Andrew Pushcha

Бий, гармаше, з московських гармат

«Бий,  гармаше,  з  московських  гармат!»  –
Переможний  країною  ґвалт.
На  поляків  козак  і  москвин
Разом  стали,  мов  військом  одним.

«Хміль  гуляє!  Під  руку  царя
Дав  козацтво  –  блазнює  змія!
Ти,  “підніжку”,  –  сміється  візир,  –
Із  москвином  не  матимеш  мир».

«Бий,  гармаше,  з  московських  гармат!»  –
Переможний  країною  ґвалт.
На  поляків  –  козак  і  москвин!
Стародавній  розвіявся  дим.

Сейм  пихатий,  сліпий  і  дурний!
Гетьман-сокіл  від  крові  хмільний,
Посполитих  побитий  бичем,
Шлях  відплати  торує  мечем!

«Бий,  гармаше,  з  московських  гармат!»  –
Переможний  країною  ґвалт.
На  поляків  –  козак  і  москвин.
Православний  єднає  всіх  дзвін.

Воєн  пафос  накручує  фарс.
Гарний  вечір!  На  спад  іде  Марс.
«Перемовин!»  –  гукають  серця.
Йшов  луною  –  надибав  кінця.

«Бий,  гармаше,  з  московських  гармат!»  –
Переможний  країною  ґвалт.
За  поляків  упрігся  москвин.
«Перемир’я»  –  гірчить  як  полин…

«Зрадник!  Зрадив!»  –  у  жилах  кипить.
Кров  червона  –  не  царська  блакить.
Вінценосна  розмова  на  двох:
Третій  –  зайвий,  за  ними  лиш  Бог

Пильно  стежив…  Раднот  іще  спить.
Гетьман  строчить  сторінку  –  ще  мить!
І  Варшава  в  облозі  –  що  цар?..
Ті  листи  всі  як  дим  між  примар.

28  жовтня  2024  року

«А  мені,  підніжкові  своєму,  за  працю,  як  я  раніше  просив,  так  і  тепер  повторюю  моє  покірне  прохання,  зволь  надати  з  милостивої  ласки  Волоське  господарство,  бо  я  знаю  напевно,  що  теперішній  волоський  господар  є  зрадником  Вашої  Царської  Милості»  (із  листа  1648  року  Богдана  Хмельницького  до  султана  Османської  імперії).

Ще  не  стерся  з  пам’яті  той  день,  коли  візир  Кримського  ханства  Сефер  Гази  заклеймив  зрадником  Богдана  Хмельницького,  підданого  султана  Османської  імперії  Мехмета  ІV  («ви  повідомляли,  що  приймаєте  наш  протекторат  …  ви  шукаєте  допомоги  й  підданства,  ми  це  даруємо»,  із  грамоти  1651  року  Мехмета  ІV  «найвидатнішому  з  монархів  релігії  Ісусової  гетьману  козацькому  Богдану  Хмельницькому»),  а  до  того  підданого  польського  короля  Яна  II  Казимира,  як  уже  вірний  підданий  московського  царя  Олексія  Михайловича  як  нерівна  сторона  не  був  допущений  до  московсько-посполитих  перемовин,  де  вирішувалося  питання  про  так  зване  Віленське  перемир’я  (1656  р.).  Перемир’я  серед  іншого  за  рахунок  частини  омріяної  гетьманом  держави  –  Війська  Запорізького.  Вишуканий  план  безумовно  талановитого  стратега  зазнав  великого  удару.  До  того  ж  посполита  сторона  домоглася  того,  щоб  козаки  «дізналися»,  що  за  результатами  таємних  домовленостей  козацькі  землі  згодом  будуть  повернені  під  польське  панування.

«Я  вже  доказав,  про  що  ніколи  не  мислив,  докажу  й  далі,  що  задумав:  виб’ю  з  лядської  неволі  народ  увесь  руський»  (із  відповіді    1649  року  послам  короля  Яна  II  Казимира).

Ослаблена  козацькою  народно-визвольною  війною  та  спільними  козацько-кримськотатарськими,  а  згодом  і  козацько-москвинськими  діями,  Річ  Посполита,  шляхта  якої  внаслідок  руйнівного  шведського  просування  вглиб  країни  («шведського  потопу»)  один  за  одним  присягала  шведському  королю,  фактично  розвалювалася  на  очах.  Польський  король  Ян  II  Казимир  уже  переховувався  від  неминучого  на  чужій  землі.  Усі  союзи,  на  які  ставив  Хмельницький,  здавалося  нарешті  зіграли  за  його  нотами.  Довгі  роки  війни  майже  привели  до  остаточної  перемоги  над  ненависним  ворогом.  Усе,  що  залишалося  –  кілька  міцних  ударів  і  остаточна  домовленість  зі  шведами  про  спільний  кордон.  Але  можлива  нова  європейська  реальність,  новий  із  шведським  присмаком  баланс  сил  за  вже  існуючої  суперечки  в  Балтії  тепер  не  на  жарт  налякав  Москву.  Святослав  добив  Хазарський  каганат,  чим  остаточно  відкрив  шлях  у  Руську  землю  половцям  –  Московська  ж  держава  наперекір  Переяславським  статтям  задля  убезпечення  власного  майбутнього  від  зростаючої  у  своїй  могутті  Швеції  в  останній  момент  увійшла  в  союз  із  залишками  Речі  Посполитої  та  Яном  II  Казимиром.  

«У  минулих  роках  присилав  до  Царської  Величності  Гетьман  Богдан  Хмельницький  і  все  Військо  Запорізьке,  і  били  чолом  багато  разів,  щоб  Його  Царська  Величність  їх  нагородив,  через  православну  Християнську  віру  і  Святі  Божи  церкви  за  них  заступився  та  прийняв  їх  під  свою  Государеву  високу  руку  й  на  неприятелів  їхніх  учинив  їм  допомогу…  і  Великий  Государ  наш,  Його  Царська  Величність,  побачивши  такі  із  Королівського  боку  численні  невиправлення  та  грубощі  й  неправди,  і  бажаючи  православну  Християнську  віру  й  усіх  православних  Християн  від  гонителів  і  тих,  хто  прагне  церкви  Божі  розорити,  і  віру  Християнську  викорінити,  від  Латин  оборонити,  під  свою  Государеву  високу  руку  вас  прийняти,  для  вашої  оборони  зібрав  Руської  та  Німецької  та  Татарської  раті  багато,  іде  сам  Великий  Государ,  Його  Царська  Величність,  на  ворогів  Християнських,  і  бояр  своїх,  і  воєвод  шле…»  (із  довгоочікуваної  (а  перші  звернення  про  допомогу  надходили  ще  з  1649  року)  відповіді-парафування  государя  Олексія  Михайловича  1654  року  на  Переяславські  статті  гетьмана  Богдана  Хмельницького).

Того  ж  1656  року,  уклавши  незалежно  від  Москви  Раднотський  договір,  Хмельницький  підтвердив,  що  його  попередні  домовленості  зі  шведським  королем  Карлом  X,    семигородським  князем  Юрієм  Ракоці,  бранденбургським  курфюрстом  Фридріхом-Вільгельмом  щодо  долі  польської  корони  зберегли  силу  («знести  б  Коруна  вся,  ніби  Коруна  Польська  й  не  бувала»),  а  отже  він,  на  відміну  від  Олексія  Михайловича,  не  збирався  вважати  себе  за  умовами  Віленського  перемир’я  союзником  свого  ворога  –  Речі  Посполитої,  а  отже  тепер  він  мав  спільні  справи  з  ворогами  Москви.  

«Шведи  –  люди  честі:  пообіцявши  дружбу  й  союз,  вони  дотримуються  слова.  Проте  цар,  уклавши  перемир'я  з  поляками  й  маючи  намір  повернути  нас  в  їхні  руки,  вчинив  із  нами  безсердечно».  

Розлюченим  московським  послам  гетьман  відповідав  незмінно  твердо,  як  вільний  не  зважати  на  перемир’я,  яке  він  не  укладав.

«Я  піддався  не  для  того,  аби  робити  те,  що  ти  скажеш...  Я  з  польським  королем  уже  перед  цим  воював,  щоб  повернути  свободу  мені  й  козакам,  аби  вони  не  були  холопами,  а  звались  козаками».  

Проте  навіть  після  тривалої  облоги  Варшави  Швеція  та  її  союзники  вимушені  були  повернути  увагу  власного  війська  до  інших  кордонів,  зазнавши  таким  чином  на  польсько-литовських  фронтах  поразки.  Ян  II  Казимир  зберіг  свою  владу,  а  згодом  і  забув  про  союз  із  Москвою.

Підкошений  хворобою  Хмельницький  1657  року,  дізнавшись  про  нібито  попередню  згоду  поляків  щодо  обрання  на  Корону  Польську  та  Великого  князівства  Литовського  Олексія  Михайловича  (чому  не  судилося  статися,  оскільки  московсько-польська  війна  після  поразки  шведів  продовжилася),  направив  останньому  листа,  яким  схвально  відгукнувся  про  таке  рішення:  «А  ми  Вашій  Царській  Величності,  як  під  сонцем  у  православ'ї  сяючому  Государеві  та  Цареві,  як  вірні  піддані,  прямо  бажаємо,  щоб  Царська  Величність,  як  Цар  православний,  під  міцну  свою  руку  Коруну  Польську  прийняв».

Не  пройшло  й  двох  місяців,  як  гетьман  помер,  залишивши  по  собі  Військо  Його  Царської  Величності  Запорізьке  на  новообраного  гетьмана  Юрія  Хмельницького  (свого  16-річного  сина),  але  до  повноліття  останнього  за  фактичним  керівництвом  генерального  писаря  Івана  Виговського.  Того  самого  Виговського,  який  був  одним  із  найпалкіших  прихильників  укладення  ще  1654  року  союзу  із  Москвою,  який  невдовзі  після  смерті  Богдана  Хмельницького,  відсторонивши  Юрася,  розірвав  із  Олексієм  Михайловичем  старі  так  би  мовити  не  повною  мірою  виконані  останнім  Богданові  домовленості,  щоби  повернутися  до  Речі  Посполитої  Трьох  Народів  (Королівство  Польське,  Велике  князівство  Литовське,  Велике  князівство  Руське),  домовленість  про  створення  якої  Сейм  так  ніколи  й  не  затвердив,  надавши  козакам  лише  певну  автономію.

Довгі  роки  крові,  образливих  перемовин  і  взаємної  ненависті  між  посполитими  й  козацтвом  стали  на  заваді  єдності  підтримки  нового-старого  курсу  Виговського.  Держава  Хмельницького  фактично  розвалилася  на  Військо  Його  Королівської  Милості  й  Військо  Його  Царської  Величності  Запорізьке,  на  чолі  кожного  з  яких  постав  свій  нібито  незалежним  чином  обраний  гетьман.  А  отже  війна  за  об’єднання  обох  берегів  Дніпра  розпочалась,  час  від  часу  перериваючись  на  війну  за  незалежність  власне  самого  Війська  Запорізького  чи  його  окремих  частин.  Відтак  незалежність  від  будь-яких  гетьманів  повернуло  собі  первинне  Військо  Запорізьке  на  чолі  з  отаманом  (так  зване  Низове,  у  історіографії  також  Запорізька  Січ),  частина  старшини  якого  нібито  обирала  Хмельницького  лише  керівником  у  поході,  що  на  їх  думку  відповідало  поняттю  гетьман,  а  отримала  узурпатора,  анексію  новоствореною  державою  узурпатора  власної  держави  включно  з  крадіжкою  її  імені.  Така  позиція  дозволяла  Запоріжжю  зберігати  незалежність,  а  згодом  і  взагалі  право  на  існування  значно  довше,  аніж  обом  Військам  Запорізьким  (так  званим  Верховим  або  Городовим,  у  історіографії  також  Гетьманщина),  проте  й  це  не  вберегло  козацьку  республіку  від  остаточної  ліквідації  вже  за  правління  Катерини  Ангельт-Цербської.

Схема

«БИЙ,  гар-МА-ше,  /  з  мос-КОВ-ських  гар-МАТ!»  –
1  010  /  010  01
Пе-ре-МОЖ-ний  /  кра-Ї-но-ю  ҐВАЛТ.
0  010  /  010  01
НА  по-ЛЯ-ків  /  ко-ЗАК  і  моск-ВИН
1  010  /  01!  01
РА-зом  СТА-ли,  /  мов  ВІЙ-ськом  од-НИМ.
1  010  /  !10  01

«ХМІЛЬ  гу-ЛЯ-є  !  /  Під  РУ-ку  ца-РЯ
1  010  /  !10  01
ДАВ  ко-ЗАЦ-тво  –  /  блаз-НЮ-є  змі-Я!
1  010  /  010  01
ТИ,  “під-НІ-жку”,  –  /  смі-ЄТЬ-ся  ві-ЗИР,  –
1  010  /  010  01
Із  мос-КВИ-ном  /  не  МА-ти-меш  МИР».
!  010  /  !10  01

«БИЙ,  гар-МА-ше,  /  з  мос-КОВ-ських  гар-МАТ!»  –
1  010  /  010  01
Пе-ре-МОЖ-ний  /  кра-Ї-но-ю  ҐВАЛТ.
0  010  /  010  01
НА  по-ЛЯ-ків  –  /  ко-ЗАК  і  моск-ВИН!
1  010  /  01!  01
Ста-ро-ДАВ-ній  /  роз-ВІ-яв-ся  ДИМ.
0  010  /  010  01

СЕЙМ  пи-ХА-тий,  /  слі-ПИЙ  і  дур-НИЙ!
1  010  /  01!  01
ГЕТЬ-ман-СО-кіл  /  від  КРО-ві  хміль-НИЙ,
10  10  /  
Пос-по-ЛИ-тих  /  по-БИ-тий  би-ЧЕМ,
0  010  /  010  01
ШЛЯХ  від-ПЛА-ти  /  то-РУ-є  ме-ЧЕМ!
1  010  /  010  01

«БИЙ,  гар-МА-ше,  /  з  мос-КОВ-ських  гар-МАТ!»  –
1  010  /  010  01
Пе-ре-МОЖ-ний  /  кра-Ї-но-ю  ҐВАЛТ.
0  010  /  010  01
НА  по-ЛЯ-ків  –  /  ко-ЗАК  і  моск-ВИН.
1  010  /  01!  01
Пра-во-СЛАВ-ний  /  єд-НА-є  всіх  ДЗВІН.
0  010  /  010  !1

ВО-єн  ПА-фос  /  на-КРУ-чу-є  ФАРС.
1  010  /  010  01
ГАР-ний  ВЕ-чір!  /  На  СПАД  і-де  МАРС.
1  010  /  !10  !1
«Пе-ре-МО-вин!»  –  /  гу-КА-ють  сер-ЦЯ.
0  010  /  010  01
ЙШОВ  лу-НО-ю  –  /  на-ДИ-бав  кін-ЦЯ.
1  010  /  010  01

«БИЙ,  гар-МА-ше,  /  з  мос-КОВ-ських  гар-МАТ!»  –
1  010  /  010  01
Пе-ре-МОЖ-ний  /  кра-Ї-но-ю  ҐВАЛТ.
0  010  /  010  01
ЗА  по-ЛЯ-ків  /  у-ПРІГ-ся  моск-ВИН.
1  010  /  010  01
«Пе-ре-МИР’-я»  –  /  Гір-ЧИТЬ  як  по-ЛИН…
0  010  /  01!  01

«ЗРАД-ник!  ЗРА-див!»  –  /  у  ЖИ-лах  ки-ПИТЬ.
1  010  /  !10  01
КРОВ  чер-ВО-на  –  /  не  ЦАР-ська  бла-КИТЬ.
1  010  /  !10  01
Він-це-НОС-на  /  роз-МО-ва  на  ДВОХ:
0  010  /  010  !1
ТРЕ-тій  –  ЗАЙ-вий,  /  за  НИ-ми  лиш  БОГ
1  010  /  !10  !1

ПИЛЬ-но  СТЕ-жив...  /  Рад-НОТ  і-ЩЕ  СПИТЬ.
1  010  /  010  !1
ГЕТЬ-ман  СТРО-чить  /  сто-РІН-ку  –  ше  МИТЬ!
1  010  /  010  !1
І  Вар-ША-ва  /  в  об-ЛО-зі  –  що  ЦАР?..
!  010  /  010  !1
ТІ  лис-ТИ  всі  /  як  ДИМ  між  при-МАР.
!  01!  /  !1!  01

Силабо-тонічна  система:
парне  римування  ААББ,  де  всі  рими  –  4-стопний  амфібрахій  010  з  постійною  цезурою  після  2-ої  стопи,  при  цьому  перша  стопа  усічена  на  2  перших  склади,  третій  склад  часто  має  надсхемний  наголос  (або  також  можна  сказати,  що  перші  2  стопи  є  по  суті  хореєм),  остання  стопа  має  чоловіче  (усічене  на  склад)  закінчення  (клаузулу).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026225
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2024

Половецька пісня

Вабить  і  сміється  –
Пісня  половецька!
Заграва  дівчисько,
А  як  стане  військо
Під  Дінцем,  під  Доном,
Так  упреться  рогом.
Чи  буває  краща?
Нічия?  То  нащо

Марні  обіцянки?
І  князі,  і  хани  –
Губи  як  цяцянки
Сиплють  лиш  догани.

А  як  сяде  сонце:  
«Занавісь  віконце».
Це  ще  флірт  чи  більше?
Ні,  не  стане  гірше!
То  давай  зіграєм
У  любов  і  раєм
Мить  назвем,  а  згодом
Мінами  й  бетоном

Поросте  те  слово…
Земле  Половецька!
І  кохаю  знову,
І  те  серце  б’ється!

І  тебе  бажаю,
І  не  хочу  раю,
Дівчино-дівчисько!
І  гуркоче  військо
Під  Дінцем,  під  Доном.
Стріли  ті  забором
Сипались  і  лісом
Стали.  Стали  хмизом.

Жаром  у  багатті.
Струмом  у  торканнях.
Йдуть  до  біса  раті,
Коли  ми  в  зізнаннях!

«Могутній  враже,  кров  Дінську  ти  пригуби  з  шолому!
Плюндруй  степи!  –  У  князя  хан,  пече  тавро  полону!  –
Та  не  назавжди  з  нами  смерть  –  буває  ще  й  опісля…»
Степами  сміх,  степами  спів  –  на  повні  груди  пісня!

03  листопада  2023  року


Іван  Якович  Франко  –  «Ор  і  Сирчан»,  1914  р.

Чотирнадцятим  походом
На  полОвців  Мономах
Вируша  на  Дон  великий,
Наліта,  мов  хижий  птах.

Хан  в  неволі,  врозтіч  військо,
Юрти  знищені,  мов  змив…
Спочиваючи  по  труді,
Князь  шоломом  з  Дону  пив.

Два  сини  були  у  хана,
Орленята  степові,  –
Через  Дон  вони  у  чОвнах
ПерехОпились  живі;

І  недобитки  тривожні
Позбиралися  до  них,
Раду  радять:  «Що  робити?
Чи  від  русичів  страшних

Утікати  до  схід  сонця,
Чи  піддаться  їм  зовсІм?»
Каже  старший:  «Ні,  не  можу
Спротивляться  довше  їм.

І  піддаться  не  бажаю,
Але  з  вами  чи  без  вас
Я  піду  у  край  обезів,
Ген  у  гори,  на  Кавказ.

Там,  за  скелями  сніжнИми,
Чей  долину  я  знайду
Тиху,  певну  та  гостинну
І  забуду  всю  біду».

Менший  каже:  «Не  покину
Я  степів  і  рідних  рік,
Хоч  в  біді  та  небезпеці,
Тут  прожити  хочу  вік.

Тут  над  Доном  оселюся,
Ліпших  ждатиму  часів,
Хоч  би  князь  той  по  тім  боці
Табором  на  рік  засів.

Прийде  час,  він  таки  мусить
Геть  піти,  і  знов  для  нас
Буде  воля,  а  там,  може,
Й  щастя  принесе  нам  час».

І  розсталися  ханенки.
Рік  за  роком  тихо  плив.
Старший  у  землі  обезів
У  долині  тихій  жив;

Менший  над  великим  Доном,
Рибу  ловлячи,  тривав,
І  на  правий  бік,  на  рідний
Степ,  глядів  і  сумував.

Бо  там  руськая  сторожа,
Знай,  стояла  у  степах,
Через  Дон  не  пропускала
Половецьких  горопах.

І  як  довго  та  сторожа
Там  стояла,  йшов  сей  клич:
«Ще  у  Києві  князює
Мономах,  полОвців  бич!»

Аж  одного  дня  доносять
Половецькі  рибаки:
«Вільні  броди  й  переходи
Здовж  великої  ріки.

Уступилася  сторожа,
І  то  вже  не  відтепер;
Поки  ми  тут  бідували,
Князь  у  Києві  помер!»

Скликав  молодий  ханенко
Рідних,  блИзьких,  свояків:
«Тісно  нам  за  Доном  жити,
Не  здамось  на  рибаків.

Грає  кров  у  нас  куманська,
Кличе  вільний  нас  простір.
Якби  ще  лиш  нам  прикликать
Брата  старшого  з-за  гір.

Вмер  вже  князь,  що  нас  тривожив.
Сила  наша  не  пуста,
Рушили  би  ми  походом
На  їх  села  та  міста!»

Відізвався  Ор-музика:
«Був  у  твого  брата  я,
Та  здається,  що  даремна
Та  забАганка  твоя.

Оженився  він  багато,
Має  дім  і  гарний  сад,
Має  жінку  й  гарні  діти
І  життю  свойому  рад.

То  чого  ж  у  дике  поле
З  того  раю  йому  йти,
Наражать  життя  щоденно
Для  непевної  мети?»

Мовив  молодий  ханенко:
«Ліпше  знаю  я  його.
Що  він  там  надбав  для  себе,
Не  пожалує  того.

Се  для  нього  й  не  пропаще.
А  у  нас  тут  інша  річ:
День  новий  нам  засвітає,
Як  пройшла  понура  ніч!

А  ти  ось  іди  до  нього
І  скажи  йому,  що  в  нас
Наступила  переміна,
Для  походів  добрий  час,

Заспівай  для  заохоти
Половецьких  ти  пісень,
Розпали  в  гарячій  крові
Богатирський  той  огень.

А  як  не  захоче  слухать
І  покинути  свій  лан,
Дай  йому  отсе  понюхать
Зілля  степове  –  євшан».


Микола  Федорович  Чернявський  –  «Євшан»,  1918  р.

Мов  бурний  вихор,  Мономах
Набіг  на  землі  половецькі.
Розбив  їх  військо,  по  степах
Розвіяв  орди  біженецькі.

І  хан  Сирчан  утік  на  Дін,
Отрок  –  в  Кавказькі  гори  сині,
І  славен  став  у  горах  він
Поміж  чужими  на  чужині.

А  половецький  степ  стояв
Сумною  пусткою.  Шуміли
По  нім  моря  зелених  трав,
Сайгак  маячив  на  могилі...

І  диких  коней  табуни
На  вільнім  пАслися  просторі,
І  вили,  кинувши  терни,
Вночі  вовки  на  ясні  зорі...

Та  вмер  великий  Мономах.
Вернувся  в  степ  Сирчан  з-за  Дону
Дзвенять  в  улусах  по  ночах
Пісні  і  сміх  і  струнні  дзвони.

Але  сумує  хан  Сирчан:
Не  йде  Отрок  у  степ  з  Кавказу,
І  не  озвався  звідти  хан,
І  не  прислав  гінця  ні  разу.

І  до  Отрока  шле  Сирчан
Свого  гудця  –  один  зостався.
І  каже  так  Ореву  хан:
«До  гір  Кавказьких  ти  відправся.

Знайди  Отрока  і  скажи:
«Князь  Мономах  умер  на  РУсі.
Зник  ворог  з  нашої  межі,
І  вільні  степ  наш  і  улуси.

Вертайся,  хане,  в  рідний  край!..»
Як  не  послухає  він  слова,
То  половецьких  заспівай
Пісень  йому...  Коли  ж  і  знову

Не  дасть  він  згоди  –  піднеси
Євшан  понюхати  старому.
Згада  він  степ  у  вcій  красі,
Згада  –  і  вернеться  додому».

В  дорогу  йде  старий  гудець.
Прийшов  у  гори  до  Отрока.
Величний  хан,  джигіт-їздець
Спинив  на  нім  байдуже  око.

І  каже  той,  що  брат  Сирчан
У  рідний  край  вернутись  кличе.
Мовчить  грізнИй,  похмурий  хан.
Із-під  пахвИ  гудка  той  смиче.

Співає  й  гра  старий  гудець
Пісень  славетних  половецьких...
І  туже  й  кличе  у  танЕць
Гудок  в  руках  його  мистецьких...

Та  мовчки  слухає  те  хан,  –
До  серця  пісня  не  доходить.
Тоді  Орев  йому  євшан
Дає  і  мовчки  сам  одходить.

І  зілля  взяв  у  руки  хан.
Понюхав...  Сльози  забриніли...
Згадав  Отрок,  де  той  євшан
Росте...  Свій  край  згадав...  могили...

І  ночі  зоряні  згадав
На  степовім  привольнім  лоні...
І  вітру  шум...  І  шелест  трав...
І  каже,  стиснувши  долоні:

«Так,  старче!  Лучче  полягти
Кістьми  в  степу,  в  своїй  краіні,
Ніж  з  неї  заочі  піти
І  бути  славним  на  чужині!»

І  без  жалю  покинув  хан
І  славу,  й  честь,  і  владу,  й  шану;
Вернувсь  туди,  де  ждав  Сирчан  –
У  Половеччину  кохану.


Вороний  Микола  –  «Євшан-зілля»,  1899  р.

Заспівай  ти  йому  пісню
Нашу,  рідну,  половецьку,
Про  життя  привільне  наше,
Нашу  вдачу  молодецьку.

А  як  все  те  не  поможе,
Дай  йому  євшана-зілля,
Щоб,  понюхавши,  згадав  він
Степу  вільного  привілля.


Аполлон  Николаевич  Майков  –  «Емшан»,  1874  г.

И  шли  года...  Гулял  в  степях
Лишь  буйный  ветер  на  просторе...
Но  вот  –  скончался  Мономах,
И  по  Руси  –  туга  и  горе.

Зовёт  к  себе  певца  Сырчан
И  к  брату  шлёт  его  с  наказом:
«Он  там  богат,  он  царь  тех  стран,
Владыка  надо  всем  Кавказом,  –

Скажи  ему,  чтоб  бросил  всё,
Что  умер  враг,  что  спали  цепи,
Чтоб  шёл  в  наследие  своё,
В  благоухающие  степи!

Ему  ты  песен  наших  спой,  –
Когда  ж  на  песнь  не  отзовётся,
Свяжи  в  пучок  емшан  степной
И  дай  ему  –  и  он  вернётся».

Отрок  сидит  в  златом  шатре,
Вкруг  –  рой  абхазянок  прекрасных;
На  золоте  и  серебре
Князей  он  чествует  подвластных.

Введён  певец.  Он  говорит,
Чтоб  в  степи  шёл  Отрок  без  страха,
Что  путь  на  Русь  кругом  открыт,
Что  нет  уж  больше  Мономаха!

Отрок  молчит,  на  братнин  зов
Одной  усмешкой  отвечает,  –
И  пир  идёт,  и  хор  рабов
Его  что  солнце  величает.

Встаёт  певец,  и  песни  он
Поёт  о  былях  половецких,
Про  славу  дедовских  времён
И  их  набегов  молодецких,  –

Отрок  угрюмый  принял  вид
И,  на  певца  не  глядя,  знаком,
Чтоб  увели  его,  велит
Своим  послушливым  кунакам.

И  взял  пучок  травы  степной
Тогда  певец,  и  подал  хану  –
И  смотрит  хан  –  и,  сам  не  свой,
Как  бы  почуя  в  сердце  рану,

За  грудь  схватился...  Все  глядят:
Он  –  грозный  хан,  что  ж  это  значит?
Он,  пред  которым  все  дрожат,  –
Пучок  травы  целуя,  плачет!


«…бо  він  ревно  наслідував  предка  свого  Мономаха,  що  погубив  поганих  ізмаїльтян,  тобто  половців,  вигнав  Отрока  в  Обези  за  Залізні  ворота,  а  Сирчан  зостався  коло  Дону,  рибою  сили  відновлюючи.

Тоді  Володимир  Мономах  пив  золотим  шоломом  із  Дону,  забравши  землю  їх  усю  і  загнавши  окаянних  агарян.  По  смерті  ж  Володимировій  остався  у  Сирчана  один  лиш  музика  Ор,  і  послав  він  його  в  Обези,  кажучи:  “Володимир  уже  вмер.  Тож  вернися,  брате,  піди  в  землю  свою”.  Мов  же  ти  йому  слова  мої,  співай  же  йому  пісні  половецькі.  А  якщо  він  не  схоче,  –  дай  йому  понюхати  зілля,  що  зветься  євшан”.

Той  же  не  схотів  |ні|  вернутися,  ні  послухати.  І  дав  |Ор|  йому  зілля,  і  той,  понюхавши  і  заплакавши,  сказав:  “Да  лучче  на  своїй  землі  кістьми  лягти,  аніж  на  чужій  славному  бути”.  І  прийшов  він  у  землю  свою».  (Із  так  званого  Галицького  літопису,  що  входить  до  Іпатіївського  списку,  складеного  з  більш  старих  літописів  вірогідно  наприкінці  1420-их  р.р.  і  віднайденого  істориками  1809  р.,  переклад  українською).

За  картвельськими  джерелами,  коли  руський  князь  Володимир  «Мономах»  вигнав  половецького  хана  Отрока  з  басейну  пониззя  Дону,  то  Отрок  у  1118  р.  з  двадцятьма  тисячами  половців  через  Залізні  ворота  пішов  в  Обези  до  свого  тестя,  картвельського  царя  Давида  IV  «Будівника».  Тут  Отрок,  одружений  із  царською  дочкою  Гурандухт,  був,  звичайно,  у  славі.  Його  ж  молодший  брат,  як  ми  знаємо  з  руських  літописів,  Сирчан  лишався  біля  Дону  до  самої  смерті  «Мономаха».  А  дізнавшись  про  неї,  закликав  свого  брата  повернутися  до  половецького  степу,  не  сподіваючись  заманити  його  обіцянками  великого  багатства,  здобутого  в  майбутніх  походах  на  русь,  а  передусім  ожививши  юнацькі  спогади  брата  половецькими  піснями  й  духмяним  степовим  полином.  Отрок  повернувся  та  половецька  сила  ще  не  раз  показала  себе  в  Дикім  полі.


Микола  Федорович  Чернявський  –  «Слово  про  похід  Ігоря»,  1894  р.

А  уранці  на  світанні
Червоніють  зорі  ранні:
День  кривавий  призвіщають,
З  моря  хмари  насувають.
Хочуть,  чорні,  світ  закрити,
Сонець  четверо  затьмити...
Тріпотять  в  них  щохвилини
Блискавиці  ясно-сині...
Бути  громові  страшному,
Йти  дощеві  стріл  з-за  Дону!
Тут  списам  десь  потрощитись,
Тут  шаблям  десь  пощербитись
Об  шоломи,  куті  з  сталі,
Близько  Дону,  на  Каялі!

Земле  Руська  з  городами,
Ти  далеко  за  горами!..

Ось  вітри,  Стрибожі  внуки,
З  моря  стрілами  без  луків
Подихнули  на  дружину.
Загула  земля.  В  хвилину
Помутились  чисті  ріки,
Вкрився  пилом  степ  великий,
З  вітром  стяги  розмовляють.
Половці  то  наступають
І  від  Дону,  і  від  моря,
І  з  усіх  усюдів  поля.
Обступили,  вражі  діти,
Ні  пройти,  ні  пролетіти…


Значущою  подією  в  історії  русі  стало  потрапляння  Новгород-Сіверського  князя  Ігоря  Святославича  в  половецький  полон  і  загибель  його  брата  «Буй  Тура»  Всеволода  1185  р.  внаслідок  поразки  їх  спільного  неузгодженого  з  Великим  Київським  князем  походу  на  половців,  заподіяної  ханами  Кончаком  і  Гзаком,  які  також  діючи  спільно  змогли  швидко  зібрати  значні  половецькі  сили  з  Дону  й  Приазов’я,  що  відображено  в  літописному  «Слові  про  похід  Ігоря»  (прикметно,  що  в  літописі  Приазов’я  кличеться  Лукомор’ям  –  дослівно  «вигин  моря»,  вірогідно  написаний  біля  1187  р.,  однак  можливо  існуючий  колись  рукопис,  буцімто  віднайдений  1791  р.,  опублікований  у  спрощеному  варіанті  в  Петербурзі  1800  р.,  за  офіційною  версією  згорів  у  московській  пожежі  1812  р.,  до  того  ж  списки  рукопису  й  згадки  про  нього  в  інших  джерелах  невідомі,  що  з  урахуванням  інших  погрішностей  «Слова…»  дозволяє  деяким  дослідникам  сумніватися  в  його  достовірності,  а  також  сприймати  його,  як  мінімум  частково,  особливо  щодо  «Плачу  Ярославни»  й  деяких  інших  місць,  в  якості  фальсифікації,  яка  належить  руці  висококваліфікованого  спеціаліста  кінця  XVIII  ст.).  

Не  дивно,  що  за  проєктом  адміністративно-територіального  устрою  Української  Народної  Республіки,  яким  Україну  пропонувалося  поділити  на  землі,  Бахмут  мав  стати  адміністративним  центром  землі,  названої  саме  Половецькою.


Схема

ВА-бить  І  смі-ЄТЬ-ся  –
10  !0  10
ПІС-ня  по-ло-ВЕЦЬ-ка!
10  00  10
За-гра-ВА  дів-ЧИСЬ-ко,
00  10  10
А  як  СТА-не  ВІЙ-сько
!!  10  10
ПІД  Дін-ЦЕМ,  під  ДО-ном,
!0  1!  10
ТАК  у-ПРЕТЬ-ся  РО-гом.
!0  10  10
ЧИ  бу-ВА-є  КРА-ща?
!0  10  10
Ні-чи-Я?  То  НА-що
00  1!  10

МАР-ні  о-бі-ЦЯН-ки?
10  00  10
І  кня-ЗІ,  і  ХА-ни  –
!0  1!  10
ГУ-би  ЯК  ця-ЦЯН-ки
10  !0  10
СИП-лють  ЛИШ  до-ГА-ни.
10  !0  10

А  як  СЯ-де  СОН-це:  
!!  10  10
«За-на-ВІСЬ  ві-КОН-це».
00  10  10
ЦЕ  ще  ФЛІРТ  чи  БІЛЬ-ше?
!!  1!  10
НІ,  не  СТА-не  ГІР-ше!
!!  10  10
То  да-ВАЙ  зі-ГРА-єм
!0  10  10
У  лю-БОВ  і  РА-єм
!0  1!  10
МИТЬ  наз-ВЕМ,  а  ЗГО-дом
10  1!  10
МІ-на-ми  й  бе-ТО-ном
10  00  10

По-рос-ТЕ  те  СЛО-во…
00  1!  10
ЗЕМ-ле  По-ло-ВЕЦЬ-ка!
10  00  10
І  ко-ХА-ю  ЗНО-ву,
00  10  10
І  те  СЕР-це  Б’ЄТЬ-ся!
!!  10  10

І  те-БЕ  ба-ЖА-ю,
!0  10  10
І  не  ХО-чу  РА-ю,
!!  10  10
ДІВ-чи-но-дів-ЧИСЬ-ко!
10  00  10
І  гур-КО-че  ВІЙ-сько
!!  10  10
ПІД  Дін-ЦЕМ,  під  ДО-ном.
!0  1!  10
СТРІ-ли  ТІ  за-БОР-ом
10  !0  10
СИ-па-лись  і  ЛІ-сом
10  0!  10
СТА-ли.  Ста-ли  ХМИ-зом.
10  10  10

ЖА-ром  У  ба-ГАТ-ті.
10  !0  10
СТРУ-мом  У  тор-КАН-нях.
10  !0  10
ЙДУТЬ  до  БІ-са  РА-ті,
1!  10  10
Ко-ли  МИ  в  зіз-НАН-нях!
00  !0  10  

«Мо-ГУТ-ній  ВРА-же,  КРОВ  ДІН-ську  /  ти  при-гу-БИ  з  шо-ЛО-му!
01  01  01  01  /  !0  01  01  (0)
Плюн-ДРУЙ  сте-ПИ!  –  У  КНЯ-зя  ХАН,  /  пе-ЧЕ  тав-РО  по-ЛО-ну!  –
01  01  !1  01  /  01  01  01  (0)
Та  НЕ  на-ЗАВ-жди  з  НА-ми  СМЕРТЬ  –  /  бу-ВА-є  ЩЕ  й  о-ПІС-ля…»
!!  01  01  01  /  01  0!  01  (0)
Сте-ПА-ми  СМІХ,  сте-ПА-ми  СПІВ  –  /  на  ПОВ-ні  ГРУ-ди  ПІС-ня!
01  01  01  01  /  !1  01  01  (0)


Силабо-тонічна  система:  парне  римування  ААББВВГГ  і  перехресне  римування  АБАБ,  де  всі  рими  –  3-стопний  хорей  10  з  жіночим  10  закінченням,  а  також  перехресне  римування  АБАБ,  де  рими  –  7-стопний  ямб  01  із  жіночим  (нарощеним)  01  (0)  закінченням  і  постійною  цезурою  після  4-ї  стопи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014627
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2024

На Богдановій шахівниці

Просмалений  боєм,  під  сонцем  засмаглий,
До  плеса  вклонився,  як  Богові,  спраглий:
«Спини,  хоч  на  мить  цю  годину  шалену…»
Аж  тільки-но  сьорбнув  козак  із  долоні
Й  услід  по  водицю  татарина  коні
До  річки  спустились,  ковтають  студену.

«Постава  знайома,  ще  й  погляд  цей  зверхній!
Мабуть  заблукав  він…  У  цій  коловертні
Обидвом  дісталось!»  Відкрилася  рана…
Дивилась  у  річку  соснова  малеча,
А  перед  очима  проносилась  втеча
З-під  плітки  єврея  до  війська  Богдана:

«Як  вуж  верткий  –  на  сковорідці.
Нам  ролі  дав  –  на  шахівниці.

Як  бачить  Софію  –  співає  молитву.
Вітає  візира  –  іде  до  намазу.
Як  кличе  до  миру  –  збирайся  на  битву.
Як  скаже  –  відріже,  доводить  до  сказу!

Чи  бачив  ти  сварку,  чи  в  нас  ти  ще  певний?
Чи  ти  ще  союзник,  чи  ворог  запеклий?
Чи  хочеш  ясиру?!  Дивись,  вороженьку!
Від  тебе  всі  Січі,  від  тебе  козацтво.
І  Кафа  твоя!  Так!  Невільників  царство!
Упир,  начувайся!  Прийшов  по  свіженьку?!»

«Я  бачив  як  бився!  Козаче,  до  біса
Їх  кляті  промови!  А  ти  сам  упийся!
Заради  грошей  хто,  хто  –  волі  чи  слави
Зі  смертю  гарцює.  По  волі  Корану!
А  ти  –  сама  смерть  є!..  Та  бачив  і  рану  –
Зроблю  перев’язку,  дістану  лиш  трави…»

«Як  вуж  верткий  –  на  сковорідці.
Нам  ролі  дав  –  на  шахівниці.

Як  бачить  Софію  –  співає  молитву.
Вітає  візира  –  іде  до  намазу.
Як  кличе  до  миру  –  збирайся  на  битву.
Як  скаже  –  відріже,  доводить  до  сказу!

Як  вуж  верткий  –  на  сковорідці.
Нам  ролі  дав  –  на  шахівниці».

22  травня  2024  року


Богдан  Хмельницький,  потребуючи  досвідченої  кримськотатарської  кінноти  для  боїв  із  кінним  військом  Речі  Посполитої,  навесні  1648  року  уклав  з  Османською  імперією  та  її  васалом  кримським  ханом  Іслямом  III  Ґераєм  угоду  про  спільну  боротьбу  проти  Речі  Посполитої,  за  яким  Тугай-бей  із  40-тисячним  загоном  кримських  татар  мав  надати  так  необхідну  козакам  військову  допомогу.  Цей  ситуативний  альянс  сприяв  кільком  перемогам  союзних  військ,  але  зрештою  виявився  нетривким.

Бахчисарайський  договір  передбачав  встановлення  дружніх  відносин  між  Військом  Запорізьким  і  Кримським  ханством,  надання  взаємної  військової  допомоги,  заборону  кримським  татарам  спустошувати  козацькі  землі  й  брати  ясир,  оплату  козацькою  стороною  послуг  кримськотатарського  війська  грошима,  продовольством,  фуражем,  а  також  частиною  військової  здобичі.

Він  відіграв  велику  роль  у  боротьбі  Війська  Запорізького  проти  Речі  Посполитої  впродовж  1648-1653  років,  зокрема  в  здобутті  козаками  перемоги  у  битві  під  Жовтими  Водами  й  Корсунській  битві  1648  року,  частково  Зборівській  битві  1649  року,  Батозькій  битві  1652  року.

Проте  Іслям  III  так  і  не  став  запеклим  союзником  Хмельницького,  залишившись  скоріше  союзником  поміркованим.  Незадоволений  тиском  на  нього  зі  сторони  Османської  імперії  та  невпевнений  у  справжніх  намірах  Хмельницького,  хан  неодноразово  відмовлявся  від  підтримки  гетьманських  авантюр,  особливо  коли  останній  наражав  кінноту  кримських  татар  на  надвеликий  ризик,  маючи  її  за  власне  військо,  а  не  за  союзні  (допоміжні)  в  його  власних  воєнних  починаннях  підрозділи.  Захищаючи  Кримське  ханство  й  дбаючи  насамперед  про  збереження  власних  військових  сил,  Іслям  III  допускав  послаблення  Речі  Посполитої  за  рахунок  невеликого  перерозподілу  сил  у  бік  укріплення  Війська  Запорізького,  під  час  якого  обидві  сторони  мали  зазнати  суттєвого  виснаження  та  зменшити  відповідну  загрозу  ханству.  

До  того  ж  власні  сили  османів  за  весь  час  конфлікту  так  і  не  прийняли  безпосередньої  участі  в  боях  чи  то  через  пасивність  самої  імперії,  чи  то  через  вдалий  дипломатичний  спротив  Хмельницького,  який  не  бажав  потрапити  в  надмірну  залежність  від  султана,  головним  чином  обмежуючись  проханнями  про  залучення  до  боїв  кримськотатарської  кавалерії.  

Своєю  чергою,  султанів  васал  –  кримський  хан  час  від  часу  уважав  за  можливе  отримувати  від  посполитих  відкуп  за  власну  неучасть  у  певних  бойових  діях.  Відтак  непостійні  й  нетривкі  союзницькі  відносини  з  кримськотатарського  боку  деколи  позначались  і  нападами  на  землі  Війська  Запорізького,  грабунками  міст  і  сіл,  взяттям  ясиру.  Фатальними  для  козаків  виявилися  неочікувані  відводи  кримськотатарських  військ  під  час  Зборівської  битви  1649  року,  Берестецької  битви  1651  року  й  Жванецької  облоги  1653  року.

Характер  же  відносин  між  власне  Османською  імперією  та  Військом  Запорізьким  зберігав  більш  дипломатичні  риси  й  свідчив,  перш  за  все,  на  користь  того,  що  Хмельницький,  відкинувши  можливість  повернення  до  формату  перших  років  війни  –  Війська  Його  Королівської  Милості  Запорізького,  фактично  зміг  домовитися  про  васалітет  козаків  по  відношенню  до  османського  протектора  на  зразок  Молдови  чи  Волощини,  але  все  ж  сподівався  залишити  за  собою  більш  широкі  свободи  (до  речі,  цікавий  факт  –  до  повстання  Хмельницький  уже  просив  султана  зробити  його  керівником  зазначених  земель,  наводячи  пасквілі  щодо  нелояльності  османам  їх  тогочасних  правителів).

Подолавши  супротив  шляхти  й  духовенства  гетьман  загалом  фактично  прийняв  протекцію  іновірця,  одержавши  від  султана  спеціальну  грамоту  «найвидатнішому  з  монархів  релігії  Ісусової  гетьману  козацькому  Богдану  Хмельницькому»  разом  із  багатими  подарунками,  однак,  як  уже  зазначалося  вище,  він  утримався  від  запрошення  більших  військ  протектора,  ніж  було  надано  Ґіраєм,  посилаючись  на  тимчасову  неможливість  їх  утримання,  бо  «край  і  так  знищений».    

Так  описує  досягнуті  з  османами  домовленості  грамота  Мехмета  ІV  1651  року:  «Як  тільки  цей  високий  володарський  лист  прибуде,  хай  буде  відомо,  що  ми  говорили  з  вашими  послами,  які  прийшли  до  нас  і  Осман-чауш  передав  нам  вашого  прихильного  листа,  і  згідно  зі  старими  османськими,  візири  й  члени  державної  ради  дістали  переклад  цього  листа,  в  якому  ви  повідомляли,  що  ПРИЙМАЄТЕ  НАШ  ПРОТЕКТОРАТ  і  що  хочете  бути  в  ПРИЯТЕЛЬСЬКИХ  ВІДНОСИНАХ  ІЗ  НАШИМИ  ВІЙСЬКАМИ.  Ви  повинні  знати,  що  ми  радо  вітаємо  приятелів,  а  тому  ВИ  ШУКАЄТЕ  ДОПОМОГИ  Й  ПІДДАНСТВА,  МИ  ЦЕ  ДАРУЄМО,  і  про  це  ви  повинні  знати.  Осман-чауш  доповів  нам  усе,  що  ви  йому  переказали.  Так  само  ми  дали  наказ  кримському  ханові  Іслям  Ґєраєві  ІІІ  й  нагадали  йому,  щоб  він  повернув  свої  очі  в  польську  сторону,  щоб  вони  вам  і  нашій  державі  не  робили  труднощів.  І  щоб  він  із  татарським  військом  був  напоготові.  Тим  більше,  що  ви  з  татарським  князем  у  приязні.  Як  ознаку  нашої  ласки  посилаю  почесний  одяг  і  інші  ознаки  приязні.  Ви  просили,  щоб  вам,  як  і  іншим  християнським  володарям,  з  імператорської  сторони  було  видано  ДОГОВІР.  Оскільки  ви  засвідчили  свою  вірність  й  у  ваших  краях  є  порядок,  повідомляємо  вам,  що  вам,  як  і  іншим  християнським  володарям,  невдовзі  буде  надісланий  договір  з  усіма  УМОВАМИ  Й  ОБОВ’ЯЗКАМИ».

Історія  мовчить  про  долю  зазначеного  вище  взаємно  зобов’язуючого  договору,  а  відтак  залишає  питання  щодо  юридичного  завершення  процесу  встановлення  васальної  залежності  Війська  Запорізького  по  відношенню  до  османського  султана.  До  того  ж,  після  відступу  кримського  хана  під  Берестечком  того  ж  1651  року  й  захоплення  ним  Хмельницького,  який  спробував  повернути  Іслям  Ґєрая  в  бій,  коли  козаки  були  вимушені  віддати  за  гетьмана  викуп  золотом,  васалітет  почав  суттєво  тріщати  й  згодом  1653  року  фактично  добув  кінця  після  чергового  відступу  Іслям  Ґєрая  під  час  битви  під  Жванцем.

Візир  Кримського  ханства  Сефер  Гази  заклеймив  гетьмана  зрадником,  чим  остаточно  підштовхнув  Хмельницького  до  завершення  юридичного  оформлення  зміни  протектора.  І  ним  виявилася  Москва,  яка  так  довго  ігнорувала  численні  листи  Хмельницького  про  допомогу,  але  тепер  із  подивом  для  себе,  хоч  і  зі  скрипом,  але  спромоглася  підписати  з  ним  майже  на  посполитий  манер  власний  договір  щодо  встановлення  протекції  над  тепер  уже  Військом  Його  Царської  Величності  Запорізьким.  І  оновлюючи  умови  протекції  підписувала  подібний  договір  із  кожним  наступником  Хмельницького.

Схема

Про-СМА-ле-ний  БО-єм,  /  під  СОН-цем  за-СМАГ-лий,
010  010  /  !10  010
До  ПЛЕ-са  вкло-НИВ-ся,  /  як  БО-го-ві,  СПРАГ-лий:
010  010  /  !10  010
«Спи-НИ,  хоч  на  МИТЬ  цю  /  го-ДИ-ну  ша-ЛЕ-ну!»
01!  !1!  /  010  010
Аж  ТІЛЬ-ки-но  СЬОРБ-нув  /  ко-ЗАК  із  до-ЛО-ні
!10  010  /  01!  010
Й  у-СЛІД  по  во-ДИ-цю  /  та-ТА-ри-на  КО-ні
01!  010  /  010  010
До  РІЧ-ки  спу-СТИ-лись,  /  ков-ТА-ють  сту-ДЕ-ну.
!10  010  /  010  010

По-СТА-ва  зна-ЙО-ма,  /  ще  й  ПО-гляд  цей  ЗВЕРХ-ній!
010  010  /  !10  !10
Ма-БУТЬ  за-блу-КАВ  він…  /  У  ЦІЙ  ко-ло-ВЕРТ-ні
010  01!  /  !10  010
О-БИД-вом  діс-ТА-лось!  /  Від-КРИ-ла-ся  РА-на…
010  010  /  010  010
Ди-ВИ-лась  у  РІЧ-ку  /  сос-НО-ва  ма-ЛЕ-ча,
010  !10  /  010  010
А  ПЕ-ред  о-ЧИ-ма  /  про-НО-си-лась  ВТЕ-ча
!10  010  /  010  010
З-під  ПЛІ-ті  є-ВРЕ-я  /  до  ВІЙ-ська  Бог-ДА-на:
!10  010  /  !10  010

«Як  ВУЖ  верт-КИЙ  –  /  на  ско-во-РІД-ці.
!1  01    /  !0  01  0
Нам  РО-лі  ДАВ  –  /  на  ша-хів-НИ-ці.
!1  01  /  !0  01  0

Як  БА-чить  Со-ФІ-ю  –  /  спі-ВА-є  мо-ЛИТ-ву.
!10  010  /  010  010
Ві-ТА-є  ві-ЗИ-ра  –  /  і-ДЕ  до  на-МА-зу.
010  010  /  01!  010
Як  КЛИ-че  до  МИ-ру  –  /  зби-РАЙ-ся  на  БИТ-ву.
!10  !10  /  010  !10
Як  СКА-же  –  від-РІ-же,  /  до-ВО-дить  до  СКА-зу!
!10  010  /  010  !10

Чи  БА-чив  ти  СВАР-ку,  /  чи  в  НАС  ти  ще  ПЕВ-ний?
!10  !10  /  !1!  !10
Чи  ТИ  ще  со-ЮЗ-ник,  /  чи  ВО-рог  за-ПЕК-лий?
!1!  010  /  !10  010
Чи  ХО-чеш  я-СИ-ру?!  /  Ди-ВИСЬ,  во-ро-ЖЕНЬ-ку!
!10  010  /  010  010
Від  ТЕ-бе  всі  СІ-чі,  /  від  ТЕ-бе  ко-ЗАЦ-тво.
!10  !10  /  !10  010
І  КА-фа  тво-Я!  Так!  /  Не-ВІЛЬ-ни-ків  ЦАР-ство!
!10  01!  /  010  010
У-ПИР,  на-чу-ВАЙ-ся!  /  Прий-ШОВ  по  сві-ЖЕНЬ-ку?!»
010  010  /  01!  010


«Я  БА-чив  як  БИВ-ся!  /  Ко-ЗА-че,  до  БІ-са
!10  !10  /  010  !10
Їх  КЛЯ-ті  про-МО-ви!  /  А  ТИ  сам  у-ПИЙ-ся!
!10  010  /  !!!  010
За-РА-ди  гро-ШЕЙ  хто,  /  хто  –  ВО-лі  чи  СЛА-ви
010  01!  /  !10  !10
Зі  СМЕР-тю  гар-ЦЮ-є.  /  По  ВО-лі  Ко-РА-ну!
!10  010  /  !10  010
А  ТИ  –  са-ма  СМЕРТЬ  є!..  /  Та  БА-чив  і  РА-ну  –
!!!  !1!  /  !10  !10
Зроб-ЛЮ  пе-ре-В’ЯЗ-ку,  /  ді-СТА-ну  лиш  ТРА-ви…»
010  010  /  010  !10

Силабо-тонічна  система:
римування  «терна»  ААБВВБ,  де  всі  рими  –  4-стопний  амфібрахій  010  з  постійною  цезурою  після  2-ої  стопи;
парне  римування  ГГ,  де  рими  –  4-стопний  ямб  01  з  жіночими  (нарощеними)  закінченнями  (клаузулами)  01  (0)  з  постійною  цезурою  після  2-ої  стопи;
перехресне  римування  ҐДҐД,  де  рими  –  4-стопний  амфібрахій  010  з  постійною  цезурою  після  2-ої  стопи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014562
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2024

Про Палія Семена й Гетьмана Мазепу

У  темряві,  як  погар  ніч,
Була  їх  зустріч  віч-на-віч,
Як  міф,  –  Мазепи  й  Палія.
Для  вух  Івана  тільки  вість:
«Прибув  на  двір  поважний  гість»,
Мазепа  брами  відчиня:

«Заходь,  Семене,  дай  коня,
Сьогодні  справа  то  моя  –
Тебе  уважити.  Хутчіш  
У  дім  до  столу  –  маю  трон!
Лише  для  тебе  –  це  закон!
Сам  сяду  поруч  –  маєш  ніж?

Сьогодні  будеш  Гетьман  ти!
Листи  могли  б  і  не  дійти:
“Під  Царську  руку,  купу  прав!
Як  за  Хмельницького  землі!”
Проспали  ксьондзи  й  королі.
Кепкую?  Не  про  це  прохав?

Наллю  вина,  Паліє,  пий!
Добряче  їж.  Король  ще  злий.
Ти  у  Варшаві  їм  –  Богдан!
Уся  ця  вольність  –  їм  межа.
Той  Сейм  –  “парлямент”  їсть  іржа!
Не  демократія  –  майдан!

Змінитись  час  уже  уплив  –
Тепер  Палій  тут  має  вплив!
Пішли  із  димом  від  пожеж
Пани  і  їх  орендарі.
Змарнілі  сірі  злидарі
Жорстоко  вдарили  –  авжеж!

Юрба  “смутилася”,  а  я,
Не  з  волі  власної  –  Петра,
Загони  рушив  през  Дніпро,
Де  за  Хмельницького  була
Одна  єдина  булава,
Були  стави,  гаї,  вино,

Була  колиска,  батьків  дім,
Було  братерство  –  поміж  ним
Гадюка  повилась  кільцем.
І  брат  на  брата,  і  брехня  –
Без  дум  про  це  я  ані  дня
Ще  не  провів,  горів  живцем.

Аж  тут  Палій,  аж  ось  Семен!  
Що  той  Богдан?  Твоє  з  імен
Дарують  первістку  тепер!
Мазепу  всі  клянуть  гуртом  –
Він  на  готове  з  тим  Петром,
На  вольність  капцями  попер!

Старий  пройдисвіт,  ще  наллю!
Сиди,  Паліє,  по  твою
Ще  не  прийшов  отой  “сердюк”,
А  ні,  прийшов.  “Как  тєсєн  мір!”
Цього  в  кайданки  й  у  Сибір!
Вина  налий  йому  в  бурдюк!»

29  жовтня  2023  р.


Фастівський  (Білоцерківський)  полковник  Війська  Його  Королівської  Милості  Запорізького  Семен  Палій  (таке  прізвисько  Гурко  отримав  за  час  перебування  на  Січі  у  Війську  Запорізькому  так  званому  Низовому),  перебуваючи  на  службі  в  Речі  Посполитої  (вона  ж  буквально  Республіка)  та  виконуючі  окремі  завдання  від  Московської  держави  й  інших  європейських  держав,  зрештою  зажив  собі  слави  досвідченого  козацького  керівника.  

Києво-Могилянська  академія,  служба  в  правобережного  Гетьмана  Петра  Дорошенка,  Січ,  вдалі  військові  походи,  захисник  Угорщини  («богатир  з-під  Відня»)  й  Словаччини  від  османської  навали,  розбудовник  відновленого  Сеймом  1685  року  козацького  устрою  на  Правобережжі  після  так  званого  періоду  Руїни,  учасник  війн  Священної  ліги  та  інших  війн  проти  османів,  підлеглих  їм  кримських  татар  і  ногайців,  герой  «летючих  листків»  Австрії,  Венеції,  Нідерландів,  Дойчланд,  Речі  Посполитої,  Франції,  листування  з  головними  діячами  тогочасного  сходу  Європи,  одночасні  присяги  королю  Яну,  а  згодом  Августу  та  царям  Івану  й  Петру,  глибоке  розуміння  політичної  гри  й  моменту,  що  настає.  Усе  це  спонукало  Палія,  який  до  того  вже  фактично  виходив  із  підпорядкування  правобережним  наказним  Гетьманам  Могилі  й  Гришку,  але  налагодив  співпрацю  з  їх  наступником  Самусем  (Самійло  Іванович,  про  якого  буде  йтися  надалі  і  який  також  отримав  відповідне  прізвисько  за  перебування  на  Січі),  стати  організатором  виступу  проти  чергової  спроби  скасування  Сеймом  1699  року  козацького  військового  устрою  на  підконтрольному  Речі  Посполитій  Правобережжі  (у  документі  зневажливо  «козацької  міліції»).  Перемир’я,  укладене  посполитими  з  османами,  штовхало  Варшаву  на  відповідний  жорсткий  крок,  який  мав  убезпечити  південно-східний  напрямок  за  козацький  рахунок,  коли  на  північному  горизонті  вже  маячила  нова  велика  війна,  яка  розпочалась  уже  1700  року  й  отримала  назву  Північної.

Відкладені  на  деякий  час  через  непевність  польського  становища  в  1702  році  все  ж  таки  були  видані  королівські  універсали  про  ліквідацію  козацтва  у  Фастові,  Київському  й  Брацлавському  воєводствах.  Скориставшись  увагою  корони  до  північного  напрямку,  Палій  оголосив  Правобережжя  вільною  козацькою  областю.  На  козацькій  раді  за  керівництва  вже  колишнього  наказного  Гетьмана  Самуся,  а  тепер  за  власним  формулюванням  «Гетьмана  українського»,    було  вирішено  в  майбутньому  провести  об’єднавчу  з  Лівобережжям  козацьку  раду.  Повстанці  у  короткий  термін  розгорнули  на  Київщині,  Брацлавщині,  Поділлі  й  Волині  за  твердженнями  самих  поляків  «другу  Хмельниччину»,  посіявши  справжню  паніку  у  польській  столиці.  

Але  як  і  за  Хмельницького,  козацький  наступ  мав  зупинитися  на  вимогу  до  того  нібито  поблажливого  до  дій  повстанців  Московського  царя,  про  присягу  якому  ще  на  початку  повстання  оголосили  Палій  та  Самусь,  на  що  сам  Петро  офіційно  відповісти  не  квапився,  маючи  нібито  відсторонену  позицію.  Здавалося,  що  тепер  Москва  вже  не  бажала  настільки  сильного  послаблення  свого  нового  посполитого  союзника  по  Північній  війні.  Палій  же  натомість,  як  і  до  нього  Хмельницький,  хоча  й  тяжів  до  Московської  держави  й  бажав  її  протекції,  все  ж  неодноразово  ігнорував  відповідні  прохання  довірених  осіб  Московського  царя  про  зупинення  бойових  дій,  хоча  й  був  учасником  мирних  переговорів.  І  навіть  тоді,  коли  Палій  отримав  на  власну  адресу  царські  листи  із  закликом  полишити  Білу  Церкву,  змусити  його  це  зробити  змогло  тільки  військо  лівобережного  Гетьмана  Івана  Степановича  Мазепи,  яке  1704  року  перейшло  Дніпро  й  взяло  під  свій  контроль  охоплене  повстанням  Правобережжя.  Палій  хоча  б  і  частково,  але  мусив  підкоритися  Мазепі,  якому  також  до  цього  складав  присягу  на  вірність,  а  Мазепа  своєю  чергою  ще  1690  року  забезпечив  для  жінки  й  дітей  свого  майже  однолітка  Палія  непоганий  двір  на  Подолі  у  Києві.  Очевидно,  що  Палій  та  Мазепа  протягом  цього  часу  мали  й  інші  зв’язки.

Формально  Військо  Його  Царської  Величності  Запорізьке  відповідно  до  Нарвсього  мирного  договору  1704  року  мало  за  наказом  Петра  й  за  домовленістю  з  Варшавою  вгамувати  заворушення,  до  яких  цар  і  Мазепа  нібито  не  мали  жодного  відношення,  після  чого  забезпечити  поступове  повернення  буремного  краю  Речі  Посполитій.  Але  там,  куди  ще  не  ступив  Мазепа,  Паліївщина  продовжувалася  і  Палій  був  її  справжнім  героєм.  Але  й  Мазепа  залишався  тим,  на  кого  був  знову  ж  таки  формально  покладений  контроль  за  обома  берегами  Дніпра,  від  чого  до  цього  він  нібито  намагався  ухилитися  перед  царем.  

Деяким  він  увижався  простим  московським  жандармом,  який  дуже  швидко  закликав  посполиту  еліту  повернутися  до  власних  маєтків,  зарізавши  деякі  з  соціальних  досягнень  Паліївщини  й  забезпечивши  за  кошт  простого  люду  спокій  колишньої  шляхти,  щоправда  формально  поки  що  під  контролем  Московської  держави.  Інші  бачили  у  ньому  великого  політика  й  продовжувача  ідей  про  відновлення  єдиної  козацької  держави  Хмельницького.  Ще  в  січні  1704  року  до  походу  Мазепи  на  Правобережжя  Самусь  очолив  посольство  до  Лівобережжя  та  пробував  передати  Мазепі  власні  Гетьманські  клейноди,  але  останній  приймати  їх  відмовлявся,  оскільки  це  було  б  порушенням  Вічного  миру.  Але  вже  влітку  того  ж  року,  перебуваючи  з  військом  на  Правобережжі,  він  їх  прийняв,  включно  з  королівським  універсалом  на  гетьманство,  утіливши  таким  чином  давню  козацьку  мрію  про  обобічного  козацького  Гетьмана.  Як  би  там  не  було,  але  до  певного  часу  здавалося,  що  фактична  сила  Гетьмана  Мазепи  росла,  він  бронзовів.  З  іншого  боку  таке  його  трохи  підвішене  неоднозначне  правове  становище  на  Правобережжі  навпаки  напрочуд  вигідно  підвищувало  гетьманську  ставку  в  таємних  перемовинах  із  польським  королем  щодо  відновлення  ідеї  створення  Республіки  Трьох  Народів  на  засадах  рівноправності  її  руської  складової  поряд  із  литовською  та  польською.  

1704  року  Палія  було  заарештовано  й  через  деякий  час  відіслано  до  Сибіру.  Серед  звинувачень  на  його  адресу  фігурували  й  підозри  у  зв’язках  із  прихильниками  шведського  короля  Карла  –  головного  супротивника  Москви  у  Північній  війні.  Паліївщині  було  покладено  край.  Гетьман  повернувся  на  Лівобережжя,  але  залишив  на  Правобережжі  3-тисячне  військо,  тобто  повний  контроль  Річчю  Посполитою  відновлений  не  був.

Усе  змінилося  1705  року,  коли  40-тисячне  військо  Мазепи  остаточно  відійшло  від  попередніх  домовленостей  із  Річчю  Посполитою  та  за  наказом  Петра  вирушило  в  напрямку  Львова.  На  цей  раз  Гетьман  не  просто  брав  під  контроль  землі,  він  зокрема  встановлював  на  них  замість  посполитих  козацькі  адміністрації.  У  цьому  поході  брав  участь  і  тепер  уже  Богуславський  полковник  Самусь.  Нові  захоплені  території  на  цьому  напрямку  Мазепа  утримував  до  1708  року,  коли,  послаблений  без  належної  підтримки  від  Петра  й  значно  погіршивши  стосунки  з  Варшавою,  та  все  ж  не  розриваючи  таємних  листувань  із  нею,  вимушений  був  знову  повернутися  на  Лівобережжя.  Ненадання  Петром  воєнної  підтримки  мало  змусити  Мазепу  повернути  Речі  Посполитій  утримувані  ним  території  та  відмовитися  від  подальшої  підтримки  козацьких  повстанців.  Але  Самусь,  як  і  багато  інших,  не  пішов  за  Мазепою  та  залишався  на  чолі  свого  полку  й  протягом  1708-1711  років,  продовжував  захищати  Богуславщину.

Мазепа  намагався  убезпечити  себе  від  «дружньої»  відповіді  Речі  Посполитої,  яка  будь-якого  часу  могла  прийти  до  повного  порозуміння  з  Карлом  чи  Петром  за  його  рахунок.  Речі  Посполитої,  з  якою  він  так  і  не  зміг  остаточно  домовитися  про  Республіку  Трьох  Народів.  Але  Петро  все  ще  не  відповідав  на  численні  листи  Гетьмана  належним  на  його  думку  чином,  але  натомість  вимагав  направляти  нові  полки  на  Стародубщину.  Мазепа  ж  доповідав  йому  про  непослух  у  війську,  викликаний  політикою  здачі  Правобережжя,  який  об’єктивно  перешкоджав  виконанню  таких  завдань.  Цар  уже  неодноразово  мав  чути  про  специфічну  дипломатичну  роботу  Мазепи  з  допитів  Палія,  Кочубея  та  інших  колишніх  гетьманських  поплічників,  спроваджених  ним  до  Сибіру.    Варшава  й  Москва  могли  легко  домовитися  щодо  подальшої  долі  Мазепи  й  козацької  держави  як  такої  без  його  відома.  Сам  Петро,  як  і  до  нього  посполиті,  уже  давно  прагнув  реформувати,  а  власне  ліквідувати  застарілий  на  його  думку  козацький  устрій  за  подобою  власної  держави  самодержця.  Кожної  миті  на  Мазепу  та  його  старшину  міг  чекати  арешт.

Реформоване  рекордними  темпами  московське  військо  Петра  завдало  серйозних  поразок  шведському  війську  Карла,  який  потрапив  у  політичну  й  економічну  ізоляцію  та  не  міг  більше  дістатися  Москви  повз  володіння  Мазепи,  звідки  за  надісланими  заздалегідь  запевненнями  самого  Гетьмана  він  не  мав  чекати  на  небезпеку.  Карл  розумів,  що  більше  не  міг  поповнити  свої  військові  запаси  деінде,  як  не  в  козацькій  столиці  Батурині.  Розумів  це  й  Мазепа  й  1708  року,  хапаючись  за  останній  на  його  думку  шанс  на  збереження  козацької  держави,  рушив  до  північного  кордону  для  забезпечення  супроводу  шведських  військ  до  власної  столиці.  Проте  гетьманські  запаси,  як  і  сам  Батурин  із  його  мешканцями  у  відсутність  Гетьмана  були  знищені  швидким  ударом  Московського  війська.  

Козацька  старшина,  обурена  отриманим  від  Карла  договором  про  створення  держави  із  по  суті  монархічною  спадковою  владою  Князя  України  Мазепи  (може  саме  тому  на  схилі  літ  йому  й  знадобилася  молода  дружина,  пізньому  Хмельницькому  гикнулося,  і  Тимішу,  і  Юрасю  теж)  замість  знайомої  їм  польської  демократичної  пропозиції  чи  вже  існуючої  московської  протекції,  розділилася.  Непевною  виявилася  і  позиція  простих  козаків,  які  не  змогли  зорієнтуватися  в  мінливих  рішеннях  Гетьмана.  Карл  і  його,  як  виявилося,  не  надто  надійний  союзник  1709  року  були  розбиті  під  Полтавою,  після  чого  вимушені  були  втекли  до  Бендер.  Козаки  Війська  Запорізького  так  званого  Низового  в  розпал  Полтавського  бою  перестали  слухатися  Костя  Гордієнка  й  перейшли  на  сторону  Петра.  

У  складі  військ  новообраного  за  сприяння  Петра  лівобережного  Гетьмана  Івана  Скоропадського,  який  очолив  козаків,  які  не  погодились  іти  за  Мазепою,  у  Полтавській  битві  на  стороні  Московського  царя  приймав  участь  і  повернений  із  заслання  Семен  Палій,  який  згодом  знову  очолив  Фастівський  полк,  на  чолі  якого  й  помер  1710  року  вірогідно  на  65  році  життя.

Після  прийняття  Мазепою  смертельної  отрути  його  генеральний  писар  Пилип  Орлик,  обраний  у  вигнанні  новим  Гетьманом,  1711  року  за  підтримки  Богуславського  полковника  Самуся  розпочав  новий  похід  із  Молдови  на  Білу  Церкву,  але  зазнав  поразки  й  повернувся  до  Бендер.  Самусь  разом  із  сином  при  обороні  Богуславщини  потрапив  у  полон  спільних  польсько-московських  військ  Синявського  й  Голіцина.  Як  і  Палій  він  був  засланий  до  Сибіру,  але  згодом  відпущений  на  волю,  помер  не  пізніше  1715  року.

Петро  проголосив  себе  імператором  і  згодом  ліквідував  кероване  колись  Мазепою  Військо  Його  Царської  Величності  Запорізьке  або  так  зване  Верхове  (Городове),  але  залишив  певну  автономію  за  Військом  Запорізьким  так  званим  Низовим,  козаки  якого  у  Полтавській  битві  у  влучний  час  перейшли  на  царський  бік.  Довершила  справу  ліквідації  останнього  Війська  Запорізького  імператриця  Катерина  після  того,  як  її  владу  запорізька  старшина  намагалася  скинути,  підтримавши  загальнокозацьке  повстання  Пугачова.


Володимир  Миколайович  Сосюра  (1898-1965  р.р.)  –  «Мазепа»,  1928-1959-1960  р.р.

Іще  в  Січі,  о  даль  моя,  
Ховаючи  таємні  мрії,  
Йван  зненавИдив  Палія  
За  те,  що  він  любив  Росію.  
А  скільки  в  нім  таємних  мрій,  
Що  він  беріг  в  ім'я  любові  
До  України,  боже  мій!  
Тепер  полковником  Палій
На  правім  березі  Дніпровім.  

«Літа,  літа…  Промчали  ви…  
Невже  рабом  і  я  загину?..»  
А  довгі  руки  із  Москви  
Все  обіймають  Україну…  

«Ні,  лобом  не  розбить  бетону  
Й  сказать,  де  наші,  де  чужі,  
Коли  стрілецькі  гарнізони  
У  кожнім  місті,  як  ножі!..»

Так  думав  він,  а  кінь  копитом  
Простори  рве  і  землю  б'є  
Під  вітром  злякано-сердитим…  
Земля  моя,  життя  моє!  

Іван  Степанович  старіє,  
Для  нього  це  не  новина.  
Його  волосся  й  давні  мрії  
Вже  вкрила  рОків  сивина…  

«Ах,  той  Палій!..  Палій,  Паліє!  
Тобі  дорога  вся  ясна.  
Мені  ж…»  І  гетьман  шаленіє,  
А  в  серці  ненависть  одна.  
В  його  очах  горить  багряно  
Якийсь  огонь…  «Пора,  пора!..»  
А  кінь  летить  у  морі  трав,  
Нема  кінця  і  краю  степу.  
Од  мрій  не  звільниться  Мазепа…  
Він  Кочубеїху  згадав…  
В  траві  копита  б'ють  не  лунко,  
Земля  вже  скоро  буде  в  тьмі…  
Згадав  Мазепа  поцілунки  
І  шепіт  пристрасний  у  тьмі…  

«Як  сяє  місяць!..  Скрізь  так  тихо…  
І  так  шумить  гаряча  кров…  –  
Йому  шепоче  молодиха.  –  
Од  всіх  ховаєм  ми  любов.  
Це  –  гріх,  мій  гетьмане  коханий,  
Це  гріх  великий,  о  повір!  –  
Шепочуть  повні  губи  п'яно:  
–  Мій  сивоусий  богатир!..»  

Давно,  давно…  Дочка  у  неї,  
Смуглява  Мотря…  Чи  ж  його?..  
Ах,  ніч!  Та  ніч  у  зір  інеї  
І  щастя  повного  вогонь!..  

Минулих  днів  далекі  тіні  
Ніяк  не  тонуть  в  рОків  млі…  
Те  щастя  –  айстри  в  дні  осінні,  
Що  запізнились  на  землі.  

А  серце  ниє…  В  вухах  дзвін,  
Мов  од  копит,  що  б'ють  нестримно.  
І  на  душі  так  дико  й  димно…  
Хрещений  батько  Мотрі  він.  

Знов,  як  раніш,  всі  в  зорях  ночі,  
Останні,  може,  у  житті…  
Йому  все  сняться  владні  очі,  
Мотрони  очі  золоті…  

А  рОки  мчать  кудись  шалено,  
За  силуетом  силует…  
Він  кличе  Палія  Семена.  
І  от  шумить  уже  бенкет…  
Зір  Палія  за  мури  лине…  
А  брови  –  крил  орлиних  змах…  
Сидить  вся  в  золоті  старшина.  
В  багрянім  бархаті,  в  шовках…  
Палій  між  нею,  наче  цвях:  
«Тут  зрадою  і  кров'ю  віє».  
Думок  не  глушить  чарок  дзвін.  
За  те,  що  любить  він  Росію,  
Його  не  люблять,  знає  він.  
«Росія  –  щит  наш  од  негод.  
Незборний  з  нею  наш  народ.  
А  од  старшини  лиш  халепа».  
Так  дума  він…  І,  як  сова,  
На  нього  дивиться  Мазепа  
Й  вина  у  чарку  підлива.  
Він  з  Палія  не  зводить  віч,  
У  них  щось  темне  і  вороже.  
Він  сивий  весь,  як  та,  що  в  ніч  
Літа,  а  вдень  літать  не  може.  
Одного  помаху  руки  
Було  достатньо  і  немало.  
На  знак  цей  дужі  сердюки  
Біля  Семена  грізно  стали…  

«В'яжіть  його!»  І  от  Палій  
У  путах  весь,  блідий-блідий…  
«Невже  кінець?..  От  так  халепа!..»  
«Він  зрадник!»  –  вигукнув  Мазепа.


Туман  у  серці  і  кругом,  
Як  дим  мутний  на  полі  бою…  
Стоїть  Палій  перед  Петром.  
Горять  докором  і  журбою  
Семена  очі…  В  них  любов  
Злилася  з  гнівом  невимовним,  
Що  то  спахне,  то  згасне  знов…  
Стоїть  перед  Петром  безмовним  
Семен…  Вкраїни  береги  
Далеко  десь  одтуманіли…  
«Дай  сил  мені,  о  краю  милий!»  
Але  залізом  ланцюги,  –  
Яка  ганьба,  і  мука,  й  жах!  –  
Глузливо  дзвонять  на  ногах…  

Тюрма…  Далеко  ще  до  ранку.  
Ось  перервав  Петро  мовчанку.  
«Так  це  така  любов  твоя!..  
На  милість  не  зміню  я  гнів!..  
Мазепі  тільки  й  вірю  я,  
Найкращому  з  моїх  братів…»
Петро  на  ліжкові  сидів,  
А  вищий  був  за  Палія.  
«Тобі  прощенія  не  знать.  
Готуйсь  до  кари,  ***  сину!  
Хотів  навіки  одірвать  
Ти  від  Росії  Україну…  
Загинеш  ти,  як  хижий  звір!»  –  
Не  давши  вимовить  і  слова,  
Петро,  од  люті  весь  багровий,  
Пішов.  І  от  його  нема.  
Кайдани…  Туга  і  тюрма…  
Крізь  грати  зір  огні  вишневі,  
Як  скорбні  думи  Палієві…  
«Там  сонце  світить  на  ріллю,  
На  квіти  і  людей  обличчя…  
Я  Україну  так  люблю,  
Її  простори  бунтівничі,
Її  тополі  і  зірки…  
О,  краю  мій,  моє  ти  небо!  
Якби  я  довгі  жив  віки,  
Не  надивився  б  я  на  тебе!..  
Я  все  дивився  б  на  траву,  
Що  переливно  вітер  хилить…  
Для  тебе  тільки  я  й  живу,  
Моя  ти  Україно  мила!


Палій  на  каторзі.  Несила  
Йому  дивитись  на  сніги.  
І  м'ясо  до  кісток  проїли  
Йому  іржаві  ланцюги.  
Поміж  дерев  виття  звірине,  
Сичить  поземка,  як  змія…  
А  десь  далеко  Україна  
Садами  кличе  Палія,  
Там,  де  зеленою  юрбою  
Тополі  зводяться  увись,  
І  над  Дніпровою  водою  
Крильми  дві  чайки  обнялись…  

В  його  хатині  стогне  лихо.  
Там  тільки  сльози  й  тишина…  
І  у  зажурі  Паліїха  
Сидить  край  синього  вікна.  

До  бою  твоє  серце  звичне,  
Але  чому  ти  був  такий,  
Петром  брутально  і  цинічно  
Утилізований,  Палій?..  
З  релігії,  неначе  з  водки,  
Ти  кату  ноги  цілував…  
Не  міг  ти  бути  Полуботком,  
Що  за  Вкраїну  кров  пролляв.  
Віддав  за  неї  серце  щире,  
Та  не  пішов  на  чорну  гру,  
Й  під  гострим  вилиском  сокири  
Не  покорився  він  Петру.  

За  те,  що  грав  ти  і  програвся,  
Бо  виграв  лиш  Петро  лихий,  
А  ти  у  монастир  подався  
Свої  замолювать  гріхи.  
Чи  ж  замолив?  Бо  Україну,  
Не  ту  Вкраїну  бачив  ти.  
Од  мрій  твоїх,  козачий  сину,  
Лишилися  одні  хрести.


Все  вище  й  вище  бою  гами…  
Готов  і  швед,  і  рос  на  все…  
Чий  кінь  летить  перед  полками,  
Кого  він  злякано  несе?  
І  як  він  ніг  не  покалічить,  
І  ребер  як  не  полама!  
На  ньому  велетень  північний  
Летить,  як  світло  і  як  тьма,  
Коли  світанок  пестить  рожі…  
І  кінь  копита  підійма  
І  трощить  голови  ворожі…  
Смерть  замахнулась!..  Та  дарма!..  
Петру  ще  жить  і  йти  землею.  
Бо  він  для  армії  своєї,  
Неначе  молодість  сама,  
Хоч  кров  людську  він  лив,  як  воду,  
За  славу  РОсії  в  борні…  
Летить,  як  буря,  на  коні  
Любов  російського  народу  
Крізь  канонади  сивий  дим…  
Шепоче  він  святу  молитву.  
І  армія  іде  на  битву,  
В  однім  пориві  злита  з  ним…  
Неначе  море  підпира  
Його  і  з  ним  все  вище  лине…  
А  збоку  Карла  і  Петра  
Вкраїнці  б'ються  до  загину.  
Який  це  жах!  Який  це  жах!  
Так  розмінять  могуть  орлину!  
І  наче  стогне  на  ножах  
Роздерте  серце  України…  
Над  ними  круки,  круки,  круки  
Між  ними  зрад  повзе  змія,  
Там,  де  хрестилися  шаблюки  
І  Гордієнка  й  Палія.  
Палій!..  Важка  рука  Петрова,  
Що  мов  не  пам'ятає  зла,  
З  Семена  збила  злі  закови  
І  до  Полтави  привела  
В  цей  ранок  грізний  і  грозОвий…  
Розбіглись  коні  вороні,  
Шаблі  розскочилися  гострі…  
До  січових  бійців,  як  постріл,  
Палій  підскочив  на  коні.

«Січовики!  За  кого  люто  
Ви  кров  братерськую  ллєте?..  
Як  сміли  Бога  ви  забути,  
Кому  народ  продаєте?!  
Ви  ж  не  перевертні,  а  люди!  
Сини  мої!  Чи  ви  зі  мною?»  
«З  тобою,  батьку,  ми  з  тобою!  
Змії  ми  голову  зсічем!»  

Загуркотіло  «Слава!  Слава…»  –  
І  козаки  за  Палієм  
На  шведів  ринули,  як  лава.  
Неначе  меч  титана,  дзенькнув  
Об  штик  ворожий  у  борні.  
І  марно  кликав  Гордієнко  
Свої  незборні  курені…  
Його  не  слухали.  І  мимо  
Вони  летіли,  наче  сни…  
І  шведа  так  невідборимо  
По  флангу  вдарили  вони  
В  рішучу  мить!  З  життям  прощання  
Тут  не  один  узнав  боєць…  
Хитнулись  терези  востаннє  
І  зупинилися..  Кінець!  
«Кінець,  кінець,  мої  хороші!»  –  
Кричить  Петро  до  ворогів  
В  зорі  вечірньої  пороші…  
Він  мить  жадану  зрозумів,  
Коли  упали  з  Карлом  ноші,  –  
Така  зрадлива  долі  гра,  –  
Од  невблаганного  ядра.  
Коли  вони,  як  грім,  упали,  
Щоб  потонуть  в  неслави  млі,  
І  Січ  на  терези  поклала  
Свої  нагострені  шаблі.


Мчать  козаки,  голодні  й  голі.  
Лице  Мазепине,  як  лід…  
Під  жовтим  місяцем  тополі  
Гіллям  хитають  їм  услід.


«Прости,  прости,  Вкраїно-мати,  
Мене  і  спільників  моїх!  
Я,  мов  Іуда  той  проклятий,  
На  рідний  не  ступлю  поріг.  

Хіба  народу  не  любив  я?  
Та  в  грізний  час  страшних  негод  
Собі  на  горе  й  безголів'я  
Не  зрозумів  мене  народ.  

Не  раз  за  нього  я  молився…  
А  він,  а  він  мене  кляне!..  
І  долі  вітер,  наче  листя,  
Мене  з  УкрАїни  жене…»


Блакитний  вечір.  Шум  акацій,  
Немов  на  вулицях  весна,  
А  у  розкішному  палаці  
В  покоях  бродить  тишина.  

Перед  господарем  Молдови  
Мазепа  мов  закам'янів.  
Він  у  жупані  малиновім,  
Як  кров,  що  марно  він  пролив.  

«Куди,  куди  піду  од  суму?  
Під  землю  чи  в  глибини  вод?!  
Хіба  ж  я  міг  таке  подумать,  
Що  проти  мене  мій  народ?..  

Що  він  мої  розіб'є  мрії  
Так,  як  Петро  чужинну  рать,  
Що  він  ніколи  від  Росії  
Не  зможе  серця  одірвать.  

А  я  шукав  у  морі  броду  
І  не  знайшов  його,  о  ні!  
Й  навіки  проклятий  народом,  
Умру  на  рідній  чужині.  

Я  помилявся  од  любові,  
Що,  як  пожар,  в  моїх  очах.  
О  не  розвій,  молю,  Молдово,  
По  смерті  мій  печальний  прах!»  

Мазепа  сивий.  Тільки  брови  
Все  ті  ж  у  нього,  як  колись.  
Тепер  він  молиться  Молдові,  
Як  Україні  він  моливсь.  

Вони,  як  сестри.  Що  ж.  Він  битву  
Програв,  і  в  серці  тільки  тьма.  
Прийма  Молдавія  молитву,  
А  Україна  не  прийма.


«Як  жаль,  що  серце  бідне  гине,  
Що  мало  все,  поля  й  блакить…  
Мене  б  простила  Україна,  –  
Петро  проклятий  не  простить.  
Які  ще  в  світі  є  падлюки,  
Короно-деспоти  які!»  

І  він  в  одчаї  ломить  руки,  
А  очі!  Очі,  як  штики…  
Вони  із  люті  і  туману,  
Мов  не  приймає  їх  земля,  
Ті  очі,  що  любили  панни  
Колись  у  парку  короля,  
Десь  понад  Віслою,  де  чуло  
Гілля  зітхання  молоде…  
О  ні!  Не  вернеться  минуле,  
Назад  ніколи  не  прийде!  

«Тепер  нічого  вже  не  треба.  
Заснуть.  Заснуть  би  вічним  сном».  

І  похилив  чоло  Мазепа,  
Немов  налите  чавуном.  
«Заснуть,  заснуть…»
Чужинний  вечір  
Кривавить  хмари  за  Дністром…  
Страшний  тягар  упав  на  плечі  
Мазепі  перед  вічним  сном,  
Що  зазирав  йому  у  очі  
Диханням  холоду  і  ночі.  
Вже  місяць  вирушив  у  путь  
У  золотій  своїй  обнові.  

«Я  знаю,  турки  продадуть  
Мене  за  золото  Петрові…  
Останні  хвилі  я  живу».  

І  сльози  падають  багрові  
З  очей  Мазепи  на  траву,  
Криваві  сльози…  Перстень  свій  
Мазепа  з  пальця  іздіймає
І  в  тишині  уже  нічній  
Із  нього  смерть  він  випиває  
Й  на  землю  пада…  Стогне  гай…  
Зітхнув  Мазепа  уостаннє,  
І  з  губ  злетіло,  як  дихАння:  
«Прощай,  УкрАїно,  прощай!»

Над  ним  у  сумі  голосінь  
Не  никли  траурно  знамена.  
Одкинув  він  у  вічність  тінь…  
Він  був  талант,  а  може,  й  геній.


«Він  інтриган»,  –  немов  вериги,  
В  душі  моїй  слова  ці  злі.  
Але  були  його  «інтриги»  
Для  щастя  рідної  землі.  


Далекий  Галац  сниться  знову.  
А  серце!  Серце  у  огні…  
Біля  господаря  Молдови  
Лежить  Мазепа  у  труні,  
В  маленькій  церкві.  
Рідний  край  
Одснивсь  і  не  присниться  знову.  
І  турки,  що  взяли  Молдову,  
Їх  трупи  вкинули  в  Дунай.  

Мов  чути  голос,  що  з  журбою  
Слова  так  глухо  промовля,  
Немов  говорить  їх  земля!  
«Кісткам  –  і  тим  нема  покою!»

Такий  кінець,  Мазепо,  твій,  
Герою  нещасливий  мій,  
Що  так  любив  свою  Вкраїну,  
Та  все  ж  не  так,  як  той  Палій,  
Що  все  простив  Петру  за  волю,  
Як  і  Петро  йому  простив  
В  ті  дні  кріпацтва  і  сваволі  
І  подвигів  богатирів,  
Що  землю  так  свою  любили,  
Що  не  злякались  і  могили,  
Бо  мати  в  нас  усіх  одна  –  
Це  наша  рідна  сторона.  

Хай  вітер  віє  нелихий  
І  нахиля  гілля  дібров.  
Замолювать  свої  гріхи  
У  монастир  Палій  пішов,  
Щоб  домолитися  до  раю.
Мазепа  спить  на  дні  Дунаю.  
Над  ним  весна  іде  в  похід,  
Сади  вишЕнь  вкриває  цвіт…  


Схема

У  ТЕМ-ря-ві,  як  ПО-гар  НІЧ,
01  00  01  01
Бу-ЛА  їх  ЗУ-стріч  ВІЧ-на-ВІЧ,
01  01  01  01
Як  МІФ,  –  Ма-ЗЕ-пи  й  Па-лі-Я.
01  00  01
Для  ВУХ  І-ВА-на  ТІЛЬ-ки  ВІСТЬ:
01  01  0!  01
«При-БУВ  на  ДВІР  по-ВАЖ-ний  ГІСТЬ»,
01  01  01  01
Ма-ЗЕ-па  бра-МИ  від-чи-НЯ:
01  01  00  01

«За-ХОДЬ,  Се-МЕ-не,  ДАЙ  ко-НЯ,
01  01  01  01
Сьо-ГОД-ні  СПРА-ва  ТО  мо-Я  –
01  01  0!  01
Те-БЕ  у-ВА-жи-ти.  Хут-ЧІШ  
01  01  00  01
У  ДІМ  до  СТО-лу  –  МА-ю  ТРОН!
01  01  01  01
Ли-ШЕ  для  ТЕ-бе  –  ЦЕ  за-КОН!
01  01  01  01
Сам  СЯ-ду  ПО-руч  –  МА-єш  НІЖ?
01  01  01  01

Сьо-ГОД-ні  БУ-деш  ГЕТЬ-ман  ТИ!
01  01  01  01
Лис-ТИ  мог-ЛИ  б  і  НЕ  дій-ТИ:
01  01  01  01
«Під  ЦАР-ську  РУ-ку,  КУ-пу  ПРАВ!
01  01  01  01
Як  за  Хмель-НИЦЬ-ко-го  зем-ЛІ!»
00  01  00  01
Про-СПА-ли  КСЬОН-дзи  й  ко-ро-ЛІ.
01  01  00  01
Кеп-КУ-ю?  НЕ  про  ЦЕ  про-ХАВ?
01  01  01  01

Нал-ЛЮ  ви-НА,  Па-ЛІ-є,  ПИЙ!
01  01  01  01
До-БРЯ-че  ЇЖ.  Ко-РОЛЬ  ще  ЗЛИЙ.
01  01  01  01
Ти  У  Вар-ША-ві  їм  –  Бог-ДАН!
0!  01  0!  01
У-СЯ  ця  ВОЛЬ-ність  –  ЇМ  ме-ЖА.
0!  01  0!  01
Той  СЕЙМ  –  “пар-ЛЯ-мент”  ЇСТЬ  ір-ЖА!
0!  01  01  01
Не  де-мо-КРА-ті-я  –  май-ДАН!
00  01  01  01

Змі-НИ-тись  ЧАС  у-ЖЕ  у-ПЛИВ  –
01  01  01  01
Те-ПЕР  Па-ЛІЙ  тут  МА-є  ВПЛИВ!
01  01  !1  01
Пі-ШЛИ  із  ДИ-мом  ВІД  по-ЖЕЖ
01  01  01  01
Па-НИ  і  їх  о-рен-да-РІ.
01  0!  00  01
Змар-НІ-лі  СІ-рі  зли-да-РІ
01  01  00  01
Жор-СТО-ко  ВДА-ри-ли  –  ав-ЖЕЖ!
01  01  00  01

Юр-БА  “сму-ТИ-ла-ся”,  а  Я,
01  01  00  0!
Не  з  ВО-лі  ВЛАС-но-ї  –  Пе-ТРА,
01  01  00  01
За-ГО-ни  РУ-шив  през  Дні-ПРО,
01  01  00  01
Де  ЗА  Хмель-НИЦЬ-ко-го  бу-ЛА
00  01  00  01
Од-НА  є-ДИ-на  бу-ла-ВА,
01  01  00  01
Бу-ЛИ  ста-ВИ,  га-Ї,  ви-НО,

Бу-ЛА  ко-ЛИС-ка,  БАТЬ-ків  ДІМ,
01  01  01  01
Бу-ЛО  бра-ТЕР-ство  –  ПО-між  НИМ
01  01  01  01
Га-ДЮ-ка  по-ви-ЛАСЬ  кіль-ЦЕМ.
01  00  01  01
І  БРАТ  на  БРА-та,  і  брех-НЯ  –
01  01  00  01
Без  ДУМ  про  ЦЕ  я  А-ні  ДНЯ
01  01  00  01
Ще  НЕ  про-ВІВ,  го-РІВ  жив-ЦЕМ.

Аж  ТУТ  Па-ЛІЙ,  аж  ОСЬ  Се-МЕН!  
0!  01  0!  01
Що  ТОЙ  Бог-ДАН?  Тво-Є  з  і-МЕН
!!  01  0!  01
Да-РУ-ють  ПЕР-віст-ку  те-ПЕР!
01  01  00
Ма-ЗЕ-пу  ВСІ  кля-НУТЬ  гур-ТОМ  –
01  0!  01  01
Він  НА  го-ТО-ве  з  ТИМ  Пет-РОМ,
!!  01  0!  01
На  ВОЛЬ-ність  КАП-ця-ми  по-ПЕР!
!1  01  00  01

Ста-РИЙ  прой-ДИ-світ,  ЩЕ  нал-ЛЮ!
01    01  0!  01
Си-ДИ,  Па-ЛІ-є,  ПО  тво-Ю
01  01  0!  01
Ще  НЕ  прий-ШОВ  о-ТОЙ  “сер-ДЮК”,
!!  01  01  01
А  НІ,  прий-ШОВ.  “Как  ТЄ-сєн  МІР!”
!!  01  !1  01
Цьо-ГО  в  кай-ДАН-ки  й  у  Си-БІР!
01  01  00  01
Ви-НА  на-ЛИЙ  йо-МУ  в  бур-ДЮК!»
01  01  01  01

Силабо-тонічна  система:  перехресне  римування  аабввб,  де  рими  «а»,  «б»,  «в»  –  4-стопний  ямб  01  без  постійної  цезури  з  чоловічим  закінченням.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999496
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2023

Про похід і горе

Про  похід  і  горе  сина  Святослава
Русь  співає  пісню  –  про  поразку  слава
Розлетілась  степом,  гомонять  і  доли:
Київська  державо,  де  твої  кордони,

Як  твої  князівства  Київ  на  увазі
Мають  і  не  вірять  Київському  князю?
Земле  Руська,  чуєш?  Знову  братня  тризна:
Чубляться  княжата  –  суне  хмара  грізна.

Нарізно  розбиті  руські  будуть  гради,
А  якби  ж  підмога,  а  якби  ж  то  ради!
Стольне  місто,  матір,  хто  почув  промову?
З-за  Дінця  вертає  Ігор  із  полону.

23  липня  2022  року


Умовна  назва  одного  з  найвідоміших  руських  літописів  «Слово  про  похід  Ігоря»,  написаних  умовно  церковнослов’янською  мовою  –  офіційною  писемною  мовою  Руської  землі,  заснованою  на  тодішньому  болгарсько-македонсько-сербсько-хорватському  корінні,  через  особливості  такої  писемної  мови  (відсутність  позначення  початку  й  кінця  слова,  розділових  знаків,  розрізнення  великих  і  малих  літер)  також  імовірно  може  бути  прочитана  як  «Слово  про  похід  і  горе  сина  Святослава,  онука  Олега»  (біля  1187  р.,  однак  можливо  існуючий  колись  рукопис,  буцімто  віднайдений  1791  р.,  опублікований  у  спрощеному  варіанті  в  Петербурзі  1800  р.,  за  офіційною  версією  згорів  у  московській  пожежі  1812  р.,  до  того  ж  списки  рукопису  й  згадки  про  нього  в  інших  джерелах  невідомі,  що  з  урахуванням  інших  погрішностей  «Слова…»  дозволяє  деяким  дослідникам  сумніватися  в  його  достовірності,  а  також  сприймати  його,  як  мінімум  частково,  особливо  щодо  «Плачу  Ярославни»  й  деяких  інших  місць,  в  якості  фальсифікації,  яка  належить  руці  висококваліфікованого  спеціаліста  кінця  XVIII  ст.).  

Літопис  описує  спільний  похід  на  половців  1185  року  князя  Новгород-Сіверського  Ігоря  та  його  брата  «Буй  Тура»  Всеволода,  які  пересвідчившись  у  переважаючих  силах  супротивника  все  ж  таки  вступили  у  бій  із  відокремленими  силами  половців,  але  після  успіху  й  захопивши  багаті  трофеї  не  повернули  додому,  а  нібито  вимушено  стали  на  ночівлю.  Руське  військо  швидко  потрапило  в  оточення  ханів  Кончака  й  Гзака,  які  діючи  спільно  привели  значні  половецькі  сили  з  Дону  й  Приазов’я  (прикметно,  що  Приазов’я  літописець  кличе  Лукомор’ям  –  дослівно  «вигин  моря»).  

Літописець  протиставляє  колективну  організовану  відсіч  половців,  яким  через  їх  єдність  допомагає  сама  природа,  самостійному  рішенню  вступити  в  уже  нерівний  бій  Всеволода,  яке  призвело  до  повної  поразки  братів  і  військ,  які  нашвидкуруч  були  надіслані  до  степів  на  поміч  Чернігівським  князем  Ярославом,  спустошення  під  половецькими  ударами  значних  руських  міст,  які  залишилися  без  захисту.  

Насамкінець  ми  остаточно  розуміємо,  що  цей  похід  узагалі  не  був  погоджений  із  двоюрідним  братом  надто  самостійних  князів  –  Великим  київським  князем  Святославом  (не  тим,  який  «Хоробрий»),  який  розуміючи  тодішній  стан  Руської  землі,  був  прибічником  скоріше  оборонної,  а  не  агресивної  політики,  а  також  дізнаємося,  що  Ігор,  таємно  визволений  із  половецького  полону,  втікаючи  половецькими  степами  й  відчувши  повернення  сил  тільки  біля  вод  самого  Дінця  (нині  Сіверський  Донець),  направив  свій  шлях  до  Києва,  який  урешті  зустрів  його  поблажливо,  пробачивши  минуле  відступництво.


Микола  Федорович  Чернявський  (1867-1938)  –  «Князь  Ігор»

Дрімав  Донець  в  легкім  тумані,
А  я  блукав  над  ним  вночі
В  недовідомому  жаданні,
Немов  чудес  яких  ждучи.

І  бачу  я:  струї  срібляні
Тремтять,  до  берега  йдучи,
І  хтось  незнаний  на  світанні
Ворушить  росяні  кущі...

То  Ігор-князь  тіка  з  полону.
Слідом  Овлур  за  ним.  Збива
Убрання  росяне  з  розгону...

І  ось  бувальщина  жива
Мені  ввижається,  і  з  Дону
Мов  вухо  тупіт  зачува.


Схема

ПРО  по-ХІД  і  ГО-ре  /  СИ-на  Свя-то-СЛА-ва
!0  1!  10  /  10  !0  10
РУСЬ  спі-ВА-є  ПІС-ню  –  /  ПРО  по-РАЗ-ку  СЛА-ва
10  10  10  /  !0  10  10
Роз-ле-ТІ-лась  СТЕ-пом,  /  го-мо-НЯТЬ  і  ДО-ли:
00  10  10  /  00  1!  10
КИ-їв-ська  дер-ЖА-во,  /  ДЕ  тво-Ї  кор-ДО-ни,
10  00  10  /  !0  0!  10

ЯК  тво-Ї  кня-ЗІВ-ства  /  КИ-їв  НА  у-ВА-зі
!0  10  10  /  10  !0  10
МА-ють  і  не  ВІ-рять  /  КИ-їв-сько-му  КНЯ-зю?
10  !!  10  /    10  00  10
ЗЕМ-ле  РУСЬ-ка,  ЧУ-єш?  /  ЗНО-ву  БРАТ-ня  ТРИЗ-на:
10  10  10  /  10  10  10
ЧУБ-лять-ся  кня-ЖА-та  –  /  СУ-не  ХМА-ра  ГРІЗ-на.
10  00  10  /  10  10  10

НА-різ-но  роз-БИ-ті  /  РУСЬ-кі  БУ-дуть  ГРА-ди,
10  00  10  /  10  10  10
А  як-БИ  ж  під-МО-га,  /  А  як-БИ  ж  то  РА-ди!
!0  !0  10  /  !0  10  10
СТІЛЬ-не  МІС-то,  МА-тір,  /  ХТО  по-ЧУВ  про-МО-ву?
10  10  10  /  10  10  10
З-за  Дін-ЦЯ  вер-ТА-є  /  І-гор  ІЗ  по-ЛО-ну.
!0  10  10  /  10  !0  10

Силабо-тонічна  система:
парне  римування  ААББ,  де  рими  «А»,  «Б»  –  6-стопний  хорей  10  з  постійною  цезурою  після  3-ої  стопи  з  жіночим  10    закінченням.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2022

Хортиця

Гомонить,  не  стати  їй  німою,
Знову  кличе  крізь  віки  до  бою
Хортиця:  «Героєм  хто  назветься?  
Хто  у  пащі  стисне  враже  серце?»

Слухай,  друже,  слухай,  клятий  враже,
Острів  хортів  залюбки  розкаже
Як  каміння  вогке  й  сіре  звалищ
Пило  кров  у  вогнеколі  капищ.

Серед  степу  давнину  бур’янну,
Грізно-гостру,  дику,  невблаганну
Ти  вдихай,  тягни,  смакуй!  Сп’янівши,
Вовчою  прогавкай:  «Більше-більше!»

Пазурів  гострих,  смертельної  хащі
Маєш  страшнішим  ти  стати.  Найкращі
Кличуть:  «У  битві  не  бійся  і  чорта»
Пісня  гуде:  «Уподібнись  до  хорта!»
Пісня  гуде  –  тулумбаси,  не  ліра.
Пісня  гуде:  «Уподібнись  до  звіра!»

Чуєш?  Стукіт  весловий  норманів.
Меч  гримить  прадавній  Святославів.
Дуб  кремезний  ікла  шкірить  вдячний.
Тятивою  грає  Сагайдачний.

Ніби  вчора  вої  без  докору
Самопали  підіймали  вгору,
Стоголоса  рада  голосила.
Чуєш  сам  яка  вирує  сила!

Чуєш  сам  яка  лунає  пісня!
Ти  тепер  –  яким  ти  будеш  після?
Хвилі  б’ють,  жене  вітри  негода.
Звіром  вий,  промов  до  неї:  «Згода».

Пазурів  гострих,  смертельної  хащі
Маєш  страшнішим  ти  стати.  Найкращі
Кличуть:  «У  битві  не  бійся  і  чорта!»
Пісня  гуде:  «Обернися  на  хорта!»
Пісня  гуде  –  тулумбаси,  не  ліра.
Пісня  гуде:  «Обернися  на  звіра!»

11  лютого  2022  р.


Схема

Го-мо-НИТЬ,  не  СТА-ти  ЇЙ  ні-МО-ю,
00  1!  10  !0  10
ЗНО-ву  КЛИ-че  КРІЗЬ  ві-КИ  до  БО-ю
10  10  !0  1!  10
ХОР-ти-ця:  «Ге-РО-єм  ХТО  на-ЗВЕТЬ-ся?
10  00  !0  !0  10
ХТО  у  ПА-щі  СТИС-не  ВРА-же  СЕР-це?»
!!  10  10  10  10

СЛУ-хай,  ДРУ-же,  СЛУ-хай,  КЛЯ-тий  ВРА-же,
10  10  10  10  10
О-стрів  ХОР-тів  за-люб-КИ  роз-КА-же
10  10  00  10  10
ЯК  ка-МІН-ня  ВОГ-ке  й  СІ-ре  ЗВА-лищ
!0  10  10  10  10
ПИ-ло  КРОВ  у  вог-не-КО-лі  КА-пищ.
10  1!  10  10  10

СЕ-ред  СТЕ-пу  дав-ни-НУ  бу-Р’ЯН-ну,
10  10  00  10  10
ГРІЗ-но-ГОС-тру,  ДИ-ку,  не-вбла-ГАН-ну
10  !0  10  00  10
ТИ  вди-ХАЙ,  тяг-НИ,  сма-КУЙ!  Сп’я-НІВ-ши,
!0  10  10  10  10
ВОВ-чо-ю  про-ГАВ-кай:  «БІЛЬ-ше-БІЛЬ-ше!»
10  00  10  10  10

ПА-зу-рів  ГОСТ-рих,  смер-ТЕЛЬ-но-ї  ХА-щі
100  100  100  10
МА-єш  страш-НІ-шим  ти  СТА-ти.  Най-КРА-щі
1!0  10!  10!  10
КЛИ-чуть:  «У  БИТ-ві  не  БІЙ-ся  і  ЧОР-та!»
10!  100  10!  10
ПІС-ня  гу-ДЕ:  «У-по-ДІБ-нись  до  ХОР-та!»
100  100  10!  10
ПІС-ня  гу-ДЕ  –  ту-лум-БА-си,  не  ЛІ-ра.
100  100  10!  10
ПІС-ня  гу-ДЕ:  «У-по-ДІБ-нись  до  ЗВІ-ра!»
100  100  10!  10

ЧУ-єш  СТУ-кіт  вес-ло-ВИЙ  нор-МА-нів?
10  10  00  10  10
МЕЧ  гри-МИТЬ  пра-ДАВ-ній  Свя-то-СЛА-вів.
10  10  10  00  10
ДУ-б  кре-МЕЗ-ний  І-кла  ШКІ-рить  ВДЯЧ-ний.
10  10  10  10  10
Тя-ти-ВО-ю  ГРА-є  Са-гай-ДАЧ-ний.
00  10  10  00  10

НІ-би  ВЧО-ра  ВО-ї  БЕЗ  до-КО-ру
!0  10  10  !0  10
Са-мо-ПА-ли  пі-дій-МА-ли  ВГО-ру.
00  10  00  10  10
Сто-го-ЛО-са  РА-да  го-ло-СИ-ла.
00  10  10  00  10
ЧУ-єш  САМ  я-КА  ви-РУ-є  СИ-ла!
10  !0  !0  10  10

ЧУ-єш  САМ  я-КА  лу-НА-є  ПІС-ня!
10  !0  !0  10  10
ТИ  те-ПЕР  –  я-КИМ  ти  БУ-деш  ПІС-ля?
!0  10  !!  10  10
ХВИ-лі  Б’ЮТЬ,  же-НЕ  ві-ТРИ  не-ГО-да.
10  10  10  10  10
ЗВІ-рем  ВИЙ,  про-МОВ  до  НЕ-ї:  «ЗГО-да».
10  10  1!  !0  10

ПА-зу-рів  ГОСТ-рих,  смер-ТЕЛЬ-но-ї  ХА-щі
100  100  100  10
МА-єш  страш-НІ-шим  ти  СТА-ти.  Най-КРА-щі
1!0  10!  10!  10
КЛИ-чуть:  «У  БИТ-ві  не  БІЙ-ся  і  ЧОР-та!»
10!  100  10!  10
ПІС-ня  гу-ДЕ:  «О-бер-НИ-ся  на  ХОР-та!»
100  100  10!  10
ПІС-ня  гу-ДЕ  –  ту-лум-БА-си,  не  ЛІ-ра.
100  100  10!  10
ПІС-ня  гу-ДЕ:  «О-бер-НИ-ся  на  ЗВІ-ра!»
100  100  10!  10

Силабо-тонічна  система:
парне  римування  куплетів  ААББ,  де  рими  «А»,  «Б»  –  5-стопний  хорей  (10)  без  постійної  цезури  з  жіночими  (повними)  закінченнями  (клаузулами);
парне  римування  приспіву  ААББ,  де  рими  «А»,  «Б»  –  4-стопний  дактиль  (100)  без  постійної  цезури  з  усіченими  на  склад  закінченнями  (клаузулами)  останньої  стопи  (10).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940208
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2022

Варавви час ще не настав

«Варавви  час  ще  не  настав…»
«Він  лаяв  Рим!»  «Чи  він  не  вічний?»
«Він  ваш  боєць!  До  темних  справ
Повстанських  кіл  і  ви  дотичні?!»

«Дотичний  хто?!  Той  ваш  Ісус!»
«Не  мій  Ісус  –  він  ваш,  з  Юдеї».
«Не  зброя,  ні  –  це  землетрус!
Його  мета  –  не  фарисеї.


Хай  тішить  вас:  “Руйнуй  їх  Храм!”
(І  зазіхай  на  ідентичність!)
Він  скине  й  Рим!  Невдячний  хам!
Бедлам  стихій!  Лиш  хаотичність!»

«Варавва  вбив!..»  «Але  ж  не  цар!»
«Ісус  не  цар  –  народ  так  каже.
За  ним  ідуть,  його  лиш  чар
Ваш  люд  чека…»  «Народе  вражий…


Є  два  кінці  у  ниточок:
Пилате,  вас  він  переграє.
Де  вовчий  Рим,  де  “дурачок”?
Ви  не  праві  –  кружляють  зграї».

«Лиш  заздрість,  злість  –  усе  не  так.
З  ним  розмовляв  –  цілком  безпечний.
Не  без  питань,  але  мастак
Сам  умастить  якраз  доречне».


«Я  зрозумів,  ви  так  мститесь.
Він  слово  дав,  що  вас  не  вкусить.
Зручніший  він.  Сніжить  там  десь  –
Ви  ще  в  теплі…  Злетіли  гуси!

Тиберій  вас,  префекте,  взув,
Заслав  сюди».  «Каяфо!»  «Буде:
Підуть  війська,  цятки  хоругв
За  край  зайдуть  –  я  вдарю  в  груди


Вітання  вам!  Прощальне!  Жах
Нікому  вмить  сердець  не  вщемить.
Буває  так:  кульгає  птах,
Аж  час  пройшов  –  у  небі  лебідь».

«Слова-слова,  та  все  не  ті…
Я  думку  вів  –  нема!  А  вашу  –
Не  зрозумів…  Що  ж,  на  суді
Доварим  цю  батярську  кашу».

28  листопада  2021  р.


Вара́вва  –  один  із  трьох  засуджених  до  смерті  включно  з  Ісусом  із  Назарета,  чия  страта  мала  відбутись  напередодні  Песаху  (Великдень).

«Ісус  не  був  Спартаком,  він  не  був  залучений  до  боротьби  за  політичне  визволення,  як  Варавва  або  Бар-Кохба»  (Папа  Римський  Бенедикт  XVI,  з  енцикліки  Spe  Salvi,  2007  р.).

На  думку  Йосифа,  званого  Каяфою  («Смиренний»),  тодішнього  первосвященика  Храму  (головної  юдейської  релігійної  інституції),  Ісус,  будучи  як  мінімум  корисним  дурником  для  римського  префекта  Юдеї  (а  може  й  чимось  більшим),  став  суттєвою  загрозою  для  єдності  юдеїв,  яким  досі  вдавалося  зберігати  певну  національну  автономію  навіть  за  міцної  влади  Римської  імперії.  Натовп,  пригадуючи  про  повалене  римлянами  Юдейське  царство,  уже  почав  величати  Ісуса  «Царем  Юдейським»,  щодо  чого  він  сам  ніколи  не  заперечував.  Разом  із  його  провокативною  поведінкою  по  відношенню  до  римської  та  навіть  залишків  юдейської  влади  це  могло  спричинити  привернення  надмірної  уваги  до  Юдеї  з  боку  імперії,  а  до  настільки  відкритого  протистояння  самі  юдеї  ще  не  встигли,  а  може  й  взагалі  в  тій  ситуації  не  мали  жодних  шансів  достатньо  підготуватися.  Більше  того,  Синедріону  (вища  національна  рада  юдеїв,  перш  за  все  вищий  релігійний,  а  також  частково  судовий  орган,  оскільки  роль  справжньої  вирішальної  влади  завжди  залишалася  за  римською  адміністрацією)  тепер  загрожувала  реальна  втрата  його  об’єднавчої  керівної  ролі  по  відношенню  до  юдейського  населення.  Розпорошення  юдейських  сил  на  користь  проповідника,  його  подальші  несвоєчасні  відкриті  провокації  проти  римської  влади  свідчили  би  про  неспроможність  Синедріону  самостійно  вирішувати  внутрішні  юдейські  питання,  наслідком  чого  неодмінно  мали  би  стати  підсилення  римського  префекта  й  підняття  питання  про  перегляд  статусу  Юдеї.  Такий  розвиток  подій  унеможливив  би  подальшу  обережну  приховану  організацію  колективного  й  до  того  ж  необов’язково  силового  спротиву  юдеїв  деструктивним  зусиллям  римських  загарбників.  Ситуація  загрожувала  реальною  небезпекою.

«Тоді  первосвященики  й  фарисеї  скликали  раду  й  казали:  “Що  нам  робити?  Ця  людина  силу  чудес  учиняє.  Якщо  залишимо  його  так,  то  всі  увірують  у  нього,  і  прийдуть  римляни  й  опанують  і  край  наш,  і  народ”.  Один  же  з  них,  Каяфа,  будучи  того  року  первосвящеником,  промовив  до  них:  “Ви  нічого  не  знаєте,  і  не  помислите,  що  краще  нам,  щоб  одна  людина  померла  за  людей,  ніж  щоб  увесь  народ  загинув”.  Це  ж  він  сказав  не  від  себе,  але,  будучи  того  року  первосвящеником,  передбачив,  що  Ісус  помре  за  народ,  і  не  тільки  за  народ,  але  щоб  і  розпорошених  дітей  Божих  зібрати  докупи.  Того  дня  змовилися  вони  вбити  його»  (Євангеліє  від  Йоанна).

Після  затримання  Ісуса  на  нічному  підготовчому  засіданні  юдейського  Синедріону  під  головуванням  Каяфи  серед  купи  нібито  беззаперечних  доказів,  наданих  стороною  обвинувачення,  знайшлися  аж  цілих  два  свідки,  між  якими  була  принаймні  згода  щодо  сказаних  підсудним  слів:  «Я  можу  зруйнувати  храм  Божий  та  за  три  дні  збудувати  його».  На  допиті  Ісус  і  сам  явив,  на  думку  допитувачів,  інші  свідчення  своєї  богохульної  сутності,  серед  іншого  вчергове  не  виказавши  заперечень  щодо  іменування  його  «Царем  Юдейським».  Цього  виявилося  достатньо  для  досягнення  консенсусу  основних  релігійних  течій  (садукеїв,  фарисеїв  і  книжників)  щодо  необхідності  засудження  підсудного  до  страти  й  на  вранішньому  повноправному  засіданні  Синедріону  відповідно  вирішене  питання  було  передане  на  затвердження  римському  префекту  Понтію  Пилату.

«На  свято  ж  правитель  мав  звичай  відпускати  народові  одного  в'язня,  якого  хотіли.  Був  тоді  в'язень  відомий,  який  звався  Варавва.  І,  як  зібрались  вони,  то  сказав  їм  Пилат:  “Котрого  бажаєте,  щоб  я  відпустив  вам:  Варавву  чи  Ісуса,  який  зветься  Христос?”  бо  знав,  що  його  через  заздрощі  видали.  |…|  А  первосвященики  й  старші  підмовили  народ  просити  за  Варавву,  а  Ісусові  смерть  заподіяти.  Тоді  правитель  спитав  їх:  “Кого  з  двох  бажаєте,  щоб  я  відпустив  вам?”  Вони  сказали:  “Варавву”»  (Євангеліє  від  Матвія).

«Був  же  на  ім'я  Варавва  зі  своїми  спільниками,  які  під  час  заколоту  скоїли  вбивство.  І  народ  почав  кричати  й  просити  про  те,  що  він  завжди  робив  для  них.  |…|  “Чого  ж  хочете,  щоб  я  зробив  із  тим,  якого  ви  називаєте  Царем  Юдейським?”  Вони  знову  закричали:  “Розіпни  його”»  (Євангеліє  від  Марка).

Незважаючи  на  три  спроби  Пилата,  на  три  роки  старшого  за  Ісуса,  якому  було  лише  33  роки,  відмовити  юдеїв  від  вимоги  страти  «Царя  Юдейського»,  натовп  у  цьому  питанні  виявив  справжню  єдність,  яка  вразила  префекта.  Каяфа  виявився  сильнішим  за  нього,  тож  Пилат,  не  наважившись  прямо  виступити  проти  народу,  який  схоже  хоч  скільки-небудь  серйозно  розколоти  ані  Ісусу,  ані  йому  самому,  як  виявилося,  не  вдалося,  затамувавши  образу  на  первосвященика,  призначеного  ще  за  його  попередника  Валерія  Грата,  затвердив  зажаданий  юдеями  смертний  вирок,  демонстративно  за  юдейською  традицією  вмивши  руки.

«Пилат  написав  і  напис,  і  причепив  його  до  хреста.  Написано  було:  “Ісус  Назарій,  Цар  Юдейський”.  Цей  напис  читали  багато  юдеїв,  бо  місце,  де  був  розіп'ятий  Ісус,  було  недалеко  від  міста,  і  написано  було  єврейською,  еллінською,  римською.  А  первосвященики  юдейські  сказали  Пилату:  Не  пиши:  “Цар  Юдейський”,  але  що  він  говорив:  “Я  цар  юдейський”.  Пилат  відповів:  “Що  я  написав,  те  написав”»  (Євангеліє  від  Йоанна).

Невдовзі  після  поховання  засудженого,  розіп’ятого  на  вимогу  юдеїв,  підмовлених  Синедріоном,  до  міста  завітала  людина,  яка  назвалася  Ісусом  із  Назарета,  який  Божою  волею  повернувся  до  життя,  незважаючи  на  нещодавно  заподіяну  йому  смерть.  Проте  навіть  найближчі  послідовники  не  одразу  впізнали  в  дивакові  страченого  проповідника,  хоча  згодом  і  мусили  погодитися,  що  смерть  і  подальше  чудо  воскресіння  могли  залишити  на  Ісусовій  зовнішності  певний  незначний  відбиток,  оскільки  промови  незнайомця  божественним  чином  нагадували  їм  промови  того  самого  розіп’ятого  пророка.  Авторитет  Синедріону  все  ж  похитнувся,  а  християнство  почало  набирати  все  більшого  поширення.

36  року  після  жорстокого  придушення  чергового  повстання  проти  римської  влади  самаритяни  подали  на  Пилата  скаргу  сирійському  легату  Луцію  Вітеллію,  який  доповів  про  це  імператору  Тиберію.  Префекта  було  відкликано  до  Рима,  але  поки  той  повертався,  Тиберій  помер.  Решту  життя  Пилат  провів  у  власному  маєтку,  ніколи  більше  не  обіймаючи  високих  посад.

Формально  автономна  римська  провінція  Юдея,  яку  було  утворено  в  6  році  на  місці  колишнього  поглинутого  римлянами  Юдейського  царства,  усе  ж  таки  спробувала  відновити  свою  незалежність,  акумулювавши  сили  й  розпочавши  66  року  Першу  Юдейську  війну,  вирішальна  частина  якої  завершилася  70  року  завоюванням  римлянами  Єрусалиму  й  знищенням  так  званого  Другого  храму.  Остаточно  край  тогочасній  юдейській  визвольній  війні  було  покладено  вже  74  року,  коли  юдеї  знову  в  повній  мірі  потрапили  під  римську  п’яту.  Незважаючи  на  інші  численні  повстанські  виступи,  зокрема  визначне  повстання  Бар-Кохби  135  року,  заперечити  римському  пануванню  протягом  наступних  століть  на  суттєвий  час  юдеям  не  вдалося.  Своєю  чергою,  римляни  в  утвердженні  римської  влади  поступово  почали  робити  все  більшу  ставку  на  співробітництво  не  з  юдеями,  а  з  палестинцями,  що  стало  поштовхом  до  процесу  тривалого  історичного  перетворення  Юдеї  на  Палестину.  У  135  році  Юдею  було  перейменовано  на  Сирію  Палестинську.  

У  V  столітті  Римська  імперія  проголосила  християнство  своєю  офіційною  релігією  на  всій  її  території.  До  того  християнство  встигло  зазнати  слави  як  дозволеної,  так  і  жорстоко  переслідуваної  римською  владою  віри.

«Тут  прокуратор  умолк,  оглянулся,  нет  ли  кого  на  балконе,  и  потом  сказал  тихо:  –  Так  вот  в  чём  дело  –  я  получил  сегодня  сведения  о  том,  что  его  зарежут  сегодня  ночью.  

Здесь  гость  не  только  метнул  свой  взгляд  на  прокуратора,  но  даже  немного  задержал  его,  а  после  этого  ответил:  

–  Вы,  прокуратор,  слишком  лестно  отзывались  обо  мне.  По-моему,  я  не  заслуживаю  вашего  доклада.  У  меня  этих  сведений  нет.  

–  Вы  достойны  наивысшей  награды,  –  ответил  прокуратор,  –  но  сведения  такие  имеются.  

–  Осмелюсь  спросить,  от  кого  же  эти  сведения?  

–  Позвольте  мне  пока  этого  не  говорить,  тем  более  что  они  случайны,  темны  и  недостоверны.  Но  я  обязан  предвидеть  всё.  Такова  моя  должность,  а  пуще  всего  я  обязан  верить  своему  предчувствию,  ибо  никогда  оно  ещё  меня  не  обманывало.  Сведения  же  заключаются  в  том,  что  кто-то  из  тайных  друзей  Га-Ноцри,  возмущённый  чудовищным  предательством  этого  менялы,  сговаривается  со  своими  сообщниками  убить  его  сегодня  ночью,  а  деньги,  полученные  за  предательство,  подбросить  первосвященнику  с  запиской:  «Возвращаю  проклятые  деньги!»  

Больше  своих  неожиданных  взглядов  начальник  тайной  службы  на  игемона  не  бросал  и  продолжал  слушать  его,  прищурившись,  а  Пилат  продолжал:  

–  Вообразите,  приятно  ли  будет  первосвященнику  в  праздничную  ночь  получить  подобный  подарок?  

–  Не  только  не  приятно,  –  улыбнувшись,  ответил  гость,  –  но  я  полагаю,  прокуратор,  что  это  вызовет  очень  большой  скандал.  

–  И  я  сам  того  же  мнения.  Вот  поэтому  я  прошу  вас  заняться  этим  делом,  то  есть  принять  все  меры  к  охране  Иуды  из  Кириафа.  

–  Приказание  игемона  будет  исполнено,  –  заговорил  Афраний,  –  но  я  должен  успокоить  игемона:  замысел  злодеев  чрезвычайно  трудно  выполним.  Ведь  подумать  только,  –  гость,  говоря,  обернулся  и  продолжал:  –  выследить  человека,  зарезать,  да  ещё  узнать,  сколько  получил,  да  ухитриться  вернуть  деньги  Каифе,  и  всё  это  в  одну  ночь?  Сегодня?  

–  И  тем  не  менее  его  зарежут  сегодня,  –  упрямо  повторил  Пилат,  –  у  меня  предчувствие,  говорю  я  вам!  Не  было  случая,  чтобы  оно  меня  обмануло…»  (Михайло  Булгаков,  «Майстер  і  Маргарита»,  1940  р.).


Схема

«Ва-РАВ-ви  ЧАС  /  ще  НЕ  на-СТАВ…»
01  01  /  !0  01
«Він  ЛА-яв  РИМ!»  /  «Чи  ВІН  не  ВІЧ-ний?»
!1  01  /  !1  !10
«Він  ВАШ  бо-ЄЦЬ!  /  До  ТЕМ-них  СПРАВ,
!!  01  /  !1  0!
Пов-СТАН-ських  КІЛ  /  і  ВИ  до-ТИЧ-ні?!»
!1  01  /!!  010

«До-ТИЧ-ний  ХТО?!  /  Той  ваш  І-СУС!»
01  0!  /  !!  01
«Не  МІЙ  І-СУС  –  /  він  ВАШ,  з  Ю-ДЕ-ї».
!!  01  /  !!  010
«Не  ЗБРО-я,  НІ  –  /  це  зем-ле-ТРУС!
!1  0!  /  !0  01
Йо-ГО  ме-ТА  –  не  фа-ри-СЕ-ї.
0!  01  /  !0  010


Хай  ТІ-шить  ВАС:  /  “Руй-НУЙ  їх  ХРАМ!”
!1  0!  /  01  !1
(І  за-зі-ХАЙ  /  на  і-ден-ТИЧ-ність!)
!0  01  /  !0  010
Він  СКИ-не  й  РИМ!  /  Не-ВДЯЧ-ний  ХАМ!
!1  01  /  01  01
Бед-ЛАМ  сти-ХІЙ!  Лиш  ха-о-ТИЧ-ність!»
01  01  /  !0  010

«Ва-РАВ-ва  ВБИВ!..»  /  «А-ЛЕ  ж  не  ЦАР!»
01  01  /  0!  !1
«І-СУС  не  ЦАР  –  /  на-РОД  так  КА-же.
01  !1  /  01  !10
За  НИМ  і-ДУТЬ,  /  йо-ГО  лиш  ЧАР
!1  01  /  01  !1
Ваш  ЛЮД  че-КА…»  /  «Народе  ВРА-жий…
!1  01  /  01  010


Є  ДВА  кін-ЦІ  /  у  ни-то-ЧОК:
!1  01  /  !0  01
Пи-ЛА-те,  ВАС  /  він  пе-ре-ГРА-є.
01  0!  /  !0  010
Де  ВОВ-чий  РИМ,  /  де  “ду-ра-ЧОК”?
!1  01  /  !0  01
Ви  НЕ  пра-ВІ  –  /  круж-ЛЯ-ють  ЗГРА-ї».
!!  01  /  01  010

«Лиш  ЗАЗ-дрість,  ЗЛІСТЬ  –  /  у-СЕ  не  ТАК.
!1  01  /  0!  !!
З  ним  роз-мов-ЛЯВ  –  /  ціл-КОМ  без-ПЕЧ-ний.
!0  01  /  01  010
Не  БЕЗ  пи-ТАНЬ,  /  а-ЛЕ  мас-ТАК
!!  01  /  0!  01
Сам  у-мас-ТИТЬ  /  як-РАЗ  до-РЕЧ-не».
!0  01  /  01  010


«Я  зро-зу-МІВ,  /  ви  ТАК  мсти-ТЕСЬ.
!0  01  /  !!  01
Він  СЛО-во  ДАВ,  /  що  ВАС  не  ВКУ-сить.
!1  01  /  !!  010
Зруч-НІ-ший  ВІН.  /  Сні-ЖИТЬ  там  ДЕСЬ  –
01  0!  /  01  !!
Ви  ЩЕ  в  теп-ЛІ…  /  Зле-ТІ-ли  ГУ-си!
!!  01  /  01  01

Ти-БЕ-рій  ВАС,  /  пре-ФЕК-те,  ВЗУВ,
01  0!  /  01  01
За-СЛАВ  сю-ДИ».  /  «Ка-Я-фо!»  «БУ-де:
01  01  /  01  010
Пі-ДУТЬ  вій-СЬКА,  /  цят-КИ  хо-РУГВ
01  01  /  01  01
За  КРАЙ  зай-ДУТЬ  –  /  я  ВДА-рю  в  ГРУ-ди
!1  01  /  !1  010


Ві-ТАН-ня  ВАМ!  /  Про-ЩАЛЬ-не!  Жах
01  0!  /  01  01
Ні-КО-му  ВМИТЬ  /  сер-ДЕЦЬ  не  ВЩЕ-мить.
01  01  /  01  !10
Бу-ВА-є  ТАК:  /  куль-ГА-є  ПТАХ,
01  01  /  01  01
Аж  ЧАС  прой-ШОВ  –  /  у  НЕ-бі  ЛЕ-бідь».
!1  01  /  !1  010

«Сло-ВА-сло-ВА,  /  та  ВСЕ  не  ТІ…
01  01  /  !!  !!
Я  ДУМ-ку  ВІВ  –  /  не-МА!  А  ВА-шу  –
!1  01  /  01  !!0
Не  зро-зу-МІВ…  /  Що  ж,  НА  су-ДІ
!0  01  /  !!  01
До-ВА-рим  ЦЮ  /  ба-ТЯР-ську  КА-шу».
01  0!  /  01  010

Силабо-тонічна  система:
перехресне  римування  аБаБ,  де  рими
«а»  –  4-стопний  ямб  01  з  цезурою  після  другої  стопи  з  чоловічим  закінченням;
«Б»  –  4-стопний  ямб  01  з  цезурою  після  другої  стопи  з  нарощеним  жіночим  закінченням  01(0).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934237
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2021

Атрідіада (З «Дюни»)

Павло  був  бізнесменом  здібним  –
Ходив  у  Крим  по  сіль  чумак,
Заможним  став!  Та  хто  був  бідним
Любив  його,  бо  ж  був  вожак!
Харконенки  ж,  як  той  арахіс
Насмажили,  бульк-стриб  в  Арракіс.
Їм  Крим  як  свій  та  треба  ж  сіль!
«Хай  фрімен  ти,  хай  з  апатридів,
Ти  нас  не  бійся...  Як  з  Атрідів  –
Дістанем,  шельмо,  звідусіль!».

Швидкий  Володя  на  могили!
Атрідів  син  запряг  волів,
Наук  зелених  щоб  довчили,
До  єзуїтів  шлях  повів…

23  жовтня  2021  р.


Який  дурень  піде  Чумацьким  Шляхом  не  навантаживши  вщерть  своїх  волів  сіллю?  Ні,  з  часів  придушення  останнього  козацького  повстання  без  солі  не  ризикують  вести  бізнес  і  найзлиденніші  чумаки.

От  і  Павлів  старий,  який  вчасно  скорився  імперським  маніфестам  і  завдяки  цьому  все  ж  зберіг  частину  давніх  Атрідських  привілеїв,  зрадницькі  перепрофілювався  в  чумаки,  яких  ще  донедавна  за  людей  не  рахував.  Отакої!  На  диво  він  навіть  зміг  пролізти  до  Знатного  Чумацького  Товариства!  Ще  й  сина  до  того  реєстру  якось  запхав,  шельму…

Поважному  Володимиру  з  Харконенків  така  Атрідська  дипломатія  на  хвіст  звісно  не  упала.  Ретроградні  воли  чумаків  усе  ще  чинили  перешкоди  новому,  а  головне  недешевому  повітряному  виду  пересування,  патент  щодо  якого  він  невдало  й  протягом  довгих  років  намагався  просунути  через  шестерні  Азовської  імперської  канцелярії,  але  як  виявляється  робив  це  без  необхідної  для  того  поваги.  Ну  а  як  ти  тим  шестерням  поясниш,  що  замість  кожної  старої  знищеної  Січі  кляті  фрімени  зводять  нову,  але  ще  більш  отруйну  й  на  грець  його  знає  як  зрозуміти  якому  новому  місці?!  От  і  видихаються  сини  Харконенків,  відбиваючи  злодійські  набіги  харцизьких  гайдамак.  Та  ми  на  те  ще  подивимось,  може  так  статися,  що  й  Військо  Дюнське  зможе  тому  згодом  зарадити.

До  того  ж  реально  вибухонебезпечною  олією  розлилися  Дикою  Дюною  недобрі  чутки  щодо  можливого  зв’язку  молодого  Павла  з  могутнім  утаємниченим  орденом  єзуїтів  на  чолі  не  з  ким-небудь,  а  самим  магістром  Зеленським!  Тим  самим,  зелені  чародійства  якого  буцімто  ще  за  ясновельможного  Мазепи  Дніпро  каламутили  й  дюнським  чайкам  лиха  наробили.

Що  ж,  саме  таким  застає  нас  дивовижне  XIII  (чи  XVII?)  століття,  із  якого  й  бере  свій  початок  наша  (а  може  й  не  зовсім  наша,  а  може  й  не  початок)  Атрідеїда!  Ні,  здається  правильніше  буде  Атрідіада…

За  словами  Браяна  Герберта,  сина  й  біографа  американського  письменника,  автора  фантастичного  всесвіту  Дюни  Френка  Герберта  (перший  роман  «Дюна»  вийшов  1965  року),  прообразом  Атрідів  слугував  героїчний,  але  нещасливий  еллінський  міфологічний  дім  Атрея  (елліни,  Еллада  –  історична  і  єдина  сучасна  самоназва  народу  й  держави,  які  світ  у  часи  інтернету  через  давню  римську  помилку  завзято  продовжує  називати  греками  й  Грецією).

Так  само  близьку  до  еллінської  основу  мала  й  «Енеїда»  Івана  Котляревського  (перша  сира  половина  якої  вийшла  друком  без  його  відома  (передчасно)  1798  року,  повна  ж  версія  була  надрукована  лише  1842  року,  на  четвертому  році  по  смерті  автора,  сам  Котляревський  за  життя  також  здійснив  ряд  публікацій  окремих  її  частин).  Але  несподівано  еллінсько-троянська  війна,  на  тлі  якої  розвивалися  події  однойменного  твору  римського  поета  Верґілія  (I  століття  до  н.  е.),  в  адаптованому  перекладі  Котляревського  українською  заграла  незвичним  вишуканим  козацьким  колоритом.  І  тепер  уже  через  нашарування  віків  із  появи  на  світ  цієї  перченої  сміливинки  полтавського  літератора  античний  Еней,  який  свого  часу  став  свідком  трагічної  поразки  троянської  Батьківщини  від  Еллади,  видається  зовсім  природньо  приреченим  поставати  в  уяві  читачів  виключно  в  якості  запеклого,  і  в  не  те  щоб  незнайомих  нам  боях,  козацького  отамана.

Еней  був  парубок  моторний
І  хлопець  хоть  куди  козак,
Удавсь  на  всеє  зле  проворний,
Завзятіший  од  всіх  бурлак.
Но  греки,  як  спаливши  Трою,
Зробили  з  неї  скирту  гною,
Він,  взявши  торбу,  тягу  дав;
Забравши  деяких  троянців,
Осмалених,  як  гиря,  ланців,
П'ятами  з  Трої  накивав.
 
Він,  швидко  поробивши  човни,
На  синє  море  поспускав,
Троянців  насажавши  повні,
І  куди  очі  почухрав…

«Енеїда»,  1842  р.  (1798  р.),  Іван  Петрович  Котляревський  (1769-1838  р.р.)


Схема

Пав-ЛО  був  біз-нес-МЕ-ном  ЗДІБ-ним  –
01  !0  01  010
Хо-ДИВ  у  КРИМ  по  СІЛЬ  чу-МАК,
01  !1  !1  01
За-МОЖ-ним  СТАВ!  Та  ХТО  був  БІД-ним
01  01  !!  !10
Лю-БИВ  йо-ГО,  бо  ж  БУВ  во-ЖАК!
01  0!    !!  01
Хар-КО-нен-ки  ж,  як  ТОЙ  а-РА-хіс
01  00  !!  010
На-СМА-жи-ли,  бульк-СТРИБ  в  Ар-РА-кіс.
01  00  11  010
Їм  КРИМ  як  СВІЙ  та  ТРЕ-ба  ж  СІЛЬ!
!1  !!  !1  01
 «Хай  ФРІ-мен  ТИ,  хай  з  а-па-ТРИ-дів,
!1  0!  !0  010
Ти  НАС  не  БІЙ-ся...  ЯК  з  а-ТРІ-дів  –
!!  !1  0!  010
Ді-СТА-нем,  ШЕЛЬ-мо,  зві-ду-СІЛЬ!».
01  01  00  01

Швид-КИЙ  Во-ЛО-дя  на  мо-ГИ-ли!
01  01  0!  010
А-ТРІ-дів  СИН  за-ПРЯГ  во-ЛІВ,
01  01  01  01
На-УК  зе-ЛЕ-них  ЩОБ  до-ВЧИ-ли,
01  01  0!  010
До  є-зу-Ї-тів  ШЛЯХ  по-ВІВ…
!0  01  01  01

Силабо-тонічна  система:
римування  «одична  строфа»  АбАб/ВВ/гДДг,  де  рими
«А»,  «В»,  «Д»  –  4-стопний  ямб  01  з  нарощеним  жіночим  закінченням  01(0);
«б»,  «г»  –  4-стопний  ямб  01  з  чоловічим  закінченням.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928697
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2021

Руссю їх кличуть

Хай  вікінги  марять  великим  грабунком,
Паплюжать  дракари  нехай  острови,
Грабунок  ще  стане  синам  подарунком  –
З  Новітнього  Риму  рушають  човни.

Під  лагідним  небом  тихесеньким  морем
Ідуть  до  порогів,  ім’я  яким  «Смерть»!
Зітхнули  століття,  просякнуті  горем.
Оспівані  ті,  хто  здолав  хоч  би  чверть.


Ревуть  ці  пороги,  суворі  навіки,
І  небо  як  ясне,  зірки-ліхтарі!
Бурхливі  –  спокійні,  о  море,  о  ріки,
По  водному  плесу  ідуть  веслярі.

За  всіх  найвправніші,  тож  руссю  їх  кличуть.
Що  голови  бритів?!  Що  вихор  сокир?!
О  води,  стихіє,  усе  тобі  личить:
Непевний  цей  спокій  і  впевнений  вир!


Хай  еллінське  злато  добуте  не  в  битві,
Не  забране  з  бритських  церков,  вівтарів,
Отримано  чесно  в  новітній  гонитві
За  добрим  прибутком  русі-веслярів.

Їх  слава  лунає:  керують  річками,
На  водах  їх  право,  а  Київ  –  хто  взяв?
На  пагорби  тягне  всю  рибку  гачками
Їх  митниця,  пристань  і  міць  переправ.


Тож  руссю  їх  кличуть!  Сокира  при  боці!
І  спис  на  готові.  І  княжі  мечі.
Бідуй,  каламутник  водиці  в  потоці,
Пустився  вже  сокіл  по  правім  плечі.

Де  чвака  болото  –  колосяться  ниви?
Про  хліб  слов’янина  всяк  чуло  маля.
Порядок,  де  Правда!  Не  знайде  наживи
Розбійник  чи  вікінг,  де  Руська  земля!

14  травня  2021  р.


Русь  («гребці»)  –  так  у  другій  половині  IX  століття,  натякаючи  на  насамперед  свої  мирні  наміри  деяким  із  чужинців  (звісно  тому,  кому  не  мали  бажання  продемонструвати  інших  намірів),  наляканим  їх  зовнішнім  виглядом  і  наявністю  серйозної  зброї  (літописний  стандарт  озброєння  руських  дипломатів  –  сокира,  ніж,  меч  і  щит),  сходячи  із  своїх  човнів  після  довгої  річкової  або  морської  подорожі,  представляли  себе  люди  походженням  із  берегів  Варязького  моря,  яке  наразі  має  назву  Балтійського.  Джерела  не  дозволяють  певно  стверджувати  до  якого  саме  етносу  їх  слід  було  б  відносити  до  того  часу,  як  за  ними  причепилася  зазначена  назва,  але  прийнято  вважати  їх  найбільш  спорідненими  зі  шведами.

На  відміну  від  своїх  родичів,  інших  вправних  веслярів  –  тих  же  данців,  шведів,  норвежців,  які  залишилися  в  Скандинавії  або  зберігали  політичну  залежність  від  неї  і  яких  із  часом  почали  узагальнено  називати  вікінгами  («піратами»,  окрім  вікінгів  також  узагальнено  називалися  «данами»  або  «норманами»,  у  руських  літописах  люди  з  тих  місць  називалися  «варягами»),  русь  головним  чином  отримала  славу  не  грабіжницькими  набігами  на  чужинські  прибережні  поселення  (хоча  без  цього  також  не  обходилося),  а  підтриманням  протягом  значного  періоду  часу  водних  торгівельних  шляхів,  насамперед  між  варягами  й  Римською  імперією  (умовно  «Східною»,  яка  зберегла  усталену  державність  після  знищення  державності  її  однойменної  сестри  –  Римської  імперії,  яку  прийнято  умовно  позначати  «Західною»;  незважаючи  на  офіційність  латинської  мови  через  збереження  панівного  стану  переважно  еллінською  аристократією  назва  на  еллінський  манер  також  інколи  вимовляється  як  «Ромейська»,  у  той  час  як  велика  частина  її  пересічних  мешканців  називала  свою  державу  просто  «Романією»;  завдяки  історико-політичним  махінаціям  діячів  Священної  римської  імперії  дойчської  нації  (дойче,  Дойчлянд  –  історична  і  єдина  сучасна  самоназва  народу  й  держави,  які  світ  у  часи  інтернету  завзято  продовжує  називати  німцями  чи  германцями,  Німеччиною  чи  Германією  відповідно)  десь  із  середини  2  тисячоліття  в  історіографії  також  фальшиво  позначається  як  «Візантійська»  –  за  попередньою  назвою  Нового  Риму  (Візантій),  її  столиці,  більш  відомої  під  неофіційною  назвою  Константинополь  («місто  Костянтина»),  нині  офіційно  Стамбул).  Найвідоміший  такий  шлях  отримав  назву  «із  варягів  в  елліни»  (елліни,  Еллада  –  історична  і  єдина  сучасна  самоназва  народу  й  держави,  які  світ  у  часи  інтернету  через  давню  римську  помилку  завзято  продовжує  називати  греками  й  Грецією  відповідно).

Ця  надзвичайно  прибуткова  справа  забезпечувала  товарообмін  між  землями  варягів  (умовно  «тих,  хто  заприсягся  на  мечі»  або  «мечник»)  і  Римської  імперії.

Цей  шлях  пролягав  морями,  річками  й  озерами,  значну  його  частину  човни  також  доводилося  тягти  волоком  суходолом.  Для  його  забезпечення  русі  довелося  взяти  під  контроль  значні  території  місцевих  племен,  які  мешкали  на  його  шляху  й  не  змогли  дати  собі  ради  після  розпаду  Антського  союзу.  

Спершу  встановлений  руссю  вірогідно  досить  поміркований  каганат  (назви  першого  руського  державного  утворення  не  зберіглося,  окрім  свідчень  щодо  іменування  його  очільника  каганом,  звідси  умовний  «Руський  каганат»),  незважаючи  на  прагнення  політично  віддалитися  від  Скандинавії,  згодом  усе  ж  набув  характер  більш  тісного  зв’язку  із  нею.  Із  цієї  причини  влада  в  майбутній  великій  державі  в  різні  часи  набувала  то  більш  варязького,  то  більш  руського  незалежного  вигляду,  але  з  неодмінним  залученням  варягів  до  військових  справ.  При  цьому  започаткована  політична  відокремленість,  відмінність  русі  від  варягів  зберігалася  (у  літописах  русь  згадується  серед  племен,  які  закликали  варягів  покняжити;  князь  радіє,  що  в  битві  загинули  варяги  та  його  вороги,  а  русь  зосталася  неушкодженою,  тощо).  Але  із  більшою  підтримкою  варягів  прибульці  зазвичай  могли  переходити  до  більш  рішучих  дій.  

Угамувавши  опір  незгодних  силою  зброї  та  перетворивши  останніх  на  дорогоцінний  слов’янський  товар  невільничих  ринків,  русь  за  допомогою  варягів  значно  розширила  свій  вплив  і  зробила  головним  своїм  осередком  Київ,  який  став  найважливішим  центром  її  збагачення,  символом  її  переможної  річкової  дипломатії  та  впливу.  Саме  тут  найдовший  час  розміщувався  головний  стіл  великого  князя.  Натомість,  усі  більш-менш  підконтрольні  русі  території  за  руськими  літописними  джерелами  були  зверхньо  позначені  самою  руссю  в  якості  так  званої  «Руської  землі»,  а  підпорядковані  їй  люди  –  в  якості  людей  «руських».  Правда  руська  (XI-XII  ст.),  яка  стала  руським  письмовим  збірником  тогочасного  європейського  звичаєвого  права,  серед  іншого  упорядкувала  й  відносини  між  варягами,  руссю  та  слов’янами,  обмежуючи  права  останніх.

Але  насправді  фактичні  умови  панування  русі,  які  з  часом  склалися,  спричинили  її  надзвичайно  швидку  асиміляцію.  Письмові  джерела  підтверджують  двомовність  панівного  прошарку  русі  й  поступове  зростання  серед  неї  кількості  дітей  з  іменами,  властивими  суто  місцевому  корінному  населенню.  Так  вийшло,  що  русь  непомітно  для  себе  розчинилася  в  останньому,  ставши  частиною  його  етногенезу  й  частково  передавши  об’єднаним  під  руською  владою  племенам  свою  вже  досить  прославлену  у  світі  назву,  натомість  неасимільована  частина  русі  після  певних  суперечливих  політичних  рішень,  зокрема  з  релігійних  питань,  і  втрати  Руською  землею  минулого  значення  вірогідно  повернулася  до  Скандинавії.  Відповідно  представники  русі,  які  відмовлялися  від  продовження  забезпечення  шляху  «із  варягів  в  елліни»,  втрачали  й  необхідність  і  навіть  право  називати  себе  руссю.  До  того  ж  скандинавці  також  не  мали  підстав  бачити  в  цих  людях  представників  іншого  етносу,  а  тому  не  зберегли  окрему  пам'ять  про  них  на  власній  землі.

Після  фактичного  зникнення  найсуттєвіших  відмінностей  русі  від  руських  людей  та  розпаду  єдиної  держави  колишні  її  частини  з  часом  здійснили  спробу  політичної  підміни  поняття  Руської  землі  «Руссю».  У  той  час,  як  літописне  «піти  в  русь»  до  цього  лише  образно  позначало  походи  до  найщільніше  заселених  руссю  місцин  (Наддніпрянщини  й  частини  Білорусі),  спроба  використати  назву  Русь  новими  державними  утвореннями  –  і  справді  спадкоємцями  частини  державницьких  і  культурних  традицій  колишньої  Руської  землі  стала  спробою  позбутися  колишнього  підкреслення  підлеглості  корінного  населення  чужинцям,  але  при  цьому  залишити  минулу  славу  за  собою.  Ця  спроба  мала  певний  успіх  і  була  з  часом  частково  схвально  оцінена  місцевим  населенням,  частково  засвоєна  міжнародною  спільнотою,  які  ніби  й  не  помітили  підміну  тлумачення  «всієї  русі  (народу)»  «всією  Руссю  (територією)».

Шлях  із  Києва  до  Нового  Риму  (руські  літописи  називають  його  Царгородом,  у  той  час  як  місцеві  неофіційно  називали  його  Константинополем  на  честь  імператора,  який  зробив  із  міста  столицю,  тогочасні  офіційні  документи  також  нерідко  ігнорують  офіційну  назву,  надаючи  перевагу  Константинополю,  нині  знову  ж  таки  Стамбул)  пролягав  Борисфеном  (нині  Дніпро)  і  Руським  морем  (нині  Чорне),  тривав  30-40  днів  і  був  пов'язаний  із  проходженням  небезпечно  гострих  і  швидких  річкових  порогів,  смертоносні  назви  яких  слов’янською  та  руською  мовами  залишили  деякі  писемні  джерела.

XI-XII  століття  позначилося  на  русі  втратою  суттєвого  значення  цього  шляху  внаслідок  хрестових  походів,  зокрема  через  взяття  хрестоносцями  в  1204  році  зазначеної  вище  столиці  Римської  імперії  («Східної»),  що  дозволило  встановити  надійні  зв'язки  зі  Сходом  через  Середземне  море.  Спричинений  цим  економічний  занепад  значно  похитнув  єдність  Руської  землі.

Слід  також  зазначити,  що  використання  руськими  літописами  в  часи  відсутності  розрізнення  великої  та  маленької  літери  таких  обертів  як  «руська  земля»,  «піти  в  русь»,  а  також  міжнародні  договори  в  часи  незрілого  за  сучасними  мірками  самого  уявлення  про  державність,  які  скоріше  слід  уважати  укладеними  безпосередньо  з  представниками  русі,  аніж  із  відповідною  державою  –  усе  це  у  пізніші  часи  стало  предметом  дискурсу  щодо  усвідомлення  руссю  своєї  державності,  а  також,  оскільки  тодішнє  руське  державне  утворення  все  ж  таки  в  сучасному  розумінні  відповідає  ознакам  держави,  відшукування  достеменних  писемних  джерел  щодо  можливої  назви  такої  держави,  або  умовного  відповідника,  який  слід  використовувати  на  її  позначення.  Увижається,  що  такою  конструкцією,  утвореною  за  допомогою  саме  власних  літописних  джерел  русі,  можна  вважати  виключно  поняття  «Руська  земля»  (так  наразі  дойчською  називається  Російська  Федерація  («Rusland»),  вона  ж  Росія  згідно  із  конституцією).  

Однаково  велике  поширення,  незважаючи  на  коріння,  що  походять  з  Римської  імперії  («Східної»),  вірогідно  через,  по-перше,  більш  раннє  згадування  у  писемних  джерелах  на  відміну  від  руських  літописів,  по-друге,  згадування  однозначно  саме  в  якості  назви  країни,  а  також  суттєвий  вплив  на  світ  культури  колишньої  Римської  імперії  («Східної»,  «другого  Риму»,  у  той  час,  коли  третім  поряд  із  іншими  державами  намагалась  у  свій  час  стати  Москва)  набула  й  форма  «Росія»,  утворена  імператором  Римської  імперії  («Східної»)  за  еллінською  традицією  відповідно  до  почутої  ним  назви  прибульців  (русь)  з  урахуванням  обмеження  еллінської  вимови  щодо  вживання  «о»  замість  «у».  «Росія»  разом  із  «Російська  Федерація»  є  сучасною  офіційною  назвою  відповідної  держави,  щоправда  російською  її  назва  вживається  з  подвоєнням  «с»  через  допущену  похибку  під  час  перекладу  запозиченої  з  іншої  мови  форми.  Відповідно  у  тюркських  мовах  «Русія»  ігнорує  характерну  еллінську  й  російську  спадщину  й  має  наголос  на  першому  складі,  що  можна  вважати  значно  ближчим  до  першоджерела.  

Інші  конструкції,  які  не  зустрічалися  в  наближених  до  існування  відповідної  держави  джерелах,  або  чесно  підкреслюють  неможливість  встановлення  достовірної  назви  держави  русі  через  її  відсутність,  або  використовуються  в  історичному  контексті  для  опису  її  окремих  територій  чи  процесу  розвитку  держави,  або  пропонуються  (і  відверто,  і  завуальовано)  з  політичною  метою.  Прикладами  таких  умовних  позначень  є:  у  Конституції  України  –  «Князівська  держава  Володимира  Великого»,  в  українській  історіографії  –  «Київська  Русь»  або  «Київська  держава»,  яка  згодом  трансформувалася  в  Руське  королівство,  у  російській  історіографії  –  «Давньоруська  держава»,  яка  пройшла  умовні  етапи  «Новгородської  Русі»,  об’єднання  в  «Київську  Русь»,  відкочування  до  «Володимиро-Суздальської  Русі»  й  нарешті  трансформувалася  в  Росію.

Незважаючи  на  усвідомлення  фактичного  припинення  цієї  держави  внаслідок  умовно  татаро-монгольської  навали,  в  історіографії  різних  країн  прослідковується  відносна  тяглість  «тисячолітньої  Русі»  –  державні  утворення,  на  які  розвалилась  колись  могутня  держава,  потрапляючи  й  звільняючись  від  іноземної  залежності,  завжди  намагались  посперечатись  із  приводу  визнання  саме  за  собою  правонаступництва  щодо  минулої  Руської  землі,  позмагатись  за  першість  у  погляді  на  ідею  її  возз’єднання  чи  щодо  заперечення  необхідності  реалізації  такої  ідеї  взагалі.

Нажаль,  у  бажанні  доєднатися  до  слави  насамперед  колись  могутньої  руської  держави,  ба  більше  –звести  перед  тим  її  велич  в  абсолют,  обумовити  свої  права  на  неї  всі  її  умовні  правонаступники  підчас  неймовірно  варварськими  методами,  нещадно  залишаючи  в  історії  хаотичні  величезні  білі  плями,  заперечували  то  історію  її  утворення,  то  подальший  вплив  інших  культур,  у  зв’язку  з  якими  колишня  русь  і  руські  люди  перебували,  деградували  або  розвивалися  тривалий  час,  жертвуючи  історичністю  заради  піднесення  національного  міфу.  Кислотою  випалювалися  питання  скандинавської  природи  заснування  руської  держави,  величезного  зовнішнього  впливу  на  розвиток  її  наступників  у  період  литовського,  польського,  умовно  татаро-монгольського,  османського  панування.  Але  нажаль  і  сучасники  за  інерцією  чи  за  принципом  політичної  доцільності  дуже  часто  продовжують  ігнорувати  чи  ще  більш  заплутувати  шлях  до  відповідей  на  такі  білі  плями,  виправдовуючись  незрілістю  власних  народів  до  сприйняття  історії  без  історичних  міфів.

Така  кумедна  каша  змушує  заклякати  на  місці  багатьох  людей  у  пошуку  відповіді  на  прості  питання.  Бйорнсон  чи  Еріксон  більше  не  нагадують  Коваленка  чи  Гордієнка,  але  утворених  за  допомогою  чомусь  тюркського  «ко»  (узагалі  то  тюркською  більше  «ка»  –  «син»).  Оспіваний  незчисленну  кількість  разів  символ  слов’янської  бойової  звитяги  козак  (тюркською  «син  неба»)  не  може  походити  на  того,  чия  назва  хоч  і  вимовляється  так,  ніби  він  ввижається  небезпечним  стрічним,  але  все  ж  натякає  на  те,  що  в  нього  не  має,  навіть  перекласти  цей  саркастичний  фразеологізм  складно,  чи  то  дому-даху,  чи  то  роду,  не  має  князя,  який  забезпечить  захист  за  службу  й  інші  так  би  мовити  державні  гарантії.  Бо  єдина  служба,  яку  зобов’язаний  був  нести  перед  Золотою  Ордою  бродник,  полягала  лише  в  забезпеченні  в  разі  необхідності  ординцям  безпечної  та  швидкої  переправи  через  надійний  брід,  але  при  цьому  за  ним  залишалося  право  брати  з  інших  за  переправу  суттєву  плату,  що  робило  з  нього  за  великим  рахунком  «вільну  людину»  порівняно  з  іншими  верствами  населення.

«Батько  отаман»  аж  ніяк  не  схоже  на  тавтологію,  яку  якщо  вже  й  вживати,  то  треба  писати  через  дефіс.  «Ата»  ж  не  може  бути  «батьком»,  позиченим  із  тюркської  мови.  Колірне  позначення  сторін  світу  у  тюркських  народів  (чорний  –  північ,  червоний  –  південь,  білий  –  захід,  синій  –  схід)  не  могло  аж  ніяк  бути  причиною  появи  на  мапах  дивовижно  мальовничих  назв  умовних  частин  колишньої  Руської  землі:  «Чорна  Русь»,  «Червона  Русь»,  «Біла  Русь».  Чорне  море  зовсім  не  тому  чорним  прозвалося,  що  воно  на  півночі  від  Османської  імперії  в  період  її  розквіту  розташовувалося,  а  Червоне  на  півдні.  Не  може  такого  бути,  що  й  Середземне  море  тюркськими  мовами  Білим  звалося.  

Бо  це  ж  зовсім  неправильно,  не  могли  ж  використовуватися  в  ті  часи  тюркські  слова,  як  у  наш  час  англійські?  Чи  могли?  Але  чому?  Не  було  ж  ніякої  Гранд  Татарії.  Римська  імперія  правда  була.  А  якщо  й  була  Гранд  Татарія,  то  назва  її  «невстановленого  походження»,  а  не  за  аналогією  з  Малою  і  Великою  Грецією,  з  якої  потім  Малу  й  Велику  Русь  отримали.  І  чи  приходила,  візьмемо  вище,  та  русь  взагалі  із  країв  далекого  Варязького  моря?  Чи  то  наші  власні  слов’яни  з  якої-небудь  річки  Рось,  що  б  воно  не  значило,  просто  взяли  за  моду  скандинавськими  мовами  розмовляти?  Так-так,  це  Рим,  елліни  могли  всім  світом  володіти  й  по  собі  залишити  замість  волохів  румунів  з  Румунією  замість  Волощини,  а  не  якісь  шведи,  а  тим  паче  татари  з  монголами.  Каша  цікава…


Схема

Хай  ВІ-кін-ги  МА-рять  /  ве-ЛИ-ким  гра-БУН-ком,
!10  010  010  010
Па-ПЛЮ-жать  дра-КА-ри  /  не-ХАЙ  о-стро-ВИ,
010  010  /  0!0  01
Гра-БУ-нок  ще  СТА-не  /  си-НАМ  по-да-РУН-ком  –
010  !10  /  010  010
З  Но-ВІТ-ньо-го  РИ-му/  ру-ША-ють  чов-НИ.
010  010  /  010  01

Під  ЛА-гід-ним  НЕ-бом  /  ти-ХЕ-сень-ким  МО-рем
!10  010  /  010  010
І-ДУТЬ  до  по-РО-гів,  /  ім’Я  я-ким  «СМЕРТЬ»!
01!  010  /  010  !1
Зіт-ХНУ-ли  сто-ЛІТ-тя,  /  про-СЯК-ну-ті  ГО-рем.
010  010  /  010  010
О-СПІ-ва-ні  ТІ,  хто  /  здо-ЛАВ  хоч  би  ЧВЕРТЬ.
010  0!!  /  01!  !1


Ре-ВУТЬ  ці  по-РО-ги,  /  су-ВО-рі  на-ВІ-ки,
!10  !10  /  !10  010
І  НЕ-бо  як  ЯС-не,  /  зір-КИ-ліх-та-РІ!
!10  !10  /  010  01
Бур-ХЛИ-ві  –  спо-КІЙ-ні,  /  о  МО-ре,  о  РІ-ки,
010  010  /  !10  !10
По  ВОД-но-му  ПЛЕ-су  /  і-ДУТЬ  вес-ля-РІ.
!10  010  /  010  01

За  ВСІХ  най-вправ-НІ-ші,  /  тож  РУС-сю  їх  КЛИ-чуть.
!10  !10  /  !10  !10
Що  ГО-ло-ви  БРИ-тів?!  /  Що  ВИ-хор  со-КИР?!
!10  010  /  !10  01
О  ВО-ди,  сти-ХІ-є,  /  у-СЕ  то-бі  ЛИ-чить:
!10  010  /  0!0  !10
Не-ПЕВ-ний  цей  СПО-кій  /  і  ВПЕВ-не-ний  ВИР!
010  !10  /  010  !

Хай  ЕЛ-лін-ське  ЗЛА-то  /  до-БУ-те  не  в  БИТ-ві,
!10  010  /  010  !10
Не  ЗА-бра-не  з  БРИТ-ських  /  цер-КОВ,  вів-та-РІВ,
!10  010  /  010  01
О-ТРИ-ма-но  ЧЕС-но  /  в  но-ВІТ-ній  го-НИТ-ві
010  010  /  010  010
За  ДОБ-рим  при-БУТ-ком  /  ру-СІ-вес-ля-РІВ.
!10  010  /  010  01

Їх  СЛА-ва  лу-НА-є:  /  ке-РУ-ють  рі-ЧКА-ми,
!10  010
На  ВО-дах  їх  ПРА-во,  /  а  КИ-їв  –  хто  ВЗЯВ?
!10  !10  /  !10  01
На  ПА-гор-би  ТЯГ-не  /  всю  РИБ-ку  гач-КА-ми
!10  010  /  !10  010
Їх  МИТ-ни-ця,  ПРИС-тань  /  і  МІЦЬ  пе-ре-ПРАВ.
!10  010  /  !10  01


Тож  РУС-сю  їх  КЛИ-чуть!  /  Со-КИ-ра  при  БО-ці!
!10  !10  /  010  010
І  СПИС  на  го-ТО-ві.  /  І  КНЯ-жі  ме-ЧІ.
!10  010  /  !10  01
Бі-ДУЙ,  ка-ла-МУТ-ник  /  во-ДИ-ці  в  по-ТО-ці,
010  010  /  010  010
Пу-СТИВ-ся  вже  СО-кіл  /  по  ПРА-вім  пле-ЧІ.
010  !10  /  !10  01

Де  ЧВА-ка  бо-ЛО-то  –  /  ко-ЛО-сять-ся  НИ-ви?
!10  010  /  010  010
Про  ХЛІБ  сло-в’я-НИ-на  /  всяк  ЧУ-ло  ма-ЛЯ.
!10  010  /  !10  01
По-РЯ-док,  де  ПРАВ-да!  /  Не  ЗНАЙ-де  на-ЖИ-ви
010  !10  /  !10  010
Роз-БІЙ-ник  чи  ВІ-кінг,  /  де  РУСЬ-ка  зем-ЛЯ.
010  !10  /  !10  01

Силабо-тонічна  система:
перехресне  римування  АбАб,  де  рими
«А»  –  4-стопний  амфібрахій  010  з  цезурою  після  2-ої  стопи  з  жіночими  (нарощеними)  закінченнями  (клаузулами),
«б»  –  4-стопний  амфібрахій  010  з  цезурою  після  2-ої  стопи  з  чоловічими  усіченими  закінченнями  (клаузулами)  01.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2021

Титановый Мен (Из «Железного Человека»)

Мы  розы  не  очень,  мы  больше  металл  –
Ещё  Маяковский  об  этом  писал.
Достанем  все  недра  из  щедрой  Земли,
Загрузим  их  в  печи,  раздуем  огни…

Ты  скажешь,  в  шахте  ад?
Ща  снизу  постучат!

Из  копоти  небом  летит  караван  –
Ступни  отливает  наш  гордый  титан!
От  боли  слезятся  глазёнки  чертят,
Закашляли  Штаты  –  вот-вот  запищат.

Болей  Донец  и  Дон  –
Титана  миром  гром!

Вот  плечи,  вот  руки!  И  грудь  –  ну  гигант!
И  попа  –  слепил  как!  конструктор-талант!
Недаром  его  всё  ютил  наш  ГУЛАГ,
Заботой  окутал,  хотя  он  и  враг.

Житомирских  конфет?
Давай,  ГУЛАГ,  ракет!

В  броне  приключенья  всегда  веселей.
В  сраженьи  любому  насыплет  ремней.
Войной  бы  проверить!..  Такой,  ну,  момент…
Вот  соревнованья  –  всегда  аргумент!

Лови  последний  тренд:
Растёт  ГУЛАГА  бренд!

Уже  проиграли!!!  Наш  вашего  в  рай!!!
Давай,  «филантропа»  на  ринг  выставляй!
Ой!  Что?  Так  не  честно!  Упал  как  бревно.
Ещё  не  закрылось  для  дружбы  окно?

Динамо-Киев  или  Рэд?
Борщ  красный  на  обед!

09  апреля  2021  года


Впервые  появившийся  на  страницах  Марвел  Комикс  в  1965  году  один  из  первых  классических  антагонистов  Железного  Человека  Борис  Бульский  (Boris  Bullski  –  в  англоязычном  варианте  говорящая  фамилия  намекает  на  «бычий»  характер  персонажа),  созданный  Стеном  Ли  и  Доном  Хеком,  как  и  подозрительно  напоминающий  его  судьбой  и  именем  мариупольский  металлург  Бульский  Александр  Михайлович  (ордена  и  медали,  лауреат  Государственной  премии  Украинской  ССР,  заслуженный  металлург  Украинской  ССР,  Член  ЦК  Коммунистической  партии  Украины  в  1976-1981  годах),  родился  в  городе  Макеевке,  Украинская  ССР.

По  словам  Чёрной  Вдовы,  в  молодости  он  был  сотрудником  КГБ,  а  она  какое-то  время  была  его  боевым  инструктором.  Бульский,  честолюбивый  член  Коммунистической  партии,  был  понижен  в  должности  после  того,  как  вызвал  недовольство  своего  начальства.  Стремясь  вернуть  благосклонность  партии,  он  в  качестве  администратора  сибирского  трудового  лагеря  поручил  заключённым  учёным  соорудить  особые  доспехи  в  лаборатории  Антона  Ванко,  создателя  оригинальных  доспехов  Багрового  (Красного)  Динамо  (Crimson  Dynamo).  Бульский  задумал  одержать  пропагандистскую  победу  над  Западом,  победив  американского  супергероя  Железного  Человека.  Предполагалось,  что  мощный  комплект  титановой  брони  на  основе  технологии  всё  того  же  Железного  Человека  обеспечит  такую  победу,  однако  ограниченность  доступных  ресурсов  на  деле  привела  к  тому,  что  броня  оказалась  более  громоздкой,  чем  у  западного  образца.  Несмотря  на  это,  Бульский  получил  разрешение  бросить  вызов.  Железный  Человек  принял  его,  победив  Титанового  Человека  (Titanium  Man)  в  битве  перед  мировой  телеаудиторией.

Впоследствии  Бульский  и  Железный  Человек  неоднократно  сталкивались  на  страницах  комиксов.  Титановый  Человек  успел  также  стать  героем  мультипликационных  и  видеоигровых  адаптаций.  Он  входил  во  многие  суперзлодейские  команды,  в  том  числе  некоторое  время  составляя  вместе  с  Багровым  Динамо  и  Радиоактивным  Человеком  Титановую  Троицу.
https://en.wikipedia.org/wiki/Titanium_Man

Родившийся  в  Житомире  будущий  конструктор  ракетно-космических  систем  Сергей  Павлович  Королёв,  под  руководством  которого  СССР  закрепил  за  собой  статус  передовой  ракетно-космической  державы,  в  1938-1944  годах  также  использовался  советскими  органами  в  качестве  лишённого  свободы  (например,  по  обвинению  в  связи  с  троцкистами)  подневольного  сначала  неквалифицированного  рабочего,  а  затем  специалиста  на  авиа-  и  ракетопроектировочных  работах,  где  ему  приходилось  сотрудничать  с  такими  трудоустроенными  по  тем  же  основаниям  не  менее  легендарными  конструкторами,  как  Андрей  Николаевич  Туполев.

Владимиру  Маяковскому  часто  приписывают  эпичное  «Вы  любите  розы?  а  я  на  них…  стране  нужны  паровозы,  нам  нужен  металл!»,  хотя  ряд  источников  всё  же  указывают  на  вероятность  принадлежности  данных  строк  Алексею  Кручёных.

Схема

Мы  РО-зы  не  О-чень,  /  мы  БОЛЬ-ше  ме-ТАЛЛ  –
!10  !10  /  !10  01
Е-ЩЁ  Ма-я-КОВ-ский  /  об  Э-том  пи-САЛ.
010  010  /  !10  01
До-СТА-нем  все  НЕ-дра  /  из  ЩЕ-дрой  Зем-ЛИ,
010  !10  /  !10  01
За-ГРУ-зим  их  в  ПЕ-чи,  /  раз-ДУ-ем  о-ГНИ…
010  !10  /  010  01

Ты  СКА-жешь,  в  ШАХ-те  АД?
!1  01  01
Ща  СНИ-зу  по-сту-ЧАТ!
!1  00  01

Из  КО-по-ти  НЕ-бом  /  ле-ТИТ  ка-ра-ВАН  –
!10  010  /  010  01
Сту-ПНИ  от-ли-ВА-ет  /  наш  ГОР-дый  ти-ТАН!
010  010  /  !10  01
От  БО-ли  сле-ЗЯТ-ся  /  гла-ЗЁН-ки  чер-ТЯТ,
!10  010  /  010  01
За-КАШ-ля-ли  ШТА-ты  –  /  вот-ВОТ  за-пи-ЩАТ.
010  010  /  !10  01

Бол-ЕЙ  До-НЕЦ  и  ДОН  –
01  01  !1
Ти-ТА-на  МИ-ром  ГРОМ!
01  01  01

Вот  ПЛЕ-чи,  вот  РУ-ки!  /  И  ГРУДЬ  –  ну  ги-ГАНТ!
!10  !10  /  !1!  01
И  ПО-па  –  сле-ПИЛ  как!  /  кон-СТРУК-тор-та-ЛАНТ!
!10  01!  /  010  01
Не-ДА-ром  е-ГО  всё  /  ю-ТИЛ  наш  Гу-ЛАГ,
010  01!  /  01!  01
За-БО-той  о-КУ-тал,  /  хо-ТЯ  он  и  ВРАГ.
010  010  /  010  01

Жи-ТО-мир-ских  кон-ФЕТ?
01  00  01
Да-ВАЙ,  Гу-ЛАГ,  ра-КЕТ!
01  01  01

В  бро-НЕ  при-клю-ЧЕНЬ-я  /  всег-ДА  ве-се-ЛЕЙ.
010  010  /  010  01
В  сра-ЖЕНЬ-и  лю-БО-му  /  на-СЫ-плет  рем-НЕЙ.
010  010  /  010  01
Вой-НОЙ  бы  про-ВЕ-рить!..  /  Та-КОЙ,  ну,  мо-МЕНТ…
01!  010  /  01!  01
Вот  со-рев-но-ВАНЬ-я  –  /  всег-ДА  ар-гу-МЕНТ!
!00  010  /  0!0  01

Ло-ВИ  по-СЛЕД-ний  ТРЕНД:
01  01  01
Рас-ТЁТ  Гу-ЛА-га  БРЕНД!
01  01  01

У-ЖЕ  про-и-ГРА-ли!!!  /  Наш  ВА-ше-го  в  РАЙ!!!
010  010  /  !10  01
Да-ВАЙ,  «фи-лан-ТРО-па»  /  на  РИНГ  вы-став-ЛЯЙ!
010  010  /  !10  01
Ой!  ЧТО?  Так  не  ЧЕСТ-но!  /  У-ПАЛ  как  брев-НО.
!10  01!  /  01!  01
Е-ЩЁ  не  за-КРЫ-лось  /  для  ДРУЖ-бы  ок-НО?
01!  010  /  !10  01

Ди-НА-мо-КИ-ев  И-ли  РЭД?
01  01  01
Борщ  КРАС-ный  НА  о-БЕД!
!1  0!  01

Силлабо-тоническая  система
куплет
4-стопный  амфибрахий  010  с  постоянной  цезурой  после  2  стопы  с  усечённым  (мужским)  окончанием
припев
3-стопный  ямб  01

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911351
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.04.2021

Замок у Карпатах (З «Дракули»)

Неприступні  стіни,  вікна  як  бійниці  –
Замок  у  Карпатах,  сніжна  ніч,  імла.
Виє  вовком  вітер  –  милі  до  дзвіниці!
Чом  чекаєш,  брате?  Швидше  до  тепла!

«Милий  подорожній,  кличе  вас  господар,
Грати  й  двері  кличуть!  Білий  хліб,  вина?
Наливайте,  пийте  –  мій  торішній  бондар
Забезпечив  добре…  зиму…  Пий  до  дна…»

«Буду  вік  удячний,  пане  воєводо,
Прихистили  вчасно!..»  «Скільки  той  ваш  вік!»
«Вишукане  питво!  Пісне,  насолодо!
Виноград  збирали  точно  не  торік…

Я  б  спустошив  діжку!..  Бачив  я,  з  балкона
Місяць  ви  водили,  розстилали  шлях…
Кажуть,  у  легендах,  гори  ці  дракона,
Що  розбив  османів:  клятих  на  кілках

Крики  чули  довго,  не  помруть  і  досі,
Не  побачать  раю…»  «Кажуть…  У  казках…»
«Влахіє,  Молдово!  Скільки  я  в  дорозі!
Скільки  байок  чув  я  –  замок  на  кістках!..

Думав,  що  розв’яже,  а  бере  дрімота:
Не  забудь,  козаче,  завтра  запитай
Про  союз  Богданів,  церкву,  бо  субота…
Чи  то  правда,  княже,  що  не  світить  рай?»

05  січня  2021  року


Хурделиця  завила  й  закрутила  ще  зухваліше.  Несподівано  звідкілясь  добився  ледь  чутний  монастирський  дзвін.  Бог  його  знає  куди  подівся  кінь,  супутники.  Не  розгледіти  більше  й  колись  пишної  делегації.  Війни,  союзи,  зради,  дезертири.  Від  посольства  лишились  самі  Богданові  папери…

Час  рибку  тягнути,  час  підвідпустити,  приспати  її  пильність…  Чому  зупинили  наступ  на  посполитих?  «Так  то  з  огляду  на  шведів  –  пересторога,  перечекаємо».  Перелякалися  вони.  А  як  на  мене  чудові  хлопці  ті  шведи,  особливо  коли  з  посполитими  чубляться.  І  з  москвинами  коли  –  теж  не  зайве.  Яка  війна?  Які  домовленості?  А  немає!  А  от  про  підданство  вони  пам’ятають.  «Краще  шведи  тепер  трохи  посполитих  поб’ють,  а  ми  їм  допоможемо.  Посполитим  звісно,  ну  не  шведам  же  допомагати!  І  ви  їм  теж  допоможіть.  Посполитим  звісно!..».  Ні,  не  буде  такого,  щоб  Військо  Запорізьке!..

Та  де  той  бісів  замок?  Вони  може  й  правильно  так  її  крутять,  ту  політику,  але  й  нам  своє  робити.  Хмельницького  на  переговори  не  пустили?  Не  його  то  справа  такими  речами  тепер  голову  забивати?  Зрозуміло,  наша  справа  хлопська,  підданська,  ваше  панське,  тьху  ти,  царське  високосте.  Так,  але  не  так…  Трансильванія…  Тепер-таки  бачу,  не  Семигород,  а  й  справді  Залісся.  Чи  Волощина  знову?  От  тобі  й  «кордон  на  замку».  Іди  он  туди  й  туди,  поверни,  покрутись,  перехрестись,  аж  там  і…  не  Молдова  вже,  а…  За  роз’їздом…  Не  було  ж  ніякого  роз’їзду!  

Ах,  Молдовонько!  Сонечко,  вино!  А  серед  цих  гір  і  сонце  заходить  раніше,  і  сходить  пізніше…  І  сіромахи  мають  бути,  а  може  й  не  тільки  вони…  Та  й  де  ті  сім  у  легендах  оспіваних  міст-фортець?  Ну  хоч  одне!  Скільки  ще  до  них  шкандибати?  Та  й  кажуть,  що  не  сім  їх  ні  разу.  А  вісім  чи  шість,  чи…  Коротше,  підбріхують  сакси.  І  не  тільки  сакси.  А  золото  мають  і  родовід  знаний.  Не  те,  що  ти,  Богдане,  «княже  русі».  А  хто  окрім  Паїсія,  єрусалимського  патріарха,  до  тебе  ще  так  звертатиметься?  Та  й  для  того  ти  не  більше  ніж  вчасний  тимчасовий  важіль.  Не  вигоріло  з  Молдови  княжим  родом  генеалогічне  древо  переплести  й  до  того  в  пильного  султана  ключі  від  цієї  православної  землі  лестощами  й  побрехеньками  придбати,  ой,  не  вигоріло.  А  посполиті  тобі  тепер  і  «шляхтиче  суботівський»  не  скажуть.  І  козаки  «Олексіїв  друже»  цідитимуть  скоро…  А  ти  і  не  друг  йому,  тільки  підданий.  Дарма  що  Владиславів  був  –  проти  парламенту  дружили,  і  Гіреєв  –  проти  посполитих.  Гетьман!  А  чого  гетьман?!  Гетьманської  держави!  Ого!  Війська  Запорізького!  Чи  вже  Великого  Князівства  Руського?  Та  де  там.  А  рід  королівський  –  тьху  на  нього!  Як  це  не  готові  ще  до  такого?  А  от  звикайте!  Про  республіку  Кромвеля  без  монархів  чули?  А  про  Голландію?  То  ви  за  традиції?!  Нічого-нічого,  і  ваші  голови  скоро  з  плах  селянських  «заусміхаються».  Запоріжжю  взагалі  узурпатор.  «Лорд-протектор»,  щоб  тобі.  Не  Кромвель,  не  Англія.  Але  шляху  назад  немає.  Хоча  є,  звичайно,  у  розумній  мірі.  Вудила  підтягнути-підвідпустити.  Політика!  Але  без  союзників  у  ній  не  виплисти.  Тут  хоч  Семигород,  хоч  Валахія,  хоч  Молдова.  Як  на  Москву  більше  не  можна  розраховувати,  то  й  Швеція  нам  за  милого  друга  зійде.  Ворог  мого  ворога…  І  до  Криму  посли  знову  поїдуть…

Що  за?..  Що  це  там  миготить?  Та  невже  я  знайшов  той  самий  славнозвісний  «замок  у  горах»?  Чи  то  він  мене?  Швидше  б  усередину.  Де  ці  кляті  грамоти  від  гетьмана?  Тут  вони,  тут…  Військо,  політика…  «Коруна  вся!»  Сподіваюся,  що  господар  у  доброму  гуморі.


Виданий  1892  року  «Замок  у  Карпатах»  Жуля  Верна  вважається  одним  із  джерел  натхнення  ірландського  письменника  Брема  Стокера  при  написанні  «Дракули»,  який  почав  своє  впевнене  крокування  світом  уже  1897  року.  Подейкують,  що  саме  з  французького  роману  до  «Дракули»  й  перекочував  містичний  замок,  розташований  у  дивній  східноєвропейській  провінції  Австро-Угорщини  –  Трансильванії,  вигляд  якого  в  уяві  автора  неодмінно  мав  бути  схожий  на  побачений  ним  до  цього  монументальний  шотландський  замок  Слейнс.  

Зацікавив  Стокера  й  інший  ірландець  Джозеф  Шерідан  ле  Фаню  своєю  вампірською  повістю  «Кармілла»,  виданою  1872  року,  події  якої  відбувалися  в  Австро-Угорській  Штирії,  де  за  первісним  задумом  мали  відбуватися  і  події  майбутнього  «Дракули».  Справила  враження  на  Стокера  й  зустріч  з  угорським  вченим-орієнталістом,  мандрівником  і  краєзнавцем  Армінієм  Вамбері,  якому  було  що  розповісти  про  свою  батьківщину  й  дати  змалювати  з  себе  відомого  мисливця  на  вампірів.  Із-поміж  джерел  натхнення  можна  виділити  й  книгу  британського  консула  Вільяма  Вілкінсона  про  правителів  Молдови  й  Волощини,  викривлений  кровопивством  збірний  образ  яких  і  дав  світу  найвідомішого  вампіра  –  Влада  Дракулу.

Можна  вважати,  шо  «Дракула»  потрапив  у  підготовлений  ґрунт  і  через  те,  що  внаслідок  Кримської  війни  (1853-1856  р.р.),  яка  саме  й  почалася  із  захоплення  Російською  імперією  Молдови  й  Волощини  –  васальних  князівств  Османської  імперії  (Туреччини),  Східна  Європа  й  у  повоєнні  роки  поставала  невідкритим  цікавим  екзотичним  світом.  Британські,  французькі,  італійські  солдати,  виступивши  на  підтримку  османів  проти  росіян  і  примусивши  останніх  до  капітуляції,  принесли  додому  з  війни  чудернацькі  розповіді  про  своїх  османських  союзників  і  їх  вимушених  васалів,  про  дивних  ворогів-росіян  і  загалом  східні  повір’я,  традиції  тощо.

У  створенні  «Дракули»  також  питомо  допоміг  відпочинок  Стокера  в  англійському  містечку  Вітбі,  де  він  почув  історію  про  загибель  російської  шхуни  «Дмитро»,  що  мала  місце  у  місцевих  водах  1885  року.  Там  він  почув  і  неповторні  побрехеньки  про  те,  що  шхуна  нібито  перевозила  труни,  які  ще  деякий  час  виносило  на  суходіл.

Таким  чином,  якщо  не  зважати  на  географічно-історичні  перекручування  Стокера,  головним  історичним  прообразом  Влада  Дракули  можна  вважати  Влада  III,  який  у  середині  XV  століття  очолював  Волощину.  У  Стокера  ж  Дракула  є  графом  сусідньої  Трансильванії,  проте  не  варто  вважати  це  такою  вже  великою  помилкою.

У  близькі  до  правління  Влада  часи  Трансильванією  (буквально  «Залісся»)  керували  представники  трьох  католицьких  народів  –  угорці,  сакси  й  секеї.  Більше  того,  через  досить  наочний  вплив  саксів  на  Трансильванію,  остання  в  той  час  також  стала  відома  світу  як  Семигород  (перекладна  назва  з  німецької  за  сумою  шести  величних  фортець  саксів  і  столичного  міста).  Проте  більшу  частину  населення  Семигороду,  у  якому  Влад  народився,  складали  православні  волохи,  до  яких  і  належав  сам  майбутній  герой  прославленого  роману.  Окрім  Семигороду  волохи  також  складали  більшу  частину  населення  однойменної  сусідньої  Волощини  (вона  ж  Валахія,  інколи  Влахія),  а  також  Молдови.  Нині  волохів  прийнято  вважати  основними  предками  сучасних  румун.

Цікаво,  що  справжнім  волоським  князем  Влад  став  не  з  першої  спроби.  Після  смерті  батька  він  намагався  зайняти  місце  князя,  але  не  протримався  на  ньому  й  року.  На  деякий  час  його  прихистили  знатні  родичі  в  Молдові,  але  й  там  згодом  сталася  смута.  І  тільки  зібравши  війська  в  Семигороді,  заручившись  підтримкою  угорців  і  частини  волоських  бояр,  він  врешті-решт  посів  омріяне  місце  правителя  Волощини.

Закріпившись  у  тодішньому  столичному  місті  Тирговіште,  і  досі  знаменитім  побудованою  за  Влада  баштою  (з  башти  за  легендою  згодом  скинеться  дружина  Влада,  яку  османи  змусять  повірити  в  його  смерть),  він  дуже  швидко  почав  не  зважати  на  думки  тих,  хто  допоміг  йому  прийти  до  влади.  Попри  протидію  йому  сусідніх  князівств  він  запам’ятався  світу  насамперед  як  непримиримий  борець  проти  османського  поневолення  Волощини  й  осатанілою  боротьбою  з  внутрішніми  ворогами.

Семигород,  що  знаходився  на  північному  заході  й  перебував  у  васальній  залежності  від  Угорщини,  і  Молдова,  що  знаходилася  на  північному  сході,  близька  до  Польщі,  не  бажали  переривати  взаємовигідну  торгівлю  з  Османською  імперією  та  просто  не  були  готові  до  небезпеки,  яку  могли  накликати  на  них  сміливі  дії  нового  волоського  господаря.  Конфронтація  із  Семигородом,  який  проводив  агітацію  щодо  усунення  волоського  князя  від  влади,  зайшла  настільки  далеко,  що  останній  зважився  навіть  на  військовий  похід,  під  час  якого  захопив  на  певний  час  декілька  семигородських  міст  і  в  них  показово  жорстоко  стратив  найлютіших  підбурювачів  проти  нього.  Натомість  Семигород  розгорнув  проти  непокірного  князя  вже  по-сучасному  справжню  інформаційну  війну,  зокрема  на  кошти  кількох  торгових  будинків  був  надрукований  памфлет  із  свідченнями  анонімів  щодо  нескінченних  звірств  «волоського  губителя»  і  його  кровожерливих  намірів  загарбати  собі  Угорщину,  що  неабияк  сколихнуло  Європу.  Недобра  слава  Владу  була  забезпечена.  Але  непримиримий  князь  продовжив  свою  боротьбу  проти  османів.

Через  те,  що  з  ворогами  зовнішніми  й  внутрішніми  Влад  III  полюбляв  розправлятися  саджанням  їх  на  палю,  він  досить  швидко  отримав  прізвисько  Цепеш  («Наштрикувач»).  За  деякими  джерелами  протягом  його  правління  було  страчено  майже  п’яту  частину  населення  князівства  (на  початку  правління  населення  Волощини  становило  близько  500  тисяч  людей).

Окрім  зазначеного  прізвиська  жорстокий  князь  мав  й  інше,  більш  милозвучне  –  Дракул  («син  дракона»,  що  також  могло  бути  прочитано  як  «син  Диявола»),  яке  стало  більш  відомим  світу  за  його  слов’янізованим  варіантом  Дракула.  Князь  отримав  це  прізвисько  завдяки  тривалому  членству  його  батька  Влада  II  в  елітному  лицарському  «ордені  Дракона»,  створеному  задля  розповсюдження  християнства  за  допомогою  грубої  сили  тодішнім  імператором  Священної  Римської  імперії.  Зображення  дракона  прикрашало  батьківський  медальйон,  карбовані  ним  монети  й  стіни  споруджених  ним  церков.  Син  вважав  себе  достойним  продовжувачем  справи  батька.

Проте  як  би  не  старався  Влад,  війна  з  османами  закінчилася  для  нього  завданням  волохам  нищівної  поразки,  у  результаті  якої  він  знову  втратив  владу  над  власним  князівством.  Згодом  він  провів  12  років  у  полоні  в  неприязній  до  нього  Угорщині,  куди  вимушений  був  утекти  від  османів.  Там  Влад  із  милості  угорського  короля  взяв  другий  шлюб  із  королівською  небогою  та  на  чолі  угорських  найманців  спробував  повернути  батьківське  князівство.  Проте  Владове  військо  потерпіло  невдачу  й  було  розбито  силами  нових  волоських  бояр,  вірних  османам.  Сам  він  був  убитий  при  спробі  втечі  при  видачі  його  угорською  стороною  на  боярську  вимогу.  Останні  вже  після  його  смерті  порубали  його  тіло  на  шматки  й  у  серцях  розкидали  їх  довкола.

Таким  чином,  життя  та  правління  Влада  III  було  тісно  пов’язано  як  із  Семигородом,  де  він  народився  та  деякий  час  перебував  під  час  вигнання  з  Волощини  після  того,  як  волохи  не  прийняли  його  в  якості  нового  князя  по  смерті  батька,  де  він  уже  володарем  Волощини  саджав  на  палю  ворожих  підбурювачів,  захопивши  їх  міста,  хоча  й  згодом  відступаючи  до  свого  князівства,  так  і  з  Османською  імперією,  де  він  заручником  як  син  васала  провів  юнацтво,  від  панування  якої  намагався  позбавитись,  від  якої  отримав  нищівну  поразку,  після  чого  вже  не  зміг  оговтатись,  Молдовою,  звідки  походила  його  мати  –  дочка  господаря  Молдови,  де  він  перетворився  на  справжнього  лицаря  та  поборника  православ’я,  в  якій  також  деякий  час  перебував  після  невдалої  спроби  зайняти  місце  волоського  князя,  а  також  Угорщиною,  правителі  якої  замучили  до  смерті  його  батька  й  старшого  брата,  якій  згодом  мав  завдячувати  через  допомогу  в  поверненні  влади  після  тої  самої  смути,  яка  полонила  його  після  втечі  від  османів  і  знову  надала  допомогу  в  спробі  чергового  повернення  влади  над  князівством,  а  згодом  видала  на  смерть  волоським  боярам  після  поразки.

Цікаво,  що  перемішані  в  «Дракулі»  Брема  Стокера  1897  року  Волощина,  Молдова  й  Трансильванія  мають  також  переплетені  долі  як  у  минулому,  так  і  в  теперішньому.  З  об'єднання  князівств  Волощини  й  Молдови  1859  року  істориками  ведеться  відлік  початку  створення  сучасної  Румунії  (держава  отримала  таку  назву  через  значний  вплив  на  регіон  минулого  римського  панування),  чого  письменник  міг  у  свій  час  і  не  зауважити,  але  про  майбутнє  приєднання  до  неї  Трансильванії,  яке  відбулося  лише  1918  року,  на  момент  написання  твору  він  точно  знати  не  міг.  Незважаючи  на  те,  що  на  сьогодні  до  Румунії  входить  лише  частина  історичної  Молдови,  а  інша  складає  незалежну  державу  –  Республіку  Молдова,  остання  також  залишається  тісно  пов’язаною  з  Румунією,  її  офіційною  мовою  відповідно  до  декларації  про  незалежність  проголошено  румунську,  а  сама  держава  має  велику  частину  населення,  яке  підтримує  рух  щодо  об’єднання  з  Румунією.

Сучасна  Румунія  шанує  Влада  III  як  національного  героя.

До  речі,  якщо  вже  розмова  про  Волощину,  то  тут  цікавим  має  бути  й  інший  факт  –  гастрономічний.  Саме  від  волохів  і  Волощини  походить  назва  волоського  горіха.  Цей  горіх  також  називають  грецьким  –  через  фанаріотський  режим  (режим  панування  підвладної  османам  колишньої  грецької  аристократії),  що  мав  місце  в  цій  країні  в  період  із  XVIII  по  XIX  століття.

З  Молдовою,  Семигородом  і  Волощиною  історією  тісно  пов’язана  й  Україна.  Природньо,  що  до  одних  із  перших  після  відступу  московського  царя  Олексія  Михайловича  1656  року  від  своїх  нещодавніх  обіцянок  (1654  року)  Війську  Запорізькому,  як  їх  уявляв  собі  гетьман  Богдан  Хмельницький,  останній  звернувся  саме  до  ворогів  Москви.  Московське  підданство  мало  забезпечити  козакам  допомогу  у  «вибитті  з  лядської  неволі  народу  всього  руського»,  але  протектор  посилаючись  на  зміни  обставин  через  наступ  на  нього  шведів  поспішив  укласти  з  Річчю  Посполитою  перемир’я  без  допуску  до  перемовин  самого  Хмельницького  як  нерівної  сторони.  А  тому  гетьман  відтоді  вважав  себе  вільним  не  зважати  на  перемир’я,  яке  він  не  укладав:  «Я  піддався  не  для  того,  аби  робити  те,  що  ти  скажеш...  Я  з  польським  королем  уже  перед  цим  воював,  щоб  повернути  свободу  мені  й  козакам,  аби  вони  не  були  холопами,  а  звались  козаками».  Не  забув  Хмельницький  звернутись  і  до  шведів:  «Шведи  –  люди  честі:  пообіцявши  дружбу  й  союз,  вони  дотримуються  слова.  Проте  цар,  уклавши  перемир'я  з  поляками  й  маючи  намір  повернути  нас  в  їхні  руки,  вчинив  із  нами  безсердечно».  

Раднотським  договором  1656  року  був  утворений  новий  союз  між  Військом  Запорізьким,  Швецією,  Бранденбургом,  Семигородом,  Молдовою  та  Волощиною,  мета  якого  на  цей  раз  (пророчо  до  майбутніх  так  званих  «поділів  Польщі»)  зводилася  до  «знести  б  Коруна  вся,  ніби  Коруна  Польська  й  не  бувала».  Апогеєм  діяльності  союзників  стала  тривала  облога  Варшави,  яка  втім  не  призвела  до  нищівної  перемоги  над  ворогом  через  поспішний  відступ  союзників,  які  так  само  як  і  Москва  були  вимушені  повернути  свою  увагу  до  інших  кордонів.  Таким  чином,  паритет  сил,  що  фактично  склався  в  регіоні,  не  дозволив  Хмельницькому  здійснити  свій  задум  (Військо  Запорізьке  в  повноцінних  західних  руських  кордонах)  і  вже  1657  року  після  черги  поразок  і  замахів  на  нього  він  помер,  можливо  ставши  жертвою  отруєння.

Цікаво,  що  до  цього  ще  1648  року  гетьман  у  листі  до  султана  Османської  імперії  прохав,  щоб  той  «зволив  прийняти  нас  вже  під  щасливу  свою  владу,  приєднавши  цю  державу  до  Волоської  та  Мультанської  землі.  А  мені,  підніжкові  своєму,  за  працю,  як  я  раніше  просив,  так  і  тепер  повторяю  моє  покірне  прохання,  зволь  надати  з  милостивої  ласки  Волоське  господарство,  бо  я  знаю  напевно,  що  теперішній  волоський  господар  є  зрадником  Вашої  Царської  Милості».

Згодом  Хмельницький  зміг  домовитися  про  васалітет  Війська  Запорізького  по  відношенню  до  османського  протектора  на  зразок  Молдови  чи  Волощини,  але  сподіваючись  залишити  за  собою  більш  широкі  свободи,  про  що  свідчить  грамота  Мехмета  ІV  1651  року:  «Як  тільки  цей  високий  володарський  лист  прибуде,  хай  буде  відомо,  що  ми  говорили  з  вашими  послами,  які  прийшли  до  нас  і  Осман-чауш  передав  нам  вашого  прихильного  листа,  і  згідно  зі  старими  османськими,  візири  й  члени  державної  ради  дістали  переклад  цього  листа,  в  якому  ви  повідомляли,  що  приймаєте  наш  протекторат  і  що  хочете  бути  в  приятельських  відносинах  із  нашими  військами.  Ви  повинні  знати,  що  ми  радо  вітаємо  приятелів,  а  тому  ви  шукаєте  допомоги  й  підданства,  ми  це  даруємо,  і  про  це  ви  повинні  знати.  Осман-чауш  доповів  нам  усе,  що  ви  йому  переказали.  Так  само  ми  дали  наказ  кримському  ханові  Іслам  Гіреєві  ІІІ  й  нагадали  йому,  щоб  він  повернув  свої  очі  в  польську  сторону,  щоб  вони  вам  і  нашій  державі  не  робили  труднощів.  І  щоб  він  із  татарським  військом  був  напоготові.  Тим  більше,  що  ви  з  татарським  князем  у  приязні.  Як  ознаку  нашої  ласки  посилаю  почесний  одяг  і  інші  ознаки  приязні.  Ви  просили,  щоб  вам,  як  і  іншим  християнським  володарям,  з  імператорської  сторони  було  видано  договір.  Тому  що  ви  засвідчили  свою  вірність  і  що  у  ваших  краях  є  порядок,  повідомляємо  вам,  що  вам,  як  і  іншим  християнським  володарям,  невдовзі  буде  надісланий  договір  з  усіма  умовами  й  обов’язками».

Подолавши  супротив  шляхти  й  духовенства  гетьман  прийняв  протекцію  іновірця,  одержавши  від  султана  спеціальну  грамоту  «найвидатнішому  з  монархів  релігії  Ісусової  гетьману  козацькому  Богдану  Хмельницькому»  разом  із  багатими  подарунками,  однак  утримався  від  запрошення  більших  військ  протектора,  ніж  була  надана  Гіреєм,  посилаючись  на  тимчасову  неможливість  їх  утримання,  бо  «край  і  так  знищений».  Але  після  відступу  кримського  хана  під  Берестечком  того  ж  1651  року  й  захоплення  ним  Хмельницького,  який  спробував  повернути  Іслам  Гірея  в  бій,  коли  козаки  були  вимушені  віддати  за  гетьмана  викуп  золотом,  васалітет  почав  суттєво  тріщати  й  згодом  1653  року  фактично  добув  кінця  після  чергового  відступу  Іслам  Гірея  під  час  битви  під  Жванцем.  Візир  Кримського  ханства  Сефер  Гази  заклеймив  гетьмана  зрадником,  чим  остаточно  підштовхнув  Хмельницького  до  зміни  протектора  на  Москву.

У  подальшому,  маючи  на  меті  укладення  династичного  шлюбу  між  своїм  старшим  сином  Тимішем  і  молдовською  князівною,  яка  походила  з  визнаного  європейського  знатного  роду,  задля  досягнення  того  самого  статусу  рівної  сторони,  Хмельницький  організував  не  один  похід  у  бік  Молдови,  але  запланований  ним  наступний  гетьман  (той  самий  Тиміш),  якому  б  він  передав  владу  або  якого  мала  б  одностайно  обрати  старшина,  якби  від  козацької  демократії  формально  відійти  не  вдалося,  в  одному  з  походів  загинув,  повернувши  очі  батька  на  іншого  сина,  якого  історики  звикли  згадувати  не  інакше  як  Юрася.

Походженням  із  Молдови  був  й  один  із  видатних  козацьких  гетьманів  Іван  Підкова.

За  радянської  доби  деякі  частини  Молдови  входили  до  складу  Української  РСР,  маючи  статус  національної  автономії.

Також  рекомендую  переглянути  телесеріал  «Дракула»  2020  року  –  серіал  із  трьох  серій  (але  огидну  третю  не  раджу  дивитись,  оскільки  за  традицією  в  кожної  серії  свій  режисер  і  третій  із  своєю  роботою  не  впорався,  до  того  ж  ви  нічого  не  втратите,  бо  кожна  півторагодинна  серія  має  по-своєму  закінчену  тему,  де  історія  третьої  вже  виглядає  досить  зайвою).  До  купи  рекомендую  повний  метр  «Дракула»  2014  року  (Dracula  Untold).

Схема

Не-при-СТУП-ні  СТІ-ни,  /  ВІК-на  ЯК  бій-НИ-ці  –
00  10  10  /  10  !0  10
ЗА-мок  У  Кар-ПА-тах,  /  СНІЖ-на  НІЧ,  ім-ЛА.
10  !0  10  /  10  10  1
ВИ-є  ВОВ-ком  ВІ-тер  –  /  МИ-лі  ДО  дзві-НИ-ці!
10  10  10  /  10  !0  10
ЧОМ  че-КА-єш,  БРА-те?  /  ШВИД-ше  ДО  те-ПЛА!
10  10  10  /  10  !0  1

«МИ-лий  по-до-РОЖ-ній,  /  КЛИ-че  ВАС  гос-ПО-дар,
10  00  10  /  10  !  010
ГРА-ти  й  ДВЕ-рі  КЛИ-чуть!  /  БІ-лий  ХЛІБ,  ви-НА?
10  10  10  /  10  10  1
На-ли-ВАЙ-те,  ПИЙ-те  –  /  МІЙ  то-РІШ-ній  БОН-дар
00  10  10  /  !0  10  10
За-без-ПЕ-чив  ДО-бре…  /  ЗИ-му…  ПИЙ  до  ДНА…»
00  10  10  /  10  1!  1

«БУ-ду  ВІК  у-ДЯЧ-ний,  /  ПА-не,  во-є-ВО-до,
10  10  10  /  10  00  10
При-хи-СТИ-ли  ВЧАС-но!..»  /  «СКІЛЬ-ки  ТОЙ  ваш  ВІК!»
00  10  10  /  10  !!  1
«ВИ-шу-ка-не  ПИТ-во!  /  ПІС-не,  на-со-ЛО-до!
10  00  10  /  10  00  10
Ви-но-ГРАД  зби-РА-ли  /  ТОЧ-но  НЕ  то-РІК…
00  10  10  /  10  !0  1

Я  б  спус-ТО-шив  ДІЖ-ку!../  БА-чив  Я,  з  бал-КО-на
!0  10  10  /  10  !0  10
МІ-сяць  ВИ  во-ДИ-ли,  /  роз-сти-ЛА-ли  ШЛЯХ…
10  !0  10  /  00  10  1
КА-жуть  –  у  ле-ГЕН-дах,  /  ГО-ри  ЦІ  дра-КО-на,
10  !0  10  /  10  !0  10
ЩО  роз-БИВ  ос-МА-нів:  /  КЛЯ-тих  НА  кіл-КАХ
10  10  10  /  10  !0  1

КРИ-ки  ЧУ-ли  ДОВ-го,  /  НЕ  пом-РУТЬ  і  ДО-сі,
10  10  10  /  !0  1!  10
НЕ  по-БА-чать  РА-ю…»  /  «КА-жуть…  У  каз-КАХ…»
!0  10  10  /  10  !0  1
ВЛА-хі-є,  Мол-ДО-во!  /  СКІЛЬ-ки  Я  в  до-РО-зі!
10  00  10  /  10  !0  10
СКІЛЬ-ки  БА-йок  ЧУВ  я  –  /  ЗА-мок  НА  кіст-КАХ!..
10  10  1!  /  10  !0  1

ДУ-мав,  ЩО  роз-В’Я-же,  /  А  бе-РЕ  дрі-МО-та:
10  !0  10  /  !0  10  10
НЕ  за-БУДЬ,  ко-ЗА-че,  /  ЗАВ-тра  за-пи-ТАЙ
!0  10  10  /  10  00  1
ПРО  со-ЮЗ  Бог-ДА-нів,  /  ЦЕР-кву,  БО  су-БО-та…
!0  10  10  /  10  !0  10
ЧИ  то  ПРАВ-да,  КНЯ-же,  /  ЩО  не  СВІ-тить  РАЙ?»
!!  10  10  /  !!  10  1

Силабо-тонічна  система:
перехресне  римування  АбАб,  де  рими
«А»  –  6-стопний  хорей  10  з  постійною  цезурою  після  3-ої  стопи  з  жіночим  10    закінченням;
«б»  –  6-стопний  хорей  10  з  постійною  цезурою  після  3-ої  стопи  з  усіченим  чоловічим  1(0)  закінченням.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900707
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2021

Стиглі вишні

«Вабить  диво  –  юне  личко,
У  волоссі  в’ється  стрічка.
Вуст  красою  –  стиглі  вишні!  –
Зчарувала  –  що  колишні?

Зчарувала  –  що  прийдешні?
Закохався  наче  вперше.
Де  той  розум?  Що  поради?
Як  побачить  ці  принади,

Свердлить  кралю  хтивий  погляд:
Лиш  би  з  нею  бути  поряд,
Цілувати  все  рум’янець,
З  отакою  всяк  коханець!

А  що  люди?  Що  насмішки?
Обіймати  б  її  ніжки.
Під  спідницю  всі  охочі.
Плечі,  груди,  кляті  очі!...»

«Будь  зі  мною,  зоре  степу!..»
Задивилась  на  Мазепу…
Посміхнулась  як  лілея
Кримців  квітка,  Кочубея.

«Ні,  не  знати  б  таємниці!»
Колом  хвилі  по  криниці:
«Покохала  –  як  сказати?
Зрадиш  батька,  зрадиш  мати…»

06  вересня  2020  року


Так  вийшло,  що  хрещеним  батьком  доньки  генерального  писаря  (згодом  генерального  судді)  Війська  Запорізького  (Верхового,  а  саме  його  фактично  лівобережної  частини)  Василя  Кочубея  (прізвище  є  видозміненим  ім’ям  його  кримськотатарського  пращура  Кучук-бея)  Мотрі  (Мотрони),  що  народилася  1688  року  на  Полтавщині,  довелося  стати  самому  гетьману  Івану  Мазепі,  який  на  той  час  лише  другий  рік  як  перебував  на  настільки  високій  посаді.  

Майбутнім  таємним  стосункам  легендарного  гетьмана  й  доньки  його  наближеного,  але  все  ж  таки  політичного  супротивника,  яка  набула  слави  неймовірно  перебірливої  дівчини  через  виразно  прохолодне  ставлення  до  залицяльників,  судилось  набути  й  справді  шекспірівської  слави.  Політична  боротьба,  церковні  й  батьківські  заборони,  суспільний  осуд,  зіткнення  могутніх  держав,  бойові  дії,  мінливі  союзи,  програш  і  становлення  величних  володарів.  Чим  не  час  і  не  умови  для  романтичних  пригод?

Сам  Мазепа,  найвідоміший  зрадник  у  російській  історіографії,  був  «обраний»  гетьманом  за  підтримки  московських  військ.  Він  отримав  владу  завдяки  кулуарним  домовленостям  із  фактичним  керівником  уряду  Московії  Василем  Голіциним.  Фаворит  регентки  Софії  домігся  заслання  попереднього  гетьмана  Самойловича  в  Сибір  після  невдалого  спільного  походу  на  Крим,  на  думку  деяких  істориків  прикривши  таким  чином  власні  військові  прорахунки,  а  також  забезпечив  перешкоджання  вільному  волевиявленню  козаків  при  обранні  нового  гетьмана  Війська  Запорізького  (Верхового),  що  й  привело  до  влади  генерального  осавула  Івана  Мазепу.

Досвідчений  кар’єрист  на  той  час  уже  не  вперше  обертав  політичні  течії  могутніх  рік  на  свою  користь.  Він  пройшов  грандіозний  шлях  від  служби  королю  Речі  Посполитої  Яну  II  Казимиру  до  служби  правобережному  гетьману  Петру  Дорошенку,  з  яким  згодом  перейшов  під  протекторат  Османської  імперії  задля  забезпечення  повалення  влади  все  тієї  ж  «Республіки  Обох  Народів»  над  Військом  Запорізьким  і  відновлення  його  територіальної  цілісності  включно  з  підвладною  Москві  лівобережною  частиною.  Але  невдовзі  захоплений  після  невдалої  битви  в  полон  Мазепа  навіть  із  зиском  для  себе  вже  присягнув  на  вірність  ворогу  Дорошенка  –  лівобережному  гетьману  Івану  Самойловичу,  тепер  допомагаючи  здійснювати  мрію  про  об’єднання  держави  Хмельницького  вже  з  лівого  берега.  Проте  й  Самойловича  він  згодом  зрадив.

Безпосереднє  легендарне  (хоча  скоріше  легендоване)  закінчення  перебування  Мазепи  на  королівській  службі,  яку  він  почав  пажем  короля  Речі  Посполитої  Яна  II  Казимира,  нерідко  пов’язується  зі  скандалом,  у  подальшому  відображеному  у  творах  (історичних,  поетичних,  художніх,  музичних)  Вольтера,  Байрона,  Гюго,  Верне,  Булянже,  Ліста  й  інших  визначних  діячів  майбутніх  епох.  У  цих  творах  названий  коханцем  дружини  впливового  магната  Речі  Посполитої  (за  деякими  свідченнями  він  був  лише  довіреною  особою  справжнього  прихильника  магнатки)  Мазепа,  голим  прив'язаний  до  дикого  некерованого  коня,  який  зупинився  лише  серед  українського  степу,  знайшов  прихисток  серед  українських  козаків,  яких  згодом  й  очолив  і  вписав  своє  ім’я  поряд  з  іменами  Карла  XII  й  Петра  I  у  світову  історію.  Таким  чином,  і  без  згадування  його  пригод,  пов’язаних  із  Мотрею,  гетьману  не  відмовиш  в  усталеному  віроломному  романтичному  амплуа.

При  гетьмані  правобережному  Петрі  Дорошенку  Мазепа  дослужився  до  генерального  писаря  (війна  за  визнання  Річчю  Посполитою  широкої  автономії  Війська  Запорізького,  спроба  приєднання  Лівобережжя  під  час  антимосковського  виступу  лівобережного  гетьмана  Івана  Брюховецького,  перехід  під  політичний  протекторат  Османської  імперії,  втрата  позицій  унаслідок  поразок,  завданих  нападом  об’єднаних  сил  нового  лівобережного  гетьмана  Івана  Самойловича  й  московських  військ,  які  скористалися  непевністю  становища  Правобережжя  з  поширенням  османських  порядків),  при  лівобережному  Івані  Самойловичу  –  до  генерального  осавула  (спроби  дипломатичних  перемовин  із  Москвою  щодо  передачі  під  владу  гетьманові  слобідських  полків,  протидія  укладенню  Вічного  миру,  що  затверджував  поділ  козацької  держави,  обстоювання  Київської  митрополії).

Мазепа  сподівався  отримати  зиск  із  зайняття  посади  Самойловича,  але  натомість  через  загальну  зміну  розстановки  сил  і  московське  влаштування  його  «обрання»  він  за  погодженням  зі  старшиною  був  вимушений  за  наполяганням  Голіцина  підписати  не  надто  вигідні  для  нього  22  Коломацькі  статті  –  своєрідний  договір  між  гетьманом  і  представниками  московського  царату  (Іваном,  Петром  та  їх  регенткою  Софією).  Статті  посилались  на  права  й  свободи,  про  які  було  «договорено  ще  за  Богдана  Хмельницького».  

У  листі  за  підписом  Хмельницького  від  17.02.1654  читаємо  (якщо  віримо  московським  спискам)  про  те,  що  «прамие  поданные,  нижайшие  и  верные  слуги:  Богдан  Хмельницкий,  Гетман,  с  Войском,  Вашего  Царского  Величества,  Запорожским»,  які  «вседушно  тебе  яко  единого  благочестивого,  Великого  Государя,  Царя  нашего,  чтим,  и  к  тебе  всем  сердцем  и  помышлением  прилепилися»,  прохають  Олексія  Михайловича  закріпити  на  папері  у  грамотах  попередньо  домовлені  з  боярином  Бутурліним  при  прийнятті  присяги  в  січні  в  Переяславлі  взаємні  права  й  обов’язки  царя  та  Війська  Запорізького,  серед  яких  головним  чином  мало  б  бути  передбачено,  щоб  «…твоё  Царское  Величество  под  кровом  крилу  своею,  яко  орел  гнездо  свое  изволил  покривати,  и  нас,  верных  поданных  своих  милостию  своею,  от  всех  врагов,  вооруженною  рукою  наступающих,  своими  Монаршими  силами  защищати  и  обороняти  и  всегда  по  милости  своей  сохраняти»  задля  того,  щоби  гетьман  і  Військо  Запорізьке  «…тебе,  Великому  Государю  нашему,  твоему  Царскому  Величеству,  усердно  прияли,  и  вечно  служили,  на  всякие  враги  ополчалися,  и  кровь  свою  проливали,  и  точию  по  Бозе,  единому  под  солнцем  Благочестивому  Монарше,  твоему  Царскому  Величеству  служили,  в  роды  и  роды  во  веки».  

І  подібні  відносини  були  викладені  того  ж  1654  року  в  так  званих  Березневих  статтях  Хмельницького,  великий  проєкт  яких  був  забракований  царем,  але  вірогідно  домовленості  все  ж  були  ним  погоджені  в  скороченому  вигляді  (оригіналу  статей  як  єдиного  чистового  договору  не  існує,  а  збережені  списки  більше  нагадують  чернетки-листування  щодо  його  майбутнього  укладення,  вони  викладені  у  формі  прохань  Хмельницького,  під  якими  міститься  схвальна  або  негативна  відповідь  і  зауваження  царя,  так  би  мовити  протокол  розбіжностей  зразка  XVII  ст.),  причому  саме  за  велінням  останнього  до  статті  9  було  зроблено  допис  щодо  надання  ним  військової  допомоги  й  захисту  Війську  Запорізькому:  «В  прошлых  годех,  присилал  к  Царскому  Величеству  Гетман  Богдан  Хмельницкий  и  всё  Войско  Запорожское,  и  были  челом  многажди,  чтоб  Его  Царское  Величество  их  пожаловал  для  православныя  Християнския  веры  и  Святих  Божиих  церквей  за  них  вступился  и  принял  их  под  свою  Государеву  высокую  руку  и  на  неприятелей  их  учинить  им  помочь,  |…|  и  Великий  Государь  наш,  Его  Царское  Величество,  видя  такия  с  Королевския  стороны  многия  неисправления  и  грубости  и  неправды,  и  хотя  православную  Християнскую  веру  и  всех  православных  Християн  от  гонителей  и  хотящих  церкви  Божии  разорити,  и  веру  Христианскую  искоренити,  от  Латин  оборонити,  под  свою  Государеву  високую  руку  вас  принять,  а  для  вашей  оборони  собрал  Руские  и  Немецкие  и  Татарские  рати  многие,  идёт  сам  Великий  Государь,  Его  Царское  Величество,  на  неприятелей  Христианских,  и  бояр  своих,  и  воевод  шлёт  со  многими  ратьми,  и  на  тот  ратной  строй  по  Его  Государеву  Указу  роздана  его  Государева  казна  многая…».

Проте  після  певного  періоду  справжньої  дієвої  допомоги  подальші  дії  самодержця  щодо  своїх  нових  підданих  виявили  відмінність  царевого  «под  свою  Государеву  високую  руку  вас  принять»  від  бажаного  Хмельницьким  «всегда  по  милости  своей  сохраняти»,  оскільки  значну  частину  таких  підданих  він  згодом  повернув  під  польську  владу.

Внаслідок  Віленського  миру  1656  року,  сепаратно  укладеного  Московією  через  зростання  шведської  загрози  для  неї  самої  та  для  Речі  Посполитої  в  умовах  протидії  цьому  Богдана  Хмельницького,  цар  відмовився  підтримувати  козаків  у  війні  проти  Речі  Посполитої,  що  на  думку  гетьмана  порушувало  раніше  досягнуті  домовленості,  а  тому  він,  продовжуючи  бойові  дії,  не  скасовуючи  офіційно  московського  протекторату,  як  до  цього  не  скасовував  і  попередньо  домовленого,  проте  ще  не  закріпленого  договором  протекторату  османського  (Хмельницький  мав  лише  грамоту  султана  про  надання  протекторату,  яка  містила  посилання  на  необхідність  подальшого  підписання  більш  детального  договору),  поспішив  укласти  новий  антипосполитий  союз,  і  не  з  ким-небудь,  а  з  безпосередніми  ворогами  царя  –  Швецією,  Бранденбургом,  Трансильванією,  Волощиною  та  Молдовою  (Раднотський  договір  1656  року),  а  також  відновив  дипломатичні  контакти  з  Кримським  ханством  («Я  піддався  не  для  того,  аби  робити  те,  що  ти  скажеш...  Я  з  польським  королем  уже  перед  цим  воював,  щоб  повернути  свободу  мені  й  козакам,  аби  вони  не  були  холопами,  а  звались  козаками»;  «Шведи  –  люди  честі:  пообіцявши  дружбу  й  союз,  вони  дотримуються  слова.  Проте  цар,  уклавши  перемир'я  з  поляками  й  маючи  намір  повернути  нас  в  їхні  руки,  вчинив  із  нами  безсердечно»).  Але  вже  1657  року  Хмельницький  помер  (можливо  ставши  жертвою  отруєння),  а  його  наступник  Іван  Виговський,  придушивши  повстання  полтавського  полковника  Мартина  Пушкаря,  повернув  Військо  Запорізьке  під  владу  Речі  Посполитої,  повіривши  в  можливість  надання  козацькій  державі  статусу  рівноправного  Великого  князівства  Руського,  чого  до  цього  домагався  Хмельницький.  Але  не  зважаючи  на  документальні  спроби  існування  протягом  деякого  часу  в  якості  Великого  князівства  Руського  фактично  козацької  держави,  Сейм  відповідного  рішення  врешті  не  затвердив,  значно  скоротивши  Гадяцькі  домовленості  Виговського.  А  тому  замість  скинутого  тріумфатора  Конотопської  битви  (нищівна  поразка  московського  війська  1659  р.,  за  словами  російського  історика  XIX  сторіччя  С.  М.  Соловйова:  «Цвіт  московської  кінноти,  який  відбув  щасливі  походи  1654  й  1655  років,  загинув  за  один  день,  і  вже  ніколи  після  того  цар  московський  не  був  у  змозі  вивести  в  поле  такого  блискучого  війська»)  новим  гетьманом  1659  року  було  обрано  Юрася  (багато  хто  саме  так  полюбляє  позначати  його  ім’я)  Хмельницького,  який  у  той  самий  рік  повернув  козаків  під  московську  царську  руку,  а  після  поразки  Московії  в  невдалому  поході  проти  Речі  Посполитої  1660  року  знову  перекинувся  до  посполитих.

Із  цього  часу  Військо  Запорізьке  фактично  започаткувало  «традицію»  свого  поділу  на  лівобережну  (підмосковську  –  «Військо  Його  Царської  Величності  Запорізьке»)  й  правобережну  (підпольську  –  «Військо  Його  Королівської  Милості  Запорізьке»)  частини,  гетьмани  яких  невдало  намагалися  в  громадянській  війні,  частенько  підтримуваній  ззовні,  отримати  владу  над  всією  його  територією.  

Окремою  силою  на  політичній  карті  згодом  також  презентувало  себе  й  інше,  первинне  Військо  Запорізьке  –  Низове,  яке  по  смерті  Богдана  Хмельницького  вже  на  практиці  мало  змогу  вести  політику  невизнання  законності  минулого  включення  своїх  територій  до  держави  узурпатора,  якого  на  Запоріжжі  було  обрано  всього  лише  гетьманом  (керівником  війська  у  поході),  а  не  очільником  Війська  Запорізького,  яким  за  запорізькими  законами  продовжував  залишатися  отаман.  На  думку  січової  старшини,  створивши  нову  власну  державу  за  допомоги  запорожців,  похідний  гетьман  Війська  Запорізького  Хмельницький  не  тільки  відмовився  від  своїх  закономірних  васальних  зобов’язань,  а  й  анексував  саме  Військо  Запорізьке  й  привласнив  його  назву.  Із  цієї  причини  первинне  Військо  Запорізьке  стало  додавати  до  своєї  назви  уточнююче  «Низове»,  а  до  створеної  Хмельницьким  держави,  яка  мала  б  стати  васальною  по  відношенню  до  нього,  але  такою  не  стала    –  «Верхове»  або  «Городове»,  чи  просто  називати  її  «Гетьманщиною»  за  відмінною  від  запорожців  назвою  посади  її  очільника.

Але  після  оголошення  війни  Речі  Посполитій  до  того  підвладним  їй  же  гетьманом  Петром  Дорошенком,  який  мав  намір  об’єднати  Військо  Запорізьке  за  допомогою  нового  союзника  –  османського  султана  (і  майже  кілька  років  за  правом  сили  носив  титул  гетьмана  «Обох  берегів  Дніпра»),  Варшава  й  Москва  вирішили  оформити  припинення  гіпотетичного  існування  єдиного  Війська  Запорізького  Андрусівським  перемир’ям  1667  року,  згодом  «увічнивши»  його  Вічним  миром  1686  року,  що  юридично  закріплював  його  поділ  на  лівобережну  й  правобережну  частини.  Окремий  статус  отримало  й  Військо  Запорізьке  (Низове).  

Якраз  у  цей  1686  рік  Мазепа  й  мав  підписати  свої  Коломацькі  статті,  подібні  до  статей  його  попередників  Дем’яна  Многогрішного  (1669  р.)  й  Івана  Самойловича  (1672  р.),  звичайно  такі,  які  б  образливо  звужували  владу  гетьмана  чи  старшини  й  збільшували  вплив  царя,  але  на  цей  раз  зміни  були  по-справжньому  юридично  катастрофічні.  На  папері  на  відміну  від  фактичних  справ  до  цього  ніколи  не  заперечувався  державний  характер  гетьманської  влади,  що  дозволяло  козакам  вважати  себе  державою,  що  перебуває  під  протекторатом  Московії  (і  має  з  цього  свій  зиск  і  клопоти),  а  не  її  безправною  частиною,  що  б  там  не  вважав  царат.

Обраний  у  1648  році  запорізькими  козаками  в  якості  похідного  гетьмана  Хмельницький  намагався  домогтися  юридичного  визнання  з  точки  зору  тогочасного  міжнародного  права  згодом  створеної  ним  у  союзі  з  Кримським  ханством  незалежної  держави  Війська  Запорізького  за  допомогою  нашвидкуруч  «віднайдених»  у  своїй  генеалогії  князівських  коренів,  оскільки  справжню  незалежність  держави  за  правом  того  часу  мав  уособлювати  монарх,  а  не  простолюдин,  що  розумів  гетьман  (хоча  в  майбутньому  можливість  реалізації  цього  сценарію  ще  спровокує  гнів  старшини  й  козаків,  а  особливо  січовиків,  які  звикли  до  січової  демократії  з  постійним  відкликанням  і  переобранням  кошових  отаманів  і  не  хотіли  врешті-решт  добудуватися  у  своєму  державотворенні  до  наслідної  монархії  Хмельницьких).  Теорія  існування  держави  з  республіканською  формою  правління,  яку  сусіди  якщо  й  можуть  визнати,  то  лише  як  монархію,  згодом  зблизить  його  в  листуванні  з  очільником  іншої  формальної  республіки  –  Олівером  Кромвелем,  якому  таке  визнання  вдалося  і  без  коронації,  хоча  й  лорд-протектор  Англії,  Шотландії  та  Ірландії,  наступником  якого  став  його  син,  зрештою  не  зміг  забезпечити  неповернення  монархії,  яка  й  по  сьогодні  формально  існує  у  Сполученому  Королівстві  Великої  Британії  та  Північної  Ірландії  (загалом  захоплююча  історія  –  і  померли  з  Хмельницьким  в  один  рік;  до  речі  кожен  раз  як  сучасне  Сполучене  Королівство  помилково  називають  Великою  Британією  сумує  кожен  ірландець,  Англією  –  кожен  ірландець,  шотландець,  уельсець).

Ситуативний  союзник  гетьмана  єрусалимський  патріарх  Паїсій  під  час  особливої  коронаційної  процедури  в  Києві  на  початку  1649  року  титулував  Хмельницького  «пресвітлим  володарем  і  князем  русі»,  а  сам  гетьман  зверхньо  відповідав  послам  короля  Яна-Казимира:  «Правда  то  є,  що  я  –  лихий  і  малий  чоловік,  але  мені  то  Бог  дав,  що  я  є  єдиновладцем  і  самодержцем  руським  |…|  Тепер  уже  час  минув.  Я  вже  доказав,  про  що  ніколи  не  мислив,  докажу  й  далі,  що  задумав:  виб’ю  з  лядської  неволі  народ  весь  руський.  А  що  до  цього  за  шкоду  і  кривду  свою  воював,  тепер  воювати  буду  за  віру  православну  нашу  |…|.  За  границю  на  війну  не  піду!  Шаблі  на  турків  і  татар  не  підійму!  Досить  маю  на  Україні,  Поділлі  і  Волині  тепер  –  досить  достатку  і  пожитку  тепер  в  землі  й  князівстві  моїм  по  Львів,  по  Холм  і  Галич.  А  ставши  над  Вислою,  скажу  дальшим  ляхам:  сидіть  і  мовчіть,  ляхи!  І  дуків  і  князів  туди  зажену,  а  як  будуть  і  за  Віслою  брикати,  знайду  я  їх  там  певно».  Зважаючи  на  дійсно  велику  силу,  підняту  на  спротив  Речі  Посполитій,  намагаючись  утримати  майбутню  Україну  у  своїй  орбіті,  посполиті  вимушені  були  визнати  Хмельницького  «Гетьманом  Війська  Його  Королівської  Милості  Запорізького».  Ще  28.11.1648  Хмельницкий  писав  османському  султану  зі  Старого  Села:  «А  нам  Господь  Бог  в  нагороду  за  наші  кривди  дозволив  взяти  під  владу  більшу  половину  польського  королівства,  Україну,  Білу  Русь,  Волинь,  Поділля  із  усією  руссю,  аж  по  Віслу».  Але  при  найпершому  загостренні  гетьман  знову  почав  вести  себе  як  господар  незалежної  держави,  глобально  не  змінюючи  своєї  поведінки  навіть  після  переходу  під  протекторат  Османської  імперії,  а  згодом  московського  царя.  А  після  сепаратно  укладеного  Московією  Віленського  миру  1656  року  він  знову  вважав  себе  повноправним  самостійно  вирішувати  долю  очолюваного  ним  Війська  Запорізького,  фактично  звільнивши  себе  від  виконання  даних  царю  заприсягань.

Розмах,  з  яким  Хмельницького  підтримала  майбутня  козацька  держава,  вітаючи  його  в  якості  свого  визволителя,  який  упевнено  підкреслював  –  вороття  немає,  можна  з  легкістю  відчути  за  характерним  традиційним  для  українців  описом  початку  визвольної  війни  обранням  Хмельницького  гетьманом  на  Запоріжжі  й  проголошення  згодом  держави  Війська  Запорізького  по  всій  майбутній  Україні,  наданим  Миколою  Федоровичем  Чернявським  (у  виправдання  автора  скажу,  що  небажане  за  сучасними  мірками  римування  дієслів  наближує  тим  не  менш  текст  до  традиційної  народної  творчості).


Микола  Федорович  Чернявський  (1868-1938  р.р.)  –  «Богданова  інтродукція»,  1901  р.

То  не  хмара  від  Лиману
Сонце  заступає,
Гей,  то  військо  запорозьке
З  Січі  вирушає.
За  три  милі  Дике  Поле
Козаки  укрили,
Доходжали-доступали
До  Чурай-могили:
«Гей,  прощай,  могило-горо,
Степовая  мати,
Ідемо  братів  з  неволі,
З  муки  виручати!..»
Сонце  сяє,  вітер  віє,
Бунчука  питає:
«Ой  скажи  ти,  хто  такий-то
Військо  впоряджає?
Хто  з  ним  поруч  виступає
На  коні  баскому?..»
«Розкажу,  але  до  часу
Не  кажи  нікому.
То  –  Богдан,  орел  крилатий,
Йде  на  Україну
Визволяти-рятувати
Стоптану  країну.
Поруч  з  ним  –  ідуть  татари,
Тугай-бей  на  чолі:
Нагулялися  вельможні
Вже  пани  на  волі…»

Сонце  сяє,  вітер  віє,
З  корогвами  грає,
А  Богдана  смілу  душу
Думка  обгортає:
«Підійму,  збуджу  Вкраїну,
Заревуть  гармати,
Запалають,  підуть  в  небо
Панськії  палати,
І  не  раз  річки  криваві
Потечуть  у  полі,
Та  чи  вирву  ж  Україну
З  лядської  неволі?..»
Сонце  сяє.  З  моря  вітер
Віє-повіває,
А  над  військом  хмара  круків,
Стогнучи,  кружляє.
Тугай-бей  на  них  погляне
І  сміються  очі:
До  очей  вони  вельможних,
Знає  він  –  охочі...
Військо  йде,  і  важко  стогне
Степ  під  копитами.
Ой  застогне  й  Україна,
Збуджена  громами!..


Його  ж  «Богданова  слава»,  1902  р.

Стогне  Київ  старий,  аж  здригається,
На  Подолі  луна  розлягається.
Всюди  дзвони  гудуть,
І  гармати  ревуть,
І  гукає  поспільство  завзято...
В  славнім  Києві  свято.

Суне  з  міста  народ  лава-лавою,
То  йде  в  Київ  Богдан,  вкритий  славою.
Із  походу  верта,
Поминає  міста,
Йде  у  Київ  старий  із  чужини
В  саме  серце  Вкраїни.

Не  вогонь  по  шляху  розгоряється,
Гей,  то  військо  іде,  наближається.
Суне  військо  здаля,
Стогне  мерзла  земля.
Корогви  гомонять.  А  на  чолі
Іде  влюбленець  долі.

Ніби  лев  степовий,  ситий  славою,
Що  мечами  придбав  під  Пилявою,
Побратимів  своїх,
Леопардів  грізних,
В  Золотії  Ворота  з  собою
Він  веде  з  поля  бою.

До  Софії  іде  не  хвалитися
Вкупі  з  людом  усім  помолитися,
Що  минула  війна
І  неволя  страшна,
Ті  кайдани  злих  утисків  панських
Впали  з  рук  християнських.

Дзвіниці  гудуть,  аж  хитаються...
А  Богдан  у  Софії  вклоняється.
І  співають  попи...
В  вікна  сонце  снопи
Золотого  проміння  вкидає.
Гетьман  сльози  втирає:

«Недарма  морем  кров  розливалася,
Білим  трупом  земля  укривалася.
Дорога  та  ціна,
Та  минулась  війна,
І  немає  ніде  в  цій  хвилині
Більш  рабів  на  Вкраїні!..»


Однак  тепер  у  рік  укладення  Вічного  миру  у  статті  19  Мазепинських  статей  чітко  зазначалося:  «Да  чтоб  Гетману  и  Старшине,  служа  Великим  Государям,  Их  Царскому  Пресветлому  Величеству,  народ  малороссийский  всякими  меры  и  способы  с  великороссийским  народом  соединять  и  в  неразорванное  и  крепкое  согласие  приводить  супружеством  и  иным  поведением,  чтоб  были  под  одною  Их  Царского  Пресветлого  Величества  державою  обще,  яко  единой  християнской  веры,  и  никто  б  голосов  таких  не  испущал,  что  Малороссийской  край  Гетманского  регименту,  а  отзывались  бы  везде  единогласно  Их  Царского  Пресветлаго  Величества  самодержавной  державы  Гетман,  и  Старшина,  и  народ  малороссийской  с  великороссийским  народом  |…|  И  Гетман,  и  Старшина,  и  всё  Войско  Запорожское  сей  Их,  Великих  Государей,  Их  Царского  Пресветлого  Величества,  указ  и  изволение  приняли,  и  обещались  содержать  твёрдо»).

Завдяки  інтригам  гетьманську  булаву  Мазепа  втримав  і  після  перевороту  1689  року,  унаслідок  якого  Софію  було  усунуто  від  влади  й  вона  перейшла  до  Івана  Олексійовича  (у  цей  же  рік  гетьман  домігся  від  підтриманого  ним  у  перевороті  Наришкіна  влаштування  підписання  Московських  статей,  які  дещо  нейтралізували  попередні  Коломацькі),  по  смерті  якого  (1696  рік)  трон  успадкував  його  брат  Петро  I.  

Саме  за  царювання  молодого  Петра  Мазепа  й  набув  слави  найкориснішого  для  царя  гетьмана  («ніколи  ще  не  було  гетьмана  кориснішого  й  вигіднішого  для  царя,  як  Іван  Степанович  Мазепа»).  Зокрема,  надсилаючи  значні  сили  й  кошти  на  війну  з  османами  (наприклад,  характерним  відблиском  епохи  стало  одне  з  багатьох  відомих  історії  тимчасове  здобуття  1696  року  Азова),  обмежено  запроваджуючи  кріпацтво  й  упорядковуючи  знатне  військове  товариство  (грунт  для  запровадження  дворянства),  допомагаючи  рабською  із  числа  підпорядкованих  йому  людей  силою  зводити  Петербург,  збільшуючи  московську  військову  присутність  і  надаючи  молодому  монархові  поради  у  справах  Речі  Посполитої,  Криму,  Швеції,  гетьман,  як  другий  із  черги,  був  нагороджений  у  Москві  в  1700  році  тодішнім  найвищим  орденом  святого  Андрея,  а  1703  року  отримав  від  Августа  II  найвище  тодішнє  польське  відзначення  –  орден  «Білого  Орла».  Козацькі  полковники  із  сарказмом  зауважували,  що  «цар  скоріше  не  повірить  ангелові,  ніж  Мазепі».  

При  цьому  знову  ж  таки  завдяки  інтригам,  наприклад,  залякуванню  незалежної  від  нього  своєрідної  республіки  Війська  Запорізького  (Низового)  або  опозиційної  старшини  царем,  а  царя  Січчю  та  підбурюваними  нею  повсталими  козаками  й  невірною  старшиною,  Мазепа  зміг  значно  посилити  гетьманську  владу  й  відновити  могутність  Війська  Запорізького  (Верхового),  хоча  й  зберігаючи  свою  формальну  підлеглість  царю.

Апогеєм  величі  Мазепи  стало  взяття  його  військами  під  контроль  1704  року  значних  територій  союзної  царю  по  Північній  війні  проти  Швеції  Речі  Посполитої  (на  її  ж  прохання  і  на  виконання  наказу  царя),  на  яких  ще  з  1702  року  успішно  відбувалося  загальнонародне  повстання  під  проводом  Семена  Палія,  розпочате  через  невдоволення  козаків  ліквідацією  короною  Війська  Запорізького  на  Правобережжі,  а  селян  –  економічними  утисками  шляхти  й  магнатів.  Палій  неодноразово  писав  до  царя,  намагаючись  отримати  допомогу,  яку  до  нього  у  схожій  ситуації  колись  отримав  Хмельницький,  але  натомість  зустрів  московського  «жандарма»  Мазепу  й  був  усунений  від  подальших  процесів.  Але  угамувавши  повторення  Хмельниччини  в  мініатюрі  й  відновивши  порядок,  як  його  розуміли  король  і  цар,  Мазепа  не  залишив  Правобережжя  і  надалі  «забезпечував»  надійний  тил  царському  союзнику.

Незважаючи  на  те,  що  безпосередньо  постраждалі  від  порядку,  який  поспіхом  навів  гетьман,  зовсім  не  схожого  на  омріяну  січову  вольницю,  не  могли  повністю  поділяти  загальної  радості  від  утілюваної  ним  версії  майбутнього  єдиного  Війська  Запорізького  (гетьман  не  погребував  розібратися  навіть  із  невдоволеним  Палієм  –  невгамовним  ватажком  повстання,  якого  Мазепі  зовсім  скоро  довелося  відправити  в  Сибір,  затаврувавши  п'яницею  та  зрадником),  Мазепа  все  ж  зажив  за  свій  вчинок  великої  слави.  Давненько  вже  ніхто  всерйоз  не  наважувався  повернути  Війську  Запорізькому  кордони,  які  було  проголошено  за  Хмельницького,  але  Мазепа,  як  тепер  здавалося  багатьом,  здійснював  мрію  своїх  попередників  і  на  цей  раз  об’єднання  берегів  Дніпра  мало  нові  шанси  на  успіх  («Від  Богдана  до  Івана  не  було  гетьмана»).

За  таких  умов  уже  1704  року  забронзовілий  у  своїй  могутності  Мазепа  посмів  просити  опозиційно  налаштованих  Кочубеїв  видати  Мотрю  за  нього  (з  1702  року  гетьман  був  вдівцем),  не  дивлячись  ані  на  шалену  різницю  у  віці,  ані  на  церковні  заборони.  Кочубеї  ж  відповіли  відмовою.

За  наполяганням  матері  Мотрю  було  відправлено  до  монастиря,  по  дорозі  до  якого  дівчина  все  ж  спромоглася  втекти  до  Мазепи,  яким  вона  захоплювалась  і  політичні  переконання  якого  їй  подобалися  значно  більше  за  переконання  батька  й  матері,  а  також  нав’язуваних  ними  майбутніх  наречених.  Але  аби  уникнути  загрозливого  для  своєї  влади  конфлікту,  гетьман  відіслав  хрещеницю  назад  до  батьків.  Деякий  час  він  таємно  листувався  з  Мотрею,  намагаючись  пояснити  свій  вчинок  і  залагодити  заподіяну  дівчині  образу,  вона  ж  у  своїх  листах,  зокрема,  скаржилася  на  матір,  називаючи  її  мучителькою  (листи  збереглися  через  те,  що  стали  частиною  доказів  на  майбутньому  судовому  процесі  проти  Мазепи):  «Моє  серденько,  мій  квіте  рожаний!  Сердечно  від  того  болію,  що  недалеко  від  мене  їдеш,  а  я  не  можу  очиць  твоїх  і  личка  біленького  видіти,  через  сей  листочок  кланяюся,  всі  членики  цілую  люб'язно»;  «Зажурився  я,  почувши  од  дівки  таке  слово,  що  Ваша  милість  зазле  на  мене  маєш,  бо  Вашу  милість  при  собі  не  затримав…»;  «Прошу  і  вельми,  за  ніжки  Вашу  милість,  моє  серденько,  обійнявши,  прошу  не  відкладай  своєї  обітниці»;  «Моє  серце  коханеє!  Сама  знаєш,  як  я  сердечно,  шалено  люблю  Вашу  милість;  ще  нікого  на  світі  не  любив  так;  моє  б  то  щастя  і  радість,  щоб  нехай  їхала  та  жила  у  мене,  тільки  ж  я  уважав,  який  кінець  цього  може  бути,  а  особливо  при  такій  злості  та  заїлості  твоїх  родичів;  прошу,  моя  любенько,  не  міняйся  ні  в  чому,  оскільки  неоднократ  слово  своє  і  рученьку  дала,  а  я  взаємно,  коли  живий  буду,  тебе  не  забуду»;  «|…|  чого  Ваша  милість  од  мене  потребуєш,  скажи  все  сій  дівці;  нарешті,  коли  вони,  прокляті  твої,  тебе  цураються,  іди  в  монастир,  а  я  знатиму,  що  на  той  час  з  Вашою  милістю  чинити».

Предметом  дискусій  досі  залишаються  мотиви  дій  Мазепи  щодо  одруження  на  за  сучасними  законами  неповнолітній  дівчині.  Окрім  справді  романтичних  почуттів  державного  старця  до  пригнічуваної  власними  батьками  дівчини,  висуваються  також  теорії  щодо  прагматичних  спроб  гетьмана  таким  чином  залишити  незмінним  власний  державний  курс  після  своєї  смерті,  керовано  передавши  майбутній  гетьманші  (прибічниці  його  курсу),  а  згодом  майбутньому  чоловіку  вдовиці  (також  прихильному  такому  курсу)  козацьку  державу.  На  користь  цього  свідчить  історія  третьої  дружини  Хмельницького,  яка  ще  до  одруження  на  ньому  була  впливовою  лівобережною  шляхтичкою,  а  після  ще  за  життя  гетьмана  йменувалася  гетьманшою,  видавала  універсали  й  брала  безпосередню  участь  у  керуванні  державними  справами.

Згодом  Мотрю  віддали  заміж  за  Івана  Чуйкевича,  але  навіть  після  зради  по  відношенню  до  Мазепи  й  страти  її  батька  Василя  Кочубея  1708  року  подружжя  залишалося  на  боці  гетьмана  (Василь  Кочубей  разом  з  чоловіком  сестри  власної  жінки  Іваном  Іскрою  доніс  Петрові  І  про  таємні  перемовини  Івана  Мазепи  з  польським  королем  Станіславом  I  Лещинським  і  шведським  королем  Карлом  ХІІ,  направлені  на  вихід  Війська  Запорізького  з-під  царської  влади,  у  правдивість  чого  зачарований  Мазепою  та  заклопотаний  Північною  війною  цар  не  повірив  і  наказав  гетьману  стратити  донощиків;  Іскрі  також  інколи  приписують  любовний  інтерес  до  Мотрі,  яким  нібито  й  були  значною  мірою  зумовлені  його  дії  (саме  таким  його  й  зображує  Пушкін),  але  через  реальний  вік  Іскри,  а  також  його  сімейний  стан  це  скоріш  слід  вважати  літературною  вигадкою,  що  об’єднує  Іскру  з  іншими  козаками,  які  безуспішно  сваталися  до  доньки  Кочубея).

Природньо,  що  Мазепа  в  порушення  підписаних  ним  статей  мав  фактично  дипломатичні  відносини  з  близькими  йому  володарями  Європи  й  шукав  можливості  за  їх  допомоги  послабити  владу  Петра  I  задля  збереження  існуючих  і  повернення  відібраних  царатом  козацьких  вольностей  (будемо  справедливі,  насамперед  тих,  які  були  корисні  самому  гетьману),  до  того  ж  враховуючи  те,  що  значна  частина  державних  ознак  Війська  Запорізького  (включно  з  відокремленістю  від  Московії  митним  бар’єром)  все  ще  зберігалася  за  Мазепи.  Чутки  про  останні  наміри  Петра  I  реформувати  (ліквідувати)  традиційні  військово-політичні  звичаї  козацької  держави  (які  скажімо  чесно  застаріли,  що  й  буде  доведено  її  майбутнім  розгромом),  поставити  на  її  чолі  іноземців  і  насправді  повернути  Правобережжя  Речі  Посполитій  значно  пожвавили  думки  Мазепи  щодо  протидії  царю.

Наприклад,  Микола  Васильович  Гоголь,  мешкаючи  царським  коштом  за  кордоном  в  обмін  на  показну  москвофілію,  наприкінці  свого  життя  наступним  чином  «засуджував»  «італійку»  Мазепи  по  відношенню  до  проєкту  в  цілому  успішних  військових  реформ  Петра  I,  яка  («італійка»),  на  його  думку,  являла  собою  бажання  порятунку  «народа,  так  отличного  от  русских,  дышавшего  вольностью  и  лихим  козачеством,  хотевшему  пожить  своею  жизнью»  від  загрози  «утраты  национальности,  большего  или  меньшего  уравнения  прав  с  собственным  народом  русского  самодержца»:  «Такая  власть,  такая  гигантская  сила  и  могущество  навели  уныние  на  самобытное  государство,  бывшее  только  под  покровительством  России.  Народ,  собственно  принадлежавший  Петру  издавна,  униженный  рабством  и  деспотизмом,  покорялся,  хотя  с  ропотом.  Он  имел  не  только  необходимость,  но  даже  и  нужду,  как  после  увидим,  покориться.  Их  необыкновенный  повелитель  стремился  к  тому,  чтобы  возвысить  его,  хотя  лекарства  его  были  слишком  сильные.  Но  чего  можно  было  ожидать  народу,  так  отличному  от  русских,  дышавшему  вольностью  и  лихим  козачеством,  хотевшему  пожить  своею  жизнью?  Ему  угрожала  утрата  национальности,  большее  или  меньшее  уравнение  прав  с  собственным  народом  русского  самодержца.  А  не  сделавши  этого,  Пётр  никак  не  действовал  бы  на  них.  Всё  это  занимало  преступного  гетмана.  Отложиться?  Провозгласить  свою  независимость?  Противопоставить  грозной  силе  деспотизма  силу  единодушия,  возложить  мужественный  отпор  на  самих  себя?  Но  гетман  был  уже  престарелый  и  отвергнул  мысли,  которые  бы  дерзко  схватила  выполнить  буйная  молодость.  Самодержец  был  слишком  могуч.  Да  и  неизвестно,  вооружилась  ли  бы  против  него  вся  нация  и  притом  нация  свободная,  которая  не  всегда  была  в  спокойствии,  тогда  как  самодержец  всегда  мог  действовать,  не  давая  никому  отчёта.  Он  видел,  что  без  посторонних  сил,  без  помощи  которого-нибудь  из  европейских  государей  невозможно  выполнить  этого  намерения.  Но  к  кому  обратиться  с  этим?  Крымский  хан  был  слишком  слаб  и  уже  презираем  запорожцами.  Да  и  вспомоществование  его  могло  быть  только  временное.  Деньги  могли  его  подкупить  на  всякую  сторону.  Тогда  как  здесь  именно  нужна  была  дружба  такого  государства,  которое  всегда  бы  могло  стать  посредником  и  заступником.  Кому  бы  можно  это  сделать,  как  не  Польше,  соседке,  единоплеменнице?  Но  царство  Баториево  было  на  краю  пропасти  и  эту  пропасть  изрыло  само  себе.  Безрассудные  магнаты  позабыли,  что  они  члены  одного  государства,  сильного  только  единодушием,  и  были  избалованные  деспоты  в  отношении  к  народу  и  непокорные  демократы  к  государю.  И  потому  Польша  действовать  решительно  не  могла.  Оставалось  государство,  всегда  бывшее  в  великом  уважении  у  козаков,  которое  хотя  и  не  было  погранично  с  Малороссией,  но,  находясь  на  глубоком  севере,  оканчивающееся  там,  где  начинается  Россия,  могло  быть  очень  полезно  малороссиянам,  тревожа  беспрестанно  границы  и  держа,  так  сказать,  в  руках  Московию.  Притом  шведские  войска,  удивившие  подвигами  своими  всю  Европу,  ворвавшись  в  Россию,  могли  бы  привести  царя  в  нерешимость,  действовать  ли  на  юге  против  козаков  или  на  севере  против  шведов.

В  таких  размышлениях  застало  Мазепу  известие,  что  царь  прервал  мир  и  идёт  войною  на  шведов»  (Н.  В.  Гоголь.  Полное  собрание  сочинений  в  четырнадцати  томах:  Изд-во  АН  СССР,  1937-1952.  Т.  9.,  с.  83-84).

У  подальшому  після  розірвання  союзу  польського  короля  та  царя  по  Північній  війні  Мазепа  неодноразово  прохав  Петра  I  надіслати  йому  війська  для  підсилення  Війська  Запорізького,  зокрема  повернути  йому  козаків,  значна  кількість  яких  до  цього  була  виведена  з  підпорядкування  гетьману  для  участі  у  війні  на  півночі.  Мазепа  пояснював,  що  ці  сили  необхідні  були  йому  для  захисту  підвладних  йому  земель,  які  продовжували  використовуватися  Московією  в  якості  серйозної  ресурсної  бази,  від  природних  ворогів,  зокрема  від  османських  і  тепер  польських  союзників  Швеції.  Гетьман,  який  бажав  нівелювати  військову  участь  у  чужій  для  нього  (у  шведській  її  компоненті)  війні  й  мав  перевірений  роками  хист  до  нацьковування  недоброзичливців  один  на  одного,  намагався  відтягнути  сили  Петра  I  з  основних  напрямків  наступу  Карла  ХІІ,  направляючи  шведів  і  війну  повз  Військо  Запорізьке,  виснажуючи  обидві  сторони.  За  деякими  свідченнями  Мазепа  заздалегідь  запевняв  Карла  ХІІ  в  прихильності  й  неучасті  його  військ  у  війні  на  боці  царя,  що  також  убезпечувало  військам  шведів  найкоротший  шлях  повз  Військо  Запорізьке,  незважаючи  на  можливість  удару  з  козацького  боку.

Але  після  того  як  шведські  війська  відчули  перші  серйозні  поразки  на  Смоленському  напрямку,  завдані  швидко  реформованими  на  сучасний  манер  з  урахуванням  попередніх  невдач  військами  Петра  І  на  півночі,  а  цар  не  надіслав  оточеному  ворогами  гетьману  військ  підтримки,  Карл  XII  несподівано  повернув  на  зимівку  з  території  сучасної  Білорусі  до  сучасної  України,  порушивши  таким  чином  вишуканий  початковий  план  Мазепи.  Гетьман  ослухався  царя  й  не  виступив  проти  шведів  під  Стародубом,  а  відправив  посла  до  Карла  ХІІ  з  проханням  протекції  та  запевненням  у  можливості  повернення  боєздатності  військам  за  рахунок  потужного  арсеналу  й  складів  із  провізією  в  Батурині  й  інших  містах  Війська  Запорізького.  Таким  чином,  він  вступив  у  погано  підготовлений  уже  не  політичний,  а  військовий  ситуативний  союз  із  Карлом  XII,  що  було  неоднозначно  оцінено  багатьма  козаками,  заскоченими  таким  розвитком  подій.  Договір,  який  Мазепа  уклав  із  Карлом  XII  в  якості  не  виборного  гетьмана,  а  князя  (титул  Князя  Священної  Римської  імперії  Мазепа  отримав  1707  року  від  цісаря  Йосифа  I  за  минулу  участь  у  війнах  «Святої  ліги»  проти  османів),  з  якого  випливала  домовленість  про  самовладний  характер  правління  в  козацькій  державі,  був  також  несподіванкою  для  тих,  хто  вважав  уже  укладеним  інший  таємний  договір,  стороною  якого  була  Річ  Посполита,  яка  вустами  того  самого  короля  Станіслава  I  Лещинського,  про  переписку  з  яким  і  доніс  Кочубей  з  Іскрою  царю,  обіцяла  повернутись  до  знайомих  козацтву  значно  демократичніших  Гадяцьких  статей  (Республіка  Трьох  Народів),  вірогідність  реалізації  яких  значно  зростала  внаслідок  послаблення  Москви,  спричиненого  шведським  наступом,  враховуючи  до  того  ж  і  те,  що  Мазепа  все  ще  продовжував  утримувати  зайняті  ним  після  повстання  Палія  території,  які  Річ  Посполита  попросила  лише  вгамувати,  а  не  анексувати.

Таким  чином,  майбутній  формат  підлеглості  «монархічної»  держави  Війська  Запорізького  Стокгольму,  замість  теперішньої  зростаючої  залежності  від  Москви  чи  замість  знайомого  за  минулим  проєктом  формату  «демократичної»  підлеглості  Варшаві  (варіант  підлеглості  Стамбулу  остаточно  вичерпав  себе  ще  за  Дорошенка)  не  став  ідеальним  рішенням  в  очах  багатьох  запорожців.

Непідготовленість  широких  мас  до  історичного  моменту,  до  якого  вели  таємні,  до  того  ж  досить  непевні  переговори,  призвела  до  значного  розколу  думок  і  небажання  реально  приймати  участь  у  бойових  діях.  Після  того,  як  унаслідок  блискавичної  реакції  Петра  I  війська  Олександра  Меншикова,  його  фаворита  й  сподвижника,  розграбували  й  спалили  столичний  Батурин,  який  перебуваючи  в  облозі  не  дочекався  повернення  Мазепи,  який  рушив  назустріч  шведам,  а  впав  і  був  наголову  вирізаний  (до  того  ж  через  можливу  зраду  сотника  Івана  Носа),  розкол  значно  збільшився,  але  невпевненість  ворогуючих  сторін  у  мотивації  козаків,  які  формально  стали  на  бік  Карла  ХІІ  чи  Петра  І,  зумовила  фактичне  обмеження  їх  участі  в  бойових  діях  уже  зі  сторони  ворогуючих  володарів.  

Застарілість  нереформованої  армії  шведського  короля  й  помилковість  суджень  щодо  можливості  значної  підтримки  його  військам  на  території  Війська  Запорізького,  а  також  надзвичайно  вдала  міжнародна  політика  царя  з  ізоляції  Карла  ХІІ,  яка  позбавила  його  реальної  допомоги  від  союзників  у  становищі,  коли  козацькі  арсенали  внаслідок  рішучих  швидких  дій  Петра  I  були  знищені  ще  до  вступу  шведів  на  козацькі  землі,  швидко  знекровили  Мазепинського  протектора,  якому  врешті  було  завдано  фатальної  поразки  в  Полтавській  битві.  Невдала  зрада  Мазепою  Петра  I  в  історичному  масштабі  призвела  до  становлення  Російської  імперії,  в  якій  Військо  Запорізьке  («Верхове»),  а  за  Катерини  й  Запорізька  Січ  з  часом  були  позбавлені  будь-яких  ознак  минулої  власної  державності.

1709  року  після  поразки  шведів  і  Мазепи  у  війні  проти  Петра  І  Мотря  та  її  чоловік  потрапили  до  московського  полону,  але  були  помилувані  як  родичі  покійного  Кочубея.  За  вироком  суду  Івана  Чуйкевича  заслали  в  Сибір.  Мотря  ж  пішла  за  ним,  а  по  смерті  чоловіка  повернулася  на  Батьківщину  й  усе  ж  дожила  віку  в  монастирі.

Мазепа  помер  восени  того  ж  1709  року  у  віці  70  років  у  Молдові,  куди  відступив  разом  із  Карлом  XII.  За  деякими  переказами,  розуміючи  неможливість  реваншу  й  високу  ймовірність  його  видачі  Петру  I,  гетьман  випив  отруту  з  власного  перстня.  

Його  генеральний  писар  Пилип  Орлик,  обраний  1710  року  гетьманом  Війська  Запорізького  (у  вигнанні  –  до  5  тис.  козаків),  гірко  засвоївши  несприйняття  козаками  й  найменших  чуток  щодо  можливого  повернення  в  будь-якому  вигляді  гетьманського  самовладдя,  уклав  із  тепер  фактично  задунайськими  козаками  власний  договір  –  Договори  й  Постановлення  Прав  і  вольностей  Війська  Запорізького  (до  віднайдення  2008  року  українського  варіанту  тексту  в  Москві  з  відомого  до  того  латинського  варіанту  назва  перекладалась  як  Пакти  й  Конституції  прав  і  вольностей  Війська  Запорізького;  документ  вважається  першою  українською  конституцією).  Спір  щодо  скарбів,  які  привіз  із  собою  до  Молдови  один  із  найбагатших  козацьких  гетьманів,  за  рішенням  Карла  XII  був  вирішений  на  користь  родича  Мазепи,  у  той  час  як  Орлик  наполягав  на  тому,  що  голова  держави  лише  тимчасово  розпоряджався  скарбами,  які  належали  державі  й  мали  бути  повернуті  Війську  Запорізькому.  У  майбутньому  використовуючи  дипломатичні  й  недипломатичні  методи  спадком  Мазепи  спромоглась  таємно  заволодіти  Москва.  Орлик  із  вигнання  ще  тривалий  час  продовжував  керувати  козацькими  повстанцями  на  території  Речі  Посполитої,  впроваджуючи  на  ділі  козацьку  конституцію.


Александр  Сергеевич  Пушкин  –  «Полтава»,  1828  год

Он  стар.  Он  удручён  годами,
Войной,  заботами,  трудами;
Но  чувства  в  нём  кипят,  и  вновь
Мазепа  ведает  любовь.

Мгновенно  сердце  молодое
Горит  и  гаснет.  В  нём  любовь
Проходит  и  приходит  вновь,
В  нём  чувство  каждый  день  иное:
Не  столь  послушно,  не  слегка,
Не  столь  мгновенными  страстями
Пылает  сердце  старика,
Окаменелое  годами.
Упорно,  медленно  оно
В  огне  страстей  раскалено;
Но  поздний  жар  уж  не  остынет
И  с  жизнью  лишь  его  покинет.

|…|  

И,  вся  полна  негодованьем,
К  ней  мать  идёт  и,  с  содроганьем
Схватив  ей  руку,  говорит;
«Бесстыдный!  старец  нечестивый!
Возможно  ль?..  нет,  пока  мы  живы,
Нет!  он  греха  не  совершит.
Он,  должный  быть  отцом  и  другом
Невинной  крестницы  своей...
Безумец!  на  закате  дней
Он  вздумал  быть  её  супругом».

|…|  

Не  только  первый  пух  ланит
Да  русы  кудри  молодые,
Порой  и  старца  строгий  вид,
Рубцы  чела,  власы  седые
В  воображенье  красоты
Влагают  страстные  мечты.

И  вскоре  слуха  Кочубея
Коснулась  роковая  весть:
Она  забыла  стыд  и  честь,
Она  в  объятиях  злодея!
Какой  позор!  Отец  и  мать
Молву  не  смеют  понимать.
Тогда  лишь  истина  явилась
С  своей  ужасной  наготой.
Тогда  лишь  только  объяснилась
Душа  преступницы  младой.
Тогда  лишь  только  стало  явно,
Зачем  бежала  своенравно
Она  семейственных  оков,
Томилась  тайно,  воздыхала
И  на  приветы  женихов
Молчаньем  гордым  отвечала;
Зачем  так  тихо  за  столом
Она  лишь  гетману  внимала,
Когда  беседа  ликовала
И  чаша  пенилась  вином;
Зачем  она  всегда  певала
Те  песни,  кои  он  слагал,
Когда  он  беден  был  и  мал,
Когда  молва  его  не  знала;
Зачем  с  неженскою  душой
Она  любила  конный  строй,
И  бранный  звон  литавр,  и  клики
Пред  бунчуком  и  булавой
Малороссийского  владыки...

|…|

Украйна  глухо  волновалась.
Давно  в  ней  искра  разгоралась.
Друзья  кровавой  старины
Народной  чаяли  войны,
Роптали,  требуя  кичливо,
Чтоб  гетман  узы  их  расторг,
И  Карла  ждал  нетерпеливо
Их  легкомысленный  восторг.
Вокруг  Мазепы  раздавался
Мятежный  крик:  пора,  пора!
Но  старый  гетман  оставался
Послушным  подданным  Петра.
Храня  суровость  обычайну,
Спокойно  ведал  он  Украйну,
Молве,  казалось,  не  внимал
И  равнодушно  пировал.

«Что  ж  гетман?  юноши  твердили,  –
Он  изнемог;  он  слишком  стар;
Труды  и  годы  угасили
В  нём  прежний,  деятельный  жар.
Зачем  дрожащею  рукою
Ещё  он  носит  булаву?
Теперь  бы  грянуть  нам  войною
На  ненавистную  Москву!
Когда  бы  старый  Дорошенко,
Иль  Самойлович  молодой,
Иль  наш  Палей,  иль  Гордеенко
Владели  силой  войсковой;
Тогда  б  в  снегах  чужбины  дальной
Не  погибали  казаки,
И  Малороссии  печальной
Освобождались  уж  полки».

Так,  своеволием  пылая,
Роптала  юность  удалая,
Опасных  алча  перемен,
Забыв  отчизны  давний  плен,
Богдана  счастливые  споры,
Святые  брани,  договоры
И  славу  дедовских  времён.
Но  старость  ходит  осторожно
И  подозрительно  глядит.
Чего  нельзя  и  что  возможно,
Ещё  не  вдруг  она  решит.
Кто  снидет  в  глубину  морскую,
Покрытую  недвижно  льдом?
Кто  испытующим  умом
Проникнет  бездну  роковую
Души  коварной?  Думы  в  ней,
Плоды  подавленных  страстей,
Лежат  погружены  глубоко,
И  замысел  давнишних  дней,
Быть  может,  зреет  одиноко.
Как  знать?  Но  чем  Мазепа  злей,
Чем  сердце  в  нём  хитрей  и  ложней,
Тем  с  виду  он  неосторожней
И  в  обхождении  простей.
Как  он  умеет  самовластно
Сердца  привлечь  и  разгадать,
Умами  править  безопасно,
Чужие  тайны  разрешать!
С  какой  доверчивостью  лживой,
Как  добродушно  на  пирах
Со  старцами  старик  болтливый,
Жалеет  он  о  прошлых  днях,
Свободу  славит  с  своевольным,
Поносит  власти  с  недовольным,
С  ожесточённым  слёзы  льёт,
С  глупцом  разумну  речь  ведёт!
Не  многим,  может  быть,  известно,
Что  дух  его  неукротим,
Что  рад  и  честно  и  бесчестно
Вредить  он  недругам  своим;
Что  ни  единой  он  обиды
С  тех  пор  как  жив  не  забывал,
Что  далеко  преступны  виды
Старик  надменный  простирал;
Что  он  не  ведает  святыни,
Что  он  не  помнит  благостыни,
Что  он  не  любит  ничего,
Что  кровь  готов  он  лить,  как  воду,
Что  презирает  он  свободу,
Что  нет  отчизны  для  него.

|…|

Так!  было  время:  с  Кочубеем
Был  друг  Мазепа;  в  оны  дни
Как  солью,  хлебом  и  елеем,
Делились  чувствами  они.
Их  кони  по  полям  победы
Скакали  рядом  сквозь  огни;
Нередко  долгие  беседы
Наедине  вели  они  –
Пред  Кочубеем  гетман  скрытный
Души  мятежной,  ненасытной
Отчасти  бездну  открывал
И  о  грядущих  измененьях,
Переговорах,  возмущеньях
В  речах  неясных  намекал.
Так,  было  сердце  Кочубея
В  то  время  предано  ему.
Но,  в  горькой  злобе  свирепея,
Теперь  позыву  одному
Оно  послушно;  он  голубит
Едину  мысль  и  день  и  ночь:
Иль  сам  погибнет,  иль  погубит  –
Отмстит  поруганную  дочь.

Но  предприимчивую  злобу
Он  крепко  в  сердце  затаил.
«В  бессильной  горести,  ко  гробу
Теперь  он  мысли  устремил.
Он  зла  Мазепе  не  желает;
Всему  виновна  дочь  одна,
Но  он  и  дочери  прощает:
Пусть  Богу  даст  ответ  она,
Покрыв  семью  свою  позором,
Забыв  и  небо  и  закон...»

А  между  тем  орлиным  взором
В  кругу  домашнем  ищет  он
Себе  товарищей  отважных,
Неколебимых,  непродажных.
Во  всём  открылся  он  жене:
Давно  в  глубокой  тишине
Уже  донос  он  грозный  копит,
И,  гнева  женского  полна,
Нетерпеливая  жена
Супруга  злобного  торопит.
В  тиши  ночей,  на  ложе  сна,
Как  некой  дух,  ему  она
О  мщенье  шепчет,  укоряет,
И  слёзы  льёт,  и  ободряет,
И  клятвы  требует  –  и  ей
Клянётся  мрачный  Кочубей.

|…|

Между  полтавских  казаков,
Презренных  девою  несчастной,
Один  с  младенческих  годов
Её  любил  любовью  страстной.
Вечерней,  утренней  порой,
На  берегу  реки  родной,
В  тени  украинских  черешен,
Бывало,  он  Марию  (Мотрона  пушкінською.  –  Прим.)  ждал,
И  ожиданием  страдал,
И  краткой  встречей  был  утешен.
Он  без  надежд  её  любил,
Не  докучал  он  ей  мольбою:
Отказа  б  он  не  пережил.
Когда  наехали  толпою
К  ней  женихи,  из  их  рядов
Уныл  и  сир  он  удалился.
Когда  же  вдруг  меж  казаков
Позор  Мариин  огласился
И  беспощадная  молва
Её  со  смехом  поразила,
И  тут  Мария  сохранила
Над  ним  привычные  права.
Но  если  кто  хотя  случайно
Пред  ним  Мазепу  называл,
То  он  бледнел,  терзаясь  тайно,
И  взоры  в  землю  опускал.

|…|

Грозы  не  чуя  между  тем,
Неужасаемый  ничем,
Мазепа  козни  продолжает.
С  ним  полномощный  езуит
Мятеж  народный  учреждает
И  шаткой  трон  ему  сулит.
Во  тьме  ночной  они  как  воры
Ведут  свои  переговоры,
Измену  ценят  меж  собой,
Слагают  цифр  универсалов,
Торгуют  царской  головой,
Торгуют  клятвами  вассалов.
Какой-то  нищий  во  дворец
Неведомо  отколе  ходит,
И  Орлик,  гетманов  делец,
Его  приводит  и  выводит.
Повсюду  тайно  сеют  яд
Его  подосланные  слуги:
Там  на  Дону  казачьи  круги
Они  с  Булавиным  мутят;
Там  будят  диких  орд  отвагу;
Там  за  порогами  Днепра
Стращают  буйную  ватагу
Самодержавием  Петра.
Мазепа  всюду  взор  кидает
И  письма  шлёт  из  края  в  край:
Угрозой  хитрой  подымает
Он  на  Москву  Бахчисарай.
Король  ему  в  Варшаве  внемлет,
В  стенах  Очакова  паша,
Во  стане  Карл  и  царь.  Не  дремлет
Его  коварная  душа;
Он,  думой  думу  развивая,
Верней  готовит  свой  удар;
В  нём  не  слабеет  воля  злая,
Неутомим  преступный  жар.

|…|

Какой  же  властью  непонятной
К  душе  свирепой  и  развратной
Так  сильно  ты  привлечена?
Кому  ты  в  жертву  отдана?
Его  кудрявые  седины,
Его  глубокие  морщины,
Его  блестящий,  впалый  взор,
Его  лукавый  разговор
Тебе  всего,  всего  дороже:
Ты  мать  забыть  для  них  могла,
Соблазном  постланное  ложе
Ты  отчей  сени  предпочла.
Своими  чудными  очами
Тебя  старик  заворожил,
Своими  тихими  речами
В  тебе  он  совесть  усыпил;
Ты  на  него  с  благоговеньем
Возводишь  ослеплённый  взор,
Его  лелеешь  с  умиленьем  –
Тебе  приятен  твой  позор,
Ты  им,  в  безумном  упоеньи,
Как  целомудрием  горда  –
Ты  прелесть  нежную  стыда
В  своём  утратила  паденьи...

|…|

Что  стыд  Марии?  что  молва?
Что  для  неё  мирские  пени,
Когда  склоняется  в  колени
К  ней  старца  гордая  глава,
Когда  с  ней  гетман  забывает
Судьбы  своей  и  труд,  и  шум,
Иль  тайны  смелых,  грозных  дум
Ей,  деве  робкой,  открывает?

|…|

Давно  замыслили  мы  дело;
Теперь  оно  кипит  у  нас.
Благое  время  нам  приспело;
Борьбы  великой  близок  час.
Без  милой  вольности  и  славы
Склоняли  долго  мы  главы
Под  покровительством  Варшавы,
Под  самовластием  Москвы.
Но  независимой  державой
Украйне  быть  уже  пора:
И  знамя  вольности  кровавой
Я  подымаю  на  Петра.

|…|

Души  глубокая  печаль
Стремиться  дерзновенно  вдаль
Вождю  Украйны  не  мешает.
Твердея  в  умысле  своём,
Он  с  гордым  шведским  королём
Свои  сношенья  продолжает.
Меж  тем,  чтоб  обмануть  верней
Глаза  враждебного  сомненья,
Он,  окружась  толпой  врачей,
На  ложе  мнимого  мученья
Стоная  молит  исцеленья.
Плоды  страстей,  войны,  трудов,
Болезни,  дряхлость  и  печали,
Предтечи  смерти,  приковали
Его  к  одру.  Уже  готов
Он  скоро  бренный  мир  оставить;
Святой  обряд  он  хочет  править,
Он  архипастыря  зовёт
К  одру  сомнительной  кончины,
И  на  коварные  седины
Елей  таинственный  течёт.

Но  время  шло.  Москва  напрасно
К  себе  гостей  ждала  всечасно,
Средь  старых,  вражеских  могил
Готовя  шведам  тризну  тайну.
Незапно  Карл  поворотил
И  перенёс  войну  в  Украйну.

И  день  настал.  Встаёт  с  одра
Мазепа,  сей  страдалец  хилый,
Сей  труп  живой,  ещё  вчера
Стонавший  слабо  над  могилой.
Теперь  он  мощный  враг  Петра.
Теперь  он,  бодрый,  пред  полками
Сверкает  гордыми  очами
И  саблей  машет  –  и  к  Десне
Проворно  мчится  на  коне.
Согбенный  тяжко  жизнью  старой,
Так  оный  хитрый  кардинал,
Венчавшись  римскою  тиарой,
И  прям,  и  здрав,  и  молод  стал.

И  весть  на  крыльях  полетела.
Украйна  смутно  зашумела:
«Он  перешёл,  он  изменил,
К  ногам  он  Карлу  положил
Бунчук  покорный».  Пламя  пышет,
Встаёт  кровавая  заря
Войны  народной.

                                               Кто  опишет
Негодованье,  гнев  царя?

|…|

Нет,  поздно.  Русскому  царю
Со  мной  мириться  невозможно.
Давно  решилась  непреложно
Моя  судьба.  Давно  горю
Стеснённой  злобой.  Под  Азовом
Однажды  я  с  царём  суровым
Во  ставке  ночью  пировал:
Полны  вином  кипели  чаши,
Кипели  с  ними  речи  наши.
Я  слово  смелое  сказал.
Смутились  гости  молодые...
Царь,  вспыхнув,  чашу  уронил
И  за  усы  мои  седые
Меня  с  угрозой  ухватил.
Тогда,  смирясь  в  бессильном  гневе,
Отмстить  себе  я  клятву  дал;
Носил  её  –  как  мать  во  чреве
Младенца  носит.  Срок  настал.
Так,  обо  мне  воспоминанье
Хранить  он  будет  до  конца.
Петру  я  послан  в  наказанье;
Я  терн  в  листах  его  венца:
Он  дал  бы  грады  родовые
И  жизни  лучшие  часы,
Чтоб  снова  как  во  дни  былые
Держать  Мазепу  за  усы.


Владимир  Алексеевич  Гиляровский  (1855-1935  г.г.)  –  «Запорожцы»

А  рядом  с  Карлом,  с  чашей  пенной,
Сидит  весь  в  бархате  старик:
Усы  седые,  взгляд  надменный,
То  ласков,  то  суров  и  дик,
Глаза  полны  огня  и  тайны
(Была,  знать,  доля  не  легка…)
И  снова  тосты:
«За  Украйну,  и  за  Мазепу-старика!»
Пир  для  него.  Привычной  лестью
Сумел  он  Карлу  обещать
Свою  Украйну.  Клялся  честью,
Что  запорожцев  грозных  рать
Отдастся  Карлу.  А  с  такою
Удалой  ратью,  как  они,
Победы  нет,  где  нет  лишь  бою.
«Да  вот  идут  они:  взгляни!»  —
Вскричал  Мазепа…
Тёмной  тучей
Вилася  пыль  в  степной  дали,
Вот  рати,  грозной  и  могучей,
Уж  видны  люди…  Всё  в  пыли…
В  поту,  измучены  их  кони,
Покрыл  их  степи  прах  густой,
Как  будто  мчались  от  погони
Иль  завершили  жаркий  бой.
Остановились.  В  изумленьи
Карл  смотрит  на  своих  гостей.
Пройдя  полсвета  без  сомненья,
Таких  не  видел  он  людей,
Кто  в  чём  одет.  На  том  папаха,
Из  чёрна  соболя  окол,
На  том  парчовая  рубаха,
На  этом  бархат,  этот  гол,
И  лишь  полгруди  закрывают
Усы,  почти  в  аршин  длины.
Зато  оружьем  щеголяют
Удалой  Хортицы  сыны
Пред  войском,  как  из  бронзы  слитый,
Гарцует  стройный  исполин,
То  атаман  их  знаменитый,
То  –  Гордиенко  Константин.
Он  в  кунтуше  и  чёрной  бурке,
Ничуть  не  скрывшей  тонкий  стан;
В  Царьграде  отнятый  у  турки,
Блестит  в  алмазах  ятаган.
Из-под  папахи  чуб  курчавый
Через  плечо  на  грудь  упал...
Такой  фигуры  величавой
Никто  из  шведов  не  видал.
Ведёт  Мазепа  к  Карлу  гостя,
И  грозный  атаман  пред  ним.
–  Вот.  Гордиенко  славный,  Костя,
Пред  кем  дрожат  поляк  и  Крым.
Вот  войска  нашего  отрада,
Опора  запорожских  сил,
Не  раз  твердыни  Цареграда
Удалый  рыцарь  наш  громил.
Вот  он,  надежда  Запорожья,
Косматых  рыцарей  кумир!
Коль  Костя  твой  да  воля  божья,
Так  покоришь  ты  целый  мир.
И  подал  руку  Карл  герою
И  с  атаманом  рядом  сел,
И  снова  с  чашей  круговою
Пир  прекращённый  закипел.

|…|

Пируют  шведы  с  казаками,
Гуляют  об  руку  рука.
И  обнимаются  друзьями
Соединённые  войска.


Володимир  Миколайович  Сосюра  (1898-1965  р.р.)  –  «Мазепа»,  1928-1959-1960  роки

Злітає  сон  гостям  на  очі,
Лиш  парк  шумить  і  спать  не  хоче,
Усе  жаліється  й  голосить…
І  сниться  сон  Івану  й  Зосі:
…В  саду  під  місяцем  палати,
І  Зосю  Мотря  чомусь  звати.
Вона  біжить  в  траві  густій…
Там  гетьман  жде  її  старий,
Такий  закоханий  і  чулий…
Їй  груди  рвуть  і  плач,  і  сміх…
Для  нього  все  вона  забула  –
І  сором,  і  батьків  своїх,
І  навіть  Бога  злі  погрози!..
Їй  на  очах  роса  і  сльози…
Вона  біжить…  Це  що  за  дзвін?
Це  хто  кричить,  немов  на  дибі?..
І  сниться  Йванові,  що  ніби
Ясновельможний  гетьман  він.

|…|

Як  золота  зорі  бандура,
Душа  акорди  струн  бере…
І  протяла  стріла  Амура
Два  серця  –  юне  і  старе.
Неначе  блискавка  сліпуча,
Пройшла  крізь  них  не  для  біди,
І  стиснулись  вони  жагуче,
Щоб  битись  разом  назавжди.
Мазепу  все,  усе  тривожить,
Він  жити,  жити  поспіша.
О,  як  старий  любити  може,
Коли  за  обрій  йде  душа,
Неначе  сонце,  що  заходить
Туди,  де  холод,  тиша  й  мла,
Й  землі  востаннє  з  небозводу
Воно  проміння  посила…

Іще  нема  зорі  заграви,
І  коників  змовкає  хруст.
А  сонечко  цілує  трави
Вогнем  своїх  кривавих  уст…
І  довго  ще  печаллю  степу
Горить  зоря…  Так  і  Мазепа,
Старий,  як  осені  мотив,
У  Мотрі  юність  полюбив,
І  груди  рвуть  йому  зітхання.
Він  знає,  це  –  любов  остання.

|…|

Я  ж  українець,  як  і  він,  
Дитя  Комуни  світової,  
Я  партії  своєї  син  
І  син  донецького  я  степу,  
Що  розірвав  потали  гать,  
Я  серцем  хочу  показать  
Страшну  трагедію  Мазепи,  
І  в  ній  
в  той  час  страшний  незгоди  
Трагедію  мого  народу:  
Мазепа  не  осяг  висот,  
Куди  ведуть  життя  ідеї…  
В  години  зради  і  негод  
Його  прогнало  лихо  злеє  
З  землі  омріяних  свобод,  
Як  Богом  обраний  народ  
Прогнав  в  легенді  Моїсея.  
Любив  Вкраїну  він  душею  
І  зрадником  не  був  для  неї.  
А  Карл  Дванадцятий?!  Це  –  так,  
Як  Вашінгтонові  французи  
Допомагали.  Аж  ніяк  
Це,  мій  товаришу  і  брате,  
Не  можна  зрадою  назвати.  
І  хай  упав  він  в  боротьбі  
На  злі,  скривавлені  дороги…  
Цар  православіє  собі  
Взяв  за  союзника  страшного.  
Церкви  Мазепа  будував,  
А  цар  із  дзвонів  лив  гармати,  –  
І  цим,  товаришу  і  брате,  
Хребет  Мазепі  поламав.  
І  красеня  зів'яли  брови  
Разом  із  серцем  у  Молдові.  
Він  серцем  біль  народу  чув,  
Що  вдаль  дивився  крізь  багнети.  
І  єзуїтом  він  не  був,  –  
Це  тільки  вигадка  поета.  
І  кров  стікала  на  ріллю,  
Стискалось  коло  вужче  й  вужче…  
О  Пушкін,  я  тебе  люблю,  
Та  істину  люблю  ще  дужче!  
Колись  казав  мені  Коряк:  
«Петро  був  волею  прогреса»,  
І  розумів  поет  це  так,  
Що  впав  під  кулею  Дантеса,  
Хоч  Коряка  він  і  не  чув.  
І  не  хотів  це  зрозуміти,  
Петра  вважаючи  бандитом,  
Що  в  нас  кріпацтва  вік  завів  
На  радість  злу  багатіїв.  
Коряк  казав:  «Що  –  ваш  Мазепа!  
Батурин  бідний  в  нього  був,  
А  у  Петра  був  Пітер!..  Степом  
Мазепа  аж  в  Бендери  гув,  
Історії  розбитий  цепом».  

Я  думав:  «Як  же  Вашінгтон,  
Коли  був  Лондон  у  англійців,  
Що  збагатилися  від  вівців  
І  задавали  світу  тон!  
Що  із  Нью-Йорком  Вашінгтон,  
З  селом  нещасним  міг  зробити  
Проти  гіганта  з  островів!..  
І  все  ж  гіганта  він  розбив,  
Як  вітер  розбивав  сердитий  
Громади  хвиль  під  радий  спів,  
Коли  ламає  саду  віти!  
Чого  ж  Мазепа  не  розбив  
І  не  злетів  він  до  висот?..  
Бо  не  пішов  за  ним  народ  
Шляхом  і  радості  й  надії.  
Не  зрозумів  його  він  мрії…  
Та  й  як  він  зрозуміти  міг  
На  перехресті  злих  доріг,  
Під  ураганами  негод!..  
Бо  помиляється  й  народ,  
І  гнеться,  як  від  бур  лозина,  
Та  не  ламається  з  негод.  
Прости  мене,  моя  Вкраїно!  
Тобі  молюсь…  Мене  прости!  
Мене  ж  бо  породила  ти,  
Мені  дала  ти  карі  очі,  
Й  я  бути  виродком  не  хочу.  
Ти  у  кривавих  злих  вітрах  
Ішла,  не  маючи  кордонів,  
В  глухих  оголених  степах  
На  люту  радість  царських  тронів,  
Не  так,  як  Венгрія.  В  горах  
Була  її  відпорна  сила,  
Хоч  тьма  і  Венгрію  давила,  
Хоч  предком  був  її  Атілла.  
Не  досягли  ми  тих  висот,  
Що  сяють  іншим  в  морі  слави…  
Бо  помиляється  й  народ,  
Коли  немає  ще  держави.  
Неначе  збите  градом  жито,  
Були  ми  серед  чорних  піль…  
Бо  не  могли  іще  робити  
Централізованих  зусиль,  
Не  панували  в  власній  хаті,  
Програвши  з  долею  двобій,  
Як  росіяни  в  дні  прокляті,  
Коли  їх  полонив  Батий».  

Повна  нецензурована  версія  за  посиланням:
http://ukrclassic.com.ua/katalog/s/sosyura-volodimir/544-volodimir-sosyura-mazepa-poema


Джордж  Гордон  Байрон  –  «Мазепа»,  1819  рік  (у  художньому  перекладі  українською  з  англійської  Д.  Загула)

Та  хто  в  цей  час  маршів,  боїв  
Балакав  менше  й  більш  зробив,  
Ніж  ти,  Мазепо?  
На  землі  
Від  Олександрових  часів  
Такої  пари  не  знайти,  
Як  твій  БуцЕфалос  і  ти.

Повна  версія  за  посиланням:
http://hohlolib.org/zarubijna_literatura/djordj_gordon_bayron/mazepa_pereklad_d_zagul.426

Те  саме,  але  в  художньому  перекладі  російською  Г.  Шенгелі

Всяк  из  нас  явил  
Немало  доблести  и  сил  
В  боях  и  в  маршах;  но  умел  
Дать  меньше  слов  и  больше  дел  
Лишь  ты,  Мазепа!  Острый  взор  
С  дней  Александра  до  сих  пор  
Столь  ладной  пары  б  не  сыскал,  
Чем  ты  и  этот  Буцефал.

Повна  версія  за  посиланням:
http://byron.velchel.ru/index.php?cnt=9&sub=6&page=1


Віктор  Гюго  –  «Мазепа»,  1829  рік  (у  художньому  перекладі  російською  з  французької  невідомого  мені  перекладача)

И  всё  ж  казнённому,  что  стонет  средь  равнины,  
Живому  мертвецу  –  народы  Украины  
Вручат  судьбу  свою,  
Настанет  день,  и  он  на  бранном  пепелище  
Орлана  и  орла  накормит  сытной  пищей  –  
Погибшими  в  бою.  
Его  величие  из  этой  пытки  встанет.  
Жупаном  гетманским  он  гордый  стан  обтянет  
И  двинет  булавой;  
И  ринется  вперёд,  величественно-дикий,  
И  страстная  толпа  свои  смешает  клики  
С  фанфарой  боевой!

Повна  версія  за  посиланням:
http://www.belcanto.ru/sm_liszt_mazepa.html


Іван  Мазепа  –  «Дума»,  орієнтовно  1688  рік  (текст  надано  за  сучасним  варіантом  виконання  бандуриста  Тараса  Компаніченка  –  оригінальний  текст  «Думи»  й  відомості  про  її  походження  наведені  Василем  Кочубеєм  у  своєму  доносі  як  доказ  невірності  Мазепи  московському  царату).

Всі  покою  щире  прагнуть  
Та  не  в  єден  гуж  всі  тягнуть
Той  –  направо,  той  –    наліво,
А  все,  браття,  то-то  диво.

Не  маш  любви,  не  маш  згоди,  
Од  Жовтої  взявши  Води,
През  незгоду  всі  пропали  –
Сами  себе  звоєвали.

Гей,  братища,  пора  знати,
Що  не  всім  нам  панувати,
Не  всім  дано  всеє  знати,
І  річами  керувати.

На  корабель  поглянімо,
Много  людей  полічімо,
Єднак  стирник  сам  кермує,
Весь  корабель  управує.

Пчулка  бідна  матку  має  
І  оноє  послуxає,
Жжалься,  Боже  України,
Що  не  в  купі  має  сини:

Єден  живе  із  погани,  
Кличе:  сюди,  отамани,
Ідім  матку  рятувати,
Не  дамо  їй  погибати.

Другий  ляxом  за  гріш  служить,  
По  Вкраїні  і  той  тужить,
Мати  моя  старенькая,
Чом  ти  вельми  слабенькая?

Різно  тебе  рошшарпали,
Ґди  аж  по  Дніпр  туркам  дали,
Все  то  фортель,  щоб  слабіла
І  щоб  вконець  сил  не  міла.

Третій  Москві  юж  голдує
І  їй  вірно  услугує,
Той  на  матку  нарікає
І  недолю  проклинає.

Ліпше  було  не  родити,
Нежли  в  такиx  бідаx  жити,
Зо  всіx  сторон  ворогують,
Огнем,  мечем  руїнують.

Не  ма  жадней  зичливости,
Ані  слушной  учтивости,
Мужиками  називають,
А  подданством  дорікають.

Чом  ти  братом  не  учила?
Чом  од  себе  їх  пустила?  
Ліпше  було  пробувати
Вкупі  лихо  одбувати!

Я  сам,  бідний,  не  здолаю,
Хіба  тілько  заволаю:
Гей,  панове  єнерали,
Чому  єсте  так  оспали!

І  ви,  паньство  полковники,
Без  жадної  політики,
Озьмітеся  всі  за  руки,
Не  допустіть  горкой  муки.

Матці  своїй  більш  терпіти.
Нуте  врагов,  нуте  бити!
Самопалів  набивайте,
Остриx  шабель  добувайте!

А  за  віру  xоч  умріте,  
А  вольностей  бороніте,
Неxай  вічна  буде  слава,  
Же  през  шаблі  маєм  права!

Послухати  «Думу»  у  виконанні  Тараса  Компаніченка  можна  за  посиланням:  
https://www.youtube.com/watch?v=sW4BrJHZBmE

Окрім  «Думи»  світу  відомі  й  інші  пісні,  музика  й  слова  до  яких  були  написані  Іваном  Мазепою,  наприклад,  «Ой  горе-біда  чайці-небозі»,  знайдена  в  архівах  Олександра  Меншикова  (авторство  Мазепі  приписують  самі  документи  архіву).  Послухати  її  можна  також  у  виконанні  Тараса  Компаніченка  за  посиланням:  
https://www.youtube.com/watch?v=IrHg0S5znMk

Микола  Федорович  Чернявський  –  Батуринські  руїни,  1901  р.

То  останнього  гетьмана
Горниці  високі,
То  його  життя  і  влади
Свідки  одинокі.
Галич  там  тепер  літає.
Та  панич  із  міста
Перед  ними  часом  стане
В  постаті  туриста
І  черка  своє  на  мурах
Прізвище  нікчемне.
І  в  тих  мурах  він  щось  бачить
Славне  і  таємне...

Гріли  руки  пишні  дуки
Побіля  народу,
Не  вважає  й  він,  сердега,
На  їх  спадків  вроду:
Десять  років  ще  пролине
І,  гляди,  з  руїни
Не  зостанеться  на  місці
Може  і  цеглини...
І  не  жалко,  і  не  шкода
Примх  отих  магнатських,
Що  рабами  будувались
На  могилах  братських.
І  загине,  і  замовкне
Спомин  про  гетьмана,
Про  вельможу,  що  колись-то
Гудзь  його  жупана
Не  одну  б  сім'ю  убогу
Годував  півроку,
Що  містечка,  сам  душею,
Проїдав  нівроку...
Все  загине.  Тільки  буде
Сейм  на  захід  плити,
Буде  сонце  чисту  воду
Любо  золотити;
І  рибалка  сумовитий
На  човні  легкому
Буде  сіті  волочити
Ввечері  по  ньому.
І  варитиме  вечерю
Годувати  діти,
І  останні  дві  цеглини
Візьме  підложити
Під  казан  свій  від  руїни.
Що  гетьман  останній
Будував  на  Україні
Нашій  безталанній...
І  не  жалко,  і  не  шкода,  –
Хай  собі  руйнує!..
Бо  вже  розумом  не  знає,
Серцем  він  не  чує,
Як  ті  мури  мурувались,
І  чиї  то  руки
На  стовпах  отих  гранітних
Зазнавали  муки.
Все  забуте,  все  пропало...
А  нове,  що  буде
Те  побачать,  те  зазнають
Теж  нові  вже  люди.


Володимир  Миколайович  Сосюра  –  Вступ  до  поеми  «Мазепа»,  1928-1959-1960  роки

Навколо  радощів  так  мало…
Який  у  чорта  «днів  бадьор»,
Коли  ми  крила  поламали
У  леті  марному  до  зорь.
І  гнів,  і  муку  неозору
Співаю  я  в  ці  дні  журби,
Коли  лакеї  йдуть  угору
Й  мовчать  раби…
Німій,  одуреній,  забитій,
Невже  не  встать  тобі  від  ран?
Москві  та  Жечі  Посполитій
Колись  жбурнув  тебе  Богдан.
А  потім  хтів  тобі  Мазепа
Від  серця  щирого  добра…
Його  ж  ти  зрадила  і  степом
Пішла  рабинею  Петра.
Хіба  не  жах:  своєї  зброї
Не  маєш  ти  в  ці  скорбні  дні…
У  тебе  так:  два-три  герої,
А  решта  –  велетні  дурні.
У  тебе  так:  все  безголов'я,
Що  на  багно  кричить:  «Блакить!»
Якби  я  міг,  якби  зумів  я
Тебе,  Вкраїно,  воскресить…
Твої  шляхи  –  відчай  і  камінь,
Така  прекрасна  й,  мов  на  гріх,
Ти  плодиш  землю  байстрюками  –
Багном  і  гноєм  –  для  других.
У  голові  твоїй  –  макуха!
Хіба  ж  ти  можеш  жить  сама,
Російсько-польська  потаскуха,
Малоросійськая  тюрма.
Веди  ж,  безумна,  до  загину
Мене  на  розстріли  і  жуть…
Ах,  я  люблю  тебе,  Вкраїно,
І  сам  не  знаю,  що  кажу.
Я  ж  син  твій,  син,  що  йшов  за  тебе
На  смерть  і  реготи  не  раз,
Той,  що  прокляв  і  Бога  й  небо,
Аби  тобі  був  слушний  час.
Я  йшов  кривавими  житами
І  знов  піду,  де  гул  і  мла,
Лиш  одного  я  хочу,  мати,
Щоб  ти  щасливою  була.


Схема

«ВА-бить  ДИ-во  –  /  Ю-не  ЛИЧ-ко,
10  10  /  10  10
У  во-ЛОС-сі  /  В’ЄТЬ-ся  СТРІЧ-ка.
!0  10  /  10  10
ВУСТ  кра-СО-ю  –  /  СТИГ-лі  ВИШ-ні!  –
10  10  /  10  10
Зча-ру-ВА-ла  –  /  ЩО  ко-ЛИШ-ні?
00  10  /  !0  10

Зча-ру-ВА-ла  –  /  ЩО  прий-ДЕШ-ні?
00  10  /  !0  10
За-ко-ХАВ-ся  /  НА-че  ВПЕР-ше.
00  10  /  !0  10
ДЕ  той  РО-зум?  /  ЩО  по-РА-ди?
!!  10  /  !0  10
ЯК  по-БА-чить  /  ЦІ  при-НА-ди,
10  10  /  !0  10

СВЕРД-лить  КРА-лю  /  ХТИ-вий  ПО-гляд:
!0  10  /  10  10
ЛИШ  би  з  НЕ-ю  /  БУ-ти  ПО-ряд,
!!  !0  /  10  10
Ці-лу-ВА-ти  /  ВСЕ  ру-М’Я-нець,
00  10  /  !0  10
З  о-та-КО-ю  /  ВСЯК  ко-ХА-нець!
00  10  /  !0  10

А  що  ЛЮ-ди?  /  ЩО  на-СМІШ-ки?
!!  10  /  !0  10
О-бій-МА-ти  б  /  Ї-ї  НІЖ-ки.
00  10  /  !0  10
ПІД  спід-НИ-цю  /  ВСІ  о-ХО-чі.
!0  10  /  !0  10
ПЛЕ-чі,  ГРУ-ди,  /  КЛЯ-ті  О-чі!..»
10  10  /  10  10

«БУДЬ  зі  МНО-ю,  /  ЗО-ре  СТЕ-пу!..»
!!  !0  /  10  10
За-ди-ВИ-лась  /  НА  Ма-ЗЕ-пу…
00  10  /  !0  10
По-сміх-НУ-лась  /  ЯК  лі-ЛЕ-я
00  10  /  !0  10
КРИМ-ців  КВІТ-ка,  /  Ко-чу-БЕ-я.
10  10  /  00  10

«НІ,  не  ЗНА-ти  б  /  та-є-МНИ-ці!»
!!  10  /  00  10
Ко-лом  ХВИ-лі  /  ПО  кри-НИ-ці:
10  10  /  !0  10
«По-ко-ХА-ла  –  /  ЯК  ска-ЗА-ти?
00  10  /  !0  10
ЗРА-диш  БАТЬ-ка,  /  ЗРА-диш  МА-ти…»
10  10  /  10  10

Силабо-тонічна  система:
перехресне  римування  АБАБ,  де  рими  «А»,  «Б»  –  4-стопний  хорей  10  із  цезурою  після  2-ої  стопи  з  жіночими  (повними)  закінченнями  (клаузулами).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890575
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2020

Завитками волос вороных (Из «Ведьмака»)

Завитками  волос  вороных,
Ароматом  сирени  пьянящей
Увлечён  будто  б  был  –  в  настоящем
Не  осталось  следа  грёз  былых!

Ври  себе,  Белый  Волк,  что  Самайн,
Проклинай  все  желания  джинну,
Повторяй,  что  не  знаешь  причину,
Кроме  чар,  с  ней  остаться,  ступай!
Ври  себе:  Саовина-Самайн!
Не  терзай  себя  чувством  потери  –
Запечатай  навек  эти  двери,
Что  ведут  к  чародейке,  ступай!


В  снах,  как  прежде,  Висенну  зови
И  кусай,  и  грызи  себе  локти,
Монстров  режь  на  кровавые  ломти
И  не  созданным  будь  для  любви.

Ври  себе,  Белый  Волк,  что  Самайн,
Проклинай  все  желания  джинну,
Повторяй,  что  не  знаешь  причину,
Кроме  чар,  с  ней  остаться,  ступай!
Ври  себе:  Саовина-Самайн!
Не  терзай  себя  чувством  потери  –
Запечатай  навек  эти  двери,
Что  ведут  к  чародейке,  ступай!


Беллетэйном  объят,  весь  горишь  –
Наступает  всегда  Саовина!
Проклинай  заклинания  джинна
И  себя,  Белый  Волк,  плачь,  малыш!..

Ею  дышит  и  гомон,  и  тишь:
Ароматом  сирени  пьянящей
Увлечён  ты,  ведьмак,  –  в  настоящем!
Чародейка  зовёт  –  ты  бежишь…
Ею  дышит  и  гомон,  и  тишь:
Ароматом  сирени  пьянящей
Увлечён  ты,  ведьмак,  в  настоящем!
Чародейка  зовёт  –  ты  бежишь!

01  мая  2020  года


По  мотивам  фэнтезийного  литературного  цикла  «Ведьмак»  (по  названию  первого  опубликованного  рассказа  серии)  Анджея  Сапковского.

«Так  это  ж,  милсдарь,  Саовина!  Какая  тут  музыка,  какая  игра?  Не  можно.  Музыка  для  Саовины  –  это  вон  тот  за  окном  ветер»  («Башня  Ласточки»,  1997  г.,  Анджей  Сапковский).

Саовина  –  в  мире  «Ведьмака»  праздник,  символизирующий  приход  тёмного  времени  года,  когда  жизнь  отступает  перед  ледяным  дыханием  зимы,  последняя  ночь  старого  года  и  начало  одноимённого  зимнего  месяца  у  эльфов.  Название  и  суть  праздника  частично  позаимствованы  Сапковским  у  кельтского  Самайна  –  праздника  окончания  уборки  урожая,  название  которого  также  соответствует  названию  ноября.

В  «Ведьмаке»  кметы  часто  связывают  Саовину  с  появлением  Дикой  Охоты.  Также  упоминается  связь  Саовины  с  преданием  о  Королеве  Зимы.

«Беллетэйн!  –  проворчала  она  вдруг,  и  он  почувствовал,  как  она  напрягается  и  как  напружинивается  рука,  прижатая  к  его  груди.  –  Веселятся.  Празднуют  извечный  цикл  обновления  природы.  А  мы?  Что  делаем  здесь  мы?  Мы,  реликты,  обречённые  на  вымирание,  на  гибель  и  забвение?  Природа  возрождается,  повторяется  цикл.  Но  не  мы,  Геральт.  Мы  не  можем  повторяться.  Нас  лишили  такой  возможности.  Нам  дана  способность  творить  с  природой  невероятное,  порой  просто  противоречащее  ей.  И  одновременно  отобрали  самое  простое  и  самое  естественное,  присущее  природе.  Какая  корысть  с  того,  что  мы  живём  дольше  них?  После  нашей  зимы  не  придёт  весна,  мы  не  возродимся,  то,  что  кончается,  кончается  вместе  с  нами.  Но  и  тебя,  и  меня  влечёт  к  этим  огням,  хотя  наше  присутствие  здесь  –  злая  и  кощунственная  насмешка  над  их  праздником»  («Нечто  большее»  из  сборника  «Меч  Предназначения»,  1992  г.,  Анджей  Сапковский).

Беллетейн  –  в  мире  «Ведьмака»  праздник,  символизирующий  приход  светлого  времени  года  и  утверждение  извечного  цикла  обновления  природы.  Название  и  суть  праздника  также  частично  позаимствованы  Сапковским  у  кельтского  Белтайна  –  праздника  начала  весны,  название  которого  соответствует  названию  мая.

«Сочевник  Саовины,  –  начал  он  напыщенно,  –  последняя  ночь  перед  ноябрьским  новолунием,  у  эльфов  –  последняя  ночь  старого  года.  Когда  новый  день  наступит,  то  это  у  эльфов  уже  новый  год.  И  тут  у  эльфов  есть  обычай,  чтоб  в  ночь  Саовины  все  огни  в  доме  и  окрест  от  одной  щепы  смолистой  зажечь,  а  остаток  щепы  спрятать  как  следует,  аж  до  мая,  и  той  же  самою  огонь  Беллетэйна  распалить,  в  новолуние.  Тогда  будет  везенье  и  даренье.  Так  не  токмо  эльфы,  но  и  такоже  наши  некоторые  делают.  Чтобы  от  духов  злых  ухраниться…»  («Башня  Ласточки»,  1997  г.,  Анджей  Сапковский).

Рождение  Йеннефер  именно  в  Беллетэйн  представляется  слегка  ироничным,  учитывая  её  собственные  сравнения  себя  с  Королевой  Зимы:

«Она  повернулась  на  бок,  провела  рукой  по  его  щеке,  откинула  волосы,  проехала  пальцами  ниже,  коснулась  затянувшихся  шрамов,  покрывающих  шею  сбоку.

–  Знаешь,  что  означает  название  этого  города?  Аэдд  Гинваэль?

–  Нет.  На  языке  эльфов?

–  Да.  «Осколок  льда».

–  Удивительно  не  подходит  для  здешней  паршивой  дыры.

–  У  эльфов,  –  задумчиво  шепнула  чародейка,  –  есть  легенда  о  Королеве  Зимы,  которая  во  время  бурана  проносится  по  странам  на  санях,  запряжённых  белыми  лошадьми.  Королева  разбрасывает  кругом  твёрдые,  острые,  маленькие  кристаллики  льда,  и  беда  тому,  кому  такая  льдинка  попадёт  в  глаз  или  сердце.  Он  –  погиб.  Ничто  больше  не  в  состоянии  обрадовать  его,  всё,  что  хоть  чуточку  теплее  снега,  будет  казаться  ему  некрасивым,  отвратительным.  Он  потеряет  покой,  забросит  всё,  последует  за  Королевой,  за  своей  мечтой  и  любовью.  Но…  никогда  не  найдет  её  и  погибнет  от  тоски.  Кажется,  здесь,  в  этом  городе,  в  незапамятные  времена  случилось  нечто  подобное.  Красивая  легенда,  верно?

–  Эльфы  всё  ухитряются  принарядить  в  красивые  слова,  –  буркнул  он  сонно,  водя  губами  по  её  плечу.  –  Это  вовсе  не  легенда,  Йен.  Это  красивое  описание  отвратного  явления,  имя  которому  Дикая  Охота,  проклятие  некоторых  мест.  Необъяснимое  коллективное  умопомрачение,  заставляющее  людей  присоединяться  к  призрачному  стаду,  мчащемуся  по  небу.  Мне  доводилось  видеть  такое.  Действительно,  это  часто  случается  зимой.  Мне  предлагали  немалые  деньги  за  то,  чтобы  я  положил  конец  заразе,  но  я  не  взялся.  Против  Дикой  Охоты  нет  средств…

–  Ведьмак,  –  шепнула  она,  целуя  его  в  щёку.  –  В  тебе  нет  ни  крохи  романтики.  А  я…  я  люблю  легенды  эльфов,  они  такие  красивые.  Жаль,  у  людей  нет  таких.  Может,  когда-нибудь  появятся?  Может,  люди  создадут  их?»  («Осколок  льда»  из  сборника  «Меч  Предназначения»,  1992  г.,  Анджей  Сапковский).

Пикантности  в  описываемое  притяжение  между  ведьмаком  и  чародейкой  как  в  книжной,  так  и  в  игровой  серии  добавляет  предполагаемая  двоякость  сущности  такого  притяжения,  при  которой  нельзя  без  остатка  сомнений  сказать,  какая  из  его  сторон  является  решающей.  Не  продолжает  ли  их  удерживать  неподалёку  исключительно  извращённая  магия  джинна?

«Наверху  скрипнула  дверь.  Йеннефер  стояла  на  лестнице,  опершись  о  поручни.

–  Ведьмак,  можешь  на  минутку  заглянуть?

–  Конечно.

Волшебница  прислонилась  спиной  к  двери  одной  из  более-менее  обставленных  комнат,  в  которой  поместили  страдающего  трубадура.  Ведьмак  подошёл,  молча  взглянул.  Он  видел  её  левое  плечо,  немного  более  высокое,  чем  правое.  Нос,  немного  длинноватый.  Губы,  немного  узковатые.  Подбородок,  скошенный  чуть  больше,  чем  следовало  бы.  Брови,  не  очень  правильные.  Глаза…  Он  видел  слишком  много  деталей.  И  совершенно  напрасно.

–  Что  с  Лютиком?

–  Ты  сомневаешься  в  моих  способностях?

Он  продолжал  смотреть.  У  неё  была  фигура  двадцатилетней  девушки,  хотя  её  истинного  возраста  он  предпочитал  не  угадывать.  Двигалась  она  с  естественной,  непринуждённой  грацией.  Нет,  невозможно  было  угадать,  какой  она  была  раньше,  что  в  ней  исправили.  Он  перестал  об  этом  думать,  не  было  смысла»  («Последнее  желание»  из  сборника  «Последнее  желание»,  1993  г.,  Анджей  Сапковский).

«–  Но  ведь  он…  –  вдруг  простонал  бард.  –  У  него  же  в  запасе  есть  ещё  одно  желание.  Он  мог  бы  спасти  и  её,  и  себя!  Господин  Крепп!

–  Всё  не  так  просто,  –  задумался  богослужитель.  –  Но  если  бы  он  как-то  связал  свою  судьбу  с  судьбой…  Нет,  не  думаю,  чтобы  он  догадался.  И  лучше,  пожалуй,  чтобы  не  догадался»  («Глас  рассудка»  из  сборника  «Последнее  желание»,  1993  г.,  Анджей  Сапковский).

«Геральт  молчал.

Она  стояла  над  ним  в  мигающем  свете  волшебного  шара,  в  магическом  свете,  в  розблесках  удерживающих  джинна  лучей,  с  развевающимися  волосами  и  горящими  фиолетовым  огнём  глазами,  выпрямившаяся,  стройная,  чёрная,  страшная…

И  прекрасная.

Она  резко  наклонилась,  взглянула  ему  в  глаза.  Он  почувствовал  аромат  сирени  и  крыжовника.

–  Молчишь?  Так  вот  чего  ты  желаешь,  ведьмак!  Вот  каково  твоё  самое  потаённое  желание!  Ты  не  знаешь  или  не  можешь  решиться?  Поищи  в  себе,  поищи  глубоко  и  тщательно,  ибо,  клянусь  Силой,  другой  возможности  тебе  не  представится!

А  он  вдруг  обрёл  истину.  Он  знал.  Знал,  кем  она  была  когда-то.  О  чём  помнила,  о  чём  не  могла  забыть,  с  чем  жила.  Кем  была  в  действительности,  прежде  чем  стала  волшебницей.

Потому  что  на  него  смотрели  холодные,  пронизывающие,  алые  и  мудрые  глаза  горбуньи.

Он  ужаснулся.  Нет,  не  от  осознания  правды.  Он  ужаснулся  оттого,  что  она  читает  его  мысли,  знает,  что  он  угадал.  И  никогда  ему  этого  не  простит.  Он  приглушил  в  себе  эту  мысль,  убил  её,  выкинул  из  памяти,  навсегда,  без  следа,  чувствуя  при  этом  огромное  облегчение.  Чувствуя,  что…

Потолок  лопнул.  Джинн,  опутанный  сетью  уже  угасающих  лучей,  повалился  прямо  на  них,  рыча,  и  в  рычании  этом  было  торжество  и  жажда  убийства.  Йеннефер  кинулась  ему  навстречу,  из  её  рук  вырвался  свет.  Очень  слабый  свет.

Джинн  разинул  пасть  и  протянул  к  ней  лапы.  А  ведьмак  вдруг  понял,  чего  хочет.

И  выговорил  желание.

|…|

–  Погоди,  –  прошептала  она.  –  А  твоё  желание…  Я  слышала,  чего  ты  пожелал.  Я  одурела,  просто  одурела.  Всего  я  могла  ожидать,  только…  Что  тебя  заставило  так  поступить,  Геральт?  Почему…  Почему  я?

–  Не  знаешь?

Она  наклонилась,  он  почувствовал  на  лице  прикосновение  её  волос,  пахнущих  сиренью  и  крыжовником,  вдруг  понял,  что  никогда  не  забудет  этого  аромата,  этого  мягкого  прикосновения,  понял,  что  никогда  уже  не  сможет  сравнить  их  с  другими  запахами  и  другими  прикосновениями.

Йеннефер  поцеловала  его,  и  он  понял,  что  никогда  не  пожелает  других  губ,  кроме  этих  мягких,  влажных  и  сладких  от  помады.  Он  вдруг  понял,  что  с  этой  минуты  для  него  будет  существовать  только  она,  её  шея,  её  руки  и  грудки,  высвободившиеся  из-под  чёрного  платья,  её  нежная,  прохладная  кожа,  не  сравнимая  ни  с  одной  из  тех,  которых  он  касался.  Он  видел  совсем  рядом  её  фиалковые  глаза,  прекраснейшие  глаза  в  мире,  глаза,  которые,  он  так  этого  боялся,  станут  для  него…

…всем.  Он  знал  это.

–  Твоё  желание,  –  шепнула  она,  приложив  губы  к  самому  его  уху.  –  Не  знаю,  может  ли  вообще  исполниться  твоё  желание.  Не  знаю,  существует  ли  в  Природе  Сила,  способная  исполнить  такое  желание.  Но  если  может,  то  ты  приговорил  себя.  Приговорил  себя…  ко  мне»  («Последнее  желание»  из  сборника  «Последнее  желание»,  1993  г.,  Анджей  Сапковский).

«–  Что  ж,  –  сказала  она  через  пару  минут,  –  нечего  нам  ходить  вокруг  да  около.  Ведьмаков  никогда  не  любили  в  нашем  сообществе,  но  нам  достаточно  было  вас  игнорировать.  И  так  продолжалось  до  определённого  момента.

–  До  того  момента,  –  ему  надоели  увертки,  –  когда  я  связался  с  Йеннефер.

–  А  вот  и  нет,  ошибаешься,  –  она  вонзила  в  него  взор  жадеитовых  глаз.  –  Причём  вдвойне.  Primo,  это  не  ты  связался  с  Йеннефер,  а  она  с  тобой.  Secundo,  эта  связь  мало  кого  взбудоражила,  и  не  такие  экстравагантности  среди  нас  случались.  Поворотной  точкой  было  ваше  расставание.  Когда  же  это  произошло?  Год  тому?  Ах,  как  быстро  летит  время…

Она  сделала  эффектную  паузу,  рассчитывая  на  его  реакцию.

–  Ровно  год  назад,  –  продолжила,  когда  стало  ясно,  что  реакции  не  будет.  –  Часть  сообщества…  не  слишком  большая,  но  влиятельная…  предпочла  тогда  тебя  заметить.  Не  всем  было  ясно,  что  там,  собственно,  между  вами  произошло.  Кое-кто  из  нас  думали,  что  это  Йеннефер,  придя  в  себя,  порвала  с  тобой  и  выгнала  взашей.  Другие  отважились  предполагать,  что  это  ты,  прозрев,  бортанул  Йеннефер  и  сбежал,  куда  и  ворон  костей  не  заносил.  В  результате,  как  я  уже  упоминала,  ты  сделался  объектом  интереса.  А  вместе  с  тем,  как  верно  заметил,  и  антипатии.  Да  что  там,  нашлись  даже  те,  кто  хотел  тебя  как-то  наказать.  К  счастью  для  тебя,  большинство  решило,  что  овчинка  выделки  не  стоит.

–  А  ты?  К  какой  части  сообщества  принадлежала  ты?

–  К  той,  –  Литта  скривила  коралловые  губки,  –  которую  твоя  любовная  афера,  представь  себе,  чрезвычайно  увлекала.  Порой  –  смешила.  Порой  предоставляла  воистину  азартное  развлечение.  Лично  я  тебе,  ведьмак,  благодарна  за  изрядный  куш.  Бились  об  заклад,  насколько  долго  ты  выдержишь  с  Йеннефер,  ставки  были  высоки.  Я  побилась,  как  оказалось,  точнее  прочих.  И  сорвала  банк.

–  В  таком  случае,  лучше  будет,  если  я  пойду  себе.  Мне  не  следует  к  тебе  приходить,  нас  не  должны  видеть  вместе.  Могут  подумать,  что  мы  сговорились  насчёт  того  спора.

–  А  тебе  есть  дело  до  того,  что  они  могут  подумать?

–  Совсем  немного.  А  твоя  победа  меня  радует.  Я  думал  возвратить  тебе  пятьсот  крон,  потраченных  в  счёт  поручительства.  Но  если  уж  ты,  ставя  на  меня,  сорвала  банк,  я  не  чувствую  себя  должником.  Будем  считать,  что  мы  в  расчёте.

|…|

–  Ах.  Пусть  так  и  будет.  Я  тебя  прошу.  Что  привело  к  тому,  что  –  именно  Йеннефер?  Что  она,  а  никакая  другая?  Сумел  бы  ты  это  описать?  Назвать?

–  Если  это  новый  предмет  спора…

–  Это  не  предмет  спора.  Почему  именно  Йеннефер  из  Венгерберга?

Мозаика  появилась,  будто  тень.  С  новым  графинчиком.  И  пирожными.  Геральт  заглянул  ей  в  глаза.  Она  тотчас  отвернулась.

–  Почему  Йеннефер?  –  повторил  он,  всматриваясь  в  Мозаику.  –  Почему  именно  она?  Отвечу  искренне:  сам  не  знаю.  Есть  такие  женщины…  Хватает  одного  взгляда…

Мозаика  открыла  рот,  легонько  качнула  головою.  Отрицательно  и  со  страхом.  Она  знала.  И  молила,  чтобы  он  перестал.  Но  он  уже  слишком  далеко  зашёл  в  игре.

–  Есть  женщины,  –  он  продолжал  блуждать  взглядом  по  фигуре  девушки,  –  которые  притягивают.  Словно  магнит.  От  которых  невозможно  оторвать  глаз…

|…|

–  Коралл?

–  М-м-м?

–  А  Мозаика?  Откуда  её  прозвище?

–  Знаешь,  ведьмак,  чего  я  не  люблю?  Вопросов  о  других  женщинах.  А  уж  особенно  –  когда  спрашивающий  лежит  со  мной  в  одной  постели.  И  валяет  дурака.  Нет,  чтобы  сосредоточиться  на  том,  на  чём  он  как  раз  держит  руку.  Решился  бы  ты  на  нечто  подобное,  лёжа  в  постели  с  Йеннефер?

–  А  я  не  люблю,  когда  произносят  определённые  имена.  Особенно  в  момент,  когда…

–  Мне  перестать?

–  Этого  я  не  говорил.

|…|

Он  слышал,  как  чародейка  читает  речитативом  заклинание.  Вода  в  бассейне  откликалась,  вспениваясь  с  каждой  фразой  проговариваемой  формулы,  волнуясь  всё  сильней.  Со  дна  начали  подниматься  большие  пузыри.

Вода  разгладилась  и  помутнела.  А  потом  мигом  осветлилась.

Из  глубины  глядят  тёмные,  фиалковые  глаза.  Чёрные,  как  вороново  крыло,  локоны  каскадом  спадают  на  плечи,  сияют,  отражают  свет,  словно  павлиньи  перья,  развиваясь  и  волнуясь  при  каждом  движении…

–  О  мечах,  –  напомнила  Коралл,  тихо  и  едко.  –  Ты  должен  думать  о  мечах.

Вода  закипела,  черноволосая  и  фиалковоглазая  женщина  растворилась  в  водоворотах.  Геральт  тихо  вздохнул.

–  О  мечах!  –  прошипела  Литта.  –  Не  о  ней!

|…|

Пей,  Йеннефер.  Твоё  здоровье.

–  Приглашаешь  выпить,  а  сама  едва  губы  смачиваешь.  Быть  может,  ты  нездорова?  Выглядишь  не  слишком  хорошо.

Литта  театрально  вздохнула.

–  Последние  дни  были  тяжёлыми.  Дворцовый  переворот,  эта  ужасная  буря,  ах…  К  тому  же,  утренняя  тошнота…  Знаю,  она  пройдёт  после  первого  триместра.  Но  до  того  –  ещё  целых  два  месяца…

В  тишине,  которая  воцарилась,  можно  было  услышать  жужжанье  осы,  кружившей  над  яблоком.

–  Ха-ха,  –  прервала  молчание  Коралл.  –  Я  пошутила.  Жаль,  что  ты  не  видишь  своего  лица.  Позволила  себя  обмануть!  Ха-ха.

Йеннефер  глянула  вверх,  на  поросшую  плющом  стену.  И  смотрела  на  неё  долго.

–  Позволила  себя  обмануть,  –  продолжила  Литта.  –  И  я  готова  поспорить,  что  у  тебя  сразу  заработало  воображение.  Тотчас  же,  признайся,  ты  соотнесла  моё  благословенное  состояние  с…  Не  надо  такого  лица,  не  надо.  Сплетня  до  тебя  должна  была  дойти,  слухи  ведь  разбежались,  словно  круги  по  воде.  Но  не  переживай,  в  сплетнях  нет  и  слова  правды.  К  тому  же,  на  беременность  шансов  у  меня  не  больше,  чем  у  тебя,  здесь  всё  по-прежнему.  А  с  твоим  ведьмаком  меня  связывают  исключительно  дела.  Профессиональные.  Ничего  больше.

–  Ах.

–  Народ  такой  народ,  обожает  сплетничать.  Увидят  женщину  с  мужчиной  –  и  мигом  превращают  это  в  любовное  приключение.  Ведьмак,  признаюсь,  бывал  у  меня  частенько.  И  конечно,  видывали  нас  вместе  в  городе.  Но  наши  отношения,  повторюсь,  были  исключительно  деловыми.

Йеннефер  отставила  бокал,  упёрла  локти  в  стол,  соединила  кончики  пальцев,  складывая  ладони  в  домик.  И  взглянула  рыжеволосой  чародейке  в  глаза.

–  Primo,  –  Литта  легонько  закашлялась,  но  взгляд  не  опустила,  –  я  бы  никогда  не  сделала  чего-то  подобного  подруге.  Secundo,  твой  ведьмак  вовсе  мною  не  интересовался.

–  Вовсе?  –  Йеннефер  приподняла  бровь.  –  Правда?  И  чем  же  это  объяснить?

–  Может,  –  Коралл  слегка  улыбнулась,  –  перестали  его  интересовать  женщины  зрелые?  Независимо  от  их  нынешней  внешности?  Может,  предпочитает  он  по-настоящему  молодых?  Мозаика!  Подойди-ка  к  нам.  Ты  только  погляди,  Йеннефер.  Цветущая  юность.  И  –  до  недавнего  времени  –  невинность.

–  Она?  –  возмутилась  Йеннефер.  –  Он  –  с  ней?  С  твоей  ученицей?

–  Ну,  Мозаика.  Просим.  Расскажи  нам  о  твоём  любовном  приключении.  Нам  интересно  послушать.  Мы  любим  романы.  Рассказы  о  несчастливой  любви.  И  чем  более  несчастливой  –  тем  лучше.

–  Госпожа  Литта…  –  девушка,  вместо  того,  чтобы  покраснеть,  побледнела,  словно  покойница.  –  Прошу  вас…  Вы  ведь  уже  меня  за  это  наказали…  Сколько  раз  можно  наказывать  за  одну  и  ту  же  вину?  Не  приказывайте  мне…

–  Рассказывай!

–  Тише,  Коралл,  –  отмахнулась  Йеннефер.  –  Не  обижай  её.  Не  так  уж  это  интересно.

|…|

Когда  она  узнала,  что  я  отправляюсь  на  юг,  и  когда  моя  наставница  поручилась  за  меня,  госпожа  Йеннефер  попросила  меня  об  этой  миссии.  И  дала  мне  рекомендательное  письмо  к  знакомой  магичке  из  Марибора,  у  которой  я  намеревалась  практиковать.

–  Как…  –  Геральт  сглотнул.  –  Как  она  себя  чувствует?  Йеннефер?  У  неё  все  в  порядке?

–  Полагаю,  всё  прекрасно.  –  Тициана  Фреви  взглянула  на  него  из-под  ресниц.  –  Чувствует  она  себя  чудесно,  выглядит  на  зависть  всем.  Я,  например,  завидую,  если  говорить  откровенно.

|…|

–  Впервые  в  жизни,  –  сказал  Геральт  миг  спустя,  –  я  рад,  что  меня  обманули.

–  Неправда,  что  ты  всё  сделал  плохо.  И  в  награду  ты  можешь  прикоснуться  к  моему  лицу.

Он  кашлянул,  глядя  на  острые  зубы.

–  Хм-м…

–  Иллюзия  –  это  то,  о  чём  ты  думаешь.  Чего  боишься.  И  о  чём  мечтаешь…

–  Прошу  прощения?

Лисица  тихо  залаяла.  И  превратилась.

Тёмные,  фиалковые  глаза,  горящие  на  бледном,  треугольном  лице.  Вороново-чёрные,  будто  буря,  локоны  каскадом  спадали  на  плечи,  сияли,  отражали  свет,  словно  павлиньи  перья,  развиваясь  и  волнуясь  при  каждом  движении.  Губы,  изумительно  узкие  и  бледные  под  помадой.  На  шее  –  черная  бархотка,  а  на  бархотке  обсидиановая  звезда,  искрящаяся  и  отбрасывающая  тысячи  отражений…

Йеннефер  улыбнулась.  А  ведьмак  прикоснулся  к  её  щеке.

И  тогда  сухой  дрок  зацвел.

А  потом  подул  ветер,  шевельнул  куст.  Мир  исчез  в  вихре  кружащих  белых  лепестков.

–  Иллюзия,  –  услышал  он  голос  агуары.  –  Всё  –  лишь  иллюзия»  («Сезон  гроз»,  2013  г.,  Анджей  Сапковский).

«–  Но  что  было  дале-то?  –  не  сдавалась  торговка,  щедро  и  звонко  сыпанув  монеты  в  ведёрко,  подставленное  учеником.  –  Скажите  хотя  б,  ежели  нет  охоты  петь.  В  ваших  песнях  вовсе  не  было  имён,  но  мы  же  ж  знаем,  что  воспеваемый  вами  ведьмак  –  не  кто  иной,  как  известный  всем  Геральт  из  Ривии,  а  чародейка,  которая  распалила  в  его  грудях  любовный,  как  вы  поёте,  жар,  это  не  менее  известная  Йеннефер.  Что  же  до  Неожиданного  Дитяти,  обещанного  и  предназначенного  ведьмаку,  так  это  же  ж  Цирилла,  несчастная  княжна  из  разрушенной  напастниками  Цинтры.  Разве  ж  нет?

Лютик  гордо  и  таинственно  улыбнулся.

–  Я  пою  о  проблемах  универсальных,  благородная  благодетельница.  Об  эмоциях,  кои  могут  быть  уделом  любого  и  каждого.  Не  о  конкретных  лицах.

–  Как  же!  –  крикнул  кто-то  из  толпы.  –  Всем  ведомо,  что  в  песенках  говорилось  о  ведьмаке  Геральте!

–  Да,  да!  –  хором  пискнули  доченьки  комеса  Вилиберта,  отжимая  мокрые  от  слёз  шарфики.  –  Спойте  ещё,  маэстро  Лютик!  Как  там  было  дальше?  Встретились  ли  наконец  ведьмак  и  чародейка  Йеннефер?  И  любили  ли  друг  друга?  А  были  ли  счастливы?  Мы  желаем  знать!  Маэстро,  ну  маэстро  же!

|…|

–  Я,  Райла  из  Лирии,  также  знаю  Геральта  Белого  Волка,  известного  истребителя  чудовищ.  Видала  я  также  не  раз  и  не  два  чародейку  Йеннефер,  бываючи  в  Аэдирне,  в  городе  Венгерберге,  где  у  неё  жилье.  Однако,  что  эти  двое  любят  друг  друга,  не  знала.

–  Но  это  обязано  быть  правдой,  –  заметила  вдруг  мелодичным  голосом  прекрасная  эльфка  в  горностаевом  токе.  –  Столь  прелестная  баллада  о  любви  не  могла  быть  неправдой.

–  Не  могла!  –  поддержали  эльфку  дочери  комеса  Вилиберта  и  как  по  команде  промокнули  глаза  шарфиками.  –  Ни  в  коем  случае  не  могла!

–  Милсдарь  волшебник!  –  обратилась  к  Радклиффу  Вэра  Лёвенхаупт.  –  Любили  они  или  нет?  Вы-то  уж  наверняка  знаете,  как  было  в  натуре  у  ведьмака  с  этой  Йеннефер.  Приоткройте  нам  тайну!

–  Если  песнь  утверждает,  что  любили,  –  улыбнулся  чародей,  –  значит,  так  оно  и  было,  и  любовь  эта  проживёт  столетия.  Такова  сила  поэзии.

|…|

Она  сдвинула  зажаренного  цыплёнка  на  деревянное  блюдо  и  принялась  его  ловко  разделывать,  пользуясь  ножом  и  вилкой.  Теперь  он  понял,  где  и  когда  Геральт  этому  научился.  «Хм,  –  подумал  он,  –  неудивительно,  ведь  он  целый  год  жил  в  её  доме  в  Венгерберге  и,  прежде  чем  сбежал,  научился  множеству  фокусов».

|…|

–  Под  Блеобхерисом  я  наслушалась  твоих  баллад,  Лютик.  Несколько  вполне  приличных  строчек  ты  посвятил  моей  особе.

–  У  поэзии,  –  проворчал  Лютик,  рассматривая  цыплёнка,  –  свои  законы.  Никто  не  должен  чувствовать  себя  обойдённым  и  обиженным…

–  «Волосы  как  вороново  крыло,  как  ночная  буря…  –  процитировала  Йеннефер  с  преувеличенной  напыщенностью,  –  а  в  глазах  затаились  фиолетовые  молнии…»  Так  и  было?

–  Такой  я  тебя  запомнил,  –  чуть  улыбнулся  поэт.  –  Кто  вздумает  утверждать,  что  это  не  соответствует  истине,  пусть  первым  кинет  в  меня  камень.

–  Не  знаю  только,  –  сжала  губы  чародейка,  –  кто  поручил  тебе  описывать  мои  внутренние  органы.  Как  там  было-то?  «Сердце  её  словно  украшающий  её  шею  драгоценный  камень,  твёрдое  как  алмаз  и  как  алмаз  бесчувственное.  Сердце  –  острее,  чем  обсидиан,  режущее,  калечащее…»  Ты  сам  придумал?  Или,  может…  –  Её  губы  дрогнули,  скривились.  –  …А  может,  наслушался  чьих-то  жалоб  и  исповедей?

–  Хм…  –  Лютик  кашлянул,  уклоняясь  от  опасной  темы.  –  Скажи  мне,  Йеннефер,  когда  ты  последний  раз  видела  Геральта?

–  Давно»  («Кровь  эльфов»,  1994  г.,  Анджей  Сапковский).

«Весёлая  Трисс  Меригольд  с  каштановыми  волосами,  хохочущая  по  любому  поводу,  выглядевшая  как  девчонка.  Он  любил  её.  И  она  его  тоже»  («Нечто  большее»  из  сборника  «Меч  Предназначения»,  1992  г.,  Анджей  Сапковский).

«И  тогда  появился  Геральт  из  Ривии.  Ведущий  беспокойную  жизнь  ведьмак,  связанный  странными,  беспокойными  и  бурными  отношениями  с  Йеннефер,  её  сердечной  подружкой.

Трисс  наблюдала  за  обоими  и  завидовала,  хоть,  казалось,  завидовать-то  было  нечему.  Связь  явственно  приносила  несчастье  обоим,  ведя  напрямую  к  истощению,  была  болезненной  и…  вопреки  всякой  логике  продолжалась.  Трисс  этого  не  понимала.  И  её  это  интриговало.  Интриговало  до  такой  степени,  что…

Она  соблазнила  ведьмака,  почти  не  пользуясь  магией.  Просто  подоспело  удачное  время,  момент,  когда  они  с  Йеннефер  в  очередной  раз  осточертели  друг  другу  и  бурно  расстались.  Геральту  требовалось  тепло,  и  он  хотел  забыть  обо  всём.

Нет,  Трисс  не  стремилась  отнять  его  у  Йеннефер.  По  сути,  подруга  была  ей  нужнее,  чем  он.  Но  краткая  связь  с  ведьмаком  не  разочаровала  её.  Она  нашла  то,  что  искала,  –  чувство  вины,  страха  и  боли.  Его  боли.  Трисс  видела  проявление  этих  эмоций,  они  её  будоражили,  и  она  не  смогла  о  них  забыть,  когда  пришло  время  расстаться.  А  что  такое  своя  боль,  поняла  недавно.  В  тот  момент,  когда  неодолимо  возжелала  снова  быть  с  ним.  Ненадолго,  на  мгновение,  но  быть.

А  теперь  он  так  близко…

Трисс  сжала  пальцы  в  кулак  и  принялась  колотить  по  подушке.

«Нет,  –  подумала  она,  –  не  будь  дурочкой,  малышка.  Не  думай  об  этом».

|…|

«…нет  ни  одной  дружески  к  вам  расположенной  чародейки  и  ни  одной,  которой  вы  могли  бы  довериться.  Кроме  меня  и…

И  кроме  Йеннефер».

Ветер  взвыл,  захлопал  ставнями,  вздул  гобелен.  Трисс  Меригольд  перевернулась  на  спину,  принялась  задумчиво  грызть  ноготь  большого  пальца.

«Геральт  не  пригласил  Йеннефер.  Пригласил  меня.  Так,  может  быть…  Как  знать.  Возможно.  Но  если  всё  так,  как  я  думаю,  то  почему…

Почему?..»

|…|

–  Не  упрямься.  Не  сопротивляйся.  Я  догадываюсь,  почему  ты  обратился  не  к  ней,  а  ко  мне.  Перебори  гордыню,  перебори  обиду  и  ожесточение.  Это  бессмысленно.  Ты  измучаешься.  К  тому  же  ты  рискуешь  здоровьем  и  жизнью  Цири.  То,  что  скорее  всего  произойдёт  с  ней  в  очередном  трансе,  может  оказаться  хуже  испытания  Травами.  Обратись  за  помощью  к  Йеннефер,  Геральт.

–  А  ты,  Трисс?

–  Что  я?  –  Она  с  трудом  сглотнула.  –  Я  не  в  счёт.  Я  подвела  тебя.  Подвела  во  всём.  Я  была…  была  твоей  ошибкой.  Ничем  больше.

–  Ошибки,  –  медленно  проговорил  он,  –  тоже  зачисляются  на  мой  счёт.  Я  не  вымарываю  их  из  жизни  и  из  памяти.  И  никогда  не  ищу  виновных.  Ты  многое  значила  для  меня  и  всегда  будешь  значить.  Ты  никогда  не  подводила  меня,  не  разочаровывала.  Никогда.  Поверь.

Она  долго  молчала,  наконец  сказала,  сдерживая  дрожь  в  голосе:

–  Я  останусь  до  весны.

|…|

–  Ах,  Геральт,  –  разрыдалась  чародейка.  –  Как  жаль…  Какая  жалость,  что  всё,  что  было  между  нами…

–  Трисс,  прошу  тебя…

–  …не  случится  теперь…  Когда  я  выздоровею…  Всё  было  бы  совсем  иначе…  Я  могла  бы…  Я  могла  бы  даже…

–  Трисс!

–  Я  завидую  Йеннефер…  Я  ревную  тебя  к  ней…

|…|

Туман  немного  поредел.  Геральт  вынул  из  сумки  второе  письмо,  которое  недавно  доставил  странный  посланец.  Читал  он  это  письмо  уже  раз  тридцать.  От  письма  шёл  аромат  сирени  и  крыжовника.

«Дорогой  друг…»

Ведьмак  тихо  выругался,  глядя  на  чёткие,  ровные,  угловатые,  вычерченные  энергичным  движением  пера  руны,  однозначно  отражающие  настроение  автора.  Геральту  –  уже  в  тридцать  первый  раз  –  непреодолимо  захотелось  укусить  себя  со  злости  в  зад.  Когда  месяц  назад  он  писал  чародейке,  то  две  ночи  кряду  размышлял,  как  начать  письмо.  Наконец  остановился  на  «Дорогой  подруге».  И  теперь  получил  своё.

«Дорогой  друг,  меня  чудовищно  обрадовало  твоё  нежданное  письмо,  полученное  всего  лишь  через  неполных  три  года  после  нашей  последней  встречи.  Радость  моя  была  тем  безмернее,  что  на  каждом  углу  трепачи  гудели  о  твоей  неожиданной  и  бравурной  смерти.  Ты  правильно  поступил,  решив  опровергнуть  сплетни,  хорошо  также,  что  сделал  это  так  скоро.  Из  твоего  письма  следует,  что  ты  вёл  жизнь  спокойную,  размеренную,  роскошно  нудную  и  лишённую  каких  бы  то  ни  было  событий.  В  нынешние  времена  такая  жизнь  –  недопустимый  шик,  дорогой  друг,  и  я  рада,  что  тебе  это  удалось.

Меня  тронула  твоя  неожиданная  забота  о  моём  здоровье,  которую  ты,  дорогой  друг,  соизволил  проявить.  Спешу  известить,  что  я  действительно  чувствую  себя  уже  хорошо,  период  недомогания  позади,  я  разделалась  с  хлопотами,  описанием  которых  не  хочу  тебя  утруждать.

Меня  сильно  волнует  и  беспокоит,  что  подарок,  нежданно-негаданно  полученный  от  Судьбы,  доставляет  тебе  столько  хлопот.  Ты  абсолютно  прав,  предположив,  что  здесь  необходима  профессиональная  помощь.  Хотя  описание  трудностей,  с  которыми  ты  столкнулся,  выглядит  довольно  загадочно,  что  вполне  понятно,  тем  не  менее  я  убеждена,  что  знаю  источник  проблемы.  И  согласна  с  тем,  что  совершенно  необходимо  вмешательство  ещё  одной  чародейки.  Я  горжусь  тем,  что  оказалась  именно  второй  из  тех,  к  которым  ты  обращаешься.  И  чем  же  я  заслужила  столь  высокое  положение  в  списке?

Будь  спокоен,  дорогой  друг,  а  если  ты  уже  собрался  обратиться  за  помощью  к  другим  чародейкам,  не  делай  этого,  ибо  нет  нужды.  Я  отправлюсь  незамедлительно,  еду  прямо  к  тому  месту,  которое  ты  указал  несколько  туманно,  но  для  меня  понятно.  Естественно,  я  отправлюсь  тайно  и  с  соблюдением  всех  предосторожностей.  На  месте  сориентируюсь  в  сути  вопроса  и  сделаю  всё,  что  в  моих  силах,  чтобы  усмирить  вышедший  из  берегов  источник.  Ты  понимаешь,  о  чём  я.  При  этом  постараюсь  оказаться  не  хуже  иных  дам,  к  которым  ты  уже  обращался,  обращаешься  либо  намерен  был  обратиться  с  „покорными  просьбами“.  Как-никак  я  ведь  твоя  дорогая  подруга.  Мне  слишком  дорога  твоя  дорогая  дружба,  чтобы  я  решилась  подвести  тебя,  дорогой  друг.  Ибо  это  может  дорого  обойтись  всем  нам.

Если  в  течение  ближайших  нескольких  лет  ты  пожелаешь  написать  мне,  не  колеблись  ни  минуты.  Письмам  твоим  я  неизменно  рада.

Твоя  дорогая  подруга  Йеннефер».

Письмо  пахло  сиренью  и  крыжовником.

Геральт  чертыхнулся.

|…|

–  Что…  между  тобой  и  Геральтом,  госпожа  Йеннефер?

Цири  чуть  не  потеряла  сознание  от  собственной  наглости,  похолодела  от  тишины,  наступившей  после  её  вопроса.

–  Грусть,  –  ответила  чародейка  серьёзно.  –  Тоска.  Обида.  Сожаление.  Надежда.  И  страх.  Да,  похоже,  я  ничего  не  упустила.

|…|

Йеннефер  бывала  в  Каэр  Морхене,  Цири  догадывалась  о  причинах  того,  почему  во  время  бесед  о  Замке  глаза  чародейки  становились  теплее,  утрачивали  злой  блеск  и  холодную,  равнодушную,  мудрую  глубину.  Если  б  эти  слова  годились  для  Йеннефер,  Цири  назвала  бы  её  в  такие  минуты  размечтавшейся,  вслушивающейся  в  воспоминания.

О  причинах  Цири  догадывалась.  Да.

Была  тема,  затрагивать  которую  девочка  интуитивно  и  старательно  избегала.  Но  однажды  разогналась  и  разболталась.  О  Трисс  Меригольд.  Йеннефер  как  бы  неохотно,  как  бы  равнодушно,  как  бы  банальными,  тщательно  дозируемыми  вопросами  вытянула  из  Цири  всё  до  конца.  Глаза  у  неё  при  этом  были  жёсткие  и  непроницаемые»  («Кровь  эльфов»,  1994  г.,  Анджей  Сапковский).

«–  Некий  близкий  тебе  ведьмак,  –  хохотнул  Джианкарди,  –  недавно  посетил  городок  Дорьян.  Мне  донесли,  что  он  там  задолжал  ростовщику  сто  крон.  Ростовщик  работает  на  меня.  Я  покрою  этот  долг,  Йеннефер.

Чародейка  кинула  взгляд  на  Цири,  сильно  поморщилась.

–  Мольнар.  Не  суй  пальцы  в  дверь,  в  которой  испортились  петли.  Сомневаюсь,  чтобы  он  всё  ещё  считал  меня  близкой,  а  если  узнает  о  покрытии  долга,  возненавидит  вконец.  Ты  ведь  его  знаешь,  он  честолюбив  до  идиотизма.  И  давно  он  был  в  Дорьяне?

–  Дней  десять  назад.  Потом  его  видели  в  Малом  Логе.  Оттуда,  как  мне  сообщили,  поехал  в  Хирунд,  потому  что  получил  задание  от  тамошних  фермеров.  Как  обычно,  прикончить  какое-то  чудовище…

–  И  за  это,  как  обычно,  ему  заплатят  деньгами,  –  голос  Йеннефер  слегка  изменился,  –  которых,  как  обычно  же,  ему  едва  хватит  на  лечение,  если  чудовище  его  покорёжит.  Как  обычно.  Если  ты,  Мольнар,  действительно  хочешь  что-то  для  меня  сделать,  свяжись  с  фермерами  в  Хирунде,  пусть  увеличат  вознаграждение.  Так,  чтобы  ему  было  на  что  жить.

–  Как  обычно,  –  фыркнул  Джианкарди.  –  А  если  он  всё-таки  узнает  об  этом?

Йеннефер  уставилась  на  Цири,  которая  смотрела  на  них  и  слушала,  даже  не  пытаясь  изображать  заинтересованность  Physiologus’ом.

–  От  кого  бы  это?

Цири  опустила  глаза.  Банкир  многозначительно  улыбнулся,  погладил  бороду.

|…|

–  Как  раз  это-то,  –  пожала  плечами  чародейка,  –  не  имеет  никакого  значения.  Все  приличные  мужчины  интересующего  меня  возраста  женаты,  тут  уж  ничего  не  попишешь.  Ларс  любил  меня,  да  и  мне  какое-то  время  казалось…  Ах,  что  говорить.  Он  слишком  многого  хотел.  Угрожал  моей  свободе,  а  меня  тошнит  при  одной  мысли  о  моногамии.  Впрочем,  я  взяла  пример  с  тебя,  Йенна.  Помнишь  наш  разговор  в  Венгерберге?  Когда  ты  решила  порвать  со  своим  ведьмаком?  Тогда  я  советовала  тебе  подумать,  говорила,  что  любовь  на  улице  не  валяется.  И  всё  же  ты  была  права.  Любовь  любовью,  а  жизнь  жизнью.  Любовь  проходит…

–  Не  слушай  её,  Йеннефер,  –  холодно  сказала  Тиссая.  –  Она  огорчена  и  обижена.  Знаешь,  почему  она  не  идёт  на  банкет  в  Аретузу?  Потому  что  ей  неловко  явиться  одной,  без  мужчины,  с  которым  её  связывали  четыре  года.  Из-за  которого  ей  завидовали.  Которого  она  потеряла,  потому  что  не  сумела  оценить  его  любви.

–  А  может,  стоит  поговорить  о  чём-нибудь  другом?  –  предложила  Йеннефер  вроде  бы  беспечным,  но  заметно  изменившимся  голосом.

|…|

Ослепительный  блеск  материализовался  в  прозрачную  сферу,  внутри  которой  замаячила  фигура,  мгновенно  обретая  контуры  и  форму.  Лютик  распознал  её  тут  же.  Он  знал  эти  чёрные,  рассыпавшиеся  локоны  и  обсидиановую  звезду  на  бархотке.  Тем,  чего  он  не  знал  и  никогда  раньше  не  видел,  было  лицо.  Лицо  Фурии,  лицо  богини  Мести,  Гибели  и  Смерти.

|…|

–  Геральт…  –  прошептала  девочка.  –  Госпожа  Йеннефер…  Простите…  Мне  надо  было.  Ты  же  знаешь…

|…|

Геральт  и  Йеннефер  свернули  на  дамбу,  разделяющую  покрытые  белыми  водяными  лилиями  и  жёлтыми  кувшинками  пруды.  Спрятавшись  за  разрушенной  стеной,  Цири  сквозь  щель  наблюдала  за  чародейкой  и  ведьмаком.  Девочка  думала,  что  Лютик,  известный  поэт,  стихи  которого  она  читала  не  раз,  ещё  спит.  Она  ошибалась.  Поэт  не  спал.  И  застал  её  на  месте  преступления.

–  Эй,  –  хихикнул  он,  неожиданно  подходя.  –  Разве  хорошо  подслушивать  и  подглядывать?  Побольше  деликатности,  малышка.  Позволь  им  немного  побыть  одним.

Цири  покраснела,  но  тут  же  сжала  губы  и  гордо  проговорила:

–  Во-первых,  я  не  малышка.  А  во-вторых,  мне  кажется,  я  им  не  мешаю,  а?

Лютик  немного  посерьёзнел.

–  Пожалуй,  верно.  Мне  даже  кажется,  помогаешь.

–  Я?  Чем?

–  Не  прикидывайся.  Вчера  всё  было  разыграно  очень  хитро.  Но  меня  не  проведёшь.  |…|  Они  вдвоём  отнесли  тебя  в  дом.  Их  руки  соприкасались.  Они  сидели  у  твоей  постели  почти  до  утра,  не  произнеся  ни  слова.  Только  теперь  решились  поговорить.  Здесь,  на  дамбе,  у  прудов.  А  ты  решила  подслушать,  о  чём  они  говорят…  И  подглядеть  за  ними  через  пролом  в  стене.  Тебе  до  зарезу  надо  знать,  что  они  там  делают?

–  Они  там  ничего  не  делают.  –  Цири  слегка  зарумянилась.  –  Беседуют,  вот  и  всё.

–  А  ты…  –  Лютик  присел  на  траву  под  яблоней  и  опёрся  спиной  о  ствол,  предварительно  убедившись,  что  там  нет  ни  муравьёв,  ни  гусениц.  –  Тебе  до  смерти  хочется  знать,  о  чём  беседуют,  да?

–  Да…  Нет!  А  впрочем…  Впрочем,  я  всё  равно  ничего  не  слышу.  Слишком  далеко.

–  Если  хочешь,  –  засмеялся  бард,  –  я  тебе  скажу.

–  А  ты-то  откуда  можешь  знать?

–  Ха-ха!  Я,  милая  Цири,  поэт.  Поэты  о  таких  вещах  знают  всё.  Поверь,  поэты  о  таком  знают  больше,  чем  сами  собеседники.  Если  их  можно  так  назвать.

–  Как  же!

–  Слово  даю!  Слово  поэта.

–  Да?  Ну  тогда…  Тогда  скажи,  о  чём  они  разговаривают?  Объясни,  что  всё  это  значит!

–  Взгляни  ещё  раз  в  пролом  и  посмотри,  что  они  делают.

–  Хм-м-м…  –  Цири  закусила  верхнюю  губу,  потом  наклонилась  к  отверстию.  –  Госпожа  Йеннефер  стоит  у  вербы…  Обрывает  листики  и  даже  не  смотрит  на  Геральта…  А  Геральт,  опустив  голову,  стоит  рядом.  И  что-то  говорит.  Нет,  молчит.  Ой,  ну  и  рожица  у  него…  Ну  и  странная  же…

–  Всё  по-детски  просто.  –  Лютик  отыскал  в  траве  яблоко,  вытер  о  брюки  и  критически  осмотрел.  –  Сейчас  он  просит  простить  ему  всякие  глупые  слова  и  поступки.  Просит  простить  за  нетерпение,  за  недостаток  веры  и  надежды,  за  упрямство,  за  ожесточение.  За  капризы  и  позы,  недостойные  мужчины.  Просит  простить  за  то,  что  когда-то  не  понимал,  за  то,  что  не  хотел  понять…

–  Всё  это  неправдивая  неправда!  –  Цири  выпрямилась  и  резким  движением  откинула  чёлку  со  лба.  –  Всё  ты  выдумал!

–  Просит  простить  за  то,  что  понял  лишь  теперь,  –  продолжал  Лютик,  уставившись  в  небо,  а  в  его  голосе  послышались  ритмы,  свойственные  балладам.  –  Что  хочет  понять,  но  боится:  а  вдруг  да  не  успеет…  И  может  даже  быть,  что  не  поймёт  уже.  Извиняется  и  просит  прощения…  Прощения…  Хм…  Значения…  Сомнения…  Предназначения.  Всё  банально,  холера…

–  Неправда!  –  топнула  ногой  Цири.  –  Геральт  вовсе  так  не  говорит.  Он…  он  вообще  молчит.  Я  же  видела.  Он  стоит  там  с  ней  и  молчит…

–  В  том-то  и  состоит  роль  поэзии,  Цири.  Говорить  о  том,  о  чём  другие  молчат.

–  Дурацкая  она,  твоя  роль.  Всё  ты  выдумываешь!

–  И  в  этом  тоже  состоит  роль  поэзии.  Ой,  я  слышу  у  пруда  возбуждённые  голоса.  А  ну  выгляни  быстренько,  взгляни,  что  там  деется.

–  Геральт,  –  Цири  снова  заглянула  в  щель,  –  стоит  опустив  голову.  А  Йеннефер  страшно  кричит  на  него.  Кричит  и  размахивает  руками.  Ой-ёй…  Что  бы  это  значило?

–  Детский  вопрос.  –  Лютик  снова  глянул  на  плывущие  по  небу  облака.  –  Теперь  она  просит  у  него  прощения.

|…|

Предложение  Йеннефер  сопровождать  её  на  предваряющем  чародейский  Сбор  банкете  оказалось  для  него  неожиданным,  но  не  ошарашило.  

|…|

На  этот  раз  он  согласился.  Не  раздумывая.  Предложение  последовало  после  долгого,  откровенного  и  эмоционального  разговора.  Разговора,  который  сблизил  их  вновь,  отодвинул  в  тень  и  забытьё  давние  конфликты,  растопил  лёд  обиды,  гордыни  и  ожесточения.  После  разговора  на  дамбе  в  Хирунде  Геральт  согласился  бы  на  любое,  абсолютно  любое  предложение  Йеннефер.  Не  отказался  бы  даже  от  совместного  посещения  ада  ради  того,  чтобы  хлебнуть  чашечку  кипящей  смолы  в  компании  огненных  демонов.

|…|

Геральт  знал,  чего  может  ожидать,  поэтому  со  стоическим  спокойствием  сносил  полные  нездорового  любопытства  взгляды  чародеек  и  загадочные  ухмылки  чародеев.  Хоть  Йеннефер  и  уверяла  его,  что  правила  хорошего  тона  и  такта  запрещают  пользоваться  на  таких  мероприятиях  магией,  он  не  верил,  чтобы  магики  сумели  удержаться,  тем  более  что  Йеннефер  провокационно  выставляла  его  на  всеобщее  обозрение.  И  был  прав.  Несколько  раз  он  почувствовал  дрожание  медальона  и  уколы  чародейских  импульсов.  Некоторые  мужчины,  не  говоря  уже  о  дамах,  пытались  бесцеремонно  читать  его  мысли.  Он  был  к  этому  готов,  знал,  в  чём  дело,  и  знал,  как  реагировать.  Глядел  на  идущую  с  ним  под  руку  Йеннефер,  на  бело-чёрно-бриллиантовую  Йеннефер  с  волосами  цвета  воронова  крыла  и  фиалковыми  глазами,  а  зондирующие  его  чародеи  конфузились,  смущались  и,  к  его  величайшему  удовлетворению,  явно  теряли  самоуверенность.  Да,  мысленно  отвечал  он  им,  да,  вы  не  ошибаетесь.  Существует  только  она.  Она,  рядом  со  мной,  здесь  и  сейчас,  и  только  это  имеет  значение.  Здесь  и  сейчас.  А  кем  она  была  раньше,  где  была  раньше  и  с  кем  была  раньше  –  ничего,  абсолютно  ничего  не  значит.  Сейчас  она  со  мной,  здесь,  среди  вас.  Со  мной  и  ни  с  кем  другим.  Именно  так  я  думаю,  думаю  постоянно  о  ней,  неустанно  думаю  о  ней,  чувствую  аромат  её  духов,  тепло  её  тела.  А  вы  хоть  удавитесь  от  зависти.

Чародейка  крепко  сжала  ему  руку,  прильнула  к  нему.

–  Благодарю,  –  мурлыкнула  она,  снова  направляясь  к  столам.  –  Но,  пожалуйста,  без  чрезмерной  демонстративности.

–  А  что,  вы,  чародеи,  всегда  принимаете  искренность  за  демонстративность?  Не  потому  ли,  что  не  верите  в  искренность  даже  тогда,  когда  вычитаете  её  в  чужих  мыслях?

–  Да.  Поэтому.

–  И  всё-таки  ты  меня  благодаришь?

–  Потому  что  тебе  верю.  –  Она  ещё  сильнее  сжала  ему  руку  |…|»  («Час  презрения»,  1996  г.,  Анджей  Сапковский)

Ссылка  на  оригинальное  видео  к  песне  «Последнее  желание»  Яны  Айнсановой,  посвящённой  Геральту  из  Ривии  и  Йеннефер  из  Венгерберга:
https://www.youtube.com/watch?v=g6Aynx0xpUs&list=PLx0xXQ-Bxwg0SKwvrgu2gs11kOATSJF3v

Ссылка  на  оригинальное  видео  к  русскоязычному  каверу  Алины  Рыжехвост  на  песню  «Волчья  пурга»  (Песня  Присциллы)  из  компьютерной  игры  «Ведьмак  3:  Дикая  Охота»,  посвящённой  Геральту  из  Ривии  и  Йеннефер  из  Венгерберга:
https://www.youtube.com/watch?v=D5QFp-_mBBQ
Её  же  польскоязычная  мультиинструментальная  версия:
https://www.youtube.com/watch?v=bNM0liKzD80
Польскоязычный  акустический  кавер  той  же  песни  от  настоящей  полячки  Sylwia  Banasik:
https://www.youtube.com/watch?v=3ialPtQuMMg
Металл-кавер  Chris  Chronos  на  ту  же  песню:
https://www.youtube.com/watch?v=tTLSIoN3Aws
То  же  самое  в  смелой  стилистике  японского  синт-попа  1986  года  на  основе  игровых  роликов  из  компьютерной  игры  «Ведьмак  3:  Дикая  Охота»:
https://www.youtube.com/watch?v=tDwigW9wLHA

Ссылка  на  оригинальное  видео  к  металл-каверу  Chris  Chronos  на  песню  «Her  sweet  kiss»  из  сериала  «Ведьмак»  от  Netflix,  посвящённой  Геральту  из  Ривии  и  Йеннефер  из  Венгерберга:
https://www.youtube.com/watch?v=FnkGm49tn0Q
Металл-кавер  на  то  же  от  Jonny  Lovato  с  использованием  видео  из  сериала  «Ведьмак»  от  Netflix»:
https://www.youtube.com/watch?v=0DxDi78f5HE

Ссылка  на  клип  к  песне  «Lilac  &  Violet»  в  исполнении  Miracle  Of  Sound  ft.  Karliene,  посвящённой  Йеннефер  из  Венгерберга,  на  основе  видео  из  сериала  «Ведьмак»  от  Netflix:
https://www.youtube.com/watch?v=9lUieikqT5g
Любительская  русскоязычная  версия:
https://www.youtube.com/watch?v=4v7z8TLCPBM

Ссылка  на  клип  к  песне  «All  The  Magic»  Karliene,  посвящённой  Йеннефер  из  Венгерберга,  на  основе  видео  из  сериала  «Ведьмак»  от  Netflix:
https://www.youtube.com/watch?v=AHwMF8SWHg0

Ссылка  на  клип  к  песне  «Рождённая  весной»  Яны  Айнсановой,  посвящённой  Йеннефер  из  Венгерберга,  на  основе  видео  из  сериала  «Ведьмак»  от  Netflix:
https://www.youtube.com/watch?v=5msw1C2ulZY

Ссылка  на  клип  к  песне  «Wieczny  Ogień»  («Zapachniało  powiewem  jesieni»)  из  польского  сериала  с  использованием  видео  из  него  же:
https://www.youtube.com/watch?v=MLg9t3NOXMs
Кавер  NYTT  LAND  на  неё  же  
https://www.youtube.com/watch?v=TxRX0HijxCw


Схема

За-вит-КА-ми  во-ЛОС  во-ро-НЫХ,
001  001  001
А-ро-МА-том  си-РЕ-ни  пья-НЯ-щей
001  001  001(0)
У-вле-ЧЁН  буд-то  б  БЫЛ  –  в  на-сто-Я-щем
001  !01  001(0)
НЕ  о-СТА-лось  сле-ДА  грёз  бы-ЛЫХ!
!01  001  101

ВРИ  се-БЕ,  бе-лый  ВОЛК,  что  Са-МАЙН,
10!  101  !01
Про-кли-НАЙ  все  же-ЛА-ни-я  ДЖИН-ну,
001  !01  001(0)
Пов-то-РЯЙ,  что  не  ЗНА-ешь  при-ЧИ-ну,
001  !!1  001(0)
Кро-ме  ЧАР,  с  ней  ос-ТА-ться,  сту-ПАЙ!
!01  !01  001

ВРИ  се-БЕ:  Са-о-ВИ-на-Са-МАЙН!
10!  001  001
Не  тер-ЗАЙ  се-бя  ЧУВ-ством  по-ТЕ-ри  –
!01  0!1  001(0)
За-пе-ЧА-тай  на-ВЕК  э-ти  ДВЕ-ри,
001  001  0!1(0)
Что  ве-ДУТ  к  ча-ро-ДЕЙ-ке,  сту-ПАЙ!
!01  001  001

В  СНАХ,  как  ПРЕЖ-де,  Ви-СЕН-ну  зо-ВИ
1!1  001  001
И  ку-САЙ,  и  гры-ЗИ  се-бе  ЛОК-ти,
!01  !01  0!1(0)
МОН-стров  РЕЖЬ  на  кро-ВА-вы-е  ЛОМ-ти
101  !01  001(0)
И  не  СОЗ-дан-ным  БУДЬ  для  люб-ВИ.
!!1  00!  !01

Бел-ле-ТЭЙ-ном  объ-ЯТ,  весь  го-РИШЬ  –
001  001  !01
На-сту-ПА-ет  все-ГДА  Са-о-ВИ-на!
001  001  001(0)
Про-кли-НАЙ  за-кли-НА-ни-я  ДЖИН-на
001  001  001(0)
И  се-БЯ,  бе-лый  ВОЛК,  плачь,  ма-ЛЫШ!..
!  0!  101  101

Е-ю  ДЫ-шит  и  ГО-мон,  и  ТИШЬ:
!01  0!1  0!1
А-ро-МА-том  си-РЕ-ни  пья-НЯ-щей
001  001  001(0)
У-вле-ЧЁН  ты,  ведь-МАК,  –  в  на-сто-Я-щем!
001  !01  001(0)
Ча-ро-ДЕЙ-ка  зо-ВЁТ  –  ты  бе-ЖИШЬ…
001  001  !01

Cиллабо-тоническая  система:
опоясанная  (охватная)  рифмовка  аББа,  где  рифмы
«а»  –  3-стопный  анапест  001  с  мужскими  окончаниями,
«Б»  –  3-стопный  анапест  001  с  женскими  наращёнными  окончаниями  (клаузулами)  001(0).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874487
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.05.2020

Она – дракон (Из «Ведьмака»)

«Будь  же  проклят  
Всяк  драконовский  закон!»
(Ты  же,  Йорвет,
Знаешь,  что  она  –  дракон?)


С  плеч  чужих  одежды,  оборванец  дерзкий,
Аэдирнской  Деве  явно  не  под  стать,
Нелюдимый,  грозный  предводитель  эльфский,
Нет,  не  рыцарь  знатный  с  ней  зовёт  восстать:

«Кто  посмеет  против  королей-вампиров?!
“Разделяй  и  властвуй”,  –  говорит,  –  их  дух!
В  лихорадке  розней  под  крылом  мундиров
Мы  слабее  стали  –  так  гремите  вслух:

“Унижений  хватит,  мы  не  стерпим  боле!”
Мы  едины  с  вами  –  каждый  знает  кнут.
Предрассудков  морю  обмелеть  на  воле!
Воли  люди,  эльфы,  краснолюды  ждут!

Будь  же  проклят  
Всяк  драконовский  закон!»
(Ты  же,  Йорвет,
Знаешь,  что  она  –  дракон?)


«Я  стою  под  руку  Девы  Аэдирна,
Я  стою  под  руку  Девы-Божества!
На  земле  свободной  жить  мы  сможем  мирно!
Саския,  Богиня,  хватит  плутовства

Ненасытных  трутней,  обличённых  властью,
Что  в  войну  играют,  гнёт  несут  с  собой:
Людям  смерть  и  эльфам  серою  напастью
Скряги  дарят  щедро  немощной  рукой!»

И  «Богиня»  нежно,  будто  бы  «знакомы»,
Тихо  шепчет:  «Йорвет…  все  теперь  равны:
Знай,  повстанцы-“белки”,  краснолюды,  гномы
На  пути  к  свободе  будут  прощены!..

Будь  же  проклят  
Всяк  драконовский  закон!»
(Ты  же,  «Йорвет…»,
Знаешь,  что  она  –  дракон?)

30  января  2020  года


По  мотивам  фэнтезийного  литературного  цикла  «Ведьмак»  (по  названию  первого  опубликованного  рассказа  серии)  Анджея  Сапковского  и  компьютерной  игры  «Ведьмак  2:  Убийцы  королей»  (2011  г.).

Второстепенный  персонаж  «Убийц  королей»  Саския,  также  известная  как  Дева  из  Аэдирна,  предстаёт  харизматичной  и  женственной  юной  воительницей,  лидером  народного  аэдирнского  сопротивления,  которое  смогло  дать  отпор  регулярным  войскам  короля  Хенсельта,  решившего  воспользоваться  временным  безвластием  и  замешательством  в  Аэдирне  путём  расширения  подвластного  ему  Каэдвена.  Преданные  Саскии  вчерашние  кметы,  не  дождавшиеся  от  знатных  династий,  занятых  борьбой  за  трон,  никакой  помощи,  не  только  отстояли  город  Верген,  но  и  взяли  под  контроль  значительную  часть  Долины  Понтара  в  Верхнем  Аэдирне.  В  скором  времени  Деву  из  Аэдирна  народная  молва  уже  возносила  в  качестве  своего  единственного  принимаемого,  природного  заступника,  а  также  наделяла  её  необычными  божественными  силами.  Поговаривали  даже,  что  она  однажды  в  одиночку  смогла  победить  дракона,  заслужив  таким  образом  прозвище  Драконоубийца.

Указывая  на  всё  ещё  сохранявшуюся  неустойчивость  и  уязвимость  положения,  Саския  убедила  сопротивление  в  необходимости  принятия  в  свои  ряды  всюду  гонимых  и  притесняемых  нелюдей  –  эльфов  и  краснолюдов,  с  которыми  людей  долгие  годы  разделяла  стена  непонимания  и  ожесточённой  вражды.  По  общей  договорённости  единственным  мотивом  для  применения  насилия  отныне  могла  стать  лишь  одна  цель  –  свобода  для  всех.

Не  успели  монархи  опомниться,  как  Саския  объединила  в  единую  общность  огромные  массы  уставших  от  узаконенного  неравенства,  несправедливости  и  предрассудков  людей,  эльфов  и  краснолюдов,  которым  не  нашлось  тёплого  места  в  деспотичных  людских  королевствах,  связанной  Цинтрийским  миром  соседней  Дол  Блатанне  (Долине  Цветов)  или  традиционном  далёком  Махакаме.  В  Долине  Понтара  фактически  образовалось  своеобразное  Свободное  государство  Саскии,  возможность  официального  признания  независимого  статуса  которого  ставило  под  угрозу  устоявшийся  миропорядок.

Принадлежащая  же  руке  Лютика  запись  в  игровом  дневнике  «Убийц  королей»  даёт  более  простую  трактовку  (очень  в  стиле  легендарного  в  том  числе  трактирного  барда)  феномена  Девы  из  Аэдирна:  «Ладная  девица  со  светлыми  волосами,  тёмными  бровями,  большими  глазами,  сочными  губами,  полной  грудью  и  округлыми  бёдрами  в  самый  раз  подходила  для  того,  чтобы  стать  иконой  восставших.

Воистину,  дорогой  читатель,  ежели  мужчине  дать  правильное  побуждение,  особенно  в  форме  соблазнительной  женской  задницы,  то  следуя  за  оной  он  истинное  чудо  мужества  явить  может.  Если  же  оной  задницы  нет,  борец  за  свободу  быстро  вспоминает  о  жатве,  собственной  бабе  и  баклажке  самогону,  припрятанной  в  хлеву.

Даже  несгибаемый  человеконенавистник  Йорвет  смотрел  на  неё  как  зачарованный.  Это  было  примечательно  и  тем,  что  скоя'таэли  не  привыкли  восхищаться  людскими  женщинами,  даже  очень  красивыми».

Геральт  также  в  диалоге  с  Йорветом  подметил  будто  бы  любовный  интерес  последнего  к  народной  любимице:

«–  Расскажи  мне  о  d'hoine,  ради  которой  скоя'таэли  готовы  пойти  в  бой.

–  Саския?  Она  не  d'hoine.  Она  не  такая,  как  другие.  Да  ты  сам  видел,  что  я  буду  тебе  объяснять.

–  Она  борется  за  Долину  Понтара  для  краснолюдов,  эльфов  и  людей.  Мне  казалось,  людей  ты  ненавидишь.

–  Я  простой  солдат,  но  я  не  идиот.  Это  лучшее,  на  что  мы  можем  сейчас  рассчитывать.  Лучше,  чем  Долина  Цветов».

Геральту  также  привелось  сделать  Саскии  комплимент  относительно  её  прекрасной  внешности,  впрочем  это  всё  же  касалось  её  пребывания  в  несколько  другой  форме,  не  на  столько  известной  общественности.  Относительно  же  устремлений  Девы  из  Аэдирна  ведьмак  резонно  опасался  повторения  прошлого  раза,  когда  ему  вздумалось  заступиться  за  нелюдей  в  Ривии.

Странно  было  видеть  их  союз,  особенно  учитывая  кровавое  прошлое  безжалостного,  не  терпящего  иного  мнения  и  крайне  недоверчивого  предводителя  скоя'таэлей,  ранее  презиравшего  не  только  людей,  которых  он  называл  не  иначе  как  d'hoine,  что  конечно  же  не  являлось  эквивалентом  их  самоназвания  в  его  языке,  но  и  живших  в  людских  городах  по  людским  законам  эльфов,  а  с  некоторых  пор  и  всех  жителей  недавно  появившегося  на  политической  карте  единственного,  пусть  и  номинального,  государства  эльфов  –  Дол  Блатанна  (Долины  Цветов),  за  хрупкую  независимость  которого  «белки»  заплатили  статусом  международных  террористов,  в  том  числе  в  глазах  правителя  Дол  Блатанна  Францески  Финдабаир  (Маргаритки  из  Долин,  Энид  ан  Глеанны).

С  другой  стороны,  возможно,  то,  что  принятое  последней  вынужденное  решение,  продиктованное  Нильфгаардом  и  Севером,  было  воспринято  Йорветом  не  иначе  как  предательство  своего  народа,  и  повлияло  на  осознание  Йорветом  Свободного  государства  Саскии  в  качестве  последнего  шанса  эльфов  на  выживание.  Ведь  отказ  Францески  Финдабаир  в  тайном  укрытии  в  Дол  Блатанна  хотя  бы  ограниченного  количества  скоя'таэлей,  которые  составляли  основной  костяк  пригодной  к  воспроизводству  своего  вида  молодёжи,  означал  придание  формально  подконтрольной  эльфам  территории  статуса  резервации  доживающих  свои  последние  столетия  или  даже  десятилетия  старцев.  Дол  Блатанна  не  стала  спасением  эльфов  от  вымирания.  Она  лишь  дала  шанс  с  относительным  достоинством  оттянуть  их  исчезновение.  Новая  же  форма  борьбы  Йорвета  теоретически  могла  дать  эльфам  больше  времени.  Конечно,  речь  могла  идти  лишь  о  времени  –  в  отличие  от  Яевинна,  он  всё  ещё  не  был  готов  поверить  в  шанс  на  настоящее  спасение:  «У  меня  нет  иллюзий  относительно  того,  кто  останется.  Вы,  dh'oine,  завоюете  этот  мир,  продолжите  экспансию.  Мы  вымираем».

Неудивительно,  что  противоречивый  Йорвет,  вскользь  упоминаемый  в  литературной  саге,  смог  стать  одним  из  самых  любимых  центральных  персонажей  «Убийц  королей»  и  планировался  к  включению  в  качестве  достаточно  важного  участника  событий  в  «Ведьмак  3:  Дикая  Охота»  (2015  г.).  Якобы  в  Новиграде,  объединившись  со  своим  заклятым  врагом  Верноном  Роше,  он  должен  был  помочь  найти  противоядие  от  Катрионы  –  чумы,  ненароком  принесённой  Цири  из  другого  мира.

Эльф,  командовавший  отрядом  скоя'таэлей  во  время  Второй  Нильфгаардской  войны,  разорявший  земли  Северных  Королевств,  один  из  командиров  бригады  «Врихедд»,  потерпевший  в  результате  сокрушительное  поражение.  Это  всё,  что  известно  о  нём  из  «Крещения  огнём»  (1996  г.).  Колоритный  момент  из  книги  намекает  на  то,  что  каждый  подчинённый  Йорвета  был  особо  вышколен,  никогда  не  терял  самообладания  и  сохранял  хладнокровие  даже  в  самые  отчаянные  моменты,  что  свидетельствует  о  выдающихся  ораторских  способностях  их  командира,  высшем  уровне  идеологической  обработки  с  его  стороны:  «В  Дракенборге,  реданском  форте,  превращённом  в  лагерь  для  интернированных  эльфов  и  других  подрывных  элементов  |…|  в  камере,  занятой  шестью  эльфами,  одним  полуэльфом,  одним  низушком,  двумя  людьми  из  королевств  и  одним  нильфгаардцем,  было  весело.  «Сухого  Дийкстру»  по  общему  согласию  выливали  в  жестяную  миску  и  хлебали  без  помощи  рук.  Такая  метода  позволяла  хотя  бы  чуточку  захмелеть.  Лишь  один  из  эльфов,  скоя’таэль  из  разгромленного  отряда  Йорвета,  недавно  жестоко  избитый  в  «Мойке»,  держался  спокойно  и  серьёзно,  занятый  тем,  что  выцарапывал  на  бревне  стены  надпись:  «Свобода  или  смерть».  Подобных  надписей  на  стенах  было  бессчётное  множество.  Остальные  смертники,  поддерживая  традицию,  без  конца  пели  «Гимн  шутов»,  сложенную  в  Дракенборге  песню,  слова  которой  каждый  выучивал  в  бараках,  слушая  по  ночам  звуки,  долетавшие  из  камеры  смертников  и  зная,  что  придёт  и  его  черёд  выступить  в  хоре».

О  других  качествах  Йорвета  можно  косвенно  судить  по  описываемым  в  литературной  саге  действиям  Яевинна  –  другого  предводителя  «белок».  Например,  в  «Часе  презрения»  (1995  г.):  «Торувьель  поднялась  с  земли,  схватила  пояс  с  мечом,  препоясалась  и  носком  ботинка  ткнула  в  бедро  Яевинна,  который  дремал  рядом,  в  яме  из-под  вывороченного  дерева.  Эльф  вскочил,  зашипел,  обжегшись  о  горячий  песок,  на  который  опёрся  рукой.

–  Que  suecc’s?

–  Конник  на  дороге.

–  Один?  –  Яевинн  поднял  лук  и  колчан.  –  Эй,  Каирбр,  всего  один?

–  Один.  Подъезжает.

–  Прикончим.  Одним  dh’oine  меньше.

–  Успокойся,  –  схватила  его  за  рукав  Торувьель.  –  Зачем?  Наше  дело  разведать  –  и  к  бригаде.  Зачем  убивать  штатских  на  дорогах?  Разве  так  борются  за  свободу?

–  Именно  так.  Отодвинься.

–  Если  на  дороге  останется  труп,  первый  же  патруль  поднимет  шум.  Армия  начнёт  охоту.  Прикроют  броды,  нам  будет  сложнее  перейти  на  другой  берег!

–  Здесь  мало  кто  ездит.  Пока  труп  обнаружат,  мы  будем  далеко.

–  Верховой  тоже  уже  далеко,  –  бросил  с  дерева  Каирбр.  –  Надо  было  не  трепаться,  а  стрелять.  Теперь  не  достанешь.  Тут  добрых  двести  шагов.

–  Из  моей-то  шестидесятифунтовки?  –  Яевинн  погладил  лук.  –  Тридцатидюймовой  флейтой?  К  тому  же  тут  не  двести  шагов.  Самое  большее  –  сто  пятьдесят.  Mire,  que  spar  aen’kee.

–  Перестань,  Яевинн…

–  Thaess  aep,  Toruviel.

Эльф  повернул  шапку  так,  чтобы  ему  не  мешал  прикреплённый  к  ней  беличий  хвост,  быстро  и  сильно,  до  уха,  натянул  тетиву,  прицелился  и  выстрелил».

«Убийцы  королей»  дали  Йорвету  новую  жизнь.  После  подписания  Цинтрийского  мира  и  казни  офицеров  Врихедда  в  Ущелье  гидры  ему  удалось  спастись.  Командир  собрал  новый  отряд  из  эльфов,  недовольных  исходом  войны,  жаждущих  настоящей  свободы,  а  также  краснолюдов,  оказавшихся  в  результате  заключённых  монархами  договоров  вне  закона.  Со  временем  Йорвету  удалось  выбить  все  отряды  по  борьбе  с  партизанами  на  всём  Севере,  за  исключением  темерских  Синих  Полосок  Вернона  Роше.

Запись  в  игровом  дневнике  «Убийц  королей»,  принадлежащая  руке  того  же  Лютика,  так  описывает  Йорвета:  «Йорвет  был  живой  легендой,  неуловимым  предводителем  эльфского  отряда.  Он  и  не  думал  складывать  оружие  и  продолжал  войну  с  людьми  любой  ценой.  О  его  деяниях,  как  и  о  его  ненависти  к  dh'oine,  ходили  легенды,  в  которых  он  представал,  скорее,  духом  мщения,  нежели  существом  из  плоти  и  крови.

Решив  сражаться  за  свободную  Долину  Понтара  и  присягнув  на  верность  Саскии,  Йорвет  встал  по  ту  же  самую  сторону,  что  и  люди,  оборонявшие  Верген.  Многие  не  верили  этой  внезапной  перемене:  эльф  всегда  был  непримиримым  врагом  dh'oine,  из-за  него  не  одна  деревня  сгорела  дотла  и  не  одна  мать  выплакала  глаза,  рыдая  по  убитому  сыну.  Командир  белок  пользовался  однако  полным  доверием  Саскии,  что  положило  конец  любым  спорам.

Всегда  оставался  открытым  вопрос,  знал  ли  Йорвет,  годами  проливавший  кровь  и  живший  в  ненависти,  за  что  он  на  самом  деле  борется.  Этот  вопрос  задавали  себе  и  те,  кто  знал  его  гораздо  дольше,  чем  мы».

Таким  образом,  Йорвет,  повсеместно  известный  на  Севере  как  разбойник,  убийца  и  террорист,  ранее  изливающий  многовековую  ярость  своего  народа  и  желающий  буквально  истребить  людей  под  корень,  при  встрече  с  Саскией  заявил  об  отказе  от  своих  прежних  убеждений  и  согласился  помочь  в  реализации  устремлений  людей  к  их  теперешнему  пониманию  свободы  при  условии  дальнейшего  мирного  сосуществования  и  предоставления  «белкам»  реального  пристанища.    Казалось,  утратив  смысл  своей  борьбы,  он  обрёл  новую  надежду  в  лице  Саскии,  становясь  одним  из  её  главных  сподвижников.

Тем  не  менее,  легендарный  эльф  по-прежнему  наводил  особенный  ужас  на  людей  каждым  своим  появлением.  Тело  юноши  с  лицом,  полным  мудрости  несколькосотлетнего  старика,  одежда,  принадлежавшая  рукам  как  эльфской,  так  и  людской  швеи,  и  предметы,  прикреплённые  к  ней,  явно  подобранные  с  тел  врагов,  включая  коллекцию  гербов  людских  отрядов  охотников  на  нелюдей,  а  также  повязанный  на  голове  бардовый  платок,  укрывающий  уродливый  шрам  и  пустую  глазницу,  всё  ещё  не  способствовали  простой  коммуникации  с  новыми  союзниками.

Когда  же  Геральту  открылось,  что  Саския,  она  же  Саэсентессис,  являлась  дочерью  известного  по  литературной  саге  золотого  дракона  Виллентретенмерта  («Борх  Три  Галки»),  девушка  объяснила,  что  лишь  немногие  знают  о  её  секрете,  например,  Филиппа  и  Йорвет,  который,  по  её  словам,  и  придумал  легенду  о  Драконоубийце.  Хитрость  эльфа  во  многом  помогла  Деве  из  Аэдирна,  не  вполне  овладевшей  способностями  своего  отца  к  перевоплощениям,  отвести  ненужные  подозрения  людей  на  счёт  однажды  увиденного  ими  невесть  откуда  явившегося  и  неизвестно  куда  пропавшего  огромного  дракона,  а  также  завоевать  сторонников,  к  тому  же  объединив  под  одним  крылом  людей,  эльфов  и  краснолюдов.  Сама  же  Саския  дала  понять  Геральту,  что  заинтересована  в  сохранении  своей  тайны,  т.к.  принятие  её  людьми  в  качестве  правителя-дракона  всё  ещё  казалось  ей  маловероятным.  

В  свою  очередь,  такая  таинственность  некоторым  могла  показаться  настораживающей,  т.к.  история  Саскии  определённым  образом  обыгрывала  часто  связываемый  в  нашем  мире  с  китайскими  деспотиями  мотив  становления  народовольца,  поднявшего  восстание  против  тирании  и  угнетения,  творимого  правящим  драконом,  в  качестве  такого  же,  подобного,  после  убийства  прежнего,  нового  дракона-тирана,  что  подчёркивает  тщетность  любой  борьбы  с  угнетающим  режимом.  Особенно  наивными  в  таком  свете  кажутся  представления  Йорвета  о  возможности  лучшего  будущего  для  его  лесных  «белок»  при  замене  деспотии  Хенсельта  или  другого  монарха  Севера  в  том  числе  теократически  обосновываемым  правлением  Девы  Аэдирна,  по  факту  скрытого  дракона.  Также  широко  известным  является  связанный  с  данным  мотивом  символ  уроборос  –  бесконечный  дракон,  поедающий  свой  хвост,  иногда  предстающий  в  форме  хвоста  свиньи.

В  «Мече  Предназначения»  (1992  г.)  Сапковского  этот  символ  имеет  схожий  посыл,  описывающий  момент,  когда  Геральт  был  готов  смириться  и  протянуть  руку  собственной  смерти,  считая  жизнь  Йеннефер,  связанной  с  его  собственной  жизнью  загаданным  джину  желанием,  оконченной  в  страшном  бою  под  Содденом:

«–  Признаюсь  тебе.  Я  всегда  тебя  боялся,  всегда.  Не  оглядывался  из-за  страха.  Из-за  боязни  увидеть  тебя  идущей  следом.  Боялся  всегда,  всю  жизнь,  вся  моя  жизнь  прошла  в  страхе.  Я  боялся  до…  сего  дня.

–  До  этого  дня?

–  Да.  До  этого.  Вот  мы  стоим  лицом  к  лицу,  а  я  не  чувствую  страха.  Ты  отняла  у  меня  всё.  Даже  страх.

–  Почему  же  тогда  твои  глаза  полны  ужаса,  Геральт  из  Ривии?  Твои  руки  дрожат,  ты  бледен.  Почему?  Неужто  так  сильно  боишься  увидеть  последнее,  четырнадцатое  имя,  выбитое  на  обелиске?  Хочешь,  я  скажу  тебе,  как  оно  звучит?

–  Не  надо.  Я  знаю  его.  Круг  замыкается,  змея  погружает  зубы  в  собственный  хвост.  Так  должно  быть.  Ты  и  это  имя.  И  цветы.  Для  неё  и  для  тебя.  Четырнадцатое  имя,  выбитое  в  камне,  имя,  которое  я  произносил  среди  ночи  и  при  свете  солнца,  в  холод,  жару  и  дождь.  Нет,  я  не  боюсь  произнести  его  сейчас.

–  Ну  так  произнеси.

–  Йеннефер…  Йеннефер  из  Венгерберга.

–  А  цветы  для  меня.

–  Давай  кончать,  –  с  трудом  проговорил  он.  –  Возьми  меня  за  руку».

Знание  Филиппы  о  драконьей  природе  Саскии  почти  позволило  могущественной  чародейке,  помешанной  на  власти,  воплотить  подобный  сценарий  в  жизнь,  превратив  Деву  из  Аэдирна  в  свою  марионетку  и  поставив  под  угрозу  устремления  доверившихся  дракону  героев.  И  только  странная  преданность  Йорвета  позволила  освободить  Саскию  от  чужого  негативного  влияния,  разорвав  намечавшуюся  опасность  свершения  уробороса.

Ближе  к  концу  «Убийц  королей»  на  прямой  вопрос  Геральта  о  том,  как  она  относится  к  Йорвету,  Саския  долго  не  думая  дала  следующий  ответ:  «Он  разбойник  и  убийца,  хотя,  возможно,  через  несколько  поколений  люди  забудут  о  том,  каким  он  был  раньше».  Когда  Геральт  намекнул  Деве  из  Аэдирна,  что  эльф  влюблён  в  неё,  та  всё  же  ответила,  что,  может,  ей  и  пригодился  бы  рядом  человек  или  эльф.

Но  некоторые  более  поздние  и  менее  известные  проекты  «CD  Project  RED»  всё  же  разлучили  их.  Саския,  так  и  не  сумевшая  удержать  под  контролем  свой  дар  к  полиморфизму,  будучи  разоблачённой  была  вынуждена  покинуть  Свободное  государство.  «Белки»  Йорвета,  так  и  не  нашедшие  примирения  с  людьми  в  отсутствие  Девы  из  Аэдирна  также  были  вытеснены  в  знакомые  им  по  прежней  жизни  леса.  Свободное  государство  вскоре  перестало  существовать,  вернувшись  под  власть  одного  из  деспотичных  королей  Севера.  

«|…|  принимая  во  внимание,  что  необходимо,  чтобы  права  человека  охранялись  ВЛАСТЬЮ  закона  в  целях  обеспечения  того,  чтобы  человек  не  был  ВЫНУЖДЕН  прибегать,  в  качестве  последнего  средства,  к  восстанию  против  тирании  и  угнетения  |…|  Генеральная  Ассамблея,  провозглашает  настоящую  Всеобщую  декларацию  прав  человека»  (Из  преамбулы  Всеобщей  декларации  прав  человека,  принятой  на  третьей  сессии  Генеральной  Ассамблеи  ООН  резолюцией  217  А  (III)  от  10  декабря  1948  года).  

Стоит  отметить,  что  в  англоязычном  варианте  («The  Universal  Declaration  of  Human  Rights»)  «властью  закона»  передано  в  качестве  «by  the  rule  of  law»,  что  также  подразумевает  недостаточность  принятия  декларативных  законов  о  защите  прав  человека,  а  понуждает  к  их  реальному  исполнению,  «чтобы  человек  не  был  вынужден  прибегать,  в  качестве  последнего  средства,  к  восстанию  против  тирании  и  угнетения».  Однако  несмотря  на  то,  что  соответствующее  естественное  право  (существующее  по  мнению  сторонников  доктрины  естественного  права  вне  зависимости  от  закрепления  его  в  законодательстве)  было  вскользь  упомянуто  в  преамбуле,  которая  в  соответствии  с  юридической  техникой  не  может  устанавливать  правовых  норм,  а  лишь  поясняет  обстоятельства  создания  акта,  оно  всё  же  не  нашло  отражения  в  основной  части  («теле»)  декларации,  таким  образом  указанной  декларацией  ему  не  было  придано  качества  общепризнанного  права  позитивного  (права,  установленного  законодательством).

Вместе  с  тем,  ему  всё  же  судилось  быть  опосредованно  закреплённым  в  качестве  позитивного  права  большинством  конституций  современных  государств,  в  соответствии  с  которыми  «единственным  источником  власти  в  государстве  является  народ».  Вместе  с  тем,  некоторыми  учредительными  документами  отдельных  государств  его  положения  всё  же  с  разной  степенью  радикальности  были  уточнены.

Так  статьёй  20  Основного  закона  Федеративной  Республики  Германия  1949  года  предусмотрено,  что  последняя  «является  демократическим  и  социальным  федеративным  государством.  Вся  государственная  власть  исходит  от  народа.  Она  осуществляется  народом  путём  выборов  и  голосований,  а  также  через  специальные  органы  законодательной,  исполнительной  и  судебной  власти.  Законодательная  власть  связана  конституционным  строем,  исполнительная  и  судебная  власть  –  законом  и  правом.  Всякому,  кто  попытается  устранить  этот  строй,  все  немцы  ИМЕЮТ  ПРАВО  оказывать  сопротивление,  если  не  могут  быть  использованы  иные  средства».

Конституцией  Франции  1958  года  была  подтверждена  Декларация  прав  человека  и  гражданина  1789  года,  которой  право  на  сопротивление  угнетению  отнесено  к  основным  естественным  правам,  принадлежащим  гражданам  Франции.  Более  того,  дополнения  к  указанному  документу,  принятые  ещё  в  1793  году,  делали  его  по-французски  особенно  революционно  радикальным:  «27.  Каждый,  кто  присвоит  себе  принадлежащий  народу  суверенитет,  да  будет  немедленно  предан  смерти  свободными  гражданами.  |…|  33.  Сопротивление  угнетению  есть  следствие,  вытекающее  из  прочих  прав  человека.  34.  Угнетение  хотя  бы  одного  только  члена  общества  есть  тем  самым  угнетение  всего  общественного  союза.  Угнетение  всего  общественного  союза  есть  тем  самым  угнетение  каждого  члена  в  отдельности.  35.  Когда  правительство  нарушает  права  народа,  восстание  для  народа  и  для  каждой  его  части  есть  его  СВЯЩЕННЕЙШЕЕ  ПРАВО  И  НЕОТЛОЖНЕЙШАЯ  ОБЯЗАННОСТЬ».

Первым  же  учредительным  документом  государства,  из  тех  которые  существуют  до  сих  пор,  которым  было  упомянуто  (в  преамбуле)  условно  право  на  восстание  против  тирании  и  угнетения,  считается  Декларация  независимости  США  1776  года:  «Мы  считаем  за  очевидные  истины,  что  все  люди  сотворены  равными,  что  им  даны  их  Творцом  некоторые  неотъемлемые  права,  в  числе  которых  находятся  –  жизнь,  свобода  и  право  на  счастье,  что  для  обеспечения  этих  прав  людьми  учреждены  правительства,  пользующиеся  своей  властью  с  согласия  управляемых,  –  что  если  какое-либо  правительство  препятствует  достижению  этих  целей,  то  народ  ИМЕЕТ  ПРАВО  изменить  или  уничтожить  его  и  учредить  новое  правительство  на  таких  основаниях  и  началах,  организуя  его  власть  в  таких  формах,  которые  лучше  всего  должны  обеспечить  его  безопасность  и  счастье.  Благоразумие  указывает,  чтобы  давно  уже  учреждённые  правительства  не  были  сменяемы  на  основании  маловеских  и  преходящих  причин;  и,  согласно  с  этим,  опыт  показывает,  что  люди  скорее  склонны  терпеть  зло,  пока  оно  выносимо,  чем  восстанавливать  свои  права  путём  уничтожения  тех  форм,  к  которым  они  привыкли.  Но  когда  длинный  ряд  злоупотреблений  и  насилий,  неизменно  преследующих  ту  же  цель,  обнаруживает  стремление  подчинить  их  полному  деспотизму,  то  это  ИХ  ПРАВО,  то  это  ИХ  ДОЛГ  –  свергнуть  такое  правительство  и  установить  новые  гарантии  ограждения  их  будущей  безопасности».

При  этом,  по  мнению  сторонников  доктрины  правомерности  условно  восстания  против  тирании  и  угнетения,  действия,  направленные  на  реализацию  указанного  права,  не  квалифицируются  в  качестве  уголовно  наказуемых  условно  мятежа  или  других  преступлений  против  государства,  как  не  квалифицируются  в  качестве  уголовно  наказуемого  убийства  условно  убийство  комбатанта  противника  (действия  по  уничтожению  живой  силы  противника)  во  время  осуществления  отпора  военной  агрессии.  

Ссылка  на  ролик  из  «Ведьмак  2.  Убийцы  королей»  о  представлении  Саскией  Йорвета  в  качестве  союзника  на  военном  совете  с  13:40  по  17:50  (1080):
https://www.youtube.com/watch?v=amJqSnTF3kM

Ссылка  на  ролик  из  «Ведьмак  2.  Убийцы  королей»  об  одном  из  этапов  ритуала  Филиппы  по  подчинению  Саскии  (1080):
https://www.youtube.com/watch?v=umpbi1XtHTk

Ссылка  на  ролик-воспоминание  из  «Ведьмак  2.  Убийцы  королей»  о  последствиях  прошлого  заступничества  Геральта  за  нелюдей  (720):
https://www.youtube.com/watch?v=6_o8OXQRQvo

Ссылка  на  ролик  из  «Ведьмак  2.  Убийцы  королей»  о  вдохновляющей  речи  Саскии  перед  боем  с  Хенсельтом  (1080):
https://www.youtube.com/watch?v=5rCOu8eKbYs  –  

Ссылка  на  заключительный  ролик  «Ведьмак  2.  Убийцы  королей»  (720):
https://www.youtube.com/watch?v=tfakBHo7uvQ


Схема

«БУДЬ  же  ПРО-клят  /  ВСЯК  дра-КО-нов-ский  за-КОН!»
1!  10  /  !0  10  !0  1
(ТЫ  же,  ЙОР-вет,  /  ЗНА-ешь,  ЧТО  о-НА  –  дра-КОН?)
!!  10  /  10  !0  !0  1


С  ПЛЕЧ  чу-ЖИХ  о-ДЕЖ-ды,  /  о-бор-ВА-нец  ДЕРЗ-кий,
10  10  10  /  00  10  10
А-э-ДИРН-ской  ДЕ-ве  /  Я-вно  НЕ  под  СТАТЬ,
00  10  10  /  10  !!  1
Не-лю-ДИ-мый,  ГРОЗ-ный  /  пред-во-ДИ-тель  ЭЛЬФ-ский,
00  10  10  /  00  10  10
Нет,  не  РЫ-царь  ЗНАТ-ный  /  с  НЕЙ  зо-ВЁТ  вос-СТАТЬ:
!!  10  10  /  !0  10  1

«КТО  по-СМЕ-ет  ПРО-тив  /  ко-ро-ЛЕЙ-вам-ПИ-ров?!
!0  10  10  /  00  10  10
“Раз-де-ЛЯЙ  и  ВЛАСТ-вуй”,  –  /  го-во-РИТ,  –  их  ДУХ!
00  1!  10  /  00  1!  1
В  ли-хо-РАД-ке  РОЗ-ней  /  ПОД  кры-ЛОМ  мун-ДИ-ров
00  10  10  /  !0  10  10
МЫ  сла-БЕ-е  СТА-ли  –  /  ТАК  гре-МИ-те  ВСЛУХ:
!0  10  10  /  !0  10  1

“У-ни-ЖЕ-ний  ХВА-тит,  /  МЫ  не  СТЕР-пим  БО-ле!”
00  10  10  /  !!  10  10
МЫ  е-ДИ-ны  с  ВА-ми  –  /  КАЖ-дый  ЗНА-ет  КНУТ.
!0  10  !0  /  !!  10  1
Пред-рас-СУД-ков  МО-рю  /  об-ме-ЛЕТЬ  на  ВО-ле!
00  10  10  /  00  1!  10
ВО-ли  ЛЮ-ди,  ЭЛЬ-фы,  /  крас-но-ЛЮ-ды  ЖДУТ!
00  10  /  00  10  1

БУДЬ  же  ПРО-клят  /  ВСЯК  дра-КО-нов-ский  за-КОН!»
1!  10  /  !0  10  !0  1
(ТЫ  же,  ЙОР-вет,  /  ЗНА-ешь,  ЧТО  о-НА  –  дра-КОН?)
!!  10  /  10  !0  !0  1


«Я  сто-Ю  под  РУ-ку  /  ДЕ-вы  А-э-ДИР-на,
!0  1!  10  /  10  00  10
Я  сто-Ю  под  РУ-ку  /  ДЕ-вы-Бо-жес-ТВА!
!0  1!  10  /  10  00  1
НА  зем-ЛЕ  сво-БОД-ной  /  ЖИТЬ  мы  СМО-жем  МИР-но!
!0  10  10  /  1!  10  10
САС-ки-я,  Бо-ГИ-ня,  /  ХВА-тит  плу-тов-СТВА
10  00  10  /  10  00  1

Не-на-СЫТ-ных  ТРУТ-ней,  /  о-бли-ЧЁН-ных  ВЛА-стью,
00  10  10  /  00  10  10
ЧТО  в  вой-НУ  и-ГРА-ют,  /  ГНЁТ  не-СУТ  с  со-БОЙ:
!0  10  10  /  10  10  1
ЛЮ-дям  СМЕРТЬ  и  ЭЛЬ-фам  /  СЕ-ро-ю  на-ПАСТЬ-ю
10  1!  10  /  10  00  10
СКРЯ-ги  Да-рят  ЩЕД-ро  /  НЕ-мощ-ной  ру-КОЙ!»
10  10  10  /  10  00  1

И  «Бо-ГИ-ня»  НЕЖ-но,  /  БУД-то  БЫ  «зна-КО-мы»,
!0  10  10  /  10  !0  10
ТИ-хо  ШЕП-чет:  «ЙОР-вет…  /  ВСЕ  те-ПЕРЬ  рав-НЫ:
10  10  10  /  !0  10  1
Знай,  по-ВСТАН-цы-“БЕЛ-ки”,  /  КРАС-но-ЛЮ-ды,  ГНО-мы
10  10  10  /  !0  10  10
НА  пу-ТИ  к  сво-БО-де  /  БУ-дут  ПРО-ще-НЫ!..
!0  10  10  /  10  10  1

БУДЬ  же  ПРО-клят  /  ВСЯК  дра-КО-нов-ский  за-КОН!»
1!  10  /  !0  10  !0  1
(ТЫ  же,  «ЙОР-вет…»,  /  ЗНА-ешь,  ЧТО  о-НА  –  дра-КОН?)
!!  10  /  10  !0  !0  1

Силлабо-тоническая  система:
перекрёстная  рифмовка  АбАб,  
где  рифмы  куплетов
«А»  –  6-стопный  хорей  10  с  цезурой  после  3  стопы  с  женскими  (полными)  окончаниями  (клаузулами),
«б»  –  6-стопный  хорей  10  с  цезурой  после  3  стопы  с  мужскими  (усечёнными)  окончаниями  (клаузулами);
рифмы  припева:
«А»  –  2-стопный  хорей  10  с  женскими  (полными)  окончаниями  (клаузулами),
«б»  –  4-стопный  хорей  10  с  мужскими  (усечёнными)  окончаниями  (клаузулами).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863364
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.02.2020

У золоті леви на синьому тлі (З «Відьмака»)

У  золоті  леви  на  синьому  тлі.
У  кіптяві  небо  –  палають  вогні.
В  облозі  фортеця  –  не  втримати  й  дня.
Чужинці  вже  в  місті…  Кривава  борня…

Несеться  в  провулках  несита  орда,
Вишкірює  ікла,  по  крам  загляда.
Сміється  їх  гетьман:  «Скидай  прапори!»
Віднині  не  чутно  –  лишилось:  «Умри!»

Кричить  різанина,  волає  до  Бога,
Луною  несеться,  та  де  допомога?..

У  золоті  Сонце  на  чорному  тлі.
Величні  ті  леви  всі  впали  в  борні…
Знамена  нові  вже:  старі  –  для  проклять!
Танцює  вогнем  він  –  кургани  болять.

І  знов  різанина  волає  до  Бога.
Радій  же,  тиране,  –  твоя  перемога!

22  грудня  2019  року


За  мотивами  фентезійного  літературного  циклу  «Відьмак»  (за  назвою  першого  опублікованого  оповідання  серії)  Анджея  Сапковського.


«Місто  палало.

Вузькі  вулички,  що  вели  до  рову,  до  першої  тераси,  дихали  димом  і  жаром,  полум’я  жерло  тісно  скупчені  стріхи  садиб,  лизало  мури  замку.  Із  заходу,  з  боку  портової  брами,  наростав  лемент,  відгомін  завзятої  битви,  і  глухі  удари  тарану,  що  стрясали  мур.

Нападники  вдарили  несподівано,  проломивши  барикаду,  яку  боронили  нечисленні  солдати,  міщани  з  алебардами  й  арбалетники  з  цехів.  Укриті  чорними  капаризонами  коні  перелітали  над  загорожею,  наче  привиди,  сяючі,  іскристі  клинки  сіяли  смерть  серед  оборонців,  що  кидалися  вже  навтьоки.

Цірі  відчула,  як  рицар,  який  віз  її  у  сідлі,  різко  зупиняє  коня.  Почула  його  крик.

–  Тримайся!  –  кричав  він.  –  Тримайся!

Інші  рицарі  в  кольорах  Цінтри  випередили  їх,  із  розгону  зіткнулися  з  нільфгардцями.  Цірі  бачила  то  лише  мить,  краєчком  ока  –  шалений  вир  блакитно-золотих  і  чорних  плащів  серед  брязкоту  сталі,  стукоту  клинків  по  щитах,  іржання  коней…

Крик.  Ні,  не  крик.  Вереск.

Тримайся!

Страх.  Кожен  поштовх,  кожне  шарпання,  кожен  стрибок  коня  до  болю  рве  долоні,  стиснуті  на  ремені.  Ноги  в  болісних  корчах  не  знаходять  опори,  очі  сльозяться  від  диму.  Рука,  що  її  обіймає,  –  давить,  душить,  болісно  стискає  ребра.  Навколо  наростає  крик,  такий,  якого  вона  досі  ніколи  не  чула.  Що  треба  зробити  людині,  аби  вона  так  кричала?

Страх.  Страх,  що  обезвладнює,  паралізує,  душить.

Знову  брязкіт  заліза,  хропіння  коней.  Будинки  навколо  танцюють,  вікно,  звідки  б’є  полум’я,  раптом  виявляється  там,  де  мить  тому  була  брудна  вуличка,  встелена  трупами,  завалена  кинутим  майном  біженців.  Рицар  за  її  спиною  раптом  захлинається  дивним,  хриплим  кашлем.  На  руку,  вчеплену  в  ремінь,  бризкає  кров.

Вереск.  Свист  стріл.

Падіння,  струс,  болісний  удар  об  обладунок.  Поряд  –  тупіт  копит,  над  головою  пролітають  кінське  черево  й  зношена  підпруга,  ще  одне  кінське  черево,  віється  чорний  капаризон.  Хекання,  таке,  що  видає  лісоруб,  рубаючи  деревину.  Але  це  не  дерево,  це  залізом  об  залізо.  Крик,  здавлений  і  глухий,  зовсім  поряд  із  нею  щось  велике  й  чорне  з  плеском  валиться  у  грязюку,  бризкає  кров’ю.  Броньована  нога  тремтить,  сіпається,  оре  землю  величезною  острогою.

Шарпання.  Якась  сила  підкидає  її  вгору,  витягає  на  луку  сідла.  Тримайся!  Знову  ривки,  гонитва,  шалений  галоп.  Руки  й  ноги  відчайдушно  шукають,  на  що  спертися.  Кінь  стає  дибки.  Тримайся!..  Немає  опертя.  Немає…  Немає…  Є  кров.  Кінь  падає.  Не  можна  відскочити,  не  можна  виборсатися,  вирватися  із  тиску  вкритих  кольчугою  рук.  Не  можна  втекти  від  крові,  що  ллється  на  голову,  карк.

Струс,  хлюпання  грязюки,  різкий  удар  об  землю,  дивовижно  нерухому  після  дикої  скачки.  Пронизливий  храп  та  виск  коня,  що  намагається  підняти  крижі.  Гупання  підков,  мигтіння  кінських  бабок  і  копит.  Чорні  плащі  та  капаризони.  Крик.

На  вуличці  –  вогонь,  ревуча  червона  стіна  вогню.  На  її  тлі  вершник,  великий,  сягає,  здається,  головою  палаючих  дахів.  Укритий  чорним  капаризоном  кінь  танцює,  трясе  головою,  ірже.

Вершник  дивиться  на  неї.  Цірі  бачить  блиск  очей  у  шпарині  великого  шолому,  оздобленого  крилами  хижого  птаха.  Бачить  відблиск  пожежі  на  широкому  клинку  меча,  що  той  тримає  у  низько  опущеній  руці.

Вершник  дивиться.  Цірі  не  може  поворухнутися.  Їй  перешкоджають  безвладні  руки  вбитого,  які  обплітають  її  у  поясі.  Їй  не  дає  ворухнутися  щось  важке  й  мокре  від  крові,  щось,  що  лежить  на  її  стегні  й  притискає  її  до  землі.

І  їй  не  дає  ворухнутися  страх.  Потворний  страх,  він  скручує  нутрощі,  призводить  до  того,  що  Цірі  перестає  чути  квиління  пораненого  коня,  ревіння  пожежі,  верески  мордованих  людей  і  стукіт  барабанів.  Єдине,  що  є,  що  враховується,  що  має  значення,  –  це  страх.  Страх,  який  набув  подоби  чорного  рицаря  в  оздобленому  пір’ям  шоломі,  котрий  завмер  на  тлі  червоної  стіни  шаліючого  полум’я.

Вершник  спиняє  коня,  крила  хижого  птаха  на  його  шоломі  тріпочуть,  птах  зривається  в  політ.  В  атаку  на  беззбройну,  паралізовану  від  страху  жертву.  Птах  –  а  може,  рицар  –  кричить,  скрекоче,  страшно,  жорстоко,  тріумфально.  Чорний  кінь,  чорний  обладунок,  чорний  довгий  плащ,  а  за  усім  тим  вогонь,  море  вогню.

Страх.

Птах  скрекоче.  Крила  б’ються,  пір’я  лупить  його  по  обличчю.

Страх!

На  допомогу.  Чому  мені  ніхто  не  допомагає?  Я  сама,  я  мала,  я  беззбройна,  не  можу  рухатися,  не  можу  навіть  видобути  голос  із  перехопленого  горла.

Чому  ніхто  не  приходить  мені  на  допомогу?

Я  боюся!

Очі,  що  палають  у  шпарині  великого  крилатого  шолома.  Чорний  плащ  закриває  все…»  («Кров  ельфів»,  1994  р.,  Анджей  Сапковський).

«–  Я  маю  справи  по  цей  бік  річки.

–  Та  ти  здурів,  Ґеральте.  Життя  тобі  не  дороге?  Які  справи?

–  Це  тебе  не  обходить.  Їду  в  Цінтру.

–  У  Цінтру?  Цінтри  вже  немає.

–  Що  ти  говориш?

–  Немає  вже  Цінтри.  Є  попелище  й  купа  уламків.  Нільфгардці...

–  Злазь,  Любистку.

–  Що?

–  Злазь!  –  Відьмак  розвернувся  різко.

Трубадур  зазирнув  йому  в  обличчя  і  скочив  з  коня  на  землю,  відсахнувся  на  крок,  перечепився.

Ґеральт  спішився  поволі.  Перекинув  узду  через  голову  кобили,  стояв  хвильку  нерішуче,  потім  потер  обличчя  долонею  в  рукавичці.  Сів  на  краю  урвища,  під  тереном  із  криваво-червоними  гілками.

–  Йди-но  сюди,  Любистку,  –  сказав  він.  –  Сідай.  І  розповідай,  що  із  Цінтрою.  Усе.

Поет  сів.

–  Нільфгардці  увійшли  туди  через  перевал,  –  почав  він  по  хвильці  мовчання.  –  Було  їх  тисячі.  Оточили  війська  Цінтри  в  долині  Марнадаль.  Дійшло  до  битви,  що  тривала  цілий  день,  від  світанку  до  сутінок.  Цінтрійці  стояли  мужньо,  але  прорідили  їх.  Король  загинув,  і  тоді  їхня  королева...

–  Каланте.

–  Так.  Не  допустила  паніки,  не  дозволила,  щоб  вони  розбіглися,  зібрала  навколо  себе  й  штандарту  кого  тільки  зуміла,  пробилися  крізь  кільце,  відступили  за  річку,  у  бік  міста.  Хто  зумів.

–  А  Каланте?

–  Зі  жменькою  лицарів  боронила  переправу,  захищала  відступ.  Кажуть,  билася,  наче  чоловік,  кидалася  як  шалена  в  найгірший  вир.  Пробили  її  піками,  коли  атакувала  нільфгардську  піхоту.  Тяжко  поранену  вивезли  її  до  міста.  Що  в  цій  фляжці,  Ґеральте?

–  Горілка.  Хочеш?

–  Так.

–  Кажи.  Кажи  далі,  Любистку.  Усе.

–  Місто  взагалі  не  оборонялося,  облоги  не  було,  не  було  вже  кому  стояти  на  мурах.  Рештки  лицарів  із  родинами,  вельможі  й  королева...  Вони  забарикадувалися  у  замку.  Нільфгардці  здобули  замок  з  ходу,  їхні  чародії  розвалили  у  пил  браму  й  частину  мурів.  Боронився  тільки  донжон,  видко,  був  зачарованим,  бо  опирався  нільфгардській  магії.  Й  усе  ж  за  чотири  дні  нільфгардці  вдерлися  усередину.  Не  застали  нікого  живого.  Нікого.

Жінки  забили  дітей,  чоловіки  забили  жінок  і  кинулися  на  мечі  або...  Що  з  тобою,  Ґеральте?

–  Кажи,  Любистку.

–  Або...  як  Каланте...  Головою  вниз,  із  мурів,  із  самого  верху.  Говорили,  що  просила,  аби  її...  Ніхто  не  хотів.  Тож  вона  доповзла  до  краю  і...  Головою  вниз.  Кажуть,  страшенні  речі  робили  з  її  тілом.  Не  хочу  про  це...  Що  з  тобою?

–  Нічого.  Любистку...У  Цінтрі  була...  Дівчинка.  Онука  Каланте,  десь  років  десять-одинадцять.  Звалася  Цірі.  Ти  щось  чув  про  неї?

–  Ні.  Але  в  місті  й  у  замку  сталася  страшенна  різанина,  і  майже  ніхто  не  врятувався.  А  з  тих,  хто  захищав  донжон,  –  зовсім  ніхто,  я  казав  уже.  Більшість  жінок  і  дітей  значних  родів  були  саме  там.

Відьмак  мовчав.

–  Та  Каланте,  –  сказав  Любисток.  –  Ти  її  знав?

–  Знав.

–  А  дівчинку,  про  яку  запитував?  Цірі?

–  І  її  знав.

З  річки  повіяв  вітер,  зморщив  воду,  шарпнув  гілками,  з  гілок  миготливою  курявою  полетіло  листя.

«Осінь,  –  подумав  відьмак,  –  знову  осінь».

Він  устав.

–  Ти  віриш  у  призначення,  Любистку?

Трубадур  підняв  голову,  глянув  широко  розплющеними  очима.

–  Чому  ти  питаєш?

–  Відповідай.

–  Ну...  вірю.

–  А  чи  ти  знаєш,  що  самого  призначення  –  замало?  Що  треба  чогось  більшого?

–  Не  розумію,  Ґеральте.

–  Не  ти  один.  Але  саме  так  воно  і  є.  Треба  чогось  більшого.  Проблема  полягає  у  тому,  що  я...  Я  вже  ніколи  не  довідаюся,  чого  саме.

–  Що  з  тобою,  Ґеральте?

–  Нічого,  Любистку.  Давай,  залазь.  Їдьмо,  шкода  дня.  Хтозна,  скільки  часу  займуть  у  нас  пошуки  човна,  а  ми  потребуємо  великого.  Адже  Плітку  я  не  кину.

–  Переправимося  разом?  –  утішився  поет.

–  Так.  З  цього  боку  річки  мені  вже  нічого  шукати»  («Меч  призначення»,  1992  р.,  Анджей  Сапковський).


У  «Вежі  Ластівки»  (1997  р.)  Сапковського  у  розмові  з  чаклункою  Йеннефер  ярл  Крах  ан  Крайт  повертається  до  подій  з  «часів  різанини  у  Цінтрі»,  переказуючи  деякі  чутки,  що  дійшли  до  нього:  

«–  Коли  нільфгардці  вдерлися  до  Цінтри,  –  пробурмотів  він,  поглядаючи  у  вікно,  –  Каланте  наказала  таємно  вивезти  Цірі  з  міста.  Справа  у  тому,  що  місто  вже  палало,  Чорні  були  усюди,  шанси  на  те,  щоб  вийти  з  облоги,  були  мінімальними.  Королеву  відмовляли  від  тієї  ризикованої  дії,  радили,  аби  Цірі  формально  капітулювала  перед  гетьманами  Нільфгарду,  таким-то  чином  рятуючи  життя  і  цінтрійську  династію.  На  палаючих  вуличках  вона  безумовно  й  беззмістовно  загине  від  рук  жовнірського  натовпу.  Але  Левиця…  Знаєш,  що  вона  відповіла,  за  словами  безпосередніх  свідків?

–  Ні.

–  «Нехай  краще  кров  дівчини  потече  бруківкою  Цінтри,  аніж  буде  вона  спаплюжена».  Спаплюжена  чим?

–  Шлюбом  із  імператором  Емгиром.  Мерзенним  нільфгардцем».


Вчинена  руками  Нільфгарду  кривава  різанина  в  Цінтрі  набула  символічного  значення.  Спричинена  занадто  сміливими  відмовами  королеви  Каланте  й  вірних  їй  цінтрійців  пристати  на  пропозицію  гетьмана  Нільфгарду  (який  і  сам  до  цього  міг  у  досить  схожій  ситуації  присягнути  на  вірність  жорстокому  імператору),  зберегти  життя  та  залишитись  при  владі  на  своїй  землі,  але  вже  в  якості  префекта  чергової  завойованої  Нільфгардом  території,  змусила  протверезіти  як  правителів  Північних  королівств,  так  і  Капітул  чародіїв,  які  до  цього  відмовлялися  вірити  в  необхідність  об’єднання  зусиль  для  протистояння  можливому  вторгненню  Чорних  із  Півдня.  Згодом  неприязнь  до  занадто  незалежної  Цінтри  та  її  Левиці-королеви  перед  загрозою  повторення  подібної  трагедії  відійшла  в  минуле,  а  історія  мученицької  смерті  Каланте  та  її  внучки  Цірі  стала  прикладом  відданості  й  самопожертви,  символом  протистояння  тому,  хто  називає  себе  імператор  Емгир  вар  Емрейс,  Дейтвен  Аддан  ін  Карн  еп  Морвудд,  Біле  Полум’я,  що  Танцює  на  Курганах  Ворогів.


Схема

У  ЗО-ло-ті  ЛЕ-ви  /  на  СИ-ньо-му  ТЛІ.
!10  010  /  !10  01
У  КІП-тя-ві  НЕ-бо  –  /  па-ЛА-ють  вог-НІ.
!10  010  /  010  01
В  о-БЛО-зі  фор-ТЕ-ця  –  /  не  ВТРИ-ма-ти  й  ДНЯ.
010  010  /  !10  01
Чу-ЖИН-ці  вже  в  МІС-ті…  /  Кри-ВА-ва  бор-НЯ…
010  !10  /  010  01

Не-СЕТЬ-ся  в  про-ВУЛ-ках  /  не-СИ-та  ор-ДА,
010  010  /  010  01
Ви-ШКІ-рю-є  І-кла,  /  по  КРАМ  за-гля-ДА.
010  010  /  !10  01
Смі-ЄТЬ-ся  їх  ГЕТЬ-ман:  /  «Ски-ДАЙ  пра-по-РИ!»
010  !10  /  010  01
Від-НИ-ні  не  ЧУТ-но  –  /  ли-ШИ-лось:  «У-МРИ!»
010  !10  /  010  01

Кри-ЧИТЬ  рі-за-НИ-на,  /  во-ЛА-є  до  БО-га,
010  010  /  010  !10
Лу-НО-ю  не-СЕТЬ-ся,  /  та  ДЕ  до-по-МО-га?..
010  010  /  !!0  010

У  ЗО-ло-ті  СОН-це  /  на  ЧОР-но-му  ТЛІ.
!10  010  /  !10  01
Ве-ЛИЧ-ні  ті  ЛЕ-ви  /  всі  ВПА-ли  в  бор-НІ…
010  !10  /  010  01
Зна-МЕ-на  но-ВІ  вже:  /  ста-РІ  –  для  про-КЛЯТЬ!
010  01!  /  01!  0!
Тан-ЦЮ-є  во-ГНЕМ  він  –  /  кур-ГА-ни  бо-ЛЯТЬ.
010  01!  /  010  01

І  ЗНОВ  рі-за-НИ-на  /  во-ЛА-є  до  БО-га.
!10  010  /  010  !10
Ра-ДІЙ  же,  ти-РА-не,  –  /  тво-Я  пе-ре-МО-га!
01!  010  /  0!0  010

Силабо-тонічна  система:
парне  римування  куплетів  аабб,  де  рими  
«а»,  «б»  –  4-стопний  амфібрахій  010  з  цезурою  після  2-ої  стопи  з  чоловічими  (усіченими)  закінченнями  (клаузулами)  01;
парне  римування  приспіву  АА,  де  рима
«А»  –  4-стопний  амфібрахій  010  з  цезурою  після  2-ої  стопи  з  жіночими  (повними)  закінченнями  (клаузулами).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858954
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2019

Кружи, виконт, танцуй (Из «Ведьмака»)

Кружи,  виконт,  танцуй,
Пока  горят  глаза
Влюблённой  богини!

Целуй  и  льсти,  холуй!
Тебе  всё  вторит  зал:
«Туссентской  княгини


Ты  здесь  желанный  гость!»
Ах,  ритм,  что  за  накал!
Созрело  Фьорано:

На  солнце  слаще  гроздь,
Но  пригуби  бокал  –
Не  поздно,  не  рано!


И  взгляды  так  пьянят!
Объятья  хороши,
Рассветы  –  к  полудню.

Боклера  аромат!
Ласкай,  но  не  спеши,  –
Эльфийскую  лютню.


Парад  карикатур  –
Все  войны!  Что  друзья?!
Княгиня  и  свечи!!!

Взгляни  на  Сансретур!
К  чему  мужи-князья?!
Здесь  губы,  здесь  плечи!


Что  сказка  сторона,  –
Подлей  вина,  поэт,  –
Нет  лучше,  чем  эта!

Ты  пой  и  пей  до  дна  –
Ей  свой  скажи  ответ:
«Люблю,  Анарьетта…»

16  августа  2019  г.


По  мотивам  фэнтезийного  литературного  цикла  «Ведьмак»  (по  названию  первого  опубликованного  рассказа  серии)  Анджея  Сапковского.

Пожалуй,  ни  с  кем  Юлиана  Альфреда  Панкраца,  виконта  де  Леттенхофа,  также  известного  как  бард  Лютик,  не  связывали  столь  по-настоящему  тёплые  отношения,  как  с  Анной-Генриеттой,  княгиней  Туссента,  де-факто  нейтрального  винодельческого  края,  де-юре  вассального  княжества  Нильфгаарда,  кузиной  Эмгыра  вар  Эмрейса,  императора  Нильфгаарда,  ласково  называемой  своими  искренне  восхищёнными  подданными  Анарьеттой,  а  влюблённым  Лютиком  –  Ласочкой.

Об  их  отношениях  героям  ведьмачьей  саги  довелось  узнать  аккурат  в  самом  Туссенте,  вынужденное,  но  тем  не  менее,  вне  всякого  сомнения,  приятнейшее  для  всей  компании  пребывание  в  котором  было  связано  с  поисками  Цири.  Здесь  и  выяснилось,  что  Лютик  когда-то  имел  роман  со  здешней  княгиней,  а  потому  она  рада  была  принять  друзей  поэта.  Упомянутым  отношениям  ранее  мешал  муж  Анарьетты,  князь  Раймунд,  однако,  пока  тот  был  в  отъезде  в  Цинтре,  пара  имела  возможность  спокойно  встречаться.  Когда  же  муж  вернулся  и  узнал  об  измене,  то  в  страшном  гневе  пообещал  скормить  неверной  жене  сердце  её  любовника,  а  посему  Лютику  пришлось  срочно  бежать  из  сказочного  княжества.  Но  позднее  Раймунд  сам  неожиданно  умер  от  сердечного  приступа,  а  следовательно,  отношениям  поэта  с  Аннарьеттой  больше  ничего  не  угрожало.  Таким  образом  Лютик  оказался  в  Туссенте  как  раз  вовремя:  и  не  смертельно  рано,  и  не  тоскливо  поздно.

Так  описал  участие  барда  и  ведьмака  в  качестве  почётных  гостей  в  туссентском  Празднике  Бочки  Анджей  Сапковский  в  «Владычице  озера»  (1999  г.):  «Из  бархатных  палаток  на  противоположной  стороне  подворья  появились  две  женщины  –  княгиня  Анна-Генриетта  и  её  черноволосая  спутница.  Обе  были  плотно  укутаны  в  пурпурные  плащи.

–  Эхо-хо!  –  Камергер  ударил  жезлом.  –  Да  приидут  Юные!

«Юные»  были  научены,  они  знали,  что  им  надлежит  делать.  Лютик  подошёл  к  княгине.  Геральт  –  к  черноволосой.  Которую,  как  известно,  звали  почтенной  Фрингильей  Виго.

Женщины  одновременно  скинули  плащи,  толпа  взорвалась  грохотом  оваций,  Геральт  сглотнул.

На  женщинах  были  белые,  тонюсенькие  как  паутинки,  не  доходящие  даже  до  бёдер  рубашечки  на  бретельках.  И  плотно  облегающие  трусики  с  оборочками.  И  ничего  больше.  Даже  украшений.  Кроме  того,  они  были  без  обуви.

Геральт  поднял  Фрингилью  на  руки,  а  она,  нисколько  не  смущаясь,  тут  же  обняла  его.  За  шею.  От  неё  исходил  едва  уловимый  аромат  амбры  и  роз.  И  женственности.  Она  была  тёплой,  и  тепло  это  пронзало  как  наконечник  стрелы.  Она  была  податливо-мягкой.  И  мягкость  эта  обжигала  и  дразнила  пальцы.

Мужчины  поднесли  женщин  к  Бочке.  Геральт  –  Фрингилью,  Лютик  –  княгиню,  помогли  им  встать  на  сминающиеся  под  ногами,  источающие  виноградный  сок  грозди.  Толпа  взревела.

–  Эхо-хоооо!

Княгиня  и  Фрингилья  возложили  друг  другу  руки  на  плечи  –  так  легче  было  удержать  равновесие  на  гроздях,  в  которые  они  погрузились  до  колен.  Сок  брызгал  и  бил  ключом,  женщины,  поворачиваясь,  топтали  виноградные  гроздья,  хохоча,  как  маленькие.  Фрингилья  совершенно  непроизвольно  стрельнула  в  ведьмака  глазами.

–  Эхо-хо!  –  орала  толпа.  –  Эхо-хо!  Да  забродит!

Сминаемые  грозди  исходили  соком,  мутная  жидкость  булькала  и  обильно  пенилась  вокруг  колен  топчущихся  в  бочке  женщин.

Камергер  ударил  жезлом  о  доски  помоста.  Геральт  и  Лютик  подошли,  помогли  женщинам  выбраться  из  бочки.  Геральт  видел,  как  Анарьетта  укусила  Лютика  за  ухо  и  как  у  неё  при  этом  опасно  заблестели  глаза.  Ему  показалось,  что  губы  Фрингильи  скользнули  по  его  щеке,  но  было  это  сознательно  или  случайно,  он,  пожалуй,  не  смог  бы  сказать.  Винный  дух  сильно  ударял  в  голову.

Геральт  опустил  Фрингилью  на  помост,  обернул  пурпурным  плащом,  Фрингилья  быстро  и  крепко  пожала  ему  руку.

–  Ах,  эти  древние  обычаи,  –  шепнула  она.  –  Они  так  возбуждают.  Не  правда  ли?

–  Правда».

Так  длилось  какое-то  время…  Лютик  мог  неспешно  потягивать  восхитительное  Фьорано,  которое  подобно  Эрвелюк,  Помино  и  знаменитому  Эст-Эст  было  плодом  потрясающей  работы  винокурни  знаменитого  туссентского  замка  Кастель  Равелло.  Задавая  тон  бесконечным  праздным  гуляниям,  он  был  повсеместно  желанным  и  востребованным  гением  ведьмачье-чародейских  баллад,  аккомпанируемых  с  помощью  невиданной  лютни,  подаренной  ему  когда-то  по-настоящему  неординарной  эльфийкой  с  диковинным  именем  Торувьель,  произносимым  Лютиком  с  особым  придыханием…  Баллад,  пришедшихся  так  по  вкусу  дышащему  особым  чувством  рыцарства  Боклеру  –  блистательной  столице  Туссента.  В  некоторые  из  коротких  минут  затишья  взгляд  барда  также  могло  привлечь,  хоть  и  ненадолго,  поэтично  властное,  но  мирное  течение  Сансретур,  впадающей  в  Нэви,  которая  в  свою  очередь  несла  поток  к  окровавленным  войной  между  Нильфгаардом  и  ситуативно  союзными  Северными  Королевствами  берегам  Яруги.

Но  даже  оставивший  компанию  ведьмака  ради  любимой  Ласочки  Лютик  не  был  бы  тем,  о  ком  так  далеко  разнеслась  громкая  слава  неисправимого  барда-ловеласа,  если  бы  не  допив  до  дна  один  бокал,  он  не  решил  уверенно  потянуться  за  следующим  (баронессой  Ники).

Однако  от  смерти  на  боклерском  эшафоте  его  всё  же  успело  спасти  доставленное  в  самую  последнюю  минуту  к  предполагаемому  месту  казни  письмо  поистине  своевременно  отходчивой  княгини:  жестокое  умерщвление  было  заменено  на  не  менее  жестокое  вечное  изгнание  из  подвластного  Анарьетте  княжества.

Несмотря  ни  на  что,  описанная  увлечённость  Лютика  туссентской  княгиней,  к  тому  же  так  не  похожей  на  не  понаслышке  известных  ему  деспотичных  монархов-мужчин,  явилась  очевидно  нерядовой  для  прославенного  поэта.

Дополнение  «Кровь  и  вино»  к  компьютерной  игре  «Ведьмак  3:  Дикая  Охота»  (2015  г.)  также  не  обходит  стороной  яркие  отношения  Лютика  и  Анны-Генриетты.  На  прямой  вопрос  Геральта  княгиня  с  тёплой  улыбкой  вспоминает  о  первой  встрече  с  Лютиком,  который  вместо  сочинения  по  заказу  её  отца  турнирных  рыцарских  гимнов  уделил  отведённое  ему  время  исключительно  посвящению  Анариетте  любовных  баллад.

Доступная  в  игровом  дневнике  запись,  принадлежащая  перу  Лютика,  продолжившему  увековечивать  ведьмачьи  и  свои  подвиги,  гласит:  «Если  и  была  на  свете  правительница,  которая  пользовалась  бы  абсолютным  обожанием  своих  подданных  (обожанием  не  вынужденным,  каковое  обычно  достигается  репрессиями  и  жестокостью  палачей),  это  была,  без  сомнения,  правившая  в  Туссенте  княгиня  Анна-Генриетта,  ласково  называемая  Анариеттой,  вдова  незабвенной  памяти  князя  Раймунда,  а  также  бывшая  любовница  весьма  известного  и  очень  талантливого  музыканта,  который  желал  бы  остаться  неизвестным».

В  зависимости  от  избираемых  игроком  сюжетных  поворотов  Лютик  может  рискнуть,  несмотря  на  статус  нежелательной  персоны,  инкогнито  заявившись  в  переданное  Геральту  Анной-Генриеттой  в  качестве  щедрой  награды  за  выполнение  ведьмачьего  заказа  поместье  Корво  Бьянко  в  Туссенте,  где  сообщает  о  своём  желании  вместе  с  его  нынешней  возлюбленной  Присциллой,  подобно  Лютику  повсеместно  известной  благодаря  своей  балладе  о  ведьмаке  и  чародейке,  немного  подзаработать  в  этом  сказочном  крае  на  странствующих  рыцарях  сочинением  хвалебных  песен  об  их  неисчислимых  и  немыслимых  подвигах,  заодно  укрепив  в  приятном  климате  поправку  её  здоровья  после  пережитого  в  Новиграде  покушения.  В  случае  трагической  гибели  княгини  ошарашенный  бард  сообщает  о  намерении  незамедлительно  покинуть  Туссент  в  связи  с  дальнейшей  невозможностью  достижения  цели  визита.  В  случае  иного  несчастливого  развития  событий,  Лютик  также  проникает  в  Туссент  и  приходит  на  помощь  ведьмаку,  замирившись  с  Анной-Генриеттой.

К  слову,  увлечение  Лютика  упомянутой  авторшей  знаменитой  «Волчьей  метели»  также  колоритно  иллюстрирует  игровой  диалог  между  Геральтом  и  Золтаном:

«–  Девушки  не  видели  Лютика  уже  давно.  Утверждают,  что  он  странно  себя  вёл.  И,  кажется,  встречался  с  кем-то  ещё.  Но  в  моём  списке  таинственной  избранницы  нет.

–  Кто  она  такая-то?

–  Какая-то  блондинка  из  Ковира.  Кажется,  трубадурша.  Зовут  её  Цираночка  или  что-то  в  этом  роде.

–  А-а-а,  ясно!  Это  Присцилла,  кто  ж  ещё.

–  А  кто  такая  эта  Присцилла?

–  Трубадурша.  В  последнее  время  очень  популярная.  Представь,  что  Лютик  переменил  пол.  Вот  и  будет  полная  картина.

–  Звучит  страшно.  Как  же  Лютик  вынес  встречу  со  своим  собственным  отражением?

–  Так  втрескался  по  уши».


Ссылка  на  ролик-трейлер  дополнения  «Кровь  и  вино»  к  «Ведьмак  3:  Дикая  Охота»  (1080):
https://www.youtube.com/watch?v=kWjwaedtte0

Ссылка  на  клип  и  песню  «Рассерженные  девы»  Яны  Айнсановой,  посвящённую  Лютику  и  частично  Анарьетте  (1080):
https://www.youtube.com/watch?v=Lg3oaBiMVPM&list=PLx0xXQ-Bxwg0SKwvrgu2gs11kOATSJF3v&index=4
Кусочек  оттуда  же  для  завлечения:

«Знавал  я  княгиню  одну
В  подвесках,  блестящих,  как  звёзды,
Что  спит  на  шелках,  да  ест  с  серебра,
Чей  взгляд  точно  летние  грозы.

Но  стоило  мне  чуть  влево  взглянуть
И  вот  уж  рассержена  дева,
На  шее  петля,  смеётся  толпа,
А  мне  не  ясно,  что  делать…»


Схема

Кру-ЖИ,  ви-КОНТ,  тан-ЦУЙ,
01  01  01
По-КА  го-РЯТ  гла-ЗА
01  01  01
Влю-БЛЁН-ной  бо-ГИ-ни!
010  010

Це-ЛУЙ  и  ЛЬСТИ,  хо-ЛУЙ!
01  !1  01
Те-БЕ  всё  ВТО-рит  ЗАЛ:
0!  !1  01
«Тус-СЕНТ-ской  кня-ГИ-ни
010  010


Ты  ЗДЕСЬ  же-ЛАН-ный  ГОСТЬ!»
!!  01  01
Ах,  РИТМ,  что  ЗА  на-КАЛ!
!1  !!  01
Со-ЗРЕ-ло  Фьо-РА-но:
010  010

На  СОЛН-це  СЛА-ще  ГРОЗДЬ,
!1  01  01
Но  при-гу-БИ  бо-КАЛ  –
!0  01  01
Не  ПОЗ-дно,  не  РА-но!
!10  010


И  ВЗГЛЯ-ды  ТАК  пья-НЯТ!
!1  0!  01
О-БЪЯ-тья  хо-ро-ШИ,
!1  00  01
Рас-СВЕ-ты  –  к  по-ЛУ-дню.
010  010

Бо-КЛЕ-ра  а-ро-МАТ!
01  00  01
Лас-КАЙ,  но  НЕ  спе-ШИ,  –
01  !!  01
Эль-ФИЙ-ску-ю  ЛЮТ-ню.
010  010


Па-РАД  ка-ри-ка-ТУР  –
01  00  01
Все  ВОЙ-ны!  ЧТО  друзь-Я?!
!1  0!  01
Кня-ГИ-ня  и  СВЕ-чи!!!
010  !10

Взгля-НИ  на  Сан-сре-ТУР!
01  !0  01
К  че-МУ  му-ЖИ-князь-Я?!
0!  01  01
Здесь  ГУ-бы,  здесь  ПЛЕ-чи!
!10  !10


Что  СКАЗ-ка  сто-ро-НА,  –
!1  00  01
Под-ЛЕЙ  ви-НА,  по-ЭТ,  –
01  01  01
Нет  ЛУЧ-ше,  чем  Э-та!
!10  !!0

Ты  ПОЙ  и  ПЕЙ  до  ДНА  –
!1  !1  !1
Ей  СВОЙ  ска-ЖИ  от-ВЕТ:
!!  01  01
«Лю-БЛЮ,  А-на-РЬЕТ-та…»
010  010

Силлабо-тоническая  система:
рифмовка  «скользящая  терна»  абВ/абВ,  где  рифмы
«а»,  «б»  –  3-стопный  ямб  01  с  мужскими  окончаниями  (клаузулами),
«В»  –  2-стопный  амфибрахий  010  с  женскими  (полными)  окончаниями  (клаузулами).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845405
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.08.2019

Нам судьба даёт знак (Из «Ведьмака»)

Аэдирна  он  враг  –
Нам  судьба  даёт  знак!
Потрясающий  шаг:
Продаёт  нам  мечту  о  державе!

Неплохой  уговор  –
Эльфы  спустятся  с  гор.
Что  нам  меч  и  топор?
Снова  вымочим  стрелы  в  отраве
И  устроим  террор!


Войны  выгодны  нам.
«Белки»  бьют  по  тылам  –
Ужас,  страх  северян!
И  всё  ближе  удар  нильфгаардцев.

Аэдирн  –  Нильфгаард!
Партизанский  отряд
Приближает  парад,
Что  пройдёт  на  костях  чужестранцев!
На  них  вырастим  сад!


«Император  Эмгыр!  –
Вновь  скандирует  мир,
Всяк  колени  склонил.  –
Покоритель  степей  и  Яруги!»

Пусть  несётся  волна!
За  ним  мощь,  за  ним  тьма!
Нам  дарует  судьба
Тот  удар,  что  пробьёт  все  кольчуги!
Но  какая  цена?


«Дол  Блатанна  жива!  –
Старшей  Речи  слова
Зазвучат  –  голова…
В  пол,  все  мысли  вновь  преданы  муке.

Слишком  слаб  человек  –
Его  короток  век,
Но  эльфийский  побег
Всё  не  можем  взрастить  мы  в  разлуке.
Вот  цветы,  а  вот  снег.

17  июня  2019  г.


По  мотивам  фэнтезийного  литературного  цикла  «Ведьмак»  (по  названию  первого  опубликованного  рассказа  серии)  Анджея  Сапковского.

Дол  Блатанна  (в  переводе  со  Старшей  Речи  «Долина  Цветов»)  –  исконная  земля  эльфов,  находящаяся  у  подножья  Синих  гор  и  граничащая  главным  образом  с  Аэдирном  (одним  из  людских  королевств).

Постепенно,  шаг  за  шагом,  люди,  облюбовавшие  эту  богатую  и  плодородную  землю,  вытеснили  эльфов  в  малопригодные  для  жизни  территории  Синих  гор,  присоединив  долину  к  королевству  Аэдирн.  Многочисленные  людские  поселенцы  приспособили  край  под  свои  нужды,  в  том  числе  нещадно  разделывая  земли  под  пашню,  что  в  корне  противоречило  верованиям  эльфов.

Эльфийский  народ  разделился.  Свободные  эльфы,  не  смирившиеся  с  поражением,  вынуждены  были  существовать  в  труднодоступных  для  людей  Синих  горах,  где  они  терпели  лишения  и  голод,  в  то  время  как  их  оседлые  братья,  приняв  власть  людей,  живя  в  гетто  и  платя  дополнительные  налоги,  преследовались  и  подвергались  притеснениям  в  людских  городах,  считаясь  подданными  второго  сорта.  Другие  Северные  Королевства  также  бесчестно  отнеслись  к  эльфам,  особенно  после  восстания  Аэлирэнны,  Нильфгаард  же,  в  свою  очередь,  вёл  себя  с  эльфами  более  почтительно,  как  и  в  отношениях  с  другими  Старшими  Расами.  Сами  нильфгаардцы  считали  себя  потомками  одной  из  эльфийских  ветвей  –  «чёрных  Сеидхе»,  благодаря  которым  они  и  поднялись  над  остальными  людскими  народами.

Указанная  близость  привела  к  согласию  эльфов  оказать  помощь  в  подготовке  к  войне  Нильфгаарда  против  Северных  Королевств  в  обмен  на  поддержку  независимости  эльфийского  государства  в  границах  Дол  Блатанна.  В  тылу  северян  эльфийскими  отрядами  скоя’таэлей  («белок»  –  из-за  традиции  украшения  элементов  одежды  беличьими  хвостами)  была  развёрнута  настоящая  партизанская  война,  призванная  подорвать  экономику,  снабжение  армий  и  строительство  фортификационных  сооружений  на  пути  возможного  продвижения  Нильфгаарда.

После  Первой  войны  с  Нильфгаардом  в  результате  стараний  чистокровной  эльфийской  чародейки  Францески  Финдабаир  (Маргаритка  из  Долин,  Энид  ан  Глеанна),  вступившей  в  тайный  союз  с  императором  Нильфгаарда  Эмгыром  вар  Эмрейсом,  долина  снова  перешла  к  эльфам.  Уходя  из  края,  люди  практически  превратили  её  в  пепел.  Соседние  государства  согласились  признать  независимость  королевства  только  после  публичного  осуждения  действий  скоя’таэлей  и  отречения  от  них  самопровозглашённым  правителем  Дол  Блатанна.  Скоя’таэли  не  имели  права  возвращаться  в  новообретённое  эльфийское  королевство.  Однако  по  условиям  тайного  соглашения  с  Нильфгаардом  они  всё  ещё  должны  были  продолжать  подрывную  деятельность  против  северян.  Королеве  (Францеске  Финдабаир)  пришлось  принять  данные  условия.  Таким  образом,  ей  удалось  добиться  появления  на  политической  карте  признанного  людскими  монархами  формально  суверенного  государства  эльфов,  тем  не  менее  фактически  во  многом  зависящего  от  Нильфгаарда.  

Однако  население  государства,  несмотря  на  продолжительность  жизни  большую,  чем  у  людей  (в  среднем  около  300  лет),  по  факту  оказалось  лишённым  молодёжи,  способной  продолжать  род,  т.к.  большая  её  часть  была  уличена  в  действиях  на  стороне  отрядов  скоя’таэлей.  Большинство  населения  Дол  Блатанна  составили  эльфы  по  эльфийским  меркам  почтенного  возраста,  неспособные  из-за  особенностей  эльфийской  физиологии  на  продолжение  рода.

Таким  образом,  эльфы  обрели  собственное  государство,  но  их  будущее  в  более  далёкой  перспективе  всё  же  осталось  связано  с  полулегальным  существованием  оторванных  от  него  способных  на  продолжение  рода  эльфов  в  Синих  горах  или  лесах  Северных  Королевств,  а  также  формально  разрешённой  практикой  смешанных  браков  с  людьми,  сопряжённой  с  угрозой  ассимиляции  и  жизнью  в  людских  поселениях,  настроенных  против  нелюдей.

«Филавандрель  аэп  Фидаиль  молча  ожидал  ответа.  Королева,  заглядевшись  в  окно,  тоже  молчала.  Окно  выходило  в  сады,  ещё  недавно  бывшие  гордостью  и  красой  властелина  Дол  Блатанна,  наместника  тирана  из  Венгерберга.  Убегая  от  Вольных  Эльфов,  идущих  в  авангарде  войск  императора  Эмгыра,  наместник-человек  успел  вывезти  из  древнего  дворца  эльфов  большую  часть  ценных  вещей,  даже  часть  мебели.  Но  садов  забрать  не  мог.  Он  их  уничтожил.

–  Нет,  Филавандрель,  –  сказала  наконец  королева.  –  Ещё  рано,  ещё  очень  рано.  Не  надо  мечтать  о  расширении  наших  границ,  пока  мы  не  знаем  даже,  где  они  точно  проходят.  Хенсельт  из  Каэдвена  и  не  думает  соблюдать  договор  и  убираться  с  Дыфни.  Шпионы  доносят,  что  он  отнюдь  не  отказался  от  мысли  о  нападении.  Он  может  ударить  в  любой  момент.

–  Значит,  мы  не  добились  ничего.

Королева  медленно  протянула  руку.  Бабочка  аполлон,  влетевшая  в  окно,  уселась  на  её  кружевной  манжет,  сложила  и  раскрыла  заканчивающиеся  остриями  крылышки.

–  Мы  добились  больше,  –  сказала  королева  тихо,  чтобы  не  спугнуть  бабочку,  –  чем  могли  ожидать.  Спустя  сто  лет  мы  наконец  получили  обратно  нашу  Долину  Цветов…

–  Я  бы  не  называл  её  так,  –  грустно  улыбнулся  Филавандрель.  –  После  того  как  здесь  прошли  войска,  она  скорее  Долина  Пепла.

–  Мы  снова  получили  свою  собственную  страну,  –  закончила  королева,  глядя  на  бабочку.  –  Мы  снова  –  Народ,  не  изгнанники.  А  пепел  удобряет.  Весной  Долина  Цветов  расцветёт  вновь.

–  Этого  слишком  мало,  Маргаритка.  Все  ещё  слишком  мало.  Мы  сбавили  тон.  Ещё  недавно  мы  похвалялись,  что  столкнём  людей  в  море,  с  которого  они  прибыли.  А  теперь  сузили  наши  границы  и  амбиции  до  Дол  Блатанна…

–  Эмгыр  Деитвен  подарил  нам  Дол  Блатанна.  Чего  ты  от  меня  хочешь,  Филавандрель?  Требовать  большего?  Не  забывай,  что,  даже  принимая  дары,  следует  соблюдать  умеренность.  Особенно  это  относится  к  дарам  Эмгыра,  ибо  Эмгыр  ничего  не  даёт  даром.  Земли,  которые  он  нам  даровал,  мы  должны  удержать.  А  наших  сил  едва  хватит,  чтобы  удержать  Дол  Блатанна.

–  Вернём  бригады  из  Темерии,  Редании  и  Каэдвена,  –  предложил  белоголовый  эльф.  –  Вернём  всех  скоя’таэлей,  борющихся  с  людьми.  Теперь  ты  королева,  Энид,  они  выполнят  твой  приказ.  Сейчас,  когда  у  нас  наконец-то  есть  собственный  клочок  земли,  их  борьба  потеряла  смысл.  Теперь  их  обязанность  –  вернуться  и  защищать  Долину  Цветов.  Пусть  сражаются  как  вольный  народ,  обороняя  свои  границы.  А  они  гибнут  как  разбойники  по  лесам!

Эльфка  опустила  голову.

–  Эмгыр  на  это  не  согласен,  –  шепнула  она.  –  Бригады  должны  продолжать  борьбу.

–  Зачем?  Во  имя  чего?  –  Филавандрель  аэп  Фидаиль  резко  выпрямился.

–  Я  скажу  больше.  Мы  не  имеем  права  поддерживать  их  и  помогать.  Таково  условие  Фольтеста  и  Хенсельта.  Темерия  и  Каэдвен  признают  нашу  власть  над  Дол  Блатанна  только  в  том  случае,  если  мы  официально  осудим  борьбу  «белок»  и  отречёмся  от  них.

–  Дети  умирают,  Маргаритка.  Умирают  ежедневно,  гибнут  в  неравной  борьбе.  После  тайных  договоров  с  Эмгыром  люди  накинутся  на  бригады  и  уничтожат  их.  Это  наши  дети,  наше  будущее!  Наша  кровь!  А  ты  заявляешь,  что  мы  должны  от  них  отречься!  Que’ss  aen  me  dicette,  Enid?  Vorsaeke’llan?  Aen  vaine?

Бабочка  взлетела,  затрепыхала  крылышками,  устремилась  к  окну,  закружилась,  подхваченная  потоками  горячего  воздуха.  Францеска  Финдабаир,  именуемая  Энид  ан  Глеанна,  некогда  чародейка,  а  отныне  королева  Aen  Seidhe,  Вольных  Эльфов,  подняла  голову.  В  её  прекрасных  голубых  глазах  стояли  слёзы.

–  Бригады,  –  повторила  она  глухо,  –  должны  продолжать  борьбу.  Нарушать  порядок  в  человечьих  королевствах,  затруднять  военные  приготовления.  Таков  приказ  Эмгыра,  а  я  не  могу  противиться  Эмгыру.  Прости  меня,  Филавандрель.

Филавандрель  аэп  Фидаиль  взглянул  на  неё  и  низко  поклонился.

–  Я-то  прощаю,  Энид.  Но  вот  простят  ли  они?»  (Анджей  Сапковский,  «Час  презрения»,  1995  г.).

После  Второй  войны  с  Нильфгаардом  и  проигрыша  последнего  при  подписании  Цинтрийского  мира  статус  Дол  Блатанна  был  понижен  до  независимого  княжества.  Всех  нильфгаардских  офицеров  из  числа  эльфов  Империя  была  вынуждена  выдать  Северу,  как  военных  преступников.  Францеска  Финдабаир  отказалась  от  принесения  ленной  присяги  королю  Аэдирна,  однако  вынуждена  была  дать  согласие  на  реэмиграцию  поселенцев-людей  и  возвращение  их  имущества,  а  также  уравняла  в  правах  представителей  всех  рас.  В  таких  условиях  старение  чистокровного  эльфийского  народа  Дол  Блатанна  привело  к  дальнейшему  размытию  эльфийского  колорита  княжества.

Сюжет  компьютерной  игры  «Ведьмак  2:  Убийцы  королей»  (2011  г.)  также  строит  одну  из  своих  главных  сюжетных  веток  вокруг  противостояния  предводителя  уцелевших  скоя’таэлей  Йорвета,  упоминаемого  в  литературной  саге,  и  командира  темерских  «Синих  Полосок»  Вернона  Роше.

Ссылка  на  оригинальное  видео  к  металл-каверу  Chris  Chronos  на  песню  «Toss  a  coin»  из  сериала  «Ведьмак»  от  Netflix,  посвящённой  встрече  Геральта  с  эльфами  Синих  Гор:
https://www.youtube.com/watch?v=1wR3szhItz0

Ссылка  на  ролик  из  «Ведьмак  2.  Убийцы  королей»  на  английском  о  колоритной  первой  встрече  с  Йорветом  (1080):
https://www.youtube.com/watch?v=_TsM30Y1vh8
Ссылка  на  русскоязычный  вариант  ролика  в  худшем  качестве  (720):
https://www.youtube.com/watch?v=ihexhSC6f5E


Схема

А-э-ДИР-на  он  ВРАГ  –
001  001
Нам  судь-БА  да-ёт  ЗНАК!
!01  011
По-тря-СА-ю-щий  ШАГ:
001  001
Про-да-ЁТ  нам  меч-ТУ  о  дер-ЖА-ве!
001  !01  !01(0)

Не-пло-ХОЙ  у-го-ВОР  –
001  001
Эль-фы  СПУС-тят-ся  с  ГОР.
101  001
Что  нам  МЕЧ  и  то-ПОР?
!!1  !01
Сно-ва  ВЫ-мо-чим  СТРЕ-лы  в  о-ТРА-ве
101  001  001(0)
И  ус-ТРО-им  тер-РОР!
!01  001


Вой-ны  ВЫ-год-ны  НАМ.
101  001
«Бел-ки»  БЬЮТ  по  ты-ЛАМ  –
101  !01
У-жас,  СТРАХ  се-ве-РЯН!
101  001
И  всё  БЛИ-же  у-ДАР  нильф-га-АРД-цев.
!!1  001  001(0)

А-э-ДИРН  –  Нильф-га-АРД!
001  001
Пар-ти-ЗАН-ский  от-РЯД
001  001
При-бли-ЖА-ет  па-РАД,
001  001
Что  прой-ДЁТ  на  кос-ТЯХ  чу-же-СТРАН-цев!
!01  !01  001(0)
На  них  ВЫ-рас-тим  САД!
!!1  001


«Им-пе-РА-тор  Эм-ГЫР!  –
001  001
Вновь  скан-ДИ-ру-ет  МИР,
!01  001
Всяк  ко-ЛЕ-ни  скло-НИЛ.  –
!01  001
По-ко-РИ-тель  сте-ПЕЙ  и  Я-РУ-ги!»
001  001  !01(0)

Пусть  не-СЁ-тся  вол-НА!
!01  001
За  ним  МОЩЬ,  за  ним  ТЬМА!
!!1  !!1
Нам  да-РУ-ет  судь-БА
!01  001
Тот  у-ДАР,  что  пробь-ЁТ  все  коль-ЧУ-ги!
!01  !01  !01(0)
Но  ка-КА-я  це-НА?
!01  001


«Дол  Бла-ТАН-на  жи-ВА!  –
101  001
Стар-шей  РЕ-чи  сло-ВА
001  001
За-зву-ЧАТ  –  го-ло-ВА…
001  001
В  пол,  все  МЫС-ли  вновь  ПРЕ-да-ны  МУ-ке.
1!1  0!1  001(0)

Слиш-ком  СЛАБ  че-ло-ВЕК  –
101  001
Е-го  КО-ро-ток  ВЕК,
0!1  001
Но  эль-ФИЙ-ский  по-БЕГ
!01  001
Всё  не  МО-жем  взрас-ТИТЬ  мы  в  раз-ЛУ-ке.
!!1  001  !01(0)
Вот  цве-ТЫ,  а  вот  СНЕГ.
!01  !!1

Силлабо-тоническая  система:
рифмовка  аааБ/вввБв,  где  рифмы
«а»,  «в»  -  2-стопный  анапест  001  с  мужскими  окончаниями  (клаузулами),
«Б»  –  3-стопный  анапест  001  с  женскими  наращённым  окончаниями  (клаузулами)  001(0).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839189
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.06.2019

І на вовка є вовк (З «Відьмака»)

Я  на  ймення  Ольгерд,  мені  титул  був  князь,  
І  маєток  я  мав,  і  дружину,
Та  в  минулому  все,  мрію  звав  –  не  збулась,
«Кабанів»  отаман  до  загину!

Харцизяки  лихі,  скам’янілі  серця,
Вовкулаки  широкого  степу!
Придивися  до  нас,  ти  не  знайдеш  взірця  –
Ми  тварини  з  колиски  до  склепу.


Ми  однакові  всі,  ми  в  однім  казані,
Хто  в  любов  порина  з  головою,  –
Посивіла  твоя,  а  моя  у  вогні,
Серце  б’ється  отрутою  злою.

Вирушаємо  в  ніч  –  холодить!  А  був  шовк
Простирадл  вщент  п’янких  від  цілунків,
Нездоланні,  міцні,  та  на  вовка  є  вовк,
Що  гризе  нас  із  тьми  обладунків!..


Безсердечний  тиран  від  пустелі  до  гір
Палить  люд  і  трима  під  деревцем  –
Сонце  жалить,  веде,  наче  хижий  той  звір,
Слід  у  слід  вогняним  оселедцем.

Та  й  пожежі  Геєн  заливає  дощем,
Світ  вдягає  розшиту  сорочку.
Помирає  душа,  кров  стікає  мечем,
Додає  по  краплині  струмочку…

29  квітня  2019  року


За  мотивами  доповнення  «Кам'яні  серця»  до  комп'ютерної  гри  «Відьмак  3:  Дике  Полювання»  (2015  р.).  Сюжет  не  заснований  на  книгах  фентезійного  літературного  циклу  «Відьмак»  (за  назвою  першого  опублікованого  оповідання  серії)  Анджея  Сапковського,  а  бере  за  основу  популярну  легенду  про  укладення  угоди  з  дияволом,  що  найбільш  відома  нам  із  «Фауста»  Ґете.  Конкретний  персонаж  й  історія  Ольгерда  взяті  з  польського  фольклору,  точніше  з  легенди  про  пана  Твардовського.  Це  переказ  про  незнайомця,  що  виконує  бажання  людей  за  їхні  душі.

Пан  Дзеркало,  котрий  постає  в  образі  підступного  Гюнтера  о'Діма,  є  неймовірно  могутньою  істотою  явно  нелюдського  походження.  Він  є  чимось  на  кшталт  демона,  втілення  самого  зла,  хоча  завіса  над  його  особистістю  так  і  не  скресає.  Незважаючи  на  те,  що  Пан  Дзеркало  завжди  так  чи  інакше  діє  згідно  з  умовами  угоди,  він  тим  не  менше  перекручує  бажання  людей,  обертаючи  їх  проти  них  самих:  «Ґюнтер  о'Дім  дає  не  те,  що  ти  хочеш,  а  те,  що  просиш».

Ольгерд  фон  Еверек  -  один  із  небагатьох  персонажів  гри,  чий  образ  вочевидь  списаний  з  образу  польського  дворянина  XVI-XVII  ст.,  а  не  просто  з  людини  з  невизначеного  Середньовіччя.  Багато  гравців  помітили  схожість  Ольгерда  із  широко  відомим  збірним  образом  запорізького  козака  –  кунтуш,  пояс,  пістолі,  чуб  (оселедець),  у  лівому  вусі  сережка  кільцем.  Дійсно,  його  одяг,  ім'я,  зброя,  зовнішній  вигляд,  світогляд,  спосіб  життя  збігаються  з  такими  в  шляхтичів  або  заможних  козаків  того  часу.  «Кабани»,  отаманом  яким  доводиться  Ольгерд,  також  мають  відповідний  вигляд.

Таємничий  Реданський  дворянин,  отаман  «Кабанів»  Реданської  Вільної  компанії,  раубрітер  (лицар-розбійник),  Ольгерд  фон  Еверек  постає  хоробрим  до  божевілля,  втомленим,  байдужим,  жорстоким,  прямолінійним,  егоїстичним  і  гордим.  До  того  ж,  як  з'ясовується  відьмаком  дослідним  шляхом,  Ольгерд  є  практично  безсмертним.

Незабаром  стає  зрозуміло,  що  він  став  таким  після  зустрічі  з  Гюнтером  о'Дімом.  Згідно  з  укладеним  із  ним  договором  в  обмін  на  повернення  збіднілому  дворянину  родового  маєтку,  грошей,  сімейних  реліквій,  репутації,  що  мали  на  думку  Ольгерда  звести  нанівець  невдоволення  батьків  Іріс  її  обранцем,  Пан  Дзеркало  зажадав  в  Ольгерда  принести  в  жертву  людину,  яку  той  любив.  Ольгерд  фон  Еверек  по-справжньому  любив  лише  двох  людей:  Ірис,  наречену,  і  свого  брата,  Вітольда.  Але  в  підсумку  він  все  ж  таки  віроломно  погодився  на  запропоновану  угоду,  повернув  загальновизнані  атрибути  дворянства  й  одружився  на  Ірис.  Вітольд  же  незабаром  був  убитий  під  час  однієї  із  сутичок  із  ворогами  сім'ї  фон  Евереків.

Безсмертя  та  кам'яного  серця  як  таких  фон  Еверек  не  просив,  це  був  побічний  ефект  пункту  договору,  який  звучав  як  «жити  так,  ніби  немає  ніякого  завтра».  Спочатку  безсмертя  було  чудовим.  Ольгерд  відчував  світ  набагато  сильніше  і  яскравіше,  ніж  колись,  не  відчував  ні  болю,  ні  страху,  проте  за  мить  його  нічого  на  світі  більше  не  хвилювало,  його  серце  стало  як  камінь  –  і  він  не  відчував  вже  нічого.  У  пошуках  нових  почуттів,  дворянин  відправився  в  світ,  щоб  знову  відчути  смак  до  життя,  відчути  себе  людиною.  У  дуелі  з  відьмаком  на  самому  початку  їхнього  знайомства,  фон  Еверек  вимовляє  фразу:  «Людині  іноді  потрібно  скуштувати  трохи  божевілля,  щоб  освіжити  смак  до  життя».

Розплутуючи  історію  Ольгерда,  відьмак  знаходить  на  верхньому  поверсі  занедбаного  маєтку  Евериків  останки  померлої  від  туги  Ірис.  Поховавши  її,  Геральт  розуміє,  що  сила  волі  незвичайної  дівчини  дозволила  їй  переміститися  в  власний  світ,  що  складається  з  її  спогадів,  страхів  і  сюжетів  майстерно  написаних  нею  картин.  Тут  Геральт  переживає  історію  Ольгерда  й  Ірис  із  моменту  їхнього  весілля  та  до  моменту,  коли  фон  Еверек  залишає  маєток.  Він  стає  свідком  спочатку  щастя,  потім  відчуженості,  а  потім  апатії,  жорстокої  байдужості  й  егоїзму  Ольгерда  –  його  серце  поступово  перетворювалося  на  камінь,  що  стало  результатом  перекрученого  прочитання  о'Дімом  укладеного  з  ним  договору.  Коли  він  зрозумів,  що  з  ним  відбувається,  фон  Еверек  звернувся  до  темної  магії  та  Гоетіі,  намагаючись  розірвати  договір  із  Паном  Дзеркало,  але  все  виявилося  марно.  Геральт  стає  свідком  сцени  нічного  ритуалу  Ольгерда  в  спробах  закликати  о'Діма  й  розірвати  їх  угоду;  бачить  те,  як  фон  Еверек  все  більше  зачиняється  в  собі,  особливо  його  дратує  зневага  членів  сім'ї  Ірис  до  нього,  оскільки  вони  вважають  його  розбійником;  бачить,  як  всі  почуття  в  ньому  слабшають  і  зовсім  пропадають,  навіть  любов  до  Ірис,  заради  якої  він  і  пішов  на  угоду  з  Паном  Дзеркало:

–  Він  все  ще  любить  її?

–  Ні,  він  всього  лише  пам'ятає,  що  повинен  її  любити.

Потім  Геральт  бачить,  як  Ольгерд  стає  спочатку  неспокійним  і  втомленим,  потім  жорстоким  й  озлобленим,  згодом  апатичним  і  виснаженим,  ніщо  в  світі  його  більше  не  займає;  бачить,  як  одного  разу  фон  Еверек  у  пориві  люті  вбиває  батька  Ірис,  який  вимагає  розірвання  їхнього  шлюбу;  бачить,  як  руки,  обличчя,  груди  й  все  тіло  Ольгерда  покриваються  глибокими  шрамами;  бачить,  як  Ольгерд  залишає  дружину  й  маєток,  намагаючись  не  зашкодити  їй.

Звільнившись  завдяки  відьмаку  й  знову  відчувши  всю  бурю  емоцій,  Ольгерд  каже,  що,  незважаючи  на  те,  що  він  знову  в  стані  відчувати,  його  серце  не  відчуває  нічого,  крім  горя  та  відчаю,  провини  за  ті  речі,  що  він  робив,  поки  мав  кам'яне  серце,  за  загиблу  з  його  вини  дружину.  Дворянин  зазначає,  що  його  життя  зруйноване.  На  знак  подяки  за  звільнення  від  обов'язку  перед  Паном  Дзеркало  Ольгерд  дарує  Білому  Вовку  свою  фамільну  шаблю.  У  секунду  передачі  дворянин  ранить  руку  об  гострий  як  бритва  край  шаблі  й  дивується,  наскільки  це  приємно  –  знову  відчути  біль.  Ольгерд  фон  Еверек  бажає  відьмаку  удачі  на  шляху  й  каже,  що  цей  момент  стане  відправним  у  його  новому  житті.

Посилання  на  ролик-трейлер  доповнення  «Кам'яні  серця»  до  «Відьмак  3:  Дике  Полювання»  (1080):
https://www.youtube.com/watch?v=Yk2x_4cRJTc


Схема


Я  на  ЙМЕН-ня  Оль-ГЕРД,  /  ме-ні  ТИ-тул  був  КНЯЗЬ,  
!01  001  /  0!1  0!1
І  ма-Є-ток  я  МАВ,  і  дру-ЖИ-ну,
!01  0!1  !01(0)
Та  в  ми-НУ-ло-му  ВСЕ,  /  МРІ-ю  ЗВАВ  –  не  збу-ЛАСЬ,
!01  00!  /  101  !01
«Ка-ба-НІВ»  о-та-МАН  до  за-ГИ-ну!
001  001  !01(0)

Хар-ци-ЗЯ-ки  ли-ХІ,  /  скам’-я-НІ-лі  сер-ЦЯ,
001  001  /  001  001
Вов-ку-ЛА-ки  ши-РО-ко-го  СТЕ-пу!
001  001  001(0)
При-ди-ВИ-ся  до  НАС,  /  ти  не  ЗНАЙ-деш  взір-ЦЯ  –
001  0!!  /  !!1  001
Ми  тва-РИ-ни  з  ко-ЛИС-ки  до  СКЛЕ-пу.
!01  001  0!1(0)


Ми  о-ДНА-ко-ві  ВСІ,  /  ми  в  о-ДНІМ  ка-за-НІ,
!01  00!  /  !01  001
Хто  в  лю-БОВ  по-ри-НА  з  го-ло-ВО-ю,  –
!01  001  001(0)
По-си-ВІ-ла  тво-Я,  /  а  мо-Я  у  во-ГНІ,
001  00!  /  !0!  001
СЕР-це  Б’Є-ться  о-ТРУ-то-ю  ЗЛО-ю.
101  001  001(0)

Ви-ру-ША-є-мо  в  НІЧ  /  –  хо-ло-ДИТЬ!  А  був  ШОВК
001  001  /  001  0!1
Прос-ти-РАДЛ  вщент  п’ян-КИХ  від  ці-ЛУН-ків,
001  !01  !01(0)
Не-здо-ЛАН-ні,  міц-НІ,  /  та  на  ВОВ-ка  є  ВОВК,
001  001  /  !!1  0!1
Що  гри-ЗЕ  нас  із  ТЬМИ  об-ла-ДУН-ків!..
!01  !!1  001(0)


Без-сер-ДЕЧ-ний  ти-РАН  /  від  пу-СТЕ-лі  до  ГІР
001  001  /  !01  0!1
ПА-лить  ЛЮД  і  три-МА  під  де-РЕВ-цем  –
101  !01  !01(0)
СОН-це  ЖА-лить,  ве-ДЕ,  /  на-че  ХИ-жий  той  ЗВІР,
101  001  /  !01  0!1
СЛІД  у  СЛІД  вог-ня-НИМ  о-се-ЛЕД-цем.
1!1  001  001(0)

Та  й  по-ЖЕ-жі  Ге-ЄН  /  за-ли-ВА-є  до-ЩЕМ,
!01  0!1  /  001  001
СВІТ  вдя-ГА-є  роз-ШИ-ту  со-РОЧ-ку.
101  001  001(0)
По-ми-РА-є  ду-ША,  /  КРОВ  сті-КА-є  ме-ЧЕМ,
001  001  /  101  001
До-да-Є  по  крап-ЛИ-ні  стру-МОЧ-ку.
001  !01  001(0)

Силабо-тонічна  система:
перехрестне  римування  аБаБ,  де  рими
«а»  –  4-стопний  анапест  001  із  цезурою  після  2-ї  стопи  з  чоловічими  закінченнями  (клаузулами),
«Б»  –  3-стопний  анапест  001  із  жіночими  (нарощеними)  закінченнями  (клаузулами)  001(0).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2019

Зимівник чаклуна (Кочовик)

–  Хай  ведуть  тебе  коні,  –  казав  кочовик,  –
Лиш  тримайся  поодаль  стрімкої  води,
Бо  стоїть  там  на  варті  старий  січовик,
Знай,  у  нього  рахунки  свої  до  орди.

Та  не  слухав  поради  юнак  і  в  час  злив  
Він  пішов  до  річок,  що  кінчаються  -ець,
За  межу,  де  відлюдником  старець  той  жив.
Гай  шумить,  промовляє:  «Свій  знайдеш  кінець».

Виє  вітер,  ломить  віти,
Хмара  котить,  грім,  скавчання  –
Ось  зимівник,  трави,  квіти:
Сумнів  чуй  свій  і  вагання…

–  Гей,  коня  поверни!
Тут  живуть  чаклуни
Чи  вовків  ти  не  чув?
Кочовик,  що  забув?
Молодий  –  поживи,
Пошкодуй  голови
Чи  межу  перетни
Та  навіки  засни.

Вражі  стріли  встромились  у  цей  чорнозем  –
Крапнув  дощ  та  зі  стріл  проросли  ці  гаї!
Обернешся  свинею,  як  ми  так  назвем!..  –
Вітер  вщух  і  з  дерев  залили  солов’ї.

–  Ти  ж,  старий,  не  шайтан,  не  нащадок  волхвів,
І  не  воїн  –  лиш  тесля,  рибалка,  бджоляр?!
Характерник  всміхнувсь,  ледве  вусом  повів:
«Пасовище  не  тут,  повертайся,  маля…  –

Тупіт  ніг  –  землі  здригання.  –
Що  сказав  дурній  макітрі?!»
Хмара  котить,  грім,  скавчання,
Блискавиць  герць  у  повітрі!

–  Гей,  коня  поверни!
Тут  живуть  чаклуни
Чи  вовків  ти  не  чув?
Кочовик,  що  забув?
Молодий  –  поживи,
Пошкодуй  голови
Чи  межу  перетни
Та  навіки  засни.

24  серпня  2018  р.


Материалы  для  историко-статистического  описания  Екатеринославской  епархии.  Церковь  и  приходы  прошедшего  ХVIII  столетия.  –  Екатеринослав,  1880.  –  С.  38-47:  

«Слобода  Ясеноватая,  на  вершине  реки  Кривого  Торца,  многолюдная  и  с  населением  довольно  состоятельным...  находится  Бахмутского  уезда  в  3-м  благочинническом  округе.


Местность  нынешней  слободы  Ясеноватой  –  древнейшее,  старожитное  запорожское  займище.  В  славных,  богатых  и  плодородных,  роскошных  и  живописных  дачах  восточного  Запорожья,  при  урочище  Ясеноватке,  зимовником  и  хутором  в  1690  году  сидело  несколько  отшельников,  абшитованных  запорожцев,  занимавшихся  пчеловодством,  скотоводством  и  рыбальчеством.  Крепостной  и  торговый  город  Бахмут  достаточно  был  знаком  и  известен  отшельникам  запорожцам.  С  1745  года,  в  восточной  части  Запорожья,  урочище  Ясеноватка  сделалось  одним  из  главных  притонов  для  харцызов  и  характерников,  для  гайдамак  и  гайдуков  запорожских».

Указанная  территория  находилась  на  границе  Земель  и  Вольностей  Запорожской  Сечи  (а  также  Кальмиусской  паланки  Войска  Запорожского)  и  Земель  донских  казаков.  Точно  определенной  в  натуре  границы  между  ними  до  18-го  столетия  не  существовало.  Территории  бывшего  соприкосновения  Запорожья  и  Донщины  также  принято  именовать  Донетчиной  (от  названия  реки  Северский  Донец,  к  бассейну  которой  относится  указанная  территория).  Учитывая  то,  что  на  юг  от  Запорожья  находились  кочевые  племена  Ногайской  орды,  запорожские  и  донские  казаки  вынуждены  были  нести  постоянную  сторожевую  службу,  что  и  послужило  к  концу  17-го  столетия  формированию  таких  казацких  займищ,  как  Ясеноватая  (Ясиноватка,  Ясиновка),  Макеевка,  Землянки,  в  1777  году  преобразованных  в  воинские  государственные  слободы.  В  настоящее  время  территория  бывшей  слободы  Ясеноватой  разделена  между  городами  Макеевка  (село  Ясиновка)  и  Ясиноватая.  К  территории  Макеевки  также  относятся  Землянки.

При  этом  развитие  имеющихся  и  появление  новых  поселений  в  пределах  восточного  Запорожья  существенно  ускорила  политика  разбавления  «одного  из  главных  притонов  для  харцызов  и  характерников,  для  гайдамак  и  гайдуков  запорожских»  «народом  семейным»,  в  том  числе  переселенцами  из  турецких  и  австрийских  владений,  например,  волохами  (современные  румыны)  с  различной  степенью  последующей  ассимиляции.

Далее  продолжение  выдержки  из  вышеприведенной  «Материалы  для  историко-статистического  описания  Екатеринославской  епархии.  Церковь  и  приходы  прошедшего  ХVIII  столетия»:  «С  1770  года  Бахмутская,  провинциальная  и  воеводская  канцелярия  особенное  внимание  обратили  на  эту  местность  и  всеми  силами  старались  заселить  её  народом  семейным  и  оседлым.  Прилив  народа  в  богатые  и  плодородные,  но  пустые  и  безлюдные  степи  Новороссийского  края  из  турецких  и  цесарских  владений  помог  земским  комиссарам  населить  Ясеноватку  и  околичные  урочища  православными  христианами  –  молдаванами  и  волохами:  в  Бахмутских  степях  явились  населенные  местности  Государев  Буерак,  Ясеноватая,  Зайцева,  Железная  Балка,  Землянки  и  проч.  По  открытии  в  1774  году  Азовской  губернии,  все  эти  слободы  в  1777  году,  по  распоряжению  Азовской  губернской  канцелярии,  предназначены  быть  воинскими  государственными  слободами…

В  прошении  от  23-го  апреля  1786  года,  поселяне  воинских  государственных  слобод  Землянок  и  Ясеноватой  писали  преосвященному:  «Выведены  мы  из  турецкой  области  от  Днестра  волохи  в  Россию,  1772  года,  и  жительство  мы  имели  сего  ж  Бахмутского  уезда  по  разных  селениях  с  малороссиянами;  а  прошедшего  1782  года,  по  указу  бывшей  Азовской  губернии,  переведены  на  отмежеванную  нам  при  вершине  Кривого  Торца  реки  в  называемую  слободу  Землянки,  где  и  по  соседству  к  нам  принадлежит  слобода  Ясеноватая;  в  которых  слободах  церкви  не  имеется…  между  чем  обовъязуемся  во  всем  по  его  священника  Иоанна  Ставровиецкого  надобности  спомоществовать,  а  по  принятии  оного  священника  долженствуем  без  отговорочно  приложить  старание  о  сооружении  в  нас  церкви,  которую  от  начала  даже  и  до  совершенства  со  всеми  утварьми  церковными  долженствуем  снабдить…  Того  ради  Вашего  Преосвященства  по  изложению  сего  вышеописанного,  всенижайше  просим  милостивое  архипастырское  учинить  рассмотрение,  в  чем  вышеописанных  слобод  жители  по  имени  и  по  прозванию  подписуемся:  слободы  Землянок  атаман  Иван  Еремеев,  сотский  Кирило  Афанасьев,  старики  –  Герасим  Вепря,  Федор  Обрежан,  Иван  Кожужар,  Еремей  Корнецов,  Василий  Царан  и  проч.  Слободы  Ясеноватой  атаман  Петр  Нарежный  и  старики  Антон  Носуля,  Андрей  Мирщенко,  Семен  Мирщенко,  Иван  Ткаченко,  Иван  Рябовол,  Федор  Шевченко  и  проч.;  за  них  неграмотных  слободы  Землянок  писарь  Леонтий  Остроушко  руку  приложил».


Не  те,  щоб  тут  врода  велика  була,  –
Кого  зачарують  бур’ян,  ковила?  –
Та  чую  я  серцем  поезію  в  них,
Степах  цих  широких,  пустинях  сумних!

Бо  тут  всі  народи  у  час  свій  прийшли,
Тут  скіфи  і  гуни  на  волі  жили,
А  потім  –  хозари;  татарин  блукав;
Козак-запорожець  кордони  держав.

І  все  те  –  мандрівне,  таємне,  мутне,
І  все  те  й  чарує  і  вабить  мене.
І  чую,  що  дух  той  живе  і  в  мені,
Що  варварам  давнім  я,  певне,  зрідні.

Микола  Федорович  Чернявський,  «Степ»,  1889  р.


Схема

«Хай  ве-ДУТЬ  те-бе  КО-ні,  –  ка-ЗАВ  ко-чо-ВИК,  –  12
!01  0!1  001  001
Лиш  три-МАЙ-ся  по-О-даль  стрім-КО-ї  во-ДИ,
!01  001  001  001
Бо  сто-ЇТЬ  там  на  ВАР-ті  ста-РИЙ  сі-чо-ВИК,
!01  !!1  001  001
Знай,  у  НЬО-го  ра-ХУН-ки  сво-Ї  до  ор-ДИ».
!01  001  00!  001

Та  не  СЛУ-хав  по-РА-ди  ю-НАК  і  в  час  ЗЛИВ
!!1  001  001  !11
Він  пі-ШОВ  до  рі-ЧОК,  що  кін-ЧА-ю-ться  -ЕЦЬ
!01  !01  !01  001  (Донець…  Торець…)
За  ме-ЖУ,  де  від-ЛЮД-ни-ком  СТА-рець  той  ЖИВ.
!01  !01  001  0!1
Гай  шу-МИТЬ,  про-мов-ЛЯ-є:  «Свій  ЗНАЙ-деш  кі-НЕЦЬ».
101  001  0!1  001

ВИ-є  ВІ-тер,  ЛО-мить  ВІ-ти,  8
10  10  10  10
ХМА-ра  КО-тить,  ГРІМ,  скав-ЧАН-ня  –
10  10  10  10
ОСЬ  зи-МІВ-ник,  ТРА-ви,  КВІ-ти:
!0  10  10  10
СУМ-нів  ЧУЙ  свій  І  ва-ГАН-ня.
10  1!  !0  10

«Гей,  ко-НЯ  по-вер-НИ!  6
!01  001
Тут  жи-ВУТЬ  ча-клу-НИ
!01  001
Чи  вов-КІВ  ти  не  ЧУВ?
!01  !!1
Ко-чо-ВИК,  що  за-БУВ?
001  !01
Мо-ло-ДИЙ  –  по-жи-ВИ,
001  001
По-шко-ДУЙ  го-ло-ВИ
001  001
Чи  ме-ЖУ  пе-рет-НИ
!01  001
Та  на-ВІ-ки  за-СНИ.
!01  001

Вра-жі  СТРІ-ли  встро-МИ-лись  у  ЦЕЙ  чо-рно-ЗЕМ  –
101  001  0!1  001  
Крап-нув  ДОЩ  та  зі  СТРІЛ  про-рос-ЛИ  ці  га-Ї!
101  !!1  001  !01
О-бер-НЕШ-ся  сви-НЕ-ю,  як  МИ  так  на-ЗВЕМ!..»  –
001  001  0!1  !01
Ві-тер  ВЩУХ  і  з  де-РЕВ  за-ли-ЛИ  со-ло-В’Ї.
101  !01  001  001

–  Ти  ж,  ста-РИЙ,  не  шай-ТАН,  не  на-ЩА-док  вол-ХВІВ,
!01  !01  !01  001
І  не  ВО-їн  –  лиш  ТЕ-сля,  ри-БАЛ-ка,  бджо-ЛЯР?!
!!1  0!1  001  001
Ха-рак-ТЕР-ник  всміх-НУВСЬ,  ле-две  ВУ-сом  по-ВІВ:
001  001  !01  001
–  Па-со-ВИ-ще  не  ТУТ,  по-вер-ТАЙ-ся,  ма-ЛЯ…
001  0!1  001  001

ША-блі  БЛИСК  –  зем-ЛІ  здри-ГАН-ня:
10  10  10  10
«ЩО  ска-ЗАВ  дур-НІЙ  ма-КІТ-рі?!»  –
!0  10  10  10
ХМА-ра  КО-тить,  ГРІМ,  скав-ЧАН-ня,
10  10  10  10
БЛИС-ка-ВИЦЬ  герць  У  по-ВІТ-рі!
!0  11  !0  10

Cиллабо-тоническая  система
куплеты
4-стопный  анапест  001
предприпев
4-стопный  хорей  10
припев
2-стопный  анапест  001

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805190
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2018

451

Талантливо  поёт  старик  брандмейстер,
Слова  горячие  –  плывёт  «винчестер»!
Форзац  в  костре  –  из  букв  на  старом  фраза,
Но  в  ней  знакомых  нет  –  без  новояза.

Что  значит  выбор?  Боль!  Есть  госпрограмма.
Верховный  лидер  прост  –  чем  не  реклама?
Такой,  как  мы!  Прошёл  войну  комбатом!
Признайся,  ты  хотел,  чтоб  он  был  братом.

«#Свобода_–_рабство»  –  модный  тэг.
Порядок  новый  –  новый  век.
Герой  с  экрана  вновь  кумир.
Так  крут  о  дивный…  новый  мир?

Четыре,  пять,  один  –  горит  бумага.
Всё  в  книгах  –  ложь!  Огонь  –  сегодня  благо!
Скажи:  «Чекист-привет,  Саванаролла!»  –
Мальчишки  юркие  шныряют  снова.

«#Свобода_–_рабство»  –  модный  тэг.
Порядок  новый  –  новый  век.
Тиран  кровавый  вновь  кумир.
Так  глуп  противный  старый  мир.

04  июня  2018  года


«Мы»  (1920  г.)  Евгения  Замятина,  «О  дивный  новый  мир»  (1932  г.)  Олдоса  Хаксли,  «1984»  (1949  г.)  Джорджа  Оруэлла,  «451  градус  по  Фаренгейту»  (1953  г.)  Рэя  Брэдбери  –  антиутопии,  настолько  неразрывно  сплетающиеся  в  сознании,  что  представляется  со  временем  совершенно  невозможным  не  начать  считать  их  единым  концептуально  связанным  целым  или  чем-то,  как  минимум,  вытекающим  друг  из  друга.

Замятин,  написавший  «Мы»  в  ответ  на  возмутившую  его  утопию  политического  противника.  Хаксли,  явно  вдохновлённый  Замятинским  «Мы».  Оруэлл,  не  без  интереса  рецензирующий  всё  то  же  «Мы»  в  1946  г.  и  завершающий  собственную  антиутопию  уже  к  концу  1948  г.,  при  этом  называющий  её  путём  простой  перестановки  последних  двух  цифр  года  завершения  романа  (1948  г.  –  «1984»  –  «Тысяча  девятьсот  восемьдесят  четвёртый»).  Брэдбери,  до  сих  пор  вызывающий  замешательство:  так  горит  бумага  при  451  градусе  по  Фаренгейту  или  это  утверждение  уже  само  по  себе  стало  ярким  (не)  умышленнным  примером  простоты  всё  той  же  клизмы,  предназначенной  для  наших  с  вами  мозгов?  Вещи,  ставшие  частью  единого  вечного  литературного  мема,  который  всё  ещё  продолжает  и  наверняка  продолжит  свои  перевоплощения.


Схема

Та-ЛАН-тли-во  по-ЁТ  /  ста-РИК  бранд-МЕЙ-стер,  11
01  00  01  /  01  01(0)
Сло-ВА  го-РЯ-чи-е  –  /  плы-ВЁТ  «вин-ЧЕС-тер»!
01  01  00  /  01  01(0)
Фор-ЗАЦ  в  кос-ТРЕ  –  из  БУКВ  /  на  СТА-ром  ФРА-за,
01  01  01  /  !1  01(0)
Но  в  НЕЙ  зна-КО-мых  НЕТ  –  /  без  но-во-Я-за.
!!  01  0!  /  !!  01(0)

Что  ЗНА-чит  ВЫ-бор?  БОЛЬ!  /  Есть  гос-про-ГРАМ-ма.
01  01  01  /  !!  01(0)
Вер-ХОВ-ный  ЛИ-дер  ПРОСТ  –  /  чем  НЕ  ре-КЛА-ма?
01  01  01  /  !!  01(0)
Та-КОЙ,  как  МЫ!  Про-ШЁЛ  /  вой-НУ  ком-БА-том!
01  !1  01  /  01  01(0)
При-ЗНАЙ-ся,  ТЫ  хо-ТЕЛ,  /  чтоб  ОН  был  БРА-том.
01  0!  01  /  !!  !1(0)

«Сво-БО-да  –  РАБ-ство»  –  /  МОД-ный  ТЭГ.  8
(0)10  10  /  10  1
По-РЯ-док  НО-вый  –  /  НО-вый  ВЕК
(0)10  10  /  10  1
Ге-РОЙ  с  э-КРА-на  /  ВНОВЬ  ку-МИР.
(0)10  10  /  10  1
Так  КРУТ  о  ДИВ-ный…  /  НО-вый  МИР?
(!)1!  10  /  10  1

Че-ТЫ-ре,  ПЯТЬ,  о-ДИН  –  /  го-РИТ  бу-МА-га.
01  01  01  /  01  01(0)
Всё  в  КНИ-гах  –  ЛОЖЬ!  О-ГОНЬ  –  /  се-ГОД-ня  БЛА-го!
!1  01  01  /  01  01(0)
Ска-ЖИ:  «Че-КИСТ-при-ВЕТ,  /  Са-ва-на-РОЛ-ла!»
01  01  01  /  00  01(0)
Маль-ЧИШ-ки  ЮР-ки-е  /  шны-РЯ-ют  СНО-ва.
01  01  00  /  01  01(0)

«Сво-БО-да  –  РАБ-ство»  –  /  МОД-ный  ТЭГ.  
(0)10  10  /  10  1
По-РЯ-док  НО-вый  –  /  НО-вый  ВЕК
(0)10  10  /  10  1
Ти-РАН  кро-ВА-вый  /  ВНОВЬ  ку-МИР.
(0)10  10  /  10  1
Так  ГЛУП  про-ТИВ-ный  /  СТА-рый  МИР.
(!)10  10  /  10  1

Силлабо-тоническая  система:

Куплет  
5-стопный  ямб  01  с  постоянной  цезурой  после  3  стопы  с  наращенным  женским  окончанием  01(0).

Припев
4-стопный  хорей  10  с  односложной  анакрузой  (наращением)  на  первой  стопе  (0)10,  постоянной  цезурой  после  2  стопы  и  усеченным  окончанием  1.


Аккорды

Fm  Gm

Fm
Талантливо  поёт  старик  брандмейстер,
Gm
Слова  горячие  –  плывёт  «винчестер»!
Fm
Форзац  в  костре  –  из  букв  на  старом  фраза,
Gm
Но  в  ней  знакомых  нет  –  без  новояза.

Fm
Что  значит  выбор?  Боль!  Есть  госпрограмма.
Gm
Верховный  лидер  прост  –  чем  не  реклама?
Fm
Такой,  как  мы!  Прошёл  войну  комбатом!
Gm
Признайся,  ты  хотел,  чтоб  он  был  братом.

Am
«#Свобода_–_рабство»  –  крайний  тэг.
Bm
Порядок  новый  –  новый  век.
Am
Герой  с  экрана  вновь  кумир.
Bm Fm Cm
Так  крут  о  дивный…  новый  мир?

Cm  Cm  Cm  
Em  Cm

Четыре,  пять,  один  –  горит  бумага.
Всё  в  книгах  –  ложь!  Огонь  –  сегодня  благо!
«Скажи:  «Чекист-привет,  Саванаролла!»  –
Мальчишки  юркие  шныряют  снова.

«#Свобода_–_рабство»  –  крайний  тэг.
Порядок  новый  –  новый  век.
Тиран  кровавый  вновь  кумир.
Так  глуп  противный  старый  мир.

Cm  Cm  Cm
Em  Cm

Fm  Gm  Fm  Gm  медленно
Cm  Em  Cm  Em  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795126
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.06.2018

Чёрной шелковицы плод

Чёрной  шелковицы  плод,  
                                                                                             желанен  и  въедлив,
Зной  Вавилона,  льёшь  кровь!  
                                                                                             Пирама  и  Фисбы!
Весь  я  испачкан  тобой  –
                                                                                             единожды  смерив,
В  вечной  любви  мне  уста,
                                                                                             скажи,  поклялись  бы?..

17  мая  2018  г.


Среди  античных  мифов,  описанных  в  поэме  «Метаморфозы»  древнеримским  поэтом  Публием  Овидием  Назоном  (43  год  до  н.  э.  –  17  или  18  год  н.  э.),  присутствует  и  миф  о  вавилонских  влюблённых  Пираме  и  Фисбе.

Юноша  и  девушка  жили  по  соседству,  любили  друг  друга,  но  родители  были  против  их  отношений.  Пирам  и  Фисба  могли  общаться  лишь  тайно,  и  однажды,  несмотря  на  запрет  родителей,  они  решили  встретиться  за  стенами  Вавилона  –  города  прославленной  царицы  Семирамиды.  Их  встреча  должна  была  состояться  невдалеке  от  величественной  гробницы  царя  Нина  на  берегу  ручья  под  высокой  шелковицей,  покрытой  снежно-белыми  ягодами.

Фисба  пришла  к  месту  встречи  первой,  но  едва  завидев  возвратившуюся  с  охоты  на  быков  львицу,  морда  которой  была  всё  ещё  в  крови  её  жертвы,  в  ужасе  убежала,  уронив  при  этом  наплечный  платок.  Львица  же,  найдя  платок,  растерзала  его  своей  кровавой  пастью,  но  позже  и  сама  скрылась  в  чаще.

Когда  к  месту  встречи  пришёл  Пирам  и  увидел  рядом  со  следами  лап  зверя  окровавленный  платок  Фисбы,  он  решил,  что  его  возлюбленная  растерзана  львом  и  коря  себя  за  её  предполагаемую  гибель  в  отчаянии  причинил  себе  смерть  своим  же  мечом.  Вскоре  Фисба  вернулась  и,  увидев  умирающего  Пирама,  последовала  его  примеру.

Перед  смертью  Фисба  увидела,  что  белые  плоды  шелковицы,  обагрённые  кровью  Пирама,  переменили  свой  цвет.  Девушка  завещала  дереву,  чтобы  оно  сохранило  знак  гибели  возлюбленных.  С  тех  пор  плоды  шелковицы  чернеют  при  созревании.  Пепел  же  влюблённых,  которых  не  смогла  разделить  даже  смерть,  был  захоронен  в  одной  урне.

Логику  включения  истории  о  Пираме  и  Фисбе  в  «Метаморфозы»  объясняет  присутствие  мифа  о  появлении  чёрной  шелковицы:  когда-то  плоды  шелковицы  были  белыми,  но  после  смерти  вавилонских  возлюбленных  они  приобрели  кроваво-тёмный  цвет.

Образ  тутовых  деревьев  в  китайской  поэзии  с  древнейших  времён,  начиная  с  песни  «В  тутах»  из  древнекитайской  «Книги  песен»  (XI-VIII  вв.  до  н.  э.),  также  содержит  намёк  на  любовное  свидание.

В  настоящее  время  различают  3  основные  вида  шелковицы  (тутового  дерева).  Спелые  соплодия  шелковицы  красной  (родом  из  Северной  Америки)  и  шелковицы  чёрной  (родом  из  юго-западной  Азии),  имеют  приятный  аромат.  Соплодия  шелковицы  белой  (родом  из  Восточной  Азии)  имеют  другой  запах,  часто  характеризуемый  как  «безвкусный».  Для  приёма  в  пищу  культивируются  чаще  всего  белая  и  чёрная  шелковица,  т.к.  они  значительно  слаще  красной.  Чёрной  шелковицей  крайне  легко  испачкать  и  руки,  и  одежду,  но  от  пятен,  по  крайней  мере  на  коже,  можно  легко  и  быстро  избавиться,  растерев  на  ней  неспелые  (зелёные)  соплодия,  сок  которых  не  оставит  от  сока  спелой  шелковицы  и  следа.  Листьями  шелковицы  питается  тутовый  шелкопряд,  которого  издавна  используют  для  производства  шёлка.

Пирам  и  Фисба  впоследствии  стали  прообразами  шекспировских  Ромео  и  Джульетты.  К  слову,  в  его  же  комедии  «Сон  в  летнюю  ночь»  эта  история  обыгрывается  уже  комически  –  спектакль  о  Пираме  и  Фисбе  репетирует  любительский  театр.

Южанам  это  может  казаться  невозможным,  но  официальным  современным  ударением  в  русском  языке  в  отличие  от  украинского  считается  «шелкови́ца».


Схема

ЧЁР-ной  шел-КО-ви-цы  ПЛОД,  /  же-ЛА-нен  и  ВЪЕД-лив,  13
100  100  1  /   (0)10!  10
ЗНОЙ  Ва-ви-ЛО-на,  льёшь  КРОВЬ!  /  Пи-РА-ма  и  ФИС-бы!  13
100  101  1  /   (0)10!  10
ВЕСЬ  я  ис-ПАЧ-кан  то-БОЙ  –  /  е-ДИ-но-жды  СМЕ-рив,  13
1!0  100  1  /   (0)100  10
В  ВЕЧ-ной  лю-БВИ  мне  ус-ТА,  /  ска-ЖИ,  по-кля-ЛИСЬ  бы?..  13
100  1!0  1  /   (0)100  1!

Силлабо-тоническая  система:
перекрёстная  рифмовка  АБАБ,  где  рифмы
«А»,  «Б»  -  5-стопный  дактиль  100  с  усеченной  на  2  слога  холостой  предцезурной  3-ей  стопой  1,  постоянной  цезурой  после  3-ей  стопы,  односложной  анакрузой  (наращением)  на  первой  послецезурной  стопе  (0)100,  с  усеченной  на  1  слог  5-ой  стопой  10  с  женскими  окончаниями  (клаузулами).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793229
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.05.2018

ЧЕРН Он смотрел в глаза, словно волк

Он  смотрел  в  глаза,  словно  волк,
Он  хамил  и  в  след  мне  плевал,
Воспевал  свой  дьявольский  долг
И  язык  мой  перевирал.

Непривычен  старый  сосед  –
Всегда  был  мелодичен  слог.
Я  –  виновник  всех  его  бед:
Человек  человеку  волк.

Отныне  и  братству  конец,
Отныне  свои  племена,
И  пусть  был  один  праотец,
Пусть  у  нас  с  ним  вера  одна!

И  страшно  вернуться  в  свой  дом  –
Как  случилось,  что  стал  врагом?
И  проститься  с  родной  землёй  –
Как  нелеп  и  стар  волчий  вой!
Не  уж  завтра  будет  резня
И  он  будет  искать  меня?
Где  мой  дом  –  там  будет  огонь…
Сладка  месть  –  пьёт  кровь  чёрный  конь!..

10  февраля  2018  г.


—  Тише  вы!  Куда  лезете?  Попов  подавите...
—  Туда  им  и  дорога.
—  Православные!!!  Ребенка  задавили...
—  Ничего  не  понимаю...
—  Як  вы  не  понимаете,  то  вы  б  ишлы  до  дому,  бо  тут  вам  робыть  нема  чого...
—  Кошелек  вырезали!
—  Позвольте,  они  же  социалисты?  Так  ли  я  говорю?  При  чем  же  здесь  попы?
—  Выбачайте.
—  Попам  дай  синенькую,  так  они  дьяволу  обедню  отслужат.
—  Тут  бы  сейчас  на  базар,  да  по  жидовским  лавкам  ударить.  Самый  раз...
—  Я  на  вашей  мови  не  размовляю.
—  Душат  женщину,  женщину  душат...
—  Га-а-а-а!!!  Га-а-а-а!!!
—  Господи  Боже  мой...
—  Иисусе  Христе...  Царица  Небесная,  Матушка...
—  И  не  рад,  что  пошел.  Что  же  это  делается?
—  Чтоб  тебя,  ***  раздавило...
—  Часы,  голубчики,  серебряные  часы,  братцы  родные!  Вчера  купил...
—  Отлитургисали,  можно  сказать...
—  На  каком  же  языке  служили,  отцы  родные,  не  пойму  я?
—  На  божественном,  тетка.
—  От  строго  заборонють,  щоб  не  було  бильш  московской  мовы.
—  Что  ж  это,  позвольте,  как  же?  Уж  и  на  православном,  родном  языке  говорить  не  разрешается?
—  С  корнями  серьги  вывернули.  Пол-уха  оборвали...
—  Большевика  держите,  козаки!  Шпиен!  Большевицкий  шпиен!
—  Це  вам  не  Россия,  добродию!
—  Ох,  Боже  мой,  с  хвостами...  Глянь,  в  галунах,  Маруся.
—  Дур...  но  мне...
—  Дурно  женщине.
—  Всем,  матушка,  дурно.  Всему  народу  чрезвычайно  плохо.  Глаз,  глаз  выдушите,  не  напирайте!  Что  вы  взбесились,  анафемы?!
—  Геть!  В  Россию!  Геть  с  Украины!
—  Иван  Иванович,  тут  бы  полиции  сейчас  наряд,  помните,  бывало,  в  двунадесятые  праздники?..  Эх,  хо,  хо.
—  Николая  вам  кровавого  давай?  Мы  знаем,  мы  все  знаем,  какие  мысли  у  вас  в  голове  находятся.
—  Отстаньте  от  меня,  ради  Христа.  Я  вас  не  трогаю.
—  Господи,  хоть  бы  выход  скорей...  Воздуху  живого  глотнуть.
—  Не  дойду.  Помру.
—  Бегите  на  площадь,  а  то  опоздаем.
—  Молебен  будет.
—    Крестный  ход.
—  Молебствие  о  даровании  победы  и  одоления  революционному  оружию  народной  украинской  армии.
—  Помилуйте,  какие  же  победы  и  одоление?  Победили  уже!
—  Еще  побеждать  будут!
—  Поход  буде.
—  Куды  поход?
—  На  Москву.
—  На  какую  Москву?
—  На  самую  обыкновенную.
—  Руки  коротки!
—  Як  вы  казалы?  Повторить,  як  вы  казалы?  Хлопцы,  слухайте,  що  вин  казав!
—  Ничего  я  не  говорил!
—  Держи,  держи  его,  вора,  держи!
—  Беги,  Маруся,  через  те  ворота,  здесь  не  пройдем.  Петлюра,  говорят,  на  площади.  Петлюру  смотреть.
—  Дура,  Петлюра  в  соборе.
—  Сама  ты  дура.  Он  на  белом  коне,  говорят,  едет.
—  Слава  Петлюри!  Украинской  Народной  Республике  слава!!!
—  Дон...  дон...  дон...  Дон-дон-дон...  Тирли-бом-бом.  Дон-бом-бом,  —  бесились  колокола.
То  не  серая  туча  со  змеиным  брюхом  разливается  по  городу,  то  не  бурые,  мутные  реки  текут  по  старым  улицам  —  то  сила  Петлюры  несметная  на  площадь  старой  Софии  идет  на  парад.  Волнами  народа  забило  и  закупорило  все  перекрестки  на  улицах,  ведущих  на  площадь.  Снизу  от  Крещатика  по  Михайловской,  Софийской  осели  потоки,  пропала  в  черноте  белая  Владимирская  улица,  а  на  самой  площади,  вокруг  черного  Богдана  Хмельницкого,  поднявшего  коня  на  дыбы,  закипел  водоворот.
Первой,  взорвав  мороз  ревом  труб,  ударив  блестящими  тарелками,  разрезав  черную  реку  народа,  пошла  густыми  рядами  синяя  дивизия.
В  синих  жупанах,  в  смушковых,  лихо  заломленных  шапках  с  синими  верхами,  шли  галичане.  Два  двуцветных  прапора,  наклоненных  меж  обнаженными  шашками,  плыли  следом  за  густым  трубным  оркестром,  а  за  прапорами,  мерно  давя  хрустальный  снег,  молодецки  гремели  ряды,  одетые  в  добротное,  хоть  немецкое  сукно.  За  первым  батальоном  валили  черные  в  длинных  халатах,  опоясанных  ремнями,  и  в  тазах  на  головах,  и  коричневая  заросль  штыков  колючей  тучей  лезла  на  парад.
Несчитанной  силой  шли  серые  обшарпанные  полки  сечевых  стрельцов.  Шли  курени  гайдамаков,  пеших,  курень  за  куренем,  и,  высоко  танцуя  в  просветах  батальонов,  ехали  в  седлах  бравые  полковые,  куренные  и  ротные  командиры.  Удалые  марши,  победные,  ревущие,  выли  золотом  в  цветной  реке.
За  пешим  строем,  облегченной  рысью,  мелко  прыгая  в  седлах,  покатили  конные  полки.  Ослепительно  резнули  глаза  восхищенного  народа  мятые,  заломленные  папахи  с  синими,  зелеными  и  красными  шлыками  с  золотыми  кисточками.
Пики  прыгали,  как  иглы,  надетые  петлями  на  правые  руки.  Весело  гремящие  бунчуки  метались  среди  конного  строя,  и  рвались  вперед  от  трубного  воя  кони  командиров  и  трубачей.
[…]  разливаясь,  на  рыси  пели  и  прыгали  лихие  гайдамаки,  и  трепались  цветные  оселедцы.
Трепля  простреленным  желто-блакитным  знаменем,  гремя  гармоникой,  прокатил  полк  черного,  остроусого,  на  громадной  лошади,  полковника  […]
[…]  пришел  лихой,  никем  не  битый  черноморский  конный  курень  имени  гетмана  Мазепы.  Имя  славного  гетмана,  едва  не  погубившего  императора  Петра  под  Полтавой,  золотистыми  буквами  сверкало  на  голубом  шелке.  Хор  собственных  трубачей  сверкал  и  весело  рокотал  и  пел  впереди  мазепиного  куреня.
Народ  тучей  обмывал  серые  и  желтые  стены  домов,  народ  выпирал  и  лез  на  тумбы,  мальчишки  карабкались  на  фонари  и  сидели  на  перекладинах,  торчали  на  крышах,  свистали,  кричали:  ура!!!  Ура!..
—  Слава!  Слава!  —  кричали  с  тротуаров.  
Лепешки  лиц  громоздились  в  балконных  и  оконных  стеклах.
Извозчики,  балансируя,  лезли  на  козлы  саней,  взмахивая  кнутами.
—  Ото  казалы  банды...  Вот  тебе  и  банды.  Ура!
—  Слава!  Слава  Петлюри!  Слава  нашему  батько!
—  Ур-ра!..
—  Маня,  глянь,  глянь...  Сам  Петлюра,  глянь,  на  серой.  Какой  красавец...
—  Що  вы,  мадам,  це  полковник.
—  Ах,  неужели?  А  где  же  Петлюра?
—  Петлюра  во  дворце  принимает  французских  послов  с  Одессы.
—  Що  вы,  добродию,  сдурели?  Яких  послов?
—  Петлюра,  Петр  Васильевич,  говорят  (шепот),  в  Париже,  а,  видали?
—  Вот  вам  и  банды...  Меллиен  войску.
—  Где  же  Петлюра?  Голубчики,  где  Петлюра?  Дайте  хоть  одним  глазком  взглянуть.
—  Петлюра,  сударыня,  сейчас  на  площади  принимает  народ.
—  Ничего  подобного.  Петлюра  в  Берлине  президенту  представляется  по  случаю  заключения  союза.
—  Якому  президенту?  Чего  вы,  добродию,  распространяете  провокацию?
—  Берлинскому  президенту...  По  случаю  республики...
—  Видали?  Видали?  Який  важный...  Вин  по  Рыльскому  переулку  проехал  у  кареты.  Шесть  лошадей...
—  Це  архиерей  проехал.
—  Виноват,  разве  они  в  архиереев  верят?
—  Я  не  кажу,  верят  —  не  верят...  Кажу  —  проехал,  и  больше  ничего.  Самы  истолкуйте  факт...
—  Факт  тот,  что  попы  служат  сейчас...
—  С  попами  крепче...
—  Петлюра!  Петлюра!  Петлюра!  Петлюра!  Петлюра!  
Гремели  страшные  тяжкие  колеса,  тарахтели  ящики,  за  десятью  конными  куренями  шла  лентами  бесконечная  артиллерия.  Везли  тупые,  толстые  мортиры,  катились  тонкие  гаубицы;  сидела  прислуга  на  ящиках,  веселая,  кормленая,  победная,  чинно  и  мирно  ехали  ездовые.  Шли,  напрягаясь,  вытягиваясь,  шестидюймовые,  сытые  кони,  крепкие,  крутокрупые,  и  крестьянские,  привычные  к  работе,  похожие  на  беременных  блох,  коняки.  Легко  громыхала  конно-горная  легкая,  и  пушечки  подпрыгивали,  окруженные  бравыми  всадниками.
—  Эх...  эх...  вот  тебе  и  пятнадцать  тысяч...  Что  же  это  наврали  нам.  Пятнадцать...  бандит...  разложение...  Господи,  не  сочтешь!  Еще  батарея...  еще,  еще...
—  Бач,  бач,  Петлюра.
—  Та  який  Петлюра,  це  начальник  варты.
—  Петлюра  мае  резиденцию  в  Билой  Церкви.  Теперь  Била  Церковь  буде  столицей.
—  А  в  Город  они  разве  не  придут,  позвольте  вас  спросить?
—  Придут  своевременно.
—  Так,  так,  так...
Лязг,  лязг,  лязг.  Глухие  раскаты  турецких  барабанов  неслись  с  площади  Софии,  а  по  улице  уже  ползли,  грозя  пулеметами  из  амбразур,  колыша  тяжелыми  башнями,  четыре  страшных  броневика.
Броневики,  гудя,  разламывая  толпу,  уплывали  в  поток  туда,  где  сидел  Богдан  Хмельницкий  и  булавой,  чернея  на  небе,  указывал  на  северо-восток.  Колокол  еще  плыл  густейшей  масляной  волной  по  снежным  холмам  и  кровлям  города,  и  бухал,  бухал  барабан  в  гуще,  и  лезли  остервеневшие  от  радостного  возбуждения  мальчишки  к  копытам  черного  Богдана.  А  по  улицам  уже  гремели  грузовики,  скрипя  цепями,  и  ехали  на  площадках  в  украинских  кожухах,  из-под  которых  торчали  разноцветные  плахты,  ехали  с  соломенными  венками  на  головах  девушки  и  хлопцы  в  синих  шароварах  под  кожухами,  пели  стройно  и  слабо  [...]
А  в  Рыльском  переулке  в  то  время  грохнул  залп.  Перед  залпом  закружились  метелицей  бабьи  визги  в  толпе.  Кто-то  побежал  с  воплем:
—  Ой,  лышечко!
Кричал  чей-то  голос,  срывающийся,  торопливый,  сиповатый:
—    Я  знаю.  Тримай  их!  Офицеры!  Офицеры!  Офицеры...  Я  их  бачив  в  погонах!
Во  взводе  десятого  куреня  имени  Рады,  ожидавшего  выхода  на  площадь,  торопливо  спешились  хлопцы,  врезались  в  толпу,  хватая  кого-то.  Кричали  женщины.  Слабо,  надрывно  вскрикивал  схваченный  за  руки  капитан:
—  Я  не  офицер.  Ничего  подобного.  Ничего  подобного.  Что  вы?  Я  служащий  в  банке.
Хватили  с  ним  рядом  кого-то,  тот,  белый,  молчал  и  извивался  в  руках...
Потом  хлынуло  по  переулку,  словно  из  прорванного  мешка,  давя  друг  друга.  Бежал  ошалевший  от  ужаса  народ.  Очистилось  место  совершенно  белое,  с  одним  только  пятном  —  брошенной  чьей-то  шапкой.  В  переулке  сверкнуло  и  трахнуло,  и  капитан,  трижды  отрекшийся,  заплатил  за  свое  любопытство  к  парадам.  Он  лег  у  палисадника  церковного  софийского  дома  навзничь,  раскинув  руки,  а  другой,  молчаливый,  упал  ему  на  ноги  и  откинулся  лицом  в  тротуар.  И  тотчас  лязгнули  тарелки  с  угла  площади,  опять  попер  народ,  зашумел,  забухал  оркестр.  Резнул  победный  голос:  «Кроком  рушь!»  И  ряд  за  рядом,  блестя  хвостатыми  галунами,  тронулся  конный  курень  Рады.
И  было  видно,  как  поднимались  на  лестницу  серые,  опоясанные  лихими  ремнями  и  штыками,  пытались  сбить  надпись,  глядящую  с  черного  гранита  [«Богдану  Хмельницкому  единая  неделимая  Россия»].
—  Маруся,  оратор.  Гляди!..  Гляди!..
—  Декларацию  объявляют...
—  Ни,  це  Универсал  будут  читать.
—  Хай  живе  вильна  Украина!
—  Народу  слава!
—  Петлюра!..  Петлюра.
—  Да  який  Петлюра.  Що  вы,  сказились?
—  Чего  на  фонтан  Петлюра  полезет?
—  Петлюра  в  Харькове!
—  Петлюра  только  что  проследовал  во  дворец  на  банкет...
—  Не  брешить,  нияких  банкетов  не  буде.
—  Слава  народу!
—  Видели  Петлюру?
—  Как  же,  Господи,  только  что.
—  Ах,  счастливица.  Какой  он?  Какой?
—  Усы  черные  кверху,  как  у  Вильгельма,  и  в  шлеме.  Да  вот  он,  вон  он,  смотрите,  глядите,  глядите  —  едет...
—  Що  вы  провокацию  робите!  Це  начальник  Городской  пожарной  команды.
—  Сударыня,  Петлюра  в  Бельгии.
—  Зачем  же  в  Бельгию  он  поехал?
—  Улаживать  союз  с  союзниками...
—  Та  ни.  Вин  сейчас  с  эскортом  поехал  в  Думу.
—  Чого?..
—  Присяга...
—  Он  будет  присягать?
—  Зачем  он?  Ему  будут  присягать.
—  Ну,  я  скорей  умру  (шепот),  а  не  присягну...
—  Та  вам  и  не  надо...  Женщин  не  тронут.
—  Жидов  тронут,  это  верно...
—  И  офицеров.  Всем  им  кишки  повыпустят.
—  И  помещиков.  Долой!

Михаил  Афанасьевич  Булгаков  –  «Белая  гвардия»,  1929

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780249
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.03.2018

Чародейка с волосами цвета огня (Из «Ведьмака»)

Всё  целует,  прячет  прядь  волос  кляня
И  хохочет,  дразнит  плод  тот  запрещённый,
Тешит  эго,  локон  –  в  самый  цвет  огня!
И  скользит  пожаром  взгляд  её  влюблённый.

Как  сплелись  в  объятьях,  вечер  стал  не  глуп  –
Может  что  сравниться  с  этим  искушеньем?
«Ты  читаешь  мысли?!»  В  уголочках  губ
Промелькнула  искра  вряд  ли  со  смущеньем.

Час  необычайный,  необычный  приз  –
Всё  мечи  да  монстры,  знаки  да  отвары!
«Так  целуй  страстнее,  позабудь  о  Трисс!»  –
Обдала  копною  цвета  агуары.

Обезумел  в  камне  пламени  язык,
Заплясали  тени,  разыгралось  эго.
Ты  к  таким  подаркам  с  радостью  б  привык!
Буря  сад  укрыла  покрывалом  снега.

Дикая  Охота  –  в  небе  странный  след.
Ты  уснул  –  подумать!  –  с  мыслями  о  доме,
Обернувшись  крепко  в  дорогущий  плед
С  лисьей  чародейкой  в  сладостной  истоме.

Всё  целует,  прячет  прядь  волос  кляня
И  хохочет,  дразнит  плод  тот  запрещённый,
Тешит  эго,  локон  –  в  самый  цвет  огня!
Но  в  ночном  кошмаре  снова  видишь  чёрный.

Вновь  взлетает  полночь  чёрной  пустельгой
И  Луна  сверкает  звёздною  бархоткой,
И  твердит  ведьмачка:  «Холодно,  домой!»
Снова  смерть  по  следу  снежною  трещоткой!..

21  августа  2017  г.,  2021  г.


По  мотивам  фэнтезийного  литературного  цикла  «Ведьмак»  (по  названию  первого  опубликованного  рассказа  серии)  Анджея  Сапковского.

«Весёлая  Трисс  Меригольд  с  каштановыми  волосами,  хохочущая  по  любому  поводу,  выглядевшая  как  девчонка.  Он  любил  её.  И  она  его  тоже»  («Нечто  большее»  из  сборника  «Меч  предназначения»,  1992  г.,  Анджей  Сапковский).

«Трисс  не  успела  обдумать  странное  явление.  Она  услышала  скрежет  окованных  железом  дверей,  донёсшийся  из  темного  жерла  коридора,  зияющего  за  полуразрушенным  порталом.  Сбросила  накидку,  сняла  лисью  шапочку,  быстрым  движением  головы  рассыпала  волосы,  свою  гордость  и  распознавательный  знак  –  длинные,  горящие  золотом,  пушистые  локоны  цвета  свежего  каштана»,  –  «Кровь  эльфов»,  1994  г.,  Анджей  Сапковский.

«Магички  с  Севера  были  красивы,  ярки  и  блистали  драгоценностями,  но  в  подчёркнутых  тонирующим  макияжем  глазах  не  чувствовалось  ни  одурманивающих  средств,  ни  нимфомании.  Ни  у  одной  не  были  открыты  груди.  Совсем  наоборот.  Две  из  них  были  в  платьях,  очень  скромно  застёгнутых  под  горлышко,  –  суровая,  одетая  в  чёрное  Шеала  де  Танкарвилль  и  молоденькая  Трисс  Меригольд  с  голубыми  глазами  и  изумительно  красивыми  каштаново-рыжими  волосами»  («Крещение  огнём»,  1996  г.,  Анджей  Сапковский).

«И  была  Трисс  Меригольд  с  волосами  цвета  октябрьского  каштана»  («Что-то  кончается,  что-то  начинается»,  1992  г.,  Анджей  Сапковский).

«Она  соблазнила  ведьмака,  почти  не  пользуясь  магией.  Просто  подоспело  удачное  время,  момент,  когда  они  с  Йеннефер  в  очередной  раз  осточертели  друг  другу  и  бурно  расстались.  Геральту  требовалось  тепло,  и  он  хотел  забыть  обо  всём.

Нет,  Трисс  не  стремилась  отнять  его  у  Йеннефер.  По  сути,  подруга  была  ей  нужнее,  чем  он.  Но  краткая  связь  с  ведьмаком  не  разочаровала  её.  Она  нашла  то,  что  искала,  –  чувство  вины,  страха  и  боли.  Его  боли.  Трисс  видела  проявление  этих  эмоций,  они  её  будоражили,  и  она  не  смогла  о  них  забыть,  когда  пришло  время  расстаться.  А  что  такое  своя  боль,  поняла  недавно.  В  тот  момент,  когда  неодолимо  возжелала  снова  быть  с  ним.  Ненадолго,  на  мгновение,  но  быть.

А  теперь  он  так  близко…

Трисс  сжала  пальцы  в  кулак  и  принялась  колотить  по  подушке.

«Нет,  –  подумала  она,  –  не  будь  дурочкой,  малышка.  Не  думай  об  этом».

|…|

–  А  ты,  Трисс?

–  Что  я?  –  Она  с  трудом  сглотнула.  –  Я  не  в  счёт.  Я  подвела  тебя.  Подвела  во  всём.  Я  была…  была  твоей  ошибкой.  Ничем  больше.

–  Ошибки,  –  медленно  проговорил  он,  –  тоже  зачисляются  на  мой  счёт.  Я  не  вымарываю  их  из  жизни  и  из  памяти.  И  никогда  не  ищу  виновных.  Ты  многое  значила  для  меня  и  всегда  будешь  значить.  Ты  никогда  не  подводила  меня,  не  разочаровывала.  Никогда.  Поверь»  («Кровь  эльфов»,  1994  г.,  Анджей  Сапковский).

«–  Геральт  из  Ривии.  Приветствую.  И  –  прошу.

Для  того  чтобы  сойти  за  классическую  красавицу,  у  чародейки  Литты  Нейд  были  слишком  резкие  черты.  Розовый  в  оттенке  тёплого  персика,  коим  тронуты  были  её  скулы,  резкость  эту  сглаживал,  но  не  скрывал.  Подчёркнутые  же  коралловой  помадой  губы  обладали  абрисом  настолько  безупречным,  что  казались  ненатуральными.  Но  главное  даже  не  это.

Литта  Нейд  была  рыжей.  Рыжей  классически  и  природно.  Тонированная,  светло-ржавая  рыжина  её  волос  пробуждала  мысли  о  летнем  лисьем  мехе.  Если  поймать  рыжую  лису  и  посадить  её  подле  Литты,  обе  –  Геральт  был  в  этом  совершенно  уверен  –  оказались  бы  одной,  неотличимой  масти.  А  когда  чародейка  поводила  головой,  посреди  густо-красного  зажигались  оттенки  более  светлые,  желтоватые,  как  и  в  лисьей  шерсти.  Подобного  рода  рыжину  сопровождали  обычно  веснушки,  и  как  правило  –  в  изрядном  количестве.  Однако  их-то  как  раз  у  Литты  видно  не  было.

Геральт  почуял  беспокойство,  позабытое  и  дремавшее,  но  вдруг  пробудившееся  где-то  внутри.  Была  у  него,  ведьмака,  странная  и  необъяснимая  тяга  к  рыжеволосым,  и  пару  раз  именно  подобная  пигментация  волос  толкала  его  на  совершение  глупостей.  Потому  надлежало  остеречься,  ведьмак  решил  это  для  себя  крепко-накрепко.  Впрочем,  задача  его  облегчалась.  Как  раз  истекал  год  с  тех  пор,  как  подобные  глупости  перестали  его  искушать.

Эротически  стимулирующая  рыжина  оказалась  не  единственным  соблазнительным  атрибутом  чародейки.  Снежно-белое  платье  было  скромным,  без  эффектности,  но  и  оно  имело  определённую  цель  –  цель  продуманную  и,  несомненно,  преднамеренную.  Скромность  покроя  не  рассеивала  внимание  глядящего,  концентрируя  его  на  соблазнительной  фигуре.

И  на  глубоком  декольте.  Коротко  говоря,  в  «Хорошей  книге»  пророка  Лебеды,  в  издании  иллюстрированном,  Литта  Нейд  наверняка  могла  бы  позировать  для  гравюры,  открывающей  раздел  «О  нечистом  вожделеньи».

Говоря  ещё  короче,  Литта  Нейд  была  женщиной,  с  которой  лишь  абсолютный  идиот  пожелал  бы  связываться  более,  чем  на  пару  часов.  Забавно  же  то,  что  именно  подле  таких  женщин  обычно  увивались  стаи  мужчин,  склонных  связываться  с  ними  куда  как  на  более  длительный  срок.

Пахла  она  фрезией  и  абрикосом.

|…|

–  Литта…

–  Можешь  называть  меня  Коралл.  Но  пока  ничего  не  говори.

Nil  admirari.  Запах  фрезии  и  абрикоса.  Рыжие  волосы,  рассыпанные  по  подушке.

|…|
–  Литта…

–  Называй  меня  Коралл.  И  можешь  сделать  это  со  мной  ещё  раз»  («Сезон  гроз»,  2013  г.,  Анджей  Сапковский).

«–  Знаешь,  что  означает  название  этого  города?  Аэдд  Гинваэль?

–  Нет.  На  языке  эльфов?

–  Да.  «Осколок  льда».

–  Удивительно  не  подходит  для  здешней  паршивой  дыры.

–  У  эльфов,  –  задумчиво  шепнула  чародейка,  –  есть  легенда  о  Королеве  Зимы,  которая  во  время  бурана  проносится  по  странам  на  санях,  запряжённых  белыми  лошадьми.  Королева  разбрасывает  кругом  твёрдые,  острые,  маленькие  кристаллики  льда,  и  беда  тому,  кому  такая  льдинка  попадёт  в  глаз  или  сердце.  Он  –  погиб.  Ничто  больше  не  в  состоянии  обрадовать  его,  всё,  что  хоть  чуточку  теплее  снега,  будет  казаться  ему  некрасивым,  отвратительным.  Он  потеряет  покой,  забросит  всё,  последует  за  Королевой,  за  своей  мечтой  и  любовью.  Но…  никогда  не  найдёт  её  и  погибнет  от  тоски.  Красивая  легенда,  верно?

–  Эльфы  всё  ухитряются  принарядить  в  красивые  слова,  –  буркнул  он  сонно,  водя  губами  по  её  плечу.  –  Это  вовсе  не  легенда,  Йен.  Это  красивое  описание  отвратного  явления,  имя  которому  Дикий  Гон,  проклятие  некоторых  мест.  Необъяснимое  коллективное  умопомрачение,  заставляющее  людей  присоединяться  к  призрачному  стаду,  мчащемуся  по  небу.  Мне  доводилось  видеть  такое.  Действительно,  это  часто  случается  зимой.  Мне  предлагали  немалые  деньги  за  то,  чтобы  я  положил  конец  заразе,  но  я  не  взялся.  Против  Дикого  Гона  нет  средств…

–  Ведьмак,  –  шепнула  она,  целуя  его  в  щёку.  –  В  тебе  нет  ни  крохи  романтики.  А  я…  я  люблю  легенды  эльфов,  они  такие  красивые.  Жаль,  у  людей  нет  таких.  Может,  когда-нибудь  появятся?  Может,  люди  создадут  их?  Но  о  чём  могут  говорить  легенды  людей?  Кругом,  куда  ни  глянь,  серость  и  неопределённость.  Даже  то,  что  начинается  красиво,  быстро  кончается  скукой  и  обыденностью,  заурядностью,  тем  человеческим  ритуалом,  тем  тоскливым  ритмом,  который  именуется  жизнью.  Ах,  Геральт,  нелегко  быть  чародейкой  в  нашем  мире,  но  по  сравнению  с  обычным  человеческим  существованием…  Геральт?  –  Она  положила  голову  на  его  мерно  вздымающуюся  грудь.  –  Спи.  Спи,  ведьмак»  («Осколок  льда»  из  сборника  «Меч  предназначения»,  1992  г.,  Анджей  Сапковский).

«Ослепительный  блеск  материализовался  в  прозрачную  сферу,  внутри  которой  замаячила  фигура,  мгновенно  обретая  контуры  и  форму.  Лютик  распознал  её  тут  же.  Он  знал  эти  чёрные,  рассыпавшиеся  локоны  и  обсидиановую  звезду  на  бархотке.  Тем,  чего  он  не  знал  и  никогда  раньше  не  видел,  было  лицо.  Лицо  Фурии,  лицо  богини  Мести,  Гибели  и  Смерти»  («Час  презрения»,  1996  г.)


«–  Геральт?

–  Что,  Аддарио?

–  Та  лисица…  Или  агуара…  По  тому,  что  я  слышал,  ей  под  силу  изменять  свой  облик.  Может  предстать  женщиной,  но  может  и  лисом  перекинуться.  Получается  –  как  волкулак?

–  По-другому.  Волкулаки,  медведолаки,  крысолаки  и  подобные  им  –  териантропы,  люди,  которые  способны  превращаться  в  зверей.  Агуара  же  –  антерион.  Животное  –  или,  скорее,  существо  –  которое  может  оборачиваться  человеком.

–  А  её  силы?  Слыхал  я  невероятные  истории…  Будто  агуара  способна…

–  Я  надеюсь,  –  оборвал  его  ведьмак,  –  добраться  до  Новиграда  прежде,  чем  агуара  продемонстрирует  нам  свои  способности.

|…|

–  Ты  вылечила…  Оживила  её?  Нет,  это  невозможно.  Значит,  она  была  живой  там,  на  корабле.  Живой.  Притворялась  мёртвой.

Агуара  громко  тявкнула.  Геральту  понадобилась  секунда,  чтобы  понять:  это  смех.  Лисица  смеялась.

–  Некогда  мы  могли  многое!  Наводить  иллюзии  волшебных  островов,  показывать  пляшущих  в  небе  драконов,  создавать  видимость  огромного  войска,  приближающегося  к  стенам  города…  Некогда,  раньше.  Теперь  мир  изменился,  наши  возможности  уменьшились…  а  разум  умалился.  Больше  в  нас  от  лис,  чем  от  агуар.  Но  до  сих  пор  даже  самая  малая  из  нас,  самая  молодая  лиса  сумеет  обмануть  иллюзией  ваши  примитивные  человеческие  разумы.

–  Впервые  в  жизни,  –  сказал  Геральт  миг  спустя,  –  я  рад,  что  меня  обманули.

–  Неправда,  что  ты  всё  сделал  плохо.  И  в  награду  ты  можешь  прикоснуться  к  моему  лицу.

Он  кашлянул,  глядя  на  острые  зубы.

–  Хм-м…

–  Иллюзия  –  это  то,  о  чём  ты  думаешь.  Чего  боишься.  И  о  чём  мечтаешь…

–  Прошу  прощения?

Лисица  тихо  залаяла.  И  превратилась.

Тёмные,  фиалковые  глаза,  горящие  на  бледном,  треугольном  лице.  Вороново-чёрные,  будто  буря,  локоны  каскадом  спадали  на  плечи,  сияли,  отражали  свет,  словно  павлиньи  перья,  развиваясь  и  волнуясь  при  каждом  движении.  Губы,  изумительно  узкие  и  бледные  под  помадой.  На  шее  –  чёрная  бархотка,  а  на  бархотке  обсидиановая  звезда,  искрящаяся  и  отбрасывающая  тысячи  отражений…

Йеннефер  улыбнулась.  А  ведьмак  прикоснулся  к  её  щеке.

И  тогда  сухой  дрок  зацвёл.

А  потом  подул  ветер,  шевельнул  куст.  Мир  исчез  в  вихре  кружащих  белых  лепестков.

–  Иллюзия,  –  услышал  он  голос  агуары.  –  Всё  –  лишь  иллюзия»  («Сезон  гроз»,  2013  г.,  Анджей  Сапковский).

«Не  смотри  ей  в  глаза,  не  держи  её  руки  –
Всё  мираж,  всё  игра  Солнца  брызг  на  воде!
Её  сердце  поёт  вечно  песни  разлуки
И  теряется  след  в  паутине-траве»
(«Лисьи  дети»,  Яна  Айнсанова).

Ссылка  на  оригинальное  видео  к  песне  «Последнее  желание»  Яны  Айнсановой,  посвящённой  Геральту  из  Ривии  и  Йеннефер  из  Венгерберга:
https://www.youtube.com/watch?v=g6Aynx0xpUs&list=PLx0xXQ-Bxwg0SKwvrgu2gs11kOATSJF3v

Ссылка  на  клип  к  песне  «Йеннифэр»  Династии,  посвящённой  Йеннефер  из  Венгерберга,  на  основе  видео  из  польского  сериала  «Ведьмак»:
https://www.youtube.com/watch?v=-3Kc-L6IxgE

Ссылка  на  клип  к  песне  «Рождённая  весной»  Яны  Айнсановой,  посвящённой  Йеннефер  из  Венгерберга,  на  основе  видео  из  сериала  «Ведьмак»  от  Netflix:
https://www.youtube.com/watch?v=5msw1C2ulZY

Ссылка  на  клип  к  песне  «Сzternaście»  («Четырнадцатая»)  Марии  Карпенко,  посвящённой  Трисс  Меригольд,  на  основе  игровых  роликов  из  компьютерной  игры  «Ведьмак  3:  Дикая  Охота»:
https://www.youtube.com/watch?v=QWYwq_UG5x0

Ссылка  на  клип  к  песне  «Gwynbleidd»  («Белый  Волк»,  она  же  «Серебро  и  сталь»)  группы  Эльтерс,  посвящённой  Геральту  из  Ривии,  на  основе  игровых  роликов  из  компьютерной  игры  «Ведьмак  3:  Дикая  Охота»:
https://www.youtube.com/watch?v=wSP2kU1NMX0

Ссылка  на  клип  к  русскоязычному  каверу  Садиры  на  песню  «Lady  of  Worlds»  («Госпожа  миров»)  Miracle  of  Sound,  посвящённой  Цири,  на  основе  игровых  роликов  из  компьютерной  игры  «Ведьмак  3:  Дикая  Охота»:
https://www.youtube.com/watch?v=iP4REIa4nhs

Ссылка  на  клип  к  русскоязычному  каверу  Laterne  A  на  песню  «Зираэль»  («Ласточка»)  из  компьютерной  игры  «Ведьмак  3:  Дикая  Охота»,  посвящённой  Цири,  на  основе  видео  из  сериала  «Ведьмак»  от  Netflix:
https://www.youtube.com/watch?v=Zw60pCfRpiQ

Ссылка  на  клип  к  песне  «Born  of  the  Lion»  JT  Music  (feat.  Rachel  Hardy),  посвящённой  Цири,  на  основе  видео  из  сериала  «Ведьмак»  от  Netflix:
https://www.youtube.com/watch?v=wi-ai9baFd0

Ссылка  на  клип  к  песне  «Посвящение  Каэр  Морхену»  Тэм  Гринхилл,  посвящённой  дому  ведьмачьей  волчьей  школы  –  замку  Каэр  Морхен,  на  основе  игровых  роликов  из  компьютерной  игры  «Ведьмак  3:  Дикая  Охота»:
https://www.youtube.com/watch?v=4C_zVpLWX7M

Ссылка  на  песню  «Ведьмак»  Shedda,  посвящённую  ведьмачьей  троице:
https://www.youtube.com/watch?v=1MCBvGI43sA

Ссылка  на  оригинальное  видео  к  песне  «Воин»  Яны  Айнсановой,  посвящённой  Геральту  из  Ривии  (слушаем  с  удовольствием  до  1:40,  а  дальше  не  хотим  слушать,  потому  что  что  за  песня  без  рифм?!):
https://www.youtube.com/watch?v=uPY06mN8xHM


Схема

ВСЁ  це-ЛУ-ет,  ПРЯ-чет  /  ПРЯДЬ  во-ЛОС  кля-НЯ
!0  10  10  /  10  10  1
И  хо-ХО-чет,  ДРАЗ-нит  /  ПЛОД  тот  за-пре-ЩЁН-ный,
!0  10  10  /  1!  00  10
ТЕ-шит  Э-го,  ЛО-кон  –  /  в  СА-мый  ЦВЕТ  о-ГНЯ!
!0  10  10  /  10  10  1
И  сколь-ЗИТ  по-ЖА-ром  /  ВЗГЛЯД  е-Ё  влюб-ЛЁН-ный.
!0  10  10  /  10  !0  10

КАК  спле-ЛИСЬ  в  о-БЪЯТЬ-ях,  /  ВЕ-чер  СТАЛ  не  ГЛУП  –
!0  10  10  /  10  10  1
МО-жет  ЧТО  срав-НИТЬ-ся  /  с  Э-тим  ис-ку-ШЕНЬ-ем?
10  !0  10  /  !0  00  10
«ТЫ  чи-ТА-ешь  МЫ-сли?!»  /  В  у-го-ЛОЧ-ках  ГУБ
!0  10  10  /  00  10  1
Про-мель-КНУ-ла  И-скра  /  ВРЯД  ли  СО  сму-ЩЕНЬ-ем.
00  10  10  /  !0  !0  10

ЧАС  не-о-бы-ЧАЙ-ный,  /  не-о-БЫЧ-ный  ПРИЗ  –
10  00  10  /  00  10  1
ВСЁ  ме-ЧИ  да  МОН-стры,  /  ЗНА-ки  да  от-ВА-ры!
!0  1!  10  /  10  !0  10
«ТАК  це-ЛУЙ  страст-НЕ-е,  /  по-за-БУДЬ  о  ТРИСС!»  –
!0  10  10  /  00  10  1
Об-да-ЛА  коп-НО-ю  /  ЦВЕ-та  а-гу-А-ры.  
00  10  10  /  10  00  10

О-бе-ЗУ-мел  в  КАМ-не  /  ПЛА-мен-ный  я-ЗЫК,
00  10  10  /  10  00  1
За-пля-САЛ-и  ТЕ-ни,  /  ра-зы-ГРА-лось  Э-го.
00  10  10  /  10  00  1
ТЫ  к  та-КИМ  по-ДАР-кам  /  с  РА-дос-тью  б  при-ВЫК!
!0  10  10  /  10  00  1
БУ-ря  САД  у-КРЫ-ла  /  по-кры-ВА-лом  СНЕ-га.
10  10  10  /  00  10  10

ДИ-ка-я  о-ХО-та  –  /  в  НЕ-бе  СТРАН-ный  СЛЕД.
10  00  10  /  10  10  1
ТЫ  у-СНУЛ  –  по-ДУ-мать!  –  /  с  МЫ-сля-ми  о  ДО-ме,
!0  10  10  /  10  00  10
О-бер-НУВ-шись  КРЕП-ко  /  в  до-ро-ГУ-щий  ПЛЕД
00  10  10  /  00  10  1
С  ЛИСЬ-ей  ча-ро-ДЕЙ-кой  /  в  СЛА-дост-ной  ис-ТО-ме.
10  00  10  /  10  00  10

ВСЁ  це-ЛУет,  ПРЯ-чет  /  ПРЯДЬ  во-ЛОС  кля-НЯ
!0  10  10  /  10  10  1
И  хо-ХО-чет,  ДРАЗ-нит  /  ПЛОД  тот  за-пре-ЩЁН-ный,
!0  10  10  /  1!  00  10
ТЕ-шит  Э-го,  ЛО-кон  –  /  в  СА-мый  ЦВЕТ  о-ГНЯ!
!0  10  10  /  10  10  1
Но  в  ноч-НОМ  ко-ШМА-ре  /  СНО-ва  ВИ-дишь  ЧЁР-ный.
!0  10  10  /  10  10  10

ВНОВЬ  взле-ТА-ет  ПОЛ-ночь  /  ЧЁР-ной  пус-тель-ГОЙ
10  10  10  /  10  00  1
И  Лу-НА  свер-КА-ет  /  ЗВЁЗД-но-ю  бар-ХОТ-кой,
!0  10  10  /  10  00  10
И  твер-ДИТ  ведь-МАЧ-ка:  /  «ХО-лод-но,  до-МОЙ!»
!0  10  10  /  10  00  1
СНО-ва  СМЕРТЬ  по  СЛЕ-ду  /  СНЕЖ-но-ю  тре-ЩОТ-кой!..
10  1!  10  /  10  00  10

Силлабо-тоническая  система:
перекрёстная  рифмовка  аБаБ,  где  рифмы
«а»  –  6-стопный  хорей  10  с  цезурой  после  3  стопы  с  мужскими  (усечёнными)  окончаниями  (клаузулами)  1,
«Б»  –  6-стопный  хорей  10  с  цезурой  после  3  стопы  с  женскими  (полными)  окончаниями  (клаузулами).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747891
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.08.2017

Ліліт (Рівне прагне рівності)

Вона  розлюбила  його  і  він  брав  її  силою
Вона  була  гордою,  а  ще  була  непокірною

–  Ти  моя,  я  тебе  нізащо  не  віддам
Її  звали  Ліліт,  його  звали  Адам

Він  вважав  її  річчю,  всі  промайнули  можливості
Здобути  себе  –  по  скронях  б’є:  «Рівне  прагне  рівності!»

–  З  одного  попелу  –  одна  доля  на  двох,  –
Вона  пам’ятала,  про  що  їм  казав  Бог…

Вона  зривається  в  ніч  хижим  птахом
Вона  кігтями  рве  малі  тільця  дітей
Дар  свій  забере  та  розвіється  прахом
Знедолена  навік  у  квітінні  лілей

Їй  не  явити  більше  світу  дитини,
Хоч  яким  би  став  навкруги  дивний  світ
Демону  ночі  –  відтепер  не  рабині
Не  знайти  собі  пару,  самотній  політ…
Понад  усе  вона  ненавидить  рабство!

Та  йшли  віки  і  крізь  них  люди  людьми  поневолені
Рабині-жінки  і  їх  сини  зростали  тавровані

Крім  тих,  кого  Ліліт  ледь  чутно  вела:
«Неправда,  що  вартуєш  лиш  його  ребра»

Зростаюча  жага  до  знань,  до  поваги,  до  любові
Змушувала  стискати  волю  у  криваві  долоні

І  ростити  Людей  –  волі  вчити  синів!
Але  ті,  що  з  ребра  ростили  рабів…

Вона  зривається  в  ніч  хижим  птахом
Вона  кігтями  рве  малі  тільця  дітей
Їм  волю  б  пити,  а  не  дихати  страхом,
Та  не  бажає  волі  рабам  –  лиш  смертей

Воля  у  рабоволодінні  наснилась
Чи  і  не  снилась  рабам-батькам  взагалі  –
Не  людина  –  бачиш,  сичем  причаїлась
У  хижім  погляді  знову  діти  малі…
На  полюванні,  у  очах  діти  малі…

26  березня  2017  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726746
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.04.2017

Ананас

Этот  плод  созрел  –  впору  рвать  с  куста:
Ананас  я  ем,  ананас  –  меня.
И  в  укусах  ты  –  всё  горят  уста,
Он  так  жаждет  плоть  –  жаждешь  ты  огня!

27  января  2017  г.


Вызревая  на  невысоких  кустах  отдельные  изначально  маленькие  плоды  ананаса,  более  похожие  на  ягоды,  срастаются  в  соплодие  –  большую  «земляную  шишку»,  которую  большинство  людей  склонно  считать  фруктом.  Так  ягода  или  фрукт?  Или  всё  же  овощ?  Ананас  –  скорее  трава  (травянистое  растение,  скорее  близкое  к  злаковым),  а  современные  учёные  дипломатично  применяют  к  созревшим  «земляным  шишкам»  названия  «тропический  плод»  или  «соплодие»,  не  относя  их  ни  к  фруктам,  ни  к  ягодам.

Широкое  распространение  по  отношению  к  ананасу  получило  шуточное  выражение:  «Пока  вы  едите  ананас,  ананас  ест  вас».  Дело  в  том,  что  это  единственное  растение,  в  котором  содержится  энзим  (фермент)  бромелайн,  эффективно  расщепляющий  животный  белок,  особенно  в  не  до  конца  вызревших  плодах.  А  поскольку  человеческое  тело  состоит  из  белка,  ананас  пытается  его  будто  бы  «переварить».  Именно  этим  объясняются  язвочки  на  губах  у  тех,  кто  переусердствует  с  поеданием  этих  плодов.  Однако  это,  конечно  же,  нельзя  называть  пищеварением  ананаса,  т.к.  ананас  не  усваивает  полученное  в  процессе  расщепления.  По-настоящему  пищеварением  в  это  время  занят  организм  человека,  проходя  через  желудок  и  кишечник  которого  бромелайн  всё  же  денатурируется  до  составляющих  и  усваивается,  превращаясь  в  набор  аминокислот.  Повреждения  же,  причинённые  ананасом,  быстро  исчезают.


Схема

Э-тот  ПЛОД  со-ЗРЕЛ  –  //  ВПО-ру  РВАТЬ  с  кус-ТА:
!0  10  1  //  10  10  1
А-на-НАС  я  ЕМ,  //  а-на-НАС  –  ме-НЯ.
00  1!  1  //  00  10  !
И  в  у-КУ-сах  ТЫ  –  //  ВСЁ  го-РЯТ  ус-ТА,
!0  10  !  //  !0  10  1
ОН  так  ЖАЖ-дет  ПЛОТЬ,  //  ЖАЖ-дешь  ТЫ  ог-НЯ!
!!  10  1  //  10  !0  1

Силлабо-тоническая  система
6-стопный  хорей  10  с  постоянной  цезурой  после  3-ей  стопы,  усеченным  на  1  слог  окончанием  и  усеченной  на  1  слог  3-ей  предцезурной  стопой

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715144
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.01.2017

ЧЕРН Епістолярний жанр (Гетьман пише листа)

–  Шляхта  вольностями  нехтує  вкрай,
Козакам  каже:  «Моє  –  віддавай!»
Вольність  люду  потрібна  нова:
Русь  рівна,  як  Польща  чи  то  Литва!
Річ  Посполита  –  для  всіх  народів!
Нині  ж  своїх  не  знають  клейнодів…

Відповідь  круля  була  непроста  –
Хмельницький  пише  до  хана  листа…

Кров  рікою  і  ще  буде  Потоп,
Та  хан  вертає  коней  своїх  орд:
«Війна,  гетьмане,  у  тебе  своя  –
Криму  не  потрібна  корона  вся.
Ясир  весь  мій  –  пиха  з  ляхів  збита,
Влада  в  тебе  –  ще  й  кров’ю  омита!..»

Хоч  варвари,  але  ж  віра  одна  –
Хмельницький  пише  цареві  листа…

«Лях  –  брат,  семигородці  –  ворожі,
Козаки  –  у  Москви  на  сторожі?
Не  тому  із  вами  браталися  –
Робіть,  кляті,  як  закладалися:
Україна  вільна,  Польща  бита!»  –
Всміхалась  Олексієва  свита:

У  відповідь  –  про  царя  і  Христа…
Богдан  шле  семигородцю  листа…


Дивний  юнак  при  дворі  корони  –
Нині  московські  править  закони.
Зводити  Петербург  гнав  вільний  люд  –
Петрів  друже,  і  тобі  буде  суд:
Яке  може  пророчить  грядуще
Наказ  люд  закріпачити  дужче?

Відповідь  та  не  складна,  а  проста  –
Мазепа  пише  до  шведа  листа…

9  червня  2016  р.


«Усе  гине  там,  де  володар  не  є  готовий  кожної  хвилини  захищати  свою  владу  (країну),  як  лев,  як  вовк,  як  собака,  –  вираз,  що  любив  на  свій  лад  повторювати  гетьман  Іван  Мазепа  під  впливом  твору  італійського  мислителя  Ніколо  Макіавеллі  «Володар»  1531  р.  видання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671263
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 09.06.2016

ЧЕРН Покуда призраки боёв ещё бродят…

Твёрдо  нет,  мы  не  хотим  снова  войны,
Покуда  кровавые  ещё  видим  сны,
И  калеки  всюду  просят  милостыню,
Покуда  призраки  боёв  ещё  бродят…
Но  калеки,  а  с  ними  и  боль  уходят  –
Юнцам  пропаганда  разложит  истину:

О  долге,  победе  не  обезличенной,
О  прекрасной  войне  и  возвышенной,
Как  любовь,  где  нет  чумы  и  нет  голода,
Где  не  быть  пушечным  мясом  солдатам,
Где  им  не  штурмовать  города  к  датам
И  на  наковальне  не  узнать  молота.

Невежество  не  раскроет  намерений:
Коль  души  слабы  –  гимны  уверенней!
Не  расскажут  о  былом  их  атланты,
Где  конечности  с  телом  разобщены,
Где  освобождённые  порабощены  –
Не  смотри,  лишь  в  безумной  лжи  транспаранты.

02  июня  2016  г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669930
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 02.06.2016

ЧЕРН Пушки палят

Видишь,  есть  только  белое  и  чёрное,
Нет  чёрно-белых  тонов  у  страшной  войны.
Оккупирован  –  значит  быть  непрощённым,
А  непрощённым,  знай,  не  пережить  зимы.

Но  не  пережить  её  и  обречённым...
Так  смерть  обуздай  –  её  В  РУКИ  ВОЗЬМИ!!!
Каков  будет  выбор?  Огнём  монотонным
По  домам  пушки  палят  –  туда,  где  свои.

Пушки  палят  –  им  не  до  скуки,
Сеют  страх,  несут  разрушенья,
Гром  раздаст  иудам  лишенья!
Пушки  палят  –  смертные  муки,
Нет,  не  расслышать  тех,  кто  далёк,
Но  на  смерть  их  противник  обрёк.

Когда  не  в  своём  доме  ляжет  в  кровать,
Наевшись  борща  услужливой  хозяйки
(Кому-то  из  солдат  она  родная  мать  –
Сегодня  в  роли  бесправной  служанки),

Восстановить  силы,  устав  от  смертных  драк,
Не  сможет  –  не  даст,  озарив  зиму  местью,  –
Не  будет  сыт  и  презренно  беспечен  враг,  –
Охотница  с  зажигательной  смесью.

Сёла  горят  –  мстителей  руки
Сеют  страх,  несут  разрушенья,
Холод  воздаст  змеям  лишенья!
Сёла  горят  –  смертные  муки,
Нет,  не  расслышать  тех,  кто  далёк,
Но  на  смерть  их  противник  обрёк.

27  мая  2016  г.


Приказ  Ставки  Верховного  Главного  Командования  №  0428  («Выгоним  немца  на  мороз!»)  оставался  секретным  и  не  уходил  дальше  штабов  армий,  которые  на  его  основе  выпускали  собственные  аналогичные  приказы.  Так,  Военный  совет  16  армии  выпустил  приказ  №  05,  которым  предписывалось  сжигать  оставленные  при  отступлении  войск  сёла,  уводя  с  собой  советское  население,  что  в  полной  мере  в  условиях  боевых  действий  было  невыполнимо.  Приказ  был  неоднозначно  встречен  в  войсках,  а  после  начала  контрнаступления  он  был  отменён  и  большинство  связанных  с  ним  документов  изъято.  Однако  среди  сводок  попадаются  и  отчёты  по  его  исполнению  «охотниками  по  сжиганию  населённых  пунктов»,  артиллерией  и  другими  способами  (например,  из  донесений  только  8  Гвардейской  Ордена  «Красного  Знамени»  Стрелковой  Дивизии  следует,  что  её  силами  с  19  по  30  ноября  1941  года  было  уничтожено  полностью  либо  частично  50  населённых  пунктов).

Ссылка  на  соответствующие  отчёты  8  ГКСД:
http://starcom68.livejournal.com/1795048.html

Наиболее  известным  исполнителем  приказа  Ставки  ВГК  №  0428  стала  Зоя  Космодемьянская  (Герой  Советского  Союза  посмертно),  пойманная  и  избитая  местными  жителями,  хозяйственные  постройки  со  скотиной  и  дома  которых  она  сожгла  в  последних  числах  ноября  («Кому  ты  навредила?  Мой  дом  сожгла,  а  немцам  ничего  не  сделала…»),  казнённая  немцами  после  длительных  пыток  с  табличкой  на  груди  «Поджигатель  домов».  Перед  командирами  диверсионных  групп  части  №  9903  П.  С.  Проворовым  (в  его  группу  входила  Зоя  Космодемьянская)  и  Б.  С.  Крайновым  ставилось  задание  сжечь  в  течение  5-7  дней  10  населённых  пунктов.


П  Р  И  К  А  З  

СТАВКИ  ВЕРХОВНОГО  ГЛАВНОГО  КОМАНДОВАНИЯ  

№  0428


г.  Москва  17  ноября  1941  года  

Опыт  последнего  месяца  войны  показал,  что  германская  армия  плохо  приспособлена  к  войне  в  зимних  условиях,  не  имеет  теплого  одеяния  и,  испытывая  огромные  трудности  от  наступивших  морозов,  ютится  в  прифронтовой  полосе  в  населенных  пунктах.  Самонадеянный  до  наглости  противник  собирался  зимовать  в  теплых  домах  Москвы  и  Ленинграда,  но  этому  воспрепятствовали  действия  наших  войск.  На  обширных  участках  фронта  немецкие  войска,  встретив  упорное  сопротивление  наших  частей,  вынужденно  перешли  к  обороне  и  расположились  в  населенных  пунктах  вдоль  дорог  на  20-30  км  по  обе  их  стороны.  Немецкие  солдаты  живут,  как  правило,  в  городах,  в  местечках,  в  деревнях,  в  крестьянских  избах,  сараях,  ригах,  банях  близ  фронта,  а  штабы  германских  частей  размещаются  в  более  крупных  населенных  пунктах  и  городах,  прячутся  в  подвальных  помещениях,  используя  их  в  качестве  укрытия  от  нашей  авиации  и  артиллерии.  Советское  население  этих  пунктов  обычно  выселяют  и  выбрасывают  вон  немецкие  захватчики.  

Лишить  германскую  армию  возможности  располагаться  в  селах  и  городах,  выгнать  немецких  захватчиков  из  всех  населенных  пунктов  на  холод  в  поле,  выкурить  их  из  всех  помещений  и  теплых  убежищ  и  заставить  мерзнуть  под  открытым  небом  -  такова  неотложная  задача,  от  решения  которой  во  многом  зависит  ускорение  разгрома  врага  и  разложение  его  армии.  

Ставка  Верховного  Главнокомандования  П  Р  И  К  А  З  Ы  В  А  Е  Т  :  

1.  Разрушать  и  сжигать  дотла  все  населенные  пункты  в  тылу  немецких  войск  на  расстоянии  40-60  км  в  глубину  от  переднего  края  и  на  20-30  км  вправо  и  влево  от  дорог.  

Для  уничтожения  населенных  пунктов  в  указанном  радиусе  действия  бросить  немедленно  авиацию,  широко  использовать  артиллерийский  и  минометный  огонь,  команды  разведчиков,  лыжников  и  партизанские  диверсионные  группы,  снабженные  бутылками  с  зажигательной  смесью,  гранатами  и  подрывными  средствами.  

2.  В  каждом  полку  создать  команды  охотников  по  20-30  человек  каждая  для  взрыва  и  сжигания  населенных  пунктов,  в  которых  располагаются  войска  противника.  В  команды  охотников  подбирать  наиболее  отважных  и  крепких  в  политико-моральном  отношении  бойцов,  командиров  и  политработников,  тщательно  разъясняя  им  задачи  и  значение  этого  мероприятия  для  разгрома  германской  армии.  Выдающихся  смельчаков  за  отважные  действия  по  уничтожению  населенных  пунктов,  в  которых  расположены  немецкие  войска,  представлять  к  правительственной  награде.  

3.  При  вынужденном  отходе  наших  частей  на  том  или  другом  участке  уводить  с  собой  советское  население  и  обязательно  уничтожать  все  без  исключения  населенные  пункты,  чтобы  противник  не  мог  их  использовать.  В  первую  очередь  для  этой  цели  использовать  выделенные  в  полках  команды  охотников.  

4.  Военным  Советам  фронтов  и  отдельных  армий  систематически  проверять  как  выполняются  задания  по  уничтожению  населенных  пунктов  в  указанном  выше  радиусе  от  линии  фронта.  Ставке  через  каждые  3  дня  отдельной  сводкой  доносить  сколько  и  какие  населенные  пункты  уничтожены  за  прошедшие  дни  и  какими  средствами  достигнуты  эти  результаты.  


Ставка  Верховного  Главнокомандования  

И.  СТАЛИН
Б.  ШАПОШНИКОВ

Центральный  архив  Министерства  обороны  Российской  Федерации,  фонд  208,  оп.  2524,  д.  1,  л.  257-258.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668828
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.05.2016

ЧЕРН Ликвидатор

Пилот  вертолёта  снова  не  на  шутку  промок,
Есть  только  песок,  а  сюда  бы  помощь  бога.
Разум  и  взгляд  туманятся,  бьётся  сердце  в  висок  –
И  минуты  над  пропастью  теперь  слишком  много.

Внизу  под  лопастями  вчера  разверзался  ад,
Сегодня  только  реактор  –  творенье  науки,
Но  чувство  плохое  всё  тянет  вернуться  назад,
Зернистость  в  глазах,  движения  путают  руки.

Ты  птицу,  что  крылья  разбила  о  дьявольский  трос,
Ведь  под  крылом  в  этот  раз  смертельных  бомб  не  несла,
Парней-героев,  что  работали  здесь  на  износ,
Подхвати  на  руках  своих  –  прости  им  все  цветы  зла…


Ещё  один  раз,  ещё  один  проклятый  подлёт,
Всего-то  нужно  –  только  распылить  реагенты,
Но  под  ногами  быстрой  реки  расходится  лёд,
Киноплёнкой  всей  жизни  пролетают  моменты.

Был  разреженный  воздух  –  неуправляемый  ход,
Башенный  кран,  радиация,  солнце,  усталость.
Им  бы  архангелов  в  помощь  –  да  какой-нибудь  взвод!
Да  хотя  бы  и  одного  –  что  сделать-то?  Малость!

23  апреля  2016  г.


При  ликвидации  последствий  аварии  на  Чернобыльской  АЭС  Украинской  ССР,  произошедшей  26  апреля  1986  года,  потерпели  крушение  2  вертолёта  –  с  небольшим  промежутком  в  несколько  месяцев  оба  рухнули  вследствие  касания  лопастей  о  трос  башенного  крана.

Ссылка  на  видео  первого  падения:
https://www.youtube.com/watch?v=vuMFPSlPcw0

Пожарные  потушили  огонь  вокруг  реактора,  а  внутри  его  горело  еще  2,5  тыс.  тонн  графита.

Ученые  предложили  наглухо  закрыть  реактор  сверху  защитным  слоем  песка.  Подступиться  к  аварийному  блоку  кроме  как  с  воздуха  было  неоткуда.  Требовалось  как  можно  быстрее  начать  сбрасывать  с  вертолетов  в  горящий  кратер  мешки  с  песком.

Над  эпицентром  в  горизонтальном  полете  машина  «провалилась»  вниз  на  20-30  м.  Из-за  высокой  температуры  воздуха  в  этом  месте  резко  падала  сила  тяги  несущего  винта.

Борттехник,  привязанный  в  грузовой  кабине  тросом,  высунул  голову  в  открытую  дверь  и,  заглядывая  в  ядерное  жерло,  стал  сбрасывать  груз.  Летящие  с  высоты  мешки  с  песком  увеличивали  выбросы  осколков  деления  и  радиоактивного  пепла  от  сгоревшего  графита.  Всем  этим  приходилось  дышать.  А  следом  на  цель  шел  уже  другой  экипаж…

В  составе  группировки  вначале  было  почти  80  машин.

Но  внезапно  выяснилось,  что  активное  наращивание  слоя  песка  вызвало  непредвиденный  рост  температуры  на  аварийном  реакторе.  Ученые  забеспокоились,  приняли  решение  кидать  только  свинец.  Свинец  поступал  со  всего  Союза:  в  виде  болванок,  брусков,  мешков  с  дробью.  Тонкие  пластины  летчики  стали  подкладывать  под  сиденья  и  устилать  ими  пол  в  вертолетах.  До  этой  защиты  додумались,  когда  сотни  тонн  груза  были  уже  сброшены  на  реактор.

[Впоследствии  ликвидаторы,  кроме  радиационного  заражения,  получили  также  серьезное  отравление  свинцом].

Первый  вертолёт  рухнул  2  октября  1986  года.  Шел  митинг.  Подводили  итоги:  была  построена  одна  из  стен  саркофага.  Вертолеты  подлетали  к  объекту  и  поливали  его  дезактивирующим  раствором.  Экипаж  вертолета  «Ми-8»,  пролетая  под  стрелой  160-метрового  немецкого  подъемного  крана  в  трёх  метрах  от  машинного  зала  Чернобыльской  АЭС,  зацепился  за  трос  и  рухнул  на  землю.  Ни  одного  сообщения  о  гибели  вертолета  в  советской  печати  не  появилось.

Командир  экипажа  –  летчик  1-го  класса,  30-летний  капитан  Владимир  Воробьев  дважды  чудом  избегал  смерти.  В  аварии  его  мотоцикл  столкнулся  с  грузовиком.  Мотоцикл  –  всмятку,  на  Владимире  –  только  синяки  и  царапины.  Потом  он  единственный  уцелел  в  Афганистане  в  подбитом  вертолете.  «Порхал»  с  70  метров  и  выжил.  А  погиб  в  Чернобыле.  За  день  до  катастрофы  Владимир  отослал  родным  в  Ярославль  все  свои  вещи.  Положил  в  посылку  и  купленное  в  подарок  жене  золотое  кольцо.

У  бортмеханика  Леонида  Христича  было  за  плечами  365  боевых  афганских  вылетов.  Судьба  его  тоже  берегла.  Однажды  в  их  вертолете  пробило  топливный  бак,  и  до  самой  посадки  старший  лейтенант  Христич  закрывал  пробоины  руками.  Весь  пропитался  горючим,  достаточно  было  искры  –  и  он  превратился  бы  в  горящий  факел.  Но  пронесло,  благополучно  приземлились.

Штурман  старший  лейтенант  Александр  Юнгкинд  не  попал  в  Афган  по  состоянию  здоровья.  Для  Чернобыля  оказался  годен.

Четвертым  на  борту  разбившегося  «Ми–8»  случайно  оказался  26-летний  авиамеханик  Николай  Ганжук.  Любил  небо,  с  детства  мечтал  летать,  поступал  в  авиационное  училище,  но  не  прошел  медкомиссию.  Когда  инженеры-атомщики  попросили  для  измерений  подняться  его  с  экипажем  к  реактору,  с  удовольствием  полез  в  люк.

Второе  падение  произошло  также  вследствие  касания  лопастями  троса  подъёмного  крана.  Вертолет  разбился  за  13  суток  до  окончания  строительства  саркофага,  накрывшего  руины  реактора.

Командир  экипажа  второго  разбившегося  вертолёта:
–  В  Чернобыль  я  попал  прямо  с  афганской  войны,  –  продолжает  ветеран.    –  Моя  эскадрилья  находилась  в  Баграме,  когда  поступил  приказ  (это  было  не  то  14,  не  то  15  мая  1986  года)  лететь  в  Советский  Союз,  в  Ашхабад.  Подумали,  что  на  отдых,  но  нам  приказали  отправляться  в  Киев.  Пролетели  полстраны  с  вооружением,  совершая  посадки  лишь  для  дозаправки  топливом.  Крестьяне,  увидев  наши  машины,  шарахались,  похоже,  думали,  что  началась  война.  Представьте  себе  зрелище:  низко  над  землей,  издавая  чудовищный  грохот,  летят  13  боевых  вертолетов!  В  киевском  аэропорту  «Жуляны»  посадку  не  разрешили,  передали  по  радио:  «Летите  в  город  Чернобыль».  На  военном  аэродроме  в  Узине  (возле  города  Белая  Церковь  Киевской  области)  наши  вертолеты  «разоружили»,  оснастили  днище  и  бока  машин  свинцовыми  плитами,  приделали  форсунки  для  распыления  раствора,  а  в  фюзеляже  установили  громадные  цистерны.  Вертолет-то  у  меня  Ми-24,  большой,  в  него  запросто  танк  помещается.
Скажу  честно,  в  первые  дни  полетов  над  чернобыльским  реактором  мы  испытывали  страх,  тем  более  что  самочувствие  начало  очень  быстро  ухудшаться.  Уже  после  двух  кругов  одолевала  слабость.  Дальше  –  больше:  появлялись  быстрая  утомляемость,  боль  в  ногах,  носовые  кровотечения,  потеря  вкусовых  ощущений.  Горькое  от  сладкого  порой  отличить  не  мог.  Но  человек  ко  всему  привыкает,  страх  постепенно  прошел,  я  даже  иногда  чувствовал  себя  бодрым.
Считалось,  что  вертолет  герметичен  и  зараженный  воздух  не  должен  в  него  попадать,  но  это  лишь  в  теории.  У  нас  висел  дозиметр,  который  показывал,  что  уровень  радиации  в  кабине  равен  нескольким  десяткам  рентген.  Нам  приказали  надевать  противогазы.  Однако  долго  в  нем  не  поработаешь  –  не  хватает  воздуха  и  жутко  потеешь.  Так  что  противогазы  вскоре  выбросили  из-за  бесполезности.  За  день  приходилось  совершать  до  девяти  полетов,  уставали  смертельно.  Хорошо  хоть,  что  работали  по  графику:  два  дня  полетов,  затем  два  дня,  а  то  и  неделя  отдыха  в  Тетереве  или  Зеленом  Мысу  –  относительно  чистых  местах.
Нам  сказали:  «Еще  один  вылет  –  и  на  сегодня  все».  Настроение,  помнится,  было  отличное,  все  пребывали  чуть  ли  не  в  состоянии  эйфории.  Я  еще  сказал  напарнику:  «Как  бы  веселье  не  обернулось  бедой.  Будь  внимательней,  а  то  я  как  пьяный».  А  он  мне:  «Я  тоже,  хоть  и  не  пил.  Это,  командир,  из-за  радиации».  Она  и  в  самом  деле  может  действовать  таким  образом.  Мы  пообещали  друг  другу  не  расслабляться.  Но  случилось  то,  что  случилось.  Не  заметили,  как  оказались  слишком  близко  к  подъемному  крану.  Вертолет  зацепился  за  него  винтом  и  упал  возле  стен  саркофага.  Все  произошло  за  считанные  секунды:  падение,  удар,  потеря  сознания.  Очнулся  уже  в  больничной  палате.  Медсестра  спросила:  «Знаете,  где  находитесь?»  Я  стал  гадать,  называя  населенные  пункты,  расположенные  неподалеку  от  Чернобыльской  АЭС.  «Вы  в  Москве,  а  без  сознания  провели  четверо  суток,  –  сказала  сестричка.    –  Какого  цвета  у  вас  волосы?»  «Черные,  я  же  узбек»,  –  ответил.  Девушка  молча  подала  мне  зеркало.  Смотрел  и  глазам  своим  не  верил:  я  полностью  поседел…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661557
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.04.2016

Юдифь в золотом

На  полотне  еврейский  миф:
С  развратным  взглядом  и  нага
Блистает  с  полотна  Юдифь…
Отторгнутой  главой  врага.
И  каждый  зритель  поражён  –
Он  узнаёт  в  чертах  лица
Знатнейшую  из  венских  жён
И  славит  имя  подлеца...

О  Фердинанд,  судачит  Вена,
Что  Густав  Климт,  –  все  в  унисон,  –
Картина,  миф,  Адель  –  измена!..
Что  ж,  Фердинанду  снится  сон…

Он  холоден  –  но  где  же  месть?
Сошёл  к  нему  сам  Бог  с  икон!
И  мастеру  всё  льётся  лесть:
«Я  кистью  вашей  ослеплён!
Я  подпишу  любой  контракт:
Что  ни  взгляни  –  Творца  рука!
Что  нужно  мне?  Отбросим  такт.
Портрет  жены  –  чтоб  на  века!..»

Адель!  Ах,  что  за  дар  природы?
Без  тайн  –  законны  встречи  впредь.
За  месяцы  всё  ж  –  не  за  годы
Любовникам  перегореть.


Мазан  холст,  пусть,  кистью  Бога,
Трель  в  ушах  да  в  сердце  трепет,
Время  даст  ей  мало  –  много?
Кто  любовь  спасти  посмеет?


Он  кисти  злой  теперь  поклонник!..
Без  тайн  –  законны  встречи  впредь.
«Я  вас  люблю,  вы  –  мой  художник!..»
В  рутине  без  огня  сгореть.


Любовь,  что  за  привкус!  О  желание  власти!
Твоя  чтобы  цель,  чтобы  с  ней  –  ты!  Вся  дорога!
Картина  в  руках  непостоянного  Бога:
Вот  кисть  занеслась  и  вот  следа  нет  от  страсти.

27  февраля  2016  г.


На  иллюстрации  две  картины  Густава  Климта  –  «Юдифь  I»  (1901  г.)  и  «Портрет  Адели  Блох-Бауэр»  (1907  г.).

«Юдифь  I»  (1901  г.).

Юдифь  –  легендарная  еврейская  вдова,  спасшая  родной  город  от  нашествия  ассирийцев  около  589  года  до  н.  э.  После  того,  как  город  был  осаждён  войсками  Навуходоносора,  она  нарядилась  и  отправилась  в  осадный  лагерь,  где  привлекла  внимание  вражеского  полководца  Олоферна.  Когда  тот  напился  и  заснул,  она  отрубила  ему  голову  и  принесла  её  в  город,  возвестив  таким  образом  о  спасении  последнего.

«Портрет  Адели  Блох-Бауэр»  (1907  г.).

На  одном  из  самых  значительных  полотен  Густава  Климта,  которое  иногда  также  именуется  «Женщина  в  золотом»,  запечатлена  довольно  известная  богемная  венская  дама  Адель  Блох-Бауэр.  Картина  при  этом  выполнена  по  особому  заказу  её  мужа.  

Брак  между  Адель  Бауэр  и  Фердинандом  Блохом  (после  брака  совместно  взяли  двойную  фамилию  Блох-Бауэр),  как  представителями  влиятельных  еврейских  родов  (Адель  –  дочь  генерального  директора  венского  банковского  союза  и  председателя  Восточных  железных  дорог  Морица  Бауэра,  Фердинанд  –  потомственный  сахарный  магнат),  хоть  и  был  заключён  по  расчету,  но  всё  же  не  был  лишён  взаимного  уважения.  Вместе  с  тем,  когда  вся  Вена  начала  обсуждать  бурный  роман  Адели  и  знаменитого  художника,  уязвлённый  муж  во  что  бы  то  ни  стало  захотел  отомстить  любовникам.  Но  он  выбрал  для  этого  очень  необычный  способ:  Фердинанд  решил  заказать  Климту  портрет  Адели  и  заставить  его  сделать  сотни  эскизов,  пока  художника  не  начнёт  от  неё  выворачивать.

Он  хотел,  чтобы  работа  продлилась  несколько  лет  и  натурщица  могла  видеть,  как  угасают  чувства  Климта.  Фердинанд  сделал  художнику  щедрое  предложение,  от  которого  тот  просто  не  смог  отказаться.  Всё  сложилось  по  сценарию  обманутого  мужа:  работа  была  закончена  за  4  года,  любовники  давно  остыли  друг  к  другу.  Адель  так  никогда  и  не  узнала,  что  муж  был  в  курсе  её  отношений  с  Климтом.


«Она  выросла  в  очень  богатой  семье,  окруженная  армией  прислуги.  В  те  времена  почему-то  девушкам  нельзя  было  обучаться  в  университете,  но  родители  Адели  дали  ей  хорошее  домашнее  образование.  Адель  была  дамой  весьма  романтичной,  читала  классику  на  четырех  языках  и  удивительным  образом  сочетала  болезненную  воздушную  хрупкость  с  горделивой  спесью  миллионерши.  В  замужестве  Адель  развлекала  себя  содержанием  модного  салона,  где  собирались  поэты,  художники  и  весь  цвет  светского  общества  Вены.  Там  они  с  Густавом  и  познакомились.

Пройдя  в  гостиную,  Фердинанд  предложил  Адели  переодеться,  поскольку  он  пригласил  Климта  на  обед.  При  упоминании  о  Климте  Адель  вспыхнула,  и  это  не  укрылось  от  глаз  мужа.  Густав  Климт  прибыл  без  опоздания,  на  всякий  случай  захватив  с  собой  раму  для  картины.

Очень  интересно,  но  он  всегда  начинал  с  рамы.  Его  брат  изготавливал  красивую  раму,  а  Климт  вписывал  туда  свой  шедевр.  Обед  прошёл  спокойно,  не  считая  того,  что  Густав  и  Адель  упорно  не  хотели  смотреть  друг  на  друга.  Фердинанд  же  напротив,  был  весел  и  непрерывно  шутил.

После  обеда  все  трое  собрались  в  гостиной,  и  между  ними  состоялся  примерно  такой  диалог:

Фердинанд  (официально):  –  Господин  Климт!  Вы,  вероятно,  уже  догадались,  что  я  пригласил  Вас,  чтобы  сделать  заказ  и  потому  захватили  с  собой  подрамник?  Я  бы  хотел  заказать  Вам  необычный  портрет  моей  жены  Адели.

Климт:  –  Чем  же  он  должен  быть  необычен?

Фердинанд:  –  Тем,  что  должен  просуществовать  минимум  несколько  веков!

Климт  (заинтересованно):  –  Интересно,  интересно...  несколько  веков.  Не  знаю.  Мне  интересно  изображать  важнейшие  точки  жизни  человека:  Зачатие,  Беременность,  Рождение,  Юность,  Полдень  Жизни,  Старость…

Фердинанд:  –  Библию  написали  люди,  Сикстинскую  Мадонну  нарисовал  человек  и  эти  произведения  живут  в  веках!  Вот  и  Вы  сделайте  портрет  моей  жены,  как  Мадонну  Австро-Венгерской  Империи  и  пусть  этот  портрет  живёт  в  веках!

Климт:  –  Вы  ставите  передо  мной  очень  трудную  задачу!

Фердинанд:  –  А  мы  никуда  не  торопимся.  Я  заплачу  Вам  хороший  аванс,  чтобы  Вы  не  думали  о  деньгах.

Климт:  –  Подобная  картина  может  потребовать  и  дополнительных  затрат.

Фердинанд:  –  Например?

Климт:  –  Например,  платье  я  хотел  бы  отделать  золотыми  пластинами...

Фердинанд:  –  Если  Вы  собираетесь  отделать  платье  моей  жены  золотом,  и  привлечь  внимание  к  нижней  части  картины,  то  я  куплю  колье  в  надежде  привлечь  внимание  к  верхней  части  картины.

Адель  (иронично):  –  Вот  вы  уже  всю  меня  и  поделили.  Мне  остаётся  только  «сложить  ручки  на  груди»,  чтобы  привлечь  внимание  к  средней  части  картины.

Фердинанд:  –  Мне  бы  хотелось,  чтобы  портрет  моей  жены  не  содержал  обнаженных  мест,  как  ваш  портрет  Юдифи.

Климт:  –  Разумеется.  Я  сделаю  эскиз,  и  только  после  вашего  одобрения  приступлю  к  основной  работе.

Увидев  сумму  контракта,  Густав  Климт  подписал  его,  даже  не  читая.  Он,  конечно,  подозревал,  что  является  гениальным  художником,  но  цена,  которую  предложил  ему  Фердинанд,  его  просто  ошеломила.

Около  ста  эскизов  написал  Климт  к  этому  портрету.  И  закончил  работу  за  четыре  года.

Фердинанд  был  доволен.  Картина  была  закончена  (а  ведь  многие  картины  так  и  остались  незаконченными)  и  полностью  отвечала  его  замыслу.  Они  с  Аделью  повесили  её  в  гостиной  их  Венского  дома.

Очевидно,  что  отношения  Климта  и  Адели  плавно  угасли»  (Наталья  Рыкова,  из  оригинального  авторского  текста  с  сохранением  оригинальной  пунктуации,  ссылка  на  оригинал:
http://ochendaje.livejournal.com/357106.html  )

У  ставшей  почти  что  анекдотичной  истории  есть  и  не  вполне  весёлое  продолжение.  Именно  во  время  написания  портрета  у  Адель  начала  проявляться  хроническая  болезнь,  которая  продолжала  мучить  её  головными  болями  до  самого  конца  жизни.  Адель  Блох-Бауэр  умерла  в  1925  году  (44  года)  от  менингита.  Фердинанд  Блох-Бауэр  умер  в  1945  году,  пережив  жену  на  20  лет.  

У  них  так  и  не  было  детей,  а  потому  вся  любовь  Адель  доставалась  юной  Марии  Альтманн  –  дочери  её  сестры  и  брата  Фердинанда.  Марии,  впрочем,  также  было  суждено  прославиться  благодаря  ставшей  известной  на  весь  мир  борьбе  за  реституцию  портрета  её  тёти,  удерживаемого  австрийским  государственным  музеем.

О  судьбе  картины  «Портрет  Адели  Блох-Бауэр»  (1907  г.),  которая  в  результате  аннексии  Австрии  нацистской  Дойчланд  (т.н.  Аншлюса)  была  отнята  у  семьи  Блох-Бауэров  в  связи  с  её  еврейскими  корнями  и  изменила  название  на  «Женщина  в  золотом»,  став  своего  рода  австрийской  Моной  Лизой,  снят  занятный  фильм  «Женщина  в  золотом»  (2015  г.)  с  Райаном  Рейнольдсом  и  Хеллен  Миррен.  Фильм  главным  образом  повествует  об  усилиях  неопытного  американского  адвоката,  чья  семья  некогда  сбежала  от  нацистов  из  Австрии  так  же,  как  и  его  клиент  –  законный  наследник  картины  –  Мария  Альтманн,  направленных  на  реализацию  реституции  «Портрета  Адели  Блох-Бауэр»,  против  чего  выступают  государственные  институты  Австрии,  обвиняя  последнюю,  и  не  безосновательно,  как  коллекционера,  в  корыстных  мотивах,  а  также  приводя  и  другие  нелицеприятные  доводы  об  истице.

Ссылка  на  русскоязычный  трейлер  «Женщина  в  золотом»  (1080):
https://www.youtube.com/watch?v=7JNFBQL0YXE


Схема

На  по-лот-НЕ  ев-РЕЙ-ский  МИФ:  8
!0  01  01  01
С  раз-ВРАТ-ным  ВЗГЛЯ-дом  И  на-ГА  8
01  01  0!  01
Блис-ТА-ет  с  по-лот-НА  Ю-ДИФЬ…  8
01  00  01  01
От-ТОРГ-ну-той  гла-ВОЙ  вра-ГА.  8
01  00  01  01

И  КАЖ-дый  ЗРИ-тель  по-ра-ЖЁН  –
!1  01  00  01
Он  у-зна-ЁТ  в  чер-ТАХ  ли-ЦА
!0  01  01  01
Знат-НЕЙ-шу-ю  из  ВЕН-ских  ЖЁН
01  00  !1  01
И  СЛА-вит  И-мя  под-ле-ЦА…
!1  01  00  01

О  Фер-ди-НАНД,  су-ДА-чит  ВЕ-на,  9
!0  01  01  01(0)
Что  ГУС-тав  КЛИМТ,  –  все  в  у-ни-СОН,  –  8
!1  01  00  01
Кар-ТИ-на,  МИФ,  А-ДЕЛЬ  –  из-МЕ-на!..  9
01  01  01  01(0)
Что  ж,  Фер-ди-НАН-ду  СНИТ-ся  СОН…  8
!0  01  01  01

Он  ХО-ло-ден  –  но  ГДЕ  же  МЕСТЬ?
!1  00  !1  01
Со-ШЁЛ  к  не-МУ  сам  БОГ  с  и-КОН!
01  0!  !1  01
И  МАС-те-ру  всё  ЛЬЁТ-ся  ЛЕСТЬ:
!1  00  !1  01
«Я  КИС-тью  ВА-шей  о-слеп-ЛЁН!
!1  01  00  01

Я  под-пи-ШУ  лю-БОЙ  кон-ТРАКТ:
!0  01  01  01
Что  НИ  взгля-НИ  –  Твор-ЦА  ру-КА!
!!  01  01  01
Что  НУЖ-но  МНЕ?  От-БРО-сим  ТАКТ.
!1  0!  01  01
Пор-ТРЕТ  же-НЫ  –  чтоб  НА  ве-КА!..»
01  01  !!  01

А-ДЕЛЬ!  Ах,  ЧТО  за  ДАР  при-РО-ды?
01  !!  !1  01(0)
Без  ТАЙН  –  за-КОН-ны  ВСТРЕ-чи  ВПРЕДЬ.
!1  01  01  01
За  МЕ-ся-цы  всё  ж  –  НЕ  за  ГО-ды
!1  00  !!  !1(0)
Лю-БОВ-ни-кам  пе-ре-го-РЕТЬ.
!1  00  00  01

МА-зан  ХОЛСТ,  пусть,  КИС-тью  БО-га,  8
10  1!  10  10
ТРЕЛЬ  в  у-ШАХ  да  в  СЕРД-це  ТРЕ-пет,
10  10  10  10
ВРЕ-мя  ДАСТ  ей  МА-ло  –  МНО-го?  8
10  1!  10  10
КТО  лю-БОВЬ  спас-ТИ  по-СМЕ-ет?  8
!0  10  10  10

Он  КИС-ти  ЗЛОЙ  те-ПЕРЬ  по-КЛОН-ник!..  9
!1  01  01  01(0)
Без  ТАЙН  –  за-КОН-ны  ВСТРЕ-чи  ВПРЕДЬ.  8
!1  01  01  01
«Я  ВАС  лю-БЛЮ,  вы  –  МОЙ  ху-ДОЖ-ник!..»  9
!!  !1  !!  01(0)
В  ру-ТИ-не  БЕЗ  ог-НЯ  сго-РЕТЬ.  8
!1  0!  01  01

Лю-БОВЬ,  что  за  ПРИ-вкус!  О  же-ЛА-ни-е  ВЛАС-ти!  13
01!  !10  !01  001(0)
Тво-Я  что-бы  ЦЕЛЬ,  что-бы  с  ней  –  ТЫ!  Вся  до-РО-га!  13
0!!  01!  0!!  001(0)
Кар-ТИ-на  в  ру-КАХ  не-пос-то-ЯН-но-го  БО-га:  13
010  010  001  001(0)
Вот  КИСТЬ  за-нес-ЛАСЬ  и  вот  сле-ДА  нет  от  СТРАС-ти.  13
!10  01!  !01  !!1(0)

Силлабо-тоническая  система
Куплет  
4-стопный  ямб  01

Припев
чередование
4-стопный  ямб  01  с  женским  наращенным  окончанием  (клаузулой)  01(0)
4-стопный  ямб  01

Отступление  1
4-стопный  хорей  10

Отступление  2
2-стопный  амфибрахий  010  и  2-стопный  анапест  001  с  женским  наращенным  окончанием  (клаузулой)  001(0)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647335
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.02.2016

ЧЕРН Волох

Був  вправний  кубанець,  донбаська  закваска:
І  артилеристом  служив  у  Батумі,
І  Галичину  брав.  Така  в  долі  ласка  –
Піймав  за  царя  і  Вітчизну  по  кулі.

Славетний  імперії  штабс-капітан,
Палає  на  грудях  Георгія  хрест…
По  чашах  хлопи  розливають  панам  –
Пекучу  ту  кров,  що  торує  протест…

06  грудня  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626661
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.12.2015

ЧЕРН Миражи Тамар

                                       Что  кому  дано  судьбою  –  то  ему  и  утешенье:
                                       Пусть  работает  работник,  воин  рубится  в  сраженье,
                                       Пусть,  безумствуя,  влюблённый  познаёт  любви  лишенья,  –
                                       Не  суди  других,  коль  скоро  сам  боишься  поношенья!

                                       Шота  Руставели.  Витязь  в  тигровой  шкуре  (пер.  Н.  Заболоцкого)


Царь,  что  был  силён,  как  лев,
И  кровью  собрал  страну,
Ослабнув  и  постарев,
Чтоб  вновь  не  пожать  войну,

Зная  господ  коварство,
Междоусобиц  всходы,
Дочери  вручил  царство,
Чтоб  оберечь  народы.

Она  умна,  красотой
Влечёт,  смелостью  взгляда.
Мыслей  живёт  широтой  –
Поэт  и  философ  рядом:

Как  не  поддаться  чарам
Мужам,  что  при  дворе?
Чувство,  что  льёт  пожаром,
Как  удержать  в  голове?

Видишь,  нет  никакой  лжи
И  нет  никакой  правды,
А  есть  одни  миражи  –
Тени  от  старой  лампы.

Царственной  львице  нет  льва  –
Есть  лишь  одна  держава,
Отрадой  в  стихах  слова,
Но  в  мудрых  речах  слава.


За  сватовством  сватовство  –
Череда  мышеловок.
А  дева  пьёт  мастерство
Тайных  убийств  и  уловок.

Но  кознями  при  дворе
Царём  станет,  овладев
Той,  что  двойником  Луне,
Если  и  лев,  –  подлый  лев.

Царицы  трон  отобрав,
Он  правит  градом  чужим,
К  рукам  умело  прибрав
И  волшебные  миражи.

Но  лучший  мираж  с  тобой  –
Поэт,  что  судьбой  вручён.
И  пойдёт  за  тебя  войной
Воин,  что  с  детства  влюблён.

Видишь,  нет  никакой  лжи
И  нет  никакой  правды,
А  есть  одни  миражи  –
Тени  от  старой  лампы.

Царственной  львице  нет  льва  –
Есть  лишь  одна  держава,
Мерзавца  сотрут  слова,
Царицы  сияет  слава!


Стихи  были  сладки,  как  мёд,
Но  время  пришло  для  войн:
Сердце  поэта  взял  лёд  –
Выбран  царицей  был  воин.

Забросив  пыл  стараний,
Он  взял  свой  путь  в  монахи...
Вихрем  завоеваний
Склоняют  всё  лбы  шахи.

К  пощаде  просить  повод
Им  без  подарка  не  гоже:
Дарит  очередной  город
Книгу  –  сокровищ  дороже!

Луна  велит  слог  дать  новый
И,  её  внявши  норову,
Поэт  «переведёт»,  готовый
Всерьёз  потерять  голову…

Видишь,  нет  никакой  лжи
И  нет  никакой  правды,
А  есть  одни  миражи  –
Тени  от  старой  лампы.

Царственна  львица  для  льва
И  их  сильна  держава,
Усладой  в  стихах  слова,
Но  в  громких  боях  слава.

24  октября  2015  г.


«Вершина  западного  рыцарского  романа,  достигнутая  не  на  Западе,  шедевр  восточной  сказки,  рождённый  в  христианском  государстве,  апофеоз  идей  гуманизма  и  идеалов  Возрождения,  появившийся  на  свет  ещё  до  эпохи  Возрождения»,  –  так  писал  историк  И.  Можейко  о  знаменитой  поэме  Шота  Руставели  «Витязь  в  тигровой  шкуре».  

Её  автор,  подобно  многим  средневековым  писателям  и  поэтам,  практически  лишён  каких  бы  то  ни  было  биографических  черт,  кроме  тех,  которые  мы  можем  «вычитать»  в  самом  тексте  или  почерпнуть  в  поздних  легендах.  

С  одной  стороны,  в  реальном  существовании  лица,  создавшего  поэму,  никто  не  сомневается.  Также  можно  с  большой  долей  вероятности  определить,  что  Руставели  занимал  высокое  положение  при  дворе  молодой  царицы  Тамары,  которая  в  ту  пору  окружала  себя  внушительным  числом  поэтов,  философов,  математиков  и  прочих  учёных  мужей.  Скорее  всего,  Руставели  даже  был  одно  время  главным  казначеем  Грузии.  

В  монастыре  Святого  Креста  сохранился  его  портрет,  надпись  под  которым  свидетельствует,  что  на  средства  поэта  обитель  была  отремонтирована  и  расписана  фресками.  Там  же  найдена  поминальная  запись  о  поэте,  относящаяся  к  началу  XIII  в.

В  то  же  время  скудость  биографических  сведений  многим  представляется  странной:  Руставели  жил  в  молодом  и  набирающем  силы  государстве,  был  в  нём  не  последним  человеком,  написал  поэму,  в  пролог  которой  поместил  панегирик  царице,  а  современники  даже  не  посчитали  нужным  упомянуть  о  персоне,  которой  должна  была  бы  гордиться  вся  Грузия.  Не  встретим  мы  этого  имени  и  в  текстах  других  поэтов  того  времени.

Чтобы  объяснить,  как  сложился  вокруг  Руставели  такой  «заговор  молчания»  (если  он  действительно  существовал,  а  ситуация  не  является  следствием  каких-либо  иных  причин),  исследователи  формулируют  следующее  допущение:  утвердившей  своё  положение  великой  царице  стал  просто  не  нужен  (или  даже  неприятен)  слишком  много  знающий  соратник.  Могло  быть  так,  что  по  её  приказу  или  вследствие  явного  монаршего  нерасположения  имя  поэта  старались  –  от  греха  подальше  –  не  упоминать,  так  что  оно  либо  не  попало,  либо  исчезло  со  страниц  современных  Тамаре  авторов.  

Мотивация  здесь  видится  достаточно  тривиальной:  окруженной  прославленными  полководцами  и  отпрысками  знатнейших  фамилий  постаревшей  царице  нужны  были  не  хорошо  информированные  друзья  юности,  а  ничего  не  знающие  о  прошлом  (или  притворяющиеся  таковыми)  авторы  торжественных  од  и  прославлявших  её  песнопений.  

Неизвестно,  когда  именно  была  написана  великая  поэма,  и,  стало  быть,  нельзя  быть  уверенным,  что  именно  она  стала  причиной  охлаждения  царицы  к  Руставели.  Возможно,  что  всё  произошло  как  раз  наоборот:  попавший  в  опалу  поэт  пытался  свести  счёты  со  своей  госпожой,  шифруя  в  стихах  сведения  о  каких-то  не  слишком  украшавших  её  облик  событиях.

Конечно,  поэма  Руставели  свободна  от  магометанского  фанатизма  и  от  христианской  схоластики,  что  со  временем  позволило  церкви  толковать  прославляемые  ею  идеалы  как  ересь.  На  протяжении  долгого  времени  реакционные  силы  преследовали  Руставели  и  старались  уничтожить  его  поэму.  Рукопись  не  уцелела.  До  нас  поэма  дошла  лишь  в  списках  конца  XVI  и  начала  XVII  столетия.  Тираж  первого  печатного  издания  «Витязя  в  тигровой  шкуре»  был  сожжён  реакционным  духовенством  в  XVIII  веке.  Но  народ  бережно  и  любовно  хранил  преследуемое  реакционными  силами  великое  поэтическое  творение.  Многие  семьи,  живущие  в  труднодоступных  горах,  считали  обязанностью  детей  заучивать  огромные  её  отрывки  наизусть,  передавая  таким  образом  поэму  из  поколения  в  поколение.

Однако  есть  и  другой  немаловажный  момент.  В  поэме  повествуется  о  событиях,  происходивших  в  Аравии,  Индии,  Хорезме  и  других  странах  Востока.  Сам  Руставели  во  вступлении  к  поэме  заявляет,  отказываясь  от  авторства  оригинальной  истории,  что:

Cкaзкa  пepcoв  пo-гpyзинcки  мнoю  пeceннo  дaнa,  
Пepeшлa  из  pyк  нa  pyки,  кaк  жeмчyжинa,  oнa;
Mнoй  нapяжeннaя  в  pифмы,  здecь  oнa  вoзнeceнa.
Oмpaчившaя  мoй  paзyм,  нe  oтвeprни  пиcьмeнa!

Действительно,  по  одной  из  версий  сказка  (если  не  сказки),  полученная  царицей  в  дар  от  покорённого  шаха,  была  доставлена  к  Руставели  по  её  личному  поручению  для  перевода.  Эту  версию  подтверждает  и  то,  что  «Витязь…»  в  некотором  роде  переплетён  с  рядом  сюжетов,  уже  известных  в  регионе  несколькими  веками  ранее.  Вместе  с  тем  традиционно  широкая  география  объясняется  стремлением  поэта  завуалировать  изображённые  в  произведении  конкретные  события,  имевшие  место  в  жизни  Грузии  эпохи  Руставели.  В  то  же  время,  некоторые  сюжетные  мотивы  поэмы  с  предельной  точностью  совпадают  с  историческими  событиями  того  времени.

Таким  образом,  можно  сделать  вывод  о  том,  что  если  и  имел  место  переводимый  и  облачаемый  в  стихотворную  форму  первоисточник,  то  он  был  существенно  изменён,  насытившись  аллюзиями  на  бытность  правления  царицы  Тамары.  С  какой  целью?

Ниже  приводится  анализ  эпизодов  из  «Витязя  в  тигровой  шкуре»,  чтобы,  сопоставив  их  с  данными  исторических  источников,  попытаться  понять,  что  именно  могли  увидеть  за  невероятными  приключениями  романтических  героев  современники  Руставели  и  великой  Тамары.

Поэма  начинается  очень  странным  панегириком  Тамаре:  здесь  всё  внимание  уделяется  её  женской  красоте,  причём  называется  царица  в  этом  фрагменте  «беспощадной  тигрицей»,  что,  звучит  не  слишком  обычным  комплиментом:  

Мне  приказано  царицу  славословить  новым  словом,
Описать  ресницы,  очи  на  лице  агатобровом,  
Перлы  уст  её  румяных  под  рубиновым  покровом,  —  
Даже  камень  разбивают  мягким  молотом  свинцовым.  

Той,  кого  я  раньше  славил,  продолжаю  я  гордиться.
Я  пою  её  усердно,  мне  ли  этого  стыдиться!
Мне  она  дороже  жизни,  беспощадная  тигрица.  
Пусть,  не  названная  мною,  здесь  она  отобразится!  

Казалось,  поэт  не  должен  был  увязывать  «румяные  уста»  и  прочие  женские  прелести  с  образом  свирепого  хищника.  Скорее  уж,  по  законам  жанра  на  первое  место  Руставели  следовало  бы  поставить  мудрость  и  милосердие  Тамары.  И  не  содержится  ли  намек  на  какие-то  репрессии  в  следующих  строках  «Витязя...»?  

Воспоём  Тамар-царицу,  почитаемую  свято!
Дивно  сложенные  гимны  посвящал  я  ей  когда-то.
Мне  пером  была  тростинка,  тушью  –  озеро  агата.  
Кто  внимал  моим  твореньям,  был  сражён  клинком  булата.  

Так  и  хочется  спросить,  что  же  такого  крамольного  написал  Руставели,  что  даже  читать  эти  самые  «творенья»  было  опасно  для  жизни?  
О  чем  же  рассказывается  в  самой  поэме?  Из  первой  главы  читатель  узнает,  что  единственным  ребёнком  некого  аравийского  царя  была  дочь  –  Тинатин,  которую  он  сделал  своей  соправительницей.    Современники  Руставели  прекрасно  знали,  что  внучка  знаменитого  царя  Давида  Строителя  –  Тамара  –  была  коронована  при  жизни  отца-царя  (1156-1184  г.г.)  Георгия  III  и  стала  его  соправительницей,  так  что  у  читателей,  таким  образом,  сразу  появлялись  вполне  определенные  ассоциации.

Тинатин  и  её  возлюбленный  –  Автандил  –  лишь  одна  из  пар  персонажей,  причём  последний  также  представляет  для  нас  определённый  интерес,  так  как  некоторые  исследователи  считают  его  образ  маской  или,  если  угодно,  автопортретом  автора  –  самого  Руставели.  Впрочем,  существуют  и  другие  версии,  а  доказательства  вышеприведенной  точки  зрения  часто  подвергаются  обоснованной  критике.  

Наибольший  интерес  представляет  главная  сюжетная  линия.  Во  второй  главе  читатели  впервые  встречаются  с  витязем,  которому  суждено  стать  главным  героем  поэмы,  а  в  пятой  главе  появляется  и  героиня  с  характеристиками,  соответствующими  приведённым  в  прологе:  

Подняла  она  завесу.  Я  увидел  трон  из  злата,
Бадахшанскими  камнями  изукрашенный  богато.
И  на  нём  сияло  солнце,  не  познавшее  заката,  –
В  душу  мне  смотрели  очи,  как  озёра  из  агата.

Как  на  выступе  утёса  громоносная  тигрица,
На  меня  смотрела  гневно  омрачённая  девица.
Ни  луна,  ни  солнце  в  небе  не  могли  бы  с  ней  сравниться...
Наконец  она  привстала  предо  мной,  молниелица.

…Образ  пламенной  тигрицы  сходен  с  девою  моей,  
Потому  мне  шкура  тигра  из  одежд  всего  милей…  

…В  год,  когда  она  созрела,  стал  я  воином  отважным.  
Царь  воспитывал  царевну  и  к  делам  готовил  важным…  

Так  говорит  о  своей  возлюбленной  Нестан-Дареджан  Тариэл.  Она  –  дочь  царя  Индии,  а  главный  герой  поэмы  –  сын  его  вассала  и  воспитывался  при  дворе  её  отца.  Современники  не  могли  не  узнать  в  этой  паре  Тамару  и  осетинского  царевича  Давида-Сослана,  ставшего  вторым  мужем  грузинской  царицы.

Далее  следует  рассказ  о  сватовстве  к  Нестан-Дареджан  хорезмийского  царевича,  который  не  нравится  ей  настолько,  что  она  поручает  Тариэлу  его  убить.  При  этом  витязю  даются  чёткие  инструкции:  

Но  царевна  отвечала:  «Не  велит  рассудок  здравый,  
Чтобы  я  была  причиной  этой  ярости  кровавой.  
Лишь  царевича  убей  ты,  не  грози  другим  расправой.
Куст  сухой  зазеленеет  там,  где  суд  творится  правый.

Сделай  так,  герой  отважный,  наделённый  силой  львиной:
Жениха  убив  украдкой,  не  сражайся  ты  с  дружиной.
Ты  его  единоверцев  не  равняй  с  простой  скотиной,  –
Сердце  вынести  не  в  силах  этой  крови  неповинной.

Не  исключено,  что  в  этих  строках  –  достаточно  прозрачный  для  современников  намёк  на  судьбу  Демны,  двоюродного  брата  Тамары.  Он  должен  был  стать  её  мужем,  чтобы  посредством  этого  брака  прекратилась  вражда  между  двумя  ветвями  дома  Багратидов.  Демна  вначале  был  взят  в  плен  отцом  Тамары,  а  затем  –  просто  пропал  из  истории  Грузии:  об  обстоятельствах  такого  исчезновения  не  сообщает  ни  одна  из  летописей.

Существует  ещё  одна  важная  деталь,  способствующая  отождествлению  Нестан-Дареджан  и  Тамары:  

…И  Давар,  сестра  царева,  в  царстве  каджей  овдовев,  
Всем  премудростям  учила  эту  лучшую  из  дев…  

Речь  в  данном  случае  может  идти  о  Русудан  –  воспитательнице  Тамары,  сестре  её  отца  –  царя  Георгия,  которая  недолгое  время  была  замужем  за  внуком  Владимира  Мономаха  Изяславом  Мстиславичем  Киевским  (двоюродным  братом  Андрея  Боголюбского  и  злейшим  врагом  его  отца  –  Юрия  Долгорукого).  Из  дальнейшего  изложения  можно  понять,  что  страна  Каджети  –  это  Русь;  здесь  же  рассказывается  о  смерти  её  правителя:

…Поражённый  злым  недугом,  умер  он  в  годины  эти.  
Много  льётся  слез  сиротских  без  него  на  белом  свете.  
У  сестры  его,  царицы,  все  его  остались  дети…  

Но  мы-то  знаем,  что  на  Руси  именно  в  это  время  (1174  г.)  в  результате  боярского  заговора  погиб  князь  Андрей  Боголюбский.  Его  сына  –  Юрия  Андреевича,  бывшего  при  жизни  отца  князем  в  Новгороде  –  изгнал  из  пределов  Руси  его  собственный  дядя  –  Всеволод  Большое  Гнездо.  Именно  сыну  умершего  царя  каджей  –  Росану  –  предназначена  в  жены  Нестан-Дареджан.  

Реальная  же  царица  Тамара  по  настоянию  Русудан  и  влиятельных  князей,  но  против  воли,  выходит  замуж  за  оказавшегося  на  Северном  Кавказе  Юрия  Андреевича,  ставшего  грузинским  царём  Георгием.  

Интересен  дальнейший  рассказ  Руставели  о  событиях,  предшествовавших,  т.е.  после  убийства  хорезмийского  царевича  (Демны?).  Нестан-Дареджан,  пытавшаяся  остаться  в  стороне,  никого  не  обманула  и  больше  всех  негодует  её  тетка  Давар  (Русудан?):  

…Ты,  блудница,  амирбара  [так  называлась  должность  убийцы  –  Тариэла]  на  убийство  навела!  
Почему  должна  я  кровью  за  твои  платить  дела?  
Разве  я  была  с  тобою  неуживчива  и  зла?  
Дай  же  бог,  чтоб  Тариэла  ты  вовеки  не  нашла!..  

После  этого  Давар  (Русудан?)  избивает  (!)  Нестан-Дареджан  (Тамару?)  и  приводит  каджей  (Русь?),  которые  разлучают  её  с  Тариэлом  (Давидом  Сосланом?).

История  знает,  что  в  день  свадьбы  Тамары  и  Юрия  Андреевича  Давид-Сослан  уехал  из  Тбилиси.  В  поэме  же  Нестан-Дареджан  попадает  в  плен  к  каджам.  

В  реальной  жизни  Юрий  не  был  любим  Тамарой,  но,  похоже,  она  была  не  особенно  нужна  мужу:  ему  вполне  хватало  власти  в  Грузинском  царстве.  Два  с  половиной  года  супруг  царицы  провёл  в  почти  непрерывных  (и  победоносных)  походах  против  внешних  врагов.  Как  полководец  он  сблизился  с  провинциальными  феодалами  и  стал  популярным  и,  соответственно,  очень  опасным  для  Тамары  и  её  окружения.  Царица  не  стала  спокойно  ждать,  когда  муж  полностью  отстранит  её  от  власти.  Однажды,  воспользовавшись  тем,  что  Юрий  оказался  в  столице  один,  она  приказала  своим  слугам  арестовать  его.  Он  был  обвинён  в  грубости  по  отношению  к  царице,  пьянстве  и  содомском  грехе  (пристрастие  к  мальчикам).  За  этим  последовал  стремительный  развод  и  высылка  Юрия  из  страны.

Неудачный  брак  грузинской  царицы  Тамар  с  сыном  Андрея  Боголюбского  Юрием  даже  «отлился  в  форму»  грузинской  застольной  традиции.  Один  из  составляющих  её  тостов  начинается  следующим  образом:  

«Когда  великая  царица  Тамара  искала  себе  мужа,  то  она  сказала:

–  Только  тот  достоин  разделить  со  мной  ложе  и  трон,  кто  сумеет  на  всём  скаку  разрубить  мечом  яблоко,  которое  я  положу  себе  на  обнажённую  грудь.  Но  если  этот  несчастный  оставит  на  моей  белоснежной  коже  хотя  бы  одну  царапину,  то  день  испытания  станет  последним  в  его  жизни».  

Далее  произносится  собственно  тост,  например:  

–  Так  выпьем  же  за  советскую  власть,  которая  освободила  женщин  востока  от  подобных  пережитков  феодализма,  –  или:

 –  Пусть  будет  здоров  наш  начальник  милиции,  который  никогда  не  допустит  в  городе  такого  хулиганства.  

Но  однажды,  на  научном  симпозиуме,  посвящённом  проблемам  профессионального  образования,  тост  неожиданно  оказался  увязан  с  историческими  реалиями.  Державший  в  руках  бокал  историк,  изложив  вступительную  часть,  приведённую  выше,  продолжил:

–  Мы  знаем,  что  Тамара  всё-таки  вышла  замуж.  И  это  значит,  что  у  кого-то  из  претендентов  не  дрогнула  рука  и  он  разрубил  яблоко,  не  поцарапав  кожу  царицы.  Это  был  русский  князь,  которого  через  два  года  пришлось  изгнать  за  его  пристрастие  к  мальчикам:  брали-то  его  в  дом  для  продолжения  царского  рода.  Тогда-то  и  стало  понятно,  почему  не  затряслись  при  виде  женских  прелестей  руки  жениха:  он  был  просто  к  ним  равнодушен.  

–  Так  выпьем  же,  –  закончил  рассказчик,  –  за  наших  педагогов-психологов,  которые  никогда  не  предложили  бы  такого  безграмотного  теста  на  профпригодность!  

Через  несколько  лет  (1189  г.)  в  Тбилиси  возвращается  Давид-Сослан:  торжественно  справляется  его  свадьба  с  Тамарой.  Однако  Юрий  не  может  смириться  с  утратой  трона:  по  его  мнению,  он  лишён  короны  низким  коварством.  В  1191  г.  он  с  небольшим  отрядом  появляется  в  пределах  Грузии,  где  его  уже  ждут  недовольные  Тамарой  вельможи.  Южные  провинции  признают  Юрия  законным  царём,  и  правители  Самцхе  и  Имеретии  приводят  к  нему  свои  войска.  Юрий  занимает  Кутаиси  и  Гори,  он  торжественно  коронуется  в  Гегути  и  подходит  к  Тбилиси.  Возможно,  что  эта  опасная  ситуация  стала  почвой  для  характеристики,  которую  Руставели  даёт  каджам:

Каджи  –  это  те  же  люди,  только,  тайнами  владея,  
Каждый  кадж  напоминает  колдуна  и  чародея.  
Ослепить  он  нас  сумеет  лучше  всякого  злодея,  
И  сражаться  с  ним,  проклятым,  –  бесполезная  затея.  

Перед  лицом  катастрофы  Тамара  и  Давид-Сослан  не  теряют  присутствия  духа:  с  верными  им  войсками  вторгаются  в  центр  мятежа  –  провинцию  Самцхе,  и  отряды  Юрия  требуют  возвращения  назад  –  на  помощь  своим  родным  и  близким.  План  заговорщиков  нарушается,  неудачливый  князь  терпит  поражение  в  долине  Нигала  и  вновь  высылается  из  страны.  

У  Руставели  Нестан-Дареджан  (Тамара?)  спасена  от  каджей  (своего  мужа?).

Если  проведенный  здесь  анализ  верен,  то  Тамаре  вряд  ли  могла  понравиться  поэма,  в  которой  намекалось  на  её  приказ  убить  своего  жениха,  и  на  то  обстоятельство,  что  она,  победительница  турок-сельджуков,  всесильная  повелительница  огромной  страны,  простирающейся  от  Чёрного  моря  до  Каспийского,  в  молодости  была  игрушкой  в  руках  своего  мужа,  который  чуть  было  не  отстранил  её  от  власти  и  не  положил  начало  русской  династии  грузинских  царей.

Этого  было  бы  вполне  достаточно,  чтобы  отстранить  поэта  от  двора  и  постараться  предать  его  забвению.

Но  поэма  уже  начала  свою  самостоятельную  жизнь,  строфы  из  неё  знали  люди  во  всех  уголках  страны:  существовало  столько  списков,  что  творение  Руставели  нельзя  было  ни  уничтожить,  ни  отредактировать.  В  более  поздние  времена  поэма  преследовалась  церковной  цензурой,  которая  считала,  что  она  может  оказать  дурное  влияние  на  состояние  нравственности  в  стране.  В  результате  первое  печатное  издание  «Витязя»  (1714  г.)  было  сожжено  по  приказу  грузинской  Церкви.  Однако  и  Тамара,  и  Церковь  в  конечном  счете  потерпели  поражение:  Руставели  (по  одной  из  версий  найденный  обезглавленным  в  своём  доме)  был  вычеркнут  из  истории,  но  навечно  остался  в  мировой  литературе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615966
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 25.10.2015

ЧЕРН Богун

                                                                                     У  Вінниці  на  границі,
                                                                                     Під  могилою  над  Бугом-рікою  –
                                                                                     Там  стояв  Іван  Богун  вільницький
                                                                                     Під  обителем-монастирем  кальницьким.
                                                                                     Під  кальницькою  обителлю
                                                                                     Богун  стояв,
                                                                                     З  турками-пашами,
                                                                                     Крулевськими  ляхами,
                                                                                     Калмицькими  князями
                                                                                     Богун  воював!

                                                                                     Дума  «Іван  Богун»


Був  за  Дінцем  лихим  зухвальцем:
Ані  короля,  ані  царя.
Був  шляхтою,  згодом  повстанцем  –
Гаряче  серце  в  бунтаря!

Палали  Корсунь,  Жовті  Води,
На  брами  Лева  звала  душа.
Гартують  душу  перешкоди  –
По  самому  вістрю  йшов  ножа.

У  бій  вів  він,  огорнувшись  в  оману,
Скіфом,  татарином,  небаченим  звіром.
За  волю,  правду,  Батьківщину  жадану
Палив  Сахарою,  обпікав  Сибіром.


Вислизав  тінню  з-під  злого  носу,
А  ворог  лиш  ковтав  сум’яття.
«Юрбу  бачиш  оту  стоголосу?
Кричи  «ОРДА  ЙДЕ!!!»  Мої  співчуття.

Вдягай  кожух  хутром  назовні,
Ти  ж  сам  бачиш  –  зовсім  зелені…  –
Казав  вголос  і  страху  повні
Ляхи  кидались  врозтіч  зганьблені.

У  бій  вів  він,  огорнувшись  в  оману,
Скіфом,  татарином,  небаченим  звіром.
За  волю,  правду,  Батьківщину  жадану
Палив  Сахарою,  обпікав  Сибіром.


Він  майстрував  льодові  пастки,
Бруствери  з  братів  замерзлих  тіл.
Під  Берестечком  від  поразки
Козацьке  військо  захистив.

Його  знав  Краків,  Брест,  Варшава,
На  нього  жалівся  з  Москви  цар.
Він  воїн-мрія,  дума,  мара  –
Не  візьме  ані  один  удар!

У  бій  вів  він,  огорнувшись  в  оману,
Скіфом,  татарином,  небаченим  звіром.
За  волю,  правду,  Україну  жадану
Палив  Сахарою,  обпікав  Сибіром.

17  жовтня  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614014
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 17.10.2015

ЧЕРН А на белый мы ответим красным

Страшный  мор  жизни,  мор  чести,  разума  мор
Вбирает  солончак  кровью  всю  соль  земли
Вешает,  режет,  стреляет,  топит  террор
Тупостью  тёмной,  псом  гложет  скорбные  дни
Ступай  к  краю  и  мёртвый  катись  в  овраг
Если  враг  класса,  идеи  крысиной  враг
Или  под  руку  попался  в  горячке
Этой  Розе  –  исчадию  зла  –  «Землячке»

Кровь  ручьём  улицей  бежит,  рвёт  к  морю
Она  умывается,  для  «Троцкого»  всё!
Здесь  помешательство  железной  метлою
Здесь  на  любой  вкус  отбросы,  сброд  и  ворьё
От  убогой  серости  пинок  сапога
Плевок  в  злой  мороз:  «Скинуть  всё  до  нага!»
От  порога,  где  творил  сам  Айвазовский
Затылкам  шлёт  кровавый  привет  Островский.

07  октября  2015  г.


Терминология

«Брали  на  мушку»,  «ставили  к  стенке»,
«Списывали  в  расход»  –
Так  изменялись  из  года  в  год
Речи  и  быта  оттенки.
«Хлопнуть»,  «угробить»,  «отправить  на  шлёпку»,
«К  Духонину  в  штаб»,  «разменять»  –
Проще  и  хлеще  нельзя  передать
Нашу  кровавую  трёпку.
Правду  выпытывали  из-под  ногтей,
В  шею  вставляли  фугасы,
«Шили  погоны»,  «кроили  лампасы»,
«Делали  однорогих  чертей».
Сколько  понадобилось  лжи
В  эти  проклятые  годы,
Чтоб  разъярить  и  поднять  на  ножи
Армии,  классы,  народы.
Всем  нам  стоять  на  последней  черте,
Всем  нам  валяться  на  вшивой  подстилке,
Всем  быть  распластанным  с  пулей  в  затылке
И  со  штыком  в  животе.

Максимилиан  Волошин,  29  апреля  1921  года,  Симферополь

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611891
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 07.10.2015

ЧЕРН Свой дом

В  поиске  себя  ты  сколько?
А  всё  никак  не  найдёшь  дом:
Не  смотри  хитро  «жидёнком»,
Не  лыбся  в  лицо  «хохлом»,

Не  бреши  гадко  «кацапом»,
Не  думай  и  льстить  «бульбашом»,
Не  лезь,  «обезьян»,  нахрапом,
Не  заливай  тост  «грызуном»,

Не  молчи  немым  «немчуркой»,
Не  щурь  «косоглазым»  косо,
Не  трогай  немытым  «чуркой»,
Не  дерзи  тупым  «пиндосом»,

Не  вой  «молдавашкой»  на  трон,
На  власть  охлократным  «пшеком»,  –
Как  можно  отыскать  свой  дом,
Себя  найти  человеком?

2  октября  2015  г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610983
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 03.10.2015

ЧЕРН Заучивая строки

Заучивая  строки  «самоубийцы»
Или  его  друзей,  убитых  на  грани,
Глядя  на  их  трафаретные  лица,
В  которых  нет  ни  на  каплю  страданий,

Выбрав  верный  шедевр,  но  вещь  игровую
Из  сборника,  что  в  тираж  запустили,  –
О  любви?  Природе?  Совсем  проходную?
Не  из  тех,  что  их  жизни  остановили,

Которым  цензор  хребет  переламывал
И  суждено  было  писаться  украдкой,
Каким  автор  мягких  слов  не  подгадывал,
Псевдо  под  которыми  было  загадкой,

Хлебнёшь  неосознанно  полуискусство,
И  не  увидев  аркана  в  засаде,
Испытав  коллективное  получувство,
Примешь  полужизнь  свою  в  полуправде.

17  сентября  2015  г.


Поразительно,  каким  странным  образом  хрестоматии  наполняются  людьми,  судьбы  которых  были  поломаны  благодаря  их  идеалам:
Лев  Толстой  –  отлучён  от  церкви;
Достоевский  –  приговорён  к  смертной  казни  (не  приведена  в  исполнение);
Пушкин  –  застрелен  на  дуэли;
Лермонтов  –  застрелен  на  дуэли;
Герцен  –  ссылка;
Тургенев  –  умер  в  Париже;
Маяковский  –  застрелился  (убит);
Есенин  –  повесился  (убит);
Бродский  –  психиатрическая  лечебница,  безработица,  изгнание;
Ахматова  –  муж  (Гумилёв)  расстрелян,  сын  в  тюрьме,  исключена  из  Союза  писателей;
Цветаева  –  повесилась;
Блок  –  не  выпустили  за  границу  на  лечение  по  приказу  Ленина  –  умер;
Мандельштам  –  расстрелян;
Хармс  –  психиатрическая  лечебница…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607579
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 18.09.2015

Вірші горять

У  краю  приниження  для  нерозтоптаних  є  п’єси,
Їх  вишуканій  силі  позаздрив  щиро  б  сам  Шекспір.
Не  можна  просто  вбити  –  більш  делікатні  інтереси:
Більше  не  тріска  –  багато  лісу  звалено  з  тих  пір.

Рецидивіст  –  і  ця  людина  занадто  небезпечна,
Як  влучну  силу  слів  у  зошит  пишуть  руки  кволі,
Як  вірить  у  їх  бурю  і  в  те,  що  біда  –  кінечна!
(Дарма  –  словам  свободи  доля  згинути  в  неволі).

Приниження  і  покарання,  безпорадність  –  хай  клянуть!
Лиш  роздратованість,  а  де  відчай?  Лише  облави,
Адже  вірші  –  такі  ж  довічні  полонені:  як  не  вб’ють,
То  кинуть,  мов  немовлят-сиріт  їх  назавжди  «до  справи».

Пограбований  до  них  кричиш:  «Я  вас  прошу,  віддайте!»
Та  раптом  розумієш  –  це  і  є  їх  шанс.  У  ту  ж  мить
І  приручити  стає  простіш:  «Ні,  навіть  не  чекайте,
За  пряник  не  зіяє  раною  розкрита  грудна  кліть!»

05  вересня  2015  р.


***
Але  жити  –  замало.  Боротись  –  умій,
Щоб  нащадок  твій  змалку  бува  не  знімів.
Не  знімів  на  уста  і  на  вуха  не  зглух.
Хай  помреш!  Та  за  нами  останеться  рух.


***
Як  добре  те,  що  смерті  не  боюсь  я  
і  не  питаю,  чи  тяжкий  мій  хрест,  
що  перед  вами,  судді,  не  клонюся  
в  передчутті  недовідомих  верст,  
що  жив,  любив  і  не  набрався  скверни,  
ненависті,  прокльону,  каяття.  
Народе  мій,  до  тебе  я  ще  верну,  
як  в  смерті  обернуся  до  життя  
своїм  стражданням  і  незлим  обличчям.  
Як  син,  тобі  доземно  уклонюсь  
і  чесно  гляну  в  чесні  твої  вічі  
і  в  смерті  з  рідним  краєм  поріднюсь.


***
У  цьому  полі,  синьому,  як  льон,
де  тільки  ти  і  ні  душі  навколо,
уздрів  і  скляк:  блукало  в  тому  полі
сто  тіней.  В  полі,  синьому,  як  льон.
І  в  цьому  полі,  синьому,  як  льон,
судилося  тобі  самому  бути,
аби  спізнати  долі,  як  покути
у  цьому  полі,  синьому,  як  льон.
Сто  чорних  тіней  довжаться,  ростуть
і  вже  як  ліс  соснової  малечі
устріч  рушають.  Вдатися  до  втечі?
Стежину  власну,  ніби  дріт,  згорнуть?
Ні.  Вистояти.  Вистояти.  Ні  –
стояти.  Тільки  тут,  У  цьому  полі,
що  наче  льон.  І  власної  неволі
спізнати  тут,  на  рідній  чужині.
У  цьому  полі,  синьому,  як  льон,
супроти  тебе  –  сто  тебе  супроти,
і  кожен  супротивник  –  у  скорботі,
і  кожен  супротивник,  заборон
не  знаючи,  вергатиме  прокльон,
неначе  камінь.  Кожен  той  прокльон
твоєю  самотою  обгорілий.
Здичавів  дух  і  не  впізнає  тіла
у  цьому  полі,  синьому,  як  льон.


***
Сто  років,  як  сконала  Січ.
Сибір.  І  соловецькі  келії,
і  глупа  облягає  ніч
пекельний  край  і  крик  пекельний.
Сто  років  мучених  надій,
і  сподівань,  і  вір,  і  крові
синів,  що  за  любов  тавровані,
сто  серць,  як  сто  палахкотінь.
Та  виростають  з  личаків,
із  шаровар,  з  курної  хати
раби  зростають  до  синів
своєї  України-матері.
Ти  вже  не  згинеш,  ти  двожилава,
земля,  рабована  віками,
і  не  скарать  тебе  душителям
сибірами  і  соловками.
Ти  ще  виболюєшся  болем,
ти  ще  роздерта  на  шматки,
та  вже,  крута  і  непокірна,
ти  випросталася  для  волі,
ти  гнівом  виросла.  Тепер
не  матимеш  од  нього  спокою,
йому  ж  рости  й  рости,  допоки
не  упадуть  тюремні  двері.
І  радісним  буремним  громом
спадають  з  неба  блискавиці,
Тарасові  провісні  птиці  –
слова  шугають  над  Дніпром.


***
На  схід,  на  схід,  на  схід,  на  схід,
на  схід,  на  схід,  на  схід!
Зболіле  серце,  як  болід,
в  ночах  лишає  слід.
Тепер  провидь  у  маячні:
десь  Україна  –  там,
уся  –  в  антоновім  огні,
на  докір  всім  світам.
До  неї  ти  від  неї  йдеш,
в  горбаті  засвіти.
Цей  обрій  –  наче  чорний  креш
гіркої-гіркоти.
До  Неї  ти  від  неї  йдеш,
страсна  до  Неї  путь  –
та,  на  котрій  і  сам  падеш,
і  друзі  –  теж  падуть.


***
Терпи,  терпи  –  терпець  тебе  шліфує,
сталить  твій  дух,  отож  терпи,  терпи.
Ніхто  тебе  в  недолі  не  врятує,
але  й  не  зіб’є  з  власної  тропи.
На  ній  і  стій  –  і  стій  –  допоки  скону,
допоки  світу  й  сонця  –  стій  і  стій.
Хай  шлях  –  до  раю,  пекла  чи  полону  –
тримайся  й  далі  розпачу  й  надій.
Торуй  свій  шлях  –  той,  що  твоїм  назвався,
той,  що  обрав  тебе,  як  побратим.
Для  нього  з  малку  ти  заповідався,
сумним  осердям,  поглядом  сумним.


***
Невже  ти  народився,  чоловіче,
щоб  зазирати  в  келію  мою?
Невже  т  в  о  є  життя  тебе  не  кличе?
Чи  ти  спізнав  життєву  путь  свою
на  цій  безрадісній  сумній  роботі,
де  все  людською  мукою  взялось?
Ти  все  стоїш  в  моїй  тяжкій  скорботі,
твоїм  нещастям  серце  пойнялось
моє  недужне.  Ти  ж  –  за  мене  вдвоє
нещасніший.  Я  –  сам.  А  ти  –  лиш  тінь.
Я  є  добро,  а  ти  –  труха  і  тлінь,
а  спільне  в  нас  –  що  в’язні  ми  обоє
дверей  обабоки.  Ти  –  там,  я  –  тут.
Нас  порізнили  мури,  як  статут


***
Безпашпортний  і  закріпачений,
сліпий,  колгоспний  мій  народ!
Катований,  але  не  страчений,
рабований,  але  не  втрачений.
Тебе  знайшов  я  на  добро,
а  чи  на  горе.  Я  не  знаю,  не  хочу  знати.  
Ти  бо  є,  і  я  до  тебе  утікаю,
і  я  минуле  проклинаю
твоє,  народе  мій,  боєць,
твоє  минуле.  Де  ти  був,
і  де  ти  жив,  і  де  ти  взявся,
і  де  ти  стільки  лих  намався
як  ліз  покірно  під  обух.


***
Самого  спогаду  на  дні,
як  зірка  у  криниці,
вона  з’являється    мені
і  світить  і  святиться.
З  імли,  із  глибу  забуття,
з  великої  розлуки
вертає  ніби  з  прожиття
і  ламле  білі  руки:
такий  же  гожий  білий  світ,
біл-світ  такий  же  гожий,
а  тут  лиш  мури  і  граніт,
паркани  й  огорожі.


***
Коли  я  роки  перебуду
і  не  задубну  по  снігах,
і  донесу  свою  маруду
комусь  на  докір  чи  на  страх,
чи  ти  в  мені  впізнаєш  мужа?
Чи  батька  розпізнаєш  ти?
Чи  видадуться  за  байдужі
моїх  зотлілих  доль  хрести?
Чи,  може,  заголосять  руки
і  заламаються  уста,
і  вже  не  з’явиться  з-за  муки
твоя  небесна  чистота?
Ти,  краю  мій,  мене  впізнаєш?
Признаєш  сина  у  мені?
Котрого  любиш  і  караєш,
і  спопеляєш  на  вогні?


***
Яка  нестерпна  рідна  чужина,
цей  погар  раю,  храм,  зазналий  скверни!
Ти  повернувся,  але  край  –  не  верне:
йому  за  трумну  пітьма  кам’яна.
Як  тяжко  нагодитись  і  піти,
тамуючи  скупу  сльозу  образи,
радійте,  лицеміри  й  богомази,
що  рідний  край  –  то  царство  німоти.


***
Так  тонко-тонко  сни  мене  вели
повз  кучугури  й  урвища  –  додому,
туди,  назустріч  горю  молодому,
де  в  кілька  вод  мої  жалі  текли
устами  матері,  дружини  й  сина.
Знялась  моя  жалоба  до  небес,
бо  замість  дому  був  дубовий  хрест
так  грубо  струганий.  І  в  ту  хвилину
я  був  збагнув:  ховається  життя
за  смерті  паравани  ажурові,
що,  люблячи,  ми  з  люблячого  крові
річками  точимо.  Аби  знаття,
я  б  свого  серця  не  віддав  нікому
і  не  стирав  би  марне  постоли.
Так  тонко-тонко  сни  мене  вели
повз  кучугури  й  урвища  –  додому.


***
Ти  хоре,  слово.  Тяжко  хоре  ти.
І  хто  позаздрить  животтю  твоєму,
що  тільки  в  молитви  ачи  в  поему
годиться,  поцуравшись  марноти
святошних  буднів.  Рушаться  світи
і  суходіл  міліє.  Скільки  щему
у  грудях  варіює  вічну  тему,
що  легше  вмерти,  аніж  осягти
погребні  співи.  Господи,  подай
недугому  високу  допомогу  –
нехай  я  віднайду  собі  дорогу
для  мужнього  конання.  Рідний  край
на  белебні  ясніє  осіянний.
Почуй  мене!  І  озовись,  коханий!
І  лиш  недобрим  словом  не  згадай

З  творчого  доробку  Василя  Стуса.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604464
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 05.09.2015

ЧЕРН Опустошая Русь…

Он  надевает,  как  баскак,
С  арабской  вязью  колпак  –
Зовёт  шапкой  Мономаха.
Сверкает  золотом  клык  –
Получил  от  Орды  ярлык:
Нет  бога,  кроме  Аллаха.

И  в  ставке  хана  рос  сын.
Дороже  гривни  –  алтын.
Чингизов  темник  –  опора.
Брата  он  знает  на  вкус:
Вырезать  мятежный  улус  –
Лучший  ответ  для  спора.

Опустошая  Русь,  возводя  остроги,
Упиваясь  силой  Улу  Улуса,
Великому  Хану  кланяясь  в  ноги,
Река  рабов  всё  не  меняет  русла.


Туго  набита  калта  –
Милостыню  подаст  рука
Щедрая,  будто  господня.
Глядеть  покорно  рабам
Сгибаясь  в  ноги  князьям
Улус  Джучи  и  сегодня.

Князь,  что  может  править  царством,
Раб  –  загнать  других  в  рабство,
И  не  желая  свободы,
Верят,  ловкости  хана
Не  видя,  в  нитях  обмана,
Ему  распевая  оды.

Опустошая  Русь,  возводя  остроги,
Упиваясь  силой  Улу  Улуса,
Великому  Хану  кланяясь  в  ноги,
Река  рабов  никак  не  изменит  русла.

19  августа  2015  г.


«…приде  рать  татарьская  множество  много,  и  взяша  Тверь  и  Кашин  и  Новоторжьскую  волость,  и  просто  реши  всю  землю  Руськую  положиша  пусту…»  –  Новгородская  Первая  летопись  старшего  извода  о  кровавом  карательном  походе  1327  года,  возглавленном  московитским  князем  Иваном  Даниловичем  Калитой,  право  на  который  он  лично  выпросил  у  хана  Узбека,  против  поднявшего  мятеж  Тверского  княжества,  в  котором  после  заключения  тверским  князем  договора  со  свободным  от  власти  татаро-монголов  Новгородским  княжеством  были  низвергнуты  и  убиты  двоюродный  брат  Узбека  и  его  свита.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600887
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 20.08.2015

ЧЕРН Cолидарности союзников

В  Мурманск  под  плотным  огнём  идёт  корабль  Джона:
В  нём  алюминий,  ГСМ,  запчасти  и  порох,
Чтоб  настроение  было  у  дивизиона,
Чтоб  самолётов  гремел  военной  мощи  молох.

Чтоб  Иван  патронов  в  магазин  мог  больше  дослать:
Это  Джона  заслуга  –  каждый  третий  из  них,
Каждый  третий  ребёнок  не  пойдёт  воевать
И  Ивану  на  треть  шансов  больше  остаться  в  живых.

Идут  друг  за  другом  из  США  конвои
По  морю  –  как  можно  быстрей,  с  пылу-жару,  бегом!
Ждут  на  фронте  их,  погибают  ГЕРОИ  –
Не  мешкай  ни  минуты,  давай  на  фронт  прямиком!

Блестящим  крылом  Як  над  Иваном  завоет.
Студебеккер-Катюша  сожжёт  врага  танки.
А  там  и  родная  тридцать  четвёрка  прикроет  –
Америки  сталь  должна  устоять  в  перебранке.

Но  что  ни  скажи,  Джон,  Иван  сегодня  рискует,
Пусть  уже  ему  и  не  так  тоскливо  и  грустно:
Он  В  БОЙ!  сапоги  американские  обует,
Тушёнкой  заокеанской  пообедав  вкусно…

03  августа  2015  г.


«Вот  сейчас  говорят,  что  союзники  никогда  нам  не  помогали...  Но  ведь  нельзя  отрицать,  что  американцы  нам  гнали  столько  материалов,  без  которых  мы  бы  не  могли  формировать  свои  резервы  и  не  могли  бы  продолжать  войну...  У  нас  не  было  взрывчатки,  пороха.  Не  было  как  снаряжать  винтовочные  патроны.  Американцы  по-настоящему  выручили  нас  с  порохом,  взрывчаткой.  А  сколько  они  нам  гнали  листовой  стали!  Разве  мы  могли  бы  быстро  наладить  производство  танков,  если  бы  не  американская  помощь  сталью?  А  сейчас  представляют  дело  так,  будто  у  нас  всё  это  было  своё  в  изобилии,  –  Маршал  СССР  Георгий  Жуков.

«…когда  к  нам  стали  поступать  американская  тушёнка,  комбижир,  яичный  порошок,  мука,  другие  продукты,  какие  сразу  весомые  дополнительные  калории  получили  наши  солдаты!  И  не  только  солдаты:  кое-что  перепадало  и  тылу.  Или  возьмём  поставки  автомобилей.  Ведь  мы  получили,  насколько  помню,  с  учётом  потерь  в  пути  около  400  тысяч  первоклассных  по  тому  времени  машин  типа  «Студебеккер»,  «Форд»,  легковые  «Виллисы»  и  амфибии.  Вся  наша  армия  фактически  оказалась  на  колёсах  и  каких  колёсах!  В  результате  повысилась  её  манёвренность  и  заметно  возросли  темпы  наступления.  Без  ленд-лиза  мы  бы  наверняка  ещё  год-полтора  лишних  провоевали.  Если  бы  этой  помощи  не  было,  наши  жертвы  были  бы  ещё  большими.  Безусловно,  она  укоротила  дорогу  к  Победе»,  –  Герой  Социалистического  Труда  Анастас  Микоян.

По  общераспространённой  версии  удельный  вес  поставок  по  ленд-лизу  по  отношению  к  производству  СССР  составил  всего  лишь  около  4%,  однако  в  статистике  данного  взаймы  (а  для  уничтоженного  и  потреблённого  предусматривалась  безвозмездность)  важен  не  только  удельный  вес,  но  порой  и  номенклатура,  качество,  сроки  поставки.  В  особенности  важным  фактором  является  готовность  к  такой  поставке  вчерашнему  и  вероятно  завтрашнему  врагу.  Несколько  важных  с  этой  точки  зрения  фактов:

1.  Каждой  третьей  пуле,  выпущенной  советскими  воинами  во  время  Второй  мировой  войны  (в  период  с  нападения  Германии  на  СССР,  в  Российской  Федерации  известный  как  Великая  Отечественная  война),  придавал  ускорение  американский  ПОРОХ,  поставленный  по  ленд-лизу.

2.  СССР  произвёл  265  000  АВТОМОБИЛЕЙ,  в  то  время  как  его  союзниками  ему  было  поставлено  427  000,  что  значительно  увеличило  мобильность  Красной  Армии,  которая  так  решающе  важна  на  войне,  и  позволило  поставить  грозу  войны  –  «Катюшу»  на  колёса.

3.  СССР  поставлено  1900  ПАРОВОЗОВ  против  произведённых  92  советских,  11  075  ВАГОНОВ  при  собственном  выпуске  1087,  поставлено  80%  отечественного  производства  РЕЛЬС  для  широкой  колеи.

4.  Поставлено  18  300  САМОЛЁТОВ  и  половина  горючего  к  ним  (ас  Покрышкин  прошёл  войну  за  штурвалом  «Аэрокобры»,  поставленной  по  ленд-лизу).

5.  Поставлено  664,6  тыс.  тонн  мясных  КОНСЕРВОВ  –  108%  от  производства  СССР.

6.  Поставлено  301  тыс.  тонн.  АЛЮМИНИЯ  (жизненно  важного  для  сборки  самолётов)  –  106%  от  производства  СССР.

7.  Поставлено  295,6  тыс.  тонн.  ВЗРЫВЧАТКИ  (какая  война  без  взрывчатки?)  –  53%  от  производства  СССР.

8.  Поставлено  15  млн.  пар  ОБУВИ  (всего  в  боевых  действиях  в  годы  войны  участвовало  34  476  700  советских  военнослужащих).

9.  Также  чрезвычайно  своевременной  была  помощь  листовой  СТАЛЬЮ,  которая  была  так  необходима  для  производства  бронетехники  в  условиях  проблем  с  разворачиванием  в  тылу  собственного  производства.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597658
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.08.2015

ЧЕРН Бывает такая любовь

Знаешь,  бывает  такая  любовь,
Которой  не  пережить  и  лето,
А  бывает  любовь  без  ответа  –
Знаешь,  бывает  такая  любовь.

Бывает,  непросто  сознаться.
Бывает,  совсем  ещё  не  готов.
Бывает,  подходящих  нет  слов.
А  бывает,  легко  встречаться,

Обвенчаться  и  счастья  кометой
Пронести  через  жизнь  эту  нить.
Любовь  бывает  такой  –  не  забыть!  
А  бывает  разменной  монетой…

21  июля  2015  г.


Вона  була  задумлива,  як  сад.  
Вона  була  темнава,  ніби  сад.  
Вона  була  схвильована,  мов  сад.  
Вона  була,  мов  сад  і  мов  не  сад.

Вона  була  урочиста,  як  ніч.  
Вона  була  одненька,  ніби  ніч.  
Вона  була  в  червоному,  мов  ніч.  
Вона  була,  мов  ніч  і  мов  не  ніч.

Вона  була,  що  наче  й  не  була.  
Але  вона  була!  Була!  
Любове,  ні!  не  прощавай!  
Непевний  крок  свій  не  збивай.

Непевний  крок  свій  в  ніч  і  сад…
Сердець  розбитих  серцепад…

Вона  була,  вона  була!  
Вона  була,  як  світ,  як  горн!  
І  її  гори  –  моє  горе,  
В  її  краю  мені  хула.

Але  вона  –  жона…

Ну,  що  ж  тепер  мовчиш,  мій  вік  
Цивілізованих  калік?!  
Вітчизно-сльозе-мріє-сну,  
Прийми  болінь  моїх  весну.

Бо  наче  я  вже  не  живу,  
Свою  надію  неживу  
Приспав  під  серцем  і  не  сплю…  
Двадцятий  вік  як  я  люблю.

Вона  була  за  всі  віки…  
В  прощальнім  слові  до  руки  
Схилялись  їй  і  ніч,  і  сад…  
Сердець  розбитих  серцепад.

1960,  Микола  Вінграновський

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595227
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 22.07.2015

ЧЕРН Чайки

Несе  море  чайок  смілих
Та  аж  піниться  од  сміху  –
Хвалить  гетьмана  щодуху,
Що  вчинив  праву  наругу!
Ой,  летять  по  морю  чайки,
Підганяють  солоні  хвильки…

Ой,  гуляли  у  Стамбулі  –
Втрапляли  влучно  кулі,
Робили  предобру  справу  –
Котили  луною  славу!
Фальконетів  зловила  ядра,
Що  пішла  навздогін  ескадра.

Чого  ж  журишся,  козаче,
Горе  сталося  неначе?
Боїшся,  не  простять  наругу  –
Прийдуть  до  Великого  Лугу?
Немає  більше  багатства,
Ніж  вільна  пісня  юнацтва!

Знай,  не  загине  Вкраїна,
Доки  є  вільна  людина.
Як  треба  вчила  Січ-Мати  
Шаблю  в  руках  тримати!
Клянусь,  і  я  не  зраджу  краю,
Що  все  життя  так  кохаю!

30  травня  2006  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594015
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.07.2015

ЧЕРН Чорне море

Ой,  наказав  лихий  султан
Закрити  Дніпрове  гирло,
Щоб  не  гуляти  козакам,
Та  ще  й  по  Чорному  морю,

Бо  ж  Запорізьке  Військо  їм
Уже  цілий  флот  втопило,
Міста  спалило  до  руїн,
Рабам  повернуло  волю.


Ой,  той  султан  Дніпро  обклав,
Що  плисти  –  життя  віддати,
Як  гордовитий  Святослав,
Що  меч  втопив  у  порогах.

Б’ються  хвилі,  тільки  прісно  –
Невже  морським  не  хитати?
Чайкам  у  Дніпрі  затісно:
Море  шипить  у  розмовах.

Знову  піниться,  шипить,  грає  Чорне  море,
Козак  гарматою  цілить  у  ґалеони,
Вітер  геть  постріли  відносить  і  прокляття
До  ям,  де  з  неволі  гукають  наші  браття.


Ой,  наказав  лихий  султан
Вдушити  людей  свободи,
Щоб  не  гуляти  козакам,
Сплюндрувати  Дике  Поле.

Та  чайки  йдуть  по  Самарі
З  Дніпра  й  аж  у  Вовчі  Води,
До  Кальміуса  –  на  хмарі,
А  звідти  в  Азовське  море.

Знову  піниться,  шипить,  грає  вільне  море,
Козак  гарматою  цілить  у  ґалеони,
Вітер  геть  постріли  відносить  і  прокляття
До  ям,  де  з  неволі  гукають  наші  браття.

28  червня  2015  р.


«Їхні  сміливі  морські  походи  можуть  порівнятися  тільки  з  морськими  походами  їх  предків,  русів  старокнязівської  доби,  –  історик  Дмитро  Дорошенко.

Історія  України  була  тісно  пов’язана  з  перманентною  боротьбою  за  військово-політичну  присутність  на  Чорному  морі,  що  особливо  яскраво  проявилося  в  гегемонії  козацького  флоту  у  XVII  столітті.  

Користуючись  ослабленням  Туреччини  війнами  з  Австрією  і  Венецією  на  початку  17  століття,  козаки  дерзновенно  розглядали  Чорне  море  (Козацьке  море)  як  внутрішнє  українське  водоймище,  право  на  яке  постійно  підтверджували  регулярними  морськими  походами  й  десантами  на  Балкани  та  Анатолію,  нападами  на  Константинополь,  Кафу,  Синоп,  Трапезунд,  Варну.

На  один  лише  Стамбул  (а  саме  так  звучить  споконвічна  турецька  назва  Константинополя,  який  лише  з  1930  року  офіційно  на  міжнародному  рівні  позбавився  своєї  грецької  назви)  козаки  нападали  1615,  1617  (1620)  і  тричі  1624  року,  викликаючи  паніку  серед  турецького  населення.  

Турецький  султан  Мурад  ІІ  називав  козаків  «морськими  вовками  степів».

1606  року  козаки  (керував  гетьман  Війська  Запорізького  Григорій  Ізапович)  штурмували  фортеці  Кілію  та  Білгород,  захопили  в  морі  10  турецьких  галер.  Особливу  винахідливість  і  кмітливість  вони  проявили  при  взятті  Варни,  неприступної  з  моря  фортеці.  Козаки,  вивчивши  місцевість,  піднялися  річкою  вгору  за  течією,  обійшли  місто-фортецю  з  флангу  й  відкрили  вогонь  із  гармат  і  мушкетів.  Штурм  Варни  завершився  розгромом  берегових  укріплень  і  знищенням  усіх  турецьких  кораблів,  які  стояли  на  рейді.

Наступного  1607  року  козаки  на  чолі  з  Петром  Сагайдачним  розбили  турецьку  флотилію  під  Очаковом.  Восени  1608  року  вони  взяли  Перекоп,  а  1609  року  на  шістнадцятьох  чайках  пройшли  в  гирло  Дунаю  і  здобули  Кілію,  Ізмаїл,  Білгород.

1613  року  козаки  здійснили  два  походи  на  турецьке  узбережжя,  а  в  гирлі  Дніпра  розбили  турецьку  флотилію  та  захопили  шість  турецьких  галер.

Надзвичайно  сміливими  були  дії  козацтва  у  серпні  1614  року.  На  сорока  чайках  козаки  подалися  до  берегів  Туреччини.  Вони  захопили  Трапезунд,  узяли  в  облогу  Синоп,  оволоділи  замком,  вибили  гарнізон  і  знищили  весь  флот  галер  і  галеони,  які  стояли  на  рейді.

1615  року  козаки  підійшли  на  80  чайках  до  Стамбула,  гарнізон  якого  тоді  нараховував  24  тисячі  яничар  і  6  тисяч  сіпахів.  Висадившись  на  берег  між  столичними  портами  Мізевною  і  Архіокою,  спалили  їх.  За  наказом  султана  навздогін  козакам,  котрі  благополучно  відпливли  назад,  вирушила  турецька  ескадра.  Козаки  ж  своєю  чергою,  змушені  прийняти  бій  біля  гирла  Дунаю,  взяли  на  абордаж  кілька  турецьких  галер  і  привели  їх  до  Очакова,  де  спалили  на  очах  турецького  гарнізону.  Поранений  командуючий  турецькою  флотилією  був  узятий  до  полону.  Давав  він  за  себе  викуп  у  30  тисяч,  але  помер,  не  дочекавшись  волі.  

Навесні  1616  року  козаки  під  проводом  Петра  Сагайдачного  знову  вирушили  в  похід  проти  турків.  У  гирлі  Дніпра  на  них  уже  чекав  турецький  флот.  Та  він  не  витримав  атаки  запорожців  і  був  ущент  розгромлений.  Козаки  захопили  півтора  десятка  галер  і  майже  сотню  човнів.  Турецький  воєначальник  Алі-паша  ледь  устиг  утекти  морем.  Очистивши  Дніпровський  лиман  від  ворогів,  козаки  дісталися  узбережжя  Криму  й  узяли  місто  Кафу,  де  був  тоді  найбільший  ринок  рабів-невільників,  яких  звозили  з  усіх  країв  на  продаж.  Козаки  на  чолі  з  Сагайдачним  спалили  в  гавані  турецькі  кораблі,  знищили  14  тисяч  турецьких  вояків  й  визволили  кільканадцять  тисяч  невільників.  Кафу,  ринок  рабів  –  «упир,  що  п'є  руську  кров»  –  було  зруйновано.

Потому  козаки  взяли  штурмом  Синоп  і  Трапезунд,  де  спалили  25  турецьких  суден.  У  морській  битві  було  розгромлено  ескадру  адмірала  флоту  Ціколі-паші,  потоплено  три  галери,  забрано  здобич  в  Ібрагім-паші,  який  повертався  з  походу  на  Січ.

Звістка  про  зруйнування  турецьких  фортець  Кафи,  Синопа  й  Трапезунда  поширилася  далеко  за  межі  Османської  імперії.  Це  стало  відомо  також  італійцеві  Отавіо  Сапіенціо  –  письменникові  першої  половини  XVII  ст.  За  його  словами,  на  той  час  у  Запоріжжі  було  30-40  тисяч  козаків,  вони  мали  200–300  чайок,  ходили  по  Чорному  морю  і  протягом  1616–1617  років  успішно  нападали  на  Кафу,  Синоп  і  Трапезунд.

1617  року  козаки  знову  дісталися  до  Стамбула  й  «замигали  своїми  похідними  вогнями  біля  вікна  самого  сералю»,  розгромили  турецьку  ескадру  на  підступах  до  гавані,  убили  в  бою  турецького  адмірала.

Уже  наприкінці  зими  1620  року  козаки  були  готовими  в  черговий  раз  вийти  в  море  на  300  чайках,  про  що  доносили  польському  королю.

Англійський  посол  в  османській  столиці  сер  Томас  Ро  повідомляв  у  Лондон  про  козацький  похід  на  Стамбул  9  червня  1624  року:  «Цілий  день  до  заходу  сонця  сміливо  стояли  вони  і  загрожували  великій,  але  стривоженій  столиці  світу  і  всій  її  могутності;  нарешті  зі  своєю  здобиччю,  з  розгорнутими  прапорами  козаки  відійшли,  щоправда,  без  перемоги,  але  й  без  відсічі  турків.  Ця  не  така  вже  й  значна  обставина,  ця  дерзновенна  акція  розкрила  дивовижну  істину  про  цю  велику  державу  –  що  вона  (Туреччина),  здаючись  такою  грізною  і  могутньою,  насправді  слабка  й  беззахисна».  За  кілька  днів,  згідно  з  повідомленнями  сера  Томаса,  козаки  знову  напали  на  місто  на  Боспорській  протоці  й  погромили  його  передмістя.

Чайка  –  беспалубный  плоскодонный  чёлн  запорожских  казаков  XVI-XVII  века,  в  виде  огромной  выдолбленной  колоды,  по  бортам  обшитой  досками.  Судно  имело  поперечные  переборки  и  скамьи,  мачту  с  парусом,  10-15  пар  вёсел,  носовой  и  кормовой  рули,  вмещало  до  70  человек.  Вооружение  составляли  4-6  фальконетов  (пушки  калибром  30  мм).  На  борту  имелся  достаточный  для  длительных  морских  походов  запас  оружия  и  провианта.  Скорость  чайки  на  воде  была  весьма  значительной.  Судя  по  имеющимся  упоминаниям,  казаки  доходили  от  устья  Днепра  до  Анатолии  за  36-40  часов.  Следовательно,  скорость  чайки  составляла  приблизительно  13-15  км/ч,  что  без  труда  позволяло  ей  уходить  от  медленных  турецких  галер.

В  1634  году  доминиканский  аббат  Эмиллио  Дасколи  из  Каффы  в  «Описании  Чёрного  моря  и  Тартарии»  описывал  применение  чаек  так:  «...  и  по  настоящее  время  до  30,  40  и  50-ти  челнов  спускаются  ежегодно  в  море  и  в  битвах  причиняют  столь  жестокий  вред,  что  берега  Чёрного  моря  стали  совсем  необитаемы,  за  исключением  некоторых  мест,  защищённых  крепостями.  На  море  ни  один  корабль,  как  бы  он  ни  был  велик  и  хорошо  вооружён,  не  находится  в  безопасности,  если,  к  несчастью,  встретится  с  «чайками»,  особенно  в  тихую  погоду.  Казаки  так  отважны,  что  не  только  при  равных  силах,  но  и  двадцатью  «чайками»  не  боятся  тридцати  галер  падишаха,  как  это  видно  ежегодно  на  деле».

Описывая  Чёрное  море  и  Тартарию,  префект  Кафы  Эмиддио  Дортелли  д'Асколи  в  1634  году  писал  о  чайках  следующее:  «Если  Чёрное  море  всегда  было  сердитым  с  древних  времён,  то  теперь  оно  несомненно  чернее  и  страшнее  по  причине  многочисленных  чаек,  всё  лето  опустошающих  море  и  сушу…  На  море  же  ни  один  корабль,  как  бы  ни  был  он  велик  и  хорошо  вооружён,  не  находится  в  безопасности,  если,  к  несчастию  встретится  с  ними,  особенно  в  тихую  погоду».

Французский  инженер  Гийом  Боплан,  который  в  XVII  веке  состоял  на  польской  службе  и  занимался  строительством  крепостей  писал:  «Челны  казацкие,  имея  с  каждой  стороны  по  10–15  вёсел,  плывут  на  греблях  скорее  турецких  галер…  Открывают  же  неприятельский  корабль  или  галеру  прежде,  нежели  турки  заметят  их  челны,  возвышающиеся  над  морской  поверхностью  на  не  более,  чем  2,5  фута».

После  успешного  участия  казацких  чаек  в  Кинбурнской  баталии,  в  начале  июня  1788  года  под  Очаковым  Суворов  писал:  «...против  бусурманских  суден  кажется  мне  полезным  направить  к  блокфорту  мои  три  запорожские  судна,  которые  лишь  одни  способны  к  погоне».

Перепони,  що  чинив  турецький  флот  у  гирлі  Дніпра,  перекриваючи  чайкам  вихід  у  Чорне  море,  у  значній  мірі  сприяв  пошукам  запорізькими  козаками  другого,  запасного  виходу  в  Чорне  море.  Вправно  прорватися  крізь  турецькі  заслони  вдавалося  не  завжди,  а  тому  козаки  стали  використовувати  хоча  і  більш  тривалий,  але  менш  небезпечний  шлях  по  Дніпру  до  Кодака,  потім  у  річку  Самару,  з  неї  в  Вовчі  Води.  А  від  Вовчих  Вод  до  річки  Кальміуса  (25  км)  вони  тягнули  чайки  волоком.  За  Кальміусом  вони  входили  в  Азовське,  а  потім  у  Чорне  море.

При  проходженні  такого  тривалого  шляху  необхідно  було  поповнювати  продовольчі  запаси,  ремонтувати  човни  і  т.  ін.,  що  і  змусило  запорізьких  козаків  заснувати  зимівники  (хутори)  по  річці  Самарі  і  Вовчій.  Джерела  свідчать,  що  на  Вовчій  була  побудована  пристань,  берегова  станція  для  суден,  що  плавали  в  Азовське  море.  Вище  по  річці  знаходився  зимівник,  у  якому  жили  запорожці,  які  обслуговували  запорізьку  веслову  флотилію.  На  Кривому  Торці,  в  його  верхів'ях  знаходився  зимівник  (Ясинувате),  нижче  поблизу  річки  існувало  кілька  козацьких  землянок  і  зимівників  (Залізне).  

Вже  на  початку  XVI  століття  значна  територія  нинішньої  Донецької  області  була  освоєна  запорізькими  козаками.  Перші  запорізькі  поселення  з'являються  тут  за  часів  Старої,  або  Базавлуцької  Січі  (1593-1709  р.р.).  У  1611  році  в  гирлі  Кальміусу  була  побудована  фортеця  Домаха.  Загалом  вздовж  річок  Кальміус,  Грузька,  Торець  і  Вовча  Кальміуська  паланка  Війська  Запорізького  мала  60  укріплених  хуторів-зимівників.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590466
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.06.2015

Благословенье

Тихий  убийца,
Тебе  не  ведом  гнев,
Ласково  приспишь,  не  оставив  следов.
Вечная  птица,
Зришь  в  глаза  мне,
Но  не  видишь  страх  –  я  к  смерти  готов…
Радует  глаз,
Ароматом  влечёт  цветок,
Но  приходит  пора  –  душит  в  объятьях  снег.
Стекло  и  алмаз
Равно  проглотит  поток  –
Забвенье  сожрёт,  когда  доживём  свой  век.

Я  к  смерти  готов
И  сам  шагну  в  ров,
Покорно  приняв  забвенье.
Я  сам  оружье  сложу,
Только  сердечно  прошу,
Дай  своё  благословенье!

Что  мною  создано,
Возьми  под  своё  крыло,
Молю,  в  памяти  веков  сохрани!
И  Лета  обойдёт  его,
Ведь  оно  излучает  добро  –
С  кровью  разлитое  тепло  души…
Всё  исчезает,
Всё  погибает  в  этом  мире  –
И  замерзла  в  снегу  красота  цветов.
Их  вспоминаю,
Услышав  в  запахов  вихре
Один  –  моей  милой  запах  духов.

Я  к  смерти  готов
И  сам  шагну  в  ров,
Покорно  приняв  забвенье.
Я  сам  оружье  сложу,
Только  сердечно  прошу,
Дай  своё  благословенье!

Подай  знак  мне  или  покажи,
Чтобы  я  наверняка  знал!
Молю  тебя,  молю,  не  томи,
Ведь  Дьявол  мне  уже  отказал…

30  ноября  2006  г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590039
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 26.06.2015

ЧЕРН Снова смелый герой

Снова  смелый  герой  убьёт  оккупанта,
В  смертельном  бою  освободит  город.
Он  возьмёт  силой  дочь  коллаборанта:
Не  смотри  –  он  только  и  ищет,  что  повод.

Палец  у  спускового  крючка  играет:
«Какое  добро  мне  трофеем  досталось?  –
Освободил  –  теперь  себе  забирает,  –
Я  знаю,  тварь,  вчера  врагу  улыбалась!

Он  зря  не  заметил,  что  ты  жидовка,
А  теперь  ты  ещё  и  пособник  врага.
Кто  будет  считать  осталось  вас  сколько?
Только  не  ври  –  ты  предо  мною  нага.

Сослуживец  юный,  заступник  горячий,
Не  лезь,  поди  прочь,  коль  стал  безучастным!
Коль  жизнь  дорога,  умерь  пыл  пацанячий:
Не  мешай  нам  здесь  встрече  с  прекрасным…»

Солдат-насильник,  садист  и  грабитель
Юнцам  зелёным  был  отцом  бесстрашным,
Убивал  легко  и  был,  в  общем,  мучитель,
Но  в  любом  бою  рвался  вперёд  отважно.

Солдат  был  герой,  солдат-освободитель,
О  подвигах  гремят  могильные  плиты
На  местах,  где  маршем  шёл  победитель,
На  местах,  где  кровью  поля  политы.

18  июня  2015  г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588245
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 18.06.2015

ЧЕРН Подпольных песен

Донецк  вновь  жаждет  подпольных  песен
И  зовёт  неплохими  деньгами:
Приезжай  к  нам,  конечно,  будь  весел!
Мы  с  тобой  навек  станем  друзьями.

Тебе  интересна  суть,  все  фронты.
Ты,  как  и  мы,  не  знаешь  предела:
Здесь  не  только  вширь  –  вглубь  горизонты,
Тебе  понравится  наше  дело!

А  ты  спой  нам  снова  «Чёрное  золото»,
Ты  вознеси  славу  о  наших  героях!
Сколько  угля  и  костей  перемолото
В  шахтах  глубоких  и  военных  походах!..

А  ты  спой  нам  снова  «Чёрное  золото»,
Забудь  войну  и  лучше  спой  о  шахтёрах!
Вдохни  мечту  в  племя,  –  так  ещё  молодо,  –
Не  войной  (а  трудом)  стать  сюжетом  для  песен  новых.


В  передрягах  любому  случиться
И  в  беде  не  всегда  сдержать  слова  –
Мы  не  бросим,  могу  поручиться:
Приезжай  к  нам,  мы  ждём  тебя  снова!

Вдруг  «Москвич»  колею  не  удержит,
И  слетит  прочь  на  скользкой  дороге,
Знаешь,  дончанин  всегда  поддержит,
Макеевчанин  будет  в  подмоге.

А  ты  спой  нам  снова  «Чёрное  золото»,
Ты  вознеси  славу  о  наших  героях!
Сколько  угля  и  костей  перемолото
В  шахтах  глубоких  и  военных  походах!..

А  ты  спой  нам  снова  «Чёрное  золото»,
Забудь  войну  и  лучше  спой  о  шахтёрах!
Вдохни  мечту  в  племя,  –  так  ещё  молодо,  –
Не  войной  (а  трудом)  стать  сюжетом  для  песен  новых.

6  июня  2015  г.


По  словам  Д.  Карапетяна,  поездка,  в  которую  они  с  Высоцким  отправились  21  августа  1970  года,  была  связана  с  двумя  разными  планами.  С  одной  стороны,  сам  Д.  Карапетян,  работая  над  сценарием  фильма  о  Махно,  хотел  увлечь  своей  идеей  Высоцкого,  и  для  сбора  материалов  мечтал  проехаться  по  махновским  местам  –  в  частности,  побывать  в  Гуляйполе.  Высоцкому  же  надо  было  съездить  в  Донецк,  где  ему,  тогда  сильно  стеснённому  в  средствах,  были  обещаны  большие  деньги  за  фонограммы  его  песен.  До  Донецка  доехали  без  приключений,  но  там  оказалось,  что  человека,  который  предлагал  записать  Высоцкого  для  выпуска  "подпольных"  записей,  нет,  и  где  он,  никто  не  знает.  Затея  с  заработком  рухнула.  Теперь  можно  было  ехать  в  Гуляйполе,  куда  друзья,  переночевав  в  Донецке,  и  отправились  23  августа.  

Но...  не  добрались.  Высоцкий,  в  то  время  водитель  весьма  неопытный,  не  справился  на  повороте  с  управлением,  –  и  машина  очутилась  в  кювете.  С  этого,  как  потом  оказалось,  началась  его  первая  поездка  в  Макеевку.  "Тут  же  тормознули  какую-то  "Победу",  с  помощью  троса  соединили  его  с  нашим  бедолагой-"Москвичом"  и  вытащили  на  трассу",  –  пишет  Д.Карапетян.

Краевед  Дмитрий  Носов  первым  занялся  поиском  деталей  пребывания  Высоцкого  в  Макеевке.  Ему-то  и  удалось  разыскать  владельца  "Победы"  Тараса  Мануйло.    "Дело  было  так,  –  рассказывает  Тарас  Иванович.  –  После  обеда  прошёл  дождь.  Дорога  стала  скользкой.  Я  ехал  медленно.  На  одном  из  поворотов  увидел  перевёрнутую  машину  и  стоящих  около  неё  мужчин.  Они  знаками  просили  остановиться.  Я  подъехал  к  ним.  "Помогите  поставить  машину",  –  попросили  мужчины.  Я  знал,  как  это  делать.  Достал  из  машины  трос,  соединил  им  свою  "Победу"  с  перевёрнутым  "Москвичом",  два  раза  хорошо  дёрнул,  и  "Москвич"  снова  был  на  колёсах.  Теперь  меня  попросили  осмотреть  машину,  решить,  можно  ли  на  ней  ехать  дальше.  Ехать  можно  было.  Во  время  недолгой  беседы  узнал,  что  один  из  незнакомцев  –  Владимир  Высоцкий.  Я  им  посоветовал  следовать  за  мной  по  дороге  на  Донецк.  Вечером  они  отстали  от  меня".

Отстали  московские  гости,  видимо,  потому,  что  решили  подобрать  двух  "голосующих"  на  шоссе  женщин.  "Посадили  их,  угостили  подсолнухами,  разговорились,  –  продолжает  Д.Карапетян.  –  Одну  из  них  звали  Аллой.  Обе  трудились  на  одной  из  крупных  макеевских  шахт.  Узнав  о  наших  трудностях,  Алла  предложила  переночевать  у  неё,  а  подруга  обещала  через  мужа  помочь  нам  с  машиной.  Я  заколебался,  но  Володя  стал  меня  убеждать:  "Давай  поедем.  В  такое  время  в  Донецке  могут  быть  проблемы  с  гостиницей"".  

Эта  информация  чётко  согласуется  с  той,  что  обнаружил  цитировавшийся  выше  Д.Носов:  "В  это  время  в  Великоновосёлковском  районе  находились  жена  начальника  участка  шахты  "Бутовская-Глубокая"  Г.Трофименко  и  дежурная  по  участку  А.Смирнова.  Опоздав  на  автобус,  они  "голосовали"  на  дороге.  Несколько  машин  пронеслись  мимо.  Но  вот  одна  затормозила.  Мужчина,  сидевший  рядом  с  водителем,  спросил:  "А  вы  дорогу  на  Донецк  знаете?  Тогда  садитесь..."  В  пути  водитель  и  его  спутник  интересовались,  где  можно  побыстрее  отремонтировать  машину.  Трофименко  ответила:  "Поедемте  в  Макеевку,  это  недалеко.  Мой  муж  на  шахте  работает,  у  него  на  участке  есть  умельцы,  мигом  исправят".

Вспоминает  Алла  Смирнова:  "Она  помятая  была,  конечно,  машина.  Он  представился,  говорит:  "Я  Высоцкий".  Очень  приятно.  Куда?  Ночь.  Куда  мы  едем?  Конечно,  я  пригласила  его  к  себе.  Куда  же  люди  денутся?  Потом  мы  подумали-подумали,  кое-что  на  шахте  могут  им  помочь.  Тем  более,  вот  эта  Галина  Трофименко,  муж  её  с  нами,  он  мой  начальник  был  непосредственный.  Ну,  в  общем,  приехали  мы,  до  утра  отдохнули,  а  утром  всё  началось.  Надо  ж  было  договориться,  чтобы  сделали  машину.  Потому  что  он  говорит:  нас  в  Москву  не  пустят,  а  нужно  срочно  уезжать...  Ну,  начальником  шахты  тогда  был  Сухоруков.  Сухоруков  дал  им  свою  "Волгу",  они  поехали  в  Гуляйполе  за  материалом.  Ну  а  ребята  занялись  на  дегазации,  делали  ремонт  машины.  В  общем,  они  постарались  все,  хорошо  сделали  всё".

Лариса  Айгина  (в  девичестве  Смирнова),  дочь  А.Смирновой,  рассказала  о  своей  первой  встрече  с  Высоцким:  "Было  около  трёх  часов  ночи  или  половина  третьего  ночи.  Звонок  в  двери.  Открываю.  Стоит  мама,  и  стоят  двое  мужчин,  у  одного  гитара,  второй  такой  чернявый,  худощавый.  Как-то  я  так  глянула,  а  мама  говорит:  "Ты  узнаёшь?  Это  Высоцкий".  А  я  говорю:  "Да  заходите"  –  и  пошла.  Я  сразу  не  сориентировалась.  Я  ушла,  потом  –  подожди,  думаю,  это  ж  Высоцкий.  Я  быстренько  раз-два  вскочила,  опять  туда  в  кухню  захожу.  Мама  их  там  чаем  поит.  Высоцкий  говорит:  "Алла,  не  волнуйтесь,  нас  всё  устраивает,  вы  нам  душ,  потому  что  с  дороги  все  грязные,  там  постираться..."  В  другой  беседе  Л.Айгина  добавила  любопытную  деталь:  "Не  поверила  я  тогда,  что  передо  мной  известный  артист.  Когда  они  с  Карапетяном  на  кухне  ужинали,  я  достала  из  внутреннего  кармана  замшевой  куртки  документы,  раскрыла  потёртый,  в  разводах  паспорт,  откуда  и  вычитала,  что  он  принадлежит  Владимиру  Высоцкому,  1938  года  рождения,  увидела  штамп  с  московской  пропиской,  данные  о  семейном  положении...  Тогда  и  успокоилась.  Мне  всегда  хотелось  быть  бдительной,  это  передалось  от  обоих  дедов  –  один  был  председателем  суда,  другой  –  прокурором.  И  я  помнила  с  детства,  что  враги  не  дремлют,  а  потому  надо  всегда  быть  начеку".  Да,  советское  воспитание  оставляло  глубокие  следы  в  сознании...  "Ну,  утром  всё  там  закружилось  по  поводу  ремонта  машины,  –  продолжает  свой  рассказ  Л.Айгина.  –  Володя  и  Давид  разговаривали  со  мной:  куда  поступила?  Как  дела?  Ну  это  примерно  часов  до  10  или  11  утра  было,  а  с  одиннадцати  уже  стали  приходить  к  нам  люди.  И  стали  идти,  идти,  идти,  я  поняла,  что  дверь  закрывать  не  нужно,  потому  что  уже  слух  прошёл,  что  приехал  Высоцкий.  ...Ну  а  дальше  пришла  мама,  и  они  стали  говорить  о  том,  что  ремонт  машины  уже  начался  на  шахте...  Высоцкий  говорит:  "А  чем  же  я  буду  расплачиваться?  У  меня  практически  и  денег  нет".  А  мама  говорит:  "Ну  что  Вы,  какие  деньги  могут  быть,  это  если  только  споёте  кому-нибудь  что-нибудь,  там,  на  ушко,  а  можно  и  вслух".  Он  говорит:  "Ну,  я  подумаю".  А  был  тогда  директор  ДК  Бажанова  Коваль.  И  он  тоже  был  здесь  и  говорит:  "А  что  если  Вы  дадите  концерт  в  моём  ДК".  А  подо  мною  живёт  Кочеткова  (она  работала  в  отделе  культуры)  и  Ковалю  тогда  были  большие  неприятности,  но  он  сказал,  что  всё  равно,  я  директор  ДК,  и  я  решаю,  кто  в  моём  ДК  будет  выступать".

История  организации  концерта  в  ДК  шахты  несколько  иначе  запомнилась  бывшему  председателю  профсоюзного  комитета  шахты  им.  Бажанова  Александру  Столярову:  "Переговорив  с  парторгом  шахты  А.Л.Переверзевым  и  директором  Дворца  культуры  А.Л.Ковалем,  я  обратился  к  Высоцкому  с  предложением  выступить  в  ДК.  Он  согласился,  тут  же  стал  набрасывать  программу  выступления.  Поскольку  не  было  листа,  я  позвонил  в  городской  отдел  культуры  за  разрешением.  (Учитывая,  что  на  дворе  был  1970-й  год,  в  такое  развитие  событий  верится  больше,  чем  в  решение  директора  ДК  устроить  концерт  Высоцкого  без  согласования  с  "верхами"  –  М.Ц.)  Трубку  взяла  заведующая  отделом  Валентина  Леонтьевна  Тихая.  Объяснил  ей,  что  у  нас  Высоцкий.  Валентина  Леонтьевна  удивилась  и  ответила:  "Пусть  готовится.  Я  приеду  к  Вам,  посмотрю  программу".  На  шахте  около  Дворца  культуры,  в  посёлке  вывесили  три  афиши,  и  этого  было  достаточно,  чтобы  все  билеты  были  проданы.  Но  люди  всё  подходили.  Тогда  решили  транслировать  концерт  на  площадь  перед  Дворцом,  где  собралось  немало  молодёжи".

Вспоминает  побывавший  на  концерте  Василий  Кудрик:  "На  концерт  съехались  ну  буквально,  кто  только  смог  поприсутствовать,  все  приехали  на  посёлок  шахты  Бажанова.  Во  Дворце  был  проведён  этот  концерт.  Людей  было  очень  много.  Негде  было  не  то  что  сидеть,  негде  было  стоять.  Стоимость  билетов  была  чисто,  можно  так  сказать,  символическая.  Очень  много  вопросов  задавали  Владимиру.  Общение  было  тёплое,  простое".

Любопытное  свидетельство  принадлежит  Галине  Цейтер:  "Когда  Владимир  Высоцкий  давал  концерт  в  ДК  шахты  им.  Бажанова,  я  была  школьницей  и,  конечно,  понимала,  что  достать  билет  при  таком  ажиотаже  мне  практически  не  светит.  Выручило  меня  то,  что  я  пела  в  клубном  вокальном  ансамбле,  и  наш  руководитель  пропустил  меня  и  ещё  двух  девчонок  за  кулисы.  Там  мы  его  и  слушали.  Помню,  людей  в  зале  было!  Не  то  что  все  места  заняты  –  проходы  забиты.  ...А  после  концерта  нам  дали  по  букету  и  отправили  вручать  певцу.  Как  вручали  другие,  не  помню.  Сама  подошла,  вручила  ему  букет,  а  он  меня  неожиданно  в  щёку  поцеловал.  Насколько  мне  повезло,  осознала,  только  когда  занятия  в  школе  начались.  На  меня  пальцем  показывали  и  шептали:  "Это  та,  которую  Высоцкий  поцеловал".  Я  гордилась  ужасно".  

Ещё  одна  свидетельница  первого  выступления  Высоцкого  в  Макеевке  Людмила  Мороз:  "Я  попала  в  зал!  Достать  билет  было  проблематично,  но  подруга,  Тамара  Гагарина,  работавшая  кассиром  Дворца,  помогла,  и  я  смотрела  выступление  Высоцкого,  сидя  в  третьем  ряду,  как  говорится,  "глаза  в  глаза".  Концерт  был  бесподобный!  Он  пел,  разговаривал  со  всеми.  В  зале  даже  стоячих  мест  не  было".  

После  выступления  Высоцкому  подарили  шахтёрскую  каску,  а  художественный  руководитель  ДК  Лев  Лазорько  вручил  ему  сувенир  –  кусок  угля,  укреплённый  на  прямоугольном  постаменте.  Сохранился  снимок,  на  котором  Высоцкий  держит  этот  сувенир,  стоя  на  сцене  в  каске.  После  концерта  Высоцкий  расписался  в  книге  почётных  гостей  Дворца  культуры,  а  затем,  по  свидетельству  радиста  ДК  Е.Голызны,  "молодёжь  вынесла  его  на  руках  из  Дворца  к  площади  перед  входом.  Когда  он  всё-таки  уговорил  её  отпустить  его,  он  сел  в  автомобиль.  Молодёжь  теперь  приподняла  уже  саму  эту  машину  и  снова  не  отпускала..."

Концерт  во  Дворце  спорта  был  вечером,  а  днём  Высоцкий  и  Карапетян  не  упустили  возможности  спуститься  в  шахту.  Благодаря  авторам  книги  "Владимир  Высоцкий:  –  Махнём  к  Махно?!"  мы  знаем  точную  дату  и  даже  время  этого  спуска.  В  архиве  шахты  им.  В.М.Бажанова  авторы  обнаружили  среди  фамилий  шахтёров  в  "Табелях  спуска  и  подъёма  в  шахту  надзора"  и  фамилии  московских  гостей.  Теперь  мы  совершенно  точно  знаем,  что  дата  спуска  в  забой  –  24  августа  1970  года,  время  спуска  –  14:00,  время  подъёма  –  18:00.  

Заместитель  главного  инженера  шахты  Пётр  Лысенко  рассказывал  журналисту  Д.Носову:  "Я  как  раз  готовился  отправиться  на  второй  участок.  Ко  мне  подвели  молодого  человека  невысокого  роста,  сказали,  что  это  Высоцкий.  Мы  с  ним  обменялись  рукопожатием  и  отправились  переодеваться.  Спустившись  на  горизонт  1012  метров,  мы  пошли  по  вентиляционному  штреку.  Сначала  шли  молча.  Но  вот  вышли  на  свежую  струю,  на  конвейерный  штрек,  и  Высоцкий  сразу  оживился,  начал  задавать  вопросы  мне,  шахтёрам".

Вспоминает  Владимир  Корж:  "В  шахте  побывали,  опустились  с  ним,  с  шахтёрами  пообщался,  посмотрел,  как  рубят  уголь...  Выехал,  с  нами  в  бане  помылся,  в  шахтёрской  настоящей.  Попробовал  вкус  шахтёрского  угля.  После  этого  сидели,  пили  чай,  кофе,  разговаривали,  он  пел  песни..."

Рассказывает  Виктор  Радкевич:  "Дело  было  в  70-м  году  в  августе  месяце.  Я  работал  здесь  на  шахте  ещё  молодым  парнем,  был  членом  комитета  комсомола  на  шахте,  был  у  нас  комсорг  шахты  Белоиван.  Позвал  всех  членов  комитета,  мы  пообщались.  Высоцкий  нам  несколько  песен  спел  в  комитете  комсомола.  Ездил  в  шахту  на  участок  №  1,  мы  ему  показали  шахту".

Упоминавшийся  выше  А.Столяров  вспоминал:  "Высоцкий  выехал  с  шахты  радостным,  возбуждённым.  Подойдя  ко  мне,  сказал:  "Видел  горняков  в  деле:  здорово  работают.  Теперь  я  песню  "Чёрное  золото"  немножечко  по-другому  написал  бы".

О  своих  впечатлениях  от  посещения  шахты  Высоцкий  высказался  кратко,  предваряя  исполнение  песни  "Марш  шахтёров":  "В  этом  году  летом  поехал  в  Донецк  и  спускался  в  самую  глубокую  шахту  у  нас  –  на  тысячу  одиннадцать  метров  туда  вниз,  смотрел,  как  они  там  работают,  в  лаве  этой,  и  вдруг  увидел,  что  я  там  кое-что  даже  правильно  написал".

Для  Высоцкого  насыщенный  день  24  августа  закончился  там  же,  где  и  начался  –  в  квартире  А.Смирновой.  В  документальном  фильме  "Высоцкий  в  Макеевке"  режиссёра  Алевтины  Ворожцовой  об  этом  вспоминают  участники  вечера.  

Алла  Смирнова:  "Когда  они  уже  приехали  в  12  часов  ночи,  а  у  нас  уже,  конечно,  было  народу  до  самого  Бутовского  поворота  с  разными  бандурами,  все  хотели  что-то  записать.  Но  он  сказал:  "Алла,  знаете,  это  разговоры  идут  такие,  что  я  пою  запрещённые  песни,  я  никогда  этих  песен  не  пою  –  это  просто  болтают,  а  песни,  которые  у  меня  есть,  я  спою".  Ну,  конечно,  посидели,  стол  накрыли".  

Георгий  Ваакс:  "Я  живу  в  том  доме,  где  Высоцкому  пришлось  ночевать.  Как  раз  мой  балкон  рядом  с  этим  балконом.  И  когда  он  выходил  на  балкон  петь  песни  …  вокруг  дома  –  я  не  представляю,  я  вот  сейчас  даже  рассказать  не  могу,  что  там  творилось,  столько  было  людей,  но,  наверное,  в  три,  четыре  круга,  и  все  слушали  его,  и  хлопали…  Это  ведь  не  концерт  был,  а,  просто,  он  сам  выступал,  наверное  же,  чувствовал,  что  его  любят,  что  уважают".  

Лариса  Айгина  (Смирнова):  "На  дереве  сидели,  кто  помоложе  –  повыше  забрался.  Людей  было  столько,  полностью  эта  площадь  была  …  Кто  на  машинах,  кто  на  велосипедах.  Мы,  когда  выглянули  –  "Боже  мой!"  –  что  творилось  на  улице.  Балкон  был  не  застеклён,  всё  было  открыто,  его  было  хорошо  видно.  Люди  хлопали,  кричали,  тут  какие-то  вопросы  задавали  –  он  поворачивался.  –  "Ну,  еще  спойте".  "Володя,  давай,  пой.  Давай,  давай".  Я  не  знаю  по  времени,  но  это  долго  было.  Все  мои  друзья  (сидели  люди  постарше),  а  такие  подростки,  как  я  –  17-18  лет,  –  свистели  под  балконом.  Володя  говорит:  "Лариса,  возьми  гитару,  только  не  побей  мне  её".  Я  говорю:  "Нет,  мы  не  побьем".  –  "Вынеси,  ребятам  покажи".  Я  взяла  эту  гитару,  вышла.  В  общем,  мы  два  часа  болтались  по  улицам  с  этой  гитарой.  Все  кричали:  "Гитара  Высоцкого!"  Кто  мог  играть,  друг  у  друга  вырывали…  Удовольствие,  конечно,  выше  крыши.  Вся  эта  толпа  молодёжи  ходила  по  улицам  с  этой  гитарой".  

На  следующее  утро  Высоцкий  выступил  в  нарядной  шахты  имени  Бажанова.  Как  вспоминает  А.Столяров,  "Высоцкий  сам  предложил  дать  концерт  на  шахте,  после  того  как  получил  свою  отремонтированную  машину.  Хочу,  говорит,  спеть  для  шахтёров,  которые  в  забое  работают...  Концерт  проходил  в  общей  нарядной,  людей  собралось  –  без  преувеличения,  яблоку  упасть  негде".  

Это  подтверждает  и  уже  цитировавшийся  выше  Г.Ваакс:  "Это,  конечно,  было  что-то  неописуемое...  Люди  тянулись  ещё  до  концерта,  где-то  концерт  был  назначен  на  второй  наряд,  а  люди  уже  с  утра,  с  утра  приходили,  заполняли  эту  нарядную".

После  выступления  в  нарядной  Высоцкий  и  Карапетян  отправились,  наконец,  в  Гуляйполе,  поздно  вечером  вернулись  в  квартиру  Смирновых,  где  Высоцкий  снова  пел,  и,  видимо,  утром  26  августа  московские  гости  на  отремонтированном  "Москвиче"  уехали  домой.    
Следующий  визит  Высоцкого  в  Макеевку  состоялся  в  марте  1973  года.  О  том  приезде  свидетельств  известно  гораздо  меньше,  чем  о  незапланированной  поездке  туда  в  августе  1970-го.  

Концерты  в  Макеевке  были  частью  турне  по  Донбассу.  В  те  дни  Высоцкий  дал  также  концерты  в  Донецке,  Горловке,  Жданове  и,  по  неподтверждённым  данным,  в  Константиновке  и  Дружковке.  Изначально  газета  "Макеевский  рабочий"  в  выпусках  от  7  и  8  марта  анонсировала  три  концерта:  12  марта  в  14  часов  и  14-го  марта  в  12  и  14  часов  30  минут,  однако  этого  оказалось  недостаточно.  Та  же  городская  газета  в  выпуске  от  13  марта,  сообщала,  что  14  марта  в  10  часов  утра  состоится  дополнительный  концерт.  

В  книге  "Высоцкий  в  Макеевке"  Владимир  Яковлев  пишет,  что,  по  словам  заместителя  директора  Донецкой  областной  филармонии  Л.Мордушенко,  который  принимал  активное  участие  в  организации  гастролей  Высоцкого,  ему  12  марта  позвонили  из  Макеевки,  сообщили,  что  все  билеты  проданы,  и  спросили,  сможет  ли  Высоцкий  дать  дополнительный  концерт.  Единственное  свободное  время  оказалось  в  10  часов  утра  14  марта  и,  хотя  Высоцкий  не  был  уверен,  что  в  такое  раннее  время  зрители  соберутся,  концерт  пришёл  при  таком  же  аншлаге,  как  и  все  остальные.  

Финансовое  положение  Высоцкого  за  неполные  три  года  изменилось  в  лучшую  сторону.  Если  в  августе  1970-го  он  сам  ехал  в  Донецк,  чтобы  записать  на  "подпольной"  студии  свои  песни,  то  в  марте  1973-го,  получив  такое  предложение  в  Макеевке,  он  без  раздумий  отказался.  

Вспоминает  Анатолий  Иванов,  бывший  заведующий  кафедрой  физвоспитания  Макеевского  инженерно-строительного  института:  "Однажды  в  марте  1973  г.,  проводя  занятия  в  бассейне  в  Кировской  стороне  рядом  с  ДК  им.  Кирова,  я  узнал  о  том,  что  должен  приехать  Высоцкий  и  выступить  с  концертами...  Я  устремился  к  "чёрному"  входу  ДК,  надеясь  поговорить  с  Высоцким,  так  как  предполагал,  что  его  подвезут  именно  сюда...  Высоцкий  подошёл,  и  я  ему  сказал:  "Извините!"  –  и  протянул  удостоверение  сотрудника  прессы.  Он  взял  удостоверение,  посмотрел  и  спросил:  "Что  Вы  хотите?"  Я  ответил,  что  хотел  бы  пригласить  его  в  студию  звукозаписи,  поговорить  с  ним  и  записать  что-нибудь.  (Должен  заметить,  что  кроме  основной  работы,  я  ещё  трудился  по  совместительству  в  студии  звукозаписи.  Это  было  самое  начало  появления  подобных  студий  в  нашем  городе.)  Высоцкий  ответил:  "Мне  это  не  надо!",  –  вернул  мне  удостоверение,  и  на  этом  наша  беседа  закончилась".  

Следующее  турне  по  городам  Донбасса  Высоцкий  проводил  в  1977  году.  К  тому  моменту  он  уже  начал  работать  не  один,  а  с  вокально-инструментальными  ансамблями,  которые  выступали  в  первом  отделении.  Именно  так  прошли  два  концерта  20  мая  1977  года  в  том  же  ДК  им.  Кирова,  в  котором  Высоцкий  выступал  за  четыре  года  до  того  –  в  этот  раз  "на  разогреве"  был  ансамбль  Северо-Осетинской  филармонии  "Алые  маки".  


Материалы  приведены  по  статье  Марка  Цыбульского  (США):
http://v-vysotsky.com/statji/2014/Vysotsky_v_Makeevke/text.html

Возможность  получить  информацию  о  приезде  В.  С.  Высоцкого  в  1970  году  на  Донбасс  дают  Книги  Г.  Бацалёва,  В.  Набокова  и  О.  Попельницкого  "Владимир  Высоцкий:  –  Махнём  к  Махно?!",  Давида  Карапетяна  "Владимир  Высоцкий.  Между  словом  и  славой"  и  работа  В.  Яковлева  "Высоцкий  в  Макеевке",  несколько  статей  макеевского  краеведа  Д.  Носова,  опубликованных  в  1987  году  в  газете  "Макеевский  рабочий".


1. Карапетян  Д.  "Владимир  Высоцкий.  Между  словом  и  славой".  Москва.  2002  г.  Стр.  192.
2. Носов  Д.  "...Память  такая  хорошая"  //  газ.  "Макеевский  рабочий"  1987  г.  20  декабря.  Стр.  4.
3. Карапетян  Д.  "Владимир  Высоцкий.  Между  словом  и  славой".  Москва.  2002  г.  Стр.  194.
4. Носов  Д.  "Вынужденная  остановка"  //  газ.  "Макеевский  рабочий".  1987  г.  21  ноября.  Стр.  3.
5. Яковлев  В.  "Высоцкий  в  Макеевке".  Донецк.  2013  г.  Стр.  8.
6. Там  же.  Стр.  10.
7. Бацалёв  Г.,  Набоков  В.,  Попельницкий  О.  "Владимир  Высоцкий:  –  Махнём  к  Махно?!"  Донецк.  2012  г.  Стр.  67.
8. Яковлев  В.  "Высоцкий  в  Макеевке"  Донецк.  2013  г.  Стр.  8.
9. Носов  Д.  "Песни  для  чародеев"  //  газ.  "Макеевский  рабочий"  1987  г.  22  ноября.  Стр.  3.
10. Яковлев  В.  "Высоцкий  в  Макеевке"  Донецк.  2013  г.  Стр.  15.
11. Там  же.  Стр.  16.
12. Бацалёв  Г.,  Набоков  В.,  Попельницкий  О.  "Владимир  Высоцкий:  –  Махнём  к  Махно?!"  Донецк.  2012  г.  Стр.  82.
13. Там  же.  Стр.  86.
14. Носов  Д.  "Вынужденная  остановка"  //  газ.  "Макеевский  рабочий".  1987  г.  21  ноября.  Стр.  3.
15. Яковлев  В.  "Высоцкий  в  Макеевке"  Донецк.  2013  г.  Стр.  12.
16. Там  же.  Стр.  15.
17. Носов  Д.  "Песни  для  чародеев"  //  газ.  "Макеевский  рабочий"  1987  г.  22  ноября.  Стр.  3.
18. Фонограмма  выступления.  Москва.  РТИ  АН  СССР.  Октябрь  1970  г.
19. Гулевская  Т.  "Сценарий  "Высоцкий  в  Макеевке".  1970  год"  -  www.proza.ru/2012/01/25/143  
20. Яковлев  В.  "Высоцкий  в  Макеевке"  Донецк.  2013  г.  Стр.  14.
21. Там  же.  Стр.  15.
22. Локтионов  В.,  Яковлев  В.  "С  Владимиром  Высоцким  –  по  Донецкой  земле".  Донецк.  2003  г.  Стр.  28-29.