єва гелена лєх

Теперь я сплю

Теперь  я  сплю  с  подушкою.
Она  не  говорит  во  сне,
Не  вертится  всю  ночь,
Не  спрашивает  мерзким  тоном,
Который  час  в  полпятого
И  кофе  тут  же  не  попросит.
Она  всегда  со  мной,
Когда  лишь  захочу.
И  молча  слушает  
Всю  ерунду,
Что  я  мелю.
Еще  она  не  спорит,
не  язвит  в  придачу…
Но  ей,  подушке,  не  понять,
Что  нужно  бы  меня  обнять,
Когда  в  нее  я  тихо  плачу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562163
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.02.2015

Я – гостья

   ***
Я  –  гостья  в  твоем  доме,
Я  –  твой  грех.
И  мой  и  наш.
И  я  за  все  в  ответе.
Нельзя  играть  в  игру:
Мы  спрятались  от  всех
И  вроде  мы  одни,
Ведь  мы  не  дети.
Чему  ты  улыбаешься  во  сне,
Я  не  спрошу.
О  чем  вздыхала,  
не  признаюсь  на  рассвете.
А  соловьи  заливисто  поют,
До  нас  им  дела  нет.
Хотя  они,  как  я,
Живут  мечтой  о  лете.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561887
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.02.2015

ОБІТНИЦЯ МЕЛАНІЇ

Коли  у  Марка  та  Марини  народився  син,  в  двох  королівствах  настало    гучне  свято.  Мама  й  тато  Марка  відразу  запросили  Марину  з  синочком  пожити  в  них  хоча  б  трохи,  щоб  побавити  онука.
-  Нехай  міністри  заправляють  всіма  справами,  а  якщо  не  будуть  знати,  що  їм  робити,  то  згадаєте,  що  наші  поштові  голуби  найшвидші  у  всьому  світі.
-  Яка  хороша  ідея,  -  сказала  королева  Марина,  -  але  ж  до  від’їзду  треба  добре  підготуватись.
Вона  почала  так  старанно  готуватись,  що  проминуло  стільки  часу,  аж  в  неї  народилася  мала  принцеса.  А  все  тому,  що  насправді  не  дуже  вже  Марина  хотіла  їхати  зі  свого  королівства,  де  її,  вибачте  на  правдивому  слові,  кожна  собака  знала,  бо  вона  була  пастушкою  свого  часу.  Та  ще  добрі  люди  розказали  Марині,  що  мама  Марка  сказала  після  знайомства  з  нею.  Не  такі  вже  то  були  образливі  слова,  але  вони  запали  Марині  у  самісіньке  серце.  Відтак  бабусі  випадала  нагода  милуватися  онуками  лише  на  портретах,  звичаї  її  королівства  не  дозволяли  королям  покидати  країну,  тож    виховувати  їх  вона  ніяк  не  могла,  не  рахуючи  того,  що  відіслала  Марині  дві  книжки  «Зразкова  мама»,  на  випадок,  якщо  одна  загубиться.  Книги  були  написані  власноруч  королевою  і  мали  великий  попит  у  всіх  королівствах  країни  Дерева  Ді.  В  палаці  Марка  і  Марини  одна  книжка  стояла  на  почесному  місці  на  столику  біля    трону,  а  іншою  користувалася  сама  Марина.  Вона  читала  її  кожного  дня  і  щось  записувала  на  полях,  а  потім  ховала  в  потаємну  скриньку.  Знаєте,  що  вона  туди  писала?  Різні  образливі  зауваження.  І  хоча  вона  дуже  любила  свого  Марка,    дітей  виховувала  навпаки  настановам  бабусі.  Отож  нічого  хорошого  з  того  не  вийшло,  підростали  юний  принц      та  принцеса  Меланія    гарними,  та  нечемними.
Коли  виповнилося  діткам  п’ять  та  шість  років,  Марині  вже  не  було  з  ними  ніякого  ладу,  тож    довелося  відпустити  Марка  з  дітьми  до  його  рідного  дому.  Сама  вона  їхати  відмовилася,  бо  чекала  на  третю  дитину,  та  й  не  хотілося  їй  слухати  правду  про  виховання  своїх    дітей.  У  всій  Країні  Дерева  Ді  не  було  жодної  неслухняної  дитини,  а  в  неї  аж  двоє.  А  все  тому,  що  образа  застила  їй  розум.
Діти  поселилися  у  дитячих  кімнатах  свого  татка,  де  все  зберігалось  в  недоторканному  вигляді.  Меланія  вибрала  кімнату  з  вікнами  на  гори,  а    принц  –  с  видом  на  степ.  Радощам  бабусі  королеви  не  було  меж.  Марк  більше  часу  проводив  з  татом,  все  радився,  як  краще  керувати  справами  королівства,  а  королева  весь  час  присвятила  перевихованню  внуків.  В  неї  добре  виходило,  скажу  я  вам,  через  два  місяці  діти  були  гідні  наслідувати  престол.  Хоча,  звичайно,  не  треба  було  їй  тоді  плескати  язиком  про  те,  що  невістка    гарна  на  вроду,  але  невисока  зростом,  та  більше  схожа  на  смачну  булочку,  ніж  на  засушену  квітку,  як  годиться  справжній  принцесі.
Коли  Марк  повернувся  з  дітьми  з  гостин,  Марина  була  так  вражена  змінами  в  їхній  поведінці,  що  застидалася  своїй  образі  і  віддала  свекрусі  свого  старшого  сина,  коли  народився  в  неї  менший.  Таким  чином  запанував  мир  та  спокій,  а  обидва  королівства  отримали  спадкоємців  трону.
Принцеса  Меланія,  що  була  гарна,  як  мама,  на  жаль,    успадкувала  таткову  хворобливу  цікавість.  Її  одержимість  запитаннями  доводила  всіх  до  сказу,  допоки  татко  їй  не  подарував  на  повноліття  гарну  книжечку  в  оксамитовій  обкладинці  та  порадив  записувати    у  неї  запитання,  на  які  не  було  відповідей.  
На  першій  сторінці  Меланія  написала  своїм  гарним  королівським  почерком:
«Я,  принцеса  Меланія,  вийду  заміж  за  того,  хто  відповість  на  всі  запитання,  що  є  в  цій  книжці».  
Відтак  вона  заснула  над  розкритою  книжкою,  бо  дуже  вже  хотілось  двом  феям,  що  ховались  в  листі  дикого  винограду,  прочитати,  що  Меланія  так  старанно  виписувала,  аж  висунула  краєчок  язика,  що  принцеси  роблять  вкрай  рідко.  
Феї  сіли  на  книжку,  прочитали  напис  та  надовго  замислились.
-  Меланія  може  залишитись  без  весілля,  якщо  запише  в  свою  книжку  бодай  половину  того,  що  запитує,  -  зітхнула  фея  в  рожевому  вбранні.
-  Без  втручання  чарівників  не  обійдеться,  -  погодилася  з  нею  фея  в  блакитній  сукенці.  На  тім  вони  спурхнули  та  подалися  до  Дерева  Ді  розказувати  новину  про  обітницю  принцеси  Меланії.
Принцеса  дуже  швидко  написала  перші  свої  запитання,  адже  вони  весь  час  вертілися  у  неї  на  язиці.    Це  були  запитання,  які  виникли  із  стародавніх  історій.  Вона  писала  красивими  великими  літерами  золотим  чорнилом,  прикрашала  літери  квіточками,  і  тому  в  книжці  за  вечір  з’явилося  лише  п’ять    питань:

Чи  існує  Той,  хто  знає  все?
Які  таємниці  є  у  фей?
Чому  Дракона  звали  Дзеркальним?
Звідки  взявся  Нанді?
Що  відбувається  на  острові  чарівників  у  степу?
А  потім  феї  просто  поцупили  книжку,  щоб  принцеса  не  ускладнювала  собі  життя.  І  ще  найкращий  портрет  Меланії,  у  повний  зріст,  в  святковій  сукні,  яка  дуже  личила  до  її  очей,  кольору  моря.
Меланія  книжку  свою  довго  шукала,  аж  набридла  усім.  Отож  спровадили  її  батьки  в  гості  до  бабусі,  дідуся  та  старшого  брата  у  місто  біля  гір.
Принцеса  дуже  любила  свою  кімнату  з  видом  на  гори.  Там  вона  сиділа  якось  вночі  біля  відкритого  вікна  та  грала  на  лютні  сумну  мелодію,  а  грала  вона  пречудово,  ще  й  сама  музику  писала,  як  її  дідусь.  Та  раптом  відчула  принцеса,  що  хтось  є  під    вікном.  Вона  прислухалась  і  вловила  ледь  чутне  зітхання.
-  Хто  тут?  –  запитала  обережно.  І  хоч  не  злякалась,  та  серце  її  чомусь  аж    вискакувало  з  грудей.
Кожної  ночі  принцеса  грала  свої  мелодії,  які  ставали  дедалі  сумнішими,  але  таємний  слухач  не  озивався  до  неї.  Тоді  Меланія  одного  разу  обірвала  мелодію  на  дуже  високій  ноті  і  сказала  у  темряву:
-  Я  скоро  поїду  додому,  а  ти  не  насмілився  навіть  поговорити  зі  мною.  Можливо,  ти  закохався  в  мене,  та  я  не  зможу  за  тебе  вийти  заміж,  бо  дала  обітницю,  та  ще  й  загубила  свою    книжку  з  запитаннями.
-  Я  знаю  про  запитання  та  про  твою  вроду…  -  прошелестіло,  мов  вітром,  у  відповідь.
-  Тоді  ти  переконався,  що  відповісти  на  них  ніхто  не  зможе…  -  зітхнула  принцеса,  яка  давно  вже  пожалкувала  про  той  запис  на  першій  сторінці.
-  Я  зможу,  бо  я  Той,  про  кого  ти  запитувала  в  першу  чергу.
Принцесу  Меланію  вкинуло  спочатку  в  холод,  а  потім  в  жар.  Страх  змінився  на  щастя.
-  Чому  я  тебе  не  боюся?  –  запитала  вона  про  всяк  випадок,  бо  відповідь  вже  знала.
-  Тому,  що  ти  –  моя  доля.  Дівчина  з  безмежною  цікавістю.  Тільки  я  зможу  зробити  тебе  щасливою,  -  почула  Меланія  у  відповідь,  а  на  підвіконня  лягла    її  книжка  в  оксамитовій  обкладинці.
Меланія  взяла  свою  книжку,  розкрила  її  і  побачила,  що  вона  написана  до  кінця,  тут  були  всі  п’ять  історій,  а  на  останній  сторінці  була  записана  її  теперішня    розмова.  Принцеса  не  стала  читати  книжки,  вона  відклала  її  вбік,  а  сама  просто  зробила  крок  з  підвіконня  і  впала  в  обійми  Того,  хто  знав  все.

вся  казка    http://www.proza.ru/2014/02/15/86

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561882
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.02.2015

ЛЮТЬ СУЛТАНА

У  заморського  султана  було  п'ятнадцять  дочок  (взагалі  то  шістнадцять,  та  одна  з  них  загадково  зникла).  А  синок  народився  лише  один  –  чорнявий  Аскер.  Коли  він  був  малий,  батько  тішив  себе  думкою,  що  має  наступника  на  трон,  але  йшли  роки  й  було  все  більше  зрозуміло,  що  нічого  з  того  не  вийде.  Ім’я  його  означало  «воїн»,  і  вправно  володів  він  зброєю  та  конем,  але  книжки  йому  були  більше  до  вподоби.  Звичайно,  мудрий  правитель  мав  прочитати  багато  для  того,  щоб  займатися  державними  справами.  Та  Аскер  читав  книги  виключно  про  тварин  та  переважно  про  міфічних.  Люди  навіть  казали,  що  до  нього  по  ночах  прилітали  дракони.  
«Один  син  у  султана,  ото  диво,  та  й  той  за  книжками  весь  час  сидить»,  -  шепотілися  піддані.  А  султан  не  дивувався.  Він  знав  про  прокляття.
Колись  давно,  коли  султан  був  молодим  та  нахабним,  украв  він  наречену  у  молодого  рибалки,  а  той  подався  в  учні  до  чарівників  та  наслав  прокляття,  щоб  не  було  у  султана  синів,  а  лише  самі  доньки.    Аскер  встиг  народитися  до  прокляття,  але  й  на  нього  було  пороблено,  щоб  не  хотів  царювати.
Якось  султан  зібрав  своїх  радників  та  й  каже:
-  Треба  щось  вирішувати,  я  не  безсмертний.  На  кого  покину  королівство?
-  Але  ж  ми  нічим  зарадити  не  можемо,  о  найкращий  з  правителів.  Ми  радники,  а  не  чарівники,  -  відповів  старший  візир.
-  Навіщо  ви  мені  тоді  потрібні?  Йдіть  геть!  Даю  вам  місяць,  а  потім  всіх  посаджу  до  темниці,  -  розлютився  султан.
Радники  впали  навколішки  й  позадкували  до  виходу  з  зали,  а  султан  занурився  в  глибоку  печаль.
Наймолодший  з  радників,  Хулам,  мав  молоду  дружину  й  малесеньку  донечку  Гайрам.  Вони  дуже  любили  Хулама,  бо  він  був  не  тільки  розумним,  а  й  добрим  чоловіком.
Донечка  Гайрам  пригорнулася  до  татка  й  сказала:
-  Треба  йти  до  чарівників  за  порадою.
-  Чарівники  нікого  не  слухають,  це  відомо  всім,  -  зітхнув  Хулам.
-  Мене  вислухають.
-  Звідки  ти  знаєш?  –  здивувалась  мама.
-  Знаю,  мені  розповідали  феї.
Переглянулись  мама  з  татком.
-  Але  ж  у  неї  звичайне  волосся,  не  золоте  й  не  синє,  -  стурбовано  прошепотіла  мама.
Тато  лиш  знизував  плечима.  Він  ніколи  не  чув,  щоб  феї  озивалися  до  простих  людей.
А  дівчинка  між  тим  збиралася  в  дорогу.  Вона  загорнула  у  клуночок  найдорожчі  речі:  черепаховий  гребінь,  що  подарувала  їй  бабуся,  нову  шовкову  сукню  та  улюблену  ляльку.
-  Сідлай  коня,  тату,  поїдемо  у  степ.
Ніхто  б  малу  не  послухав,  але  цього  разу  інших    думок,  як  врятувати  Хулама,  не  було.  Тому  мама  дала  їм  в  дорогу  поїсти-попити  та  провела  до  околиці  міста.  Там  вона  залишилась,  довго  махала  їм  рукою  вслід,  а  Гайрам  кричала,  доки  було  її  видно:
-  Не  плач,  мамо,  все  буде  добре!
Довго  вони  їхали  та.  на  кінець,  приїхали  у  степ,  на  березі  річки  зупинилися.
-  Он  там  острів  чарівників,  але  як  ми  туди  дістанемося?-  махнув  рукою  Хулам.
-  Зараз  по  мене  припливе  човник,  але  ти  повинен  заховатися,  -  впевнено  сказала  донька.
-  І  куди?  Кругом  ані  кущика.
-  То  йди  подалі,  доки  я  не  стану  маленькою-маленькою.
Пішов  Хурам  подалі  від  берега  і  відразу  потому,  як  відійшов  далеко,  приплив  човник  до  берега  і  забрав  Гайрам.  Повернувся  батько  на  берег,  а  донечки  немає,  почав  він  гірко  плакати  та  проклинати  себе  за  те,  що  послухав  її.
Аж  ось  надвечір  підплив  до  берега  срібний  човник,  прикрашений  квітами,  а  в  ньому  стояла  Гайрам,  так  гарно  вбрана,  що  він  ледве  впізнав  її.  Золота  сукня  до  п’ят,  на  голові  корона  сяє,  а  обличчя  під  серпанком  ледь  видно.  Заговорила  вона  лагідно,  але  стороннім  став  її  голос.
-  Їдь  до  султана  та  скажи,  що  Королева  чарівників  не  може  змінити  прокляття,  бо  воно  справедливе  і  не  жорстоке.  Та  щоб  врятувати  тебе,  вона  пропонує  султанові  приїхати  в  гості  з  найдобрішою  з  його  жінок,  та  залишити  її  на  острові,  доки  не  народить  вона  сина,  бо  на  острові  нічиї  чари  не  діють,  тільки  Королеви  чарівників.  І  він  має  знати,  що  то  велика  шана  для  нього,  бо  ще  не  ступала  на  острів  нога  звичайної  людини.
-  А  ти,  донечко,  як…
-  Ти  знаєш,  що  час  від  часу  у  людей  народжуються  діти,  яких  забирають  на  острів  чарівників.
-  Знаю,  Гайрам,  але  ж  у  тебе  волосся  чорне!
-  Це  так.  Але  раз  на  триста  років  серед  людей  з’являється  дівчинка,  яка  стане  наступною  Королевою  чарівників.  Її  волосся  звичайного  кольору,  щоб  не  привертати  особливої  уваги  до  себе  в  дитинстві.  І  про  це  нікому  невідомо,  то  ж  не  розказуй  нікому,  крім  мами.
-  І  ми  ніколи  не  побачимо  тебе?!
-  Ви  будете  бачити  мене  щоночі  уві  сні,  я  буду  приходити  до  вас,  розказувати  про  свої  справи,  давати  вам  поради.  Ці  сни  будуть  незвичайні,  як  те,  що  відбувається  вдень,  і  ви  не  будете  їх  забувати.  А  зараз  тобі  вже  треба  вертатися.  Подивись  на  коня,  він  готовий  мчати  тебе  додому.  Озирнувся  Хурам,  а  замість  його  коня  стоїть  красень-скакун  з  шовковою  гривою,  копитом  землю  б’є.  А  човник  зник,  немов  розтанув  в  тумані.  
Повернувся  Хурам  додому,  розказав  все,  що  треба,  султанові.  Той  зрадів,  взяв  свою  найдобрішу  з  жінок  та  й  подався  у  степ.  Через  деякий  час  народився  в  нього  син,  як  і  обіцяли  йому.  Назвали  його  Нанді.
Нанді  виріс  красивим  та  дуже  здібним  до  музики  юнаком.  Коли  виповнилося  йому  двадцять  років,  він  пішов  з  дому  та  став  мандрівним  музикантом.
Султан  приїхав  на  берег  біля  острова  чарівників  та  почав  там  лютувати.  Приплила  до  нього  Гайрам  у  золотому  човнику,  а  вона  на  той  час  вже  була  Королевою  чарівниць,  і  сказала  йому,  що  ніякого  прокляття  над  Нанді  немає.  Просто  він  любить  музику  більше,  ніж  владу.  
Трапляється  й  таке.
А  султанові  замість  того,  щоб  лютувати,  треба  їхати  додому,  святкувати  народження  онука.  Може  він,  син  Аскера,  захоче  стати  наступним  султаном.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561372
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.02.2015

Вот судорогой стиха

Вот  судорогой  стиха  сведенная  страница.
И  в  памяти  встают  утраченные  лица,
Как  запахи  в  дожде  усилены  частицы,
Пришедшего  из  вне  и  своего  крупицы.
Не  думать,  не  хотеть,  противиться  вновь  вере.
И  потихоньку  сатанеть,
И  тяготиться  жизни  мерой.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561346
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 21.02.2015

Он ест меня

Ты  –  иней  на  стекле.
Я  –  лед  в  бокале.
Мы  так  понимали  друг  друга!
Но  только  вначале.

     ***
Он  ест  меня,  словно  в  салате  капусту.
И  свежо,  и  полезно,  и  вкусно.
И  тиранит  меня,  и  мордует.
Острым  ножичком  тонко  шинкует.
Мне  немного  досадно…
Ну,  ладно!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561015
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 20.02.2015

КАЗКА ПРО ТИХЕ СЛОВО

 
В  одному  казковому  місті  жила  чарівниця  з  синім  волоссям  на  ім’я    Мілана.  Вона  була  доброю  чарівницею,  але  дуже  сумною,  а  у  сумних  чарівниць  волосся  синє-синє,  як    небо.  А  це  було  місто,  в  якому  панували  вічні  радощі.  Всі  там  веселились  з  ранку  до  ночі,  галасували,  пустували,  а  по  ночах  запускали  салюти,  феєрверки.  Різнобарвні  веселкові  вогні,  які  шкварчали,  пищали  та  посвистували.  Навіть  пташки,  коти  та  собаки  були  такі  ж    галасливі  та  радісні.  Отаке  то  було  місто!  
Синьоволосій  красуні  не  вдавалося  ніколи  навіть  усміхнутися.  Вона  жила  в  веселому  різнокольоровому  будиночку,  дуже  рідко  з  нього  виходила,  а  розважалась  тим,  що  створювала  квіти,  які  ніхто  не  бачив.
Якщо  Мілана  трошки  сумувала,  її  волосся  ставало  ніжно-голубим,  якщо  була  вкрай  засмучена,  то  волошковим.  Такими  були  її  квіти.
Якось  смуток    її  став  таким  нестерпним,  що  вона  пішла  з  міста.  Йшла  вона  собі,  йшла  і  дісталася  до  гори,  що  одиноко  стояла  посеред  рівнини.  На  горі  росла  стара  сосна.  
-  Мені  треба  туди,  -  сказала  чарівниця  і  подерлася  догори,  збиваючи  пальці.    
З  гори  відкривався  чудовий  краєвид.    З  одного  боку  до  самого  неба  простирався  широкий  степ,  з  іншого  –  синє  море  зливалося  з    синім  небом  у  суцільну  синю  далечінь.  Вона  довго  сиділа  у  тиші,  прислухаючись  до  себе,  і,  раптом,  почула  тихе  слово:  «Доброта…».
-  Чому  в  мені    це  слово?  Хіба  я  не  добра?  Я  ж  не  зробила  нікому  ніколи  нічого  поганого!  –  подумала  Мілана.
Вона  подивилась  ще  трохи  на  море.  А  потім  вскочила  і  закричала:
-  Але  й  нічого  доброго  ніколи  і  нікому  я  не  зробила!
Вона  хутко-хутко  побігла  з  гори,  мов  м’ячик.  Прибігла  додому  і  спочатку  начарувала  п’ять  кошиків  волошок,  потім  десять  кошиків  незабудок.  Вона  чарувала  і  промовляла:
-  Я  буду  дарувати  вас  всім,  хто  вами  замилується.  Просто  так!
Мілана  роздавала  свої  квіти  на  площі  до  самого  вечора.  А  потім  робила  так  щодня.  Потроху  серед  квітів  почали  траплятися  і  жовті,  і  червоні.  Коли  чарівниця  помітила  це,  вона  спочатку  здивувалась,  а  потім  схопила  люстерко,  глянула  в  нього  і  засміялась.  Її  волосся  стало  золотим.  А  це  означало,  що  вона  стала  щасливою  чарівницею!  
Вона  виглянула  у  вікно  і  побачила  мандрівного  музиканта  Нанді.
   -    Дивись,  у  мене  золоте  волосся!  –  вигукнула  вона.
Нанді  усміхнувся  їй  привітно,  і  чарівниця  раптом  збагнула,  що  він  не  випадково  опинився  під  вікнами  її  будиночка.  І  що  вона  теж  його  кохає,  хоча  раніше  не  розуміла  цього.
Спочатку  вона  кружляла  по  кімнаті,  наспівуючи  веселу  мелодію,  а  потім  взяла    вазон  з  землею  і  сказала  щось  у  нього.  І  в  вазоні  з’явилася,  як  завжди,  рослинка,  але  то  була  не  квітка.  
-  Я  назву  тебе  Дерево  Ді  на  честь  мого  кохання.  Ді  –  то  луна  від  імені  НанДІ.  
Коли  Дерево  Ді  підросло,  Мілана  відвезла  саджанець  у  степ  і  посадила  його  в  хорошому  місці.  Відшукав  це  місце  Нанді,  з  яким  чарівниця  на  той  час  уже  була  одружена,  тому  що  справжнє  кохання,  любі  друзі,  завжди  взаємне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561002
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.02.2015

Рискнув

Рискнув  наудачу,  спастись  и  забыть.
О,  если  б  не  прячась,  о,  если  б,  как  ты.
Седые  барашки  у  бережных  скал.
О,  сколько  искал  бы…
О,  если  бы  знал…
О,  сколько  отдал  бы,  не  зная  цены.
Закрытые  ставни.
Остывшие  камни.
Забытые  кем-то  цветы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560930
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 19.02.2015

ІСТОРІЯ МІСТА БІЛЯ МОРЯ

У  кожного  міста  був  свій  король.  Але    так  сталося,  що  король  та  королева  цього  міста    раптово  померли  від  якоїсь  заморської  хвороби.  Тому  на  їхню  доньку,  принцесу  Марину,  не  було  ніякої  управи.  Бо  діти    Країни  Ді  дуже  слухняні,  але  слухають  вони  тільки  своїх  батьків.  Отож  одного  чудового  літнього  ранку  принцеса  прокинулась  на  світанку  (а  вона  завжди  так  рано  прокидалась,  чим  дуже  дошкуляла  придворним  дамам,  які  полюбляли  спати  до  обіду)  і  оголосила,  що  відмовляється  бути  принцесою,  бо  воліє  стати  прекрасною  пастушкою.  Вона  власноруч  написала  указ  про  те,  що  принцесою  може  стати  перша  ліпша  дівчинка  міста,  яка  успішно  складе  іспити  в  школі  принцес.  Школа  буде  розташована  в  замку,  а  придворні  фрейліни,  які  своїми  зауваженнями  довели  принцесу  до  такого  рішення,  стануть  в  ній  вчительками.
Всі  були  настільки  вражені,  що  не  змогли  відповідно  відреагувати,  тобто  заборонити  це  неподобство.  Поки  міністри  засідали  в  великій  залі  та  вирішували,  в  якій  формі  можна  виразити  свій  протест,  принцеса  спакувала  речі  та  подалася  з  замку,  біля  якого  вже  стояла  черга  дівчаток  з  п’яти  до  п’ятнадцяти  років.  
Таким  чином  принцеса  дала  всім  свій  перший  королівський  урок:  той,  хто  діє  рішуче,  перемагає  тих,  хто  не  готовий  до  несподіванок.
Вона  оселилась  на  околиці  міста  в  старому  закинутому  будиночку.  З  собою    взяла  улюбленого  білого  коня,  вірного  чорного  пса  та  купу  книжок.  Зранку  принцеса  виганяла  пастись  сусідських  корів  на  леваду,  а  там    плела  вінки  з  польових  квітів,  співала  пісні,  які  сама  складала,  малювала  з  натури  все,  що  бачила,  а  по  суботах  продавала  свої  малюнки  за  непогані  гроші  на  ярмарку.  Зрештою,  сподівання  тих  придворних,  які  вважали,  що  принцеса  невдовзі    повернеться,  бо  їй  не  стане  коштів,  не  справдились.  Принцесі  багато  грошей  не  було  потрібно.  Вона  ходила  боса,  їла  просту  їжу  і,  що  було  найбільш  жахливим  з  точки  зору  придворних  дам,  -    мала  лише  дві  сукні!
А  тим  часом  дівчатка  старанно  навчались  у  школі  принцес.  А  це  було  нелегкою  справою,  скажу  я  вам.  Майбутня  принцеса  повинна  була  знати  все  про  сусідні  міста  та  держави,  володіти  різними  мовами,  щоб  підтримувати  невимушені  розмови  на  балу,  вміти  скакати  на  конях,  вправлятися  в  фехтуванні,  танцювати,  як  справжня  балерина,  а,  найголовніше,  -  мати  королівські  манери.  Одна  постава  чого  варта!  Півдня  учениці  ходили  з  книжками  на  голові,  сиділи  з  прив’язаними  лінійками  до  спини,  а  потім    отримували  отими  лінійками  штурхани,  як  тільки  зігнуться.  При  цьому  весь  час  потрібно  було  усміхатися.    Звичайно,  принцесу  ніхто  так  не  лупцював,  бо  вона  мала  королівську  поставу  від  народження.  Дівчатка  ж  плакали  по  ночах,  але  школу  не  кидали,  бо  дуже  вже  хотілось  їм  вийти  заміж  за  принца!
Принцеса  тепер  манерами  особливо  не  переймалася:  їла  з  глиняних  мисок,  сидячи  на  траві    поряд  зі  своїм  собакою.  Але  міністрам,  які  керували  життям  міста,  треба  було  брати  до  уваги  ставлення  принцеси  до  всього,  що  відбувалося,  бо  вона  користувалася  великою  повагою  в  народі.  Піде,  бувало,  принцеса  на  базар  з  селянами,  вступить  в  баюру,  та  й  скаже,  як  справжня  сільська  дівка:  «От  чорт,  треба  б  було  дорогу  полагодити!»  І  уже  всі  знають,  чого  принцеса  забажала.  Наступного  дня  дорога,  як  новенька.  Міністри  постарались.  А  якщо  вони  самі  щось  вирішували,  то  спочатку  до  відома  народу  проект  рішення  представляли,  люди  на  базарі  теревенили  про  це,  а  принцеса  почує,  купуючи  редиску,  та  й  скаже:  «Непогано!»,  або,  іншим  разом:  «Дурниці!»  Так  міністрам  і  доводилось  крутитися,  бо  як  народові  не  сподобаються,  інших  міністрів  знайдуть.  То  ж  прислухалися  до  думки  принцеси  Марини.  
Вечорами  принцеса  сиділа  біля  каміну  й  читала  книжки,  а  ще  до  неї  часто  заходили  люди  за  порадами,  бо  вона,  як  ви  вже  зрозуміли,  була  не  тільки  освіченою,  але  й  мудрою.
Так  все  склалося  непогано  для  всіх.  Про  місто  пішли  чутки  по  всьому  світі.  Де  ще  таке  знайдеш,  щоб  народ  був  задоволений  міністрами,  а  міністри  народом?  Розказували  також  про  надзвичайних  дівчат,  які  всі  були,  немов  справжні  принцеси.  У  порту  побільшало  кораблів.  Жодна  з  дівчат  у  замку  не  склала  іспити  на  справжню  принцесу,  бо  ще  до  того  закохувалась  у  якого-небудь  приїжджого  принца  або  простого  капітана  корабля  і  подавалась  з  ним  у  мандри.  А  місцеві  хлопці  наймалися  на  кораблі  матросами  або  їхали  торгувати  в  далекі  країни  і  звідти  привозили  до  міста  незвичайних  дружин:  чорношкірих,  роскосооких.  Життя  у  місті  ставало  все  веселішим.
Одного  разу  до  міста  прибув  корабель,  який  потрапив  у  шалений  шторм.  Пробоїни  треба  було  довго  лагодити,  і  пасажири  знайшли  притулок  у  місцевих  жителів.  
Неподалік  від  того  місця,  де  пасла  корів    Марина,  поселився  ставний  юнак  у  темному  вбранні.  Він  бродив  околицями  і  не  міг  не  помітити  красивої  дівчини  у  вінку.    Через  кілька  днів  хлопець  насмілився  підійти  і  запитати:
-  Прекрасна  пастушко,  чому  тебе  всі  звуть  принцесою  Мариною?
-  Напевно,  за  мою  вроду,  -  засміялась  у  відповідь  принцеса.
-  Ти  таки  гарна,  -  погодився  юнак.
-  Як  і  все  навкруги,  -  провела  рукою  дівчина.    
-  Так,  тут  у  вас    дуже  красиво.
-  То  залишайся  назавжди,  Марку.
-  Ти  знаєш  моє  ім’я?  Тоді  тобі  відомо,  куди  я  їду…
-  Відомо,  ти  мандруєш  у  святі  місця.  Хочеш  поклонитися  богам.
-  І  присвятити  поклонінню  своє  життя,  -  додав  Марк.
-  Бог,  то  сила  життя.  І  він  торкнувся  кожної  придорожньої  квітки.  Щоб  це  побачити,  не  треба  нікуди  їхати.  Насправді  ти  втікаєш  сам  від  себе,  від  своєї  долі.  Ти  хто?
-  Я  –  принц.  Як  і  ти…
-  То  ти  знаєш…
-  Виходить  і  ти,  Марино,  втікаєш.
Принцеса  подумала-подумала  над  словами  принца  і  вирішила  повернутись  до  палацу.  А  принц  Марк  подумав-подумав  і  вирішив  залишитися  з  Мариною  назавжди.  Хіба  можна  було  поїхати  від  такої  дівчини,  яка  була  не  тільки  красивою  і  розумною,  а  ще  й  поступливою?
Радості  міністрів  та  придворних  дам  не  було  меж:  принцеса  не  тільки  повернулась  до  палацу,  але  й  збиралась  стати  до  вінця  з  справжнім  принцом!
Відтак  Марина  з  Марком  одружилися  і  стали  королем  з  королевою.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560709
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.02.2015

ДИКИЙ ЛІС

Ця  історія  трапилась  так  давно,  що  ніхто  не  пам’ятає  коли.  Принци    з  трьох    міст  зустрілись  якось  біля  дерева  Ді,  щоб  послухати  пісню.  Білявий  принц  приїхав  з  моря,  рудий  –  з  гір,  а  чорнявий  –  зі  степу.  За  кольором  волосся  кожен  з  них  знав,  хто  звідки  родом.    Ніхто  з  них    не  хотів  поступитися  чергою,  бо  їм  не  дозволяла    королівська  кров.  А,  якщо  вже  бути  зовсім  чесним,  то  принцам  набридло  весь  час  поступатися  своїм  старшим  братам,  тому  кожен  з  них  приїхав    послухати  пісню  і  знати,  що  їм  зробити,  щоб  стати  першим  у  королівстві.  Отож    пісню  упертюхи  послухали  одну  на  всіх.
Ось  що  проспівало  дерево  Ді:  «Знайди  Дзеркального  Дракона,  у  нього  є  принцеса,  що  стане  твоєю  долею,  з  нею  ти    будеш  Королем».  
-  Я  здолаю  дракона!
-  Я  стану  Королем!
-  Я  знайду  її!
Принци  вигукнули  це  одночасно  і  переглянулись.  Потім  вони  довго  й  нудно  сперечались,  кому  з  них  дало  такі  приємні  надії  чарівне  дерево.  Хоча  сперечались  вони  дуже  ввічливо,  цікавою  їх  бесіду  не  назвеш,  тому  ми  не  будемо  її  згадувати.  Аж,  раптом,  комусь  з  них  прийшла  в  голову  світла  думка,  що  суперечка  до  мети  не  наближає  ,і  час  вже  вирушати  на  пошуки  дракона,  принцеси  і  королівства.  Відтак,  вони  б  і  відправились    у  мандри,  але  не  знали  куди.  Кожен  принц  запитав  у  дерева,  у  яке  місто  йому  їхати,  та  дерево  мовчало.  Вони  хотіли  роз’їхатися  в  різні  боки,  але  підозріливість  не  дозволяла  їм  відпустити  один  одного.  Кожен  боявся,  що  принцесу  знайде  інший.  Отож  поїхали  вони  всі  разом.
Дорога  виявилася  непростою.  Вони  довго  скакали    верхи,  дерлися  на            високі  гори,  пливли  морем.  Ніхто  ніде  нічого  не  знав  про  Дзеркального  Дракона.  Принци  дуже  поспішали,  були  від  квапливості  та  жаги  подвигів  необережні,  і  тому  частенько  з  ними  траплялись  різні  халепи.  То  хтось  тонув,  то  зривався  з  кручі,  то  потрапляв  в  мисливську  пастку.  Принци  приходили  один  одному  на  допомогу,  кожен  завдячував  життям  своєму  супернику.  
Люди  часто  звертались  до  них  з  проханнями  про  подвиг.  Хто  просив  вовка  впіймати,  що  лякав  дітей.  Хто  покарати  гнома,  який  насміхався  з  людей  в  лісі,    або  зловити  русалку,  що  випускала  рибу  з  сіток  рибалок.  Та  хіба  про  таке  вони  мріяли!  Звичайно,  всіх  вони  спіймали,  дали  доброї  прочуханки  і  відпустили  під  чесне  слово  більше  не  пустувати.  Отак  провели  вони  три  роки.  Об’їздили  весь  світ,  але  не  знайшли,  що  шукали.  Вирішили  повернутися  до  Дерева  Ді.  Коли  вони  цього  разу  стали  перед  ним,  то  були  вірними  товаришами.  
-  Де  ми  не  шукали  дракона?  –  запитав  білявий  принц.
-  У  Дикому  лісі,  -  відповіло  Дерево  Ді.
-  Так  там  же  люди  не  ходять!  –  здивувався  рудий  принц.
-  Отож…  -  сказало  Дерево  і  замовчало.
-  Як  ми  не  здогадалися,  що  дракони  живуть  там,  де  міст  поблизу  немає?
-  Це  ж  треба  було  весь  світ  проїхати,  а  до  лісу  в  рідному  королівстві  не  заглянути,  -  почухав  потилицю  чорнявий.
Повернули  принци  коней  та  поїхали  до  Дикого  лісу.  Ніхто  з  них  коня  не  пришпорює,  похнюпились  -    ані  пари  з  вуст.  І  ніхто  з  них  не  помічає,  що  на  плечі  в  кожного  сидить  маленька  фея  і  підслуховує  думки.  Це  Дерево  Ді  постаралося.  Сподобалося  йому,  що  принци  потоваришували.  Ось,  що  почули  феї:
-  А  що,  як  з  драконом  самотужки  не  впоратись?  Треба  ж  прийти  товаришу  на  допомогу.  
-  А  якщо  їм  не  стати  королями,  то  як  додому  ні  з  чим  повертатися?  
-  А  що,  як  моя  принцеса  сподобається  комусь  з  моїх  побратимів?  
Феї  послухали-послухали,  розправили  свої  перламутрові  крильця,  закружляли  в  танку  над  головами  хлопців.  Так  вони  взнали,  що  думки  у  принців  однакові.  Це  часто  буває  з  людьми,  що  багато  часу  проводять  разом.  Тоді  знов  опустились  їм  на  плечі  та  сказали  кожному  тихенько  у  вухо:  
-  Не  переймайся.  Якось  таки      буде…
Повеселішали  принци,  поскакали  швидше,  і  ось  він  вже  видніється,  Дикий  ліс.  Розташований  він  був  далеко  від  трьох  міст.  Про  ліс  ходила  дурна  слава.  Казали,  що  Хтось,  хто  знає  всі  таємниці  заборонив    до  лісу    ходити.  Та  й  навіщо  кому  туди?  Усім  було  добре  там,  де  вони  жили.
Як  заїхали  принци  в  ліс,  феї  прошепотіли  знов  щось  на  вухо  кожному.  Відтак,  один  принц  захотів  води  попити  з  чистого  струмка,  інший  –  ягід  лісових  поїсти,  а  третій  –  розлігся  під  дубом  та  й  заснув.  Отож  вийшло,  що  вони  загубили  один  одного.
Білявий  принц  нахилився  води  попити  і  побачив  у  дзеркалі  води    відображення  дівчини  неземної  краси.  Світле  волосся  спадало  водоспадом,  очі  зелені,  як  смарагди.  Принц  підняв  голову,  -  ось  вона  стоїть  навпроти,    через  струмок,  йому  в  очі  дивиться.  Принц  не  тільки  пити  розхотів,  але  й  дихати  забув.
Другий  принц  збирав  ягідки  по  одній,  ягідки  маленькі,  справа  повільно    просувається,  нахилився  чорнявий,  -    аж  раптом  бачить:    хтось  йому  простягає  кошик  повний  великими  ягодами  до  країв.  Глянув  принц  і  завмер  на  місці.  Чорнокоса  красуня  з  блакитними  очима  усміхається  ласкаво:
-  Спробуй  моїх.
А  рудий  принц  спав  недовго.  Прокинувся  від  того,  що  хтось  лоскоче  його  травинкою  по  носі  і  сміється  дзвінко,  як  синичка.  Відкрив  очі,  а  то  золотоволоса  кучерявка  з  медовими  очима  дражнить  його.  Схопив    хлопець  її  за  руку  і  зрозумів,  що  знайшов  своє  щастя.
Вийшли  всі  принци,  як  заворожені,  одночасно  на  велику  галявину  разом  зі      своїми  нареченими.  
-  Хто  ж  з  вас  принцеса?  –  запитують.
-  Я!  –  відповідають  всі  три  дівчини.  
-  А  де  ж  ваші  придворні?
-  А  ми    тут  без  рідні,  без  слуг  і  без  підданих.
-  Ми  хочемо  побратися  з  вами,  у  кого  ж  нам  просити  руки?
-  У  дракона.
-  Тут  принци    почали  голосно    волати:
-  Де  ти,  Дзеркальний    Дракон,  виходь,  ми  прийшли  битися,  а  не  миритися!
-  Я  тут,  -  сумирно  промовив  дракон  і  висунув  всі  свої  три  голови  з-за  ялинок.
Підняли  принци  зброю,  але  принцеси  почали  ридати:
-  Не  треба  битися!  Це  –    дракон  самичка,  тобто  жінка.  Хіба  можна  меч  підіймати  на  неї?  
-  Вона  добра,  вона  нам  зранку  яєчню  готує.  На  обід  ловить  рибок,  а  на  вечерю  яблучка  пече.  Ми  її  дуже  любимо.  Вона  з  нами  бавиться,  катає  на  спині  в  озері  та  над  лісом…  
-  А  ще  вона  зробила  так,  щоб  кожній  з  нас  було  вісімнадцять  років  допоки  не  знайдуть  нас  справжні  принци.
-  Але  вона,  напевно,  викрала  вас  з  рідного  дому!
-  Так.  Але  ми  самі  цього  захотіли,  -  відказала  кучерявка.  –  Я  занадто  розумна,  і  тому  ніхто  не  зміг    одружитися  зі  мною,  бо  не    розгадати  нікому  загадки,  які    я  придумую.    Мені  б  довелося  сидіти  в  башті  і  дивитися  на  хмари  до  кінця  віку,  якби  Дракон-мама  не  зжалилась  і  не  забрала  мене  звідти.
-  Що  ж  то  за  загадки?  
-  Не  скажу,  і  не  просіть,  -  потупила  очі  кучерявка.
-  У  мене  схожа  історія.  Я  –  Несміяна.  Увесь  час  я  сиділа  на  балконі  і    плакала,    ніхто  не  зміг  мене  розсмішити.    Одного  ранку    сльози  у  мене  закінчились,  і  я  потрапила  у  справді  скрутне  становище.  Якась  я,  виходило,  несправжня  Несміяна  без  сліз.  Аж  тут  пролітала  Дракон-мама  і  врятувала  мене  від  неминучого  сорому.  Я  стала  жити  в  лісі,  плакати  мені  вже  було  не  потрібно,  і  у  мене  тепер  гарні  очі,  а  не  червоні.  
-  А  я,  -  промовила  чорнокоса  красуня,  -  жила  в  розкішному  палаці  за  високою  стіною.  А  в  тому  палаці  ще  жило  п'ятнадцять  моїх  старших  сестер  від  п’яти  таткових  дружин.  І  допоки  їх  заміж  не  віддадуть,  мені  не  було  про  що  мріяти.  Я  не  хотіла  жити    все  життя  під  замком    і  одного  вечора  стрибнула  зі  стіни  вниз.  Дракон-мама  якраз  пролітала  у  своїх  справах  повз  палац  і  врятувала  мене.  І  тому  ми  не  тільки  не  дамо  вам  образити  Дзеркального  Дракона,  але,  хоч  ви  дуже  милі  і  нам  сподобались,    не  поїдемо  звідси  нікуди.  На  превеликий  жаль…
-  Не  поїдемо…  -    пролунав  тихий  голосок  білявки,  -  бо  Дракон  не  може  покинути  Дикого  лісу.  Така  в  неї  доля.  І  у  нас.
-    Але  ви  можете  залишитися  тут.  Земля  тут  нічия.  Збудуйте  місто  і  володарюйте,  -  сказала  третя  принцеса,  -  Але,  -    додала  вона,-    Ми  –  однаково  красиві,  ви  –  однаково  сміливі.  Тому  хай  в  нашому  місті  буде  завжди  три  короля.
Звісно,  принци  погодились.  І  збудували  місто.  І  були  щасливі.  Хоча  ніхто  з  них  не  подолав  дракона  і  не  став  першим.  Напевно,  щастя  не  в  цьому.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560099
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.02.2015

Мне хорошо с тобой

Мне  хорошо  с  тобой,
Молчи,  не  возражай.
Мне  хорошо  с  тобой.
Молчи  и  слушай.
Когда  ты  спишь,
Ты  так  красив!
Красив,  когда  молчишь
И  смотришь  на  меня,
Чуть  голову  склонив.
И,  кажется  –  
тону  я  в  голубом.
А  это  вовсе  не  любовь,      
А  просто  небо
За  моей  спиной.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560096
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 16.02.2015

КАЗКА СПІВУЧОГО СТЕПУ

Четверте  місто  країни  Дерева  Ді    містом  у  звичайному  розумінні  цього  слова  не  було.  Степ  він  на  те    і    степ.  В  степу  жили  кочівники.  Вони  ростили  коней,  а  в  степу  є  все  для  цього:  багато  сонця  та  вітру,  росяні  трави,  глибока  чиста  ріка,  що  віддзеркалює  білі  хмарки.  Коней  вони    продавали  на  ярмарку  біля  Дерева  Ді.  Туди  приїздили  жителі  всіх  міст.  Біляві  хлопці  продавали  сушену  рибу,  руді  дівчата  знамениту  гірську  кераміку,  жителі  Дикого  лісу,  що  були  русявими,  бо  змішалися  в  них  кров  трьох  королів,  –  варення  з    лісових  ягід  та  гриби.  Чорноволосі  засмаглі  кочівники  вирізнялися  своєю  кремезною  статтю.  Всі  вони  були  вправні  наїзники,  спритні  та  витривалі.    Вони  не  тільки  продавали  коней,  але  й  показували  вистави,  в  яких  коні  вигравали  в  усій  своїй  красі.
В  той  час  як  батьки  торгували,  дітлахи  бавилися  біля  Дерева  Ді,  лазили  по  його  гілках.  Русяві,  чорняві,  біляві  та  руді  голівки    дружно  мигтіли  між  листям.  Не  було  там  лише  золотих  та  блакитних  голівок.  Бо  діти,  що  мали  таке  волосся,  не  покидали  острів  посеред  степової  ріки,  доки  не  виростуть,  а  коли  діти  виростали,  то  припливали  маленьким  човником  до  берега,  виходили  в  степ,  сідали  проти  сходу  сонця  і  співали  особливу  пісню.
Що  то  була  за  пісня!  Кожен  кочівник,  що  чув  її,  збирав  свої  нехитрі  пожитки,  пакувався  і  перебирався  на  інший  берег.  Туди,  де  лунала  чарівна  Пісня  Радості,  її  співали  золотокосі  співаки,  чи  чарівна  Пісня  смутку  блакитноволосих  співаків.
Пісня  завжди  починались  ось  так:  «Річка  справа…»  або  «Річка  зліва…».    Кочівники  перебирались  на  правий  берег  до  золотоволосих  співаків  чи    на  лівий  -    до  синьокосих.  Слухаючи  мелодію,  жителі  степу  розташовували  свої  возики  та  юрти  за    формою  сонця.  Той  візерунок  було  добре  видно  з  висоти  пташиного  лету,  і    крилаті  співаки  відразу  збиралися  навкруг,  щоб  підслухати  нову    пісню,  а  потім  тішити  співом  білок  та  гостей  Дерева  Ді.  Пісня  лунала  довго,  всі  могли  наслухатись  її  досхочу,  а  коли  пісня  затихала,  ще  довго  залишався  в  повітрі  її  прозорий  слід.  Птахи  і  люди  сиділи  в  задумі,  і  лише  король  кочівників,  якого  звали  Хан,  міг  першим  порушити  тишу  і  запропонувати    руку  та  серце    свого  сина  прекрасній  співачці.    А  якщо  у  нього  не  було  сина,  то  руку    доньки    чарівному  співакові.
 Бо  дуже  вже  хотілось  всім  ханам  мати  в  сім’ї    таких  незвичайних  онуків.  Це  вважалось  щасливим  знаменням  для  всього  кочового    народу.  Але  зазвичай  такі  діти  народжувались  у  простих  людей.  І  тоді  матері  плакали,  бо  знали,  тільки  дитинці  виповниться  рік,  припливе  човник  і  забере  її  на  острів.  І  нічого  більше  не  взнаєш  про  те,  як  тій  дитинці  живеться.  Тільки  в  королівській  сім’ї  могла  залишитися  така  дитина.
Якщо  Хан  не  вставав  і  не  підходив  після  пісні  до  юнака  чи  дівчини,  ті  могли  покинути  степ  і  податися  будь-куди.  Чомусь  ніколи  не  залишалися  вони  з  кочівниками.  Отакі  в  них,  чарівників,  були  звичаї.  Пісню  свою  вони  співали  лише  раз,  і  тому  їх  ніхто  не  затримував.  
Отак  все  і  велося    багато  років.  Але  якось  виріс  у    Хана  син-одинак.  Син  веселий  та  спритний  –  батькам  на  втіху.  Залунала  знов  радісна  пісня  золотокосої  чарівниці.  Слухають  батько  с  сином,  не  наслухаються.  
-  Дивись,  синку,  яка  ж  вона  красуня,  ця  веселунка.  І  звати  так  гарно  її  –  Рада.  Може,  вийде  з  неї  добра  наречена  для  тебе?  –  запитав  Хан,  як  тільки  стихла  пісня.
-  Ні,  батьку,  я  й  сам  веселий.  То  буде  занадто!
-  Ну,  добре.  Зачекаємо  іншу  пісню.
Коли  наступного  разу  задзвеніла  степом  сумна  пісня,    Хан  почав  розмову  навіть  не  дочекавшись  її  кінця:
-  Оце  так  наречена!  Ти  мав  рацію,  синку,  блакитноволосі    красуні  більш  витончені,  тендітні.  У  тебе  гарний  смак!  Попрошу  Тугу  вийти  заміж  за  тебе,  і  у  мене,  кочівника,  будуть  такі  ж  гарні  онуки.
-  Ні,  батьку.  Не  треба!  –  заперечив  юнак  і  пішов  у  степ.  
Там  він  провів  три  дні.  Спав  просто  неба,  їв,  що  знайде.  А  потім  вернувся  до  Хана,  впав  навколішки    і  сказав:  
-  Великий  Хане,  роби  зі  мною,  що  хочеш,  але  я  кохаю  звичайну  дівчину  –  Дану.  І  тому  нізащо  не  поєднаю  свою  долю  з  чарівницею,  якою  б  гарною  вона  не  була.
Нічого  Хан  не  відповів,  почорнів  лицем  і  пішов  геть.  Розшукали  слуги  Дану.  Привели  до  Хана.  Дивиться  він  на  неї  з  люттю.  Не  така  вже  й  красуня!  
-  Хто  ти  така,  щоб  позбавити  мене  бажання  мого  життя?
-  Я  –  звичайна  дівчина  і  відбираю  в  тебе  лише  сина,  -  дивлячись  прямо  в  очі  Ханові,  відказала  Дана.
-  То  ти  ще  й  зухвала!  Як  це  ти  відбереш  у  мене  мого  сина?  Я  можу  не  дозволити  вам  одружитися!  –  закричав  Хан.
-  Ось  тоді  ти  його  й  втратиш.  Він  перестане  вважати  тебе  батьком,  якщо  ти  образиш  мене  або  наше  з  ним  кохання.
-  То  ти  ще  й  хитра!  Ну  і  наречена…
-  Можливо,  я  –  не  найкраща  наречена.  Але  ти  не  знайдеш  кращої  матері  для  своїх  онуків.  Я  буду  захищати  їх  зі  всією  своєю  хитрістю  та  зухвалістю.  А  життя  в  степу  –  непросте,  ти  ж  знаєш.
Здивувався  Хан  її  впевненості  і  промовчав.  Пішли  собі  молодята  за  річку  і  поселились  окремо  від  усіх.  Але  спочатку  Дана  запитала  у  коханого:
 -  Ти  знаєш,  що  всі  будуть  проти  нас?  Хто  зі  страху,  хто  із  заздрощів.
-  Знаю.
-  Мабуть,  ми  будемо  завжди    жити  без  людей.
-  Нехай.
-  Ти  не  станеш  Ханом.
-  Пусте.
-  Степовий  народ  не  може  залишитися  без  правителя.
-    Виходить,  така  в  нього  доля.  Народ,  який  хоче,  щоб  я  був  його  наступним  Ханом,  повинен  поважати  мої  рішення.  
Через  деякий  час  Дана  народила  двійняток  –  хлопчика  з  золотим  волоссям  і  дівчинку  з  синім.  Ви  здогадались,  чому?  Звичайно,  тому,  що  золотим  волосся  стає  від  золотого  маминого  серця,  а  синім  від  віри  у    свою  мрію.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559629
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.02.2015

счастье склонилось

Труд  был  увенчан  удачей,  и  ныли  мышцы  спины.
Сладко  стиралась  грань  утомленья  и  тишины.
Прятался  сумрак  душистый  в  сирени,  и  неспроста
веско  лежали  угрюмые  тени  в  центре  двора.
Ты  где-то  рядом,  не  знаю,  чем  занят,  знаю  –  родной.
Книга  забытая,  кем-то  раскрытая,  может,  тобой.
Первые  строчки,  как  откровенье,  словно  толчок.
Словно  незваное  воспоминанье  и  невдомек,
чем  поразила  и  душу  согрела  в  книге  строка.
Вдруг  показалось  –  жизнь  бесконечна  и  так  светла!
И  засыпалось  легко,  беззаботно,  как  малышу,
счастье  склонилось  и  слушало  тихо,  как  я  дышу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559626
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 14.02.2015

Ты так болезненно красив

Ты  так  болезненно  красив,
как  будто  душу  прищемили.
Вначале  было  –  не  стерпеть.
А  после  вдруг  нашел  ты  силы,
чтоб  жить.
Чтоб  быть  таким,  как  все.
Пусть  не  совсем,  пусть  понарошку.
Ходить  на  службу,  есть  и  пить.
На  рынке  покупать  картошку.
Ты  думал,  некому  узнать,
какой  ты  и  откуда?
Что  ожиданием  живешь
простого  чуда.
Прости  за  то,  что  поняла  
твою  я  тайну,
но  стать  судьбою  не  смогла,
твоей  желанной.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558521
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 09.02.2015

Решают женщины

Решают  женщины,  решают.
Мужчины  те  решенья  принимают.
Земля  кругла  и  даже  вертится  она.
Невероятно  и  смешно.
Прости  за  это  и  пойми  вот  то.
И  будь  моей,  не  утомляя.
Как  славненько!
Но,  почему-то,  вновь  тоска
Сцепив  на  горле  пальцы,  замирает.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558266
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 08.02.2015

НЕ ВСЕ ТАК ПРОСТО фантастика

Празднование  трехсотстолетия  Дня  Ста,  который  традиционно  проводился  в  сотый  день  от  1  января,  правительство  Черного  материка  планировало  провести    с  чрезвычайной  помпезностью.  Предполагалось,  что    размах  мероприятия    потрясет  Желтый  и  Белый  материки  и  докажет,  наконец,    всему  миру,  сколь  могущественна  черная    раса.  Названия  материков,  как  и  народов,  их  населяющих,  именовалось  традиционно  от  прародителей-колонизаторов  планеты  Эрба,  но  цвет  кожи  людей  на  всех  материках  был  одинаково  разнообразным,  что  не    мешало,  к  примеру,    чернокожим  ораторам  бить  себя  в  грудь  с  криками:  
-  Мы,  белая  раса,  не  позволим  каким-то  чернозадым  выстроить  на  Пике  Земли  памятник  Ликующей  Матери  в  День  Проклятого  числа!
-  Это  оскверняет    Мать  Скорбящую,  оскорбляет  наши  чувства!  Это  прямое  нарушение  Конвенции  о  пяти  нейтральных  территориях!  Наивысшая  точка  планеты  принадлежит  всем  жителям,  хотя  и  находится  на  территории  черных.
-  Этак  завтра  они  доберутся  и  до  Острова  Печали  и  построят  там  танцпол!
Кремер  поморщился,  выключил  звук  и  вышел  на  балкон,  который  полагался  чиновнику  его  ранга.  Еще  несколько  лет  безупречной  службы,  и  он  сможет  получить  кабинет  с  большим  балконом,  на  котором  будут  расти  деревья  в    кадках.    А  пока  на  небольшом  пространстве  ютилось  несколько  вазонов  с  розами.  Кремер  полил  их,  сделал  несколько  дыхательных  упражнений  на  коврике  в  центре,  поблагодарил  жестом  Солнце  Эрбы  за  гостеприимство  и  вернулся  на  рабочее  место.
Он  быстрыми  движениями  пальцев  набросал  отчет  о  новостях  на  других  континентах  и  отправил  в  аналитический  отдел.  Каждая  строчка  отчета  взывала  к  осторожности,      вероятность  разгорания  военного  конфликта  неуклонно  росла.
Рабочий  день  подошел  к  концу,  солнце  спряталось  за  небоскребами,  теснившимися  на  горизонте.  Кремер  подошел  к  зеркалу,  с  пристрастием  осмотрел  свой  внешний  вид.  Форма  сидела  безукоризненно  на  его  гибком    негритянском  теле,  в  голубых  глазах  не  было    ни  следа  многочасового  слежения  у  экранов,  светлые  волосы,  такого  же  цвета,  как  у  Ликующей  Матери,  уложены  безупречно.  Ну,  что  же,  можно  отправляться  на  встречу  с  Теей.  «Она  будет  недовольна,  что  я  приду  в  форме  на  свидание,  это  привлекает  лишнее  внимание,  но  она  должна  привыкать»,  -  подумал  он  мимоходом.
Тея  уже  ждала  его  в  кафе,  вид  у  нее    был  озабоченный.  Она  теребила  салфетку  и  потирала  свой  крошечный  носик  указательным  пальцем,  Кремер  хорошо  знал,  что  значит  этот  жест.  Он  знал  о  ней  очень  много    и  любил  все,  что  знал.    Особенно  ее  раскосые  глаза  с  обманчиво  детским  выражением.  Внешне  Тея  мало  соответствовала  своему  статусу  лучшего  журналиста  престижного  издания,  скорее,    она  напоминала    хрупкую  китайскую  статуэтку.  Но  стоило  ей  заговорить…
Кремер  осторожно  потрогал  хрустящий  листок  в  кармане,  словно  хотел  убедиться,  на  месте  ли  он.  Это  был  ответ  с  Бюро  генного  контроля,  им  разрешался  брак  с  детьми.  Сейчас  он  отдаст  ей  этот  листок,  и  она  забудет  обо  всем.
Он  положил  перед  ней  бланк  и  взглянул  с  теплотой  в  ее  лицо,  но  выражение  озабоченности  сменилось  ужасом.
-  Нет,  только  не  сейчас,  -  проговорила  она  умоляюще.
-  Мы  же  мечтали  об  этом!  –  сказал  Кремер,  с  трудом  сдерживая  гнев,  ведь  в  зале  было  несколько  посетителей,  а  он  был  в  форме.
-  Пол,  я  понимаю  тебя,  я  тоже  хочу  семью,  детей…  Но  посмотри,  что  творится  на  нашей  Эрбе.  Нет  никакой  стабильности,  в  любой  момент  может  вспыхнуть  война.  Эта  затея  с  памятником  на  пике  Земли  доведет  до  бешенства  наших  желтых  соседей.  Они  предпочли  бы  видеть  на  пике  памятник  своему  Доктору  Фучико,  основателю  Ордена  Ста  и  праотца  нации.  А  ты  знаешь  их  уровень  развития  технологий.
-  Тея,  мы  договорились  с  тобой,  что  не  будем  говорить  о  моей  работе.  Твоя  профессия…
 -  Моя  профессия,  Пол,  позволяет  мне  располагать  информацией,  и  я  думаю,  что  ситуация  настолько  сложна,  что  надо  предпринимать  все,  что  возможно  и  даже  более…  
Она  помолчала  минуту,  а  потом  выпалила,  не  глядя  Кремеру  в  лицо:
-  Я  хочу  попасть  на  Остров  Печали  и  найти  там  ответы,  которые  скрывают  от  всех  усилиями  трех  правительств.  Я  хочу  понять,  почему  у  нас  число  сто  –  число  радости  и  удачи,  у  белых  –  проклятое  число  невезения,  а  у  желтых  –  число  привилегированного  сословия.  В  этом  корень  всех  наших  культурных  и  политических  разногласий.  Это  приведет  нас  к  войне  не  сегодня,  так  завтра.  Я  уверена,  что  информация  хранится  там.
Кремер  схватил  Тею  за  голову  и  просипел  ей  в  лицо:
-  Ты  понимаешь,  что  ты  говоришь?!  И  кому?!  Офицеру  госбезопасности!  Думать  о  проникновении  на  территорию  острова  –  уже  преступление.  Тебя  будет  судить  Международный  трибунал.  Это  в  лучшем  случае.  А,  скорее  всего,  ты  погибнешь,  пытаясь  пройти  сквозь  защитные  слои.
-  Я  не  рожу  тебе  детей,  если  ты  не  поможешь  мне,  -  спокойно  ответила  Тея.
-  Может,  ты  и  не  собиралась?  Не  для  этого  ли  разговора  ты  познакомилась  со  мной,  имитировала  чувства.  Профессия  журналиста  лишает  человека  совести.
-  Я  люблю  тебя,  Пол,  и  хочу  сделать  это  ради  наших  детей  в  том  числе.  Можешь  проверить    меня  на  своих  детекторах  лжи.
Кремер  уставился  в  окно,  на  его  лице  не  отражались  никакие  эмоции,  Тея  терпеливо  ждала.  Наконец  он  заговорил:
-  Даже  если  я  соглашусь    помочь  и  принесу  тебе  карты  защитных  слоев,  ты  все  равно  не  достанешь  карт  других  государств.  А  ведь  слои  наложены  друг  на  друга.  Это  знает  любой  школьник.  На  что  ты  рассчитываешь?
-  У  меня  есть  карты  наших  условных  противников.
-  Ты  спала  не  только  со  мной?  –  ухмыльнулся  Кремер.
Тея  хватанула  воздух  ртом,  из  глаз  ее  брызнули  слезы.
-  Прости,  -  пробормотал  Пол,  прижимая  женщину  к  себе.-  Это  я  от  страха  за  тебя.  Прости.  Я  достану  карту.  И  пойду  с  тобой.
-  А  потом  все  будет  так,  как  мы  хотели.  Две  девочки  и  мальчик,  -  вытирая  слезы,  вздохнула  Тея.
-  Да,  так  как  мы  хотели,  два  мальчика  и  девочка.
-  Так  и  быть,  -  улыбнулась  Тея.  –  Только  один  из  мальчиков  не  будет  военным.

Кремер  принес  карту  Тее  домой  на  следующий  день.  
-  Так  быстро!  –  радостно  всплеснула  она.  Затем  погасила  улыбку  и  спросила  участливо:
-  Чувствуешь  себя  преступником?
-  Нет,  я  по-прежнему  обеспечиваю  безопасность  своего  народа,  просто  принял  решение  самостоятельно.  В  последнее  время  я  много  думаю  о  том,  как  остановить  гонку  вооружения,  как  сблизить  наши  страны.  Возможно,  ты  права,    и  ответы      хранятся  на  острове.
Тея  обняла  Пола  и  повела  в  свой  кабинет,  обычно  там  она  находилась  в  одиночестве  и  гостей    не  принимала,  но  сегодня  за  ее  компьютером    сидел  высокий  парень  в  спортивной  одежде.  При  виде  Пола  он  встал  и  настороженно  взглянул  на  Тею.
-  Знакомься,  это  Грег.  Пол  принес  нам  карту,  -    сказала  Тея.
Грег  улыбнулся  и  протянул    Кремеру  руку.  
-  Грег  Тревел,  чемпион  мира  по  подводному  плаванию,  -  уточнил  Пол,  пожимая  крепкую  ладонь.
-  Вы  интересуетесь  спортом?  –  удивился  парень.
-  Я  всем  интересуюсь,    -  буркнул  Кремер.  –  У  меня  такая  работа.
Тея  присела  на  крошечный  белый  диван:
-  Грег  достал  нам  остальные  карты.
-  Каким  образом?  –  сухо  поинтересовался  Кремер.
-  Я  хакер.  Папа  отдал  меня  на  плавание,  чтобы  я  не  сидел  за  компьютером    сутки  напролет,  -  обворожительно  улыбнулся  он.
-  Нашу  защиту  ты  не  смог  взломать  и  …
-  И  тут  Тея  пришла  ко  мне  взять  интервью,  -  закончил  фразу  Грег.
-  И  кто  еще  в  вашей  …  компании?
-  Никто,  -  ответила  Тея.
-  Разумно.  Очень  разумно,  -  похвалил  Кремер.  –  Что  побудило  тебя  заняться  этим  опасным  делом?
-  Любопытство.  Хочу  знать,  что  от  нас  скрывают.  Почему  место  высадки  первых  людей    на  планету  засекречено,  а  не  превращено  в  музей?
Кремер  удовлетворенно  кивнул.  Мотив  был  ему  понятен.  Чемпион,  хакер,  красавец,  весь  мир  в  кармане.  Скучно,  адреналина  не  хватает.  Такой  человек  в  команде  пригодится.  Нечем  дорожить,  не  о  чем  задумываться.
-  Ну,  что  ж,  давай  посмотрим  на  карты,  -  сказал  Кремер,  и  Тея  окончательно  расслабилась.
-  Я  приготовлю  вам  бутерброды,  -  сказала  она  и  юркнула  на  кухню.

Через  месяц  они  имели  кропотливо  разработанный  план  действий.  Кремер  много  раз  обдумал  и  взвесил  все  детали  предстоящей  операции.
Тея  организовала  международный  детский  фестиваль  игр  на  воде.  Фестиваль  проходил  в  открытом  море  на  нейтральной  территории  в  непосредственной  близости  от  запретной  зоны.  Таким  образом    они  оказались  рядом  с  местом  операции,  и  интерес  Кремера  к  материалам  о  запретной  зоне  был  вполне  обоснован.  Кремер  со  своими  сотрудниками  присматривал  за  порядком,  а    Грег  Тревел  был  почетным  гостем  фестиваля.  
После  торжественного  открытия  фестиваля,  на  котором    Грег  произнес  очень  толковую  речь  (скорей  всего,  к    тексту  приложила  руку  Тея)  заговорщики  уселись  на  палубе  главного  корабля  под  белым  зонтом.  Их  непринужденные  позы,  коктейли  в  руках  создавали  впечатление  нежащихся  на  солнце  бездельников,  устроивших  себе  отдых  за  государственный    счет.  Морская  гладь  пестрела  яркими  парусниками,  на  верхней  палубе  играл  оркестр.  Музыкантов  было  девяносто  девять,  как  и  участников  соревнований.  Это  была  обычная  практика  на  международных  встречах  –  избегание  числа  преткновения.  
-  Тея,  твой  наряд  не  слишком  откровенен  для  детского  фестиваля?  –  поинтересовался  Кремер.
-  Милый,  не  ворчи.  Это  ты  можешь  не  отчитываться  своим  подчиненным  о  том,  где  находился.  А  мы  с  Тревелом  –  люди  публичные,  и  мне  пришлось  состряпать  для  своих  историю  соблазнения  Грега.  Наше  исчезновение  будет  всеми  истолковано  сответствующе  и  не  вызовет  ненужного  любопытства.
-  Я  попиариться  не  против,    Тея  –  женщина  известная,  -  сказал  Грег,  демонстративно  целуя  ей  руку.
-  Не  могу  не  согласиться  с  вами,  Грег  –  красавчик,  придумано  правдоподобно,  но  противно  как-то,  -  сказал  Кремер  вставая.  –  Вы  тут  пиарьтесь,  а  я  пойду  еще  раз  проверю  каюту  Теи  на  прослушивающие  устройства.  Пора  посовещаться.

Через  час  они  собрались  в  каюте  за  круглым  столом.  Кремер  был  очень  серьезен.
-  Как  и  планировали,  операцию  начинаем  сегодня.  Во  время  вечеринки,  посвященной  открытию.  Будет  шумно,  мои  ребята  при  деле,  в  толпе  веселящихся,  вы  с  Грегом  на  его  яхте  отплываете  в  сторону,  противоположную  Острову,  я  забираю  вас  с  нее  на  катер  госбезопасности.  Мы  отправляемся  к  точке  проникновения,  в  место  с  наименьшим  количеством  датчиков.  Сейчас  необходимо  проверить,  все  ли  вы  запомнили.
-  Пол,  да  мы  уже  раз  сто  все  повторяли,  -  начала  было  возражать  Тея,  но  Грег  ее  перебил:
-  Ему  так  спокойнее,  пойми,  мы  люди  не  военные,  он  в  нас  не  уверен.
-  Спасибо,  Грег,  за  понимание,  -  отозвался  Кремер.  –  Повтори  мне    первый  этап.
Грег    заложил  руки  за  голову,  откинулся  на  кресле  и  начал  послушно  повторять  выученную  инструкцию:
-  Я  плыву  на  глубине  200  м  полмили  не  по  прямой  линии,  имитируя  передвижение  морских  животных,  а  затем  выныриваю  и  на  буе  отключаю  двойным  нажатием  желтую  кнопку,  набираю  код  5А67.  Затем  повторяю  подобное  отключение  через  каждые  сто  метров  с  зеленой,  синей,  черной  и  красной  кнопкой.  При  этом  буква  меняется  на    У,  Н,  Р,  К.  Первое  число  кода  увеличивается  на  один,  а  второе  уменьшается  на  два.  Когда    доплываю  до  берега  из  воды  не  выхожу,  нахожусь  под  нависающим  деревом,  их  там  много,  и  жду  вас.
-  Что  ты  забыл  сказать?  –  нахмурил  брови  Кремер.
-  Я  не  выхожу  на  берег,  потому  что  не  знаю  точного    времени    и  поэтому  не  знаю  графика  движения  камеры,  которая  снимает  остров  со  спутника.
-  Нет.
-  Я  прячу  голову  за  буем  относительно  Острова.
-  И  снимаешь  перед  погружением  в  воду  с  себя  все,  что  на  тебе  есть.  Датчики  реагируют  на  это.  Ты  должен  быть  как  морское  животное.  Снимешь  одежду,  свои  дурацкие  серьги  и  все  то,  что  носит  на  себе  каждый  человек:  телефон,  код,  медицинскую  карту,  словом,  все.
-  Я  помню.
-  Как  мы  узнаем,  что  он  справился?  –  спросила  Тея.
-  На  катере  есть  приборы,  которые  зафиксируют  отключение  наших  буйков,  будем  надеяться,  что  остальные  отключатся  тоже,  -  объяснил  Кремер.-  Теперь  ты,  Тея.
-  Я  сниму  всю  информацию  с  записывающих  устройств.  При  малейшей  опасности  все  бросаю  и  возвращаюсь  на  катер  или  корабль.  При  неблагоприятном  стечении  обстоятельств  причастность  к  операции  отрицаю  и  выдаю  версию  журналистского  расследования  вашего  подозрительного  поведения,  -  оттараторила  Тея  свой  текст.
-  Все,  сейчас  отдыхаем.  После  первого  танца  вы  исчезаете.  До  встречи  на  яхте,  -  сказал  Кремер  и  вышел.
-  Он  не  ревнует?  –  спросил  Грег.
-  Пол  очень  уверенный  в  себе  мужчина,  он  знает,  что  у  тебя  нет  никаких  шансов,  -  рассмеялась  Теа.

Самое  трудное  –  ждать.  Это  общеизвестно.  Пол  и  Тея    стояли,  всматриваясь  в  темноту.  За  их  спинами  вдали  сиял  огнями  корабль,  но  шум  с  него  не  доносился.  
-  Как  можно  столько  проплыть  и  не  потерять  направление?  А  если    он  не  справится?  Это  не  под  силу  человеку,  -  запаниковала  вдруг  Тея.
-  Грег  -    не  обычный  человек.  Он  чемпион  по  подводному  плаванию.
-  А  я  точно  справлюсь  с  чудо-лодочкой?  –  снова  забеспокоилась  девушка.
-  Ты  так  ее  назвала?  –  спросил  Пол,  доставая  пластиковые  доски.
-  Ну,  не  называть  же  ее  плавсредство    ФК-412.
-  Да,  название  еще  не  придумали.  Это  новая  разработка.  Очень  легкая,  двигается  бесшумно,  управляется  несколькими  кнопками.  Смотри:  вперед,  вправо,  влево,  стоп.  И  скорость  вот  этим  рычагом  регулируется.  Проста,  как  детская  игрушка,  -  успокаивал  Пол  Тею.

Наконец  раздался  долгожданный  сигнал  зуммера.
-  У  него  все  вышло!  Поплыли!
-  Нет,  не  сейчас.  Еще  10  минут  мы  в  зоне  слежения  спутника  желтых,  засекут  –  испепелят.  Автоматически.
Пол  обнял  дрожащую  от  страха  и  нетерпения  Тею  и  принялся  шептать  разные    глупые  слова,  и  ему  удалось  насмешить  ее.
-  А  теперь  –  вперед!  У  нас  всего  6  минут,  -  скомандовал  он,  и  две  фигурки  на  досках  заскользили  по  глади  воды.

Грега  они  нашли  быстро.  Он  стоял  в  воде  по  пояс  и  стучал  зубами  от  холода.  Пол  рассоединил  свою  лодочку  на  две,  отдал  одну  Грегу,  затем  из  рюкзака  за  спиной  достал  гидрокостюм  с  подогревом.
-  Через  12  минут    передвигаемся  к  зданию,    на  песке  следы  за  собой  заметаем  ветками,  через  лужайку  бежим  быстро,  на  это  4  минуты.  В  здании  можно  будет  расслабиться.  Там  камеры  отключены,  -  ровный    голос  Пола  внушал  спокойствие.
Дверь  автономной  станции  открылась  автоматически.  Внутри  горел  ровный  неяркий  свет,  станция  обманчиво  выглядела  жилой.
Такими  станциями  были  оборудованы  все  острова  Эрбы  еще  до  того,  как  на  ней    появились  люди.  Пятьдесят  лет  роботы  готовили  планету  к  заселению.  
-  Ищите  двери    со  вскрытыми  пломбами,  в  них  жили  первые  люди,  сбрасывайте  на  носители  всю  информацию  с  компьютеров  и  видеокамер,  они  есть  в  каждом  помещении.  Код  доступа  –  три  четверки.  А  я  в  медблок    и  в  операторскую,  там  должны  быть  материалы  видеоотслеживания    пространства  вокруг  станции.  Встречаемся  в  столовой,  -  распорядился  Кремер  и  исчез  в  одном  из  коридоров.
Когда  он  вошел  в  столовую,  Грег  и  Тея  уже  были  там.  
-  Комнат,  в  которых  жили  люди,  всего  три,  -  растерянно  сказала  Тея.
Грег  молча  кивнул,  подтверждая  ее  слова.
-  Должно  же  быть  сто!  Это  общеизвестный  факт.  На  корабле  с  Земли  было  сто  супружеских  пар  разных  национальностей…  -  возмутился  Кремер.
-  Мы  все  изучали  историю  Земли,  -  перебила  его  Тея.
-  Я  вскрыл  несколько  запломбированных  комнат  –  они  нежилые,  -  развел  руками  Грег.  –  Возможно,  на  острове  есть  еще  постройки.
-  Нет,  точно,нет,  -  ответил  Кремер.
-  Остальные  пары  могли  оставаться  на  корабле  до  прибытия  роботов.  Как  бы  там  ни  было,  но  вскоре  мы  все  узнаем,  -  похлопала  Тея  по  коробкам,  упакованным  в  непромокаемый  кейс.

-  Мы  справились  быстрее,  надо  посмотреть  графики    спутниковых  камер,  -  сказал  Кремер  и  углубился  в  расчеты.
-  Наконец-то  информация  у  нас.  Она  должна  стать  достоянием  всех  народов.  Жители  Эрбы  имеют  право  знать  правду,  -  сказала  Тея,  усаживаясь  поудобнее.
-  Согласен,  -  сказал  Грег  и  оглянулся.  –  Интересно,  а  еда  здесь  есть?  Я  ужасно  проголодался.
-  Не  думаю,  что  консервы,  которым  три    раза  по  сто  лет,  пойдут  тебе  на    пользу,  -  рассмеялась  Тея.
Кремер  протянул  Грегу  ампулку:
-  Вколи  себе  это,  ты  потерял  много  сил.  После  нее  несколько    суток  не  будешь  голоден.
-  Вот  это  да!  –  обрадовался  Грег.
-  Можете  поболтать  еще,  подходящее  время  не  скоро.
-  Вот  ты,  Тея,  обратила  внимание,  как  ты  сказала,  не  триста,  а    три    по  сто,  -  спросил  Грег.
-  Мы  все  так  говорим.
-  Мы  –  да.  А  у  наших  соседей  число  сто  запрещено  для  использования  простыми  людьми.  Это  священное  число  Ордена  Ста,  в  котором,    кстати,  правящая  верхушка  –  сто  монахов,  принявших  имя  Основателя  Фучико,  -  задумчиво  сказал  Грег.
 -  Это  логично.  Сто  пар  прилетели  на  планету,  чтобы  продолжить  род  человеческий,  так  как  Солнце  угасало.  Нашу  планету  долго  подбирали,  и  она  очень  похожа  на  Землю,  мы  даже  звезду  называем  Солнце,  словно  мы  на  Земле.  Сто  пар  должны  были  населить  Землю  детьми  от  счастливых  браков,  никаких  людей  из  пробирок,  ученые  Земли  считали  таких  людей  ущербными.  Число  сто  –  число  радости,  как  у  нас,  или  священно,  как  у  них,  -  пожала  Тея  плечами.
-  К  чему  ты  клонишь,  Грег?  -      отвлекся  Кремер  от  упаковывания  рюкзаков.
-  К  тому,  что  белые  считают  число  сто  проклятым,  числом  невезения.  У  них  даже  домов  под  номером  сто  нет,  девяносто  девять  жилых  домов,  а  затем  всегда  административное  здание,  которое  нумеруется  по-своему.  А  в  День  Ста,  когда  мы  делаем  сто  подарков  для  родных  и  друзей,  некоторые  из  белых  фанатов  вкалывают    снотворное,  чтобы  вычеркнуть  этот  день  из  своей  жизни.
Тея  ответила  неуверенно:
-  Историки  Эрбы  говорят,  что  эта  традиция  связана  со  скорбью  по  планете  Земля  и  оставшихся  на  ней  людях…
-  А,  может,  с  катастрофой,  постигшей  корабль,  ведь  комнаты  мы  обнаружили  только  три,  -  предположил  Тревел.
-  Но  почему  ее  скрыли  от  всех?  –  удивилась  Тея.
Кремер  встал  и  положил  руку  на  ее  плечо.
-  Я  думаю  потому,  что  без  пробирок  не  обошлось.  Математику  учила?  Откуда  столько  народу  развелось?  И,  кстати,    нам  уже  пора…  Грег,  посмотри,  что  показывают  видеокамеры  наружного  наблюдения.  
 Тея  повернулась  к  Кремеру:
-  Как  все  быстро  прошло.  И  без  проблем.
-  Я  же  профессионал,  степень  риска  операции  высчитывается  по  формуле,  она  была  достаточно  низкой,  поэтому  я    взял  тебя  на  остров.
Подошел    Грег,  явно  чем-то  встревоженный:
-  Не  хотелось  вас  прерывать,  но  на  берегу  кто-то  есть.  Их  видно  из  окна.
Кремер  метнулся    к  окну:
-  Мы  называем  их  химеры.  Творение    больной  фантазии  одного  белого    ученого.    Биороботы.    Используются  только  на  Острове.  Ранее  слонялись  по  нему  только  днем,  так  как  питаются  они  энергией  солнца.  Видимо,  мутируют.
-  Чем  они  опасны?  –  спросил  Тревел.
-  На  ощупь  они,  как  слизни,  хотя  имеют  очертания  человека.  Самое  страшное  –  смотреть  им  в  «глаза»  или  слушать  издаваемые  ими  звуки.  Что-то  вроде  гипноза.  Усыпляют  и  душат.  Контакт  со  слизью  чреват  ожогами.
Грег  удивился:
-  Откуда  тебе  известны  такие  подробности?
-  Наши  делали  попытку  проникновения  на  остров.  Днем.
-  Как  же  мы  выберемся,  Пол?  –  тихо  спросила  Тея.
-  Будем  бежать  к  воде  цепочкой,  не  поднимая  глаз,  эти  твари  в  воду  не  заходят,  иначе  они  бы  могли  уйти  с  острова.  В  гидрокостюме  есть  защитная  маска,  бежать  надо  быстро,  кислорода  здесь  немного,  он  вырабатывается  из  воды.  Повторяйте  за  мной  все,  что  я  делаю,  -  сказал  Пол,  натягивая  маску  на  лицо.  Затем  он  надел  наверх  плотно  прилегающие  очки.  Жестом  показал,  где  нажать  кнопку,  и  в  уши  ворвалась  громкая  музыка.  Прикрываясь  чудо-лодочкой,  словно  щитом,  он  выбежал  за  дверь,  за  его  спиной  пряталась  Тея,  а  Грег  замыкал  их  маленький  отряд.  Они  бежали,  не  останавливаясь  до  самой  воды,  стараясь  не  концентрировать  внимание  на  мягких  прикосновениях  химер,  пытающихся  остановить  их.  Только  зайдя  в  воду  по  пояс,  сорвали  маски  с  лица.  Музыка  в  ушах  продолжала  грохотать,  но  Кремер  ощущал  в  руке  ладошку  Теи.  Она  вырвала  руку  и  забарабанила  кулаками  по  спине  Пола.  Он  оглянулся  и  увидел,  что  Грега  с  ними  нет.  Химеры  на  берегу  сгрудились  в  большую  кучу.
«Черт,  подмяли  парня  под  себя.  Сейчас  я  их  раскидаю,  только  б  уложиться  в  три  минуты»,-  подумал  Тревел  уже  на  бегу.  
Орудуя    лодкой,  как  лопатой,  он  раскидал  верхних  химер,  затем  стал  действовать  руками,  боясь  зацепить  Тревела.  Лодочку  он  отшвырнул  в  воду,  надеясь,  что  Тея  поймает  ее.  Внутри  него,  перекрывая  музыку,  тикал  таймер.  Наконец,  он  наткнулся  на  лодку    Грега,  тот  лежал  ничком  на  песке,  прикрываясь  ею.  «Глаза  не  открывать»,  –  снова,  в  который  раз,  напомнил  себе  Кремер,  нащупал  ногу  Пола  и  потащил  к  воде.  Сорвал  маску  и  увидел,  что  немного  сбился  с  курса,  Тея,  стоя  по  колено  в  воде,  отчаянно  махала  рукой  в  ста  метрах  от  них.  Она  была  под  кроной  огромного  раскидистого  дерева,  а  они  на  открытом  пространстве.
-  Твари  облепили  меня  со  всех  сторон,  и  я  запутался  в  них,  -  попытался  оправдаться  Грег.
-  Не  сейчас,  Тревел,    сейчас  к  Тее  и  как  можно  быстрее.  Таймер  молчит,  -  проорал  Кремер,  стараясь  переорать  музыку.  Они  оба  не  услышали  друг  друга,  но  поняли.
Уцепившись  в  лодочку,  которая  быстро  и  уверенно  разрезала  волны,  они  неслись  к  Тее.

-    Тебя  не  будет  целую  неделю…-  сказала  Тея  при  расставании.
-  Я  не  могу  проигнорировать  приглашение  министра.  Да  и  тебе  не  терпится  приступить  к  монтажу  фильма.  Я  же  вижу.
-  Да.  И  твое  отсутствие  подтвердит  мою  интрижку  с  Грегом.  Работать  над  фильмом  будем  дни  и  ночи  напролет.
-  Береги  себя,  тебе  еще  рожать.
-  И  ты  береги  себя,  отец  моих  будущих  детей.  Сто  футов  тебе  под  килем.

Когда  Кремер  вернулся  на  яхту  Грега,  он  обнаружил  Тею  совершенно  изможденную.  
-  Ночи  любви  тебя  вымотали,  -  пошутил  он,  но  Тея  не  рассмеялась.-  Фильм  не  получился?
-  Черновой  вариант  монтажа  я  тебе  покажу,  но  он  не  отвечает  нашей  цели.
-  Как  не  отвечает?
-  Сам  увидишь,  -    устало  выдохнула  девушка.  –  Грег  уже  все  подготовил,  пойдем  смотреть.  Они  спустились  в  кают-компанию.
Кремер  молча  обменялся  рукопожатием  с    Тревелом,  даже  в  полумраке  было  видно,  как  осунулось  его  лицо.

«Сто  пудов  вранья»-  засветился  белым  на  черном  заголовок    фильма.
-  Это  рабочее  название,  его  стоит  заменить,  -    прокомментировала  Тея.
Первые    кадры  были  отрывками  из  общеизвестных  хроник  отправки  корабля  под  названием  «Сто  шансов»  с  Земли.  Тея  и  Грег      сделали  их    черно-белыми.  Зазвучал  голос  Теи  за  кадром,  он  был  изменен  с  помощью  программы,  предоставленной  Полом.
-  Неузнаваем,  -  удовлетворенно  отметил  про  себя    он.
 «В  нашем  фильме  мы  расскажем  жителям  Эрбы  правду  о  колонизации    планеты.  Фильм  очень  короткий,  потому  что  правда  иногда  выглядит  настолько    неприглядно,  что  лучше  подавать  ее  мелкими  порциями.  Вы  увидите  несколько  видеофактов  с  пояснениями.
Экран  потух  до  темноты,  а    затем  взорвался  миллионами  красочных  огней.
-  Это  не  салют,  так  выглядело  прибытие  корабля  на  Эрбу.  Причины  катастрофы  нам  не  известны.  Видимо,  какой-то  неучтенный  фактор.
А  сейчас  вы  видите  запись  видеонаблюдения  с  автономной  станции  на  Острове  Печали.  Теперь  вы  понимаете,  почему  он  так  назван».
На  поляне  перед  станцией  стояло  три  астронавта.  Нашивки  на  костюмах  точно  указывали  на  то,  что  они  были  пассажирами  корабля.  
«Если  вы  всмотритесь  в  их  лица,  то  узнаете  знакомые  черты  Отцов  Основателей  наших  народов:  африканский  полковник,  бельгийский  художник  и  врач-китаец».
Следующая  сцена  была  съемкой  внутри  станции,  трое  мужчин  сидели  в  столовой.  Они  были  в  другой  одежде,  на  столе  –  напитки  и  еда.
-  Миссию  можно  назвать  частично  выполненной,  -  оптимистично  заявил  Полковник.
-  Она  провалена.  Главная  цель  миссии  –  заселение  планеты  людьми,  а  среди  нас  ни  одной  женщины,  -  отозвался  Доктор.
-  Все  пассажиры  должны  были  катапультироваться  с  корабля,  как  и  мы,  будем  ждать.  Возможно,    неполадки  со  связью,  -  сказал  Художник.  –  Будем  дежурить  по  очереди,  чтобы  не  пропустить  сообщение.  Роботы  тоже  ищут  уцелевших.
На  экране  появился  затененный  силуэт  Теи.
«Её  нашел  не  робот,  а  Доктор,  прогуливавшийся  по  окрестностям  на  следующий  день.  В  густой  листве  едва  был  заметен  ее  серебристый  комбинезон.  Безжизненное  тело  застряло  между  ветками.  Доктор  на  руках  принес  ее  в  медблок,  подсоединил  к  медицинской  аппаратуре  для  оказания  первой  помощи  и  отправился  в  комнату  к  бельгийцу.  Женщина    была  без  сознания,  но  жизнь  теплилась  в  ней,  и  она  была  не  просто  белой.  Художник  родился  под  счастливой  звездой,  это  была  его  жена».
Доктор  разбудил  Художника,  который  спал  после  дежурства.
-  Вставай,  поговорить  надо.  Я  нашел  твою  жену.  Об  этом  свидетельствуют  записи  на  нашивках.  Бельгийка,  Анна,  -  мрачно  сказал  он.
-  О,  Боже!  Но  почему  ты  так  встревожен?  
-  Она  в  медблоке.  Без  сознания,  потому  и  не  отвечала  на  позывные.  Может  выжить,  а  может  и  не  выжить.  В  данной  ситуации  все  зависит  от  меня.  Состояние  тяжелое,  я  могу  списать  все  на  бессилие  медицины.  Земля  далеко,  мы  здесь  сами  по  себе.
Художник  вскочил  и  попытался  ударить  китайца.
-  Поосторожнее  с  единственным  хирургом  на  планете,  -  цинично    ухмыльнулся  он,  легко  увернувшись.
Художник    сел  на  пол,  через  минуту-другую  спросил:
-  Чего  ты  хочешь?
-  Отдай  ее  мне,  года  на  два,  потом  я  верну  ее.  Я  хочу,  чтобы  мой  народ  не  исчез.  Для  этого  я  пойду  на  все.  Я  оставлю  себе  ребенка,  а  ее  верну.  А  может  быть  двух,  нас  всех  подбирали  с  расположенностью  к  двойням.  У  тебя  нет  выбора.  Это  главное,  что  ты  должен  понять.
-  А  если  она  не  согласится?
-  Предоставь  это  мне.
Доктор  не  стал  ждать,  что  ответит  Художник,  он  просто  ушел  спасать  Женщину.  Художник  остался  сидеть  на  полу,  он  обхватил  колени  руками,  плечи  его  вздрагивали  от  беззвучных  рыданий.
«  Доктор  вылечил  Анну,  он  был  замечательным  специалистом.  Когда  она  пошла  на  выздоровление,  он  колол  ей  снотворное  и  насиловал  до  тех  пор,  пока  результаты  анализов  не  показали  беременность.  Мы  располагаем  видеоматериалами,  но  в  фильм  их  не  включили».
Кремер  оглянулся  на  Тею,  по  ее  щекам  текли  слезы.
На  экране  тем  временем  появился  живописный    пляж  на  острове.
«Доктор  не  обманул.  Через  два  года  он  высадил  Анну  на  острове»,  -  прозвучал  голос  за  кадром  и  замолчал.
Анна  бежала  по  кромке  воды  навстречу  любимому,  ее  белые  волосы  развевались  на  фоне  моря,  казалось,  еще  немного,  и  зазвучит    реклама  шоколада,  но  вместо  этого  сначала  Анна,  а  потом  Художник  упали  в  песок,  как  подкошенные.  Из  зарослей  прибрежной  растительности  вышел  Полковник  с  винтовкой,  он  перекинул  женщину  через  плечо,  словно  добычу,  и  ушел  с  поля  зрения  камер.  Ее  безжизненная  рука  болталась  в  такт  его  уверенным  шагам.
«Он  не  убивал,  это  было  снотворное»,  -  пояснила  Тея.
 «Да,  мы  чернокожие,  но  какой  цинизм  называть  Мать  Ликующей»,  -  мелькнуло  у  Кремера  в  голове.
«Полковник  вернул  Анну  через  долгих  пять  лет,  у  него  осталось  трое  детей,  а  у  женщины  –  шрамы  на  руках.
Но  все  же  они  встретились.  В  сумерках.  Они  сидели  на  песке  обнявшись,  целую  вечность.
Анна  родила  Художнику  двоих  детей  и  умерла  родами  через  год.  Он  не  хотел  детей,  но  она  настояла.
После  ее  смерти  мужчины  планеты  Эрба  собрались  на  Острове  Печали,  где  и  похоронили  ее.  Там,  у  могилы  Анны,  они  решили  предать  историю  забвению,  но  сохранить  остров  в  неприкосновенности  в  память  о  ней.
Там  же  было  заключено  и  соглашение  по  обмену  генетическими  материалами,  который  происходил  на  протяжении  нескольких  лет».
Фильм  оборвался.  Наступила  оглушительная  тишина.
Нарушил  ее  Грег:
-  Как  видишь,  Пол,  фильм  вряд  ли  будет  способствовать  росту  взаимопонимания  между  нашими  народами…
-  Да,  правда  оказалась  слишком  жестокой,  чтобы  стать  историческим  достоянием,  уж  лучше  существующий  невнятный  миф.  С  точки  зрения  безопасности.  Пусть  все  продолжают  считать  Отцов    основателей    первыми  президентами.
-  Мы  уничтожим  фильм  и  все  копии  материалов,  которые  вывезли  с  острова,  -  сказала  Тея.  –  А  мир…    Мира  будем  добиваться    кропотливыми,  но  надежными  средствами.  Такими,  как  этот  фестиваль,  на  торжественное  закрытие  которого  мы  уже  опаздываем.  
-  Можешь  рассчитывать  на  мою  помощь,  Тея,  -  сказал,  поднимаясь    Грег.
-  А  я  позабочусь  о  том,  чтобы  улучшить  защиту  острова,  -  пообещал  Кремер.

Пол  сидел  в  первом  ряду  и  наблюдал  за  тем,  как  Тея  и  Грег    вручали  медали  победителям  из  разных  стран.  Он  всматривался  в  счастливые  одинаково  разноцветные  лица  детей  и  думал:
«У  нас  непременно  все  получится.  Я  в  этом  уверен.  На  сто  процентов».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557354
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 05.02.2015

Отпетый, забытый воскреснет

Отпетый,  забытый  воскреснет
Тот  город,  мотив  и  звезда.
Знакомые  лица  проступят,  как  прежде
Молчащая  рябью  вода.
И  стихнет  молва  у  причала.
Задышит  вдруг  воздух  в  ночи.
Вот  только  не  вспомнит  волна,
Что  за  парус  мелькнул  и  пропал,
Хоть  кричи…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557323
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 05.02.2015

Лилу

Она  хорошо  помнила  тот  день,  когда  старший  наставник  подвел  ее,  зареванную,    к  Птице  и  Грому,  которых  до  того  она  видела  только  издалека.
В  комнате  было  много  зеркал,  в  них  многократно  отражались  их  белоснежные  комбинезоны,  безупречно  уложенные  волосы  и  цветы,  огромное  количество  цветов.  Там  же  Лилу  увидела  свое  отражение  –  маленькая  круглолицая  девчонка  с    густой  челкой  ниже  бровей  в  грязной  помятой  одежде  с  и  надутыми  губами,  вот-вот  готовую  орать  и  плакать.  Она  опустила  голову  и  стала  рассматривать  узоры  на  ковре.
-  Мы  вынуждены  констатировать  свое  бессилие,  -  грустно  сказал  наставник.-  Лилу  крайне  агрессивна.  От  нее  страдают  другие  дети.  Она  кусает  их  и  бьет.  
Лилу  искоса  взглянула  на  Птицу,  ожидая  увидеть  гнев  или  отвращение,  но  лицо  Птицы  было  непроницаемо.
-  Ну  что  же,  раз  не  справляетесь,  заберем  ее  с  собой  на  корабль,  -  сказала  она,  а  Гром  добавил:
-  Собирай  свои  вещи.
Лилу  стало  очень  страшно.  Но  виду  она  не  подавала,  собрала  дорогие  ее  сердцу  мелочи  в  маленький  рюкзачок    и  ушла  с  Громом  и  Птицей,  не  сказав  никому  доброго  слова.
На  корабле  Птица  показала  ей  комнату,  в  которой  не  было  ничего  –  только  серые  стены,  потолок  и  пол.
-  Вот  так  выглядит  твоя  комната  сейчас.  Спать  будешь  на  полу.  Он  теплый.  А  вот  так  комната  может  выглядеть  при  твоем  хорошем  поведении.  
Птица  нажала  на  кнопку  на  пульте  и  стены  окрасились  попеременно  в  несколько  ярких  цветов,  затем  появился    компьютер,  полки  с  игрушками,  открылся  шкаф  с  красивыми  платьями,  столик  с  едой,  а  затем  маленький  бассейн.
Когда  все  исчезло,  Лилу  бросила  рюкзачок  на  пол  и  улеглась,  всем  своим  видом  показывая,  что  собирается  спать.  Птица  молча  закрыла  дверь  за  собой.  Лилу  смотрела  в  потолок  и  перед  ее  взором  проплывали  картинки  с  увиденными  чудесами,  спрятанными  в  комнате,  особенно    понравились  куклы  и  бассейн,  хотя  перед  глазами  чаще  всего  появлялся  столик  с  едой.  Есть  хотелось  ужасно,  до  того,  чтобы  наказывать  голодом  наставники  никогда  не  доходили.
«Да,  без  еды  я  долго  не  продержусь»,-  подумала  Лилу  перед  тем,  как  провалиться  в  сон.
Прошло  совсем  немного  времени,  и  Лилу  стала  полноправным  членом  команды.  
.....
Эсфирь  наблюдала  за  процессами,  которые  запускала  Машина,  словно  не  доверяла  ей.  Привычка  не  доверять  никому  и  ничему  формировалась  много  лет,  хотя  ее  учили  этому    гораздо  меньше,  чем  других  учеников  Обители.  Пригодился  и  боевой  опыт,  и  несносный  характер.  У  Эсфирь  был  очень  тяжелый  взгляд,  выдерживала  его  только  Птица.  Прямой  взгляд  ее  серых  глаз  вызывал  ощущение  разливающегося  металла.  Он  был  отражением  тех  глаз,  которые  преследовали  Лилу  в  детских  кошмарах  –  два  огромных  нечеловеческих  глаза  в    кромешной  темноте.  После  этих  снов  Лилу  становилась  агрессивной,  но  рассказать  о  снах  не  могла,  словно  неведомая  печать  была  на  ее  устах.
Птица  через  некоторое  время  разгадала  причину  нервозности  девочки,  и  это  определило  ее  место  учебы.
Планета  Обитель  была  очень  живописной.  С  высоты  полета  взору  открывались  отвесные  скалы  над  морем,  на  скалах  грудились  замки  с  остроконечными  башнями,  такие  же  серые,  как  сами  скалы.  К  стенам  замка  прижимались  деревья,  словно  боялись  свалиться  вниз  в  бушующую  пучину.  
«Красиво,  но  мрачно»,  -  подумала  Лилу.  Но  не  решилась  обсуждать  пейзажи  с  монахами,  которые  ее  сопровождали,  ведь  они  всем  своим  видом  демонстрировали  нежелание  общаться.
«  Интересно,  а  в  этом  средневековом  антураже  есть  техника,  связь,  компьютеры,  удобства,  наконец?»  -  продолжала  размышлять  Лилу.
Маленький  корабль-почка  завис  над  площадкой  перед  одним  из  замков  и  мягко  сел.
Монахи  молча  взяли  вещи  Лилу,  и  она  легко  выпрыгнула  на  брусчатку.
Вход    обрамляли  вьющиеся  растения,  своды  замка  были  освещены  старинными  светильниками,  на  полу  лежали  толстые    ковры,  делающие  шаги  бесшумными.  Монахи  привели  Лилу  в  помещение  из  двух  комнат  и  огромного  балкона,  положили  ее  вещи  и  удалились  с  поклоном.
«Неплохие  апартаменты,  но  поговорить,  похоже,  не  с  кем»,  -  вздохнула  Лилу,  послонялась  по  комнатам,  нашла  ванную,  наполнила  гелем  и  освежилась.  Спрятала  в  шкаф  свое  красивое  платье  и  нарядилась  в  привычный    комбинезон  аданов.  День  заканчивался.  Вечерняя  прохлада  усилила  аромат  цветов  на  балконе.  Лилу  вышла  к  ним  и  залюбовалась  закатом  над  морем.  
На  горизонте  показалась  стая  больших  птиц.  Они  быстро  приближались  к  побережью.  Лилу  не  сводила  с  них  глаз,    уцепившись  задеревенелыми  пальцами  в  перила,  потому  что  вскоре  стало  понятно,  что  это  вовсе  не  птицы,  а  стая  драконов.  Огромные  крылатые  чудища,  сделав  круг,  исчезали  в  окрестных  замках,  один  из  них,  как  показалось  Лилу,  самый  большой,  спикировал  и  оказался  рядом  с  ней  на  балконе.
Наполненная  ужасом  до  краев,  Лилу  смотрела  в  те  самые  желтые  глаза,  что  преследовали  ее  в  кошмарах.  
«Я  обсидиантовый  дракон,  а  ты  –  Эсфирь.  Я  буду  твоим  учителем,  тебе  не  стоит  бояться  меня»,  -  прозвучало  у  девочки  в  голове.
-  Я  Лилу  и  тебя  не  боюсь,  -  ответила  она  вслух  и  похолодела  от  собственной  наглости.
«  Отныне  и  навсегда  ты  –  Эсфирь,  а  если  не  боишься,  садись  на  меня,  покатаемся»  -  предложил  дракон  и  прижал  черное  матовое  тело  к  полу,  чтобы  девочке  было  удобно  взобраться  на  него.
Лилу  смело  вскарабкалась  на  дракона  и  обнаружила  на  его  спине    углубление,  пригодное  для  того,  чтобы  можно  было  удобно  сидеть.      
Дракон  плавно  взлетел  и  устремился  к  морю,  ветер  ударил  девочке  в  лицо,  распушил  светлые  волосы,  в  теле  разлилась  щемящая  радость.  Оглядевшись  она  увидела  внизу  берег,  замки  и  кружащихся  драконов  со  всадниками  на  них.
«Приветствуем  тебя  на  нашей  планете  –  Обители  драконов,  Эсфирь»,  -  прозвучало  у  нее  в  голове.
«Похоже,  техника  здесь  и  не  нужна»,-  подумала  Лилу  и  прижалась  к  дракону  всем  телом.  Страх  ее  ушел,  удивительный  покой,  которого  она  никогда  не  испытывала,  наполнил  ее.
-  Я  под  защитой  дракона,  я  Эсфирь,  здесь  мой  дом!  -  закричала  девочка  со  всех  сил,  и  стремительный  дракон  взмыл  с  ней  под  самые  облака.

Оказалось,  что  в  замке  был  смотритель,  важный  старец,  с  ним  Эсфирь  встретилась  на  следующий  день.
Увидев  его  в  кресле,  напоминающем  трон  и  в  дорогих  одеждах,  которые  казались  скромными  только  на  первый  взгляд,  девочка  удивилась:
-  В  замке  не  только  слуги?
-  Я  прощаю  тебе  твою  дерзость,  это  отличительный  признак  учеников    обсидиантовых  драконов.  Я  твой  наставник,  глупое  создание.
-  Я  не  глупая!  Меня  даже  брали  на  настоящие  задания.
-  Аданы  и  питирисы  высокоразвитые  цивилизации,  я  рад,  что  они  прекратили  свою  бесконечную  войну.  Но  у  нас  здесь  совсем  другой  способ  жить,  древняя  традиция,  и  мы  всегда  сохраняли  нейтралитет.
-  Но  кто-то  же  был  учениками  драконов  и  раньше,  кто  -  аданы  или  питирисы?
-  И  те,  и  другие,  и  не  только  они…
-  А  как  же…
-  Драконам  нет  дела  до  ваших  войн.
Лилу  помолчала  немного,  а  потом  решилась  спросить:
-  Я  долго  пробуду  здесь?
Старик  усмехнулся:
-  Скучаешь  по  ком-то?  Зря…  Твоя  семья  теперь  –  драконы.
-  А  когда  я  смогу  увидеть  Птицу?
-  Когда  перестанешь  скучать.
После  этих  слов  старик  встал  и  ушел.  
Лилу  оглянулась  на  монаха,  который  ее  привел.  Он,  как  обычно  молчал,  глаза  под  капюшоном.
-  Эй  ты,  тюремщик,  веди  меня  в  мою  комнату.
Монах  поклонился,  и  они  пошли  по  темному  коридору,  изредка  прорезанному  солнечным  светом  из  узких  окон.  Лилу  вспомнились  желтые  глаза  дракона,  его  слова,  удивительным  образом  возникающие  в  голове.  Конечно,  она  владела  телепатией  и  раньше,  ведь  это  основной  способ  общения  на  операциях,  но  это  было  нечто  совсем  другое.
«Дар  дракона.  Понимание  внутренней  речи  любого  существа,  обладающего  речью.  И  я  не  тюремщик,  я  охраняю  тебя,  глупое  создание»,  -  зазвучало  у  нее  в  голове.
Лилу  обернулась  к  монаху:
-  Ты  умеешь  говорить,  как  дракон?  Что  я  могу  ходить  по  замку,  куда  захочу?  И  почему  это  я  глупое  создание?  
«Потому  что  задаешь  третий  вопрос,  не  получив  ответ  на  первый,  а  его  можно  было  не  задавать.    Хотя  «глупыми  созданиями»  мы  называем  всех  учеников,  пока  они  не  получат  новое  имя».
-  У  меня  есть  имя  –  Эсфирь.
«Да,  но  ты  о  себе  думаешь  как  о  Лилу».
-  Понятно,  а  теперь  веди  меня,  куда  скажу.
Лилу  обошла  весь  замок.  Некоторые  из  комнат  оказались  закрытыми,  там  жили  монахи,  в  остальных  было  много  чего  интересного,  но  девочка  осталась  недовольна.
-  Я  хочу  увидеть  комнату  Птицы.  Я  уверена,  что  она  тоже  была  ученицей  дракона.
«Конечно,  но  не  здесь.  Она  училась  у  зеркального  дракона,  это  в  другом  замке».
-  И  мне  туда  нельзя.
«Нельзя».
-  Пока  не  стану  Эсфирь.
«Молодец,  соображаешь».
-  Ты  что  забыл?  Я  –  глупое  создание.

отрывок

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557107
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.02.2015

А ЗНАЕШЬ - ОН ТЕБЯ ЛУЧШЕ

А,  знаешь,  он  тебя  лучше.
В  тысячу  раз.
А,  знаешь,  ты  -  просто  ёжик,
А  он  -    дикобраз.

   ***
Позабуду,  не  стану,  не  ведаю,
убегу,  утаю  и  растрачу.
Будет  зыбко,  свободно,  волнующе  –
одним  словом  –  ИНАЧЕ.

   ***
Ты  болен,  безусловно,  болен.
Твоя  болезнь  –  отсутствие  любви.
Ты  волен,  абсолютно  волен,
Уйти,  когда  захочешь,  -  уходи!

   ***
Выгнать  б  тебя  да  бросить,
Прощу  ли  себя?
Едва  ли…
Избитые  наши  души
Зазубринками  совпали.

   ***
Ты  заходишь  без  стука,  без  звонка
и  без  спросу,  -  заходи…
Хочешь  бросить  меня  без  затей  
и  вопросов?  
Так  смоги!

   ***
Ни  унизить  меня,  ни  обидеть,
Знаю  то,  что  тебе  не  видеть.
Мое  право  пока  говорить,  
поступать  иначе.
Не  смотри  ты  так  пристально,
улыбаюсь  я  или  плачу.

   ***
Сгорая,  улетит  по  ветру  пеплом
часть  жизни,  скомканная  вялою  рукой.
Письмом  не  читанным,  что  выбросят  с  конвертом,
ушла  покойница-любовь.
И  боль  уже  не  та,  что  прежде,  в  сердце.
Хотя  и  боль.
Король  мой  умер.  Верьте  иль  не  верьте,  -
виват  король!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557097
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.02.2015

МАР*ЯНА уривок

Мар’яна  тим  часом  сиділа  на  камені  поряд  з  Меланією.  
-  Люба  Меланіє,  спасибі  тобі  за  науку.  
-  Не  пройшло  й  три  роки,  як  вона  перестала  ображатися.
Мар’яна  прослідкувала  за  поглядом  Меланії  і  побачила  в  траві  ящірку,  до  якої  та  зверталася.  А  Меланія  продовжила:
-  А  може  й  ображається  ще,  та  дуже    хоче  потрапити  на  розмову  до  мого  чоловіка.  Пусти  таку  розумницю,  а  потім  не  встигнеш  оком  мигнути,  а  вона  вже  твоє  місце  зайняла.
Мар’яна  обурилася:
-  Та  я  у  справі!  У  мене  наречений  є,  он  за  деревом  ховається.
Меланія  відхилилася  трохи  вбік,  щоб  побачити  Северина.  А  потім  знову  до  ящірки:
-  Звичайний  хлопчисько.
Мар’яна  зібрала  волю  в    кулак,  щоб  не  сердитись.
-  Меланія,  твій  чоловік  тебе  дуже  любить,  сам  мені  казав.  Хто  я  проти  тебе?
Меланія  повернула  голову,  подивилась  Мар’яні  у  вічі:
-  А  сукня  моя?
Мар’яна  окинула  поглядом  мереживну  сукню  небесного  кольору  й  сказала:
-  Дуже  гарна!
-  Найкраща  в  світі,  -  поправила  її  Меланія.  –  Він  так  сказав.  
-  А  він  знає.
-  Так,  він  усе  знає…
Ящірка  зашерхотіла  та  втекла  кудись  між  каміння.  Мар’яна  здригнулася:
-  Твоя  подруга  ящірка  кудись  поділась.
-  Мар’яно,  яка  ти  дурна,  то  звичайнісінька  ящірка.  Вона  не  розуміє  мову.
-  Забула,  що  ти  підступна.  Полюбляєш  насміхатися.
-  Згадаєш…Піди,  принеси  мені  маленьке  Деревце  Ді,  тоді  пропущу  тебе  побалакати,  а  поки  будеш  ходити,  Северина  свого  мені  залишиш,  а  то  я    з  ящірками  тут  вже  розмовляю.  Люди  чи  чарівники  не  можуть  потрапити  сюди.  Одна  ти  така  розумна.
Мар’яна  злякалася,  невже  не  відпустить  Северина?  Розпитала  все  про  неї  та  про  нареченого…
-  Меланіє,  ти  ж  знаєш,  що  ані  з  яблук,  ані  з  горіхів  Дерева  Ді  неможливо  виростити  саджанець.  
-  Знаю,-  зраділа  Меланія,  -  Тому  й  попросила.
Мар’яна  підійшла  до  Северина,  що  сидів  за  деревом:
-  Чув,  що  вона  сказала?
Северин  підвівся:
-  Чув,  не  переймайся,  тобі  під  силу  зробити  це,  я  відчуваю.  Іди  до  гномів.  Вони  добре  знаються  на  коріннях  дерев.  Вони  їх  живлять  мінералами.
-  Дерево  Ді  ніколи  не  давало  паростків  від  коріння.
-  Той,  хто  знає  все…  ніколи  не  розмовляв  з  чарівниками,  ти  ж  чула.  Меланія  поставила  умову,  а  могла  зовсім  не  показатися.
Северин  взяв  Мар’янчину  руку,  притис  до  серця,  усміхнувся,  а  очі  такі  сумні…
-  Поспішай…

Мар’яна  намагалася  впоратися    якнайшвидше,    бо  їй  була  нестерпна  сама  думка  про  те,  що  Северин  спілкується  з  Меланією.  
Вона  гайнула  на  острів  з  швидкістю  думки.  Найстарший  з  гномів  вже  чекав  її  біля  гойдалки.  Сидів  на  травичці  й  розчісував  і  без  того  охайну  білосніжну  бороду  дерев’яним  гребінцем,  що  було  ознакою  надмірного  хвилювання
-  Друже  мій,  Магніусе,  я  доручаю  гномам  підібрати  найкраще  місце,  де  можна  буде  очікувати  паросток  Дерева  Ді,  -  сказала  Мар’яна  беззаперечним  тоном,  їй  зовсім  не  було  охоти  слухати  зітхання-сперечання.  Старий  гном  це  зрозумів,  недарма  ж  про  гномів  йшла  слава  найметикуватіших  серед  чарівних  створінь.  Трохи  зібравшись  з  думками  він  сказав:
-  Якщо  виросте  ще  одне  Дерево  Ді,  порушиться  рівновага  чарівного  в  країні  Дерева  Ді,  й  тоді    хтось  має  піти  з  острова,  скоріш  за  все  ми,  гноми.  Бо  тільки  ми  можемо  знайти  єдиний  корінець  з  райдужною  бульбашкою  паростка    на  ньому.
-  Мені  жаль,  але  це  дуже  потрібно  зробити,    -  сказала  Мар’яна,  стримуючи  сльози.  
-  Але  щоб  бульбашка  проросла,  потрібно  назавжди  закопати  в  землю  твою  корону  наступниці,  -  сказав  Магніус,  побачив  байдужий  вираз  на  обличчі  дівчини  й  додав:
-  У  ній  зібрані  дуже  чисті  камені,  що  розташовані  магічним  чином,  їхня  сила  здатна  розтопити  бульбашку  років  десь  за  двадцять.
-  Це  довго,  -  заперечила  Мар’яна.  
-  Все,  що  ми  можемо…
-  Ми?  Що  ти  маєш  на  увазі.  ти  так  сказав  те  «ми».
-  Від  тебе  нічого  не  приховаєш,  Мар’яно,  -  усміхнувся  гном  у  бороду.  –  Та  я  нічого  більше  не  скажу.  Нехай  говорить  та,  хто  нас  підслуховує.
Хлюпнула  вода,  й  на  березі  з’явилася    Томія,  найгарніша  з  русалок,  зеленокоса  з  синіми  очима,  вдягнена  в  сріблясту  сукню  під  колір  знаку  Милості  Наступниці.
-  І  не  соромно…  -  констатував  Магніус.
-  Ні,  бо  ми  можемо  стати  в  нагоді.  Хоча  для  нас  це  теж  обернеться  невдало.
-  Про  що  ти  кажеш?  –  спитала  Мар’яна.  
-  Про  живу  воду,  вона  прискорить  ріст  паростка  до  декількох  днів.
-  Але?  –  продовжила  Мар’яна.  
-  Але  для  того  треба  ціле  відерце  живої  води,  тобто  всю,  яка  є  на  цей  час.  Вона  збирається  на  дні  найглибшого  озера  в  світі  повільно,  по  крапельках  і  є  найголовнішим  секретом  нашої  вічної  краси  та  молодості,  без  неї  ми  б  виглядали,  як  Магніус,  -  усміхнулася  русалка,  а  гном  буркнув  щось  нерозбірливе  у  відповідь.
-  Ви  враз  постарішаєте?  –  жахнулася  Мар’яна.  
-  Ні,  повільно,  потім  якось  надолужимо,  коли  водичка  назбирається,  але  до  того  часу  ми  втратимо  свої  магічні  властивості,  які  в  нас  пов’язані  з  красою.  Ми  майже  нічим  не  будемо  відрізнятися  від  риб.
Запала  гнітюча  тиша.  Навіть  пташки  принишкли    й  стих  вітерець.  Мар’яна  зібралася  з  духом  і  сказала:
-  Любі  мої,  ви  –  дорогі  мої  друзі  та  помічники,    серце  моє  крається  з  того,  що  вам  доведеться  бідувати,  але  вірте,  мені  вкрай  потрібно  деревце  Ді.
-  Віримо,  Наступнице,  ти  ж  платиш  короною…  -  сказав  Магніус,  а  Томія  просто  сказала:    «Я  за  водою»    і    зникла  в  озері.
-  Чекай,  зараз  корону  принесу,  -  сказала  Мар’яна  гномові  і  поплелася  вздовж  білосніжних  лілій  до  будиночка  бабусі  ходою  дитини,  яка  отримає  зараз  доброї  прочуханки.
Галас  зчинився,  як  тільки-но  Мар’яна  переступила  поріг  будиночка,  голосніше  за  всіх  кричала  Оксанка,  яка  загубила  Северина:
-  Як  мені  його  захищати,  коли  ви  наставили  оманок  та  щитів?
Мар’яна  змахнула    рукою  і  Оксанка  замовчала,  не  в  змозі  розтулити  рота.
Тут  свої  п’ять  копійок  вставив  Рудольфо:
-  Ти  ба  –  навчилася,  бабусі  з  мамою  теж  мову  відбереш?  Чи  постидаєшся?
Мар’яна  копнула  кота  ногою  й  сказала  чемно:
-  Мамо,  бабусю,  кричить  на  мене  по  черзі,  будь  ласка.  
Першою  почала  мама:
-  Де  тебе  носить  у  такий  день?  Потрійне  свято,  скоро  святковий  вечір,  хоча  б  примірила  сукню…
-  Дякую  за  поздоровлення.  Сукню  приміряю  з  задоволенням,  але  разом  з  короною,  переймаюся,  що  не  пасуватиме  червоний  шовк  до  смарагдів.
Мамо  недовірливо  глянула  Мар’яні  в  очі,  сказала  зразу  за  тим:
-  То  пішли,  подивимося.
Бабуся  спробувала  щось  запитати,  але  дівчина  обернулась  на  ходу  й  зауважила:
-  Бабусю,  сукня  –  головне!  Потім  побалакаємо.
Оксанка  побігла  до  своєї  кімнати  поплакати,  кіт  затупотів  за  нею  –  втішати.  Бабуся  залишилася  сама.
-  Чує  моє  серце,  щось  Мар’яна  придумала,    -  промовила  вона  задумливо,  дивлячись  у  вікно,  де  в    сутінках  білі  лілії  похитували  голівками  на  знак  згоди.
Мар’яна  надягла  сукню,  запевнила  маму,  що  все  їй  подобається,  але  вона  хоче  побути  на  самоті  перед  таким  важливим  моментом  в  житті.
Як  тільки  двері  за  Стефою  зачинилися,  дівчина  обережно  зняла  сукню,  одягла  джинси,  светра,  а  корону  запхала  до  рюкзака.  Потім  сіла  і  написала  такого  листа:
                                   Любі  мої!
Вибачте,  що  псую  вам  свято.  Але  інакше  не  можна  було  потрапити  до  Того,  що  знає…  Тільки  цього  дня  він  би  мене  вислухав.  А  справа  у  мене  важлива.  Дуже.  І  мені  треба  ще  ненадовго  відлучитися.  
Можливо,  моє  потрійне  свято  обернеться  подвійним,  або  навіть  Северин  від  мене  відмовиться,  тому  святкуйте  поки  що  лише  мій  день  народження.
Дякую  всім,  особливо  мамі  за  сукню.
Я  скоро  повернуся.
                                                                                       Ваша  Мар’яна.
Мар’яна  зігнула  аркуш  навпіл  і  поклала  на  плаття,  білий  лист  добре  було  видно  на  червоному  тлі.  Вона  вже  зібралася  зникнути,  але  не  встигла  –  в  кімнаті  з’явився  Роман.
-  Далеко  зібралася?  –  промовив  усміхаючись.
-  Татко,  налякав,  чому  не  через  двері?
-  Ти  теж  не  через  двері  збиралася  гайнути,  я  відчуваю  такі  речі,  не  забувай.  То  кажи  вже,  чого  з  весілля  тікаєш,  Северина  розлюбила?
-  Та  ні,  Северина  теж  поки  що  не  буде,  -  зітхнула  Мар’яна.
-  Він  хоч  у  безпеці?  –  занепокоївся  тато.
-  Справа  не  в  ньому,  ось  почитай,  -  простягнула  йому  листа.
-  Отакої!  Не  скажеш,  що  за  справа?
-  Поки  що  ні.  Ти  мене  відпустиш?
 Тато  пригорнув  Мар’яну  й  відповів:
-  Я  звик  довіряти  Королеві.  З  днем  народження,  Мар’яно.  Йди  собі,  якщо  вважаєш  за  потрібне,  я  заспокою  маму  і  бабусю.
-  І  Оксану.
-  Добре,  до  зустрічі.
-  А  якщо  коронація  не  відбудеться,  ти  мене  все  одно  любитимеш?
-  Доню,  що  за  дурні  запитання?  До  речі,  коронація  –  то  просто  свято.  Рішення  приймається,  з  якого  віку  приступати  до  справ  і  все.  Королевою  ти  станеш  навіть,  якщо  будеш  відсутня.  Хоча  такого  ніколи  ще  не  було.
-  Тоді  я  у  справах…
-  Щасти  тобі,  доню.


вся  казка    http://www.proza.ru/avtor/ewaewaewa

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556914
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.02.2015

Твоя бравада лживая

Твоя  бравада  лживая  пуста,
как  бенефис  провинциального  актера.
И  клоунады,  и  капризы,
не  к  месту  острые  репризы.
Я  в  шахматы  играю,
ты  –  в  театр.
Но  если  в  эпилоге  встречи  –  мат,
то,  извините,  со  мной  уйдет  
единственный  ваш  зритель.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556884
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 03.02.2015

Из жизни клоунов

Безумный  Арлекин  на  пиршестве  любви
Хотел  испить  меня  до  капли.
Дрожали  пылко  розы  в  хрустале.
Был  потрясающий  спектакль!
Сияла  полная  луна  в  оконной  раме.
И,  может,  показалось  это  мне,
Печальными  зелеными  глазами  
Смотрел  Пьеро  с  портрета  на  стене…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556606
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 02.02.2015

ІСТОРІЯ МІСТА, ЩО РОЗТАШУВАЛОСЬ БІЛЯ ГІР

Ця  історія  трапилась  у  місті,  що  тулилося  до    підніжжя  гір.  Вікна  будинків  в  ньому  дивились  або  на  гори,  або  у  степ.  Таким  чином,  жителі  міста  поділялись  на  тих,  хто  полюбляли  свіжий  вітер,  мандри,  несподіванки,  та  тих,  хто  найдужче  за  все  цінував  затишок,  відчуття  безпеки  та  споконвічні  звичаї.  
Жителі  часто  сперечались  щодо  краєвидів  з  вікон  та  думок,  які  вони  навіювали.
-  Степ  манить  та  кличе  в  дорогу.  Річка  в  степу  широка  та  спокійна.  Бери  коня  чи  човен  та  -  гайда  у  світ!  –  казали  одні.
-    Гори  закривають  нас  од  вітру  та  спекотного  сонця.  У  річці,  що  звивається  з  гір,  повно  риби.  В  гірських  ущелинах  ховається  дичина,  в  печерах  –  скарби.  Хіба  це  не  диво?  Навіщо  їхати  кудись?  –  відповідали  їм  інші.
 -  Можна  і  не  їхати,  сісти  біля  вікна  і  чекати  чуда.  І  воно  трапиться.  Можливо,  звідкись  приїде  Хтось,  хто  знає  всі  таємниці.
 -  Хтось,  хто  знає  всі  таємниці  живе  високо  в  горах,  це  безперечно!  В  горах  ховається  луна,  а  це  доказ,  що  гори  загадковіші  за  степ.
 -  Зате  в  степу  таке  безкрає  небо!  Білосніжні  хмари  велично  пливуть  по  ньому  і  дивляться  згори  на  тебе,  мов  на  мурашку.  Ось  де  найкраще  місце  для  роздумів  про  життя!
Вони  так  сперечались  постійно.  Навіть  видавали  журнал,  де  друкували  ті  суперечки.  Але  війна  з  цього  приводу  не  трапилась,  ніхто  навіть  від  того  не  сварився.  Чи  тому,  що  то  було  Місто  вічних  радощів.  Чи  тому,  що  Король  і  Королева  також  мали  різні  погляди  з  цього  приводу  і,  між  тим,  жили  в  злагоді  та  щасті.  Покої  Королеви  виходили  вікнами  на  гори,  а  у  вікна  Короля  заглядало  безкрає  небо,  але  у  них  були  кімнати  без  вікон,  де  вони  зустрічались  та  проводили  разом  час.    
Звісно,  зрідка  виникали  деякі  негаразди.  Наприклад,  сяде  Королева  о  восьмій  за  стіл  пити  ранкову  каву,  згідно  прадавньої  королівської  традиції,  а  Короля  все  нема  та  нема.
-  Де  його  величність?  –  запитує  суворо  Королева,  і  спина  її  стає  ще  прямішою.
-  Його  величність  встав  о  шостій  і  власноручно  збирає  тобі  квіти,  наша  Королево!  –  відповідають  чемно  слуги.  
Королева  прямує  в  сад  і  знаходить  посеред  букової  алеї  розгубленого  короля,  який  не  зірвав  жодної  квітки.  
-  Де  ж  мій  букет?  -    зі  сталевими  нотками  в  голосі  запитує  вона.
-  Я  не  можу  відшукати  квітку,  яка  була  б    варта  твоєї  краси,  -  зітхає    король.
-  Який  же  ти  милий,  -  розчулюється  Королева  і  геть  забуває  про  каву.
І  так  кожного  разу.  То  Король  не  з’являється  на  головне  засідання  міністрів,  і  Королеві  самій  доводиться  приймати  рішення.  А  вона  цього  не  любила,  бо  як  кожна  жінка  в  королівстві,  знала,  що  від  цього  з’являються  зморшки.  
Або  всі  зберуться  на  свято  Яблук  Дерева  Ді,  а  Король  сидить  в  степу  біля  річки  та  пише  симфонію    про  вітер.  Королева  мала  б  сердитися  за  змарноване  свято,  але  чоловік  вже  вибачився  по-своєму,  по-королівські:  запровадив  новий  червоний  день  календаря  –  «Свято  бажань  коханих  жінок».  
Отак  воно,  можливо,  і  надалі  було  ладнесенько-гарнесенько,  але  трапилась  велика  радість  –  народився  у  королівській  сім’ї  син.  Стали  Король  з  Королевою  сперечатись,  куди  повинні  виходити  вікна  дитячої  кімнати.
-  На  гори,  -  рішуче  говорила  Королева,  -  так  синочку  буде  затишно.
-  Ні,  в  кімнаті  дитини  повинно  бути  багато  сонця,  -  заперечував  Король.
-  Якщо  він  буде  весь  час  дивитися  на  річку,  що  несе  свої  води    в  далечінь,  він  поїде  від  нас,  коли  виросте!  Розумієш,  наш  синочок  нас  залишить!
-  Гори  –  то  перешкода  меті!  Мій  син  не  повинен  бути  нерішучим,  як  захоче  їхати,  хай  їде!
Суперечки  закінчувались  сльозами  Королеви,  але  в  цьому  питанні  Король  залишався  невблаганним.  Тому  в  замку  влаштували  дві  дитячі  кімнати:  одну  на  половині  Короля,  другу  –  на  половині  Королеви.
Проспіває  Королева  синочку  колискову,  поцілує  на  ніч,  а  згодом    навшпиньках  прокрадеться  татко  та  й  перенесе  колисочку  у  дитячу  кімнату  на  своїй  стороні.  Десь  мама  ввечері  забариться,  Король  почитає  казочку  принцу  на  ніч,  а  вночі  Королева  з  служницями  тихенько  перенесуть  ліжечко  та  улюблені  іграшки  в  свою  дитячу  кімнату.  Лягає  бідна  дитина  спати    милуючись  на  гори,  прокидається  –  степ  у  вікні,  або  навпаки.  Часом  таке  траплялось  декілька  разів  на  ніч.
-  Хіба  ж  так  можна?  І  що  в  тої  дитини  буде  в  голові?  –  турбувалися    жителі  міста.
А  Король  з  Королевою  на  ті  балачки  не  зважали,  ще  й  більше  вам  скажу,  взагалі  не  обговорювали    свої  нічні  походи  в  дитячу  кімнату.  Немов  і  не  було  нічого.  Лише  намагалися  дитячі  кімнати  прикрасити  якнайкраще  та  впорядкувати  найвибагливіше.  Тільки    мама  чудернацьку  райську  пташку  в  золотій  клітці  поставить  на  вікно,  татко  вже      найсучасніший  телескоп  купив.  Такий,  що  з  вікна    хоч  на  зірки  милуйся  чи      кожен  листочок  роздивись  на  Дереві  Ді,  а  до  нього  степом  сім  діб  добиратися!    
Коли  принц  підріс,  всі  до  нього  прискіпливо  приглядались,  чи  все  з  ним  в    порядку?  
Яким    він  був?  –  запитаєте.  Звичайним  принцом.  Красивим,  розумним,  сміливим,  але…  Принц  дуже  вже  переймався  запитаннями.  З  самого  раннього  віку  він  весь  час  ставив  всім  питання,  часом  одне  й  теж  багато  разів,  і  дуже  не  любив  не  знаходити  відповіді  на  них.  Змалку  все  шукав  Того,  хто  знає  всі  таємниці.  І  так  всім  набрид  тими  пошуками,  що  феї  з  Дерева  Ді  змилостивились  і  збрехали  малюку,  що  вони  таки  існують,  а  Хтось,  хто  знає  всі  таємниці  –  суцільна  вигадка.    І  тоді  принц  почав  шукати  відповідь  на  питання,  чому  жителі  міста  поділились  на  тих,  хто  бачить  у  вікні  гори,  і    тих,  хто  любить  дивитись  на  степ.
З  королівською  настирливістю  день  за  днем  шукав  він  відповідь,  але  не  знаходив  і  шукав  ще  старанніше.  Минали  роки.  А  принц  не  покладаючи  рук  працював  над  пошуками  причини.
-  Ось  воно!  Таки  сталося.  Не  треба  було  дитину  туди-сюди  в  дитинстві  носити,  -  загомоніли  городяни.
Принц  перечитав  всі  книги  в  королівській  бібліотеці,  але  дарма…  Якось,  блукаючи  містом,  він  побачив  будинок,  стіни  якого,  дах,  маленькі  вежі  і  навіть  дзвони  на  вежах,  були  зі  скла.  
-  Ось  куди  мені  треба  за  відповіддю!  –  радісно  вигукнув  принц,  -        Якщо  немає  вікон,  людині  байдуже,  куди  вони  виходять,  так?  
 -  Твоя  правда,  принце,  -  відповів  чоловік,  що  вийшов  йому  назустріч.
 -  Ти  хто?
 -  Я  –  священик.  Приїхав  здалеку,  тому  не  маю  пристрасті  до  виду  за    вікном.  
-  А      чому  я  не  знаю  про  тебе?
-  В  місті  вічних  радощів  я  не    популярна  людина.  Люди  згадують  про  Бога  лише,  коли  їм  погано.
-    А  церква  твоя  вся  скляна,  щоб  сюди  могли  приходити  всі?
-  Так.  Бог  любить  усіх.
-    І  йому  не  треба  шукати  відповідь  на  моє  питання?
-    Мабуть,  не  треба.  Бо  він  знає  все.
-    У  Бога  є  відповіді  на  всі  питання?  Розкажи  мені  все,  що  знаєш!
-  У  Бога  є.  Але  не  у  мене.
-  Я  поїду  шукати  Бога,  -    вирішив  принц.              
У  замку  знялася  страшна  метушня.  Служниці  збирали  принца  в  дорогу,  Король  вперше  сварився  з  Королевою.
-  Ну,  що  я  казала?!  Так  і  трапилось.  Він  їде,  моя  кровиночка!  Жах,  який  снився  мені  кожної  місячної  ночі,  вже    не  сон.  Це  ти  винен,  тільки  ти,  я  ж  попереджала!  Не  пусти  його!  Заборони  їхати.  Ти  король!
-  Нехай  їде,  це  його  справа.  Він  вже  виріс.  І  тобі  доведеться  до  цього    призвичаїтися.  Треба  відпускати  дітей,  щоб  вони  стали  дійсно  дорослими.  Ти  ж  сама  писала  про  це  в  книжці    «Зразкова  мама».
-  Писала.  Так  коли  це  було!  Коли  я    мамою  ще  не  була.  У  мене  було  багато  часу…
-    А  як  нам  тоді  було  добре  разом,  пам’ятаєш?
-    Нам  і  зараз  непогано  вдвох.
-    От,  бачиш,  ти  сама  це  сказала…
Тоді  королева  покликала  принца  і  сказала:
-    Їдь,  Марку,  за  своїм  щастям,  бо  в  нас  з  татом  воно  є.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556605
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.02.2015

Жизнь в отражениях Папка 3

Павел

Осень  приближалась  уверенными  резкими  шагами.  Ее  холодные  вздохи  слышались  по  ночам,  деревья  тревожно  шумели,  забрасывая  на  подоконник    пятнистые,  словно      изъеденные  ржавчиной,  листья.  Солнечные  лучи  окрашивали  хризантемы  пронзительными  красками,  обреченность  последних  мгновений  жизни  заставляла  их  прихорашиваться  поспешно,  их    растрепанность  бросалась  в  глаза.
Я  любовался  осенними  картинками  и  думал,  отчего  я  не  реалист?  Какое  множество  незапечатленных  пейзажей  и  натюрмортов  дарит  осень!  Пишу  странные  картины,  в  них  мои  сны,  хотя  иногда  образы  приходят  и  днем,  мешают    нормально  воспринимать  окружающее.  Иногда  я  теряюсь  в  этих  образах,  мне  не  хочется  расставаться  с  вымышленным  миром.  Я  понимаю,  что  нездоров  психически,  но  при  этом    не  хочу  излечиться  от  пронзительно  острого  чувства  попадания,  когда  на  холсте  появляется  то,  что  представало  перед  внутренним  взором.  
Я  люблю  одиночество,  люди  мешают  своими  разговорами  о  погоде,  ценах  на  продукты,  я  словно  падаю  куда-то  вниз,  слушая  их.  Но  еще  больше  мне  мешают  те,  кто  видят  в  моих  картинах  нечто  большее,  чем  вымысел,  с  ними  я  теряю  чувство  опоры,  они  мне  называют,  что  я  написал  на  картинах,  говорят  непонятные  слова,  я  не  помню  никаких  слов,  я  вижу  образы.  Эти  еще  больше  меня  пугают,  они  уверены  в  себе,  в  том,  что  делают.  Слушая  их,  я  лечу  куда-то.  Лечу  туда,  где  картины  писать,  возможно,    не  надо.  Я  этого  не  хочу.  Я  хочу  одиночества.  Даже    готовые  работы  мне  мешают,  увожу  их  сразу  из  дома,  с  картинами  ты  уже  не  один.  И  как  следующей  появляться?  В  пустой  дом  она  придет,  новая  картина,  новый  вкус,  музыка,  новое  дыхание.    
Люди  мешают,  с  ними  тяжело  говорить.  С  некоторыми  легко,  но  их  немного.  Лара  и  почему-то  Сергей.  Да,  пожалуй,  все.  Я  бежал  от  них,  прятался,  Ларе  врал.  Эти  двое  –  настоящая  угроза  моему  отшельничеству,  с  ними  так  же  хорошо,  как  с  картинами,  но  картины,  образы  не  подведут,  не  исчезнут,  как  мама.  Взяла  и  умерла.  До  сих  пор  не  могу  с  этим  смириться.  
Лару  и  Сергея  я  люблю  писать.  Они  живут  в  моих  картинах.  На  одной  из  них  они  вместе,  Лара  сидит  на  полу  и  смотрит  Сергею  в  глаза,  а  он  на  нее    с  любовью.  Я  не  ревную,  они  же  не  знакомы.  Моя  фантазия  свела  их  на  холсте.  Парень,  который  увел  Лару  с  выставки,  похож  на  Сережу,  хотя,  конечно,  не  он.  Сережа  мягкий  в  движениях,  а  тот  порывистый,  резкий.  И  выше  ростом.  Кира  заставила  меня  на  эту  выставку  пойти,    но  теперь  я  смогу  поехать  в  Париж.  Кто  не    мечтал  там  побывать?  Сергей  Сергеевич  предложил  мне  пожить  в  его  квартире,  три  картины  продались,  можно  не  беспокоиться  о  деньгах.  Заколочу  окна  на  даче,  отвезу  кое-какие  вещи  на  квартиру  и  в  путь.

-  Дашка,  принимай  дары  осени,  -  сбрасывая  рюкзак  на  пол,  с  порога  закричал  я.  
Даша    снимает  квартиру  вместе  со  своей  подругой  студенткой,  на  шутки  про  их  отношения  реагирует  демоническим  смехом,  но  привязаны  они  друг  к  другу  как-то  по-особенному.  Они  обе    вегетарианки,    и  у  них  всегда  можно  пошариться  по  кастрюлькам.    
Чем  занималась  Даша,  я  не  понимал,  но  она  постоянно  сидела  за  компьютером,  вот  и  сейчас  буркнула  что-то  нечленораздельное,  не  отрываясь  от  монитора,  на  котором  мелькали  колонки  цифр.  Она  приглядывала  за  моей  почтой,  это  было  удобно.  Девушка  она  была  нелюбопытная    и  неболтливая,  хотя  какие  у  меня  там  секреты?
Я  загрузил  стиральную  машинку,  занес  в  свою  комнату  последнюю    картину.  
-  Что  нетленку  очередную  принес?  –  спросила  Дашка.
-  Да,  сфотографируй  Кире.  
-  Я  чего  и  спрашиваю.  А  ты  пока  можешь  почитать  свои  письма,  три  новых  пришло.
Письма  были  нужные,    от  заказчика,  от  Терехова  с  парижским  адресом  и  от  Лары.  Поколебавшись  секунду,  я  отправил  последнее    в  корзину  не  читая.
Даша  вернулась  в  комнату,  положила  фотоаппарат  на  место,  лицо  у  нее  было  явно  озадаченным.
-  Странная  картина,  согласен,  -  сказал  я.  Немного  не  в  моей  манере.  Африканские  мотивы  откуда-то  навеяло.
Даша  молча  села  за  компьютер,  распечатала  несколько  листков  и  сказала:
-  Почитай,  но  потом,  когда  уйдешь.  
-  Я  надеюсь,  это  не  признание  в  любви?  А  то  я  уезжаю  надолго,  –  спросил  я  на  всякий  случай.
-  Нет,  но  это  страницы  из  моего  личного  дневника,  ты  должен  это  прочитать.
Я  подумал:  «Ого!  Даже  не  отшутилась!».  Листки  взял,  запихнул  в  карман  куртки.  Зависло  неловкое  молчание,  которое  очень  удачно  прервал  звонок  Киры.  Она  принесла  макет  каталога.
В  желтом  пальто  до  пят  с    черным  шарфом,  шумная  и  энергичная,  Кира  заполнила  собой  все  пространство,  оживилась  даже  всегда  меланхоличная  Даша.  На  кухне  забулькал  чайник,  компьютер  запел  Земфирой,    везде  были  разложены  листы  с  макета:  вступительная  статья,    фото,  репродукции  моих  картин.    Все  это  Кира  восторженно  комментировала.  Только  после  этого  она  разделась  и  взялась  за    чай  с  пирожными.  Как  только  она  замолчала,  Даша  произнесла  неожиданно:
-  Кира,  он  уезжает  надолго.
От  удивления  я  разлил  чай  на  колени.  Вот  это  да!  Дашка  никогда  не  вмешивалась  в  мои  дела,  существовала  на  своей  волне.
-  Куда  он  уезжает?  -  спросила  Кира  с  напряженным  лицом  у  Даши,  игнорируя  меня  совершенно.
-  Пригород  Парижа,  Вернон.  63  км  в  сторону  Гавра.  Улица  Эллин  Стенер,  дом  16,  квартира  5,  -  ответила  Даша.
-  Я  же  стер  письмо.  Откуда  ты  знаешь?  –  только  и  спросил  я.
-  В  корзине  осталось,  -  нисколько  не  смутившись,  ответила  Даша.
-  Это  там  музей  Клода  Моне?  –  уточнила  Кира.
-  Там.  Усадьба  в  деревушке  Живерни,  там  тот  самый  пруд  с  мостиком  и  лилиями,  что  у  него  на  картине  сохранился.  Красотища!  –  разъяснила  Даша.
-  Поедешь  с  Павлом,  мне  сейчас  некогда,  -  заявила  Кира.-  Полюбуешься.
-  А  почему    у  меня  никто  не  спрашивает?  –  возмутился  я.  –  Я  сам  хочу  поехать.
-  Езжай  сам.  Но  Даша  в  Вернон  поедет  все  равно,  потому  что  она  что-то  вроде  телохранителя  твоего,  -  неохотно  разъяснила  Кира.
-  Опять  ваши  бредни!  И  Дашка  тоже  такая,  как  вы?!
-  Такая,  -  ответила  Дашка  и  стала  собирать  вещи  в    сумку.
-  А  Сергей  Сергеевич,  который  мне  ключи  от  квартиры    дал,  тоже  из  ваших?
-  Нет,  Сергей  Сергеевич  Терехов  обычный  человек,  ты  ему  просто  приглянулся,  вернее,  твои  работы,  -  ответила  Кира.
-  Хоть  кто-то  нормальный,  -  проворчал  я  и  пошел  в  свою  комнату  прощаться  с  картинами.

В  самолете  я  достал  листки  из  кармана,  самое  время  себя  чем-то  занять.
Вверху  крупным  шрифтом  было  написано  «Из  личного  дневника.  Два  года  назад».
Я  сложил  листок  и  посмотрел    в  иллюминатор.    Любуясь  плавными  переходами  цветов,  я  думал  о  том,  что  я  написал  бы  в  дневнике  два  года  назад,  если  бы  у  меня  была  такая  старомодная  привычка.  
Два  года  назад  я    познакомился  с  Ларой.    У  меня  были  приступы  бессонницы,  и  кто-то  из  знакомых  посоветовал  мне  посетить  толкового  психотерапевта.  Кто  же  это  был?  Ах,  да,  Катерина,  точно,  она.  Моя  одноклассница.  Избавлялась  от  страха  выступления  перед  аудиторией.

Лара  работала  в  санатории,  большие  окна  в  ее    кабинете  выходили  на  Днепр,  берег  был  заснежен,  за  кромкой  льда  –  серая  вода  и  нависшие  тучи  над  голым  перелеском  на  другом  берегу.  Лара  была  в  белом  халате,  наброшенном  на  черное  платье.  Черно-белое  фото.  Я  поздоровался,  и  она  взглянула  на  меня  своими  удивительными  зелеными  глазами.  Яркие,  как  лето,  они  контрастировали  с  холодной  обстановкой  кабинета.
-  У  вас  глаза,  как  два  крыжовника,  -  сморозил  я  от  смущения.
-  Очень  поэтично,  -  отметила  Лара.
-  Я  художник,  а  не  поэт,  -  поспешил  я  оправдаться.
-  Это  заметно.  Художники  с  трудом  пользуются  словами.  Сложные  клиенты.
-  Вы  от  меня  отказываетесь?  –  с  облегчением  спросил  я.
-  Нет,  не  могу,  я  Катерине  обещала  вас  избавить  от  бессонницы.  Сегодня  мы  поиграем  для  начала  в  игру  «Ассоциации»,  а  потом  мне  надо  будет  посмотреть  ваши  работы.  Обычно  творчество  –  кладезь  информации  для  психотерапевта,  -  сказала  Лара.  
-  Я  так  понял,  вы  дорогой  психотерапевт.  Сколько  нам  понадобится  сеансов?  –  задал  я  вопрос,  который  меня  волновал  едва  ли  не  больше,  чем  сама  бессонница.
-  Не  волнуйтесь,  ограничимся  бартером,  подарите  мне  какую-нибудь  из  своих  картин,  -  засмеялась  Лара.
-  А  вдруг  ни  одна  не  понравится?
-  Тогда  напишите  мой  портрет.
-  Я  не  пишу  портреты,  -  улыбнулся  я  с  сожалением.
-  Значит,  это  будет  ваш  первый  портрет  на  заказ,  -  уверенно  ответила  Лара.
Я  написал  пять  портретов  Лары  и  подарил  ей  с  десяток    из  своих  картин,  хотя  сеансов  у  нас  было  всего  два.  На  первом  же  она  сказала,  что  мне    очень  помогла  бы  хатха-йога  от  бессонницы,  а  серьезной  моей  проблемой  являются  взаимоотношения    с  женщинами,  которых  я  опасаюсь  из  страха  потерять  их,  потому  что  до  сих  пор  не  смирился  со  смертью  матери.  
Я  согласился    с  этим,  а  также  с  идеей  писать  портрет,  и  мы  договорились  встретиться    у  меня.  На  днях  я  продал  одну  из  картин  богатому  шведу  и  купил  квартиру.  Из  мебели  в  комнатах  у  меня  было  два  стула  и  раскладушка,  но    я  набил  гвоздей  в  стены  и  развесил  свои  картины.  Квартира  перестала  быть  пустой.  От  прежних  хозяев  мне  досталась  стиральная  машинка  в  ванной  и  немного  мебели  на  кухне,  по  сравнению  с  общежитием,  это  был  дворец  повышенной  комфортности.
Лара  пришла  точно  в  назначенное  время,  сбросила  свой  лисий  полушубок  на  стул  и  принялась  молча  ходить  вдоль  стен  с  картинами,    пристально  их  рассматривая.  Сначала  я  был  польщен    как  художник  таким  вниманием  к  моим  работам,  но  потом  заволновался,  выражение  лица  у  Лары  не  предвещало  ничего  хорошего.  Я  ушел  на  кухню,  сварил    два  кофе,  поставил  на  стол  пепельницу  для  гостей,  больше  в  доме  ничего  не  было.    И  стал  ждать  Лару.
Она  пришла  на  кухню,  села  за  стол,  отпила  глоток  кофе  и  спросила:
-  Ты  знаешь,  что  рисуешь?
-  Пишу  то,  что  сам  придумал.  Вернее,  то,  что  вижу  в  своем  воображении,  -  ответил  я.
Лара  молча  пила  кофе.  Я  тоже  ничего  не  говорил.  По  странному  совпадению  передо  мной  опять  была  черно-белая  фотография.  Белый  стол,  черные  чашки,  серое  платье,  бледная  помада  и    яркие  зеленые  глаза.  
-  Я  буду  писать  твой  портрет,  Лара,  -  наконец  сказал  я  и  взял  карандаш  и  бумагу.
Она  ничего  не  ответила.  Только  уходя,  сказала:
-  Я  не  могу  быть  твоим  психотерапевтом…
-  Ну  и  не  надо,  будешь  моей  моделью.  Приходи  завтра.
Она  приходила  часто.  Рассказывала  какие-то  странные  истории  про  другой  мир,  который  она  и  ее  друзья  видели  во  снах  и  медитациях.  Утверждала,  что  теперь,  благодаря  моим  картинам,  они  видят  его  лучше.    А,  самое  невероятное,  она  говорила,  что  я    двойник  их  командира.  Я  истории  слушал  с  интересом,  картины  разрешал  фотографировать,  те,  которые  Ларе  особенно  нравились,  попросту  дарил  ей.  Но  в  себе  ничего  героического  не  находил,  начисто  все  отрицая.  Когда  я  не  работал,  мы  гуляли  с  Ларой  по  ночным  улицам  или  целыми  днями  бродили  по  живописным  окрестностям  города.  Иногда  мы  оживленно  разговаривали,  иногда  говорил  кто-нибудь  из  нас,  а  зачастую    сидели  бок  о  бок  молча  часами,  слушая  удивительные  ощущения  в  себе  от  присутствия  друг  друга.  Хотя  идиллией  назвать  наши  отношения  нельзя  было,  из-за  моего  отвратительного    характера      в  меня  часто  летели  брошенные  Ларой  предметы,  когда    у  нее  заканчивались    аргументы.  Но,  хлопнув  дверью,  Лара  все  равно  возвращалась  через  время,  как  и  я,  бросив  трубку,  тут  же  набирал  ее  номер.  Какая-то  неведомая  сила  сводила  нас  вместе  вновь  и  вновь.  Так  прошло  полтора  года.
Бессонницей  больше  я  не  страдал,  занимался  йогой.  Но  страх  серьезных  отношений  во  мне  остался.  И  большего,  чем  случайные  прикосновения,  я  себе  не  позволял.  Лара  очень  красивая,  она  нравится  мужчинам,  что  я  мог  ей  дать  такого,  чтобы  она  не  оставила  меня  в  один  прекрасный  день?  Она  хотела  чего-то,  чего  не  было  во  мне.  Полгода  назад  она,  хлопнув  дверью,  не  вернулась.  
Если  бы  я  вел  дневник  в  то  время,  я  бы  писал  о  Ларе,  о  том,  что  она  необыкновенная,  а  я  чудаковатый  молодой  человек  с  проблемами  в  общении  и  размытыми  жизненными  ценностями.  И  мне  нечего  ей  предложить.  Если  бы  я  вел  дневник  сейчас,  я  написал  то  же  самое.  Никаких  других  женщин    в  моей  жизни  не  было  и  не  будет.  Только  мои  картины.

отрывок    все:  http://www.proza.ru/avtor/ewaewaewa

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556317
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 01.02.2015

в мозгу образовались

     ***
В  мозгу  образовались
какие-то  пустоты.
Теперь  там  веют  ветры  
в  ненастные  погоды.
Туда  с  печальным  стуком,  
как  яблоки  в  саду,
впадают  мои  мысли,
их  горький  вкус  во  рту.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556313
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 01.02.2015

Ты – гений зла

Ты  –  гений  зла.
Ты  –  разрушитель  мира  и  порядка.
С  тобой  счастливой  очень  просто  быть  вдвоём.
Но  нужно  научиться  жить,  жить  без  оглядки.
И  непременно  той,  цыганами  пророченной  судьбой.
Тебе  присущи  грациозность  кошки,
Лучистый  взгляд  и  вкрадчивый  смешок.
Ты  интересен  в  спорах,  хоть  хвастлив  немножко,
Ты  врешь,  как  дышишь!  Как  ты  одинок…
Ты  одинок,  как  призрак,  как  мессия.
Ты  слеп  и  глух,  как  парусник  в  ночи.
Ты  безнадежен,  даже  если  б  я  любила.
С  тобою  хорошо,  но  лучше  без  тебя.  
Прости.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556062
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 31.01.2015

НАЙБІЛЬША ТАЄМНИЦЯ ФЕЙ (уривок)

НАЙБІЛЬША    ТАЄМНИЦЯ      ФЕЙ

Звичайно,  у  фей  є  таємниці.  Кожна  з  них  сама  по  собі  таємниця.  Жителі  Країни  Дерева  Ді  достеменно  знали  лише  про  вечірні  посиденьки  фей.  Хоча  так  було  не  завжди.
Раніше  феї,  як  зараз  кицьки,  жили  з  людьми  разом.  Їли  вони  квітковий  нектар,  тому    будинки,  де  люди  мали  свою  фею,  потопали  у  квітах.  Взимку  феї  ласували  медом  та  варенням.  Але  головне,  що  було  потрібне  феям  –  прозорий  дорогоцінний  камінь.  Він  давав  феям  силу.  Щоб  завести  фею,  треба  було  прикрасити  дім  квітами  та  виставити  звечора  на  підвіконня  смарагд  або  бурштин,  залежно  від  того,  які  чарівні  послуги  ви  хотіли  отримати.  А  зранку  там  вже  сиділа  фея  та  усміхалася  вам.  Якщо  фея  не  з’являлась  за  три  дні,  дорогоцінний  камінь  треба  було  продавати,  бо  це  означало,  що  у  вас  не  добре  серце,  а  таким  людям  а  ні  феї  не  допомагають,  а  ні  дорогоцінні  камені  щастя  не  приносять.
Феї  так  і  називалися,  за  каменями.  Кришталеві  доглядали  за  порядком  у  домі  та  носили  білі  сукенки.  Рожеві  сукні  мали  аметистові  феї,  вони  відповідали  за  здійснення  мрій  та  виконання  обіцянок.  Зелене  вбрання  було  у  смарагдових  фей,  які  допомагали  хворим.  Аквамаринові  феї  в  блакитних  сукнях  захищали  мандрівників.  Бурштинові  в  жовтих  допомагали  навчатися.  Яхонтові  феї  носили  червоне  вбрання  і  допомагали  виховувати  дітей.  Діамантові  феї  носили  сукенки  з  блискітками  і  давали  розумні  поради  на  всі  випадки  життя,  крім  тих,  які  стосувалися  грошей.    Феї  принципово  були  проти  жадібності  та  любовних  чар.  Все,  що  вони  могли  зробити,  –  допомогти  зустріти  людину,  а  далі  –  сам  закохуй,  причаровуй.
Все  було  чудово,  але  настав  день,  коли  феї  кинули  людей  напризволяще.  І  допомагають  їм  тепер  лише  іноді  та  потай.
То  був  тяжкий  засушливий  рік,  квітів  було  мало,  на  полях  сохла  городина.  Бідні  люди  дуже  потерпали  від  того  і  тому  тільки  погодилися  приманити  фей  для  одного  дуже  жадібного  та  огидного  зовні  чоловіка.  Звали  його  Огур,  жив  він  у  великому  кам’яному  будинку,  схожому  на  фортецю.  Він  мав  стільки  грошей,  що  міг  купити  все,  що  втрапляло  йому  на  око.  Феї  відмовлялися  йому  служити,  хоча  в  нього  була  ціла  скриня  дорогоцінного  каміння.  А  захотілося  тому  Огуру,  щоб  покохала  його  довгокоса    Еда,  дівчина  неземної  краси  та  лагідної  вдачі.  Вона  продавала  розмальовані  горщики,  які  робила  разом  з  малим  братом,  а  батьки  їхні  давно  померли.
Багато  хлопців  мріяли  про  Еду,  та  вона  всім  відмовляла.  Казала,  що  спочатку  повинен  підрости  малий.
Серед  тих,  хто  намагався  отримати  руку  Еди    був  і  Огур,  він  привіз  до  Еди  купу  подарунків  для  неї  та  її  брата,  але  отримав  відмову,  як  і  усі.  Тоді  замислив  він  чорну  справу:  умовив  голодних  бідних  людей  приманити    фей,  та  віддати  їх  йому  в  обмін  на  дві  золоті  монети  за  кожну.  Йому  принесли  багато  фей,  десь  близько  сотні.  Половина  з  них  були  діамантові.  Камінці    бідним  людям,  звичайно,  дав  Огур  і  отримав  їх  назад  разом  з  феями.  Жадібний  Огур  навіть  не  всі  гроші  віддав  тим  бідним  людям,  кому  одного  золотого  дав,  кому  срібну  монету.  То  казав,  що  фея  якась  квола,  то  що  не  дуже  гарна,  одним  словом,  прискіпувався.  Усіх  фей  Огур  закрив  у  підвалі  і  сказав,  що  не  відпустить,  доки  Еда  не  стане  його  дружиною.  Феї  посиділи  в  підвалі  два  дні  й  три  ночі  та  погодились  виконати  його  бажання.
Еда  сама  прийшла  до  нього  у  двір,  вклонилася  йому  низенько  й  попросила  вибачення,  що  відмовила  такому  доброму  та  гарному  юнакові.  Огур  відразу  фей  відпустив  і  справив  гучне  весілля.  Еда  була  вбрана,  як  королівна,  вона  роздавала  їжу  бідним  людям,  а  ті  плакали  від  того,  що  бачили  таку  незугарну  пару.  А  найбільше  плакав  її  малий  братик,  плакав  та  просив  придивитися,  за  кого  вона  йде  заміж.  Але  Еда  повторювала  знов  і  знов:
-  Мій  наречений  найгарніший  та  найдобріший  за  всіх.
Феї  лютували,  але  не  могли  порушити  свого  слова,  бо  тоді  вони  б  були  б  не  кращі  від  Огура,  а  він  з  них  слово  взяв,  не  розказувати  нікому  правди.  І  зробили  феї  так,  щоб  всі  люди  забули,  як  їх  можна  було  приручити.
Пройшли    роки,  брат  Еди  виріс  і  став  моряком.  
Одного  разу  зустрів  він  в  далекому  порту  жінку  з  синім  волоссям  і  розказав  їй  про  зачаровану  сестру.  Тій  історія  дуже  не  сподобалась,  і  приїхала  вона  під  виглядом  нареченої  брата    у  те  село,  де  жив  Огур  з  Едою,  а  дітей  в  них  не  було.  
Тільки  зайшла  чарівниця  в  дім,  відразу  все  зрозуміла.  Зняла  вона  хустку,  яка  ховала  її  синє  волосся,  розчесала  його  черепаховим  гребінцем,  засяяло  волосся  ярим  світлом,  і  сказала  чарівниця:
-  Розвіюю  чари  фей!  
Огур  впав  навколішки  та  закричав:
-  Вибач  мені,  Едо!  Вибач  мені,  кохана  дружинонько!
А  та  мовчала,  мов  води  в  рот  набрала.  Брат  став  дякувати  чарівниці  та  питати,  чого  вона  хоче  за  таку  велику  послугу.
-  Хочу,  щоб  пішов  за  мною  по  світу,  та  робив  все,  що  скажу  три  роки,  -  відповіла  чарівниця.
-  Я  з  радістю,  -  погодився  юнак,  і  пішли  вони  вдвох.
А  коли  повернувся  він  додому,  засмаглий,  змужнілий  та  с  тугою  в  очах,  то    побачив,  що  Еда  так  і  живе  з  Огуром,  хоч  чари  розвіялися.  Лише  заставила  його  роздати  всі  багатства  бідним  людям.  Сидять  вони  в  старенькій  хижці  Еди,  ліплять  горщики  та  розмальовують  чудернацькими  квітами.
http://www.proza.ru/avtor/ewaewaewa    тут  вся  казка

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556056
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.01.2015

Дзеркальний дракон (уривок)

Високо  в  горах  колись  було  багато  драконів,  золотих  та  сріблястих.  Оце  так  було  видовище,  коли  вони,  виблискуючи  на  сонці,  кружляли  між  хмарами!  Жили  дракони  в  печерах,  до  людей  ніякого  діла  не  мали,  але  почали  їм  дошкуляти  Жадібні  Мисливці.  Вони  приходили  гуртом  та  приносили  повні  руки  усіляких  причандалів  для  полювання,  від  рушниць  до  заклинань  на  старовинних  пергаментах.  Мисливці  винищували  чарівних  істот  по  одному  у  їхніх  печерах,  бо  потрібна  їм  була  золота  та  срібна  луска,  що  прикрашала    спини  драконів.  Відтак  дракони  знялися  і  полетіли  шукати  іншого  місця  для  життя,  окрім  тих,  хто  мав  дитинчат.
Дракон,  про  якого  йде  мова,  мав  золоту  маму  та  сріблястого  тата,  які  дуже  його  любили  та  піклувалися  про  нього,  адже  він  був  ще  занадто  малий,  щоб  виходити  з  печерки.  
-  Наш  малюк  такий  гарний,  сріблястий,  як  я,  -  радів  татко-дракон.
-  Не  хотілось  тебе  розчаровувати,  любий,  та  у  нас  дівчинка,  і  вона  золота,  як  мама,  -  усміхнулась  драконячою  посмішкою  його  дружина.
-  Ось  я  піду  ще  подивлюся,  -  поліз  татко  до  печерки.
-  Ну  що?
-  Дівчинка,  але  срібляста.
Здивувалась  мама  і  полізла  й  собі  перевіряти.  І  так  вони  сперечались  півдня,  а  потім  витягли  бідне  дитинча  на  білий  світ,  та  мало  не  загубили,  бо  як  тільки  дракончик  опинився  на  траві,  одразу  став  смарагдовим.
-  Як  таке  могло  статися?-  запитав  тато  у  мами.
-  Можливо,  я  дуже  переймалася  тим,  що  знайдуть  мисливці  нашу  дитинку,  і  вона  народилася  такою  непомітною  на  тлі  трави.
-  Вона  дзеркальна,  тому  мені  здається  сріблястою,  а  тобі  –  золотою,  -  здогадався  тато-дракон.
-  Це  добре  чи  погано?-  запитала  мама.
-  Поживемо  –  побачимо,  -  відповів  татко.
Але  так  сталося,  що  Жадібні  Мисливці  забрали  дитинча  в  полон,  і  не  вберегла  дзеркальна  луска.  Та  хоч  залишилося  живим,  бо    не  мало  на  собі  золота  та  срібла.
Мисливці  продали  малого  дракончика  до  зоопарку  при  дворі  заморського  султана.  До  золотої  клітки  причепили  напис  про  те,  що  сидить  в  ній  страхітливий  людожер  Дзеркальний  дракон  з  Високих  гір.
Мала  сумувала  за  батьками  та  рідними  горами,  але  ніхто  того  не  помічав,  усі  з  острахом  підходили  до  клітки.  Люди  вірили  в  плітки  про  драконів,  тому  бачили  лише  те,  чого  боялися.
-  Дивись,  які  в  нього  пазурі!
-  А  хвіст  який  страшний!
Дівчинка-дракон  тільки  тяжко  зітхала,  а  вони  знову  за  своє:
-  Зітхає,  бо  не  може  нас  з’їсти!  
Дракончик  їла  в  них  на  очах  свої  улюблені  ромашки,  але  відвідувачі  кричали:
-  Прикидається!  Хоче  обдурити  нас!
Та  одного  разу  підійшов  до  клітки  малий  хлопчик,  він  не  вмів  читати,  тому  відразу  зрозумів,  що  перед  ним  добра  істота.  Хлопчик  проліз  між  ґратами,  бо  був  надзвичайно  худеньким,  і  почав  гратися  з  драконячим  хвостом.  А  коли  він  помітив,  що  віддзеркалюється,  то  почав  так  дзвінко  сміятися,  що  прибігли  слуги  й  завмерли,  немов  вкопані.
Син  султана,  Аскер,  єдиний  та  довгоочікуваний,  був  вертлявим  непосидючим  хлопчиком,  тому  він  часто  втікав,  пролізаючи  через  найменші  шпаринки.  Його  зазвичай  швидко  ловили,  але  він  навчився  так  прудко  бігати,  що  досяг  аж  до  клітки.  Уявіть  собі  почуття  тих  охоронців  та  няньок,  які  знайшли  маля  в  обіймах  дракона!
Відтепер  малий  Аскер  приходив  до  клітки  щодня  і  грався  досхочу,  бо  його  батькові  дуже  була  до  вподоби  думка  про  те,  що  його  син  приручив  страшного  дракона.  
Від  довгого  спілкування  Дракон  і  Аскер  почали  добре  розуміти  один  одного.  Точніше  кажучи,  малий  почав,  бо  дракони  мають  таке  вміння  –  розуміти  всі  мови.
Дівчинка-дракон  розказала  все,  що  знала  своєму  другові.  Він  став  єдиною  людиною,  яка  так  багато  знала  про  драконів.  Коли  він  виріс,  то  написав  про  них  наукову  книжку,  а  не  став  великим  воїном,  як  мріяв  його  батько.  Він  знав  навіть,  чому  так  сталося,  що  з’явився  Дзеркальний  Дракон.
Виявляється,  дракони  розуміють,  про  що  говорять  батьки  ще  до  народження.  Мала  знала,  що  татко  хотів,  аби  вона  була  сріблястою,  а  мама  –  золотою.  Отож,  щоб  догодити  їм  обом,  вона  вирішила  стати  дзеркальною,  і  ось  так  склалася  її  доля.  
Коли  Аскер  підріс,  то  відкрив  важкі  засуви  на  дверцятах  клітки,  як  тільки  зміг  це  зробити.  Він  був  вже  достатньо  дорослим,  щоб  розуміти,  що  ані  дружба,  ані  любов  не  сумісні  з  кліткою,  навіть  золотою.

«Коли  тебе  не  розуміють,  то  як  клітка»,  -  подумала  Мар’яна,  коли  дочитала  казку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555784
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.01.2015

100 островов в тумане

                                                                     1
Если  вы  думаете,  что  нет  ничего  скучнее,  чем  мытьё  полов,  спешу  вас  заверить,  что  вы  ошибаетесь.  Я  отношусь  к  этой  части  своей  работы  как  к  искусству,  как  к  таинству,  если  вам  будет  угодно.  Конечно,  в  крупных  космопортах  мытье  полов  в  залах  ожидания  полностью  автоматизировано,  а  на  нашей  маленькой  станции  на  окраине  Большой  Земли  дежурный,  то  бишь  я,  выполняет  всю  работу  сам.  Я  продаю  билеты,  веду  отчетность,  поддерживаю  чистоту  в  зале  и  вокруг  посадочной  вышки.  Пассажиры  у  нас  бывают  не  часто,  поэтому  мытье  полов  –    это  основное  мое  занятие.  Приспособлений  и  средств  для  уборки  у  меня  гораздо  больше,  чем  необходимо,  что  радует  глаз  в  кладовой  и    позволяет  начать  ритуал  уборки    с  тщательно  продуманного  выбора.
Пол  должен  сиять,  подчеркивая  своим  безупречным  видом    престижность  космоперелета,  самого  надежного  и  дорогого  способа  передвижения.  Наш  пассажир  вверяет  свою  жизнь  не  какому-то  водителю  вездехода,  а  космолетчику.
Вы  же  слыхали,  что  это  за  ребята.  Попробуй    стать  одним  из  них!  Уровень  интеллекта  и  здоровья  должен  быть  на  высоте,  простите  за  каламбур.  Элита,  одним  словом.  
Вот  теперь  мой  пол  в  надлежащем  виде.

Я  вам  не  надоедаю  разговорами?    Замечательно…  Может,  еще  чаю  или    желаете  посмотреть  фильм  какой-нибудь?  Ах,  вы  сами  режиссер?  Понимаю,  понимаю,  ничего  нового    вы  не  увидите.  

Историю?  Могу,  конечно.  Я  полировать  буду  блестящие  детали  бархаткой,  вас  не  раздражает?

Про  мальчика  вам  расскажу.  Лет  шестнадцати.  Вихрастый  такой  мальчишка,  с  конопушками,  умными  глазами,  ловкий  и  длинноногий.  Назовем  мы  его  другим  именем,  вам  ведь  нужна  интересная  история,  не  так  ли?  Пусть  его  звали  Васятка.

Лучше  Джонни  или  Петер?  Вам  виднее,  пусть  будет  Джонни.
Джонни  жил  не  на  Большой  Земле,  как  мы  с  вами,  а  на  одном  из  оторванных  материков.  Трущобы  на  развалинах  цивилизации…  Догадываетесь,  что  жизнь  там  не  сахар.    Кто  рылся  по  заброшенным  городам  в  поисках  полезных  для  жизни  вещей,  кто  пытался  выращивать  в  бедной  почве  под  вечно  затянутыми  тучами  небом      скудные  посевы,  а  кто  бродяжничал,  пытаясь  отнять  у  других  их  жалкие  припасы.  Мать  Джонни  выращивала  морковь.  Самые  крупные  корнеплоды    были  в  палец  толщиной,  их  носили  на  рынок  выменивать  на  другие  продукты.  Джонни  помогал  матери  на  поле  или  сидел  с  пятилетней  сестрой.  Места  такие,  понимаете,  детей  без  присмотра  не  оставляли.  Как  и  поля.  Приходилось    их  охранять,  днем  и  ночью.Джонни  тоже  ходил.  С  радостью,  особенно  днем.  Там,  на  вышке  с  колоколом,  можно  было  почитать  спокойно.  Книги  он  брал  в  библиотеке,  люди  договорились  книги  не  уничтожать,  а  собирать  всем  миром.  Из  них  он  многое  узнал  о  жизни  до  войны.  Конечно,  знания  бесполезные.  Какая  разница,  как  было,  если  теперь  так  уже  не  будет.  Не  будет  солнца  вдоволь,  разве  что    в  перелетах  над  тучами  можно  на  него  посмотреть.  Не  будет  разных  стран,  языков.  Зато  и  войн  не  будет.  Дорогой  ценой,  но  люди  поняли,  какую    опасность  они  несут.
Больше  всего  он  любил  читать  о  космолетчиках,  тех,  кто  летал  на  орбитальные  станции,  Луну  и  близлежащие  планеты.  Теперь,  конечно,  на  другие  планеты  не  летают,  не  до  жиру,  быть  бы  живу.
Отец  у  него  погиб  на  войне,  много  космолетчиков  тогда  погибло.  А  сейчас  их  всего  сто.  Великая  Сотня.  Попасть  в  школу  космолетчиков  трудно,  но  еще  труднее  стать  ими.  Можно  всю  жизнь  прождать  в  летчиках,    а  они  выше  туч  не  поднимаются.  Солнца  и  не  нюхали.  Среди  космолетчиков  встречались  не  только  жители  Большой  Земли.  Был  оторванным  материкам  шанс  предоставлен,  небольшой,  но  был.  Всех  желающих  невозможно  было  приютить  на  цивилизованной  территории,  но  герои  нужны  были  всегда.  И  поэтому  возникла  идея  ста  островов.
Ничего  не  слышали  об  этом?  Это  не  удивительно.  Давно  это  было.  Да  и  люди,  которые  прошли  через  сто  островов  на  Большую  Землю,  не  любят  афишировать  свое  происхождение.  Большинство  из  них  достигли  немалых  высот.  Но,  в  основном,  стремились  в  космолетчики.  Сто  островов  –  пропуск  в  Великую  Сотню.  Не  в  саму,  конечно,  но  в  летную  школу  без  экзаменов  брали,  понятное  дело.  Об  этом  каждый  оборванец  знал  на  оторванных  землях.  И  даже  девчонки.  Ведь  среди  космолетчиков  и  женщины  попадаются,  редко,  но  тем  не  менее.  Но  девчонки  через  сто  островов  прорваться  не  пытались,  видимо  инстинкт  самосохранения  у  них  сильнее.  Гиблое  это  дело.
Вот  и  мать  Джонни  слышать  не  хотела  ни  про  острова,  ни  про  космолетчиков.
-  Побойся  Бога,  -  говорила  она.  –  На  кого  ты  нас  оставишь  с  сестрой?  Мы  умрем  голодной  смертью  без  тебя.  А  подрастет  сестра,  кто  ее  от  бродяг  защитит?
Про  то,  сколько  парней  не  прошло  и  погибло  уже  на  первом  острове,  она  даже  не  говорила.  Знала,  это  Джонни  не  остановит.  Был  он  молод,  горяч  и  уверен  в  своей  ловкости.  Тем  более,  что  ходил  он  к  старику-китайцу  тренироваться.  Изучал  тайцзи-цюань,  древнее  боевое  искусство.  А  еще  учился  ходить  по  шесту  на  высоте.
Китаец  жил  в  хижине,  недалеко  от  бездонной  пропасти,  разделяющей  пространство  нищеты  и  острова,  дающие  смельчакам  шанс.  Собственно,  это  и  не  острова  были,  а  вершины  гор,  которые  опустились  при  движении  земной  коры  вниз  и  образовали  причудливую  цепь  утесов,  разделенных  глубокими  обрывами.  Вокруг  видневшихся    вершин  обычно  всегда  клубился  туман,  что  и  придавало  им  сходство  с  островами,  а,  когда  он  слегка  рассеивался,  можно  было  увидеть,  что  между  ними  проложены  мосты.  Но  первый  мост  разрушили  местные  жители,  чтобы  меньше  парней  погибало.  Ведь  на  острове  жил  страж,  он  владел  искусством  рукопашного  боя  и  сбрасывал  в  пропасть  безумцев,  осмелившихся  вступить  с  ним  в  бой.

Нет,  его  не  надо  было  побеждать.  Нужно  было  продержаться  десять  минут.  И  он  тебя  пропустит.  Только  это  очень  много.
Поэтому  старый  китаец  поселился  у  обрыва,  чтобы  как-то  уравнять  шансы,  но  учиться  у  него  было  столь  тяжело,  что  мальчишки  быстро  разбегались,  утирая  слёзы  кулаком.  Китаец  был  требовательным,  жестким  и  насмешливым.
Джонни  не  сбежал.  Он  был  одержим  мечтой  –  стать  космолетчиком,  как  отец.
И  однажды  рано  утром  он  поцеловал  спящую  сестру  и  ушел,  пока  мать  не  вернулась  с  ночного  дежурства  на  поле.  Он  перекинул  через  пропасть  давно  заготовленный  длинный  шест  и  ловко  перебрался  по  нему  на  первый  остров,  помогая  себе  сохранить  равновесие  с  помощью    веера.
Извините,  мне  надо  ответить  на  сообщение,  компьютер  зовет.

Что?  Ах,  нет.  Не  то  чтобы  победил.  Он  и  не  дрался.  Когда  мальчишка  перебрался  на  остров,  он  немного  занервничал  и,  как  учил  его  учитель,  решил  сделать  свою  любимую  форму,  чтобы  успокоится.  Формой  в  тайцзи  называют  определенную  последовательность  боевых  движений  выполняемых  в  медленном  темпе  в  созерцательном  настроении.  Когда  он  закончил,  то  увидел,  что  за  ним  из-за  камня  наблюдал  мужчина  свирепого  вида.  Джонни  поклонился  противнику  перед  поединком,  как  заведено  у    воинов,  а  тот  поклонился  ему  в  ответ.  А  потом  протянул  руку  в  сторону  моста,  и  даже  некое  подобие  улыбки  промелькнуло  у  него  на  лице.

Да,  пропустил  без  боя.  А  что  вас  удивляет?    Изящество  формы  продемонстрировало  ему  уровень  владения  дисциплиной.  Бой  без  боя  –  высшее  из  достижений  воинского  искусства.

Что  было  на  следующих  островах?  На  некоторых  –  ничего.  Голые  камни,  требовавшие  ловкости.  И  не  более.  Но  на  одном  из  больших  островов  Джонни  увидел  здание,  на  пороге  которого  стоял  старик  с  белой  бородой.  Он  назвался  Смотрителем,  показал  свою  станцию,  приборы,  за  которыми  надо  было  следить,  маленький  огород,  на  котором  Джонни  поразила  морковь,  она  была  огромной,  в  три  пальца  толщиной.  Остров  находился  очень  высоко,  и  иногда  солнце  прорывалось  сквозь  тучи.  Здесь  Джонни  погостил  пару  дней,  отъелся  и  отоспался  у  радушно  гостеприимного  старичка.  
-  Оставайся,  Джонни,  -  предложил  он  ему  как-то,  подставляя  белую  бороду  лучам  нечаянно  выглянувшего  солнца.  –  Будешь  моим  помощником,  а  затем  преемником.  Работа  не  пыльная,  а  впереди  –  опасные  препятствия.
-  Спасибо  Вам  за  все,  но  у  меня  мечта.  Я,  как  папа,  должен  стать  космолетчиком.
-  Воля  твоя,  -  ответил  погрустневший  старик  и  собрал  Джонни  припасов    в  дорогу
Один  из  островов  оказался  заповедником.  Каким-то  чудом  в  озере  сохранилась  рыба.  Вы,  наверное  пробовали,  очень  дорогой  деликатес.  Остров  был  самым  большим  из  всех.  Ихтиолог,  так  называлась  профессия  девушки,  которая  встретилась  Джонни.

Да,    красивая.  Знаете,  такой  неброской  красотой.  Смотришь  –  не  насмотришься.  Глаза  у  нее  были  удивительные.  Синие-синие.  Только,  на  этом  история  и  закончится,  потому  что,  смотрите  на  табло:  ваш  рейс  прибывает.  Приятно  было  поговорить…

Как  отказываетесь?  Историю  дослушать?  Хозяин  –  барин.  Но  вам  в  копеечку  влетит  сдать  билет.  Я  столько  за  год  зарабатываю.  Все  равно?  Как  знаете,  на  следующий,  значит…  У  нас  три  часа  времени.  Я  вот,  что  думаю,  надо  вас  обедом  накормить.  Пассажиров  проведу  и    поедим,  у  нас  хороший  выбор,  да,  стандарты  выдержаны.

                                                                       2

У  меня  к  тому  времени  продукты  кончились,  и  я  живому  человеку,  ой,  как  обрадовался.  Да  вы  ешьте,  ешьте,  все  свежее,  я  сам  слежу  за  этим.
Так  вот  она  меня  накормила,  спать  уложила  в  чистую  постель,  я  впервые  узнал,  какое  это  наслаждение.  Нюхал,  знаете,  даже.  Пахло  так  умопомрачительно  свежестью.  У  смотрителя  я  в  гамаке  спал,  по-походному,  а  дома  на  тюфяках,  набитых  высушенной  морковной  ботвой.
Потом  она  мне  остров  свой  показала,  большой,  за  час  не  обойдешь.  Она  так  радовалась  мне,  говорила,  мол,  работу  очень  свою  любит,  но  по  общению  человеческому  истосковалась.  Каждый  день  уговаривала  остаться,  то  помочь  просила,  то  погода  не  та.  Так  я  прожил  у  нее  целый  месяц.
Но  все  же  я  ушел.  

Что  было  между  нами?  Теперь  я  понимаю,  что  любовь.  А  тогда…  За  руки  держались,  целовались.  Два  раза.  Один  раз  в  дождь  под  деревом.  Почему  так  дождь  на  людей  влияет?  Испугались  мы  тогда  здорово.  Я  впервые  целовался,  а  она  оттого,  что  старше  меня  была.  Лет  на  пять,  может  чуть  больше.  
А  второй  раз,  когда  уходил.  Обняла  меня  и  дрожит  на  ветру,  я  подбородком  в  волосы  ей  уткнулся  и  молчу.  Не  потому,  что  слов  нет,  а  чтобы  голос  предательски  не  дрогнул.  Стояли  долго,  время  словно  остановилось.  Я  чуть  было  не  остался,  а  потом  фотку  папину  вспомнил,  в  форме.  И  подумал,  что  он  так  тоже  от  мамы  на  войну  ушел.  Поцеловал  я  ее,  решительно,  не  стесняясь,  и  ушел,  не  обернулся.
 
Конечно,  дурак.  Конечно,  искал.  Не  нашел,  как  в  воду  канула.  С  острова  ушла.  И  никакой  тебе  нигде  информации.

Выпить?  Есть.  Стандарты  соблюдаем.  Тоник  не  надо?  Мне  нельзя,  я  на  работе.  Я  чокнусь  соком.  Ваше  здоровье.  

Можно  было  бы  долго  еще  рассказывать  про  путешествие  по  островам,  да  не  интересно  это  никому,  островов  теперь  ведь  нет.  Канули,  как  говорится,  в  Лету.  Сдвиг  шельфа  продолжался,  оборвались  мосты,  обрушилась  в  бездну  хижина  старого  китайца.  Люди  ушли  жить  в  другие  места.  Об  этом  я  узнал,  когда  вышел  из  госпиталя.  Таким  образом,  я  оказался  последним,  кто  прошел  через  сто  островов.  Но  не  последним,  принятым  в  летную  школу    без  экзаменов.  Формально  я  такое  право  имел,  но  кое-чего  не  хватало.  Того,  что  осталось  в  госпитале.  Мне  ампутировали  руку.
Это  протез,  смотрите,  как  хорошо  сделан,  я  и  так  могу  и  этак,  и  в  глаза  не  бросается,  только  мечта  моя  накрылась  медным  тазом.  Вот  так  то.  Повредил  я  руку  на  одном  из  нижних  островов,  там  пекло  просто  было,  жара  от  лавы,  которая  сочилась  со  дна  бездны.    Обрушился  камень  с  верхушки  скалы,  когда  я  ящерицу  ловил,  от  усталости  бдительность  потерял.  Банальная  гангрена.
Чтобы  поближе  к  мечте  быть,  устроился  работать  сюда.  Вот  уже  двадцать  лет,  как  сыт,  одет  и  хоть  кому-то  нужен.  Эта  работа  –  все,  что  у  меня  есть…  Да  только  мысли  одолевали,  о  том,  как  там  мои.

Нет,  свою  семью  не  создал.  Запала  мне  в  душу  Эля,  ихтиолог.  Забыть  ее  не  смог.  Все  мне  женщины  не  такие,  не  волнуют,  знаете  ли.  А    они  тоже  обо  мне  говорят,  что  скучный  я,  только  о  космоперелетах  и  могу  говорить.
Извините,  отлучусь,  на  минутку,  прибывает  сто  сорок  восьмой,  пассажиров  не  предвидится,  только  груз,  я  мигом.

Вот  и  все.  Осталось  рассказать  совсем  немного.  Однажды,  вот  как  сегодня,  прибыл  грузовой,  я  у  лифта,  как  положено  стою,  и  вдруг  команда  выходит,  весь  экипаж.  Чего  им  понадобилось  в  нашей  богом  забытой  дыре,  мне  не  известно.  Смотрю  я  на  них,  и  сердце  мое  замирает  от  восторга,  как  обычно,  при  виде  космолетчиков.  Среди  них  девушка  молодая,  на  мать  мою  похожа  до  рези  в  глазах,  только  высокая  очень,  вровень  с  парнями.  А  тут  ее  как  раз  по  имени  назвали,  и  я  повторил,  как  эхо:  
-  Нора…  
Она  обернулась,  все  еще  улыбаясь.  
-  Мышонок,  -  позвал  я  ее  домашним  прозвищем,  и  ее  улыбка  угасла.
Сели  мы  в  баре  с  ней  вдвоем,  она  рассказала,  что  переехали  они  на  новое  место  жить,  да  не  сложились  там  у  матери  отношения  со  старшим  в  деревне.  И  когда  Нора  подросла,  стал  этот  грубый  старикашка    её  преследовать.  Пряталась  она  от  него  на  развалинах  города,  и  тут  Норе  повезло  –  грузовой  корабль  совершил  аварийную  посадку.  Спряталась  она  в  трюме  и  так  попала  на  Большую  Землю.  А  затем  сделала  все  возможное,  чтобы  стать  космолетчиком,  забрать  мать  на  Большую  Землю  и  утереть  мне  нос.  И  ей  это  удалось.

Да,  вы  правильно  меня  поняли.  Она  возненавидела  меня  за  то,  что  я  бросил  их,  родных  людей,    и  обрек  на  лишения  ради  глупой  эфемерной  мечты.  
-  Папа  умер  давно,  а  мы  нуждались  в  тебе!  -  повторяла  она,  и  слова  ее  как  камни  обрушивались  на  меня.  
-    Меня  тешила  мысль,  что  я  украла  твою  мечту,    и  только  так  я  могла  помочь  маме.
Я  не  знал,  что  ей  ответить,  и  сказал  лишь,  что  хотел  бы  увидеть  маму.
-  Смотри,  -  сказала  она  и  включила  айфон.
На  экране  появилась  сухонькая  старушка  в  клетчатом  платье,  я  не  сразу  понял,  что  это  мама.  Она  что-то  бормотала,  Нора  прибавила  звук,  и  я  понял,  что  она  зовет  меня  по  имени.  В  руках  она  теребила  мою  детскую  игрушку,  маленькую  потертую  лошадку.
-  Вот  такой  я  ее  нашла,  когда  смогла  приехать.  Она  меня  не  узнавала.  Все  время  звала  тебя.  Я  забрала  ее  на  Большую  Землю,  поместила  в  дорогую  клинику,  но  врачи  не  смогли  помочь  ей.  Она  умерла,  так  и  не  поговорив  со  мной.  
Я  знала,  что  ты  жив,  но  врачи  говорили,  что  зовет  она  тебя  тогдашнего,  шестнадцатилетнего,  и  встреча  со  взрослым  сыном  только  повредит  ей.
Она  сказала  мне  все  это  и  ушла.  Прошло  уже  полгода,  а  я  все    вспоминаю  ее  и  маму.  Раньше  у  меня  была  слабая  надежда,  что  я  их  найду.  А  теперь  ее  нет.  Вот  такая  нелепая  история  моей  жизни.  Без  хеппиэнда.  Не  думаю,  что  вам  она  пригодится  как  режиссеру…  Извините,  что  потратили  на  меня  свое  время.

Помочь  мне?  Чем  вы  могли  бы  мне  помочь?  Разыскать  Элю?  Может  быть,  она  помнит  меня.  Наши  вечера  у  озера,  плеск  рыбы,  переплетенные  пальцы…  
Я  понимаю,  какие  у  вас  связи.  Я  вас  узнал,  конечно.  

Это  вполне  возможно?  Если  она  не  в  счастливом  браке…

Конечно,  я  не  против  того,  что  вы  используете  мою  историю…

                                                                       3

Напарник  пришел  сменить  его  не  один,  а  с  молодым  мужчиной  с  залысинами.
-  Сдавай  смену,  чудило,  ты  уволен.  Этот  вот,  новенький,  стажер,  вместо  тебя.  Ну,  что  ты  уставился?  Я  тебе  сколько  раз  говорил,  эти  твои  игры  с  воображаемым  собеседником  ни  к  чему  хорошему  не  приведут.  Я-то  знаю,  что  ты  нормальный,  так,  прикалываешься  со  скуки.  Но  начальству,  сам  знаешь,  виднее.  Волнуются  они  там,  сегодня  у  тебя  воображаемый  друг,  а  завтра  ты  диверсию  устроишь.  А  космоперевозки  –  это  солидная  фирма,  вот  служба  безопасности  посмотрела  видеонаблюдение  твоего  дежурства  и  …  Одним  словом,  собирай  вещички,  освобождай  жилье  и  вали  без  выходного  пособия.  

Я  собрал  вещи  и  вышел  на  улицу.  Идти  было  некуда.  Впереди  не  было  ни  мечты,  ни  цели.  Пронзительно  захотелось  домой,  но  ста  островов  больше  нет  и,  значит,  дороги    назад  тоже.  А  налево  или  направо  герои  ходят  только  в  сказках.  А  моя  история  на  сказку  совсем  не  похожа.    Да  и  герой  с  меня  никакой…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555782
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 30.01.2015

Пресыщенность фатума

Пресыщенность  фатума  –  горе  безродных.
Безумные  речи  безумных  цариц.
Небрежные  грозди  чернеющих  воен.
Зазубрины  поздних  решений  и  притч.
Изломанность  линий  полотен  не  спетых.
Нетронутых  нотных  листов  монолит.
Неслышны  уходы  поэтов  великих,
и  ропот,  и  лепет  забытых  молитв.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555583
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.01.2015

Тот

ТОЙ,  ХТО  ЗНАЄ    ВСЕ  …  (уривок)
Я  існую…
Коли  той,  кого  ви  називаєте  Богом,  створив  світ,  небо,  землю  та  величезну  кількість  всього  на  ній,  він  задумався  про  те,  як  багато  треба  буде  запам’ятовувати.  І  відтак  створив  мене,  такий  великий  записник.
Спочатку  я  не  мав  форми,  але  ж  я  знав  все.  І  тому  став  час  від  часу  розважатися  тим,  що  набував  різних  форм.  Бог  з  того  дуже  тішився,  бо  я  був  єдиною  несподіванкою  для  нього.  Я  ставав  леопардом,  коли  хотів  побігати,  соколом,  коли  хотів  політати,  кам’яною  брилою,  коли  хотів  відпочити.
Якщо  мені  потрібне  було  товариство,  я  роздвоювався,  або  розтроювався.
Я  виконував  всі  доручення  Бога,  та  в  мене  залишалося  багато  вільного  часу.  Підглядаючи  за  людьми,  я  впевнився  у  тому,  як  мало  використовують  вони  знання  в  своєму  житті,  хоча  б  ті,  які  їм  були  доступні.
 Водночас  я  завжди  дивувався  тому,  як  сміливо  вони  живуть,  не  будучи  впевнені    ані  у  чому.  Засинають,  не  знаючи,  чи  прокинуться.  Закохуються,  не  знаючи,  чи  почують  «так»  від  коханої  людини,  заводять  дітей,  які,  можливо,  покинуть  їх,  старих,  напризволяще,  або  помруть  раніше  від  них.  Хоча  рідко,  але    таке  траплялося.
-  Боже,  я  хочу  мати  жінку,  -  якось  сказав  я.
-  То  зроби  собі  хоч  десять,  -  відповів  Він  мені.
-  Хочу  справжню,  щоб  була  не  частиною  мене,  а  моєю  протилежністю.  І  щоб  я  не  знав  хоч  щось  у  ній.
-  Ти  ж  знаєш,  що  це  неможливо.
-  Знаю,  тому  прошу  твого  шановного  втручання.
-  Але  ж  тоді  тебе  треба  буде  називати  Той,  хто  знає  все,  крім  своєї  жінки.  Це  якось  задовго  і  з  претензією.  
-  Ми  могли  б  ставити  три  крапки:  Той,  хто  знає  все…  Скорочувати.
-  Ну,  хай  так  і  буде,  але  ти  повинен  придумати  щось  таке,  щоб  мене  здивувало,  -  відповів  Бог  і  пішов  собі  в  своїх  справах.  –  Тричі!  –  додав  він  озирнувшись.
Я  придумав,  як  запхати  все,  що  я  знаю,  у  карти,  руни  та  інші  різновиди  ворожіння,  а  також  науку  астрологію.
-  Дивись,  Боже,  я  дав  людству  можливість  передбачувати  шляхи  твої,  -  гордовито  сказав  я.
-  Це  все  –  одне.  Іди  ще  два  дива  придумай.
Наступного  разу  я  придумав  сни  і  сновидіння,  а  до  того  їх  не  було.  І  сказав  я  Богові:
-  Кожна  людина  тепер  має  свій  світ  в  собі,  він  завжди  з  нею  і  відібрати  його  неможливо.
-  Непогано,  це  мене  розважить,  то  йди  придумуй  щось  третє,  що  не  дасть  мені  нудьгувати.  
Я  розлютився  і  придумав  Диявола,  бо  на  те  була  Божа  воля.  Відтепер  Богові  не  стало  часу  нудьгувати,  а    серед  людей  народилася  дівчинка  з  надмірною  цікавістю,  яка  могла  проміняти  весь  світ  на  мене,  Того,  хто  знає  все…  крім  неї.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555582
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 29.01.2015

Сижу перед тобой…

Сижу  перед  тобой  открытой  книгой.
Нехотя  листаешь.
Написаны  тобою
оглавленья,  ремарки,  сноски,
переводы  иностранных  слов,
наброски  иллюстраций,
а  также  партитуры  нотных  вставок.
Ты  был  бы  и  корректор  
нецензурных  слов,
когда  б  такие  вдруг  попались.

Но  кем  написан  эпилог?
То  знают  только  я  и  Бог.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555233
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.01.2015

поплакать бы…

В  тумане  мокрые  березы…
Всплакнуть  неплохо  было  бы,
Но  где  же  слёзы?
Любимый  мне  неделю  не  звонил.
Наверное,  меня  он  позабыл?
Поплакать  бы…
Но  где  же  слёзы?
Лишь  светофоров  
Тусклый  свет,
Лишь  мрак  
И  мокрые  березы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555231
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.01.2015

Веселые стихи (о любви) от большой усталости

При  мысли  о  бренном
мистический  ужас
сковал  мне  мозги.
Коль  ходишь  коровой
бездумной  по  кругу  –  
больших  перемен  и  не  жди.
Лужайку  объела.
Какое  мне  дело
до  завтрашних  или
вчерашних  коров?
Паштетом  говяжьим
иль  супом  вчерашним
к  тебе  попаду  я  на  стол?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555060
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.01.2015

в глубинах понятий

В  глубинах  понятий  –  
     законченность  сути.
Внедрение  в  конус  
     идей  и  канонов.
Зацикленость  прошлых
 ошибок  и  судей.
Захватит,  как  обруч,  
на  горло  наступит.
Стыковка  на  грани  
открытых  и  новых
надуманных  истин,  
затертых  названий.
И  беглого  взлета  
слабеющей  мысли,
И  чувства  на  финише:  
не  успеваю…
Из  груды  развалин  
нещадных  попыток,
обрывков  защитных  
и  криков  площадных,
на  уровень  звуков  
открыто  нездешних
прорваться  и  реять  
в  просторах  безбрежных.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554965
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 27.01.2015

мир шарообразен…

Мир  шарообразен,  многолик,  многоязычен.
Одним  –  неведом  и  велик.
Другим  –  и  скучен,    и  привычен.
Мохнатых  елей  белый  снег
и  фонари  Китая,
в  косых  лучах  из  низких  туч
галдеж  балтийских  чаек
и  дождь,  прилежно  лакирующий
листву  в  лимонных  рощах,  плача,
и  сумрак  розовый,  что  в  предрассветный  час
Парижа  очертанья  прячет
одним  –  прекрасная  картина,  воспоминанье  светлое
и  повод  для  бесед.
Другим  –  пейзаж,  к  которому  привык,
источник  скуки  и  глухой  свидетель  бед.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554887
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.01.2015

бабушке

По  утрам  земляника  на  блюдечке
и  душистый  горошек  в  стаканчике.
Просыпалось  легко  и  радостно
у  бабули  на  старом  диванчике.
И  по  улочкам  влажножасминовым
мы  гуляли  на  пару  с  бабулечкой,
посещая  умильных  старушечек,
просветленных  от  жизни  праведной.
Словно  не  было  в  прошлом  их  голода
и  войны,  что  детей  забирала.
Ворковали  под  крышами  голуби,
и  трава  грибами  дышала.  
Улыбалась  бабуля  загадочно,
я  все  больше  молчала.
Над  костёлом,  давно  заброшенным,
вечерами  луна  вставала.
Много  лет  уже  минуло,  кануло,
и  бабули  моей  не  стало,
только  тайну  счастливых  старушечек
разгадать  было  времени  мало.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554885
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.01.2015