| Сторінки (4/362): | « | 1 2 3 4 | » |
Поміж життєвими сюжетами—холодне скло в панельних стінах,
В кафе стоять порожні столики, де двоє нудяться розсіяно.
Напівдріма, зронивши голову, самотня дівчина на станції,
І жінка стигне перед дзеркалом або веде по тілу пальцями.
Ми випадаємо з реальності серед луни в пустельній вулиці,
В чеканні білому зависнувши, там, де нічого не відбудеться,
В епілептично- жовтій аурі і пустоті бензозаправки,
В змаганні з вітром, що вриваючись, в обличчя здиблює фіранки.
В такі хвилини—хто ми? де ми? і на якій живемо відстані?
Хто замість нас сидить у кріслах і в установах їздить ліфтами?
На місці нашому залишена-- подоба наша—голограмою
Перед вікном в подружнім ліжкові сидить в пітьмі пустою рамою.
Куди тікаємо в мовчанні ми впродовж нудьги цілого вечора?
Чому ми врешті повертаємось, ледь роздвоївшись післявтечею,
В горизонтальний світ сюжетів і-- в тісний зажим цієї повісті?
Ось жінка профіль свій підставила квадратно-різаній ранковості...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619216
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 07.11.2015
Смерть від формальностей звільня,
І коли сліз мені не стало,
У час гіркий шепнула я:
«Як добре, що тебе я знала».
Лягають промені навскіс
Перед вечірньою зорею—
Угору із долини сліз
Тягнусь до вічності твоєї.
Суцільне прагнення і слух—
Шукаю те, що серцю миле,
І білосніжне пір’я рук
Ловлю цілунком зголоднілим.
Я тут, на клаптику землі,
Де ти колись мене вітала,
Шепочу в гаснучій імлі:
«Це щастя, що тебе я знала».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618735
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.11.2015
Вона буває метушлива, з нервовим сміхом недоречним,
книжок роками не читає і не вжива розумних слів,
а чоловік її на людях-- в манерах вишукано-гречний,
із бурштиновими очима з темно-палких жіночих снів.
Вона завжди в життєвій прозі—чи у дворі, чи на городі;
час розмежований натроє—вечеря, снідання, обід...
Невпинно рухаються крила, в завзятті юному пророслі
у ті роки, як прокладали вони у парі перший слід.
Її би можна пожаліти--але сміється вона вголос,
біжить, розхитуючи кладку, понад обмани і роки;
і так заведено між ними--усе, що мужем розкололось,
їй треба склеювать довіку, що Божий день, у дві руки.
Вона живе, неначе пісня, земного й вічного на стику,
в кишенях бляклого халату—прощення й вірності ключі.
І я чомусь її згадала під звук схвильованого крику
гусей, що клином розщепили небесну сферу уночі.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618241
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 04.11.2015
По Хелоуїн-і — дощ з самого ранку...
Усміхнені опудала промокли
так, що сухої нитки не знайти.
Таке життя—вони це розуміють,
а надто той, що розуму шукав
в країні Оз...Прибитий до землі
загублений кульочок m&m's,
ще навіть не початий...
Як це добре--
коли б і що не коїлось у нас,
завжди гряде Його Величність Дощ,
з поблажливістю змиє всі сліди
й покаже —все повинно бути чистим,
умитим, мовчазним, простоволосим,
ледь сонним, нерішучим, вайлуватим,
мов знову народилося в цей день
і дивиться на світ короткозоро...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618205
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 03.11.2015
Цей вечір став вмістилищем утрат,
Обманутих бажань, нерозуміння.
Нічна бензозаправка—мов театр
В неоновій байдужості цвітіння.
На ній, немов на місячному дні,
Самотній виріст доту - магазину
Ховав вночі за проріззю в стіні
Бліду і насторожену людину.
І більш ніяких свідків не було,
А був рельєф, химерно-нереальний,
Сухотне світло крізь машинне скло
І випадок—холодний і брутальний.
І тиша змієока на землі,
Проваллями чіткими огортала
Бензинові колонки, ліхтарі,
Надію, що без звуку помирала.
І наче анемічний адвокат,
Без права на оскарження й поправки
Засвідчував останній в п’єсі акт
Нічний сюрреалізм бензозаправки.
Вікторія Торон
Прим.: картина Е. Хоппера
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617523
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 01.11.2015
He was the coldest S-O-B,
who had a warm and friendly smile
and was as bright as one can be
and had a talent to beguile
your heart and trust with easy grace
(without much effort or intent),
which he then casually betrayed
and didn't bother to pretend,
that there was something more to that
than simple, basic ways of life
(and you would doubt yourself, and fret,
and think that maybe he was right).
It didn’t weigh on him at all—
your perished hopes, your inner hurts,
and since it never was his fault,
he wasn’t burdened with regrets.
He felt himself an honest guy
(within his limits it was true),
you liked his cool uncrumpled style—
he made no promises to you.
Not inconvenienced by lies,
out of his mind he duly crossed
those who were sold on his disguise,
and took their chance on him--and lost.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616104
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 26.10.2015
Картки, і PIN-и, і паролі,
і кабелі, що «не від того»...
Обвили щупальцями тролі
із порубіжжя цифрового.
Мигтять зіниці їх залізні,
вони забудьків не прощають
і, то послужливі, то грізні,
завжди уваги вимагають.
Нервові юрмища блукальців --
у тісноті мобільних шлунків,
під механічним бігом пальців—
дражливі китиці стосунків.
У недосяжнім піднебінні
гуртом отарами гуляють
напівзабуті хмари PIN-ів,
що люди в паніці шукають.
...В автобусі застрягши боком,
аж усміхнешся потай радо,
коли зіткнешся ненароком
з живих очей вишневим садом.
І видасться, що мимоволі
світ повертається до тями,
забувши шифри і паролі,
і у перерві між дзвінками.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615859
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2015
За ті постарілі обличчя, що, як сухі метеликові крильця, готові скоро відлетіти,
За ті голубці, які вона винесла в тарілці нашому втомленому водієві,
За слова: «Все було б інакше, якби він тоді одружився з тобою»,
За боязкі доторки загрубілим пальцем до екрану смартфона,
За напхані в дорогу непідйомні торби, від яких неможливо відмовитись,
За розпухлі фотоальбоми, де перемішалися онуки й правнуки з усіх родових гілок (як вони пам’ятають, хто є хто?),
За ту худеньку незрячу кицю у дворі, яка, певне, не дотягне до кінця року,
За втрачену жвавість ходи і почуттів,
За сльози, які завжди напоготові,
За тишу маленьких міст, які існують століттями і згадувались ще в літописах,
За чорно-білі дитячі фото тебе і твоїх друзів, де всі ще разом і сміються,
За вишиті рушники й сорочки,
За матір Божу у квітах на кожному повороті дороги,
За «всіх і все», як співають у церкві..
І за ту нещасну кицю...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615774
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 24.10.2015
Дніпро печаль мою обмиє
(а вітер висушить лице),
застуджений і сірий Київ
її по схилах рознесе,
прошиє гуркотом тунелей,
затопче тисячами ніг,
ковтком тролейбусних форелей
здійме з перетину доріг
і, розкидаючи по плитах,
розкотить площами її,
вечірнім чаєм не зігріту,
залишить осадом у сні...
Серед забутого з роками
раптово зблисне, як кришталь:
Дніпро з’являвся, срібнотканий,
і лікував мою печаль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615773
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.10.2015
Не дай Господь зайти мені на сайт
і прорости у нім коментарями,
забігти на арени бойові
учасників ментального стриптизу,
на швидкісну влетіти магістраль
з ворожими постами-ліхтарями
і перехресним хрускотом цитат —
чужих лісів назбираного хмизу.
Не дай в нічних дискусіях мені
сидіти до навальної дрімоти,
в тунелі передранішних годин
з собою ще боротись на додачу,
коли у комашиній метушні
не можеш не заповнювати соти
безцільних аргументів із отим,
кого в житті ніколи не побачу.
Усе те красномовство — як в пісок,
і сили пропадуть мої останні.
Всяк поглядів тримається своїх
до побіління пальців від судоми.
Нікому не просвітлює думок
зависле в мережі протистояння,
і лиш досада щулиться на дні
у черепках розбитої утоми.
...Та знову шанс спокусливо гука,
і стріпується серце від надії.
«Рубайте сю скалу!» — казав поет,—
бо вам її призначено розбити».
І вже до кнопки тягнеться рука,
і поле оксамитово синіє, —
і родяться у тісняві тенет
з тертя людського камені і квіти...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606757
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2015
Шнурами змій розстрільні списки
повзуть мовчазно в звивах літ.
В кривавих вискалився бризках
нових часів Старий Завіт,
де племена, у порох стерті
в підніжжі буйних восхвалінь,
тілами битими простерті,
з синцем розверзлих піднебінь,
усе течуть, зламавши руки,
під непочутий схлип «чому?»,
усе тужавіють з розпуки
і глухо валяться в пітьму.
І розколихується морем
мурашник жирної землі—
первісним морем неозорим,
що топить власні кораблі,
жбурляє вниз, приймає злочин,
стягає сонце у імлу,
в тужне виття жертвоприношень
завжди голодному—кому?
Боки Сатурнові глибокі—
маля звивається в руці,
засіли «трійки», скляноокі
і незворушні, як жерці.
Самі собою «Ave Caesar!”
кричать розтріскані вуста,
і вже душа твоя належить
кошлатій ночі до Христа...
Були жнива. З людей копиці
захланно ставили у ряд,
під ухкання нічної птиці
справляли первісний обряд.
І без’язикі ці дерева
ковтають тихо, як в диму
питання, виштовхнуті з чрева—
за що убито їх? чому?
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600868
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.08.2015
Земля питає збурена—коли,
душа питає зболена—коли,
а ті, хто впали, зраджено мовчать,
не дочекавшись чесного одвіту.
Екран рябіє зранку від новин,
від жовчі і киплячих бризок слин,
зневагу, як розжарену печать,
прикладено до пійманого світу.
І ми співаєм дужче, бо болить,
бо знов чужая воля в нас волить,
співаєм, як співалося в віках,
коли безвихідь в вічі заглядала.
І шовком одягаються світи,
над прірвами здіймаються мости,
й ми хочемо забутися у снах,
почути знов, як мати колисала.
А в світу є тверде алмазне дно,
а світові, здається, все одно,
чи їх багато, скошених, лягло,
чи ми іще співаєм, чи зітхаєм,
бо в світі помирає кожен сам,
мудрішає й міцніє кожен сам,
віддаючи наївності тепло
за сум прозріння вигнаних із раю.
Без твердості основи-- нас нема,
без стійкості будови-- нас нема.
Нехай шалені кручені вітри
тонкі верхівки, сердячись, ламають,
та дерево тримається за грунт,
у різьблену вдягається кору,
усі нещастя не перемогти--
з них впевнено і вперто виростають.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599083
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.08.2015
(пам'яті Поліни і Христини)
У нічником освітленій кімнаті
Старенькі дві—обидві глухуваті—
Ведуть розмову—кожна про своє.
В подолах—руки, теплі і великі,
І спогади, як паралельні ріки,
Задума з срібла пам’яті кує.
Одна—з старого київського «панства»,
подільського заможного міщанства,
давно згубивши статки родові,
пригадує, як їздили на санях
у сутінках, засніжених і ранніх,
як всі були ще юні і живі.
А потім—і Різдва уже не стало.
І всі її брати кудись пропали
(Мовчання заморожує чоло),
Робота у пекарні в довгі ночі
І Куренівка в селевім потоці,
І молодість—неначе й не було.
У неї—срібна пряжка у шкатулці
І стопка—у кустарній палітурці—
Журналів принципового зразка,
Де хтось суворий, з грізною бровою
Трима за шкірку сильною рукою
Хирлявенького горе-шкідника.
Там заголовок кожному чеканно,
Мов з неба, сповіщає невблаганно,
Що «Сорную траву из поля—вон!»,
Й вона, що разом з «сорною травою»
Лиш дивом не наклала головою,
Розплутує минуле, ніби сон.
Щоденно, в окулярах і хустині,
В старенькій, але випраній кофтині,
Іде вона, кульгаючи, крізь двір
Відвідати ровесницю-селянку,
Спрацьовану в колгоспі вінничанку,
Занесену вітрами на Поділ.
Гойдаються дві сповіді-трамваї.
Киянка української не знає,
Тож часто, розігнавшись попервах,
Обидві зупиняються в напрузі
Й одна на одну дивляться в конфузі,
Заплутавшись у значеннях-словах.
І знов рушають пам'яті вагони,
що в різні боки перетнуть кордони
й опиняться на різних полюсах.
Одна з них говоритиме про го́род,
А інша їй—про поле і про голод,
І як зерно ховали у трусах.
Тут -- «заговор врачей» (в колишній пресі),
А поруч йдеться про селянський всесвіт,
Що пульсував у полі і дворі,
Про подруг незабутніх і про ланку,
Стерню, литки у крові від світанку
І сон в стіжках під небом до зорі...
Сидять вони і сяєвом сіяють,
Обдзвонені тринадцятим трамваєм,
Зміряючи глибини лихоліть.
І пам'яті схвильованій належить
Це золото, вціліле від пожежі
Найгіршого з розбурханих століть.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598531
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 09.08.2015
З гори униз гуркоче колесо часів
і миготить тривожно спицями епох,
і шарудить безмежжям мертвих голосів,
що все шукали і питали --що є Бог?
Перетиралося обіддя на шляху
і обростало знов народами й людьми.
Родилась відповідь, як сповідь на духу,
гуділо роєм у повітрі: «Бог—це ми!».
Вони гукали у пилюці сонми літ:
«Якщо не щастя -- справедливості би нам!».
Бездонне чуючи мовчання у одвіт,
в гарячім запалі кричали: «Бог –отам!»
І знову мчить на грані світла і пітьми
це дивне колесо, так само, як колись,
і шелестить у русі спраглими людьми,
що поколіннями гадають —що є вісь?
Ми несемо його із первісних часів—
Духовних пошуків обпалюючий дар,
Відколи хтось нас раптом висмикнув із снів
І світ уразив нас, як сонячний удар.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2015
Зрухнувся сірий камінь, покотився
з крутої, непривітної гори,
і гуркіт несподівано зронився
в долину, що мовчала до пори.
Він нісся по землі затвердлих грудях,
ламаючи дерева, ще живі,
котився він по сім’ях і по людях --
масні лишались смуги на траві.
Здвигнувши язика гаряче ложе,
сказав би глухо голос кам’яний:
«Вбиваю я тому лише, що можу,
а не тому, що вірю, що правий».
Душа людська від каменя твердіша
й, зірвавшись, стрімко скочується вниз,
здається їй в падінні, що вільніша
стає вона, аж доки той Сізіф
знов не почне викочувати камінь,
зболілим підпираючи плечем,
на місце, що призначене богами,
і звідки, все ламаючи ущент,
покотиться він з гуркотом і струсом,
лишивши слід уламків і кісток,
і в тому кругообігу безумства
є таємничий християнський Бог...
Хто вижили —ті кажуть, що відкрили
його спасенну руку на чолі
в придонні найчорнішої зневіри,
на клаптику нічийної землі.
...Та доки ми живем по вертикалі,
раз-по-раз у свинцевій хмарі гріз
в чиїйсь душі зриватиметься камінь
і сліпаком котитиметься вниз...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597438
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2015
А може, цю біду переспимо
(на сон в природі кожен має право)
і непомітно перелетимо
у час, коли розвіється заграва?
А може, ми піснями про любов
заб’ємо звуки вибухів далеких
і будемо засвідчувати знов:
отим--страшні "розтяжки" небезпеки,
а іншим—просто жити і співать,
віддаючися функціям природи,
й чекати, коли знову благодать
зійде на ясні зорі й чисті води.
«Забудеться усе і заросте,--
хтось каже заспокійливо й недбало,--
старайтеся про видиме й просте,
аби лише боліти перестало.
Закінчаться неспокій і війна,
і знов усі ходитимуть у гості,
там, де раніш здавалось—крутизна—
в обіймах укладемось на помості».
Нічого не осмисливши, всі ми
заснемо у пісенному наркозі,
хоч голими руками нас лови—
ліниві опиратися не в змозі...
Коли ж ота знайдеться голова,
що замість заспокоїтись і спати,
почне шляхи відгадувати зла
й не дасть йому народ опанувати?
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596706
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.07.2015
(поэту Л. Киселёву, 1946-1968)
“Будете вы хрипеть, царапая край матраса,
Строчки из Александра, а не брехню Тараса”
(И. Бродский "На независимость Украины)
Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что всё на свете — только песня
На украинском языке.
(Л. Киселёв)
На злобу дня не брызгая слюной,
На мудрость ты воспользовался правом,
Которое иной бы отдал даром
За радость пнуть размашисто ногой
Любого, кто случился б поперёк
Его слепых разнузданных амбиций.
Но что мне до него? Благословится
Пусть каждый опустевший уголок
Тобою освящённого пространства--
Палаты ли больничной, иль двора...
Из жизни ты был изгнан не вчера,
Но боль обречена на постоянство.
И я перехожу на твой язык,
Как ты на мой когда-то-- без оглядки,
А глупые, бессвязные нападки,
Бессмысленный пещерный чей-то рык
Я обхожу брезгливо стороною,
Чтоб не запачкать, подобрав подол...
Зато благоговейно, как в костёл,
С седой, полуразрушенной стеною,
Как в тихий храм, попавший под обстрел,
Вхожу в твоих стихов святую малость—
Здесь всё, что от души твоей осталось,
Здесь всё, что полюбил ты и воспел.
И тот другой, впадая в свой кураж,
Бурля и злясь в обиженной тревоге,
Так мало знает, в сущности, о Боге,
(всё, что плывёт, беря на абордаж),
Так погружён в язвительные речи,
Что не поймёт в словесной колотьбе:
Последний наш учитель на земле—
Не Пушкин, а ликующий кузнечик*,
Чья песнь однообразна, но не лжива--
Молчат деревья, звёзды и вода--
И умер бы кузнечик со стыда,
Исполнив ноту злобно и фальшиво...
* Така золота, що нема зупину.
Така буйна — нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть.
Вчуся ставленню до життя
(Леонід Кисельов «Осінь». 1968)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596470
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 28.07.2015
Хоч дивне, але кращого не буде
побічного немріяного щастя,
ніж те, що ми вже маєм. До остуди
обставинами, відстанями, часом
нас приведе чуже холодне «завтра»,
якого я навчилася боятись.
Не заглядаймо в нього, бо не варто
від нього нам дарунків сподіватись.
Любім «сьогодні», навіть як печалі
майбутнього заповнять нотні стани.
Можливо, як не думати : «Що далі?»,
воно про нас забуде й не настане?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2015
Короткий український ренесанс
шестидесятих і семидесятих...
Інтимості хвилюючий романс
і танго, в пелюсткові вбране шати
Червоної троянди, що із рук
на знак безповоротного кохання
до іншого—живим вогнем розлук—
комусь дається в смутку на прощання.
Низький і заколисуючий щем—
мов травний шерех—співу Купріної.
Захмарені Карпати під дощем,
розсипані Троянди на пероні.
В Неспокої Верменича—вогні
ромашками розсіяні над містом,
до Чорнобривців линуть журавлі,
і Ясени шумлять собі врочисто.
У твісті каблучками—Не топчіть
конвалії пахучі і прозорі,
коханим намалюйте синю Ніч,
в якій нестримно опадають зорі.
Цвітуть осінні тихі небеса
над Поїздом, що їде у Варшаву,
манить в любистку скупана коса,
мандрують двоє у Похилі трави.
Летять, як чайки, зими і літа,
Зелене листя вкрите білим снігом,
Ромену ніжна квітка зацвіта,
і Водограй зривається набігом.
«Веселих скрипок» струмінь голосів,
у шлюбнім платті—вічна Черемшина.
Дівча іде із маком у росі—
Туманом білим дихає долина...
І зникло все, неначе уві сні.
Скінчились теплі ночі з зорепадом.
Русява Наречена на коні
проїхала заледенілим садом...
*У творі використано слова з популярних українських пісень 60-х-70-х рр.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595210
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.07.2015
І знову, по захмарених роках,
коли із неминучим мирить досвід,
мені з’явилась усмішка твоя,
неначе сонце бризнуло у просвіт.
І закрутилось знов веретено,
ожи́ла мрія бавиться зі мною,
неначе нас, розлучених давно,
хтось ниткою зшиває золотою.
Змінилось все, а усмішка твоя,
що полонила юні мої очі,
як прапорець на щоглі корабля,
із впертістю хлопчачою тріпоче,
і я, немов прочанка навесні,
надіюсь із таємним серця скоком
до одкровення світлого її
раптово прилучитись ненароком...
Як радісно, що ти її зберіг,
в далеких і важких своїх блуканнях,
коли було не видно берегів,
коли ти був самотній і останній,
всі друзі загорнулись, як один,
у кокони свої—не догукнутись,
і стоптаної гордості полин
був гіршим від ядучої отрути!
Життєвий сенс вертається на круг,
коли, хай зрідка, усмішка з тобою--
неначе порятований твій друг,
крізь небезпеки винесений з бою.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594954
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.07.2015
Зариті в мох історії мости --
провалені, щербаті, непрохідні...
Як сторожко доводиться брести,
зриваючись, в туманному сновидді,
і мотузяний поручень в руці
стискати гулом пальців побілілих!
У спину -- віддих втомлених бійців,
колись живих, навіки вже зомлілих.
Вогке коняче пирхання і біг,
тремтячі крупи в пінних білих клаптях...
О порохи нелічених доріг —
утомленого людства сіре плаття!
Напівживі обірвані мости
на кожнім метрі з’єднують з минулим,
і легко провалитись у світи,
над часом переходячи заснулим --
туди, де вже давно тебе нема,
лише луна обірвана — від інших.
На камені — розмиті письмена
і слід меча — в тужній останній ніші.
Несамовитий вершника політ—
застерегти когось від небезпеки,
століттями давно затертий слід,
відчайний крик -- загублений, далекий!
Вони живуть -- невидимі мости —
занедбані, зруйновані, забуті.
Один у одний вкладені світи
на кожному життєвому розпутті.
Їм байдуже до часу і до нас —
чи ми про них згадаєм і оціним.
В глибинах переховує їх час,
в ущелинах під небом буйно-синім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594391
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2015
Лушпинням слів засмічено думки,
порожній пафос виїв серцевину,
і кидається прудко навтьоки,
вертиться і танцює без упину
магічне слово правди й гіркоти,
неначе кулька ртуті невловима.
Давай своїм мовчанням – я і ти—
вшануємо тяжку свою провину.
Що заклики? Хто винен, як не ми,
у тому, що століттями щосили
країна наша рухала крильми,
але у небо так і не злетіла;
що діти обдаровані її,
зухвало переманені чужинцем,
байдужі—існувати їй чи ні,
а чи троянським втішитись гостинцем.
Із пафосу гучного сміючись,
вони тихцем свою провадять справу,
доводячи, що й нині, як колись,
емоціями дрібно, без угаву
ми сліпо й несвідомо живемо...
Як довго ми молились і просили!
Давай тепер удвох помовчимо —
лише у тиші дух черпає сили.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594206
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2015
(из пионерско-лагерного детства)
Мама перед смертью дочке говорила:
«Белое платье ты не надевай»,
но запрет суровый дочка позабыла,
на себя накликав гибель невзначай...
«Красные туфли,--завещала дочке
перед смертью мама,--пуще береги».
Шла в них как-то дочка, и глубокой ночью
раздались зловеще за спиной шаги...
Чёрная перчатка на стене явилась
и сдавила насмерть шею и лицо...
Чья-то мама просто пирожок купила—
в фарше оказалось дочкино кольцо...
Лагерные ночи, страх под одеялом,
медленно, в деталях, тянется рассказ,
и прядут кошмары с опытом немалым
те, кто «отбывает» смену в третий раз.
Ранние побудки, заспанные лица,
ряд холодных кранов, паста «Поморин»,
застилать постели -- надо потрудиться,
чтобы вид кроватей был один в один.
«На линейку прибыл наш отряд такой-то.
Наш девиз—бороться, верить, побеждать!»
Прозвучало «смирно», прозвучало «вольно»--
лагерным запретам полчаса внимать.
...Уходили сосны в сумрачное небо.
Сказом приглушённым посреди ночей
спалень коллективных мистика и небыль--
страшная услада пионерских дней.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593734
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 14.07.2015
Ниже тоненькой былиночки
Надо голову клонить,
Чтоб на свете сиротиночке
Беспечально век прожить
(Н. Некрасов «Песня Ерёмушке»)
Жорсткі свободи правила учить--
неначе в крижану ступати воду,
перетинати течію без броду,
коли душа у паніці кричить;
у невідому вирушивши путь,
не знати, чи далеко до нічлігу,
знесилено, засапавшись від бігу,
боятись, що тебе переженуть;
щомиті відриватися від мрій
на поклик прозаїчної задачі,
коли в очах темніє від невдачі—
себе лиш винуватити у ній;
забути про поезію зітхань,
безвиході, всерівності, покори...
Ти сам в своїм житті долаєш гори,
ти--архітектор шансів і бажань.
Це страшно—від тривоги знемагать
і хід життя усталений ламати...
Та хто дозволив демонів призвати
і на мечі свій страх перекувать?
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591951
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.07.2015
Сьогодні знов розлігся крик у тій сім’ї через дорогу.
З гаражних піднятих дверей котились каменем слова.
Завмерла вулиця, немов лякливий звір учув тривогу,
і з кожним поштовхом новим земна розходилась кора.
У чоловічий дужий крик вплітавсь слабкий жіночий голос,
та нищівна обвальна лють межі не знала й берегів,
він зупинитися не міг – і від прокльонів щось кололось,
немов важкий більярдний шар по жерсті вулиці гримів.
Він ревно дбає про сім’ю і сам займається ремонтом,
але неспокій із глибин чадними пасмами пливе.
У чорнім вихорі душі — торнадо моторошне «око»,
що в нім «крокуючий мертвець»* наосліп нищить все живе.
Обоє підлітків-дітей, немов слухняні автомати,
із пильним страхом стережуть шкарлупку спокою крихку,
одне бажання в них живе — зло потривожене приспати,
щоб зачаїлося воно з глухим гарчанням у кутку.
О, як мені цього не знать — рефлексу вдаваної смерті
в кільці невидимого зла, мов непробивної стіни!
...Як всі, закрию я вікно — напівприглушені і стерті,
нас не терзатимуть тепер діла тамтої сторони.
*В самому центрі ( «оці») торнадо, очевидці кажуть, «тихо й задушливо, як у смерті».
За повір’ям, той, хто побачить у торнадо силует гігантського крокуючого чоловіка (Dead Man Walking), загине.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591575
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 04.07.2015
Я слухаю нічну порожню мушлю
у плямах і прожилках синюватих
розкритого над вулицями неба,
перетинаю тишу непорушну,
що пружиться губами розказати
про сни віків, задивлених у себе.
І доки я витягуюсь струною
в передчутті уловлених вібрацій
у відгомонах внутрішнього слуху,
уважний всесвіт слідує за мною
і, взявши у дерев затвердлі пальці,
немов до мушлі, припадає вухом.
Стоять дозорці з гривами чудними,
в біжучих хмар -- розірвані сорочки,
дорога—мов невільниця розкута.
Ми з тишею йдемо глухонімими,
обмінюємось символами мовчки
в надії щось приховане збагнути.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591567
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 04.07.2015
Філіал їхнього відділу, в якому вона працювала, знаходився далеко від її дому, так далеко, що діставання вранці на роботу і ввечері додому перетворювалось на епічний подвиг з невідомим результатом. Щоранку вона, завжди схильна до спізнень через несприйняття часу як об’єктивної реальності, з відчаєм вливалася у похмурий густий натовп на зупинці тролейбуса і, як і всі, напружено дивилась вліво, намагаючись розгледіти, чи не з’являється на горизонті щось помітно-кольорове —жовте або червоне. Потім був запеклий штурм, коли правила цивілізованої поведінки перетворювались на чисту умовність. Якщо все було добре, вона їхала в салоні, охоче притиснувшись до будь-якого металевого поручня, аби тільки не заважати іншим, і так доїжджала до кінцевої, де була станція метро. Швидкий біг по підземному переходу, стрибок у вагон, півгодини колихання над чиїмись сумками, колінами, участь у взаємному тасуванні тіл, коли хтось виходив або заходив (її ніколи не дратувало, коли хтось її штовхав чи наступав на ногу, і ніколи не спадало на думку обурюватись: «Поосторожней, вы что — не видите?»). Зміна ліній метро, знову — напружене тремтіння від руху поїзда, потім—біг наверх сходами переходу і панічне чекання—виглядання чергового тролейбуса. Зійшовши з тролейбуса, вона знову бігла, вже з останніх сил, як спортсменка на фінішній прямій, до корпусу лікарні і, захекана, з шаленим серцебиттям, вскакувала в кімнату, де вже йшла політінформація і де вона намагалась бути максимально непомітною, затесавшись серед інших співробітників і вдаючи, що не бачить засудливих поглядів. Загалом дорога в обидва кінці щодня займала в неї майже чотири години.
Потім починався звичайний робочий день, а ввечері вона (новоспечена дружина, переповнена молодою турботою про свого чоловіка), вийшовши з роботи, кидалась з одного гастронома в інший, щоб застати тільки залишки масла, які продавщиця меланхолійно зішкрябувала з таці, плавлені сирки і крихти хліба на полицях. Наближався час закриття, а її ще чекала довга дорога додому... Одного разу вона заплакала з відчаю. О, ці ранні зимові сутінки, ці кучугури снігу край дороги, це чекання замерзлого тролейбуса на останньому відтинку шляху додому, який, якщо тролейбус не приїде, неможливо подолати пішки — це була довга дистанція між двома зупинками, яка йшла вздовж нескінченних рядів садів, про які вона за сім років проживання у своєму районі так і не довідалась — чиї вони і що там росло.
Чому вона не міняла місце роботи? За природою вона була досить інертною, рішення щодо покращення власного життя їй ніколи не вдавались, і потім...здається, її влаштовував колектив, в якому вона працювала. Не те, щоб зовсім...Як на будь-якому робочому місці, там були свої підводні течії. Скажімо, часом їй доводилось «воювати» з одним із масажистів — енергійним, самовпевненим , професійним, який, однак, не завжди рахувався з інтересами хворих, і вони, сподіваючись на авторитет лікаря, скаржилися їй. На жаль, вони не підозрювали, наскільки малий вплив мали лікарі в той час (а, можливо, й зараз) на середній медперсонал, а також на санітарок, прибиральниць, гардеробщиць...Це була всім відома в медичному світі таємниця, про яку ніхто не говорив.
На свою біду, вона прив’язувалась до людей — більше, ніж треба. Люди їй були цікаві — з усіма своїми слабкостями, варіаціями життєвих обставин і психології. Вона «розчинялась» в них, переставала бути об’єктивною, бачила тільки їхню унікальність, яка її полонила. Сама вона ніби переставала при цьому існувати. Тож чи могла вона добровільно полишити цих неповторних людей, з якими її звела доля, чи мала на це право?
Вона віталась із молодою співробітницею, яка щойно закінчила інститут і сиділа за сусіднім столом, і до якої вона ставилась трохи по-материнському, обговорюючи, коли та заводила розмову, її особисте життя й життя в цілому, кулінарні рецепти,фільми, біографії акторів і багато іншого. Молода колєга ловила кожне її слово і спішила виконати її поради. Їй здавалось, що вона мала моральний авторитет — серед хворих і співробітників — і як би тяжко їй не було щодня діставатись на роботу, вона забувала про це, як тільки переступала поріг лікарні. Це для неї був фактор, який виправдовував усі побутові незручності.
Часи були горбачовські, в повітрі висіло нове словосполучення «бригадный подряд». Вона помічала якусь легку метушню на роботі — люди сходились в кабінеті масажиста, перешіптувалсь, але вона ні про що не питала, в душі задоволена з того, що не страждала від надмірної цікавості до чужих справ.
І ось одного разу, на загальних зборах, все відкрилось...У них починався «бригадный подряд».Колектив розбивався на дві бригади, у кожній з яких було по двоє лікарів, дві медсестри,масажист і санітарка. Бригади по черзі працюватимуть через день, по дві зміни — з ранку до пізнього вечора. Основна перевага — це те, що кожний другий день буде вихідним. Це ж скільки часу зекономиться на транспорті! Всі навколо були збуджені й веселі, смакуючи перспективу мати кілька додаткових вільних днів на тижні. Особливо був задоволений, малюючи райдужні перспективи, масажист, з яким їй часом доводилось конфліктувати. Як виявилось, саме він був ініціатором і організатором великої зміни.
Вона дивилась на пожвавлені лиця і помічала, як часом, крадькома, в її бік кидались запитливо — співчутливі погляди. І тут до неї дійшло...Коли читали списки кожної бригади, її прізвище не прозвучало. Цьому була причина — лікарів (разом з нею) було п’ятеро, хтось один лишався поза поділом. Комусь одному не було місця, і цим кимось була вона. Ще нічого остаточно не було вирішене. Ще можна було попроситись в одну з бригад, якось "втиснутись" ,але вона відчула, що не може цього зробити. ЇЇ охопило почуття нестримного сорому чи ураженої гордості, чи обидва почуття разом, впереміш із якимось болючим здивуванням. Вона раптом зрозуміла, що впродовж усіх цих тижнів, відколи почались ця метушня і перешіптування, які вона благородно проігнорувала, молода подруга- співробітниця, із якою вона щодня активно спілкувалась, знала, що відбувається (більше того, як пізніше виявилось, поспішила першою вписатись у «бригаду»), і ні слова їй про це не сказала. Ні вона, ні інші...Вражена, вона ще встигла помітити злегка насмішкуватий, іронічний погляд масажиста.
Усі вони запитально дивились на неї. Дерев'яним голосом вона сказала, що все добре і що вона і так не змогла би прийняти участі у «бригадному підряді», оскільки через якийсь час їй потрібно буде поїхати на місяць на курси і вона не хоче залишати своїх хворих на когось іншого (адже при новій системі бригада колективно відповідає за хворих). Це була формальна відмовка, в якій, до того ж, було мало логіки (адже вона просто могла не набирати амбулаторних хворих на той місяць, коли її не буде), але вона всіх влаштувала.
Ще кілька місяців вона продовжувала їздити через ціле місто на роботу, повертаючись додому вкрай змученою. Вона не мала часу милуватись озерами, які виблискували з-перед вікон її висотного будинку і за які вона колись вибрала (як виявилось, невдало) цей район проживання. ЇЇ знайомі давно вже до неї не їздили— надто незручно й довго. Вона діставалась до роботи і зустрічала то одну, то другу бригаду відпочилих, свіжих від нових вражень співробітників, серед яких лише вона одна жила так далеко. Вона посміхалась їм (а вони їй), як і раніше, вдаючи, що нічого не сталось. Може, дійсно не сталось?
Щось раптом змінилось, і керівник забрав її для консультативної роботи в центр — центр відділу, центр міста, центр життя. Якимось чином (вона не могла повірити) у неї з’явився власний затишний кабінет із квітами на підвіконні і — найголовніше— власна медсестра, яка своєю старанністю прикрасила й полегшила їй кілька років життя. Тепер вона з радістю їздила на роботу, з задоволенням піднімаючись довжелезним ескалатором, знаючи, що у випадку п’ятихвилинного спізнення «її» медсестра підстрахує її. На роботі вона робила те, що вміла й любила, і всім єством відчувала, що була на своєму місці.
Все ж, у пам’яті залишився момент... Коли ще там, у філіалі, посланець керівника передав їй пропозицію працювати в центрі, в неї почалась внутрішня паніка. Виявляється, вона все ж таки звикла до цих людей, їхніх облич, голосів, скарг, анекдотів, непорозумінь, домашнього печива, роздратування, гумору... Вони дивились на неї розгублено і ніби присоромлено, і їй раптом захотілось відмовитись від пропозиції і залишитись із ними... так, ніби в тому, що вона їх покине, була якась зрада. Добре, що вона цього не зробила. Почуття спорідненості спалахнуло в ній і згасло. Можливо, вона йому просто не повірила. Не треба вірити всьому, що ворушиться в душі. Є холодні, тверді факти життя, які вимагають із собою рахуватись.
Справи у філіалі, звідки вона пішла, почали йти гірше, керівництво перестало туди навідуватись. Відчувалось, що закриття його —лише справа часу. Коли вона зустрічала бувших своїх співробітників, які похмуро приїдждали в центр на загальні збори, вона ні про що їх не розпитувала і сама собі з цього дивувалась. Чи працювали вони ще за методом «бригадного підряду», чи ні — їй було все одно.
Втім, все, що відбулось, підвело її до одного жорсткого життєвого питання, на яке нелегко відповісти: що таке «моральний авторитет» серед людей і чого він вартий? Чи можна розраховувати на нього, будувати на його основі самооцінку й життєві плани? Чи може на ньому грунтуватись самоповага —людини, народу, країни? І той, хто ще донедавна сприяв твоїй ілюзії моральної вагомості або вищості, чи несе відповідальність, коли обставини спокушають його покинути тебе заради власного успіху, добробуту, комфорту? І навпаки — що, як не хтось інший, а ти сам напівсвідомо створив цей острівець самозамилування із втішних для власного самолюбства фантазій, яким не було реальних підстав?
Головне ж—що робити, коли твій «моральний авторитет» виявився міражем, який розтанув при наближенні до нього, і йти тобі ще довго—через нескінченні піски й поодинокі колючки, без друзів і без відчуття своєї значимості ? Проклинати тих, хто тебе «зрадив»? Чи просто рухатись вперед, спочатку заніміло, а потім потрохи роздивляючись навруги, аж доки не почнеш помічати нові обличчя, мозаїчний купол метро над головою, сад за вікнами тролейбуса, дивовижні озера у сутінках зі свого балкону..? Доки перестанеш бути залежним від свого «морального авторитету» — справжнього чи уявного?
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590960
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2015
Так можно жить—в истерике, в надрыве,
но нужен страх,
призывный клич в туманящем наплыве
и хитрый враг.
Коварный враг—не роскошь в этом деле—
программы гвоздь,
он должен быть как опухоль на теле,
как в горле кость.
Он должен ощущаться как угроза,
конец всему,
ввергать в оцепенение наркоза,
"падучей" тьму.
Пусть от него до узости туннеля
сожмётся свет,
раскрутит все волчки и карусели
зловещий бред,
По Достоевскому, с проклятьем наготове
ухватим приз,
повиснув на болезненном изломе,
срываясь вниз...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588775
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 21.06.2015
Ця мелодійність мови спокушає --і ось уже римуєш беззмістовність,
потуги непрацюючих амбіцій і виплески банальних сентиментів...
Аж раптом, по короткім дуже часі, тривожна прокидається готовність
завіршува́ти все, що в полі зору, в надуману "поезію" моментів.
В природі все «тьмянішає», « тріпоче», «шепоче» і «вкривається серпанком»,
душа «сумує», «терпне» і «холоне», долоні й пальці—«ніжні і прозорі»,
слова «любов», «щемливе» і «молитва» повторюєш, як кришнаїти мантру,
і трави всі «виблискують росою», і...тільки не нагадуйте про зорі.
І ще—кав’ярні вишукані львівські, де легко розчиняються проблеми,
чи запашна ранкова філіжанка із дрібкою ванілі чи кориці,
а континент прощання-розставання й всього, що дотикається до теми
манить тягучим голосом сирени у пінистих гіперболах розбиться.
Ще не забути про жіночу слабкість, солодку млість, як тільки "він" пригорне,
і буйноцвіття завчених метафор в надривній декларації любові,
так муляє -- вдягнути все довкола у покривала «трепетної» форми,
в «чуттєву» ніжність осені і квітів... в протяжну пустку в "вишуканім" слові.
Що означа нав’язливе бажання щоднини, щохвилини віршувати,
нагадувати світові про себе (без чого він обходився віками),
побіжний другорядний порух серця вдягати у містерії строкаті
і, щоб не думать трудно і глибоко,-- по дошці світу ковзати словами?
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587864
рубрика: Поезія,
дата поступления 16.06.2015
Що Бог нам присудив в своєму плані?
Як ляжуть карти долі на столі?
Чи успіху зазнаєм на землі,
чи знов блукати будемо в омані,
шукаючи просвіток у імлі?
Мов дерево, сповинуте в тумані,
ми мусимо, впираючись, рости,
проломлювати стовбуром світи
і в смолянистім одинокім стані
сплітати з дум над прірвами мости.
Всі біди, незаслужені й незвані,
всі наші псевдодрузі й вороги
не мають того обсягу й снаги,
таланту у шахрайстві і обмані,
щоб сліпоту розлити навкруги
і викорчувать в хижому старанні
це дерево, сягнуле до небес,
що живиться свідомістю себе
у мовчазному впертому зростанні
у славі між сусідами чи -- без...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2015
...Cпізнюєшся в церкву (стиснуте каміння
бруку --горбкувате, мов життя)
і несеш у собі ківш нерозуміння
без грайливих променів знаття.
Хусткою-трикутником, кольоровим клином
в ранній завинутись би порі
і комусь хоробрим видатись вітрилом
на побитім бурями човні.
Віднайдеш надію в помічній цитаті,
що струмочком мудрості біжить:
не усі проблеми можна розв’язати,
не питай — навчися з ними жить.
Відповідь відсутня, притча незнайома,
думаєш--у чому твій урок?
Стиха озираєшся-- всім усе відомо,
і на головах нема хусток...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585470
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.06.2015
Сфера відкрилася вищих частот,
світ захлинається від розуміння
різноголосих ожилих істот—
буйних рослин, гомінкого каміння...
Cкалками сиплються літо й зима,
і часового порядку не видно,
стержня єдиного --знаєш—нема,
вільній природі його не потрібно.
В жменях—танцююче золото змій,
звивистих, радісних і життєсяйних,
трепетних тіней шугаючий рій
тчеться в польотах своїх одностайних.
Пахне безпекою всесвіту сад,
вічністю, домом, сном перебулим.
Тільки не треба дивитись назад,
тільки не слід повертатись в минуле...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585467
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 05.06.2015
Колишня однокласниця, львів’янка
знайшла мене, приїхавши у Київ,
в отім далекім , «спальному» районі,
куди метро ніколи не дісталось
(мабуть, і не ходитиме ніколи...).
Було це майже тридцять років тому—
ми їхали в тролейбусі забитім
і розмовляли тихо, але швидко,
щоб встигнути всі викласти новини.
І раптом я помітила --мовчанка
запанувала поміж пасажирів,
нараз усі розмови припинились,
і потай нашорошились всі вуха...
Того не усвідомлюючи, з нею
ми в центрі опинилися уваги—
той крадькома, ізбоку, подивлявся,
той глипав із цікавістю, відкрито,
той дивно мимоволі посміхався,
мов сам собі і вірив—і не вірив.
Вона була у синьому береті,
а я була...така собі, як завжди,
але удвох були ми, як масони,
з рукостисканням їхнім ритуальним,
містичність і символіка якого
одним лиш втаємниченим відома...
Або ж були ми членами із нею
того найексклюзивнішого клубу,
чий існування факт хоча й відомий,
але ніхто в реальності не бачив
людей, що удостоїлися честі
в секретності належати до нього.
Було в тім щось комічне і приємне,
це відчуття я й досі пам’ятаю--
наскільки екзотичними тоді ми
здавались у тролейбусі столичнім,
як два тропічних птаха, що упали,
з дороги збившись, у чужу країну...
Тому лиш завдяки, що між собою
ми українською на людях розмовляли...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584892
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.06.2015
«Люди, будьте взаємно красивими!»
(Ліна Костенко)
Людяність –неначе те казкове диво
в вимірах асфальтових пустель.
Тут сама з собою не живеш красиво,
а живеш, як вийде, кожен день:
у нестачі часу, прикрій шарпанині,
шкоді, заподіяній собі.
Скільки треба шуму в наші дні людині,
скільки втрат у зайвому труді!
Крізь тунель гуркочеш потягом, набряклим
гронами напівпорожніх справ--
а душа застигла оленем закляклим,
пійманим в полон машинних фар.*
Ось вони—завмерлі на глухій дорозі,
де тривоги запах не прочах:
голови красиві, стрункодзвінні ноги,
спалах страху в первісних очах.
Будьмо незлобиві, ніжні і красиві,
з іншими стрічаючись людьми!
Всі ми в цьому світі—олені лякливі,
вихоплені фарами з пітьми...
* like a deer caught in the headlights—широко вживана ідіома, яка означає «заціпеніння від несподіванки і страху».
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584529
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.05.2015
Ніхто тобі, знай, не завадить сповна
любити себе, українцю.
Ніхто не долиє гіркого вина
у чашу, що повна по вінця.
Не плакать тобі й не шукати навкруг
раптово прихильного щастя.
Ти—амфора з Божих окрилених рук,
в якій мерехтить позачасся.
У тобі епохи, змагання, мости,
висоти доріг серпантинні...
На світі є Бог, і на світі є ти
і інші, які тобі рівні.
У світі, де замість ображених сліз--
шугаюча гонка амбіцій,
не жертвою іншим народам з'явись--
спокійним, холодним, як криця.
І ти, що в віках своїх не зазіхнув
на зорі чужі і на води,
візьми цю найвищу свою висоту—
себе полюби, мій народе!
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583048
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.05.2015
Умный Фрейд в просветлённом старании
бросил нас в непростой круговерти:
у людей есть инстинкт выживания
и подспудно—желание смерти.
Под просторным науки навесом
парадокс и иной поместится:
в людях есть тяготенье к прогрессу--
и желанье умом опроститься.
Бьёт до крови прогресса синица,
клювом ранит упрямое темя,
возникает желанье забыться,
возвратиться в пещерную темень,
возникает желанье ослепнуть
и руками зажать себе уши,
и о том, что живёшь ты нелепо,
как бы кто ни старался-- не слушать,
убежать к худосочным объятьям
детской спальни, родных убеждений,
ставших тесными байковых платьев
и простых, как роса, сновидений,
и, забившись в спасительный угол,
скалить зубы, рычать недовольно,
потому что расти—это туго,
это страшно, опасно и больно.
Легче выкрикнуть хрипло: «уроды!»
в адрес всех адвокатов процесса...
Никого не лишайте свободы—
вожделенной свободы регресса!
Никому—это горько и просто—
ни примером, ни словом, ни вдохом—
не внушайте желание роста...
А не то вам самим будет плохо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582327
рубрика: Поезія,
дата поступления 19.05.2015
O leave me my illusion, dear sir!
It’s such a dreary world without your presence.
I’d like to feel your dreamy longing stare,
your hand that inner child in me caresses.
And when you step on brittle yellow leaves
while traveling through forests in Karpaty,
I'd hear the rustle in the urban sleeves,
where hopelessly arrested nature stutters.
I know that there is honesty in you
which saves us both from sorrow and confusion.
You’re down-to-earth, and sensible, and true…
So how can I survive without illusion?
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582115
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2015
He didn’t break the spell, the same as many others.
My hopes were dashed again, but still to my surprise,
there wasn’t too much pain, or wait…it was, but rather
it wasn’t very long-- I didn’t pay the price
of waiting for the phone with dying cries of sorrow,
of checking the e-mails with hundreds of “renews”,
and feeling—life was gone and there was no tomorrow
and for the world “as is” there wasn’t any use.
And though they made no sense—the moments of his silence
in common time and space with panic in my heart,
I felt (like déjà vu) secure helpful bias:
absurdity is life’s refined and proven art.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581927
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2015
Есть романтика нетерпимости—
трубку бросить, руки не подать,
возмутиться, врагом обозвать,
а к врагу—ни пощады, ни милости,
гневным глазом своим полыхнуть,
«как же можно?»--вскричать в изумлении
и размашисто, в белом калении
память прошлого перечеркнуть,
диатрибу угарную выплеснув,
любоваться своей прямотой,
загораживать ветер сквозной
баррикадой сколоченных принципов,
бросить камень и не пожалеть,
и прибавить, что так им и надо,
(твой же долг и святая награда—
благородно о правде радеть),
и не думать о времени том,
когда молча, в раскаяньи, истово
этот камень ты будешь разыскивать
на коленях, наощупь, ползком...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581668
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 16.05.2015
В цю герметичну теплу ніч,
у скрині запахів і тиші
ковзає хутром моя тінь,
мов по натертому паркеті,
і є задушливе чуття--
все це сплановане раніше
і ми у ватному бутті--
немов фігурки у макеті.
Знайомо тьохнув соловей—
пристав, невидимий, до гурту,
і все це ніби вже було
в тісному сні в якомусь часі:
усіх зібрали нас тоді,
і хтось затишну неба стулку
як ляду, тихо опустив,
в оббивці ситцево- квітчастій.
Як завершить експеримент,
мета якого невідома?
Чи пальми пластикові ці
хтось планомірно переставить?
Мов порожнистий той горіх,
ця ніч підступно- невагома.
Хтось в ній слідкує і мовчить,
і безіменним правом править.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580176
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 10.05.2015
Він мав продовження—дитячий наш роман.
Був страх засвідчити сумні тілесні зміни
І недомовками, хоча б до половини
Відкрити іншому рубці життєвих ран.
В належну паузу, на спогадів межі
З'явилось віяло поблідлих фотографій,
Де всі були не в міру радісні, завзяті,
В припадках сміху бешкетливі і... чужі.
Кудись раптово розкотилися слова,
І ти сказав мені «поплач на моїх грудях...»
В яких не знаних мені вистудах і буднях
Ця люба памороззю вкрилась голова?
Не вболівай—мені нітрішечки не жаль
Тієї юності, зухвалої й пружної,
Твого волосся, ніби хвилі золотої,
Твоєї усмішки, мов сонячний кришталь,
І нетривкої оболонки, що врочисто
Колись доручено нам було до пори.
Її ми в юності бездумно прийняли--
І, як приречені, наповнюємо змістом...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2015
То змін нема, а то багато—
різноголосся, біль і страх.
Гелгоче в синь вселенська хата,
і час тривогою пропах.
Мов з гір, зсувається лавина—
сплетіння доль, народів, мов.
Лунає слово «Україна»,
це значить—час її прийшов.
Її зсудомить, перестудить,
долиє холоду у зір,
вона такою вже не буде,
якою була до цих пір.
Ще не одна поблякне стьожка,
заглухнуть дзвони голосів,
ще не одна проляже зморшка,
і на льоту зітнеться спів,
ще не одне життя схитнеться
і в інший світ перетече,
і криком битиметься серце
в холодне другове плече,--
аж доки той, хто всі до йоти
дерзання зважує й діла,
відкриє плетені ворота:
«Ви заплатили вже сповна».
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578223
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.05.2015
Зло тримає нас в чеканні, у бунтуючій тривозі,
аутичне і безбарвне, із лицем мучної маски.
Божа ясність відступає, розум щулиться в облозі,
оживають, виростають тіні гофманської казки.
Цахес-крихітка керує і за кожним наглядає,
до нутра кісток дістане всевидющим пильним оком,
і за спиною у нього люд шепоче: "Він все знає,
пощастило нам, нарешті, пощастило ненароком.
Цахес-крихітка слідкує і в душі своїй радіє:
міліони у гарячці—це страшна для світу зброя;
хто лиш стане на дорозі—відсахнеться, сполотніє,
обійде широким колом, лячним словом заспокоїть.
“O Fortuna!”*—хор співає,привид смерті осідлавши,
із прискоренням ритмічним грозового паротяга.
Юрми б’ються з дзеркалами, в них себе не упізнавши,
прошиває їх утішно хтивий зирк блідого мага.
Цахес слухає уважно, пульс рахує на зап’ястях
cвого збуреного люду й уготованої жертви.
Три чарівних волосини млявим золотом зміяться,
доки десь за видноколом золоті сміються верби.
**Carl Orff “O Fortuna (Carmina Burana)”
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577341
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.04.2015
Який є простір в німоті, який протяжний білий шовк!
Вгорнусь у нього з головою і пропуcкатиму крізь пальці.
В гніздо невимовлених слів , в тепло неведених розмов
зійдуться значення усі і всі повернуться блукальці.
Уголос стверджена любов стає нерідною устам
і анонімність ще не раз собі захоче повернути.
Я захищаю нас обох, не довіряючи словам
те, що можливо зберегти в невизначенім «може бути...».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576658
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 24.04.2015
Земля під ногами—хмара,
Світло—як білий шовк,
Речі навколо—пара,
Форм видозмінний полк.
Печерний вогонь незгасний,
Спектри і вітражі.
Світе мій дивний, здрастуй,
Хто я тепер?—скажи.
Вийшла з старого дому,
Дивне моє ім’я.
В світі німого грому
Хто це стоїть?—не я.
В дзеркало обережно
Кидаю погляд свій.
Тінь на лиці належна—
Довго тривати їй...
2014
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576436
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 22.04.2015
Сніг падав на спини терплячих трамваїв,
на зошити, списані з краю до краю,
на наші конспекти в заплаканих сумках,
на скуті слова в потайних візерунках,
на брови дівочі, на пальта кудлаті,
на хлопців, що прагнули щось розгадати,
на те, як ми вперше почули: «колеги»,
на мріючий привид майбутніх трагедій,
що змерзло тремтів, як спішили на пару
по тих кучугурах, що вздовж тротуару
згребла, як завжди запізніла, машина,
що колію вчасно розчистить повинна
була, щоб не мерзли ми вдвох на зупинці
з шугаючим льотом чуттів наодинці,
щоб очі в пухнастих засніжених колах
забути могла--й не забула ніколи...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576371
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.04.2015
Дріботять ощадні мої кроки;
рівна, під кутом належним, спина
злегка нахиляється до тебе —
гостя дорогого на цей вечір, —
і сідаю я перед тобою,
підігнувши стиснуті коліна,
відчуваю погляд твій і чую
награну упевненість у речі.
Бачиш — кімоно моє сьогодні
журавлями вишите у танці,
бачиш ти — обличчя моє біле
від Хоккайдо сніжного біліше,
і коли чоло я опускаю,
знаєш ти — усі ми в чомусь бранці,
та з усіх ув’язнена найбільше
жінка у красивій своїй ніші.
Тут, у ці години вечорові
я для тебе — розмаїта ширма,
сховок від обов’язків і світу,
що нікому слабкість не прощає.
Шепчуть рукави мої широкі,
і краса, наведена картинно,
так, як і століття перед нами,
зцілює тебе і захищає.
Слухатиму я тебе сьогодні,
й сямісен лунатиме повільно,
язика розв’яже тобі саке,
що нагрітим я тобі налила,
і коли, розчулений, удома
ти до жінки звернешся прихильно,
поспішить дітей вона укласти —
потай мені вдячна і щаслива.
Але вже наранок в електричці
ти почнеш повільно кам’яніти,
і у труд поринеш, що бездушно,
як недуга, виснажить до краю,
і коли ти втомишся блукати
у ворожій пустці цього світу,
журавлів танцюючих згадавши,
позови мене — я зачекаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575422
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2015
Тому і не навчилась вибирати,
бо їй усе здавалося—це гріх:
якщо Господь зустрітись допоміг,
негоже власний вимір докладати.
І ще—була туманною дорога
й було оце космічне відчуття,
що кожний перший зустрічний—дитя,
дитя своєї матері і Бога.
І у коханні вірною була,
в уяві їх невидимо хранила
з чеснотами, якими наділила
дражливі їхні душі і тіла.
І кожного тягнула на собі
у помислах, як посестра, по схилу,
і тихо дивувалася, безсила,
своїй, без пристановиська, судьбі.
Голівко бідна! Щось воно не так,
щоб з ввічливості не сказати гірше.
Хто чесний—відійде, не зрозумівши,
а хто нечесний—згубить за п’ятак.
Ні благ вона земних не досягла,
ні справжньої взаємності не мала,
але коли в лікарні помирала,
всміхалась, бо щасливо прожила...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575021
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 17.04.2015
А пам’ять плугом вивертає скиби
минулого, яке не повернуть,
і вечір мій скидається на поле
з розораним блискучим чорноземом.
Я бачу—випинаються з землі
і дружно так, несіяно ростуть
жовто-гарячі стебла розставань,
мовчанням переповнені і щемом.
Мені свого минулого не жаль—
себе б я у минулім не пізнала;
та їх я пам’ятаю-- молодих,
задивлених вперед, дзвінкоголосих,
упійманих, мов жайворонки в сіть,
у світове блакитне покривало,
яке нас укриває до пори
чи здутими кульбабами розносить.
Запущена, напружено тремтить
усе живе ламаюча машина,
мені єдиній тишу стерегти
і, вірно несучи роками варту,
із усмішкою блазня на лиці
очікувати вперто, очманіло,
що всі вони повернуться гуртом,
як пустуни веселі після жарту.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574705
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.04.2015
Ми з нею подруги—сто літ,
і двісті літ вона-- киянка,
і розмовляли ми завжди
російською, як мало бути,
а нині з двох кінців землі
прийшли на Скайпову стоянку
і все петляємо довкіл,
щоб у розмові не схибнути.
У неї морщиться чоло,
і полум’Янішає погляд:
“Да я б уже давным-давно
язык укрАинский бы знала,
но ведь укрАинцы со мной
всегда на русский переходят,
лишь только я заговорю,
не затруднив меня нимало!”
Ми зустрічалися сто літ,
і у догідливім припадку,
лиш відкривала вона рот,
я поспішала знову й знову
так запопадливо (чому?)
вдавати з себе акробатку
і переходити стрибком
на (кому з нас?) зручнішу мову.
І що мені їй відказать
в новітній простір віртуальний?
До мене вперше вона так
із пильним докором зверталась.
І вкотре знала я, що ми
у легкодухості фатальній
себе зневажили самі,
Росія тільки скористалась.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573991
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.04.2015
Той місяць ізбоку ішов невідступно,
ставав, коли я зупинялась,
і був він плямистий, негарний, некруглий--
поважність йому не вдавалась.
Я з ним не дружила до цього ніколи
про нього книжок не читала,
та в ніч весняної веселої змови
товариша в нім упізнала.
Самотнім він був і сміявся до мене
лицем своїм недосконалим,
і я би побачення наше таємне
не антропо-морфізу-вала,
якби веселун не дражнився так ясно,
грайливо схилившись додолу,
якби з астрономії вчителя вчасно
РОНО нам направило в школу.
Брак знань помагає фантазії квітнуть,
природа з такими відверта,
невігласи мають безграмотну втіху,
яка недоступна експертам.
І тим, хто не відає фактів отрутних
про небо, орбіти і зорі,
всміхається місяць (планета? супутник?)
у темнім житейському морі.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573684
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.04.2015
Благословен,
хто не сприяв навальній силі
й, себе долаючи,
з різким серцебиттям
став поруч з тим,
хто опинився під прицілом,
і потерпів,
єдиним важачи життям.
Нехай його
у скаламучену годину
плече надійне
не покине в самоті,
якщо не ангела,
то смертної людини,
що не зречеться
і підважить на хресті.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573677
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.04.2015
І спала я, і плакала вві сні
під лампами безжалісного слідства,
і прялось на земнім веретені
видіння триєдиного сирітства;
воно було як п’ятниця страсна,
як у війні—неміряність покосу,
гарячий зойк з останнього вікна
в стрибку із вогняного хмарочосу,
як погляд намагнічений у тих,
кому до ночі з голоду померти,
як аутодафе скорботний хід
у ковпаках огидно-гостроверхих.
І знала я, застигши на краю
над прірвою розбурханого сміху,--
епоху цю, заплакану, мою
знов радісно розхитувати лиху.
І в час глухий тернового вінця,
коли душа, здавалося, пропаща,
хотілося волати до Отця:
«За що ти нас лишив напризволяще?»
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570772
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 31.03.2015
(під враженням від мемуарів та щоденників О. Кобилянської «Слова зворушеного серця», «Дніпро», 1982).
Чоловіки в стосунках полохливі—
чудне й незрозуміле їх лякає,
і серед них одвіту не знаходять
найвідданіші порухи душі.
О, дівчино в любовнім бездоріжжі!
Танцюй, як хореограф вимагає,
умовною балетною ходою
й ні в чому проти правил не гріши.
Хоча... забудь! Любов існує вища--
розвіяна в миттєвості текучій,
коли ж в сліпім ув’язнена бажанні--
то ти її, затворену, звільни
і в кровообіг цілісного світу
пірни, як є, вхопивши в ньому участь,
і полюби в нервовому тремтінні
відбитки сонця в першоджерелі.
Не вір, і не проси, і не надійся—
надія нас прив’язує до пастки
нав’язливих шукань—забудь про неї
і серцем нестриноженим лети:
взаємністю насичений світанок
і барв навальних пестощі і ласки,
й від музики, розлитої в повітрі
між подихами Брами, не втекти.
Це тільки брижі на воді осінній—
серця, що ціпеніють перед чудом,
це лиш відпале і пливуче листя—
очей побіжний випадковий збіг.
У тім краю, де кожен порух серця
вінчається таємним пересудом,
збирай сама врожай душі своєї
і, як блаженна, наділяй усіх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566522
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 14.03.2015
Вони нанизуються колом
на хід невидимої нитки
і спільним рухом поступають--
вперед, назад, на крок убік.
Вони хрипким співають горлом—
вогнем вихоплюються злитки
їх лиць, коралів, що стрибають,
мов зерня, вибите на тік.
Ріка стрімкішає у русі,
пташина вищає в польоті,
від лева швидша антилопа,
прудкіша риба у воді,
в ритмічнім танці-землетрусі—
бажання звихреної плоті,
що заземляється крізь стопи
у глини чорні і руді.
Це поколінь священний танець,
вогонь, що плавить без поразки,
це діалог із духом предків,
місток над прірвою життя.
На всіх танцюючих-- рум’янець,
довкіл пливуть з туману маски,
що у рухливі життєпреси
на зов приходять з небуття.
Розм’якли постраху границі,
припливом піднята свідомість
переливається крізь межі
ревниво-сталих берегів.
Первинний гурт зліта, як птиця,
в стрімку оголену раптовість,
до сонму темних спостережень
від сну розбуджених богів.
О, тільки б він знайшов дорогу—
жар колективного екстазу,
не відхиляючись за вітром
бігучих пристрастей земних!
Він переплавлює жалобу,
і переплавлює образу,
й таємні жмені самоцвітів
в серцях лишає вогняних.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566222
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2015
Як нудно робить необхідне!
Я краще робитиму зайве.
Я краще писатиму вірші
(годинник—лицем до стіни)
І буду старатись не думать
про хлібне, насущне, реальне,
Що ловить в кінці легковажних
і кидає їх з крутизни.
Прикинусь, що "завтра" немає,
а є лиш екстазу хвилини,
І дехто погляне й повірить:
«Та ніби ж воно не дурне».
І також з дороги зіб'ється,
і я сполотнію з провини,
А той, хто казав «Carpe diem”,
зрадливо покине мене.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563098
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.02.2015
Чи ми зіб'ємо у борні
крупину гніву золотого,
щоб того віддиху святого
вхопили груди уповні?
Щоб під ногами опертя
було надійне й непохитне,
новими барвами розквітле
нас обійняло знов життя?
Щоб ми знайшли свій власний код
до дружніх всесвіту секретів,
і у купелі спільних злетів
розвився лебедем народ,
всіляко піднятий на сміх
презирством, світові властивим
(та наріжним і незмістимим
став камінь, штурхнутий убік)?
...Невтомно трудиться кравець
і тільки тим судьбу ладнає,
хто вперто небо прошиває
сталевим поштовхом сердець.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562847
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.02.2015
Я покинула себе і у тобі заблукала,
А твоя мені країна вдвоє краща, ніж моя.
Я б в ній гралась, як дитина, і днювала б в ній, і спала,
Все в ній—любо, все—новіше, лиш хазяйка в ній-- не я.
Знаю, скоро доведеться покидати мені казку,
Доки нам обом не стало вкрай незручно, на біду,
Та до того, як прощатись, ти розрадь мене, будь ласка:
Що, якщо назад дороги я до себе не знайду?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562535
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.02.2015
Як рада я їм служити, пухнастим отим звіряткам!
Для них відчиняти двері, хоч поруч є kitty door,
Ступають вони обачно, на крихітних круглих п’ятках,
І ставлення в них—критичне, а погляд-- як “Nevermore”*.
Окремішні, загадкові, тепла подавці і смерті,
І світу,що паралельний до нашого, посланці,
Незвідані і контрастні: буває, наступну жертву
Несуть у зубах—охайно, а погляд—лезо в руці.
* З Edgar Allan Poe "The Raven"
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562532
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 26.02.2015
В Каліфорнії дощ. Ти приходиш до мене.
Легкий дощ після посухи декількох літ
не міняє нічого. Будуть завтра, напевно,
знов сухі водосховища й сонячний гніт.
Але вечір—промоклий, затишний, лінивий
із глибокої пам’яті видобува
твій загублений профіль, і голос, і гриву
золотого волосся, і краплі-слова.
Ти усе ще дивуєшся тому, що скоїв
світ із тілом дзвінким кришталевим твоїм,
моя тиха Деньов із сумних «Парасольок»,
що у Шербурзі сірім пливуть дощовім.
І так само пливуть вони в вулицях Львова
(дощ ріднить і країни, й міста, і людей).
Ти так легко біжиш на високих підборах,
не торкаючись бруку, в обірваний день...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562296
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 25.02.2015
Тиняюся, як пісня Сольвейг – загублено і мелодійно,
а ти, Пер Гюнте, все у мандрах, на списах зраджених сердець.
Яка дошкульна ця морока -- шукати довго, безнадійно
що намагався -– в хвилю темну— “тобою виразить творець”!*.
Стара Осе -- у вічнім домі, а я чекаю і співаю,
і стесую, йдучи по колу, усі нерівності й кути.
Якщо мене ти не застанеш — зустрінемось в пустельнім краю,
де лиця сірих мегалітів в бездонні дивляться світи.
Стою норвезькою сосною -- корінням вросла і пасивна.
Час зволікає біля мене й дрібними рухами гострить
те, що розділить нас з тобою — від серця серце є відривне.
Я озиратимуся довго-- мигливий образ твій вхопить...
*вираз із драми Генріха Ібсена «Пер Гюнт»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562268
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2015
Я визнаю одразу —ти правий
джерельною гіркою правотою.
Негоже заперечувать мені,
говорячи: реальність —стошарова.
Хотіла б я це визнати чи ні,
жорстка і неспростована основа
тримає цей порядок світовий
і вберігає волю від застою.
І навіть наш старий облізлий пес —
боржник твого похмурого сумління,
холодної твоєї сторони
й природно-недовірливого стану.
А як із ним вистрибували ми,
забігши на батут самообману
в надії, що страховкою чудес
ймовірність виключається падіння!
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560781
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.02.2015
Перемагає бог війни, перемагає груба сила.
Ахейців лютим торжеством кривавий вітер налетів.
Бурхлива мантія вогню троянців зраджених накрила,
і тисячі ідуть під меч гарячим місивом із тіл.
Настане день -- скінчиться бій пустельним згарищем і димом,
терпкими ріками рабів і воєм зляканих дітей.
Спеленуте у каламуть, життя гетерою без гриму
бреде, кульгаючи, з арен залитих кровію ночей.
Вони збагнуть —життя трива, триває після перемоги,
пробиті груди ворогів цей не облегшують тягар.
У нім -- повернення назад, холодні, гибельні дороги,
і невловимість забуття, й від свіжих ран--недужний жар.
Ридання, марення у снах: з воріт укріпленого міста --
троянський вихор колісниць --чи ти із ворогом зріднивсь?--
бо аж не чується душа в фантомній радості, що звісно,
хоч їх давно уже нема, живі і Гектор, і Паріс.
Єлену візьме Менелай (війна давно вже не за неї),
в невиліковному чаду від білосніжних тих грудей,
і десять років по морях в жаданні Ітаки своєї,
в полоні насланих негод тинятись буде Одісей.
Гнів Клітемнестри не простить жертвоприношення страшного,
і переможець-чоловік їй буде гірший, ніж чужий,
тож Агамемнона тріумф скінчиться скоро за порогом,
коли до отчих стін прийде змивати піт утоми свій.
Так переможців з прахом жертв у пил земний мішають боги.
Назад три тисячі років перегриміло і вляглось.
Війни засліплений циклоп, глумливий усміх перемоги--
усе з кістками поколінь під спільним насипом зійшлось.
Сценарій кинуто убік, актори всі зіграли ролі,
хтось вимушено, а отой — віддаючись з останніх сил.
Прорив єдиний із тенет богами пійманої волі—
як над Пріамом у сльозах зненацька зглянувся Ахіл.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560771
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 19.02.2015
О, краще б я, вступаючи в життя,
вхопила дар взаємної любові—
обіймів гобеленове шиття,
прогулянки приємні вечорові,
і човниковий ніжності зв’язок,
коли і ти—йому, і він –для тебе,
турботи—у людський належний строк,
не проти ночі і не проти неба.
Щоб рій тривожних видив не ховать
у глибині приватного бедламу,
а рівно так, із кошиком вступать
із вишитим «Христос воскрес!» до храму.
Щоб на відлеті покручу-життя
зуміти споважніти й вийти в люди,
розважливо, в банальності чуття,
зітхати, що «вже молодість не буде».
Ще десять років згадувать любов,
яка уже чека на тому світі,
і лагідно, щоб дух не охолов,
онуків або правнуків глядіти.
Віка свого звичайну новину
зносивши, допровадити до Бога.
Що взяла я натомість? Не збагну.
Чи, розгубившись, не взяла нічого?
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559310
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.02.2015
Я в драми рукотворені не граю.
Ми всі несем у собі —я і ти—
гіркі сліди загубленого раю,
який ніхто не може віднайти.
Тож будемо ділити по-простому,
як дітлахи, ще теплі і малі,
мелодію утраченого дому
і – гілкою – малюнок на землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2015
Мег вийшла із душу, рум’яна й пахуча.
Джон митись іде після неї.
Дзвінок—і у банний рушник загорнувшись,
іде відчинять вона двері.
Біл—друг і cусіда її й чоловіка—
невчасно стоїть на порозі.
Про Джона спитав і сказав, що пізніше
зайде...та «відчалить» не в змозі.
Виймає, нарешті, він доларів пачку
і Мег віддає половину,
якщо лиш рушник вона трохи ослабить
й до пояса спустить, скажімо...
Подумала Мег: «Я нічого не втрачу»,
неспішно напівоголилась
й на доларів двісті—свій чесний заробок—
ледь збуджена, враз збагатилась.
Біл знов пропонує-- таку саму суму
заплатить він тут, на порозі,
як тільки рушник вона зовсім відпустить--
нехай він лежить на підлозі.
Одержить вона двісті доларів знову,
Й на цьому скінчиться їх бізнес.
«Since I’ve got that far*,--Мег подумала слушно,--
то вже відступати запізно».
Вертається, втішивши Біла цікавість,
й прибутку радіє, як дару.
«Так хто там приходив?»--лунає із душу
крізь хлюпання, пирхання й пару.
«Це Біл був!». І тут долітає питання
До Мег від її половини:
«Приніс він чотириста доларів, врешті,
які вже давно мені винен?».
Вікторія Торон
* "Якщо я вже так далеко зайшла..."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559045
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.02.2015
Набираєш +7(495) перед дзвінком у країну, якої більше не існує.
Ні, вона існує як географічна одиниця, як одиниця військова,
якої слід боятися (саме того вона й хотіла).
Вона не існує в культурному просторі, у просторі твоєї душі.
Вона не грає більше в ній ніякої ролі, нічим не живить її.
Те, що живило, тепер здається ілюзією, яка розвіялась.
«За плодами їхніх дій пізнаєте їх».
Ще є кілька старих друзів, які живуть там, у Задзеркаллі, або на Марсі.
Обмінюєшся з ними якимись лінками (тільки не про політику!),
як-от, скажімо, про нову європейську зірку—
9-літню співачку, яка так чудово виконує «Мio babbino caro».
Або про народні методи лікування грипу.
Або про кумедні витівки тварин.
Тільки не про політику!
І з кожним разом, я помічаю, мені все важче робити навіть це.
Мені байдуже, чи їм цікаво, чи ні (можливо, їм так само).
Здається, продовжуєш це робити тому, що боїшся здатись нецивілізованою.
Так, ніби навіть якщо точиться війна і твоїх співвітчизників вбивають,
на особистому рівні все повинно залишатись у рамках цивілізованості.
Ми ж культурні люди.
Дивно, але на відміну від них, у мене навіть немає ненависті.
Була, а тепер немає. Тільки байдужість.
Мене не цікавить, якими збоченнями або хворобами страждає їхній лідер
(улюблена тема західних ЗМІ). Не цікавить курс їхньої грошової одиниці.
І коли вони часом обережно натякають: «В нашій країні також є проблеми»,
мені треба напружитись, щоб зрозуміти,
що вони говорять серйозно, і нічого не відповісти.
Парадокси людського сприйняття настільки вражаючі,
що тяжко знайти відповідні слова.
Так ми й кружляємо навколо слона в кімнаті, вдаючи, що його немає.
Потім я вішаю трубку і повертаюсь у іншу реальність, у різноголосся розпачу, мужності,
страждання, применшених жертв, благання про допомогу.
У пологовий будинок, у родильний зал, у напруження, зусилля і невідомість результату.
У прірву і злет життя.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557862
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.02.2015
А може, легше померти? Надіятись на воскресіння?
Священний Грааль безсмертя хто впевнений, що заслужив?
Чи хтось воскреса насправді? Чи смерть принесе спасіння?
Не був ти ангелом Божим і як Іісус не жив.
Коли закидає ворог минулі твої провини,
Поклавши руку на серце, не скажеш, що все—брехня.
Жили як могли, старались,виборювались, єдине—
Не чванились, бо у Бога найменший народ—горня.
Найменше горня щербате—кохане дитя у Бога,
Не будь перед кимось вищим й дороги не переходь.
Чи нам зарахує Всесвіт моральну цю перемогу
Й врятує тих українців, залишених, кров і плоть?
"The South will rise!" But it didn’t. Не кожний пройде під пресом
І оживе, і встане, а вибору в нас нема.
Сьогодні ми всі у полі—зухвалець, що снить прогресом,
Убивця з очима страху і ангелів зла сурма.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557607
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.02.2015
Синій колір—колір смутку і далекої дороги,
ліхтарів, сумних, як птиці, сплячих вервечкою авто,
вигнання в холодний простір, за ворота, за пороги,
де в примарнім позачассі нема вчора, нема завтра.
Колір довгого падіння по нічній горизонталі
у просту прозору правду і відходу неминучість,
де повітряна бруківка—мов чекання на вокзалі—
в напівсні спостерігаєш й не береш ні в чому участь.
Синій колір—колір куртки із відсутнім капюшоном,
непомітного відриву і польоту без коріння,
і розгубленості колір, коли йдеш, облита дзвоном,
вранці виключена з школи за нездібність і невміння...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557292
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.02.2015
Мой друг, учи повадки зла.
Жизнь не даёт спасенье даром.
И миллионы до тебя
бросали в небо вопли гнева,
когда из жаркой глубины
обманом плещущего зева
на мир обрушивалась смерть
мутноседым девятым валом.
Есть в мире тысячи наук,
трудов ума и поклоненья,
и притяжение любви,
и натяжение культуры,
но Бог играет неспроста
на всех рядах клавиатуры
стон патетических глубин
6-й симфонии творенья.
Идя на лекции с утра
в одну из многих академий,
зубря финансы, языки,
причины полио и кори,
учи, как проникает зло
в ход человеческих историй,
чтобы безудержность понять
свирепейшей из эпидемий.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556282
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 01.02.2015
Бути полем, по якому прокотиться ця війна. Полем, на якому розіграється історична драма цинізму одних і боягузства (обережності?) інших. Історія так і не дала відповіді—що робити з безумцями при владі? Скільки трави вони потовчуть, доки їх буде зупинено?
І бути цією «травою». Бути тим, кого топчуть, тому що волею випадку чи долі ти опинився на шляху одержимого; колоти йому ноги нечисленними своїми будяками і знати, що й вони будуть потовчені.
І все ж вижити як народ. Вижити, тому що це головне, тому що все міняється у світі (і тепер—швидше, ніж колись), і цьому лиху наступить кінець. Головне, щоб було кому потім дивитись у небо твоїми, твого народу, очима, шелестіти твоїм, твого народу, голосом...Треба бути, серед залякування й насмішок, серед пихатості «переможців», які вдоволені собою і поздоровляють одне одного , серед неспішності й марнослів’я «союзників», які знають, що до них війна дійде не одразу, і вони повільно, почісуючись, виходять із затишної зони комфорту, а дехто й милується витівками безумця.
Це наш час, час перевірки, коли треба бути. І не забути...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556279
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.02.2015
Коли сльоза холоне на щоці,
прийди нечутно, ангеле спасіння,
і визволи мене—рука в руці—
з-під сірої плити нерозуміння.
Я знову опинилась у краях,
покритих непрохідним лабіринтом,
і навіть мій—в поразці—білий стяг
над стінами байдужими не видно.
Я так старалась напрямок знайти—
по мохові, по стовбурах, по тінях,
одну лиш не вдалося осягти
зірчасту в’язь небесного склепіння.
З сукупності повітряних площин,
що у житті тасуються без звуку,
прилинь у цей заклятий лабіринт
і всіх, хто в ньому, виведи за руку.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555579
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 29.01.2015
Цей старий записник ніби з мертвих воскрес,
повний стертих імен, застарілих адрес,
косо вписаних вулиць, що їх вже нема,
телефонів, в яких—тільки тиша німа.
Хтось обведений рамкою, інший пропав—
не докликатись і не догнати листом.
Вечір список утрат на колінах розклав
пожовтілим від часу газетним числом.
Чи під попелом сивим ще можна знайти
і роздмухати жменьку ожилих жарин,
чи дивитися, як відпливають в світи
безпритульні вітрила повернутих спин?
Світ оманливих планів, роздільних доріг,
що навічно піском між долонями зник.
На частини в обпечених пальцях моїх
розпадається жовтий старий записник.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553033
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.01.2015
Смерть, пританцьовуючи, суне по землі,
у дзеркальці милуючись собою
(гніздовища людей під каблуками
тріщать, немов горіхові шкарлупи),
закручує розірвані спідниці
і зрить, простоволоса, як до бою
нестримно линуть голови гарячі—
зірвать ядучий цвіт і все забути.
Утішно огляда свою фігуру
і кожної хвилини робить селфі,
з-під лоба спозирає володіння
умів, які для сумнівів закриті,
гидливо обминає ріки крові,
стуляє сльози в мерехтливі персні
і спалахи свідомості останні—
в вінки із трав судомної блакиті.
Дешева, ніби золото фальшиве,
готова кожний подих обірвати,
байдужа до причин і до провини
і кожній стороні надавши певність,
вона все дозволяє, все прощає,
як та нерідна і лукава мати,
яка в усмішці потурає дітям,
скеровуючи їх в холодну безвість.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551970
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.01.2015
Коли ідеш до маминого поля
дорогою, що сива від морозу,
У новорічну ніч, коли всі люди
за стіл сідають в затишних оселях,
Згадай мене—як буде твоя воля,--
сховавши синій обшир, як мімозу,
В замерзлі руки, білі від остуди,
в голубуватих венах-акварелях.
Згадай те незакінчене дитинство,
якого будем в’язнями довіку,
З небесними квадратами крізь грати,
де істини нещадно-дострокові,
І --з паростків палкого побратимства—
такі цілющі і жадані ліки,
що звикли одне одному давати
у черепках дитячої любові.
Я відданості кращої не знала
і не узнаю більшої ніколи.
Я хочу, щоб бриніло це в повітрі,
яке безсилі плечі обтікає
Твої, коли ідеш серед навали
дзвінкої тиші в задубіле поле
Й здається-- у години передсвітні
хтось знову, розіп’ятий, умирає.
В житті, коли за ближнього в одвіті,
чи можна іскру гаснучу догнати
Не в просторових обсягах і часі—
а в судорогах здибленої долі?
Розділені і памороззю вкриті,
такі, що неможливо упізнати,
Ми знову розминаємось, безгласі,
на спільному, на маминому полі.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548882
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 05.01.2015
Не буде «С лёгким паром» у цю ніч.
«Служебного романа» теж не буде*.
Вже більше не зворушує м’який
блакитноокий шарм інтелігентів.
Уся тепер іронія тонка
порожньою здається, а «душевність»—
вже знаєш—неспроможна подолать
інфантилізм в обіймах у безумства.
Стрічки минулі—фільми для малят,
із сонмом ненав’язливих героїв,
що нібито цінують над усе
людську порядність, скромність і правдивість.
При них опустить очі «вічний хам»,
і стихне море збурених інстинктів,
в якім низькі амбіції і страх
намул із дна виносять на поверхню.
Ми їх колись любили, та в той рік,
коли щербата дійсність посміхнулась,
дорослішання вимостило путь
крізь низку усвідомлених обманів.
Розбився чарівний калейдоскоп,
і у душі розпався образ друга—
це лиш фігура з кольорових скельць,
помножена уміло дзеркалами.
Не стану фільм дивитися...І що?
Від того їм ні гаряче, ні зимно,--
кажу собі—отим, хто до цих пір
упевнені, що в ньому—їх подібність.
То в чому твій здобуток?—Ні у чім,
хіба що в новознайденій скорботі
із тих, які приносить нам знання,
як повелось з часів царя Давида.
...А, може, диво станеться якраз,
як це було в «Обыкновенном чуде»,
й закляття озвірілості спаде,
в момент, коли утрачено надію?
*Зазадалегідь вибачаюсь перед Е. Рязановим та Л.Ахеджаковою, яких глибоко поважаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547699
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 31.12.2014
Нічне холодне небо, в’ язь зірок,
скляних гірлянд усміхнені вітання,
річних подій розмотаний клубок
і наші неможливі сподівання.
Лапландія, Лускунчик, Герда, Кей,
веління Королеви Снігової...
Тримає все міцний морозний клей
у зоряному чистому покої.
Нема нічого зайвого навкруг—
ні каменя, ні пагорба, ні гілки;
лежить застиглий вибілений пруг
замерзлої підмісячної спілки.
Зіщулившись, сповільнюється час,
і годі розібратись до світанку:
це вічність мерзне кригою у нас
чи ми, як лід, подзенькуєм у дзбанку.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547436
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 30.12.2014
Four husbands and six children—and alone.
“Don’t leave this one” (I begged her) — “I’ll OD*”.
She owes a hundred thousand dollars loan
To be the one she’s never gonna be.
Her thoughts are jumpy, I can never tell
What’s true and what is due to “episode”**.
She needs a new prescription but —oh well —
Her disability*** does not permit a lot.
She is surviving —and she has her pride,
She’s hungry, but she wouldn’t eat the carbs.
Two of her husbands died of suicide,
The last one calls —she cannot stand his guts.
She’d like to see her children, but they won’t
Pick up the phone or send her single word,
They all have jobs, but somehow cannot bond —
Their love affairs are hopelessly absurd.
She had a short and passionate affair
(she still is flirty, fifty eight and cute)
And hoped —at last he was the one for her,
They’d both divorce their spouses (hers —"a brute”).
She washed his clothes (thanks to the machine),
No cooking —if her life depends on this,
She’s all chaotic and she cannot clean,
But it was make or break — she tried to please.
He started to neglect her —and she knew
It was the time to ask him face to face
About his plans, he suddenly withdrew
Into the silent and uneasy place.
She’s in depression now and not as trim,
As she was only couple weeks ago.
He shed some tears while she was leaving him
But what it matters if he let her go?
She’s tired and is struggling every day,
She rents a room and all her cats are gone.
Her landlord is a pain about the pay,
Their house is ruled by his preschooler son.
He is just five but he controls the roost,
His mother, sisters serve the men in house,
This is a Muslim family, to boot
And husband wants to take a second spouse.
Sometimes they quarrel —Suzie cannot sleep,
And early in the morning hell is raised:
Boy runs through house in one tornado sweep —
She’ll grin and bear it with pretended grace.
She looks for work, but hasn’t found so far,
Food banks supply with cans of beans to bake,
Front bumper of her yellow little car
Is kept in place by black electric tape.
I store her things to help her save on fees,
But I cannot provide her daily bread,
How tired and how cold she has to be,
Exhausted and bewildered, lost and mad.
She needs a friendly care and safety zone
To ease her self-inflicted constant pain.
She left today a message on my phone —
I know she is in trouble yet again.
They teach them: move ahead and thrash about,
Be a success and all around good sport.
How many will destruct themselves without
Involuntary kindness of the sort?
*to OD —to overdose
**Manic-depressive "episode"
***Disability medical insurance
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543676
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 14.12.2014
Все згідно з планом— серця свіжий щем
і слово «ні», підсвічене екраном,
прогулянка самотня під дощем,
вертання по спіралі, згідно з планом,
щоденний вибір, сумніви, нокаут,
спустілі сподівання, мов долоня,
і рятівний асфальтовий накат
автоматизму—ліків від безсоння.
І все ж, коли обернешся назад,--
увесь сюжет, до рідного, знайомий,
і кожний камінь бачений стократ
у тім краю, де не буває втоми.
І знаєш ти--хоч розум не прочах
від явленого знов самообману,--
що за плечима розпадався б шлях
вже пройдений, якби не було плану.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543362
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.12.2014
Ця дівчинка в червонім сарафані —
вона хотіла, щоб її любили,
розшукувала тих, кому погано,
давала свої іграшки задурно,
лише за похвалу собі прилюдну,
за дружбу і за відданість—до гробу.
В душі вона невпевненість ховала
і все ж втрачала друзів по одному,
тікали вони — потай чи відкрито —
і недалеко юрмились, невдячні.
Здавалось їй — сміються вони з неї,
із щедрості великої кепкують,
звертаються до решти, хто лишився,
на зраду їх так само підбивають.
І ось уже остання з її подруг —
ота, що з нею бавилась найдовше,
із тих, що так звикаєш-присихаєш,
що бачиш їх додатком безголосим
до себе, що завжди при тобі буде, —
для затишку, і кпинів, і престижу —
й вона убік почала поглядати,
до гурту потягнулася чужого,
зробила крок у сторону несміло,
два береги схотівши поєднати.
У дівчинки в червонім сарафані
в очах, мов серед бурі, потемніло,
опора під ногами подалася,
в свідомості крутилося «це зрада»,
і все в ній збунтувалося панічно,
як зранена тварина, скавуліло,
у череві росло бажання помсти,
жорстокої покари за образу.
Ця подруга—остання, найвірніша —
ще довго дивувалася : «за віщо?
чому мене катовано найтяжче,
розтерзано, обідрано, побито?
Чи ж мушу в добровільному союзі
розплачуватись кров'ю за свободу
розширювати коло своїх друзів,
розвідувати берег невідомий?»
Величний світ, немов старезний батько,
засвідчував могутністю мовчання
в космічну даль задивленого сфінкса,
що колисав зорю цивілізацій:
не з гострих протиріч непримиренних
ростуть апокаліпсису почвари —
а з ревності , розгубленості, страху,
щенячого тонкого скавуління...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542882
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.12.2014
Ніхто не вчив нас падати, малих,
клубочком покотитися на мати,
як змалку вчать артистів циркових
до того, як під купол їм злітати.
І обминула нас наука ця,
коли ми вперше з друзями прощались,
закоханості краяли серця,
які ніколи більше не зростались.
В належний час не вивчено урок—
страждання йдуть попереду подвійні.
Чому не вчать торкатися зірок,
але не розбиватись при падінні?
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538902
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.11.2014
Як дерево огненне у вікні,
так я збираю фібрами коріння
підземні соки і несу тобі,
вібруючи від сонного гудіння.
Хай каже мені сенс—тебе нема,
і все це—плід бурхливої уяви,
та дерево, прозоре, як хурма--
у кольорах вечірньої заграви,
Я поринаю поглядом у жар,
тулюся ним до стовбура і крони.
Ще судорога в полум’ї—і жаль...
Хвилина— день у темряві потоне...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538372
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.11.2014
Ти кажеш мені —правда переможе.
Вона перемагає або ні.
Ув’язнена в підземній глибині,
навпомацки вона готує ложе
для низки несподіваних нещасть,
здавалося б —химерних, безпричинних,
де не розділиш винних і невинних
і навіть смерті мало чого вчать.
Тож розвиток можливий не один,
хай навіть правота на нашім боці.
Шукають люди збурених емоцій
знайомий, вже утоптаний загін,
щоб бить копитом і бажати згуби
усіх, кого не можуть досягти.
А правда? Правда може прорости,
коли уже нікого з нас не буде...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538369
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.11.2014
Люсіль*! Готова гільйотина.
Чекає в смерті Демулєн.
Грім барабанів, дріб імен.
Востаннє думаєш про сина.
Женуть обстрижену, підсудну--
ти харч для натовпу тепер.
І непідкупний Робесп’єр
є вістрям п'яного абсурду.
Світанку сірого руїна—
над диким юрмищем людей.
Як вузьконогий журавель,
летить у небо гільйотина.
* Люсіль Демулєн була страчена у 1794р. у 24-річному віці за спробу врятувати від смерті свого чоловіка Камілла (журналіста, прибічника Дантона). Залишився 1,5 --річний син. Свідком на весіллі і хрещеним батьком сина був Робесп'єр. Він же на той час ухвалював рішення про арешти й страти.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536113
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.11.2014
Схилилась мовчки над шиттям,
щоб про життя своє гадати,
про те, як у земних завіях
гуляє випадок-крутій,
і проростати відчуттям,
неначе зеленню крізь грати,
що відповідь --не у подіях,
але у нахилі подій.
З численних збігів незначних
народжується визначальність,
одноманітно і ритмічно
стіжок лягає за стіжком,
і світ майбутнього застиг,
іще не втілений в реальність,
він тепло дише позапліччю
і лащиться перед стрибком.
Лункою цілістю, як дзвін,
без тріщини дихотомії,
він розтікається в гудінні,
не розшматований ущент,
від тебе знаку хоче він,
ти опускаєш долу вії:
ми всі -–у вільному падінні,
це -- пауза,ти -- диригент.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535477
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.11.2014
Ви написали мені лист з дитинства знаною рукою
(непевні літери у нім були знекровлено-хисткі),
розповідаючи, як Ви отямились в передпокої
близької смерті, що на час недбалим помахом руки
Вас відпустила доживать, вселивши зимний страх у душу,
який ніщо не розжене — ні дух стоїчний, ні книжки...
Ми б говорили про святе, але боюсь, що не зворушу
я вищі сили, як оті, на дальнім березі жінки,
що присягаються за Вас — ті, що Ви їх колись любили,
які давно пішли у край, де спить начало всіх начал,
вони не зрадять і прийдуть, коли не стане врешті сили,
вони заступляться за Вас, в жалобі темних покривал.
За розуміння і за сум, за неможливіть розставання,
за слово, сказане за них, за пам’ять, що тримає суть,
мов за Артуром-королем, вони приплинуть в час останній...
Надія знову підведе, але вони не підведуть.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533630
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 31.10.2014
До себе приміряєм смерть—
чи довго це? чи швидко?
чи смерть подібна до стрибка?
чи, може, до падіння?
на сірих подушках палат--
під стогони, при свідках?
а чи забутому в траві--
у маячних видіннях?
До себе приміряєм страх—
під обстрілом і в тиші,
про що подумаєш тоді—
про матір? про сім’ю?
або про цього юнака,
що так нерівно дише
і дума: «він мене уб’є,
як я його не вб’ю»?
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531303
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.10.2014
Ти мовчиш—невже все безнадійно?
День-у-день тріпочемось безкрило.
Я вдаю веселість натурально--
В тебе це виходить через силу.
Пожартую—і короткий усміх
Прояснить на мить твою утому,
І пройду я в цю щасливу хвилю
По воді, неначе по сухому.
Як же помогти тобі, мій друже,
У гризучій схованій зневірі?
Жити у душевному безсиллі—
Ніби затягнути харакірі.
Переможний, ти не сподівався,
Що туман у плаванні огорне,
Що стихія буде непідвладна,
А кермо на судні—бутафорне.
Не твоя волить у хаті воля,
У ногах—чужа тобі дорога,
І болить мені твоє мовчання
І усмішка докору німого.
Стоячи розгублено ізбоку,
Дивишся—не можеш відповісти,
Хто ми є: творці чи виконавці?
Хто ми є: актори чи статисти?
Ти мене в біду свою не пустиш--
Гордості на це у тебе стане--
Я залишусь співчутливим свідком,
Мій срібноголовий капітане.
2009
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531142
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.10.2014
Страшний момент, коли цілує сонце,
бо знаєш—після цього буде морок.
Розбиті крила з залишками воску
гойдатимуться на зеленій хвилі.
В очах іще танцюють чорні віхті
в жовто-гарячих вогняних коронах,
тебе ж нічого більше не тримає
в раптовім вертикальному безсиллі.
Ще хвильку майорять перед очима
відбитки неба на грайливих водах,
і обриси покинутого Кріта
востаннє закликають повернути,
і батько, враз посивілий від страху,
зайшовся криком здавленим, нечутним,
в крові ж у тебе—поцілунок сонця--
у світі найсмертельніша отрута.
Сягнувши оком світу олімпійців,
засліплий, ти крізь слози їх не бачив,
та в спазмах неможливого екстазу,
коли бриніли музикою груди,
ти, смертний, що наважився торкнутись
палаючої осі колісниці,
здобув і найпалкіший поцілунок,
і ту, що все загашує, остуду...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530693
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.10.2014
Вже більше 20 років, як її немає на світі. Тепер мені дивно — чому я раніше не надумалась написати про неї? Мабуть, тому, що вона стала частиною мого «сокровенного» — того, що присутнє у твоєму житті з самого дитинства і стає невіддільною частиною тебе, а про «сокровенне» мені не пишеться легко.
У той час раптом з’явилася мода на «англійські» школи, де мову вчили з першого класу, а також (для дівчат) — на заняття музикою і балетом. Не обминула ця мода й мене. Із вражаючою далекоглядністю мама подолала скептицизм батька і наполягла на одній із таких «спецшкіл». Щоправда, існувала важлива передумова —для того, щоб тебе прийняли, треба було пройти співбесіду із завучем, на якій належало продемонструвати своє володіння азами мови,успішно відповівши англійською на анкетні питання. Я до цих пір не розумію, яка була логіка цієї вимоги, але завдяки їй в моєму житті з’явилася моя перша, неофіційна, вчителька.
Вона була середнього віку, і від неї віяло жіночністю, вишуканістю й впевненістю в собі — комбінація, якої я раніше не зустрічала. Від неї ніби йшло сяйво, і життя при ній здавалось гарнішим і безпечнішим. Вона вчила нас групою —чоловік п’ять- шість дітей одного віку. Потім вона казала, що полюбила мене за мої великі уважні очі і нагадувала мені, як я розігрувала з хлопчиком із групи сценку «Пекарка й сажотрус», але я, на жаль, цього не запам’ятала. Лише уривки — скатерка на столі, навколо якого стоїмо ми усі й називаємо англійською різні меблі, а вона закриває відповідною карточкою їхні зображення на аркуші із намальованою кімнатою, її м’які манери і загальне відчуття присутності чогось вищого, витонченішого, ніж те,що я звикла бачити навколо себе.
Потім вона зникла з мого життя, але я й не помітила, тому що саме в цей час на мене «навалилось» інше — незнайоме й небезпечне. Була співбесіда із завучем —великим і якимось ніби втомленим, — на якій я перелякано щось белькотіла, була перша шкільна вчителька — сувора, похмура, передпенсійного віку жінка, яка одразу мене незлюбила. Вона цінувала в класі тишу й непорушність, а я була «кручена». Були довгі повернення додому за руку із батьком, який всю дорогу повчав, як треба поводитись у класі. Було, нарешті, найгірше — уроки «чистописания», які перетворювались для мене на боротьбу за виживання. Потім був переїзд, інша школа, де все було інакше, але все одно не було чогось важливого — не було свята.
Пройшло вже, мабуть, декілька років, коли я раптом згадала про вчительку і відчула неспокій через те, що вона зникла з мого життя без сліду й пояснень. Несміливо запитала в мами, в цілковитій впевненості, що координати назавжди загублено. Мама здивувалась, але скоро знайшла для мене номер телефону, і я подзвонила. Пригадала вона мене одразу, зраділа, і якось саме собою вийшло так, що після цього я почала часто до неї їздити і сидіти в неї годинами — вона не хотіла мене відпускати. Батько мій не схвалював цих поїздок, як і дружби з нею взагалі.
Не знаю, що вона в мені бачила. На той час я цілковито втратила дитячу чарівливість і безпосередність, була неговірка й нерішуча, носила окуляри, за скельцями яких очі здавались маленькими і змученими. Вона — моя вчителька —напівлежала на дивані, завжди вишукана й приваблива, навіть у немолоді свої роки, без слідів будь-якої косметики, але із вміло, по-жіночному, за допомогою кількох шпильок, укладеним волоссям, як колись, в юності, навчила її мати. Вона розповідала мені про буддизм, про досліди подружжя Кірліан, які фотографували біополе рослин, про своє перебування в Індії, зустріч із Рабіндранатом Тагором (наступного дня в газетах написали : «He was visited by one Russian”)...
Можливо, ні, звичайно, їй потрібна була аудиторія. Проте слухачем я була своєрідним. Мені, яка виросла в умовах радянської дійсності, можливість мандрувати по Індії, ночувати в тібетських монастирях, купатися в гарячих (а поруч — холодних) джерелах Монголії, жити в Парижі (але про Париж вона чомусь згадувала мало) звучала чимось абсолютно нереальним. І вона, і розповіді її здавались уривками арабських казок, фантастичними, але чужорідними — такими, що навіть не треба ні про що розпитувати. Так, ніби закони жанру цього не передбачають. Я й не розпитувала — ніколи й ні про що. Я виходила від неї дещо очманіла, зачарована, але знайома реальність різких голосів, потрісканих асфальтів, забитих тролейбусів і деренчливих трамваїв швидко повертала мене до справжньої, чесної реальності радянської людини. В цьому навіть була якась втіха. Це не була примарна, невизначена, сумнівна реальність емігрантки.
А вона була емігранткою, я це вже знала. Вона була російською емігранткою, яка втекла від революції, а потім повернулась. Себто вона була...ну...ніби зрадницею... чимось у цьому роді, і хоча часи були ліберальні і я її любила, все одно вона була не зовсім нашою, і мені до її розповідей треба було ставитись обрежно...не піддаватись, так би мовити...Справа не в тому, звичайно, що я була комсомолкою, це була чиста формальність, в комсомольські ідеали тоді ніхто вже не вірив, та й усі ми знали на той час, що руки й дії радянської влади не завжди були чистими, але наміри...наміри ... завжди були...чисті.
Поступово я узнала, що в неї було кілька чоловіків. Більше, ніж кілька, і якщо першим чоловіком її був строгий і порядний російський німець, з яким вона познайомилась у поїзді в 16-річному віці і втекла до нього з нестримної любові, покинувши батьківську сім’ю (маму вона не любила й називала «черницею» через фанатичну релігійність), то подальші заміжжя були, мабуть, доступним їй способом виживання. Від німця вона народила хлопчика,і той же німець навчив її фрази «чесним бути вигідно», яку вона часто вживала. Його вона згадувала найбільше (моя бабця колись казала «перший чоловік — то рідний» — може, дійсно так?). Далі все ставало якимось невизначеним. Вона поїхала до Монголії лікувати «жіночі хвороби», тим часом в Росії вчинилась революція, вона не могла (або не хотіла, або боялась) повернутись — і шлях її проліг у світи. Часом виринав той факт, що чоловік її на той час уже покохав іншу, що всі вони поводили себе дуже цивілізовано, зберегли дружні стосунки, і дворічний син, коли вона поїхала на лікування, залишився з чоловіком і його новою дружиною. Але в її спогадах, як я бачила, друга сім’я чоловіка не мала місця — він, її ментор, чоловік-батько, назавжди залишився «рідним».
Потім був Владивосток, де вона слухала лекції знаменитих професорів і відвідувала школу «босоніжок» — одну із тих, що були засновані Айсидорою Дункан. Вона бігала разом з іншими боса по паркету, у легких, подібних на туніки, сукнях, із шарфами, які тріпотіли в повітрі, виявляючи світові вільну й пристрасну душу.
Вона завжди вірила, що в одному з минулих життів жила у Давній Греції, тому що їхній одяг здавався їй найприроднішим і тому що в молодості її переслідував один і той же жахливий сон: ніби вона лежить на лежанці і раптом бачить, як куток стелі над нею вкривається тріщинами, вигинається і починає обвалюватись. Тоді вона зривалася із справжнього свого ліжка, не прокидаючись, вибігала у двір або вискакувала у вікно (через те, де б вона не була, вона завжди просила перший поверх). Там її, напівбезтямну, знаходили стривожені працівники готелю або господарі, в домі яких вона, бувало, ночувала. Вона запитувала й водночас переконувала мене: «Раз я ніколи не бачила землетрусу наяву, але так чітко бачу його уві сні, значить, я колись це вже пережила?»
В Індії вона відкрила для себе буддизм, в якому, нарешті, знайшла себе. Вона твердо вірила, що тіло — це тільки оболонка, від якої врешті-решт втомлюєшся, і вона навіть рухами показувала, як сильно їй хотілося її зняти.
Не скоро я здогадалась, що було у Франції. Там вона вкотре вийшла заміж за француза із дзвінким, мелодійним, як спів жайворонка, прізвищем. Здається, він був досить багатим. На той час, судячи з фотографії, вона вже була тією привабливою (хоча й молодшою), із теплою усмішкою, що випромінює щастя, жінкою, якою я узнала її пізніше. Крихта по крихті, з різних, на протязі років зронених недомовок, узнала я про сина-красеня, який був в її чоловіка, про якусь давньогрецьку трагедію, про скандальне розлучення, про...
Я не знаю, що було потім. Це вікно — від її розлучення до прибуття у Радянський Союз (із тим жайворонковим, вкрай недоречним прізвищем) — скільки років воно зайняло? Що спонукало її повернутись? Вона казала потім, що це була ніколи не згасаюча надія віднайти загубленого сина, або чоловіка, або хоч щось про них узнати. Був також післявоєнний заклик Сталіна до емігрантів повернутись із обіцянкою амністії. Була, можливо, просто матеріальна скрута, відгомін скандалу, неможливість влаштуватись...
Одного разу вона дала мені почитати рукопис. Це були спогади її життя від часу повернення на батьківщину до повернення з таборів. Виявляється, вона писала, писала з дивними, архаїчними мовними зворотами, не дуже грамотно, своїм розбірливим, подібним на штакетник, почерком. Хтось колись сказав їй, що саме з’єднання між літерами роблять почерк нерозбірливим, тож вона звела їх до мінімуму, випередивши моду на «printing», яка існує зараз на Заході. У цих мемуарах вона вивела себе під іменем Ірени.
Я читала ці мемуари, і, як завжди, ставилась до всього написаного з легкою недовірою. Я читала про те, як Ірену, разом із такими ж емігрантами, що повернулись, оселили в маленькому, заваленому снігом, містечкові, на квартирі, і як щовечора вона знаходила сліди того, що її господиня порпалась у її речах, але нахабно це заперечувала, відводячи очі. Прибульці—«замасковані вороги» або просто «буржуазно-несвідомі»-- зобов’язані були ходити дивитись радянські фільми, і одного разу вона необережно на цю тему пожартувала. Наступного дня її було заарештовано.
Її тримали у камері з багатьми іншими жінками, а вночі викликали на допити. Слідчий вдавався до хитрості — коли її приводили, він продовжував довго щось писати у своїх паперах, часом з годину або дві, а вона повинна була непорушно сидіти перед ним і чекати. Більшість людей врешті-решт знесилювалась, втрачала концентрацію, починала нервувати, і всі наперед заготовлені відповіді й пояснення «вилітали» в них із голови. З нею було інакше. Вона заспокоювалась.
Вона вміла знаходити способи вижити — як і тоді, коли їх, голодних жінок, стиснутих у задушливому, смердючому вагоні, везли у табір і час від часу кидали їм суху солону рибу, але не давали води; тоді вона збирала силу волі і стримувалась, у той час, як інші накидались на їжу, а потім вили від спраги й бились у двері.
А поки-що вона спокійно дивилась на слідчого, і коли він підводив голову, вона усміхалась. Він задавав їй питання на кшталт: «Якщо ви не шпигунка, то що змусило вас приїхати у Радянський Союз?» — очевидно, не вірячи поясненню про сина. Вона резонно відповідала: «Ви вважаєте, що у Радянський Союз не можна приїхати інакше, як із шпигунськию метою?», від чого він нітився і замовкав. Навіть через багато років, коли вона розповідала мені про це, очі її лукаво блищали і вона задоволено сміялась.
Одного разу він повів її за собою. Він відкрив двері сусідньої кімнати. Меблів там майже не було. Що було, так це кров. Уся кімната була залита кров»ю. «З вами буде те ж»,— сказав їй слідчий,— якщо не признаєтесь».
Тїєї ночі вона виробила план дій. Вона знала, що не витримає тортур. Вона знала, що не зможе жити, обмовивши невинних людей. Тому вона вирішила вмерти. Її віра забороняла самовбивство, але вона вважала, що в такому розрізі — пожертвування собою заради інших — їй це проститься. Іншого виходу не було, і вона заздалегідь обмацувала краї лінз, видавлених з окулярів, які в неї чудом не відібрали.
Наступного дня була очна ставка із однією з її знайомих. Щоб врятувати себе, людина здатна обмовити кого завгодно, і все ж...Так, вони говорили тільки про косметику — про тони помади й пудри. Ще про фасони платтів. Можливо, про чоловіків. Ні, про політику — ніколи.
Їй не знадобились загострені скельця від окулярів.
У той день, коли її повели до суду, вона дуже мерзла. «Ірена стояла в коридорі під вартою перед дверима кімнати, куди її повинні були ввести, у своєму легкому жакетикові і тонких панчохах, і холод пронизував її до кісток». Цьому відчуттю холоду і намаганню зігрітись було присвячено кілька сторінок. Далі розказувалось, як її ввели до кімнати, де сиділо троє людей, щось зачитали і вивели. Це зайняло не більше п’яти хвилин.
У таборі найтяжче було переносити знущання й кпини «блатних». «Ты не яички, а картошку перебираешь, интеллигентка!» — глузували вони. Коли йшли на роботу, одна — чергова — залишалась в бараці. В її обов’язки, крім прибирання, входило наносити відрами й нагріти діжки води для тих, хто повернеться з роботи. Вона наносила й нагрівала, але перша група поверталась раніше і використовувала всю воду, не слухаючи її заперечень. Друга група накидалась на неї з лайкою і кулаками.
Що її врятувало — так це театр. Табірне начальство полюбляло вистави. В ній відчувався певний рівень культури, і її взяли в театр, де вона придумувала й шила костюми та декорації. З обрізків тканин вона почала робити ляльок, одну з яких зберегла й показала мені. Вона довго думала, як зробити очі ляльок «живими», а потім здогадалась наносити крихітну краплю білої фарби на їхню «рогівку» — це одразу надавало очам природнього блиску. Як би я зараз хотіла мати цю ляльку з її блискучим, живим в табірному пеклі поглядом!
Прийшла смерть Сталіна, а з нею — амністія. Безпритульна, вона не знала, куди їй їти. Одна єврейка з ув’язнених,смутна й мовчазна, якось зрозумівши її проблему й пройнявшись співчуттям, крадькома дала їй адресу своєї сестри, яка могла їй надати притулок. Так вона опинилась у Вінниці і влаштувалась у будинок сліпих, де вона обмивала пацієнтів і водила їх на прогулянки.
Один із них, набагато старший від неї, запропонував їй одружитись. У цьому шлюбі було щось...Якась можливість вчинити згідно із приписами її релігії, будь-якої релігії. Можливо, вона думала про карму. Саме в цей час вона зустрічалась із іншим — молодим і красивим, але, як вона мені потім розповідала : «Я запитала себе — кому із них я більше потрібна? За того я й вийду». Так і сталось. Вона доглядала за чоловіком до кінця його днів.
На цьому її спогади уривались. Я так і не узнала, що закинуло її в наше місто...
Я закінчила читати із змішаним відчуттям. На той час я ще не читала ні разючої монументалістики Солженіцина, ні «Дітей Арбата» Рибакова, ні Варлама Шаламова, ні «Рубали ліс» Лариси Крушельницької — нікого з плеяди тих, хто сам пройшов хресний путь або уявив себе на місці назавжди замовклих, розтоптаних, закатованих. Моя юність припала на час, коли застій в країні був безсумнівним (питання було лише — як довго ще все це протягнеться), якісь помилки в політиці партії визнавалися, але загалом невдачі побудови соціалізму здавалися скоріше результатом надлишку ідеалізму з боку «основоположників», хорошого, ленінського ідеалізму, якого люди не виправдали. Себто в теорії все було правильно задумане, але от люди — ну що з ними зробиш! — несвідомі: крадуть, лінуються, обманюють систему як тільки можуть. Як би там не було — вважала більшість — але ідея соціалізму, а в майбутньому — комунізму (до якого, вже було ясно, не дійти) була гуманістичною. Незважаючи ні на що, навіть на Сталіна...
Я могла ще якось повірити у хазяйку-шпигунку (хто не знає, що є підлі люди!), в атмосферу підозр і недовіри до тих, хто повернувся «звідти» ( надто вже відрізнялись вони від рядових радянських громадян), у пронизливий холод в будинку суду (часи повоєнні, розруха), у недбале, жорстке ставлення до в’язнів (такий вже звичай у народу — страдника, але в душі він добрий), але я не могла повірити у залиту кров’ю підлогу, у похмуру погрозу, що «це ж буде і з вами», у те, що хтось із «наших» радянських правоохоронців катував людей.
Я мовчки повернула їй рукопис. Здається, вона запитала мене про мої враження, і я чесно сказала їй, що не вірю у ці «плями крові» (соромлячись, що я мушу ловити старшу, шановану людину на наклепі на нашу з нею — тепер уже спільну — країну). Вона спробувала заперечити, що це правда, але потім зупинилась і перевела розмову на інше. Можливо, саме тоді вона згадала... Батько в мене був слідчим. Щоправда, часи вже були інші, та й до "політичних" він ніякого відношення не мав.
Багато б я зараз віддала за той рукопис! Тепер, заднім числом, я розумію, що вона його мені дарувала — адже більше не було кому. Вона мені дарувала спомини про самий тяжкий і небезпечний період свого життя просто для того, щоб я про це знала.
Я і, може, ще хтось.
Потім, на протязі років, вона багато дарувала мені інших рукописів — копій: надрукованих на тонесенькому папері (щоб більше помістилось у машинку) колекцій віршів дореволюційних поетів, пародій («Парнас дыбом» та ін.), творів зарубіжних авторів, і наших — тих, про яких мало хто чув. Для цього, випросивши гроші на дорогу в останнього свого чоловіка, вона приїжджала до Києва і з ранку до пізнього вечора, до самого закриття сиділа в читальному залі бібліотеки, від руки переписуючи із книг, які не видавались на руки, сторінку за сторінкою у товстий зошит своїм, подібним до штакетника, почерком. Приїхавши додому, вона передруковувала із зошита на аркуші тонкого паперу, робила палітурку із шкірзамінника або пластика , зшивала, наклеювала вирізану з журналу квітку і зроблену таким чином книжку дарувала. Так, у той далекий час, я одержала перший свій примірник «Мастера и Маргариты», який, незважаючи на поганий друк і наскрізне просвічування майже прозорих сторінок, читала дві ночі—до ранку—заходячись від сміху, у повному екстазі.
Таких подарунків було багато, і все ж я найбільше жалію за тим, про Ірену, її власним, напівграмотним рукописом.
Коли вона померла, майже сліпа від крововиливу в сітківку ока, після тяжкої й довгої хвороби свого останнього чоловіка, якого вона мусила сама волочити до ванни, щоб покупати, а потім з великими труднощами витягувати («Ніхто не хоче помогти, навіть за гроші»--скаржилась вона на сусідів, які вважали це нижче своєї гідності), квартирантка—молода жінка, якій вона відписала квартиру й гроші — викинула її папери на смітник. Інших речей у неї було мало. Вона вірила в те, що після певного віку речі треба не збирати, а роздавати.
Я була далеко і узнала про її смерть по телефону. Пам’ятаю, мама зробила паузу і тихо сказала мені, що «С.В. померла». Я довго й надривно плакала в коридорі гуртожитка. Хтось навіть підійшов мене втішати.
Мені так і не вдалося впросити квартирантку поставити на її могилі простий пам’ятник ( з оплатою наполовину — вона і я). «Вона хотіла без пам’ятника» — чула я у відповідь з телефонної трубки. В кінці розмови вона все ж пообіцяла про це потурбуватись, але нічого не зробила
Її могили тепер не знайти. Можливо, вона дійсно так хотіла — зникнути назавжди. В її космічному світобаченні це існування було лише миттю, на якій не слід затримуватись. І все ж вона залишила мені кілька фотографій і стос саморобних книг-зошитів, які змінили моє життя і які я чомусь і далі вожу із собою. В мене давно є книга «Мастер и Маргарита» , випущена в типографії на якісному папері, але я не можу викинути той перший, майже нечитабельний, примірник, який колись приніс мені стільки радості.
Тепер, приїжджаючи на кладовище, я знаходжу будь-який линялий дерев’яний стовпчик із іржавою табличкою на могилі, за якою ніхто не доглядає, і кладу на неї квіти.
Післямова
Ні сина, ні чоловіка вона не знайшла. На її численні запити відповідали, що про людей, які пропали безвісти під час революції та громадянської війни, держава інформації не має і відповідальності не несе.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529302
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.10.2014
Гойдатися в колисці натяків,
напівшукань, напіввідвертості,
щоб без лукавства і без хитрощів,
лиш погляд в погляді—на відстані.
Узнала я про те, як хороше
в човні солодкої непевності,
який пливе на спині течії
без маху весел і без пристані.
Спать у сувої неможливості,
коли, на жаль, немає вибору,
коли, на щастя, нема вибору,
бо ми давно—нитки у вишивці,
й замилувавшись розмальованим--
усім, що не для мене,-- віялом,
гадати, що з роками вицвіте,
що розпадеться, що залишиться...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528349
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2014
Настане час—і зміни заберуть
цю містику стрімкого упізнання
себе в чужому; випаде в кристал
між нами все й закам'яніє в «досвід»...
А, може, зачарованих сновид
танцююче підмісячне купання,
почавшись у потокові земнім,
триватиме в позачасовий простір?
Як добре—не гадати наперед,
коли загасне зустріч випадкова,
круті падіння знаючи давно,
віддатися розгойданому морю
і чути, як стихії гомонять—
до глибини сягає їхня мова!
Як хочеш—ти про все їх розпитай,
бо я про найдорожче не говорю.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527877
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.10.2014
За Вашим часом це було вже пізно.
О тій порі не слід було дзвонити,
та я дзвінок так довго відкладала,
додаючи годин отой десяток.
І мала я одне лиш запитання —
чи Ви мій лист одержали останній
(листи чомусь так часто не доходять,
а надто ті — з поштівками чи фото...).
І я почула Ваш старечий голос —
розгублений, хоч Ви іще не спали.
Мені здалось, що Ви мене, далеку,
неначе й не одразу упізнали,
а потім засоромились, і стиха,
із поспіхом догідливим, сказали:
«Так, так, одержав лист, усе в порядку.
Як справи, чи усе у тебе добре?»
І потім, коли трубку я поклала,
сиділа я спустошена, роздерта
на клаптики свідомості, в якої
не стало лету. Все зійшло на шелест
сухого листя, і у нім гуділа
зненацька усвідомлена реальність...
Я Вас втрачаю — мій, з дитинства, друже!
Я Вас втрачаю — рідний мій знайомцю,
що був містком для мене в світ дорослих,
чий погляд був — ясного оксамиту
запрошенням у чоловічу ніжність
(хоч не лише — збагнула я — для мене,
але й мене також вінчав на царство!..).
Що буду я у світі цім робити,
без Вас, мій світлий лицарю любові,
що поклонявся загадці жіноцтва
усюди, хоч би де її побачив?..
Як далі мені йти по цій дорозі
до тої віхи, позначки чи миті,
де далечінь між датами народжень,
уже не означатиме нічого?
Чи варто йти, як Вас не дожену я,
коли дійду, то Вас уже не буде,
перехилюсь за край лункої прірви,
гукатиму — та Ви не обізветесь.
О бідний мій, невірний, любий друже,
стою на місці — і біжу за Вами...
Чому я так невдало подзвонила?
За Вашим часом це було вже пізно...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526342
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 28.09.2014
В нічнім тумані ліхтарі,
і зачепившись за деталь—
за медальйони камінців
в підніжжі подихів - дерев,—
ти перетворюєшся на
всезріючий, як око, нерв,
який читає поза всім
ожилих символів скрижаль.
Шатнулась видимість за ріг--
та, що дзвеніла нами вдень,
майнула в просвіті нова--
в простому, з льону, полотні.
На цім нестикові площин
піймати можна в напівсні
легкий, у хрестиках поділ,—
розв’язку втомлених ідей.
Блакитно- порожньо в руках--
ключів немає до біди,
але в душі тепліє дар
тонких миттєвостей земних--
міцне коралове знання,
намертво вросле, як поріг:
«Повинно сповнитись усе,
так має бути...підожди».
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523382
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 14.09.2014
Коли свою земну закінчать путь,
нехай святяться, Боже триєдиний,
солдати, що, мов діти, упадуть
в засмаглі теплі руки України.
З космічною любов’ю в унісон
співатимуть загиблі у любові.
Останній бій, немов жахливий сон,--
і мир, немов зітхання по розмові...
Юначе тіло в болю задзвенить,
за націю пройшовши крізь горнило,
у думці сивим птахом пролетить
спокійне й вмиротворене «здійснилось».
І хтось для них рукою розійме
границі цього світу і сполуки,
і вічна Україна їх збере,
як хлопченят, у материнські руки.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520222
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.08.2014
...І буде твій ворог безжальний і хитрий.
В болотній гарячці, отруйнім повітрі,
в недужому мозку — з бажанням убити.
«За що?» — він не зможе тобі пояснити.
І будуть навколо задушливі хащі,
де праведні душі і душі пропащі,
де не розбереш серед цвіті всієї —
— де світло, а де маячливі ідеї.
Ти сам зрозумієш холонучим серцем —
— в отруєних душах немає братерства,
і смерть твоя буде для ближнього — свято,
бо гірш не буває за ворога-брата.
Слова будуть в небі — як чорні ворони,
з кількох інфікованих — будуть мільйони,
несуєтний роздум нічого не значить —
— зло має коротші шляхи передачі.
Це праліс — глухий, непроникний, первинний,
просякнутий страхом і адреналіном;
це світ вовкулаків, абсурду, спотворень,—
— ти б сам у такий не повірив ніколи,
якби наразившись на вістря незримі,
не падали мертві твої побратими.
Для їхніх голів твої руки — як ложе...
Пішов без вагання? Храни тебе, Боже...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519997
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.08.2014
О ти, у кому тиша і любов!
Цю землю обіймаєш ти до втоми;
в твоїх руках є вітер, що піски
перебирає пальцями худими;
перебирає насипи людей,
цивілізацій, етносів, народів,
і щось він залишає на землі,
а інше в часі гине незворотньо...
Ми в повний зріст сьогодні стоїмо,
тому що нам вказали—наша черга;
і невідомо, що чекає нас,
у серці ми стуляємо відвагу.
Скажи йому, щоб тих не загубив,
не поховав під безліччю уламків,
хто стали, мов заслона, під удар—
вони увесь наш золотий запас!..
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518382
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.08.2014
Ранок у них почався так. Першим, о пів-на –шосту, прокинувся тато і побачив, що він уже майже спізнився на роботу. Тоді підхопилась мама. Вона побігла на кухню готувати сніданок. Тато не захотів їсти і пробуркотів багато такого, що буркочуть дорослі, коли все y них в житті не так.
Перед світанком життя має тільки два кольори—колір темряви за вікном і жовтий колір світла у кухні. Мама довго роздумувала, чи варто лягати досипати, тому що година була рання, але врешті сіла вчити англійську мову. Люди, які знали англійську з дитинства і для яких вона була найприроднішою мовою у світі, ще спали у своїх ліжках і в їхніх вікнах було темно.
Потім одне за одним повставали діти. Вони були ніжні, теплі й притишені, як завжди бувало, коли вони повертались із своїх таємничих нічних мандрівок. Ніхто не знав, де вони були, як їм там було, якими вони повернулись. Цього не знала ні мама, ні вони самі; але щось, безперечно, з ними відбувалось, і вранці вони завжди вставали іншими. Спочатку вони бавились тихо, ніби ще у пів-сні, і в мами кожного разу в такі хвилини з’являлась боязка надія: можливо, саме з цього дня вона почне ділити своє материнське невміння на те, що було До і те, що Потім ( вона усе ще сподівалось, що Потім буде легше)…
Денне життя розкручувалось, як спіраль, і поступово ставало ясно, що з учора мало що змінилось. Діти сміливішали, ось вони вже з криком віднімали щось одне в одного, ось посипались перші скарги, ось уже й тупіт босих ніг по підлозі, від якого мерзне потилиця- сусіди знизу давно вже скаржились суперінтенданту, і та, коли мама з нею віталася, дивилась у підлогу. Але діти бігали, і щоб зупинити їх, потрібно було мати крицю в голосі і твердість у руці, яких мамі завжди не вистачало. Усе, усе так, як учора-- стихія, береги і змагання.
Вони прибирали балкон, і діти хотіли його помити, але мама пам’ятала, як сусіди знизу скаржилися, що брудна вода скапувала їм на квіти, тому сказала “ні”. В душі ж вона знала, що діти мали право хотіти те, чого хотіли.
Вони ходили до гастроному, і дітям важко було всидіти у возику для продуктів. Вони зіскакували з нього, бігали по залу, хапали усе, що яскраве-- коробки, банки і пляшки з соками, несли мамі й питали: “А це ми купляємо?” Перед її очима виникала картина, як хтось із них на ходу, на бігу випускає тягар з рук, падаючи,- і він розбивається, розливається, а уламки можуть порізати...Вона хапала хлопчика за руку і силоміць садила його у продуктовий візок, де є спеціальне місце для дітей, яке вже було для нього затісне, і штовхала його ніжки туди, куди мають бути запхані дитячі ніжки, щоб вони нікому не завдавали клопоту. Люди навколо дивилися схвально.
Вони повертались назад із переповненим кошиком на колесах, і діти спочатку теж хотіли тягнути його, але кошик наїжджав їм на п’яти. Тоді вони набрали повні жмені камінців і кидалися ними, так що мама, везучи тяжкий кошик далеко попереду і маючи ще дві сумки, змушена була щохвилини зупинятись, чекати і кричати до них злим голосом, від чого дівчинка покірно кидалась доганяти її і бралась за ручку кошика, а хлопчик ішов незалежно, свобідно, задоволений із того, що усі рішення щодо себе він приймає сам.
Коли вони другий раз вийшли з дому, ця подія ознаменувалась безугавним голосінням дівчинки з приводу забутих вдома окулярів від сонця, хоча вже вечоріло. Сльози котились по її щоках, і йшла вона далеко позаду від мами і братика. Вона вимагала повернутись назад, і ніякі пояснення та умовляння на неї не діяли. Часу було обмаль, але в свідомості дитини час не може бути більшою реальністю, ніж мовчазний поклик улюблених кумедних окулярів, які лежать вдома й плачуть від самотності.
Знову магазин, пошуки подовжувача; і знову до дітей, які вже щось стягнули на підлогу, щохвилини підбігала стривожена мама і починала похапцем усе прибирати, говорячи сама до себе, як сновида: «Давайте, давайте разом”.
Потім вони були в бібліотеці. Хлопчик одразу прилаштувався за одним із комп’ютерів, граючи на усіх клавішах підряд, як на піаніно. Мама переживала за комп’ютер, але ще більше-- за спокій і тишу в бібліотеці, за людей, заглиблених у читання, які ще нічого не підозрювали. Тому вона скоро облишила спроби відтягнути його від найкращої іграшки у світі і сховалась за стелажами, з насолодою торкаючись палітурок і вихоплюючи оком імена й рядки. ЇЇ усе-таки розшукали. Працівниця бібліотеки, соромлячись, попросила маму забрати від комп’ютера сина, який нікому не поступався місцем. На відміну від мами, вона не знала, що буде далі. Ніщо не йшло в порівняння із комп’ютером-- ні яскраві журнали, ні іграшки в дитячому куточку! Ніщо не варте було уваги 3-річного джентльмена, який з протестуючим криком виривався з маминих рук. Нарешті, його погляд впав на одне з м’яких крісел, і він з легкістю пообіцяв, що почекає на маму, сидячи в ньому. Мама аніскільки не повірила йому, однак поспішила повернутись до полиць, щоб нарешті що-небудь вибрати. Часу було обмаль. Ось і книга про виховання дітей. Вона ще встигла прочитати...
У читальному залі вже чувся тупіт ніг і веселі вигуки її дітей, які доганяли одне одного. Вони знайшли, нарешті, як згаяти час. Більше мама не читала. Вона стулила книгу й поставила її на місце. Так нічого й не взявши, вона виходила під осудливими поглядами працівниць бібліотеки і ледь чутно ворушила губами: “Сорі”. Більше вона нічого не могла сказати-- не було ні сил, ні охоти.
По дорозі вони зайшли ще в одну крамницю- купити татові великі поштові конверти. Хлопчик полюбляв гуляти по крамницях сам, тому, вивільнивши свою руку із маминої, незважаючи на її протести, він скоро загубився між рядами полиць. Зустрілись вони випадково. За цей час утворились сліди його діяльності, які коштували мамі кількох зауважень продавця, взаємної метушні по наведенню порядку і кількох беззвучних чергових “сорі”.
Вони йшли додому, і мама важко мовчала. Очима вона шукала безлюдне місце- якихось кущів чи хоча б під’їзд, де можна спустити з неслуха штани . Вона йшла , як дерев’яна лялька, вже нічого не відчуваючи, але краєм свідомості розуміла-- щось мусить бути зроблене. Вона зупинилась між рядами машин на стоянці, наперед знаючи, що тут вона зможе тільки гостро поговорити з ним. Хлопчик одразу збагнув, до чого йдеться, вирвав свою руку й утік. Біг він захоплено й довго, так що якась жінка обернулась услід йому, а потім не одразу знайшла очима маму, що спішила за ним віддалік і молилась, щоб його не збила машина.
Вони повернулись додому. Вечеря, вмивання на ніч. Усе той же дерев’яний мамин голос і механічні, ніби завчені, суперечки дітей. Прийшов з роботи втомлений тато. Після борщу він відсунув убік аспарагус із потертим сиром, тому що не знав, як це їсти.
Діти випили теплого молока з медом. Цього вечора вони заснули швидко, хоча зазвичай з годину ще бавились, сміялись і виходили зі своєї кімнати, вигадуючи привід. Кожного вечора це був останній етап їхнього із мамою змагання, до якого вона спеціально готувалась, напиваючись кави, вони ж не готувались зовсім. Вони й без цього завжди були на висоті. Цього ж разу мамі обійшлося легко. Коли вона вкладала хлопчика, він наполіг, щоб вона сама застібнула кнопки на його піжамці. Коли вона це зробила, виявилось, що потрібно було застібнути одну верхню, тому що решту він збирався застібнути сам. З обуренням він знову розстібнув усі кнопки, і тоді мама застібнула одну верхню.Він застібнув інші. Саме так. Щоб був порядок. Оце й усе, що було цього вечора.
Коли всі поснули, мама ще мила посуд і прала. Потім вона підійшла до іграшок. Одну по одній вона брала ляль і милувалась їхніми личками. Вона гладила їхні вузькі долоньки і посміхалась. Потім вона обережно роздягнула кожну з них, розвісила їхній одяг на маленькі вішаки, простелила їм постіль із крихітними подушечками і повкладала їх, накривши. Вона поставила коників та ягнят на пашу. Вона приспала сім’ю ведмедів. Темношкіру ляльку- немовля вона поклала біля “дорослої” ляльки, в якої, якщо нахилити їй голову, засвічувались мерехтливі вогники у вінку, вухах та рожевому серці. Іще були динозавр, курка з курчатами, песики, кіт…Але це нічого. Головне було- відділити їх від хижаків-- тигра та вовка. І мама їх поклала окремо. Іграшки вдячно мовчали. Нічне дійство. Така тиша. На годиннику- перша.
Часом вони дивилися мультфільм про маленького ведмедика і його сім’ю. Такий на диво спокійний мультфільм, такі інтелігентні, ніжні стосунки- до прозорості. Дорослі-- мудрі, діти-- сповнені уваги.
Життя-- як музика.
1997
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517783
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.08.2014
Якби себе ми шанували
в дорожній куряві років,
то нині б очі не згасали
в війною вкрадених синів.
Не було б вражої навали
під грім цинічної брехні,
й братів би наших не вбивали
на власній з прадідів землі.
Якби ми справді пам’ятали
замучених пташиний глас,
вони б, прилинувши, стояли,
немов сторожа, коло нас.
Вони б вказали нам дороги,
якими в світі ходить зло,
і шепотом перестороги
охолодили б нам чоло.
Не догоджаючи сильнішим,
мов недоучене дитя,
ми не ховалися б у ніші
напівсвідомого буття.
І ті, що стали ворогами,
нас пізнавали б у лице...
Якби себе ми шанували...
Й платили віддано за це.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517367
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.08.2014
Іде по лісі заєць, вмивається сльозами,
Іде на став топитись, хоч знає, що це гріх.
«Та як життя,--питає,--прожить між ворогами:
нікому не страшний я, а сам боюся всіх?»
І чує він зненацька, наблизившись до ставу:
лунає серед тиші раз-по-раз «плюх» та «плиг».
Це жаби, що сиділи, крекочучи, у травах,
зі страху пострибали в води зелену глиб.
Зрадів тоді наш заєць—не хоче більш топитись,
зарожевіло сонце в душі його смутній.
«Ні, я ще не пропащий, коли у цьому світі
хоч хтось мене боїться, і я комусь страшний».
---------------------------------------------
Отак по всьому світі—і люди, і країни
душею знемагають, як ніби не свої:
нехай би хтось боявся—чи рідні, чи сусіди,
чи літаки у небі, чи жаби у траві.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514580
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.07.2014