| Сторінки (1/31): | « | 1 | » |
С т р а ж д а н н я
Безмовна ніч. Душа, мов на вогні,
Мордується, чекаючи загину.
Одплакати, спокутати провину:
Застигла в тиші наче у труні.
Не ворухнуться спечені уста,
Нависло тінню над чолом прокляття.
У серце – молотом, як у святе розп’яття,
На серце мукою – невинна кров Христа.
О чорний болю у безумстві зла!
Жорстока правдо у зіницях ката!
… Вона була дружиною Пілата,
Хотіла відвернути – не змогла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534270
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.11.2014
Ж і н о ч а д о л я
Жіноча доля - як терпка роса,
Що на чебрець опівночі спадає.
Цілує душу відчаю сльоза,
А каяття помилки виправляє.
Жіноча доля – як лукавства тінь.
Уста сміються, а в очах – зажура.
Закреслить тугу забуття глибінь,
Сама себе, всміхаючись, одурить.
У щасті пригортає цілий світ,
Про зло благає пам’ять замовчати.
Жіноча доля – милосердя цвіт,
Воістину уміє все прощати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534269
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.11.2014
Глумом розповзалось поміж люди
(В пліток леза гострі, як мечі),
Що Андрій свою жону не любить,
До чужої ходить уночі.
Чорні думи серцем відганяла
І не йняла віри до кінця,
Лиш надія сльози витирала
З білого, змарнілого лиця.
В туги очі – криниці бездонні.
Завмирає скривджена душа.
На гіркому, сивому безсонні
Слід кривавий зрада залиша.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531810
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.10.2014
Слово Боже в вулкані ідей
Білим ангелом б’ється у груди:
- Не кради, не ганьби, не убий!
Та чи чують зневірені люди?
Гляньмо вгору допоки є час,
Поки небо не судить вогнями,
Поки слово витає над нами
І надією лине до нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531809
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.10.2014
В Івана заслабла дружина,
Пожовкла, як зламана віть, -
Щось в грудях пече безупинно,
Пронизливо в серці болить.
До кого піти на пораду?
Де ліків для неї знайти?
Задурно хіба що розрадять
У світі хули й суєти.
Тінь смерті породжує муки,
У відчай окутує мить, -
Зігнувшись від жалю й розпуки,
Іван у безмежжя кричить:
- У вас є доми й лімузини,
Усе, чого прагне душа,
У мене ж заслабла дружина,
А в хаті нема ні гроша…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529318
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.10.2014
Поможи мені, Боже,
Зробити хоч щось для народу,
Бо навіщо життя,
Якщо даром воно пропаде?
Чого варта душа,
Що не служить ідеї Свободи.
Що не мучиться болем
В цей важкий, затуманений день?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529313
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.10.2014
Доле гірка України,
Ти смутком прийшла до мене,
Свічкою в головах стала,
В тузі схилила рамена.
Печаль тобі зір застилає,
Твій жаль мені душу мордує,
Твій біль – мою силу плекає,
А гнів – мою волю гартує.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528513
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.10.2014
Вірю, прийдемо у завтра
Якісь набагато добріші,
Притулимо ніжно до серця
Потоптані спориші.
Звучатиме гордо над світом
Нескорена наша пісня,
Тріумфом свободи народу
На струнах святої душі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528512
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.10.2014
День відгорів
Тихо день відгорів
І у сутінках долі
Пахне вечір сльозою
Несказаних слів.
У нічному відлунні
Розумієм обоє,
Що наш день відгорів,
Що наш день відгорів.
Такі ніжні слова
Порозносило вітром,
Залишивши мізерність
Покривджених днів.
Нам плакуча верба
Простягла свої віти,
Але день відгорів,
Але день відгорів.
Невгамовна душа
Відзивається болем
На забуті слова,
На фантазії снів.
Крізь спокусливу ніч
Випробовуєм долю,
Але день відгорів,
Назавжди відгорів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528283
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.10.2014
На клавішах душі
Вертаюсь сто разів у світ п’янкої тиші,
Бо інші всі світи до гіркоти чужі.
Тут істина життя, тут пам’ять пише вірші,
Тут грають почуття на клавішах душі.
Вертаюсь сто разів в полон терпкої ночі,
Вмираю у журбі й народжуюся знов,
На тлі тривожних дум твої шукаю очі.
Щоб випити їх сум, що править за любов.
Вертаюсь сто разів у зболене чекання,
Вдивляюсь у пітьму, що поглинає день,
Як дихання весни приховане кохання
Крізь мури заборон крадеться до пісень.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528281
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.10.2014
Г а н у н я
Встає так рано, що ніхто в селі з нею у цьому не позмагається. Миється холодною водою, яку витягує з криниці, молиться і обов’язково зустрічає схід сонця. Це Гануня. Їй уже поза п’ятдесят, але вона ще здорова, рум’янощока і вертка, як веретено. Тому, мабуть, по-дівочому струнка, бо у постійному русі. Вона з юних літ листоношею працює і без цієї професії життя свого не уявляє. Її знають навіть собаки, не кажучи вже про людей.
Не раз споночіє, а Гануся ще між хатами “вишиває”, пенсію розносить. Коли хто хоче накинути їй гривню-дві “за послугу”, нізащо не візьме. – Мені досить того, що держава платить і фертіг, - гонорово поверне взятку.
- Ви, Гануню, завжди у русі, - якось завважила баба Пічкурівська, перераховуючи пенсію.
- Весь світ, бабуню, у русі, а я його маленька часточка, - і вже побігла, закинувши тяжезну сумку на плечі. І так з дня на день…
* * *
Мальовниче село, що видивляє очі вікон в небеса, влітку потопає в зелені садів, квітнуть тут барвінки і рута, а над криницями схиляють свої пишні віти кущі калини. Весною цвітуть нарциси і тюльпани, а влітку і восени обійстя світяться ружами, чорнобривцями, айстрами і іншими квітами, на які така щедра українська земля.
Це село змагається зимою з вітрами, вгортається в казкову срібно-білу красу, а з приходом весни знову розцвітає найяснішими барвами. Воно має свої славні сторінки, свою прадавню історію.
Гануня залюблена у кожну його стежину, у кожне подвір’я, у кожну родину. Іде собі, ступаючи по лапатих долонях лопухів і відчуває якусь особливу високу музику у виконанні небесного хору. І так їй добре, затишно і мило на цьому світі. Деколи виснажується, але одночасно й гартується. Інші скаржаться, що болять ноги, руки, а Гануні хоч би що.
* * *
Іван Деркач сидить під хатою, поштарку чекає. Сьогодні його день – день отримання пенсії.
- Файна молодиця, вертка і здорова. Повдовіла рано, а заміж не вийшла більше. Хто його зна, мо' не хотіла, а мо' ніхто не брав, - міркує Іван, а Гануня тим часом вже на подвір’ї.
- Ходіть, Іване, до хати, підпишете відомість, отримаєте гроші. Дивиться Іван: “Їй бо, погляд звабниці”.
- Знаєш Ганунь, я тіко шо твої очка повидів, файні очка маєш, сивенькі такі, лагідні.
- Бодай ви здорові були, - сміється Гануня, - ви що залицяєтесь?
- А що? Я сам, ти сама, переходь до мене та й будемо двоє. Твої діти вже на своєму хлібі, мої також. Га, Ганунь? – моргає Іван, намагаючись Гануню за коліно погладити.
- А бодай вас, - регоче Гануня, відсуваючись від Івана. – Я чула, чула, що ви колись, як бригадиром працювали, усіх жінок за коліна перемацали.
- Га, та як тобі повісти? Я до неї тої, сьої, а вона геби ніби согласна. А я думаю: ризкану.
- Ну, і як? – не вгаває Гануня, подаючи Іванові окуляри і ручку, щоб підписався за отриману пенсію.
- Та ружне було, - налаштовується на розмову Іван, але Гануня вже на подвір’ї, з Бровком розмовляє.
- Переходила лавку, схитнулася ненароком і плюснула в воду. Йой, діду, щось ваша лавка вузька дуже і хитається на всі боки. Чи то я така скріпла, що не втрималась, - це вже до старого Гриня Войта, що живе через річку від Івана.
- Добре, що в тій річці вода “жабі по коліна”, а то би втопилася.
- Хоч, Гануню, я тобі розповім усмішку про те, як жінки “з лавки падали”.
- Розповідайте, тільки борзо, - всідається Гануня навпроти діда.
- На сповіді жінки про гріхи тілесні перед отцем святішим признавались. Одна каже: “Я з сусідом переночувала”, інша: “Я в гречку скочила”, ще інша: “Я чоловіка зрадила”. Отцеві то було маркітно слухати, тому під час проповіді дав науку: “Якщо вже таке сталось, то кажіть на сповіді, “впала з лавки”.
Отець старий був, по кількох роках вмер, а у бабів волосся довге, та розум куций. Прийшов молодий священик, а вони сповідаються по-старому. Перейняв той сільського голову і давай корити, що лавки нормальної у селі немає.
- Падають жінки щотижня, щомісяця. Ваша за цей місяць два рази впала.
Регоче дідо Гринь, виставляючи на показ одного-єдиного зуба, що підліз під самий ніс, січе губу, а випасти не може.
- Беріть , діду, гроші, підписуйте папір, бо я ще хочу кілька хат обійти.
- Йой, Гануню моя злота, посидь ще трохи. Так ми банно, що би-м перед тобов двері замкнув.
- Вам би, діду, в Італії жити. Там таких, як ви, доглядають такі, як я, а тут нема часу, робота чекає.
- Хіба з лавки не падай, - кричить їй навздогін дідо.
Побігла Гануня, а старий Гринь задумався про Італію, де дідів доглядають, як малих дітей, масують їм ноги і возять на візочках. Задивився дід на вістря гори, оповите дзеркальною імлою.
- Може це і жорстокий вибрик долі, що я залишився сам, як палець, при живих дітях, але я свої гори не проміняв би на жодне місто під сонцем, на жодні апортименти. Поки годен - живу, як можу, а там буде видно.
А Гануня вже ген за вигонами. Квапиться, бо знає, що її чекають у кожній оселі.
Стара Журбенчиха дає гроші, аби заплатила за радіо і телефон, Сискова Славка просить заплатити за світло. Завжди затримується в баби Анни Левицької. Бабі вже дев’яносто третій пішов. Живе сама на околиці села, Гануня їй то води принесе, то грубку розпалить. Баба Анна готова півдня говорити, але Гануня щиро перепрошує стареньку, бо їй ще понад сто дворів обійти треба.
Через подвір’я хата старої Марунячки. Відраховує пенсію, а та їй свої думи оповідає:
- Скиглять вітри вночі, а я про смерть думаю. Як накине оком, то вже хоч круть, хоч верть, а мус іти за нею. І не вродився ще той, хто б перехитрив її. Один Ісус смерть подолав. Хочеться ще хоч трохи пожити, бо жити таки легше стало. Принесеш, Гануню, пенсію, то мені й на хліб і до хліба стає. Душа терпне від жалю, коли згадую про те, як дрібних дітей залишала в хаті, а сама в куфайці і кирзаках до колгоспу ходила за порожній трудодень. Але людина тоді не вмирає, коли їй тяжко, а тоді, коли попустить, коли хіба жити, а воно ба…
- А ви не думайте про погане, згадуйте про добре, що було в вашому житті.
А де ж воно, Гануню, те добро було? Чоловік пиячив, гонору мав більше ніж розуму, виціджував з себе брехню, як помиї. Отак і вік минув.
- Та посидь зі мною, - просить поштарку, бо бачить, що та сумку на плече закидає.
- Не можу довше, забіжу завтра. А зараз ще хочу встигнути занести пенсію незрячій Насті.
Перебігла через два вигони і вже Настине обійстя. Незряча сидить на старому коці, цвіт липовий обриває. Впізнала Гануню по голосі, втішилась.
- Ото сиджу, дівонько, сама-самісінька і слухаю пісні літа. Які вони дивні та гарні. Дочка в Італії гарує, а я собі якось раду даю. Вночі слухаю, як ясен місяць плаче. Спати не можу, а коли все-таки засну, півкруг місяця наді мною. Вчора у сні бачила розверзнуте небо. А прокинуся – кволість якась і біла тиша навкруги. Цієї ночі приснилося, що іду берегом річки, наді мною світла течія небес, босі ноги сокоче запашна конюшина, а на запруді білі лебеді шиї вигинають. Прокидатись не хочу, бо у снах я бачу.
Гануня присіла біля незрячої, без слів погладила жилаві руки і вклала в них гірким трудом зароблену пенсію.
- Біжу, бабуню, бо вечоріє.
* * *
Вийшла від незрячої Насті і зачудувалась. Красно так… Смарагдові хмари над сизо-голубими Карпатами і тепле дихання літнього вечора.
Раптом звідкілясь появились троє незнайомців.
- Тітонько, а, тітонько, нам би до сільради , покажіть дорогу.
- Та хто ж там у сільраді до тепер сидить?
Несподівано щось вогненно-пекуче бризнуло межи очі. Затулила долонею обличчя, намагаючись другою рукою утримати сумку. Але даремно.
- Людоньки, допоможіть, грабують! – закричала розпачливо.
Збіглися якісь люди, обступили Гануню, подали їй сумку, що валялась неподалік. Розмазуючи по обличчі пекучі сльози, Гануня кинулась до сумки.
- Гроші! Пропали гроші! – заголосила, зриваючи хустку з голови. – З чим я тепер до людей піду?! Сім тисяч гривень пропало, - вхопилась рукою за лівий бік, судорожно хапаючи повітря побілілими устами.
Захитались смарагдові хмари. У широко розплющених очах відбилась холодна вишина. Хтось накрив їй обличчя хустиною.
* * *
Споночіло… Занесли люди Гануню до осиротілої хати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527863
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.10.2014
Б е г е й ч и н е г о р е
Стара Бегейка не могла спати вже третю ніч. Написала внучка з Челябінська, що на днях приїде в гості. Ця радість відібрала сон. Катерина вкотре читає листа, виймає з шафи вишиту сорочку, яку тримає в подарунок внучці, любовно гладить вишиті подушки та рушники, які приготувала їй на посаг. Купила в крамниці пляшку червоного вина, дві сумки продуктів, які поскладала в старий холодильник, поприбирала в кімнатах, зарубала когута і збила у масельниці грудку масла зі свіжої сметани. Бегейка перерахувала заощаджені для внучки вісім тисяч гривень, поклала їх у конверт, послинила краї і міцно заклеїла. Знайшла у перескринку кольорові олівці, які багато років тому Катруся забула, і намалювала дві пташки серед польових квітів. Трохи подумавши, написала: “Дорогій внученьці Катрусі від баби Катерини”. Сховала конверт у скриню під стосу білих лляних простирадл і задумалася…
Бабі Катерині сімдесят вісім років, вона достатньо висока, суха і дещо зсутулена. У молодості вражала красою, зачаровувала парубків гнучким станом. Згадує молоді роки і плаче…
Ціла родина потерпіла через Петра, Катерининого рідного брата, який боровся за Україну в Українській повстанській армії. Часто згадує Катерина Воркуту, кирзові чоботи, стару куфайку і тяжку працю. Та молодість всесильна, бо має майбутнє. Коли повернулися в село, була вже тридцятилітньою дівкою. Як нині пам’ятає той день: стояли з мамою на згарищі, на місці колишньої хати і плакали. Одна пивниця залишилася, і ту замулило до половини. І раптом лунко зацокали копитами коні. Подивилась на вершника: добродушне обличчя, примружені очі…
- Ну і гарну ж дівчину ви, нанашко, привезли, як раз для мене.
- Ой, Дмитруню, та невже то ти? Такий красень виріс, а маленьким все хорував, завмирав невідомо чого, - ще дужче розплакалась мама, обнімаючи свого хрещеника, сина найкращої подруги.
Ще того дня почав копати фундамент. Мама спала в пивниці, а вона на Дмитровому возі. Водив у свята по лісах, розстеляв м’ягенький мох, шепотів солодкі слова. Вітер голубив старі сосни, а вона дивилась у блакитні небеса і не вірила своєму щастю. До осені зліпив таку-сяку халабуду, а після Різдва й побралися.
Через рік вже колисала маленького Івася, гарного, як липневе сонце. Дмитро добудував з правого боку хати ще дві кімнати, Івась ріс здоровим, міцним. Було так добре, та ба… Дмитро ні з того, ні з сього дістав чорну хворобу. Кидало ним по два-три рази на місяць, кидало де напало: в полі – в полі, в лісі – в лісі. Якось кинуло з кладки в воду, то він і втопився. До року вмерла мама. Пережила, переплакала. Життя має молоду душу. Навчилася дивитись жорстокій правді у вічі.
Іванко виріс дуже вродливим хлопцем, вивчився на інженера. Загоїлась роз’ятрена душа, здавалося, що нарешті здобула спокій. Якби ж то…
З Челябінська відізвався Василь, Дмитрів брат, якого відправили туди з Колими після того, як відбув покарання за участь у визвольній боротьбі. Писав, що повдовів, хворіє на силікоз та туберкульоз легень, страшенно сумує за рідним краєм і був би радий побачити когось з рідних.
Не довго думаючи, Іванко зібрався і поїхав до стрийка Василя. Даремно чекала Катерина сина, він не повертався. Написав, що працює шахтарем у залізорудній шахті, живе у стрийка і приїде не скоро. Засумувала, затужила Катерина. Син приїхав через три роки з невісткою Шуркою і внучкою Катюшею, названою так “в честь бабушки”.
Вродлива рожеволиця невістка зразу сподобалася Катерині, тільки незвично було, що розмовляла не рідною мовою. Погостювавши і напакувавши повні валізи, діти знову поїхали до Челябінська.
Катерина складала копійку до копійки, не доїдала, не досипала, економила, як могла, щоб хоч трохи допомогти дітям. Назбирає сотню чи дві, перешле до Челябінська, і знову складає…
Коли Катрусі виповнилось вісім років, всі троє вдруге приїхали у Затулинці. Шурка постаріла, осунулась, Іванко те саме. Катруся, правда виросла, порозумнішала, погарнішала ще більше. Кожен день снідали, обідали і вечеряли при пляшці оковитої. Іванко прокидався зранку напівтверезим.
Заболіло-защеміло материнське серце. Просила, сварила, плакала. Та даремно. Через три роки опісля Іванко написав, що Шурка померла від отруєння алкоголем. А ще через два роки отримала телеграму, що помер Іванко.
Зібрала останні сили і останні гроші та й поїхала до Челябінська на похорон сина. Що то був за похорон – страшно згадувати. За труною, швидкоруч збитою з негибльованих дощок, ішло з десятеро пияків, напівп’яна Шуркина сестра вела за руку заплакану Катю. В кінці процесії, вся в чорному, тримаючи у тремтячих руках покручену свічку, ішла вона, Катерина, мати єдиного сина, якого знайшли у рові неживого. Чи хто вбив, чи від перепою вмер, не знає досі. Екскаватором вирили глибочезну яму, опустили шнуром труну, екскаватором засунули. Ні тобі священика, ні водиці свяченої, ні молитви, ні слова доброго. Хотіла забрати до себе Катрусю – Валя не дала, та й пригнічена горем дівчинка не хотіла нікуди їхати. Отак і приїхала додому з пересохлою від горя душею і тільки німим стінам було відомо, які муки тамувало її серце.
* * *
Під вечір у п’ятницю на Бегейчине подвір’я ступила висока світловолоса дівчина у білій майці і голубих шортах у супроводі смуглявого, набагато старшого від неї чоловіка з глибоко запалими очима, під якими залягли темні синці. Вони байдуже роззирались, стиха перемовляючись. Побачивши Бегейку, дівчина прибігла до неї з словами “Привет, бабушка” і цмокнула стару в щоку.
За столом Катя з Артуром (так звали чоловіка) переки-дались зрідка словами, не звертаючи уваги на стару Бегейку, що подавала і подавала пахучі страви, щедро припрошуючи їх їсти.
- Мы не против бы отдохнуть, устали с дороги,- промовила після вечері Катя, а стара Катерина несміливо запитала, ким цей Артур їй доводиться. Але та, не відповівши, пішла з ним у приготовлену для неї кімнату. Ойкнуло Бегейчине серце, важкі думи обсіли голову.
В суботу зранку, подоївши і прив’язавши у загороді корову, готувала сніданок, щохвилі позираючи на зачинені двері, за якими вовтузились гості. Після сніданку повідомили, що “идут гулять”, а вже на обідньому столі появилась пляшка горілки з промовистою назвою “Слава”.
Намагання поговорити з Катрусею були марними, Артур грубо обірвав Катерину на півслові.
- Ты нам не указ, так что уймись.
- Що значить “уймись”, та хто ти такий, щоб казати мені “уймись”? – не витримала Катерина. Мені досить того, що твої батьки, Катрусенько, пропили все, навіть твоє дитинство. Їхні душі роз’їв блуд, то хоч ти прожий життя, а не прокапарай його. Якби ти знала, який біль тамує моя душа, якби ти, ластівонько моя, знала.
- Бабушка, успокойся, ведь ничего плохого не случилось, всё нормально, - промовила Катруся, не піднімаючи очей.
- Ходімо на цвинтар, покажу вам могилу дідуся, - зазирала в Катрусині очі опісля.
- Какой ещё цвинтар? Ерундой занимается, - нервував Артур.
- Бабушка, не приставай, ладно? – попросила Катя, дивлячись мимо старої Бегейки.
* * *
Так минуло три тижні. В Затулинцях вже знали, що двоє нетутешніх людей, які кожного дня сидять у барі, або, накупивши спиртного, влаштовують у посадці “пікніки”, то Бегейчині гості. Бегейка відчайдушно намагалась поговорити з Катрусею, але щоразу наштовхувалась на одні і ті самі слова: “Бабушка, я тебя умоляю”.
- Чому ж ти, внученько, послухати мене не хочеш? Не виспівала в піснях, не виговорила в казках, то хоч тепер скажу. Тверезий думає про п’яного, а п’яний ні про кого не думає. Ти молода, золота, впивайся тверезим життям, рідною піснею. Піднімай очі догори, небесні сили тобі допоможуть.
- Достала бляха, - чвиркнув слиною Артур і, гримнувши дверима, вийшов надвір.
- Та хіба ж це для тебе пара, дитино моя? Хто він тобі: досвідчений коханець, полюбовник?
- О баб ушка! Когда ж ты наконец замолчиш? – промовила роздратовано Катя і вибігла за Артуром.
- Скоро замовкну навіки, то вже недовго чекати.
Цілу ніч голосила Бегейка як за померлою, а вранці, вмивши лице і збляклі почервонілі очі, сповнена важкого болю, понесла невеселі думи на цвинтар до Дмитра. Ішла між могилами, як чорна примара. Погідний день не скупився на сонце, пахло травами, які, мов коси нареченої, лагідно розчісував коханець-вітер. Могила осіла, боки пообвалювалися, дерев’яний хрест перехилився, підігнив.
- Не спромоглася я, Дмитре, навіть хреста гідного поставити, такого, як іншим газдам вірні жони ставлять. Не спромоглася, бо всі гроші до Челябінська відпливали. Я сьогодні, Дмитре, не плакати прийшла, а біду свою розповісти, бо як не розповім, то серце трісне від болю. Катруся, надія моя остання, слідами батьків своїх пішла. Виросла, вибуяла, та що з того? В мене одна мрія: забратися з цього світу. Прошу Бога вдень і вночі, щоби смерть була легшою від життя. Прошуміли, Дмитрику, роки, стареча змора ломить розімлілі кості. Руки терпнуть, ноги терпнуть, погано бачу. Вже ні на що не ремствую, але змиритися з втратою Катрусі ніяк не можу. І змінити нічого не можу.
Повернувшись, застала Катрусю з Артуром дома.
- О, бабушка угодила, - чи то радісно, чи здивовано промовила Катруся і зухвало сіла Артурові на коліна.
- Бабушка, миленькая, мы деньги экономим, а выпить ужасно хо-о-че-е-тся-я, - затягнув Артур.
- Я дам вам гроші, тільки їдьте звідси, залишіть мене, не штовхайте поміж людських обмов.
- Хорошо, - погодилась Катруся, міряючи стару, захмелілим поглядом.
Не виявивши під полотном конверта, Бегейка залементувала, що гроші вкрали.
- Не украли, а взяли, - заспокоїв її Артур. – Они ж Катюше предназначались. Не так ли?
* * *
Ще тиждень Катя з Артуром валялись в саду, пили вино, кидали в кота і курей надкушеними яблуками, слухали якусь музику, чекаючи на бабину пенсію.
Отримавши гроші, поїхали, прихопивши банки з тушонками і два комплекти постільної білизни.
- Ще один день віджито, - шепотіла ввечері сама до себе стара Бегейка, вдивляючись в лахматі хмари. А вночі їй приснилося, що маленька Катруся, пустуючи, кидала до землі вишитою подушкою. Полотно розірвалося і білий пух, зворохоблений вітром, здійнявся до небес.
Бегейка прокинулась, сіла знеможена на ліжку і вслухалась у тривожне схлипування вітру за вікном.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527861
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.10.2014
З н о в у р а з о м
- Мамо, можна я запрошу тата до нас? Ну, мамочко, ну, будь ласка. Не такий він вже й поганий, ніколи за мене не забуває. Та й за тебе, до речі, також. Але ж ти в нас горда. Знаєш, мамо, він з Вікою не живе, а мучиться.
Софія мовчала. А коли залишилась сама вкотре повернулась думками у той вечір, коли він, ховаючи погляд, тихо промовив: “Ти повинна мене зрозуміти, пробач, що так вийшло”.
- Як же я без тебе? Що скажу дочці? – вимовила в розпачі.
- А я їй сам усе поясню.
Готова була впасти перед ним на коліна, плакати, просити, але не зробила цього. Коли зачинилися двері, сіла на диван і просиділа до ранку, обхопивши руками гарячу голову. Через вікна зазирала пітьма, натискала мінорні клавіші, запікалися у серці невиплакані сльози.
- Боже, я не витримаю цього болю, - кусала покусані уста.
- Сьогодні я втратила Богдана, втратила навіки.
Так почалося її самостійне життя. Ходила, ніби примара, втративши інтерес до всього. Кожного ранку шкодувала, що прокинулась і мусить прожити безбарвний день. Не хотілося вмиватись, розчісувати волосся, одягатись. Не хотілося жити. Не чула благань дочки піти погуляти, прочитати книжку. На вершині її почуттів був він, її Богдан, що так легко зрадив їхнє кохання і перейшов до іншої.
- Тато знову до школи приходив, ми ходили до цирку, - повідомляла дочка. – Мені треба буде вирішити з ким жити – з ними чи з тобою.
- Що?! – ледь не впала Софія.
- Ти нікуди зі мною не ходиш, навіть поговорити не хочеш, а тьотя Віка подарунки дарує, гуляє зі мною, - затягнула плаксиво.
- Дитиночко моя, ти не зробиш цього. Я ж тебе так люблю, - пригорнула до грудей дитину.
- Ти мусиш змінитися, мусиш, - говорила твердо опісля сама до себе.
- Ми з тобою на море поїдемо, відвідаємо виставу ляльок, я тобі велосипед куплю, - гаряче шепотіла Марічці, коли та, прибігши від тата, розповідала куди її водила тьотя Віка.
Не може без болю згадати судового процесу, де вона, пригнічена, закомплексована, ніби заторможена з острахом чекала появи Богдана з новою подругою. Коли вони появились, відчула себе ще більш нікчемною, нещасною. Пригортала до грудей Марічку і з болем дивилася на молоду, дуже вродливу жінку, що прийшла сюди без тіні ніяковості, щоб назавжди відібрати в неї коханого чоловіка, а може, й дочку.
Ніби з-під землі долинали запитання судді.
- Чому ви не намагаєтесь зберегти сім’ю?
- Як зберегти те, чого немає? У мене немає сім’ї. Мій чоловік покинув мене.
- Чи відчуваєте себе винною у тому що сталося?
- Безумовно. Жінка, яка не зуміла зберегти кохання, винна.
- Вас не лякає те, що залишитесь самотньою?
- Мене завжди лякала нестабільність. Але у мене є дочка.
- Як ви могли так легко покинути цю безпорадну жінку і перейти до іншої? – це вже до Богдана.
- Софія не безпорадна, вона дуже сильна жінка.
- Який же ви лицемір, - не витримує суддя, бо сама є жінкою. – Ви навіть не розумієте, що втрачаєте.
- З ким ти хочеш залишитись, дівчинко, з мамою чи з татом? – допитує суддя Марічку і Софія чує, як швидко б’ється у грудях серце.
Стало тихо-тихо. Марічка спідлоба позирає то на тата, то на маму, бачить, як тьотя Віка на мигах вказує їй на тата. Вона пригортається до матері, обхоплює руками її коліна і майже кричить: “Хочу бути з мамою і татом. Нехай покине тьотю Віку, хай повернеться додому”, - і починає плакати.
- Виведіть дитину, - строго наказує суддя.
Потім Софія, ніби крізь туман чує, що Богдан не претендує на помешкання, що нічого з дому, крім своєї одежі, не візьме, що справно сплачуватиме аліменти, але їй від цього не легшає.
- Невже вам не совісно? – звертається суддя до Вікторії, яка з виглядом переможця спостерігає за процесом.
- А я за ним, перепрошую, не ходила, він сам мене знайшов. Його фортуна привела.
- Ви вірите в любов? – несподівано запитала суддя Вікторію.
- Звичайно, вірю. Життя прожити, не звідавши що це таке, було б дуже несправедливо.
- Ви даєте згоду на розлучення? – знову до Софії.
- Так, так, я згоджуюся, - промовляє твердо, не підводячи очей.
- Якою жорстокою може бути доля! – з жалем говорить суддя, бо вона все-таки жінка.
-
* * *
Минали роки. Богдан віддалявся від неї, як віддаляється небосхил від мандрівника. Траплялися чоловіки, що пропонували їй руку і серце, але вона ввічливо відмовляла їм, відчуваючи в душі поржнечу, а в серці незагойний щем. На вітрі жалю і розлуки Марічка була її великою радістю, її єдиною надією. Заставляла себе звільнитись від думок про нього і не могла. Думала наперекір усьому. І тоді рани її серця починали заново кровоточити.
* * *
- Знаєш, мамо, я більше до тата не піду, - якось знервовано заявила Марічка. Софія здивовано звела брови: “Щось трапилось?”
- Віка знахабніла, знущається з тата, обзиваює телепнем, ідіотом таки при мені. То він старий, то мало уваги їй приділяє. Вона жорстока, мамо.
Софія не відізвалася. Довго стояла посеред світлиці, намагаю¬чись ні про що не думати, але думки самі лізли в мозок, мордували душу. І тоді вона пішла до старого парку, куди так любила ходити колись разом з ним. Пішла просто посидіти. Тиха печаль осені заспокоїла душу. Сіла на лавочці, вдивляючись в блакитну повінь небес, намагаючись перебороти той постійний щем, який багато років не давав спокою її серцю. Маленький горобчик жваво пере¬стрибував з гілки на гілку, то зазирав, то ховав сіреньку голівку між калиновими коралями; шовкове павутиння бабиного літа торкалося обличчя. І раптом вона побачила Богдана. Доля розпорядилася так, що за дванадцять років не звела їх жодного разу. А нині він ішов посивілий, ледь зсутулений, дивився під ноги, не помічаючи нікого і нічого. Софія сторопіло дивилася на нього, відчуваючи, як бор¬сається у грудях сполохане серце. Він несподівано підняв очі і по¬гля¬ди їхні зустрілися. Якусь мить Богдан стояв, а потім пішов до неї.
- Софійко, це ти?
Вона встала, щоб піти геть, але якась сила не пускала її.
- Софійко, як же давно я тебе не бачив. Я завдав тобі такого болю, такого болю, пробач мені.
Голос його був лагідним, тихим. Він несподівано взяв її холодну руку у свої теплі долоні.
- Визволи руку і йди від нього! Не кидай рештки своєї гордості йому під ноги, - волав внутрішній голос, але тіло не слухалось.
- Софієчко моя, - він міцно пригорнув її до себе.
- Ти збожеволіла, він же зрадив тебе, покинув, - заходився розпачем внутрішній голос, але вона не зрушила з місця.
Згасало вечірнє сонце, в захмар’ї неба появився великий місяць, єдвабне полотно надвечір’я огорнуло дві постаті, що під покровом темноти дивились одна на одну з відстані змарнованих років.
* * *
Згадувала цю зустріч вдесяте, всоте, втисячне і вже не слухала внутрішнього голосу. Відчувала, як щеміло серце, у якому ніколи не було ненависті. Пригадувала кожен його дотик і не могла не думати про той вечір. Щодня уявно йшла з храму самоти на побачення до нього. Але він не приходив. Минуло два тижні. Якось Марічка довго не поверталася з університету і Софія розхвилювалася. Вечоріло, а дочки не було. Міряла кроками світлицю, відчуваючи, як тривога сковує тіло. Вже майже смерклося, коли прибігла захекана дочка.
- Чому так довго, доню? Щось трапилось?
- Я в тата гостювала. Він тепер наймає помешкання у самому центрі міста, покинув Віку і живе сам.
Софія відчула, як гаряча хвиля піднялася з грудей, залила обличчя.
- Нарешті він звільнився, нарешті ніхто не принижуватиме його, - торжествувала донька. – Знаєш, мамо, він хороший. Студенти його обожнюють. Хай прийде до нас, ти ж його стільки років не бачила.
- Я бачила його, доню.
- Бачила? Де? Коли? Ви зустрічалися? І ти не призналася мені?
Софія мовчала. Не знала що відповісти.
- Мамо, кажуть, що любов це отрута. Ти згідна з цим?
- Так, це отрута, найсолодша з отрут. Але я ще вірю в любов.
Софія не могла заснути тієї ночі. Намагалася не думати про Богдана, але думки знову і знову завертали до нього.
- Невже ти простиш йому і дозволиш повернутися? – допитувався внутрішній голос. – Ти ж так намучилася, коли він покинув тебе. Згадай, як ти лежала в лікарні з дочкою і за два місяці вас ніхто не провідав. Марічка перенесла три операції, ти кожного дня обливалась слізьми.
- Мабуть тому тебе чоловік покинув, що ти така плаксива, - сказала тоді сусідка по палаті. – Жодного чоловіка не можна завоювати сльозами, вони не люблять сліз.
- Моє життя – історія розчарувань, - думала, ніби розмовляла з кимось. – Душа, не допивши любовного меду, противиться розумові. Забути легко тому хто образив, а не тому, кого образили. Перецвіли мрії, переболіло серце. То навіщо ж я думаю про це?
Софія ніби побачила себе збоку з торбою горя на плечах.
- Я йшла за ним тінню багато років, я намагалася уникати болю. Дуже важко жити на світі, коли намагаєшся уникати болю. Відсподівалося, відмріялось і раптом він знову з’являється на моїй життєвій стежці. Таїна його очей має ту магічну силу перед якою неможливо встояти. Марічка також дуже любить його, незважаючи ні на що. Скільки я сліз пролила, а невиплакані – запеклися у серці.
- Він завдав тобі нестерпного болю, він давно уже не твій, - вперто надокучав внутрішній голос.
- “Прожита мить – безповоротна”. Чиї ж це слова? У мене погіршилась пам’ять, інколи важко згадати прізвище та ім’я якогось автора. Приймаю останнє рішення: я не хочу бачити Богдана, я не можу його бачити. Та зустріч у парку – ностальгія за минулим, хвилинна слабкість. У кого не буває? І все таки чиї це слова? Здається Леопольда Стаффа. Та яка, зрештою, різниця? Я і сама це добре знаю. Зазоріла моя зірка і згасла. Я знову опинилась над безоднею відчаю.
* * *
У суботу Богдан ходив вечірнім Львовом і переганяв через пам’ять своє життя: бурхливі студентські роки, тісна кімнатка у гуртожитку, мила довірлива Софійка. День купався в золоті, а вони святкували весілля. Чорнооке миле дитинча з простягнутими рученятами – його Марічка. І раптом, як вихор серед світлого дня – Вікторія. Усміхнена, вродлива, емоційна і пристрасна – вона заступила йому цілий світ. Забулося кохання з Софійкою, на задній план відійшла Марічка. Душа почала боліти, коли зрозумів, що духовно з Вікторією вони ніколи не поєднаються. Її манило життя з усіма його гріхами і пристрастями – ресторанами, вином та випадковими коханцями. Захоплення змінилось розчаруванням, розчарування – байдужістю. Єдиною радістю була Марічка. Вона любила його по-справжньому. Прибігала на математичний фа куль¬тет, де він викладав прикладну математику, часто заходила до них додому, дратуючи цим Вікторію. Він допоміг їй вступити до університету і тепер вони бачилися щодня.
- Татку, повертайся додому, сказала якось, коли пили каву у кав’ярні. Він довго мовчав.
- Доню, це ж не так просто, - відізвався по паузі глухим голосом. – Мама, хто зна чи зможе простити мені.
- Мама наша всепрощаюча. Вона всім гріхи прощає, а тебе ж вона кохає, ти сам це добре знаєш. Хто з нас, татку, не поми-ляється? – дивилася на нього ангельськими очима. Я з суботи на неділю не ночуватиму дома, групою їдемо в Яремче, - лукаві бісики блимнули в очах.
* * *
Довго дивився на зашторене вікно.
- Іди, - підганяв якийсь голос.
- Що ж ти дав їм у житті, чи відгородив від зла, чи допоміг у скрутну хвилину? – затримував інший.
- Іди, це час твоєї спокути, - не здавався перший.
- Повернися, з гідністю відступи, - надокучав другий.
Але те, що воскресло в душі, було непереможне. І він пішов. Повільно піднімався сходами, ховаючи за спиною три білі троянди.
Стала на порозі у легенькому халатику з розкуйовдженим волоссям. Подивилась на нього очима кольору стиглих слив.
Коли Марічка повернулась додому, двері відчинив батько.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527856
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.10.2014
П о д р у г и
Приїхала з Ужгорода в гості до діда і за неповні два місяці почала жити “на віру”, або, як тепер висловлюються, “у громадянському шлюбі” з Буканишиним Славком. Впродовж двох років народила двоє дітей, досягла повноліття і повінчалася з ним у церкві святого Петра, на настійну вимогу Славкової матері. Невдовзі Славко запив і почав бити дружину, буцімто за невірність. Анжела, так звали молодицю, виходила “на люди” з синяками, але завше бадьора і усміхнена. Очі, затінені довгими каштановими віями, дивилися з-під тонких світлих брів наче б то соромливо, але блищали таким хтивим вогнем, який зводив з розуму не тільки недосвідчених парубків, але й бувалих жонатих чоловіків. Незважаючи на те, що була веснянкуватою і навіть трохи кривоногою, приваблювала їх якоюсь таємничою силою спокусниці. Влітку цілими днями ходила тільки в купальнику, могла так появитись у крамниці, сільраді чи молочарні. Багатьом було невтямки, чому чоловіки зупиняють ласі погляди на непутящій рябій Анжелі, коли навколо стільки чарівних жінок і дівчат. Але для цього треба мати особливий талант.
Коли сім’ю, що жила на свекрушину пенсію, обсіли злидні, Славко подався до Москви на заробітки, а Анжела, або як величали її в селі Еля, потоваришувала з молодою медсестрою Сонею, яка жила по сусідству і няньчила шестимісячного первістка. Анжелині “подвиги” виросли до такого масштабу, що перелякана свекруха метнулася від хати до хати, просила людей мовчати, бо, не дай Боже, довідається Славко, то повернувшись із заробітків, зробить з оселі трупарню.
Анжела щоденно бігала до Соні і, незважаючи на те, що власне помешкання потопало у бруді і безладі, допомагала тій нянчити дитину, прасувати білизну та прибирати в кімнатах. Приносила в густому рудому волоссі п’янкий запах польових квітів, а в очах – всі барви і відтінки липневого неба.
Соня полюбила Анжелу усім серцем, ділилася з нею чим могла, навіть віддала їй кілька найкращих речей з власного гардеробу. Анжела віддячувала тим, що обціловувала з ніг до голови маленького Юрчика, з усією притаманною їй щирістю захоплювалася Сониною вродою, розповідала про свої походеньки, неодноразово засуджуючи власні вчинки, розділяла самотність подруги, оскільки Сониного чоловіка Остапа, який працював зубним лікарем у районній лікарні, майже ніколи не було дома.
* * *
Безвітряним і сонячним видався недільний ранок. Остап, накопавши черв’яків, зібрався на рибалку. Любив посидіти з вудкою у віддаленому, затіненому вербами, затишному куточку. Соні було трошечки шкода відпускати його, але, знаючи чоловікову пристрасть до риболовлі, заперечувати не стала.
- Скучатиму, - тулилася розпашілою щокою до чолові¬ко-вого плеча.
- Рибки наловлю великої і маленької, - цмокнув дружину у кінчик носа.
- Остапчику, можна я золотий ланцюжок Елі подарую? В мене повна шкатулка золотих речей, а в неї – жодної. Еля така мила, така щира.
- Здалася тобі та Еля. Про її щирість цілий район пліткує.
- У людей часто язики сверблять. Остапчику, будь ласка, дозволь зробити Елі подарунок.
- Роби, що хочеш,- махнув рукою, поцілував дружину і подався на ріку.
Коли на Анжелиній шиї блиснув золотий ланцюжок, вона, знетямлена від радості, стиснула Соню в божевільних обіймах.
- Що хочеш для тебе зроблю.
- І я для тебе, - сміялася щаслива Соня.
* * *
Сонце звернуло до заходу, а Остап не повертався. Стривожена жінка, взявши на руки Юрчика, пішла назустріч. Косі промені сонця торкалися води, і вона виблискувала золотими переливами, засліплюючи очі. Здалеку доносились голоси дітей, під ноги лягало різнобарв’я трав, а якась незрозуміла тривога гнала Соню все швидше і швидше. Бігла берегом річки, притуливши до грудей світловолосу Юрчикову голівку. Наблизившись до того місця, де завши рибалив Остап, відчула як хтось зненацька облив гарячою смолою її серце.
- Елю! Ти що!?
В Остапа очі сполоханого звіра. Потягнувшись, як кицька, Еля зміряла подругу млосними очима:
- А шо ?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527855
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.10.2014
К с е н ь ч и н ю в і л е й
Ксенька Юрчукова ніколи не мала спокою. Сини пили безпробудно, невістки “воювали” з ними і, затаївши образу в серцях, знелюбили Ксеньку і цілий світ, а єдина донька виїхала до Італії на заробітки, залишивши на Ксеньчину голову внука-підлітка, який звик зважати тільки на власні бажання. У свої неповні чотирнадцять років він курив, пив пиво, матюкався і не хотів нічого допомагати бабі по господарству. Все це залишало карби на Ксеньчиній душі, яка тривожно щеміла в грудях. А ще допікали хвороби і безгрошів’я.
Ксенька (хоч ніколи не була красунею) приваблювала багатьох винахідливістю та емоційністю. Висока на зріст, з чіткою виразністю брів і очей, зачаровувала співрозмовників запальною бесідою та щирим розкотистим сміхом. Повдовівши у сорок два роки, самотужки добудувала хату, справила весілля синам, яких часто називала бевзями і бовдурами.
Коли донька нагуляла дитину, Ксенька немов очманіла. Ходила лісами, оповита дурманом гризоти, і заводила, ламаючи сухі жилаві руки, бо для неї ганьба була страшнішою від найлютішої недуги. Але прийшла мить, вона зрозуміла, що їй це визначено долею, і заспокоїлась.
Пливли літа, як в небі хмари. Посивіло Ксеньчине каштанове волосся, поріділи тонкі брови, а очі, хоч і поблякли, але не втратили впертого і завзятого блиску.
Влітку цілими днями гарувала на полі, пасла худобу і сушила сіно, а зимою носила на плечах з лісу дрова, хоч потреби в тому не було, бо сини таки привезли їй з пилорами, на якій працювали, машину обрізів.
Коли ж чарівна недільна тиша огортала село, йшла до церкви, переглядала районні газети і дивилася по телевізору концерт на замовлення. Тоді немовби осяйне проміння зігрівало душу, що, звільнившись від нескінченних проблем, відпочивала.
Слухаючи чиїсь лагідні слова, які ведуча вичитувала з листів, відчувала пекучу заздрість до тих, кому вони були адресовані. Звучали пісні, а Ксенька незворушно сиділа, схрестивши на колінах великі руки з вузлуватими покрученими пальцями.
Якось, згадавши, що через місяць їй виповниться сімдесят п’ять років, не витримала. Сіла за стіл, натягнула окуляри і буква за буквою написала листа. Через кілька днів відіслала його на телебачення разом з грішми, вторгованими за чорниці і гриби. На свій ювілей купила пляшку сухого вина, наварила вареників з вишнями, голубців, холодцю і запросила кума Стефана з жінкою, сусідку Настю та трьох коліжанок, з якими дружила ще з молодих років. Коли вино зігріло кров, а смачні страви розморили тіла, ввімкнула телевізор.
- Найдорожчу маму, люблячу бабусю Ксенію Іванівну Юрчук з села Т. з сімдесятип’ятирічним ювілеєм щиро вітають сини Павло та Остап, дочка Юлія, невістки Ольга та Світлана, а також четверо найсолодших внуків, - не забарилася з привітанням ведуча. Гості з несподіванки отеретіли.
Сиділа-м під грушков, раз,
Сіяла-м петрушку, два,
Полюбила-м хлопця тра-ля-ля, тра-ля-ля,
В чорнім капелюшку у-ха-ха, - вигравала очима співачка, а Ксенька сиділа з щасливим виразом лиця, втупившись сяючими очима на екран телевізора.
Старість миттєво відступила, забулися всі прикрощі життя, радість від того, що вона не самотня на цьому світі була такою великою, що Ксенька повірила кожному слову ведучої, яка перед тим читала листи. Всеперемагаюча сила любові до дітей і внуків аж розпирала груди, розгладжувала зморщене лице, теплою ласкою хлюпала з потішеного серця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527272
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.10.2014
З о л о т а м е д а л ь
Стояла непорушно, не піднімаючи очей, у самому центрі Львова. На старому журнальному столику були розкладені твори українських та зарубіжних класиків, кілька значків і золота медаль, яку отримала за особливі успіхи у навчанні і зразкову поведінку, закінчивши відмінно Станіславську середню школу № 8.
Відколи прийомна дочка і зять-шахрай позбавили її житла, перестала згадувати минуле. Щось назавжди вмерло у її душі. Виходила щодня, як бульварна повія, на “стометрівку” і продавала душу разом з книгами, які були єдиною розрадою у житті, до яких прив’язана серцем і духом.
Левко Набережний саме повертався з наукової конференції, коли зір його вихопив з міської суєти знайоме обличчя. Спочатку зрадів, впізнавши у змученій сірій постаті свою вчительку, а потім застовпів, вражений побаченим. Стояла у якомусь старому дранті, спираючись на сучкувату палицю. Люди байдуже пробігали мимо, не звертаючи уваги на неї і на її книги. Тривога і хвилювання ворухнулися в душі, як перед екзаменом. Левко вщипнув себе за руку і, зрозумівши, що це не марево, насилу звільнився від заціпеніння. Мовчки дивився на неї, не знаючи що діяти. Невдовзі до столика підійшов старий львівський пан у довгому манто з чорною течкою у лівій руці, дістав з кишені окуляри, витер їх хустинкою і, заложивши на ніс, почав розглядати книги. Не минуло й п’яти хвилин, як він купив твори Пришвіна, Джека Лондона, Буніна і… всі значки. На їх місце лягли інші: “Повія” Панаса Мирного, “Кобзар” Тараса Шевченка і “Вибране” Генріха Гейне. Левко несміливо наблизився до столика. Опустивши голову, щоб Юлія Павлівна його не впізнала, деякий час переглядав книжки, а потім почав перекладати їх до валізи, яку, ідучи з конференції, придбав для старшого сина, що збирався на відпочинок у зимові Карпати.
- Ще маєте? – запитав приглушеним зміненим голосом. Дістала кілька книжок з старої сумки і передала Левкові. Вийняв з нагрудної кишені двісті доларів, поставив перед вчителькою.
- Здачі не треба, - сказав глухо, підняв важку валізу і швидко пішов у напрямі парку.
- Левцю! Ти ж ніколи не вмів брехати. Ти впізнав мене… - решта слів загубилися у галасі міста.
У цю мить Левко відчув страшенний сором. Страх побачити її очі погнав його ще швидше. Ледве тамуючи біль та слабість стара вчителька сумно дивилася вслід своєму улюбленому учневі. На порожньому столику виблискувала сльозою золота медаль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527270
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.10.2014
Заради правди
Посейбіч – ми, потойбіч – чорний блуд,
Спекотне сонце і вогнів заграви.
Заради волі, не заради слави
Іде під кулі український люд.
Заради світла і заради роду
Хтось йде на смерть, а хтось на люту муку,
Бо не простягне ворогові руку
Той, хто відчув солодкий дух свободи.
Небесних ангелів молитва в небесах,
Та люта злоба має лик кривавий.
Заради правди, не заради слави
Згоріло сто сердець на тлінний прах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527263
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.10.2014
Вічна боротьба
З серця треба вигнати раба…
Володимир Лучук
Лячно, друзі, кривді потурати,
Важко, друзі, правди не знайти.
Кров – рікою, скаженіють «браття» -
Смертоносці, упирі, кати.
Полум’я охоплює нам душі,
Зброєю стає для нас строфа,
Фарисеїв підпирати змусим
Спинами ганебного стовпа.
Страшно, друзі… Та не маєм права…
Наша доля – вічна боротьба.
Лиш тоді врятуємо державу,
Коли з серця вирвемо раба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527262
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.10.2014
Рідна мова
Моя прекрасна українська мово,
Найкраща пісне в стоголоссі трав,
Кохане слово, наше рідне слово,
Що з небуття Шевченко підійняв.
Ти все знесла: насмішки і зневаги,
Бездушну гру ворожих лжеідей,
Та сповнена любові і відваги
З-за грат летіла птахом до людей.
Ти наш вогонь на темнім полі битви,
Священна кров, пролита в боротьбі,
Тебе вкладаєм тихо до молитви
І за спасіння дякуєм тобі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526556
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.09.2014
Холодний вітер
Холодний вітер люто дме зі сходу –
В Дніпрі бурхлива течія холоне, -
Він роздуває полум’я червоне
І каламутить чисту нашу воду.
О, він ще довго буде скаженіти,
Він хоче волю силою зламати,
Дух воскресіння в темряву загнати
Й колимські рудні кров’ю напоїти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526555
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.09.2014
П о в і р м о в с е б е
Не вірте, що продажні українці.
В нас дух Свободи – вічний і живий!
Це люті яничари і чужинці
Виносять нас на поглум світовий.
Нетлінна наша воля, наша слава
І пісня, сонцем сповнена ущерть,
Не вірте, що не вистоїть Держава,
То вороги нам пророкують смерть.
Візьмімося за руки воєдино,
Повірмо в себе, сестри і брати,
Не даймо знов у рабство України,
Катам не даймо нас перемогти!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526548
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2014
В о л я
Прислухаймось до шелесту тополі,
До стогону бурхливого Дніпра, -
Їх віще слово кличе нас до волі,
Що пружним серцем груди розпира.
Прислухаймось, як кличе нас те слово
У буйний степ – до сонячних заграв, -
Гуртуймося на клич його, щоб знову
Здобуту волю ворог не стоптав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526545
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2014
Світ невгамовний
Світ невгамовний
Під куполом Господа,
Впавши у гріх боротьби,
Душу рятує
Ідеями поступу
Від порожнечі й журби.
Хмари похмурі
Маліють, стираються,
Обрії світлом горять.
Світ неозорий
Рятує од відчаю
Божої правди печать.
День заливається
Світлою втіхою,
Повняться співом ліси.
Серце заходиться
Радістю тихою
Від споглядання краси.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526159
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.09.2014
На поверхні душі
Доки я іще вмію летіти…
Ігор Павлюк
На поверхні душі щось бентежне, тривожне і вічне,
На поверхні землі буйнотрав’я росте крізь літа.
Смерекові ліси мене кличуть в мандрівку одвічну,
А з високого неба розсівається благість свята.
Поділися красою, поки я ще з тобою, мій світе,
Бо не знає ніхто, де остання зупинка в житті,
Бо допоки живу, мене буде нестерпно боліти,
Що за мене так страшно Христос помирав на хресті.
Мені радісно там, де сміються-квітують блавати,
Де із сонячних літер складаються теплі слова,
Мені боляче там, де приречено мусить вмирати
Покалічений ліс і спаплюжена кимось трава.
За осквернену землю відчуваю одвічну тривогу,
Її біль – в моїм серці, її доля – одна з моїх мрій.
І за це мене клен проведе у останню дорогу,
І нечутно заплаче за мною старий деревій.
Мені досить тепла, мені досить цієї любові,
Бо із вирію птиці в Україну кохану летять,
Де розп’ятий Христос воскресає в причасті і слові,
Де з високого неба спливає свята благодать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526158
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.09.2014
Нечутний схлип
Володя слухає музику. Лежить із заплющеними очима й слухає… Добре, що у нього навушники, а поруч з ним бабуся Марійка. Молода, гарна, з пишним світлорусим волоссям і синіми, як льон, очима. Всі думають, що це його мама.
Володя ще не усвідомлює величі сонати, яка звучить, але музика дає відчуття висоти, висоти безмірної, як дитяча туга.
Чотири години… Це ж зовсім недовго лежати. А опісля підніметься, ходитиме по палаті, слухатиме передзвін каштанів за вікном і думатиме про маму, яка віддасть йому свою нирку. Завтра - те саме… Його знову підключать до штучної нирки. І так буде до тих пір, поки не зроблять пересадку. Їх обидвох готують до операції.
А десь далеко від Києва трепетні Карпати в осінніх сіножатях, в дідусевім саду голосно гупають яблука, цвіте верес і грають у футбол його ровесники. Гомін і галас на стадіоні, воротар приймає удар, сміється сонце і гелгочуть, відлітаючи у вирій, дикі гуси. Засинаючи, відчуває, як розчиняється у серці музика болю.
Приснилось, що вибирається з чорної води в повітряно-білий простір, вдивляється в блакитні барви бездонних небес, що простягнулися у вічність. І мариться йому мама, яка завмирає ночами у тузі, бо їй сниться, що падають зорі.
Звучить крізь відстань прекрасна і сумна пісня. Володя прокидається і відчуває всепереможну жагу життя.
Коли священик оголосив у церкві, що хтось пожертвував на храм вісімдесят гривень, то тільки бабуся Марійка знала, що це Володя прискладав ці гроші, збираючи їх по гривні, бо щиро вірить у Боже милосердя. Хлопчик бере у руки олівець, малює розпе-чене сонце, голубе озеро, що віддзеркалює сумовиті дерева і мамині очі. Нечутний схлип виривається з дитячих грудей, повільно відступає біль і тиха радість, що в нього найкраща у світі мама, переповнює душу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525657
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.09.2014
Божевільна
До неї в селі вже звикли. Ходила, виряджена у що потрапить, розпустивши по плечах передчасно поси-віле волосся. Йшла, несучи в руках клунки зі ста¬рою одежею, яку розкладала при дорозі, як гумані¬тарну допомогу, і намагалась продати.
Колись вродливе обличчя загострилось, посіріло, в очах з\'явився той дивний блиск, який буває у душев-но хворих. То говорила сама з собою, то сміялась дрібним сміхом, то співала надривним високим голо-сом. Кожної неділі бігла до церкви, але спокійно вистояти Службу Божу не мала сили. Кланялась по три рази в три сторони, чогось шукала в клунках, які завжди мала з собою, на щось вказувала пальцем і з острахом хрестилась. Коли кінчалась Служба, ставала біля входу до церкви і голосно кричала, що зараз всім голодним і знедоленим даватимуть їсти.
- Сюди, сюди! Ви не помрете з голоду, ніхто не помре. Тут, у Венеції, вас нагодують. Тут Італія. Хто приїхав на заробітки і не знайшов роботи, най не журиться. Ставайте в чергу, всі в чергу!
Люди з острахом дивилися на Мар\'яну, що ще донедавна була найкращою дівчиною в селі, пере¬шіп-туючись.
То з нею в Італії таке трапилось.
- Донеслись чутки, що над Мар\'яною поглумився роботодавець, а потім продав у будинок розпусти.
- Хто зна, що там було. Може, за гріхи Господь таку кару послав. Кажуть, що її баба живу дитину стратила, а за гріхи до сьомого покоління відповідати треба.
- Яка ж то дівчина була - розумна, вродлива. З моєю дочкою в одному класі вчилася. Хтось із учителів цього року її фотокартку з дошки пошани зняв. Вона, коли дізналася, прибігла і довго стояла перед тою дошкою, прикладаючи руку до місця, де була світлина.
- Не доведи, Господи.
* * *
- Мамо, вуйко Іван зрубав вишню. Її тіло вже змертвіло, але лишилася душа. Вона бачить небо.
- Мар\'яночко, вишня не має душі.
Мама обнімає дочку за плечі, але та виривається з обіймів і дивиться в небеса.
- Мамо, це правда, що людська пристань у небе-сах?
- Правда, доню.
- Боже, вишня вся в крові, а страшний сивий птах видзьобує їй очі. Чому нині площа така безлюдна, немає жодного українця?
- Ти дома, дитино моя, ти біля мене, Мар\'яночко.
Прибита горем мати заламує руки до неба.
- Чому ж ви її до лікарні не відвезете? - пита несмі¬ливо сусідка з-за тину.
- Та ж лежала півроку у Львові на Кульпар-ківській, нічого не допомогло. А яка дівчина була - відмінниця навчання, співачка, танцюристка. Так про-силася з тієї лікарні додому, що моє серце не витри-мало. Все одно ради їй ніхто вже не дасть.
- Може до людей піти, відмовити лихе.
- Ходила я й до екстрасенсів, і до бабок-шептух, і до ворожок. Хіба гріхи набавляємо, а порятунку ні від кого. Якби ж то я таку біду знала, не пустила б дитину з хати. Об\'їздила півсвіту і заробила на велике горе.
\"Ой зелене жито, зелене...\" - співає Мар\'яна.
* * *
Сонце опускається до заходу, розсипаючи при-гор¬щами проміння по пахучих липах. Мар\'яна, одяг-нена у лахміття, іде селом, простягаючи руку.
- Я жебрачка. Мені напророчили вітри жебрати по цілому світі. На майдані жебраків не годують, жебраки всі біля церкви. Мене ніхто не продасть і не купить, бо я народилася під щасливою зорею. Хто любить сонце, білокрилі хмари і буйні вітри, того ніхто не продасть.
Раптом вона побачила кущі розкішних троянд, що розцвіли на чужому городі. Кинула свої клунки, перелізла через паркан і клякнула перед квітами.
- Яка дивна мелодія вашого голосу. Ви - моя лебедина пісня. За лісом, за пралісом золота діжа заходить, - і засміялася. - Блукало сонечко по небі і не бачило, яка тут чарівна краса.
Нахилилася над квітами, цілуючи їх. Потім вста¬ла і пішла, високо піднявши голову, залишивши на дорозі клунки.
- Мене не продасть ніхто, бо в мене виросли крила. Я вмію літати, я біла птиця. Вам, чужинцям, цього не збагнути ніколи. Я загублюся в небесах і ніхто мене ніколи не знайде.
Тихо підходить до гурту молоді, що зібрався на вулиці. Нечесане волосся перев\'язане чорною стрічкою, біла обшарпана сукня, одягнена поверх чорного довго¬го плаща, робить її подібною до привида.
- Як гарно у Львові, правда? Це найкраще місто у світі, краще від Риму і Мілану.
- Мар\'яно, куди це ти так нарядилась? - запитав хтось з гурту.
- Наряджають мертвих, а я жива. Шкода, що ви всі мертві, що ваші душі закам\'яніли і їм ніколи не сягнути висот Господніх.
- Ну і дає, - зареготав темночубий хлопець.
- Пам\'ятайте, що любов і людяність - основа життя. Дорога моя мандрівна, віра моя всесильна.
Вона піднесла очі до неба.
- Дні не можна знищувати так, як ви це робите, кожен день треба прожити.
- Мар\'яно, ти ж філософ, - іронічно усміхнувся вродливий юнак, затягуючись цигаркою.
- Шлях до неба повинен бути світлим, його не треба засмічувати необдуманими словами. Відкрийте сліпі очі і ви побачите який прекрасний світ. На ріці Дністрі купаються білі лебеді. Коли я була в Італії, згоріли Карпати, залишивши за собою попелище. Я листочком кленовим на Україну прилетіла.
- Що вона таке говорить? - пошепки запитала білява дівчина.
- Говорить, що на голову збреде, хіба не бачиш - вона божевільна, - ще тихіше відповіла інша.
Мар\'яна замріяно всміхнулась і пішла, простяг-нув¬ши вперед руки:
- Ой зелене жито, зелене...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525656
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.09.2014
Фатальна мить
Здавалось: ніч не скінчиться ніколи,
Та на світанку сон мене зморив.
Вогненний птах злетів за видноколи,
Крилом багряним небо привідкрив.
Фатальна мить… А серце відізвалось,
Пекучим болем груди пройняло.
Чи це наснилося? Чи це мені здавалось?
Чи щось незриме душу обпекло?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525191
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.09.2014
Я тішуся цим днем…
Я тішуся цим днем, бо він мене не зрадив,
Повів у дивний світ, де вічна таїна,
На флейті сумно грав, у глиб лісів провадив,
З ожини наточив черленого вина.
Я тішуся цим днем, як птахом сонцекрилим,
Що синім небесам в зіниці зазирав,
Бо разом з ним мені на бал іти судилось,
І разом з ним мені вертатися назад.
Мене до цього дня приревнувала осінь,
Поскаржилась вітрам, похнюпила лице,
І кольором журби зафарбувала просинь,
Та день зі мною був і не зважав на це.
Я стежила за ним, затамувавши подих,
Просила небеса призупинити час,
Бо кожен його крок і кожен його погляд
Висріблював зорю, що роз’єднає нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525188
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.09.2014
Осінь
Ці дні осінні, ці густі тумани...
Багряне листя поміж хризантем.
Красуня осінь, жовтокоса панна
Ховає сум під золотим плащем.
Вбираю в душу непорочність тиші,
Далекий обрій, смерековий спів.
Старезний дуб мені диктує вірші
Під тихий схлип печальних журавлів.
Львів
Це місто в кольорах, із левом на долоні,
Із фресками ікон, з молитвами століть.
Це материк цвітінь, едемський світлий сонях,
Немеркнучий вогонь, що гріє мимохіть.
Це місто мудреців, це вільних дум країна,
Його душа одвік нуртує гордим духом,
З його могутніх жил повстала Україна,
Це мужній чин борців, поетів, одчайдухів.
Це місто таїни, романтики і кави,
Традицій і пісень одвічний оберіг,
Високих поривань натхненник величавий,
Що звичаї і честь відстояв та зберіг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524739
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.09.2014
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля…
Тарас Шевченко
Сьогодні, Тарасе, весь світ сколихнула
Та правда, що стала плачем.
Вогнем спопеляла майбутнє й минуле
Жорстокість продажних нікчем.
Майдан не схитнувся… Стояв непоклінно,
Горіла звитяга жива
Молилась до Бога Твоя Україна,
І руки вмивала Москва.
Сьогодні, Тарасе, у битві кривавій
Поліг найчарівніший цвіт.
Герої вмирали за рідну державу,
Співаючи Твій «Заповіт».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523935
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.09.2014
Томик Гейне… Всесвіту кроки…
Мелодія світла і місячне сяйво,
Згустки болю про надвисоке,
Що відгорівши, стало звичайним.
* * *
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля…
Тарас Шевченко
Сьогодні, Тарасе, весь світ сколихнула
Та правда, що стала плачем.
Вогнем спопеляла майбутнє й минуле
Жорстокість продажних нікчем.
Майдан не схитнувся… Стояв непоклінно,
Горіла звитяга жива
Молилась до Бога Твоя Україна,
І руки вмивала Москва.
Сьогодні, Тарасе, у битві кривавій
Поліг найчарівніший цвіт.
Герої вмирали за рідну державу,
Співаючи Твій «Заповіт».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523929
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.09.2014