| Сторінки (1/6): | « | 1 | » |
Говорять, страшно, коли самотньо; говорять, боляче, коли правдиво; говорять, невиправно, коли немає надії; говорять…Та й брешуть вам тії язики, бо не страшно це, а гартовно, і не боляче, а повчально, та й немає такого каменя, з якого глечик вода не зліпила!
Але правду говорять ті символи, що попливли в очах моїх, й читати більше зась,
бо щемить серце українське за нарід мій, та не карайсь!
Серце моє, не треба, бо наодинці ми з тобою зараз.
Де той, хто чує, чом не чуєш стукоту-грому мого
механізму вже майже виснаженого,
неживого.
Бо більш не можу я! Не можу плакать і ридати,
я обіцяв, що ти немічнуватий
додивишся і дочитаєш до кінця.
Не можу бачити мою країну, Вкраїну Україну, всю в огні.
Які оббляклі всі ті дні…
А я ж дитина. Невже мені потрібно бачить,
як тіні падають від мертвяків.
Якби я знав чи передбачив,
але чомусь ще досі бачу – мати синів ховає не своїх, чужих, та вірить що свої…Жевріє віра ця…Недовго…Повішали стареньку,
шию каторжну «прикрасила петелька».
І як же стримать ці їдкі потоки, як саме стишить душу,
зморену жахіттям, сушу,
таки я мушу знать, за що загинули мої діди…
Ця стрічка йде, немає краю
катам, болі, не вщухає…
І так щемить,
і так щомить.
Чи від диму ви осліпли,
чи піску наїлись у метушні цій безпросвітній?! Напевне не люди ви зовсім, не було ще такої великої могили на земленці рідненькій… Не чули вітри,
води не принесли, й якби герої наші, визнані народом, одним зірцем поглянули на тую землю, то не побачили б її…
Побачили би очі прозорі, рідні… та вже не живі. І не вистачило б неба, щоб осягнути їх…
Не встигли б глянути тризубори-прапороносці жовто-сині та й воскресли б, відчувши те, що відчуваю я. Воскресли й вмерли… Знову…
А я в думках колючих оповитий,
А сон – ти ворог, друже, несамовито серце «Болеро»
відтворює алегро,ні, це не анданте.
Чорний екран, і я не інший, я – лід, що тане на промінні, та не проміння те його топило.
Душа це те криштальце…
В такому стані, бо у захисті перебувало.
Та це мене не врятувало,
що по той ось бік екрану.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524027
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.09.2014
Такі сірі дні… Такі сірі дні… Ні! Не тому, що на вулиці погана погода, не тому, що школа добавляє в кожен колір чорного відтінку. Не тому!
День прохолодно-ясний, тільки легкий вітерець навіює осінь, носячи опале листя в нестримному танку.
Стіни життя, мов вологі кам’яні «плити» в’язниці, де хтось нестримно поганяє тебе працювати, іти, поспішати… Чому потрібно слухатись Когось весь час? Послухай себе… Але тебе нема. Ти – деталь, ти – механізм, який рухає все. Завмираєш ти, і все завмирає в твоїх очах. А де ж серце? А кому зараз потрібне серце… Потрібен результат, потрібно Щось, тільки не продукт, вироблений серцем. Тільки не почуття. Безкоштовні маски купуємо самі. Вони гарні, привабливіші, бо безкоштовні.
Він йшов. Йшов незмінною дорогою, ніби наосліп, ніби не бачив істини на носі осівшої. Йшов незмінним кроком, незмінною стежкою, з незмінним портфелем по «незмінному» життю, сірому життю, холодному життю.
Розплющив очі!.. Зупинився!.. На землі пташка – можливо тепла, можливо тепліша ніж сірий… Він бачить, починає бачити колір. Але Він йде далі. Чому? Розумова програма наказує йти дальше, йти до. А де ж серце? А ось воно – можливо тепле, тепліше ніж сірий… Але Він йде. Можливо хоче зупинитись, пробує, але Він йде дальше. Можливо тепле, тепліше ніж сірий Воно! Але стіни поглинають «тепліше ніж сірий», поглинають… Він зневірений, Він – Людина, але «Людина» - дорожче ніж маска.
Він оглянувся, не зупинився. Він пішов. Він знову осліп.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524025
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.09.2014
Хоч тисячі краплин впадуть на землю,
і ти не встигнеш збудувати греблю -
всміхнись.
Ні, це не порух губних м'язів,
це спокою туман, що ляже
розумом на згарищ небилиць.
Лише впусти в легені спокій,
що вивітрить увесь неспокій
твоїх світлиць.
Куди вертатися ти маєш,
лише прямуй, чого чекаєш?
до всіх мрійниць.
Не бійся, страх уже позаду,
і не хвилюйся - бо ти маєш владу,
лиш ти творець.
Й всміхнися на кінець)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523411
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2014
І шепіт крил,
щоб не сховав простоти порив.
І кожен змах,
щоб шутрмував мурів страх.
Та кожен крок
тримав курс лиш до зірок:
зіниць - криштальних чарівниць,
і уст, наповнених по вінць
вином.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523409
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2014
Чи варті ті слова,
що кинуті вустами гніву,
того ловця,
що вірить без упину
очам мовця?
Й чи варті ті слова,
що лиш напнули темну гриву,
того мовця,
що вірить без упину :
що спинить жеребця?
Чи варті ті слова -
мить вічності, смерті стріла,
того життя -
що ти, людино, вимовила,
і тут не має вороття?
Лише безцінні
ті, що з піднебіння
течуть,
й міняються мов сновидіння,
й часточку душі несуть.
І серця стук, мов кінське тупотіння -
ось ці слова є вартими цвітіння,
ось ці ловці й мовці є вартими терпіння.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523274
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.09.2014
Думки, що загоряються з багать
й розчісуючи струшують весь попіл з вій -
мої.
Думки, що сітями цікавості
переплітають та плетуть нові -
мої.
Думки, які безсонням краючи
несправедливості всі факти злі -
мої.
Та всі, що спогадів бриниці
кидають рибою в сухі криниці -
незнайомці.
Що людяності всі границі
ногами топчать, мов ті двоголові птиці -
то чужинці.
Це ті, що ниці,
в устіх безлиці,
це болі жриці,
та знаю, що всі - небилиці.
І знову паростки бур'янні
цвітуть, а я все в бездіянні.
І у самотності й каранні
чийомусь, та все в безіменнім я краюсь,
та не зневіряюсь...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523272
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.09.2014