Людмила Пурик (Крисань)

Сторінки (1/4):  « 1»

О, як вони співали про Афган

На  сході  України  йде  війна!
Й  не  рік,  не  два,  а  три  вже  майже.
Та  дивна  якась  вона:
Все  про  дружбу  і  любов  нам  кажуть.

Про  братні  обійми  міцні,
Про  те,  що  одна  в  нас  дорога,
Що  не  допустять  нас,  ні
До  того  ЄВРОпорога!

Лиш  тільки  під  моє  крило!
Сидіть,  мовчіть,  не  рипайтесь  нікуди!
Бо  скажемо,  що  вас  і  не  було,
Ви  же  хахли,  то  ваабще  й  не  люди!

***

Троє  музик  в  камуфляжі  співали:
На  вулиці  нашій  у  них  свій  майдан,
Такі  ще  підтягнуті,  гожі  та  браві,
О,  як  вони  співали  про  Афган!

Про  бій  запеклий  на  гірській  дорозі,
Де  камінь  кожен  наче  оживав,
Стрічав  вогнем,  косив  навколо  друзів,
Лилась  їх  кров  на  землю  ту  чужу  –  Афган.

О,  як  вони  співали  про  те,  що  знали,
Про  те,  що  кожен  бачив,  пережив,
«Чому»,  «За  що?»  тоді  ще  не  питали,
Обов’язок  та  й  все!  Бо  так  хотів  режим!

Люди  підходили  і  зупинялись,
Слухали  мовчки  –  аж  сльози  в  очах!
Бабуся  одна:  «Хлопці,  ви  в  АТО  воювали?
Там  теж  такий  жах».

«Нет!»,  –  аж  скрикнув  головний  співак,
І  раптом  буцонув  ногою  скриньку,
Ну,  ту,  що  ставлять  для  «подяк».
Затихла  й    музика  через  якусь  хвилинку…

***

Загін  за  загоном  знову  руша
На  схід,  де  міста  вже  в  руїнах,
Бо  не  спить,  бо  волає  душа
У    тих,  хто  любить  Вкраїну.

І  що  б  там  не  казав  лукавий  брат,
Імперською  жагою  захмелілий,
Їх  не  зупинять  вже  ні  танки,  а  ні  «град»,
Бо  земля  у  них  одна  –  прадавня,  рідна
   І  єдина!  

Ще  будуть  складати  пісні  про  Донбас
(добром  не  згадавши  братана),
Приносячи  шану  загиблим  в  цей  час,
А  з  ними  є  й  ті,  що  «з    Афгана».


03.03.17

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721948
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.03.2017


«Хунта» це хто?

[i](До  сепаратистів  та  їх  симпатиків)[b][/b][/i]

Переносну  установку
Двоє  заряджали,
Кричали:  «Хунта!  Получай!»
І  раз-у-раз  стріляли.

А  цілили  у  людей,
В  житлові  будинки!
Отаке  кіно  в  мережі,
Отакі  картинки!

І  показують  «он  лайн»
Допит  полоненого,
А  той  лежить  на  землі,
Голова  прострелена.

Однак  чітко  відповіда
«Русским»  українською,
Не  вдається  доказ  взяти,
Що  з  примусу  в  війську.

А  між  тим  самі  попались,
Що  здалеку  зайди:
Слова  «тиждень»  геть  не  знали!
Отже,  ясно:  не  донецькі  і  не  із  «Луганди».

Хто  поруч  з  вами,  «патріоти
Донбаської  землі»?
Пройдисвіти  і  мародери!
Заробітчани-на-крові!

Патріоти  свою  землю
Не  здають  чужинцям!
Хочеш  «руським»  бути?  Будь!
Але  ж  українським!

А  як  ні  -  хапай  валізу,
Кидай  туди  шмотки
І  паняй  на  перевіз
До  руської  «тьотки»!

Не  буде  тут  «Новоросії»!
Бо  нам  не  по  кармі
Дурна  мрія  ідіота,
Що  «сидить  на  пальмі».

Де  та  «хунта»  в  Україні?
Зараз?  Це  навіть  не  смішно!
Адже  ж  ваші  витребеньки
Багато  «хунтіші».

А  ту  землю,  що  пригріла,
Любить  треба,  справді!
То  любіть,  оберігайте
Не  для  дяді  з  пальми!
[i]
02.08.14 Дніпропетровськ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519674
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.08.2014


Вишиванка

Дарувала  доця  мамі
Вишиванку
І  вмовляла  одягти  або  відразу,
Або  завтра  ж  зранку:

–  Який  узор!
Все  аж  горить  і  сяє!
Це  зараз  модно,
Та  не  кожна  має!

Матуся  пакет  розгортає,
Піднімає  очі:
–  Та  куди  ж  одягну?
Тут  таке  не  носять!

–  Зате  в  модному  журналі
На  кожній  сторінці!
Треба  людям  нагадати,
Що  ми  –  українці!

Наділа  мати  вишиванку,
В  тон  –  довгу  спідницю,
Широкий  пояс  цяткований,
Червоне  намисто.

Перед  дзеркалом  сріблясту
Косу  звично  вклала...
У  дворі  дівча  сусідське,
Як  вкопане  стало:

–  Ой,  вы  такая  красивая!
Жінка  засміялась:
–  Слава  Україні!  –
З  вуст  її  зірвалось,
І  дивнеє  щось  із  самою  сталось.

Бо  пішла  між  люди  гордо,
Вільно,  без  боязні.
Хоч  підмічала  погляди
Не  тільки  приязні.

А  от  купа  молодиків
Вигулькує  з  тіні.
Один  глянув,  аж  сторопів,
А  тоді:
           –  Слава  Україні!

І  вся  група  повернулась,
Довкруг  неї  стала.
Врізнобій  той  клич  гукнули.
А  вона,  як  і  належить:
–  І  героям  слава!

[i]26.07.14 Дніпропетровськ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513880
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.07.2014


Ні, не малороси ми!*

Ні,  не  малороси  ми,
Тим  більш  –  не  «новороси»!
Нащадки  русичів,  онуки  славних  козаків!
Ті  вміли  захищатися  –
гармати  і  рушниці,  вила  й  коси  –
Усі  на  бій  з  ордою  чужаків!

От  старший  братик  об’явився
(Ми  й  не  знали,  що  він  є!),
Своєю  дружбою  хвалився,
Своєю  силою  гордився,
Клявся,  що  на  брата  не  піде.
Завжди  оберігатиме,
Чимдуж  допомагатиме,
Горілочки  наллє.

Та  такий  вже  старший  братик  –  молодець,
Ти  його  за  стіл,  а  він  ноги  на  стіл,
Хай  йому  грець!
Ти  відчиниш  двері,  ти  посадиш  їсти,
Гульк  –  а  все  твоє  
Вже  «ісконно    руське»!

***
Піднімися,  дух  козачий,
На  Савур-могилу,
Та  й  прокричи  своє  «пугу!»
На  всю  Україну!
Пугу-пугу,  пугу-пугу!
З  Великого  Лугу!

Довкруг  зайди  давно  всілись,
Забули,  що  гості  –
І  ну  ділить  чужу  землю,
Гості-довгохвості!
Навіть  церкву  й  ту  пригріли:
Ну,  наша,  та  й  годі!
Буде  вірно  служить  владі,
Тій,  яка  «від  Бога»!

Про  ту  церкву  всім  шепочуть:
«Справжня»,  «канонічна»,
А  в  ній  досі,  як  за  царя,
Анафему  вічну
Проголошують  Шевченку!
А  за  що?  За  яку  провину?
За  любов  палку  синівську
До  неньки-Вкраїни!

Якої,  кажете,  і  не  було?
А  хай  би  вас  била
Та  лиха  година,
І  не  раз,  і  не    два,
А  кожної  днини!

Амбітні  плани:  «русский  мир»
(Хай  він  тобі  скисне!)
І  Новоросія!  Та  якби  –
Аж  до  Карпатських  гір...
А  зась!
Хіба  що  на  Говерлі
Рак  узимку  свисне!

Знать,    від  Криму,  що  ковтнув,
Черево  не  репнуло?
А  щоб  тебе,  лукавий  брате,
Підняло  та  й  гепнуло!
Тобі  в  горлі  Новоросія  застрягне,
Бісова  личино!
Скільки  б  не  брехав,  та  до  правди  –
Лиш  одна  стежина!
Ідеш  мову  захищати?
(А  бодай  її  не  знати!),
Головне  ж  –  людина!

Он  у  зруйнованій  «градами»  хаті
Дівча  волало  «Помогите!  Дяди!»
По-російськи    ж    воно  кричало!!!
А,  ти  не  чув?  Тобі  заклало?
То  бодай  же  й  навіки!

Українці,  будьмо  пильні
Зводьмо  вищі  мури!
Нахрапом  лізе  в  миротворці
Вовк  в  овечій  шкурі!

18.07.14 м.  Дніпропетровськ

[i]*  На  продовження  теми,  піднятої  Анастасією  Дмитрук
     у  вірші  "Никогда  мы  не  будем  братьями"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512845
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.07.2014