| Сторінки (1/35): | « | 1 | » |
Оперевшись локтями на высокий подоконник миссис Бриннистон, молодой человек по имени Энтони Кристофер Коруэлл, бесстыдно подслушивал, как ворковали между собой парочка влюбленных, скрываясь от всего мира заполняющего небольшую комнату гостиной, в которой пила чай элита местного населения маленького городка обосновавшегося на краю света в одинокой безымянной стране.
Желая удовлетворить свое любопытство – честнее будет сказать спровоцировать других, -старая вдова миссис Брюди незаметно пробралась к концу комнаты и весело вскрикнула, застав молодых людей врасплох:
- Любовь не прячут! Вы ведь влюблены, голубушки наши?
Щеки девушки покрылись румянцем, отчего малышке стало трудно дышать. От кавалера, напротив, исходила уверенность; он посмел даже краешками губ улыбнуться, чтобы после нежно взять под руку свою возлюбленную и выйти с нею в центр комнаты.
Джентльмены гордо ухмылялись, барышни восхищались; все оценили жест как смелый и уверенный поступок. Миссис Брюди рассеяно наблюдала за сценой, а когда поняла, что её шалость обошлась, - и сама натянула на морщенное лицо более гримасу, чем улыбку. Погодя с минуту, она принялась усаживать пару вместе таким образом, чтобы их могли рассмотреть все. Вечер приобрел романтическое очарование, главным экспонатом коего оказались недавние фантомы, пребывавшие до этого в тени.
- Дурно вы поступили, дорогая тетушка, - сказал своим грубым голосом мистер Коруэлл, только что покинувший свое убежище у окна.
- О чем это вы, глупенький? – миссис Брюди настойчиво делала вид, будто её занимают множество хлопот.
Пропустив мимо ушей колкость, какими раскидывалась только тетушка, Энтони (назовем его так, как зовут его близкие друзья), спокойно указал старушке на её поступок, который, к счастью, обошелся благополучно.
- Да что ж Вы, в самом-то деле! Все давно знают, что мать Эйни не дождется, когда та выскочит замуж. Я сделала благородную вещь, Вам ли не достает ума оценить это? Подтолкнуть голубушек друг к дружке! Милая Эйни скоро будет благодарить меня за это, ведь если бы не я, кто знает, вдруг у молодого Тарни были нечистые намерения? Да теперь все решится. Скоро и на свадебке погуляем, недолго осталось, - щебетала старушка, бросая на пару счастливые взгляды.
- Я и не ожидал услышать иное, - все так же задумчиво произнес мистер Коруэлл, принявшись вспоминать разговор с покойным отцом Эйни, еще когда-то допускавшим возможность такого союза. Как и мистер Коруэлл, отец Эйни выказывал крайнее нежелание участи Тарни в счастье его дочери, заслуживающей большего уважения к себе.
Он ушел, оставив даму думать, что же значили эти слова. Впрочем, изнемогала (громко сказано, старушка ко всему прикладывала минимум усилий) она недолго, через минуту диалог бесследно исчез из её головы. Место мыслям заняли будничные беспокойства, занимавшие все сознание людей, подобных миссис Брюди: людей занятых и властных, обреченных потратить жизнь на укрепление своего достойного положения в обществе.
Сквозь вечность и все времена будет проходить правило: будь ты честен, искренен, если ты мыслишь – ты либо явная угроза, либо человек, называемый выскочкой, и в то же время уважаемый теми другими, кто видит силу твоих резких высказываний.
Хмурый и непритягательный вид мистера Коруэлла скрывал в себе ту самую выскочку: человека с мнением, зачастую того, кто презирает правила. Ведь так уж поделано, правила чертят глупцы, коих больше, а мудрецы, раз их мало, выходит, презирают правила, созданные глупцами для того, чтобы держать неосведомленных в узде безысходности, дабы править ими, когда заблагорассудится.
Полакомившись предложенным пирогом с ягодами, какие в этой местности не растут, мистер Коруэлл влился в общую беседу и услышал нечто такое, что вызвало негодование на его лице, а так же выставило его той самой выскочкой, о каких мы вспоминали выше. Молодой Тарни, встав на одно колено, сделал красавице Эйни предложение; то, что девушка его примет, было очевидным даже слепому. Оперевшись на руку невесты, Тарни, улыбаясь самой солнечной, и в то же время отталкивающей улыбкой, сказал следующее:
- Теперь, наконец, ты моя, Эйни. Только моя! – властная рука обвила девушку за тоненькую талию.
Все в гостиной зааплодировали, заставляя Тарни (вскоре именующего себя графом), в полной красоте возвышаться над ними, в том числе и над своей будущей женой, в такой важный момент выглядевшей дурнушкой рядом с ним.
Вот здесь и вступает выскочка Энтони, начавший свою речь. Преследуя лишь чувство обеспокоенности за чистую душу девушки, которую хочет погубить себялюбивый хитрый юнец, серый и молчаливый человек вступает:
- И как только люди смеют говорить подобное, - голос его звучал уверенно, требуя к себе внимания. – «Моя» и «мой» должны звучать не иначе, как в контексте «моя радость», «моя услада», но то, о чем толкуете Вы, мистер Тарни, в корне противоречит оказанному Вам вниманию этой милой девушкой, готовой отдать Вам свое сердце. Бережно ли это по отношению к её искренней любви?
Все взгляды уставились на дикое существо в теле мистера Коруэлла; чем больше он говорил, тем менее безопасной казалась клетка, удерживаемая его сознание до сих пор. Никто не мог возразить, иные и не посмели бы. Начав спокойно, он продолжил, тяжело дыша:
- Ни разу не слышал веских оснований – особенно в нашем обществе – позволяющих говорить подобным образом.
- Что значит «особенно в нашем обществе»?! – негодующе вставила слово миссис Брюди, но её проигнорировали.
- … Фраза «наконец ты моя» вообще устрашает меня! Тот, кто произносит такое, либо очень невежествен, либо создан приручать, что, кстати, не ново. Разве называть кого-то «своим» позволено не тем, кто вместе образует единое целое, кто создал мир на двоих, без посторонних? Разве их мир способны разрушить тысячи, если двое стали одним единым звеном? Это покой двух душ, сплетенных настоящими чувствами. Лишь тогда она - его, а он – только её. У них одна реальность, и так обстоит всегда, если дело касается любви.
Набрав достаточно воздуха, чтобы продолжать, и чтобы его не перебили, Энтони вел дальше:
- Считайте это термином, касающимся только духовного уровня, смысл остается неизменным: присваивать себе человека – значит лишать его воли, ожидать неприлично много и искажать Ваше представление об «Я» другого, называя его «своим».
В этом мире, как и в любом другом, никто никому не принадлежит. Мы лишь позволяем любить нас, и позволяем любить себя в ответ, либо не любить вовсе. Если для кого-то это перечеркивает их личные представления, пусть. Если при таком раскладе любовь - лишь фальшивка, потому что независима, тогда этот человек теряет не больше, чем намеривался приобрести. Для подобных существует только эго, и будь они с кем-то или нет, их удел – одиночество.
Тот, кто хочет приручить, не способен и вообразить, что такое любовь. Вы считаете, я говорю о скоте, о животных, которых Вам удалось привязать? Только вот скольких людей Вы принимали и любили безоговорочно, без мыслей о нужде властвования над неприкосновенными чувствами, без пренебрежения собственными клятвами? Нам не нужна еще одна жизнь, потраченная не на того человека! Что еще хуже: получив такую, Вы не в состоянии оценить её по достоинству.
Никто более не понимал, чем была вызнана столь резкая тирада. Никто не знал, обращался ли мистер Коруэлл лично к Тарни, или намеревался «покусать» каждого из присутствующих. Невзирая на то, что мотив так и не прозвучал, все приняли услышанное как личную обиду.
Вы ожидали счастливого конца? Полагали, все осознают, как груба и зла любовь в элитном обществе? Да не тут-то было. Вспомните и посчитайте, сколько раз, рассорившись, Вы принимали за правду не свою сторону? Как часто меняли мнение? Привычки? Традиции? Слушали ли тех, кто «знает лучше»?
Если большинство ответов на эти вопросы «ДА», тогда мои поздравления! Вы – пример идеального человека.
А вот высшему обществу надо бы поучиться у Вас. Да вот только у всех дела, управление капиталами, светские беседы и куча других обязанностей. Я помню единичный случай, когда сливки этого общества пообещали мне взять пару уроков, только вот до сих молчат. А пока оставим их с этими заботами, и автостопом в реальность. Возвратимся в реальность, где каждому позволено быть выскочкой и при этом оставаться уважаемым человеком (в чем, увы, не повезло мистеру Коруэллу). В нашей реальности каждый прав. В нашей реальности легче.
Ведь легче?
А легче ли?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674988
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2016
Дом под номером двадцать три расположился сразу между двадцать первым и двадцать четвертым номерами. Ни много ни мало, а уже целых четырнадцать лет дома с номером двадцать два не существовало.
На вид как все, дом двадцать три, в свою очередь, отличался некой особенностью, которая состояла в том, что в этом самом доме жила Джулия Энкс. Молодая, а потому привлекательная в силу своего возраста, белизны кожи и длинных темных волос, сразу выделявших её среди других, она полюбилась дому сразу же, и в ответ полюбила его также.
Ни один из домов не мог похвастаться таким приобретением в коллекцию жителей, кроме как дом с номером двадцать три, которого Джулия, сама того не осознавая, одаривала самой солнечной улыбкой. Каждый из них радовался участи в жизнях друг друга, но только дом по-настоящему ценил это так, как не могла Джулия, в силу незнания всей правды.
Пока однажды фантазия и дом не сыграли с Джулией в плохую шутку.
За окном стало темнеть, когда в зале собраний успел накопиться совет, состоявший из жителей, количество которых достигло семидесяти пяти. Главы совета нависали на трибунах, разбрасывая указания по обе стороны комнаты, в которых люди учтиво приветствовали друг друга, а потом с серьезными лицами садились на свои места и утыкались в блокноты с записями с прошлых собраний. До официального начала меньше пятнадцати минут; все, кроме Джулии, уже присутствовали.
Причина её непослушания вопреки своей святой обязанности состояла в том, что девушка была страшно напугана. Решение пропустить собрание было не из легких, но поддавшись неисцеляемому страху, который поразил её в самое сердце, она решила не покидать комнаты этим вечером.
Оставшись неподвижно сидеть на кровати, девушка услышала голос из глубин своего сознания. С ней говорила фантазия. Когда Джулия спрашивала её о том, откуда взялся её страх и в чем его причина, фантазия продолжала рассказывать ей истории о доме, игнорируя девушку.
Джулия слышала, как дом зовет её, она ощущала его волнение и потому предалась страху большему, чем постигла до этого. Дом настаивал на её присутствии, а она не могла вообразить, почему он напугал её в самом начале.
Оставшись сидеть в растерянности, она услышала, как уже остальные жители стучат ей в двери, готовые немедля выяснить причины её непослушания. Дверь искажала их голоса, но, даже не вслушиваясь, девушка ощущала тот холод, который исходил от них огромной морской волной в неладную погоду, когда только самые смелые уходят в море, рискуя никогда не возвратиться обратно на сушу. Казалось, это продолжается несколько часов, и вот уже Джулия открывает глаза и понимает, что все закончилось. Они будут спрашивать о ней завтра, и ей придется объясниться, но пока можно быть спокойной.
Дождавшись, пока весь дом уснет, Джулия выскочила из комнаты и тихо прошла пустым коридором. Возле каждой двери уже лежали листовки с ежедневными напоминаниями о соблюдении чистоты, обязательные для выполнения инструкции ремонтных работ, которые распределялись между этажами, а также итоги деятельности каждого из членов совета за последний месяц. Увидев это, девушка подумала, что они, как всегда, поработали на славу. Дом с номером двадцать три не изменял своим стандартам, а потому все жители гордились им, как и он гордился ими в отместку.
Коснувшись главных дверей, ведущих к выходу, девушка обнаружила, что они заперты. С нелепым выражением лица она продолжала дергать за ручку, но все тщетно. На минуту ей показалось, что сзади кто-то стоит и наблюдает. Резко обернувшись, она не увидела никого и ничего, все в доме оставалось прежним.
Тем не менее, страх снова схватил её в свои оковы, швыряя растерянность в дальний угол. Ко всему тому присоединилась фантазия, которой удалось скрепить этот крепкий и жуткий союз смешанных чувств внутри тонкой натуры. Джулия опять видела тени вокруг себя и натыкалась на чужой взгляд в темноте. Будто призраки прошлого собрались на охоту и решили помучить этот алый цветок так, как мучает его ветер и град; они вцепились за самое незащищенное место, немного слабое, открытое для посещения недоброжелателей и всех, кто не прочь поживиться фантазиями, превращая их в страхи.
Так это выглядело для нее, и насколько иной оказалась реальность…
Не в силах сопротивляться желанию дома не выпускать её за его пределы, Джулия возвратилась к себе в комнату, раненная своим внезапным одиночеством. Отрекаясь от чувств жаливших её, она нежно приложила руку к стене и заговорила с домом. Спрашивала его, почему он пугает её, держит как узника, а потом беспокоится и упрашивает остаться, снова и снова.
Дом покраснел, его переполняло волнение и вместе с этим нежное чувство, от которого щеки пылали ярким огнем, сердце стучало пуще прежнего, а дыхание и вовсе сбилось. Это чувство, своего рода болезнь, называли любовью.
Дом молчал, он был не в силах ответить ей. Только и мог, что закрыть глаза и слушать её тихий голос. Никогда еще она не звучала так ласково, не говорила с ним так, будто от него зависела; ни разу не слышал он, как трепетал её голос, если только он не спутал его с тем, что с каждой минутой росло и ставало все больше внутри него самого.
Не в силах удержать молчанием, он не сумел бы отпустить словами. Дом, вопреки голосу разума, так и остался стоять, ничего не предпринимая. Джулия умолкла и он вздрогнул.
В её двери постучали. Судя по силе стука и тишине за дверью, там был один человек. Не имея ни малейшего понятия о подходящей кандидатуре на роль ночного посетителя, девушка поднялась с кровати и направилась к двери. За три секунды ходу в голове пронеслись мысли о человеке из тени, чьи глаза преследовали её в темноте. Фантазия не проигнорировала это и немедля позаботилась о том, чтобы приукрасить историю о Джулии-пленнице, заточенной в доме и оставленной быть жертвой невидимого врага, преследующего её в темноте, пока постояльцы мирно спят в своих квартирах.
В молчаливом отчаянии, когда на деле от усталости и непонимания хотелось выть, девушка открыла дверь. Фантазию ей слушать не хотелось, но другие голоса молчали. Большие глаза Джулии уставились на толпу, собравшуюся возле её двери. Жители дома толпились на одном этаже, ожидая приговора, но перед этим готовые выслушать веские причины, которые смягчат их тон, когда придет время слов.
Не зная, что делать, Джулия вышла с комнаты и закрыла за собой дверь. Все будто ожидали только этого, потому что сразу стали заваливать девушку вопросами, которые она не могла проигнорировать, ведь даже в таких делах жители не уступали себе и соблюдали порядок. Не повышая голоса и никого не торопя, главы совета презиравшие хаотичность движений и неконтролируемость человеческой натуры, шаг за шагом, слово за словом привели девушку к залу, где проводились собрания.
Джулия уже ничего не боялась. Она не думала о том, верят ли ей, понимают ли её, слушают ли её. Она сама перестала слушать свой голос уже давно, а потому растеряла все незаконченные мысли и дала волю словам, которые лились легко, будто ждали, когда их освободят, дадут им жизнь. Девушка говорила и говорила, казалось, никто не вправе остановить её или помешать, никто не может сбить с толку. Пока в один момент рука не соскользнула со стола, а тело утратило все оставшиеся силы. Слова сослужили ей хорошую службу и теперь, когда она освободила их, стало легче дышать. Подытожив все сказанное Джулией, жители в один голос сказали фразу, вскружившую девушке голову:
- Надо отвести её к Дому, пусть он решает.
К вялому состоянию прибавилось шокированное выражение лица, в этот момент она утратила свою красоту и притягательность.
- Дом – человек? – все-то спросила она.
Женщины и мужчины, старики и дети, все разом уставились на молодую девушку пред ними как на прокаженную. Никто не стал объясняться, все только смотрели с осуждением, отчего Джулии хотелось провалиться сквозь землю.
В таком состоянии она добралась до места в доме, которое видела впервые. Какой-то человек привел её сюда, а затем бросил стоять у двери одну в недоумении и с явными признаками стыда на щеках.
Голова гудела, девушка начала подозревать, что у нее жар, как внезапно пришло озарение. Как по волшебству, все странные и непонятные происшествия вдруг предстали пред ней в другом свете. Невидимые тени и глаза, ощущение присутствия кого-то еще, все это Джулия наконец смогла объяснить. Причина и следствие, ответы и вопросы, задача и решение, все в том, что Дом – человек.
Какой бы удивительной не казалась ей эта мысль - вначале пугавшая, - девушка вспомнила о причине, по которой оказалась возле двери Дома и залилась чувством вины. Нарочно или нет, но своим поведением она создала внутренний конфликт, нарушила порядок дома двадцать три, осквернила его своим поведением.
Так и застыв возле двери, юная особа не заметила, как та открылась. Молодой мужчина с темными волосами и ярко-синими глазами – первое, что она заметила. Все это время Дом был живее живых, подумывала Джулия. В тишине она оценила его телосложение, рост выше среднего и немного торчащие уши. Последним её замечанием стал его голос: «Джулия Энкс». Дрожащий и неуверенный.
Желая убежать и бежать так далеко, как это возможно, девушка, понимая, что все эмоции написаны на её лице, ответила: «Дом».
Он улыбнулся и кивнул. Затем покосился взглядом на свои ноги и без слов легко схватил девушку за кисть, приглашая в свой кабинет и усаживая её подле себя.
- Извините меня, - после минутного молчания наконец выдал он.
- Вы напугали меня, - ответила Джулия.
Каждый избегал прямого взгляда, остановившись на том, что первое попалось на глаза: лампа для чтения и полка с книгами.
- Вы можете остаться, - словно прочитав её мысли, сказал Дом.
- Спасибо.
- Другие не простят меня, если вы уйдете, - решив, что прозвучал не слишком убедительно, добавил он.
Джулия кивнула.
- Я не хочу, чтобы вы уходили, - предприняв последнюю попытку, добавил Дом.
Джулия осмелилась посмотреть ему в глаза:
- В этом ли желание?
- В этом все причины.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651054
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 12.03.2016
Колін вийшов з ванної з рушником на поясі, неуважно слухаючи місцеві новини. Одягнувши піжаму, він стрибнув під ковдру, накриваючись нею з головою.
Раптом хлопець висунув голову на поверхню та зиркнув на годинник на тумбочці зліва від ліжка.
- Кінець світу настане через один рік та сімнадцять днів, - підсумував він та закрив очі, перевертаючись на інший бік.
*
- Покваптесь! Просто оберіть місце! – за комп’ютером жінка підганяла людей, кидаючи в натовп прискіпливі погляди.
Дочекавшись своєї черги, людина розгубилась та не могла проронити ані слова – в одну мить всі думки просто вилетіли з голови. Стара бабця за нею голосно цокнула язиком, та не маючи наміру більше гаяти свій час – проштовхалась до комп’ютера і голосно промовила:
- Пенсіонерам без черги! Довго мені ще тут чекати?
- Вибачте, але займіть місце в черзі. Я вже почала вносити дані цієї жінки в базу, ми не можемо допомогти раніше наданого часу.
Стара зле зиркнула на працівників за комп’ютерами, та все ж встала назад до черги.
- Можу ще раз показати каталог, щоб ви пригадали, - набираючись терпіння запропонувала жінка з-за високого столу, що надавала ці послуги ось уже вісім місяців.
Меган, дівчина-підліток, протяжно застогнала очікуючи закінчення цього жахливого реєстраційного дня усіх мешканців міста. Сьогодні на черзі була її вулиця, а отже цей день вона була вимушена змарнувати.
- Хіба старим не повинно бути все одно? – запитала вона, спостерігаючи за тим, як бабця відвойовує собі місце в черзі. – Зрештою, вони хоч встигли пожити.
- Але, як ми бачимо, молодим плювати більше. Можливо саме тому, що вони, в свою чергу, не встигли пожити, а отже не так багато втрачають, - поділився думками Колін. – Я більше не витримую цього запаху. Як люди живуть без кондиціонерів?
- Добре хоч «той день» буде не влітку, - виголосила Меган.
«Той день» – тобто день, коли настане кінець світу.
У пророцтві йшлося про те, що день, коли життя перестане існувати – стане найбільш видовищним днем з усіх існуючих, починаючи з того самого, головного дня.
- Люди навіть у власній смерті знайдуть щось таке, з чого можна зробити видовище, гідне їх самих, - сумно відказав чолов’яга в парку.
- Смерть – це тепер банально…
«Той день» наближався, а людство не переставало рішуче готуватись. Готуватись до смерті відповідальніше, аніж жити. Відлік днів спливав, ніхто уже не вважав за потрібне наздоганяти втрачені моменти, на останок віднайти нові емоції та зробити щось важливе. Натомість, усі готувались померти з такою готовністю, придаючи дню їх смерті притаманну людям пихатісь. Смерть відтепер їх не засмучувала.
Рахуючи дні, люди звикли до думок про неї, та єдине, чого не могли допустити, так це думки, що це смерть чаклує над ними.
В реєстраційних центрах люди обирали найкращі місця, щоб зустріти «той день» з найкращої точки у світі, де кожному відкриється очікуване видовище.
- Як нам пощастило бути останніми людьми. Бачити на власні очі зникнення життя і надіятись, що в останні миті нам пощастить пізнати найбільші таємниці Всесвіту, приховані раніше.
- Авжеж, Річарде. Іншим пощастило не так – померти звичайною смертю в надії на благополуччя своїх рідних та продовження роду, - іронічно відказав чоловік.
- Що з ним, дідусю? – поцікавився маленький хлопчик, коли чоловік пішов дорогою далі.
- Не зважай, людські язики встигли наговорити всякого, не кожен може прийняти свою Фортуну. Містер Медінсон занадто старий, і до того ж самотній, от він і горює. Йому нема з ким розділити останні миті.
- І куди відправиться він?
- Залишиться тут, дурна його голова. Каже, ми всі зійшли з розуму. Помирати в гарному місці видно не в його планах. Та він ще передумає.
- А ми вже обрали місце? – малий задумався над словами дідуся та не надавши їм значення відразу перейшов до важливішого.
- О, так, синку. Ми з тобою та бабусею матимемо найкращі місця.
- А як же мама з татом? А Меган?
- Вони теж оберуть щось гарне, не сумнівайся, ти ж знаєш свою сім’ю, хлопче, - старий посміхнувся.
- Отже вони будуть не з нами? Але чому?
- Не хочуть прощатись. Їм буде боляче дивитись на тебе, знаючи, що ти зникнеш на їхніх очах. Розвієшся як попіл…
- Та хіба ми не всі ходячі мерці? Всі планують свою смерть, тому що сталося неможливе: кожен точно знає, коли помре. І кожному з нас даний вибір і час, ніякого жалю та болю. І батьки не обрали мене? Як вони могли не обрати мене? – малий починав плакати, він не хотів цього, та сльози самі проступали в кутиках очей, а він просто дозволяв їм текти по щоках.
Річард витріщився на онука, що стояв перед ним, та декілька хвилин мовчки оглядав його, не вірячи своїм очам. Замість ніжності та слів втіхи, що могли розвіяти його сумніви щодо відсутності любові від батьків, Річард спалахнув злістю. Хіба вони не присвятили йому усе своє життя? Чи не купували вони йому усе, чого він бажав і не оточували дітьми, що могли погано вплинути на нього? Чи не вкладали у нього всі свої сили, аби він не був гіршим за інших?
Річард й не помітив, як виголосив вголос те, про що зараз думав.
- Можна мені навідатись до містера Медінсона? – востаннє схлипнувши попрохав хлопчик.
- З якого дива? – здивувався старий.
- Лише на трошки. Хочу щось йому сказати.
Річард підозріло скосив очі в сторону будинку самотнього дідугана, а тоді знову поглянув на малого.
- Гаразд, я чекатиму тебе вдома.
Хлопчик кинув та швидко побіг вулицею. Він більше не плакав, лише набирав побільше повітря в груди та подумки обдумував свої майбутні репліки.
- Олі! Що ти тут забув? – за хвилину гримання в двері до нього спустився містер Медінсон власною персоною, його вид видався хлопцеві химерним, особливо скошені окуляри на носі.
- Я не гірший за інших? – запитав малий.
- Перепрошую?
- Дідусь сказав, що моя сім’я доклала усіх зусиль, щоб я не був гіршим за інших.
«Вічно батьки печуться, щоб їх чадо було «не гіршим від інших», та нікому й в голову не приходить виховати з нього хорошу людину. Зрештою, «не гірший від інших» не означає «непогану людину», лише лишній раз доводить, що батьки не можуть навчити дитину обирати правильні пріоритети, коли самі не знають, на якому місці повинна стояти мораль та духовне начало. «Не гірший від інших» ніяк не виділяє дитину з-поміж інших, так само як і не додає чогось дійсно важливого», - всі думки пронеслись в голові містера Медінсона, та в реальності він сказав лиш:
- Тобі це не сподобалось?
- Хочу знати, чи не пожертвували батьки заради мене забагато? Чи не підвів я їх?
- Виховання дитини і так несе за собою відповідальність та готовність до жертв. Та незважаючи на розуміння цього, дорослі продовжують вести себе так, наче їх чадо винне у їх клопотах. Знаєш, Олі, що прямо зараз робить тебе «не гіршим від інших»?
- Не знаю. Що?
- Той факт, що ти запитав про це, сам факт того, що ти мав сумніви.
- Чому ви не хочете зустрічати кінець світу як усі інші? – запитав малий після короткої паузи.
Рон Медінсон на хвилину замислився, а тоді повів:
- Тому що мені страшно, Олі. Я б волів померти до цього часу, волів би не бачити того, що все інше теж помре разом зі мною. А вони роблять з цього свято. Планують смерть, обирають гарні місця, наче людство вирішило поглянути на захід сонця, а потім знову розійдеться по своїх домівках; наче ніхто не розуміє, що це кінець, остання точка, посадка, між якою була, здавалось, нескінченна дорога завдовжки в життя…
- Ви не праві, містере Медінсон.
- Рон, називай мене просто Рон.
- Добре, Роне. Вони теж бояться. Можливо навіть більше вашого. Вони просто хочуть знати, що ще здатні на щось. Спланувати свій кінець – це так по-людськи. Я думаю, ми звикли тримати все в своїх руках, тож нам ніколи не позбутись звички контролю. Навіть якщо це кінець і вороття немає.
Рон мовчки вислухав, а пізніше записав до свого щоденника останній запис:
«Завтра належить нам.
Краще вірити в те, що ти справді цього хочеш і давно готовий, аніж визнати факт, що в вирішальні миті свого існування ми по-справжньому безсилі. В цьому сміливість людей, в цьому їх мужність та безстрашність: в рішенні стояти і дивитись смерті прямо в вічі з виглядом насолоди, з вірою, що все, що зараз відбувається – це твій вибір і твоє рішення.
Безнадійні романтики стають циніками, коли смерть дихає їм в шию».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646046
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2016
З десяток людей сиділи в просторому кабінеті та чекали, доки їм накажуть вирушати на зустріч невідомому. Лише трьом з усіх присутніх було відомо, що відбуватиметься далі. Та, незважаючи на те, що більшості це було в новинку, - ніхто не сумнівався з якою проблемою вони зіткнулись.
Людство готове визнати, що потребує допомоги.
Місто освітлювали ліхтарі, світло з відчинених дверей під’їзду вказувало шлях додому. Машин на дорогах ставало все менше.
Велетень перетнув позначку, на якій було вказано назву міста.
Не залишаючи по собі жодних слідів, він беззвучно крокував засніженою дорогою, залишивши руки теліпатись по боках як човни в морі під час шторму. Поодинокі автомобілі проїжджали повз, не помічаючи велетенське створіння прямо перед собою.
Смиренно ідучи вперед, інопланетний Великий друг непомітно позіхав, борючись зі сном. Пухнасті сніжинки вводили його в стан марення та заколисували прямо на шляху; все частіше з’являлось бажання прилягти подрімати хоч з годинку, примостившись на снігу, такому сяючому та звабливому навіть у темряві.
Велике сріблясте тіло на мить зупинилось, повертаючи голову вліво від дороги, та відкидаючи будь-які лишні думки, - повернулось до своєї позиції.
*
В майстерні Боба творився небачений раніше ні при яких обставинах – справжнісінький безлад.
- Гості! Гості! Гості! Багато гостей! – скандував старий, розшукуючи щось серед розкиданих на підлозі речей.
- Ось, знайшов! – радісно гукнув він, притискаючи згорток яскравого червоного паперу до серця, а потім підносячи його до губ та смачно цілуючи.
- На Землі Кракенсон все ще не закінчив, з інших планет гості готові рушати прямо зараз, – повідомив голос позаду старого, від чого той здригнувся, а пізніше радісно підскочив та по дитячому вдарив в долоні від захоплення.
- Слабенького велетня обрали, - вставив словечко молодик, дивлячись на екран в своїх руках, де велетень на ім’я Кракенсон брів Землею, наспівуючи собі під ніс пісню Боба, що завжди звучала під час робочого процесу в будинку.
- Він справиться, - впевнено відповів старий та почав одягати свій найкращий костюм апельсинового кольору.
- Як я виглядаю? – радісно запитав він в юнака на ім’я Макус, рожева шкіра якого виблискувала при світлі.
- Боюсь, декому з гостей може роз’їсти очі… Настільки ви чарівні!
Боб кивнув та кинувся сходами вниз – на перший поверх. Сотні схожих один на одного лиць повернулись в одну сторону, очікуючи.
- Ми всі чудово попрацювали цього року! – почав оранжевий Боб, тримаючи руки за спиною. – Я ціную докладені зусилля кожного, і сьогодні доведу, що вони вартували витраченого часу. Ми виходимо на новий рівень.
Присутні зааплодували, Боб посміхнувся і всі знову повернулись до роботи.
- Кракенсон нарешті дібрався зазначеного місця. Але виникли якісь неполадки, – стурбовано повідомив Макус.
Боб ходив першим поверхом з присутньою йому почтивістю, критичною манерою оцінюючи приготування до такого важливого дійства.
- Негайно визнач причину, в якій вона полягає, тоді виправ це і наказуй рушати.
*
Велетень зупинився посеред стадіону та гучно засопів. За хвилину з автобуса, що тільки що прибув на місце зустрічі, вийшло десятеро людей, більшість чоловіки. Вони підійшли до велетня та всі разом кивнули, готові рушати. Один з чоловіків панічно видихнув, для нього це було в новинку. Ніхто не знав, що в шухляді його домашнього кабінету знаходиться лист з поясненнями та уся правда про його діяльність, якщо раптом якимось чином йому не пощастить повернутись додому. Операція, яку вони здійснювали, була надсекретною. З ними зв’язувались – вони прибували. Та ще жодного разу їм не вдалось відшукати ті сигнали, зв’язатись з кимось самостійно.
Кракенсон намастив лице снігом, щоб підбадьоритись. Стаючи у весь ріст він випадково вимкнув пристрій на поясі, за допомогою якого команда Боба підсліджувала його переміщення. Стурбовані земляни зиркали на велета, але нічого не говорили. Інший пристрій на руці запищав, червоне світло світило прямо в очі. Велетень різко замахав руками, бажаючи, щоб звуки, які видавав пристрій, негайно припинились. Стараючись виправити ситуацію, він зібрався запасним варіантом виправити ситуацію, але щось не давало йому цього зробити. Починаючи нервувати, він розгублено оглядав усі пристрої на своєму тілі.
Жінка, що як і інші спостерігала за цим мовчки, ступила крок вперед та обережно, не потрапляючи під «гарячу» руку, обійшовши велетня, натиснула на кнопку на його поясі. Червоне світло зникло, велетень підняв очі.
- Вони нас зовсім не шанують, якщо відправили такого неосвіченого телепня, - пробубонів один з чоловіків іншому, на що той кивнув.
- Лише велетні мають силу перемістити відразу стільки осіб, - відповів третій.
*
- Всі гості в дорозі, - повідомив Макус, зазираючи до Боба в кабінет.
- Добре, Макусе. Я щасливий це чути. Чи не міг би ти зазирнути сюди на хвильку?
Макус мовчки зайшов всередину та закрив за собою двері.
Старий сидів за столом, поклавши на нього руки так, що лікті висіли в повітрі.
- Сьогодні важливий день.
- Так, я знаю, - погодився юнак.
- … Набагато важливіший за усі зустрічі, які були раніше.
Макус кивав, сприймаючи слова Боба як належне.
- Нам загрожує небезпека…
- Так-так, - пробубонів хлопець. – Що?!
- Кожного року все важче домовитись про збереження нашої таємниці від землян. Вони частіше сумніваються у правильності своїх дій, усвідомлюючи, що вигоду від цього отримуємо лише ми. Люди націлені викрити нас, розповісти правду.
- Я не… Я не розумію. Навіть якщо так – хто їм повірить?
- Вони знайдуть спосіб. Населення Землі зростає щороку. Людство саме себе вбиває. Ще трохи, і вони усвідомлять власне становище. Їх ресурси вичерпуються з небаченою швидкістю. Таким чином, людські істоти захочуть тікати, інстинкт самозбереження міцніший за наші домовленості. І тоді ті, кого ми так радо приймаємо сьогодні – замисляться над варіантом масової втечі на інші планети, зокрема на нашу.
Боб ходив по кімнаті туди-сюди та перебирав пальцями.
- І що ви пропонуєте? – спантеличений Макус намагався триматись на ногах, зеленіючи прямо на очах.
- Саме для цього я тебе і покликав.
*
Гості дібрались без перешкод. Трохи втомившись, вони використали вільний час на відпочинок перед засіданням в спеціально відведеному приміщенні. Колись, ще коли Боб був зовсім малим, новоприбулі гості використовували час інакше – розглядали могутні володіння, гордість планети. Але ось уже кількасот років нічого не змінюється, ні на що подивитись. Чи багато речей існує зараз, якими ще можна когось здивувати?
Одні лиш люди блукали поверхами в пошуках цікавого та з азартом зазирали у незамкнені кімнати, приглядаючись.
Боб таємно слідкував за ними та потираючи потилицю бубонів до Макуса, що вони зумисне не залишились у відпочивальнях, щоб винюхати все і якомога детальніше розповісти про побачене інших землянам.
Час засідання.
Спочатку гості тих небагатьох планет, що з’явились, представляли себе та свою команду, один за одним. Прибули лише найближчі сусіди, а також земляни – обов’язкові гості.
Політика засідання полягала в тому, щоб забезпечити жителів планети Земля побрехеньками про те, що життя на інших планетах неможливе, щоб таким чином вберегти свої ресурси шляхом обману.
Клопоти Бобу були до душі, та він завжди був на сторожі та слідкував за усім, що встигали спіймати його великі очі. З іншими планетами він підтримував дружні відносини, що дозволяли завжди бути трохи подалі зі своїми проблемами. Та проект вимагав особливого відношення до землян, адже саме через них він і з’явився.
Масштабність зустрічі була переоцінена. Жодних дебатів, пихатих прийомів та справжнього обговорення ситуації. Всіх все влаштувало, ніхто не вбачав загрози. Навіть Боб – краще сказати особливо Боб, - випромінював спокій. Якась частка безтурботності виднілась у тому, хто вважав, що самостійно несе важку ношу.
Гості з сусідніх планет не воліли затримуватись надовго. Для них проблеми розкриття не існувало – усім було байдуже, чи заселені інші ділянки істотами, що так само вважають, що заслуговують на нормальне існування. Засідання вважалось марною тратою часу. Люди для них не становили загрози, а Боб не ділився власними планами, вражаючи, що контролює достатньо.
А люди… Люди справді не хотіли бути прирученими. Вони хотіли вірити, що у цілому Всесвіті, десь там, серед зірок, є ще хтось.
Що є декілька мільярдів у цілому Всесвіті і чим це є для Землі?
Хтось твердо вірить, що ми єдині істоти, що населяють світ. Та чи не більше у цьому сумного, ніж радісного, виявись це правдою?
Думки про самотність серед людей не видавалися такими стражденними, якби десь там, серед зірок – існувало інше життя.
«Людина – найрозумніший вид».
З чим ми порівнюємо? Це не змагання людей та інших земних істот. Скоріше, шанс людям стати такими, якими вони себе вважають.
Земляни vs земні істоти?
Земляни vs Інопланетяни.
*
Велетні, трохи перепочивши, знову прийнялись до роботи. Перевірка справності їх робочої форми проходила в тиші, ніхто ні на кого не зважав.
Гості готувались до відправлення додому, метушня перед зустріччю видалась фальшивою, нічого показового та грандіозного не було.
Ще трошки, і Боб зможе спокійно видихнути та повернутись до буденного життя. Маскування спаде, про декорації ніхто не загадає до наступної зустрічі. Ще нікому не вдалось розкрити його таємниці і так повинно залишатись надалі. Байдужість чужинців заспокоює, але все ж може змінитись на гнів, дізнайся вони про прогрес, якого насправді досяг Боб за останні десятки років.
- Ну ось, знову нормальне життя, - радісно сказав старий до Макуса.
- Маємо десять років до наступного візиту.
- Скоро буде парна кількість зустрічей, а це означає, що засідання відбудеться на іншій планеті. Цікаво, що вони нам покажуть.
- Боюсь, нічого не зміниться. Та ми, на відміну від інших, вміємо помічати деталі.
- Але навіщо? Хіба суть зустрічей не в тому, щоб зберегти мир?
- Суть у тому, мій хлопчику, що нам немає що зберігати. Цей мир – фальшивка, як ці декорації, що нас оточують, коли ми говоримо про нього.
- А як щодо людей? Ви хочете вилучити їх з договору, що забезпечує нас міжпланетними перемовами. Головна суть цього – зберегти таємницю мирним шляхом.
- Вірно, Макусе. Та хіба ти не бачиш? Ми того і добиваємось.
- І що ми скажемо?
- Що Землю знищено.
- Перепрошую? – він не був певен в тому, що почув саме це.
- Прислухайся до їх слів, Макусе. Глобальні проблеми залишаються не вирішеними. Недоліки в усьому покривають незначні переваги. Земля близька до знищення. Не через природні явища. Людина – причина більша за будь-що. Ми не робимо нічого поганого, лише рятуємо своє. Вони б вчинили так само, я певен.
- А як же люди, що прибули до нас сьогодні?
*
Інопланетні гості покидали Кресарій – так називалась ця планета, - один за одним за допомогою велетнів.
Людські істоти так само чекали своєї черги в кімнаті, як раптом ледь проречені двері раптово з гучним звуком зачинились. Щось різко клацнуло всередині. Збентежені люди піднялись зі своїх місць та почали гамселити по дверях, що ніяк не піддавались. Програючи силі дверей – чоловіки кинулись шукати вихід через вікна, розташовані на стінах, що показували все, що відбувалось в сусідніх кімнатах. Та це була лиш ілюзія, вікон не існувало, як і виходу звідси. Пастка.
Раптом брак повітря, запаморочилось в голові. Вперті борці за життя не здавались, вони хотіли жити. Прилади, привезені з собою, тут не діяли.
Через годину десятеро людей знайшли мертвими. Вони мирно лежали, кожен в іншому кінці кімнати. Можна було подумати, що вони просто заснули.
Так і було. Деякі сни тривають вічність.
«І ніхто на Землі навіть не знатиме… якось дивно воно, помирати не там. Я завжди казав: космос нас погубить. Не варто знати більше, ніж ми здатні зрозуміти.
І хоч я бачу лише стіни, для мене останнім спогадом залишиться земля. Незважаючи на величезну кількість місць, в яких я встиг побувати, лише над моєю домівкою сходило справжнє сонце».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617868
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2015
Тисячі років життя стануть попелом.
Комусь вистачає півсотні, щоб зрозуміти це та добровільно кинутись у вогонь.
Дівчина з блідо-зеленим кольором обличчя неуважно розглядала брошурки в своїх руках. Її перше відвідування групи підтримки.
Першим заговорив молодий чоловік, на вигляд років тридцяти; він зціпив руки разом та попросив кожного з присутніх представитись. За цим послідували історії. Присутні співчутливо корчили лиця та вимовляли слова підтримки. Блідолиця не виявляла жодних почуттів. Почуте відкладалось в її голові в розділі сумних історій, але не викликало жалю.
Дехто вдавався до бридких подробиць, від яких уява миттю видавала неприємні картини.
Люди говорили, щоб звільнитись від того, що заважає їм розважатись з друзями, проводити час наодинці в повній гармонії чи, якщо комусь дуже пощастить, провести час в колі сім’ї. Блідолиця, так і не розпочавши свою розповідь, коли десятки очей втупилися в її хворобливого вигляду лице, покинула приміщення, обіцяючи собі, що більше ніколи не повернеться. Не варто шукати власного щастя та відпущення серед тих, хто застряг в темряві на все своє людське життя, яким би довгим чи коротким воно не видалось.
Вдома чекала Енн. Прийнявши позу лотоса на дивані перед телевізором, вона невідривно дивилась на склянку з кефіром попереду себе.
Блідолиця увімкнула джаз, старі колонки хрипло відкашлялись – пил всередині заважав їм дихати нормально, - та несамовито загорланили на весь будинок. Звук пройшовся по підлозі та дістав до самісінької стелі.
Не докладаючи особливих зусиль, дівчина зняла з ніг старі, повністю обтерті та зношені черевики, та накрила себе з Енн ковдрою, попередньо розміщуючись на дивані так, щоб голова Енн лежала в неї на животі.
В голові паморочилось, за годину вони поснули.
- Моєю свідомістю наче керують декілька режисерів, - заговорила Блідолиця. – Кожен з них бачить сцену по-різному, не зважаючи на вказівки автора ідеї, що все ще має сили писати продовження сценарію мого життя. Вони борються за право обіграти кожен епізод по-своєму. Я граю, говорю репліки, написані автором, і стараюсь не втратити того, чого ніколи не існувало… Не втратити себе. Мої думки, та навіть сказані мною слова насправді зовсім не такі, якими б мені хотілось, щоб вони були. Здається, що ти кажеш те, що відчуваєш, але слів не досить, щоб описати все настільки правдиво, яким воно є. І сказані слова ніколи не відображають того сенсу, який я стараюсь в них вкласти. Навіть зараз, я не певна, чи справді говорю саме те, що відчуваю. Все набагато складніше, - довга пауза. – Розумієш?
- Ні, - відповіла Енн.
- Я теж, - погодилась Блідолиця і затихла.
Листя на деревах опало; голі гілки піддаються сильному вітру та намагаються дотягнутись один до одного, втішаючи обіймами.
Листя летить над головами людей, з усіх сил стараючись не приземлитись їм під ноги. Спочатку тримаючись зграї, листя як пташки летить разом. Пізніше воно розлітається у різні сторони, їх усіх роз’єднує вітер. І відтепер ніхто не знає, звідки воно прибуло.
- Більше життя, - сказав голос.
Листя, яке люди згребли в одну купу, щоб пізніше спалити, - піднялось вгору. Секунду покружлявши, воно повернулось на голі гілки, мирно опустившись на них.
- Не обтяжуй їх, - другий голос.
Листя повернулось на землю. Подихав вітер – частина полетіла на тротуар, потрапляючи людям під ноги. Почувся тихий хруст.
- Природа забирає своє по праву. Скоро вона подарує нове життя. Зима – це теж маленьке життя.
- Навіщо дарувати нове життя, якщо все рівно збираєшся відібрати його?
Голос промовчав.
- Цікаво, на що обміняє природа нас?
- Часом я задумуюсь, а чи насправді я тут?
- І що надумала?
- Що пора повертатись.
Ніч у підвалі старого будинку. Не спалось. Жодного звуку з зовнішнього світу, наче нічого більше не існувало.
- Скільки ми вже живемо?
- Стільки ж само, скільки помираємо.
Мертва тиша, жодного подиху чи шелесту.
- Завтра в групу підтримки.
- Допоки останній листок з дерева не впаде…
- … Осінь нас не забере.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612219
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2015
- Нічого собі черга! – вражено вигукнула Гвен, миттю привернувши до себе увагу.
- Це ще нічого, - озвався незнайомець, тримаючи в руках дві великі коробки, - на вихідних тут взагалі неможливо перебувати, і ніякий кондиціонер не врятує. Ловиш себе на думці, що справишся самостійно – і йдеш додому.
Гвен відпустила дядька, що привів її сюди, та ближче підступила до незнайомця. Схвалюючи її вибір, незнайомець кивнув та протягнув руку для вітання:
- Лукас, - посміхаючись відказав він, притримуючи іншою рукою коробки.
Серед сотень понурих облич він старався виділитись своїм оптимізмом, та сюди щасливі не ходять. Він має рани, як і усі інші тут, надмірна вага та хворобливий вигляд обличчя видавали його душевний стан. Гвен помітила, що він голився неуважно, а за білявим волоссям вже давно ніхто не доглядає.
- Ти тут вперше, як я зрозумів, - це було не питання, а констатація факту.
- Так, дядько каже, що я сама не своя після всього, що трапилось за останній рік, - Лукас розуміюче кивнув на слова Гвен, тут усі такі.
- А ти часто приходиш сюди? – поцікавилась дівчина, не бажаючи називати справжню назву місця, у якому вони знаходились. Просто «сюди», просто "це місце".
Після тривалої гри в мовчанку, Гвен хотілось поговорити з кимось, хто не стане наголошувати на тому, що їй потрібна допомога. Їй потрібні були слова того, хто теж має в наявності тріщини на тілі, названі ранами.
- Стараюсь якнайчастіше. Деякі беруть відгули, щоб прийти сюди в будній день, коли народу менше. Ось він, - Лукас вказав на чоловіка в дорогому, на перший вигляд, костюмі, що не піднімав очей на людей, пропалюючи поглядом свої туфлі, - він ходить сюди кожні вихідні, і плюс в один робочий день, щоразу інший. Завжди виходить останнім.
- А хіба одного разу недостатньо?
- Одного разу завжди мало. Деякі рани кровоточать все життя.
Гвен зупинила погляд на коробки в його руках і неприємно поморщилась.
- Люди викидають стільки грошей, бо не можуть справлятись самостійно?
- Ти тут вперше. Спочатку всі казали те ж саме. Та відчувши зцілення хоч на певний час – будеш повертатись сюди знову і знову, бажаючи зберегти відчуття гармонії всередині себе.
Черга розсмоктувалась надто повільно, Гвен декілька разів мала намір втекти, ніколи не пізнавши тих відчуттів, про які говорив Лукас, не бажаючи стати залежною від ілюзій та власний фантазій, яким ніколи не бути правдою: ніхто не поверне їй того що вона втратила.
Гвнн вірила, що може жити далі, що власноруч залатає рани на тілі, головне пережити період, коли здається, що нічого тебе не хвилює, головне взяти себе в руки та вивести у світ. Але дядько не переставав запевняти, що їй потрібна допомога, ще ніхто не був щасливим на самоті. Декілька місяців таких нотацій і в якийсь переломний момент Гвен й справді помітила, що все частіше відкладає власний «політ», момент, коли повідомить усім, що вона готова продовжити жити і навчиться бути щасливою. Натомість, світ повний лабіринтів все більше цікавився образом малого дівчиська, яким вона себе відчувала, блукаючи між його високими стінами.
Рішуче направляючись до виходу, Гвен зупинив дядько, який весь цей час спостерігав за нею, наче здогадуючись про її наміри.
- Гвен, батько хотів би, щоб ти спробувала. Він завжди вірив у тебе, запевняв, що ти сильна. Але сильні теж потребують допомоги, - дядькові здавалось, що цими словами він стимулює, а не дорікає.
- Мертві нічого не хочуть, їм уже все одно, - відрізала Гвен, та покинувши дядька повернулась назад у чергу.
Вирішивши згаяти час в черзі, Гвен роздивлялась приміщення. Повсюди білі та сріблясті кольори, висока стеля, прямо як у соборі в центрі міста, та жодного вікна. У кожному кутку напівкруглі двері з величезною чергою до них.
Стільки різних людей... Хтось занадто глибоко в собі, дозволяє болючим думках прорізатись на тілі у вигляді нових ран, живучи власним болем. Хтось боязко підіймає очі на інших, будуючи теорії про причини їх перебування тут. Дехто серед натовпу впізнає сусідів, стараючись не надавати цьому великого значення, та все ж замислюючись, чи помічав він раніше тих, кого тут називають «носіями».
За межами цього місця - назвемо це «Болючою Точкою», - у «Болючій точці» клопоти домашні на певний час відволікають від клопотів душевних, які заліковуються пізніше. «Болюча Точка» ховає проблеми за щоденними тривогами, через які люди несуться повз, не помічаючи примітивних ознак на обличчях інших, що вказували б на те, що людина являється «носієм».
У цьому місці, в самісінькому центрі людина стоїть в черзі і оглядаючи інших точно знає, що вони тут не просто так. Замість звичної заклопотаності та відчуття тривоги вАс займає цікавість і лише уважно придившись до кожного, ви усвідомлюєте, що факт того, що людина є "носієм" на лице. Тут їх видає усе, чого ми не бачили, перебуваючи поза межами "цього місця".
Гвен, відверто позіхаючи, дістала з кишені маленьку збірку з поезією та почала креслити в ній, виділяючи улюблені рядки, обпершись об стіну.
Не минуло й двадцяти хвилин, коли прийшла її черга. Скептично налаштована дівчина зайшла у двері та непристойно охнула, не контролюючи емоції.
Чи буває колись все так, як ми уявляємо?
Гвен була приємно здивована. Небо було справжнім.
Не обмежуючи себе площею, дівчина лягла на м’яку траву в позі морської зірки, підстеливши теплу куртку під голову. Навколо неї величезне поле з квітами. Перші хвилини дивлячись на небо – хмари усіх розмірів перевтілювались в зоопарк, який Гвен вигадала в голові, - дівчина вважала, що зцілюється, доки не відчула лоскіт між лопатками та в районі пупка.
Тихо пискнувши, вона піднялась на ліктях та в заціпенінні дивилась на своє тіло. Крізь тріщинки на тілі проростали польові квіти, затягуючи ще свіжі рани.
У захваті повернувши голову, бажаючи поділитись з кимось частинкою неймовірного, Гвен зустрілась поглядом з Лукасом, що тримав біля себе блокноти, рамку з фото, старі листівки з вітаннями та потріпані листи, усе, що він носив в коробках.
Гвен кивнула та вперше за довгий час відчула гармонію там, де вічні грози та буревії. Вона закрила очі підняті вгору, до неба.
Рани затягували квіти.
*
Один дотик до квітів завдавав пекучого болю.
Гвен сиділа у своїй понурій кімнаті з газетами замість шпалер на стінах та ховала тріщини на тілі під пластиром.
Згорнувшись в клубочок у самій футболці, що належала татові, вона уявляла себе серед поля з квітами, що заліковують її рани.
Заліплені пластиром місця кровоточили, на білих простирадлах повсюди червоні сліди. У голові паморочилось, здавалось, що кімната рухається, час від часу змінюючи маршрут, і лиш Гвен все ще була на місці, зі страхом спостерігаючи за живими стінами.
Їй наснилась пустеля. Вона рухається, незважаючи на спеку та спрагу, тримаючи в руках улюблену збірку з віршами. Їй хотілось померти, але щось змушувало рухатись далі. Якимось вином вона здатна була знаходити в собі сили дихати.
Сонце почало заходити і прямо на горизонті з’явився батько. Вона не бачила його лиця, але не сумнівалась, що це був він. Батько махав їй рукою та кликав до себе.
Гвен відкрилось друге дихання. Рішуче налаштований бойовий дух дівчини тягнув її безсиле тіло, і коли сонце повністю зайшло – вона дібралась туди, де він увесь той чекав на неї.
- Тату? – витягнувши перед собою руки слабим голосом перепитала Гвен.
Відповіді не було.
Ще крок вперед і Гвен різко заплющує очі, що побачили світло.
Вона стоїть посеред поля з квітами, сама-самісінька. Трава тягне її за ноги, наказуючи лягти.
Там, де раніше були пластирі, лилась червона кров.
Гвен з жахом на обличчі хапається руками місць з ранами та підносячи руки ближче до очей, відчувши запах власної крові на руках – падає на траву, дозволяючи квітам зробити свою справу.
Квіти затягнули її під землю.
*
- Гвен! Ти таки тут? – дружелюбно поцікавився Лукас, знову з коробками в руках. – Я ж казав, одного разу нікому не досить. Як там кажуть: «Те, що нас не вбиває…»
- …доб’є пізніше, - завершує дівчина і, не піднімаючи очей на Лукаса, заходить у напівкруглі двері.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606715
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2015
Це наче відкрити очі і зрозуміти, що темрява все ще існує. Ти не можеш помацати її, але відчуваєш, що вона нікуди не зникла.
Жоден з старих ліхтарів – їх було три – не працював. Так само було і в під’їзді: хтось викрутив усі лампочки, тому Едгар зменшив темп, обережно нащупуючи кожну сходинку по дорозі до ліфта.
- Зберись. Це необхідно! – проклинаючи усе на світі, а найбільше розряджений телефон, гаркнув молодий чоловік.
Страх заповнював свідомість, беручи верх над людиною. Якби було світло – Едгар не думаючи почав би підніматись пішки, та до восьмого поверху занадто велика відстань, щоб добровільно ступати в непроглядну темряву, ризикуючи зламати ногу, в кращому випадку. Двері ліфту відчинились – Едгар запанікував.
«Забудь про страх. Ніякої клаустрофобії не існує. Ти не боїшся».
Авжеж він боявся.
Стиснувши руки в кулаки він намагався не думати про те, наскільки малим був цей ящик і що в будь-яку мить трос, що тримав його, може порватись і він полетить вниз. Смерть у старій коробці, де над запахом мокрої котячої шерсті переважав запах людського поту та дешевих сигарет.
Секунди видавались хвилинами. Нервово провівши рукою по мокрому лобі він витер її об шкіряну куртку, поношену, на що вказувала обдерта шкіра на краях рукавів та біля коміра.
Нарешті. Двері ліфту відчинились і Едгар знову зустрівся з темрявою.
На щастя, зараз відсутність світла була перевагою. Ніхто з сусідів, що обожнюють плітки, нічого не побачить, а отже, менше клопоту.
Він так часто заходив у ці двері, що інтуїтивно повернув наліво та підійшовши так близько, що від дверей його відділяло лиш декілька сантиметрів, почав прислухатись. Тиша. Не маючи бажання порушувати спокій, іншими словами – відсутність будь-яких ознак життя, Едгар проігнорував дзвінок, нахабно відкриваючи двері квартири з номером 804.
Аделаїда вже чекала.
- НЕ МОЖЕ БУТИ! – викрикнула дівчина. – Що ти зробив зі своїм волоссям?!
- Позбувся, як бачиш, - полегшено відповів Едгар, засуджуючи дівчину поглядом за таку голосну реакцію.
Руки Аді пройшлись по тому, що залишилось від його кучерів, що вічно заплутувались між собою і часом нагадували маленькі гнізда. Едгару хотілось протягнути руку та ще раз відчути їх на дотик. Його рука сіпнулась, та він вчасно зрозумів, що кучерів більше нема. Аді зрозуміла цей незакінчений жест та відвела очі.
- То і як…
- У нас є справа, пам’ятаєш? – він не хотів її переривати, власне тіло чоловіка не слухало його, і це був другий раз за день, коли він присів хоч на певний час, а вона говорила про кучері.
- Звісно, - дівчина миттю перемкнула увагу на дещо важливіше, ніж обрізане волосся.
Така Аді йому подобалась.
- Приніс?
- Як і обіцяв, - Едгар посунувся на дивані, що насправді був розкладним кріслом, даючи дівчині змогу сісти поряд.
Едгар повільно розтегнув куртку, дістаючи з внутрішньої кишені мініатюрну дерев’яну шкатулку.
- І скільки ж людей постраждало через це? – безсоромно поцікавилась Аделаїда.
- Зараз не про це.
Тремтячими руками він потягнувся до маленького скарбу, маючи намір відкрити шкатулку. Спочатку невпевнено та повільно, а пізніше з силою та вже помітним роздратуванням він смикав шкатулку, та марно. Нічого не відбулось.
- Зачинена! – злість пронизувала все нутро.
- Ай-ай-ай, яке нахабство, - кривляючись, цмокала губами Аді, наче очікувала подібного.
- Неси ніж! – ігноруючи насмішки скомандував Едгар.
- Ні в якому разі, - вона миттю вирвала шкатулку з його рук, вирячивши очі. – Ми не маємо права псувати її. Нам навіть не відомо, що саме в середині!
- Я знаю, що там! Багатство. Неси ніж.
- Ти ще й розум втратив заодно? Потрібен ключ, телепню.
Вона виводила його. Підіймаючись з місця він бажав викричатись, та згадавши про сусідів, що неодмінно прибіжать поглянути на чергову драму, натомість зашипів:
- Ти хоч знаєш, через що мені довелось пройти, щоб дістати це? Що робила ти, доки я ризикував власним життям?
- Як ти смієш! Що Я робила? Якби не я – нічого б не було. Якби не я – ти б загинув, і неодноразово. Так спішив, що забув ключ. Навчити тебе думати наперед? Оцінювати ситуацію? Аналізувати? Не здивуюсь, якщо він лежав зовсім поряд, а ти просто не помітив.
- І що ти пропонуєш, повернутись за ключем? Вони досі вже виявили крадіжку! – йому знадобилась хвилина, щоб сказати хоч щось крім того, як сильно він ненавидів її у цей момент.
- Зараз глибока ніч. Там не охорона, а одні ідіоти, які досі нічого не помітили крім власного хропіння. Маємо час до ранку. Даю гарантію.
- Твоя взяла. Та якщо я помру, бо твій бабський мозок підказує тобі бути обережним з дерев’яною шкатулкою - ти своє отримаєш.
- Боюсь, в такому разі тобі буде одначе байдуже. А зараз, мій бабський мозок підказує, що пора рушати!
*
Ключ на руках.
Вона дивилась назад на те, що вони залишили після себе, рахуючи тих, хто постраждав уві сні, та все було так швидко, що навіть не помітив, що сталось. Безболісний кінець.
Він дивився вперед з думкою про те, що всі його злочини покриються тим, ким він стане в майбутньому. Часом забуваючи чому він почав це, в хвилини, коли совість гралась з ним, Едгар згадував причину і це слугувало для нього виправданням.
Вони стояли посеред поля, заїхавши так далеко від міста, наскільки це можливо.
Руки Едгара не слухались, від хвилювання його кидало то в жар, то в холод, і все це супроводжувалось нудотою.
Аделаїда повільно сунула ключ в замкову шпарину та хвилину вагаючись, все ж підняла кришку. На мить серце перестало битись. Вони відступили крок в сторону, фари машини світили їм у спини і через це спочатку вони не побачили нічого.
Зі страхом в очах підносячи вкрадений скарб ближче до світла, Аделаїда відчула як серце знову взялось качати кров, що забриніла по венах.
На дні маленької дерев’яної шкатулки лежав згорток паперу. Всього лиш згорток паперу… Очі-копійки Едгара втупилися в одну точку, а густі брови трохи опустились. Він не знав, що очікував побачити, та щось в голові підказувало, що точно не це.
Не втрачаючи надії, переконуючи себе, що це якийсь код чи чек, він розгорнув згорток і перші хвилини мовчав, що налякало Аді.
Ніхто не охоронятиме чеки на забутому всіма заводі. Чеки не тримають в дерев’яних шкатулках.
Його очі розширились до неможливого, а з уст почали вистрибувати один за одним різноманітні лайки.
- Що там? – тихо поцікавилась Аді, в нетерпінні готова вирвати пергамент з його рук.
- Це сон, - пробурмотів той.
- Що? Що ти мелеш? – нерви здавали.
Їх ось-ось будуть розшукувати, а він бубонить якісь нісенітниці.
- Тут так пише: «Це сон».
- Ти впевнений? – вона все таки вирвала згорток, ледь не роздерши його навпіл. – Щ-що?!
- Це сон, - опустивши руки з божевільним виразом на обличчі прошепотів Едгар.
Здавалось, якби у нього були кучері, вони б так само опустились у відчаї та нерозумінні.
Аделаїда та Едгар підняли очі вгору і світ наче почав стикатись. Як вогонь спалює все живе, так в цей момент світ звужувався на їх очах. За мить залишились тільки вони, машина і білий фон.
Підійшли до краю і міраж позаду й під ногами перетворився на пісок. Пісок сипався вниз, а знизу не було нічого.
Вони відчули, як серед [i]нічого[/i] зникають і їх тіла.
Зникли.
Тіл більше немає, а вони досі щось відчувають.
Вся тяжкість світу у їх головах. Кудись же вона повинна дітись.
[i]Нічого[/i] – це не порожнеча.
[i]Нічого[/i] – це нічого і одночасно – [b]все[/b].
Їх думки шукали себе серед [i]нічого[/i], там, де не було нічого. Вони воліли б відчувати хоча б власне тіло.
Падаючи з [i]нічого[/i] – вони виявили [b]щось[/b].
Тверде, стійке, і що добре – їх тіла теж були там.
Дух повернувся до тіла і тяжкість, яку довелось відчути перед цим, знайшла іншу точку опори.
Очунявши, вони побачили, що досі тримають в руках пергамент зі словами: «Це сон».
Задумуючись над написаним, тяжкість світу знову впала їм на голови, і з нічого вони падали на щось.
Десятки разів, доки один з них не крикнув: «Ні, не думай про це! Ми повинні контролювати думки, щоб це перестало повторюватись!»
Відганяючи думки про сон, вони напружували мозок, з усіх сил змушуючи себе думати про щось інше. Над ними знову висіла вся тяжкість світу, повільно опускаючись на голови.
- Повторюй за мною! – в паніці закричав Едгар. – Ми на березі.
- Ми на березі, - заплакана Аді відчула, як тяжкість завмерла в очікуванні.
Це додало їй мужності.
- Вода торкається наших ніг.
- Вода торкається наших ніг, - тяжкість повільно піднімалась вгору, перестаючи нависати над ними.
- Близько берега багато медуз.
- … І ми ловимо їх, щоб разом поховати під каменями. Це не піщаний берег. Скрізь камені.
- Е-е, так, саме так, - на секунду Едгар розгубився.
Чим більш детально вони описували свої дії та все, що оточувало їх, - тим реальнішою виглядала картина, яку вони вгадали, і куди прибули одразу ж, як тільки повірили.
- … А тепер ми просинаємось.
- А тепер ми просин… Стоп, ЩО?! – Аді не встигла закінчити, як все зникло.
*
Одночасно прокидаючись з диким виразом на обличчі, вони не відразу усвідомили, що це був сон, і їх тіла насправді тут, лежать на ліжку.
На годиннику Едгара була сьома ранку.
Аделаїда нащупала телефон. Одинадцята.
- Пора на пошуки.
- До нових зустрічей…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599444
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2015
Він любив душ, який бадьорив, і по традиції приймав його кожного ранку. Холодна вода надавала сили та жвавості на цілий день, що допомагало терпіти погляди людей, сповнені жалю до нього; він не хотів задумуватись про те, що думають люди, дивлячись на нього.
Щовечора перед сном Френкі приймав гарячу ванну і розглядав кольорові плями на своєму тілі, дозволяючи раз на день жаліти самого себе.
Червона пляма на правій щоці, нагадує відбиток людської руки, - біль.
Зелені бризки на шиї, наче від фарби – гнів.
Чорні сліди, прямо над венами – туга.
Оранжеві плями різних розмірів – страждання.
Таким його бачили люди: старим дідуганом, приреченим жити з правдою, що ці плями з ним назавжди, жити з істиною, що він залишиться самотнім до кінця своїх днів.
А скільки ж іще вони не бачили.
Біля грудної клітки, на ключицях, ліву частину спини та старі коліна – повністю заплямовані.
Люди, певно, вважали, він був надто наївним усе своє життя, якщо дозволив іншим заподіяти собі стільки болю.
Та краще б кидали каменюками, ніж жаліли.
Ніхто не звертає уваги на молодих з плямами на лиці. Та дід, чий облік наче служив полотном художнику, де він описував негатив у яскравих барвах, - привертав увагу.
Френкі був відкритою книгою для цілого світу. Його тіло, одне його лице – щоденник, лишній доказ про те, скільки разів люди торкались його душі, завдаючи болю. Вони покидали його, лишаючи після себе лиш рани, від яких тіло покривалось новими шрамами.
«Для кожного є хтось» - слова, яким вірив кожен.
Та не Френкі.
Особи, що зустрічають істинне кохання в обліку іншої людини, починають нове життя. Сліди з їх тіл зникають разом з щоденним нагадуванням про колишні страждання, принесені іншими, що відтоді перестають існувати.
Всі були вразливі, та всі бажали знати про страждання інших, забуваючи, що являються такими ж людськими створіннями, зліпленими з сумнівів, болю та крихти щастя.
Френкі боявся моменту, коли люди вирішать, що він негідний. Жаль миттєво зникне, та одними каменюками в його сторону не обійтись.
Люди переносять біль, відчувають усі її настрої, дозволяють собі бути мішенню для неї, пізніше прощаються, та вона залишається на їх тілах… До дня, доки справжнє щастя не посміхнеться їм в лице, а вони посміхнуться у відповідь.
Це сигнал для повноцінного життя, це відповідь на питання коли ж закінчаться страждання, це початок чогось нового, радісного та хвилюючого усе єство.
Френкі досі не зустрів нікого.
Плям на його тілі не додалось за останні місяці, та й жодна з них не зникла.
Він дивився різноманітні кінокартини і часто тихо видихав, коли чи не в кожній була присутня любовна сюжетна лінія. Старий, змучений, він змирився з тим, що народився цілим. Не існує його половинки. Він єдиний оригінал, прототипів якому нема. Йому подобались усі та не підходив ніхто.
Роблячи звук на мінімум, Френкі обманював сам себе, що зосереджується на тому, що відбувається на екрані, коли ж кінцівки рук судомно відбивали ритм на колінах, вуха загострено вслухались у мертву тишу за вікном, а очі блукали в напрямку від дверей до вікон. Він боявся і водночас чекав роз’ярених сусідів, а то й усіх мешканців селища, що зберуться разом на бунт проти нього.
«Як ти згрішив, якщо навіть не маєш шансу на прощення, на нове життя? Що ти зробив, що тебе визнали негідним пізнати щастя після пережитих страждань?»
Френкі прокидався, охоплений тривогою та страхом. Рукою стираючи з чола холодний піт, він повторював собі, що це сон, всього лише сон.
Він не міг дозволити собі думати, що люди й справді вважають його грішником, та глибоко в серці Френкі знав, що вже давно програв цю боротьбу».
«Не втрачайте надії», - говорили йому.
- Яка надія, коли я однією ногою вже на тому світі? – відповідав старий. – Надія потрібна молодим. Я лиш сподіваюсь, що для них стане уроком одне: не для кожного є хтось. Ми звикли чекати на щастя, коли потрібно йти на зустріч і шукати його самому.
Люди розбивають серця іншим, скидають свої тягарі на них, покидаючи інших наодинці з власними думками. Люди впевнені, що нове життя, не заплямоване [i]не тими людьми[/i], скоро настане.
Як же воно прийде, коли ти стоїш на місці?
«Я повчаю інших, хоча сам не маю нічого, - істеричний смішок змусив старече тіло здригнутись. – Ну і нехай. Бодай, хіба ті, хто знає щастя, виголошують мудрості чи істини, що порухають таргани в кожній з головешок? Ні. Вони живуть. Щасливим не до змучених. Вони ж бо і самі були такими.
Дайте щасливим пожити. Можливо, хтось з них розтолкує щастя правильно.
А ми прочитаємо.
Прочитаємо і повіримо на слово…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598848
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2015
- У чому сенс кохання, якщо у самому існуванні нема сенсу?
- Тому що сенс існування, ймовірно, у коханні.
Ми оточуємо себе усім, що любимо.
Вкотре знову переглядаємо улюблені фільми, та майже в той же самий день пісня перегляду забуваємо про ті, що не сподобались, не зачепили.
Годинами на повторі слухаємо улюблені композиції, та аж ніяк не робимо так з тими, що не пішли, не звучать, не для нас…
Ми наділяємо душею матеріальне, даючи імена іграшкам, відділяючи улюблені футболки від тих, які носимо у крайньому випадку. Ми піклуємось про те, що несе нам лиш ту користь, яку надумали самі.
Відносячи матеріальні речі до різних категорій можна зробити висновок, що є речі необхідні, а є ті, які ми обрали, які приносять нам естетичну насолоду, і хоча людина може без цього вижити, та її особистість щось втратить, наче обране нами виділяє нас з поміж інших, дарує індивідуальність, а не навпаки, що ми даруємо життя цим речам.
Часом ми вчиняємо з людьми так, як з піснями з плейлиста, що вже набридли і не приносять бажаного задоволення що було на початку: видаляємо.
Хтось чинить так з нами, а ми – з кимось, відповідно. Та якщо пісню можна замінити новою, а з плином часу знову увімкнути і під неї творити нові спогади, то з людьми важче. Люди мають почуття. І хоч ми можемо прогорнути спогади у своїй голові, та не кожному пощастить знову взяти людину за руку щоб творити нові.
Та якби ми знали, про що думають інші, якби мали впевненість у тому, що десь існує хтось для тебе, тільки для тебе?
Уявіть життя у світі соулмейтів, де дві споріднені між собою душі мали б зв’язок і з часом він ставав би сильнішим… В такому разі, відпускаючи когось зараз, ми б не жаліли так гірко, адже знали б, що твоя людина досі чекає.
Здається, це було б занадто просто, та хіба ми не помічаємо, що в цих реальних пошуках ми дарма гаємо дорогоцінний час?Довіряємо і залишаємось покинутими, кидаємось від однієї рятівної шлюпки до іншої, а що виходить?
Чи багатьом пощастило бути на всі сто впевненими, що вони прожили життя з тим, хто справді призначений для нього?
Скільки людей живуть разом, ділять одне ліжко на двох, не приховують явної пристрасті, та насправді не мають основного, - точки опору в душах один одного.
Мені, напевно, ніколи не зрозуміти, як можна вважати коханням всього життя того, хто не вважає, що ви одне ціле – одна душа на двох. Той, хто не зрозуміє або хоча б не стане поважати твої думки та смаки, навіть найабсурдніші з них, може зайняти місце в серці, та не в душі. А душа все ще наче в тумані, старається розібрати обриси того, хто її гукає.
Варто лиш зазирнути у власне відображення, де раніше був лише твій образ, та переконатись, чи буде там той, кого зараз ти вважаєш своєю половинкою.
Коли ти зустрінеш свого соулмейта, стане зрозуміло, що слово «ми» можна вживати не лише в банальних речах: ми відвідали музей; ми ходили в парк; ми їдемо відпочивати… Це також буде те «ми», де раніше було лише «я», про яке ти сам не здогадувався.
Той, хто залікує твої рани силою думки, ніколи не скаже, що не розуміє, тому що якщо соулмейти існують, вони відчувають біль один одного так, як раніше відчували лише свою, будь це душевні чи фізичні рани.
З тим, кого любиш, не потрібні слова. Буквально не потрібні.
Зв’язок між спорідненими душами настільки сильний, що замість слів про власні почуття варто ментально кинути букет цих почуттів, оголюючи власну душу перед іншим, адже у світі не існує слів, насправді готових описати все, що відчуває по-справжньому закохана людина.
Ми живемо в час награних драм, які ніколи не зможуть замінити справжнє щастя, всі барви якого декому так і не пощастить відчути.
Коли ж дві споріднені душі зустрінуться, вони вивчатимуть всесвіти, а не книжки з психології поведінки людини.
Нам так подобається фальшива картинка з усією часом награною пристрастю, сварками та божевільними вчинками, що ми забуваємо, що однією пристрастю ситий не будеш. Душа теж вимагає їжі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596593
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2015
Закриваючи за собою двері, Дейк старався привести у норму збите дихання.
Він тікав від однолітків зі школи, що не давали йому спокою відтоді, як побачили, що він розмовляє сам з собою.
Насправді, все було не так.
Дейк сидів на сходах будинку його сестри, що жила поряд зі школою, як повз проходила компанія з його школи: типові розбишаки та хулігани. Зайнятий розмовою з Кру Дейк нікого не помітив, через що пізніше пожалкував.
Слухати у свою адресу слова типу «ненормальний» було не так боляче, як постійні підніжки та копняки без причини.
Чому вони чинили так, якщо Дейк всього лиш розмовляв з другом?
Все просто: Кру – кишеньковий друг.
Вони не помітили когось іще крім Дейка, що, як їм здалось, розмовляв сам з собою.
Питання залишається: навіщо вони чинили так, навіть якби Дейк дійсно розмовляв сам з собою?
Все просто: страх.
Дорослі люди уникають незрозумілі для них речі, таким чином заодно ігноруючи невпевненість, що слідує кроком. Та діти стараються здолати страх відомим для них чином. Якщо дорослі ігнорують, то діти не помічають, що своїми словами чи вчинками змушують когось страждати, відчувати себе приниженим морально та безсилим фізично проти тих, хто нападає.
Вважаючи, що їм вдасться викорінити ненормальне, те, чого вони не можуть зрозуміти, з часом вони починають насолоджуватися своєю жорстокістю. З використанням фізичної сили приходить розуміння того, що ти легко можеш справлятись з слабшими від себе. Відчуваючи цю владу, вони насолоджуються нею настільки, наскільки це можливо для їх віку, коли кулаки випереджають здоровий глузд та здатність мозку нормально функціонувати, тобто думати.
Дейк віддихався та присів на ціпочки, розшнуровуючи кросівки. Стараючись не допускати негативних думок він побрів до своєї кімнати та опустився на ліжко не усвідомлюючи, що вони давно поселились у його голові.
У відчаї опустивши плечі Дейк дістав кишенькового Кру та невідривно дивився на нього протягом декількох хвилин. Кру мовчав та з викликом так само дивився прямо в очі друга. Зітхнувши, Дейк начепив маску з байдужим виразом обличчя та залишив Кру наодинці в кімнаті, а сам покрокував до вітальні з величезним телевізором.
- Дейк? – схвильовано покликав Кру, та його проігнорували. – Ти знаєш, що вони не праві. Не дозволяй їм впливати так на тебе.
Дейк додав звуку та схопив свої коліна обома руками, продовжуючи дивитись в одну точку. Його очі були скляними, в них віддзеркалювалась погано прихована образа.
Його не любили, тому що не розуміли.
А не розуміли, бо не хотіли, ба навіть гірше – не збирались спробувати.
Чиста душа, стикаючись з жорстокістю та яскраво вираженою зневагою до своєї особистості поступово звикається з думкою про те, що, можливо, діло справді не в тому, що люди не піклуються про почуття інших. Натомість, колись незламний бар’єр, наповнений добротою до оточуючих, руйнується, розсипаючись на маленькі крихти.
Якщо грубість здатна поховати в чистій душі сумніви, то жорстокість з часом не вагаючись пускає коріння так глибоко всередині, що просту образу замінює відповідна жорстокість.
Кру аж ніяк не був причиною гірких почуттів Дейка. Він, за іронією долі, зайняв позицію того, хто не докладаючи зусиль в такому ранньому віці лиш своїм існуванням допоміг другові зрозуміти, що світ, як і усе у ньому, має дві сторони.
Коли прийшов час пізнати просту істину, заодно й настала пора для Кру пояснити, що Дейк може і повинен обрати.
Інколи той, хто, здається, приніс вам страждання, допомагає їх позбутись.
Коли декілька років тому Дейк знайшов Кру біля маленького лісу за містом, він подумав, що потрапив у казку і відразу забажав побачити більше чудес. Та Кру виявився єдиним чудом, що трапились йому у житті.
До останнього вагаючись у своїх сумнівах, Дейк не відразу почав довіряти Кру свої таємниці та сокровенні думки, які ніколи не зрозуміти батькам чи іншим одноліткам.
Дейк ледве справлявся з почуттям щастя, що наповнювало його зсередини. Разом з Кру він не був самотнім і завжди знав, що той зрозуміє найабсурдніші його думки, які, хоч і були такими, та часом не давали заснути.
І чим старшим ставав Дейк, тим більше покладався на кишенькового друга. Для нього Кру був кращою версією себе, тож саме тому інколи він думав, що справді говорив з собою. Повірити в своє щастя набагато важче, ніж дозволити сумнівам проникнути всередину та пожирати власну плоть шматками. Думки, що йому пощастило з Кру змінились думками, що звичайна людина, хоч і сповнена добрих намірів, не заслуговує цього.
Хоч якими ви з друзями не були б відданими та щирими один до одного, Дейк не вірив, що так може продовжуватись до самого кінця.
Прийшов час Кру говорити. Якою б сильною не була людина, та у момент відчаю ніщо не допоможе їй справитись так, як це зробить той, хто нагадує про світло, коли морок все ще існує.
Дейк журився не через жорстокість цього світу, він просто не знав як виживають ті, хто пізнав її сповна. Він не знав як віддячити Кру за його світло.
Дейк не вірив, що люди взагалі заслуговують на нього.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594924
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2015
Все зародилось у маленькому королівстві названим Менаролд. Його населяли люди, що колись, ще до заснування королівства, скидались світом, покинуті помирати, доки не були об'єднані в один народ.
Палац короля та королеви був збудований у готичному стилі. Його вигляд говорив сам за себе. Він розповідав про темні часи, коли король та королева тільки зійшли на трон. Юні та недосвідчені вони зібрались правити королівством. Завдання це було не з легких: вони зібрали найрізноманітнішу публіку, що не звикла жити за правилами.
На дворі війна. Король був імпульсивним та впертим. І це допомогло йому зробити з простаків воїнів, що пішли на криваву війну.
Ці часи минули давно, та палац й до цього часу виглядав похмурим та непривітним, нагадуючи скоріше притулок злих чарівників.
Королева бігала кривими сходами наче ошпарена, ледве не падаючи від довжелезного шлейфа її пишної сукні. Залізний вінок на голові тримав густе волосся, зачесане вгору. Об її гострі вилиці можна було порізатись, а свої мертві холодні очі вона піднімала лиш на любого сина та короля.
Вже декілька тижнів королева чекає вісточки від синочка, що провертав чергову витівку серед людей. Вона відчувала, що колись це добре не скінчиться, та ніяк не могла заперечити йому словом чи поглядом. Королева цілком і повністю була у його владі. Серце королеви билось заради єдиного сина і доки він не займе трон батька - вона не зможе спокійно відійти на упокій.
За королевою спостерігала стара бабця з величезним носом, що нагадував грушу. Вона тримала свою нормальну руку на іншій - кам'яній руці, просвердлюючи королеву поглядом. Бабця дивилась на неї так, наче хотіла наслати огидних чер'яків, щоб ті спотворили її лице. Та нічого не відбувалось - воно все ще нагадувало обличчя порцелянової ляльки.
Чорний екран.
У маленькому місті, де ніхто не думав про те, що десь у світі ще існують справжні королівства, як у мультфільмах, які вони звикли дивитись, двоє молодих людей зустріли старого друга. Він широко посміхнувся та запросив до себе додому на чай. Трохи повагавшись молоді люди прийняли запрошення.
Наші герої вирішили не розголошувати своїх справжніх імен, тож будемо звати їх Грір та Оріан, а старого друга пари - Фонзі.
Оріан та Фонзі швидко зайшли у квартиру, проходячи у самий її кінець, аж до особистого кабінету Фонзі. Грір залишилась у вітальні, миттю звернувши увагу на стіл посередині, наїдків на якому вистачило б щоб прогодувати з десяток гостей.
Грір здивовано моргнула та повернула голову у сторону дивану, щоб присісти, як тут помітила те, що вибило все повітря з її легень: на стіні висів величезний плакат з її фото. Спочатку вид зі спини, та потім це фото змінило те, де вона широко посміхається дивлячись у камеру.
У кімнату зайшов Фонзі.
- Е-е, вибач, - Грір натягнула свою наймилішу посмішку, та пригадавши фото на плакаті швидко опустила куточки губ, - а що я поробляю на твоїй стіні?
- Не зважай, - коротко відповів Фонзі та вручив їй до рук чашку з гарячим чаєм. Запах м'яти та лимону різко вдарив її по лиці і чомусь саме у цей момент вона пригадала їх взаємну закоханість один в одного у сьомому класі.
Оріан зайшов у кімнату не перестаючи щебетати та при цьому нічого не згадуючи про те, що було на стіні. Він наче не помічав тієї напруги, що виникла у повітрі та обійняв подругу за плечі.
Хвилиною пізніше Грір забула, що сталось щось дивне. Вони просто пили чай зі старим приятелем.
Грір не переставала посміхатись навіть тоді, коли це було недоречно. Оріан й зовсім поводився занадто буденно, від чого дівчина дратувалась, та ніяк не могла цього виразити.
Коли Грір перекинула цілий оберемок покривал з верхньої полиці Фонзі, з яких посипалась тирса, - він ніяк не відреагував. Лиш крутнувши головою Фонзі показав безмовне "ні", коли вона вирішила виправити ситуацію та повернути все на місце.
Чорний екран.
Вони в селі, стоять біля будинку бабусі Грір. На дворі літо, термометр показує плюсову температуру з позначкою на 25 градусах. Замість яблуні зліва від будинку росло дерево, на якому крім листя були сині ягоди. Гілки були колючими і росли трохи вгору, потім падаючи на землю, таким чином утворюючи гарну схованку.
Фонзі стояв всередині та поїдав ягоди.
Оріана згадано не було.
Грір висіла наче у невагомості біля річки, не наближаючись до старого моста, згадуючи лиш день, коли його зводила чи не вся вулиця.
Перед нею стояло семеро людей. Колишні друзі.
Вони розташувались шеренгою та штовхали один одного, десятки разів міняючись місцями. То показуючи як вони її принижують, то кидаючи погляди повні жалю та співчуття вони не переставали реготати, про щось розмовляючи між собою.
Грір прийшла в голову якась абсурдна думка про кінець світу та прощання з пам'яттю, але за секунду вона навіть не знала, де знаходиться.
Дівчина не розуміла балачок цих людей та їх диких поглядів, що пожирали її з ніг до голови. Вони хитались та мінялись місцями, та до неї не говорили ні слова.
Чорний екран.
Гріг стоїть біля будинку з бабусею та Оріаном. Фонзі не відходить від ягід.
Чорний екран.
Фонзі шепоче на вухо Грір якісь слова, що буквально проникають їй у голову. Вона береться їсти ягоди, спочатку по одній, а пізніше запихаючи їх у рот жменями.
Фонзі задоволений.
На вулицю виходять Оріан та бабуся. Вони не помічають нічого до моменту, доки Грір не починає кричати таким голосом, наче її ріжуть. Її тіло посиніло, а контури губ стали чорними. Життя в очах швидко згасало. Крик зник, натомість вона почала задихатись.
Нажаханий Оріан кинувся до дівчини, борячись з бажанням почати душити Фонзі. Наче за секунду туман перед його очима зник і він пригадав всі ті речі, яких не помічав раніше.
Фонзі набув такого вигляду що й Грір. Його волосся тирчало клунками, а у деяких місцях й зовсім було відсутнє. Чорні очі божевільно світились при сонячному світлі, а сині руки тягнулись до ягід.
Оріан у відчаї побіг до Фонзі та почав того душити. Фонзі не захищався, бо не міг. Він здирав собі шкіру на руках та обличчі, зачіпляючись за колючі гілки, бо бажав ягід. Він жер їх разом з листям та колючками, виючи від болю.
Чорний екран.
Королева біжить кам'яним мостом у протилежну сторону від палацу, а трьохметровий шлейф тягнеться позаду. Вона наступила на носа старій бабці, за яку раніше перечепилась, і він став золотим та гарячим, а ще за секунду - кам'яним, як і її рука.
Королева бігла і репетувала на всю, лиш словом обмовившись, що їй жаль щодо старої.
Бабця, натомість, розмахувала руками та перекрикувала королеву:
- Нехай! НЕХАЙ! Дорогу королеві!
Королева опинилась у Великій залі та ридаючи відправилась за синочком.
Вона забрала його скорчене тіло, коли її серце розбилось на сотні уламків. Його нажахана гримаса відбилась в очах королеви і ще не скоро перестане нагадувати про себе у снах.
Оріан лежав над тілом Грір та схлипував, вперше дозволяючи собі проявити хоч якісь емоції, що не покажуть його слабким у її очах.
- Вона ще знадобиться! Вона ще заплатить! - зашипіла королева, тягнучи за собою дівчину. - Люди слабкі та вразливі, вони залежні!
Оріан не піднімав очей, не усвідомлюючи, що королева тягне Грір, а він тягнеться за нею слідом.
Чорний екран.
Королева стоїть над тілом свого сина з лицем порцелянової ляльки, і ніщо не могло видати того, що вона ридала цілий день і всю ніч.
Трохи далі, у таких же самих скляних трунах лежали Грір та Оріан.
- Доброї ночі, любий, - лагідно прошепотіла королева, закриваючи склеп.
Бабуся з кам'яними рукою та носом трималась за голову, стримуючи власні гіркі сльози.
"Чи була б я тут, дізнайся королева, що вона прокляла мене так, як її син зробив це з цими людьми?"
Тієї ночі місяць не з'явився.
Чорний екран.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593269
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2015
Однією делегацією вранці ми прокинулись не у своїх ліжках.
У нашому світі не було "штучних" кольорів, лише звичайна помаранчева трава, такі ж самі, але світліші, дерева та квіти. Все інше було сірих відтінків, тому що ми були Яскравими.
Як зазвичай, ти прокидаєшся, розмикаєш очі, та не встигаєш поставити ноги на підлогу, як одразу розумієш - щось не так. Кругом все в насичених кольорах, що ріжуть очі. Ти не відразу помічаєш жовте сонце на синьому небі, коли правильно повинно бути синє сонце та біле небо.
Голова почала боліти, а серце в грудях калатало втричі сильніше звичного. Все було таким кольоровим, що від цього здавалось, наче на тебе фізично щось тисне. Мало не падаючи, я вибігаю на вулицю і помічаю, що не один такий. Мій народ розгублено виходив з будинків, в яких прокинувся цього ранку, та оглядався навколо, наче це допоможе.
Наші фіолетові очі ледь розрізняли хоч щось, втративши здатність вловлювати все дуже швидко. Ми зливались з невідомою нам природою.
Якби я ліг на землю, ніхто б мене не помітив. Моя шкіра була кольору асфальту і лише живі очі, зіниці яких періодично то розширювались, то звужувались могли видати мою присутність. Та варто їх закрити - і я втрачений.
У нашому світі ми вирізнялись за допомогою кольору шкіри, та тепер ця особливість не просто втратила свою красу, а й погіршувала становище. Відтепер ми більше походимо на народ, що потрапив у світ, який хоче нас принизити, роблячи непримітними.
Ми знайшли мера нашого маленького міста (ах, я вже за ним сумую), що, як і ми, прокинувся невідомо де, і перше, що він наказав нам зробити - знайти усіх.
Це була марна справа. Ми опинились на одній вулиці, яку наче відділили від інших, помістивши десь на краю світу. Позаду нас був лиш пісок, кінця якому ніхто не бачив, а попереду - небо.
Цілком зрозуміло одне: ми тут одні.
Ніхто не хотів повертатись до будинків, хоча вони мали вигляд домівок нашого рідного міста, лише деталі набули яскравих барв.
Очі боліли і кожна спроба розгледіти знайомі лиця завершувалась поразкою. Я відчував себе бракованим. Ми не повинні бути тут, змінюючись природою, яка нас створила. Очі поступово змінювали колір з фіолетового на чорний. Це відбувалось з усіма і через трохи всі ми позбулись ще однієї особливості, що пов'язувала нас з рідною планетою.
Ніхто не говорив між собою, так як ми не були балакучим народом. Ми просто сиділи і нічого не робили, приймаючи все таким, яким воно є.
Не знаю, скільки пройшло часу, та порушуючи мертву тишу наш мер встав з місця і покрокував в одну сторону - до неба. Всі інші пішли за ним, навіть не маючи на думці поцікавитись, що він хоче зробити чи сказати. Я і мій народ виглядали байдужими.
Я очікував гучної промови, що заспокоїть та підбадьорить народ. Я хотів почути його впевнений голос, щоб трохи заспокоїтись самому. Я відчував Паніку так сильно, наче хтось міцно тримає мене за горло і потрохи починає душити.
Мер впевнено йшов до неба, а я згадував його промови на свята у нашому місті. Він ніколи не був балакучим, лиш обмовлювався декількома словами та йшов у свій будинок. Ці спогади нагадували про себе поколюванням у животі та підступаючою нудотою, та я змушував себе повірити, що зараз критична ситуація і мер візьме себе в руки. Нам усім треба наставник.
До неба залишилось кілька кроків. Ми зупинились, чекаючи доки мер почне говорити, та він продовжив йти, а потім - просто впав у небо, так і нічого не сказавши.
Ні жахливого крику, чи будь якого свисту, що він летить - нічого. Він впав і за секунду просто розтанув серед хмар.
Мер злякався і вибрав втечу.
Всі повернулись назад, опустивши голови. Досі ніхто не мовив ні слова. Таким був мій народ.
Ми пробули там одинадцять днів. Наші очі від чорних перемінились на сірі, потім білі. На одинадцятий день вони стали прозорі. У світі повному кольорів ми стали непомітними для самих себе.
Я більше не міг чекати коли все стане на свої місця. Зрештою, впевнений, не один я вважав, що це навряд коли-небудь можливо. Ми просто залишались там, де нас покинули. Паніка дихала мені в шию і я знав, що скоро щось станеться.
Дванадцятого дня я зібрав усіх разом і почав говорити, дивуючись власній хоробрості:
- Нам потрібно зробити як мер.
Завжди байдужий та спокійний народ почав фиркати та плюватись. Я стримувався. Паніка тримала мене, а я вперше хотів щось відчувати і бути сильним.
- Ми не знаємо, що з ним. Скільки нам ще доведеться чекати щоб зрозуміти, для чого ми тут?
Я запинався, бо не звик говорити. Вони вважали, що я планував масове самогубство і скористались моєю паузою, щоб розвернутись і піти.
Напевно, вони б зробили це й посеред промови, та я хотів думати, що вони слухали і між паузою просто вирішили, що не згодні.
Двадцять третій день. Сюди наближалось щось темне. Воно зносило будинки, не залишаючи за собою сліду.
Частина мешканців почали тікати у небо. Інші бажали залишитись. Вони приймали це за належне і очікували смерті.
З однієї сторони Паніка, з іншої - Байдужість.
- Цей народ втратив цінності! - мені увірвався терпець. - Ми могли миритись зі смертю, якби помирали на рідній землі, та тут ми - чужаки!
Я говорив і вони піднімали голови.
"Невже хоч гордість мають?!"
Ті, що противились до останнього були забрані силою. Ми тягнули їх до схилу, щоб разом стрибнути в небо. Коли темрява наздоганяла - я і мій народ розчинились у небі, покидаючи місто, стерте з лиця Землі.
Ми прокинулись з жахливим головним болем серед людських істот. Після падіння наше тіло гуділо і не дозволяло зробити жодного руху.
В такому стані ми провели чотири дні.
Тіла у всіх були сірими, отже, тепер я такий не один. Вони стали як я.
Моє тіло не мало нормальної форми. Неможливо було зрозуміти де починаються руки і звідки йдуть ноги. Я нагадував істоту з прозорими очима, що не мала власної окресленої форми.
Наші рухи стали швидшими. Мені здавалось, я міг ловити повітря руками. Ми пересувались серед людей, та ніхто нас не помічав. Ми були не просто непомітними. Люди навіть не відчували нашої присутності.
Полонені на чужій планеті та вигнанці зі своєї ми, як виявилось, не могли триматись купи. Йшов час і змінювався не лише наш вигляд, а й думки всередині. У голові звільнилось місце для чогось нового, що раніше було не під силу зрозуміти. Всі хотіли свободи.
Ми розійшлись світом, ризикуючи більше ніколи не зустрітись знову. Та всім було байдуже. Це єдине, що не змінилось.
Проходили роки і ми зливались з людьми. Сірі невидимки з прозорими очима, відправлені помирати, вперше за своє існування захотіли відчути себе кимось значимим.
У нас була мета: ми будемо як люди.
В момент, коли ми поставили мету - колись єдиний народ зник. Ніхто з нас не думав про те, що люди ще більш невидимі один для одного й для світу, тоді як їх фізичний облік ступає Землею та залишає сліди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593102
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2015
Якщо упустити можливість, через певний час вона захоче наздогнати тебе і буде бігти доти, допоки ти не скористаєшся нею. Чи ігнорувати її, чи зіпсувати те, що залишилось – справа нагальна.
Перегортаючи сторінки журналу Мері читала банальні статті про щастя і думала над тим, що її принц, як виявилось - аж ніяк не принц, і точно без білого коня.
Вона говорила слова кохання та не дочекавшись відповіді – вислизала з його рук, дозволяючи хвилі гірких почуттів поглинути її. Мері хотіла, щоб він теж говорив про любов. Дівчина бажала знати, що для нього вона зірки та місяць, якими він був для неї.
Він мовчав, тому що не вірив. Якщо людина так завзято очікує на взаємність, нехтуючи словами кохання, то ніщо не завадить їй пізніше втратити будь-який інтерес.
Він вірив, що вона хотіла не його щирої любові. Він знав, що це було лиш бажанням з її сторони довести самій собі, що вона може її отримати.
Мері з усіх сил старалась заохотити його до відвертих розмов. Він не давав шансу чинити так, уникаючи думок про те, що добившись свого вона вислизне від нього так, як робить це зараз, коли не отримує відповіді.
Мері здавалось, що вона кохає власну створену ілюзію. Він відчував, що вона вичавлювала з нього усі соки. Він, якби й був ілюзією, то напрочуд реальною.
Мері втілювала у собі сучасне трактування кохання: бажання взаємності переважало над істинним почуттям кохання.
Він тягнув гуму, ковтаючи власну брехню про те, що з часом вона все зрозуміє. Мері ковтала власні ілюзії, не в змозі самостійно зняти рожеві окуляри.
Вони потребувати допомоги один одного та були занадто заклопотані собою, щоб усвідомити це.
Свідоме божевілля поселилось у наших головах: уникаючи проблему ми вселяємо у себе віру, що таким чином вона справді зникне.
Розфасовуючи свої пріоритети, втискаючи у власні (а не загальноприйняті) обмеження своє Я, Мері була певна, що змусить свою палку натуру ідеаліста зникнути, накресливши чіткі правила, що не дозволяли виходити за рамки. Та її вогонь спалював контури сторінок з правилами, і навіть попереднє ламінування б не врятувало її від того, що те, що всередині – там і залишається.
Поливай водою чи гіркими сльозами; примушуй змінитись або відмовитись від власних зірок; втопи свої вірування та справжні почуття, - а тоді тікай і зазнай поразки.
Прийми неминучість провалу; повір, що не справишся; вважай, що це твоє прокляття, - згори у відчаї разом з власними демонами.
Пихато виставляй свої принади напоказ, - попрощайся з вірою у те, що твоє багатство й справді таке особливе. Тобто, знову провал і порожнеча замість душі.
Використай це для блага, і подолаєш усе нечисте у мить. Не для блага інших, а хоча б для власного.
Приберись у підвалах з павутинням всередині і все інше виявиться таким, яким ти хотіла завжди його бачити. Власні демони не будуть настільки руйнівними та загрозливими, якщо ти не будеш так часто думати про них, забуваючи, що за цим всім життя продовжується…
Одного разу тобі випав шанс відпити з кубку наповненого зірками, які скоро стали твоїми власними. Тепер він буде чекати, доки ти відкриєш йому їх справжні барви. І коли він відкриє для тебе свої світила, знадобиться менше, ніж слово, та більше, ніж погляд, щоб віднайти гармонію між тими, хто нещодавно блукав серед демонів.
Шлях цей буде недовгим; межа між дарунком долі та цілковитим провалом тонка; а зусилля, які повинні прикласти ці двоє – не оцінити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591253
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2015
«Ніхто не полюбить твій космос, не знаючи усіх його таємниць».
Яка дурня! Заплутавшись у павутинні власного космосу нам не буде часу розгрібати чужий. Нам ніколи не зрозуміти основного механізму. Напевно, так само й нікому не дано зрозуміти за якими критеріями ми обираємо того, хто спалить шматок нашої шкіри розпеченим лезом.
«Я у ладах з собою!» - мені вже набридло стримувати гнів, та це були мої останні слова.
Який сенс запевняти [i]нормальних[/i], що ти один з них, якщо все давно стало ясно: весь світ втратив останні клепки.
Ще при народженні одна ін’єкція змінила саму суть існування, діставшись свідомості тих, хто слабший, та замінивши її на ту, з якою буде легше жити.
Такі як я були цього позбавлені. Ми виявились сильнішими, і ін’єкція не подіяла; та не такими сильними, щоб пережити справжню реальність. Ми лягаємо спати та дістаємо страхітливі думки на поверхню, щоб знайти сенс у хаосі всередині, та, як на зло, не встигаємо почати, одразу засинаючи.
Серед людей я відчував себе безпечно лиш коли спав; коли не знав, що вони поряд; коли слухав себе та передчасно зупиняв.
Моя зупинка. Я носив свої речі у жовтому пакеті та тримав його обома руками. На цей раз пакет був синій, і це мене настільки гнівало, що я пихтів собі під ніс уривок поезії. Я просив себе заспокоїтись, адже у найближчому магазині я неодмінно куплю жовтий пакет.
«Я хочу зараз! Я хочу жовтий! Жовтий!»
«Ти занадто чутливий. Знову не справляєшся. Згадай їх, ти повинен заспокоїтись. Це просто стрес. Скоро все буде добре. Повинно бути».
«В мене не стрес! Я злий. Я хочу жовтий пакет. Чому так важко це зрозуміти?! Вони нічого не знають про мене. Вони не знають, що говорять. У мене не стрес, я не переношу неясності».
«Що не так?!»
«Не зараз. Тільки не зараз. Я борюсь з цим все життя. Дайте спокій! Я просто хочу хоча б одну поблажливість. Мені потрібен жовтий пакет!»
Він змагався сам з собою та ніхто б не міг цього помітити, не заглянувши йому в очі.
Боротьба всередині, і він ледь втримався на ногах, зіткнувшись з дівчиною з листівками, яку налякала його посмішка і, яка подумала, що він зробив це навмисне.
- Привіт, - сказав він, переключившись на неї.
- Слухаю? – одне слово і жодного бажання заводити розмову.
«Я не примітивний. Поговори зі мною».
- Хотів поздороватись. Гарні вуха.
«Будь собою».
«Будь нормальним».
«Собою…»
- Дякую, - вона навіть не глянула на нього. – Вуха значить…
- Чого не скажеш про твою душу.
- Вибач?
- Я ж не можу говорити про те, чого не знаю.
- Тому краще було б промовчати. На все добре.
- З першого погляду важко сказати щось про душу.
- До чого тут моя душа?
- Бо я бачу, що у тебе якийсь пунктик щодо слів про зовнішність. Хотів сказати, що твоє лице чи вуха не говорять мені нічого з того, що могло б сказати, що ти особлива.
- Як і твій пакет.
- Я лиш вказав на твої жалюгідні надії.
- Що?
- Нам треба йти, - він сильніше притиснув до грудей пакет та подався геть, залишивши розгублену дівчину з своїми листівками.
Знову почав копатись в голові, де з полиці полетів останній екземпляр, що давав йому надію на порядок.
«Я все ще єдиний нормальний серед усіх».
Вона наздогнала його за декілька хвилин та поглянула у вічі, піднімаючи голову, чого вимагала різниця у рості.
- Я згодна.
- Я тобі нічого не пропонував.
- Ні, це не так, - заявила вона. – Ще ти питав чи нормальна я. Тобто як ти.
- Ні, не питав, - вираз його обличчя не зрозумів би ніхто. Але вона дивилась в очі.
- Я знаю, що питав.
- Ні. Але тепер вагаюсь… Нам час йти, - він відвів погляд, знову втупившись під ноги та пішов далі.
- Ти перший підійшов. Як це пора?
- Я помилився, - не повертаючи голови сказав він.
«Занадто божевільний, щоб повірити».
«Не кажи більше цього! Я не божевільний».
«А вона б допомогла».
«Ніхто мені не допоможе».
«Чому вона підійшла?»
«Бо сама шукала допомоги».
«Чому б не допомогти?»
«Разом ми згаснемо швидше».
«Ні, не правда».
Доки він стирав її з пам’яті, вона тримала у руках свою роботу під назвою «Непереможний вірус, що захопив світ». Її скарб, її місія.
Через декілька років вона звільниться від постійного контролю, більше не питиме таблеток та покаже комусь цю роботу, що, як кажуть лікарі, забрала у неї здоровий глузд.
Нормальних у світі набагато менше; таких, як усі – взагалі нема. Щоб людство жило ілюзією, що нормальне існування можливе, дехто бере удар на себе.
Вони – мученики цього світу.
Знаючи його брудні таємниці вони несуть цей тягар самостійно, окремо від інших. Не завжди ладнаючи з людиною, що проривається на поверхню і бажає краще жити ілюзією, аніж вічно боротись, - ці знання потрохи вбивають їх, і через деяких час це відбивається й на зовнішності.
Ті, хто був зомбований усе життя, починають лікувати тих, хто ледве справляється з їх реаліями. Вони називають їх душевнохворими.
«Нам відомо більше від вас», - піт в перемішку з власними сльозами на її вимученому обличчі говорить про те, що вона боролась.
«Це все дія ліків. Поспіть», - з добре прихованою дратівливістю сказав лікар.
Нормальним не судилось прожити життя так, як його розуміють зомбовані з народження. Не справляючись, не контролюючи власний хаос, вони приречені довіку копатись всередині себе, повільно тліючи на фоні яскравих зірок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590855
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2015
Малу Еббі розбудив дивний шелест наче від цупкого паперу поряд з її вухом. Протерши очі руками, вона за мить повністю прокинулась та не кліпаючи продовжувала дивитись у стелю. Шелест повторився знову. Боязко примруживши очі, дівчинка боялась повернути голову та подивись туди, де, як вона відчувала, хтось стояв.
Еббі ще раз кліпнула очима, а потім різко підняла голову. Істота, що стояла позаду з витягнутими руками, нервово писнула:
- Без різких рухів, прошу, - пробубоніла істота, не впевнено простягаючи до малої свої долоні з цукерками.
- Ти хто такий? - тихо запитала Еббі, дивлячись своїми великими очима прямо у очі тому, хто стояв навпроти.
- Трумсдень, - задоволено відповіла істота. - Але ти можеш називати мене Трумс. Цукерку?
- Цукерку? - перепитала Еббі. - Це шелестіння біля мого вуха було від цукерок?
- Так, я чув, діти люблять цукерки, - маленькі очі істоти засвітились і Еббі, нарешті, звернула увагу на їх колір - вони були фіолетовими.
- Ти тут для чого? Хочеш мене кудись виманити?
- Ні-ні-ні, - істота зателіпала руками, наче не мала контролю над ними від хвилювання, яке кожного разу заважало нормально вести бесіди. - Все значно простіше: я тут випадково.
- Випадково? - Еббі схилила голову у сторону, оглядаючи істоту.
Тулуб істоти був зовсім маленький, коли ноги були майже метр заввишки. Вона була вбрана у лускаті чорні шорти та коричневу, трохи потріпану, жилетку. Її ніс був широким і нагадував летючу мишу, а очі, натомість, були неприродно маленькі, наче родзинки. Волосся не діставало до плечей та висіло у просторі, з одного боку заправлене за величезне вухо.
- У якомусь сенсі, - істота завагалась.
Доля правди в цьому була. Трумс справді не знав, що потрапить саме до цієї дівчинки. Та все інше аж ніяк не було випадковістю.
- І чому ти все ще тут? З цукерками?...
- Ну, справа у тому, - істота зам'ялась, розминаючи свої довгі пальці. - Справа у тому, що я не можу, - набравшись мужності відповів Трумс, нервово видихаючи після сказаного.
За дверима почулись кроки. Істота підскочила та за допомогою довгих рук заблокувала двері кімнати за секунду. Людина за дверима зробила спробу відкрити двері, та зазнавши поразки - прийнялась гримати у них кулаками, вигукуючи дитячі прокльони у стилі: "я розкажу мамі!"
Ще один жест рукою. За дверима тиша.
- Щ-що ти зробив? - запанікувала Еббі. - Там мій брат, за це мені перепаде.
- Ізоляція. Він не чує нас, а ми - його. Еббі, я тут, бо мені потрібна твоя допомога.
Еббі примружила очі, прислухаючись до глухих звуків. Тео все ще гримав в двері.
- О-х-хх, що ж мені від нього буде, - забідкалась дівчинка, істинктивно ховаючи голову під ковдру. - Як же я тобі допоможу?
- Все просто, - істота посміхнулась. - Ти мусиш повірити.
Трумсдень очікував гіршого. Людські істоти, як його запевнили, дуже вперті.
- Перепрошую? - ввічливо запитала Еббі, захитавши головою.
Трумс на секунду відчув, як час натискає на гальма. За секунду до падіння він простягнув руку до очей малої та забрав звідти війку, що падала їй на щоки. Еббі з несподіванки запищала.
- Ти що зробив? - загрозливо запитала дівчинка.
"Впізнаю людську породу", - подумав Трумс.
- Забрав вію, що от-от повинна була випасти, - спокійно відповіла істота, стоячи на одному місці, не наважуючись розходжувати кімнатою.
- Нічого собі швидкість, - занадто буденним голосом відповіла мала.
"А її не так легко вразити", - здивувався Трумсдень.
- Еге ж. Ну то ти допоможеш мені?
- Яким чином?
- Зараз розповім.
Трумс сором'язливо сів на краєчок ліжка, обережно поглядаючи на Еббі.
"А я гадала, що казкові істоти ще ті бешкетники, які несуть за собою хаос".
- Сідай так, як тобі зручно, - дівчинка відчувала, що повинна була це сказати не лише з ввічливості.
Істота широко посміхнулась та зі своїми довгими ногами повністю вилізла на ліжко, вмощуючись на ковдрі.
- Я - Трумсдень, один з жителів казкового світу...
- Казкового? Але ж ти тут. Чи означає це, що людський світ те... - зацікавлення та збудження дівчинки зростало з кожною миттю.
- Не перебивай.
- Добре.
- Отож... Щороку ми відправляємось до різних дітей з усього світу з одним й тим самим завданням: нагадувати їм про те, що вони повинні вірити.
- У що?
- Не перебивай.
- Добре.
- І так... Рік, що ми маємо, йде на те, щоб знайти дитину, черга якої прийшла. Тебе я знайшов в останню мить, тож не встиг вивчити як слід. В певний час ми відправляємось сюди, щоб, нарешті...
- В певний час, аякже! З самого ранку.
- Не перебивай.
- Добре.
- Ми проводимо час з дитиною, нагадуючи їй про існування казкового та про головне - цю віру ніяк не можна втратити з віком.
- І ви...
- Не перебивай.
- Добре.
- Виконавши місію, ми здатні повернутись назад - у свій світ. Та ми знаємо, що десь тут інші діти чекають, доки ми нагадаємо про те, що вони й так знають: чудеса можливі.
- Можу я говорити?
- Тепер так, - істота посміхнулась, ці діти такі чудні.
- Знаєш, що я думаю? - серйозно сказала Еббі. - Діти вірять. Нагадувати потрібно дорослим.
- Чи слушно це? - істота засумнівалась.
- Цілком. Ти просто не знаєш моїх батьків. Їм би не завадило знову повірити.
- Ти дуже розумна, Еббі. Хто б міг подумати.
- Фе, як не ввічливо. Діти мудріші за дорослих. Ми оцінюємо схиляючись до того, що бачимо. Дорослі схиляються до того, що пережили. Буденна суєта закриває їм очі. Так вони втрачають віру.
"Мене точно туди відправили? Бо я вже не певен", - телепатично істота передала ці думки іншим з казкового світу.
"Все правильно, - голос відривисто засмівся. - А тепер покажи їй те, у що вона вірить".
- Еббі Малберн, чи не хочеш ти побачити чудеса наяву? - сказав Трумсдень, манерно тримаючи руку перед собою в очікуванні, що дівчинка схопиться за неї.
- Один момент, - відповіла мала, встаючи з ліжка. - Спочатку я покажу тобі дещо чудесне, зроблене людиною, яка вірить.
"Оце так експонат!" - щиро дивувався Трумс.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589376
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2015
Незважаючи на біль, ми відпускаємо колишні почуття, востаннє дивлячись назад.
Куди відправляються розбиті серця?
У скляній шафі будинку тітоньки Поппі лежать колишні надії - сьогоднішні розбиті серця.
Люди приходять до Поппі, шукаючи розради. Рожеві щоки жінки на мить біліють, та беручи себе в руки вона рішуче готується допомогти, для початку - печивом та чаєм.
Жінка терпляче вислуховує кожну історію, тримаючи бідолагу за руку, коли та не може стримувати емоцій. Скільки ж гірких історій їй довелось почути...
Тітонька Поппі не давала жодних порад. Людям з розбитим серцем було потрібно не це. Вона слухала їх мовчки, даючи змогу висловитись, а пізніше - пропонуючи допомогу. Тітонька Поппі пропонувала звільнення від страждань.
Будинок Поппі зсередини нагадував антикварну крамницю. Купа різноманітних деталей робили його схожим на магазин, де це все можна придбати, та зовсім не будинком, у якому хтось живе. Скатертини, вишиті серветки, дерев'яні меблі, полиці з сервізами та крісло-качалка - все це було у двох невеликих кімнатах.
Поппі жила сама довгі роки. Точніше, її самотність розділяла ще одна істота - голуб на ім'я Секрут, що залишився без однієї лапи ще у дитинстві.
Проводжаючи чергову гостю жінка знала, що переступивши поріг її дому людина позбудеться тягару, а за скляними дверцятами шафи Поппі з'явиться ще одне розбите серце. Колекція збільшувалась з неймовірною швидкістю.
Люди знали, що сповідаючись цій жінці вони назавжди позбуваються чи не основного фрагменту з життя. Один пазл з картинки відправляється в корзину для сміття. А точніше - в шафу з скляними дверцятами тітоньки Поппі.
Були й такі, як містер Сон, що жаліли про скоєне. Поппі забирала їх почуття, та спогади залишались.
Містер Сон вирішив повернутись до будинку Поппі, щоб переконати її повернути йому залишений скарб, та натомість побачив руїни. Відчай пожирав його зсередини. Він позбувся частини себе так легковажно. Яким би болючим не був тягар - він не мав права чинити так. Не здатний справитись з невдачею, містер Сон задумався, а чи вартий він ще чогось? Чи може, відчуваючи поразку він так само легко позбудеться й інших почуттів, без спроб справитись й пережити усе природним шляхом?...
Тітонька Поппі відкрила шафу ключем та залишила там ще одне розбите серце. Номер 711 ще слабко мерехтів, та холод навколо нього загасив останні промені надії.
Жінка всілась у м'яке крісло та зібралась в'язати. Востаннє кинувши погляд на номер 711 Поппі сумно посміхнулась. Вона пам'ятала усі історії, які їй доводилось чути... Любов погубила тих людей, і жінка вважала, що допомагає їм позбутись болю; користуваючись станом бідолах вона манила їх до себе, забираючи залишки того, де нещодавно майоріла надія.
Секрут сидів на підвіконні, дивлячись на візерунки мальовані морозом. Сніг заліпив вікна. Поппі повернула голову до голуба, та покинувши почате в'язання - перенесла його у клітку.
- Ти мені потрібен, - лагідно сказала вона до птаха, що відповів надзвичайно проникливим поглядом, на який не здатна навіть людина.
Заварюючи какао, тітонька Поппі сіла за кухонний стіл та дістала грубий зошит з пожовклими сторінками у ньому. Гортаючи його, вона одним оком кидала погляд на історії, які він зберігав.
Жінка прийнялась записувати нову історію.
Як і очікувалось, це зайняло чимало сторінок. Примітивши, що зошит закінчується, Поппі таємниче посміхнулась.
- Ще трошки, - говорила вона, - колекція майже довершена. Ми переробимо їх... Вони будуть чимось новим.
Жінка сховала зошит у шухляду та радісно поглянула на Секрута: "Залишилось недовго".
Птах відвернувся, ховаючи голову. Він не очікував, що все так обернеться.
Колекція стояла за скляними дверцятами шафи, як несподівано номер 349 засвітився червоним кольором. Можливо, десь у світі одна з ран загоїлась. Напевно, після розбитого серця взаємність все ще можлива. Та тітоньці Поппі про це знати не можна.
Тітонька Поппі збирала колекцію розбитих сердець...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588952
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2015
Ніхто не чув звуку проїжджаючого мимо велосипеда. Як і велосипед, так і його господар, були невидимками. Зустрічаюсь поглядами з іншими – для нього час зупинявся. Стараючись бути поміченим він розмахував руками перед лицями незнайомців, кричав та старався зіштовхнути когось зі шляху. І кожного разу якась невидима сила відкидала його туди, де не було нічого живого.
Він вважав, що життя втратило сенс. Та його бажання жити було не меншим, ніж бажання покинути цей світ. Місце, особливе для нього, тепер не вартувало нічого. Просто в момент цінності більше не мали значення, а улюблені місця позбулись привілею – відтепер він невидимий скрізь.
Морозним ранком Б’юк прокинувся з відразою до самого себе. Збентеження з цього приводу змусило його діяти негайно і хлопець ринувся на веранду гігантського будинку, тремтячими руками прихопивши фарби та пензлі. Увімкнувши улюблений, заслуханий до дір альбом, він вигинав ліву брову, стараючись схопити секундне просвітлення, що допомагало йому писати.
Самотній будинок стояв серед лісу пригнічений фактом, що йому більше не доведеться зустрічати друзів, які робили його живим. Зосереджено виводячи пензлем, Б’юк щосекунди поглядав в іншу сторону, наче чекаючи давнього гостя. І він чекав. Його гостем було натхнення.
З давнім другом йому пощастило. Не натхнення навідувалось до Б’юка час від часу, натомість – він сам кликав його, коли збирався творити новий шедевр.
Хлопець знав, що був особливим.
В його очах природа була привітною, барви його душі додавали їй життя. Унікальне бачення Б’юка дозволяло йому брати від життя найкраще. Б’юк знав, що все надзвичайне не тому, що унікальність бачення дозволяла йому так бачити. Для нього істина полягала в іншому: він – дарунок світові. Ніхто не бачив світ таким яскравим, яким бачив його він сам. З моменту, коли це стало відомо - він вирішив, що його призначенням буде "відкрити очі" іншим.
Закінчивши роботу, якій хлопець присвятив більше чотирьох годин – Б’юк не отримав очікуваної насолоди. Під час процесу його мозок переставав працювати у звичному режимі; він був відданий лиш тому, щоб перенести видиме йому на мольберт. Кожного разу, завершуючи, він стояв і дивувався, скільки може створити людина.
Та не сьогодні…
Серед пустинних берегів Б’юк загубив частину себе. Йому здалось, що на мить він став легший, наче його власна душа покинула тіло. Все, що він так любив і чому віддав душу, виявилось марною тратою часу. Він цілком та повністю загубився в своїх особливостях, стараючись зрозуміти їх усі, що раптово позбувся головного…
Гіркі сльози лились щоками, а він не розумів, чому одного ранку прокинувся та втратив усе.
Його скляний погляд загубився десь серед лисих дерев старого лісу, а руки опустились вниз. Він більше не міг творити, не отримуючи від самого процесу бажаного задоволення. Б’юк назавжди позбувся змоги переживати ті миті, коли він просто стояв і милувався своєю роботою. Його унікальність більше нікому не потрібна. Він більше не зможе поділитись з іншими тим, що бачать його очі та відчуває душа.
Б’юк звик, що інші люди оцінюють його. Та сам він ніяк не був готовий оцінювати інших. Його призначення полягало у тому, щоб "відкрити очі" на красу всім бажаючим, і одного морозного ранку, коли він прокинувся з відразою до себе та неприємним поколюванням у животі - він позбувся і цього.
Для нього світ був великим пакунком на День народження. Ти не знаєш, що всередині, та коли тремтячими руками зриваєш яскравий бант і відкриваєш коробку, то ловиш себе на тому, що всередині не один подарунок… Там їх декілька.
Б’юк любив ці подарунки. Він насолоджувався кожним з них по-черзі. Світ не був жадібним до нього. Всі дари для хлопця у коробці з яскравим бантом, доки одного дня він не просунув руку всередину і не усвідомив, що їх більше нема.
Розгубленість змінила ненависть, і Б’юк позбувся усіх картин, що здавались непотребом. Більше ніяких подарунків від світу.
Втративши надію, хлопець цілими днями їздив містом, звикаючись з думкою, що люди більше ніколи не зможуть його побачити.
«Не знаю, хто постраждав більше: я, бо втратив бачення краси цього світу; чи світ, бо втратив мене».
Без будь-яких емоцій він дивився у натовп. Його зверхній погляд не міг приховати відчаю у очах, що втратили свій звичний яскравий блиск. Він не бачив нічого вартого уваги.
Потрохи гнів та образа покинули зім’яте серце, заливши трохи місця для чогось нового. Неоднорідна густа маса всередині нього тепер була просто жмутом, що заважав рухатись далі; раніше – там було те, що Б’юк вважав своєю особливістю.
Спостерігаючи за звичайними людьми, Б’юка скоро настигне розуміння того, що вони унікальніші у тисячі разів за тих, хто вважає себе такими. З цим розумінням прийде дика розгубленість, що утворить нову неоднорідну масу. Та колись, коли він знову візьме у руки пензля, так і не усвідомлюючи своїх дій, він створить щось таке, що дасть змогу новому всередині себе зайняти лідируючі позиції.
Б’юк додасть до палітри нових барв, приймаючи те, що без надмірної ідеалізації речей вони все ще можуть бути надзвичайними лиш тому, що їх унікальність у простому.
За лічені дні до цього, Б’юк прокинеться з новим відчуттям і у той самий ранок його свідомість прийме те, що давно прийняло серце. Хлопець знову буде видимим.
Виявляється, світ здатен на більше, ніж надзвичайний розум може зрозуміти.
Щоб бачити більше – потрібно дивитись.
Особливість Б’юка допомагала йому бачити світ в усіх барвах, та це ніяк не вона зробила його таким.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588667
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2015
Ми приходимо у цей світ самотні і покидаємо його так само.
Змагаючись з невідомим на мить ми віримо, що перемогли. Та через секунду невідоме повністю поглинає тебе, і ти встигаєш лиш кинути наляканий погляд десь у далечінь. Це невідоме – велика яскрава куля, що світиться. І ти прямо над цією кулею. В уповільненій зйомці ти провалюєшся всередину, забираючи з собою усе відоме та досі нерозгадане, - таємниці Всесвіту для тебе назавжди розсіялись поряд з космічним пилом.
У пам’яті ти бережеш моменти, яких насправді не було. Привиди душі. Пізніше, ти сам станеш привидом; одним з тих, кого беріг всередині себе як вічну пам’ять.
Наближаючись до розгадки одвічного питання ти, насправді, робиш непомітні кроки назад, відділяючи себе від тих, хто вірить у цю реальність. Наш світ привидів був вигаданий тими, кого ми палко стараємось відшукати у в’язниці неосяжної свідомості.
Ми не боїмось вийти за межі.
Ми боїмось того, що знайдемо там.
Штурмовий вогонь вже близько. Спочатку він наздоганяє тебе, а пізніше ти женешся за ним, розуміючи, що тобі хотіли щось сказати. Та вогонь спалює все позаду себе. Дорога, що могла привести тебе до істини перетворилась на попіл, і лиш мізерні її залишки дають надію, що ти все ще маєш шанс. Складаючи невідомий пазл, якщо пощастить, ти наблизишся до відповіді. Та підступаючи ближче – тебе помічають, і відразу знищують.
Помираючи у цьому вимірі ти відправляєшся в наступний. В кожному з них загадки переслідуватимуть довіку. Їм не було початку і, як би ти не хотів, не буде кінця.
Всесвіт не дасть розгадати його таємниці.
Ми зафіксовані на старих знімках щасливі та безтурботні, коли були приреченими навіки-віків.
Що було у минулому – [i]вже [/i]несправжнє.
Те, що буде у майбутньому – [i]ще[/i] несправжнє.
А що є у теперішньому – це грань між [i]вже[/i] неіснуючим та [i]ще [/i]несправжнім.
Ми вічно будемо бігти колом, і поки ми рухаємось – механізм існує.
Та коло не дає прогресу, лиш його ілюзію, яку ніхто і ніколи не зможе викорінити.
Підбираючись ближче до розуміння, що все навколо хибне, Всесвіт пожирає нас.
Ми всі втрачені зірки, що стараються світити в цілковитій темряві.
Той факт, що ти відходиш заради Когось, не змінює того, що ти досі не знаєш для чого взагалі був тут… Та чи вагомою буде будь-яка з причин, якщо світ, свідомо чи ні, прирік нас на вічні муки несвідомості?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588233
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2015
Він вперше відчув, як повітря заповнює легені. Жадібний ковток вартував йому паморочення в голові.
Це наче прокинутись від сну, тривалість якого – життя.
Коли Квін просинався параноїком, кожного разу задавався питанням: «Щоб я зробив би, знаючи, що скоро помру?»
Він не боявся смерті. Він боявся невідомого. Боявся незакінченості. Покидати планету обізнаним щодо того, що нас чекає, було б не так страшно.
Запитував – знаходив відповідь: все омріяне повинно стати реальним. А ще, він би розповів про свої справжні почуття.
Знаючи, що скоро помреш, ти не будеш думати про ворога, якому давно бажаєш сказати все мерзотне прямо в лице. Ти будеш думати про тих, хто заслуговує твої уваги більше, ніж набридливий жмут ненависті.
«Чому не признавався раніше?»
Не знав. Деякі почуття заховані так глибоко, що повідомляють про себе лиш наприкінці.
Коли параноя проходить, - Квін не відчуває небезпеки. Так само, як і не відчуває потреби робити реальністю зазубрені ситуації з голови, що часто прокручуються перед сном як кіноплівка.
- Чому б не зробити мрії реальними зараз?
- Я не помираю. Час є.
*
Прокинувшись вранці Квін відчув зміни. Його кімната виглядала не так, якою він її пам’ятав. Навіть фізичний стан підводив, це був не колишній Квін.
«Я не можу керувати собою».
Він сидів у ліжку та думав про те, що відчуває фальш, але нічого не міг зробити. Несподівано, хлопець піднявся на ноги та запустив руку у волосся, поглядаючи на своє відображення в моніторі комп'ютера. Автор згадав щось про те, що Квін сонно поглянув на двері, та через нестачу описів все здавалось несправжнім.
Автор коротко описав кімнату: білі стіни, велика полиця з коміксами та комп'терний стіл, завалений брудним посудом.
«Недостатньо. Я відчуваю фальш».
«Гаразд, опишемо детальніше, - погодився Автор. – Як щодо тріщини на склі твого вікна, де зібралось повно мертвих мух?»
Квін став лялькою в руках Автора.
«Вже краще, та я не вірю, - свідомість Квіна знову зверталась до автора. – Ви пишете зовсім не про мене. Написані Вами слова – не мої. Я б сказав не так».
«Саме тому ти досі лише той, хто мріє, - коротко відповів Автор. – З моєю допомогою ти станеш тим, хто втілює мрії в життя».
Друзі звикли до «кращої версії Квіна» надто швидко, в той час, доки сам він періодично боровся.
«Знову хочеш стати параноїком, що тільки й мріє про краще життя?»
Квін боровся трохи менше.
«Надовго ти поселився в моїй голові?» - годину тому мрія Квіна стала реальністю, і це всього лиш на сімдесятій сторінці.
«Чому ти вирішив, що це не ти поселився в моїй?» – запитав Автор і прийнявся описувати почуття хлопця після того, коли той відчув себе щасливим.
Роман налічував двісті сторінок. В руках Автора події змінювали одна одну зі швидкістю перегортування сторінки. Кожен рядок описував життя Квіна все кращим, яскравішим, повним емоцій.
«Це тільки герої романів живуть таким насиченим життям?»
«Романи пишуть Автори. Я все ще змушую тебе повірити, що жалюгідне життя може змінитись лиш за сімдесять сторінок».
«Ти назвав моє життя жалюгідним, - без емоцій сказав Квін. – Це справді так?»
«Не переживай. Я тут, щоб все виправити».
«А мені все ще не досить реалістично, - сказав Квін, закидаючи ноги на стіл, поїдаючи третій грейпфрут. – Я відчуваю нотки фальшу».
«Ти просиш мене внести більше барв, - спокійно підтвердив Автор. – Це все ж книга. Книга про те, що час припинити чекати».
«Чекати чого?»
«А чого ти чекав, коли відмовляв собі в задоволеннях життя? Квін, давай залишимо трохи реалістичності».
«Це ж і є реально. Це моє життя!»
«Атож. А тепер прибери ноги зі столу».
«Квін не може противитись Авторському перу».
«Залишилось зовсім трохи. Фінал вже близько».
«А що потім? – з ноткою жалю запитав Квін. – Все?»
«Ти напишеш епілог».
[i]П'єса життя ще не закінчилась, і ти, можливо, впишеш свій рядок.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587632
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.06.2015
Вони планували свою вечірку серед лісу і, ледь проїхавши машиною між густими деревами, - навіть не помітили, що там вже хтось був.
Вилітаючи з авто, повні ентузіазму та небаченої енергії, молоді люди голосно перемовлялись між собою про очікуване свято. Одна з них, це була дівчина, раптово затихла та ступивши крок вперед, неочікувано зазирнула у пітьму, – світло зірок не надто допомагало роздивитись хоч щось.
- Ш-шш… Здається, там хтось є, - за мить повідомила вона друзям.
- Що? Ти впевнена?
- Очевидно ні, інакше б не сказала «здається».
Наче маленькі звірятка, всі друзі по черзі почали встромляти свої носи туди, де було чутно чужаків. Морган, що заснув в машині, раптово відкрив очі та вже хотів почати горлати про те, чому його не розбудили, як несподівано побачив цю дивну картину: четверо дорослих хлопців та троє дівчат встромили голови кудись в густе гілля дерев, відкриваючи при цьому гарнюсінький вид ззаду.
- Ох, скільки простору для фантазій, - про себе зареготав Морган, та за секунду – дістав телефон і миттю зробив фото. – Як добре, що тут автоматичний спалах, - тримаючи в роті кулак, сказав хлопець. Його так і розпирав нестримний сміх.
Несподіваний спалах світла змусив всіх повернути голови та поглянути на жахливо щасливе лице Моргана.
- Чим займаємось? – буденно поцікавився хлопець.
- Ти що зробив? – загрозливо поцікавився Джим.
- Лише увічнив цей момент у вигляді фото, - невинно відповів той.
- Дуже дотепно, - зауважила Лейс, - наше місце хтось зайняв. Забираємось звідси.
- Що? І це все? Кінець вечірки? – обурився Морган.
- Хіба я так сказала? – підморгнула дівчина. Великими кроками вона швидко дібралась до авто. Її туго заплетений кінський хвіст літав зі сторони в сторону.
- Невже існують такі ж самі дурні як ми, яким прийшло в голову явитись в ліс о 2 годині ночі? – трохи розчаровано пробубонів Берн.
- Ніхто не самотній… - повільно проспівала Меган.
- Тобто, на світі існує хтось подібний мені, з такими ж ідеями? – зрадів Д’юк.
- НІ! – гуртом вигукнули інші.
- Твої ідеї не просто божевільні… - почала Алекс.
- І не «дещо» небезпечні… - підтримав Рік.
- Вони несуть катастрофу. - коротко зауважила Меган, на що Д’юк ображено опустив голову донизу. – А тепер всі в авто.
Компанія зайняла свої звичні місця в вагончику, розфарбованому в стилі «Скубі Ду», і Джим почав здавати назад, щоб вибратись з лісу. Несподівано машину трясонуло. Приглушений звук.
- Що це було? – неспокійно озирались друзі. – Вам щось видно? Звідки це… Аааа! – Лейс не встигла закінчити, як прямо перед машиною з’явились три загрозливі постаті. Очевидно, зараз вони були трохи "не в ладу з собою". Ці посмішки змушували тіло покритись мурашками. Від страху волосся ставало дибки.
- Джим! Їдемо звідси! – нажахані голоси кричали з усіх кутків вагончика.
- Я… Я стараюсь, - панікував парубок.
Доки Джим старався безпечно вивезти всіх звідси, - троє божевільних пом’яли авто з однієї сторони.
- Вони зіпсували мій шедевр! – істерично вереснув Рік, тримаючись за голову. Його лють увібрала в себе минулий страх і, перестаючи ясно думати, він рвався до дверей, готуючи кулаки до бою.
- Облиш, дурню! Тебе за секунду приструнять!
Коли компанії вдалось нарешті втікти – ніхто не запитував у Джима про те, куди вони їдуть. В цілковитій тиші вони пробули хвилин двадцять, доки її не порушив Морган:
- За що? – ображено запитав він. – Я просто не розумію, за що?
- Морган, - заспокійливо озвалась Меган, - все в нормі. Врешті-решт, ось вам і обіцяні пригоди з ноткою небезпеки.
- Оо-о, тааа-а-к, - протягнув Д’юк, - вони додали перцю до нашого фондю.
Не розуміючи коли і чому, друзі почали реготати. Адреналін в крові просто зашкалював. Зрештою, пізніше усе можна пригадувати зі сміхом, при умові, що пережив це. Все, що людина може зробити з минулим – посміятись йому в лице. Сміх як спосіб показати проблемам, що вони позаду. Саме так вчинили друзі: повернувши голови назад, вони показали минулому язики, знаючи, що попереду їх очікує ще сотні випадків, над якими потім можна буде посміятись. Головне – пережити їх усі.
*
Годину вони їхали до місця, про яке говорив Д’юк. Маленькі дерев’яні будиночки біля озера, на другому кінці якого розташовувався величезний пляж. Вони збирались провести тут добу - останній день весни та початок літа.
- Чудово! Рівно опівночі поїдемо до протилежного берега. Зустрінемо літо разом і заодно – відкриємо купальний сезон.
Вогнище. Палатки, які так і не знадобились. Їжа та напої. Гучна музика. Твістер та гральні карти.
Близько шостої ранку, після того як зустріли світанок, люди з обслуги принесли їм «особливі» коктейлі.
- Це хто замовив? – стурбовано поцікавилась Алекс.
- Я, - відповів Берн. – Вони тут в особливому списку. Обіцяють незабутні відчуття. Які саме - не знаю, присягаюсь!
- А не надто ризиковано? Що ще за «незабутні відчуття»?
- А ми тут для чого взагалі? – різко відповів Д’юк та прийнявся висушити свою склянку до дна.
- Що ж, добре… - сумніваючись, погодилась Алекс.
- До дна!
*
Сонце обпікало шкіру. Сонячні промені не просто лоскотали тіло, а більше походило на те, що водили по ньому розжареним лезом.
Найпершим прокинувся Д’юк. Один лиш погляд на його шорти, повністю в багнюці, не віщав нічого хорошого. На лиці хтось залишив свіжий відбиток, так само від багнюки, подібній тій, в якій побували його шорти.
Розтираючи очі він ледь піднявся з землі на ноги, оглядаючись навколо. Першим, кого він помітив, виявився Берн, що лежав в позі морської зірки на рибальському мостові біля озера. Берн був лиш в одних плавках і за той час, доки він там лежав – його шкіра повністю згоріла. Коли Д’юк, чия голова просто розривалась від болю, почав штурхати його за плече, стараючись розбудити, - Берн заверещав від болю і різко скочив на ноги.
Наступних півгодини разом вони шукали всіх інших. Когось знайшли під деревом, двох в машині, а декого – на іншому березі. Всі виглядали так, наче їх катували, та за певних обставин їм вдалось втекти.
Найпершою нормально мислити почала Лейс, що повернулась з дівчиною з обслуги, щоб та розповіла іншим те, про що сказала їй.
- Де ми взагалі були? Звідки у нас рани? Коли ми покинули це місце? – почав запитувати Джим, нарешті зосередившись на чомусь іншому. До того, його увага була прикута до Берна, який замовив ці кляті коктейлі, після яких ніхто нічого не пам’ятав.
- Ви весь час були тут, - спокійно відповіла дівчина.
- Але як ми опинились на тому березі?
- Ви згадали, що планували зустріти літо там, і дехто з вас вирішив піти туди пішки. Вони, - вона вказала на Меган та Ріка, - поїхали на авто. А він, - рука вказувала на Моргана, - виключився ще до цього і залишився спати тут.
- Тобто, ніяких пригод не було? Ми просто… просто… Охх, нііі! – серце Д’юка не могло витримати такий удар.
Падаючи на коліна він простягнув руки до неба і закричав:
- Я ж бо сподівався, що все було як в фільмі «Похмілля в Вегасі», ну за що?!
- Як думаєш, - тримаючись за голову, волосся на якій скоріше нагадувало пташине гніздо, поцікавилась Алекс, - він скоро це переживе?
- Чи скоро? Ох ніі, я так не думаю, - посміхнувся Рік.
- Твій зуб! – вереснула Лейс.
- Що? – злякався хлопець, подумавши, чи не зійшла вона бува з розуму.
- Його нема! Твого зуба нема!
Д’юк різко підняв очі на Ріка, єхидно посміхаючись.
«Отже, не все так погано…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587000
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.06.2015
Кожного вівторка вони сиділи в місцевому парку та чекали сигналу.
Зазвичай, це було випадково, просто якимось дивним чином їх зустрічі відбувались саме у вівторок. В них не було нічого особливого, до певного моменту, та все ж наповнені веселою атмосферою це були пам'ятні дні.
Останні з них видались не просто веселими, а до того ж небезпечними. Відтоді, вівторок - "неможливий день".
Через певний час в центрі міста головний годинник гучно бив по дзвонах, повідомляючи про час. Асоціації були різними: годинник в Голодних іграх, що повідомлює кількість загиблих трибутів; або ж звук тривоги часів середньовіччя, чутний в екстренних ситуаціях (втеча в'язня, пожежа тощо).
В найперший з цих фантастичних, грандіозних, шалених вівторків Аарен та Клер сиділи на любимому місці, ні про що не здогадуючись. Обговорюючи повну нісенітницю, що, смію зауважити, частіше несла в собі більше сенсу ніж інструкція по приготуванню макаронів, - вони не відразу звернули увагу на гучний клич. Годинник знову вибивав час.
Не усвідомлюючи своїх дій дівчата зірвались на ноги та побігли кудись прямо. Час сповільнився і у вухах вже не було чутно годинника, правду кажучи, - Аарен та Клер не чули самих себе.
Поступово вони розчинились у чомусь прозорому і, коли останнє пасмо волосся перестало виблискувати на сонці, наздоганяючи господаря, - дівчата зникли прямо на місці. Лише перетнувши межу їх очі набули звичного для людських істот кольору, і вони знову могли керувати своїм тілом. Не встигла жодна з них відкрити рот, як невідомий у зеленому показав їм рукою вперед.
- Вас чекають.
- Щ-що? Я... Я не зрушу з місця. Я-я-як ми сюди потрапили? - серйозний тон Аарен прийшовся для Клер як удар молота прямо по голові.
- Ти ц-це сер-р-йозно? - Клер говорила так, наче провела весь день у воді і раптово зрозуміла, що замерзла.
- Не одна ти налякана, - тихо сказала Аарен, дивуючись, як ще не влаштувала тут гармидер, зважаючи на ситуацію.
- Н-налякана? - Клер істерично захихотіла. - Захоплена! Шокована! Збита з толку!
- Я й забула, яка ти дурна, - не піднімаючи голови відповіла Клер, рефлектно пробубонівши ці слова, коли її свідомість та розум забиті зовсім іншим. - Твоя манія пригод скоро буде буквально передаватись через кров.
- Кхм-кхм... - озвавалась істота в зеленому, - взагалі-то, саме її "манія", як Ви виразились, допомогла нам з вибором.
- Перепрошую? - напружилась Аарен, відчуваючи як гнів поглинає її повністю з максимальною швидкістю.
- Гадаю, Ви все почули.
"- Ох, гармидер буде! Від шоку мій мозок просто загальмував. Реакція з запізненням!" - подумала Аарен, як Клер потягнула її за руку до стіни.
- Бачиш?
- Що?!
- Придивись.
Аарен напружила зір.
- Яне.. Неможебути... Що?! - на одному диханні пробубоніла дівчина.
Прямо за стіною сиділи ще одні істоти, не схожі на Зеленого. Розмірами вони нагадували тролів, але місце, що звуть обличчям, походило на свиняче рило в перемішку з коров'ячими рисами. Близько двадцяти таких істот сиділи за стіною та всі до одного тримали ліву руку на поясі, біля зброї.
- Вас вже зачекались! - пискнув Зелений.
- Ось і вони! - грізно скрививши обличчя гукнула одна з істот.
- Як ми можемо їх розуміти? - зашепотіла Клер, - вони ж не знають нашої мови, правда?
- Хотіла б я тепер бути хоч у чомусь певною, - шоковано відповіла Аарен. - Скажи, що це сон.
- Якщо це сон, то нам нема про що турбуватись.
- Точно, - невпевнено відповіла Аарен.
- Це ті, яких ми обрали? - хтось запитав це у Зеленого.
- Все так.
- Що ж.... В такому разі, - дивний жест рукою, і двоє інших попрямували прямо на дівчат, - ласкаво просимо!
Істоти посадили дівчат за стіл, мовчки реагуючи на їх спроби вирватись з їхніх лап, що, як вони гадали, збирались нашкодити. Миттєво на столі з'явилось щось блідно-зеленого кольору. Воно виглядало настільки огидно, що Клер відразу зашепотіла собі під ніс: "Здається, мене нудить".
- Перш ніж перейдемо до справи - наберіться сил. УсУмі все вам розповість, - повідомила істота, та разом з іншими - покинула кімнату.
- УсУмі - це я, - нарешті представився Зелений. - На їжу у вас є тринадцять хвилин. Час пішов, а поки - я почну пояснювати.
І він почав. Довга промова про переваги його Командира, що завжди був мужнім та справедливим. Ще довша тирада про злочинців, що хочуть розв'язати війну у світі, де вона ніколи не закінчувалась. І лише декілька слів про те, як і чому Клер та Аарен тут опинились: "Вас було обрано".
Зелений так захопився промовою, що не помітив того факту, що дівчата навіть не торкнулись їжі. Злісно прицмокнувши губами він змусив їх запхати у себе все. Повірте, відчуття слимаків, що прилипли до стінок твого шлунку, - не найкраще.
Командир востаннє кинув оцінюючий погляд, та вручивши Клер та Аарен зброю - забрався геть.
- Ти щось розумієш?
- Схоже, вони не фахівці в тому, як потрібно ставитись до того, кого тільки що "викрав" з його рідної планети.
Дивно було заслуговувати довіру того, хто просто так взяв, вручив тобі зброю і сказав: "Стріляй! Захищай Мене і Мій народ!"
Та, схоже, істоти вважали інакше. Користуючись "послугами" землян, істоти відкривали перед ними нові горизонти, таким чином показуючи свою вдячність.
- Все те, з чим ми стикаємось на цій планеті - все рівно залишається у нас. Ми робимо їм послугу, а самі отримуємо бонус. Вони вдячні нам за спокій, а ми - вдячні за змогу стати частиною неможливого.
"Якби не шалена віра - звук годинника так і залишився би просто звуком".
- А ти ще казала, що я божевільна. - посміхнулась Клер, - А все тому, що я вірила.
- Я все ще не відмовляюсь від своїх слів, - засміялась Аарен.
Шалений клич годинника почувся знову.
- Пригоди чекають! - разом зірвались з місця дівчата, і за мить їх силуети розчинились прямо посеред міста.
- Чекають..., - єхидно зашепотів незнайомий голос. Ще мить - і він зник так само, ризикуючи більше ніколи не повернутись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586516
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.06.2015
Її рухи відрізнялись від інших. Зараз так ніхто не танцював. Вона реагувала на музику не так, як усі. Вона чула іншу музику.
У її вухах були навушники і, коли вечірнє місто здавалось завеликим для маленької людини, - вона йшла в клуб. Вмикала музику та встромляла навушники у вуха. Так їй здавалось, що вона своя серед чужих.
Вечір прогулянок закінчився і, йдучи широкою вулицею, дівчина завернула за ріг, надіючись непомітно прорватись в середину нічного клуба, де її вже ніхто не зупинить. Їй вдавалось бути непомітною серед натовпу, - так вона думала. З закритими очима дівчина не помічала, що всі дивляться на неї.
Цей раз був особливий.
Погляди видавались скоріше зацікавленими. Зазвичай про неї говорять як про дивакувату, що підспівує улюбленим треках навіть в людних місцях. Відкривши очі, вона побачила сотню незнайомців, що, як виявилось, гукали її весь той час, доки в навушниках на всю грала музика.
Запитально поглянувши на когось з натовпу, її увагу перейняв хлопець на сцені. Всі миттю замовкли. Хлопець почав співати.
Не помічаючи цього раніше, вона й не розуміла зараз, що підспівує хлопцеві зі сцени.
[i]Imagine it’s a warning sigh
I don’t wanna lose more time
Darling, don’t you close your eyes
Keep listening – are you listening?
I’m sorry we don’t have forever
Ohh.. but come to die with me.[/i]*
Дівчина стояла серед незнайомців та похитувалась в ритм мелодії, не звертаючи уваги на набридливі прожектори. Коли іншим було вже все одно – вона слухала.
*
- Ти забрав у мене єдине місце, де я могла побути наодинці, - насправді думаючи про зовсім інше, сказала вона.
- Єдине? – він знову потріпав свої короткі кучері, - все місто для тебе складається з місць, де ти проводиш час наодинці.
Адам як завжди правий, та вона лиш хитро посміхнулась на ці слова, прямуючи далі й випереджаючи його на декілька кроків.
- Ще скажи, що тобі не сподобалось? – зіронізував той, накидаючи на її голі плечі свій улюблений сірий жакет. – Я бачив твоє лице. [i]Я знаю це лице. [/i]
- І що ж це за лице?
- Твоє лице, коли ти щаслива. Якась дрібниця дає тобі привід думати, що світ казковий. Твої очі блищать ще більше, коли ти розумієш, що маєш змогу відчути це. Кожен раз як вперше ти пізнаєш істину. Все наповнюється Життям і тобі здається, що ти даєш світові це життя. В цей момент, прямо зараз, ти віриш, що світ – ідеальний.
Доки він говорив – вона відчувала. Адам знав її настільки, що якби не неймовірне піднесення декілька хвилин тому через раптовість того, що світ казковий, - неодмінно злякалась би.
- Знаєш що я ще скажу?
- Що?
- Серед нічного клубу ми – це майонез. Як майонез у фруктовому салаті, - ми ідеально вписуємось в ту атмосферу.
Там, серед натовпу, ми набули божевілля в очах. Серед душевного спокою, божевілля ззовні нас не лякало.
Раптово вона почала задихатись від сміху та, сама того не розуміючи, схопила Адама за руку й потягнула за собою – на асфальт. Вічна тема кохання звучала в навушниках і доки дощ не намочив цих двох, а пряма загроза перетворитись на відбивну не стояла прямо над ними у тілі грізної жінки, що не хотіла їх обходити, - все було добре.
Під ранок вони сиділи на брудній траві під широким деревом, що закривало їх своїм листям, та читали поезію ХІХ століття, ледь стримуючись, щоб не почати виконувати ролі акторів театру.
«Живи спокійно. Він не дізнається правди.
Ти шукала його так довго – не смій втратити в одну мить.
Залиш звичку відповідати. Візьми за звичку запитувати.
У твоїх обіймах він надовго, якщо в голову не прийде думка розповісти, що все не випадково.
Чужаків не люблять. Цей час тебе не чекав. Та Адам – безперечно.»
* - Luke Sital – Benediction
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586216
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.06.2015
Блукаючи серед зелених лугів він то опускав очі донизу, то підіймав вгору – на небо. Дерева переглядались між собою не розуміючи, як малий сюди потрапив. Він спотикався і падав, але не подавав виду й продовжував йти далі. Дерева дивувались, та пропускали його, відхиляючись назад, щоб він міг бачити дорогу. Молода Берізка хилилась до дорослої, як дитина до матері, шукаючи захисту в її обіймах. Поява молодика тут, де ніколи не ступала нога людини, лякала не більше, ніж цікавила.
Несподівано для себе хлопець підняв очі на Дерево, що було позаду інших. Не просто старе, а старезне Дерево. Він подумав, що, можливо, саме тому воно не стояло в німому очікуванні, як інші дерева. Навпаки, Дерево дивилось на малого з тією ж самою зацікавленістю, що й він.
Хлопець зупинився, очікуючи почути якісь слова, та миттю подумавши про інше, - опустив погляд і пошкутильгав далі. Невидима рука вказала йому новий шлях і, востаннє кинувши погляд на ліс, - малий розчинився в темряві. Для нього ця зустріч вже в минулому, як і він для інших дерев, що почали перешіптуватись між собою.
Хлопчина ступив крок і ледь втримався на місці. Як хом’як, що біжить колесом в своїй клітці, він біг поверх різнокольорової кулі. Розгледіти, що попереду було неможливо через цілковиту темряву. Він не бачив своїх рук, лише босі ноги, що бігли набираючи швидкість. Ніщо не заважало бігти, та біг заважав думати.
Перші краплі поту на лиці, міцно заплющені очі та зціплені докупи губи, - і за мить він знову переноситься далі.
Зовсім пусто, а над ним – фальшиве сонце. Воно не світить та не зігріває, а лиш висить на білому фоні. Малий не може рухатись, хоча всередині бореться. Загнаний у в’язницю він відчував себе нерухомою фігуркою, керованою кимось інших. Хлопець був на аркуші паперу, намальований такою ж дитиною, якою являється сам.
«Ти сам загнав себе у пастку своєї свідомості. ЗНОВУ!» - він хотів прокричати це якомога голосніше, та не міг.
Невдалі спроби та відчуття, що тебе б’є током. Голова, здавалось, ось-ось лусне, а він продовжував боротись.
«Ти повинен хоча б порухати кінцівками. Хоча б…»
Ніякої мотивації. Він не вірив, що вибереться. Він знав.
Блискавка перед очима, де від болю накопились сльози, і ось він лежить в своєму ліжку морально та фізично безсилий. Ще одна ніч боротьби, а він не просунувся ні на крок.
Втеча з власної в’язниці, без нагороди й тепер. Знову не піймав жодного сну.
В’язень в тілі дитини пізнав поразку. Ніщо не дозволить йому почати спочатку, а продовжувати далі набридло.
Та він продовжить.
Солодких снів, в’язню…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585344
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.06.2015
- Всесвітня подорож наших героїв триває, - тримаючи камеру перед собою говорив Тім.
- Кхм-кхм, наша подорож, - виправила Едні, стаючи ззаду Тіма, тим самим закриваючи собою Ейфелеву вежу, - але зараз ми точно як герої відомого пригодницького роману.
Тім закінчив знімати відео та заховавши камеру в рюкзак – відщипнув трохи солодкої вати й почав оглядатись навколо. Сонце просто не давало можливості підійняти очі вгору. Зрадницький вітер ніяк не завітав аж до вечора, і жахлива спека взяла все в свої палкі руки.
- Мадемуазель, - перериваючи естетичну насолоду Едні озвався парубок з дивним капелюхом на голові, - салют!
- Хелло, - злякалась дівчина, краєм ока швидко позираючи на Тіма.
Доки молодик щось зосереджено говорив на французькій – наші герої зі сміхом переглядались, не розуміючи ні слова з почутого. Хлопець усвідомив, що марно старається, та посміхнувшись, миттєво сфотографував цих двох на свій фотоапарат. Повісив його собі на шию та попрощавшись – пішов, сяючи усмішкою.
- На секунду я була певна, що нас заберуть в рабство, - засміялась Едні, оглядаючись на дивака, що віддалявся від них.
- Так, саме НАС, - хмикнув Тім, на що Едні вигнула брову та голосно видихнувши, потягнула його до Лувру.
- Знаєш, що я хочу сказати? – одне те ж саме питання при кожній подорожі.
- Чи вірю я, що ми тут? – перепитав Тім, вражено оглядаючись на те, що оточувало їх з усіх сторін.
- Так. Чи віриш ти, що ми тут?
- Здається, скоро почну…, - задумано відповів парубок, зосередивши погляд на картині, та уявляючи, при яких обставинах художник писав її. Усвідомлення того, що цим шедеврам набагато більше років ніж тобі змушувало мозок зробити паузу.
А тепер уявіть теплий літній вечір в Парижі. Нехай це буде така ж сама романтична атмосфера, яку ми бачимо в кінокартинах і яка, безперечно, потребує того, щоб ти вдихнув на повні легені й відчув це так, як відчуває сам Париж.
Наче інопланетний вакуум, - однаковий для всіх та індивідуальних для кожного, – Париж не дозволить забути момент, коли твоя душа наповнилась солодким ароматом Життя. Танці в такт мелодії серця істинно магічні, і в цей момент ми вічні, і в цей момент – ми справжні.
[i]У тебе немає душі.
Ти є душа.
У тебе є тіло. [/i]
Тім та Едні прямували вузенькими вуличками в місце, що живе вночі. Стукіт босоніжок відлунював десь далеко, де не було чутно музики. Маленька квартирка, що стала їм домом на найближчі сім днів, зберігала в собі хаос. На видному місці висіли завчасно приготовані костюми, що чекали свого часу.
Один з барів кожного місяця влаштовував тематичні вечірки. Яким же було здивування Тіма, коли він прочитав на сайті, що два місяці тому там відбулась вечірка, присвячена українській тематиці.
Що може бути краще, ніж коли блукаючи Парижем, на вечір ти переносишся в минуле, а саме – Чикаго, 20-ті роки?
Темні брюки з пряжками, світла сорочка та капелюх, що приховує неслухняне волосся. Едні, натомість, була в білій сукні з шовку, що відразу створює жіночний силует, повністю оминаючи акцент на талії.
- Завжди мріяла приміряти на собі образ дами минулого століття, - стріляючи очима бубоніла білявка. – До речі, я щось маю для тебе.
- А це вже цікаво, - миттєво озвався Тім, віддаючи Едні жіночу люльку для «повноти образу».
Едні блиснула очима та відкрила сумочку, дістаючи флягу.
- О-о, я тебе зрозумів! Ми будемо розігрувати комедію? Плече до плеча – ми посеред бару, і всі дивляться лиш на нас, адже ми нагадуємо подорожуючих в часі, що прилетіли поглянути, як в ХХІ столітті люди уявляють Чикаго 20-тих років.
Едні засміялась та крутнувшись на підборах, дістала з шухляди дві пляшки: одна з соком, а інша – з алкоголем.
- Що вибереш?
- А чай можна?
- Сумніваюсь, - театрально нахмурилась дівчина. – Роби вибір і виходимо через шість хвилин.
*
Невелике приміщення, а скільки народу. Скрізь галас та сміх. Біля крихітної сцени, на якій співала жінка під звуки старих інструментів танцювали пари, забувши про свої коктейлі.
Біля барної стійки стояли чоловіки, частині яких вже за сорок, та розмовляли між собою, динамічно жестикулюючи. Через сухий закон напої в чайних сервізах. Новачки забов'язані були сфотографуватись біля портретної стіни як знак того, що колись вони знову сюди повернуться.
Доки привітні незнайомці тягнули новачків за собою, знайомлячи усіх і вся, Едні та Тім домовились, що саме тут повинні здійснитись їх найменші примхи. Тому відмова від танцю чи ще одного коктейлю була недопустимою.
Дами шепотілись в одному з кутків приміщення, обговорюючи моду та поезію, а самі розкуті й без комплексів - чоловіків. Тим часом мужчини збирались зіграти в карти. Тім показово підморгнув Едні, та діставши флягу відпив з неї, доки чоловік поряд не поплескав його по плечах та потягнув до грального столу.
Танці. Багато танців. Години стрімко йшли та ніхто навіть не думав про те, щоб збиратись по домівках.
- Я наче в гостях у Гетсбі! – радісно гукнула Едні, танцюючи доки є сили.
Наближалась третя година ночі. Після феєричного танцю цілого гурту дівчат більшість народу сіли за столи, як раптово почулись звуки ввімкненої сирени. В бар увірвався чоловік, голосно попереджаючи про поліцію, що виявила в кафе за рогом контрабандистський товар, і тепер направляється й сюди теж.
Сирени ставало чутно все голосніше і натовп кинувся тікати через запасний вихід та підвал, ховаючись у провулочках та будинках. Жінка, що співала на сцені, ледь не зламала ногу зачепившись за власну сукню, якби її не спіймав офіціант.
Тім схопив Едні за руку та разом вони побігли сходами нагору сусіднього будинку, постійно зазираючи у вікно. За ними по сходах повільно сунулась молода дівчина, посміхаючись від вуха до вуха. Несподівано вона захихотіла так голосно, що цей звук відлунював у всьому під'їзді.
Хвилиною пізніше Тім та Едні тримались за поручні, щоб не впасти від сміху на холодну підлогу.
- Цього на сайті не вказали! – задихався Тім, стараючись говорити ображеним тоном. – Ефектне закінчення, нічого не скажеш.
- Щомісяця вистава для кожної вечірки, це ж геніально! Уявляю, якби ми залишились і вони б знайшли у тебе флягу…
- І я такий: «ох, ні-ні-ні, там сік..»
- Чи не сік?
- Чоловік, що позичив в мене флягу теж так думав, - хихикнув Тім.
*
Нічну атмосферу змінив сонячний ранок, що сповіщав про ще один насичений пригодами день.
- Один день – найвідоміші туристичні місця, інший – відомі лиш місцевим. І так цілий тиждень.
- Згода!
[i]«Якщо ти мрієш про щось один – це всього лиш мрія;
Якщо ви мрієте про це удвох – це реальність».[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584989
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.06.2015
Жили на світі двоє молодих людей. Жили – ніяк не перебільшення, адже це не було просто існуванням без будь-якого сенсу.
Вони, звісно, були не єдиними, та один світ ділили на двох, і через це заслужили окрему розповідь.
[i]Реальність була оманою, а вони були цією реальністю.[/i]
Він та Вона поселились зовсім поряд і майже щодня проводили час разом. Найчастіше вночі. Зоряне небо та відверті розмови, коли на фоні грає спокійний та чуттєвий трек, – і все це супроводжувалось гучним сміхом.
Бувало, якщо хоч не декілька годин разом, то принаймні по дорозі на роботу Вони не забували зазирати один до одного по простій причині – поцікавитись як життя.
Вночі з Ними сміялись зірки. Якщо лягти на спину та невідривно дивитись на небо – можна побачити, як Зірки витанцьовують під ритм Місяцеві, що грав на саксофоні. Якщо серед розмови згадаєш про Когось – через секунду цей образ постає перед тобою за викликом свідомості. Повертаєшся додому, а в голові лиш думка: «Як же прекрасно!»
Коли Він чи Вона сумували один за одним, а змоги побачитись не було, то одразу згадували улюблені моменти разом й крокуючи місцями, які знали тільки Вони – відтворювали спогади.
Так продовжувалось довгий час, доки рука не вимкнула систему. Один з них зник, а Інший не переставав шукати, надіюсь серед копій віднайти Оригінал.
Система припинила роботу і Інший вже ніколи не повернеться, аж доки Його теж не замінять.
Ніхто з Них не буде в змозі згадати танці з Зорями під мелодію Місяця. Їх настигла та ж сама доля, що й усіх Інших: неминуче забуття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584956
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.06.2015
- Готові зробити останній крок?
- Зробити те, що ви не зможете повернути?
*
Вона відчувала, що повільно помирала, і що гірше – причиною цього була сама. День змінював вечір, а за ним наступала ніч. Декілька разів. Десятки. Сотні таких ранків, а потім й ночей.
Не робити нічого – завеликий привілей для людини, яка звикла діяти. Коли ж привілей вручено – людина, зазвичай, просто не знає як бути.
Вона мріяла померти уві сні, ніж чахнути від нудьги та гіркоти у серці в квартирі з пустими білими стінами. Безпричинна печаль жахлива тим, що ти як звір загнаний в клітку, тільки на цей раз вона твоя власна. Краще переносити страждання на щось конкретне, та все ж після мук продовжувати йти, ніж дати байдужості до життя міцно обійняти себе так, що раптово ти прокидається підвладний не собі.
Хто має намір жити, опираючись на себе, як на причину та сенс довгого існування у цьому світі? Одиниці.
Частина чекає несподіваного просвіту; чи людини, котра стане сенсом; чи магічного надпису на стіні, що скандує: «Живи! Життя ж бо прекрасне! Живи заради себе! Ти стільки всього упускаєш…»
Думаючи, та ні, блукаючи у своїй затьмареній свідомості вона піднялась на ноги посеред кімнати, та згадуючи давно прочитану книжку, не полишала спроб уявити себе центром Всесвіту.
«Щоб очистити голову від думок спробуйте закрити очі та уявити перед собою чорний екран. На ньому, по типу закладок вашого браузера, розміщені думки. А тепер, проводячи пальцем, приберіть їх, як завгодно розкидаючи в усі сторони, прусь з екрану! Тепер зосередьте увагу лиш на екрані. Він пустий, і в цей момент він – ваша свідомість, що звільнилась від лишнього барахла та готова концентруватись на чомусь новому…» - голос в її голові скандував цю пораду як давно завчене правило.
«Готово! Браво! БРАВО!!! Оплески!» - в цей самий момент мозок видав жахливу картину. Вона стоїть на сцені театру, а старі жінки минулих століть вигукують ці слова з гримасами, що більше нагадують оскал, аніж посмішку.
Наче відганяючи від себе якусь комаху, вона різко струснула головою й зробила дивний жест руками, позбуваючись цієї дивної та неприємної сцени, яку видав мозок.
- Ти вільна від дурних думок. Свідомість твоя незатьмарена. Тепер думай про те, що ти – центр Всесвіту.
Вдруге згадуючи прочитану десь пораду, вона забула, що знаходиться навколо і де знаходиться вона сама.
«Моя реальність померла декілька років тому. Лиш інколи якась неземна сила змушує мозок бачити надумані сцени з буденного життя не по певній причині, а просто тому, що вона може.
Якщо ми насправді живемо у віртуальній реальності, то не такими страшними одначе видаються проблеми сьогодення. Бо ж справжня трагедія одна, і вона в тому, що нас нема. Фальшиве в такому разі розчаровує не так сильно, як думки про те, що все це – чийсь жарт.»
Фільтруючи думки, що наново почали спливати в голові, вона думала про те, що помирає. Якщо це кінець – було б непогано відкритись комусь. Наприклад, незнайомцеві і водночас другові по листуванню.
Погодилась з собою і прийнялась писати листа.
Цього разу він зайняв не три сторінки, а цілих сімнадцять. Не даючи шанс зрозуміти її, вона усвідомлювала, що причина банальна – вона сама не розуміла себе. Та, можливо, ця остання записка, довжиною в сімнадцять листків, була найщирішою з усіх.
Вона не лукавила раніше, та й не говорила усього. Уникаючи питань та спроб щось довести (чи подібного, що так дратувало), вона говорила більше про спільне, не вникаючи в щось конкретно.
«Боюсь це останній лист, та повір, у ньому моє Я.
Печаль в тому, що від нудьги та байдужості помирають повільно.
Опираючись на написане, можу сказати, що твоя спроба звільнити мене від власної плісняви зазнала невдачі. Можливо, зараз буде останній шанс для мене…
Якщо покажеш щось, чого я не бачила, я в свою чергу можу обіцяти, що розкажу тобі про таємницю, що прихована у всіх на виду, та все рівно такою залишається…
Згода?»
End ?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583956
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.05.2015
Коли в житті постає вибір – не відводь очей.
Коли в голові виникає питання – не закривай вуха.
Слухай саму свідомість.
Ліззі набрала гарячу ванну, та пролежавши там не більше п'яти хвилин – швидко вискочила наче ошпарена, вигукуючи щось про те, що вона ненавидить приймати ванну.
Кожне рішення Ліззі, навіть незначне, приймалось з усією можливою їй неуважністю. Вона зібрала мокре волосся в тугий хвіст, натягнула найгіршу з своїх футболок в пару до старих джинсів, та прийнявши позу лотоса зібралась читати дешевий роман, знайдений в ящику з "мотлохом", названим так самою господинею.
- Не моє, зовсім не моє! – буквально через хвилин двадцять гукнула Ліззі собі під ніс, припускаючи, що за нею слідкують лише стіни.
Думки були червоними нитками, що пересікаються між собою і в кінцевому варіанті сходяться на чомусь одному. В фільмах це було б фото певної особи, що становить комусь загрозу і тому являє собою ціль, а в Ліззі нитки вели до окремої ідеї, яка перешкоджала всім можливим спробам думати про щось інше.
Щось Темне спокушувало її та сильно, що вирішивши піддатись цій спокусі, тим самим позбувшись її, дівчина повільно повернула голову, дивлячись на стіну та уявляючи червоні нитки, що вели прямо до стікерів.
- Уяви, що це дійсно так. Це не твоя фантазія. Перед тобою вибір, - знову і знову повторювала Ліз, - і від нього хтось загине.
Питання не може бути без відповіді. Ліззі написала наступне:
1. Ігноруєш вибір – сам потрапляєш в пастку.
2. Вибираєш більшість – жертвуєш одним.
3. Жертвуєш сотнею- рятуєш одного.
Не всі думають про вибір, коли від тебе залежить хто “заслуговує” на життя, а хто розпрощається з ним. Ще менша кількість людей готова зробити цей вибір. Та мало хто усвідомлює, що ми стикаємось з цим навіть частіше, ніж неодноразово.
Боятись мати змогу вибирати не так лячно, як робити це буквально.
“ – Скажи, що гірше: вбити людину вистрілом в груди, чи всадити ніж в спину морально? – зненацька запитала Ліззі, не повертаючи голови від чайника, що почав випускати пар.
- День дивних питань? – буденно поцікавилась Кет, перебираючи пальцями своє хвилясте волосся.
- Кет, якби перед тобою стояв вибір, або пожертвувати однією людиною, яка для тебе цілий світ, щоб врятувати сотню, або..
- Я виберу одного єдиного, - різко відповіла Кет.
- Але ж...
- Що, Ліз? Тут діло не в благородних вчинках. Не всім щастить зустріти того, хто буде для нього цілим світом. Хіба втрата цього шансу не буде злочином, подібним до того, що ти пожертвуєш більшістю?
- Чистий егоїзм, як на мене.
- Хіба?
- Сотні людей помруть.
- І?
- Тобто? Ти дійсно так певна, що вибрала правильно?
- Так. З одним помре весь світ. А що це є – весь світ?”
Дурна звичка Ліззі полягала в тому, що задля відповіді на питання, яке раптово виникло в голові, вона вийде за межі реального та буде блукати в своїй космічній свідомості так довго, допоки не з’явиться хоч натяк на те, що істина близько.
Товстий та пошарпаний блокнот був нічим іншим, як самою Ліззі, що глибоко пірнала заради скарбів. На кожне питання була дана відповідь, що могла займати сторінок сімнадцять. Записуючи думки (які пізніше формувались в одну теорію), дівчина перебувала десь далеко від світу, і, якби бачила себе зі сторони, то вжахнулась, наскільки божевільною здається в такі моменти.
Минуло чотири дні. Час діставати блокнот.
“Питання: Дозволити загинути одному, щоб врятувати сотню інших, чи пожертвувати більшістю заради одного?
Перечитала питання. Поглянула у вікно. Соромлячись себе й відкидаючи дивне почуття всередині, Ліззі написала відповідь:
“ – Сотні людей помруть.
- І? “
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582774
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.05.2015
Я мрію, щоб написане мною звучало як музика. Просто обери мелодію і відчуй.
Пісня хоче, щоб ти відчув її.
Всі хочуть знати, що ти здатен зробити це.
Я хочу бачити, що ти відчув її… по-своєму.
Світ не хоче рухатись по прямій і він неодноразово говорив тобі це. Ти слухав?
Можливо ти думаєш, що повинен робити те, що входить в стандартні рамки, сподіваючись на те, що пізніше розкажеш про справжнє в тобі?
Знаєш що? Обери відразу свій шлях, щоб пізніше не загубитись в думках про те, що ти не був повністю щирим з собою.
Обери мелодію. Покажи те, що є в тебе всередині за допомогою твого тіла. Воно має гармонію з твоїми відчуттями і, якщо ти правильно обереш, з всією щирістю на яку здатен, тоді тіло саме поведе тебе. Рухи можуть здаватись безглуздими, та в цей момент вікно твоєї душі відчинене, і це зовсім не те, що повинно хвилювати тебе. Якщо не хочеш засудження інших людей - не засуджуй сам себе.
Ти так відчуваєш, і це правильно.
*
Люк йшов улюбленою вулицею.
При собі у нього були телефон з навушниками і на додачу – паршивий настрій.
Не обов’язково бачити красу там, де бачать її інші.
Люк так любить цю вулицю, адже вона ідеальна, хіба треба ще аргументи? Обрана ним пісня показувала її з найгіршої сторони.
Зараз він навіть не помічав ту красу, яка завжди була в пріорітеті.
Сумний саундтрек з фільму в навушниках на весь звук.
- Така прив'язаність до картини передається, - думалось хлопцеві.
Середина дня і як завжди пекуче сонце. Люка так розізлило це сонце, та ще й ця сумна пісня, що він почав думати про жахливі речі, які тільки траплялись в житті. Він думав, що пісня підтримує його в цей момент, коли ж насправді – пісня зробила йому цей настрій.
Люди на вулиці ховались від сонця в тінь і на їх обличчях було видно роздратування, байдужість і втому. Наче ніхто не був радий цьому дню, і Люк їх підтримував, вирішивши поставити пісню на повтор. Натягнув окуляри, та опустивши очі попрямував далі, так і не звернувши увагу на чоловіка з голим торсом, що вийшов на свій балкон з холодним напоєм і, очевидно, радів життю, регочучи над жартом.
На іншій вулиці йшла дівчина, що відчувала себе щасливою. Її пісня теж була з гірким змістом, та як не дивно – з веселою музикою, наче автор насміхався з власного горя, або ж засуджував себе за ці почуття. Не вникаючи в текст мелодія зробила її настрій таким, яким він є зараз. Доки її очі були відкритими, коли вона не пританцьовувала в такт, світ видавався привітним. Коли ж вона впускала мелодію так глибоко всередину – світ її не хвилював, в цей момент вона сама була ним.
Банальні речі робили її життєрадісною, тому що світ рухався хаотично.
Потрібна пісня може зробити настрій. Зіжмакати твої почуття та на кінець пирхнути ножем.
Потрібна пісня може відкрити тобі очі, завести на край світу і дати змогу не просто повірити, а відчути чудеса.
Обираючи трек обираєш не лише колір моменту (він може бути навіть сірим, незважаючи на повну палітру кольорів та відтінків), - ти обираєш себе… Яким тобі бути сьогодні? Наскільки яскравий чи бридкий для тебе світ? Та все ж ні – це не фальшиві маски, це весь ти, наповнений різним баченням тільки в одному питанні.
Якщо ти хочеш відчути щось особливе, або просто почати відчувати, - знайди свій саундтрек.
Нехай твоя знахідка доведе тобі, що світ хаотичний, та більше того – повір, що він такий.
Ти не будеш втраченим серед людей, лише серед натовпу.
Дозволь собі бути відкритим серед купи банального, але живого, і, можливо, саме тобі пощастить відкинути фальш назавжди.
Великий сенс не там, де його шукають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582529
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.05.2015
«Минуле завжди було занадто харизматичним для мене» -цитата, яка з абсолютною точністю описувала її.
Немає нічого прекраснішого на світі, ніж світанок. Навіть затуманений розум не виявить байдужості до цього прекрасного явища. Очі, що зовсім нещодавно хотіли спати, тепер підняті вгору, на небо.
Так важко стояти біля вікна, коли хочеться вибігти на вулицю, вдихнути свіжий запах роси, та затримати це почуття як символ підняття духу.
Світанок вдихає життя, і де б ти не знаходився в той момент – відчуваєш себе центром Всесвіту.
Руде пасмо впало на лице блідного кольору, на якому спостерігалась усмішка. Від скупої та непомітної вона перемінилась на щиру та щасливішу з кожною секундою. Так усміхаються лиш діти, щирі в своїх почуттях.
- Знаєш, коли на вулиці сонце – я часто закриваю очі, піднімаючи голову до неба, та за допомогою фантазії переношу себе якщо не на іншу планету, то в іншу країну.
- Я помічав, - тихо промовив інший голос.
- Коли ж світає, - після короткої паузи продовжила вона, - мені не потрібно закривати очі. Те, що в мені – саме знаходить вірний шлях. Лиш з світанком я можу відчути себе живою, як відчуваю в різних куточках світу.
*
Він радий, що народився у ХХІ столітті. Вона, скоріше, міс Ностальгія. Таким чином разом вони суміш неможливого і водночас – не настільки різні, щоб позбутись гармонії.
Час, загублений для тебе та непізнаний, глибоко в душі ідеалізується за допомогою нестримного потоку фантазії.
Ми стояли на зупинці та чекали автобуса, який відвезе нас за сотні кілометрів від цього місця. Ще навіть толком не усвідомлюючи, що покидаєш одне місце – гірко сумуєш за минулим.
- Ти знаєш, чим ми відрізняємось? – тихо запитала дівчина, повертаючи голову від сонячного світла, яке зазирало у вікно автобуса.
- Знаю.
- А знаєш, чому саме те, через що ми відрізняємось, робить нас схожими?
- Гадаю, ти зараз це поясниш.
- Для кожного з нас постійність не вихід, вірно?
- Прямо в ціль.
- Подорожувати в часі чи подорожувати світом? Подорожуючи світом ти бачиш неймовірні речі, деякі з яких існують цілі епохи. Перед тобою прямий доказ того, про що знав теоретично чи просто чув. Ти напружуєш мозок, стараючись уявити, як все відбувалось колись, в ті часи. Для тебе воно таке ж нереальне, як і можливість подорожуючи в часі бачити це своїми очима. Тоді ти - частина історії, яка пишеться прямо зараз, а не один з тих, хто старається усвідомити скільки всього було перед нами, і скільки ми ще пропустимо.
Несподівано сонце зникло, а на небі з’явились темні хмари, попереджуючи про дощ. Він уважно слухав її та ловлячи кожне слово робив висновки, наче занотовуючи все в своїй голові.
«Ніхто у світі може ніколи не довести існування того, що здається неможливим, та віра в це не робить тебе божевільним. Так само, як і ніхто не може запевняти, що це нереально, лиш тому, що воно не доведено».
Вікна автобуса залило водою. Дрібний дощ перетворився на грозу. Людей ставало все менше й менше, і через це години в дорозі були по-своєму затишними.
- Отже, для нас прекрасним варіантом будуть подорожі в часі, - бадьоро завершила дівчина, шукаючи в телефоні потрібну пісню.
- Знаєш, чомусь я навіть не проти, - весело відповів він.
- Тоді почнемо.
- Ого, прямо зараз? А водій не злякається, куди це ми зникли? Та й з речами не так зручно, - саркастично говорив хлопець, зручно вмощуючись в кріслі.
- Ха-ха, смішно. Закрий очі. Я розповім тобі одну з наших пригод, а ти спробуєш довести, що цього не було.
- Навряд в мене це вийде. Ну, починай!
«В одному забутому людьми переході дівчина та хлопець притискались до вологих стін, стараючись не видавати ні звуку. Це було нелегко, адже за декілька хвилин до цього вони бігли з невідомого космічного корабля, та сильно захекались.
- Капітан! Капітан! – заверещала рація в кишені хлопця, через що ті двоє так перелякались, що ледь не зіткнулись лобами.
- Ти назвав себе Капітаном? – забувши про страх та стримуючи сміх, що вже проривався на поверхню запитала дівчина.
Хлопець сердито фиркнув, дістаючи рацію. Бути тихо тепер їм точно не під силу.
- Слухаю, - різко сказав він в рацію, відкидаючи мокре волосся з чола.
- За вами женуться не менше десяти, - трохи розгублено повідомив голос, - пропоную бігти прямо на міст перед вами.
- А далі? – не без іронії, та все ж весело запитала дівчина.
- Звідти наші вас заберуть, скористаєтесь телепортом.
- Ви ж розумієте, що це просто втеча? Погоню все рівно буде поновлено.
- Але Капітан, ви не герой, як ви двоє справитесь з ними? – вибачливо пробубонів голос.
- Я не герой. Я не герой? – спочатку спокійно, а потім трохи обурено повторив хлопець. - Чула? Я не герой!
- Вибачте, Капітан… - почав було голос, та його перервали.
- Ми справимось. Будь на зв’язку, - рішуче повідомила дівчина та заховала рацію. – А от зараз ми перевіримо, який з Вас герой, Капітан! – не приховуючи азарту повідомила вона, і вони разом попрямували прямо на ворога.»
- Ми виграли? – перше питання.
- А ти хіба не пам’ятаєш? – перепитала дівчина, не приховуючи посмішки.
- Хм, я герой, - задоволено протягнув голос. – Можеш нагадати, де ми ще шукали пригод? Я щось призабув.
- Ох, звісно! – театрально гукнула дівчина. – Одного разу ти прокинувся серед пустелі і…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579578
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.05.2015
Не знаю як довго я біжу, та тремтіння в колінах підказує, що почуте мною правда, і ніяк інакше.
«Невже я справді можу бути таким?»
Через декілька хвилин зупиняюсь, розуміючи, що тікаю від самого себе. Люди дивляться так, наче вони теж знають правду. Правда в тому, що я – монстр.
В кожній історії повинен бути той, кого всі ненавидять. Він приймає важкі рішення на які не здатні інші, хоч й прекрасно розуміють, що без жертв не обійтись – або ти рятуєш усіх, знаючи про втрати, яких не уникнути; або всі приречені. Така холоднокровність необхідна, та вона лякає, в особливості тих, хто здатен сіяти сумніви в чужих головах.
Важко бути героєм. Ти рятуєш усіх ризикуючи життям, та через зроблену помилку всі забувають про твої подвиги, або ж ведуть себе так, наче ти забов’язаний був допомагати, не маючи права на промах.
- Більше тридцяти років тому подібних тобі почало з'являтись більше, - почав чоловік, зобразивши на обличчі сумну гримасу, після чого мій мозок почав відмовляти в інформації. – Ніхто не заслуговує на вічне життя, та є й такі, що не достойні звичайного.
Він так довго говорив, дивлячись прямо на мене своїми дивними очима, а я лиш думав про те, що я – монстр.
Я – один з тих, хто народжений слідкувати за балансом природи.
За кожним живим - один мертвий.
Не можна подарувати життя, не забравши іншого.
Чоловік пішов і я відчув, що почав змінюватися.
*
« … Колись я змушував тебе дивитись зі мною фільми про героїв і свято вірив у їх існування. Я точно знав, що мій час обов'язково прийде, адже той, хто щиро вірить – зрештою отримує це.
Мені дісталось за всіх, бо я бажав забагато. Інколи те, що ти так чекав – може налякати, бо як би там не було, та навіть в своїх найсміливіших мріях ми не дозволяємо собі уявити все настільки буквально… Я, наприклад, любив залишати на потім. Чим більше думав про бажане, тим краще усвідомлював, що продовжуючи думати про це, ти не наблизиш себе до нього, а лиш пришвидшиш розчарування, яке поглине тебе від усвідомлення того, що очікування можуть не здійснитись, або ж гірше – ти не залишив насолоди на потім, скуштувавши все одразу надто жадібно.
Треба діяти, щоб мрія стала реальністю. Та я мріяв бути героєм. Не тим героєм, який щодня допомагає іншим, а занадто нереальним. Мій супергерой має відповідний йому одяг та ім’я, відоме усім.
Думаю про своє нікчемне життя й не знаю, чи це ще одна невдача, чи, може, спасіння? У всякому разі шансу на порятунок, якщо це все ж чергова невдача, у мене не буде.
Мені потрібна допомога. Досі не вірю в почуте, та пишу це з ясним розумом, відкидаючи те відчуття, що поглинає мене. Так страшно і одночасно байдуже, адже я відчуваю себе оновленим. Скоро я не буду належати сам собі і питання лиш в тому, чи знання про це зробить мене іншим, чи я був таким завжди?
Стан істерики покидає мене, а на обличчі з’являється посмішка. Забув головне.
Чи матиму я відтепер одяг супергероя? »
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577904
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.04.2015
Ені та Артур знайшли прекрасне місце для святкування мого Дня народження. Оен, Фік, Лі, К’ю, Рой та Німей привезли купу продуктів та палатки.
«Чекаємо тебе якнайшвидше, любий!» - так писало в моєму sms, а знизу додавалась адреса.
- Містер В., можу я сьогодні взяти вихідний? – забігаючи в кабінет начальника різко гукнув я, від чого той ледь не розлив на себе каву.
- З якого це приводу?
- В мене сьогодні День народження, - посміхнувся я, тримаючись рукою за двері з надією скоріше вибігти звідси.
- Що? – лице містера В. закам’яніло, - але я точно пам’ятаю, що Ваш День народження був декілька місяців тому. Ви ще брали вихідний, щоб поїхати на лижі. Ви тримаєте мене за дурня? – сердився містер В., аж краплі поту виднілись на його зморщеному лобі.
- Але я точно певний, що сьогодні мій День народження, - весело відповів я та вже зібрався бігти.
- Але ж…, - розгублено закліпав очима містер В.
- Я вишлю Вам фото, - саркастично відповів я, схопив сумку та вибіг на вулицю на зустріч літній спеці.
*
«Де тебе носить?» - нове sms.
Від роботи до будинку було йти п’ять хвилин. Прийняв душ, схопив рюкзак та вийшов з будинку, чекаючи таксі.
Водій тихенько посміявся, коли я дістав з рюкзака свій старий календар з улюбленим героєм мультфільма, зображеним на ньому, та прийнявся позначати 17 липня як мій двадцять шостий день народження.
«Ще трохи, і комусь зовсім не дістанеться м’яса. Розумієш, про кого я?» - писав Рой.
- Що це за недоумки прив’язали до дерев повітряні кульки з принцесами? – пирхнув водій.
- Де? – скоріше рефлекторно спитав я, насправді ж дивлячись на екран телефону.
- З іншого боку озера!
Я зиркнув у вікно.
- О, ми вже майже приїхали. – моя радісна усмішка збентежила водія і той замовк, розуміючи, що я прямую прямо до тих божевільних, що розмістили кульку з Попелюшкою поряд Пітера Пена.
- На все добре! – посміхнувся я та закрив дверцята таксі.
*
- Надіюсь ти запізнився, бо вибирав нам подарунки, - трохи дратівливо сказав К’ю.
- Еге ж, і всі вони в нього в рюкзаку, - скептично підмітила Німей та потягнула обіймати рідного брата.
- Минулого разу ви попередили за тиждень, - сказав я, обіймаючи всіх по черзі.
- Минулого разу ми добирались чотири дні, хей!
- Двадцять шість! – як завжди емоційно вигукнула Ені, - треба дотримуватись традицій. Артур, неси плакати!
З багажника авто Артур дістав 26 плакатів, на яких красувались старі знімки та привітання від людей, що були на моїх вечірках.
- Вибач, друже, перші 12 робили твої батьки – ми ж бо не пам’ятаємо, як воно було.
Мої 17 років ми святкували в горах, це було влітку, коли в один прекрасний день я прокинувся вранці і побачив перед собою щасливі лиця друзів, що гукають: «А сьогодні твоє День народження!» Самим звичайних з усіх незвичайних День народжень було осінню, коли ми палили пожовкле листя та смажили на вогнищі зефір. Єдине День народження, якого не пам’ятає ніхто – мої 19 років. Ми навіть припустити не можемо, яким же воно було, якщо взагалі було.
- Маємо гарнюсіньке привітання для тебе, - повідомив Фік.
- Важко було цього разу перевершити самих себе?
- Дізнаєшся згодом.
- Ох, ти тут схожий на підлітка! Тільки гляньте! – здивовано мовила Ені, зазираючи в мій паспорт.
- Який же він підліток? Сьогодні він вступає в доросле життя. Двадцять шість, Ені!
- Тож, любий друже, тебе чекає смуга перешкод, що приведе до подарунку , який тобі вручила сама доля, і це я попрошу підмітити; і також, випробує твою мужність, адже ти вступаєш в доросле життя.
- Та знай, - додав К ’ю, - твій начальник обов’язково побачить відео, яке ми знімемо. Будь скромним!
- Тобто будь собою, - підморгнув Лі.
- О, йому це дуже сподобається. Боюсь, його вже нічого не здивує більше, ніж те, що коли я повернувся з святкування, через чотири дні ви залишили на стіні повідомлення про вечірку в честь мого двадцятиріччя. Я аж взявся за голову зі словами: «Але я ж іще не насолодився 19-річчям!»
- Він втратив свідомість?
- Він втратив свідомість.
*
- Як чудово, в доросле життя я вступаю в костюмі Капітана Америки, - подумав я і відразу згадав, коли мене змусили одягнути костюм Шрека та показатись в такому вигляді в місцевому палаці культури.
Я сунувся через труби; заліз на дерево заради підказки; пройшов по старій, покритій мохом дошці, та не впав в річку; і подолав дракона мечем, що мені вручив самурай. К’ю в ролі дракона – найкраще, що я бачив за останні тижні.
Якби не Оен, що зупиняв та відволікав мене, аби я сказав декілька слів на камеру, - все могло б бути швидше.
Другий рівень.
Ніколи ще не співав в караоке з Гаррі Поттером. Я, до речі, справився краще.
Третій рівень.
Рой вибіг на стежку переді мною в червоному метелику та в піджаку, і потягнувши за руку, силою запхав у картонну ТАРДІС. На мить я аж повірив, що подорожую в часі.
Четвертий, останній рівень.
Рой вивів мене на дорогу та показав тунель, який я повинен був пройти.
- Вважай, що тут була остання битва короля Артура. Постарайся вижити.
- Щит зі мною. Я пройду тунель! – героїчно вигукнув я та побіг прямо з такою силою, наче дійсно можу виграти будь-яку битву.
Темрява. Я не бачу своїх рук. Тільки налаштування на те, щоб йти прямо, як на плече мені впало щось довге та слизьке. Я закричав так різко та голосно, що зрозумівши безглуздість своєї реакції прикрив рот рукою.
З лівого боку хтось наближався. Секунда часу і на невідоме біле лице було направлено ліхтарик. Я зашипів та простягнув руку вперед, але вже нікого не було поряд.
Біжу вперед, знаючи, що залишилось декілька метрів і тут несподівано падаю.
На секунду стало лінь підійматись і я серйозно думав про те, чи не відпочити мені трохи, як раптово згадав про те, що було на своєму плечі. Піднявся, ступив крок, і ось я знову бачу сонце.
Друзі стояли переді мною та голосно реготали з мого вигляду. Оен не переставав знімати.
- Я заслужив подарунок? – втомлено поцікавився я чи вдалось мені таки пройти всі перешкоди.
- Так, і він прямо перед тобою.
- Ах, ну так, - видихнув я та легка іронічка посмішка пролетіла на моєму лиці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575069
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.04.2015
Смерть принесла нам нове життя.
Навколо все сяяло, та я не бачив сонця. Навіть природи – і тієї не було! Лише білі стіни, а кімната, здавалось, не мала кінця й початку. Завжди я десь посередині.
Так дивно… Ти помер і більше не відчуваєш страху. Наче життя, що було твоїм ще декілька хвилин тому почало стиратись з пам’яті, де скопичувались нові спогади, ще не справжні.
На білих стінах з'являються екрани – а на них люди. Вони плачуть і думають про смерть, дивлячись на моє тіло.
Я там і тут.
Я там і тут…
Там...
І тут…
Картинки зникали і з'являлись знову, показуючи нові лиця. Ця втрата змусила думати їх про свою смерть. Вони плачуть, бо бояться й знають, що всіх чекає те ж саме… А поки, поки вони ще дихають, їм доведеться жити без мене – ось, що їх засмучує. Чи хтось плаче, бо думає про таке коротке, та все ж моє життя? Ні, і все тут. Всі ж бо знають, що мертвому вже однаково. Вони горюють через самотність.
Я ходив по землі і вважав, що жив, а через трохи моє тіло стало холодним і почало розкладатись. Серце зупинилось, і ось-ось перестане працювати мозок. Душа покинула тіло. Тепер мене там немає. Вони думають, що я прожив так мало, коли я все ще живий, тільки не з ними.
Відчуваю лиш спокій і навіть не здогадуюсь, чи маю тіло, бо ж сам бачив, як колишній Я лежить там зовсім холодний, змушуючи всіх плакати.
«Твоє тіло – це твоя душа», - каже мені голос. Ніжний та спокійний голос, що ховається десь в моїй свідомості і дає підказки.
Я не можу не дивитись на екран, якщо хтось про мене думає.
«Перестаньте. Зупиніться. Прошу! Зупиніться.»
Я не був примарою, бо відчував життя сильніше, ніж будь-коли. Екрани не встигали ховатись в білі стіни, як знову виникали переді мною, показуючи людей, що думають про мене… Думають про мене... Про мене.
Марення в голові та слабкість в ногах. Очі закриваються, а руки навпаки – розгорнуті, наче я збираюсь обійняти декількох людей одночасно. Підкоряючись силі тяжіння я падаю і лиш безмовний крик виривається з моїх уст. Ліжко з'явилось миттєво. Доля секунди – я відключився.
Прекрасний настрій. Знову відчуваю світло, але не бачу сонця. Очі скоро перестануть сприймати темні кольори. Мене оточують лиш пастельні тона.
Знову ці екрани.
Я побачив М. та на мить забув де знаходжусь.
«Моя мила та чарівна М., ти сумуєш… »
Вона переходить дорогу у світі, що вже не рідний мені, слухаючи в навушниках нашу пісню. Я бачу М. і чую ту ж саму пісню. А найголовніше – чую її думки.
З-за рогу на великій швидкості виїжджає машина, а водій, не справляючись з кермуванням, то міцно закриває очі, знаючи, що не може зупинити зіткнення, то відкриває їх в надії, що якась невидима сила зупинить це, бо він не може.
П'ять секунд. Тридцять секунд. Хвилина. Я кричу ось вже більше хвилини видираючи собі горло, бо безпомічний як ніколи. Кімнату охопила вібрація. Ще секунда – і картинка на екрані зупинилась як раз в той момент, коли я відкрив очі, знаючи, що десь там на Землі моя М. буде втрачена. Мої воплі зупинили сам час.
Ридав та гасив кулами в екран, що знущався та віддалявся, втискаючись в білу стіну.
Я сам загнав себе в рамки. Біжу прямо на стіну і не відчуваю болю.
Люди. Багато людей у світлому одязі різного віку.
«Допоможіть! Прошу. Моя М., вона в небезпеці! ДОПОМОЖІТЬ!»
Ці люди повертають голови та збентежено кліпають очима.
- Синку, не всім можна допомогти, - беручи мене за руку та відводячи далі, каже старий.
- Прошу, допоможіть мені! Вона помре!
- Якщо смерть існує…, - нерозбірливо пробурмотів старий, оглядаючись по сторонах.
- Вибачте, що?
- Синку, не всі можуть допомогти тим, кого люблять…
- Та чому ж ні? Я повинен її врятувати, ви не розумієте! В мене обмаль часу!
- Послухай мене! Ти ж зупинив, так? Зупинив події на екрані?.. – я киваю, - тоді ми маємо час. Лише обрані можуть ходити по Землі та бачити сонце.
- А ми хіба де?
- Та хто ж знає? Хіба ти бачив сонце, чи може, ліси й річки? Та тут спокійно, бо ми захищені.
- Від чого захищені?
- … І ніхто не знає, чи той спокій вічний, чи чекає нас ще щось.
- Як мені допомогти М.?
- Тут нема правил, але ти й не можеш робити все, що хочеш.
- Тобто?
- Ти тільки потрапив сюди, а вже хочеш назад, ось що!
- Невже ви не розумієте? Я просто хочу врятувати її. Я мертвий, я бачив людей, що оплакують мою смерть! Як я можу повернутись назад?
- Ніяк. Тому що ти завжди там.
- Щ-що? Чого ви все плутаєте?
- Іди поспи, синку. Уві сні приходять всі відповіді на питання.
Я побрів назад нічого не розуміючи. Голоси в голові кричали: «Він не гідний! Йому не можна! Він не заслуговує! Не можна! Не можна! Не заслужив! Не гідний. Не гідний… »
Як їх позбутись?
І ось знову свідомість затьмарюється, а тіло провалюється на ліжко, якого досі не було поруч. Я поринаю в сон.
Моя М. переходить дорогу, слухаючи в навушниках нашу пісню. З-за повороту на повній швидкості виїжджає машина. Я відчуваю своє тіло, що проривається крізь сон, і падаю… Падаю. Падаю… І не відчуваю, що приземлився, та сповільнена картина починає набирати швидкість.
«За мною, М.! Прошу! Сюди!»
Мої руки хапають її руку, і хоч вона не чує мого голосу, та точно щось відчуває. Машина проскочила повз.
Останній раз поглянув на її перелякане лице, що дивилось то на дорогу, то на свою ліву руку, яку я щойно тримав, і невидимі нитки тягнуть мене вгору.
Прокинувся від сну. Знову ці екрани.
«А може, пора з кимось познайомитись?» - видаю я, коли далекий голос в голові скандує, що я її таки врятував.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571747
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.04.2015
Містер бомж жив в центрі міста у величезній квартирі зовсім один. На полицях у вітальні лежали найкращі книги за останні століття, як визнали читачі. В коридорах та у спальні висіли найвідоміші картини, які бажав би мати в колекцію кожен музей. Містер бомж був одягнений в новинки від найкращих дизайнерів. Він ходив до перукарні кожного місяця, а щотижня прямо додому приходили спеціалісти, що доглядати за його нігтями, тоді як інші робили розслабляючий масаж.
Кожного тижня він виділяв один день, що називався питним, тоді як в інші дні дотримувався правильного харчування, для чого попередньо скористався послугами дієтолога.
В зал Містер бомж не ходив, занадто багато людей було там з їх недоречними поглядами. Для людини його репутаціі приємлимо було мати власні тренажери в додачу з тренером - говорили йому названі друзі, колеги по роботі. Люди такого рангу завжди праві, - вважав Містер бомж.
Містер бомж уникав диваків, що однаково діляться думками та обговорюють щось незрозуміле для нього, іноді навіть сперечаючись. Він знаходився в компанії, де був лідер, думку якого підтримував кожен і над жартами якого всі сміялися разом, наче ляльки на батареках, які раптово видають звук, коли ти натиснеш на кнопку.
На вулиці, як раз під під'їздом Містера бомжа сидів чоловік - Містер жебрак. Він грав на гітарі і був улюбленцем всіх жителів будинку. Під вечір його стара бляшанка була наповнена монетами та різними купюрами. Цих грошей вистачало на їжу, а одяг йому приносили друзі, що жили в будинку. Буває, на небі вже з'являються зірки, а Містер жебрак все сидить біля під'їзду з людьми, що забували про час за розмовою. Містер жебрак не лише грав на гітарі. Діти любили слухати його історії, що він їх переказував з книжок своїми словами, а дорослі могли навіть прийти за порадою. Він любив цитувати небесних людей, митців, як він їх називав, і довго дивитись на зорі.
Дівчинка Лі полюбила читати, коли Містер жебрак допоміг їй з поясненнями про творчість Кафки, якого до цього моменту вона не розуміла. Він був романтиком, любив декламувати вірші прямо з голови на ходу, мав толк в картинах та боготворив імпресіоністів.
"Ми і так живемо на Землі, тож не дайте змогу комусь забити ваш розум реальністю", - такий девіз промовляв Містер жебрак, на що діти відповідали: "Наше тіло Земля, а свідомість наша - Марс!"
Коли погода була зовсім поганенька, місцевий художник запрошував Містера жебрака до себе на чай, щоб разом обговорити архітектуру та живопис. Слухаючи Містера жебрака він все хотів щось заперечити, а потім весело-розчарованим голосом промовляв: "Здається, друже, ти знову правий!"
Одного разу, коли Містер жебрак як завжди сидів біля під'їзду - Містер бомж проходив повз нього з книгою в руках, яка довго лежала на роботі. Містер жебрак несподівано поцікавився в нього щодо того, як йому сьогоднішня погода. Містер бомж зупинився та завмер всього лиш на мить. Коли ж Містер жебрак запитав про книгу, той різко промовив: "Я ж її навіть не читав!" та вирячивши очі - швидко побіг в під'їзд.
Після цього Містер бомж уникав Містера жебрака, хоч це було нелегко, бо той рідко покидав своє місце.
Раз за разом проходячи повз картини в квартирі, Містер бомж або навмисно не звертав на них уваги, або зупинивши погляд на декілька хвилин дивувався, як люди можуть вважати це красивим та цінним. Він не розумів цих картин, які всі вважали геніальними, через що він їх і купив; не розумів книжок, що лежали на полицях в такому стані, наче щойно куплені... Неначе відчувати це, ці речі були холодними та непривітними, бо господар не любив їх. Якби мали ноги - втекли.
Містер жебрак сидів на холодних сходинках та говорив з Вінсентом про Зоряну ніч, тримаючи перед собою стару та трохи потерту маленьку копію картини на залізному сплаві. Ще раз витер її об поношену куртку та продовжив розмову.
Ось так і жили вони під одним дахом: Містер жебрак і Містер бомж. Один мав усе - та боявся власного голосу, а інший ж нічого - і розмовляв з картинами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568627
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.03.2015
- Якщо вони дізнаються - нам кінець, - шепотіла Мел, тримаючи в руках сумку, від якої її тоненьке тіло неначе згиналось вдвоє.
- Вони не дізнаються, - запевнив дівчину Ді, що ніс ще більшу сумку.
- Еге ж, саме після таких слів все починається, - прошепотіла Мел, дорікнувши хлопцеві поглядом.
Сонце давно зайшло за горизонт, а небо всипало зірками та різноманітними світилами, які, чомусь на думку Ді, з'являються тільки влітку. Вітки дерев ледь-ледь прогиналися під теплим вітром, що заколисував все живе цієї ночі.
І як раз в цей момент двоє малих старалися тихо вибратись з будинку, тягнучи з собою багаж, та навіть не здогадуючись, що за ними спостерігають. За величезною шафою, куди батьки складають весь посуд, стояла дівчинка, напружуючи очі, щоб в темряві розгледіти старшу сестру, яка збирається чкурнути з дому.
І ніхто з цих двох не знав, що на ранок батьки дізнаються про їхню пригоду через необережність молодшої сестри...
До будинку Ді вони дібрались за допомогою велосипедів. "Як добре, що містер Сторож мирно спав в своєму будиночку та не розбудив батьків голосним гарчанням, - думалось Мел".
Драбина, що вела до даху, була настільки хиткою, що її скрип повинен був змусити прокинутись усіх мешканців будинку.
Разом з сумкою за плечима, Ді видирався вгору посміхаючись, адже він так довго чекав, коли його таємницю дізнається Мел, яка в цей момент, з сумкою повною їжі, думала лиш про те, як не полетіти вниз.
- Сюди, - тримаючи Мел за руку скомандував Ді.
На горищі панувала своя атмосфера та зовсім інше життя, незнайоме іншим мешканцям о такій порі.
Якщо ж інтер'єр всередині будинку був довершеним в одному стилі, то про горище, напевно, всі забули. Тут панував хаос. Все завалено коробками з старими речами та лахміттям, що пролежало не одне покоління. Деякі речі, на які не вистачило коробок, просто валялись на землі збираючи пил, а яскрава жовта пляма на стіні наче кричала про себе. Її ніхто не загородив, вона просто була як вічне нагадування про... Про що? Як тут з'явилась ця жовта пляма? Невже хтось справді хотів пофарбувати кімнату в такий колір, та випробувавши фарбу, передумав? Неможливо так рівно розхлюпати фарбу. Вона тут не випадково.
- Ді, - запитую я, - ви побудували цей будинок, чи тут вже хтось мешкав раніше?
- О, ми купили його в однієї сім'ї, - безтурботно відповів той, дістаючи зі сумки купу ковдр.
- А чи.. Чи це все ваше? Тут, на горищі, - знову цікавлюсь я.
- Ні, певна справа. Мама з татом сюди майже не навідуються, з нашого тут абсолютно нічогісінько. Батьки, напевно, ніколи це не викинуть.
Стіна з жовтою фарбою привернула мою увагу і я ніяк не могла відвести від неї очей.
- Мел, - різко покликав мене Ді, - ходімо вже.
- Куди? А хіба ми вже не прийшли?
- Майже, - усміхнувся той.
На іншому кінці горища висіло велике сіре покривало, на яке б я ніколи не звернула уваги, не поведи мене туди Ді. Відкинувши його, очам відкрилась дивовижна картина. Місце під зірками.
Маленька трикутна вежа, яку я ніколи не помічала в будинку, бо та була розміщена зі сторони саду. Трикутне вікно, білі подушки на землі і відкритий космос.
- Вітаю у найкращому місці цього будинку, - урочисто сказав Ді.
- Ти тут частенько буваєш, - все ще здивовано сказала я, дивлячись на пом'яті подушки.
- Це надійна схованка.
- І від кого ж тобі ховатись?
- Це дорослі думають, що ми, менші, не маємо клопотів та цікавимось лиш комп'ютерними іграми. Це ж мій особистий простір, де тільки я Володар.
- Звідки ж ти такого набрався, Ді? Невже хтось заважає твоїй свободі?
- Ну звісно! В тебе ж є молодша сестра, ти повинна розуміти. А в мене ще й два брати, кому, як не мені знайоме почуття дискомфорту? Давай сюди бутерброди, - швидко змінив тему Ді.
- До речі, навіщо їх так багато? Батьки точно помітять, що половина продуктів з холодильника раптом зникла.
- А ось і причина, чому я тебе сюди привів.
- Тобто, діло не в зірках?
- Не тільки. Закрий очі.
Пройшла хвилина. Дві. П'ять. На мить я подумала, що Ді з мене жартує, і вже збиралась відкрити очі.
- Космічний дракон! - радісно вигукнув той, від чого бутерброд випав в мене з рук.
- Щ-що? - повільно розплющуючи очі я подумала, що це все сон. - Ох, Ді! Де ти його взяв?
Страх миттю зник, а замість нього виникло зацікавлення. Космічний дракон, трохи менший за дорослого кота, з шкірою зеленого кольору, помітною навіть при світлі нічних світил, та очима - жовтими, як пекуче сонце.
- Дивись, що він може, - радісно гукнув Ді, задоволений справленим враженням.
Зосереджено дивлячись на нерухомого дракона, що здавався восковим, очі Ді на мить блиснули жовтим і дракон відкрив пащеку. Не вогонь, а іскри вистрілили з його рота та перевтілились в величезного птаха.
- Покажи ще раз, будь ласка! - благала Мел, задивившись на вогняного птаха.
- Спочатку погодуймо його, а то засне, - посміхнувся Ді та пригостив дракона своїм непочатим бутербродом.
До світанку залишалось недовго. Жовта фарба на стіні ось-ось почне зникати.
- Віднесемо дракона на його корабель, - стурбовано гукнув Ді.
Стіна пропустила їх, і в мить викинула назад, забравши свого полоненого.
Нічні світила будуть знаком, що зустріч з драконом відбудеться знову, а ми з Ді, тим часом, повернулись по домівках, засинаючи з усмішками на обличчях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563211
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.02.2015
Я добре пам’ятаю той день, коли зайшов в кімнату дідусевого будинку, що розташовувалась на другому поверсі зліва від мене, та вперше побачив те, що, як виявилось, дідусь залишив для мене. Відтоді, коли таємниця стала відомою, я задавався лиш одним питанням: чому про це не знав мій батько?
Зараз періщить сильний дощ, який наче хоче прорватись до тебе, вибивши шибки вікон краплями, що стікають з даху. А тоді було сонячно, і я міг би назвати той день найтеплішим днем весни..
Мій дідусь жив сам самісінький довгий час, тому кожні канікули, коли батьки воліли б відправитись за кордон чи до моря, я їхав до дідуся. Затишний двоповерховий будинок здавався для мене найкращим варіантом місця, де можна гарно провести час, не витрачаючи для цього коштів, хіба що на подарунки дідусеві, який завжди червонів та соромився таким знакам уваги, наче дівчинка підліток, споглядаючи на своє перше кохання.
Сидіти в кріслі з ситцевою оббивкою, що стоїть прямісінько біля вікна, у яке я люблю дивитись задумуючись про зовсім звичайні речі, було ідеальним варіантом, щоб розповісти цю історію знову самому собі, та другові С. Я ображу його, кажучи це, та він видуманий. Я люблю дідуся за його слова: «Якщо С. нереальний, то ми з тобою – тим більше. Людина не може вірити лиш в те, що бачить. Інколи потрібно припустити, що все у нашій голові набирає тієї істинної форми, якою є твоя віра в це». Можливо саме тому, хоч дідусь жив сам, та в його будинку завжди панувала атмосфера присутності багатьох людей, наче кожна кімната використовувалась.
Однієї липневої ночі нам з С. не спалось і ми вирішили пошукати пригод в надрах дідусевого будинку. Ми одягнули халати та домашні капці, щоб не розбудити своїми кроками дідуся, а самі подались нагору. Щоб вибратись з кімнати, потрібно було перелізти через прохід в шафі, яких в будинку було безліч. Щоб пролізти з кухні до комори, потрібно перелазити через декілька сходинок драбини, а дорога до горища взагалі нагадувала поле з перешкодами. Все це я називав лабіринтом, а проходи через шафи – Нарнією. «Нема за що мене засуджувати, - завжди повторював я, коли дідусь сміявся з такої оригінальності, - коли я це придумав, мені було лиш 8».
Єдиними джерелами світла для нас з С. був ліхтар, що зазирав у вікно коридору, яким я піднімався нагору, та мій пригодницький ліхтар, що часто після використання потребував реставрації через мою необачність.
Перше, що ми узріли серед купи речей був грамофон, з якого зараз лунає Peggy Lee – I’m Confessing. С. відразу зацікавила кількість пластинок, які були складені в особливому порядку, а я націлився прямо на скриню, що стояла вкрита шаром пилу, тоді як все в кімнаті було ідеально чистим. Здалось мені, що її давненько не чіпали. С. теж звернув на це увагу, та значно пізніше. Не знаю, хто був сміливішим, та кожен точно відчував велике бажання зазирнути туди якомога скоріше.
С. був вихованішим за мене, і розуміючи, що це ніяк його не стосується, стримано змовчав, даючи мені шанс вирішувати, що робити зі знахідкою.
Доки я смикав за клямку, свідомо розуміючи, що це нічого не дасть, в кімнаті з’явився як завжди усміхнений дідусь. «Краще б він кричав, - подумав я, мовчки дивлячись йому в вічі, - його посмішка змушує мене соромитись більше».
- Прийде час, - і ти відкриєш її. А найголовніше те, що ти сам будеш знати коли. Та тоді твій інтерес набуде іншого сенсу, - спокійно сказав дідусь, та жестом показав нам йти лягати спати.
*
Пройшло 16 років. Дідуся вже нема. Його будинок дістався мені. Та крім всіх дивовижних речей, які тут зберігаються, моєю стала Вона.
Скриня стояла на тому ж самому місці, все ще покрита пилом і навіть не здогадувалась, що її ось-ось відкриють. Ключ, що лежав в конверті, ідеально підходив до її металевого замочка.
Другий поверх. Кімната зліва. Скриня біля вікна.
Не знаю, чи хвилювався я, повертаючи ключ в шпарині, та чекати я не міг, хоч іноді свідомість радила мені ніколи не шукати тієї скрині, і не знати, що в ній.
Що можна було очікувати і чим насправді виявилась реальність – було віддзеркаленням одного від іншого. Скриня велика, а її вміст точно не нагадував мені ще одну Нарнію. Папка з пожовклими паперами.
Я спустився до кімнати дідуся, та зайшов на балкон, який скоріше можна було назвати верандою, через зручні крісла та столик, на якому завжди стояв маленький чайник з завареним в ньому чаєм, та дві чашки поруч. Дідусь пив чай без цукру, і тому ніколи не ставив його там, через що я повинен був бігти на кухню. Пізніше я, правда, несподівано для себе усвідомив всю містичність процесу чаювання, що потребує лиш повного розслаблення та почуття комфорту. Я забув про цукор так само, як дідусь робив вигляд, що забув про скриню, ніколи більше не згадуючи її відтоді, коли застав мене за спробою проникнення. Мені хотілось лиш підсолодити розмову, та ніяк не чай, що через солодкий фальш втрачав свій істинний смак… Тому зручно всівшись біля того самого столика я швидко прийнявся читати. Це було написано для мене.
*
«Я завжди думав, що в мого дідуся два життя», - перше, що прийшло мені в голову. Будинок видавався «живим» не просто так.
Дощ перестав періщити. Сонце зайшло за обрій. Молода пара хихочучи пробігала по вологому тротуарі, скидаючи з себе мокру куртку, що прикривала їх голови, захищаючи від дощу.
Чи вірю я в привидів?
Звісно. Мій кращий друг – один з них.
Світло згасло. Пробила північ. Натомість загорілись вогні. В будинку стало так тепло, що закривши очі можна було уявити себе десь серед лісу, в якому розпалили вогнище та зараз почнуть співати пісні під гітару. Будинок став «живим» знову, через стільки часу. Ось-ось завітають гості, по черзі проходячи через Нарнію.
«Дідусь привітався з жінкою, що трималась за руки з згорбленим чолов’ягою у смокінгу. Та лиш привітно посміхнулась, і поспішила зайняти місце у вітальні. А ось молодий хлопчина знайшов на полиці Бредбері, перегукуючись через усю кімнату з старою бабусею Енді, що не могла спокійно сидіти, та вічно шарпала свою атласну спідницю, в яку була заправлена блуза моди часів середньовіччя. Хлопець з білим чубом розносив тацю з напоями, не забуваючи перемовитись словом з кожним. Одна грізна жінка пообіцяла відкусити йому пальці, якщо він не перестане заважати їй з кросвордом. Коли той зауважив, що через нестачу зубів їй цього зробити не вдасться, всі нахилили голови, захищаючись від туфельки, що летіла через усю кімнату, та збила з ніг містера Рей Вей. На кухні самотньо розташувалась дівчина, не відриваючись від роботи ні на мить. Вона не зважала на нарікання жінок та чоловіків, що просили її приєднатись до натовпу, запевняючи, що Ві написав геніальний вірш, який обов’язково має почути кожен.
Людина подвійної реальності – так казали про мого дідуся.
Дідусь створив свій світ комфорту, де в кімнаті літали туфельки, самотні знаходили собі друзів, і ніхто не був сумним, коли Ві декламував нові шедеври, змушуючи публіку плакати від того, що вони є один в одного.
Якщо реальний світ не приймає тебе – створи надреальний.
Коли сьогодні опівночі вони знову прийдуть, за словами мого дідуся я повинен залишити сумніви позаду, відкрити своє серце та душу на зустріч його друзям, які повинні стати моїми. Якщо моя віра колихнеться – я назавжди закрию завісу.
Світло цього дня було занадто яскравим, а ніч буде найтемнішою. Штори на вікнах закриті, і через хвилину вони з’являться. Нарнія відкриється знову і С. знайде собі друзів, загублених у часі…
- З любов’ю, Я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561362
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.02.2015