагалі домагався розлучення? Чому ви розлучились?
- Чому розлучились? А хіба незрозуміло? Чужі ми були, чужі з самого початку. Я не схотіла далі з ним жити. І не стільки через себе, скільки заради сина. Жодного батьківського піклування з боку Едуарда я не бачила, тільки одне презирство до Віктора. Не змогла я далі цього витримувати. Розлучились..., але чого це мені коштувало?! З батьками у мене повний розлад – вони були страшенно проти.
- Чому? Хіба вони не знали про ваші сімейні негаразди?
- Знали, але... Ну-у, загалом..., це важко тобі пояснити. Небажання розголосу, скандальної ситуації, щоб про це всі говорили, ну і – все таке...
- Дивно. Щодня у нас тисячі людей розлучаються – нікого це особливо не обходить і не зачіпає. Я думав, що у вас на Заході до цього ставляться простіше. Хіба не так?
- Я ж кажу – не можу я тобі всього розповісти. Тут є певні тонкощі. Не будемо про це зараз. Я з іншої причини вирішила тобі зателефонувати, хоча довго вагалась. Якось навалилось на мене все – займаюсь тільки дитиною, з батьками майже не спілкуюсь, нікуди не ходжу, та й особливого бажання не маю давати їжу для різних пліток за своєю спиною. Так самотньо останнім часом – навіть поговорити відверто нема з ким. Скажи, ти міг би приїхати до мене хоча б на два-три дні?
- Як приїхати!? Яким чином?
- Я розумію, що це, можливо, виглядає нерозумно з мого боку. Ти не думай, не збираюсь я вже сьогодні ставити тебе перед вибором, як три роки тому. У тебе сім’я, дитина. Не знаю, які у тебе стосунки з дружиною, але зараз я умовляти тебе не збираюсь. У мене з сином своя сім’я – у тебе своя. Певно, не склалась у нас доля бути разом. Просто так приїжджай! Можеш нікому нічого не говорити і не пояснювати. Приїжджай хоча б заради того, щоб побачити свого сина. Хіба це тебе не хвилює?
- Так, так! Я дуже хочу з вами побачитись, але ж ти не розумієш! Тут є багато проблем. Це ж не просто так – взяв і приїхав. Ти кажеш – нікому нічого не говори. Але ж доведеться. По-перше, начальству на роботі, щоб відпустило мене на кілька днів. А я працюю в державній установі – це не так просто. Тут потрібні якісь вагомі аргументи. Я міг би щось видумати, але над цим треба ще поміркувати. По-друге, дружині теж треба щось сказати таке, щоб не викликало підозри. Але й це – не така велика проблема. Головне – де мені взяти такі кошти, щоб приїхати? Чесно кажучи, не самі кращі часи зараз у нашій країні – ледве на продукти вистачає від зарплати до зарплати. А тут треба не менше тисячі доларів на поїздку – у мене немає можливості десь дістати такі кошти. І їх же потім ще й повернути треба буде. Фантастика якась!
- З приводу коштів можеш не турбуватись – спробуй десь позичити гроші на дорогу сюди. Приїдеш – я тобі поверну, а квиток додому сама придбаю. Не турбуйся! Я достатньо забезпечена особа, щоб ти знав!
- Патрісіє!... Хоча знаєш – я завжди трохи сумнівався, що ти, насправді, -Патрісія. Скажи, нарешті, хто ти? Скільки вже можна ховати себе під темною вуаллю загадковості? Врешті решт, ми вже сина спільного маємо, а я й досі не знаю, хто його мати. Ні адреси, ні телефону, ні імені справжнього! Яким іменем тебе син називає?
- Мамою він мене називає... То як, хочеш приїхати? Приїдеш? Так, чи ні?
- Ну, в будь-якому разі, буду намагатись це зробити. М-м... Зараз шукатиму, у кого позичити кошти, а потім спробую умовити начальство дати мені два-три дні за свій рахунок, візу буду оформляти. Але ж, для оформлення візи треба буде вказати, до кого я їду, а може й виклик мати від тебе. Знову ж таки, як я тобі зможу повідомити, що вирішив всі ці питання? Ти знову уникаєш відвертості. Як тебе шукати?
- Будь-ласка, не тисни на мене. Пам’ятаєш – як у Біблії?: “Забагато знань – забагато скорботи”. Не вимагай від мене зараз більшого, ніж те, що я сама хотіла б тобі сказати. Колись ти мене сам зрозумієш і вибачиш. А з приводу візи і виклику – не турбуйся. Підійдеш у посольство, здаси документи і тобі все оформлять. Як отримаєш візу, то я тобі сама зателефоную. Тоді й домовимось, як тебе зустріти, коли ти приїдеш.
- Дивно. Так у тебе все просто, ніби й проблем жодних немає з посольством. У тебе що, якісь родичі чи знайомі є у дипломатичних колах?
- Який ти здогадливий! Таки є... То я сподіваюсь, що ти виконаєш свою обіцянку? Буду чекати на нашу зустріч. Ну що, до побачення?
- Так... До зустрічі!
...Валентин, захоплений зненацька телефонним дзвінком і розмовою з Патрісією, не одразу прийшов до тями. Минув ще деякий час, доки він усвідомив те, що сталося, і важко замислився: – Невже у мене є син? Десь там, за три дев’ять земель, від незнайомої жінки. Що тепер буде? Початок “Осіннього марафону”? Як тепер мені розірватись? Однією поїздкою, певен, не обійдеться. Син є син, і я захочу бачитись з ним потім ще й ще. Та й з його матір’ю – теж. А тут? Приховувати все? І скільки часу це буде тривати? Рано чи пізно все може вийти на поверхню й розвалити вщент заведений порядок речей, який вибудовувався стільки років. Чи готовий я до цього?
Усе ж, Валентин вирішив не відступати від даної обіцянки і спробувати хоч раз вирватись і побачитись з сином і Патрісією. Повинен же він, нарешті, розвіяти завісу невизначеності і дізнатись – хто вона, де і чим живе? Грошей, що у нього були, явно не вистачало для поїздки, тож довелось оббігти знайомих і нашкребти необхідну суму. З начальником управління Петрицьким зміг домовитись щодо двох днів у четвер і п’ятницю задля поїздки до хворого родича в інше місто. Міг би, в принципі, запланувати поїздку і на вихідні, але як пояснити дружині - що можна робити у відрядженні в неділю? І, нарешті, через кілька днів пішов до посольства Вестландії. Там на нього вже чекали, повідомивши, що йому прийшов виклик від якогось Петера Коліна. Швидко оформили документи, тим більше, що він уже був у цій країні в службовому відрядженні.
Та саме складне, з огляду на моральні копирсання, довелося пережити, кажучи дружині, що їде у відрядження за кордон. Ніби й раніше неодноразово кривив душею перед жінкою, пустившись у чергову романтичну пригоду, а ж цього разу це далось надто важко. Боявся почервоніти і відвести погляд, або ж зрадницьки тремтячим голосом видати себе. Навіть у кріслі літака, вдивляючись у безкраї снігові кучугури хмар, мимоволі холодів, згадуючи, час від часу, мить розставання з сім’єю. А думки, між тим, все більше поринали у майбутню, вже не далеку зустріч з маленьким Віктором і тією нерозгаданою дивною дівчиною, що заради цього малюка пішла на такі ускладнення у своєму житті...
***
До столиці Вестландії, зважаючи на пересадку у Варшаві, Валентин дістався
під вечір. В аеропорту, як і було домовлено, його зустрів водій від Патрісії. День видався похмурий, потроху накрапав дрібний теплий дощик. Валентинові кортіло скоріше побачитись з Патрісією і Віктором, однак, водій, замість цього, відвіз його до готелю і сказав, що завтра після сніданку заїде за ним, щоб повезти на побачення. – Знову починаються якісь таємничі фокуси, - подумав Віктор незадоволено, - невже не можна без цього? А може я чогось не встиг розгледіти в ній? Може вона непомітно трохи не сповна розуму?.. Ні, не може бути! А якщо вона пов’язана з якимись мафіозними структурами і вимушена приховувати своє справжнє ім’я? Чи – з розвідслужбами?
У якийсь момент навіть промайнула дика думка – а може вся історія з сином взагалі є вигаданою, для того, щоб заманити його сюди і втягнути у темні справи? А Патрісія – це, насправді, сучасна Мата Харі? Однак, засинав він уже, відкинувши всі негарні думки, бо над усім превалювало єдине бажання якнайшвидше побачитись з дитиною…
Вранці, нашвидкуруч поснідавши в кав’ярні готелю, Валентин вийшов на вулицю. Піднесено-тривожному настрою додало мажорності весняне сонечко. За ніч дощові хмари відлетіли кудись у напрямку його рідної України. Асфальт уже встиг підсохнути, але ще трохи парував. Будинки і дерева ще не покрилися бляклим міським пилом і виглядали як умиті. Не минуло й п’яти хвилин, як біля Валентина зупинилась машина з учорашнім водієм. Дорогою Валентин намагався його розговорити, вивідати щось, але марно – розмова не склалась. Напевне, від Патрісії були отримані певні інструкції.
Чергова несподіванка чекала, коли машина, нарешті, зупинилась. Валентин марно оглядався навкруги, намагаючись побачити поблизу хоч якийсь будинок, в якому б могла жити Патрісія. Водій вже відчинив дверцята і сказав, що вони приїхали, а Валентин не міг зрозуміти, що їм робити біля входу в якийсь тінистий і малолюдний парк. Сумніви у тому, чи не дурень він, що погодився на цю підозрілу поїздку, знову скалкою почали проникати у серце. Все ж, внутрішнє почуття, що притаманне чоловічій натурі, небажання показати себе боягузом, вело його, попри сумніви, все далі і далі слідом за водієм. Той прямував по-весняному свіжозеленими, сповненими пташиного щебету, парковими алеями рішуче, чітко впевнений у тому, куди треба іти. Нарешті, однією з відгалужених алей вони вийшли до поодинокої альтанки. Там на нього вже чекала Патрісія разом з дитиною на колінах. Цього разу вона теж була просто одягнена і в затемнених, хоча й не таких темних, як минулого разу, окулярах. Водій, не дійшовши до альтанки, повернув назад, залишивши їх наодинці.
- Валентине! Як ти? Просто не вірю! Невже ми знову зустрілись?! Що ж ти зупинився і мовчиш?
- Дорога! Для мене це таке потрясіння! Я так хвилююсь. Мені важко знайти якісь слова – сказати, що я відчуваю. Я не знаю, як тебе привітати, як назвати… Це – Віктор, мій син? Важко це одразу осягнути.
Валентин наблизився до Патрісії і трохи незграбно, ніби соромлячись невідомої реакції, обійняв її. Хлопчик при цьому щільно притиснувся до матері, обійнявши за шию і злякано сховавши обличчя за її плече.
- Вікторе, маленький мій! Не бійся – це добрий дядя. Його звуть Валентин. Познайомся з ним, скажи йому як тебе звати. Ну, повернись, не бійся!.. Ні, соромиться поки що. Нічого, хай трохи звикне. Сідай, розкажи, як доїхав, як жив ці роки? Розповідай!
Валентин розчулено тримав руку Патрісії і вони так і присіли на лавку разом, не відводячи одне від одного очей. Страшенно хотів доторкнутись до хлопчика, але зупиняв себе, розуміючи як той наляканий цим чужим дядьком, що обнімав його маму – ще заплаче. Хотів щось сказати і не знав, розгублений, з чого почати і що говорити. Це високоемоційне мовчання розтяглося на кілька секунд… і в цю мить за кілька метрів з-за дерев різко долинув тріск зламаної під ногою гілки, від якого Валентин нервово здригнувся. Обернувся… і раптом побачив його. Помилки не могло бути – він добре запам’ятав це обличчя, хоча і пройшло три роки. Одразу якесь негарне передчуття небезпеки холодною гадюкою заповзло у груди. Згадав той день знайомства з Патрісією, яке буває тільки у кіно. Згадав вулицю, якою йшов у місті N, згадав і того підозрілого типа, що слідкував за Патрісією. Це був він, точно він! Як цей тип опинився тут? Що це означає і до якої небезпеки може привести?
- Патрісіє, дивись! Це він, знову він! Той тип, що за тобою стежив тоді, три роки тому. Що йому від нас треба?!
- Заспокойся! – раптом з посмішкою сказала жінка. - Це ж мій охоронець, Петер Колін. До речі, це саме за його запрошенням ти сюди приїхав.
- Як охоронець?! Нічого не розумію. А чого ж ти тоді погодилась разом зі мною від нього втікати?
- Ти так кумедно до мене підійшов і почав переконувати, що за мною йде шпигун, що мені захотілось тобі підіграти. Гарна пригода з цього вийшла, хіба ні?
- Га-а-арна пригода – довжиною в три роки. Важко подібну придумати, а розказати комусь – не повірять... То це – твій охоронець? Що ти за особа така, що боїшся без охоронця ходити? Якась крута бізнес-леді чи дочка магната?
- Може й так, а може й ні. Дізнаєшся... з часом.
- А що ж було з цим бідним Петером тоді, коли він загубив твій слід? Не жаль тобі його було? Уявляю, який стрес у нього був у той момент, коли ти зникла, і він відчув себе роззявою, який може залишитись безробітним.
- Ти трохи наївно розмірковуєш, - розсміялась Патрісія. – Невже ти думаєш, що Петер, з його досвідом, міг би мене так просто загубити? Просто я йому подала один з відомих нам двом знаків, і він перейшов на дальню дистанцію спостереження. Ти не міг би його помітити, але жодної секунди він не втрачав мене з поля свого зору.
- Як?! І в готелі теж?
- Ну, це ти вже занадто, - засміялась Патрісія. – Він же прекрасно розумів, що я не буду в готелі десь там стрибати через вікна і тікати в невідомому напрямку. Почекав нас біля входу.
- А коли ти на потяг скочила майже перед відходом? За тобою більше ніхто вже до вагона не заходив.
- Та він спокійнісінько зайшов до іншого вагона, а потім пройшов у мій, коли ми вже від’їхали. Тому я й не схотіла, щоб ти мене супроводжував до столиці. Вибач, якщо тебе це образило.
- М-да... Хто б міг уявити?.. А ти, я бачу, не така вже проста жіночка, як я це собі уявляв. Ну, і що ж ти потім пояснювала своєму охоронцю? Що він подумав?
- А що йому потрібно особливо пояснювати? Його робота – охороняти мене, і він ніколи не ставить зайвих питань. Нічого, Петер вже звик до мого характеру і моїх вибриків. А характер у мене ще той, щоб ти знав! Сама іноді лякаюсь своїх вчинків, але... це вже потім, а коли кидаюсь у вир чергової пригоди, то мало замислююсь над її наслідками. Така вже в мене авантюрна вдача – довге перебування у трясовині невиразних буднів якось... швидко починає гнітити. От тоді й виникає бажання зірватися з місця і поїхати кудись інкогніто, або влаштувати щось екстремальне. У таких випадках мій вірний Петер завжди зі мною, куди б я не поїхала... До речі, я захоплююсь стрибками з парашутом і навіть зараз іноді їжджу на літовище. Щоправда, після народження сина доводиться себе переборювати і більшу частину часу проводити з ним вдома.
- То ти шкодуєш за тими часами, коли могла пурхати вільною пташкою?
- Ні про що я не шкодую! Життя складається з певних етапів, от я і перейшла з одного етапу до іншого – закономірно, тому й шкодувати не треба. Просто, коли в мене ще були нормальні стосунки з батьками, та й Едуард – яка не яка, а все ж жива людина, то якось було не так тоскно і самотньо.
- А де ти живеш? З батьками, чи окремо?
- Після того, як я розлучилась з Едуардом, я повернулась до батьків, але живу в іншому крилі будинку, то ми бачимось доволі рідко. Все ж, я не хотіла запрошувати тебе додому, що б не викликати непотрібних пліток і розпитувань.
- Так, я це зрозумів. А Петер? Водій?
- Ні, що ти! Я їх знаю багато років і можу довірити будь-який мій секрет.
Валентин почав розповідати про своє життя за роки, що минули. Минуло вже з півгодини від моменту їхньої зустрічі. Упродовж розмови маленький Віктор потроху почав призвичаюватись до незнайомця, розвернувся до нього обличчям, всівшись на колінах матері. Нарешті Валентин зміг уважніше розгледіти хлопчика. Без сумніву, це була його кров. Не загострені витягнуті скандинавоподібні риси, а заокруглене з трохи розляпистим носом слов’янське обличчя, в якому явно проглядалися Валентинові риси. Минуло ще трохи часу і Віктор дав потримати Валентинові свою руку, хоча піти на руки ще побоявся. Спустився з колін матері і вискочив з альтанки на траву.
- Вікторе! Не йди далеко, гуляй тут поблизу!
- Добре, мамо! Бачиш, коник стрибає? Ха-ха!
Валентин з Патрісією деякий час, посміхаючись, спостерігали, як син марно намагається ногою наступити на чергового коника і заливається сміхом після його раптового стрибка. Найважливіше, про що можна було розповісти, було вже обговорено. Розмови непомітно перейшли до легких, мало до чого зобов’язуючих коментарів на різну побутову тематику та веселих епізодів Вікторового дитинства.
Валентина тягнуло підсісти до Патрісії ближче, притиснутись боком, обійняти рукою, але якась невидима стіна трьохрічного віддалення стояла між ними. Можливо, сама Патрісія своїм незалежним виглядом, за яким проглядалась якась внутрішня напруженість, гіпнотичним чином скувала його м’язи і не давала свободи рухам. Чисто по-людськи Патрісія, певно, давно зрозуміла і пробачила Валентина за те, що він тоді залишився з сім’єю, та чи могла вона як жінка прийняти це серцем?..
Сонце вже піднялось у височінь до легких білих хмарок і через густе листя дерев заплямувало яскравими зайчиками зелені, не по-нашому охайно доглянуті трави. Від землі потягнуло паркою полудневою вологістю, що відрізняє весняну спеку від літньої. Монотонний дзвін комах, що майже забивав далеке відлуння негамірливого шосе, навіював дрімотне розслаблення.
Віктор спочатку притих, розглядаючи щось на землі серед трави, а потім мовчки повернувся в альтанку і притулився голівкою до маминого коліна. Патрісія, побачивши, що сина хилить до сну, вирішила все ж нашвидкуруч погодувати його. Доки вона дістала і відкрила барвисту банку з якоюсь жовтуватою сумішшю. Валентин посадовив Віктора собі на коліна і, лагідно посміхаючись та промовляючи кучеряву нісенітницю, пестив долонею по голівці.
Нарешті Патрісія погодувала дитину і зібралась покласти спати до коляски-сидушки, що стояла за альтанкою, та хлопчик закапризував і довелось залишити його на руках. Через пару хвилин Валентин попрохав передати йому напівсонного Віктора, взяв на руки і притиснув. Від дитячого тіла крізь сорочку невидимим струмом відчув тепло, від якого від грудей до ніг побігли мурахи, що аж очі заплющив. Хлопчик ще не заснув і час від часу на хвильку розплющував обважнілі повіки. Тоді Валентин, погойдуючи сина, тихо і протяжно заспівав невигадливу колискову пісеньку:
Місяць над річкою, зорі ряснí;
Спи, каченя, де левада квітчаста.
Ніжно прикриють тебе уві сні
Мамині крильця і мамина ласка.
Віє теплом у садку навесні;
Спи, кошеня, моє рідне смугасте.
Ніжно пригорнуть тебе уві сні
Мамині лапки і мамина ласка.
Спи, моя крихітко. Очі ясні
Вічками вкрий і лети в свою казку.
Ніжно зігріють тебе уві сні
Мамині руки і мамина ласка.
Хлопчик спочатку дослухався до мелодії звуків незнайомої йому мови, та поступово голівка його відкинулась, відкривши рожеве вушко, що до того було притиснуте до Валентинової руки, з приклеєними до розпашілої щоки вологими волосками. Носик, на якому виступили ледь помітні крапельки поту, рівномірно посапував. Патрісія хотіла перекласти сина до коляски, та Валентин попрохав потримати його ще трохи. Сказав, що Віктор не зовсім заснув і може прокинутись, насправді ж, просто не хотів випускати його з рук. Однак, хвилин за десять таки тихенько піднявся і відніс його до коляски, після чого повернувся до альтанки.
- Нарешті, заснув. Він, взагалі, спокійно спить? Вночі спати дає?
- Зараз вже нормально. А от перші півроку – ночами концерти давав. Це було.
- А Едуард, що – не допомагав?
- Не зрозуміла – що ти маєш на увазі?
- Ну-у, вставати ночами.
- Як це? А прислуга для чого? Тобто... е-е, няня у нас була найнята допомагати. От вона, переважно, вставала пелюшки міняти, а... коли вже годувати, то я теж вставала.
- Я, все ж, весь час ловлю себе на думці, що зовсім тебе не знаю – як ти живеш, як жила ці роки? Суцільна загадка.
- А хто ж тобі винуватий? Все могло бути інакше, якби ти тоді до мене приїхав. І довідався б тоді прекрасно і про те, як я жила до тебе, і з ріднею б моєю, з батьками гарно познайомився, а вони в мене досить цікаві люди, особливо - дідусь. І всі ці роки, про які ти питаєш, ми могли прожити разом... Так – все могло б бути інакше...
- Патрісіє, не ятри моє серце! Я опинився на такому роздоріжжі, що важко собі уявити. Не стану приховувати, мене до тебе дуже тягнуло, хоч і провели ми з тобою разом лише один вечір. Але ти ж знаєш, що я тоді не міг піти на такий крок – у мене самого була маленька дочка. Та й розлучитись водночас з дружиною, з якою було прожито багато років, теж не так просто. Мені здавалось, що ти мене зрозуміла.
- Так, але пам’ятаєш, що ти тоді сказав? Сказав: “Дай мені два-три роки, доки дочка трохи не підросте”.
- Пам’ятаю, чого ж. Знаєш, тоді я був настільки спантеличений, що ніяк не міг прийти до тями. Мною в той момент керувала не стільки розсудливість, скільки емоції. Здавалось, що мине кілька років, дочка підросте і тоді мені легше буде прийняти якесь радикальне рішення. Та, як кажуть у нас: “Малі діти – малі клопоти, великі діти – великі клопоти.” Чесно кажучи, зараз мені було б ще важче піти на такий крок, ніж тоді. Отак – водночас кинути все – сім’ю, друзів, знайомих, роботу, рідне місто, і зірватись у невідому для мене країну, де я нікого не знаю. Будь мені 22 роки, а не 42, певно, я б так не вагався.
- Чому ти кажеш, що нікого не знаєш? А твій син, а я?
- А хто – ти, Патрісіє? Чарівна моя незнайомко – що я знаю про тебе? До кого я піду, покинувши свою дружину і дочку? Зрозумій і мене теж – як на таке зважитись?
- Поки що я зрозуміла лише одне – ти просто зовсім мене не любиш. Ми чужі тобі, інакше такі питання тебе б хвилювали у останню чергу. Якби в тебе було хоч якесь почуття до мене, то тебе тягнуло б сюди, і ти хотів би завжди бути поряд зі мною лише тому, що я існую на цьому світі, незалежно від того, хто я і чим займаюсь.
- Навіщо ти таке кажеш?! Якби ви з Віктором були мені байдужі, то хіба я примчав би сюди з України і хіба сидів би зараз отут, поряд з тобою? Повір – мені зараз дуже важко, серце моє просто розривається! Я тепер весь час думатиму про вас, сумуватиму. Але мені потрібен, все ж, якийсь час, щоб розібратись у собі, у своїх почуттях. Я не можу собі дозволити прийняти зопалу поспішне рішення. Повинен бути певен, що через деякий час не з’явиться у мене відчуття, що зробив помилку. Чи зможу я прижитися у цій незнайомій для мене країні, де невідомо чим доведеться займатись – в усякому випадку, не тим, до чого звик?
- А ти приїжджай до нас час від часу. Я тебе наступного разу містом поводжу, покажу все. От побачиш – тобі тут сподобається, а потім і звикнеш.
- Час від часу приїжджати? Дорога моя – знову ти так кажеш, ніби в цьому немає жодних проблем. Але ж вони є!
- Було б бажання, а проблеми завжди можна вирішити. Щодо грошей на поїздки можеш не турбуватись, а стосовно інших проблем – все вже буде залежати від тебе.
- Добре, добре! – поспішно відповів Валентин, зрадівши, що необхідність прийняття якогось кардинального рішення знову відкладається на непевний час. При цьому вже більш упевнено обійняв правою рукою Патрісію, - я вірю, що все, все у нас ще владнається, дай тільки строк. Якби ти знала, як гарно мені зараз, поряд з тобою! Просто так сидіти, відчувати тепло твого тіла і ні про що не думати. Геть всі ці клопоти! Хочу лише дивитись на тебе, заглядати в твої загадкові очі, згадувати той наш неповторний вечір і поринати у безодню солодких почуттів...
Валентин поступово став притишувати голос, наближаючи своє обличчя до Патрісії, доки не завершив свої улесливі муркотіння пристрасним поцілунком. Через деякий час відвів голову трохи назад, ще раз уважно подивився їй в очі і повільно вимовив:
- А знаєш, мені чомусь весь час здається, що ми з тобою знайомі вже давно, давно – ще до того, як я приїздив сюди. Я весь час намагаюсь пригадати щось дуже знайоме у твоєму обличчі. Скажи – ти ніколи не бувала в Україні, або ще раніше, коли в нас був Радянський Союз?
- Ні, що ти! Не знаю я ваших країв і ніколи там не була, - поспішно відповіла Патрісія якимсь, однак, схвильованим голосом, - ти мене явно з кимсь переплутав. Бувають іноді схожі риси облич у зовсім чужих людей.
- Послухай, - Валентин знову змовницьки притишив голос, - а давай знову втечемо від твого охоронця, як тоді.
- Від охоронця втекти можна, - з сумною серйозністю, не характерною для свого віку, відповіла Патрісія, - від дитини не втечеш. На кого ж я сина зараз залишу?
- Так, я настільки захопився, що зовсім забув, - розчаровано протягнув Валентин і знову прихилив голову до Патрісії, замовкнувши на деякий час.
- Ну, не засмучуйся! Наступного разу, коли ти приїдеш, ми щось придумаємо. Трохи інакше сплануємо час. Згоден?
- Так, так... так, люба! Я буду лічити хвилини до нашої наступної зустрічі! В магнетичній привабливості твоїх очей я бачу відгомін моїх бажань, що резонують чарівними струнами наших сердець. Прислухайся до цієї неповторної мелодії – вона звучить у кожному нашому подиху, у кожній клітинці оксамиту твоєї шкіри, кожному дотику моїх вуст до неї, у тремтінні стискань. Хіба можна зараз думати про щось інше? Ні, не можна...
Валентин продовжував ще щось муркотіти, цілуючи теплу жіночу шию за вухом і поступово втрачаючи контроль над собою, а надто, відчуваючи, що теж саме діється і з Патрісією. Та, саме в цей час з-за альтанки почувся голос хлопчика, що прокинувся, примусивши і їх прокинутись від п’янкого дурману.
Вже минула четверта година по обіді. Літак повинен був відлітати менше, ніж за три години, тож доводилось потроху збиратись і йти зворотною дорогою до виходу з парку.
Післяобіднє сонце було ще високо і доволі припікало. Маленький Віктор по черзі побував на руках Валентина і матері, а потому спустився на доріжку і йшов, узявши їх за руки. Позаду, кроків за десять, тінню слідував Петер. Валентин ще не звик до такого почту, тож трохи нервувався, спиною відчуваючи присутність сторонньої людини.
Коли вийшли, нарешті, з парку, біля входу їх уже чекав водій з машиною.
- Сідай краще наперед, - вказала рукою Патрісія, - тебе водій відвезе до аеропорту, а ми вийдемо по дорозі. Там недалеко від нашого будинку, то ми прогуляємося трохи.
- Навіть будинку свого, хоч здалеку, не покажеш?
- Іншим разом – зараз часу немає. На реєстрацію ще запізнишся.
Валентин знову розчаровано замовчав і сів до авто. Йому чомусь здалося, що й наступного разу Патрісія не розкриє своїх карт. Машина мчала автострадою, а Валентинові все не вірилося, що так швидко промайнув час їхньої зустрічі, що вже за кілька хвилин доведеться прощатися. Не встиг він про це подумати, як машина загальмувала і вирулила до бруківки.
- От і все, - з жалем видихнула Патрісія, - далі поїдеш один. Треба прощатися. Не жалкуєш, що приїхав?
- Що ти! Жалкую лише за тим, що так швидко час промайнув, що зараз доведеться з вами розлучатись. Це наповнює моє серце смутком корабля, що відходить від причалу. Я буду думати про вас щохвилини, згадуючи цей чудовий день, коли я вперше побачив свого сина і знову зустрівся з тобою. Хіба можна це ще з чимось порівняти? Ні! Дайте я вас поцілую...
Валентин із заплющеними очима нахилився наперед і раптом почув незнайомий голос:
- Вам зле? З Вами все у порядку?
Розплющивши очі, угледів перед собою стюардесу і одразу огорнувся сумом - зрозумів, що вже сидить в літаку і у напівсні знову переживає яскраві миттєвості розставання, які безповоротно відлетіли у минуле.
***
Ольга не могла зрозуміти, що діється з чоловіком. Повернувся з-за кордону, ніби сам не свій. Ще якби перший раз їздив, то можна було б списати на несподівані враження, емоції. Та ж, ні – після попередніх закордонних поїздок повертався, ніби зі звичайних відряджень. А тут, якийсь задумливий, мовчазний. На запитання відповідає не одразу, перепитує. - Певно, щось сталося, - намагалась здогадатись Ольга, - загубив якийсь документ, гроші, чи щось не так зробив, через що тепер неприємності на роботі.
- Валю, що з тобою? – не витримала і запитала дружина після вечері, коли дочка пішла з кухні. - Ти якийсь сам не свій повернувся з відрядження. У тебе неприємності?
- Та ні... Нормально все. Не звертай уваги.
- Як це – не звертати? Я ж бачу, що ти ходиш, ніби у воду занурений. Це з роботою пов’язане? Розкажи мені, може я щось пораджу?
- Ні, з роботою все у порядку. Так, трошки настрою немає... Нічого, минеться.
- Але ж, настрій від чогось погіршився – не просто так собі? - не вгамовувалась Ольга.
- Ну, що? Поїхав за кордон, знову подивився як люди нормально живуть, а у нас все ніяких змін на краще. От і сумно стало, - спробував відволікти увагу дружини Валентин.
- Ну, чому - жодних змін? Згадай, яка ще нещодавно інфляція була: кожного кварталу у три рази все дорожчало. Як ми по кілька мільйонів у зарплату отримували і нічого за ті мільйони купити не можна було. Ні, потроху життя все ж налагоджується.
- Ой, якщо воно такими темпами буде покращуватись, то ми і через двісті років нікого не наздоженемо! – перейшов на жартівливо-саркастичний тон Валентин.
- Звідки в тебе такий песимізм? – здивувалась Ольга, не відчувши нотки жарту в словах чоловіках. – У нас уже остаточно закріпився демократичний устрій, як на Заході. Я думаю, ми досить швидко доженемо розвинені країни.
- Нам ще до того демократичного устрою, як до неба. Що, я не міг порівняти?
- Чому? У парламенті ж уже більшість складають демократи. Хіба не так?
- Невже ти вважаєш, що Верховна рада – то вже вся країна? А на місцях – як була стара структура влади, так і залишилась. А в судах що діється?... Демократи!.. Такі демократи, яких відшліфовувало європейське суспільство протягом багатьох поколінь, у нас ще не народились. А серед наших „демократів” – половина каменярів, а половина торбохватів!
- Ну, з другими зрозуміло. Тут я можу погодитись. А до чого тут каменярі? Кого ти мав на увазі?
- Я мав на увазі тих, хто звик усе життя врубатися в скалу. І інакше вже вони своє існування не уявляють. Якщо розіб’ють одну скалу, то одразу починають шукати іншу. А як не знайдуть, то будуть лупати без розбору у все, що під молот трапиться. Звісно, такі люди теж необхідні в суспільстві. Вони стають незамінними у буремну годину, коли треба розвалити, знищити старий устрій. Але для будівництва, для творення нового ладу вони непридатні. А що ж виходить? Який парадокс? Полум’яно і самовіддано зруйнувавши старий ненависний народу лад, вони стають народними героями і лідерами. Ясно, що, здобувши владу, вони її і очолюють. І от, замість того, щоб розпочати будівництво нової будівлі, вони гарячково починають шукати нову скалу, нових ворогів, розмахуючи довбнею наліво і направо. Причому, так натхненно захоплюються цією справою, настільки їх це осліплює, що не помічають, як за їхніми спинами поступово на всі владні крісла здираються оті другі, про яких я сказав.
- Ну, ти вже якусь таку песимістичну картину намалював, що у нас і надії немає ні на що гарне, - похитала головою Ольга, співчутливо глянувши на чоловіка.
- Чому, надія є. З часом і у нас демократія буде.
- І скільки ж цього доведеться чекати? Ми хоч доживемо до тих часів?
- Чесно кажучи, сумніваюсь. Думаю, не менше сорока років знадобиться. Згадай Мойсея. От, коли до влади прийдуть діти тих, хто вже народився при нинішньому устрої і іншого не буде знати, ті, кого з пелюшок виховають, що чужого не можна брати, отоді може й буде демократія.
- М-да... Гарна перспектива, нічого собі. І оце через ці роздуми ти й ходиш котрий день такий похмурий? Нема про що інше подумати, більш веселе?
- Можливо й так... – злукавив Валентин, піднявшись з-за столу, щоб не дивитися у очі дружини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483571
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.03.2014
Глава ІХ
Вихідні дні були найактивнішими для роботи команди на окрузі, тож у визначений час зібрались майже всі. Сергій роздав керівникам груп завдання, розподілив між ними вулиці і будинки для рознесення листівок. Оскільки основним завданням було ведення роз’яснювальної роботи, а не роздача самих листівок, то Сергій кожного разу підкреслював, щоб агітатори не просто вкидали листівки у поштові скриньки, а ходили невтомно від квартири до квартири і розмовляли з людьми.
Так само було й цього разу. Керівники груп зі своїми людьми, отримавши всі вказівки, розійшлися у своїх напрямках. Стояв сонячний січневий день. Напередодні пройшов невеликий сніг, прикривши свіжим блискучо-білим простирадлом ніздрювату сірість старого снігового покриття, яке в умовах автомобільної перенасиченості великого міста утворюється доволі швидко. Цього ж дня ще не прибитий пилом яскравий сніжок райдужно виблискував під кущами, на гілках дерев, козирках кіосків. Поскрипуючи стежками, компанія з кількох людей, серед яких була і Світлана, прямувала до довгого з багатьма під’їздами будинку. Суха морозна свіжість легкими рухами вихоплювала з їхніх вуст хмаринки подихів і відносила убік, раптово розчиняючи їх у собі.
Світлана поступово набралася досвіду і стала почуватся сміливіше у спілкуванні з десятками незнайомих людей, до яких щодня доводилося іти з відвертими розмовами. Побачивши це, Сергій вже спокійніше, за необхідності, відпускав її з іншими агітаторами, хоча й шукав будь-якої нагоди бути з нею поряд, щоб вона відчувала його опікування і увагу. Цього ж дня Сергієві довелось терміново від’їхати, щоб організовувати в одній із шкіл зустріч з кандидатом.
Світлана відчувала, що та повага, з якою команда ставиться до Сергія як керівника штабу, якимсь чином передається і до неї. Усі ж бо бачили, що вони із Сергієм увесь час разом, тож розуміли, що їх щось об’єднує, а відтак і ставитись до неї, ніби до бойової подруги отамана. В якийсь момент Світлана стала відчувати, що ця роль їй подобається. Ніколи раніше не було у неї такого відчуття впливу на людей, на їх волю. Раніше, скільки вона себе пам’ятала, у неї було постійне бажання відсторонитися, вибудувати невидимий кордон між собою і іншими. Люди, особливо незнайомі, викликали у неї якесь незрозуміле відчуття первинного остраху. Чекала від них чи підступних неприємностей, чи німого осуду невідомо за які гріхи. Люди ж старшого віку взагалі ввижалися їй у образі суворого завуча школи, що стоїть перед двієчником, гіпнотизуючи його поглядом з-під насуплених брів. Намагаючись приховати від усіх, хто її оточував, свої внутрішні відчуття, Світлана вимушена була постійно вдягати, виходячи з дому, личину непохитної незалежності і підкресленої гідності. Хіба здогадувався хоч хто-небудь, скільки нервової енергії доводилось їй витрачати за цілий день на підтримання цього іміджу, у якому постійно стресовому стані доводилося перебувати? І от, після стількох років напруги вона раптом відчула зовсім інше ставлення до себе. Хоч і не сама, а опосередковано, через Сергія, вперше пізнала відчуття спокійної впевненості і самоствердження. Це відчуття виявилось настільки приємним, що Світлану почало хвилювати вже те, що колись все може скінчитись, тому подумки бажала, щоб ті кляті вибори ніколи не відбулися. Чи були в неї якісь почуття до Сергія – вона не могла відповісти навіть самій собі. Скоріш за все, Світлані хотілося бути біля нього саме тому, що Сергій надавав їй впевненості у собі, за що була страшенно вдячна. Але, чи можна це почуття назвати закоханістю? Намагалась знайти відповідь у своєму серці і не могла, намагалась виказати Сергію своє вдячне ставлення до нього і не могла. Щось зупиняло. Можливо те, що й він зі свого боку якось по-хлопчачому несміливо ставився до неї: без бурі й натиску, на волю яких можна було б здатися, втративши голову, розплавившись і не замислюючись вже про жодні дурниці.
Про все це Світлана розмірковувала, вимірюючи із своїм напарником довгі східці, площадки, під’їзди, піднімаючись ліфтами, ідучи від квартири до квартири, і перериваючись у своїх роздумах лише для чергової бесіди завченими фразами з жильцями будинку. Раптом, коли вони вже обійшли перший свій під’їзд і вийшли на вулицю, її покликав високого зросту молодий хлопець років двадцяти із сусідньої групи. Видно було по ньому, що він дуже схвильований.
- Світлано Ігорівно! Вибачте. Добре, що я Вас побачив.
Світлана зупинилась і з здивованим виразом на обличчі глянула на хлопця.
- Ви мене? Щось сталося?
- Сталося. Допоможіть будь-ласка? Є одна важлива справа.
- А що таке? Вам саме я потрібна?
- Так! Ходіть, будь-ласка, зі мною. Потрібна Ваша допомога. Ви розумієте, ми ж всі домовлялися і Сергій Іванович весь час наполягав, щоб листівки розносили лише у квартири, а не вкидали у скриньки.
- Ну, домовлялися, то й що? Ми так і робимо з напарником.
- Та справа в тому, що ми виявили партача в нашій групі, Федора Копилова. Власне, ми це виявили випадково. Після того, як ми з товаришем закінчили обходити свій під’їзд, то помилково зайшли до другого під’їзду, за який відповідав Копилов. А у цього Копилова сьогодні якраз немає пари і він ходить один. Так от, зайшли до цього під’їзду, дивимося, а з усіх поштових скриньок наші листівки стирчать. Питаємо: - Хто працював у цьому під’їзді? – Копилов. Ми до нього, а той робить невинний вигляд і каже, що нічого страшного немає, і так зійде.
- Я розумію – це неподобство. Тільки до чого тут я? Чому Ви саме мене кличете на допомогу?
- Ми гукали у кількох під’їздах нашого керівника групи, але він мабуть десь на верхніх поверхах, чи до квартири до когось зайшов – не чує. І Сергія Івановича теж, як на зло, зараз немає! А тут я Вас побачив, то Ви вже як його дружина замість Сергія Івановича якось вплиньте на цього Федора. Допоможіть, я Вас прошу!
Світлана, почувши останні слова, вже збиралась обурено відповісти, що вона зовсім не дружина Сергію, але… щось зупинило. Що? Хтозна? Можливо, закортіло хоч трохи побути в ролі отаманші – від такого відчуття на душі враз стало якось затишно і надійно. Тут таки замислилась над тим, що в ній почало проростати – і на мить засоромилась, але ж одразу і знайшла собі виправдання – зараз треба терміново допомогти авторитетно навести порядок. Від неї ж саме цього чекають? Хіба може вона підвести людей? А розбиратись, хто з ким одружений, можна буде вже потім..., пізніше колись..., при нагоді...
Світлана у супроводі хлопця ішла вздовж будинку. Ще здалеку було чутно сварливі вигуки трьох чоловіків і жінки біля одного з під’їздів. Не дійшовши кількох метрів, супутник звернувся до Світлани, вказуючи на одного з чоловіків:
- Ось, Світлано Ігорівно, дивіться – Федору замало того, що його було спіймано на гарячому, то він ще й сперечається. Обурюється, що ми не даємо йому далі працювати.
- Так! Я вважаю, що Вам нема чого тут більше робити! - з якимсь самозбуджуючим натхненням, з кожним словом все голосніше почала Світлана. – Я сьогодні повідомлю Сергію... Івановичу про цей випадок, а він завтра хай вже сам з Вами розбирається, зможете Ви надалі працювати в нашій команді, чи ні! Хоча, як на мене, то з таким ставленням до роботи краще нам одразу розійтися!
- Та ні! Я ж нічого поганого не хотів зробити! Я хочу працювати! - одразу перемінив інтонацію Федір і почервонів.
- Я розумію, якби Ви ще одразу визнали свою провину і пообіцяли, що таке більше не повториться! А то ж, замість цього, одразу сварку розпалюєте, ніби це хтось неправий, а Ви праві!
- Я не сперечаюсь! Я – неправий! Просто я не думав, що це так серйозно. Сьогодні довелось одному працювати, боявся не встигнути за іншими, тож вирішив план не зривати. От і все!
- План на виробництві треба видавати, а тут якість на першому плані! Оскільки Ви сьогодні один, то працювати далі не зможете – ми не можемо надалі вам так довіряти. Якщо Сергій Іванович залишить Вас у команді, то будете працювати тільки в парі. До побачення!
Світлана, окрилена своєю сольною партією, хотіла б іще її продовження, але присоромлений чоловік без подальших суперечок попрощався і пішов. Втішало те, що колеги з її оточення почали дивитися на неї із ще більшою повагою. У такому піднесеному стані Світлана перебувала і наступного дня, коли зустрілась з Сергієм.
Сергієві перед тим вже змалювали в подробицях зміст вчорашнього інциденту і вирішальну роль Світлани в його розв’язанні. Однак, йому дуже важко було повірити, що все відбувалось саме так. Особливо вражений він був, коли довідався про те, як Світлана, не моргнувши оком, видала себе за його дружину. Хоча здалося йому, що вона, напевно, трошки перегнула палку – можна було б і м’якше. Але ж він сам не був там і не знає всіх обставин, а з іншого боку, всім відомо, що жінки, здебільшого, більш схильні до скандальності у подібних випадках, ніж чоловіки.
Був понеділок і на цей день колективного виходу на округ не планувалося. Але Сергієві кортіло побачитись із Світланою і особисто розпитати про вчорашні події. Зустрілись вони, як завжди, в обідню перерву в їдальні. Сергій помітив як жінка зашарілася, коли зрозуміла, що він вже про все знає. – Здається, треба скористатися цим моментом, - подумав він, - і спробувати сьогодні ж з’ясувати їхні стосунки. Більше відкладати не можна. Але під яким соусом запросити її провести разом вечір?
- Світлано, знаєш..., я настільки вдячний тобі! Ти так вчасно допомогла хлопцям навести порядок! Думаю, що це треба відзначити. Запрошую тебе сьогодні кудись сходити посидіти в кафе. Ми змогли б поговорити стільки, скільки матимемо бажання, а не стільки, скільки дає нам можливість міський транспорт. Я завжди був якось, ну-у... внутрішнє незадоволений тим, що наші неповторні і захоплюючі бесіди були настільки короткочасними... Давай хоч раз посидимо разом нормально, в своє задоволення. Ти ж не проти?
- М-м... загалом..., - протяжно вимовила Світлана, розмірковуючи, одразу погодитись, чи ще трохи потягнути час, - я не проти. Можна і посидіти.
Увечері, вже коли вони сиділи за столиком в кафе одне проти одного, Сергій згадав те відчуття прохолодного полегшення, яке відчув після згоди Світлани провести разом вечір. Початок був явно підбадьорюючий, потрібно лише на тій же високій ноті вести далі свою партію.
У невеличкій напівтемній залі із десятком столиків було трохи задимлено від цигарок, але, загалом, досить затишно. Стиха грала музика, грала рівно настільки, щоб не було чутно розмов за сусідніми столиками. Зі стелі звисали рожеві паперові китайські ліхтарики, чиї візерунки кидали примхливі тіні на стіни, столики, обличчя, створюючи настрій розслабленості і поступового віддалення від суворих берегів життєвих проблем.
Сергій вже кілька хвилин поспіль розповідав про своє життя. Світлана сама першою запитала про його минуле, про першу сім’ю. Як не дивно, але зараз йому захотілося розповісти про це з усіма подробицями, хоча раніше він ніколи не мав великого бажання торкатися цієї болючої теми. Особливу зацікавленість виявила Світлана до тих моментів, коли йшлося про його сина.
- Знаєш, я так співчуваю тобі. Я дуже хотіла мати дітей, але мій чоловік все умовляв ще почекати, потім ще, доки між нами все не скінчилось... Не знаю..., в результаті, гарно це, чи ні..., що вони у нас так і не з’явилися. Але, у будь-якому випадку, так важко, коли не маєш для кого жити. Відчуття сенсу буття якось розпливається, розмивається настільки, що втрачаєш бачення мети. Ну – працюєш, ну – їси, спиш, одягаєшся, комусь телефонуєш, дивишся телевізор. Учора, сьогодні, завтра – одне й те ж, одне й теж... Кінець кінцем, а для чого? Якась одноманітна безкінечність, ніби сидиш і рахуєш від одиниці до мільйона, знаючи наперед, що за ним буде другий і третій.
- А якщо рахувати удвох, - раптом перебив Сергій, - а може й втрьох – може веселіше буде?
Світлана, що говорила до цього, нахиливши голову до серветки, яку складала у все менший трикутник, після цих слів Сергія одразу здійняла злегка прикриті віями очі і пронизала ними все, що він міг би приховувати у своїх потаємних думках, тихо вимовивши:
- Та-ак? Що ти хотів сказати?
Сергій, похолонувши від цього погляду, спочатку подумав, що у нього починає з’їжджати з глузду кастанедова точка збірки, після чого асоціативно згадав перший рядок вірша, що читав йому Валентин. Вражений тим, що так все зійшлось, ніби Валентин завчасно знав про розвиток подій сьогоднішнього вечора, Сергій, не мигаючи, взяв Світланину долоню до своєї і почав мелодійно промовляти:
Не зводи ти на мене примружений погляд,
Що покою мені і вночі не дає;
Я щоразу мовчу, коли йдемо ми поряд –
Не мовчить лише серце моє.
Ти – сонет моїх мрій, що летять над рікою
У квітучі поля, світанкові гаї;
Та щоразу мовчу, коли поряд з тобою –
Не мовчать лише очі мої.
Ти взяла у полон, посадила за ґрати,
Я поліг як солдат у нерівнім бою;
І я знову мовчу – як тобі проспівати
Про кохання невимовну пісню мою?
Світлана ще кілька секунд сиділа мовчки, не виймаючи долоні з руки Сергія, після чого на її вустах з’явилась якась винувато-кокетлива посмішка.
- Сергію? Ти-и що?.. Це ти мені так вирішив освідчитись? Я тебе вірно зрозуміла?
- Так... так. Я довго не наважувався, а от... тепер взяв і-і сказав. Що ти мені скажеш на це? Я хочу, щоб ми були разом, щоб ти була моєю дружиною. Згодна?
- Н-не знаю..., - схвильованим голосом промовила Світлана, висмикнула нарешті свою руку і обхопила долонями зашарілі щоки. – Чесно кажучи, я передбачала, що наші стосунки колись приведуть до такої пропозиції з твого боку, але коли зараз це сталось, то я просто розгубилась. Так несподівано воно якось, хоча так романтично! Невже ти сам написав цього вірша?
- На жаль, ні. Чесно кажу. Але ж я не думаю, що твоє рішення буде залежати від цього?
- Звісно ні... Між поетом і чоловіком така ж різниця, як між трояндою і виноградом.
- Ти хочеш сказати, що чоловік повинен бути не красивим, а корисним? – трохи ображено відповів Сергій.
- Ні, я не те хотіла сказати, не ображайся. Я мала на увазі, що слухати поезію – це як свято душі, але ж основна частка нашого життя складається з буднів, коли поряд з собою хотілося б мати когось більш реального і надійного.
- От, вже в цьому можеш не сумніватися! Я і реальний, і надійний.
- Так.., Сергію. Що тобі сказати?.. Мені здається, що ми... ми могли б спробувати. Хоча знаєш, як воно – коли обпікся раз на гарячому, то і на холодне дмухатимеш. Повір – ти мені дуже подобаєшся і я хочу, щоб ми стали жити разом, але я так боюся знову помилитися. Знову пройти через усі ці оформлення шлюбу, розірвання шлюбу. Може не будемо так поспішати з цим? Може якось потім, коли вже будемо точно впевнені у тому, що назавжди вирішили бути разом?
- Так коли ж це буде!? Особисто я зараз уже впевнений, що хочу завжди бути з тобою разом!
- Не треба так легко кидатись клятвами! „Завжди” – це надто відповідальна заява, щоб бути у ній настільки впевненим.
- Я кажу те, що відчуваю усім серцем. Невже ти мені не віриш?
- Хочу вірити. Дуже хочу! Але.., за великим рахунком, що тебе не влаштовує? Ми ж з тобою вже погодились бути разом? Для тебе так принципово, щоб ми буквально завтра пішли до ЗАГСу? Ну, давай не будемо так поспішати!
Світлана при цьому так приязно і тепло посміхнулась, поклавши руку Сергієві на згин ліктя, що йому нічого не залишилось, як трохи пригніченим тоном відповісти:
- Що ж, буду сподіватись, що це станеться найближчим часом. Я почекаю.
- От і добре, домовились. То може вже будемо іти додому?
- Ти вже хочеш іти? Добре, йдемо.
На вулиці Сергій зупинив таксі і відвіз Світлану додому. Біля під’їзду, де Сергій планував трохи постояти, а можливо ще й поцілуватися, він раптом помітив, як Світлана, не притишуючи ходи, прямує до дверей.
- Світлано, ти вже йдеш? Може трохи постоїмо, поговоримо? – спробував зупинити жінку Сергій і, вхопивши її за лікоть, почав м’яко притягувати до себе, намагаючись поцілувати. Світлана, однак, не схотіла зупинятись.
- Ну, навіщо, не треба! Я якось не звикла отак на вулиці при всіх цілуватись.
Це остаточно доконало Сергія, він ображено зупинився і став прощатися. Світлана здивовано глянула на нього, поправляючи пасмо волосся, що вибилось з-під хутряної шапки.
- Сергію! Ти що? Вже передумав?
- Що передумав?
- Як?! Ще півгодини тому в кафе ти запропонував, щоб ми жили разом, і я погодилась, а тепер ти прощаєшся? У тебе що, сьогодні якісь нагальні справи є вдома?
?... Ні-і!
- От і добре! Необхідні речі можеш і завтра після роботи перевезти, а станочок для гоління у мене знайдеться, так що, не турбуйся! Ідемо, чого ти стоїш?
Сергій, спантеличений таким розгортанням подій, мовчки пішов слідом і трохи оговтався лише в ліфті.
- Світлано! Ми, певне, якось не так зрозуміли одне одного в кафе? Ти ж мене прохала почекати, не спішити, відкласти все на пізніший строк?
- Я мала на увазі офіційне оформлення наших стосунків. Думала, що тебе саме це турбує, і... от, саме з цим я і хочу почекати, доки остаточно не зрозумію, що не помилилась.
Це значною мірою змінювало ситуацію і, коли вони зайшли до Світланиного помешкання, Сергій поступово прийшов до тями, але заспокоєння це не принесло. Ще кілька хвилин тому він вважав би за щастя, хоча б обійняти і поцілувати цю жінку, а зараз на нього чекає лягти з нею в одне ліжко і провести разом ніч. Передчуття цієї миті виникло в його уяві настільки реальним і наближеним, настільки збуджувало, що тільки-но вони встигли зняти верхній одяг, як Сергій притягнув до себе теплий і м’який стан коханої жінки і потонув обличчям у глибині пухнастої світло-сірої кофти біля магнетично притягуючої западини між її плечем і шиєю. З густого сплетіння довгих і лоскотних пухових волосинок кофти у ніздрі впливав дурманний букет із аромату тонких парфумів і жіночого тіла. Пружність притиснутих жіночих грудей і живота обдали його паморочливим жаром. Ледь тремтячими руками, що ними притиснув її до себе, відчув під кофтою пластиковий квадратик защіпки від бюстгальтера. Наразі в голові почав проявлятися дотично-зоровий образ жаданої миті його розстібання. Остаточно втрачаючи контроль над подальшими діями, почав піднімати своє обличчя вдовж прохолодної щоки, намагаючись відшукати її вуста, та в цей момент Світлана раптом відсторонилась.
- Ну що ти? Куди ти так поспішаєш? Не встиг роздягнутись, зайти в квартиру... Зачекай, - продовжила, заводячи Сергія до кімнати, - посидь трохи, а я зараз. Можеш, поки що, почитати щось, або телевізор включи. Я швидко.
Сергій зрозумів, що Світлана пішла до ванної кімнати, сів у крісло, вкотре за цей вечір спантеличений. Ні читати, ні дивитись телевізор не хотілося. Думки стрибали лише в одному напрямку...
Заглиблений у свої фантазії, не помітив, як Світлана зайшла до кімнати вже у домашньому халатику.
- Можеш піти теж помитися, а я, поки що, постелю. Колонкою газовою вмієш керувати? Рушника я тобі повісила на змійовику.
Сергій покірно пішов до ванної кімнати, а коли повернувся, в кімнаті було майже темно. Приглушене червоне світло торшера ледь висвічувало розстелену канапу. З-під ковдри виглядала верхня частина жіночої спини, вкрита пишним волоссям, що хвилями спадало з голови. Голова, в свою чергу, покоїлась на витягнутих наперед ліктях рук обличчям у подушку. Сергієві на мить здалося, що Світлана вже заснула, аж почув приглушений голос:
- Вимкни світло, будь-ласка, і лягай.
Чесно кажучи, не хотілося йому вимикати світло. Кортіло хоч у напівтемряві краєм ока глянути на оголене тіло коханої жінки. Та, нічого не поробиш – довелося підкоритися. Пірнувши під ковдру, Сергій очікував, що зараз Світлана у нетерплячій пристрасті розвернеться до нього і вони зіллються в жарких обіймах. Однак, цього не сталось, навіть коли він несміливо почав обіймати і цілувати її плечі, притискаючись тілом до ніжної теплої спини. Нарешті, коли через хвилин п’ятнадцять наполегливих намагань розвернути жінку до себе, це вдалось – мало що змінилось. Будь-які намагання розбудити в ній жіноче єство виявились марними, хоча, з іншого боку, жодних заперечень проти зближення вона не виявила. Сергієві подумалось, що то може він зробив щось не так, і навіть запитав про це у Світлани.
- Ні, любий, що ти! – обійняла і притиснулась до нього жінка. - Мені дуже хороше з тобою, ти такий ніжний. Не турбуйся, все нормально. Давай спати – вже пізно!
Сергій трохи заспокоївся, притих, обійнявши Світлану, що згорнулася калачиком, та прислухаючись до її мірного дихання уві сні. Самому не спалось – несподівано реальна близькість ще вдень недосяжної жінки збуджувала такими наростаючими хвилями, що доводилось переборювати бажання розбудити її...
Несподіваний дзвінок будильника серед тьмяної сірості зимового ранку дав зрозуміти, що на деякий час він все ж непомітно звалився у чорне провалля сну. Світлани поряд не було. Здивувався – невже так міцно заснув, що не почув її відсутності? До ніздрів приплинув легкий запах кави, примусивши зіскочити з канапи і вийти до кухні.
- Доброго ранку, любий! Як спалося?
- Питаєш! Хіба можна було спокійно заснути поряд з таким чарівним створінням як ти? Все ж перед світанком мабуть таки заснув.
- Дякую... А я вже думала йти – тебе підіймати. Швиденько вмивайся та снідай, а то на роботу запізнимося...
Так почалося їх спільне подружнє життя. За цим ранком був другий, третій... Свято, що поступово і непомітно переростає у будні повсякдення. Виникла й перша суперечка: Сергій вмовляв Світлану переїхати жити до нього – все ж квартира у нього двокімнатна, більш простора. Та всі наведені ним аргументи не мали жодного впливу. Найвагомішим фактором, що абсолютно превалював над усіма доводами з боку Сергія, був, як він швидко зрозумів: “мій дім – моя фортеця”. Довелось зупинитись на умовно компромісному варіанті – деякий час пожити у Світлани, а колись пізніше повернутися до цього питання. Хоча у нього одразу викликало сумнів це “колись”. В інтимному плані, на жаль, також жодних змін на краще не відбулось, незважаючи на всі намагання Сергія пробудити до життя це прекрасне тіло. Із сумом довелося йому з кожним днем все більше впевнюватись, що, з якихось невідомих йому причин, Світлана ставиться до цієї сторони життя як саме до подружнього обов’язку у буквальному сенсі цього слова, і нічого більше. Яка в цьому була причина – морально-виховна, психологічна чи біологічна, він не міг зрозуміти. Та хіба ж від цього було б легше? Така поведінка жінки трохи охолоджувала його, та все ж сила кохання до неї була сильнішою, тож довелося прийняти це як таке, що дано йому долею. Іноді, розмірковуючи, йому до голови підступно влізало навіть якесь повне безглуздя. Немов би в ролі гоголівського Подколесіна, мріялось – от, як би гарячу пристрасність Жанни, від якої він свого часу втрачав розум, об’єднати, відкинувши усю Жаннину дурість, із зовнішніми та душевними принадами Світлани! Яка б це була неповторна жінка! Але ж – нічого ідеального в світі не буває. Та якби і вдалося б здійснити таку фантазію, то така синтетична Галатея, напевне, і не глянула б у його бік.
У Комітеті свої стосунки вони не афішували, але – лише за наполяганням Світлани. Сергій хотів поділитись з колегами своєю радістю, якось відзначити за дружнім столом цю подію, та Світлана була проти.
- Що ми будемо відзначати, яку подію? Нас можуть просто не зрозуміти нормально. А може ще й засудять. Не в очі, а за спиною шушукатись будуть. Навіщо на це наражатися? От, якщо вже офіційно все оформимо, тоді й бенкети влаштовуватимемо.
- Але ж ти сама видала себе за мою дружину на окрузі? Де ж логіка?
- Почнемо з того, що сама я себе ні за кого не видавала. Не перекручуй! Я просто промовчала заради справи. А потім – це були незнайомі мені молоді хлопці, студенти, а не колеги з роботи, з якими мені щодня бачитись і працювати.
- А мені здається, що краще одразу всіх поставити до відома, ніж чекати, доки шило з мішка вилізе. А воно ж саме так, рано чи пізно, й станеться. Отоді вже пліток не оберешся. Ну от, чого ти боїшся? Не віриш, що в нас це всерйоз і надовго? Не впевнена у своїх, чи в моїх почуттях? Що? Скажи!
- Якби я могла так чітко сказати, то все було б набагато простіше. А я не можу. Ну, не знаю і – все! Знаєш, давай не будемо заглиблюватись. Просто трохи зачекаємо. Ти можеш поступитися жінці? Жінкам треба поступатися, котику ти мій сизокрилий, - з жартівливим сміхом завершила Світлана і лагідно прихилилася до його плеча, чим повністю обеззброїла і примусила тимчасово погодитись.
Однак, Сергій виявися недалекий від істини. Шила в мішку дійсно довго переховувати не вдалось. Багато людей, що намагались додзвонитись йому додому, потім під час зустрічі допікали запитаннями, чого його весь час немає вдома. Хоч він і викручувався як міг, та з часом в Комітеті таки почали гомоніти про те, що Сергій певно когось собі знайшов і не ночує вдома. Першим здогадався, звичайно ж, Валентин, загнав Сергія у “глухий кут” і не відпустив, доки той, нарешті, не зізнався у всьому.
- Що, таки попався, як сом на смажену курку? З чим і поздоровляю!
- Знову хочеш мене образити? Ну, що ти маєш проти Світлани? Вона чудова людина. Ми дійсно кохаємо одне одного.
- То чому ж тоді приховуєш це від усіх? Від надто великого кохання?
- При чому тут я! Ну... ми разом так домовились – поки що не розповсюджуватись про наші стосунки, доки не розпишемось.
- Зрозуміло. Це вона тебе примусила мовчати? А я тебе попереджав, що ця жінка з дивацтвами. От побачиш – це ще тільки квіточки, а будуть ще й ягідки! Ще прибіжиш пускати скупу чоловічу сльозу у мою жилетку!
- Ти спочатку жилетку заведи! І взагалі, не треба мені наврочувати! Все у нас буде чудово!
- Якщо серйозно, то я від усієї душі бажаю, щоб все у вас склалося нормально. І дай боже, щоб мої сумніви виявились лише вигадкою перестрахувальника!
Валентин не був пліткарем, але коли у відділі між Тетяною і Оксаною зайшла розмова за Сергія, про те, що між ним і Світланою напевно щось є, то Валентин лише підтвердив обґрунтованість виказаної підозри. Цього було достатньо. Не пройшло й двох днів, як для усього Комітету це вже не була тайна. Коли до неї підступили жінки з бухгалтерії, Світлана була ошелешена і мало не знепритомніла від несподіванки.
Того вечора вони з Сергієм вперше посварились. Вірніше, сварилась вона, виливши на чоловіка всю бурю жіночих емоцій, що набухала в ній, як опара, від роботи і доки вони не опинилися в квартирі. Сергій здебільшого винувато мовчав, розуміючи, що у нього немає таланту Чацького, щоб змагатись із жінкою у красномовно звинувачувальній риториці.
Через кілька днів вони примирилися, але протягом цих кількох днів в якості покарання для нього було відлучення від спільного ліжка. З часом він звик до такого виду екзекуції з боку Світлани, але того першого разу відчув якесь приниження. Навіть з’явилася думка тимчасово повернутися додому, та потім злякався, що Світлана може зовсім розірвати стосунки, він бо в принципі ще не чоловік, а лише у приймах. По деяких роздумах та сумнівах вирішив змиритися...
Тим часом підійшли та завершились вибори, Георгій Іванович переміг на своєму окрузі і всі в Комітеті почали вже готуватись до того, що він, як і говорив, може залишити пост Голови і піти працювати в парламент. Тим більше, що там розпочалась чергова боротьба із сумісниками. Однак, час ішов, боротьба йшла досить мляво, та й Георгій Іванович сам теж не поспішав залишати своєї посади. Якщо хтось запитував, ґрунтовно пояснював, що в парламенті склалась така ситуація, що він мало чого зможе там добитися на ниві розвитку нетрадиційної енергетики та енергозбереження. Депутатів багато, а він один. І лише на посту голови Комітету, як член Кабінету Міністрів, зможе ефективно вирішувати ці питання на державному рівні. Працівники Комітету нічого не мали проти, оскільки будь-які зміни в керівництві несли за собою перетрушування кадрів, зміни структури, прихід і розсаджування нової команди, іноді з дуже болючими наслідками. Та й до Георгія Івановича як до людини, ставлення було в цілому позитивне, тож і розмови на тему зміни керівництва швидко згасли.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483362
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.03.2014
Глава VIIІ
Тим часом, Сергій не полишав надій ближче познайомитись зі Світланою. Знаючи її звичку ходити в обідню перерву до їдальні, він навіть відмовився від своїх домашніх бутербродів і теж почав учащати до їдальні. А там, на правах якого не якого, але знайомого Світлани, підсідав до її столика і заводив нейтральні світські розмови, потроху виявляючи коло її інтересів. Брав до уваги також і те, що розповідав і радив йому Валентин. Однак, незважаючи на всі зусилля, жіночка трималась весь час досить незалежно і витримувала дистанцію на межі сторонніх розмов, м’яко і тактично відмітаючи будь-які намагання торкнутися сфер її особистого життя чи перейти на більш близький рівень стосунків. Сергій не міг заспокоїтись і з кожним днем все більше відчував бажання бути поряд зі Світланою, все важче було зранку дочекатись обідньої перерви. Намагався розібратись у собі, в своїх почуттях. Що це – закоханість, чи біологічний потяг? Постійне перебування у полоні безсоромних фантазій вже вимотувало, заважаючи нормально ходити службовими кабінетами. І лише в обідню перерву всі питання відходили убік: підсівши до столика навпроти Світлани, Сергій виринав із своїх мрійливих сюжетів, опинившись перед іще більш магнетичною реальністю. Дивився, дивився і подумки запитував себе вражено: - Ну яке ж багатство дарма пропадає?!...
Потрібен був якийсь привід, зручна нагода, щоб зрушити цю ситуацію з мертвого місця. І незабаром така нагода видалась. Наближались нові вибори, голова Комітету Кожевін вирішив знову балотуватись, тож доручив Сергієві сформувати команду з 30-40 чоловік для ведення агітації на окрузі. Обдзвонивши стару команду, що була чотири роки тому, вдалось залучити тільки половину людей. Потрібні були нові люди і поступово, день за днем Сергій знаходив все більше добровольців. Отут і прийшло на думку підійти до Світлани. Але йому не хотілось заводити цю розмову серед її співробітників у бухгалтерії, тому довелось деякий час почергувати біля вікна у коридорі перед обідом, щоб дочекатись, коли Світлана буде йти до ліфта. І от, нарешті, - її струнка постать, що вкотре примусила схвильовано калатати серце, відчуваючи у скронях його нетерплячі поштовхи. Обважнілими ногами рушив назустріч.
- Світлано, добрий день!
- Вітаю! – на ходу відповіла жіночка, глянувши на Сергія заклопотаними чимось своїм очима, і ввічливо посміхнулась.
- Я вибачаюсь, е-е..., можна на хвилинку? Маю до Вас одну важливу справу.
- ?... Добре. Я Вас слухаю.
- Ви знаєте, що наш Георгій Іванович збирається балотуватись у депутати на новий строк?
- Так..., чула. Тільки не розумію, навіщо це йому. Кажуть – тепер будуть вимагати, щоб депутати не обіймали таких значних посад у виконавчій владі. То нашому голові, мабуть, треба буде вибирати, ким бути – головою Комітету чи депутатом?
- Ну, поки це ще приймуть – сто років пройде. А що він зараз вирішив – не знаю. Через кілька днів будуть у нас в Комітеті збори, то, певно, він розкаже. Поки що мені доручено сколотити виборчу команду. Оце шукаю добровольців. Не бажаєте приєднатись до нас?
- Не знаю... Навіть не думала про таке. Я ж ніколи раніше агітацією не займалась?
- Кожен з нас колись вперше цим зайнявся. Нічого складного. Головне – почати. Тим більше, що ми, переважно, працюємо командою. Поодинці виходять на округ лише найдосвідченіші агітатори. Погоджуйтесь!
- Не можу я так одразу вирішити. Треба подумати. А що, у Вас так скрутно з набором команди? Важко знайти більш досвідчених людей?
- Ні-і..., чому ж, - почав викручуватись із ситуації Сергій, відчуваючи легку нотку сарказму в останніх словах Світлани, - десь половину людей я вже знайшов. Але ж, і кандидатів у депутати багато. Вони теж зараз збирають людей у свої команди. Тому багато знайомих, яким я телефоную, вже задіяні в інших командах.
- Знаєте що?... Давайте так... Якщо у Вас вже буде дуже сильна скрута з кадрами, то підійдете до мене ще раз. А якщо проблем з людьми не буде..., ну то, м-м... хай краще цим займаються спеціалісти.
Сергієві лише цього й треба було. Зрозуміло, що проблем щодо добровольців не виникало, але ж... хто заважає сказати, що вони є? Вже за три дні Сергій не відстав від Світлани, доки вона не погодилась увійти до складу команди. А також запросив її на перші збори, що мали відбутись за участю Георгія Івановича у актовому залі Комітету.
Збори відбулись в обідню перерву, щоб ніхто не закинув голові Комітету, що він використовує службовий час і своє становище. Невелика зала, що ледь вміщувала осіб п’ятдесят, була майже заповнена. Відчиняли її, певно, не досить часто, тому в прохолодному запиленому приміщенні відчувався запах вогкості старого будинку. Крізь високі вікна, напівприкриті важкими вицвілими портьєрами, в яких вгадувалось темно-червоне забарвлення, ледь пробивалося осіннє світло глухого внутрішнього подвір’я.
У президії вже сиділи двоє заступників голови, чекали лише на Георгія Івановича. Сергій, як один з організаторів цієї зустрічі, хотів сісти у першому ряду і запрошував Світлану приєднатися до нього, але вона чомусь запротестувала і пішла у середні ряди. Сергієві цього не дуже хотілося, але бажання бути поряд з Світланою все ж перемогло, тому він мовчки пішов за нею.
Нарешті, до зали зайшов Кожевін, швидко покрокував до президії і, ледь присівши, сходу розпочав розмову. Спочатку розповів про загальну політичну ситуацію в країні, про розподіл політичних сил перед виборами, про своє рішення взяти участь у виборах до Верховної Ради. Одразу з місця хтось, явно за попередньою домовленістю, запитав, чому він, обіймаючи посаду голови Комітету, прагне стати депутатом Верховної Ради, де від нього будуть вимагати подати у відставку з посади Голови. Кожевін аргументував це тим, що, попрацювавши на посаді голови Комітету, зрозумів – на цій посаді він майже нічого не зможе зробити у напрямку енергозбереження та впровадження нових, нетрадиційних видів енергетики і лише через Верховну Раду можна домогтися, за підтримки міцної фракції, прийняття необхідних законів, що будуть стимулювати цей процес. Тому він потребує підтримки міцної і активної команди у суворій передвиборчій боротьбі. Затим перейшов до завдань, що стоять перед командою. Представив одного з своїх заступників, Мирослава Шумського та Сергія, як керівників виборчого штабу. Запропонував збиратись через кожні два тижні і на тому збори завершив.
Ще коли Сергія тільки представили як керівника штабу, він відчув на собі зацікавлені погляди з різних кінців зали, особливо – жіночої половини. Але набагато більше його вразило те, що це явно не сподобалось Світлані, яка час від часу почала стурбовано і похмуро кидати стріли своїх поглядів у різні боки, а по закінченні зборів поспішила залишити залу.
Сергій, не питаючись дозволу, вирішив супроводжувати Світлану додому. Розрахунок у нього був лише на те, що вона сприйме це як джентльменський чоловічий вчинок і не буде ставити зайвих запитань. На вулиці дощило і деякий час розмова велась навколо перспектив осінньої погоди, ніби в цьому питанні могли бути якісь варіанти, окрім поступового наближення зими. Нарешті, тема вичерпалась, помовчали. Першою мовчання перервала Світлана:
- Просто не знаю, чим я зможу допомогти вашій команді? Я відчуваю якусь розгубленість – не моє це. Усі ці мітинги, пікети, роздавання листівок, агітація. Не вмію я це все робити.
- Я теж так боявся чотири роки тому. Але тут важливо перший раз переступити через якусь невидиму межу і потім вже усе піде як по маслу. Куди уся ця сором’язливість і дівається?! Так що, тут головне – почати, а потім буде легше.
- Все одно, я не впевнена, що зможу цю межу не лише переступити, але й знайти її. Може мені, все ж, відмовитись?
- Ну, це вже якось незручно тепер буде, після того як ти записалась! – переконливо заперечив Валентин, непомітно перейшовши на „ти”. – Нічого! Я ж уже казав, поодинці у нас мало хто буде ходити по округу – тільки найдосвідченіші. Працюватимеш у групі, а я буду допомагати.
Так вони ще деякий час сперечались, хоча в якийсь момент Сергій зрозумів, що Світлана веде суперечку із спортивного інтересу, лише тому, що їй подобається, щоб її вмовляли, щоб чути все нові й нові аргументи. Тоді він вирішив припинити цю комедію і перемінити тему. Несподівано запитав:
- Світлано, а ти спортом займалась коли-небудь?
- ?... А чому ти про це так раптом запитав? Так. На теніс ходила деякий час.
- Чому деякий час? Щось завадило?
- Та... так. Студенткою ще була. Грала просто так – для власного задоволення. Не збиралась займатись цим професійно. Але тренер почав вважати інакше. Вирішив, що у мене є гарні перспективи. Почав наполягати, щоб я більш серйозно займалась, більше часу приділяла тренуванням, готувалась до участі в змаганнях.
- Ну, і що? Ти не погодилась? Може він чіплявся до тебе?
- Не знаю. Може й так, але якихось відвертих кроків з його боку не було... Ні. Справа не в тому. Спочатку, хоч я й не дуже хотіла, але він зміг умовити мене.
- І як йому це вдалось? - приховавши посмішку, здивувався Сергій.
- Та вже так, якось вговорив. Почала я готуватись, весь вільний час проводила на кортах, тренувалась, тренувалась... А потім... потрапила на змагання – і все...
- Що – все? Щось трапилось? Травмувалась?
- Ні... Ну, як сказати? Зовсім інша обстановка, ніж на тренуваннях у нас в інституті. Вся ця напруга, нерви, заповнені трибуни, крики, вантаж відповідальності. Одного разу мені було достатньо, щоб я собі сказала: “Все, Світланко, досить! Це – не твоє”. Так і тренеру сказала, та більше потім і не з’являлась на заняття, бо соромно було йому в очі подивитись.
- Так, у кожного свої схильності. Одному подобається, коли у нього виділяється адреналін, а інший – навпаки, біжить від цього, - із почуття ввічливості вимовив Сергій, одначе ж подумав, що це – одна із тих дивностей, про які йому казав Валентин.
- І що, більше ти ніколи вже ракетку до рук не брала?
- Чому ж? Свого часу іноді ходила до спортзалу, але останнім часом з цією гіперінфляцією все так подорожчало, що не дуже й походиш.
- Але все ж відчувається в твоїй фігурі спортивна стрункість. Певно, це надкладає свій довготерміновий відбиток.
- Дякую.
- До речі, а ти знаєш, як з’явились розміри тенісного корту?
- Ні. Цікаво! А як?
- Я читав про це. Власне, почалось все з крокету. Була така гра, що була популярною в середині ХІХ століття. Так розміри поля для крокету в ті часи встановлювали за допомогою особливих одиниць довжини, що дорівнювали семи ярдам.
- А чому саме семи?
- Справа в тому, що тоді йшло суперництво між двома системами числення – англійською і метричною. А сім ярдів – це дуже зручна міра довжини для переходу з одної системи до іншої, оскільки майже точно дорівнює 6,4 метра. От і встановили в цих одиницях розмір поля для крокету: п’ять на чотири. Це дорівнювало 32 на 25,6 метра. І наробили цих майданчиків і в Англії, і в інших країнах силу силенну! Але потім крокет почав поступово втрачати свою популярність. Натомість, з’явилась гра в теніс і із зростанням її популярності почало не вистачати для нього кортів. От тоді і почали використовувати для цього готові поля для крокету, але вони були завеликі, тож їх ділили навпіл і робили з них два корти для тенісу. І з тих пір їх розмір закріпився в межах 16 на 25,6 метра.
- Все це цікаво, дуже цікаво, - задумливо промовила Світлана, вдивляючись у темряву міста крізь сіре напівпрозоре вікно старенького тріскучого “Ікаруса”, в якому вони просувалися до спального району, - але от що я думаю: чи настане у нас колись такий час, коли ми будемо цікавитись літературою, спортом, відпочинком більше, ніж політикою?
- А ще – дітьми. Певно, що колись так і буде. Але поки що треба займатись політикою. В такий вже цікавий час ми живемо. До речі, я теж збираюсь висуватись у міськраду. Правда, це буде на три місяці пізніше, але готуватись треба вже зараз.
Так, за розмовами доїхали до Світланиної зупинки, вийшли. Сергій довів Світлану до її будинку, ще трохи поговорили. Сергієві не хотілось закінчувати розмову, але він бачив як дрібні краплини дощу, виринаючи із темряви неба у мрячний просвіт ліхтаря, безжально січуть змерзле від холоду обличчя дорогої йому жінки. Тому з жалем довелось перерватись, потиснути протягнуту йому ледь тремтячу прохолодну долоню і розтанути у тумані ночі, залишивши з собою лише ту коротку мить потиску, що розтягнулась у довгу нічну дорогу додому...
Дні ішли за днями. Поступово все більше часу доводилось приділяти роботі на окрузі. Сергій замовив у друкарні листівки і зайшов до голови Комітету підписати документи, щоб поїхати забрати замовлення. Саме в цей час йому в голову прийшла оригінальна думка – як загітувати прийти людей на вибори. У приймальній біля самого вікна сиділа привітна секретарка Галя.
- Доброго дня, Галочко! А Георгій Іванович на місці?
- Так, Сергію Івановичу. Але у нього зараз Сікачов.
- У мене дуже термінова справа. У друкарню треба їхати за листівками.
- Добре. Зараз запитаю, - невпевнено відповіла дівчина і натиснула кнопку селектора.
- Георгію Івановичу. До Вас Глущенко... Так? Добре... Сергію Івановичу, можете зайти.
Сергій заглянув до кабінету Голови – там нікого не було, але через відчинені двері кімнати відпочинку доносились голоси, тому він пройшов туди. У невеликій кімнаті на шкіряному дивані за журнальним столиком, сьорбаючи каву, сидів Юрій Сікачов. Голова стояв біля вікна. Побачивши Сергія, вони замовкли. Сікачов скосив погляд на Сергія і незадоволено пересмикнувся. Сергій одразу відчув потік негативної енергії, спрямованої до нього від столика, і трохи знічено привітався.
- А, Сергію, добрий день! Що у тебе? – повернувся від вікна Георгій Іванович.
- Я зараз хочу їхати в друкарню – забирати першу партію листівок. Треба підписати документи, а крім того, хотів машину попросити.
- Добре, давай платіжки. Машину я зараз викличу, виходь на вулицю і чекай. У тебе ще щось? – запитав, побачивши, що Сергій не йде і збирається щось сказати.
- Та от, останнім часом у газетах почались розмови, що явка на виборах буде досить низькою. За таких умов на виборчі дільниці з’являться переважно люди пенсійного віку. Вони більш дисципліновані в цьому питанні, більш вишколені минулою владою. Але ж і менше голосують за демократів. От я і думаю весь час – як загітувати людей іти на вибори? Прийшла мені сьогодні в голову ідея зробити одну невеличку листівку...
- Чи не запізно кинувся? Коли ми її друкувати будемо?
- Все одно, я зараз їду в друкарню. Якби зараз ми її погодили, то одразу б і замовив.
- Не знаю... А що там ти придумав? Зачитай.
- От, м-м – накидав буквально на підвіконні, коли йшов сюди, - відповів Сергій і дістав з папки папірець. При цьому він помітив боковим зором як Сікачова перекривило, ніби він з’їв пів-лимона. Певно, не могла його душа спокійно винести того, що щось проходить повз нього напряму до голови Комітету.
- Отак. Тут лише три запитання до виборця. Коротенько:
Чи підете ви 27 березня на вибори? Ні?
А чи хочете ви якихось змін у вашому житті? Так?
То чому ж ви відповіли “ні” на перше запитання?
- Яка чухня! – швидко викрикнув Сікачов, випередивши реакцію Кожевіна. – Це розраховано на засушених інтелігентів. Простий народ цього не зрозуміє! Їм потрібно дати щось більш дохідливе, надихаюче. Щось пообіцяти.
- Що ж, один з наших конкурентів так і зробив, - не витримав і вколов Сергій. – Один з наших суперників заклеїв весь округ листівками:
Все буде – вищий клас !
Кандидат Юхим Покрас.
Сказавши це, Сергій із запізненням зрозумів, що зробив велику помилку. Очі Сікачова блиснули в його бік таким спопеляючим вогнем, що у Сергія з’явилось відчуття опіку четвертого ступеня. Знаючи мстиву вдачу Юрія Давидовича, треба було чекати найближчим часом підступної розплати.
- Нас не хвилює, - нервово загугнявив Сікачов, - хто там і що написав! Не треба впадати в крайнощі! Та наші листівки повинні бути на найвищому рівні якості і готувати їх повинні професіонали.
Кожевін витримав паузу, метляючи між двох пальців кулькову ручку, потім обережно вимовив:
- Не будемо гарячку пороти. З приводу цього тексту треба подумати. Може ще щось підкоригувати...
У цей момент в кімнаті виник, ніби влетів, Михайло Орлов, депутат, що також вдруге балотувався у сусідньому окрузі.
- Вітаю, панове! Про що сперечаємось? – швидко проговорив він, потискуючи всім руки і, ніби й не чекаючи відповіді, продовжив, - оце зараз, е-е, їду до друкарні забирати листівки, вирішив, е-е, по дорозі заскочити.
- Як добре! Михайле, може одразу і мого Сергія захопиш з собою, щоб дві машини не ганяти – він теж зібрався їхати за листівками. Ти ж також навпроти Оперного замовляв?
- Так, звісно. Зараз поїдемо. Сергію, нам тут, е-е, побалакати треба, спускайся до виходу, а я дожену.
Сергій зрозумів, що вони втрьох ще попередньо домовились тут зустрітись, тому швидко вийшов з кімнати...
Через деякий час він з Орловим уже сидів у машині, піднімаючись Прорізною на Володимирську повз похнюплений в зажурі нескінченного ремонту “Лейпціг”.
- Ну, так про що там сперечались у Георгія? – запитав Орлов. - Я встиг почути – там, е-е, про якісь листівки йшла мова?
- Так. Я запропонував текст невеличкого заклику до виборців, але Юрію Давидовичу він чомусь не сподобався.
- А що там таке було? Можна почитати?
- Звісно, можна. Він у мене з собою, в папці. Ось, дивіться.
Орлов пробіг очима текст, накиданий від руки.
- Дуже цікаво! А ти, е-е, не будеш проти, якщо я використаю цей текст на своєму окрузі?
- Та, боже мій, будь-ласка! Ми ж одну справу робимо!
Потім Михайло Орлов дійсно дуже вдало використав ці листівки перед самими виборами, розкидавши їх у всі поштові скриньки свого округу, але то було потім. А вже за кілька днів Сікачову видалась нагода помститися Сергію і він використав її з садистським задоволенням.
У Кабінеті Міністрів повинно було відбутися чергове засідання міжвідомчої комісії з впровадження нетрадиційних джерел енергії та енергозбереження. Георгій Кожевін був заступником голови цієї комісії. Саме в цей час, коли повинно було відбутися чергове засідання комісії, її голови не було в Києві, тому підготовка проведення засідання повністю лягла на плечі Кожевіна.
Сергій увійшов до робочої групи з трьох осіб, що допомагали готувати та редагувати матеріали для засідання. І як у нас історично вже заведено, робота спочатку усе відкладалась і затягувалась, а в останній день за кілька годин до засідання різко перейшла у режим авралу. Сиділи в кабінеті Голови, на ходу вносячи останні правки у текст проекту рішень і віддаючи наживу сторінку за сторінкою у друк. Допомагати у друкуванні текстів голова залучив Сікачова, який брав черговий листок, вивірений Кожевіним, і відносив друкарці. Куди він відносив ці рукописи, хто їх друкував і де знаходився віддрукований матеріал, робочій групі було невідомо, але це нікого не хвилювало, оскільки Сікачов також повинен був їхати на засідання комісії.
Сергій помічав, що Сікачова судомило і чіпляло за живе те, що він, перший заступник голови, виконує роль кур’єра з паперами, у той час, як його підлеглі сидять і працюють разом з Головою, віддаючи йому ці папери. Але ж, таку ситуацію створив сам Голова. Заклопотаний авральною ситуацією, він не подумав, наскільки це може бити по самолюбності його хворобливо амбітного заступника і як той намагатиметься потім відігратися за це на мимовільних свідках його “приниження”.
Коли роботу було закінчено, до засідання залишалось лише хвилин двадцять. Їхати було недалеко, але ж, у самому Кабміні треба було іти звивистими коридорами, іти через внутрішнє подвір’я і знову – коридорами. Тому довелось мало не бігти. Тільки-но голова зайшов у залу, вже заповнену кількома десятками представників різних міністерств і комітетів, одразу розпочав засідання, розраховуючи, що зараз його підлеглі покладуть йому віддруковані матеріали. Не одразу до Кожевіна дійшло, що сталося щось непередбачене. Він продовжував говорити, заповнюючи паузу і подаючи жестами сигнали, щоб йому терміново поклали на стіл папери, та їх все не було. Члени робочої групи кидали нервові жести Сікачову, що сидів за одним з передніх столів, але той робив вигляд, що нічого не бачить, навіть намагався не дивитись у їхній бік, підперши підборіддя рукою. Нарешті, Сергія, як молодшого за посадою, послали до Сікачова з’ясувати, де документи.
Коли ж Сергій, сповнений негарного передчуття, протиснувся між столами до Юрія Давидовича, то раптом зрозумів, чому той так ретельно підпирав підборіддя, стискаючи пальцями щоки. Він побачив, як у Сікачова вуста та м’язи щік під пальцями конвульсивно здригаються, намагаючись втриматись, щоб не порснути від єхидного сміху. Так намагається стримати передчасний вибух сміху школяр Вовочка, підклавши своїй сусідці до портфеля жабу і томливо очікуючи на момент екстазу у самоствердженні свого мізерного Я.
- Юрію Давидовичу, скажіть будь-ласка, а де проекти рішень, що друкувались?
- Як?! Це я Вас повинен запитати – де ці документи? Ви забрали їх у друкарки? Взяли з собою на засідання? – Сікачов відобразив на обличчі усю гаму гнівного здивування і обурення, які може виказувати начальник до свого підлеглого, коли хоче дати зрозуміти йому, що за будь-якої службової ситуації винуватим буває тільки підлеглий. Після цього, не давши оговтатись Сергію, притишено через стіл звернувся до Кожевіна:
- Георгію Івановичу, документів немає. Глущенко не забрав їх з Комітету.
Стан, у якому опинився Кожевін, як головуючий на засіданні у Кабінеті Міністрів перед десятками високопоставлених керівників без документів, що потрібно прийняти голосуванням, важко собі уявити. З одного боку, треба було щось терміново робити, а з іншого – не виказати присутнім паніки, щоб вони не зрозуміли, що щось сталося. Часу, щоб з’ясовувати, хто ж насправді підклав йому таку свиню, теж не було. Зробивши максимально незворушний вигляд, Кожевін сердито шепнув остовпілому і чорному від дьогтю з пір’ям Сергію:
- Так! Як собі хочеш, а за кілька хвилин документи повинні лежати переді мною на столі. Все!
Сергій мовчки вискочив із зали, пробіг коридорами Кабміну, затим Садовою помчав у бік Грушевського, щоб зловити таксі. Серце калатало від хвилювання і обурення. Згадалися спокійні і розмірені часи роботи в інституті без усіх цих стресів і інтриг, захотілося все кинути і повернутися назад у свою лабораторію. Потім, через багато років, з гумором згадував свою тодішню наївність і недосвідченість, коли зайве слово боявся сказати на захист своїх прав і гідності. Потім багато було таких ситуацій, буднів чиновницького життя: чвар, інтриганства, пліток, підсиджування, лицемірства, пихатості, марнославства – усього того “джентльменського набору”, без якого винахідлива і романтична душа чиновника страждала б, як душа євнуха у гаремі. Поступово звик, загрубів шкірою, відростив їжачі голки. Зрозумів справедливість виразу: найкраща оборона – це напад. Зрозумів, що іноді – єдиний вихід, щоб хам не сів тобі на шию, це – зацідити йому цеглиною межі очі, після чого той, замість обуритись, навпаки, заспокоюється, починає тебе поважати і шукати іншу жертву...
...- І от, вискочив я на Грушевського, зловив таксі і поїхав в Комітет, - продовжував Сергій розповідь про те, що сталось, Світлані наступного дня, коли знову проводжав її додому після чергового походу по округу, - там оббігав половину кабінетів, доки знайшов друкарку, яка набирала той злощасний текст. Ну, а потім вже відвіз його на засідання. Весь цей час бідний Кожевін вимушений був підтримувати видимість якої не якої співбесіди, щось там сам розповідав, про щось запитував інших. Словом, якось розтягнув час, а потім ситуація була вже врятована.
- А потім ти якось виправдався перед Георгієм Івановичем?
- Як?! Що – закласти Сікачова? Ти розумієш різницю вагових категорій? Сікачов сам прекрасно це розумів, тому так спокійно і пішов на цю інтригу. Так що, із двох зол мені довелось вибрати менше. Якщо від Кожевіна я міг очікувати лише на гнів, то від Сікачова - ще й на мерзенну підлість. Нічого, пройде деякий час і-і... словом, я зумію знайти як відігратися за вчорашнє! Бог шельму мітить!
Доки Сергій розповідав, вони вже дійшли до її домівки і знову вже вкотре за останні дні він якось не зміг перевести розмову на їхні стосунки, сказати Світлані ті слова, які б змогли торкнутися до потаємних струн її серця мелодійним акордом. Якби ж вона хоч одним жестом чи словом дала зрозуміти, що він ці слова може вимовити і не бути зневаженим. Сергієві, навпаки, весь час здавалося, що Світлана просто дозволяє йому бути біля себе для супроводу, в якості ескорт-боя. Її підкреслена чемність, рівність і незворушливість у стосунках часом доводили його то до сказу, а то – до екстазу. Як же зазирнути за цю непроглядну ширму її душі?
Через пару днів Сергій зустрівся з Валентином і поділився своїми переживаннями та сумнівами.
- Сергію, будь простішим і не ускладнюй! Жінки не люблять надто складних і замислених у своїх душевних колупаннях чоловіків. Якщо ти остаточно вирішив добиватися цієї жінки, то сміливо йди на абордаж, відкинувши свої недолугі сумніви. Вона навіть може з першого разу й відмовити – це ще нічого не значить. Може й з другого. Нічого – вода камінь точить! Он, в середні віки цілі армії іноді місяцями тримали фортеці в облозі, а потім брали їх завдяки настирливості.
- А ти впевнений, що це саме той випадок?
- Ні в чому я не впевнений! Тим більше, що я вже раніше тобі казав – ця жінка навряд чи тобі підійде. Складний у неї характер. “Странная женщина, странная...”. Так що, як маєш сумніви, то краще біжи від неї і пошукай чогось кращого. Але ж..., якщо вже так на неї запав, якщо ніяк не можеш без неї, то треба іти на будь-який ризик і рішуче палити за собою мости. Кохання жінки не вимолюють, а завойовують. Свого часу один не дуже вдалий гросмейстер висловив, однак, досить вдалу думку: “Жінка із значно більшим бажанням підкориться сильному, ніж сама стане підкоряти собі слабшого”.
- Ти знаєш, я теж це розумію і кожного разу збираюсь якось перевести наші розмови, що крутяться чи навколо політики, чи – роботи, на більш романтичні. А воно щось ніяк не виходить. От, немає в мене такого таланту охмуряти жінок, як у тебе. Спробував навіть вірша написати, та й то – нічого не вийшло... Кілька рядків написав, а далі, ніби у болоті застряг.
- А ну, ну, прочитай, що там таке? Може я допоможу продовжити?
- Та ні... Там нема чого продовжувати.
- Читай, читай! Не соромся! Ми ж свої?
Нарешті, Сергій витягнув з кишені і розгорнув пом’ятого аркуша, ще трохи помовчав і почав:
Зелені київські алеї –
По них ходив з коханою удвох,
А серце кличе знов і знов до неї...
- Тому що, я – останній лох.
- Та йди ти під три чорти! Я з тобою серйозно, а ти... тобі аби посміятись.
- А я й не сміюсь. Ну хіба з такими віршами можна щось сказати? Це так – сидіти одному вдома на канапі і займатись хворобливими фантазіями, або іще чимось непристойним. Тут потрібне щось інше, щоб відповідало суті ваших взаємовідносин, гармонічно розвиваючи їх і виводячи на новий якісний рівень. Знаєш, у мене серед останніх проб є одна заготовка – я зараз спробую її трохи переробити, щоб прилаштувати під вашу ситуацію. Чекай! Тут дійсно може щось вийти…
Валентин відійшов до столу, сів з ручкою, замислено почав переводити погляд то у вікно, а то на аркуш паперу. Переписував, черкав хвилин двадцять, після чого повернувся до Сергія і, дивлячись ще кудись крізь нього, вимовив:
- Ось, слухай. Може ще потім підрихтуємо трохи, але десь вже так вимальовується...
Після цих слів Валентин, то поглядаючи у папірець, то відводячи погляд до простягнутої наперед руки, продекламував у ритмі псалму свого вірша.
- Так, це звісно набагато краще, - трохи помовчавши, сказав Сергій. – Якби я ще і прочитати так зміг. Або – щоб ти його й прочитав, - додав жартівливо і здійняв до стелі свої очі.
- От цього вже мені тільки й не вистачало! Доведеться тоді тікати від цієї жіночки до самого Південного полюсу. Ні! Займайся вже цим сам – завойовуй її на свою голову! Але, як таки завоюєш, то дивись, щоб потім не пожалкував.
- О, господи! Та скільки вже можна мене лякати?! У тебе одні погляди на життя і смаки, а в мене – інші. Я впевнений, що все у нас буде гаразд. Якби ти знав – як ми гарно спілкуємось останніми днями, коли я зі Світланою повертаюсь з наших акцій!
- Сергію! Ти сам уже не хлопчик, був одружений і маєш досвід. Хіба тобі мені пояснювати, що між прогулянками під місяцем і сімейним життям величезна різниця?
- Все, Валентине, досить! Не діставай мене більше! Краще я буду вже йти, а то ще посваримось.
- Ха-ха! Не ображайся! Бажаю тобі успіхів і ще раз кажу – будь простішим, не сприймай усе так серйозно!
Друзі розійшлися, а наступного дня, в неділю, сталась подія, що значною мірою змінила ситуацію.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483361
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.03.2014
Глава VII
Оскільки наступного дня після обіду планувався від’їзд до столичного аеропорту, Валентин вирішив вже нікуди не ходити, після сніданку знову повернувся до свого номеру і відпочивав перед телевізором. Насправді ж, він сподівався на те, що зателефонує Патрісія.
За сніданком Петрицький раптом сповістив, що від’їзд зміщується і до столиці вони вирушать уже за годину, оскільки в столиці для них запланували додаткові культурні заходи. Валентин про себе чортихнувся, пославши ці заходи подалі, але вимушений був промовчати. На жаль, протягом тих двадцяти хвилин, що він збирав речі в номері перед тим, як остаточно його покинути, телефон так і не задзвонив.
Всю подальшу дорогу до столиці і потім у літаку до Києва в уяві Валентина виникали спорадичними уривками картини минулого дня, проведеного з чарівною незнайомкою, що назвалась Патрісією. Час від часу він навіть заплющував очі, намагаючись щоразу більш виразно побачити перед собою одні й ті ж образи, відчути її тепло, торкання кінчиків пальців, вологість розведених вуст, тремтіння пристрасного подиху, згадати тембр її голосу, що поступово і неминуче відходив у забуття. Реальність і фантазія у цих спогадах щодалі все більше перемішувались у якомусь чудернацькому калейдоскопі. Якоїсь миті з’явилось навіть відчуття дежавю: Валентинові почало здаватись, що насправді вони вже дуже давно знайомі і він тільки зараз про це згадав. В уяві виникали затуманені обриси обличчя Патрісії, вглядаючись в які, він знаходив все більше й більше давно знайомих рис – настільки, що здригався і розплющував очі і питав себе, чи не з’їхав часом з глузду. - Де, справді, вони могли раніше бачитись? Та ні, це просто неможливо собі уявити! – не міг заспокоїтись у своїх думках Валентин. - Не могла ж ця загадкова іноземка якимсь чином бувати раніше в Києві, щоб я про це не згадав і щоб Патрісія мені про це не сказала? Скоріш за все, вона просто схожа на когось із знайомих. Таке вже бувало у мене в житті й раніше. От тільки на кого схожа – не можу згадати, але згадаю...
***
Хоч і не було у Валентина бажання зайвий раз зустрічатись зі Світланою, після того, що сталось у відрядженні, саме з нею довелось зіткнутись у коридорі Комітету, коли вийшов на роботу.
- Доброго ранку! З приїздом! Як мандрівка? – зустріла, наближаючись до Валентина, Світлана. Ледь помітна посмішка на обличчі, яку вона марно намагалась приховати, видавала водночас і радість зустрічі, і хвилювання.
Ситуація захопила Валентина зненацька, і він на якусь мить розгубився. Розгубився не від того, що не знав, як розпочати розмову, а від того, що не знав, як її швидше закінчити, щоб це не виглядало образливо.
- Вітаю! Давно не бачились! Хм... Гарно виглядаєш... Як я з’їздив? Ну, що сказати?.. Втомився трохи. Складні були переїзди. А так – з одного боку, цікаво було побачити старовинне європейське місто, та з іншого – майже весь час був розписаний щохвилинно, тож і вільного часу, щоб роздивитись навколо, практично не було.
- Але ж, щось таки вдалось подивитись?
- Так, дещо й сфотографував. Сьогодні здав плівку у проявлення, так що через пару днів принесу на роботу. Листівки з видами міста також принесу, то тоді можна буде з більшими подробицями розповісти про поїздку.
- Як цікаво! А коли ж це можна буде послухати?
- Ну-у... я післязавтра зранку можу зайти до вас у бухгалтерію.
- Добре. Домовились...
На кілька секунд запала ніякова мовчанка, яку кожен хотів порушити, та не знав як.
- А мені тут теж нудьгувати не давали... – раптом вимовила Світлана, скоса вистріливши очима до Валентина.
- Як це?
- Сергій весь час колами ходить, будь-які приводи шукає, щоб заговорити зі мною, або в бухгалтерію до нас заскочити. – Тон, яким це було сказано, явним чином видавав бажання Світлани викликати почуття ревнощів. – Просто, аж не віриться, - подумав Валентин, - невже вона дійсно сподівається, що я її приревную до Сергія? Це вже серйозно. Треба якось з цієї ситуації виплутуватись.
- Сергій – гарний хлопець. Порядна і серйозна людина. Я б ніколи не запідозрив його у непорядних намірах.
Реакцією на ці слова було поступове опускання додолу країв вуст Світлани, що до цього були вигнуті угору в посмішці винуватої радості.
- Я не підозрюю його у негарних намірах. Просто...
- Добре! То ми домовились – я післязавтра заскочу. До побачення! Побіжу до своїх, - не давши оговтатись, випалив Валентин і поспішив до свого відділу...
Не менш складним було примирення з Сергієм. Хоча Тетяна Михайлівна і розповіла Сергієві, що сталося 7 березня після того, як він пішов, все ж відчуття образи, що його товариш у відповідальний момент не підтримав його, а навпаки – ледь не скористався ситуацією, не полишало Сергія. Але згодом Валентинові вдалось заспокоїти його, що нічого у нього до Світлани немає, та й не може бути: сім’я – це святе. Щоправда, переконати Сергія, що Світлана йому мало підходить, не вдалось – любов зла...- Нічого, - подумав Валентин, - нехай сам обпечеться, трохи ближче познайомиться з її комплексами, то може трохи протверезіє. – Все ж пообіцяв консультувати Сергія в тому, як завоювати її увагу.
Між тим, з голови у Валентина не виходила згадка про Патрісію. Перші кілька днів він чекав раптового дзвінка з-за кордону. Розумів, що додому вона навряд чи зателефонує, тож чекав цього саме на роботі. Навіть наважився попередити усіх в кімнаті, що йому можуть зателефонувати у справах з міста, де він був у відрядженні, тому, як почують іноземну мову, щоб одразу покликали. Та день проходив за днем, а дзвінка все не було.
І чим більше віддалялась у часі їх коротка зустріч, тим більшим романтизмом, меланхолійною чарівністю наповнювались спогади, що переслідували Валентина. Розпливчасті риси загадкової дівчини все частіше спливали перед його обличчям, поступово втрачаючи тілесне наповнення і перетворюючись у ефірно легкого магнетично притягуючого ельфа.
А через тиждень – знову відрядження на два тижні до Одеси. Їхав з важкою душею, з надією повертався. І не даремно. Як тільки вийшов на роботу, Тетяна Михайлівна розповіла, що два рази були якісь дзвінки, коли жіночий голос щось запитував англійською мовою. Але єдине, що Тетяна змогла зрозуміти, що запитували Валентайна, а відповісти і взагалі нічого не зуміла.
Що ж, доводилось сподіватись, що дзвінок найближчі дні повториться. Валентин картав себе, що не домігся від Патрісії свого номера телефону, але мабуть така вже доля, чи воля Всевишнього. Як має статися, так і має. А може й не станеться, може щось уберігає його від продовження цієї романтичної історії, яка може нести певну загрозу спокійному і розміреному ходу його сімейного життя. В цьому йому черговий раз довелось упевнитись, коли через кілька днів Ольга з підозрою запитала – що це за жінка дзвонила додому і англійською мовою запитувала Валентайна. І знову, знову доля не дозволила їм поговорити. А вже за кілька днів у Валентина розпочалась відпустка і вони сім’єю поїхали спочатку на два тижні до моря, а по поверненні перебралися жити на садову ділянку.
Все ж, погано це, чи гарно, властивістю нашої пам’яті є те, що, наскільки б яскравими не були враження і емоції від пережитого, якщо вони не мають подальшого підживлення, поступово починають блякнути і витіснятись повсякденними клопотами на другий план. Повернувшись після відпустки на роботу, Валентин внутрішнє був вже готовий до того, що Патрісія навряд чи ще буде телефонувати. Що ж, не судилося – то не судилося...
***
Того липневого ранку Валентин сидів у кімнаті один. Половина людей була у відпустках і доводилося працювати за трьох. Телефон деренчав майже щохвилини – доводилося або брати на себе проблеми Оксани Сергіївни та Леоніда Яковича, або ж, по можливості, відповідати, що вони у відпустці. Тож при черговому дзвінку Валентин знову чортихнувся і, автоматично приклавши до вуха слухавку, втомлено промовив:
- Слухаю.
І раптом почув знайомий голос Патрісії:
- Це ти, Валентине?
Це сталося настільки раптово і несподівано, що Валентинові на якусь мить геть відбило пам’ять на англійську мову.
... – Хеллоу!? Це Валентайн?
- Т-так... Це я, - хриплим голосом майже прошепотів Валентин.
- Це я – Патрісія. Ще пам’ятаєш про мене? Ти можеш розмовляти? Ти один в кімнаті?
- Так, можу. Я дуже радий, що ти, нарешті, зателефонувала. Я чекав на твій дзвінок. Мені передавали, що ти телефонувала, але якось все не щастило. То відрядження, то відпустка.
- Я дзвонила кілька разів, - схвильовано і швидко почала вимовляти Патрісія у слухавку, ніби боячись, що не встигне все сказати, як зв’язок обірветься, - але весь час відповідали якісь жінки, які мене зовсім не розуміли. Нічого не можна було дізнатися. Мені незручно було часто дзвонити, тим більше, що я не знала, як поставляться до цього близькі тобі люди. Не знала, чи не забув ти ще про мене. У тебе своє життя, своя сім’я... Деякий час після того, як ми розсталися, я взагалі була страшенно розгублена. Ходила до церкви, молилася. Вирішила, що не маю права взагалі тобі дзвонити, що треба про все забути. Але потім все ж мені настільки захотілося знову тебе почути, що не змогла себе перебороти і зателефонувала вперше. Невдало. Зателефонувала вдруге – те ж саме. Тоді мені здалося, що ти просто не хочеш підходити до телефону, і вирішила більше тобі не надокучувати. Але... нещодавно я дізналася про таке, що... що я повинна була з тобою, будь-що, поговорити.
- Що сталося, говори? У тебе якісь неприємності? Чимось треба допомогти?
- Не знаю... Допомогти в цьому ти не зможеш. Ти лише маєш дати мені своє вирішальне слово – що мені з цією проблемою робити?..
- Яка проблема? Не розумію, що треба сказати?
- Справа в тому... справа в тому, що я вагітна. Ось, нарешті... я тобі про це сказала. Треба щось вирішувати. Три місяці – це такий строк, що далі вже відтягувати не можна, треба приймати якесь рішення. Я хочу почути від тебе – як ти... що ти... Скажи щось, нарешті!
- Боже мій! Це... так... несподівано. Мені треба якось це переварити в голові... Так несподівано... А... якого слова ти від мене чекаєш? Залишати дитину, чи ні? Чи вправі я вирішувати це за тебе, наказувати тобі робити так, чи інакше? Якби ти не хотіла цього, то вирішила б цю проблему одразу. Але ж ти чекала три місяці, то мабуть сподіваєшся саме на те, щоб зберегти вагітність? А від мене чекаєш тільки підтримки в цьому бажанні? Чи я сказав якусь дурню? Господи! Я не можу отямитись...
- Ні, це правда. Ти вірно все кажеш. Але... не лише це я хочу почути. Не лише... Мені б хотілося, щоб ти дав відповідь ще на одне питання. Чи міг би ти прийняти одне дуже важливе для себе рішення? Можливо... дуже важке. Прийняти рішення, щоб... як це сказати... щоб бути зі мною у подальшому житті. Я маю на увазі, щоб ти приїхав до мне і ми жили разом. А де і як жити, за це не турбуйся. Я – людина достатньо забезпечена. І роботу нормальну допоможу знайти, у мене є гарні зв’язки.
- Але ж... ти розумієш? Це – надто серйозно. Тут справа не в житлі і не в роботі. У мене сім’я, дитина. Так просто їм не скажеш: “Мені сподобалась інша жінка. Я вас кидаю і йду до неї.”
- Я розумію. Можливо, з самого початку я зробила помилку. Та зараз про це вже пізно згадувати. У мене теж буде твоя дитина. І я хотіла б, щоб вона не росла без батька. Не суди мене за таке бажання.
- Так, так. Згоден. Я теж зараз відчуваю свою долю вини за те, що сталось. І свою долю відповідальності. Та все ж я не можу так одразу приймати якесь рішення.
- А я не вимагаю від тебе негайної відповіді. Скажи мені, коли тобі передзвонити?
- Краще дай свій номер – я сам тобі зателефоную. Може... ну не знаю, днів через два-три.
- Ні, краще я передзвоню. Через три дні ти хочеш? Все, домовились.
- Патрісіє! Як би там не було, я хотів би, щоб ти знала – я ні за чим не жалкую.
- Це втішає і вселяє надію, - з легким сумом у голосі відповіла Патрісія і, попрощавшись, поклала слухавку.
- Надія..., - замислився Валентин, - вона настільки слабка, що навіть не змогла вилізти із скрині Пандори... Що робити? От, попав у ситуацію! Як романтично все починалось, а у що вилилось? Не знаю, чи готовий я до того, щоб робити такі круті віражі на життєвому шляху? Просто не уявляю собі ситуацію, як сидять переді мною Оля і Тетянка, я дивлюсь їм у очі і кажу, що у мене з’явилась інша жінка, і вона чекає від мене дитину. Який жах! А Патрісія? Хто вона така? Повна загадка. Нічого про себе не розповідає. Навіть телефон свій не називає. Хоча, з іншого боку, я таки нею захопився. Яка спорідненість душ?! Лише один вечір з нею провів, а таке враження, ніби ми знайомі багато років.
Два дні Валентин ходив наче сам не свій, намагаючись знайти якесь рішення в системі з багатьма рівняннями і з ще більшою кількістю невідомих. Це поступово вводило його у стан, близький до прострації, викликало занепокоєні запитання як у співробітників, так і у дружини. Доводилось на роботі казати про неприємності в сім’ї, а вдома, навпаки – про неприємності на роботі. Тож не дивно, що коли Патрісія зателефонувала вдруге, Валентин був від прийняття рішення ще далі, ніж два дні тому. Головним в аргументації був пошук аргументів, у прийнятті рішення – відсутність рішення.
- Патрісіє, зрозумій, душею я з тобою і хотів би, щоб ми були разом, але ж, з іншого боку, у моєї дочки зараз такий критичний вік. Вся ця ситуація може її просто зламати. Хоча б три-чотири роки... Але ж, що я можу тобі нав’язувати? Яке рішення прийняти? Я хочу бути з тобою, але не можу. Просто не знаю, що робити. Якби можна було якось перенести вирішення цього питання на деякий час.
- Який час?! У мене жодного часу вже не залишилось. Треба приймати якесь рішення.
- Я маю на увазі – якби можна було почекати хоча б роки два-три...
- Я зрозуміла..., - майже пошепки видихнула Патрісія, секунду помовчала і похмуро закінчила, – добре, все ясно - рішення доведеться приймати мені самій. На тебе розраховувати нема чого... Що ж, тоді свою подальшу долю я буду вирішувати сама. Прощавай, - почув останні слова Патрісії Валентин перед тим, як зв’язок обірвався, можливо назавжди.
Лише кілька секунд по тому Валентин усвідомив – якщо Патрісія більше йому не зателефонує, то він ніколи не зможе її розшукати. Те, що він намагався просто відтягнути, враз обірвалось, відгукнувшись щемливим болем несподіваної втрати. - Невже це все, - замислився, приклавши долоню до лоба, Валентин, - і я ніколи вже більше її не побачу і не почую? Він розумів, що навряд чи Патрісія ризикне за цих обставин зберегти вагітність. А якщо ризикне? І я ніколи не дізнаюсь про те, що в мене є дитина? Не можна було так! Щось не те я казав. Якісь не ті слова.
Ще кілька днів по тому Валентин перебував у задумливому стані. Додатково пригнічувало ще й те, що порадитись навіть не було з ким. Та й про що розповідати? Якась фантастична історія з невідомою жінкою. Хто в це повірить і що порадить? Хіба що – сходити до лікаря? Бо хто ж повірить, що таке в житті буває? Валентинові часом і самому починало здаватись, що це був або якийсь сон, або жарт. Та вже за мить розумів, що мозок таким чином намагається загасити докори сумління. Ще ніколи в житті йому не доводилось виявляти таку слабодухість і нерішучість. Картав себе за це, але що міг собі самому відповісти? Яке рішення треба було прийняти? Згадав давні слова батька: „Синку, живи за правдою! Правда в світі одна – тримайся її і уникнеш неприємностей”. Гарні слова, гарні як напуття для дитини, але як їх прикласти до реального дорослого життя? Воно набагато складніше, не вкладається в єдину істину, з якої можна вичленувати просту і однозначну правду. Кожне явище, кожен випадок у нашому житті настільки багатопланові, складаються зі стількох різних факторів, іноді взаємно протилежних, що не можна явно і однозначно дати йому оцінку у двійковій системі – добре/погано. А ще більш складна ситуація, коли треба зробити вибір з двох або більшої кількості варіантів. Як виявити, який з них вірний, праведний, а який ні? У кращому випадку можна робити вибір між більш кращими і більш гіршими варіантами, або і взагалі – обирати кращий із усіх поганих, бо інших немає. Але ж, у кожного із нас своє бачення того, що є кращим, а що є гіршим? Те, що може бути добре для одного, може бути поганим для інших і – навпаки. Те, що може бути добре за одних життєвих обставин, може виявитись негодящим за інших. А тому кожен може мати свою окрему думку з приводу одного й того ж, яка буде відрізнятись від думки іншого, і при цьому кожен вважатиме, що саме він правий. І це дійсно так. У кожного своя правда. На землі шість мільярдів правд – у цьому і горе, і спасіння людства.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483118
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.03.2014
Глава VI
Конференція повинна була відбутись не в столиці Вестландії, а в невеликому містечку N кілометрів 100 на захід. Враховуючи кілька пересадок у дорозі, до готелю дісталися надвечір достатньо зморені. Тому, розселившись і нашвидкуруч перехопивши, одразу розійшлися відпочивати. Керівником делегації був начальник управління Петрицький, а крім нього – ще один колега з сусіднього управління, що вільно володів англійською. Валентин теж досить непогано міг спілкуватись англійською, а ще трохи – німецькою. Хоча перед від’їздом довелось два тижні походити до знайомої викладачки, щоб трохи відновити те, що забулося.
Наступні два дні майже повністю були завантажені роботою і лише третього дня програма дозволяла після обіду мати вільний час, тому Валентин запланував собі в цей день пройтись містом, ознайомитись з його виглядом і якимись визначними пам’ятками. Зазвичай, буваючи в інших містах, він полюбляв вивчати їх наодинці, не зв’язуючи себе примхами інших колег. У кожного свої інтереси – одного більше приваблюють магазини й універсами, іншого – музеї і пам’ятники, третього – книжкові полиці. У результаті, нерідко виникають суперечки, як у лебедя, рака і щуки. Навіщо? Коли спокійно можна пройтися самому і не нервуватися марно повсякчас.
І знову думки Валентина повернулися до того дня... Отож...
***
Валентин ішов незнайомим містом, роздивляючись, порівнюючи з Києвом. Будинки, машини, магазини, реклама. Місто спокійно жило своїм розміреним життям, несхожим на те, до чого звик Валентин, і ніби питало його: “А ти хто за один? Чи з відкритою душею ти прийшов до мене?”
Була післяобідня квітнева пора. Подекуди можна було побачити перші квітневі каштани. Їх не було так багато, як у рідному місті, але й ті поодинокі каштанові крони, на які натрапляв Валентинів погляд, вселяли в його душу тепле відчуття чогось рідного і далекого.
Веселою зграйкою повз Валентина промайнуло кілька дівчат, що кудись поспішали, голосно перемовляючись. Раз-по-раз їх розмова переривалась розливчастим сміхом, від чого вони аж схилялись наперед, ніби збираючись щось підняти з долу. Валентин звернув увагу, що вдягнені вони були надто легко як для цієї пори року: в легких світлих коротеньких сорочечках з оголеними животами. Та й інші перехожі, і це він відмітив ще по приїзді, були вдягнені так, як у Києві вдягаються не раніше, ніж у травні. Цей факт, який можна було пояснити лише впливом Гольфстріму на клімат цієї західноєвропейської країни, розважив Валентина і він почав непомітно для себе звертати увагу на перехожих – хто і як вдягнений.
Отак, прогулюючись і відпочиваючи душею після двох днів напруженої роботи, Валентин переводив свій погляд то на сірі та світло-коричневі старовинні будиночки, подекуди вкриті чорнувато-бурими плямами вогкості, то на перехожих. І навряд чи хтось із вас зміг би йому дорікнути, що на молодих жінках його примружений від сонця погляд зупинявся частіше і довше.
Особливо надовго свій погляд він зупинив на високій стрункій блондинці років 23-25. Вона трохи випередила його і йшла хоча й досить швидко, але, час від часу, спрямовуючи свій погляд, прихований темними окулярами, до чергової вітрини з одягом або взуттям. При цьому вона явно, на відміну від інших жінок, що позирали на вітрини, не опускала очі нижче, де зазвичай висвічувались дві позначки ціни: верхня – великими цифрами і написом про те, скільки ви маєте нагоду зберегти грошей, та нижча – малесенькими цифрами з кількома дев’ятками, уважно придивившись до яких, можна розгледіти, скільки ж все це багатство дійсно коштує.
На перший погляд, дівчина мало чим відрізнялася від пересічних перехожих, що просувались вулицею, роззолоченою косими променями сідаючого сонця. На ній були білясті потерті джинси, придбані певно, що не вчора. Поверх простенької білої сорочки надималась легкими поривами вітру світло-рожева курточка. Однак, щось невловиме приваблювало Валентина в ній – ця стрункість ходи впевненої в собі жінки; тонкі шляхетні риси злегка вилицюватого обличчя, які не змогли приховати навіть темні окуляри; пишна зачіска білого, хоч і не натурально білого, кольору, укладена професійним перукарем із знанням своєї справи.
Поступово Валентин – він і сам не помітив як – почав пришвидшувати ходу, щоб не віддалятись від незнайомки і мати нагоду довше спостерігати за нею. Однак, через певний проміжок часу він помітив, що не один іде за дівчиною. Якийсь кремезний підозрілого вигляду чолов’яга весь час не зводив з блондинки очей і просувався за нею, наче справжнісінький шпигун із дешевих телевізійних бойовиків. Тепер Валентин переключив вже всю свою увагу на цю людину. І чим далі, тим більш підозрілим Валентинові видавався цей неприємний тип з невідомими намірами.
З кожним кроком Валентина все більше охоплювали тривожні вагання – що йому робити? Не втрутитись і піти собі далі? А що, як це – якийсь патологічний маніяк, ґвалтівник, який лише і чекає нагоди, щоб затягнути бідну жінку у якийсь під’їзд. З іншого боку, яким чином йому втрутитись? Валентин відчував себе в цій країні, все ж, чужинцем. Хтозна, в яку історію і з якими наслідками можна вплутатись? Що і кому він потім буде пояснювати?.. Але, за кілька кроків вже знову починав переконувати себе, що ніколи не вибачить собі, як з дівчиною щось станеться, а він не допоміг, хоч і мав можливість.
- Що ж робити? – роїлись і вдаряли йому в голові, наче краплі дощу об металевий таз, хаотичні думки, - підійти до цього типа і запитати суворо, чого він переслідує дівчину, чи попередити саму дівчину, що за нею слідкують? Але водночас, якийсь єхидний внутрішній контролер починав запитувати: “Ну, підійдеш до цього чолов’яги, що на голову вищий за тебе, а може він уріже тобі межі очі і піде собі далі, не обертаючись. А якщо дівчині скажеш, то посміється з тебе. А то ще подумає, що насправді – це саме ти до неї чіпляєшся і покличе поліцію. Іди собі краще подалі від гріха...”. Так Валентин деякий час просувався уривчасто вперед, то пришвидшуючи ходу, то зупиняючись у задумі. І, нарешті, наважився – вирішив попередити дівчину.
Дійшовши остаточного рішення, Валентин уже без вагань почав скорочувати відстань до блондинки, нашвидкуруч прокручуючи в голові варіанти звернення, яке б її не надто налякало. Але, як завжди, в останню мить усе це кудись поділось і у нього пішов суцільний експромт.
- Вибачте! Шановна пані! Ви розумієте англійську?
- Так?!!
- Не ображайтесь, але я хочу Вас попередити, що за Вами стежать з непевними намірами. Якийсь підозрілий чоловік увесь час іде за Вами.
Дівчина спочатку ніби насупилась незадоволено, що її потурбували, але після останніх слів раптом посміхнулась і промовила:
- І що ж мені тепер робити?
Валентин після такої відповіді посмілішав і випалив:
- А давайте я Вам допоможу позбутися цього “хвоста”!
- Гаразд, - відповіла незнайомка, схиливши голову трохи набік і скоса подивившись на Валентина. Він озирнувся довкола:
- Давайте зайдемо до цієї кав’ярні!
- Кави попити?
- Там побачимо, - заклопотано відповів Валентин і відчинив двері невеличкої кав’ярні, розташованої у першому поверсі чотириповерхового світло-коричневого старого, але охайного будиночка.
Зайшовши до зали, Валентин став роздивлятись, шукаючи іншого виходу із зали до підсобного приміщення. Офіціанту, що привітно підійшов до новоприбульців, Валентин без зайвих слів пояснив, що його з жінкою переслідує підозріла особа і вони хотіли б від неї відірватись, проскочивши, з ласки офіціанта, через підсобне приміщення у двір.
Молодий хлопець, скоріше за все – студент, що підробляв вихідними днями у кав’ярні, змовницьки підморгнув і повів їх за собою вузеньким коридором, відчинив двері і випустив до внутрішнього двору будинку. Валентин по-чоловічому потиснув офіціанту руку і повів незнайомку двором на вулицю. Обережно подивився з-за рогу у бік входу до кав’ярні. “Шпигуна” на вулиці видно не було – певно якраз заскочив до приміщення. Треба було поквапитись, і Валентин потягнув незнайомку за руку. За цим вони сміливо пірнули у натовп перехожих в напрямку, протилежному від кав’ярні...
Кроків сто пройшли мовчки, доки незнайомка не пригальмувала ходу, запитавши:
- Куди Ви мене тягнете?
- Хочу швидше дійти до першого перехрестя і звернути з цієї вулиці, щоб той негідник втратив нас з поля свого зору.
- А Ви дійсно впевнені, що хтось слідкував за мною?
- Так, я довго за ним спостерігав – як він весь час простував за Вами, не зводячи з Вас своїх безсоромних очей.
- А чому, власне, Ви звернули на все це свою увагу? Мабуть, не лише його безсоромні очі слідкували за мною? – мовила незнайомка, ніби й суворо, але в голосі її бриніла посмішка.
Валентин трохи зашарівся і не знав, як відповісти, щоб це виглядало пристойно, але в цей момент вони досягли перехрестя. Валентин, не приходячи до тями, потягнув дівчину через дорогу, чомусь два рази поспіль повторивши:
- Як гарно, що саме - зелене світло...
І лише на тому боці, звернувши ліворуч, оговтався і подумав: - Навіщо було переходити через перехрестя – можна ж було одразу завернути за ріг?
- Ну, і скільки ж іще будуть продовжуватись ці перегони з перепонами? – дівчина зупинилась.
- Все! Я думаю, що ми вже відірвались. Тепер можемо іти далі, не поспішаючи.
- Куди!? Я Вас уперше бачу! Ви, до речі, викликаєте в мене своєю поведінкою не меншу підозру, ніж той чоловік, від якого ми втікали. Може Ви – якийсь арабський терорист? Акцент у Вас дуже підозрілий.
- Ні! Хіба я схожий на араба? Я – з України, приїхав у відрядження у справах свого департаменту.
- Так? Україна... Я чула – це десь в Росії. Чудова пригода! Це ж треба?! Познайомитись з росіянином, який витягає мене із тенет смертельно небезпечного шпигуна!
- Я не росіянин, а українець! - ображеним голосом спробував заперечити Валентин.
- А яка різниця? Ви ж, все одно, росіяни? Чи ні? Я Вас чимось образила?
- Ну, припустимо, якби Ви австрійця назвали німцем, ірландця – англійцем, або норвежця – шведом: я думаю, що вони навряд чи залишились задоволеними таким звертанням до них...
- Добре, прошу вибачити мене. А де Ви живете, чим займаєтесь?
- Живу в столиці, місті Києві. Працюю в Державному комітеті з нетрадиційної енергетики та енергозбереження. Займаюсь проблемами видобування і переробки масла з ріпаку. Якщо Ви чули про таку рослину. А до Вашого міста приїхав на міжнародну конференцію з проблем використання цієї цікавої рослини з метою отримання пального для автомашин.
- З рослини – пальне? Замість нафти?.. І на Вас ще не “наїхали” нафтові королі?
- Як бачите, досі живий, - із сміхом відповів Валентин.
- Те, що Ви досі живий, говорить лише про те, що жодної конкуренції нафтовим королям Ви, поки що, не встигли створити, - незнайомка явно глузувала. Валентин вирішив перевести стрілки у інший бік.
- Давайте, нарешті, познайомимось. Мене звуть – Валентин.
Блондинка трохи пом’ялась і стишено промовила:
- Патрісія... Мене звуть Патрісія.
За тим, як відповіла незнайомка, Валентин відчув, що вона, скоріш за все, назвала не своє справжнє ім’я. Але, врешті решт, це – її особиста справа. Патрісія, так Патрісія. Хай буде так! Хоча це додало деякої загадковості цій привабливій жінці. Темні окуляри, одяг, що явно не відповідав її соціальному статусу, переслідування якогось підозрілого типа... А тепер – ще й приховування свого справжнього імені. Це не просто незнайомка, це – таємнича незнайомка, загадкова незнайомка, хоча й дуже приваблива, чорт забирай!
- Патрісія, а чим Ви займаєтесь у цьому гарному місті?
- Взагалі, це не моє рідне місто. Я живу в столиці. А сюди приїздила подивитись, як моя подруга на гребному каналі бере участь у підготовці до змагань на байдарках. Я вже збиралась повертатись додому, аж Ви вплутали мене в цю чудернацьку історію з незрозумілим початком і невідомо ще яким завершенням.
Патрісія знову почала кепкувати з Валентина, але він вирішив не реагувати.
- А в столиці Ви чим займаєтесь?
- Ну-у... там у мене багато різних справ, переважно – громадського плану.
Валентин зрозумів, що Патрісія не схильна багато говорити про себе, і почав гарячково розмірковувати, чим можна було б її зацікавити, якою темою розмови. Тому що відчув, якщо вони ще трохи помовчать, Патрісія може подякувати йому за допомогу і розпрощатися, а Валентинові дуже цього не хотілося. Хоча й розумів, що з цього легкого флірту в чужій країні, в далекому від його домівки місці нічого путнього не вийде, а все ж... Весна, чарівна таємнича жіночка, далеке від дому місце... Чому б і не віддатись у полон спокусливого і підступного легкого флірту, не пірнути з головою в його лоскотливі хвилі. У внутрішньому двобої між холодною розсудливістю і нуртуючим потягом до романтичного відчуття чогось незвичайного, що так несподівано трапилось у його житті, потяг явно отримував розгромну перемогу над розсудливістю, перемогу з сухим рахунком.
Валентин спробував поговорити за все потроху, намагаючись зачепитись за якісь напрямки її інтересів: про природу, про музику, поезію, політику, здоров’я, спорт, сімейні цінності... А в результаті, дійшов висновку, що це коло досить широке. І майже в усіх напрямках між ними виникала досить цікава бесіда, погляди багато в чому збігалися.
... У Леонардо да Вінчі мене вражає філігранність у відпрацюванні півтонів, переходів від світла до тіні, - жваво розповідав Валентин, весь час трохи забігаючи наперед і жестикулюванням допомагаючи висловленню своїх думок не дуже гарною англійською.
- Взагалі, його картини ніби світяться з глибини своїх мазків, створюючи якусь містичну об’ємність малюнку, - у свою чергу підтримувала розмову Патрісія, вкладаючи у свій голос щиру жіночу емоційність.
- Так, у ці ніби задимлені тіні на скроні і щоці Мони Лізи можна довго вдивлятись. Італійською мовою така техніка малюнку називається „сфумато”... А правий куточок на вустах?
- Та, взагалі, її вуста мають якусь загадковість. Про це багато писали, - промовила Патрісія таким тоном, ніби і не сумнівалась у тому, що Валентин у своїй далекій Україні навряд чи міг це десь прочитати.
- Так, я теж багато про це читав, - здивував дівчину Валентин, - але у мене є особиста думка з цього приводу. Я довго вдивлявся в репродукцію Мони Лізи і помітив якесь ледь помітне порушення гармонії в її обличчі... ну, як би це сказати – асиметрію рис обличчя. Одне око трохи відрізняється від іншого, вуста теж – зліва трохи інші, ніж справа. І знаєте, що я зробив? Взяв аркуш паперу і почав почергово затуляти ним то ліву половину обличчя, то праву.
- І що вийшло? – одразу заінтригувалась дівчина.
- Вийшло те, що я побачив. А побачив я, що ліва половина – це класичне обличчя молодої жінки, а от права половина значно більше нагадує обличчя юнака з довгим волоссям. І жодної загадковості у тих вустах: просто, зліва – жіночі вуста, а справа – чоловічі.
- Що Ви кажете? Аж не віриться! Жаль, що зараз не можна подивитись. А так хотілося б!.. Слухайте, а Ви за це комусь із спеціалістів казали?
- Чесно кажучи, Ви перша, кому я про це сказав, оскільки вже розмова за це пішла. Я ж не професіонал у мистецтві – а раптом ще засміють і скажуть, що у мене галюцинації?
- Ну, чому? Це ще, дивлячись, який спеціаліст. Якщо серйозний, без професійної пихатості, то зацікавиться. Я так думаю... – Патрісія трохи замислилась, а потім продовжила. - Так, добре, а що Ви самі думаєте з цього приводу?
- Що Ви маєте на увазі?
- Ну, з приводу цього дволикого Януса? Навіщо це було Леонардо, як Ви самі вважаєте?
- М-м, вважаю, що тут є якийсь прихований символ... Було, до речі, ряд публікацій, в яких автори вбачали у портреті Мони Лізи прихований автопортрет художника. Якщо це дійсно так, то можливо, що цей портрет, то є зовнішнє відображення внутрішнього світу, єства автора.
- Ви натякаєте на можливу його бісексуальність? Але ж це є лише припущення.
- Хтозна? Це той випадок, коли вирішення одних загадок породжує цілий ряд інших. До речі, існує ще одна версія, що моделлю для картини міг бути учень Леонардо да Вінчі, здається, його звали Джакомо. Він був його помічником багато років і, можливо, був його коханцем. На користь цієї версії наводять той факт, що Леонардо заповів йому цю картину в спадок.
- То може права половина обличчя і є прихованим зображенням цього Джакомо? Тоді не дивно, що ця картина була йому заповідана саме йому.
- Можливо, що й так. Можливо, що й ліва частина обличчя належить жінці, яка була для Леонардо не байдужа. В усякому випадку, я впевнений, що обличчя Мони Лізи складається з двох половинок, звідси і асиметрія.
- А чим тоді пояснити ці поголені брови? Наскільки я пам’ятаю, вони поголені однаково.
- Це, дійсно, є чимось незрозумілим... Є у мене одне припущення, але... воно настільки „притягнуте за вуха”, що я навіть не наважуюсь його озвучити.
- Слухайте, після своєї дволикої Джоконди Ви, навряд чи, зможете ще чимось мене здивувати.
- Що ж... добре, - нерішуче вимовив Валентин і глянув скоса на дівчину. - Я колись читав, що у Древньому Єгипті був звичай – якщо в сім’ї гинув хтось з близьких, навіть домашня тварина, то жінки на знак жалоби голили собі брови. І ще одне: саме в древньоєгипетській міфології були присутні уявлення про двоїсту цілісність Буття в одній особі, що народилася від Матері, але водночас є Дитям обох статей.
- М-м... Середньовічна Італія, Древній Єгипет, - перегорнула долоню спантеличена Патрісія. – Чи не занадто далека між ними відстань?
- Як сказати?.. Знову ж таки, мені доводилось читати, що Леонардо, нібито, був масоном. А звідки беруть свої корені усі їх таємничі ритуали? Саме з Древнього Єгипту, від таємної касти жерців. Якщо фараони були володарями матеріального світу, то жерці були володарями світу духовного. І ще невідомо, чия влада була більшою.
- Але ж, жерці були офіційною гілкою влади, а не секретною організацією? Хіба не так?
- І так, і не так... Офіційно вони, дійсно, займали свої посади відкрито. Але ж, був і зворотний бік медалі. Для того, щоб дійсно бути володарями людських душ, треба було їх завойовувати. А чим? Треба було постійно справляти на пересічних жителів країни благоговійне враження своєю виключністю, своїм всесиллям, вмінням робити різні дива, завдяки наближеності до богів. Для цього протягом тисячоліть ця каста таємно накопичувала всілякі незвичні знання, і не лише наукові, а й у галузі психології, впливу на свідомість людини, гіпнозу, екстрасенсорики, вміння управляти підсвідомістю людини, „зомбуючи” її, подавляючи її волю. Усе це поступово оформлювалося у цілу систему таємних ритуалів, що надавали можливість оволодіти волею і свідомістю людини, зробити її духовним васалом. Думаю, з часом вони і самих фараонів взяли під свій контроль. В усякому випадку, Джосер, Хуні та Снофру, певно таки, потрапили під вплив великого жерця і архітектора Імхотепа, якщо почали витрачати усі ресурси країни заради побудови величезних Біг Бенів просто посеред пустелі. Мало того, згодом цього Імхотепа після смерті перетворили майже на бога.
- Ви вважаєте, що чотири тисячі років тому там теж була пустеля? А я от читала, що колись Єгипет був житницею усього древнього світу, а потім із-за невмілого господарювання перетворився на пустелю. Так що, я можу припустити, що піраміди будувались ще посеред мальовничої природи.
- Цілком можливо... Взагалі, я думаю, якщо ми і далі будемо так хазяйнувати на планеті, то колись вся суша перетвориться на пустелю. Життя залишиться лише в океані. Доведеться нам підводні колонії будувати, щоб сховатись від спопеляючої спеки.
- Та що Ви таке кажете?! – вигукнула з несподіванки Патрісія і зупинилась. – Ніколи у таке не повірю!
- А що? З води вийшли, у воду повернемося, - відповів Валентин, намагаючись не посміхнутись.
- Так, я бачу – ви жартуєте! Ми ж не самогубці, щоб таке допустити? Ні!
- Звісно, я перебільшую. Та, в кожному жарті є лише доля жарту... А, взагалі, якщо ми вже завели мову за воду, то речовина це дуже цікава. Таїть у собі багато загадок, які ми будемо розгадувати ще не одне століття.
- А мені більше подобається вивчати її як мальовничу природну стихію. Спостерігати переливи кольорів райдуги у сонячних бризках шумного водоспаду. Помріяти під лагідне дзюркотіння прозорого лісового струмка, що коливає у своєму стрімкому потоці зелену травинку. Зустріти на світанку схід сонця над дрімотним паруючим озером.
- Чудово! А ще – дивитись, як пінисті хвилі прибою раз-по-раз накочуються на берег, і дослухатись до їх заколисуючого шелесту.
- Так, так! Про воду можна говорити і говорити...
- Я теж люблю спостерігати за водною стихією у різних її проявах. Але, не лише спостерігати, а замислюватись над її властивостями. Навіть наукову статтю написав з цього приводу.
- Цікаво, Ви ще й статті на такі теми пишете? А казали, що працюєте чиновником?
- Усе вірно. Вдень я працюю чиновником, а вночі статті пишу, - розсміявся Валентин.
- Вночі статті пишете? А як же до цього ставиться Ваша дружина? - лукаво посміхнулась дівчина.
- Ну, це окрема розмова... Не будемо відволікатись. Так от, цю статтю я, в принципі, написав про Землю, замислившись над тим, звідки береться вода на Землі.
- Як? Ми ще в школі вчили про кругообіг води в природі?
- Ну-у! Кругообіг відбувається на поверхні. А звідки береться та вода, що під великим тиском іде з глибин землі? От, пробуріть свердловину артезіанську і на сто, і на триста метрів, а вода звідти під напором буде йти. Причому – вода „мертва”, не насичена повітрям, тобто, вона ще ніколи до цього не була на поверхні.
- Але ж, вчені якось це пояснюють? – трохи недовірливо відреагувала на це Патрісія.
- Пояснюють якось дивно. Є в глибинах Землі такі речовини – гідросилікати, то вчені припускають, що під дією внутрішнього тепла планети вони розпадаються і вивільнюють воду. Однак, я думаю, що в цьому припущенні є якась неузгодженість. Вода іде з глибин постійно вже мільярди років, а для цього потрібно було б, щоб наша планета поступово розігрівалась, вивільнюючи все нові й нові порції води із тих гідросилікатів. Знову ж таки, постає питання – а звідки взялась вода в цих гідросилікатах до того? Тобто, ми уникаємо відповіді на те, звідки взагалі виникає вода.
- І Ви, звісно, відшукали те першоджерело? – з гумором у голосі вимовила дівчина, примруживши очі.
- Я лише висунув свою гіпотезу... Справа в тому, що в далеких глибинах планети, на межі між розплавленою мантією і металевим ядром є багато радіоактивних речовин, що поступово розпадаються і виділяють тепло. А в результаті цього радіоактивного розпаду ще виділяється багато таких частинок, що називаються протонами. Так от, ці протони, то, фактично, і є водень – одна із складових частин молекули води. Не знаю, може ви з хімії і пам’ятаєте, що водень являє собою дуже сильний хімічний реагент, відновлювач. Та ще при таких температурах – більше двох тисяч градусів! Ясно, що за таких умов цей водень буде робити таку ж справу, як і вугілля у доменних печах, відновлюючи залізо із руди. Так само і в розплавленій мантії...
- А що таке – мантія? – перервала лекцію Валентина Патрісія.
- Мантія – ну, це такий розплавлений граніт. Так от, у ньому, як і в руді, теж багато окислів заліза, які легко відновлюються воднем. При цьому виділяється залізо, яке буде поповнювати металеве ядро Землі, а іншим продуктом цієї реакції є водяна пара. От Вам і постійне джерело води, тому що радіоактивні елементи розпадаються з суворо постійною швидкістю. Я зрозуміло розповідав?
- М-м, трохи важкувато, але в цілому зрозуміло... І що ж далі з цією парою?
- А що з газовими бульбашками діється, коли вони з дна озера виходять? Піднімаються на поверхню. Так і тут. Звичайно, в цьому випадку це буде набагато повільніше – мільйони років. Причому, ця пара по дорозі ще й зв’яжеться частково у гідросилікати. Інша ж частина поступово вийде до поверхневих водних горизонтів, або проб’ється до самої поверхні Землі чистими як сльоза джерельцями, побіжить веселими струмками, наповнюючи наші річки та озера. Навіть посеред пустелі Сахара, якщо пробурите свердловину, то вже за кілька метрів дійдете до води. Отака історія.
- Історія, дійсно, цікава. Але чому такий механізм діє лише на Землі. Чому немає води на інших планетах?
- Чому? Якщо такий механізм діє на Землі, то він може діяти і на всіх інших планетах. Якщо в надрах планети є радіоактивні елементи, а вони є практично всюди, то в центрі цих планет обов’язково буде і металеве ядро, і буде виходити на поверхню волога. На Марсі, наприклад, весь час помічають, що в западинах постійно ґрунт темніє. Навіть, якщо піщана буря пройде і все засипле, то за деякий час темні плями відновлюються. Схоже, що це і є вихід вологи. Просто кількість води на інших планетах різна. Це залежить не лише від кількості радіоактивних речовин, а й від температури, щільності атмосфери, розміру планети, її відстані від Сонця. І ще багато від чого.
- Ну й що? Надрукували Ви свою статтю, а що далі? Як на неї відреагували вчені?
- Поки що, ніяк. Може не помітили, а може не сприйняли мої аргументи достатньо обґрунтованими. Вчений світ досить консервативний – до нових ідей ставиться з недовірою...
Розмова Валентина з Патрісією неспішно продовжувалась, перетікаючи від однієї теми до іншої. Одна вулиця закінчувалась і починалась інша. Перехрестя за перехрестям долали вони, не помічаючи втоми у ногах. Сонце схилялось долу все нижче, тіні від будинків вже стали набагато довшими за своїх господарів і ніби нагадували перехожим, що квітневий день – коротенький, і вечір не забариться вступити в свої права. Це був той час, що схильний був навіювати меланхолічний сум, філософські роздуми, підсвідоме небажання залишатись наодинці, а тим, хто поряд – ближче притулятись одне до одного.
Валентин з Патрісією не стали винятком з правила, і коли вони, розмовляючи, наблизились до міського парку, то він уже обережно тримав Патрісію під руку і відчував, що їй це приємно. Парк від воріт підіймався потроху вгору зеленими алеями, деінде прикрашеними великими ліловими квітками тюльпанових дерев. Нагорі алеї сходилися навколо старовинного замку, за яким було круте урвище, що відкривало погляду передвечірній серпанок виднокраю і витягнуті у його далечінь мальовничі передмістя.
Неквапом обійшли Валентин з супутницею середньовічний замок і підійшли до урвища. Несподівано, у якомусь хлопчачому запалі, Патрісія запропонувала майнути через невисоку кам’яну загорожу і посидіти над урвищем – подивитись на захід сонця. Валентин, не обізнаний з місцевими порядками, трохи занервував, але дівчина його заспокоїла:
- У цей час поліція навряд чи з’явиться тут. Ну, а як проженуть, то підемо собі, та й – усе.
Валентин переліз через огорожу, допоміг Патрісії – вона легко стрибнула на траву; за цим, вже разом обережно приступили до краю урвища. Весняна земля була ще доволі вогкою. Валентин скинув свого піджака і галантним рухом простелив його поверх трав’яного килиму. Сіли...
Вечірній час! Який митець зміг би тебе змалювати?! Поету не вистачило б слів, художнику – кольорів, щоб відтворити все це невимовне різнобарв’я, яке до того ж щомиті змінює палітру своїх відтінків. Бронзово-жовті каравани хвилястих хмаринок поступово насичуються малиново-ліловою тривожністю, відбиваючи цей блиск десь аж ген – у протилежному від заходу небокраї. І не встигнеш окинути все це оком, як починає насуватись ледь помітно, але невідворотно – синьо-багряна огортаюча темінь зоряної ночі.
Валентин, відчуваючи настрій дівчини, тримав її долоню в своїй руці, злегка стискаючи і передаючи їй тепло свого почуття.
- Знаєш, Патрісіє, коли я дивлюсь зараз в цю далечінь, мені пригадується інший вечір із моєї юності. Я, тоді ще з батьками, відпочивав на морі. Був юним романтичним хлопцем, мрійником. З дівчатами ще не зустрічався, а чогось такого, природно, вже кортіло. У батьків були свої клопоти й інтереси, я ж, здебільшого, гаяв вільний час сам по собі. Тож, щоб якось розважитися, вечорами іноді ходив на пірс, що далеко видавався у море, і зустрічав захід сонця, засиджуючись до зірок і мріючи про різні пригоди і відірвані від реалій історії, які б могли статися зі мною у переплетінні вимірів простору і часу. І зараз я згадав один із таких вечорів, коли так, як і тепер, дивився у присмерковий обрій. Сонце вже давно відійшло в чужі краї. Обережно почали проступати перші зірки. Загадковий місяць, майже повний, простелив через море свою сріблясту доріжку. Ця доріжка... Вона на всю свою нескінченну довжину переливається далекими мінливими хвильками, ніби тисяча маленьких сріблястих лебедів, що невтомно лопотять своїми ніжними крильцями. І коли зупиниш свій погляд в одній точці і уважно придивишся, то здається, що всі ці лебедята починають наближатись і збиватись у одну фантастичну мерехтливу зграю... Так і я тоді, задивився вглиб її потойбічності і замріявся... З берега, з якогось кафе долітала поверхнею моря то тихіше, то голосніше давно знайома мелодія у виконанні співака, прізвище якого я напівсвідомо намагався згадати за першою літерою, перебираючи букви абетки. І здалось мені тоді, що сиджу я вже не один, а поряд з чарівною, таємничою незнайомкою, точно такою як ти; так же відчуваю тепло її руки, оксамитовий тембр її голосу. Ми слухаємо одне одного і нічого більше в світі не існує, лише – ледь чутні звуки мелодії долинають з берега.
Хіба міг я уявити собі тоді, що все це здійсниться таким чином через багато років? І я так само буду сидіти і дивитися тобі у очі, Патрісіє – чарівна і таємнича незнайомко моєї юності...
Зачаровано слухала дівчина слова Валентина, відчуваючи своєю рукою легке тремтіння його теплої долоні, все більше притискаючись до нього у відчутті першого подиху вечірньої прохолоди. Присмерки все більше входили в свої права, розсуваючи простір між урвищем і обрієм у безмежжя непевності. Фарби весняної зелені почали блякнути, перетворюючись на загадкові тіні, що вірною сторожею оточували стіни середньовічного замку.
- А хочеш, я розповім тобі легенду цього замку? – запитала Патрісія. – У кожного замку є своя легенда, своя тайна, і навіть – свій привид. Так! Я іноді думаю, що замки лише для того і будувались, щоб потім про них легенди складали. Авжеж, так вже воно повелося. Є своя легенда і в цього замку.
- Розкажи! Розкажи, будь ласка! - одразу відізвався Валентин.
- Так, от... У давні часи, кілька століть тому, жив у замку герцог, якого звали Артур. Не той Артур, лицар круглого столу, інший, але не менш хоробрий. Був він першим і на полі бою, і в турнірах, що їх влаштовував король. Багато жінок не тільки цього королівства, а й сусідніх, зітхали за ним, мріючи, щоб саме на них звернув гордовитий Артур свою увагу. Та ж, на заздрість їм, серце його давно вже було зайняте. Жила в сусідньому королівстві чарівна, як ранкова солов’їна пісня, Олівія. Кохали вони одне одного так, що здавалося – скоріше єгипетські піраміди розколються і перетворяться на порох, ніж згасне їхня любов. І з’єдналися вони, нарешті, в шлюбі – злилися перед богом в одне ціле їхні закохані серця.
Так прожили вони щасливо довго чи коротко, радіючи по-дитячому кожному божому дню, на втіху батькам. Але ж і підступний змій-спокусник не дрімав. Жила собі по сусідству зла і заздрісна Хельга, прекрасна блакитноока блондинка з довгою білою косою. І не могла примиритися Хельга з тим, що не вона, а інша стала дружиною Артура. Не їлось їй і не спалось, а все думалось день і ніч про те, як би розлучити Олівію з Артуром і зайняти її місце. А, оскільки зналася Хельга на відьомстві, то й вирішила причарувати Артура своїми відьомськими чарами і спокусити, а потім зробити так, щоб Олівія про те дізналася. Як замислила, так і зробила підступна Хельга – вдалося їй затьмарити розум довірливого Артура і провести з ним ніч. Після цього підкинула вона Олівії записку, в якій змалювала з усією відвертістю подробиці проведеної з Артуром ночі. Розраховувала Хельга, що чутлива душа безмежно закоханої Олівії не зможе перенести зради коханого, що загине вона, або ж покине Артура назавжди.
Тяжкого удару завдала Хельга Олівії – не зміг приховати правду про скоєний гріх Артур, впав на коліна перед дружиною і покаявся в скоєному. Однак, сила кохання бідної жінки виявилася сильнішою за відьомські чари – довго страждала змучена горем Олівія і вирішила, все ж, повірити щирості Артурового каяття, пробачити його. Та не хотіла вона сказати про це Артурові одразу, здалося їй, що треба зачекати трохи. І це була її трагічна помилка.
Хельга побачила, що бажаної мети досягти їй не вдалось, але ж і відмовитись від своєї мрії була не в змозі, тож пішла на безсоромний злочин. Потай від Артура передала Олівії записку, в якій сповіщала, що від’їжджає назавжди в далекі краї і хоче на прощання побачитись з Олівією і просити в неї пробачення, зняти камінь з серця, бо не зможе з цим тягарем просто так від’їхати. Олівія, чиста душа, на жаль, повірила в щирість каяття хитрої Хельги і погодилась на таку зустріч. І от, коли Артур був у від’їзді, впустила Олівія до себе хижу гостю. Під час розмови Хельга підсипала трунок у келих з вином і отруїла бідну Олівію на смерть. А після цього прибрала свій келих та залишила на столі склянку з отрутою.
Коли Олівію знайшли мертвою, всі, в тому числі і вбитий горем Артур, вирішили, що вона сама наклала на себе руки. Артур ні хвилини не сумнівався в тому, що в смерті Олівії саме його провина, що не була вона в змозі пережити тяжкої зради. Зломило горе Артура, став він сіріший, ніж власна тінь, ятрив своє серце щомиті, вважав себе вбивцею. Перестав з’являтись у світі, став самітником у своєму замку, боявся дивитися людям у вічі, вбачаючи в кожному їх погляді німий осуд. Здавалось Артуру – всі знають про його вчинок, що передував смерті Олівії...
Йшов час, Хельга вичікувала. Біль втрати у Артура почав потроху притуплятися, однак, все йому здавалось, що світ відвернувся від нього. І тоді Хельга вирішила, що настав час діяти, і почала знову причаровувати Артура своєю увагою, співчуттям, теплом і ласкою. При цьому, запевняла, що робить це не з корисливих міркувань, а від щирого серця, від співчуття Артуровому горю. І знову вдалося Хельзі змією заповзти в розбите серце Артура. Якоїсь миті здалось йому, що з’явилась біля нього єдина людина, яка не відвернулась, яка розуміє його. Пройшов ще деякий час і досягла Хельга, нарешті, як їй здавалося, мети всього життя – повів таки Артур її під вінець, стала вона йому дружиною, зайняла місце Олівії.
Народила Хельга Артурові двійко дітей, виростила їх. І нібито, треба було б лише радіти й радіти, та – не судилося... Нікому ще не вдавалося побудувати своє щастя на чужому горі. Артур з кожним днем все більше заглиблювався в себе, розмірковував весь час невідомо про що, ніби болісно намагався пригадати щось дуже важливе, десь ходив собі на самоті, все частіше став заглядати до хмільного келиха. Зовні, ніби й той самий Артур був, про якого свого часу мріяла Хельга – герой і заздрість усіх жінок, а, насправді, зовсім не той вже, а лише жалюгідна тінь того, колишнього Артура. І зрозуміла тоді Хельга, що помилилась страшенно, відчула себе ошуканою. Мета, до якої вона йшла, як таран на фортецю, виявилася примарною, розвіялась при наближенні, ніби міраж. Почала тоді Хельга виміщати своє зло на гіркосердному Артурові, дошкуляти на кожному кроці. Так само, йдучи лісом і побачивши чудового, нібито, гриба, ми кидаємося до нього з радісним натхненням, та підійшовши і роздивившись, що це поганка, підбиваємо її з усією злістю носком черевика, ніби це боже створіння чимось перед нами завинило.
Закінчилась вся ця історія сумно. Одного разу, коли Артур ходив собі, як завжди, на самоті, опинився він якимсь чином на високому мурі та й упав звідти, забившись на смерть... Чи то сам він звідти стрибонув униз, чи випадково впав, замислившись, але з того часу вже кілька століть кажуть люди, що ходить місячними ночами коридорами замку привид бідолашного Артура у глибокій задумі. Коли ж настає час осінніх буревіїв, то у тужливому завиванні замкових димарів можна розрізнити, як хтось ніби кличе: “Олівіє! Олівіє!”
- Та-ак... Це щось дуже плакуче ти мені зараз нарозповідала. Мені стало навіть трохи сумно на душі.., - задумливо вимовив Валентин. Деякий час вони сиділи мовчки, замислившись над трагічною долею Артура, потім Валентин, ніби прокинувся і глянув на дівчину. - Знаєш, вже досить стемніло. Мабуть, підемо звідси. Треба було б якось розвіятись, підняти настрій. Може сходимо куди-небудь до кафе, посидимо, послухаємо музику?
- Ні, щось мені не хочеться зараз іти туди, де багатолюдно, - задумливо промовила Патрісія, певно ще досі подумки перебуваючи в сюжеті легенди.
- Тоді запрошую в гості до себе, в готель, - “закинув вудлище” Валентин, наразі мало сподіваючись, що дівчина погодиться. – Візьмемо в барі готелю пляшку шампанського, гарних цукерок, та й посидимо трохи. Те, що там не буде багатолюдно, обіцяю.
- Добре. Це мене якраз влаштовує, - несподівано погодилась Патрісія. – Тільки ненадовго. Я повинна ще встигнути на останній електропоїзд додому: не хочу, щоб батьки хвилювались.
- А вони в тебе суворі? – запитав Валентин вже якось автоматично, не чекаючи на відповідь, оскільки деякий час був приголомшений несподіваною реакцією Патрісії на його пропозицію. Прийшовши до тями, Валентин взяв дівчину під руку і повів до виходу з парку. Одразу за рогом трохи нижче вулицею, біля якоїсь старовинної пивної йому вдалось упіймати таксі. За десять хвилин машина зупинилась біля сірої будівлі готелю, підсвіченого не надто яскравими вогнями вечірньої реклами.
Готельний номер Валентина був доволі невибагливий, більше нагадуючи невелику холостяцьку кімнатку. Оскільки в номері був лише один стілець біля маленького столика, то Валентинові довелось перетягнути столик до ліжка. Патрісія в цій обстановці спочатку трохи знітилась, але після склянки випитого шампанського стала почувати себе трохи розкутіше.
- У тебе є сім’я, діти? – запитала ніби ненароком.
- Є дружина – біолог, дочка – навчається в школі. В моєму віці кожен чоловік, зазвичай, вже має сім’ю. І в цьому відношенні я – нормальна, пересічна людина. Одружився, щоправда, пізненько, коли зрозумів, що ще трохи – і я можу залишитись взагалі одинаком.
- То ти оженився по любові, чи за необхідністю – тому, що час прийшов? Чи кохаєш ти свою дружину?
- На це питання важко відповісти однозначно. Поважаю... глибоко... Чи можна це почуття назвати насправді коханням? Не знаю. Але ми прожили разом вже більше десяти років. Це – рідна для мене, близька людина, від якої іде душевне тепло. Вона оберігає наше сімейне вогнище, виховує разом зі мною дочку... – замислено відповідав Валентин.
- Що ж, в усякому разі, в тебе є якась мета в житті. А я поки що знаходжусь у процесі пошуку. Дотепер, головним чином, було багато тих, хто бажав кохати мене, а не навпаки. Та ще й постійний тиск з боку батьків, в яких просто якийсь свербіж – влаштувати мою долю і знайти мені достойну пару. При цьому, моя думка з приводу цих кандидатур сприймається в останню чергу.
- Я вже сам – батько дочки, і до деякої міри можу зрозуміти також і твоїх батьків, хоча згоден, що ідеальним випадком було б, щоб молоді люди сходились, маючи взаємні почуття.
- А чи бувають такі ідеальні випадки? – голосно вирвалось у Патрісії трохи захмелілим голосом.
- Мабуть, що бувають. Взагалі, жінок треба любити! Любити, незалежно від того, чи відповідають вони тобі взаємністю. Любити просто за те, що вони є на світі. Ви вносите в наше буденне життя ту гостроту відчуттів, яку не можна замінити нічим іншим. Ось послухай:
Ви млосним бажанням вкрадаєтесь в мрії,
Ви – сонця вечірнього світла печаль,
Ви – звáбливий погляд, примружені вії,
І ледь-ледь помітний затáєний жаль.
Ви – подиху ніжного теплі вібрації,
Світло і темрява, мир і війна;
Ви і солодкі, як квітка акації,
Ви і терпкі, ніби келих вина.
Жити для вас – наше вічне призначення,
Жити для вас – аж до кáм’яних плит;
Вам - це посвячення, вас це – освячення !
Світ неможливий без жінки, і – квит !
- Це вірш про жінок, українською мовою. Я спробую передати його зміст, - згадав Валентин і зробив приблизний переклад.
- Гарно. А ще можеш що-небудь прочитати?
- Чесно кажучи, я не вважаю свої доробки досить професійними. Та й не багато їх у мене... Знаєш, давай я тобі краще прочитаю одного вірша, якого я свого часу спробував перекласти англійською. Не впевнений, що це в мене вийшло на високому рівні і що я не припустився помилок. Головне, чого я домагався – зберегти ритміку і звучання. Це – вірш нашого поета Павла Тичини “Гаї шумлять”. Англійською – “Groves rustle”. Спочатку я тобі прочитаю його українською. – Валентин прочитав вірша, а затим повторив його англійською.
Ar’ rustling groves -
I listen them.
Small clouds runs -
I ’dmire so.
I ’dmire so, ’m surprised so,
Why it’s cheerful somewhat
So in my soul.
Hey, th’ bell far rings -
From apart how.
Ideas binds -
Above grain fields.
Above grain fields, which overflows,
And bathing me
As small swallow.
I go, I go -
Love touches me.
I wait someone -
I’m singing song.
I’m singing song - my lovely song,
Where grasses silent swing
Soft cherishing.
About something
Dreams groves green.
Hey, edge of skies -
As shining gold.
As shining gold with brilliant folds,
And river flow on fire -
It’s music air.
- На мій погляд, звучить досить гарно і романтично. А щодо якості перекладу, то для цього мені потрібно спочатку вивчити українську мову... Взагалі, у поетів та письменників в їхніх творах все так прекрасно змальовується. Якби так само було б і в реальному житті, - тихо промовила Патрісія. При цьому на її обличчі, що вже звільнилось від темних окулярів, проступив такий самий мрійливий погляд, як і тоді над урвищем після оповіді про Артура. Валентину цієї миті здалося, що вони знають одне одного не один день, а багато років. Щось до болю знайоме побачив він у мрійливому прекрасному погляді Патрісії. Це викликало у нього бурю внутрішніх почуттів, які перебороти і зупинити було несила. Валентин наблизився до столика і сів вже не на стілець, а поряд з дівчиною. Налив іще трохи пінистого напою. Коли випили, Валентин набрався хоробрості і спробував обійняти і притиснутись до Патрісії. Дівчина почала скидати його руку з плеча, повільно, ніби крізь вату промовляючи:
- Не треба... У тебе ж... сім’я, що потім будеш казати дружині?...
Валентин, маючи деякий життєвий досвід, не повівся на її протести і руку знімати не спішив. З голосу і рухів дівчини зрозумів, що робить вона це здебільшого автоматично, тому що інакше і не може діяти. Така вже жіноча природна реакція: намагатись протистояти, але рівно настільки, щоб не налякати.
У підсвіченій приглушеним рожевим світлом торшера напівтемряві кімнати під звуки солодко-магнолієвої музики почався поступовий, але рішучий наступ. Лінії оборони “супротивника” здавалися одна за одною. Чергові плацдарми після артпідготовки захоплювались лівою рукою Валентина з невідворотною послідовністю. І, нарешті, було викинуто білий прапор остаточної здачі позицій, коли Патрісія пошепки попросила вимкнути світло...
Багато років поспіль, кожного разу, згадуючи той вечір, ту їх надто коротку мить кохання, що перевернула весь його світ, Валентин до болю жалкував за тим, що не зміг вмовити це чарівне і загадкове створіння залишитись до ранку. Як яскравий метеор пролітає небом, так само яскраво і швидко промайнув той ні з чим не зрівняний час, в який все зупинилось. Щоразу потім, намагаючись знову й знову відтворити в своїй уяві прохолоду і водночас тепло її тіла, його м’якість і пружність, гаму запахів і кольорів, оксамитову неповторність її голосу, Валентин відчував, що його ніби підносить кудись у височінь небесної блакиті до освітлених яскравим сонячним промінням білих снігів величної купчастої хмари. І так само, як перехопило б дихання, якби хоч на одну мить опинився там – серед величних і блискучих снігових валунів цього небесного айсберга, знаючи, що ще через одну мить із шаленою швидкістю полетиш донизу назустріч землі, так само перехоплювало дух Валентинові, коли він у своїх спогадах про той вечір доходив до кульмінації, після якої було лише спустошення вільного падіння...
Ні, не зупинив Валентин її тоді. Тендітними рухами поправляючи свою зачіску перед невеликим дзеркалом в кутку кімнати над умивальником, Патрісія стурбовано промовляла:
- О, мій боже! Зараз я спізнюсь на останній потяг до столиці! Що я скажу батькам?
- То може все ж залишишся? Поясниш батькам, що спізнилась на електропоїзд і заночувала у своєї подруги – спортсменки, - пропонував Валентин, але без особливої рішучості, ніби наперед розуміючи, що Патрісія його не послухається. В душі Валентина була в цю мить якась роздвоєність почуттів: з одного боку, йому чомусь здавалось, що це не остання їх зустріч, і те, що зараз сталося, іще буде і буде потім; з іншого боку, вже десь майже на рівні підсвідомості він був під владою відчуття, що це захоплення не може мати майбутнього – інша далека країна, сім’я, відрядження доходить кінця. В підсумковому результаті вся ця гама відчуттів відтворилася, поза бажанням Валентина, у тембрі його голосу, переславши свій непомітний енергетичний сигнал думкам Патрісії.
- Ні, ні! Треба їхати. Куди ж залишатись? Батьки хвилюватимуться. Треба терміново викликати таксі. До вокзалу їхати не менше 15 хвилин і я можу спізнитись.
Після цих слів Валентинові нічого не залишалось, як відвезти Патрісію на вокзал, встигнувши приїхати майже за чотири хвилини до відходу потяга. На джентльменській хвилі Валентин ще поривався їхати до столиці разом, щоб провести дівчину додому, але вона різко запротестувала:
- Ні в якому разі! Що будеш потім робити всю ніч в чужому місті – іноземець з паспортом країни, про яку тут мало хто знає... Ти маєш візитку? Дай мені – я тобі обов’язково зателефоную.
Валентин хутко дістав з бокової кишені піджака візитку, а також ручку, дописавши на звороті свій телефон в готелі. Він розраховував, що Патрісія зателефонує йому вже вранці – повідомити як вона доїхала.
У цю хвилину повідомили, що поїзд відходить, і Патрісія, швидко поцілувавши Валентина, кинулась до вагона. Валентин ще встиг останньої миті крикнути дівчині, щоб вона також дала йому свій телефон чи адресу, але у відповідь вже з вагона до нього долетіли останні слова:
- Зайве! Я сама тобі зателефоную!
У цей час потяг рушив, Валентин автоматично ще трохи пройшов слідом за напівтемними сумними вагонами, та, оскільки ніде Патрісії вже не бачив, то поступово зупинився, в якійсь задумі ще постояв на пероні хвилини зо дві і неквапом попрямував до виходу в місто.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483117
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.03.2014
Глава V
Наближалось 8 березня і в Комітеті чоловіки біля вікон щось нашіптували одне одному, збираючи до купи пом’яті купоно-карбованці з багатьма нулями, що на очах втрачали свою вартість.
Сьомого числа був скорочений робочий день, хоча всі чудово розуміли, що після обідньої перерви роботи практично вже не буде. Оскільки про це знали і відвідувачі, то планували свій похід до Комітету в цей день лише ті, хто мав намір або нанести візити ввічливості до “потрібних” людей з квітами і пакетами, в яких був стандартний жіночий набір – пляшка шампанського і коробка цукерок “Вечірній Київ”, або ті, хто мав із співробітниками Комітету більш тісні стосунки і мали намір самим приєднатися до святкування.
Як уже було заведено, о дванадцятій жінок запросили до актової зали, де їх привітав Георгій Іванович. Хвилин за сорок у коридорі біля відділу почувся сміх і перестукування тонких жіночих підборів. Двері відчинились і зайшли Оксана Сергіївна та Тетяна Михайлівна. Їх обличчя були трохи розчервонілі від бокалу шампанського.
- Ну що, хлопці, ви вже готуєтесь, чи ще спите? Двадцять хвилин залишилось, а ви ніби приклеїлись до своїх комп’ютерів.
- Кінчайте вже цю брудну справу! - додала Тетяна Михайлівна.
- А що нам? Все порізане лежить з дому. Тільки з пакетів викласти та по бутербродах розкласти, - заспокоїв, потягуючись, Леонід Якович. – Тільки треба зараз два столи звільнити від тек і зсунути. Валентине, виключай машину, допоможеш!
- Добре, зараз тільки файл запам’ятаю. До речі, дівчата, загляньте у шафу – у нас там десь були великі листи паперу, щоб стіл накрити.
- Не треба, - відповіла Оксана Сергіївна, - я з дому скатертину захопила. На днях на Троєщині купила. Пластмасова, але з такими візерунками, ніби справжня.
- А чи не закоротка вона буде на два столи?
- Впритул, можливо, й вистачить. А як ні, то тоді вже паперу додамо.
У цей час двері трохи відчинились і в щілину просунулась голова начальника відділу Черненка:
- Як у вас тут справи? Готуєтесь?
- Готуємось, Анатолію Володимировичу. Хвилин за десять-п’ятнадцять можете підходити.
- Добре. Оце тільки в канцелярію і бухгалтерію заскочу – жінок поздоровлю, - голова Черненка щезла за дверима.
Приблизно така ж картина в цей час спостерігалась і в інших кімнатах. Щоправда, не всюди було таке вдале співвідношення чоловіків і жінок. Відділ, де працював Сергій, взагалі, був суто чоловічий, а в бухгалтерії чоловіком був лише керівник. У результаті, і тим і іншим доводилось у цей день шукати собі компанію в інших відділах. Сергій був уже своїм у секретаріаті Кожевіна, тому збирався спочатку трохи посидіти з дівчатами із секретаріату, а потім обіцяв заскочити в гості до Валентина.
Коли в кімнаті всі зібрались за столом, перші поздоровлення і тости, як завжди, були спочатку трохи офіційними і натягнутими. Після третьої язики потроху розв’язалися, відволікшись від пережовування бутербродів і салатів. Тетяна Михайлівна і Валентин вплуталися в дискусію щодо загадкових тонкощів взаємовідносин чоловіка і жінки, що призводять іноді до всіляких неочікуваних, а іноді й загадкових результатів. Після цього розмова якось перейшла на різні несподівані випадки в нашому житті, які здатні в одну мить перевернути догори ногами дрімотну сірість нашого буденного життя. Почалося пригадування таких випадків у особистому житті присутніх за столом, або їхніх близьких і знайомих. Звісно, що спочатку пригадувалось щось коротеньке, на кілька фраз. Але така вже особливість нашої пам’яті – як тільки звернешся до неї, бажаючи щось пригадати, спочатку згадує те, що лежить одразу на поверхні, і лише через деякий час починає виринати з її глибин щось більш серйозне і значне.
- Знаєте, я зараз пригадала одну історію. Щоправда, не знаю чи підійде вона, щоб розповідати її саме сьогодні, за цим столом. Але... до теми нашої розмови не має відношення.
- Тетяно, не манірся! Розповідай, - підбадьорив Леонід Якович.
- Гаразд. З чого ж почати? Ну, загалом, історія ця сталася кілька років тому з одним моїм знайомим, коли я ще жила в Дніпропетровську. Він працював на заводі головним технологом. Дружина, дочка – студентка. Нормальна сім’я. Жодних конфліктів, негараздів. Жили, як то кажуть, душа в душу. Дочка теж – розумниця, без якихось сучасних вивертів. Знаю, що вже з хлопцем зустрічалась. Серйозні у них були стосунки – він уже був своїм в домі. А.., до речі, квартиру нову вони тільки нещодавно отримали. Район новий, на околиці міста. Ще й освітлення нормальне не всюди було. Сміття, пісок, бездоріжжя. Та й з транспортом теж ще були проблеми. А було це... десь восени... Так, точно – на початку листопада.
Мій знайомий, Федором його звати, був завзятим уболівальником – жодного футбольного матчу не пропускав. На стадіон, щоправда, мало ходив, а от.., коли намічалася чергова телетрансляція, то ніщо не могло його зупинити. Летів додому, як на крилах, щоб умоститись у крісло перед екраном. Та ви, чоловіки, всі на цьому здвигнуті. Хлібом вас не годуй, а дай перед телевізором порепетувати. Мій Василь теж, коли футбол, то по господарству нічого не допрошусь зробити. Прошу, - Василь, сходи за хлібом, - або, - винеси сміття, вже з відра через верх сиплеться! – де там: або скаже “зараз” і нічого не зробить, або взагалі, зробить вигляд, що нічого не чув. А якщо ще там у наших щось не виходить – гол не заб’ють, чи ще щось – такий лемент здіймається, хоч з квартири тікай. Скільки разів його просила: - Не репетуй, не ганьбись перед сусідами! – та, куди там...
- Тетяно, не відхиляйся від теми, - перебив її Леонід Якович.
- Ой, пробачте. Про що я казала?
- Що твій знайомий Федір був уболівальником.
- Так, так – уболівальником. Того дня також повинні були показувати якийсь матч. А як я вже казала, транспорт у той район ходив ще погано. І так виходило, що з роботи він встигав до початку впритул і боявся не встигнути. Тож додому від зупинки майже біг, перестрибуючи через купи сміття і ями. На вулиці було майже темно. Ліхтарі світили лише подекуди. Вже перед своїм будинком він почув якісь жіночі скрикування, брудну чоловічу лайку, які доносились з підвалу. Особливої уваги він цьому не надав, вважаючи, що це якісь бомжі влаштували в підвалі пиятику. Щоправда, входячи у двері під’їзду, йому здалось, що серед цього гамору почувся крик: “Допоможіть!”. Але футбол уже п’ять хвилин як розпочався і іти від освітленого під’їзду до темного підвалу розбиратися з цими бомжами якось не було бажання. Коли Федір прийшов додому...
Тетяна Михайлівна не встигла закінчити речення, як двері до відділу відчинились і до кімнати з пляшкою шампанського зайшов Сергій.
- Зі святом вас! Оксано Сергіївно, Тетяно Михайлівно, бажаю вам бути завжди такими гарними і радувати нас своїми незгасаючими посмішками. Хочу випити за ваше здоров’я, ледве вирвався. До секретаріату ще відділ кадрів прийшов, компанія видалась достатня, то я тихенько, по-англійськи, і – сюди.
Всі на певний час відірвались від оповіді, щоб ще випити і закусити. Нарешті Оксана Сергіївна згадала:
- Таню, ти ж так і не розказала, що сталося з твоїм футболістом.
- Не футболістом, а уболівальником. Це різні речі.
- А мені не все одно? Ти розповідай далі.
- Що Ви розповідали? Якусь цікаву історію? Про що? – жваво запитав у Тетяни Михайлівни Сергій.
Їй довелось у двох словах пояснити, що розмова зайшла про несподівані випадки у нашому житті, і коротенько повторити початок історії.
- Так от. Коли Федір зайшов у квартиру, він, не роздягаючись, включив телевізор і поставив на плиту грітися каструлю з борщем, оскільки дружина і дочка ще не повернулись. Потім уже роздягнувся і всівся перед телевізором кайфувати. Через деякий час повернулася дружина і почала питатися чоловіка, де дочка. Той і каже, що не бачив її, що її не було вдома, коли він повернувся. – Як не було вдома!? - закричала жінка. – Вона ж повернулась з інституту ще після обіду, дзвонила мені на роботу, казала, що піде до магазину за покупками і питала, що треба ще купити!
Тут уже і батько захвилювався. Вони ще деякий час зачекали, потім стали дзвонити усім знайомим дочки, потім у лікарні, міліцію...
А вранці її знайшли. Знайшла її двірник у підвалі, де зберігався реманент. Дівчина була мертва, із слідами зґвалтування...
На деякий час у кімнаті запанувала тиша. Потім Оксана Сергіївна промовила:
- Ну й історію ти вибрала. Якраз для підняття святкового настрою.
- Самі ж просили розповісти що-небудь несподіване і гостре. Що знала, те й розповіла.
- Сподіваюсь, мораль твоєї оповіді не в тому, що всі футбольні болільники – негодящий народ? – запитав Леонід Якович. - А, оскільки, майже всі болільники – чоловіки, то чи не поширюється все це на чоловіків?
- Та, ні! Єдине, що я в цьому випадку вбачаю, то це те, що, якими б парканами ми не відгороджувались від зовнішнього світу зі своїми власними проблемами, цей світ нас все одно дістане і помститься нам за нашу байдужість, вдаривши в саме найуразливіше місце.
- “Друже мій, не говори красиво!”, як казав Базаров, - перебив Леонід Якович. - Надто патетично сказано. Можна простіше: “Не проходь повз чужу біду – стався до неї, як до власної”.
У цей час Сергій, щоб якось відволікти компанію від сумної теми, запропонував:
- Давайте я вам розповім іншу історію, що сталася зі мною.
- Про те, як ти ходив нічним лісом на Уралі? Ми про це вже не один раз чули, - засумнівався Валентин.
- Ні! Те, про що я хочу розповісти, було трохи раніше, під час виборчої кампанії, коли я був довіреною особою у Кожевіна.
- О, це цікаво! Тоді розповідай.
- Було нас, довірених осіб у Кожевіна, п’ятеро чоловік. Згідно з законом. Четверо були з нашого ж інституту, а п’ятого хтось Георгію запропонував. Не знаю, хто. Пам’ятаю, що Борисом його звали, а прізвище, чесно кажучи, вже якось забулось.
Так от. Через деякий час поведінка його стала нам здаватися трохи дивною, а декому й підозрілою. А потім ми отримали з одного джерела інформацію, що цей Борис працює на команду нашого суперника, за що йому обіцяна кругленька сума в зелених купюрах. Зібрався наш штаб у тісному колі без цього Бориса і почав радитись, що робити.
Першою думкою було, вигнати його з нашої команди з ганьбою та ще й у пресі про це розповісти. Однак, потім голови наші трохи охололи і ми подумали таке. Ну, проженемо його, зробимо скандал – це негативна інформація для виборців. Ще невідомо, як вона спрацює – за нас, чи проти нас. Документальних доказів, що цей Борис засланий і куплений, у нас немає. Крім того, наша виборча команда щодня поповнювалась новими помічниками і, якщо проженемо цього, то завтра нам підішлють когось іншого. Краще не здійснювати ніяких видимих рухів і зробити вигляд, що ми ні про що не здогадуємось. І тоді ми вирішили: виділити Борису окрему ділянку роботи, контролювати його поведінку і максимально інформаційно ізолювати від роботи команди.
Пройшов деякий час, може з місяць. Борис почав нервувати. Телефонував мені, іншим членам штабу і питав:
- Що діється? Чому ми не збираємось на наради?
Доводилось якось весь час виправдовуватись. Мовляв, ми всі маємо свою ділянку роботи і знаємо самі, що треба робити, а збиратись і витрачати час у цю гарячу пору не має сенсу. Ну, й... усе інше, тому подібне. На деякий час відбивались.
І от, одного разу я отримую інформацію, і, до речі, не вперше, що на окрузі йде використання адміністративного ресурсу на користь нашого головного конкурента. У нас уже було на той час складено кілька актів порушень з цього приводу. А цього разу нам повідомили, що в одному з заводських гуртожитків комендант ходить кімнатами разом з членами дільничної комісії і примушує людей голосувати, причому – фактично відкрито. Тобто, люди заповнюють бюлетені під пильним оком коменданта і вкидають їх у скриньки для попереднього голосування.
Зателефонував нам про це один із мешканців цього гуртожитку. Мовляв, процес у самому розпалі, і ми можемо ще встигнути зловити їх “на гарячому”. А була це вже восьма година вечора. Миттєво міркую – треба когось з наших видзвонити вдома і попрохати поїхати в цей гуртожиток, щоб скласти акт. Але кого? І тут мені спала на думку цікава ідея. Зараз скажу – сміятись будете.
Дзвоню спочатку своєму перевіреному товаришеві Володі, рішучому і солідному. Прошу вибачитись перед дружиною, одягнутись і поїхати цього холодного березневого вечора в гуртожиток. Але, кажу, оскільки тобі потрібен помічник, щоб не їхати одному і не наразитись на якусь провокацію, то я зараз домовлюсь іще з кимсь і потім зв’яжу вас напряму – домовитесь, де зустрітись. Добре? – Добре.
Телефоную затим Борису і кажу, що є від штабу відповідальне завдання. Розповідаю, що треба зробити. Першою реакцією у нього було – відмовитись. Мовляв, це, скоріш за все, якась провокація, дарма тільки з’їздить. Потім все ж погодився, не здогадуючись іще, що поїде не сам. Мабуть, подумав, що нікуди не поїде, а потім скаже, що там нічого не було, тому й акта не склав. Але найважчий удар чекав на нього, коли я сказав, що він поїде не один. Якби ви тільки чули всі його умовляння, що не треба їхати удвох, що він сам прекрасно з усім справиться, що проблема виїденого яйця не коштує і так далі. Довелося, врешті решт, сказати, що я дію за завданням Кожевіна. Після цього Борис майже у непритомному стані погодився їхати.
І що ви думаєте? Потім у гуртожитку за допомогою кількох рішучих мешканців, все ж, вдалось скласти акта. Як не крехтів Борис, як не намагався доводити, що значних порушень в діях дільничної комісії не було, а все ж мій товариш примусив Бориса поставити і свій підпис під актом.
У нас, взагалі, було складено протягом виборчої кампанії кілька серйозних актів. Переважно, це були порушення з боку головного нашого суперника, на боці якого були виборчі комісії. Але ми не поспішали їх здавати в окружну комісію. Ну.., просто боялися, що, в разі нашої перемоги, за допомогою цих актів з’явиться можливість відмінити результати виборів на окрузі. Тому й тримали їх, як козирі у рукаві. При цьому, ми не сумнівались, що такі ж акти проти нас накопичувала і протилежна команда. Так воно і сталося – коли ми перемогли, то ця команда подала в окружну комісію купу актів про порушення, вимагаючи скасування виборів. Отоді нам згодились і наші акти. Притому, більшість з них була не про порушення з боку нашого суперника, а про виявлені порушення з боку виборчих комісій. Ми зробили копії всіх актів, після чого цей комплект я особисто показав голові окружної комісії і попередив – якщо хтось ще буде піднімати питання про відміну виборів, то ми офіційно подамо в комісію оригінали. Голова одразу перелякався – він зрозумів, що це вже кримінальна справа.
І треба ж було такому статися, щоб саме під час нашої розмови до кімнати зайшов начальник виборчого штабу суперника! Мене він в обличчя не знав, тому мабуть подумав, що я – один із членів комісії. І... так, абсолютно відверто, з радісною посмішкою починає розпитувати, коли відбудеться засідання комісії щодо відміни результатів виборів. А тепер уявіть собі, яка у нього була реакція, коли голова комісії металевим офіційним голосом відповів, що комісія не знайшла підстав для оскарження результатів виборів на окрузі. Це треба було бачити!
- Ну, а що ж з тим Борисом? Яка родзинка була у його підписі? - запитала Оксана Сергіївна.
- Родзинка була в тому, що, коли результати виборів уже були затверджені, ми передали копію того акту з підписом Бориса нашому суперникові, підкресливши, що саме завдяки цьому акту йому не вдалося відмінити результати виборів.
- Ха-ха! Оце здорово! К-хе-хе. Одним пострілом двох зайців, кхе, підстрелили, - кахикаючи, голосно розсміявся Леонід Якович.
- Так, а що ж, все ж таки, було далі з цим Борисом? – не вгамовувалась Оксана Сергіївна.
- Ну, не знаю я, не зустрічались ми вже більше. Та, чесно кажучи, і не було особливого бажання. Давайте краще ще по одній пропустимо.
- Оце вірно, - підтримав Валентин. - Сьогодні всі тости – за жінок!
Через деякий час жінки почали потихеньку переводити розмову на прогноз погоди. Леонід Якович, що перед цим зосереджено про щось роздумував, раптом стрепенувся і перебив жінок.
- Послухайте! Оце я думав, розповісти вам чи ні, одну катавасію, що сталася зі мною. Тільки обіцяйте, що не будете дуже з мене насміхатися. З кожним може таке статися. Якщо пообіцяєте, то розкажу.
Ну, як же ж можна було в такій ситуації не пообіцяти? Звісно, всі, хто сидів за столом, дружно почали заспокоювати свого старшого колегу і товариша. Тим більше, що сам Леонід Якович дав гарну приманку, прохаючи надто не кепкувати з нього. Тож виходило, що сміятися таки буде з чого.
- Розповідайте, розповідайте! Ми будемо уважно слухати.
- Що ж, тоді слухайте... Кілька років тому це було: мабуть, десь у 88-му. Точно, що це було в суботу... Як зараз пам’ятаю, сонячно було, кінець січня, усе вкрите блискучим свіжим снігом. У вихідні дні я тоді, зазвичай, ходив за свіжим молоком на розлив. До гастроному – через Голосіївські ставки, а там – лісом і нагору. Там такий невеличкий гастроном є, не доходячи до водокачки, біля сільгоспакадемії.
Чому я туди так далеко ходив? А ви згадайте ті роки – майже все почало зникати з полиць магазинів. З молочними продуктами теж стало важкувато. Вже до 10 ранку, особливо у вихідні дні, майже все розпродувалось. А цей гастроном розташований подалі від “цивілізації”, тому там була більша вірогідність ще встигнути купити молока і... ще деяких продуктів.
Отже, того дня дружина дала мені, як завжди, трилітрового бідона, торбинку з болоньєвої тканини і папірець зі списком – що треба ще купити. Виходжу, значить, я на вулицю і... неквапом іду від проспекту в парк, потім – повз озера, а далі, доріжкою вгору до меморіалу з вічним вогнем. Ну, а звідти вже й гастроном поряд. Повітря свіже, зимове – пахне озоном і кавуном. Хочеться вдихати його на повні груди.
У магазині я взяв майже всього за списком. Молока, звичайно, в першу чергу. Хліба, яєць, масла, здається – печива до чаю... ще – кефіру, сиру і... ще щось там – не пам’ятаю.
Отак, в одній руці – бідон з молоком, а в іншій – торбина з продуктами, я вийшов з магазину на вулицю. Тільки-но я вийшов, як одразу відчув себе якось невпевнено і, попервах, не міг зрозуміти, в чому справа. Та, опинившись на іншому боці вулиці і ледве при цьому вискочивши з під коліс вантажівки, одразу збагнув: у мене ж в руках небезпечний вантаж і.., будь-який необережний крок – вважай, все пропало. Отже, почав я думати лишень про це. Пересуваю ноги обережно, ніби святий поверхнею води, ледь її торкаючись. Йду і потихеньку психую: “Черевики давно треба в ремонт здати, а я все чогось тягну. Підбори вже зовсім стесалися. Так, не дай боже, ще й ногу підверну... І двірники – теж роззяви! Що, не бачать, хіба, яка ожеледь на дорогах? Ну, чого б її пісочком, пісочком, ... ох! Ти диви, що робиться?! Ні, треба з цієї крижаної пастки тікати”. І вирішив я звернути з дороги в ліс, а там припорошеною снігом стежкою скоротити шлях до доріжки, що спускається до ставків. Так і коротше, і надійніше якось. Спочатку я дійсно відчув полегшення. Хоч схил був і крутішим, ніж на дорозі, але ж ноги, трохи провалюючись крізь тонку скоринку прихваченого морозом снігу, відчували себе впевненіше. Я навіть почав забувати про небезпеку і, мимоволі, зачарувався природою. А воно й не дивно. Уявіть собі зимовий ліс на схилі гори серед дерев, вкритих шапками снігу. Перед очима, серед гущавини гілок, блакить сонячного неба. А нижче, з-попід ніг – блискучий сніговий схил, що переливається під сонцем міріадами райдужних спалахів. Шарф від довгої ходи трохи виліз з під куртки, відкривши свіжому морозному повітрю груди. А від цього кожен подих давав відчуття повної свободи і відсторонення від всього буденного і дрібного.
Коротше, я трохи розслабився і одразу довелось про це пожалкувати. Схил поступово ставав все крутішим, доки стежка не вивела на льодянисту, прибиту ногами поверхню. Певно, мої не більш везучі попередники з цього місця починали подальший спуск сидячи і тому гарно прикатали ковзанку. Так само і я, поза своїм бажанням, наслідував їх приклад. Єдине, що мені вдалося встигнути, сідаючи на “п’яту точку”, це – зберегти рівновагу і розкинути руки в сторони та трохи наперед, тримаючи повний бідон і торбину. Словом – поїхали...
Метрів за десять мені якимсь дивом вдалося зачепитись підбором за невеличку вибоїну, та ще й, на щастя, саме в тому місці, звідки починалась найкрутіша частина схилу. Але зрадів я передчасно. З таким вантажем на витягнутих руках у мене не було можливості навіть поворухнутись. Звільнити руки я також не міг, оскільки навкруг себе бачив лише крутий крижаний схил. Здійнятись на ноги теж було практично неможливо – ледь вислизни мій підбор з вибоїни, і я стрімголов полечу донизу. І найобразливіше те, що там, у полі зору вже була та доріжка, на яку я збирався вийти. Одна надія – чекати когось із перехожих, хто б допоміг.
Невдовзі у мене вже достатньо задубіли руки, до того ж, і сидіти було не зовсім тепло. На щастя, чекати довелось не дуже довго – вихідний день, у парку було доволі людно. Знизу доріжкою підіймались хлопець з дівчиною. Парубок тягнув за собою важкі дерев’яні ґринджоли, які можна було взяти напрокат біля входу до парку. Доріжка ця доволі довга і з повільним ухилом, а тому нею полюбляли з’їжджати на санчатах як діти, так і дорослі. А на такі великі ґринджоли можна було сісти не тільки всією родиною, але й для друга сім’ї містечко знайшлося б.
Коли я покликав по допомогу, дівчина спочатку нічого не зрозуміла, а хлопця та халепа, в яку я вскочив, навпаки – дуже розважила. Врешті решт, вони удвох мене все ж зняли і потім продовжили свій шлях нагору. А я, підбадьорений їхніми жартівливими побажаннями, почав обережно потроху спускатися краєм доріжки: там було не так притоптано і слизько.
Пройшов я таким чином кілька десятків метрів і трохи заспокоївся від пережитих хвилювань, а затим знову послабив свою увагу і дозволив собі замилуватися красою зимового дня. А дарма!... Несподівано за моєю спиною виник шурхіт ґринджол, що летіли згори, мов на крилах. І що б ви думали, друзі мої? Тільки-но я озирнувся, одразу вгледів моїх нещодавніх спасителів, які марно намагались пригальмувати свою танкетку, що вийшла з-під контролю. Наступної ж миті до моєї свідомості дійшла абсолютна невідворотність катастрофічного зіткнення, і ця неприємність насувалась на мене з лементом: “Побережись!!!”.
Зрозуміло, швидко відстрибнути кудись вбік було вже запізно і не менш небезпечно для мого вантажу. Що робити? Я інстинктивно лише встиг ступити назад і, наштовхнувшись спиною на бетонний ліхтарний стовп, в останню мить шмигонув за нього. Не встиг я відновити рівновагу, змахнувши бідоном і торбиною наче гелікоптер, що приземлився, як у стовпі загуло від удару. На щастя, для хлопця з дівчиною все закінчилось кількома синцями...
Що й казати, доля протягом кількох хвилин двічі рятувала мене від неприємностей, що підкрадалися зненацька. Мені в ту мить здалось, що народився я під щасливою зіркою. Так думав я і весь шлях додому, потихеньку обережно перебираючи ногами. І від передчуття того, як я повернусь додому, розповім дружині все те, що зі мною сталося, а може й не все так, а трошки прикрашу для гостроти відчуттів, мені стало навіть весело.
Тільки-но я відчинив квартиру і увійшов до темного передпокою, то одразу, не роздягаючись, розкрив рота, щоб гукнути: “Любо! Зі мною зараз така катавасія трапилася!”. Однак, всього цього дружина так і не почула. Справа в тому, що перед моїм поверненням вона почала мити підлогу і якраз перейшла з передпокою до кухні. Коли вона почула страшенний гуркіт, мою лайку, прибігла до передпокою і включила світло... Що вам казати. Вона побачила мене, як я, незграбно підвернувши руку, лежу на торбині з яйцями, а в другій моїй руці - перевернутий бідон на грудях. На білу від молока куртку стікали вже останні цівочки з порожнього бідона...
Отаке зі мною сталося. Хочте – вірте, а не хочете – спитайте у дружини. Хто, хто – а вона не дасть збрехати.
- Так, я гадаю, що вона надовго запам’ятала ту яєчню, - під загальний сміх подала репліку Тетяна Михайлівна. – Довго їй, мабуть, відмивати довелось.
- А от і ні! Сам насмітив – сам і прибрав.
- Думаю, Вам у той день так уже на роду було написано, - додав Валентин. - Двічі Вам вдалось уникнути пострілу долі, а на третій, як у “Піковій дамі”, вона Вас таки дістала.
- А може, навпаки, - не погодився Сергій, - доля Вас два рази попереджала, щоб Ви були в той день обережнішим, а Ви, на жаль, не надали належної уваги цим сигналам... Слухайте, давайте ще по одній пропустимо, а потім перекур зробимо.
Усі із задоволенням пристали на таку пропозицію. Наступний тост був за міцні сім’ї і важливу роль жінки в підтриманні сімейного вогнища. Всі одразу відмітили як спохмурнів Сергій. Тетяна Михайлівна не витримала і запитала, чи не знайшов ще Сергій собі якусь пару.
- Ні, якось ще не думав серйозно про це. Вірніше - думав, але нічого достойного поки що не відшукав.
- Може про Жанну все ще згадуєш?
- Та, ні! У неї своя сім’я, своя доля. Сподіватись за таких обставин на її повернення просто смішно. А якби й повернулась, то я й сам нізащо в світі не погодився б прийняти її назад. Після такої зради? Ні, тільки не це! Кого я хотів би побачити, так це, сина. Олег уже в п’ятому класі, а дізнаюсь про нього від сторонньої людини. Образливо якось!
- Це ти маєш на увазі ту дівчину, у якої жила Жанна? Ти їй досі дзвониш? Як її звати? – запитав Валентин.
- Так, я з Іриною час від часу спілкуюсь. Вона мені розповідає за сина все, про що може довідатись. Я їй за це дуже вдячний.
- Наскільки я пам’ятаю, ти казав, що ніби вона на тебе око поклала. То може є сенс придивитись до неї уважніше?
- Пізно. Іра вже другий рік як заміж вийшла. Я з її чоловіком вже кілька разів розмовляв. Нормальний мужик.
- Ну, дивись. Особливо засиджуватись одинаком тобі теж не треба. Досидишся... Так що, будемо перекур робити? Тоді пішли до сходів. А тим часом хай чайник гріється – кави поп’ємо, - завершив розмову Валентин і повів чоловіків з кімнати.
Коли чоловіки вийшли, Оксана Сергіївна змовницьки запропонувала:
- Тетяно, слухай, я вже не раз бачила, як Сергій заглядається на Світлану з бухгалтерії. Може їх якось познайомити?
- Якби заглядався, то хто б йому заважав уже давно познайомитись? В одному Комітеті працюємо, не чужі нібито.
- А хіба ти Світлану не знаєш? Як вона себе несе! Не кожен чоловік до неї і підійти насмілиться. А Сергій, мені здається, не дуже рішучий у цих питаннях.
- То навіщо тоді вона йому така потрібна? Йому б треба було щось простіше знайти.
- Тут я з тобою не згодна. Як то кажуть, протилежності сходяться. До речі, судячи з того, що Сергій розповідав про свою дружину, вона мало чим відрізнялася від Світлани. Теж панночка з характером.
- Ну і що? Це багато йому радості в житті принесло? Ти хочеш, щоб він на ті ж граблі знову наступив? Ні, не треба. Я тебе прошу, не лізь у цю справу! Це такі делікатні речі. Уяви, якщо у них щось погане вийде, кого він у всьому звинуватить? Звісно, не себе, а того, хто його з нею познайомив. Навіщо це тобі треба?
- Так, можливо ти й права. Людина доросла, сам розбереться, що йому треба.
Саме в цей час Сергій разом з Валентином заходили до бухгалтерії. Вийшовши перед цим перекурити і будучи вже добряче напідпитку, вони, не змовляючись, згадали за Світлану.
- Слухай, Валентине, а може нам зайти до жінок в бухгалтерію? Гарний привід – поздоровити зі святом усіх жінок, а заразом і Світлану, - усміхнено запропонував Сергій і змовницьки підморгнув лівим оком.
- Варіант! – клацнув пальцем Валентин і потягнув Сергія за лікоть. – Я згоден. Пішли.
- А що ми скажемо?
- Пішли! Війна план покаже.
- А з порожніми руками зручно іти?
- Ми можемо запросити їх до себе. Полегшимо їхньому Клименку завдання – одному віддуватися перед усім своїм жіночим царством. П’ятеро на одного – не заздрю!
- Я у них бачив сьогодні тільки трьох жінок. Можливо, двоє хворіють, або відпросилися? Але Світлану я бачив – вона точно є.
- Дивлюсь, у тебе до неї чималий інтерес, - з гумором у голосі вимовив Валентин і скоса глянув на товариша.
- Чому б і ні? Я зараз людина вільна.
Друзі підійшли до дверей бухгалтерії і зазирнули в кімнату. У тісній кімнатці, заставленій кількома столами, серед паперових стосів і комп’ютерів за одним звільненим столом сиділи троє жінок і їх лисуватий керівник Клименко. Компанія пила каву.
- До вас можна? Поздоровляємо зі святом, - улесливо розпочав Валентин. –Олександре Сергійовичу, Вам можна тільки позаздрити! Серед такого квітника чарівних жінок Ви, я бачу, і самі душею розквітли. Дозвольте і нам хоч трохи погрітися у променях п’янких жіночих поглядів.
Дві товстушки бухгалтерки прекрасно зрозуміли, що весь запал компліментів Валентина був спрямований до Світлани, тому дружно розсміялися:
- Хлопці, припиняйте! Краще сідайте до столу – ми вам коньячку наллємо.
- Та, нам трохи незручно, що ми з порожніми руками, - зам’явся Сергій. – Ми якраз навпаки, хотіли вас запросити приєднатись до нашої компанії. Разом воно все якось веселіше.
Сергій при цьому раз у раз обводив очима всіх, щоб мати природну нагоду зупинити кожного разу більш уважний погляд на Світлані. Тим більше, що сьогодні, як він помітив, трохи розпашіле обличчя і виблискуючі карі очі її світилися набагато більшою свободою і розкутістю, ніж в усі попередні дні. Це виглядало настільки збуджуюче, що голос Сергія почав бриніти від хвилювання.
Світлана помітила погляди чоловіків, звернені на неї, і глузливо запитала:
- А що ж там у вас такого цікавого? Чим ви нас можете заінтригувати, щоб ми пішли до вас у гості?
- Але ж це природно, - гарячково почав підшуковувати аргументи Валентин, вже не зводячи зі Світлани погляду, - чим більша компанія, тим веселіше. Особливо, коли в компанії багато жінок. А надто, таких чарівних, як Ви. Навіть, якщо компанія суто чоловіча, всі наші розмови, врешті-решт, зводяться до того, що ми починаємо говорити про жінок. Нікуди ми від вас не дінемось. А інтрига? Сама Ваша присутність і Ваш загадковий погляд – то вже і є головна інтрига у будь-якій компанії.
- До речі, у нас було дуже цікаво, - жваво підтримав Сергій. - Ми розповідали різні загадкові історії.
- А може ще й заспіваємо, - з млосним поглядом похитуючи головою, густо пробасив Валентин.
- От якби ще гітара була. Люблю під гітару співати, - замріяно майже проспівала одна з товстушок.
- На жаль, гітару з собою на роботу не ношу. Думаю, начальство мене б не зрозуміло...
Сергій раптом скрикнув:
- Послухайте! Здається у нашого копіювальника в каптерці, де ксерокс стоїть, я бачив гітару.
- Так вона на тебе там і чекає! Може Сашко в той день збирався до когось в гості йти, чи на побачення. Та й самого його де зараз шукати? Треба всі кімнати обійти.
- Нічого. Ви почекайте, а я зараз швиденько його відшукаю, - підхопився Сергій і вискочив з кімнати. І дійсно, вже за кілька хвилин з коридору перед дверима долинули бринькаючі звуки гітари. Жінки задоволено посміхнулись. У дверях з’явився Сергій:
- Ну що? А хтось казав, що нічого не вийде. То як, ідемо до нас в гості?
- Ну, Сергій, тобі просто ордена треба дати! Як тут відмовитись?
- А може зараз щось нам зіграєш?
- Та, ні. Я можу тільки так – собі побринькати. А от Валентин добре грає. Давайте краще не затримуватись і йдемо усі до нас! Олександре Сергійовичу, підіймайтесь!
І дійсно, побачивши інструмент, всі одразу піднялись і вийшли до коридору. Коли бухгалтерія майже у повному складі з’явилась на порозі відділу, Тетяна з Оксаною від несподіванки мало не попадали зі своїх стільців.
Валентин, пропускаючи наперед жіночу компанію, примовляв:
- Приймайте гостей. Хоч у нас і тіснувато, але ми зараз компенсуємо це гарним настроєм. Проходьте.
Сергій з гітарою зайшов останнім. Одразу звільнили від паперів ще одного стола, підтягнули стільці. Жінки, оговтавшись від подиву, почали нарізати батони і ковбасу, викладаючи з них бутерброди. Дістали із запасів дві пляшки шампанського. Олександр Сергійович захопив з собою коньяк.
Оксана Сергіївна не витримала і зізналась:
- Дівчата, слухайте! Ви не повірите, але ми оце зараз саме говорили про те, що непогано було б запросити вас до нашого столу, і тут ви з’являєтесь.
- А це ваші хлопці нас запросили. Навіть гітару десь з-під землі дістали. Обіцяли нам пісень заспівати.
- Ти диви! Такої прудкості від них ми навіть і не чекали, - промовили і багатозначно переглянулися між собою жінки.
Нарешті всі розсілися за столами. Сергій завбачливо підсів до Світлани і почав своїм галантним поводженням привертати її увагу. За столами було тіснувато і всі мимоволі притискалися одне до одного. Відчуваючи лівим боком тепло і пружність Світланиного тіла, Сергій не міг стримати легкого нервового тремтіння, щоразу кидаючи скоса захоплений погляд у хвилюючу западину між грудьми, яким явно не вистачало місця у розрізі плаття і, ніби птаху у тісній клітці, хотілося вирватись на волю.
Валентин піднявся і проголосив тост, за деякий час – другий. Після третьої згадали про гітару. Валентин трохи підстроїв інструмент і для розминки зіграв “Місяць на небі”. Жінки одразу підхопили – вони вже були у тому душевному стані, що заспівали б уже будь-що, навіть “Ой, нога...”. Затим Леонід Якович хриплувато затягнув: “Ивушка зеленая, над рекой склоненная...” і всі дружно підключилися. Потім пішли – “По садочку ходжу”, „Туман яром”, “Вот кто-то с горочки спустился”, “Солнышко лесное” Візбора, ще кілька авторських пісень.
У якийсь момент Валентинові закортіло заспівати і свою пісню. Він потроху пробував писати вірші. І, хоч і не вважав себе справжнім поетом, все ж не міг побороти в собі духу творчості, щось намагаючись довести – скоріш за все, самому собі. Тому не став афішувати своє авторство і неголосно заспівав:
Шумить вітер межи верби, листя опадає;
Ходить дівчина в садочку – козака чекає.
Ой, не ходи дівчинонько, не чекай до ночі –
Вже він іншую кохає, дивиться їй в очі.
Тая друга – чорнобрива, чорна в неї вдача;
Ой, не вір ти їй, не вір,
ой, не вір, козаче.
Шумить вітер у діброві, гілля пригинає;
Козаченько свою душу та й занапащає.
Сидить дівчина над ставом, сидить – гірко плаче:
Де ж ти, милий? Де ж ти, любий? Де ж ти, мій козаче?
Шумить вітер на світанні, сумно промовляє:
Не шукай свого милóго – його вже немає.
- А що це за пісня? Я таких слів не чула, - запитала Оксана Сергіївна.
- Це я в селі чув, звідки родом мій батько, - тихо відповів Валентин, не підіймаючи очей від струн, якими продовжував перебирати.
- Гарна пісня. Слова мені перепишеш?
- І нам теж, - почали прохати жінки.
Валентинові явно сподобалась ця увага до пісні і він відмітив у собі це почуття, хоча вголос посоромився б у цьому кому-небудь зізнатись. Тому майже одразу переключився на “Розпрягайте, хлопці, коней”, хоча від хвилювання мелодія у нього весь час з’їжджала на “По долинам и по взгорьям”.
- Шановні! Дайте мені вже перепочити!
- Точно! Давайте перекуримо, - стрепенувся Леонід Якович, який останні кілька хвилин, заколиханий піснями, вже почав потроху куняти.
- Та, куди вже перекурювати? Може будемо потихеньку закруглятись? – заперечила Світлана.
- Дівчата! Зачекайте ще трохи. Поп’ємо кави. Оксана Сергіївна з дому торт “Наполеон” принесла, - жестикулюючи руками, підхопилася Тетяна. ЇЇ підтримали і чоловіки, особливо Сергій. Світлана трохи здвигнула плечима, схилила набік голову і з задумливим виглядом та сумнівом в голосі промовила:
- Добре. Тільки я ненадовго вийду.
Валентин з Леонідом Яковичем вже були в коридорі, коли побачили Світлану. Валентин одразу підійшов до неї.
- Невже Ви збираєтесь вже нас залишити? Не скорочуйте нам свята своєю відсутністю.
- Як я можу скоротити Вам свято? Воно у Вас продовжиться у колі сім’ї.
- Це різні речі. Тим більше, що не лише я буду засмучений, якщо Ви підете. Сергій теж. А він – людина вільна, сімейними путами давно не обтяжена.
- Ну, я думаю, за себе він і сам зможе сказати, якщо йому це буде потрібно. Чи Ви тільки заради нього хочете, щоб я залишилась?
- Ні, ні... – запнувся Валентин, - мені також дуже хотілось, аби Ви залишились. Знаєте, життя наше, головним чином, таке непримітне і буденне. Тому час, проведений у приємному жіночому товаристві настільки емоційно збагачує. А тим більше, коли спілкуєшся з такою чарівною жінкою, як Ви. Час якось так... пролетів швидко, що ми і поговорити як слід не встигли. І навіть звертаємось досі одне до одного на “Ви”.
- Можна і не на “Ви”... Знаєт... Знаєш, я, чесно кажучи, збиралась вже тихенько піти, по-англійськи. Тому повертатись, у будь-якому випадку, мені б не хотілось, - стиха промовляла Світлана, неквапом просуваючись коридором до своєї кімнати. Валентин слідував за нею у цілковитій розгубленості від ситуації, у якій несподівано опинився. Він відчув, що Світлана зараз виявила свою прихильність до нього і за старою звичкою на хмільному автопілоті почав вимовляти якісь стандартні компліменти, здійснювати ритуал залицяння, хоча другим своїм “я” поступово входив у тривожний стан легкого стресу, відчуваючи непевні докори сумління: - Чи потрібні мені зараз нові ускладнення на сімейному фронті? Та й перед Сергієм якось незручно – у нього були такі сподівання.
Все ж, розмовляючи, Валентин провів Світлану до її кімнати, щоб допомогти одягнутись. На столі ще були залишки святкування. Валентин підійшов і налив собі склянку солодкої води, запропонувавши також і Світлані.
- Ні, дякую. Ще торт залишився, пригощайся.
- Світлано, вибач за нескромне питання: ти так поспішаєш додому – на тебе хтось чекає?
- Та, ні. З чоловіком я вже кілька років як розлучились і ми роз’їхались. Просто... знаєш, останнім часом у мене таке буває – коли наближається якесь святкування, я його ніби й чекаю з радістю, з якимись світлими сподіваннями чогось..., а чого – й не знаю. І от, коли вже цей день, нарешті, настає, це відчуття емоційного підйому раптом якось, невідомо куди, зникає, і мені хочеться залишитись на самоті. Я розумію, що це дурість якась, намагаюсь перебороти сама себе, але, врешті решт, нічого не можу вдіяти.
- Ще раз вибач, але чи не згадуєш ти про чоловіка? Може в тебе ще якісь почуття до нього залишились, а ти зізнатись собі в цьому боїшся?
- Ні, ні! Що ти! Ми час від часу зовсім спокійно зустрічаємось у спільних знайомих, вітаємось, розмовляємо. Ні. Це – давно перегорнута сторінка.
- Що тобі сказати? У багатьох випадках ми самі себе вводимо в оману, плутаємо слідство з причиною. От, тобі здається, що тобі під час свята стає сумно і тому тебе тягне до усамітнення, додому. А ти впевнена, що це саме так? Може все навпаки? Сумно тобі стає від того, що тягне додому, до домашнього вогнища. Ну, просто склад характеру у тебе такий – камерний. Може десь на підсвідомості ти там чекаєш сімейного затишку, душевного тепла з дорогою для тебе людиною, з якою вже більше ніхто непотрібен. От і рвешся туди, не розуміючи, чому. Але ж – там ніхто не чекає і ти знаєш про це. І от уся ця нестиковка між потаємними прагненнями і холодною реальністю призводить до душевних роздирань і сумного настрою. Ти тільки не ображайся на мене. Може й не треба було б цього тобі казати. Але така вже у мене вдача – казати те, що думаю...
- Можливо... можливо воно й так, та що це змінює?
- А що, за ці роки ніхто не зустрівся, до кого б душею рвалася додому після роботи?
- Та якось все - щось не те. А як – те, то обов’язково – сімейний, - Світлана виразно подивилась на Валентина, але той не подав виду, що помітив.
- Може планку для кандидатів ти підняла занадто високо? Вимоги непомірні? Слухай, навколо є багато, ну м-м... просто нормальних чоловіків, треба лише трошки уважніше до них придивитись.
- Намагалась придивитись. До декого – й досить довго і детально... То й що? Знаєш..., чогось, чим більше придивляєшся, тим більше розумієш, що знову – не те, чого шукала. Головне, що дратує, не відчуваєш взаєморозуміння. Всі тільки про себе думають. Але ж я - теж людина, із своїми тонкощами, слабкостями. Хто мене зрозуміє? Хіба я багато вимагаю? Іноді просто хочеться душевного тепла, домашнього затишку. Сидіти в кріслі, підібгавши ноги, і навіть нічого не говорити, а просто відчувати, що поряд з тобою в кімнаті хтось є, для кого ти – єдиний і найдорожчий у світі... Що мене завжди виводило із себе, так це - постійні компанії, гулянки, галасливі базікання і бухання цих магнітофонних ящиків.
- А що ти відчуваєш при цьому?
- Знаєш, Олексій – мій колишній чоловік, людина доволі компанійська. У нього – купа всіляких знайомих і... малознайомих. І у нас весь час була не квартира, а якась кают-компанія. Мене це настільки діставало, що я часто серед чергової посиденьки просто відлітала кудись убік.
- Як це?
- Не знаю, чи буває у тебе таке? От, сидиш у кімнаті, дивишся, а потім простір кімнати якось починає звужуватись і віддалятись від тебе. І от вже кімната стає ніби якимсь макетом, що висить у темному просторі. Ніби із цегляної стіни витягнули одну цеглину і ти дивишся у цю виїмку, а там, як на сцені театру, рухаються якісь лялькові маріонетки серед лялькових меблів. І якісь голоси теж – із цього маленького і далекого простору. І хочеться лише одного, щоб ніхто тебе в цей момент не чіпав і не виводив з цього стану. Сидиш собі в кутку кімнати і вважаєш, що на тобі шапка-невидимка і все – тебе просто тут немає...
- І що, ви з чоловіком не могли взаємно якось домовитись, на якісь поступки одне одному піти? Все ж, ви, мабуть, коли одружувались, то кохали одне одного?
- Кохали... Так, певно. Але поступово зрозуміли, що абсолютно різне у нас світосприйняття. Ну, просто різні, та й усе.
- І що, отак, за взаємною згодою розійшлись?
- Як сказати... Після однієї чергової його галасливої гулянки, коли гості роз’їхались, я сказала: - Слухай, Олексію! Я вже більше не витримую! Це постійне кабаре у нашій квартирі!.. Словом, так – якщо ти не хочеш, щоб я, борони боже, одного дня чогось не зробила з собою... а-або – з тобою, то давай краще, од гріха подалі, роз’їдемось миром і залишимось друзями. Це для нас з тобою – кращий вихід із ситуації.
- Нічого собі! І що, він отак одразу погодився? І ви залишились друзями? Дивно.
- Дружити Олексій, дійсно, не погодився, але й залишатись зі мною побоявся. Чкурнув, - удавано засміялась Світлана, - тільки його й бачили... А потім, як я вже казала, коли зустрічались іноді випадково – розмовляли досить мирно...
- А у батьківській сім’ї яке у тебе життя було?
- Ну, останні роки перед одруженням я жила фактично з матір’ю. Батько давно помер – він, чесно кажучи, полюбляв у чарку заглядати, хоча з його серцем... Але ж, хіба він когось слухав? Є у мене ще двоє старших братів, то вони на той час вже давно поодружувались і жили окремо. Отак ми з матір’ю і жили удвох. Вона ще жива – її після мого одруження Володя, старший брат, до себе забрав.
- А в самому дитинстві, коли ще батько був живий і брати з вами жили, то, мабуть, тоді веселіше було?
- Чесно кажучи, я не люблю про це згадувати... Комунальна квартира у старому будинку під знос. Двоє сусідів. Якісь постійні сварки, особливо, коли батько повертався напідпитку – і з нами, і з сусідами на спільній кухні. Веселого мало. Так... Але все це так давно було, ніби в іншому житті.
- Знаєш, послухав я тебе зараз і мені здається, можеш вірити, а можеш – ні - головна твоя помилка в тому, що ти ідеш у своєму житті якось задом наперед. Відвертаєшся від майбутнього, відсторонюєшся від сьогодення і дивишся обличчям у минуле. Розвернися! Зроби все навпаки! Уяви все своє минуле у тій виїмці в стіні, та ще й цеглиною зачини. Не можна увесь час відгороджуватись від життя, інакше воно відгородиться від тебе. Колись, коли я ще був малий, я, як і усі діти, страшенно боявся темряви, боявся, що з цієї темряви на мене хтось нападе. Але потім, коли підріс, одного разу збагнув, що чим більш темно, тим безпечніше. Тому що у повній темряві – як ти нікого не бачиш, так і тебе ніхто не бачить... Хоча, якщо хочеш знати, я тебе багато в чому розумію. Кожен з нас – це така тонка і складна формація, з такою купою усіляких нашарувань із свого минулого, що накладають відбиток на все наше життя. Іноді навіть за собою помічаю, що в деяких своїх вчинках зовсім себе не розумію, чому я саме так вчинив, а не інакше. Часом, зробиш якийсь вчинок, або скажеш необережні слова, а потім через деякий час починаєш аналізувати в пам’яті і раптом розумієш, що шкоди наробив. Картаєш себе – як я міг, невже я такий дурень!? А ще через деякий час наступаєш на ті ж самі граблі. Що це? Як пояснити? Мабуть, це все ж не випадково. Щось є у нас у підсвідомості таке, що поза нашою волею примушує раз у раз повторювати ті й самі шахові дебюти. І якщо в тебе якимсь незрозумілим чином закладено розігрувати дебют Берда, або захист Німцовича, то ти в своїх життєвих ситуаціях кожного разу підсвідомо будеш керуватися цими ходами. І навіть, якщо ці ходи будуть приводити до програшу, наступного разу повториш їх знову.
- Як цікаво ти все розповідаєш! Мені це так знайомо! Знаєш, Валентине, ти так життєво, якось від душі говориш такі... ну, дуже близькі для мене речі. Можливо..., в твоєму житті теж є багато проблем? А то ми якось так – весь час все про мене, та й про мене... А що у тебе? Якісь сімейні негаразди? – вимовила Світлана з якоюсь ледь помітною надією в голосі. Зволожені її очі не мигаючи дивились на Валентина.
Валентинові, чесно кажучи, не було великого бажання викладати Світлані якісь свої проблеми, тим більше, що значними він їх не вважав. Але ж, якщо зовсім нічого не сказати, це буде не так загадково і може її розчарувати. По-людськи йому було цю жінку, все ж таки, жаль. Тому він спробував напустити туману і відбутися кількома непевними фразами щодо складнощів нашого життя. Відчуття сп’яніння поступово почало відходити, а з ним – і тиск безконтрольного потягу до жіночої краси. В голові у Валентина промайнуло: - Якби ми тут не затримались з цими філософськими розмовами, а я одразу пішов її проводжати – ще не відомо, який гамбіт мене чекав би на п’яну голову. Панночка доволі закомплексована. Знаємо ми таких. Зав’язнеш з нею у близьких стосунках – потім не розв’яжешся. Ще не відомо, на які кроки вона може піти, втративши голову. Добре, що я хоч поговорив з нею – всі ці життєві ускладнення явно не для мене. Думаю, що і Сергієві навряд чи це потрібно. Треба якось закруглятись.
- Може підійдемо, ще з нашими посидимо? – запропонував для порядку.
- Ні, дякую. Думаю, ми ще будемо мати нагоду поспілкуватись. А зараз я буду вже іти додому, - сумно відповіла Світлана, встала з-за столу і підійшла до шафи з одягом. Валентин допоміг їй одягтись, після чого провів до ліфта, завершивши розмову кількома малозначущими словами ввічливості. Затим попрямував до своєї кімнати...
Валентин із Світланою були відсутні достатньо довго, щоб це не залишилось непоміченим. Тетяна з Оксаною час від часу здивовано переглядались, намагаючись все ж не виявляти перед гостями свого незадоволення поведінкою сімейного колеги, а тому жваво підтримували різні побутові розмови. Сергій явно нервував, деякий час не втрачаючи надію, що Світлана ще повернеться і, щоб якось заспокоїти себе, тихенько побринькував на гітарі, мугикаючи під ніс старі пісеньки, головним чином, із репертуару Висоцького. Але нарешті він остаточно зрозумів, що чекати вже нема чого.
- Так, шановне товариство, засидівся я щось. Піду вже, мабуть.
- Та чого тобі поспішати додому? Пограй ще. І нам веселіше. А Валентин повернеться – всі разом підемо.
- Здається, ми його довго ще будемо чекати. Згинув “аки обре”. Е-ех! – хекнув Сергій, вдарив струнами, здвигнув угору бровами і з удаваним сміхом проспівав:
Шаланды полные фекалий с Одессы Костя вывозил
И все биндюжники тикали, когда в пивную он входил…
Після цього різко піднявся з місця, поклав на стілець гітару, коротко попрощався і вийшов з кімнати. Оскільки, крім Тетяни з Оксаною ніхто не зрозумів причини раптової втечі Сергія, то розмова ще деякий час продовжувалась. Потім, коли компанію залишив начальник відділу Черненко, гості теж завели розмову про те, що підійшла пора прощатися та йти додому. Саме в цей момент до кімнати зайшов Валентин.
- О, всі в зборі. Як гарно!
- Та, ні! Не всі! - з осудом подивившись на Валентина, відповіла Оксана. – Сергій чекав, чекав – не дочекався, та й пішов. Здається, він був навіть трохи ображений. Ти сам повернувся? А де Світлана?
- Ми з нею трохи побалакали, але вона чогось була не в настрої і пішла додому. Я пропонував їй зайти і ще трохи посидіти, та вона не схотіла.
- З нею таке іноді буває, - підтвердив Олександр Сергійович. – То що? Будемо ми, певно, вже йти, раз зібрались. Дякуємо за гостинність. Пішли дівчата одягатись.
Коли гості вийшли, жінки напали на Валентина:
- Як тобі не соромно, Валентине?! Ти ж людина сімейна, навіщо це тобі треба? Ти ж бачив, що Сергій явно небайдужий до Світлани? І от, замість того, щоб допомогти другові, пішов сам залицятися! Що, хміль у голову вдарив?
- Та заспокойтеся! Нічого у нас не було. Просто побалакали трохи. Їй закортіло комусь душу вилити.
- Чомусь – саме тобі! Хіба ми не знаємо, як ти вмієш жінкам голову крутити?
Жінки ще деякий час побурчали, та на тому, врешті решт, вечір і закінчився. Всі розійшлися.
Наступного дня Валентин з Ольгою та дочкою ходили в гості до тещі і за клопотами всі учорашні події потроху почали відходити на другий план. А після свят він вирішив підійти до Сергія і поговорити з ним, але несподівано зіткнувся з тим, що Сергій досить таки сильно на нього образився і фактично не схотів з ним розмовляти. З цього можна було зробити висновок, що той таки сильно запав на Світлану. Зі свого боку, Світлана мабуть чекала якогось продовження у стосунках з Валентином, але жіноча гордість не дозволяла їй відверто це виказати. Валентин відчував це під час кожної випадкової зустрічі з нею, а тому в черговий раз давав собі клятву – у п’яному вигляді ніколи не залицятися до жінок. Хоча і прекрасно розумів, що це – його шаховий дебют, і він наступного разу в аналогічній ситуації буде діяти таким же чином.
Між тим, Валентинові стало відомо, що незабаром має відбутися міжнародна конференція із застосування біодизельного пального, і його включено до складу делегації, яка поїде до Вестландії. Клопоти із оформленням документів, візи, закордонного паспорта настільки відволікли його, що він і не помітив, як настав день відльоту.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482936
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.03.2014
Глава ІV
Хоча Сергій і домовився, що стане помічником-консультантом у Георгія, та до реєстрації депутатів у парламенті ще був час. Тут тільки йому вдалось трохи підняти голову і відійти думками від проблем останніх місяців. І знову вийшов назовні і почав краяти серце біль втрати сім’ї. Власне, душевна травма не давала йому спокою всі дні після втечі Жанни з сином. Однак, до закінчення виборів Сергієві якось вдавалось її вгамовувати активною і тривожною щоденною боротьбою задля досягнення поставленої мети. Це були дні у стані постійного стресу і це якось давало можливість відволіктись від самоїдських копань. І от, мети досягнуто, всі хвилювання відійшли у вчорашній день, нібито можна було б радіти і відпочивати душею, аж тут почалися безсонні ночі, важкі думки роями заполонили голову. Серце защеміло – як вони там у Горську, як живуть без нього, чи згадують? Невже Жанна не жалкує, що поїхала? А може вона вже хоче повернутись, та пиха не дає зробити першій крок назустріч? Може вона чекає цього кроку від мене? Написати листа? Але ж я не зможу в сухих рядках на папері викласти те, що хотів би їй сказати, дивлячись у очі. Чи дійде це їй до серця, чи зачепить потаємні струни її серця? Ні, треба їхати!.. Їхати і забрати рішуче й одразу їх з собою додому!
Сергій домовився на роботі і побіг до авіакас брати квиток до Горська. Квитків на ранкові рейси, як на зло, не було на кілька днів наперед. Що ж, аби не гаяти часу, довелось погодитись на рейс майже о шістнадцятій годині. А якщо врахувати різницю в часі у дві години та майже три години льоту, то можна було розраховувати дістатися домівки Жанниних батьків не раніше десятої вечора за місцевим часом.
- Чи побажають вони, взагалі, впустити мене до себе? Хтозна... Якщо ні, куди я на ніч піду? Це тобі – не влітку, на лавочці не переспиш, тим більше – на Уралі. Може там ще сніг досі.., - куняючи в кріслі літака, перебирав свої думки Сергій, але глибоко цими проблемами не переймався, - що там загадувати - війна план покаже.., - і знову під розмірений гуркіт двигунів провалювався у напівсон.
Як не програвав у своїх думках Сергій різні варіанти зустрічі, сувора дійсність життя виявилась набагато складнішою. Довго і відчайдушно натискав він кнопку дзвінка біля вкритих коричневою масляною фарбою дверей, не вірячи, що в такий пізній час нікого не буде вдома. Було вже майже пів на одинадцяту, а з квартири не долітало ані звуку.
Шарудіння Сергія досить гучно відлунювалось поверхами, тож не дивно, що через деякий час відчинились сусідні двері і через ланцюжок висунулось обличчя сивого дідка:
- Хто тут? Чого це Ви так видзвонюєте? Нема їх вдома.
- Вибачте, я – їхній зять, приїхав з Києва. А де вони зараз?
- Е-е, синку! Не повезло тобі. Вони оформилися від заводу до нічного профілакторію. Вдень працюють, а на ніч їдуть туди. Їх ще мабуть тижнів зо два не буде тут.
- Оце так, так! Ну і вляпався! Скажіть, а дочка їхня з дитиною де? Ви бачили їх? Були вони тут?
- Бачив, чого ж. Хлопчик такий привітний. Але вони тут не довго жили - кудись переїхали. У гості, щоправда, приходять. Мабуть, десь на іншій квартирі влаштувалися.
- А де? Ви хоч приблизно знаєте, де вони можуть бути? Можливо, у когось можна довідатись їхню адресу?
- Ні. На жаль, нічого не можу підказати... Це треба тільки у батьків питати. Вони знають.
- Що ж робити!? А далеко цей профілакторій?
- Одразу за містом, у лісі. Це, власне, не так уже й далеко – кінцева зупинка тролейбуса. Але от від шосе треба кілометрів 1,5 – 2 іти пішки лісом... Стривайте! Я Вам гарну ідею підкажу. Від заводу в кінці кожної зміни туди “Ікарус” їде, робітників відвозить. Незабаром друга зміна закінчується, о пів на дванадцяту. Може Ви ще встигнете? До заводу звідси трамваєм.., я думаю, хвилин за сорок доїдете.
- А на таксі?
- Та де Ви тут зараз це таксі спіймаєте? Тільки час згаєте даремно.
Втрачати Сергієві було нічого. Треба було обов’язково побачитися з Жанниними батьками, щоб дізнатися, де вона з сином. Та ж, якщо вже не щастить, то не щастить. Доки Сергій дістався до прохідної заводу, автобус вже хвилин з п’ять, як від’їхав. Сергій на якусь мить запанікував, та в запасі був ще останній варіант – їхати тролейбусом. І, хоча він чудово розумів, що іти опівночі через незнайомий ліс – перспектива не дуже приваблива, іншого виходу не бачив.
Майже порожній і, напевне, останній тролейбус, просякнутий холодною весняною вологістю, шелестів мокрим асфальтом темного нічного міста. Всі члени його старенького металевого організму, що давно вже мріяв про спокій, натужно дрижали на розгоні, примушуючи Сергієві зуби цокати мимоволі в тому ж ритмі. Сергій розумів, якщо він зараз злякається їхати далі у цю наростаючу темряву, покине це пригріте місце і вискочить з тролейбуса, то, все одно, подітися вже нікуди. А тролейбус, тим часом, уже мчав непроглядним полем уздовж порожнього нічного шосе, що відводило од міста. Нарешті, водій оголосив про наближення кінцевої зупинки, після чого зробив коло і зупинився.
Сергій пройшов уперед холодним порожнім салоном і запитав у водія, чи знає він, де знаходиться заводський профілакторій. Водій здивовано глянув, здвигнувши догори бровами:
- Ви що, маєте намір зараз іти в профілакторій? Вже – за північ! А йти туди треба через ліс! Розумієте? Он, бачите вдалині за полем смугу лісу? Оце треба дійти до нього, і потім лісом ще кілометра півтора іти стежкою. А її ще треба відшукати. Серед ночі. Та там же всі вже сплять, напевно, і все зачинено! Куди Вам іти в цю темряву? Ви що?! Їдьте краще додому, а вранці повернетесь.
- Не тутешній я. Немає в мене іншого виходу. Треба йти.
- Ну-у, що ж..., - почесав потилицю водій, - бажаю успіху. Тільки не збийтесь з головної доріжки. Вона – найширша. Але там ще є багато інших стежок – „бігуни від інфаркту” протоптали, з профілакторію.
- Дякую за пораду. До побачення!
- К-хе! До побачення! – з посмішкою крякнув, хитнувши головою вбік, водій і зачинив дверцята. Тролейбус з ходу взяв розгін і помчав, мріючи про дрімотну тишу тролейбусного парку, доки не розчинився далеким вогником у темряві.
Сергій озирнувся. Від траси ген через поле похмуро бовваніла темна смуга лісу. Здалеку вона навіювала якусь непевну тривогу, закладену інстинктом первісного страху потенційної небезпеки. Перший крок з траси на сірі грудки поля, деінде прибиті невеликими плямками ще нерозталого снігу, був результатом довгої внутрішньої боротьби двох нерозлучних ворогів – обережності і зухвальства. Їх споконвічний двобій, певне, теж мав на увазі геній Гегеля, виписуючи закони діалектики. Цього разу, зважаючи на всі обставини, обережності довелося поступитись. Дорога є лише уперед, і її треба пройти до кінця!
Як тільки Сергій розпочав торувати свій шлях полем, то вже остаточно відкинув сумніви і йшов, не озираючись. Кілька разів йому здалося, що він натрапив на якусь стежку, але щоразу через кілька десятків кроків все зникало. Смуга лісу поступово виходила із темряви і збільшувалась. Нарешті, Сергій почав вирізняти на її тлі окремі дерева. І, як не дивно, цей момент привніс у його свідомість деякий елемент заспокоєння.
Небезпека завжди лякає своєю невизначеністю, неструктурованістю, викликає відчуття липкого страху невідомості суті цієї небезпеки, її головного ядра, неможливості визначити – як з цією темною небезпекою боротися, якими засобами, і з якого боку на неї чекати. Як тільки вона хоч трохи визначилась, окреслилась – одразу настає відчуття тривожної заспокоєності, готовності до відсічі, або ж визначеності – куди треба від цієї небезпеки тікати. Мозок починає прораховувати всі ходи, наче штаб з подолання надзвичайної ситуації, і приймати заплановані рішення. А коли ти вже маєш план дій, то зможеш знайти вихід із найскрутнішої ситуації. І те внутрішнє, що ми називаємо душею, одразу це відчуває і прикручує кран потоку паніки...
Ось і ліс. Зблизька він вже не справляв враження чогось таємничого і страхітливого. Між дерев було навіть світліше, ніж це здавалось здалеку. І Сергій зрозумів чому. У лісі ще не зійшов сніг і його світло-сірий покров, відбиваючи слабкий блиск чверті місяця, хоч трохи, а все ж давав можливість деякої орієнтації. Треба було знайти головну доріжку, про яку казав водій. Сергій пройшовся вздовж межі лісу кілька десятків метрів в один, а потім в інший бік і, нарешті, натрапив на щось схоже на стежку, хоча поночі це виглядало просто смугою притоптаного снігу. Вибору не було і Сергій вирішив спробувати іти цією смугою.
Пройшло хвилин п’ять. Ліс за спиною Сергія зачинився, як двері у вагоні метро, від чого з’явилось відчуття, що опинився в якомусь темному приміщенні, розміри якого обмежувались радіусом просторового бачення. А радіус цей був не більше двадцяти метрів. Крони дерев над головою змикалися майже повністю, заважаючи хоч якось зорієнтуватись за зірками. Місяць вже заходив і був надто низько над обрієм, щоб можна було його побачити.
Через деякий час Сергій побачив те, що на мить вивело його з рівноваги – стежка подвоювалась і розбігалась у різні боки майже під прямим кутом. – Що ж тепер робити? - подумав Сергій, - не вистачало, щоб я заблукав у нічному зимовому лісі. Головне, що мене ніхто не стане шукати – ніхто навіть не здогадується, де я зараз...
Трохи обміркувавши ситуацію, вирішив спробувати звернути ліворуч, а щоб, в разі чого, не загубити шлях назад, зійшов зі стежки на один крок вбік і пішов паралельно, залишаючи на снігу свіжі відбитки черевиків.
Хвилин за десять Сергій відчув якусь зміну обстановки: сніг під ногами почав зникати, а спереду поміж дерев з’явилися якісь просвітлення. Схоже було, що далі ліс або закінчується, або там велика галявина. Сергій вже збирався зрадіти, що, можливо, на галявині і розташований профілакторій, але в останню мить його зупинило передчуття якоїсь небезпеки попереду. Здалось, що попереду нічого немає. Стежка, яка до цього ховалась у темряві метрів за двадцять попереду, тепер зникала з поля зору майже за три-чотири метри. Сергій обережно почав крок за кроком просуватись далі, уважно вдивляючись у темряву. І раптом він побачив, що стоїть над самим урвищем чи котлованом для видобутку глини. На дні його, десь вдалині, виблискувала вода. Ліс обривався раптом, нависаючи над нічним безмежжям, що відкривалося перед очима. Небо мерехтіло зірками, над обрієм згасав червоніючий місяць. Серце Сергія схвильовано закалатало і він голосно вигукнув, ніби когось звинувачуючи:
- Туди твою ...! Я ж міг закінчити своє життя на дні цього котловану!
Довелось деякий час постояти, щоб трохи заспокоїтись, а потім знову повертатись у оманливу темряву лісу. Із заходом місяця орієнтуватись стало ще важче. Стежка на снігу проглядалась на межі зорових відчуттів. Але розгалуження, врешті решт, знайшлась і Сергій покрокував іншою доріжкою.
Через деякий час знову з’явилось відчуття чогось незвичайного попереду. Ніби якісь лиховісні тіні проглянули між дерев, зазираючи у найтемніші глибини свідомості. Під час наближення вони ніби зміщувались і видавались непевними постатями. Однак, коли Сергій зупинявся, вони теж завмирали, з чого він зробив висновок, що ці тіні, мабуть, все ж не є живими істотами. Наблизившись сміливіше, він розрізнив контури хрестів, кам’яних брил і сітчастих огорож. Це було старе лісове кладовище, що тягнулось вздовж доріжки з обох боків. Під час просування між могилами, їх контури поступово то виринали з темряви, то знову зникали, ніби пливучи навколо Сергія у якомусь загрозливому танку. Йому чомусь пригадалася мелодія Гріга “У печері гірського короля”, і він непомітно для себе почав нервово мугикати:
- Та-та-та-та-та, тата, та-тата, та-тата ...
Хоч і не вірив ніколи у різні забобони і потойбічні потвори, вважаючи їх хворобливими витворами людського мозку, все ж лоскотливого хвилювання позбутися не міг. Полегшено зітхнув лише, коли побачив останній хрест, а за ним, знову – череду дерев.
Все далі і далі тягнувся ліс. Сергій вже знову почав втрачати спокій, боячись заблукати, як раптом з глибини лісової темряви ніби блиснув мерехтливий вогник. Чи не здалось? Та мабуть, що ні. Дерева то затуляли його, а то він знов виринав. Світив він праворуч від стежки, але Сергій не ризикнув піти навпростець, логічно вирішивши, що стежка ще зверне до нього.
Так воно і сталося. Наблизившись, він побачив обриси скляної веранди, в акваріумі якої висвічувало неяскраве службове світло. Коли Сергій підійшов до корпусу, то побачив, що наблизився до нього з боку, який впритул прилягав до лісу, а з фасадного боку проглядалась широка асфальтова дорога, що вела кудись в інший від нього бік, напевне, виходячи на трасу кружним шляхом.
Сергій почав стукати у вікно веранди, сподіваючись, що це сторожка і охоронець, певно, десь поблизу, куняє. Та, будити його довелось доволі довго, хвилин з п’ятнадцять, доки через шибку проглянуло заспане обличчя. Після цього ще хвилин з десять охоронець не хотів, або боявся відчиняти, пропонуючи нічному незнайомцю іти додому і приходити вранці. Логіку Сергієвих пояснень він сприймав доволі складно і повільно, з чого виник сумнів у тверезості охоронця. Нарешті, він здогадався запропонувати прибульцю показати крізь скло свій паспорт, чим пересвідчився, що той дійсно приїхав з Києва і йти йому поночі нема куди.
- Ну от, скажи ти мені, заради бога, що я повинен з тобою робити? – метушливо повторював підтоптаний дідок – охоронець. – Начальства до ранку не буде, поселяти тебе зараз ніхто не буде. До твоїх родичів я тебе теж зараз не поведу. Подивись на годинника – вже чверть на другу ночі! Як зараз почнемо шарудіти, то весь корпус на ноги піднімемо. Я з роботи за це полетіти не хочу.
- Шановний!.. Вибачте, як Вас величати?
- Василь Іванович я. Як Чапаєв.
- Так от, шановний Василю Івановичу. Я поселятись тут не збираюсь. Мені б лише до ранку десь передрімати. Може на кріслі, в холі?
- Ні. Там тебе ще хтось побачить. Знову ж таки, спитають – хто пустив? Я пустив. А хто дозволив? Ні. Краще я кину тобі на долівку свого кожуха, а ти вже якось до ранку потерпиш.
- Добре. Тут вже, власне, не так багато часу і залишилось. Я ж не знаю, чи вони у першу зміну працюють завтра, чи в другу. На всяк випадок, треба буде зранку підійти до “Ікаруса”, що повезе першу зміну. Може встигну перехопити. А як їх там не буде, то вже тоді піду шукати в профілакторії.
- То тоді не гай часу, лягай спати. Хоч трохи відпочинеш, - завершив дідок, витягуючи кожуха попід своїм тапчаном, але раптом розвернувся і, примруживши ліве око, запитав:
- Послухай! Як тебе? Сергію, здається? А ти може з дороги зголоднів? На порожній шлунок спиться якось не дуже весело.
Тільки зараз Сергій згадав, що їв останнього разу ще в літаку.
- Та.., в принципі, трохи підкріпитись не завадило б. Я в дорогу взяв тут з собою ковбаски і хліба з сиром.
- Е-е! В мене є щось трохи краще, - радісно уплеснув руками старий. – В профілакторії годують ситно, а я ще й добавки собі беру. Але ж, все це тільки закуска, а в мене крім цього ще є дещо.
Останню фразу Василь Іванович майже проспівав і поліз до тумбочки за продуктами та початою пляшкою горілки. По всьому було видно, що йому вже набридло приймати по сто грамів наодинці, і він був радий такій несподіваній нагоді – випити за компанію. Сергій витяг із дипломата свого пакета з їжею, порізав ножем ковбасу, розкрив складені вдвічі бутерброди з маслом і сиром.
- Ну що, Сергію, давай – за знайомство!
- Давайте.
Сергій випив і за хвилину тепло мурашками поповзло тілом вниз до самих кінчиків ніг, що встигли задерев’яніти від холоду за час лісової мандрівки.
- Ти розкажи мені, Сергію, що ж тебе примусило так терміново розшукувати, як я зрозумів, своїх тещу і тестя? Яка така нагальна потреба? Зазвичай, особливо від тещі, намагаються триматися якомога подалі. А тут, з України і – на Урал... І для чого? Щоб з тещею побалакати? Це, мабуть, повинна бути дуж-же нагальна якась справа. То що ж сталося?..
Сергій вже розкрив рота, щоб розповісти про свої негаразди, та Василь Іванович перебив:
- Давай спочатку ще по одній пропустимо, а потім уже розкажеш.
Випили. Сергій трохи закусив і став розповідати про те, що його примусило сюди їхати. При цьому він намагався викладати, головним чином, побутову складову своєї історії, уникаючи політичних привнесень, оскільки не знав, як буде на це реагувати незнайома йому людина.
У такій редакції історія розриву відносин виглядала якось не досить логічно, з чого сп’янілий Василь Іванович зробив висновок – дурна жінка і дурістю своєю мається.
- Розпустив ти її надто. Взяла собі в голову казна-що. Вирішила, що їй все дозволено. М’якість проявив. Жінки це відчувають і починають брикатися як необ’їжджена кобила. З ними треба суворіше – тоді вони своє місце знають. От як я зі своєю. Тільки починає коники викидати, так я суворо так долонею об стіл – гах, і вона одразу як шовкова стає.
- Ну, в кожній сім’ї – по-своєму..., - задумливо відповів Сергій. Та, виходячи з зовнішнього вигляду дідка, Сергієві якось не дуже вірилось в його суворість в стосунках з жінкою.
- Ні, - гарячково заперечував Василь Іванович, розмахуючи вже мало контрольованими руками, - постав себе справжнім чоловіком, мужиком! Отак значить – розшукуєш її терміново. В суперечки і вмовляння не встряєш. Береш її і дитину рішуче в руки і – мовчки в аеропорт. Щоб і пискнути не встигла! Тільки так її повернеш, а інакше – діло швах!
Сергієві не хотілось довго дискутувати з цієї теми, тим більше, що після третьої вони уже все підчистили на столі із закуски, і тягло спати. Тому він спробував перевести стрілки на співрозмовника:
- А Ви давно в профілакторії працюєте? Гарно тут?
- Аякже! Гарно. Весь день майже – на свіжому повітрі. Ти ж не знаєш, яке тут повітря в лісі! А-а.., ну, так – вже знаєш. Хе! Ну й встругнув! Це ж треба додуматись – серед ночі, в таку темряву через ліс, та ще й наодинці. Даєш... М-да, так про що я? А... Працюю я тут вже шостий рік – як на пенсію вийшов. А до того на заводській прохідній працював, вахтером... Нічого. Зараз нормально, мені подобається. Правда, коли дощі зарядять, то не дуже весело. Влітку комарі трохи дістають, та я вже звик.
- А як же час коротаєте?
- Та, що? Книжки читаю. Я люблю читати.
- І що Ви читаєте?
- Ну-у... Романи всілякі, особливо історичні люблю. Детективи і бойовики не люблю. А більше всього мені подобається читати про різні науки, загадки природи, про НЛО. І всіляке таке інше – незрозуміле і загадкове. А ще слова люблю розгадувати.
- Що – ребуси, кросворди?
- Та ні, слова. З чого вони складаються, як виникли, звідки походять.
- Ви маєте на увазі етимологію?
- Ну, так... Так - її саму... От, наприклад, слово “хірург” – звідки воно походить, знаєш?
- Складно зараз сказати.
- А мені не складно. Треба тільки отут трохи поворушити, - Василь Іванович покрутив п’ятірнею з розщепленими пальцями біля своєї скроні. – Так от, слухай: “хір” – це чоловічий статевий орган, а “ур” – це урина, але це – латиною, ти не знаєш. Урина – це сеча по-нашому. От і вся розгадка, “хірург” – то означає професію лікаря, який лікує урологію.
- Так хірург же операції робить, і не тільки урологічні, а й усі інші?
Василь Іванович здійняв брови і подивився посоловілими очима на Сергія. Здавалось, він не був готовий до такого простого і зухвалого заперечення. Але одразу оговтався і знайшов вихід:
- Так то ж в стародавні часи було, коли це слово виникло. Десь там, на зорі людства. А тоді, ти ж знаєш, все було інакше, не так як зараз. Не треба порівнювати. Може тоді хірургія саме з цих проблем, з урології і почалась... Отак. Тому тоді її, хірургію, так і назвали. А вже потім... Потім – цивілізація, розвиток. Почали лікарі поступово і інші хвороби лікувати. А назва... так і лишилась. Головне, я тобі скажу – це логіка, думка. Я думаю – отже існую. О!
- Добре, згоден. Василю Івановичу, давайте мабуть вже відпочивати.
- Та ти зачекай, зачекай! Що я тобі скажу..., - але тут дід подивився на майже порожню пляшку, взяв в руку і поколихав рідину на денці. Це якось саме собою відволікло його від розмови. – Слухай! Давай вже доб’ємо її, кляту, щоб не залишати.
- Ой, я більше не хочу, чесно, - Сергій притис руку до серця.
- Ну, тоді я, з твого дозволу, сам її кінчу. Тут сльози якісь залишились, - видихнув Василь Іванович, вилив залишки собі в стопку і випив. Притулив бульбастого носа до рукава, а потім раптом, ні сіло - ні впало, запитав:
- А от, знаєш, звідки взявся на Землі собака?
- Як звідки? Люди вовків приручили, - знехотя і вже не замислюючись відповів Сергій, влігся поверх кожуха та підклав долоню під щоку.
- Е, ні! От і не знаєш. А насправді, первісні люди вовка схрестили. Але з ким? Тобто, я хочу сказати, що собака пішов від вовка і від... Від кого? Га?
- Від лисиці, - пробурмотів Сергій із заплющеними очима.
- Від лисиці?! Від х...иці!!! – обурено скрикнув, наче сплюнув, Василь Іванович. І потім розмірено вимовив, піднявши вгору товстого і пожовтілого від тютюну вказівного пальця, - Від ша-ка-ла! Я багато прочитав... В книжках про все можна прочитати...
Сергій вже майже крізь сон уривками чув ще якісь розповіді задушевного дідка, що скучив за компанією.
- А ти знаєш, що усі захворювання, що пов’язані із запаленням, кінчаються на “-іт”? Радикуліт, коліт, гайморит, ,...
- Геракліт..., - вже не розуміючи, про що розмова, вставив Сергій.
- Не деракліт, а дерматит. А ще – бронхіт. І навіть, к-хе-хе – вагініт. Ти хоч знаєш, що таке – вагініт?...
Сергієві для порядку хотілось ще щось відповісти, але язик уже чомусь не ворушився, все почало кудись віддалятись, і останні слова Василя Івановича доносились ніби з іншого кінця довгого темного коридору, після чого свідомість остаточно вимкнулася...
Прокинувся він від поштовхів – дідок штовхав за плече, примовляючи:
- Е-е! Прокидайся, а то автобуса проспиш! Він за двадцять хвилин повинен від’їхати. Ну..., може і затримається трошки, але – ненадовго. Тільки поголись. І зачесатись не забудь. Тещу налякаєш, хе-хе.
Сергієві, хоч і з великими зусиллями, але довелось відігнати від себе сон і швидко скочити на ноги.
- Доки ти будеш приводити себе в порядок, я збігаю на кухню – чогось гаряченького спитаю, - у напіврозвороті продовжив Василь Іванович, ідучи до дверей.
- Та не треба. Я вже, все одно..., - Сергій натягнув через голову светр, - все одно, не встигну.
- Нічого, нічого. Чайку, або какао з булочкою – не завадить. Ще не відомо, коли зможеш наступного разу поїсти.
Не пройшло й десяти хвилин, як він повернувся з алюмінієвим чайником, у якому було менше половини какао з молоком, та з двома плескатими булочками, підрізаними навпіл і з вкладеними в них розм’яклими шматками масла.
- Давай швиденько. Черв’ячка замори. Їж.
Коли вийшли на східці перед корпусом, із-за дерев вже пробивалося ранкове сонце. На головній алеї сніг зійшов, а з обох боків, ближче до дерев, тягнулися дві смуги сірих ніздрюватих кучугур снігу – залишки зимових упорядкувань. Від дерев з лісу тягнуло першою весняною свіжістю. Сергій давно вже не вдихав такого джерельно чистого повітря.
- Дивись, автобус ще стоїть. Ну що, на всяк випадок, давай попрощаємось?
- Так. Дякую Вам за все. Якби Ви мене не пригріли, просто не знаю, що б я робив тут серед ночі.
- Ну, а як же ж можна? Хоч і налякався я трохи попервах, а все ж жаль людину. Та й на вигляд ти – не гулєван якийсь. Я це одразу примітив. Добре, біжи. Вже останні люди з корпусу виходять. А я подивлюсь, чи сядеш ти в автобус.
Сергій потиснув руку старому і швидко пішов до “Ікаруса”, що стояв метрів за двадцять від сходів. Із салону жваво доносилась мелодія популярної групи “Європа”. Піднявшись до салону, глянув вздовж ряду крісел і одразу ж у третьому ряду побачив тестя з тещею.
- Сергій?! Це ти? А звідки ти тут взявся? – перебиваючи одне одного скрикнули вони.
Сергій пройшов уздовж проходу, пропускаючи при цьому поза своєю спиною двох робітників, що заходили слідом за ним.
- Я ще вчора прилетів, але у вас вдома нікого не застав. Сусід вийшов і підказав, що ви в профілакторії. Але, де мешкає Жанна, він не знає. Тут ще була ціла історія, як я сюди добирався. Але, все ж таки, добрався – тільки було вже це на початку другої ночі. Словом, переночував у охоронця і от, нарешті, знайшов вас.
- Так треба ж було попередньо з Києва зателефонувати!
- Я розумію, але Жанна з собою телефонну книжку забрала. Листа писати я не хотів, тим більше – телеграму. Хотілось особисто приїхати і поговорити.
Теща виразно похитала головою:
- Не знаю. Важко тобі буде з нею говорити. Що у вас там сталося – не буду судити, але з того, що я почула від Жанни... Якісь жахливі історії.
Тесть продовжив:
- Це що, правда, що ти там з якимись неофашистами зв’язався?
- Та Господь з вами, які фашисти?! Демократичний блок. І у вас теж такий є. Наприклад, той же Травкін із Зеленограда. Хіба він фашист?
- Так то воно, так. Але ж і дочка наша, ні з того, ні з сього, від тебе не утекла б.
- Чесно кажучи, - почав виправдовуватись Сергій, - мені здається, що це був тільки привід. Не було б цього, знайшовся б інший. У нас і раніше були ускладнення і тертя. Вона весь час мене гризла – чому я тягну із захистом дисертації, чому ще досі кар’єру собі не зробив. Мріяла, що за кілька років професоркою стане. Кожного разу під час сварок мене невдахою обзивала. Навіть плакалася, що свою долю зі мною зв’язала. А тут я ще політикою зайнявся – от вона і психанула. Влаштувала скандал, а потім потай від мене втекла з дитиною. Лише записку лишила. Хіба ж можна так?
- А чого ж ти одразу за нею не кинувся? Чотири місяці пройшло, доки прокинувся! - теща ображено стиснула вуста.
- Одразу я сам дуже ображений був. Ми перед цим добряче посварилися. Якби Ви знали, як Олежик плакав? Він же ж так її прохав замиритися! До мене притулявся, між іншим. Дитя знає, серцем відчуває, хто правий!
- Ну, крім серця ще й розум є. Не треба все списувати на Жанну. Іноді корисно і до себе придивитись уважніше. Я думаю, що й ти багато в чому винуватий.
Автобус, між тим, уже їхав в місто. Наразі оминали з іншого пологого боку той котлован, до якого вночі вийшов Сергій. Щоб якось відволікти тещу від подальшого читання моралі, він вказав пальцем у вікно:
- Знаєте, коли я вночі блукав лісом, то мало не впав з того урвища в темряві..
- Дивно. Там же пряма стежка від траси до профілакторію?
- Це може вдень вона і пряма, а вночі все інакше виглядає, - солідно заперечив тесть.
- Так... А де, все ж таки, Жанна з Олегом? – перебив Сергій.
Тесть з тещею спочатку трохи зам’ялися і глянули одне на одного. Потім тесть, ніби виправдовуючись, почав:
- Спочатку вони жили в нас. Перші півтора місяці... Але ж ми весь час їй натякали, що треба було б замиритися з чоловіком. Хоча б заради сина, щоб він сиротою не ріс. І от, одного разу повертаємось з роботи, а Жанна речі зібрала і сидить, чекає на нас. Виявляється – вона влаштувалась на роботу і зняла собі кімнату. Живуть тепер окремо. У гості, правда, іноді приходять. Але – не часто.
- А адреса? Адреса яка?
- Проспект Червонофлотський, 50/2, квартира 75.
- Дякую. Зараз запишу.
Отримавши те, що йому було потрібно, подальшу дорогу Сергій підтримував розмову вже якось автоматично, без особливого ентузіазму. У голові у нього в цей час прокручувались варіанти зустрічі з дружиною і те, що він їй скаже...
- Сергію. Тобі краще тут вийти, - раптом стрепенувся тесть. – Пересядеш на трамвай і проїдеш чотири зупинки. Правда, я не знаю, на якій вона сьогодні зміні. Якщо на першій – доведеться добряче зачекати.
- Водій! Зупиніть, будь-ласка, біля перехрестя! – крикнула водієві теща. Автобус загальмував, відкрились двері. Виходячи з салону, Сергій навздогін ще почув:
- Як замиритесь, приїжджайте до нас в гості, у профілакторій.
- Гаразд. Постараюсь. До побачення!
Чесно кажучи, Сергія не дуже надихала перспектива чекати дружину в під’їзді до вечора, тому він молив бога, щоб Жанна була вдома. Незабаром він уже заходив у подвір’я будинку за адресою, вказаною батьками дружини. То було типове старе подвір’я старого п’ятиповерхового будинку, яких Сергій немало бачив у різних містах СРСР. У кутку двору – побілена будівля смітничка з кількома бачками, переповненими з верхом. Три металевих гаражі. Маленький дитячий майданчик з пісочницею і поламаною каруселлю. Лавочки біля під’їздів. Посірілі від багаторічної куряви стіни будинку з колись червонуватої цегли. На стіні розмашисто масляною фарбою напис – “Віктор Цой – КІНО”.
Ось і потрібний під’їзд. Перший поверх, як завжди, зустрічав новоприбульця специфічною сумішшю запахів котячих і людських відправлень. Другий поверх поступово переходив у смаження цибулі, а третій – у виварювання білизни. Стіни могли б зацікавити археологів, що спеціалізуються на вивченні наскальних розписів кам’яного віку. Стеля де-не-де блимала чорними плямами, в центрі котрих у балетних позах завмерли обвуглені залишки сірників. Сумні думки на мить залишили Сергія і він згадав, як у дитинстві сам кілька разів робив з друзями таку шкоду.
І знов підступило до горла нудотне відчуття паніки в передчутті необхідності підійти зараз до дверей і відважитись натиснути кнопку дзвінка. Дивно, але доки Сергій летів у це місто, їздив містом, розшукуючи свою сім’ю – він думав про цей кульмінаційний момент якось трохи відсторонено, проскакував його у своїх думках, ніби це зробить хтось замість нього. Одразу розмірковував, як у них буде відбуватись розмова, які вірні й логічні фрази він буде казати, які доводи і контрдоводи... І от тепер, коли до мети залишилось кілька сходів, кожен наступний давався йому все важче і важче. Серце підступно бухало у груди, які переповнював якийсь холод та невизначена тривога. Захотілося витерти лоба від поту, що виступив. Провів тремтячою долонею – лоб був сухий, але відчуття липучої вологи все-одно залишалось. Ось і четвертий поверх. Залишилось кілька східців. Сергій зупинився, заплющив очі. У голові майнула дитяча думка – от якби він зараз розплющив очі і сталося диво: він вже сидить на канапі, на колінах у нього син, а поряд притуляється тілом і прихиляє голову йому на плече дружина. Але дива не сталося і тепер доводиться все ж підніматись і дзвонити. В останню мить перед тим, як натиснути кнопку дзвінка, ще подумалось: - А може Жанна на зміні. Може так і краще. Почекаю, заспокоюсь. Увечері побачу її на східцях. Все ж, зустрітися просто вічі у вічі якось легше, ніж відповідати з-за зачинених дверей, хто прийшов. А як вона й відчиняти не схоче?..
Вдома явно хтось був, оскільки після дзвінка одразу почулося шаркання капців і незнайомий жіночий голос запитав:
- Хто там?
- Скажіть, будь-ласка, Жанна тут живе?
- А хто її питає?
- Це Сергій, її чоловік. Я з Києва приїхав.
- Ясно – “я ваша тетя из Киева...”, - з гумором відповіла жінка, відчиняючи двері.
Перед ним стояла молода жінка в халаті з бляклими, ніби вимоченими у воді, рисами обличчя. Таке враження виникає тоді, коли жінку, яку зазвичай звик бачити у макіяжі, побачиш без нього.
- То це Ви – Сергій? Добре. Ви все ж почекайте тут, а я запитаю у Жанни, чи захоче вона Вас прийняти.
- Вибачаюсь, як Вас звати?
- Ірина.
- Ірино, я приїхав не лише до дружини, а й до сина. А де Олег?
- Як де? Він же в школі!
- Але ж сьогодні субота?
- А вони і в суботу навчаються. Олег повернеться десь о другій.
Ірина розвернулась і пішла коридором до дверей, постукала:
- Жанно, ти вже не спиш? До тебе гості, - промовила з виразною інтонацією і зайшла в кімнату. Звідти донеслось довге шушукання. Потім Ірина вийшла і сказала:
- Роздягайтесь і заходьте до неї в кімнату. Капці вдягайте – вони там, за трюмо стоять.
Сергій роздягнувся і пішов коридором. Відчинив укриті пожовклою білою фарбою двері. Кімната була середнього розміру. З одного боку в ній стояла тахта і розкладне крісло, з іншого – шафа і книжкова полиця, а попід вікном з калачиками – стіл і три стільці. На одному з них, не виходячи з-за столу, сиділа Жанна. Руки її були схрещені на грудях. Обличчя видавало напругу, яку вона намагалась стримувати, покусуючи щось на поверхні нижньої губи.
- Жанночко, добрий день! Нарешті я тебе відшукав!
Сергієві хотілось підійти до дружини і обійняти її, але, оцінивши вираз її обличчя і позу, в якій вона сиділа, не збираючись виходити з-за столу назустріч, Сергій якось знітився і почав тупцювати біля входу. Жанна відстороненим голосом вимовила:
- Що ж, день добрий. Проходь, сідай, якщо вже приїхав. Не знаю, правда, навіщо? Кілька місяців ми тобі були не потрібні, а тут раптом згадав. Мабуть, відволікся від своїх справ і помітив, що чогось із домашньої обстановки в домі не вистачає.
Судячи з того, як розмірено Жанна карбувала кожне слово, Сергій зрозумів, що вона вже неодноразово подумки промовляла йому ці слова, підбирала їх, шліфувала, намагаючись болючіше дошкулити.
- Жанно, я розумію, що завинив. Але ж і ти згадай – не я тебе кинув і зник, не прощаючись. Знаєш, як мені це було боляче і образливо? У мене теж є своя гордість, яку довелось з часом перебороти.
- Ти бач! Гордість у нього! А те, що ти потоптався по мені і по моїй гордості – на це наплювати? Так? І як я тут жила весь цей час – тебе теж не хвилювало?
- Хвилювало і дуже! Ти не знаєш усього. Я лічив дні до тої миті, коли зможу до вас вирватись.
- А що ж тебе так тримало? А може – хто?
- Тільки не треба у такому тоні! Були у мене поважні причини. Я став членом виборчого штабу одного з кандидатів до Верховної Ради і останні два місяці перед виборами просто не мав часу вгору глянути, а не те, щоб кудись вирватись хоча б на день.
- Зрозуміло! Все в дитячі забавки гуляєшся? І кандидат, мабуть, теж із ваших, такий же жовто-блакитний? Замість того, щоб зайнятись якоюсь серйозною справою заради сім’ї, задумав з владою потягатись. Хіба ж і так не зрозуміло, що це тільки перед виборами з вами цяцькались, дозволили вам в демократію погратись для західної преси. А зараз, коли вибори скінчились, з вами інакше порозмовляють. Потихеньку одного за одним повисмикують як моркву і розсадять по тюрмах та психушках. Ти хоч розумієш, що і нас під удар наражаєш?
Сергій мовчки, не перебиваючи, вислуховував цю тираду з легкою посмішкою на вустах. Він вже смакував той момент, коли викладе на стіл головного козиря.
- Так от, люба! Можеш заспокоїтись. Ти все сказала з точністю до навпаки. Кандидат, в команді якого я боровся, переміг на виборах і став народним депутатом. Отак!
Як не дивно, Сергій не отримав тої реакції, на яку очікував після своїх слів. Жанна лише на мить запнулася, ніби обмірковуючи почуте:
- Ну, то й що? Депутати теж різні бувають. Он, Чичоліна – теж депутатом стала. Але я до неї в команду ніколи б не пішла. Потім, ще не відомо, чим буде дихати твій новоспечений депутат через півроку. Купить його влада з потрухами і переметнеться він на її бік, а від таких, як ти, сам допоможе позбутися, щоб в очі соромно не було дивитись.
- Неправда! Він же не один такий! Від Демблоку багато кандидатів у депутати пройшло. Вони в Раді велику фракцію утворять з міцною дисципліною. А тому, якби він і захотів переметнутись, то йому не дадуть так зробити. І ще одне я тобі не сказав – я буду у нього офіційно помічником-консультантом, з документом. Причому – це на платній основі.
- Цікаво! І за скільки ж іудиних срібників ти будеш продавати свою сім’ю?
- Жанно?! Що ти верзеш? Я не можу второпати твоєї логіки. Причому тут одне до одного?!
У цю мить розмову перервав легкий стук у двері і в щілину протиснулась голова Ірини:
- Вибачте. Жанночко, я іду до магазину. Тобі нічого не треба купити?
- Ні, Іро, дякую. Я можливо пізніше сама вийду, коли піду за Олегом до школи.
- За Олегом? – здивовано перепитала Ірина. - Він же сам завжди приходить додому?
- А сьогодні я сама його заберу: хочу його поберегти “...от всяческих, ему не нужных встреч”, - випалила Жанна, виразно подивившись на Сергія.
Ірина все зрозуміла і швиденько зачинила двері. Сергій обурився:
- Я сюди приїхав не тільки до тебе, а й до сина! Як це ти збираєшся не дати мені з ним побачитись?
- Він вже пережив одного разу драму, коли ми поїхали з Києва. Я тоді ледве змогла заспокоїти його. Скільки це коштувало здоров’я і мені, і йому! І от, коли вже я розраховувала, що все позаду, з’являєшся ти і знову хочеш роз’ятрити цю рану? Ні! Досить! Нема чого вам зустрічатись!
- Послухай! Я вже зовсім втратив розум. Що коїться? То ти щось кажеш про те, що я продаю сім’ю. Тепер забороняєш мені побачитись з сином, ніби ми вже не сім’я.
- А воно, власне, так і є. Продав ти сім’ю – пішов працювати за гроші до людей, які домагаються розвалу нашої країни, щоб ми жили з тобою в різних країнах. Якщо Союз розпадеться, я однозначно залишусь жити тут, бо тут моя батьківщина. Ти чудово про це знаєш, але свідомо цього домагаєшся. Тому я вирішила не чекати, доки ти разом зі своєю гоп-компанією доб’єтесь поставленої мети. Я подаю на розлучення і пропоную тобі погодитись, щоб не доводити справу до суду. Тому і не хочу, щоб ти зустрічався з Олежкою, не ятрив йому серце даремно. Все одно, ми вже фактично не одна сім’я. Зворотного шляху я не бачу, та й, чесно кажучи, не хочу.
- Жанно, схаменись! Ти робиш якусь трагічну помилку! Навіть, якщо в тебе нема до мене жодних почуттів, або ти із злості думаєш, що нема, то у нас все ж є син. Про нього подумай! Навіщо ж йому сиротою без батька рости? Давай краще не будемо необачно рубати з плеча. Заспокоїмось, ще раз сядемо і тверезо все обговоримо. Все ж, поки що ми ще офіційно – одна сім’я. У мене є син і ніхто не може заборонити мені бачитись з ним. Крім того, хоча він ще малий, але і він має право голосу – бути нашій сім’ї, чи ні.
- Ну, це ти так собі вважаєш, а я думаю інакше. Все! Я втомилася від цих порожніх розмов. Рішення я прийняла остаточне і змінювати його не збираюсь. До речі, ти мене трохи випередив – я сама планувала повідомити тебе про розлучення, а тут ти з’являєшся. Певно, все ж таки якісь біотоки існують.
- Так я ж сюди не розлучатися їхав, а навпаки!
- Все одно. Просто ти відчув, що я тебе кличу, от і приїхав.
- М-да-а... Жіночу логіку настільки ж важко вловити, як і біотоки.
- Не блазнюй! І от я тебе ще що попрошу. Не шукай зараз зустрічі з Олегом, якщо його здоров’я і психічний стан тебе хоч трохи турбують. Це я тебе як мати, по-хорошому прошу – не травмуй сина. Залиш його хоча б зараз у спокої. Ти ж знаєш, яке у нього слабке здоров’я?
- Але ж він буде вважати, що я його кинув і забув про нього! Ти що, цього свідомо домагаєшся? Щоб легше було йому втовкмачувати, який його батько негідник? Так?
- Заспокойся! Пройде якийсь час, він підросте, стане дорослішим, більш досвідченим у людських стосунках. Тоді я йому розповім, що ти приїздив і хотів його бачити. І хай він сам тоді вирішить – зустрічатись йому з тобою, чи ні.
- Обіцянка – цяцянка, а дурневі – радість! Я не знаю, розкажеш ти йому, чи ні. А тим більше, я не вважаю, що твої доводи мають хоч якийсь сенс. У мене зовсім інша думка з цього приводу. Знаєш, давай зараз не будемо, поки що, приймати остаточне рішення щодо розлучення. Трохи заспокоїмось і ще раз все обміркуємо. За місяць я знову приїду, тоді й поговоримо, як то кажуть, на тверезу голову.
- Добре, добре! От тоді й поговоримо – бачитись тобі з сином, чи ні, - випалила Жанна ніби з полегшенням. При цьому вона піднялась з-за столу, всім своїм виглядом натякаючи, що розмову закінчено і пора прощатися.
Вийшли до вітальні. Сергій, не кваплячись, з важким серцем одягнувся і на прощання, ніби ще на щось в останню мить сподіваючись, протягнув руку, але вона так і зависла ніяково в повітрі. Піднявши здивовано брови, нахилився за дипломатом, розвернувся і вийшов. Наостанок озирнувся, але двері вже клацнули, як ножиці на монтажному столику, рішуче відрізаючи шматок кіноплівки з минулого життя і відкриваючи нову його сторінку...
Сергій вийшов на свіже повітря. Весняне сонце яскраво виблискувало кожною іскоркою сліпучо-блакитного неба і від цієї радості післязимового пробудження його безмежний простір переповнювався гамірливим щебетанням сп’янілих пташок. Цей настрій весняного оновлення і надії вже за кілька кроків передався і Сергію.
- Нічого, - подумав він, - час все гоїть. Здається мені, дружиною зараз керувала злість і бажання помсти, а не тверезий розум. Мине кілька днів і вона вже буде жалкувати, що такого мені наговорила. А вже через місяць буде рахувати дні до мого приїзду. Хіба не любили ми одне одного? Хіба не були у нас хвилини щастя? Не могло ж все це одразу кудись випаруватись. Так, були і чвари, але в якій сім’ї їх не буває?
Із стану роздумів його вивів голос Ірини:
- Сергію! Ви вже йдете? Так ні про що й не домовились?
Сергієві чомусь здалося, що зіткнулись вони не випадково. Ірина явно вичікувала його, щоб поговорити наодинці.
- Так, не домовились. Скільки я не вмовляв, які доводи не наводив – стоїть на своєму. Спробую ще через місяць приїхати. Сподіваюсь – більш успішно.
- Та не витрачайте Ви даремно енергію! Все це не має жодного сенсу. Вибачаюсь, але я трохи чула вашу розмову. Крізь двері все долітало. Жаль мені було Вас, коли Ви розпинались, намагаючись щось довести. Даремні сподівання, нічого у Вас не вийде!
- А чому Ви так впевнено кажете, Ірино? Ви щось знаєте?
- Може і знаю... Але спочатку дайте мені клятву, що Ви, як порядна людина, не побіжите одразу назад – з’ясовувати стосунки, і не видасте мене. Жанна мене просто вб’є тоді. Даєте клятву? Ну..., що – не станете повертатись назад?
- Добре, добре, клянусь. Повертатись не буду.
- І не видасте мене ніколи?
- Не видам. Ось Вам хрест!
Із сумнівом в голосі, розповідати, чи ні, Ірина все ж поступилася своєму жіночому бажанню поділитися таємницею.
- Не знаю..., чи розповідала Вам Жанна про своє перше кохання в десятому класі? Ні? Так от... Зустрічались вони з Аркадієм Грабовським майже півроку. Плани вже будували на майбутнє. А потім Жанна поїхала в Москву вчитися. Не знаю, але якимсь чином вступила, врешті-решт, до Київського університету. Це ж Ви там і познайомились з нею? А Аркадій... – він тоді писав їй листи, сподівався, що вона по закінченні навчання повернеться у Горськ. Коли він довідався, що Жанна вийшла заміж, то місця собі не знаходив, з чорними мішками під очима ходив. Ми всі одну школу закінчували – я його добре знаю. Ну, а потім трохи заспокоївся. Минув певний час і він, як годиться, одружився. А три роки тому, коли Жанна приїжджала сюди в гості до батьків, вони зустрілись. Випадково, чи ні – не знаю. Але..., скоріш за все, не випадково. Пізніше Жанна мені зізналася, що Аркадій з того часу іноді їй телефонував у Київ і вони подовгу розмовляли. Аркадій на той час вже став директором невеликого науково-технічного колективу при інституті. Тепер ця прибуткова фірма розрослась. Вони там дійсно гарні прибутки мають – якоюсь комерцією займаються. Аркадій зараз більше схожий на західного бізнесмена, на іномарці роз’їжджає. А Жанна, коли втекла від Вас і приїхала до батьків... Знаєте..., вони одразу почали з Аркадієм зустрічатись. Мені здається, у них ще раніше була якась домовленість про її від’їзд з Києва при першій ліпшій нагоді. Так. Ну..., батьки, звісно, незабаром дізналися про Жаннині побачення з Аркадієм і влаштували їй добрячий скандал. Отоді Жанна і почала шукати собі інше житло. І, нарешті, дізналась, що у мене є вільна кімната. З тих пір ми і живемо разом... Знаєте, я Вам відверто скажу – вони зараз весь вільний час проводять разом. Обоє збираються розлучатися, а потім – розписатись. Думаю, не слід Вам розраховувати на примирення.
- Ви таке зараз кажете... Я не можу... повірити... У мене в голові не вкладається... А може Ви спеціально з якоюсь метою мені все це кажете? Зізнайтесь!
Сергій був на грані нервового зриву від почутого.
- Та ні! Навіщо мені брехати? У мене не така фантазія, щоб з голого місця придумати таку історію.
- А навіщо Ви мені зізнались? Жанна – ваша подруга, живе з Вами, а Ви її закладаєте?
- Може мені жаль Вас стало? Жанна про Вас зовсім інше розповідала. А Ви, насправді, такий цікавий! Помічник депутата. Це ж треба?! І на кого вона Вас проміняла? Не розумію...
Ірина продовжувала щось говорити, недвозначно пострілюючи скоса своїми гарно підмальованими очима. Сергій гарячково розмірковував, що йому зараз робити, і мало дослухався до Ірини, хитаючи для пристойності головою. Було бажання повернутись назад, але ж він пообіцяв цього не робити. Непорядно якось вийде у відношенні до Ірини. Але з сином треба зустрітись обов’язково.
- ...Ви мене слухаєте? Давайте обміняємось телефонами і я буду Вас інформувати, за потреби.
- Так, так,... добре. А... де знаходиться Олегова школа?
- Ви хочете побачитись з сином? Але ж Жанна тоді здогадається, що це я Вам сказала.
- Чому? Мені про це могли сказати і батьки Жанни.
- А якщо вона їм зателефонує і спитає?
- Та... Вони зараз живуть у профілакторії. І ще два тижні там будуть. Забуде... Врешті-решт, я у подвір’ї міг у когось спитати.
- Дійсно... Та тут недалеко – три квартали, потім повернете ліворуч, а там вже і самі побачите в кінці вулиці шкільне подвір’я. Але до закінчення занять ще близько години. Може трохи прогуляємось, поговоримо?
- Вибачте, Ірино, - зам’явся Сергій, - я зараз у такому стані, що навряд чи зможу відповісти, скільки буде двічі два. Краще я помалу піду до школи. Мені треба побути одному, трохи заспокоїтись, поміркувати. Як то кажуть - “перетравити” отриману інформацію.
- Так, я Вас розумію, - з сумом і трохи розчаровано промовила Ірина. – До побачення. З Вашого дозволу, я якось Вам зателефоную.
- Добре. Можливо... До побачення! Всього найкращого! - відповів Сергій, делікатно торкнувшись долонею Ірининого ліктя, і, пришвидшуючи ходу, попрямував у бік школи.
Більше години довелось йому міряти кроками стежку навколо школи, доки серед перехожих з’явилась постать Жанни. Вона виникла якось несподівано з провулку і наближалась до шкільного двору, нервово озираючись навколо. Сергій не мав наміру перестрівати її до зустрічі з сином, тому зупинився за рогом бетонного в ромбову клітинку шкільного паркану.
Жанна на деякий час зникла в під’їзді школи, а затим серед стрімкого потоку гамірливих школярів виплила у подвір’я разом з Олежиком. Сергієві, коли він побачив до болі рідне тендітне обличчя сина, щось підступило до горла, він зупинився і не міг деякий час поворухнутись, лише спостерігаючи як дружина з сином пересуваються подвір’ям. Олег, мабуть, відчув у несподіваному приході за ним матері і її поведінці щось незвичне і весь час із німим запитанням на обличчі схвильовано поглядав то на матір, то навколо. Всі запитання, які у нього виникали, він, скоріш за все, зробив ще біля класу, не отримавши зрозумілої для його віку відповіді.
Оговтавшись, Сергій попрямував до шкільних воріт. І саме в цю мить із провулку, з якого свого часу з’явилась Жанна, виринула перламутрово-срібляста іномарка і швидко опинилась біля виходу з подвір’я. Не встиг Сергій пройти ще кілька кроків, як Жанна с Олегом опинились біля відчинених дверцят машини і зникли в її череві. Сергій відчайдушно побіг навздогін, змахуючи руками, але машина вже рушила. І в цю мить Сергій побачив крізь заднє скло перекошене від плачу обличчя сина. Вони побачились і подумки стисли в обіймах одне одного до болю і сліз, невідворотно при цьому віддаляючись. “Олег!!, - кричав і біг, спотикаючись об каміння батько, і бачив крізь скло як рухались вуста синочка: “Тату! Та-ту-у!!”
Авто швидко зникло за рогом, залишаючи на душі смуток спустошення. З обох боків Сергія оминав безладний і веселий щебет дитячих голосів, ніби відтіняючи щемливе відчуття раптової самотності. Біль... Заболіло серце. Виринуло у просторі перед очима заднє скло автомобіля із заплаканим обличчям сина, то проступаючи яскравіше, то розпливаючись у сірому тумані згадки...
Сергій зупинився, розгублено розмовляючи сам з собою майже вголос. Щось треба було робити. Що? Повернутись до Ірининої квартири? Та, навряд чи, щоб Жанна туди зараз поїхала. А де ж їх тоді шукати? Ні, все ж треба піти до Ірини і спробувати у неї отримати якусь інформацію – куди Жанна могла повезти сина.
Але сподівання виявились марними. Ірина жодним словом не схотіла обмовитись, куди міг повезти Аркадій Жанну з сином. А може й дійсно не знала. Почувши ж розповідь Сергія щодо подій біля школи, виказала сумнів у тому, що вони з’являться на горизонті найближчі кілька днів.
- Думаю, не слід Вам розраховувати на те, що Ви зараз зможете чогось домогтися. Якщо вже Жанна поставила перед собою мету, вона її досягне, чого б це їй не коштувало. Не втримали Ви її в Києві, то на що сподіваєтесь тут?
- Як - на що?! Я хочу побачитись з сином. Хочу подивитись дружині в очі – як вона могла стільки років творити таке лицемірство? У мене це в голові не вкладається! Змія вона підколодна – от хто вона! Я все їй скажу, все! А сина заберу! Ця розпусниця не має права виховувати дитину!
- Заспокойтесь! Побережіть нерви. Все це Ви на суді будете казати. Там будуть вирішувати – має право вона виховувати дитину, чи ні. Але ж Ви прекрасно знаєте, що суди, частіш за все, віддають дитину матері. Просто, до цього треба бути готовим.
- Не можу я бути до цього готовим! Що Ви мені таке кажете?!
- Я розумію. Ви зараз в такому стані – важко Вас в чомусь переконувати. Нічого. Пройде трохи часу. Ви заспокоїтесь, спокійніше на все подивитесь. Жанну, все одно, не повернете. З цим треба змиритись. А з сином будете бачитись – суд зобов’яже. Будете приїжджати сюди час від часу. В гості заходьте. А як будуть проблеми з тим, де зупинитись – теж не соромтесь. Та все ж, мені здається, що для Вас краще було б зараз поїхати додому і пережити все це кілька днів. А вже потім на тверезу голову приймати якісь рішення. А зараз зопалу Ви лише можете дров наламати. Послухайте мене! Я від щирого серця раджу!
- Не знаю. Що робити - не-е зна-ю...
- А що знати? Гляньте на годинника. Вам зараз треба або терміново їхати в аеропорт, щоб встигнути на останній літак, хоча б через Москву, або залишатись до ранку. Вирішуйте.
- Ні, треба їхати. Ви праві. Я приїду додому і зателефоную до Вас. Можливо, Жанна до того часу вже з’явиться. Будемо тоді щось вирішувати. А що вирішувати?.. Так... добре. Ще раз, до побачення! Все. Поїхав я.
Сергій востаннє глянув на оселю, в якій протягом кількох місяців мешкала його сім’я, і вирушив до аеропорту. Коли через два дні він зателефонував до Горська, то довідався, що Жанна встигла подати заяву про розлучення. Ірина виявилась правою – всі намагання домогтися через суд повернення сина виявились марними. І хоча Жанну зобов’язали надавати можливість батькові бачитись з сином, вона одразу заявила під час розмови з Сергієм, щоб даремно не витрачав кошти і час на поїздки – сина він не побачить. А як син виросте, то хай сам вирішує.
А незабаром відбувся розпад Союзу, інфляція грошей. Ціна на поїздку до Горська стала такою, що Сергієві і помріяти про це стало важко. Поступово з роками біль від розлучення з дружиною приглушився до рівня тихої ностальгічної нотки, яка іноді починає бриніти під час гортання старого сімейного альбому. Єдине, від чого час від часу боліло серце, це думки про сина. Рік ішов за роком, а Олег уявлявся все таким, яким він його бачив останнього разу. Хоча і розумів, що син росте, стає все дорослішим. Чи згадує батька? Як йому живеться з вітчимом? Чи не ображає він пасинка? Чи не хворіє він, як у дитинстві? Не міг відігнати Сергій ці думки холодними зимовими вечорами, дивлячись у самотнє вікно...
А тим часом Георгія Кожевіна, у якого Сергій працював помічником, призначили головою Держкомітету з нетрадиційної енергетики та енергозбереження і той забрав Сергія працювати до себе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482935
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.03.2014
Глава ІІІ
З тих пір, як від Сергія пішла дружина, він особливо не поспішав після роботи додому: або знаходив привід попрацювати ввечері з документами, або ж, особливо влітку, виходив прогулятися парком чи вулицями міста. Полюбляв неспішно пройтися під тінистими липами Пушкінської, зайти до кафе на розі з Прорізною, взяти, ніби виконуючи таємничий ритуал, тацю з духмяною кавою, вийти на вулицю і на деякий час випасти із цього часу, віддавшись у полон тихого споглядання неповторно потопаючого у зелені куточка рідного міста. Затим міг пройтися далі під аркою і вийти до Майдану, або піднятися Прорізною до Золотих воріт, а там – пірнути під гущавину каштанів Володимирської чи попрямувати Підвальною до Львівської площі, звернувши у тихі провулочки, якими можна було не поспішаючи повернутися до Золотоворітської.
Такі прогулянки надавали душевного спокою і внутрішнього розслаблення після нервового своєю щосекундною непередбачуваністю робочого дня в Комітеті. Тим більше, що, повернувшись додому, часто доводилось сідати ще за опрацювання листів із зверненнями, які накопичувались після кожного депутатського прийому, проведеного разом з Георгієм Кожевіним.
Більшість звернень стосувались болючого своєю невирішуваністю квартирного питання. Від цих листів ставало сумно – в них був крик душі людей, що все своє життя, яке у нас одне, проіснували у свинячих умовах, недостойних людської гідності, не втративши її, і при цьому зберегли якусь щиру дитячу наївність, віру у те, що їх проблеми можуть бути вирішені, якщо прийти до депутата і нагадати: „Ми ж за Вас голосували, допомогли Вам, то тепер же й Ви допоможіть нам, виділіть нам квартиру!”.
Багато листів було від різних скаржників, серед яких попадалися істинні професіонали і віртуози своєї справи. Для таких доводилося заводити окремі товсті персональні папки з десятками листів багаторічного безплідного і впертого листування. Все ж, у більшості випадків у листах скаржників піднімались досить серйозні проблеми, з приводу яких доводилося складати ґрунтовні звернення у різні інстанції.
І ще однією категорією були народні винахідники і раціоналізатори, що обіцяли втопити країну у золоті, якщо їм дати кілька купоно-карбованців і допомогти виготовити вічний двигун. У цих листах повідомлялось, що поки що всі пропозиції іноземних агентів, які пропонували цим полум’яним патріотам виїхати зі своїм винаходом на Захід, з обуренням відмітались, але якщо їм не допомогти, то вони можуть передумати, і тоді ми гірко пошкодуємо.
Були листи-сповіді на десятках сторінок малорозбірливого бісеру, шукати суті прохання в яких було марною справою, оскільки писалися старими, змученими самотністю людьми, головною потребою яких було бажання висловити невисловлене і вислухати невислухане. Читаючи такі листи, Сергій іноді засиджувався до пізньої пори, коли нічна тиша самотньої квартири починала залазити у вуха настирливим комашиним дзижчанням, а очі непереборно зачинялися на переоблік...
Розлучився Сергій з дружиною ще в 1990 році. Дружина його, Жанна, була родом з Горська, що на Уралі. Відверті конфлікти розквітли між ними буйним квітом, коли чоловік втягнувся в політичні події того часу. Чого домагалась Жанна, Сергій не розумів. Загалом, вона була не проти поступу демократії, але зовсім неприйнятними для неї виявились національно-патріотичні процеси, що почали розгортатись напередодні розвалу Союзу. Особливо, коли до цих процесів долучився її чоловік.
- Як ти можеш?! – щоразу панікувала дружина. – У мене вся рідня живе в Росії. Ти що, хочеш, щоб я з ними опинилась по різні сторони кордону?
Спочатку Сергій сприймав це на рівні звичайних сімейних чвар, але, коли Жанна почала в ультимативній формі ставити питання руба: - Або ти з бандерівцями, або зі мною!, - він зрозумів, що рано чи пізно доведеться йому дійсно ставати перед вибором. Хоча і не здогадувався деякий час, що, насправді, ніякого вибору вже давно не було. Єдине, що він підозрював, це те, що реакція Жанни на його похід у політику була, скоріш за все, зовнішнім проявом давнього внутрішнього конфлікту, який визрівав між ними вже багато років.
Сергій згадав той час, коли Жанна виходила за нього заміж. Домагався він її досить довго і, попервах, безуспішно. Жанна серед своїх однокурсників вважалась привабливою дівчиною, хоча з обличчя назвати її красунею не можна було. Яскрава брюнетка з такими ж темними, проникливими очима, дещо задовгим і тонким з горбинкою носом та розвиненими щелепами, Жанна мала трохи хижий вигляд. Однак, завдяки яскравому й умілому макіяжу та неабиякому хисту підбирати деталі свого одягу таким чином, щоб якомога краще окреслити всі принади своєї фігури, починаючи від точених ніжок, видатного бюсту і закінчуючи пишною зачіскою, вона вміла приворожувати до себе чоловіків. Також важливою деталлю, якою нехтує багато хто з жінок, була її пружна хода, що надавала їй схожості на знак оклику. Є така невелика категорія жінок, що мають надзвичайно привабливу ходу, чи то від народження, чи завдяки якимсь спеціальним вправам, але коли вона йде, то зводить з розуму всіх зустрічних чоловіків від студентів до пенсіонерів. І, що характерно, вона може бути навіть зовсім не вродливою обличчям, та ця деталь відходить на другий план, бо вся увага концентрується набагато нижче, а у вухах звучить чаруючий ритм каблучків героїні Наталії Варлей з фільму “Кавказька полонянка”.
Сергій був на три роки старший і на той час вже працював над дисертацією. Зрештою, Жанна віддала йому перевагу поряд з іншими залицяльниками лише тому, що тоді вона вбачала в ньому перспективного молодого вченого, майбутнього академіка, професора, який забезпечить їх сім’ї добробут і стабільність. Але роки йшли, а захист дисертації все щось відкладався і відкладався. Сергій в просуванні кар’єрними східцями значної активності не виявляв. Часто їй доводилось тижнями чекати чоловіка з відряджень на заводи, на наукові конференції і семінари та ще, біс його зна, куди. Чим він там займався, з ким проводив час, Жанна не знала, і це викликало роздратування, підозри, ревнощі.
Надії на швидке покращення сімейного достатку почали поступово згасати, особливо – після народження сина. Маленький Олежик ріс дитиною досить кволою, хворобливою. Жанна просто вибивалася із останніх сил, щоб забезпечити його дефіцитними дорогими ліками, процедурами, путівками до санаторіїв. До того ж, навчання в школі давалось Олегові теж важкувато – доводилось наймати репетиторів. Словом, від зарплати до зарплати дотягнути було майже неможливо.
Жанна, як натура більш емоційна, холеричного складу, іноді просто скаженіла від якоїсь нордичної незворушності Сергія, що всіма своїми думками був у своїх наукових проблемах і не мав багато часу, а може – й бажання, глибоко вникати в сімейно-побутові ускладнення.
Що ж - з часом Жанна переконала себе, що пов’язала своє життя з невдахою. Будь-який вчинок, вислів, навіть погляд Сергія переломлювались відтепер у її голові через призму зробленого висновку, а тому, так чи інакше, набирав негативного відтінку. Навіть коли після чергової сварки Сергій намагався примиритися, задобрити дружину чи то букетом квітів, чи чимось смачненьким, або ж – квитками на концерт, усе це викликало в неї відразу. Звісно, заради дитини, збереження сім’ї Жанна змушена була в таких випадках виявляти всю силу свого артистизму, щоб зобразити на своєму обличчі вимучену посмішку і чмокнути чоловіка у слабо виголену щоку.
Часом на Жанну находила якась незрозуміла сіра хвиля похмурого настрою, коли відчуття суцільної безвиході стискає голову обручем. Тоді вона зачинялася одна в спальні, сиділа біля вікна і дивилась кудись – крізь щілину у сірувато-блакитних тінях занавісок, крізь розщеплені зором надвоє рами, дивилась і не бачила журливої далечіні розмоклих від осіннього дощу міських масивів. У ці хвилини, під шелест нескінченного потоку машин, що торують свій шлях укритим водою асфальтом, Жанна подумки поринала або в лагідний затишок батьківського дому, або в якісь нереальні еклектичні картини, склеєні калейдоскопом її фантазії з різних телесеріалів.
Коли почалися буремні події початку 90-х років і Жанна побачила як Сергій день за днем все більше поринає в їх гущавину, вона спочатку не сприйняла це всерйоз, вважаючи черговим короткочасним захопленням, але потім таки схаменулась:
- Чим ходити вулицями з прапорами та стояти з цими ідіотськими листівками біля метро, краще б закінчив нарешті писати кандидатську! Хоч якась була б користь для сім’ї! Коли дисертацію захищати збираєшся? Ти про сім’ю хоч трохи думаєш? А якщо тебе з інституту витурять за політику, чим годуватимеш сім’ю? Остаточно вже розум втратив?!
Сергій, щоб не наражатись на ще більші скандали, намагався відмовчуватись, але іноді теж не витримував:
- Як ти не розумієш?! Щось змінити в цій країні можна тільки тоді, коли ми всі разом цього забажаємо і разом будемо за це боротись. Не можна ж так більше жити! Кидаємо, кидаємо у поті чола вугілля в топку, а пара іде не у поршні, а в свисток. Ти хотіла б, щоб я одразу, вже сьогодні з цього щось мав? Але ж, це нонсенс! Сьогодні ми лише закладаємо фундамент майбутнього цивілізованого життя.
- Та-а!.. Ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра такі, як ти, не будуть нічого мати в житті! Одних кабанів від корита відженете, так інші наскочать і тобі не подякують. Ще й сторожу поставлять, щоб ви не лише до корита доступу не мали, а й у подвір’я те не заглядали жадібним оком, де це корито стоїть.
- Ні, не вірно ти кажеш! Все це можливо при однопартійній системі, коли при владі один клан, і ці старці самі вирішують, кого допускати до того, як ти кажеш, корита, а кого – ні. Ми покладемо цьому край! Подивись, як живуть люди в Європі! Там і не потрібно цього одного на всіх корита, тому що у кожного є своє.
- Що ти порівнюєш нас з Європою?! - не здавалась Жанна. - У нас завжди було і буде так – одні владу завойовують, а інші нею користуються!
- Де це – у нас?
- У Росії - матушці!
- Послухай, ми – не Росія, і не треба нас з нею порівнювати. Нам треба іти до Європи, до західного рівня життя.
- Знову ти за своє! – у дружини одразу на очах забриніли сльози, - ти що, хочеш, щоб нас Америка захопила і ми, як ті негри, у них на плантаціях працювали? Вони ж тільки про те і мріють, щоб нас від Росії відірвати, ввести НАТО на наші землі і захопити все в свої руки.
- Ну, зовсім уже очманіла, жінко!
- Так, так! А нафту і газ де будете брати? Всі заводи і електростанції одразу зупиняться, якщо Росія нам перестане їх подавати.
- Дорога, вибач, але ти наївно говориш. А Саудівська Аравія, Кувейт, Ірак? Хіба вони входять до складу Америки чи Європи? Але ж спокійно продають їм нафту, та й усе.
- Росія вам не продасть!
- Чому?
- А тому, що разом, як раніше, жити не хочете. У мирі і злагоді. Хто ж своїм ворогам продавати буде?
- Чому ворогам? Хіба не можна жити в мирі і злагоді, але в сусідніх квартирах? Кожен у своїй, окремій, а не в спільній комуналці зі спільним туалетом, ванною, кухнею, холодильником, каструлями?
- Тому, що разом ми – О! – Жанна показала стиснутий кулак, а потім розвела його в п’ятірню, - а окремо ми – як оці пальці. Кожен, хто схоче, нас захопить, розіб’є поодинці і зробить з нас африканську колонію!
Такі суперечки відбувались у них все частіше і бурхливіше. І чим більше Жанна вмовляла чоловіка не відриватися від сімейного кола зі своїми політичними пристрастями та зайнятись серйозною, на її погляд, справою, тим більше відчувала, що поступово віддаляється від Сергія і стає він їй чужим. Внутрішнє відчуття того, що доля не вдалася, що зв’язалася з невдахою і Дон-Кіхотом, що поступово з’їжджає від цього з ґлузду, доходило до точки закипання і погрожувало вибухом. Цього вибуху і лякалась, і бажала одночасно. Схоже відчуття пережила, коли сідала вперше за кермо машини. І за таких обставин вже не важливо було, надав би сам Сергій привід для такого вибуху – ситуація сама по собі йшла до розрядки.
Жанна знала, що чоловік спілкується з людьми, які обстоюють ідею незалежності України, але коли вона довідалась, що він приєднався до національно-патріотичних сил, це й підігріло ситуацію на той останній градус, що призвів до очікуваного закипання.
- Я всього чекала від тебе, але не такої ганьби! - волала дружина, розмахуючи правицею перед Сергієвим обличчям. – Як ти міг зв’язатися з цими бандитами, вбивцями, бандерівцями. Хіба ти забув, що вони витворяли на Західній Україні після війни, як вони різали і стріляли простих радянських людей? І тепер що? Ти вже разом з ними? Ви хочете захопити владу і розстрілювати всіх, хто не розмовляє українською? І до нас додому ти їх приведеш і поставиш нас до стінки як ворогів? Так? Відповідай, не корч свою пику, мерзотнику!
Вона говорила, притискаючи до себе сина. Слова лилися нескінченним потоком, не чекаючи жодних виправдань. Жанна їх просто не чула – мозок почав відфільтровувати на вході все, що не вкладалось в чітко вибудовану парадигму, і відкидати вбік. Свідомість замкнулась сама на собі, увійшовши, як іноді мікрофон, у стан самозбудження.
- Ти – монстр, негідник! Не хочу більше мати з тобою нічого спільного! Ми їдемо з Олегом у Горськ до батьків і більше я сюди не повернусь. Не вистачало ще мені побачити, як ти ходиш із шмайсером на грудях, вламуючись у чужі оселі.
- Жанно!! Схаменись! Що ти вбила собі в голову, які шмайсери? Через що ти хочеш сім’ю розвалити? Невже не можна сісти і спокійно про все поговорити? Сядь! Не стій у дверях. Ти бачиш, що з дитиною коїться, як він плаче? Олежик, ти хочеш, щоб ми з мамою розлучились?
Олег наразі стояв ні живий, ні мертвий. Сльози почергово стікали з його очей. Легені перехопило спазмами схлипувань, які він хотів і не міг припинити. Відчуття чогось страхітливого і невідворотного мороком насувалось на його дитячу свідомість, стискаючи лещатами кожен м’яз на тілі.
- Ма-х-мо... Тат-хо... Я-х-не хо-о-чу... Будьт-хе ра-а-зом. Ма-а-а-а...
- Жанно! Схаменись! До чого ти дитину довела! - Сергій притягнув ридаючого сина до себе і притиснув його голівку до грудей...
Того вечора пожежу нібито вдалось загасити, та коли Сергій вже подумав, що все гірше позаду, десь за тиждень, повернувшись з роботи, побачив розкидані по всій квартирі речі і записку на столі: Жанна сповіщала, що від’їхала з сином до батьків у Горськ.
Тієї осені від відчаю Сергія врятувало те, що він з головою пірнув у буремні політичні баталії першої передвиборчої кампанії на демократичних засадах. Інститут, у якому працював Сергій, був достатньо крупною установою в районі, щоб дозволити й собі висунути власну кандидатуру до Верховної Ради. Щоправда, керівництво інституту “прокинулось” трохи запізно, коли по округу вже було висунуто близько двох десятків кандидатів, сформовано демократичний блок. Керівництво інституту, звісно, мало намір протягнути свою людину в кандидати, розраховуючи, за звичкою старих радянських часів, що народ на зборах проголосує автоматично і одноголосно. Треба було терміново якось рятувати ситуацію, і демократичні кола інститутської інтелігенції почали шукати альтернативну кандидатуру, як то кажуть, з народу. На той час в інституті вже утворились первинні осередки кількох демократичних, у тому числі і національно-патріотичних громадських організацій. До керівництва однієї з низ входив і Сергій.
Одного разу до Сергія підійшов знайомий з сусіднього відділу Петро Петринчук і запропонував:
- Сергію, у нас у відділі є гарний хлопець Жора Кожевін. Та, ти його знаєш – в їдальні майже щодня бачимось. Так от, ми хочемо його від нашого відділу запропонувати кандидатом. Взагалі, спочатку ми планували висунути його до міськради. Але, коли почули, що ви шукаєте кандидатуру до Верховної, то вирішили, що кращої кандидатури вам не знайти.
- А чим же він так вирізняється? Ти розумієш, все не так просто. По-перше керівництво інституту має намір провести свою людину в кандидати будь-що, і тому тут потрібна рішучість, аби подолати за всіма даними силу адмінресурсу. По-друге, в нашому окрузі вже сформовано і затверджено демблок кандидатів, що будуть підтримуватись демократами. Просто не знаю, як нам потім втиснути туди ще одного кандидата? Ти ж розумієш, що це повинна бути настільки приваблива і серйозна особистість, щоб у нас були переконливі аргументи... А він хоч є членом якоїсь політичної організації?
- Та.., поки що – ні. Хіба це зараз головне? Головне – людина.
- Так то воно, так... Але, наприклад, значна частина нашої первинної організації взагалі проти висунення власного кандидата, оскільки на рівні міста Демблок вже сформовано. Як їх переконати?
- А ви приходьте до нас у відділ на презентацію кандидата. Георгій буде представляти свою програму. Правда.., це буде трохи конспіративно. Зберемось після роботи в лабораторії, зачинимось. Там будуть лише ті, кого ми особисто запросимо.
Сергій передав цю розмову керівникові своєї організації, Ксенофонту В’ячеславовичу і в призначений час, після роботи вони вдвох прийшли до лабораторії, що знаходилась в іншому віддаленому корпусі. Хоча у подвір’ї вже було темно, загального світла не вмикали. Натомість ввімкнули лише невелику настільну лампу. В її світлі, що линуло з одного кутка приміщення, обличчя людей висвічувались таємничими тінями. Невеликий натовп запрошених, осіб з двадцять, стояв посеред лабораторії між столами з приладами, між обладнанням, електричними та витяжними шафами, оцинкованими трубами витяжних систем. Усе це відбивало на стінах і п’ятиметровій стелі химерні тіні.
Петро представив Георгія, після чого той почав розповідати про себе. Голос його спочатку виривався з грудей глухувато, ніби ще соромлячись першого досвіду вільного, не скутого компартійними пересторогами, вступу. Та з кожною наступною фразою міцнів, набирав сили, доки не заполонив гучною луною весь простір лабораторної зали.
Виступ Георгія справив на слухачів гарне враження, як чогось свіжого, непересічного. У будь-якому разі стіни цього інституту з досить консервативним і конформістським керівництвом досі такого не чули.
- Ну як, Ксенофонте В’ячеславовичу, яке Ваше враження? – запитав Сергій, коли вони вже йшли двором інституту до прохідної. Окремі купки людей просувалися оддалік сірими тінями, стиха перемовляючись собі. Листопадова мряка вихоплювалась із темряви світлом поодиноких ліхтарів, сідала на обличчя ледь відчутними бризками, пронизувала тіло холодом вогкості.
- Зрозуміло, багато з того, що цей Кожевін промовляв, ми вже чули з трибун, на телебаченні і радіо. Але ж, це діло наживне. Почне частіше виступати – з’явиться і досвід, і свій стиль. Мені здається – треба його підтримати.
- А як Ви оцінюєте присутність Хорькова з парткому? Або в самому парткомі не все в порядку і там визріває розкол, або ж перед нами був розіграний гарний спектакль.
- З якою метою?!.. Не думаю. Скоріше можна пристати до першого варіанту. Кілька днів тому до мене підходила дівчина з парткому і запропонувала в одній з двох їхніх кімнат влаштувати дискусійний клуб громадських організацій. Ще кілька місяців тому я б не зміг би такого собі й уві сні уявити.
- А я думаю, вони просто мають намір таким чином тримати нас під контролем. Щоб ми всі були у них постійно в полі зору. І “жучків” у тій кімнаті, мабуть, достатньо. Як казав Мао Цзедун: “Треба дати розквітнути серед трав ста квіткам, а потім пройтися з ножицями і зрізати їх”. Так і з нами зроблять. Сподіваюсь, Ви не пристали на цю пропозицію?
- Та ні! Хіба Ви вважаєте, що я такий наївний? А щодо Георгія, то треба буде до нього ще придивитись. Та все ж, я за те, щоб підтримати його. Але за умови, що хтось із нашої організації увійде до його штабу. Може Ви, Сергію, візьметесь? Це буде для Вас гарний досвід.
- Може й так. Треба подумати.
- А що там думати?! Часу на це нема! Треба терміново готуватися до інститутських зборів. Задіяти всіх, кого можна зібрати в залі. Це копітка робота і необхідно встигнути.
- Ну, що ж, добре. Якщо домовимось, то я візьмусь...
І таки прийшлось впрягтися в цього плуга. За кілька днів, що залишились до зборів, вдалось переговорити з активістами більшості відділів і загітувати значну кількість людей прийти на збори з висування кандидата. Зазвичай, у попередні роки народ на всілякі збори доводилось затягувати з великими труднощами, та й то – цим займалась адміністрація. Ось і цього разу люди, що запрошувались на цю передвиборчу акцію по лінії адміністрації, під різними приводами “просачкували”. І так вийшло – у день зборів в залі зібралось, переважно, демократично налаштоване коло активістів. Дивно, що керівництво інституту до останнього моменту цього не зрозуміло, інакше випадку збори просто відмінили б.
У президії зборів з самого початку місця зайняли майже всі заступники директора інституту, вважаючи за звичкою, що все піде за сценарієм, розробленим заздалегідь: хто в президії, хто за ким виступає і що говорить, кого висувають і як голосують. Але ж і протилежна сторона все це спланувала на свою користь і – досить ретельно. Підготували й кілька виступаючих, що будуть агітувати за Кожевіна. Великі сподівання покладалися при цьому на ветерана інституту, слюсаря Михайла Білоруса, що користувався значною повагою не лише серед співробітників, але й у керівництва.
Початок зборів затримувався, як завжди – чекали директора інституту. Зала була сповнена монотонним гамором, що поширювався своєю поліфонією під високу стелю, до сцени, де стиха перемовлялись усміхнені зами, вилітав у простори фойє ген – до “курилки” біля туалету. Але ж ось, все стихло і всі на хвильку підвелися зі своїх місць, вітаючи директора. Поважний, у літах, академік звичним розміреним тоном розпочав збори:
- Дорогі колеги! Дозвольте привітати вас на цих зборах і подякувати за прояв громадянської свідомості й активності. Наша країна переживає зараз складний історичний період загальної перебудови, вступ до епохи гласності. Радянський Союз перебуває на етапі глибоких і багатогранних змін в економіці, у внутрішній і зовнішній політиці. Держава повертається обличчям до простої людини. Ми йдемо від одного образу та форм життя до інших, змінюємо політичну систему, впроваджуємо іншу модель економіки. Ясно, що з цього приводу можуть відбуватися дискусії, з’являтися сумніви, виявлятися різні точки зору. І це дуже важливо, тому що йдеться про долю держави. Суспільство змінюється кардинально, змінюється на принципах демократії і гласності…
У тому ж стилі вступна промова, скомпільована з різних газетних передовиць, тривала ще хвилин двадцять. Перший збій у розміреному ході запланованих подій стався під час обрання складу президії. До її складу, заздалегідь сформованого керівництвом, зал запропонував і своїх представників. Навіть це раніше було б чимось нечуваним. Коли ж справа дійшла до висунення кандидатур – ще одна непередбачуваність. Окрім офіційно запланованої кандидатури заступника директора Степанченка та “альтернативної” кандидатури, підготовленої також керівництвом як данину розгулу демократії, несподівано пропонується із залу кандидатура простого наукового співробітника Георгія Кожевіна. Головуючий, на свою біду, спочатку не відчув якоїсь загрози поставленим планам, оскільки побачив у цьому спонтанний поклик до демократії кількох особистих приятелів Кожевіна.
Виступ Степанченка за завчасно підготовленим з допомогою парткому папірцем звучав по-брежнєвськи, монотонно, а тому нічим не запам’ятався. “Альтернативник” з перших слів став хизуватися перед аудиторією тим, що півроку провів за кордоном і навчився там усіх премудростей ринкової економіки. Єдине, що можна було б згадати з його виступу, це те, що для зв’язування кожних двох слів у реченні він застосовував екзотичне на той час слово “менеджмент”. Але, оскільки аудиторія науковців була далека не тільки від незнайомої тоді ще ринкової економіки, але й від економіки взагалі, то сприйняла цей термін на рівні словника Елочки Людоїдки.
Після цього головуючий, глянувши у шпаргалку з заготовленим планом проведення зборів, запропонував переходити до обговорення кандидатур, забувши, що є ще один кандидат. Зал одразу загомонів:
- А Кожевін? Про Георгія Кожевіна забули! Він ще не виступав!
- Добре, добре. Вибачте. Тихіше, будь-ласка! Зараз надамо йому слово. Георгію Івановичу, Ви готувались до виступу? Зможете щось сказати? Тоді прошу, ідіть до трибуни.
Георгій, якому до цього вже кілька разів поспіль довелось виголошувати свою програму, виступ розпочав досить рішуче, ніби досвідчений оратор. Розповів про необхідність досягнення Україною дійсного суверенітету, про деідеологізацію економіки, про ліквідацію монополії однієї партії на політичну владу, скасування незаконних привілеїв для партійної і владної еліти. Почувши такі сміливі висловлювання, президія спочатку почала стурбовано перешіптуватись, необачно забувши відвести убік мікрофони, та через деякий час притихла, відчувши схвальну реакцію залу.
Коли почалось обговорення, на підтримку кожного з висунутих від керівництва кандидатів виступило по одному з підготовлених агітаторів. Усі інші, хто після цього почав піднімати руку з зали, почали один за одним виступати на підтримку Кожевіна і тим самим з кожною хвилиною все більше й більше відводити хід засідання від заготовленого сценарію, так ретельно опрацьованого інститутською трійкою – керівництвом, парткомом і профкомом. Тому, коли руку підняв сивий ветеран Михайло Білорус, головуючий радісно замахав йому рукою, запрошуючи до слова і сподіваючись, що той своїм авторитетом і поважним словом поставить цих вискочок на своє місце. Білорус важко піднявся з місця на своїх натруджених ногах і сиплим прокуреним голосом промовив:
- Товариші! Я вважаю, що ми, ветерани, вже віджили своє. Зараз у країні відбуваються такі бурхливі зміни, що саме час дати дорогу молодим енергійним, таким, як Георгій Кожевін. Мені дуже сподобалось усе, що він говорив. Сподобалось те, з яким бажанням і запалом він хоче щось зробити для покращення нашого життя. Саме такі люди як Кожевін потрібні зараз у політиці. Тому я вважаю, що саме його ми сьогодні повинні підтримати.
Не встиг ще Білорус під бурхливі оплески опуститись на свого стільця, як у залі піднявся гомін:
- Вірно! За Кожевіна! Голосуймо!!
Більшість президії була зовсім спантеличена таким розгортанням подій. Один із замів намагався ще збити напругу пристрастей, нагадавши, що у такій поважній справі, як вибори до Верховної Ради, головне – не енергійність і бажання, а великий досвід, якого у Кожевіна може не вистачити. Але його голос все одно потонув у морі людського галасу. А, між тим, час невідворотно наближався до необхідності розпочати процедуру голосування. У головуючого ще зберігалась остання надія, коли він запропонував провести голосування у відкритому режимі. Він подумав: “Одна справа – підгавкувати із-за спин, а інша – відкрито виступити проти керівництва і проти його кандидата”. Однак, і остання надія також померла, як останнє кроленя із зараженого чумкою виводка. За “несіяного” Кожевіна віддало голоси вдвічі більше присутніх у залі, ніж за обох інших висуванців. Як стало потім відомо Сергієві, директор інституту сприйняв те, що відбулось, чомусь на свій особистий рахунок, як вотум недовіри до керівництва, як ляпас.
Між тим, у Георгія розпочався період оформлення документів для реєстрації як кандидата, оформлення довірених осіб, одним із яких став Сергій. Настав період розгортання передвиборчої кампанії. Спроба залучити Георгія до числа кандидатів від Демблоку спочатку не мала успіху, оскільки він не був членом жодної демократичної організації. Але тут вже виявив наполегливість Ксенофонт В’ячеславович – він пообіцяв прийняти Кожевіна до свого первинного осередку на найближчому засіданні. Після цього проблему включення до Демблоку вдалось владнати.
Якось Сергію зателефонувала і запросила до себе знайома з комітету комсомолу інституту. Кілька років тому, ще коли був молодим спеціалістом, Сергій деякий час був комсоргом свого відділу, тому дівчат з комітету знав добре. Зайшовши до кімнати, він побачив, що там вже зібралось з десяток людей з громадських організацій інституту та всі комітетники.
- Доброго дня. Тут, я бачу, цілі збори. З якого ж це приводу?
- Заходьте, Сергію. Зараз ми будемо слухати виступ одного з кандидатів по нашому округу. Це – Михайленко Тарас. Ми записали на магнітофон його виступ у ВУЗі, де він очолює комсомольську організацію.
- Але ж, ми висунули від нашого інституту свого кандидата?
- А ви послухайте. Це ж цікаво. Може вам сподобається.
Сергій здивовано озирнувся на інших, що розсілися в кімнаті – хто на стільцях, а хто і просто присів на столах і підвіконнях. Всі навперебій одразу загомоніли:
- Ми теж казали про нашого Кожевіна. Та вже гаразд, трохи послухаємо, раз запросили.
Сергій лише встиг подумати про те, наскільки в головах людей ще засіло сприйняття парткому і комітету комсомолу як чогось, наближеного до керівництва інституту, а тому й – підсвідоме небажання відверто з ними конфліктувати. А магнітофон вже працював і під його рівномірне вуркотіння лунав гулкий голос Тараса. “Трибунної пафосності забагато, - зауважив про себе Сергій, - але чогось нового я не чую. Всі ці сентенції мені вже багато разів доводилось слухати. Не хочу я більше брати участь у цьому рекламному спектаклі!”. Уголос же сказав:
- Послухайте, дівчата! А вам що, якась рознарядка згори пішла – агітувати всіх за Михайленка?
- Та ні, ні! Що Ви, Сергію! Це – наша власна ініціатива. А що, хіба він погано виступає? Головне – сміливо, рішуче. І красиво. Справжній оратор! – почервонівши почала переконувати кучерява брюнетка Яна.
- Я вважаю – все це несерйозно! Якщо ми вже висунули від інституту свого кандидата, то, подобається комусь, чи ні, а треба підтримувати саме його. До побачення!
Сергій пішов до виходу, слідом за ним один за одним потягнулися й інші… Ще раз почути виступ Михайленка Сергію довелось на черговому мітингу біля Центрального стадіону. Площа майоріла жовто-блакитними прапорами. Їх яскравий колір ніби зігрівав колючу морозну свіжість сонячного січневого дня. Пару разів хтось несміливо підняв і знову сховав червоно-чорного прапора. На той час це виглядало ще досить епатажно. Черговий оратор закінчив оспівувати світлий життєвий шлях Андрія Дмитровича Сахарова. Коли оголосили наступного виступаючого, Сергій раптом почув знайоме ім’я Тараса Михайленка. До мікрофону підбіг невисокого зросту худорлявий хлопець з палаючими очима і гугнявим високим голосом почав заповнювати простір пристадіонної площі. В такт своїм словам, що він їх ніби забивав цвяхами у дошку, Тарас розмахував кулаком, в якому стискав зім’ятого кашкета. У Сергія виникла якась ще явно не оформлена асоціація, але вже через кілька секунд він згадав: квітень 1917 року, Фінляндський вокзал, броньовик. – Щось, мені здається, він явно косить під Ульянова, - зауважив про себе Сергій. – Не зійти мені з цього місця, якщо він вдома не репетирував перед дзеркалом за системою Станіславського…
Між тим, наближалось 21 січня. На цю неділю планувалось здійснення акції “Ланцюг злуки” – вишикувати людей від Києва до Львова, які б узялись за руки і показали, що Україна єдина і нікому не вдасться її розколоти. Досвід таких акцій уже був у Балтиці, крім того, незадовго перед цим деякі гарячі голови на заході України почали агітувати за негайне відокремлення від СРСР, а якщо вся Україна на це не пристане, то відокремитись хоча б одній Західній. “Ланцюг злуки” став фактично першою такого масштабу всеукраїнською акцією, спланованою силами опозиції досить організовано.
Ксенофонт В’ячеславович та Сергій запросили взяти в ній участь і Георгія разом зі своїм виборчим штабом. І от, в неділю вранці на автобусах виїхали на вказаний N-й кілометр Житомирської траси. Погода з самого ранку була мрячною. Час від часу пробивався мокрий сніг. Закручений вітром, що підбивав одяг з усіх боків, він сліпив очі і сипав за комір. Доки їхали автобусом, ноги задубли від холоду. Зігрівало лише відчуття святкового настрою, підйому, внутрішнього виклику при такому масовому виступі демократичних кіл без організуючої ролі влади.
Близько 10 ранку виїхали на проспект Перемоги. Уздовж траси вже стояла сила-силенна народу. Перед ними шикувалась шеренга людей, що потроху почали формувати „ланцюг”. Щоб трохи зігрітись, люди пританцьовували, розмахували руками, викрикували різні гасла. Автобуси просувались колоною. За містом, після автостанції “Дачна” стало трохи вільніше. Автобуси почали набирати швидкість. Спочатку порідів і щез натовп за шеренгою, а потім з’явились розриви і в самому ланцюгу. Заметіль не вщухала. Спочатку сніг падав на голу землю і танув, та через деякий час все ж утворилась тонка біла ковдра. Автобус почав гальмувати – певно під’їхали до визначеного пункту. Це якраз було посеред якогось селища – вздовж траси з обох боків крізь заметіль проглядали похмурі постаті сільських хат, дахи яких теж потроху почали вкриватися снігом. Через хвіртки де-не-де виглядали селяни і трохи здивовано та стривожено споглядали на трасу. Шеренга людей в цьому місці поки що була досить розрідженою – народ розтягнувся десь метрів на 7-8 одне від одного. Ще було хвилин із сорок до дванадцятої. Потроху почали виходити з автобуса, підставляючись під сікучу суміш вітру зі снігом. Піднімали коміри курток, оглядались, щоб визначити – з якого боку дме і стати спиною. Пролунав голос старшого в автобусі:
- Розподіляйтесь вздовж траси на вільні місця! Посувайте тих, що вже стоять. Панове, посуньтесь! Розійдіться трасою! І не скупчуйтесь – ще встигнете побалакати. Рівномірно ставайте, рівномірно!
Автобус рушив і кудись від’їхав. Коли новоприбулі розійшлись, відстань між людьми у шерензі скоротилась метрів до п’яти. Потім ще трохи зсунулись – певно, в інших місцях траси народ теж поступово прибував. Кілька ентузіастів вирішили загітувати селян взяти участь в акції, збігли з траси в кювет і побігли, залишаючи сірі сліди на пожухлій засніженій траві, до найближчих подвір’їв. Але, коли вони почали наближатись до селян, більшість із них одразу поховались за парканами, ляскаючи клямками хвірток. Дві бабусі, що залишились, вислухали пропозицію приєднатись до ланцюга і почали злякано відмахуватись руками. Потім, на всяк випадок, щоб їх не побачив бува голова колгоспу, теж пішли у свої подвір’я.
А траса, між тим, жила своїм життям. Уздовж неї в обох напрямках, окрім машин, що їхали у своїх справах, почало з’являтись багато легковиків, які дефілювали туди-сюди явно з цікавості, або із завданням – подивитись на ланцюг. Деякі з них безперервно сигналили, через відкриті вікна висувались розмахуючі руки та прапорці. Раз у раз з проблисковими вогнями проносились на великій швидкості міліцейські машини – спочатку в один бік, потім – назад у місто.
Хлопці, щоб не замерзнути, пересувались уздовж своєї дистанції, перемовляючись на ходу:
- Цікаво було б проїхатись трасою далі – чи всюди є ланцюг?
- Або на вертольоті.
- Який вертоліт у таку погоду?!
- А може пригальмувати машину? З тих, що їдуть у місто. Хай розкаже, що там зліва робиться.
- Що ж, можна і спробувати. Якщо тільки хтось зупиниться.
Через деякий час вдалося зупинити “Жигулі”, колір яких важко було розгледіти під шаром розмоклого зі снігом бруду. Водій привітно висунувся через віконце, піднявши вгору три пальці на руці:
- Слава Україні!
- Героям слава! Скажіть, яка там ситуація складається? Багато народу?
- Ой, хлопці! Таке діється. Я такого ще не бачив. Скільки їду, народ стоїть і стоїть. Може трохи рідше, ніж тут, але значних розривів нема. Скільки ж вас всього?
Сергій ніби чекав такого запитання:
- Я тут, щоб відволіктись від погоди, ходив і прикидав, скільки може бути людей до Львова, то у мене вийшло десь тисяч 100-150.
- А автобусів скільки?
- Та мабуть від трьох до п’яти тисяч. Якби нас ще село підтримало, то було б ще більше народу.
- Їх теж можна зрозуміти, - додав Георгій, - в селі кожен – як на долоні. Що б не зробив – усе село вже про це знає. А голова колгоспу, голова сільради – це місцеві боги. Від них же все життя селян залежить. Спробуй голові показати, що ти щось маєш проти радянської влади, яка того ж голову місцевим царем зробила. От і бояться.
Водій на прощання помахав рукою:
- Тримайтесь, хлопці! Ми з вами!
Десь через годину почали повертатись автобуси і забирати людей назад у місто. Їхали стомлені і притишені масштабністю події, яку довелось пережити, але в піднесеному настрої, мріючи як-скоріше потрапити додому, зігрітися чаркою горілки та гарячим чаєм, побачити телевізійні новини з коментарями. В автобусі не пили, побоюючись якихось провокацій з боку влади.
Вже наступного дня Сергій відчув з передач по телебаченню та газет, що країна змінилась. Влада, яка до цього дивилась на демократів зверхньо й іронічно, дозволяючи, як дітям, бавитись у політику, зрозуміла, що з такою силою потрібно рахуватись, і дуже серйозно. Як потім, через два роки, показали подальші події, влада зуміла зробити для свого самозбереження вірні висновки, демократи ж, навпаки, не зуміли повною мірою скористатися своєю моральною перемогою. Владні структури, які до цього дня вважали, що при необхідності для наведення необхідного порядку достатньо буде застосувати міліцію, зрозуміли свою помилку і вирішили скористатися старою мудрістю: “Якщо рух неможливо подолати, то його треба очолити”. Усі гасла і символи демократів і націонал-патріотів було перейнято і використано владою на президентських виборах 1991 року.
А поки що романтичний період розквіту демократичного руху був на злеті, що й призвело до перемоги на багатьох округах, у тому числі, і до перемоги Георгія Кожевіна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482660
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.03.2014
Глава ІІ
Валентинові, який неодноразово чув від Сергія відверті подробиці про своє невдале сімейне життя, здавалась дивною різниця між ними в цьому питанні. Сергій, що всі роки подружнього життя зберігав вірність своїй дружині, залишився, незважаючи на це, один без сім’ї. І хоч з роками почуття Сергія до неї почали поступово згасати, але все ж... Сам же Валентин підійшов до питання утворення сімейного вогнища з запізненням, досить прагматично, без полум’яних і бурхливих почуттів, дозволяв собі залицятися до інших жінок, з приводу чого у них з дружиною відбувались неодноразові “розбори польотів”. Однак, прожили вони разом вже багато років, вважалися серед друзів, знайомих та сусідів зразковою сім’єю і жодного разу у них не доходило до того, щоб ставити питання про розлучення. Щоправда, Валентин знав, що і Ольга, з свого боку, не була Джульєттою, закоханою в Ромео.
Познайомили їх, коли Валентин вже кілька років працював в інституті, писав дисертацію і був на гарному рахунку у керівництва. Це, однак, не заважало йому заводити час від часу короткочасні любовні інтрижки як в інституті, так і на стороні. Але, завдяки якійсь легкій і веселій вдачі, це не завдавало відчутних втрат його репутації. І коли одного разу під час відзначення дня народження співробітника Валентин з досить серйозним виглядом на обличчі зробив заяву, що досить йому вже гуляти, а прийшов час подумати про сім’ю, начальник відділу, професор Северінов згадав, що у його брата є донька, багато років як на виданні.
Ольга свого часу закінчила хімічний факультет університету і збиралась присвятити себе благородній для неї справі виховання дітей в школі. Але батько, що був на той час вже заступником директора науково-дослідного інституту, наполіг, щоб дочка прийшла працювати до нього в інститут, тим більше, що спеціалісти-хіміки були йому потрібні. Хоч і не дуже приваблювало Ольгу щоденне проведення одноманітних наукових дослідів з пробірками, колбами, апаратами Кіппа, пальниками Бунзена, але звикла вона однаково серйозно ставитися до будь-якої справи, за яку бралась. А тому, наступивши на горло своїй пісні, з головою поринула у роботу, забувши про все, що відбувалось за її межами.
Добре це, чи погано – важко відповісти однозначно. Певно, в нашому житті в усьому треба мати відчуття міри, відчуття простору і часу – де і коли яку рису свого характеру виявляти більш або менш акцентовано. Але ж, мати таке відчуття – це ідеальний випадок. Чи багато знаємо ми таких людей навколо себе? Чи самі це вміємо регулювати? Якщо покласти руку на серце, то навряд чи.
Не можна сказати, що Ольга не дивилась на себе в дзеркало, не слідкувала за собою, забувала, що вона – жінка. Навпаки, вона знала, що має вигляд достатньо привабливий і чоловіки на неї звертають увагу, однак, ще з студентських часів якось звикла думати про одруження і сім’ю, як про щось у перспективі, що нікуди від неї не дінеться, а на сьогодні є більш важливі справи. Заводити знайомства “на вулиці” не звикла, в колегах по роботі підсвідомо не вбачала потенційних наречених. Можливо, в цьому були якісь прорахунки материнського виховання, але Ольга вважала, що самій спеціально займатись пошуком і знайомствами не дуже пристойно, що треба просто жити серед людей, а щастя само тебе знайде...
Але ж – не знаходило, блукало якимись манівцями, а роки минали один за одним. Іноді, сидячи теплими літніми вечорами на веранді дачного будинку, мріяла Ольга і про своє сімейне гніздо, дітей, чоловіка. Але уявлялось все це вже ніби в готовому вигляді, як таке, що з’явилось звідкілясь саме собою. Попередні етапи знайомства з незнайомим хлопцем, його залицяння і поступове перетворення його в кохану людину, майбутнього чоловіка чомусь повністю випадали з її уяви. Не могла Ольга такого собі уявити. Важко було їй самій собі зізнатись в тому, що в усіх мріях і уявленнях душевних сімейних сцен в образі чоловіка проглядала до болю рідна і тепла постать батька. Цей стереотип ідеалу і єдино можливого чоловіка в сім’ї настільки був закріплений з дитинства в її свідомості матір’ю, до нестями закоханою в її батька, що Ольга будь-якого хлопця чи чоловіка мимоволі порівнювала з батьком і жоден з них такого порівняння не витримував навіть у першому наближенні.
Пройшло біля двох місяців після того, як начальнику Валентина Володимиру Петровичу Северінову спало на думку познайомити його зі своєю племінницею. Якраз у Володимира Петровича наближався день народження, оскільки ж в розпалі була червнева спека, то він вирішив запросити співробітників відділу на суботу до себе на дачу. Сад вже був старий і тінистий, з берега Дніпра віяло прохолодою. Головний інженер відділу організував музику. Столи накрили в саду під деревами.
Зазвичай Володимир Петрович святкував день народження на роботі, а із рідні приходила лише дружина з купою різних каструльок і мисок з салатами. Цього ж разу, оскільки йому виповнювалось 55 років, а це вже хоч і маленький, а все ж вважається як ювілей, то він запросив свого брата Миколу Петровича з сім’єю. Працювали і жили вони в різних кінцях міста і так вже склалось, що за сімейними та службовими клопотами бачились доволі рідко. Тому Микола Петрович та його дружина охоче прийняли запрошення, радіючи нагоді зайвий раз поспілкуватись з ріднею. А з огляду на те, що, зі слів брата, передбачалась присутність значної кількості молодих співробітників, витягнули з дому і Ольгу.
Володимир Петрович не збирався займатись відвертим зведенням Валентина з племінницею, вбачаючи в цьому якусь неприродність, тому ні про що завчасно не попереджував жодну з сторін. Довго думав, як зробити так, щоб за столом вони опинились поряд, і нарешті разом з дружиною пішов на маленьку хитрість. Порахувавши кількість гостей, вони винесли на один стілець менше, приховавши його поряд. Коли гостей запросили до столу, іменинник всадив родичів так, щоб стілець Ольги виявився з краю, а дружина тим часом притримала Валентина проханням допомогти їй винести пару блюд до столу. Завдяки цьому Валентин, звільнившись, не знайшов собі вільного місця. Тоді Володимир Петрович, бідкаючись, що так прорахувався, дістав прихованого стільця, приставив його біля племінниці і попрохав гостей разом трохи посунутись, щоб Валентин міг сісти до столу. Все вийшло настільки природно, що ніхто нічого не запідозрив.., окрім Валентина. Він у цих справах був вже такий стріляний горобець, що одразу збагнув про наміри свого шефа. Однак, не відчув себе особливо засмученим. Дівчина, хоча і виглядала вже років на 28, була доволі миловидною, тому він вирішив спробувати познайомитись поближче. Щоправда, завдання ускладнювалось тим, що з іншого боку від дівчини сиділи її батьки, тому попервах йому вдалось перекинутись з дівчиною лише кількома малозначущими фразами. Через деякий час, коли гості вирішили зробити маленьку перерву, хто - перекурити, а хто – потанцювати, іменинник покликав брата з дружиною до себе і розпочав довгу розмову. Валентин одразу скористався цією нагодою і запросив дівчину потанцювати. Зважаючи на те, що після кількох гоцалок пішла більш повільна музика, а також, на деяке сп’яніння, Ольга погодилась. За час першого танцю Валентин встиг дізнатися, де дівчина працює, що закінчила, хто її батьки. Також, маючи певні пізнання в психології, відзначив про себе схильність до романтизму її душі, заблукалої в пошуках щастя. Тому у подальшій розмові намагався їй в цьому підігрувати, що одразу почало давати свої результати. Поговорили про поезію, красу нашої природи. Уявили, яким чудовим і загадковим буде цей сад у сріблястому світлі повного місяця. Згадали про Дніпро, і тоді Валентин запропонував прогулятись до берега річки, на що Ольга несподівано для себе погодилась. Хлопець виявився доволі цікавим співрозмовником, тому повертатись до столу явно не хотілося. В якийсь момент їй навіть здалося, що це знайомство є перстом долі. Але одразу схаменулась – не можна так поспішно танути, хіба ж не зрозуміло, що перше враження буває оманливим?
Валентин поставився до нового знайомства досить тверезо, що й сприяло, врешті-решт, більшому успіхові. Гірше у нього виходило у тих випадках, коли він був надто захоплений об’єктом залицяння і зайве хвилювався. У цьому випадку він подумки відзначав для себе ряд безперечно позитивних моментів:
- дівчина доволі приваблива і обличчям, і фігурою, груди – теж нічого;
- серйозна, не фітюлька якась, але й не “синя панчоха”;
- дочка академіка - заступника директора великого інституту, племінниця шефа.
По всьому виходило, що була варта свічок. Повертаючись, жваво обговорювали проблеми виховання підростаючого покоління, шкільні реформи, торкнулися філософії творчості Льюїса Керролла та її сприйняття підлітками. Валентин вже міцно тримав дівчину під руку. Коли підійшли до садової ділянки іменинника, народ висипав на вулицю і фотографувався на згадку в перерві перед солодким столом. Запросили і їх. Валентин пристав до натовпу і потягнув за собою Ольгу, але вона чомусь відмовилась і пішла на ділянку, пообіцявши скоро повернутись. Валентин одразу відмітив про себе: - Зрозуміло, Ольга нічим на жаль не відрізняється від інших жінок, що сліпо вірять у різні забобони і прикмети, але ж, з іншого боку, якщо вона побоялась фотографуватися поряд зі мною, то це гарний знак.
Не дочекавшись повернення Ольги, Валентин сам пішов у сад. На жаль, її батьки кудись поспішали і вже прощалися. Дружина шефа намагалась умовити їх залишитись на солодкий стіл, але безрезультатно. Ольга покірливо стояла біля батька, не збираючись відходити. Валентин трохи картав себе, що не встиг ні запропонувати зустрітись, ні взяти її телефон. А тим часом сімейство вже попрямувало повз нього до виходу з саду, стиха промовивши: - До побачення. Ольга глянула на Валентина, хитнула йому на прощання головою і винувато посміхнулась, ніби вибачаючись.
Святкування розтягнулось ще десь на годину, а коли стали розходитись, Володимир Петрович підійшов і неголосно запитав:
- Я бачу, ти поклав око на мою племінницю? Гарна дівчина.
- Так, дівчина мені дійсно сподобалась. Але з нею треба або серйозні стосунки заводити, або - не крутити даремно їй голову.
- Ну, і що ж ти вирішив?
- Чесно кажучи, хотів би познайомитись з нею ближче. Але ж, вони так несподівано поїхали, що я не встиг навіть номера телефону в неї попрохати.
- Валентине, від кого я це чую?! І це, з твоїм досвідом? Хіба це проблема для істинного джентльмена? Зателефонуй у довідкову службу інституту і за хвилину будеш знати її службовий телефон. Твій дзвінок на роботу справить на неї враження.
Ольга дійсно зраділа, почувши голос Валентина, і легко погодилась зустрітись. Після цього вони почали зустрічатись, поступово Валентин став своїм у домі академіка, познайомив з Ольгою своїх батьків. По всьому відчувалось, якщо так піде далі, то і до весілля недалеко. Цього вже чекали. Та місяць ішов за місяцем, минув рік, півтора, а в їхніх стосунках прогресу все не помічалось. Одного разу Валентинова мати не витримала і запитала:
- Сину, щось я не можу зрозуміти, які у вас стосунки з Олею? Зустрічаєтесь ви ще, чи вже порвали стосунки?
- Чому? Зустрічаємось, - якось понуро відповів Валентин.
- І скільки ви ще так будете зустрічатись? Час іде. Я хоч доживу, щоб онуків побачити? Ти говорив з нею серйозно щодо ваших стосунків?
- Так, говорив. І неодноразово. Пропонував, як то кажуть, руку і серце.
- І що? Вона тобі відмовила?
- Ні, не відмовила. Але й згоди жодного разу не дала. Просто намагається одразу перевести розмову на іншу тему. А якщо я починаю наполягати, то каже, що не готова зараз дати певну відповідь.
- А може вона тобі голову крутить, а має на прикметі когось іншого?
- Не думаю. Це на неї не схоже… Ні-і. Нікого у неї немає.
- То може вона не кохає тебе? Зустрічається з тобою так, щоб не відчувати себе самотньою і подруги щоб не насміхались.
- Мені здається, що вона й до мене не дуже страждала від своєї самотності. Я не знаю. Пояснень жодних не знаходжу.
- Я вважаю, що ти повинен повестися більш рішуче. Постав питання руба. Скажи, що бажаєш чіткої відповіді – кохає вона тебе, чи ні. А якщо кохає, то нехай дає згоду офіційно оформити ваші стосунки. Посварись, врешті-решт! Впевнена, це її налякає. Не в тому вона віці, щоб довго перебирати хлопцями.
- Мамо, ну навіщо ти так? Я, до речі, теж засидівся в парубках. Добре, спробую поговорити рішуче.
Найближчого ж вихідного Валентин вирішив з’ясувати стосунки, як йому рекомендувала мати. Розмова видалась дійсно дуже гострою. Після ряду чергових відмовок Валентин різко піднявся з крісла і сказав:
- Послухай, мені вже набридла ця невизначеність! Давай, нарешті, розставимо крапки над “і”. Або ти мене кохаєш і даєш згоду на одруження, або – не кохаєш і нам немає більше сенсу мучити одне одного. Попрощаємось і – все!
- Ну чого ти кип’ятишся? Це надто серйозна справа, щоб вирішувати її таким кавалерійським наскоком... Так, ти мені дуже подобаєшся, дуже... Мені раніше ще ніхто так не подобався. Але я не можу для себе ніяк визначити, чи є це дійсно справжнє кохання, про яке пісні складають? Якби ти знав, як мені зараз важко! До речі, ти сам мені ще не сказав, що кохаєш мене. Те, що ти весь час пропонуєш вийти за тебе заміж, ще нічого не означає. А може в тебе якісь інші мотиви?
- От, знаєш, чесно зізнаюсь – коли я з тобою тільки познайомився, то було таке. Були думки, що дочка академіка – це зовсім непогано. Але потім я покохав тебе такою, яка ти є, без будь-яких інших думок, - почав виправдовуватись Валентин, хоча в глибині душі зізнавався собі, що каже не до кінця щиро. Але ж і словами про почуття до Ольги він не погрішив. Кінець кінцем, одне не заважає іншому, чорт забирай!
- Не знаю. Ну от не знаю, і все! Дай мені хоч до завтра подумати.
- Що ж, добре. До завтра, так до завтра. Сподіваюсь, що ти зможеш нарешті прийти до остаточного рішення... – вкрадливим голосом продовжив Валентин, наблизився до Ольги і звів руками її теплі податливі долоні. - Зрозумій, я хочу, щоб ти вірила мені, що я дуже, дуже тебе кохаю. І наполегливість виявляю тому, що бажаю всім серцем, щоб ми завжди були разом. Хочу щодня бути поряд і чути твій голос, і щоб ти чула ніжність мого голосу, відчуваючи тепло моїх рук і мою ласку, як зараз, коли я тримаю твою долоню, кохана. Ти – ніжна мелодія мого серця, що летить до тебе, проникаючи в глибину твоєї душі, коли ми притискаємось одне до одного. І чим більше ми притискаємось - з кожним подихом, з кожним ударом серця все більше відчуваємо, як зростає наше нестримне бажання злитися в одне ціле.
Ольга незчулась, як опинилась в обіймах Валентина і злилася з ним гарячому поцілунку.. І все було б гарно, і завершилось на високій ноті, якби Валентин, захопившись, не передав куті меду і не почав завалювати Ольгу на канапу. Це одразу вивело її із стану запаморочення і примусило різко відсахнутись.
- Ти що, зовсім вже контроль над собою втратив? Забирайся геть!
- Олю, Оленько! Вибач мені! Я дійсно втратив контроль, та хіба це дивно, коли у мене така буря почуттів сколихнулась? Це ж від великого кохання до тебе і хто може дорікнути мені, що, поцілувавши кохану дівчину, в мене дах поїхав? І потім, як можна зрозуміти твої бажання, люба? То ти незадоволена тим, що не знаєш, кохаю я тебе, чи ні, а коли я намагався показати тобі, як сильно тебе кохаю, ти знову незадоволена. Пожалій ти мене, сіромаху! Вибачаєш?
- Комедіант ти якийсь! Ну, як я можу зв’язати з тобою свою долю? Ти ж зовсім несерйозна людина. Добре, іди вже додому.
- Але ж ми завтра зустрінемось? Ти даси мені відповідь – як обіцяла?
- Обіцяла - то обіцяла. Завтра зустрінемось і поговоримо. До побачення!
Ольга провела до дверей Валентина, потім повернулась, сіла на канапу і просиділа, замислившись, до вечора. Коли повернулись батьки, Ольга вийшла на кухню до матері.
- Добрий вечір, мамо.
- Добрий. А що, Валентин не приходив сьогодні? Ви вдень куди-небуть ходили?
- Приходив. Але пішов... Не знаю, що й робити. Сказав сьогодні, що хоче отримати від мене остаточну відповідь, піду я за нього заміж, чи ні.
- Так це ж гарно, що він такий рішучий! Скільки ж можна ще тягнути? А ти не знаєш, що робити? Я тобі просто дивуюсь. Скільки ще ти будеш думати? Дивись – так і в дівках залишишся. Хіба він тобі не пара? Порядний хлопець, працьовитий. Чого тобі ще треба?
- Воно то так... Але от, як я подивлюсь на вас з татом, ніяк не можу уявити, що може в світі бути така ідеальна пара, щоб так кохали, піклувались одне про одного. Хіба зможе Валентин так кохати, бути таким чоловіком, господарем в домі, як батько? І чим більше я про це замислююсь, тим більші сумніви мене охоплюють.
- Боже! Я тобі просто дивуюсь. Ну яка ж ти дурка! Як дитина, одне слово! Мільйони людей живуть своїми сім’ями і не думають про те, чия сім’я краще. Як ти можеш наперед загадувати, як він про тебе буде піклуватись, яким буде сім’янином? Для того, щоб узнати смак яйця, треба його спочатку розбити... Щоправда, кращим чоловіком, ніж батько, Валентин певно не буде – цього я собі теж не уявляю. Але ж – чому він повинен бути гіршим?
- Все, що ти мені зараз кажеш, я вже десятки разів обмірковувала, сама себе дурепою називала, а все одно, не можу пристати до якогось певного рішення.
- Послухай, а може ти його просто не кохаєш? Може він тобі чимось не подобається, та ти сама собі не можеш у цьому зізнатися?
- Чому? Він мені подобається. Я сама йому про це сьогодні сказала. Кохаю... В усякому випадку, мені так здається. А вирішити, що робити, не можу. Послухай. Знаєш?.. Давай так. От, як ти мені зараз скажеш, так я й зроблю.
- Ну, як ти так можеш?! Дівчисько! Тут доля твоя вирішується, а ти поводишся, як мале дитя. Не мені з Валентином жити, а тобі. Хоча, на твоєму місці я б добром не перебирала. Все одно, кращого ти вже навряд чи стрінеш.
- От і добре. Тоді треба погоджуватись, - відповіла, посміхнувшись, Ольга, швидко вийшла до своєї спальні і до ранку проплакала...
Хоча Ольга і не хотіла бучного весілля, але батьки наполягли, і їй довелось поступитися. Після весілля жили попервах у просторому домі академіка, а через три роки, коли вже народилась Таня, Микола Петрович допоміг молодим вступити до кооперативу і ще через півтора роки вони відокремились. Ще через кілька років, коли Микола Петрович загинув в автомобільній катастрофі, Ольга перейшла працювати в інститут до Валентина.
***
Тетянці виповнилося п’ять років, коли Ольга дуже серйозно захворіла. Ще коли робила аналізи, була надія, що пухлина доброякісна. Та вирок лікарів був невтішний. Потрібна була термінова операція на жіночих органах, хоча до останнього не було впевненості, чи не запізно.
Хоч літо 87-го і не балувало теплом, сімейство Стернових разом з тещею на той час вже третій місяць перебувало на дачі, звідки Валентин їздив на роботу. Коли дружину забрали в лікарню, Валентин терміново оформив відпустку і щодня їздив з дачі до лікарні. Ользі конче була потрібна моральна підтримка, оскільки вона швидко почала падати духом.
- Валю, бережи дочку, якщо я помру. - шепотіла вона, хапаючи чоловіка за руку, кожного разу як він заходив до палати і підсаджувався біля ліжка. – Не поспішай одружуватись удруге!
- Олю! Ну, що ти таке кажеш? Як тобі не соромно так руки опускати?!
Та Ольга відвертала обличчя до стіни і мовчки плакала. Валентин тримав дружину за руку і не знав, як ще її хоч трохи підбадьорити. Ще невідомо, як реагував, якби сам опинився в такій ситуації.
Операцію робили кілька годин, і Валентин не знаходив собі місця, чекаючи доки вона закінчиться. Коли ж, нарешті, побачив очі лікаря, що напливали коридором назустріч йому, все ніяк не міг у них розгадати хоч якусь відповідь, перш ніж вона буде безжально озвучена.
- Лікарю, ну як? Що з дружиною? – не витримавши, крикнув Валентин ще за кілька метрів.
- Ну, що я Вам скажу? Операція, в цілому, пройшла нормально. Хоча, звісно, якби ви звернулися до нас раніше, то наслідки могли б бути більш легкими.
- А що Ви маєте на увазі?
- Заради надійності довелось серйозно попрацювати скальпелем. Дітей ваша дружина мати вже не зможе та й...ну, загалом, дякуйте богові, що хоч живою залишилась, і моліться, щоб жодних рецидивів не виникло в майбутньому.
Лікар, не чекаючи відповіді, поспішив у своїх справах, а Валентин залишився стояти у якомусь заціпенінні посеред коридору, не знаючи, чи плакати, чи радіти.
На дачу повертався емоційно і фізично знесилений, ледве пересуваючи ноги. Було лише одне бажання – лягти якнайшвидше у ліжко, накритися ковдрою з головою і заснути надовго, щоб ніхто не заважав. Ще не дійшовши до ділянки, побачив на дорозі тещу, що вийшла за хвіртку і чекала на нього, якимсь підсвідомим почуттям відчувши момент його повернення з міста. В очах її стояв німий переляк невідомості.
- Її немає?!.. Скажи чесно! – напіввикрикнула, напівпростогнала вона, чомусь наперед упевнена у трагічній розв’язці.
- Господь з Вами! Що Ви таке кажете? Операцію зробили. Оля в реанімації...
- Так?.. А як вона... як себе почуває? – з придихом продовжувала видавлювати з себе теща.
- А як може себе почувати людина після важкої операції?
- Після... важкої?..
- Ну, не гланди ж їй вирізали!
- Вирізали?..
Валентин був уже настільки втомлений, що, більше не відповідаючи нічого, аби не відповісти нечемно, мовчки пройшов повз Аллу Федорівну, перекинувся кількома лагідними фразами з дочкою і пішов у ліжко, проспавши до пізньої ночі.
Наступні кілька днів Валентин і Алла Федорівна по черзі моталися між дачею, ринком і лікарнею, щодня заспокоюючи дочку обіцянками, що от-от вже і її зможуть взяти до матері в лікарню. Тетянка все більше нервувалася і капризувала, пориваючись до мами. От і сьогодні, теща поїхала в лікарню, а Валентин залишився з дочкою. В останні дні серпня погода трохи налагодилась, потеплішало. Затишна зелень саду, що вже майже втратила надію дочекатись літнього тепла, жадібно всмоктувала лагідні сонячні промені, ніби відчуваючи швидке наближення ранньої осені. Пообідали в затінку прямо в саду, хоча сказати „пообідали” було важко: з великими зусиллями Валентинові вдалося втиснути в дочку лише кілька ложечок картопляного пюре разом з кефіром.
- Таню, ну ти мене просто змучила! Сором який! Ти ж уже доросла дівчинка, а доводиться тебе з ложечки годувати. Може ще трошки?
- Не буду! Не хочу більше! – черговий раз викрикує донька і, пручаючись, намагається вислизнути з-за столу.
- Ну, добре! Тільки з умовою, що зараз будемо відпочивати.
- Не хо-о-чу! Коли ма-а-ма повернеться?
- А давай, я тобі тут постелю розкладачку, прямо під деревом.
- Ні-і-і! До ма-а-ми хочу!
- Поїдемо до мами, Таню, обіцяю! Але не сьогодні. От бабуся приїде і скаже, дозволив лікар, щоб тебе до мами пропустили, чи ні.
- А чому ж вас пускають, а мене – ні?
- Тому, що ми вже дорослі, а ти ще маленька, - швидко вимовив Валентин, не знаючи вже як виправдатись. Не чекаючи на наступне запитання, пішов до будинку, виніс постіль і почав стелити. – Ось ми зараз постелимось, ти ляжеш і я тобі казочку почитаю.
- Не хочу казочку. Ти вже мені всі прочитав по три рази.
- А що ж тоді? Ну, розкажу що-небудь... Знімай сандалі. Отак... Тепер сорочечку, і лягай набік. Дивись, травички які, квіточки поряд. Вони теж зараз відпочивають. Вся природа в обідню пору відпочиває. Бачиш, схилили всі свої листочки і ніжаться на сонечку, доки вечірня прохолода не просочилася до саду.
- Тату, а що, травички між собою не розмовляють? Хіба їм не сумно цілий день отак стояти мовчки?
- Чому? Розмовляють, тільки дуже тихо, тому ми їх не чуємо.
- А про що вони розмовляють?
- Важко сказати... Вони своєю мовою розмовляють, трав’янською. Але ж ми можемо і здогадатися, про що вони перемовляються. Треба просто уважно придивитись до них – як вони стоять, як дивляться одна на одну, куди свої квіточки хилять, куди листочки простягають.
- Тату, а ти зараз подивись і розкажи. Ось про ці, що біля стежки.
- Ну-у, не знаю.., давай спробую... Зараз, зачекай, придивлюсь уважніше... - непомітно усміхається батько, і на ходу починає вигадувати, намагаючись дотримуватись казкового стилю оповіді:
- Дивись, доню! Он, бачиш, як розлогий темно-зелений подорожник лагідно прихилив свою голівоньку до гусячих лапок і тихо наспівує сумну пісню про літо, що так несподівано швидко добігло свого кінця. А над ними гордовито підніс свою довгу і тонку стеблину спориш, хизуючись своїми невеличкими білими квіточками, ніби сережками у вухах:
- Гей, прокиньтесь! Годі перешіптуватись! Доки ви оце так дурно втрачаєте час, я вже он як піднісся вгору! Треба поспішати, а то до приморозків і насіннячко не встигнете підготувати!
А збоку, бачиш, біля стежки за цією розмовою з посмішкою споглядає ніжно-зелена кульбабка. Вздовж її довгого листочка з примхливо мережаними краями діловито просувається у своїх справах заклопотана мураха. Кульбабка розслаблено ніжиться у теплих золотавих променях серпневого сонця і дивується уголос:
- Що це за клопоти? Хто заважав вам ще в травні зробити свої справи, а потім спокійно відпочивати усе літо? Дивні якісь. Сказано ж: "Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні".
З іншого ж боку стежки до розмови прислухається романтична замріяна квасениця. Завдяки своїм листочкам-сердечкам, що укривають її з усіх боків, вона серед садового товариства вважається знавцем у сердечних справах. На жаль, вона виросла трохи далі від співрозмовників, тож їй доводиться прислухатись і щосили витягувати вбік через стежку жовті пелюстки своїх вух. Їй взагалі незрозуміло, як влітку можна відпочивати:
- Доки є тепло і сонце, треба працювати без відпочинку – заклав одне насіння, готуй інше. Ніколи не можна розраховувати на гарну погоду. Невже не зрозуміло?
- З-зроз-зуміл-ло, зроз-зуміл-ло! - продзижчала густим баритоном брунатна бджола, яка, пролітаючи у бік клумби з айстрами та чорнобривцями, почула квасеницю.
- Втім, - вже більше для себе продовжила ніжна квасеничка, почухавши пальчиками твердих зелених стручків потилицю своєї густої верхівки, - коли у них така взаємна приязнь, то... можна і про час забути.
Глянула з лагідною посмішкою у бік подорожника та гусячих лапок, потім перевела свій погляд кудись удаль і замріяно промовила: - А раптом... це любов?..
Валентин глянув на дитину і побачив, що дочка лежить із заплющеними очима. – Ну, от і добре, - подумав, - тепер у мене є пару годин, щоб зайнятись своїми справами.
Однак, не минуло й години, як на дорозі біля їхньої ділянки зупинилась вантажівка і почала гучно сигналити. Тетянка одразу прокинулась. Мовчки чортихаючись, Валентин попрямував до хвіртки. З машини вийшло двоє чоловіків у спецодягу, тримаючи у руках якісь чорні пакети.
- Добридень, господарю! Отримайте мішки для збирання опалого листя! Ми в жовтні будемо об’їжджати садові ділянки і позабираємо ці мішки. Тільки Ви їх, коли наповните, повиносьте на вулицю і покладіть під паркан. Ну, як минулого року.
- Не знаю. – здивовано двигнув плечима Валентин. - Я минулого року влітку взагалі не був на ділянці до самої осені. Ми вивезли дочку до знайомих в Одесу ще у травні, коли паніка з тою радіацією почалась, а потім по черзі з нею були: спочатку я, потім дружина, а потім теща. Сюди я лише у кінці вересня ризикнув з’явитись.
- А куди ж Ви листя дівали?
- Та, таке вийшло, чесно кажучи, з цим листям... Почав я його згрібати у купи, щоб потім на поле вивезти. Не встиг закінчити, як дощ почався. Ну, думаю, приїду наступного разу, коли погода буде, і вивезу спокійно. І що ви думаєте?! Наступної суботи тепла погода була, сонечко пригріло, от тещі й заманулося самій поїхати сюди. Дружина теж з нею поїхала, а мене з дочкою вдома залишили, щоб зайвого разу радіацією не дихала. От, приїхали вони сюди і... ну, тещу, мабуть, таки біс поплутав...
- А що таке?
Валентин хотів відповісти, та в цю хвилину з саду підбігла дочка і почала тягнути батька за руку назад, трохи перелякано дивлячись на незнайомих дядьків.
- Тату, пішли додому! Пішли!
- Зараз доню, почекай трохи! Я закінчу розмовляти, і ми підемо. Зараз, зараз... Так от, - знову звернувся Валентин до чоловіків, - на чому я зупинився?.. А-а... Побачила теща ті кучугури з листям, що я позбирав, і... попалили вони їх разом з моєю дружиною.
- Та Ви що?! Цього ж не можна було робити!
- Е-хе-хе... Я розумію! Потім я їх теж вилаяв як тільки міг, але ж... справу вже було зроблено. Згадую, вони ще на горло скаржилися. Але ж... тоді всі на щось скаржилися.
- М-да... Ну, що ти з них візьмеш? Жінки є жінки... Ви ж хоча б цього року все зробіть як слід.
- Та, вже постараюсь. Домовились... До побачення! Пішли, Таню, насос зараз включимо, квіточки поливати будемо.
- А мені шланг потримати даси?.. Тату, ну я не буду більше доріжки поливати! Обіцяю!
- Добре, добре!..
Ольга потроху відходила від хвороби. Коли її виписали з лікарні, сім’я вже переїхала до міста. Настрій у дружини потроху покращувався, хоча минали потім місяці, роки, а якийсь внутрішній переляк від того, що все може повторитись, не залишав її вже ніколи. До того ж, до нього додалось побоювання, що чоловік може у будь-який момент її покинути. Побоювання породжувало підозри. Усе це її постійно комплексувало, додавало нервозності у поведінці і, попри бажання, призводило час від часу до ускладнення взаємовідносин з Валентином. Настрій Ольги постійно змінювався: то вона краяла чоловікові душу своїми ревнощами, а то, раптом, починала з сльозами самоприниження пропонувати йому знайти собі іншу жінку, яка змогла б бути для нього справжньою дружиною. Врешті-решт, усі ці негаразди перемагало єдине – бажання зберегти сімейне багаття, бажання разом виховувати дочку. Чи достатньо цього для щастя? Хтозна... Але іноді бажання нічого не змінювати у своєму житті поступово переходить у таку звичку, похитнути яку до снаги лиш божевіллю нового кохання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482659
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.03.2014
Глава І
Валентин ішов незнайомим містом, роздивляючись...
Як опинився він у цьому затишному старовинному містечку N однієї невеликої західноєвропейської країни? Що тому передувало? Пам’ять повертала Валентина Петровича ще далі в часі – до Києва першої половини дев’яностих років. На той час він перейшов працювати до Держкомітету з нетрадиційної енергетики та енергозбереження. Незадовго перед цим Комітет було відокремлено від Міністерства енергетики. Нарешті стало зрозуміло, що в них діаметрально протилежні цілі. Якщо для Міністерства головним показником, за яким воно ще з часів “розвинутого соціалізму” звітувало про свою діяльність, було виробництво і продаж енергії у параноїдальній кількості, то у Комітету було, навпаки, райдужно ринкове завдання – заощадити якомога більше палива та зменшити енергетичні витрати. А для нашої країни з колгоспно-ринковою економікою це досить перспективне, але в той же час, далекоперспективне завдання.
Валентин за фахом був біохіміком і до цього працював у науковому інституті разом з дружиною Ольгою. Так би і працювали разом ще багато років, та зайнявся новою цікавою темою – вирощуванням спеціальних сортів ріпака з метою отримання екологічно чистого дизельного пального. Поступово почав вивчати і саму технологію виготовлення пального. У Комітеті на той час також зайнялись цією проблемою. На одному із семінарів, де Валентин виступав з доповіддю, йому й запропонували перейти працювати до Комітету.
У відділі, куди прийшов Валентин, було п’ятеро співробітників. Всі (крім начальника) сиділи в невеликій кімнаті, де крім столів і шаф залишалось ще трохи місця для проходів. Біля вікна, підвіконня якого прикрашала шеренга великих і малих вазонів з рослинами, сиділи дві жіночки років 45.
Зліва – темноволоса повненька Тетяна Михайлівна, душа кімнати. Набагато легше було б порахувати, скільки хвилин на день вона мовчить, ніж – скільки розмовляє. Від неї можна було довідатись про всі відкриті й потаємні новини в Комітеті. А також – про різні дієти, ліки, нетрадиційні народні методи оздоровлення, пояснення сновидінь, прикмети, рецепти і ще багато про що. Дехто в Комітеті сприймав її як простушку і квочку, хоч насправді це було далеко не так. Тетяна Михайлівна мала хист завести з будь-яким співрозмовником цікаву розмову, розговорити його і вивідати таким чином багато корисної для себе інформації, яку зазвичай потім з користю для себе використовувала.
Праворуч, обклавшись паперами і повністю заглибившись у екран комп’ютера, сиділа, трохи схилившись наперед, більш мовчазна блондинка Оксана Сергіївна. Відволікти її від цього заняття могла лише якась дуже жвава дискусія, що іноді виникала в кімнаті з побутових або політичних питань. У таких випадках вона відхилялась назад на спинку стільця, розправляла зморшки на своєму злегка припудреному обличчі, іноді заводила, підтягуючись, руки за потилицю і намагалась допомогти вирішенню дискусійного питання, розповідаючи яку-небудь повчальну історію зі свого життя. Після чого знову занурювала свої короткозорі очі вглиб екрана. Той, хто подумав би, що Оксана Сергіївна – дуже цілеспрямований і наполегливий в роботі службовець, помилився б. Велика напруга, з якою вона намагалась сконцентрувати всю увагу на своїй роботі, пояснювалась насправді тим, що ця робота давалася їй дуже важко і була на межі її розумових можливостей. Для того, щоб написати короткого на одну сторінку листа, Оксана Сергіївна іноді просиджувала, не відриваючись, цілий день, а то й після роботи, боячись, щоб ніхто, не дай боже, не помітив, як важко їй це дається.
Поряд зі столом Тетяни Михайлівни ближче до виходу солідно сидів, притуливши спинку стільця до стіни, лисуватий Леонід Якович. До своєї ділянки роботи він ставився набагато спокійніше, ніж інші співробітники, оскільки вік його наближався до пенсійного і будь-які питання кар’єрного росту з певного часу вже відійшли для нього на десятий план. Набагато важливішим питанням, особливо в процесі наближення до кінця тижня, було планування того, що треба встигнути зробити за два вихідних на садовій ділянці. Втім, зважаючи на великий досвід служби, якихось помітних завалів у його роботі не помічалося. Свої обов’язки Леонід Якович виконував ніби автоматично, особливо не заглиблюючись і не роздумуючи. Як він любив казати: “Вам хочется песен? Их есть у меня.”
Леонід Якович зазвичай ставав ініціатором різних дискусій, особливо на політичні теми, а іноді – з приводу того, хто винуватий, якщо в крані немає води. Основним опонентом з більшості спірних питань йому ставала Тетяна Михайлівна, через деякий час підключалася Оксана Сергіївна. Валентин, попервах, як новачок і молодший віком, соромився активно приєднуватися до розмов, особливо зважаючи на те, що його стіл був навпроти стола Леоніда Яковича, і його трохи знічував важкуватий погляд близько посаджених очей з під густих брів ветерана. Тільки пізніше Валентин зрозумів, що все це здебільшого напускне, для солідності, і став поводити себе з Леонідом Яковичем розкутіше і навіть почав вступати в суперечки.
Коли Валентина запросили до Держкомітету на посаду головного спеціаліста, начальник управління Петрицький пообіцяв, що виб’є у голови Комітету ще одну одиницю під окремий сектор з проблем біодизельного пального, і Валентин його очолить. Як не дивно, Олександру Васильовичу вдалось досить швидко виконати обіцяне і через два місяці Валентин вже став завідувачем сектора. Правда, другу вакансію поки що заповнити не вдавалось – ставка була надто низькою, щоб за такі гроші можна було швидко знайти когось бажаючого. А тому Валентинові спочатку довелось тягнути воза за двох. З ранку до вечора телефонувати, писати доповідні, програми, листи, проекти наказів, організовувати засідання комісій і робочих груп.
За цими клопотами швидко пролетіли новорічні свята, потім – 23 лютого. У відділах чоловіки почали збирати гроші для поздоровлення жінок з святом 8 Березня. Валентин на цей час потоваришував з таким же як і сам, новим співробітником Держкомітету Сергієм Глущенком. Зблизило їх те, що вони майже одночасно перейшли сюди працювати з наукових інститутів, мали близькі інтереси і уподобання, політичні погляди. Обоє, крім роботи мали своє хобі. Валентин захоплювався поезією, сам потроху намагався писати. Крім того, вже багато років у вільний час займався написанням наукових статей, що стосувались теорії поля, гравітації, розвитку Всесвіту. Намагався протягом довгих років щось опублікувати, вів безплідне листування з різними науковими журналами, інститутами, але постійно отримував негативні відповіді. І не те, щоб йому відписували, що його ідеї безглузді. Ні. Просто кожного разу знаходився якийсь привід, щоб елегантно відмовити: або тема статті не відповідала тематиці журналу, або занадто велика за об’ємом стаття, або оформлена не за правилами. Фізичні журнали відповідали, що його статті носять більш філософський характер, філософські – що статті скоріше природознавчі, наукові, а математичні звинувачували, що в цих статтях не використовується тензорне числення, а тому читати їх не стануть. Чергова відмова не охолоджувала Валентина, а лише ще більше гартувала його цілеспрямованість і внутрішнє відчуття того, що він – невизнаний талант, хоча вголос ніколи і нікому про це б не зізнався через природну сором’язливість.
Сергій мав інтерес до заняття політикою, якщо це можна назвати хобі. Тому що досягти в політиці якихось успіхів може лише той, хто поставив це за головну мету у своєму житті, до того ж, керуючись лозунгом: “Ціль виправдовує засоби”. Ті ж, хто займається політикою як хобі, з усім ворохом морально-етичних пересторог, зазвичай виконують роль дров у топці паровоза професійних політиків.
Сергій був активним членом партії Народного добробуту. А крім того, помічником-консультантом народного депутата. Цим же депутатом був ні хто інший, як сам голова Комітету Георгій Іванович Кожевін. Сергій, власне, тому й перейшов працювати до Комітету. За таких обставин могло б видатись, що його життя в Комітеті повинно було бути безхмарним і перспективним, насправді ж, багато хто дивився на Сергія скоса, вважаючи його вискочкою. Невідомо, правда, чого було в тих поглядах більше – заздрості чи зверхності. Особливу ж потаємну ненависть до Сергія мав перший заступник голови Юрій Сікачов.
Зважаючи на майже повну зайнятість голови Комітету справами політичними, Сікачову свого часу вдалось поступово захопити у Комітеті в свої руки всі ланцюжки влади. Все сходилось до нього, як до павука, що сидить у центрі павутиння. І, завдяки цьому, він зробив себе єдиною сполучною ланкою між Головою і Комітетом. Ніхто не мав доступу до Голови поза Сікачовим.
І тут раптом правила гри в цій “ідеально” сформованій структурі порушуються якоюсь дрібною сошкою, що, як помічник депутата, має вільний доступ до Голови. Сергій з перших же днів своєї появи в Комітеті відчув шкірою всю силу відторгнення з боку Сікачова, незважаючи на те, що за своєю вдачею, як і Валентин, був людиною лагідною і намагався жодним чином не зловживати своїм становищем. Сергій якось одразу відмітив, що у нього з Валентином є деяка спорідненість характерів, а тому став відверто розповідати йому про свої проблеми, і це приносило йому душевне полегшення.
Того дня, перед самою перервою на обід, Сергій зайшов, як він часто це робив, у гості до Валентина, щоб разом випити чаю з домашніми бутербродами. Треба сказати, хоча в Комітеті й була своя їдальня, багато хто, не бажаючи вистоювати в черзі, приносив з дому “тормозки”, запиваючи їх чаєм чи кавою. Воду кип’ятили зазвичай за допомогою електрочайників, але час від часу кімнатами бігав начальник управління і попереджав, щоб їх ховали – якимсь чином доходила чутка про черговий набіг пожежної інспекції.
- Доброго вам дня, - голосно гукнув Сергій, заходячи до кімнати. Першим потиснув руку Леоніду Яковичу. У цей час Валентин ще закінчував телефонну розмову і в чомусь схвильовано переконував співрозмовника:
- Завезіть зразки насіння обов’язково до середи, в крайньому випадку – в четвер зранку. Мені в понеділок конче потрібно вже скласти звіт по всіх регіонах, а я ще маю встигнути домовитись, що нам зробили аналіз на вміст ерукової кислоти. Я Вас дуже прошу! Ну все, чекаю. До побачення.
- Валентине! Закінчуй вже! Подивись на годинник – обід розпочався.
Валентин поклав слухавку, потиснув руку Сергієві і пішов включати чайник.
- Оксано Сергіївно, а Ви що, сьогодні з нами обідати не будете?
- Ні. Сходжу до їдальні, хоч борщу поїм, - відповіла Оксана Сергіївна, виходячи з кімнати.
- Як там справи у Верховній Раді, що з проектом Конституції? – запитав Леонід Якович Сергія, виймаючи зі свого дипломата пакет з бутербродом.
- Поки що, все щось затягується. Вчора Юзьков провів чергове засідання комісії. Знову ліві гальмують з питанням щодо герба і прапора. Якісь компромісні варіанти підкидають з малиновим кольором. Хоча ж і так ясно, що це нонсенс – є шість визнаних у світі геральдичних кольорів на прапорах. І малиновий до їх числа не входить. Думаю, що просто намагаються потягнути час.
- А що тут тягнути – народ все уже сам вирішив, - додав Валентин. – Коли народ вийшов на Хрещатик і своєю масовістю переконав, що прапор над столицею повинен бути саме блакитно-жовтий.
- Це коли? Тоді, коли біля міськвиконкому вперше підняли прапор? – запитала Тетяна Михайлівна.
- Ну, взагалі, якщо бути точним, то вперше блакитно-жовтий прапор у Києві було піднято біля Московської райради. Тижнем раніше, 16 липня, - заперечив Сергій.
Леонід Якович недовірливо похитав головою:
- Не може бути! Щось Ви певне переплутали. Чому ж про це ніде ніхто не каже?
- Як переплутав? Я сам брав участь у мітингу, коли його підіймали. Чималий мітинг був - майже дві години. Бачив і публікації з цього приводу. Просто ця подія не набула такого резонансу, як ті події, що відбулись на Хрещатику. То був дійсно історичний день і я думаю – це вірно, що саме цей день святкують як день підняття прапора.
Валентин на кілька секунд замислився, затим підняв очі і почав пригадувати:
- Я пам’ятаю, день був спекотний. Ми стояли на подвір’ї Софіївського собору, де освячували прапор. Над землею він здавався таким величезним – мені навіть не вірилось, що його зможуть підняти над флагштоком. Освячення тягнулось досить довго, більше години. Чесно кажучи, людям, особливо літнім, вже ставало важко стояти під спекотним сонцем, а молитва все тривала і тривала. Лише потім я дізнався, що на той час у Київраді ще не було прийняте рішення щодо дозволу на підняття прапора. Певно, саме тому і затягували церемонію. Нарешті прапор понесли до воріт, натовп розступився і посунув слідом за прапором. Вже на Софіївському майдані і далі вниз до самого Хрещатика до процесії масово почав стікатися народ. А коли спустились вулицею на площу... ну, туди, де зараз Майдан незалежності – там уже таке творилося, така маса народу! Думаю, тисяч двісті було, не менше. До речі, коли йшли вуличками, то дивимось, а у подвір’ях – сила силенна міліції. Чесно кажучи, на деякий час стало трошки моторошно – для чого вони там стоять, який наказ можуть отримати? Але, коли побачили внизу на площі і далі Хрещатиком море народу, одразу якось заспокоїлись. А біля міськвиконкому, коли вже піднялись східцями і до флагштоку підійшли, то теж довелось похвилюватись. Всі ж вважали, що прапор одразу почнуть підіймати. Аж тут бачимо – щось не те. Все призупинилось, всі чекають. А чого – не зрозуміло. Потім натовпом пішла чутка, що Київрада поки що не дає дозволу на підняття прапору. І от. Час стікає, Хрещатик все більше починає гудіти, а нічого не змінюється. Коли раптом відчиняється вікно на четвертому поверсі і з нього хтось вигукує: “Рішення прийнято!”
Сергій нарешті втрутився і доповнив:
- Так, я знаю. В Київраді тоді не могли зібрати кворум – депутати-комуністи ніби за командою роз’їхались по домівках і до них не можна було додзвонитись. На мій погляд, було прийняте єдине можливе в цій ситуації рішення – дозвіл надали складом президії Київради. Всі розуміли в той день, що в разі неприйняття рішення могла поступити команда на розгін демонстрантів міліцією. Які наслідки з цього могли бути – я не знаю...
- До речі, - продовжив Валентин, - хоча я і брав участь у цій події з початку і до кінця, а все ж в наступні дні кілька разів виривався з роботи в обідню перерву, під’їжджав на Хрещатик і подовгу дивився на блакитно-жовтий прапор, що так вільно майорів над містом. Для мене це було попервах так незвично і навіть фантастично. У свідомості ще залишалась пам’ять про те, що зібратись 22 травня у парку Шевченка в компанії більше трьох осіб – це був ризик опинитись за ґратами. А тут – висить собі, тріпоче на столицею прапор – символ “українського буржуазного націоналізму” і ніхто не мчить до нього з танками і кулеметами, ніхто його не зриває, нікого не арештовують, у міліцію не тягнуть. Око бачило, а повірити було важко.
- А от я бігала дивитись як піднімали прапор над Верховною Радою, - сказала Тетяна Михайлівна, дістаючи ложечкою з майонезної банки відварену вівсянку, принесену з дому. – Пам’ятаю, підійшла я тоді до будинку Верховної Ради від Інститутської Шовковичною. Зупинитись, правда, довелось з протилежного боку вулиці, оскільки там був великий натовп, та й огорожа була виставлена. Спочатку ми побачили, що якийсь чоловік у робочому одязі піднявся драбиною по куполу до самого шпиля і почав спускати червоний прапор. Ну, звісно, одразу після цього піднявся багатотисячний крик схвалення. Аж тут почало щось підійматись вгору – ми одразу й не зрозуміли навіть – що. А коли вітер той клумак тканини розправив, серед натовпу піднявся страшенний лемент обурення, бо то були одразу два прапори – червоний і блакитно-жовтий.
- Так, це ж треба було до такого додуматись! – додав Сергій.
- Слухайте, тут одразу за загорожею біля будинку Верховної Ради забігали депутати, почали розмахувати руками, кричати, сперечатись. Мабуть, що у них там і в залі щось творилося, бо через деякий час все повторилося. Знову поліз нагору робітник, спустив ці два прапори, червоного відчепив, а блакитно-жовтий підняв. Отоді вже народ дійсно дав волю своїм голосовим зв’язкам.
- Що, і Ви кричали? – посміхнувся Леонід Якович.
- Ну, Ви дивне щось таке кажете. Всі кричали... Але слухайте далі. Такий епізод стався біля нас. От, саме в цей час з глибини Шовковичної до перехрестя під’їжджає міліцейське авто і... з гучномовця його, ну – цього авто, на повну потужність розноситься “Козацький марш”. Це так відповідало загальному настрою, що, ви повірите – у мене аж сльози на очах з’явилися. Але ж, майже одразу до машини підскакує якийсь міліцейський начальник і як почне лаяти бідного водія у формі, а музику наказує негайно виключити. Так уже допекла його ця мелодія!
- Та ні, я думаю, він просто злякався, що начальство звинуватить його у потуранні втручанню міліції в політику, - почав виправдовувати офіцера Леонід Якович.
- Нічого подібного! Не вірю! – запально заперечила Тетяна Михайлівна, - там була така сила-силенна народу, що при бажанні цей офіцер міг спокійнісінько піти собі, не звертаючи уваги, пірнути у натовп і виринути десь у іншому кінці площі. І ніхто потім не зміг би йому нічого дорікнути. Ну, був, мовляв, у іншому місці, не чув нічого, і все! Так що, не треба виправдовувати цього Унтер-Пришибєєва.
- Що Ви таке говорите?! Хто б там став щось з’ясовувати? – знову заперечив Леонід Якович, закінчивши пити чай і розгорнувши “Київські відомості”. – Ви що, забули, що у нас завжди, якщо вже починають якусь розбірку, то обов’язково шукають стрілочника посадою нижче себе, аби не стати стрілочником самому. В такому випадку ніякі Ваші виправдовування не беруться до уваги. Логіка лише одна: „Ти винуватий лише тому, що хочеться мені їсти”. І той офіцер прекрасно про це знав.
- Але ж, шановний Леоніде Яковичу, - втрутився Валентин, - про те, що Ви сказали, прекрасно знав і міліціонер, який включив музику. Просто в ту історичну мить його серце билося в унісон із серцями десятків тисяч людей, що стояли навколо нього, і він в запалі ейфорії зміг звільнитись хоча б на мить від рабської психології “стрілочництва”. Не виключаю, що потім йому довелось і пожалкувати за той вчинок, але це вже було потім, а в той момент він відчув себе, певне, самою вільною і щасливою людиною. А цей день пам’ятатиме все життя.
- Скільки пафосу і романтики! Спустіться на грішну землю! Поживете з моє на цьому світі, то станете теж набагато обережнішими у своїх вчинках. Свята короткі – швидко починаються і швидко закінчуються. А життя, переважно, складається з буднів. Після свят часто наступає гірке похмілля, в тім числі і від Вашого, так званого, відчуття свободи. Завжди в будь-якому суспільстві була, є і буде піраміда взаємовідносин і той, хто захоче звільнитись від пут цієї піраміди, таки отримає відчуття свободи – свободи вільного падіння до її підніжжя. Свобода – це омана. Всі революції, що повинні були принести свободу, призводили тільки до створення нових пірамід. Так завжди було, є і буде. Справа не в тому, хто при владі і який тип влади, а – в загальному рівні культури суспільства. Японцям яку б владу не дав, там буде порядок і добробут. А у нас якось так все виходить, що при будь-якій владі ми собі ради не дамо.
- Ви ще забули про німецький порядок. Не завжди він приводив німецький народ до добробуту, - заперечив Сергій, - хоча можу погодитись, що загальна культура суспільства значною мірою впливає на стан справ у державі. Але ж, рівень культури – не застигле поняття, дане народові навіки. Є фактори, що консервують розвиток цього рівня, а є такі, що значно його прискорюють. І я певен – те, що відбулось у 91-му році, саме сприятиме прискоренню цього процесу. Хай не зараз, не через 10 років, а через 30-40, у нас як рівень культури суспільства, так і рівень культури керівників стане достатнім, щоб був наведений порядок і ми зажили нормально.
- Доки сонце зійде, роса очі виїсть! Народ може не витримати такого довгого чекання власного окультурювання. А тоді, рано чи пізно, може з’явитись у народі лідер, що пообіцяє навести порядок і покращити добробут вже сьогодні і без необхідності витрачати енергію і час на підняття культури. І можете не сумніватись - народ з радістю піде за таким лідером, який швидко і рішуче наведе “порядок” своєю залізною рукою. Ой! Скільки разів це повторювалось в історії і повториться ще не раз.
- Але ж не треба порівнювати однопартійну диктатуру з багатопартійним парламентаризмом, де є і опозиція, яка не дозволить..., - почав говорити Валентин, але в цю мить задзвонив телефон і йому довелось перерватись. – Доброго дня!.. Так, це я... Привезли?.. А скільки?.. Добре, тепер у нас вже є всі компоненти для дослідної партії. Будь-ласка, приділіть особливу увагу ємності з метанолом, щоб ніхто з робітників особливо не принюхувався – дуже на питний спирт схоже... Так, так, добре. Я на Вас покладаюсь. На наступному тижні проведемо нараду. Я Вас перед цим попереджу окремо... Добре, до побачення!
Поклавши слухавку, Валентин промовив:
- От і добре. Все іде за планом. Незабаром виготовимо дослідну партію біодизеля і почнемо випробування на транспорті.
Леонід Якович, як завжди, приземлив:
- Це ще тільки початок шляху. Попереду ще стільки всіляких труднощів, що Ви собі і не уявляєте.
Сергій підійшов до Валентина і попрохав вийти прогулятись. Коли вони вийшли до коридору і зупинились біля вікна, Сергій вийняв із кишені згорнутий вчетверо лист із запрошенням на міжнародну конференцію до Хорватії і показав Валентинові. До листа зверху був причеплений листочок з резолюцією голови Комітету Кожевіна – надати пропозиції щодо поїздки на конференцію Сергія Глущенка.
- Уявляєш? Отримую вчора це запрошення, іду до начальника управління. Кажу: - Що мені робити? Чи виділять мені гроші на відрядження? А начальник і відповідає, що треба іти до Сікачова і вибивати кошти, але хитрує – сам іти до нього не хоче. Радить мені самому підійти до нього. Набрався я сміливості, пішов у приймальну, чекаю. Заступника довго не було, але все ж дочекався. Показую йому запрошення з рекомендацією Голови, а Сікачов так єхидненько на мене глянув: “Ви що, думаєте – як Голова сказав, то гроші для Вас так з неба і з’являться? Нема у нас зайвих коштів на відрядження. Кожевін сам майже все вибирає. Шукайте собі спонсора. Як знайдете, то й поїдете”. Але ж я точно знаю, що кошти на відрядження є, в бухгалтерії узнавав.
- А ти Голові скажи про це.
- Та... По-перше, Георгія зараз нема – буде лише на наступному тижні, а по-друге, я його знаю, не стане він заглиблюватись у цю проблему, у нього своїх вистачає. Скінчиться все тим, що викличе він Сікачова і скаже йому, щоб розібрався. Ну, а той вже зі мною розбереться, не сумнівайся, за те, що на нього “накапав”.
- То що, так просто здаєшся?
- Я думаю..., іноді треба і відступитися, щоб не наражатися на ще більші неприємності.
- Ну, як знаєш. Я, чесно кажучи, так легко не здався б.
У цей момент повз Сергія і Валентина пройшла коридором Світлана Ігорівна, молода гарненька жіночка з бухгалтерії. Погляди обох чоловіків як магнітом притягнуло до її витонченої фігури в чобітках з високим каблуком і вони тягнулися за цією фігуркою, доки ритмічний стукіт її каблучків не затих за рогом коридору.
Треба зазначити, що Валентин, хоч і був людиною сімейною, все ж не поводився як монах щодо інших жінок. Сергій же на той час уже більше трьох років перебував у стані після розлучення, тож не дивно, що він дозволяв собі задивлятися на гарних жіночок. А у цьому випадку задивитися було на що. Світлана Ігорівна була досить вродливою жінкою. Можна було сказати, що сама природа не поскупилася і нагородила її настільки привабливими рисами обличчя та фігурою, що їй не потрібно було докладати якихось додаткових зусиль, використовуючи якісь особливі тіні, помаду чи лаки для нігтів, щоб притягувати до себе погляди чоловіків, ніби магнітом. А, враховуючи те, що Світлана Ігорівна була незаміжньою, вона була предметом зітхань багатьох представників чоловічої статі Комітету. Та, з іншого боку, поводилася вона доволі стримано, зберігаючи дистанцію, тож і відверто залицятись до неї чоловіки побоювались. Але ж, помріяти, проводжаючи її поглядом, хіба заборониш? З цієї причини Валентин із Сергієм, майже одночасно зітхнувши, розпрощалися і розійшлись, кожен до свого відділу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482434
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.02.2014
Пролог
Як часто, озираючись на схилі своїх літ, ми подумки переглядаємо „старовинні альбоми” минулого з пожовклими фотографіями різних яскравих подій, які закарбувались у пам’яті завдяки тому незвичному, не буденному, гострому, що їх наповнювало. Переносимось у ті ностальгічні миттєвості, знову і знову прокручуючи їх, наче на кіноекрані. І з вершини набутого життєвого досвіду приходимо до висновку, що в цьому або іншому епізоді можна було б вчинити зовсім інакше, або сказати набагато мудрішу фразу. А після цього даємо вже ходу своїй фантазії, розмірковуючи, як могли б розгорнутися події, зроби я саме так. Хтозна, чого б накоїли ми зі своїм минулим, дай нам Всевишній хоч на день машину часу. Та, здається, виправляючи одні помилки молодості, чи не заклали б ми при цьому мін уповільненої дії, що наробили б інших, ще більших помилок?
На жаль, чи на щастя – призначено нам прожити це життя лише один раз. Кожна мить – це є лише ця мить. І в більшості випадків не маємо ми можливості сім разів примірятися, кружляючи з примруженим оком навколо того, що треба різати. Життєві ситуації кожного дня вимагають від нас миттєвого прийняття рішень. Люди, що звертаються до нас, чекають негайної відповіді. І ми приймаємо ті чи інші рішення, кажемо ті чи інші слова. Гарні, чи – не дуже; вірні, чи помилкові. Ця мить пройшла, і наш вчинок, вимовлене слово стають минулим, незворотнім. Їх не повернеш, не “прокрутиш” вдруге, щоб, все обміркувавши, вчинити краще. Не завдати болю близькій людині необачним словом. Не запустити в тираж випадково плітку, яка потім іншим кінцем вдарить тебе самого. Набратись сміливості й підійти познайомитися з дівчиною, до якої підійти посоромився. Промовити коханій ті слова, які чомусь не сказав. Те, що зроблено, запускає за собою такий шлейф наступних подій, які здатні змінити всю нашу подальшу долю на довгі роки. І важко потім вже розібратись, а з чого ж власне все почалось і чому так сталось.
Та є в житті такі випадки, коли, згадуючи їх через деякий час, вже не в змозі дійти однозначного висновку – чи було б на краще, вчини я не так, а інакше. Бо настає стільки різнопланових наслідків, що, якби зміг покращити одні, то погіршив би інші, і – навпаки. Хто тоді насмілиться сказати, вірно ти вчинив, чи ні?
Певно, треба просто жити – кохати, народжувати і виховувати дітей, радіти кожній миті, що настає і відходить у минуле. Кожна мить є неповторна, пролітає крізь нас, як зіркова фея, торкаючись лише кінчиками своїх ефірних пальчиків. Не встигнеш глянути, а її вже нема, тільки в пам’яті залишився щемкий спогад про кожен із тих дотиків, із яких складаються акорди неповторної мелодії нашої долі, що сталася.
А як же все відбувалося в цій історії?... Мабуть, що так.
***
Пізня ранкова пора. Сонце, що вже визирнуло з-за гір, своїми косими променями просвічує глибочінь тихого прозорого моря. Зеленуваті камінці на прибережному дні похитуються в такт з райдужними змійками сонячних відблисків. Свіже повітря, пробуджене від нічної дрімоти першим подихом легкого вранішнього бризу, сповнене лише одним ледь чутним звуком – звуком ліниво хлюпаючих хвильок: “Пп-па-а... Пп-па-а...”. Довгі тіні від соковито-зелених південних дерев ще накривають половину прибережної пляжної смуги.
Майже біля самого берега, вже освітленого теплим серпневим сонцем, сидить русявий хлопчик років дев’яти. Він зайнятий дуже важливою справою – відшукує серед прибережної гальки незвичайної форми або кольору камінці і розколює між двома великими каменями. Розколовши, діловито розглядає місце зламу, особливо радіючи, коли натрапляє на якісь незвичні прожилки чи вкраплення. Це заняття так захоплює його, що він не одразу реагує на оклики із зеленої гущавини берега:
- Вікторе! Ві-ікторе! Іди снідати! – гукає його сивуватий солідного вигляду 50-річний чоловік з короткою борідкою, що сидить у шезлонгу із газетою на колінах. Мужні, але в той же час достатньо інтелігентні риси обличчя видають у ньому людину широких поглядів і ерудиції. Хлопчик знехотя відривається від своїх камінців і поволі йде з пляжу. – Вітю! Скільки можна тебе гукати? Зараз все охолоне. Іди скоріше, снідати будемо!
- Я... хотіти... ще приходити... берег... афте сніданок, – хлопчик напружено підбирає слова малознайомої йому ще мови.
У цей час із-за кущів біля шезлонга з’являється молода 22-річна дівчина у легкому незастебнутому халаті, з-під якого виглядає купальник.
- Прийдеш, прийдеш. Тільки панамку вдягнеш, сонце вже починає припікати. До речі, батько вчора нам пообіцяв, що після сніданку хоче запросити нас прогулятися берегом до урвища – подивитись на Медвідь-гору. Тату, ти ще пам’ятаєш свою обіцянку? – звертається дівчина до чоловіка в шезлонгу і, почувши ствердну відповідь, бере хлопчика за руку та веде до невеликого двоповерхового будинку, оточеного молодими, нещодавно висадженими кипарисами, доріжкою, з обох боків якої тягнуться акуратно підстрижені самшитові кущики.
- Нарешті ми вас затягнули на сніданок! – лагідно бурчить дівчина, заводячи братика і батька на веранду, де за столом вже на них чекає спортивного вигляду кремезний коротко стрижений чоловік років 35. – А я вже думала, що нам з Петером самим доведеться снідати.
– Нічого, зараз швиденько поїмо і підемо на прогулянку, як я і обіцяв, - продовжив батько, намащуючи маслом бутерброди та викладаючи поверх масла товсті лусочки сиру. – Таню, розливай чай. А ще – наріж ковбаси. Можливо доведеться взяти ще кілька бутербродів з собою в дорогу. На свіжому повітрі апетит нагулюється дуже швидко. Віктор, ну що, сподобалось тобі біля моря?
- Так, дуже... хотіти ще купатись.
- Ще встигнеш! Сьогодні, після обіду. Ти вчора так довго не вилазив з води, що я вже почав хвилюватись, щоб бува не застудився. Із сонцем попервах треба бути обережнішим – он в тебе яка бліда шкіра. Хіба у ваших вимочених Європах можна хоч трошки загоріти?..
Коли за годину вони втрьох просувались стежкою вздовж камінних валунів, було вже досить спекотно і лише вітерець з моря трохи освіжав тіло. Перша частина шляху видалась досить складною – стежка, петляючи, то підіймалася круто вгору, то стрімким осипом пірнала донизу. Іноді доводилось протискатись між брилами каміння, що хаотично було навалене, починаючи від гірських схилів і – аж у глиб моря, мабуть якимсь землетрусом, що стався десь у далекому минулому. Декілька таких “камінців” розміром з будинок визирали, напівзанурені, з моря, і зграйка хлопчаків стрибала з них, як з вишки в басейні.
Наразі стежка вивела до набережної невеликого туристського містечка з дивним довгим будинком-стіною, схожим на багатоповерховий гараж, в якому, наче бджолині стільники, були натикані кімнати з відпочиваючими. За набережною, покружлявши ще кількома звивистими вуличками з мальовничими віллами, мандрівники вийшли, нарешті, на стежку, що поступово вела вгору до верхівки невеликого стрімчака. Іншим своїм скелястим боком він різко обривався в море.
Ось і верхня кам’яниста площадка на вершині стрімчака. Несподівано у всій красі виринула велетенська панорама Партенітської затоки. З протилежного її боку зеленою черепахою розпласталася брила Аюдагу. Ближній план зайняла довга смуга прикритих ажурними наметами пляжів. Далі, за зеленню тополиних свічок сховались білі санаторні корпуси, два з яких хоробро влізли майже на гору. Посередині витягнула свою строкату жираф’ячу шию телевежа. Десь вдалині крізь блакитний серпанок проглядають гірські хребти, прикриті від спекотного сонця широкими сірими капелюхами хмар. З ближнього краю затоки до схилу стрімчака наближається потопаючий у пишноті тінистих парків кіпарисово-гліцинієвий Кучук-Ламбад.
Тетяна, побачивши кілька чайок, що ширяли у безмежному просторі затоки, завела руки за потилицю і вигукнула:
- От би так само як ці птахи політати над затокою!
- Або хоча б на дельтаплані, - додав більш прагматичний батько. – А взагалі, обережно, не захоплюйся дуже, а то дійсно ще полетиш, але не вгору, а донизу. І Віктора притримуй, не підпускай близько до краю. Ось гарний камінь, сідайте на нього і дивіться на затоку скільки завгодно.
- Ну й розписаний же він – з усіх боків усілякі написи! Народна творчість... І ото не лінь було якомусь Русєву тягнути сюди з собою фарбу, - бурчала Тетяна, розправляючи на камені складене вчетверо пляжне простирадло. – Дивіться, просто під нами вітрильний човен. Такий маленький здається звідси. А он, далі, ще краще – якийсь дерев’яний пліт, а до нього примудрились прилаштувати вітрило.
Сіли. Трохи помовчали, розглядаючи мальовничий краєвид. Затим Тетяна знову почала коментувати все, що бачила.
- Он, дивіться, біля самого пляжу – скільки ж цих скутерів гасає туди-сюди! Терпіти їх не можу! Кілька чоловік задоволення отримують, а тисячі – замість того, щоб приймати повітряні ванни, вимушені нюхати бензиновий перегар. Гроші, все – гроші... А ген там, бачите, вдалині за горою видно шосе. Вікторе, бачиш? Машини по ньому їдуть. Ми цією дорогою в Ялту позавчора їздили.
Та цих розмов вистачає ненадовго. Молодь більш непосидюча, ніж дорослі. Валентин Петрович розраховував, що вони посидять ще трохи, подивляться та й повернуть назад.
- Тату, а що там далі, якщо піти цією стежкою?
- Парк, санаторні корпуси, спуск до моря.
- То може підемо туди, подивимось?
- Та... щось великого бажання у мене немає. А і втомився я трохи. Може ви самі сходите, а я вас тут зачекаю. Прогуляйтесь, тільки – не далеко і ненадовго.
Тетяна зраділа і одразу підвелась:
- Гаразд. Я й сама зацікавлена довго не затримуватись, бо сьогодні після обіду ще хочу встигнути на базар за фруктами. А ще в Київ Олегові треба буде зателефонувати. Вікторе, підемо парк подивимось. Ти ще не втомився?
- Ні. Ми... іти... на гору? – хлопчик пальцем показав на Аюдаг.
- На гору ми не підемо, - розсміялась Тетяна. – Це дуже далеко і небезпечно. Ми сходимо подивитись цей парк, бачиш? Праворуч.
І дівчина вже звичним рухом взяла Віктора за руку та повела стежкою вниз. Слідом за ними, трохи подалі прямував Петер, завданням якого було охороняти хлопчика.
Тим часом, батько Віктора і Тетяни, Стерновий Валентин Петрович, зручніше примостився на простирадлі та подивився на годинник – до обіду ще було достатньо часу. Подумав: “Тільки б діти не забарилися.” Трохи хвилювався за Віктора. “Хоча Таня - вже досить доросла дівчина, а все ж може не догледіти хлопчика. А як десь спотикнеться, розіб’є коліно. Петер теж надто далеко іде позаду, може не встигнути підхопити... Бідне дитя. Хоча і забезпечують його достатком діди, та все ж – росте без матері. До мене вони теж надовго дитину не відпускають. Добре, що хоч вперше домовився провести разом літню відпустку на морі. Та ще й добре, що в гарному місці вдалось зняти кімнату”.
Валентин Петрович все глибше занурювався в роздуми, що повертали його в минуле. Реальна мальовнича картинка величної морської бухти почала поступово розчинятись перед очима, звільняючи місце спорадичним уривкам пройденого життєвого шляху. Не всі вони пролітали перед очима у хронологічному порядку, а просто чіплялись одне за одне і витягувалися з глибин пам’яті на суто емоційному рівні за своєю власною незрозумілою логікою. Серед низки таких сплесків-згадок пригадалось йому й інше урвище, над яким довелось провести один незабутній вечір одинадцять років тому...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482433
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.02.2014
- Послухайте! Оце я думав, розповісти вам чи ні, одну катавасію, що сталася зі мною. Тільки обіцяйте, що не будете дуже з мене насміхатися. З кожним може таке статися. Якщо пообіцяєте, то розкажу.
Ну, як же ж можна було в такій ситуації не пообіцяти? Звісно, всі, хто сидів за столом, дружно почали заспокоювати свого старшого колегу і товариша. Тим більше, що сам Леонід Якович дав гарну приманку, прохаючи надто не кепкувати з нього. Тож виходило, що сміятися таки буде з чого.
- Розповідайте, розповідайте! Ми будемо уважно слухати.
- Що ж, тоді слухайте... Кілька років тому це було: мабуть, десь у 88-му. Точно, що це було в суботу... Як зараз пам’ятаю, сонячно було, кінець січня, усе вкрите блискучим свіжим снігом. У вихідні дні я тоді, зазвичай, ходив за свіжим молоком на розлив. До гастроному – через Голосіївські ставки, а там – лісом і нагору. Там такий невеличкий гастроном є, не доходячи до водокачки, біля сільгоспакадемії.
Чому я туди так далеко ходив? А ви згадайте ті роки – майже все почало зникати з полиць магазинів. З молочними продуктами теж стало важкувато. Вже до 10 ранку, особливо у вихідні дні, майже все розпродувалось. А цей гастроном розташований подалі від “цивілізації”, тому там була більша вірогідність ще встигнути купити молока і... ще деяких продуктів.
Отже, того дня дружина дала мені, як завжди, трилітрового бідона, торбинку з болоньєвої тканини і папірець зі списком – що треба ще купити. Виходжу, значить, я на вулицю і... неквапом іду від проспекту в парк, потім – повз озера, а далі, доріжкою вгору до меморіалу з вічним вогнем. Ну, а звідти вже й гастроном поряд. Повітря свіже, зимове – пахне озоном і кавуном. Хочеться вдихати його на повні груди.
У магазині я взяв майже всього за списком. Молока, звичайно, в першу чергу. Хліба, яєць, масла, здається – печива до чаю... ще – кефіру, сиру і... ще щось там – не пам’ятаю.
Отак, в одній руці – бідон з молоком, а в іншій – торбина з продуктами, я вийшов з магазину на вулицю. Тільки-но я вийшов, як одразу відчув себе якось невпевнено і, попервах, не міг зрозуміти, в чому справа. Та, опинившись на іншому боці вулиці і ледве при цьому вискочивши з під коліс вантажівки, одразу збагнув: у мене ж в руках небезпечний вантаж і.., будь-який необережний крок – вважай, все пропало. Отже, почав я думати лишень про це. Пересуваю ноги обережно, ніби святий поверхнею води, ледь її торкаючись. Йду і потихеньку психую: “Черевики давно треба в ремонт здати, а я все чогось тягну. Підбори вже зовсім стесалися. Так, не дай боже, ще й ногу підверну... І двірники – теж роззяви! Що, не бачать, хіба, яка ожеледь на дорогах? Ну, чого б її пісочком, пісочком, ... ох! Ти диви, що робиться?! Ні, треба з цієї крижаної пастки тікати”. І вирішив я звернути з дороги в ліс, а там припорошеною снігом стежкою скоротити шлях до доріжки, що спускається до ставків. Так і коротше, і надійніше якось. Спочатку я дійсно відчув полегшення. Хоч схил був і крутішим, ніж на дорозі, але ж ноги, трохи провалюючись крізь тонку скоринку прихваченого морозом снігу, відчували себе впевненіше. Я навіть почав забувати про небезпеку і, мимоволі, зачарувався природою. А воно й не дивно. Уявіть собі зимовий ліс на схилі гори серед дерев, вкритих шапками снігу. Перед очима, серед гущавини гілок, блакить сонячного неба. А нижче, з-попід ніг – блискучий сніговий схил, що переливається під сонцем міріадами райдужних спалахів. Шарф від довгої ходи трохи виліз з під куртки, відкривши свіжому морозному повітрю груди. А від цього кожен подих давав відчуття повної свободи і відсторонення від всього буденного і дрібного.
Коротше, я трохи розслабився і одразу довелось про це пожалкувати. Схил поступово ставав все крутішим, доки стежка не вивела на льодянисту, прибиту ногами поверхню. Певно, мої не більш везучі попередники з цього місця починали подальший спуск сидячи і тому гарно прикатали ковзанку. Так само і я, поза своїм бажанням, наслідував їх приклад. Єдине, що мені вдалося встигнути, сідаючи на “п’яту точку”, це – зберегти рівновагу і розкинути руки в сторони та трохи наперед, тримаючи повний бідон і торбину. Словом – поїхали...
Метрів за десять мені якимсь дивом вдалося зачепитись підбором за невеличку вибоїну, та ще й, на щастя, саме в тому місці, звідки починалась найкрутіша частина схилу. Але зрадів я передчасно. З таким вантажем на витягнутих руках у мене не було можливості навіть поворухнутись. Звільнити руки я також не міг, оскільки навкруг себе бачив лише крутий крижаний схил. Здійнятись на ноги теж було практично неможливо – ледь вислизни мій підбор з вибоїни, і я стрімголов полечу донизу. І найобразливіше те, що там, у полі зору вже була та доріжка, на яку я збирався вийти. Одна надія – чекати когось із перехожих, хто б допоміг.
Невдовзі у мене вже достатньо задубіли руки, до того ж, і сидіти було не зовсім тепло. На щастя, чекати довелось не дуже довго – вихідний день, у парку було доволі людно. Знизу доріжкою підіймались хлопець з дівчиною. Парубок тягнув за собою важкі дерев’яні ґринджоли, які можна було взяти напрокат біля входу до парку. Доріжка ця доволі довга і з повільним ухилом, а тому нею полюбляли з’їжджати на санчатах як діти, так і дорослі. А на такі великі ґринджоли можна було сісти не тільки всією родиною, але й для друга сім’ї містечко знайшлося б.
Коли я покликав по допомогу, дівчина спочатку нічого не зрозуміла, а хлопця та халепа, в яку я вскочив, навпаки – дуже розважила. Врешті решт, вони удвох мене все ж зняли і потім продовжили свій шлях нагору. А я, підбадьорений їхніми жартівливими побажаннями, почав обережно потроху спускатися краєм доріжки: там було не так притоптано і слизько.
Пройшов я таким чином кілька десятків метрів і трохи заспокоївся від пережитих хвилювань, а затим знову послабив свою увагу і дозволив собі замилуватися красою зимового дня. А дарма!... Несподівано за моєю спиною виник шурхіт ґринджол, що летіли згори, мов на крилах. І що б ви думали, друзі мої? Тільки-но я озирнувся, одразу вгледів моїх нещодавніх спасителів, які марно намагались пригальмувати свою танкетку, що вийшла з-під контролю. Наступної ж миті до моєї свідомості дійшла абсолютна невідворотність катастрофічного зіткнення, і ця неприємність насувалась на мене з лементом: “Побережись!!!”.
Зрозуміло, швидко відстрибнути кудись вбік було вже запізно і не менш небезпечно для мого вантажу. Що робити? Я інстинктивно лише встиг ступити назад і, наштовхнувшись спиною на бетонний ліхтарний стовп, в останню мить шмигонув за нього. Не встиг я відновити рівновагу, змахнувши бідоном і торбиною наче гелікоптер, що приземлився, як у стовпі загуло від удару. На щастя, для хлопця з дівчиною все закінчилось кількома синцями...
Що й казати, доля протягом кількох хвилин двічі рятувала мене від неприємностей, що підкрадалися зненацька. Мені в ту мить здалось, що народився я під щасливою зіркою. Так думав я і весь шлях додому, потихеньку обережно перебираючи ногами. І від передчуття того, як я повернусь додому, розповім дружині все те, що зі мною сталося, а може й не все так, а трошки прикрашу для гостроти відчуттів, мені стало навіть весело.
Тільки-но я відчинив квартиру і увійшов до темного передпокою, то одразу, не роздягаючись, розкрив рота, щоб гукнути: “Любо! Зі мною зараз така катавасія трапилася!”. Однак, всього цього дружина так і не почула. Справа в тому, що перед моїм поверненням вона почала мити підлогу і якраз перейшла з передпокою до кухні. Коли вона почула страшенний гуркіт, мою лайку, прибігла до передпокою і включила світло... Що вам казати. Вона побачила мене, як я, незграбно підвернувши руку, лежу на торбині з яйцями, а в другій моїй руці - перевернутий бідон на грудях. На білу від молока куртку стікали вже останні цівочки з порожнього бідона...
Отаке зі мною сталося. Хочте – вірте, а не хочете – спитайте у дружини. Хто, хто – а вона не дасть збрехати.
- Так, я гадаю, що вона надовго запам’ятала ту яєчню, - під загальний сміх подала репліку Тетяна Михайлівна. – Довго їй, мабуть, відмивати довелось.
- А от і ні! Сам насмітив – сам і прибрав.
- Думаю, Вам у той день так уже на роду було написано, - додав Валентин. - Двічі Вам вдалось уникнути пострілу долі, а на третій, як у “Піковій дамі”, вона Вас таки дістала.
- А може, навпаки, - не погодився Сергій, - доля Вас два рази попереджала, щоб Ви були в той день обережнішим, а Ви, на жаль, не надали належної уваги цим сигналам...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480024
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.02.2014
В останні дні серпня погода трохи налагодилась, потеплішало. Затишна зелень саду, що вже майже втратила надію дочекатись літнього тепла, жадібно всмоктувала лагідні сонячні промені, ніби відчуваючи швидке наближення ранньої осені. Пообідали в затінку прямо в саду, хоча сказати „пообідали” було важко: з великими зусиллями Валентинові вдалося втиснути в дочку лише кілька ложечок картопляного пюре разом з кефіром.
- Таню, ну ти мене просто змучила! Сором який! Ти ж уже доросла дівчинка, а доводиться тебе з ложечки годувати. Може ще трошки?
- Не буду! Не хочу більше! – черговий раз викрикує донька і, пручаючись, намагається вислизнути з-за столу.
- Ну, добре! Тільки з умовою, що зараз будемо відпочивати.
- Не хо-о-чу! Коли ма-а-ма повернеться?
- А давай, я тобі тут постелю розкладачку, прямо під деревом.
- Ні-і-і! До ма-а-ми хочу!
- Поїдемо до мами, Таню, обіцяю! Але не сьогодні. От бабуся приїде і скаже, дозволив лікар, щоб тебе до мами пропустили, чи ні.
- А чому ж вас пускають, а мене – ні?
- Тому, що ми вже дорослі, а ти ще маленька, - швидко вимовив Валентин, не знаючи вже як виправдатись. Не чекаючи на наступне запитання, пішов до будинку, виніс постіль і почав стелити. – Ось ми зараз постелимось, ти ляжеш і я тобі казочку почитаю.
- Не хочу казочку. Ти вже мені всі прочитав по три рази.
- А що ж тоді? Ну, розкажу що-небудь... Знімай сандалі. Отак... Тепер сорочечку, і лягай набік. Дивись, травички які, квіточки поряд. Вони теж зараз відпочивають. Вся природа в обідню пору відпочиває. Бачиш, схилили всі свої листочки і ніжаться на сонечку, доки вечірня прохолода не просочилася до саду.
- Тату, а що, травички між собою не розмовляють? Хіба їм не сумно цілий день отак стояти мовчки?
- Чому? Розмовляють, тільки дуже тихо, тому ми їх не чуємо.
- А про що вони розмовляють?
- Важко сказати... Вони своєю мовою розмовляють, трав’янською. Але ж ми можемо і здогадатися, про що вони перемовляються. Треба просто уважно придивитись до них – як вони стоять, як дивляться одна на одну, куди свої квіточки хилять, куди листочки простягають.
- Тату, а ти зараз подивись і розкажи. Ось про ці, що біля стежки.
- Ну-у, не знаю.., давай спробую... Зараз, зачекай, придивлюсь уважніше... - непомітно усміхається батько, і на ходу починає вигадувати, намагаючись дотримуватись казкового стилю оповіді:
- Дивись, доню! Он, бачиш, як розлогий темно-зелений подорожник лагідно прихилив свою голівоньку до гусячих лапок і тихо наспівує сумну пісню про літо, що так несподівано швидко добігло свого кінця. А над ними гордовито підніс свою довгу і тонку стеблину спориш, хизуючись своїми невеличкими білими квіточками, ніби сережками у вухах:
- Гей, прокиньтесь! Годі перешіптуватись! Доки ви оце так дурно втрачаєте час, я вже он як піднісся вгору! Треба поспішати, а то до приморозків і насіннячко не встигнете підготувати!
А збоку, бачиш, біля стежки за цією розмовою з посмішкою споглядає ніжно-зелена кульбабка. Вздовж її довгого листочка з примхливо мережаними краями діловито просувається у своїх справах заклопотана мураха. Кульбабка розслаблено ніжиться у теплих золотавих променях серпневого сонця і дивується уголос:
- Що це за клопоти? Хто заважав вам ще в травні зробити свої справи, а потім спокійно відпочивати усе літо? Дивні якісь. Сказано ж: "Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні".
З іншого ж боку стежки до розмови прислухається романтична замріяна квасениця. Завдяки своїм листочкам-сердечкам, що укривають її з усіх боків, вона серед садового товариства вважається знавцем у сердечних справах. На жаль, вона виросла трохи далі від співрозмовників, тож їй доводиться прислухатись і щосили витягувати вбік через стежку жовті пелюстки своїх вух. Їй взагалі незрозуміло, як влітку можна відпочивати:
- Доки є тепло і сонце, треба працювати без відпочинку – заклав одне насіння, готуй інше. Ніколи не можна розраховувати на гарну погоду. Невже не зрозуміло?
- З-зроз-зуміл-ло, зроз-зуміл-ло! - продзижчала густим баритоном брунатна бджола, яка, пролітаючи у бік клумби з айстрами та чорнобривцями, почула квасеницю.
- Втім, - вже більше для себе продовжила ніжна квасеничка, почухавши пальчиками твердих зелених стручків потилицю своєї густої верхівки, - коли у них така взаємна приязнь, то... можна і про час забути.
Глянула з лагідною посмішкою у бік подорожника та гусячих лапок, потім перевела свій погляд кудись удаль і замріяно промовила: - А раптом... це любов?..
Валентин глянув на дитину і побачив, що дочка лежить із заплющеними очима. – Ну, от і добре, - подумав, - тепер у мене є пару годин, щоб зайнятись своїми справами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480021
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.02.2014
Чи є винуваті? Чи треба щось робити?
Спочатку тебе ігнорують,
потім над тобою потішаються,
потім з тобою намагаються боротись,
але нарешті ти перемагаєш
(Махатма Ґанді)
Шановне панство!
...панство... Ми так звикли за останні два десятиліття до цього звернення, що багато хто й забув, як раніше звертались одне до одного - «товариш». Але ж наразі більша половина населення незалежної України народилась іще у ті часи, коли звертались саме так. Що сталось з нашою ментальністю за ці роки? Чи є зв’язок між тим становищем, у якому опинилась сьогодні наша незалежна держава і «modus vivendi» пересічного українця початку 2014 року?
Той час, коли на політичній мапі Землі існувала країна з назвою СРСР з її політичною системою і комуністичною ідеологією, визначався тим, що кожному громадянину цієї держави з дитсадка і протягом усього життя втокмачували - на першому місці є держава, її політичний устрій і ідеологія, на другому – колектив і лише потім окрема людина, як стандартний гвинтик цієї системи. А тому, якщо колектив вважався важливішим за окремого його члена, то і рівень поваги до інших був вищий, ніж рівень поваги до самого себе. Така структура суспільних взаємовідносин і породила звертання одне до одного як «товариш». Тобто людина сама по собі не була ніким, її честь, гідність окремо не були нічим. Усе це набувало значення лише у визначенні «товариш»: товариш когось, у відношенні особистості до інших.
Така система суспільних відносин, що пригнічувала роль особистості, її власної гідності, права і свободи окремої людини, поступово почала викликати усе більше невдоволення. Особливо коли почала підійматись «залізна завіса» і люди змогли порівняти свій спосіб життя із західним. При цьому відбулась певна психологічна ув’язка між рівнем життя і рівнем свобод у західних країнах. У людей, десятиріччями звиклих до черг, дефіцитів і «блатів», до ідеологічного тиску держави на особисту гідність і свободи, з’явилась оманлива мрія – достатньо добитися усіх можливих і неможливих свобод, як настане райське життя і зникнуть усі проблеми.
І от нарешті усе це сталося як мріялося, настала свобода говорити що бажаєш, робити що бажаєш, заробляти як бажаєш. Слово «товариш» викинуто на смітник і кожен гордовито назвався «паном», сповнившись нарешті повагою до самого себе, ніби гарячий кінь, що довгі роки стояв у загоні і вирвався нарешті на безмежні простори степу. Хто як, у міру своїх можливостей почав вибудовувати своє особисте маленьке чи велике щастя, жити не для держави, для колективу, а для себе. Поступово вибудувалась структура нового суспільства, у якому повага до себе стала надто переважати повагу до інших. Але ж хіба такою була вихідна сутність звертання одне до одного «пан»? Пан хіба є лише сповненим гідності паном для самого себе? Але хіба інший не є таким самим паном, сповненим гідності? І чи не в цьому закладена була головна суть справжньої шляхетності, що вибудовувалась суспільством віками? Панство – то є насправді взаємоповага шляхетних осіб, що дотримуються певних чеснот і кодексу честі.
Свого часу діячами Великої французької революції була виголошена формула майбутнього суспільства справедливості «Свобода, рівність, братерство». Однак ними не було пояснено, чи вони й самі до кінця не розуміли того, що компоненти цієї тріади не можуть бути застосовані одночасно у 100% рафінованій повноті. Тому що повна свобода веде до виникнення нерівності, а повна рівність веде до обмеження свобод, до насильницької зрівнялівки. Братерство ж як принцип взаємоповаги між «одним» і багатьма «одними» у суспільстві теж залежить від співвідношення між рівнями свободи і рівності. Тобто ця тріада насправді є тим чудодійним еліксиром майбутнього суспільства, який має свій рецепт – у якому ідеальному співвідношенні повинні бути компоненти. Але ноу-хау виготовлення цього еліксиру, його оптимального рецепту поки що жодне суспільство у жодній країні не досягло.
Ринкові системи на своїх ранніх стадіях брали на озброєння повноту свобод, комуністична ідеологія кинулась у іншу крайність, запроваджуючи у першу чергу рівність. Процеси поступової конвергенції різних суспільно-політичних устроїв, що почали відбуватись у кінці ХХ сторіччя, повинні поступово наблизити розвинені країни до оптимального співвідношення між рівнями свобод і соціальної рівності у їх суспільно-політичному устрої. З іншого боку, «братерство» не є похідною державного устрою, а є здебільшого моральним чинником, що проявляється у суспільстві як певний рівень взаємоповаги, як загальноприйнята етична норма.
Саме братерство, як одна з складових тріади, вибудовується на засадах шляхетності, на оптимальному співвідношенні між самоповагою і повагою до інших, на дотриманні певного комплексу морально-етичних норм у взаємовідносинах як окремих осіб між собою, так і між особою і суспільством. Від того наскільки ми наблизимось до такого оптимального варіанту і буде залежати – чи буде панувати у нас братерство, або взаємна ворожнеча і постійні соціальні потрясіння.
Чи є наразі наше суспільне життя в Україні таким, щоб ми могли його назвати братерським? Навряд чи кому спаде на думку таке стверджувати. Нормою нашого сьогоднішнього співіснування, нашого звичаєвого права у відносинах стало життя кожного «для себе». Стосовно іншої особи – «твої проблеми». Так само і щодо поглядів на життя: своя думка – абсолютна істина, що не терпить жодних заперечень, думка опонента повинна відповідати моїй, якщо ж ні, то сталінський принцип – хто не з нами, той проти нас; крок уліво, крок управо – розстріл; хто має іншу думку, той фашист і ворог народу.
Але ж у світі є 7 мільярдів правд – у кожного вона своя. І думку кожного треба поважати. Можна не сприймати цю думку і відійти, а не анафемствувати і не дивитись на опонента через приціл.. І не важливо, що фізично не розстрілюємо опонента – розстрілюємо ярликами. І чим соковитіше, тим більше втішаємо душу. Бажаємо жити цивілізовано як у Європі, а душі маємо як у Івана Грозного.
Якесь двоколірне бачення, чорно-біле: поділяєш мої думки, значить свій, не поділяєш – ворог, якого треба знищувати, топтати ногами, обливати з ніг до голови брудною лайкою. Так само і країну поділили на своїх і ворогів. Своїм можна дозволяти все, навіть поза законом, ворогів треба гнобити будь-якими засобами зі злорадною втіхою. Тобто фактично нормою суспільних відносин став макіавеллізм: мета виправдовує засоби, переможців не судять. Але ж мета – то є ті самі «благі наміри» які ще невідомо куди можуть привести. І знову усе це від поваги лише до себе та своїх думок і повної неповаги до інших та до їхньої думки.
Потрібно якось поступово позбуватися цього тоталітарного образу мислення і сіяти у душі насіння взаєморозуміння, взаємоповаги. Свого часу Вольтер казав: «Я ненавиджу Ваші думки, але готовий віддати життя за Ваше право вільно їх поширювати». Саме така толерантність і повага до іншої думки є проявом дійсної шляхетності. Але для того, щоб досягти такої поваги до інших, треба спочатку навести лад у своїй душі. Бо неповага до інших породжується з відчуття своєї власної меншовартості, із пошуку самого простого шляху компенсації цього прихованого комплексу. Адже, ніж намагатись самому стати кращим шляхом самовдосконалення, набагато простіше принизити інших.
Ми довгі роки так добивались свободи у своїх діях, що коли дійсно її отримали, то втратили бачення горизонтів цієї свободи. Ще у середньовіччі англійський суддя сер Олівер Уінделл Холмс в одній судовій справі записав фразу, що увійшла у аннали історії зародження демократії: «Право розмахувати своїм кулаком закінчується там, де починається ніс іншої людини». Тобто свобода, воля людини не може бути безмежною, якщо ти живеш у суспільстві рівних тобі, шанованих людей, панства. Хоча мені здається, це формулювання меж свободи своїх вчинків не є точним. Інша людина не є манекеном і у неї є власні «кулаки для розмахування». Тобто об’єм сфери, яка повинна обмежувати свободу дій, знаходиться не на «кінчику носа іншої людини», а посередині між рівними і шанованими людьми, які поважають іншу людину так само, як і себе. Отож – шануймося браття, бо ми того варті!
А що ж ми маємо зараз? Як я вже зазначав – спільноту людей, що стали поважати лише себе, чують лише себе, живуть для себе. Із цієї спільноти обираємо собі владу і чекаємо, щоб вона навела лад у нашій країні і побудувала нам краще життя. Але ж ці люди були обрані із нас, такі самі як і ми. Добравшись до влади вони у результаті живуть за цими саме вовчими законами - «для себе». Ми обурюємось, кричимо «Банду геть!», на наступних виборах обираємо інших, що обіцяють «Бандитам тюрми!», «Покращення вже завтра!» та інші цукерки у привабливих обгортках. Але ж цих інших знову обираємо із нас, не з варягів, вони живуть за тими самим законами – «для себе». Тож знову починається «У попа був собака...». І знову ми обурюємось, вимагаємо інших лідерів, інших виборчих законів, змін до Конституції, тобто здійснюємо ті ж ритуали як і герої байки Крилова «Квартет».
Шановні, не обурюйтесь, а краще попорпайтесь у глибинах власної душі, спробуйте подивитись на самих себе у "дзеркало" совісті. Ті, кого ми обираємо у владу, не з Місяця звалились, вони з нашого суспільства. Ми боремося із зовнішнім ворогом при владі, 10 років тому так само боролись, і нібито перемогли... і що, щось помінялось? Чи впевнені ми, що сьогодні, помінявши владу, завтра у нас буде усе по-чесному як у Швейцарії? Ті ж героїчні хлопці завтра підуть на роботу у ковбасний цех і будуть справно і не замислюючись начиняти ковбасу непотребом, бо зарплатня потрібна. Поїдуть у село і будуть заливати огород селітрою, щоб більше росло і на базарі більше вторгувати. Бізнесмени завтра видадуть своїм співробітникам зарплатню у конвертах, щоб не платити податки, лишаючи співробітників перспектив на пенсію. Ви самі завтра підете за довідкою і, щоб не було проблем, не соромлячись сунете чиновнику у конверті "на лапу", або - в лікарні лікарю сунете у кишеню, щоб за вашим родичем доглядали краще, ніж за немічною бідною бабусею.
Німецький філософ і економіст Фердинанд Лассаль у своїй статті «Про сутність конституції» писав, що у країні є фактично 2 конституції – писана, тобто узаконена, та неписана, що відповідає співвідношенню існуючих на сьогодні у суспільстві сил. І писана, узаконена конституція лише тоді буде працювати, виконуватись і сприяти суспільному прогресу, якщо ці дві конституції мало відрізняються одна від одної. Якщо ж писана конституція мало відповідає існуючим відносинам у суспільстві, то вона перетворюється на папірець, на який ніхто не звертає уваги.
Так у нас було зі сталінською конституцією, дуже красивою і демократичною за змістом, але далекою від реалій системи. Так само і сьогодні ми маємо Конституцію, виписану за найкращими зразками європейських, схвалену Венеціанською комісією, але чи відповідає її європейський демократизм нашим реаліям тотально криміналізованого суспільства? Тому вона і не працює ні в президентсько-парламентському, ні в парламентсько-президентському варіанті. І в чисто парламентському працювати не буде. І з мажоритарною системою, і з пропорційною. І федералізація, і двопалатність нічого не змінять. Бо ж як у «Квартеті» - як вони не сядуть, а все одно крадуть. А ми ще й заспокоюємо себе на виборах: «Краще старих залишити, бо вони вже нахапали», забуваючи про філософський зміст казки Пушкіна «Про рибака і рибку».
То що ж робити? Не приводити ж Конституцію до піратських законів, щоб вона запрацювала. Звісно ні. Треба взятись до поступових змін у нашому суспільстві, до зміни парадигми суспільних відносин, яка б призвела до зміни морально-етичних принципів у голові кожного її громадянина.
Людина, яким би індивідуальним не був її характер, є особою суспільною і їй притаманний свого роду «стадний інстинкт». У своїй поведінці вона намагається керуватись тим як прийнято у суспільстві. Що таке гарно, а що – погано. Що робити звично, а що - дивно. Якщо усі мають вуса, то і молодий юнак скоріш за все їх відростить. Якщо красти вважається нормально, то всі будуть цим займатись. А якщо б давати хабара в суспільстві вважалось неприйнятним, то і думки такої ні у кого б не виникло.
Сімейне виховання на жаль сьогодні мало відповідає нормам гуманістичної суспільної моралі. Наші сім’ї наразі є віддзеркаленням більшості проблем у нашому хворому суспільстві на шляху переходу від «совка» до демократичних цінностей через затяжний період дикунського і розгнузданого капіталізму зразка початку ХІХ сторіччя. І навіть якщо у сім’ї дають гарні настанови, але увійшовши у зовнішній світ і стикнувшись з реаліями зовсім інших відносин ці настанови відмирають як парникова квітка, що її винесли на мороз. Тому зміна парадигми морально-етичних настанов повинна відбутись ззовні, з боку усього суспільства і потому вже увійти у кожну сім’ю.
Наразі є потреба у написанні, опублікуванні та широкому пропагуванні у суспільстві нових ідей, зведення морально-етичних принципів суспільного співіснування та шляхів морального самовдосконалення заради виходу нашого суспільства з того спустошеного стану, в якому воно опинилось. Бо треба визнати, що ми наразі опинились у тому ж стані як за часів Руїни кінця XVII сторіччя.
Такі ідеї повинні бути викладені на зрозумілій широкому колу пересічних людей (а не вузькому колу кабінетних вчених) мові. Ідеї, що були б подібні до полум’я Прометея, за якими пішли б і інтеліґенція, і робітники, і правоохоронці, і олігархи, і Схід та Захід України. Можливо для цього потрібен духовний лідер на кшталт Конфуція чи Мартіна Лютера Кінга, до кожного слова якого дослухались би мільйони.
Але ж з чогось треба починати, хтось повинен зробити перший крок. Дозволю його зробити собі. Нехай це буде лише проект, перша спроба. Сподіваюсь, що цю ідею хтось підхопить і розвине у широкий національний проект духовного відродження України. Вірю, що така ідея може об’єднати усіх громадян України у одну спільноту однодумців. Але однодумців не у тому як жити і якими шляхами іти, а однодумців у тому, як поважати себе і інших, якими моральними засадами керуватись на своїх життєвих шляхах.
Задля цього треба переорієнтувати морально-етичну парадигму нашого співіснування. Прийняти певний Кодекс шляхетності. Прийняти його повинен кожен персонально як клятву подальшої поведінки у своєму житті. Звісно, спочатку це може бути справою одинаків-ентузіастів, які об’єднаються у Товариство шляхетних. Можливо попервах над ними будуть потішатись, буде багато критиків і скептиків. Але з часом, коли кількість людей, що прийняли таку клятву, буде зростати і скепсис пройде. А на зміну йому прийде спротив осіб, яким такі люди будуть заважати жити самим за нинішніми вовчими законами. Та все ж повинен настати певний переломний момент, коли суспільна думка зміниться і жити за новими правилами стане престижно і модно.
Дослідники з Політехнічного інституту Ренсселіра, США виявили (http://www.sciencedaily.com/releases/2011/07/110725190044.htm), що як тільки відсоток людей з непохитними поглядами сягає 10%, їх переконання у будь-якому разі почнуть сприйматись суспільством. Було показано переломний момент, коли думка меншості швидко стає думкою більшості. З часом переконань меншості починають притримуватись усе більше людей. Коли переконань меншості починають дотримуватись 10% населення, починаються швидкі зміни і переконання меншості перемагає ту думку, яка була у більшості до того. Зазвичай люди відчувають себе не у своїй тарілці, якщо вони не поділяють загальних думок, а тому вони шукають якогось компромісу. Але як тільки ентузіасти, що поширюють нові ідеї, починають переконувати усе більшу і більшу кількість людей, ситуація змінюється. Більшість спочатку починає сумніватись у своїх власних поглядах, а потім і повністю приймає нові ідеї та навіть самі починають поширювати їх.
Звісно, спочатку людина, що вступила у Товариство шляхетних, прийняла клятву і почепила значок члена Товариства, буде сприйматись з посмішкою. Але через певний час бути членом Товариства стане престижно, а носити такий значок – модно. І якщо така людина зі значком зайде у кабінет до хабарника, то той вже зрозуміє, що вимагати щось у цієї людини не має сенсу – вона ж клятву дала. А потім через деякий час і хабарнику стане соромно брати хабарі, виникне відчуття заздрості, що всі вже вступили до Товариства, а він ще ні.
Відчуття сорому це дуже важливий фактор у суспільній поведінці. Тому що саме визнання людиною своїх гріхів ще нічого не дає. Гріхи ніби якір, що тримає корабель на місці, не даючи йому рухатись уперед. Зрушити корабель з місця може лише сором, сором за свої гріхи. Він наче вітрила, що напинаються вітром натхнення. Лише сором може зірвати корабель з якоря і надати йому прискорення у напрямку морального очищення і вдосконалення. Якщо усі навколо крадуть, то і самому красти не соромно, навіть знаючи, що це гріх. Якщо усі навколо брешуть, то і сам не відчуваєш сорому за брехню. Якщо усі навкруг переповнені нетерпимістю, ненавистю до людей з іншими поглядами, то і сам переповнюєшся такими ж почуттями.
Кодекс шляхетності має змінити критерії суспільної поведінки. І якщо більшість людей у суспільстві стане їх дотримуватись, то кожній окремій пересічній людині стане соромно не дотримуватись того, чого дотримуються усі. Не дотримання нових суспільних норм моралі буде втратою честі у очах оточуючої громади.
Звісно, що попервах вступ до такого Товариства шляхетних і прийняття клятви буде складним життєвим вибором. Дуже важко буде такої клятви дотримуватись у суспільстві, що живе за іншими принципами. Буде багато життєвих викликів і спокус порушити цю клятву. А потім, коли бути членом такого Товариства стане престижним, то багато хто почне лукавити, вступивши до його лав. Але і це треба буде пережити як певний етап поступового очищення.
Також хотілося б, що ніхто не сприймав цей рух як нову релігію, чи як щось, що вступає у конкурентне протиборство з існуючими релігійними конфесіями. Взагалі, ця ідея повинна бути поза сферою релігійних суперечок з приводу істинної церкви.
Що таке істинна церква у нашій багаторелігійній і багатоконфесійній державі? Намагання обрати одну з усіх за основну - то є шлях до релігійного протистояння, ворожнечі і недовіри. А тим більше, що діяльність церков зараз значною мірою стала такою ж бізнесовою як і у політичних партіях. Ідея духовного відродження повинна бути такою, яку б сприйняли однаково усі - і християни усіх конфесій, і мусульмани усіх конфесій, і юдаїсти, і буддисти, кришнаїти тощо. Будемо вірити у те, що Бог один для всіх і всіх однаково любить, хто любить його і ближнього як самого себе! А те, які ритуали справляє віруюча людина і які святі писання шанує - це вже його особиста справа.
Як казав Махатма Ґанді: «В Бога немає релігії. Є лише одна раса – раса людства. Є лише одна мова – мова серця. Є лише одна релігія – релігія любові. Є лише один Бог і Він усюди!»
На боці світла усі пов'язані між собою любов'ю, а на боці темряви усі лякаються очей іншого.
Тож пропоную наступний варіант Кодексу шляхетності громадянина України. Можливо з часом його сприймуть і в інших країнах і це буде гарно! Гарно як для них, так і для нас.
Кодекс шляхетності громадянина України
Відчуваючи себе достойним і рівноправним громадянином своєї держави, шануючи інших громадян України, бажаючи собі і своїм близьким, іншим громадянам, державі Україна добробуту, щастя, розквіту, миру і злагоди, покладаю руку на серце і з розумінням усієї відповідальності за ті зобов’язання, які збираюся прийняти для себе у подальшому житті, урочисто клянуся:
1. Любити Творця і створений ним Світ, вірити у любов Творця, шанувати святі писання, відчувати сором і потяг до каяття за свої гріхи;
2. Шанувати себе, берегти свою гідність, не даючи на неї зазіхати;
3. Не впадати у ідолопоклонство, не сприяти створенню кумирів, месій, культу інших осіб так само як і своєї;
4. Шанувати інших як самого себе, ставитися з повагою до їх гідності, не зазіхаючи на неї; жертовно надавати допомогу тим, хто її потребує; ділитися з ближнім у міру свого сумління;
5. Шанувати своїх батьків, сім’ю, старших за віком, рідних і близьких;
6. Турбуватись за своє здоров’я так само, як і за здоров’я оточуючих, не зловживати шкідливими звичками і не спонукати до них інших;
7. Ні за яких обставин не впадати у відчай і зневіру; не втрачати надію у відшукання виходу з будь-якої ситуації та докладати усіх зусиль для цього; не зазіхати на своє життя, дане Творцем;
8. Не зазіхати на здоров’я і життя іншої людини, дане Творцем, окрім випадку смертельної небезпеки для свого життя, життя близьких, своєї країни;
9. Не накопичувати у собі заздрості, злості, ненависті, пихи, жаги марнославства;
10. Не зазіхати будь-яким чином на власність, що належить іншим;
11. Не докладати зусиль для послаблення уз, що пов’язують сімейну пару;
12. Не поширювати свідчень, у правдивості яких не впевнений, та свідчень, що можуть завдати шкоди іншим; дотримуватись клятви під час свідчення у суді;
13. Поважати право інших мати і висловлювати думки, що не збігаються з моїми;
14. Не використовувати психологічні методи впливу на свідомість людини задля встановлення контролю над нею;
15. Розглядати довірену керівну посаду як велику відповідальність, а не як велику привілею;
16. Не використовувати свою посаду чи будь-які вигідні обставини для отримання хабарів та інших прихованих зисків; не вводити у спокусу отримання хабара інших;
17. Берегти живу і неживу природу, що оточує нас;
18. Завжди пам’ятати, що держава - це обране нами керівництво, воно приходить і уходить, а країна - це територія з усіма її багатствами і її громадяни, наша Батьківщина, це те святе, що нам треба берегти і захищати;
19. Завжди у першу чергу думати про те, що я можу зробити для людей і моєї країни, а не чекати і сподіватись на те, що для мене зроблять люди і держава;
20. Шанувати свою країну, докладати зусиль для її розбудови і розквіту, самовіддано захищати від будь-яких загроз її існуванню, не зраджувати її.
Виголошую перед усіма як свідками, що цілком усвідомлюю і завжди буду пам’ятати - будь-яке порушення цієї клятви стане для мене величезним соромом і втратою шляхетності, соромом для тих, хто за мене поручився, душевними муками для моїх близьких!
14.02.2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479665
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.02.2014
Ох, Україно, нене, нене!
Як стало, що твої сини
Віддали долю, достеменно,
Свою у лапи Сатани?
Де ж десять заповідей Божих?
Де – Не убий? Де – Не кради?
Всю владу віддали заможним
І потім кажем: «Що ж вони?!»
Лежать простіше на канапі,
Про щастя мріяти у сні
В той час, як аспиди прокляті
Будують в нашій рідній хаті
Країну кривди і брехні.
Та кривда в душі наші лізе,
Щоб брат на брата повести
І словом гострим, як залізо,
Порвати єдності мости.
Бо поки б’є́мось між собою,
Їм красти легше й веселіш.
Ми кричимó: «Вперед! До бою!»,
А в них кишені все повніш.
Нас захопили «крисолови»,
Зрадливих чар сопілкарі:
Одні ведуть нас в Чорне море,
А інші топлять у Дніпрі.
Вони ведуть нас до «єднання»
Від протилежних берегів,
Йдемó під воду без вагання
Із гаслом «Знищим ворогів!»
Ми один óдного не чуєм:
Той, хто не з нами, той «фашист»;
Стіну між душами муруєм,
Слова втрачають наші зміст.
Яка мара нас всіх приспала,
Що чорно-білий став весь світ?
На місце правди кривда стала,
А замість честі – пустоцвіт.
Якщо лиш ворога шукаєш –
Знайдеш скоріш його в собі.
Яке зерно ти засіваєш,
Такі й одержиш врожаї.
Та Україна в нас єдина,
Що ж ми рвемо її навпіл?
В душі у кожного провина,
Ми ж бачим іншого в приціл.
В борні за долю України
Вже всі забули про мету;
Ми зупинились на мосту,
А за спинóю лиш руїни.
10.02.2014 (Майдан, намет НРУ)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478442
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.02.2014
Бачу твій образ у замку Артура,
Що розірвав темний простір століть;
В легкому вбранні тендітна фігура
Залами, сходами ніби летить.
Кличу, повторюю ніжне ім’я,
Чом ти не чуєш, Патрісія?
Лиш зупинися, молю тебе я –
Зникла в серпанку Патрісія.
З марева тайни проглянули очі,
У сяйві їх теплім раз-по-раз зринав
Дзвін кришталевий підборів дівочих -
Він стежку чарівну крізь душу проклав.
Кличу, повторюю ніжне ім’я,
Чом ти не чуєш, Патрісія?
Лиш зупинися, молю тебе я –
Зникла в серпанку Патрісія.
Час наш з тобою промчав без зупинки,
Може згадаєш мене ти колись?
Поряд пройшли ми, як білі хмаринки,
Ледь доторкнулись, але не злились.
Кличу, повторюю ніжне ім’я,
Чом ти не чуєш, Патрісія?
Лиш зупинися, молю тебе я –
Зникла в серпанку Патрісія.
2007
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477724
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2014
Как бы мы не желали, увы,
В одну речку нельзя войти дважды;
Мир меняется, вместе с ним - мы.
Жизнь плывёт от весны до весны,
И покинем сей мир мы однажды...
2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477723
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2014
Новый год! Какой ты долгожданный!
Новый год! Ну с чем тебя сравнить?!
Жду тебя в ноябрь туманный,
В декабре ж не знаю - как дожить.
Новый год! Какой ты быстротечный!
Вот бы взять и этот миг остановить!
Хоть и знаю, что не можешь длиться вечно...
Разве можно праздник в будни превратить?
2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477460
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.02.2014
Ты прекрасна, милая Марина,
Как дыханье утренней зари,
Словно теплый вечер у камина,
Словно ночь пьянящая любви!
2008
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477459
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.02.2014
Осіннім листям серце вкрило,
Прибило горісним дощем,
Тяжким камінням придавило...
Чого ж чекать мені, чого іще?
Пішла у ніч ти в мареві печалі,
Дорога та не має вороття.
Душа завмерла в боліснім мовчанні –
Як сталось, що твоє життя
Неначе зірка згасло на світанні?..
Холодний жовтень плаче за тобою,
Кудись іду я, змоклий вщент;
Не завдавай мені ти, осінь, болю –
Не провіщай мені плакучу долю.
Чого ж чекать іще в житті?..
Чого іще...
2007
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477238
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.02.2014
Ти – з перцю пекучого, лілії ніжної,
Сонця палкого і місячних мрій,
З опію, з ладану, ніким не розгадана;
Згубний твій погляд з-під лагідних вій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477235
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.02.2014
Ar’ rustling groves -
I listen them.
Small clouds runs -
I ’dmire so.
I ’dmire so, ’m surprised so,
Why it’s cheerful somewhat
So in my soul.
Hey, th’ bell far rings -
From apart how.
Ideas binds -
Above grain fields.
Above grain fields, which overflows,
And bathing me
As small swallow.
I go, I go -
Love touches me.
I wait someone -
I’m singing song.
I’m singing song - my lovely song,
Where grasses silent swing
Soft cherishing.
About something
Dreams groves green.
Hey, edge of skies -
As shining gold.
As shining gold with brilliant folds,
And river flow on fire -
It’s music 'n air.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476986
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.02.2014
У дзеркальних відбитках незді́йснених мрій
Серцем образ ловлю я затьмарений твій,
Та щоразу, як руку тобі простягну,
Натикаюсь на долі поверхню скляну.
Я б нещадно розбив той невидимий сплав,
Що безжалісним холодом нас роз’єднав;
Та боюсь, коли зірве його на друзки,
В кожній дзеркала скалочці зникнеш і ти...
2007
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476984
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.02.2014
Ви млосним бажанням вкрадаєтесь в мрії,
Ви – сонця вечірнього світла печаль,
Ви – звáбливий погляд, примружені вії,
І ледь-ледь помітний затáєний жаль.
Ви – подиху ніжного теплі вібрації,
Світло і темрява, мир і війна;
Ви і солодкі, як квітка акації,
Ви і терпкі́, ніби келих вина.
Жити для вас – наше вічне призначення,
Жити для вас – аж до кáм’яних плит;
Вам - це посвячення, вас це – освячення!
Світ неможливий без жінки,
І – квит!
2005
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476816
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.02.2014