| Сторінки (1/19): | « | 1 | » |
- Мамо, а яка твоя найбільша любов була? - дівчинка-підліток незвично близько підсунулася до ніг матері і обійняла їх.
Висока струнка 35-літня жінка сиділа в м’якому кріслі. Невеликій, але дуже затишна вітальня, приємні для ока пастельні тони. Світло-русе волосся було зібране в акуратний пучок на потилиці. Тонкі окуляри робили обличчя більш серйозним, вона так здавалася на кілька років старшою. За ними ховалися далекозорі мало не з дитинства очі. Приємні, глибокі і тепло-сірі. На ній був світло-коричневий легкий светрик і бежеві шорти.
Жінка тримала в руках відкриту, але перевернену книжку. Кастанеда – цікаво ж, чим молодь зараз зачитується.
В ногах на підлозі сиділа чорноволоса худенька дівчинка. Донька. Жінка дуже любила доньчине волосся. Дівчинка і так була особливою. А її волосся ніби на весь світ про то заявляло. Розкішне, густе і м’яке. Вона, скільки себе пам’ятала, любила чорне волосся. Шкода, самій не дісталося. Але донька – чудове має. Часто в голову приходили думки, що ця дівчинка – єдине, що в неї є. І єдине, що її тут тримає. Де «тут»?
- Найбільша? – жінка замріяно посміхнулася. – Такою вона і була – найбільшою…
Вона пам’ятала все до найтоншого його поруху.
Пам’ятала, як вперше побачила його. Випадково. Все прекрасне трапляється випадково.
Як тіло прошило струмом, коли він вперше взяв за руку. З тих пір її тіло так світилося лише тоді, коли поруч був він. Його великі чорні очі, густе чорне волосся, завжди теплі і такі сильні руки. Жінка довго звикала до нього і так і не змогла звикнути. Дні як роки. Місяці як хвилини. І раптово, зовсім раптово вона побачила своє фото з ним і усвідомила, що ніколи ще не бачила себе такою щасливою.
Скільки пристрасті і сили було в першому поцілунку. Короткий поцілунок, що охопив всю її вічність. Жінка смакувала його кожного разу, і кожен поцілунок був першим. Як тонко тоді відчувалися рухи його рук, його губ. Як чулися тоді всі його слова. Напівшепіт ставав криком. Бо ж то були найцінніші слова.
Яким великим став світ, коли почула його перше «ти будеш моєю?». І як була його. Він вмів і любив берегти своє. Тримав. Терпів. Був поруч, коли їй того було найбільше потрібно. А він був її. Все навколо від того було крихким і ніжним. А вона – сильною, бо він був її, до останньої клітинки.
І марила. Так багато марила ним. Думки – про нього. Слова – про нього. А чому ні? Він-бо робив її щасливою.
- То було дуже давно, доню. Чотирнадцять років тому. Ми з ним випадково познайомилися. І починали зі сварки. Він їхав на авто і ледве не збив мене на пішохідному переході. Нічого незвичного насправді. А потім якось… Само собою все вийшло. Перше кохання – воно не буває неособливим. Ти це скоро, я так думаю, зрозумієш.
Такого більше ніколи з нею не трапилося. Не бувають випадкові речі неважливими.
Нічого незвичного насправді. Голос його тільки до кісточок пробрав. Вкотре і вкотре вона опісля закохувалася у його голос. Подав руку у рукавичці. Відкрив двері кафе. Відсунув стілець. Як з фільму. А вона тоді була в джинсах і теплому волохатому светрі. Сама тепла і домашня. Затишна.
Потім було багато прогулянок і приємних дурниць. Кричати з даху багатоповерхівки. Бігати влітку під зливою. Кидати все і мало не з порожніми руками їхати мандрівкою містами України.
Фото не лишилося. А спогадів – безліч.
- Мам, а це був тато?
Вона пам’ятала все до найтоншого його поруху.
Його руки владно обіймали жіноче тіло. Оголені плечі плавно рухалися в такт сплетіння двох людей. Широка спина здіймалася разом із його диханням. Мокре від поту волосся зовсім потемніло. Очі були заплющені, а губи ковзали по неприродно світлій шкірі. Чужій. Чужі руки на його спині. Подряпини від нігтів, що аж сочаться кров’ю. І крики.
Його. Чужої жінки.
І її.
Вона втекла тоді.
Невіра. Образа. Знову невіра. І відчуття сну від сюрності того, що щойно бачила. Такого не може бути. Не може. Це був не він. Це все не з нею відбувається. Не він. Не він.
Багато болю. Сірого, липкого, схожого на бридку павутину зі слизу. Його хотілося викашляти, виплюнути, вирвати зсередини, щоб не пекло.
Або заснути. І коли прокинутися, то щоб всього цього не було. Знову бути щасливою. І щоб то був не він, а просто марення. Байдуже. Аби тільки він, аби тільки був і далі поруч з нею. Лише щоб болю того не було.
Але він був. Жінка десь глибоко в мозку затаїла знання того, що він буде з нею до кінця життя.
«Дівчинко, тобі сумно? Хочеш, розвеселю?» Молодий. Гарний. Темноволосий. Окрім того, нічим не схожий на…
Очевидно, побачив нерішучість у її очах. Підійшов ближче. Обійняв, поклав руку на нижню частину спини. Вона ненавиділа п’яних чоловіків.
Багато чого терпіти не могла в той час. І багато чого ненавидить досі.
Сльози виступили на очах. Жінка обняла доньку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515101
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.08.2014
МОВА ТІЛА або ТАНЦЮВАТИ ДЛЯ ДУШІ
Певно, кожному знайомий той стан, коли тіло поривається до танцю, а в такт музиці прагне ворушитися кожен м’яз. На думку спадає відомий афоризм: «танець – мова тіла». Повертаючись до коріння танцю, можна сказати, що так воно і є. Він належить до найбільш древніх форм несловесної комунікації. У той час танцем позначалося все: радість, горе, тріумф, страждання. Спілкування з богами відбувалося мовою тіла, а ритуальні танці з приводу будь-яких важливих подій процвітають і зараз у багатьох диких і напівдиких племенах.
Із розвитком цивілізації танець «упаковувався» в обгортку гарних манер, вишуканості, манірності, разом із тим, втративши функцію вираження емоцій. Така собі непристойність щирості законсервувала настільки корисний і важливий аспект танцю. Тут достатньо тільки пригадати вишукані менуети пар на балах, які так часто демонструються у фільмах. Звісно, так віддається данина епосі, однак який відсоток у такому танці справжньої людини?
Лише у ХХ столітті танець повернув собі свою роль – став тим полем, у якому людина може бути абсолютно щирою. Кожна, певно, пригадує, яке полегшення може принести, наприклад, дискотека, після важкого тижня чи сварки з кимось із колег. Це – одна із важливих функцій танцю, що лягла в основу використання танцю у психології та психотерапії. Танцювальна терапія – один із напрямків арт-терапії, що виник в середині ХХ століття і є відображенням того, які реальні можливості криє в собі танець.
Окрім відображення емоцій, якими вони є в цю мить, танець кожної окремої людини має ще й і свій неповторний почерк. Спробуй поспостерігати за рухами інших, тоді побачиш, що у кожного своя хода, своя манера кивати головою чи потискати руку. Точно так само у кожного своя манера танцювати. Зазвичай рухаються якісь окремі частини тіла, з певною інтенсивністю та амплітудою. Найчастіше це руки та ноги, рідше – інші частини тіла.
Цей «почерк» формується під впливом різних чинників і буде безглуздо сказати, що головну роль відіграє тільки настрій чи емоції в даний момент. Не менший внесок у таке-от формування здійснюють як переважаючий у житті емоційний стан, так і соціальне оточення, виховання та культурні норми в принципі. Таким чином, намагаючись відтворити танець іншої людини, можна увійти в її стан, зрозуміти, чим вона живе загалом і в цей момент.
Символіка тіла.
Кожна частина тіла відображає якусь сторону життя людини. Наш психологічний світ і наше тіло – тісно пов’язані, часто одне виражається через інше. Мовою тіла кисті рук, наприклад, відповідають за вираження почуттів, творчу реалізацію. Лікті – за «пробивання» на життєвому шляху, шия – контроль, плечі – відповідальність, ноги – відношення до того шляху, на якому зараз стоїть людина тощо.
Ліва частина тіла відповідає за жіноче начало, права – чоловіче, таким чином, перша вважається більш «емоційною». Домінуюча у рухах друга означає, відповідно, переважання «чоловічих» рис: активність, цілеспрямованість, наполегливість, агресивність, твердість, логічність. Якщо більш рухливою є ліва частина тіла, то це свідчить про більшу активність так званих «жіночих» рис – гнучкості, м’якості, терпимості, покірливості, інтуїтивності. Із таких-от деталей і складається твій танець.
Неважко помітити, що кожен з існуючих стилів танцю має домінуючі рухи та домінуючі у них частини тіла. Зверни увагу, наприклад, на східні танці, в яких, значною мірою задіяні ділянки тазу – такі танці стимулюють та пробуджують жіночність та сексуальність. Натомість латиноамериканські танці мають більший відтінок впевненості та активності (яскраво виділяються рухи ногами). Так можна продовжувати нескінченно. Однак варто розуміти, що і запрограмовані заняття танцями дають значний ефект – вчать рухатися тіло певним чином. Цим самим якісь риси, почуття додаються і до вашого репертуару поведінки.
Що міняти?
Існуючий танець – існуюча модель поведінки. Разом із тим, хто забороняє спробувати щось змінити? Спробуй, наприклад, більше рухати шиєю. Біль у шиї при цьому може означати надлишок контролю над собою чи ситуацією, невміння розслаблятися. Не можна і недооцінювати роль тіла у своєму житті – імовірно, що зміна у почерку танцю допоможе змінитися і моделі поведінки у житті. Більш, ніж приємним, можна назвати і танець як процес пізнання себе.
Варто спробувати у танці використовувати всі частини тіла, а, краще, по-черзі «потанцювати ними». Неможливо буде не помітити, що чимось рухати легше, а чимось – складно, можливо, незвично або навіть боляче. Легкість у рухах можу бути ознакою звичних рухів та моделей поведінки, домінуючих емоцій тощо. Натомість складнощі у рухах – своєрідна діагностика «проблем». Наприклад, якщо затерпають плечі – запитай себе, чи не надто багато відповідальності зараз на себе береш. Якщо незвично рухати кистями рук – замислися над тим, наскільки ти можеш виражати свої почуття тощо. Вказане вище – це точно не однозначні висновки, це лише приклади того, як тіло дає знати про те, що щось не так.
Танець має справді великий вибір ролей. Він допомагає виявити свій основний напрямок поведінки, дає можливість помітити те, що не помічалося навіть за допомогою самоаналізу. Так само можна побачити і проблемні зони поведінки та світобачення і спробувати щось змінити.
Завуальована злість.
Як уже було сказано, в танці виражаються емоції. Важливим пунктом тут є якраз можливість вираження тих почувань, які називають соціально небажаними. Наприклад, агресія чи злість. Ми живемо поміж людей та й у доволі складному суспільстві. Від взаємодії одне з одним (та і зі світом взагалі) нам нікуди не дітися. В будь-якому випадку і злість, і агресія є нормальними емоціями. Вони виникають тоді, коли ми повинні захищати свої кордони. Однак, оскільки ми живемо між людей і цивілізовано, робити все, що заманеться, не можемо. Із моральних, релігійних, культурних та і юридичних переконань. Часто і в родині ми виховуємося у напрямку «сердитися – не можна». А не сердитися – не виходить. Тому часто такі-от небажані емоції придушуються, даючи свої плоди у подальшому житті.
Виражати їх потрібно, а от знайти прийнятний шлях – важко. Дуже часто танець можу виступити таким-от прийнятним шляхом. Трансформація у рухи тіла – непоганий і однозначно корисний шлях виходу негативних емоцій. Побутує думка, що саме вираження соціально-небажаних емоцій у танці сприяє схудненню.
Разом із тим танець однозначно може бути шляхом творчого самовираження. Кожен рух в будь-якому випадку нестиме відбиток конкретної особистості, а знання і вміння володіти власним тілом – поглибить ефект.
Виявляється, танцювати – це не тільки приємно, а і корисно. Гарний стимул, чи не так?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514234
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.07.2014
Гарний був будинок. Доки в ньому не поселився демон. А тепер цей будинок гарно горить. І тепер стало дуже тепло, бо горить. А було холодно. І страшно. Бо в будинку жив демон.
О, ні! Він був зовсім не страшний! Красень! Справжнісінький Аполлон!
Але все одно – демон…
Я жила ним. Я дихала ним. Я любила ним. А він мене зрадив. І тепер це – демон.
Він при всіх назвав мене дурепою і страшком. Та це нічого. Мені не було соромно. Мені було все одно.
Я зрозуміла, що це демон, коли він сказав, що я бігаю за ним, ніби непотрібне бридке цуценя, що він мною просто користувався. І це було б нічого. Але він виколов мене зі свого серця. Чи викинув? А я ж йому віддала себе. Всю…
Здається, провалюється дах. Стільки людей зібралося подивитися, як я виганяю демона! Дивні вони. Бігають, водою будинок поливають. А він же так гарно горів! Шкода…
Мабуть, вони хочуть, щоб я вийшла до них… Я ж вигнала демона. Ні, не вигнала – провчила. Щоб знав, як ображати інших. А що? Подякувати? Та ні за що, любі! Я просто раніше, ніж ви побачила, що це демон.
Спочатку було боляче. Холодно і млосно, моторошно і темно, бо той демон звив усередині мене гніздо. Велике і чорне. Воно мені боліло і пекло, і через нього хотілося плакати. А іноді навіть кричати. Але я витримала. Я – молодець! Мамі дякую. Я заради неї не кричала. Спасибі, матусю! Ти бачила, як гарно горіло?
Ну от. І навіщо було поливати водою?
Тепер не горить…
Світле, прекрасне було видовище… Ось як гарно сяє, коли караєш демона!
Ой, когось винесли. Маленьке тільце. Все чорне, але ж маленьке. Значить, це сестричка демона. Хороша була дівчинка. Та ні, мені не шкода – не хочу псувати настрій чимось таким, як її тільце. Чорним.
Хороша була дівчинка. Але вона сестра демона. Виходить?.. Теж маленький демон… Дивно… Скільки ж довкола демонів! Скільки ж іще мені треба зробити!
Ось іде він. А ні, біжить.
Кумедний він тепер, цей демон! Блідий наче… І в очах сльози. Мені видно, бо я недалеко, за деревцем. Звичайно, воно мене заховало від демона. Бо він злий, я добра. І ще воно бачило, як гарно горіло. А тепер дякує…
Демон подивився в мій бік своїми страшними мокрими очима і я затремтіла… Страшно…
А тоді якось мимоволі все в мені усміхнулося… Дивно…
Тепер я його демон…
16.08.2008 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497229
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.05.2014
Жіночність. Чим пахне тобі це слово?
Слабкістю. Ніжністю. Теплом. Турботою. Затишком.
Силою. Хижим поглядом. Плавними рухами. П'янкими ароматами.
Чарами. Травами. Відьомством. Лукавістю. Хитрістю.
Вогнем. Гарячністю. Емоціями. Поривами.
Домом.
Материнством. Розумінням.
А ще - гнучкістю. Жіночність завжди цікава і тепла. І контрасти. Скрізь - дуже багато контрастів.
Жінка - джерело енергії. Через неї вона дається людському світові навколо. Через неї вона відображається і змінює.
Жіночність - богоданність, яка дарує світові любов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496934
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.05.2014
Знову покричу душею. Про відмінності.
Раніше я дуже багато думала про те, як сміють люди не тримати своє слово. І в серйозних речах, і в дрібницях. До тих пір, поки одна жінка не сказала мені фразу. Та фраза поміняла багато в тому, як я бачу світ навколо.
"Якби всі були однакові, було б нецікаво жити".
Скільки задоволення можна отримати, якщо просто спробувати почути іншу людину і прийняти її. Знаєш, читачу, мені цікаво, коли мені розказують про влаштування ядерного реактора. Хоча я ніколи раніше про це не думала. Мені цікаво, коли незнайома дівчина випадково вирішила розповісти про дивний романтичний збіг у стосунках. Хоча я ніколи раніше її не бачила і, певно, вже і не побачу. Мені цікаво, коли хлопці розказують про бійки. Хоча я ніколи такого не розуміла і навряд зрозумію.
Бажання приймати відкриває двері світу і людської душі. Щире і непідробне. І отак стає цікаво жити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496817
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.05.2014
Просто зараз. Просто думки вголос. Про що ти мрієш? Чим проживаєш дні? Чим жив сьогодні? А вчора? Про що думаєш, коли засинаєш? А коли прокидаєшся?
Ти звертав увагу на те, яка зараз навколо зелена трава? Ти помічав, що якщо хоч трошки подивитися на сонце, вона стає синюватою? Ти бачив, що пелюстки кульбабок, оті, що в серединці, не жовті, а майже білі?
От знаєш, я пригадую свої перші почуття і думки, коли одягнула контактні лінзи. Я погано бачу давно вже, більшу половину свого життя. Не звертаю на то уваги якось - все, що потрібно, помічаю, та й по-всьому. А тут пригадую.
Я плакала. Від того, що можу бачити кожну окрему травинку під ногами, кожен камінець на бетонному тротуарі. А ще з висоти мосту бачила, як під водою плавають рибки. Там така гарна течія. Різка. І я бачила усі хвилі. А ще я бачила тріщинки на останніх поверхах багатоповерхівок. І кожен окремий листок на деревах. Я кілька днів просто ходила вулицями зі сльозами на очах.
Читачу! Подивися навколо! Помічай! Скільки ж тебе оточує краси. Ти насправді - щасливий! І я. Щаслива.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496632
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.05.2014
Хто ти?
Сон чи реальність?
Я збираюся до магазину по хліб, виходжу з під’їзду і бачу тебе. Ти ведеш велосипед. На спині, здається, вічний рюкзак: чорний, з темно-синіми смугами і наліпкою групи «Арія». Одягнений у таку ж вічну куртку і джинси. Ти обертаєшся до мене і киваєш. Киваю у відповідь.
Та раптом в тебе виростають крила, такі великі, сріблясто-сірі. Ти злітаєш і кудись далеко, хоч і не дуже високо, летиш. Велосипед падає на асфальт. У двір заїжджає машина. Хм, зараз ти залишишся без велосипеда…
Я не кліпаю. Але якось пропускаю ту мить, коли ти знову опускаєшся на землю, піднімаєш свій велосипед і відбігаєш з дороги.
Я іду по хліб.
Сиджу в подруги. Слухаємо музику. Пліткуємо. Стук у двері. “Сходи відкрий, я чай роблю!” Встаю з дивана, підходжу до дверей. Відкриваю. На порозі стоїш ти з вічним рюкзаком, тільки чомусь не на спині, а в руці. “Привіт!” - “Привіт…” раптом ти розсіюєшся у повітрі якимись сріблясто-сірими блискітками. Рюкзак падає. Я нахиляюся, щоб підняти, але боюся, щоб теж не розсипався. Хм. Не розсипався. Дивно. “Ой, який я забудькуватий!” Твій голос пролунав у мене за спиною. Мені здалося, що в мене загорілося волосся – так чомусь стало гаряче і страшно. “Жах просто! Мало того, що він в мене з рук випав, так я його ще й підняти забув!..” Я посміхаюся.
ХТО ТИ?!
СОН ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495914
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.04.2014
Вона танцювала так, що було боязно дивитися на неї. Вона танцювала так, що хотілося торкнутися її. Здавалося, ніби її тіло не рухається, а перетікає з одного місця в інше, народжуючи при цьому музику. Вона танцювала так, що хотілося володіти нею.
Він зробив перший крок назустріч. Її енергія продовжувала плавати по тілу, випромінюючись то з припіднятої руки, то з кінчиків волосся, що відбивало проміння світломузики. Другий крок. В неї закриті очі і злегка усміхнене обличчя. Здавалося, ніби вона не тут, а десь у своєму світі. Третій крок.
Він підійшов до неї. Вона різко розвернулася. Йому в обличчя вдарив солодкий аромат її волосся. Він легко, наче боячись, що ілюзія розпадеться, поклав руки їй на талію. Йому здалося, що вдих її став глибшим. Він повільно нахилився до її шиї. Видихнув. Зашепотів: “Ти дивовижна… Вільна… Дика… Чудова…”
Її дихання стало ще частішим і глибшим, але вона продовжувала пливти, перетікати з однієї його руки в іншу. Здавалося, що він робить те, чого до цього часу не змогла зробити жодна жива душа: тримає воду голими руками. Таку ніжну і таку скажену. Таку сильну. Його руки плавно ковзали по її талії, зігріваючи холодний шовк її шкіри своїм теплом.
Музика скінчилася.
Вона повільно повернулася до нього обличчям і відкрила очі. Його обпалило поглядом. Це тривало тільки мить. Тоді вона повільно обняла його прохолодною рукою за шию і владно притягнула його обличчя до себе… Він нічого не чекав. Почув її шепіт: “Я тебе запам’ятаю назавжди. Ти мене теж”. Вона посміхнулася, відштовхнула його і пішла до виходу. Він дивився їй услід, розуміючи, що вона збрехала: він її забуде.
Біля самих дверей дівчина спинилася і, обернувшись обличчям, помахала рукою… Вона сказала правду: на її тонких пальцях срібною змією висів його ланцюжок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495670
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.04.2014
* * *
Сиджу на дивані. Чекаю. Натхнення. В руці механічний олівець. Мдя. Ну, як завжди, немає заряду. Встаю. Іду до свого столу. В одній шухляді нема, в другій теж. Згадую, що востаннє бачила коробочку в сумці. Іду на коридор. Гм, сумки теж десь нема. Стає смішно. Повертаюся до столу, беру ручку. Ого, навіть пише! Аж дивно.
О! Згадала! На кухні на полиці лежать сережки. Сходити б прибрати, чи що? Іду на кухню, світло на коридорі не вмикаю, щоб нікого не розбудити – ніч все-таки.
Ай! Понаставляють тут дверей стільки! Пройти не можна!
Так-с…Чого ж я сюди прийшла? Хм… Ага, по сережки. Ось одна, а де друга? А, он де! М-м-м, вафля! Хрум-хрум…
Повертаюся в кімнату. Погляд випадково падає на стілець за дверима. Трісь! Зламався. Погляд.
Та-ак. Почнемо зі спинки, доки не зламалася ще й вона. Одна кофта, друга, третя, спідниця, ремінь, ще один (ого, а цей тут де взявся?!), четверта.., а, ні, це футболка. Відкриваю шафу. Хм, воно й не дивно, що там полиці напівпорожні – все на стільці.
Поскладала. Дивлюсь на годинник: 00:40.
Сідаю на диван. Беру ручку в руку. Опускаю до аркуша паперу. Піднімаю погляд на полицю – сережки. Встаю, беру сережки, несу на місце. Так, сережки прибрала.
Повертаюся в кімнату. Сідаю на диван. Беру ручку. Повертаю голову. В поле зору потрапляє книжка О. Громико. А я ж її так давно не читала…
Читаю. Збираю всі залишки волі в кулак. Закриваю і відкладаю книжку.
01:32. А, може, вже спати?..
Ні! Терпи козак - отаманом будеш!
Беру ручку.
Беру аркуш паперу.
Сиджу на дивані. Чекаю. Натхнення…
19-20.06.2009 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495669
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.04.2014
Так тихо. Спокійно. Тепло. Трошки сумно і злегка боляче. І хочеться з усієї сили вдаритися в цей терпкий біль, влитися в нього, аби він обійняв тебе, огорнув гарячими сильними руками. Так хочеться у них втонути, в його руках, відчути ту величну міць, яку він, той біль, може дарувати беззахисній істоті – людині.
Він проймає, пронизує. Ти чекаєш, доки приємна гірчинка захопить тебе повністю, доки не відчуєш майже явно її смак у себе на губах, на язиці.
Здається, ніби усе своє свідоме життя пливеш проти течії чи то намагаєшся вибратися на берег. Це стомлює, витискає з тебе усі сили. Ось зараз уже… відчуваєш – зірвешся. Зірвешся і течія понесе тебе, і не матимеш виходу. Але раптом ти бачиш, що хтось викидає тобі мотузку. Ти щосили хапаєшся за неї. Тепер ти знаєш, що зможеш втриматися – що тебе втримають. Тепер розумієш, що можна нарешті дозволити собі бути беззахисним, можна віддатися на чиюсь волю, довіритися не своїй силі, цілком і повністю, знаючи, що вона не підведе, що руки там, десь на березі, триматимуть...
І хіба біда, що буде боляче голим долоням на мокрій мотузці? Цей біль легко витримати, він навіть здається тобі чимось приємним, має терпкий смак, з гірчинкою, немов у кмину, він теплий, він огортає тебе, розпливається по тілу, занурюється у кожну твою клітинку. І так він перетворюється з тілесного болю у щось більше, глибше, значно могутніше, аніж ти сам. Йому хочеться скоритися, хочеться з усієї сили вдаритися у цей терпкий біль, влитися в нього…
Чи скінчиться це рано чи пізно? Чи скінчиться ейфорія від болю, що дарує довгоочікуваний спокій і тишу в душі?
Все рано чи пізно закінчується.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495502
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.04.2014
«Не гоже тобі самій в купальську ніч ходити…»
Колись бабуся крізь сон пробурмотіла ці слова. Ніколи їх не згадувала.
«Кохана, біжи сама на річку! Бо ж батька мушу дождати!»
«Дивися, а то вінок по річці пущу, поки тебе не буде» - лукава посмішка осяяла личко, в ясних медових очах застрибали смішинки.
«Ой вже ж? Дочекаєшся – дожену…» - Назар засміявся…
Показала йому язика і побігла. І так вже бо дівчата без мене пішли…
Стою на березі.
Навколо купки безликих людей. Вони стоять і дивляться на воду порожніми очима. Їх нема тут. Їхніх душ немає. О, Господи…
А річка тече. Повільно-повільно.
Ластівки не літають. Соловей не співає.
Дзвони не дзвонять.
Моторошна тиша. Звіщає про щось. Таке страшне, чого ще не бачив мій світ.
А річка тече. Повільно-повільно.
На річку спускається човен-чайка. Там стоять дівчата. Яринка, Марійка, Наталка… Інші, не знаю їх. В одних сорочках…Босі…Простоволосі. Якісь ніби прозорі. От тільки пишні свіжі вінки… Мертві. Вони дивляться вперед порожніми очима і співають…
Любисток, м'ята, трохи полину -
Плетуть дівчата чарівне зілля…
Білі сорочки розвіваються по вітрові. Річка тече. Сіра вода легко відносить човен від берега. Дівчата продовжують співати…
Вінки пускали, ватру палили,
Долю шукали, в ніч на Купала…
Я стою на другому човні. Навколо мене так само стоять дівчата. Порожні очі, сірі савани довгого волосся. Сліпі. О, Господи! Спаси, Господи… Я ж не мертва ще!!!
Розпущене волосся чорною хусткою закриває спину. Вітер грається ним, перетворює його у клубок чорних змій… Вони замітають мені очі… Вінок не дає підняти голову вгору…Я бачу тільки воду. Страшну, сіро-чорну. Прозору і мертву.
Ми теж починаємо співати…
Ой, ти дівчино, моя лебідко,
Не бійся ночі, пташко тендітна…
Спаси, Господи…
Перший човен починає повертати. Пливе якимсь гапликом. Тепер бачу їх навпроти себе. Яринка, Марійка, Наталка… Сліпі. Мертві. Співають. А човен починає пливти під воду. Дівчата стоять і співають. Ось їхні ноги вже під водою. Білі сорочки помаленьку ховаються у річці. Невмолимо. Швидко. Тепер їхнє волосся покриває рухливе плесо… Як листя латаття. Вінки ховаються під водою…
А пісня лунає далі…
В танок ставали, брали у пару,
Пісень співали, в ніч на Купала…
То ж я співаю!!! Наш човен відпливає від берега. Я не мертва!!! Мамо!!! Тату!!! Назаре!!! Де ти? Де ви?
Господи, спаси…
А човен пливе. Він не гойдається на хвилях, не спиняється. Повільно і невмолимо…
На березі – безликі люди з порожніми очима. І все. Сіро і страшно…
Та що ж це?
Поруч зі мною – Оксана, подружка… Оксано!!! Оксанко!!! Як вона може цього не чути? Не відзиватися?
Все тіло немовби закололо голками. Сльози потекли з очей… Цього не може бути. Цього не може бути. Я не хочу так!!!
Човен починає повертатися. Бачу біля берега наступний. Знову мертві дівчата з порожніми очима.
Боже, поможи! Жах сковує, не дає порухатися. Давай же, давай! Ще трошки! Ні!!! Впасти хоча би звідси! Чи навпаки? Хоч би не померти! Що ж це за одуріння? Це сон?! Хіба смерть може бути сном?!
Крик нарешті прорвався через паніку. Ні!!!
Стрибнула з човна, пливти. Куди?!
Як же ж важко… Річка не хоче мене відпускати.
«Даринко!»
З берега пролунало рятівне.
Слава тобі, Господи!
Якось раптово я опинилася в його обіймах. Мій Назар. Обійми мене! Просто обійми. Це все скінчилося? Це все скінчилося. Він – живий. І я – жива. І сльози в мене живі. Його сорочка мокне. Така тепла-тепла. Нагріта ним. І його руки найміцнішим у світі, Богом даним оберегом навколо мене…
«Не гоже тобі самій в купальську ніч ходити…»
Пісня: музика і слова А. Мочурада
27.06.2012 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494460
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.04.2014
А часом можна просто побачити сонце...
«Просто ішла по вулиці. Так сонячно! Світло так... Хочеться усміхатися... Карамельні губки самовільно розслаблюються в посмішці. Як же ж світло! Всередині... Сяє як. Посмішка. Вона теж всередині мене. Така…така всеохоплююча… Вона втягнула все-все моє тіло. Ось лоскоче в животі. Ахаха! Як кумедно! Скільки світла навколо. Хто казав: кольорове, мов райдуга? Ми сліпі! Чуєте? Ми сліпі!!! Ми ніколи-ніколи не бачили по-справжньому райдуги! Скільки там барв!»
А вона просто ішла по вулиці. Весна прийшла. Все оживає. Вона оживає.
«Я жива! Наскільки ж я жива! І не самотня я!!! Я живу з цими кольорами! І хто скаже, що вони не мої? Мої! Мої! Вони такі ж, як я! Яскраві!»
Як свіжо навколо. А вона просто посміхається.
«Кажуть, що я щаслива людина! Так!!! Я ЩАСЛИВА ЛЮДИНА! Бо я маю все-все-все!!! Веселку цю маю! Життя маю! Моє життя! Воно – найпрекрасніше, бо воно – моє!»
І ще вона сяяла. Ще не бачило без емоційне кам’яне місто таких сяючих очей. Блиск? Це навіть не блиск був. Її очі світилися. Щастям. Любов’ю. До себе справжньої. До світу. До сірого кошеняти, з яким вона вчора бавилася. До маленької дівчинки, що має рожеві бантики. До мрії. До чашки кави, що випила сьогодні зранку. До недоліків своїх і інших. До веселки. До авто, що щойно повз неї проїхало. До вітру. До сонця. До будинку із великими вікнами. До посмішки незнайомого хлопця, що проходив повз.
«Так тремтить все всередині! Справді, як то метелики літають. Теж кольорові. І вони хочуть, щоб я посміхалася! І я посміхаюся. І він посміхнувся! Очі в нього медові. Зачудовані. І медові. Обожнюю мед. Тепер його буду бачити як мед».
Знову посмішка.
«Як тепло. І вітер теплий. Ой, а я бачу своє волосся на вітрові… Воно чорне і блискуче. І від нього відбивається сонечко і знову стає веселка».
Як же добре!»
Добре…Бо це життя тільки нам належить. І тільки ми повинні вирішувати, добре нам буде чи ні. Ніхто не зробить за нас цей вибір. Ніхто не змусить нас посміхатися, якщо ми того не забажаємо. Немає безвихідних ситуацій. Є тільки бачення ситуації, яке робить її безвихідною. Світ є лише таким, яким ми його сприймаємо – сірим чи кольоровим, холодним і затхлим чи теплим і свіжим. Це наші життя і наш вибір – яким він буде у наших очах. Тому, як би банально це не звучало, але наше щастя – в наших руках.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494212
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.04.2014
Ой, плету, плету віночок
Водою пускаю…
Гілочка верболозу, ще одна, тоді кленова, знову верболіз…
Ой, плету, плету віночок
Водою пускаю…
Пальці швидко перебирають, переплітають гілля, наче нитки життя…
Ой, плету, плету віночок
Водою пускаю…
Доля до долі, подих до подиху, пісня до пісні, погляд до погляду…
Руки вправно сплітають вінок. Вся магія свята Івана Купала плавно вбирається в нього і водночас множиться. Гуляння продовжуються. Десь збоку чується безладний спів тих, хто вже відгуляв. Навколо лунає музика, що вже перестала гостро врізатися в чари, які обплутали берег річки в купальську ніч. Є тільки вінок.
Ой, плету, плету віночок
Водою пускаю…
Остання гілочка верболозу лягла в руку, вправно зв’язала вузлик. От і все. Вінок сплетений. Чомусь не віриться, що все тільки людська вигадка. Надто багато чар снує довкола, надто чисте і світле повітря, надто гаряче і казкове.
Ой, плету, плету віночок
Водою пускаю…
Рука торкнулася річкового плеса, потривоженого лагідним листям клена. Вінок ліг на воду. Рука відпустила долю, що попливла за течією. За кілька метрів почувся голос, що пробрав до самих кісток: “О хлопці, я вінок піймав!” Власник голосу обернувся і випадково глянув на ту, яка той вінок сплела…
Доля до долі, подих до подиху, пісня до пісні, ПОГЛЯД ДО ПОГЛЯДУ…
Ой, плету, плету віночок
Водою пускаю…
6.07.2009 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494211
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.04.2014
«О Господи! Як же це боляче! Як все всередині горить, палає! Як холодно стає…морозно, моторошно, страшно. Десь всередині мене засіла велика чорна діра, яка засмоктує все – навчання, роботу, сім’ю, мої емоції, хороші… а що таке «хороші»? що означає це слово? Мені здається, що я його десь чув раніше… Безглузде, дурне слово, яке не має сенсу».
Ігор сидів на ліжку, тримаючи в руках голову і час від часу з усієї сили стискав її. Наче хотів щось у собі втримати. Або навпаки – розтрощити.
«Чорна діра, вона ковтає все… І мене… Вона з’їдає мене. Ні, вона мене рятує. Чи з’їдає? О Боже! Ну де ж ти? Де? Куди ти пішла? Чому? Я не можу без тебе? Я не вмію без тебе думати, дихати не вмію, їсти не вмію, відчувати, бачити, сміятися, та що ж це таке? Що таке «сміятися»?»
Він опустився з ліжка на підлогу, почав сміятися. Істерично, намагаючись вилити із себе весь бруд відчаю… Він кашляв, почали текти сльози. Сміятися, коли важко заплакати.
«І жити я не вмію без тебе! Не вмію! Не можу! Не хочу! Не буду!»
Ігор різко підірвався з місця, підбіг до вікна і розчахнув його навстіж. В обличчя пахнуло змоченою дощем пилюкою та розквітлим бузком.
«То й що…»
Четвертий поверх. Достатньо високо, щоб серце встигло зупинитися. Зате не буде боляче… мабуть. Вже ніколи. Навіщо робити те, що не вмієш? Те, що не можеш? Не хочеш? Можна бути без болю, просто треба наважитися і ступити вперед.
Хлопець поставив одну ногу на підвіконня, потім іншу. Послизнувся, ледве не впав, але втримався за раму.
«Ха-ха-ха! От зараз буде добре. Я стрибаю у свою чорну діру! Вона мене спіймає? Я хочу бути там, там, де є моє навчання, робота, сім’я, мої емоції, хороші… Знати хочу, що означає слово «хороші». Щоб вони були у мене хороші!»
З очей потекли сльози. І як захотілося викинути це все із себе! Не придушити, не заглушити, не засунути кудись глибоко, а викинути, вирвати все разом із тією бридкою дірою, все, під корінь, щоб як не було, ні, щоб просто ніколи не було…
Раз, другий, Ігор почав хлипати, задихатися, нарешті позбавлятися отого злого, чорного. Він повільно опустився і присів на підвіконні. Плакав, плакав, нарешті плакав, мабуть, вперше так. Так сильно, так щиро, так палко. Так страшно.
«Я хочу, щоб стало легше… Я просто хочу, щоб стало легше! Мамо, обійми мене… Тату…Не відпускайте мене! Я просто хочу, щоб стало легше…»
Невідомо, скільки часу відтоді минуло. Ігор сидів на тому ж ліжку. Тримав у руках не голову, а книгу, просто читав. Задзвонив мобільний.
- Так, слухаю! О, привіт, Катю! Як справи, сонечко?
…
- Звичайно сумував. Вже не можу дочекатися, коли ти приїдеш.
…
- Справді? Я дуже за тебе радий! А ти коли приїдеш у місто?
…
- У суботу? І я нарешті тебе побачу!..
…
- Та все добре, на диво. Я здав на четвірку! Матиму стипендію!
…
- На роботі взагалі все класно! Мене обіцяють взяти у штат, уявляєш?
…
- О так, так… дякую… До речі, мама з татом тобі привіт передавали!
…
- Ага, обов’язково передам!
…
- Я тебе люблю! Приїжджай!
«Моє навчання. Робота. Сім’я. Емоції… хороші. Знаєте, що таке «хороші»? А я знаю! Це такі, коли радісно, такі, коли хочеться обійняти увесь світ і віддати йому хоч трішки того щастя… Коли аж тремтіти починаєш від того бажання… Коли є одна єдина дівчина, яка мені потрібна. І більше ніхто. Любов – це теж хороше…
Мені нарешті стало добре».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492427
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.04.2014
«Я тебе ненавиджу».
Оля лежала на підлозі. Скрутилася калачиком і, закривши обличчя руками, плакала. Щока ще й досі пекла. Певно, що на вилиці за годину-другу з’явиться великий темний синець.
«Я тебе ненавиджу. Тварюка. Бездушна тварюка. Ти ж навіть не чоловік. Нікчема. Я тебе ненавиджу. Я тебе зневажаю. Негідник. Ти більше ніколи цього не зробиш. Ти більше ніколи мене не торкнешся. Ні долонею, ні губами… Боже…
Ні кулаком. А я… Я змушу тебе страждати. Ти сам втопишся у тій калюжі бридкого приниження. Я обіцяю. Ти благатимеш… А я навіть голови не поверну. Я не люблю тебе. Я не люблю тебе! Я не люблю тебе!!! Чуєш мене!!! Я тебе ненавиджу!!!»
Вкотре.
«Як же це огидно. Вкотре. Я більше так не хочу. Яка я брудна…
Мені страшно!.. Як страшно… Щоразу. Аж болить і тремтить в колінах, в руках, в усьому тілі. Так, що поворухнутися не можу! Це тупе заціпеніння… То воно дозволяє тобі таке зробити! Через тебе я така! Я не така слабка!!! Ти щось зі мною робиш! Ти точно щось зі мною робиш!.. Щоразу. Божевільний. Псих, Господи, та він же ж справжній псих! Нікчема, ненавиджу, ненавиджу його!!!
Погляд божевільний…
Любить. Любить?! Виплюнути хочеться це слово! Викинути, стерти, ні, навіть не стерти, цього мало. Вирізати, разом із шкірою, м’язами, вичавити з кров’ю, до останньої краплі! Щоб не було! Не хочу так більше! Не буду! Я ненавиджу його!!!»
Ридання почалися з новою силою. По стерплих долонях текли сльози, одна за одною. Великі, пекучі, солоні. Вкотре через нього.
Хтось сів поруч. Знайома рука легко лягла на спину. Ніби вибачаючись.
«Ну іди звідси… Коли ти нарешті не повернешся?..»
Оля поворухнулася, відсунувшись подалі. Той хтось акуратно ліг поруч. Просунув одну руку попід її головою, іншою обійняв за плече. Теплі, затишні обійми навіяли терпке почуття безпеки. Такі рідні. Такий рідний. ЗамОк.
«Господи, та я ж помру, коли ти не повернешся!!! Яка я дурепа! Я себе ненавиджу! Не можу я без тебе, дурню! Ох, та який дурень – він не дурень, він все добре розуміє! Що нікуди не дінуся, що помру, якщо він десь зникне…
Хай розуміє, він в мене розумний…»
Злегка прохолодна рука відняла від розпашілої щоки її долоню. Торкнулася почервонілого місця…
- Кохана… Пробач…
«Пробачу…»
- Я змінюся. Обіцяю тобі, маленька моя… Я більше ніколи-ніколи цього не зроблю!
«Зробиш. Зробиш. Твої обіцянки вже давно нічого не варті… Ти ж не змінишся. Ніколи, мабуть…»
Голос лунав тихо, заворожуюче. Рука була прохолодна і заспокійлива.
«Я не хочу!.. Я не хочу… Яка ж я… Ну ти ж змінишся? Чесно?»
- Чесно? – крізь сльози Олин голос прозвучав здавлено і слабко. З надією.
- Чесно. Заради тебе.
- Я тебе люблю.
Він бережно повернув її до себе і легко торкнувся її губ своїми.
- Я теж тебе люблю. Більше всього на світі.
«Мені нарешті стало добре».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492426
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.04.2014
[b]Творчість – дана Богом, Абсолютом, природою – кому як комфортніше – можливість переживати все, що з нами відбувається. Творчість – актуалізація нашої внутрішньої могутності. Творчість – те, що приносить справжнє, чисте задоволення.
[i][/i][/b]
- Ірен, готуйся!
«Ну нарешті! Нарешті!!! О Господи, перша спроба! Найважливіша у житті, єдина! Ах! Як же ж це… аж розпирає! Як страшно… Як все тремтить… Ахаха, хоч би не спіткнутися… Господи, поможи! Боже, поможи! Боже благослови!»
Дівчина поцілувала хрестика, і поклала ланцюжок на стілець.
- Ірен, вихід!..
…Хижою ходою на сцену вийшов звір. Кішка. Сторожко вона зробила перші два кроки і завмерла. Готується нападати…
«Його немає! Як же так! Як він міг не прийти?»
…Нападає… Швидко, стрімко. І страшно стає від її погляду. Від чорних зіщулених очей. А скільки пристрасті у рухах. Пластика заворожує. Кожна клітинка її м’якого тіла ллється одна за одною, кішка перетікає з місця на місце…
«Ну що ж… хочеш так? Буде тобі так!»
Жертва загнана в кут.
«Буде так. Тепер буде так, як я хочу!
Як це потрібно… Як солодко. Оце життя. Жертва? Я? Ні, любий, тепер жертва – ти!»
Жертва загнана в кут. П’янкий танець тріумфу хижого звіра. Зараз буде кінець.
«Зараз буде кінець. Як просто… відпустити тіло. Воно знає, що хоче. І знає, чого хочу я».
Кішка настрибує на жертву і впивається кігтями в одяг. У шкіру. Жертва сичить.
«Буде так. Руки просять, щоб я їх відпустила. Груди вимагають випустити крик. Нарешті звільнитися. Від тебе звільнити. Тіло. Страх? А чого боятися? А кого боятися? Ахаха…»
Вдоволений рик хижачки.
«Глядачі… як вони дивляться. Це моє місце. Це мої володіння. Отут – моє. І я – отут.
Господи, спасибі Тобі. Я це зробила. Вони – мої. Все моє. Як вони дивляться! Як впиваються у мене їхні очі. Як це… чудово. Я змогла! Я змогла!!!»
Бурхливі оплески. Глядачі почали вставати зі своїх місць. Аплодисменти стоячи.
Поклон.
«Вперше в житті. І як востаннє. Все навколо – моє. Сцена – моя. Глядачі – мої. Їхні емоції… скільки емоцій. Вони навіть пахнуть аж сюди. Такі сильні, п’янкі. Як же це… Неймовірно. Як ніколи. Як вже давно не було.
Мені нарешті стало добре».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492264
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.04.2014
[i]Дзеркальний потік води змиває зі стомленого тіла гарячність і напругу… Легким тремтінням воно відзивається на муркотіння крапель, що міліметр за міліметром обіймають, погладжують таку спраглу шкіру… [/i]
Ледве чи не вперше за це літо вирішив піти із друзями на рибалку. Так хотів, не міг дочекатися. Захопливе відчуття: тиша, мірно стікає вода, з друзями врешті-решт поговорити можна. А тут як на зло… Робота, закрутився, збирався в останню мить…Воблери забув.
А, все одно. Коля, Рома, як він давно їх не бачив. З тих пір, як відслужили, оце тільки вдруге побачилися. Добре, що вихідні. Можна затриматися, нормально відпочити разом, старе згадати. Он Рома одружився. Жінка красуня, молодець він. Любить її, хех, такий бабій був, а тут: тільки Іринка і нікого більше не треба. Щасливий.
Приїхали. Розклалися: сало, багаття, шашлик, хто горілку, хто пиво, хто сік. Нема чого зловживати, воно ще нікого до добра не довело. Приємно і легко текла розмова, реготом, певно, всю рибу порозлякували. Дурні, ахахах…
Телефон… І чого було його не вимкнути. Пішов вздовж річки, слухав батька.
- Так, так, звичайно. Заїду. Чому ні…
Спочатку подумав, що божевілля… Русалка… Дожилися.
Так не буває.
Волосся чорним водоспадом заливало спину, сяяло на сонці, переливалося золотом, фіолетом, каштаном, шоколадом…чим завгодно… яка різниця. Схилена голова. Тонкі зап’ястя, ніжні пальці без жодної прикраси. Спина… Як пісочний годинник. Чи гітара. Торкнутися хочеться. Мокра біла тканина облягає засмаглу шкіру.
Вона обернулася. Не обпалювала поглядом. Не просила. Вимагала. Іди сюди. І пішов. Бо не можна протистояти. Чарує.
- Як холодно…
Чого вона хоче?
Зблизька ще прекрасніша. На дотик. Холодна, змокла тканина. А шкіра гаряча. Смачного шоколадного кольору, на дотик схожа… не оксамит… щось краще, чого ще не бачив, не відчував.
Блузка не приховувала шиї, ключиць, впадинки між ними. Захотілося, щоб нічого не приховувала. І торкнутися. Витерти краплі води, що стікають глибше. У той момент заздрив їм. І повітрю заздрив, що торкалося її.
Порухала ніжкою. Спробувала більше закутатися у блузку. Дурень. Зняв спортивну куртку, накинув на неї. Випадково, зовсім трошки, на мить торкнувся руки. Гаряча. Кинуло в жар.
Не можна так. Не можна. А вона дивилася. І знову вимагала. Тепер вже палила. Зсередини. З глибини. Кожна клітинка свідомості розсипалася вуглинками, зникала. Палило сонце. Вітер охолоджував. Але тіло ставало гарячим і терпке бажання бути якомога ближче до неї, з нею, в ній… теж палило…
- Арсен! Де ти? Ми тебе вже зачекалися!
Ігор підійшов і зупинився метрів за чотири.
- Ой, чи ти не ідеш?
- Іду.
Ігор постояв ще з десяток невимовно довгих, нескінченних секунд і пішов.
Грубуватий, трохи хрипкий сміх царапнув по тілу. І знову захлиснув страшної сили хвилею. Бажання. Знову торкнутися. Стиснути. З усієї сили впитися в неї собою. Фізично боляче було бути на такій відстані…
Вона зникла з мого життя так само раптово, як і зявилася там. Зачарувала… Сміх. Дотик. Поцілунок. Погляд. Вона врізається в пам'ять. Солодкий біль? Банально? Начхати. Вона – те, чого я забувати не хочу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492262
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.04.2014
Перед ним відкрився довгий-довгий темний коридор. В ньому – мільярди людей, прозорих, безликих постатей. Сіре. Погляд відпочиває – світло від людей тьмяне. Сіре. Але мозок працює, пульсує, вираховує: серед мільярда вибрати біле, яскраве, сліпуче – її. Закрити від світла очі й нарешті відпочити, заснути. Тоді прокинутись і побачити її обличчя – щасливе й нещасне. Закричав. Знесилений і напівмертвий, з останніх сил. Тоді вичерпався, випив сам себе до дна – впав. Знесилений і напівмертвий. Від сірого відділився клапоть світла. Воно засліплювало. Він заплющив очі. Світло підбігло до нього і впало на коліна, підтримавши надірваний, виснажений мозок. Воно дивилося на нього заплаканими очима і щось тихо, але палко шепотіло. Він посміхнувся і заснув. За мить підняв запалені повіки – його світло досі стояло над ним – щасливе й нещасне сонце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492131
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.04.2014
Три міста.
Три людини серед сотень тисяч.
Три ціни.
Місто Л.
На даху п’ятиповерховорого будинку стоїть дівчинка. Підліток, років 14. Старенькі витерті джинси. Кумедна футболка з кроликом. Салатові кеди. Солом’яне волосся, зв’язане у хвостик. По миловидному личку розмазані сльози і туш.
«Ну от і маєте! Ви цього хотіли? Цього? А я знаю, що ні. Ви нічого не хотіли. Не брешіть мені! Вам плювати на мене. Всім плювати на мене. Ідіть ви…
От побачите! Чуєте? Я вам доведу, що я варта!
Ах, та вам же все одно! Хахаха… Ну звичайно, яке ж вам до мене діло? Так собі, комашка там якась! Не треба я вам? Так? Не треба? Ну от і маєте! Радійте!
Ахахаха! Зараз я вас позбавлю від себе! Навіщо ж мені вам заважати! Всім заважати! О так, святкуйте завтра! Позбавилися! Побачимо, як ви засвяткуєте! А я не побачу, бо мені огидно на вас дивитися! Бридко! Я вас ненавиджу!
Ніхто не любить мене, нікому я не потрібна, тільки заважаю вам всім! Все, не буду заважати!
І я ж знаю, що ви будете плакати! Але вже буде пізно. Треба було думати, коли я була. Щоб знали! Я не люблю вас! І мене ніхто не любить! Все! Не хочу цього терпіти! Чуєте! Досить!!!
Прощавайте!»
Крок у темряву.
Вона ніколи не боялася висоти. Тепер вже нікому боятися чи не боятися.
Мати прокинулася зранку і побачила, що доньки немає в ліжку. На столі записка: «Прощавайте!»… Страшне передчуття. Неймовірне своєю жахливістю. Мати вибігла на вулицю і побачила тіло дочки, розпластане на бетоні.
Жінка в 37 років збожеволіла. То була її донька. Єдина на світі. Як єдина на світі близька душа. Вона ледве не померла, поки виношувала своє золото. Знала ж, що ця дитина буде для неї скарбом, найбільшим, найціннішим і єдиним. Бо нікого більше немає. Бо воно маленьке, так плакало, єдине. Віддавалася до останньої краплі, до останньої миті життя збиралася це робити.
І все. Була вона. Ця остання мить.
Місто К.
На даху п’ятиповерхівки група людей. Четверо, здається. Чоловіки. Один із них має зв’язані руки. Обличчя розмазане синцями, кров’ю, ліве око затекло. Інші доволі гарно одягнені. Один із них тримає у руці пістолет.
«О, Господи… Мабуть, це останні хвилини мого життя… Я вже не житиму, так? Боже… хоч би з ними все було добре… Олеся, Іринка… Я люблю вас… Боже, збережи їх! Тільки збережи їх…»
- Я нічого не знаю! Ахахах… Та і хіба вам вже не все одно?
«Я жити хочу! Я жити хочу! Боже, як я хочу жити… Олесе… я люблю тебе! Не покидай мене! Господи, допоможи! Я жити хочу! Я не хочу помирати! Я не можу зараз померти! За що? Що я такого зробив?!
Тільки Ти хоч їх вбережи! Благаю! Допоможи»
Жорсткий удар у спину.
Він боявся висоти. А хіба у нього про це запитували?
Олеся зранку увімкнула телевізор. Новини. «Знайдене тіло чоловіка… Побої… Смерть…» Смерть… З руки випала тарілка. Покотилася по підлозі, навіть не розбилася. Вона пам’ятала, як втрималася рукою за стіл. І більше нічого не пам’ятала довгий час.
Жінка посивіла у 30 років. Вона плакала безперестанку годинами, днями… Немовля у колисці теж плакало. Бо мами не було. Бо мамі було байдуже. Бо мамі було недобре. А, значить, увесь світ був недобрий, злий, страшний.
Таким він і лишився.
Місто Р.
На даху п’ятиповерхівки стоїть дівчина років 25. Одягнена трохи дивно: шорти і футболка явно схожі на піжаму. Довге волосся розпатлане. Ще більше куйовдиться на вітрі. Очі розслаблено заплющені, на обличчі час від часу на мить ковзає посмішка. Зараз затрималася.
«Кохана, давай, стрибай!
- Але ж я не вмію плавати! – от дурень… ммм…який же він сексуальний…
- Що за дурниці! Я ж тебе вчив! І взагалі я тут! Я не дам тобі втонути!
- А раптом? – ох, ну треба ж поприбіднятися…
- Ти мені не довіряєш? – от як ми насупилися… ще й відвернувся… ммм…а спинка яка… ну точно сьогодні він нікуди не втече…
- Як же я можу? Ахахаха…
Ой, це стрибати треба? Водичка спокійна, здається… Може, там і не так глибоко, як здається? Та і Саша там. Ну спіймає ж… Але ж цікаво як… Така прозора…
- Ти там не заснула? – як він сміється…аж пробирає…
- Лови!!! Ахахах…»
І підстрибнула. Прямо у темряву.
Вона просто не знала, що таке висота.
Саша прокинувся на світанку, а Томи не було. Де ж це вона? Отак щоранку він прокидався зі страхом: хоч би з дівчиною нічого не сталося. Сомнамбулізм, виявилося, може бути страшним. Щоранку чекало полегшення, коли наречена вибігала з душу і кидалася на шию з мокрими руками і губами за смаком зубної пасти…
Сьогодні її в квартирі не було.
В 27 років молодий чоловік твердо вирішив ніколи ні до кого не прив’язуватися. Так мозок вирішив, серце і все, що можна назвати несвідомим. З тих пір він почав боятися висоти і чомусь ненавидіти воду. Він не зміг собі пробачити… Чомусь все життя відчував, що він винен.
Це ж він вмовив її стрибнути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492130
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.04.2014