| Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
Наллють вина собі в глибокі потирі—
Та й вип'ють за здоров'я, вдачу хоч би й вовчу,
А я ковтаю славно рік у рік
Моря чорнющої гіркої жовчі.
Melaina chole — дивне частування,
Що радо чи не дуже п'ють митці.
Мені воно смакує марним побиванням,
Самотнім пульсом у судинах на руці.
Цей еліксир дарує вічність у рядках і нотах,
В картинах славних— творах-образах.
Проте, чи щастя потопати в вічних злотах,
Коли такий реальний нависає смерті страх?
Коли життя в усіх навколо — то сліпуча мить,
І щастя загубити вічності тривоги,
А в мене серце, ніби, часто стукотить,
Та жвавість течії збивається в якихсь порогах.
Melaina chole думи різні наганя
І труїть душу, радість з неї випиває.
Проте, я йду вперед, хоча, що там не знаю.
Покину все і йтиму навмання—
Життя, поглянь, панує надворі,
Пора хильнуть вина і нам у потирі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549872
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2015
В часи затемнення, в зимову ніч,
Коли не бачиш далі за осяння свіч,
Коли, здається, вітер так лютує,
Останній вогник ген зірве за мить,—
То серце лихо розпачем частує,
Залякує його і тихо гомонить:
"Не смій іти вперед, туди шляхи розмиті,
Гостинці ті твої— небачені тортури,
Там стануть сотні мрій, і будуть там же вбиті,
До щастя мандри проляга крізь товщу мурів."
Начхати, втримаюсь, проб'ю круті вали,
А не проб'ю — на них я подеруся!
Не вік, а вічності мені передрекли
Цю долю і шляхи! Не здамся і не поступлюся!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549870
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2015
Весь мир— нечестный парадокс,
Заметил я давно.
Хоть спички можно жечь в метро,
Курить — запрещено.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549294
рубрика: Поезія, Остроумные, современные эпиграммы
дата поступления 06.01.2015
Буває, в цім раю поволі сутеніє—
Заграва розливається мільйоном фарб.
Сюди знесло весь брухт опісля буревію,
Покоїться на дні і недосяжний скарб.
Ще й я забрів у дім Дніпра старого в вечір,
Прибитий наче морем шуму й сліз
(Хоч молодість мені тримала рівно плечі,
Тривоги і печаль тягнули їх униз).
Зійшовши тихо на бетонну променаду,
Окинув оком річки глибочінь,
Розгледів в водах тих собі розраду—
У переливах мармурову і блаватну синь.
Іду уздовж стежок— нема кінця їм, краю,
Мій погляд вже он там, де світло гасить тінь.
Коли ще жив я так? Не знаю, не згадаю,
Мабуть, тому, що мало був на вічній самоті.
Лиш тут, лиш на Дніпрі, де голос світу— тиша,
Де не почуєш гул страшний вітрів верхів,
Тривоги й сум навіки дух полишать...
О скільки марно прозвучало слів,
О скільки сказано було дарма!
Замислююся я. І соромно мені.
Немає істин в суперечці, так, нема,
А он вони, у сяйві жабурниць на дні!
А он вони, ті істини, у хмарах бразолійних,
Чи, може, в білих? Сніжних? Сірих врешті-решт?
В закоханих, що йдуть на березі, граційних,
У чайок почуттях, на небосхилі меж..!
Підходжу до причалу номер сім,
Там випорхнула мрія про голубку,
Про теплий сміх, і радість-передзвін,
І чорний доктор в золотому кубку...
Холодний штиль фетровий казанок замріяв,
Напрямувавши погляд на церковну вежку:
На насипі понині, мабуть, височіє,
І досі проводжає молодят в весільну стежку...
Не встиг я ще отямитись— зайшов у перехід,
Мій кожен крок до міста віддалявся.
А в думах досі — хмаровий політ,
Бо я іще з Дніпром не попрощався.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549292
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.01.2015