Пригорницький Віталій

Красива-таки наша нація

Красива-таки  наша  нація,
І  хто  б  мені  що  не  казав,
Тече  капілярами  грація,
Хоч  дівчина  ти,  хоч  козак!

Тому  українці  шановані,
Бо  щирі,  хай  навіть  в  бою,
Тому  українці  й  заковані
У  пута  за  світлість  свою…

Та  тільки  краса  не  ламається,
Як  крейда.  Вона  –  на  віки,
Лиш  часом  в  одних  затирається,
А  десь  починає  цвісти!

Красиві  душею  та  працею
І  юні,  і  зовсім  старі,
Бо  справжня  та  гідна  ми  -  нація,
Щоб  там  не  казали  царі!

20-12-2015  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650985
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 12.03.2016

Поле витягнулося неправдами

Поле  витяглося  неправдами,    
Бо  ми  сіяли  зерна  з  вадами,    
Поливали  рядки  отрутою,    
Ще  й  ходили  по  зернах  взутими.    

Недолугими,  необачними    
Ми  були,  і  були  невдячними,    
За  дрібницями  сперечалися,    
Слів  образливих  не  цуралися.    

Зустрічалися  із  супутніми,    
Що  і  погляди  власні  плутали,    
І  до  друзів  носили  поночі    
Нам  -  гірчичниці,  їм  -  солодощі.    

Що  посіяли,  те  і  виросло,    
На  все  поле  болюча  виразка    
Із  розкиданими  покосами...  
Як  відносні  ось  ці  відносини.    

24-02-2016  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650984
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2016

Ми зіткнулися парасолями

Ми  зіткнулися  парасолями,
А  здалось  на  мить,  наче  долями,
Щастя  вже  ось-ось,  щастя  коло  ми,
Бо  зіткнулися  парасолями…

Грала  музика…  Може,  соль  ля  мі,
Краплі  падали  слізьми  голими,
Та  занадто  ми  стали  кволими
За  життя  свого,  обезволіли…

Хоч  зіткнулися  парасолями,
Хоч  здалося  нам,  наче  долями,
Правда  наша  -  ні…  Кожен  соло…  Мить
І  розбіглися  в  різні  сторони…

07-03-2016  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649725
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2016

Молоко - НОВА ПОЕМА

2015
Багато  б  розказати  я  могла.
Цікаві  люди  -  все  їм  треба  знати.
Святі  у  церкві,  чи  коли  там  свято,
А  так,  коли  є  мить  позаглядати,
То  заглядають,  як  в  кутки  мітла.

А  ти  ж  ото  піщиною  летиш,
Ховаєшся  від  них  під  самий  плінтус,
Заплющиш  очі  та  не  бачиш  світу,
Але  хіба  сховаєшся?  Відкрите
Для  інших  завжди  те,  про  що  мовчиш.

Я  теж  вважала  таїною  все,
Ховалась  у  ярах,  поза  кущами,
Вдягала  одежин  я  кілограми,
І  окуляри  ніби  крили  шрами,
Та  вскочить  промінь  -  й  сонцю  віднесе!

Ото  бувають  завидки  в  людей!
І  їх  ніяк  в  душі  не  приховати,
Навчились  дику  їдь  із  рота  лляти  –
Аж  язиком  підлогу  підмітати,
Бо,  не  дай  Боже,  щось,  та  й  пропаде!  

1952
Веселка  розтягнула  горизонт,
Ішла  по  парку  після  дощовому,
Паркани  у  калюжах  світанкових
Пливли  поміж  зелених  трав  чудових
І  я  пливла  з  парканами  разом.

Я  точно  пам’ятаю:  вихідний
Так  вогко  серед  квітня  починався,
Гребла  вперед,  на  мене  ж  озирався
Та  ще  і  безсоромно  посміхався,
Високий  хлопець,  жильний  та  стрункий.

Холодний  плащ  до  самої  землі  
Летів  із  вітром  і  чіпляв  краями
Стеблини,  наче  гладив  їх  руками,
Він  жив  окремо:  сам  собі  хазяїн,
Такий  же  незалежний,  як  Філіп.

У  ньому  все  інакше  і  було:
Цей  довгий  плащ,  ім’я  та  східні  риси,
Чорняві  кудрі  падали  на  писки,
Сухе  обличчя,  як  пожовкле  листя,  
Нестримний  погляд  сяяв,  як  кулон.

Широке  море:  не  перепливеш,
Я  біля  нього  просто  зупинилась,
Задумалась,  а  може  розгубилась.
Філіп  підскочив,  підійняв  на  крила,
Потрапила  умить  я  під  арешт.

Вже  далі  ми  пливли  вперед  разом,
Він  говорив,  а  я  його  не  чула,
Додому  підійшли,  та  й  призабула.
Його  ім’я  -  отак  мене  розчулив!
Згадала  потім,  через  один  сон.

1951
Красивою  студенткою  була,
Стрункою,  як  тополя  при  дорозі,
Веселою,  немов  гротескна  проза,
Не  думала  про  сповідь  та  про  просідь,
Червоною  жоржиною  цвіла.

Роки  текли  інакші,  ніж  тепер:
Післявоєнні  сльози  вже  забулись,
І  посеред  радянських  нових  вулиць
Ходили  молоді  новоприбульці
Із  різних  закутків  СРСР.

Хороший  був  насправді  тоді  час,
Епоха  комунізму  молодого,
Хоча,  що  означало  нове  слово,
Ніхто  достоту  і  не  знав  навколо,
Лиш  вірили,  що  він  –  мета  для  мас.
 
Мені  було,  відверто  розкажу,
Начхати  на  усі  оці  канони,
Проте  всі  ніби  жили  по  закону  –
Життя  таке  підходило  мільйонам,
І  я  сприймала  дійсність  ту  тому.

Ну  вчила  з’їздів  балачки  пусті,
Історії  тих  зібрань  та  устави,
Не  поринала  в  глибину,  чи  правий
Той  устрій  був  тоді,  чи  ні  насправді.
Всі  жили,  я  жила,  як  і  усі.

Один  студент,  високий,  говіркий,
Чорнявий,  кучерявий,  кароокий,
До  мене  залицявся  вже  півроку,
На  танцях  слідкував  за  кожним  кроком,
Торкався  ніби  випадком  руки.

2015
Важенну  ковдру  кинула  –  гримить.
Із  скреготом  напрігши  кожен  мускул,
Нарешті  піднялася.  Ох  і  гуска!
Рушійна  сила  –  пізня  кава  з  цукром,
Та  й  ту  потрібно  ще  і  заварить.

Кімната  все  така  ж,  як  і  колись:
Вогкі  гардини,  як  стара  небога  –
Червоні  патли  грубі  до  підлоги,
Здається,  починаються  з  порогу,
І  тільки  на  стіні  сюрреалізм.

Дешевий  варіант.  Жуан  Міро.
Підробка  -  зрозуміло  і  сліпому.
Колись  я  нею  розганяла  втому,
Згадаю  –  і  танцюю  при  невромі,
Аж  зажурчить  цементна  досі  кров.

Шершава  пам'ять.  Зараз  –  пустота.
У  ті  події  дійсно  ця  картина,
Для  юної  щасливої  людини
Здавалася  вагомою.  А  нині?
Остання  роль:  лиш  пам'ять  поверта.

Ледачий  пил  зібрався  у  клубок
М’який  такий.  Давно  не  прибиралась.
Поволокти  б  ганчір’ям  по  піалах,
І  по  підлозі,  й  по  картині  в’ялій.
Міро  пробачить.  Чи  пробачить  Бог?  

1951
Максим,  цей  легінь,  не  місцевим  був,  
Бо  мешкав  у  гуртожитку  для  хлопців,
А  вчивсь  на  паралельному  потоці,
І  що  ж  його  так  крило  від  емоцій
В  мою  весну,  небесно-голубу?

А  я  таки  пригожою  була!
Так-так,  волошки-очі  в  мене  й  нині,
То  моя  мама  й  тато  точно  винні,
Обоє  ж  були  в  юності  красиві,
У  них  моя  краса  лиця  й  пішла.

Одразу  він  сподобався  мені,
Амбітній  та  розбещеній  кобіті?
Я  не  ходила  -  плавала  над  світом,
Які  могли  тоді  зв’язатись  ниті?
Сподобався  Максим?  Звичайно,  ні!  

Був  легкий  флірт:  три  посмішки  в  три  дні,
Надмірний  сміх,  кумедні  перемови,
Такі  собі  капкани,  жарти,  лови,
А  потім  поспішала  я  додому,
Співаючи  огрійливі  пісні.

1940
Ми  жили  у  Черкасах  до  війни.
Красиве  місто,  сонячне,  зелене,
Затоплене  по  вінця  у  деревах,
Гойдається,  як  човен  при  маневрах  –  
Півроку  так  і  плаваєш  в  вікні.

Мале  містечко,  ніжне,  як  кубло,
Інакшим  вам  воно  відоме  зараз,
Це  ніби  олівцем  художній  нарис,
Не  обласний  центр  –  у  той  час  же  навіть
І  області  такої  не  було.

Дитинство  тут  пройшло  моє.  Роки
Веселі,  тільки  інколи  журливі.
Погане,  добре…  В  променях  та  зливах
Бездонних  мрій  пора,  таких  щасливих!
Туди  би  повернулась  залюбки!

Я  з  містом  зустрічалася  не  раз,
Впадаючи  у  спогадах  за  обрій.
Старіло  тіло,  а  душевний  поклик,
Здавалося,  не  звикнеться  ніколи,
Що  не  ввійдеш  школяркою  у  клас.

Як  батько  відправляв  у  Казахстан
Мене  і  маму  –  хто  б  тоді  подумав,
Що  вже  за  рік  фашисти,  як  акули,
Кусатимуть  снарядами  провулки,
Й  будинки.  Так  і  наш  дім  не  встояв.

1952
Закинув  чорт  мене  в  любовний  вир
Раптово,  не  спитавши,  з  головою,
У  подруг  там  побачення  рікою,
Морозиво,  кіно,  роки  двобою,
А  я  ж…  немов  закінчувавсь  мій  вік.

Приходив  тільки  вдень  до  мене  він,
Тому  я  часто  пропускала  пари,
Залишився  б  на  ніч  –  боявся  мами,
Яка  була  занадто  строгих  правил,
Ну  що  ж…  такий  порядок  був  тоді.

Сусідки  перешіптувались  вже:
Навідує  Наталію  коханець,
Чи  італієць,  чи  якийсь  болгарин,
А  я  робила  вигляд,  що  не  знаю
Нічого  зовсім  про  пліткарство  це.  

1940
Казав  мій  батько:  буде  й  тут  війна,
(Ще  тільки  німці  захопили  Польщу),
Відклав  я  про  запас  чимало  грошей,  
І  щоб  не  зріли  ми  фашистську  пошесть,
Відправив  всю  сім’ю  у  Казахстан.

Сім’я,  щоправда,  лишень  мама  й  я,
Але  ж  були  ми  люди  найдорожчі,
Отож,  від  потенційної  загрози
Поїхали  в  республіку  віскозну,
Яскрава  починалася  весна.

У  третій  клас  в  Алма-Аті  пішла,
Хоча  не  знала  по-казахськи  й  слова,
Викладачі,  казахи,  як  військові
Допомагали,  ставились  чудово.
Шість  років  там  наступних  провела.
 
1952
Блищав  ручай  на  пелюстках  троянд,
Які  приніс  Філіп  мені  на  свято  –
Любив  мужчина  квіти  дарувати.
А  підкупають  як  такі  присвяти!
Тому  і  сліз  не  стримувала  я.

Цукерки  ніс,  чи  печиво  крихке,
З  якими  чаювали  між  коханням,
Які  слова  казав,  які  зізнання!
Та  чи  могло  там  бути  жалкування?
Хіба  могла  подумать  про  таке?

Хоча  розмов  серйозних  уникав:
Філіпу  натякала  на  весілля,
Він  посміхався  та  казав  що  крила
Любові  зріють,  як  трава  весіння,
Прийде  хвилина  –  потече  ріка.

2015
Любов  майнула  в  пам’яті  на  мить,
Закривши  рот  рукою,  позіхнула,
І  що  ж  це  пригадалось?  Вже  й  забула,
І  серце  б’ється  рівно,  бо  минуло,
Спокійне  серце  більше  не  горить.

Ненависть  я  давно  пережила.
Була  вона,  причина  зрозуміла,
Але  кохання  –  це  найбільша  сила,
Немов  черешня  соковита,  стигла,
Яку  не  скуштувати  не  змогла.

Лікує  час,  як  справжні  ті  ченці.
Я  більше  нагрішила,  значно  більше,
Тому  моя  ненависть  стала  віршем,
Який  я  написала  і  затисла
Зім’ятим  папірцем  в  своїй  руці.

1938
Мар’яну  знала  я  ще  до  війни,
Цинічна  тітка,  хоч  і  повитуха,
Нав’язлива  була,  неначе  муха,
Хитрюща,  а  не  треба  де  –  маруда,
Ще  й  жадібна.  Немає  їй  ціни!

Хоч  я  була  тоді  іще  дитям,
Про  неї  чула  від  батьків  багато,
Що  рідну  матір  кинула  за  грати,
Бо  їй  святіше  янтарі  та  злато  –
Хотіла  жити  сонячним  життям!

Ото  ж,  коли  прийшли  з  НКВС,
Якийсь  донос  -  тоді  ж  було  це  звичним,
Що  матір  називала  деспотичним
Чи  Ілліча,  чи  ще  когось.  Дволична
Мар’яна  вмить  підтвердила  усе.    

1952
Побачення  зі  мною  він  любив,
Як  дорогі  парфуми,  світлі  вина,
Одного  разу  він  приніс  картину,
Даруючи  її,  сказав,  повинна
В  вітальні  я  повісити  її.

Ну  як  могла  відмовити  йому?
Та  й  взагалі,  це  справді  особливе,
У  всіх  на  стінах  килими  висіли,
А  в  мене  чудернацьке  дивне  диво,
Ще  й  закордонне,  думала  чомусь.  

1946
На  фронті  тато  довго  воював
Як  справжній  патріот,  хоробрий  лицар,
Давав  добрячих  прочуханів  німцям,
А  повернувсь  -  одразу  у  столицю,
І  працював,  ретельно  працював.

Як  відданий  країні  працівник,
Зв’язків  він  до  війни  ще  мав  багато,
Тому,  як  тільки  стухло  прі  багаття,  
Житло  в  столиці  виділили  браття,
Туди  і  повернулись  восени.

Отримавши  листа  від  батька,  ми  
Поїхали  із  мамою  відразу  
До  Києва,  заїхавши  в  Черкаси
Провідати  рідню,  бо  стільки  ж  часу
Пройшло,  як  з  України  ми  втекли.

Нас  батько  зі  сльозами  зустрічав,
Ревів,  немов  дитина,  довго-довго,
Не  бачилися  шість  пекельних  років,
Мені  сімнадцять,  мамі  вже  за  сорок,
Час  однаково  для  усіх  минав.

Недовго  прожили  ми  ще  разом,
Бо  через  рік  і  місяць  батька  вбили:
Голодний  селянин  у  своїх  бідах
Звинив  його  і  підійняв  на  вила,
Забивши  потім  у  дворі  ціпком.

1952
Тілами  часто  бавилися  ми,
Все  літо,  потім  всю  хорошу  осінь,
Він  западав  руками  в  мої  коси,
І  я  долоні  теж  в  його  волоссі
Ховала,  як  і  душу  у  пітьмі.

О  як  мене  в  кохання  заплітав:
Шукали  пальці  точки  споконвічні,
Я  пестила  його  теж  прозаїчно,
Дівчатам,  кажуть,  так  робить  не  личить,
Проте  я  той  не  бачила  устав.

Тож  цілувала  з  голови  до  п’ят,
А  особливо  –  ерогенні  зони,
Щоправда,  це  пізніше  в  словникові,
Який  Філіп  приніс  з-під  заборони,
Дізналася  про  секс  від  «а»  до  «я».

Відкрився  потяг  до  чоловіків,
Точніше,  до  одного,  до  Філіпа,
Здавалось,  на  життя  отак  прилипну,
Не  відпущу,  до  самоти  не  звикну,
Кохала,  одним  словом,  я  без  слів.

1946
Додому  повернулась  восени,
Як  зараз  пам’ятаю:  жовті  схили
Вкраїнські  –  то  поля  кругом  жовтіли,
Покриті  бур’яном,  бо  мало  хлібом
В  той  рік  вони  засіяні  були.

Отак  голодомор  страшний  підкравсь,
Казали  люди,  значно  було  гірше,
Ніж  у  війну.  Здавалось,  ворог  вийшов,
Чому  ж  тоді  голодувала  більшість
І  мучився  без  їжі  цілий  край?

Радянська  влада  встановила  план,
Йшов  перший  рік  нової  п’ятирічки,
Писали  цифри  можновладні  пички
І  не  зважали,  що  навколо  й  річки
Засохли:  чорна  засуха  була.

1952
Мар’яні  я  усе  розповіла,
Подругам  свого  віку  признаватись  –  
Це  все  одно,  що  кулю  в  лоб  пускати.
Вона  в  боргу  -  її  і  свого  тата
Від  матері  сама  ж  і  вберегла.

Та  це  ж  ця  тітка  й  стрельнула  мені
У  очі  правду  -  як  засумнівалась  –  
Оглянула  мене  і  шокувала,
Щоб  я  до  материнства  готувалась
Наприкінці  наступної  весни.

Спитала,  звідки  взяла  байстрюка  –
Це  ж  треба  безсоромно  так  сказати!
Сама  ж  любила,  знаю  я,  гуляти,
А  ще  й  мені  посміла  дорікати!
Ох  жаль,  не  вмію  бити  з  кулака!

Хоча  в  той  час  –  не  те  що  в  даний  рік  –
Народження  дитини  без  заміжжя  –
Смачна  причина  для  усіх  принижень.
Як  тісто  сходить  на  хороших  дріжджах,
Плітки  би  розлетілися,  як  рій.

Мене  чекала  пристрасна  ганьба,
Ох  люди,  люди,  їм  би  тільки  привід,
І  так  вже  говорили,  ніби  привид
Ходив  до  мене  ввічливо  красивий,
Сама  це  чула  від  сусідських  баб.  

2015
Торкнувся  дим.  Курили  із  вікна.
Ці  гази-гільзи,  грози-горизонти!
Люблю  квартирну  тишу  неповторну  –
Не  ці  шуми  в’язкі,  багатотонні,
Яка  ж  невдала  нинішня  весна!

Рекламний  щит,  мов  бідний  натюрморт,
На  нім  огидна  напівгола  дівка,
Вона  щось  хоче?  Заманити  в  клітку?
Стидовисько!  Одягнена  у  нитки!
На  шию  нитку  –  та  й  на  ешафот!

Пройшли  часи.  А  зараз  править  миг.
Наївне  панство!  Бачили  ви  б  себе!
Носи  задерті  черкають  по  небу,
Хвости,  як  в  пав,  але  зади  ж  подерті,
Козирні  півні,  підняті  на  сміх!

Яка  ганьба!  Рожеве,  голубе!
Душа  марудна  –  одяг  кольоровий,
Оно  бреде  теля  пустоголове:
Сережка  в  носі,  шузи  пурпурові,
І  як  гребе!  Куди  воно  гребе?

Журчить  асфальт,  пом’ятий  від  коліс,
Летять,  неначе  реанімобілі,
Чужі  машини.  А  швидка  і  нині
На  світлофорі  грубіянить  в  спини,
Який  противний,  нескінченний  писк!

Та  пропусти!  Такий  навколо  й  люд,
Одне  одного  в  бік  штовхають  ревно,
Це  покоління  нове,  неприємне,
Готові  інших  витиснуть,  як  крем  той,
І  звідки  взялась  ця  буденна  лють?

1953
Той  день  змінив  майбутнє  назавжди,
Не  лиш  мені  –  змінив  і  іншим  також,
Травневий  день  горів,  як  в  полі  маки,
І  я  горіла  вся  одна  в  палаті.
Народжувала  дочку  сім  годин.

А  щоб  ви  розуміли,  в  ті  часи,
Було  лікарень  мало,  це  ж  не  зараз,
Й  відділення  нагадували  хмари,
Війна  відбиток  ох  наклала  ярий,
Не  вистачало  лікарів  на  всіх.

Отож,  в  палаті  я  була  одна,
Коли  мій  час  наблизивсь  неминучий  -
В  пологовій  кімнаті  хтось  вже  мучивсь.
Моя  Мар’яна,  правда,  власноручно
Дитині  світ  побачити  взялась.

1947
Чому  ми  жили  краще,  ніж  народ?
Мій  батько  був  гартованим  і  сильним,
Упевненим,  цинічним,  дуже  пильним,  
Системи  і  прихильник,  і  невільник  
Пер  по  життю,  як  по  ріці  пором.
 
Ще  будучи  достатньо  молодим
Студентом,  зустрічав  більшовиків  він,
Неначе  тих  спасителів,  привітно,
Бо  вірив  у  нове  майбутнє  світле,
Яке  зійде  за  кілька  вже  годин.

Мій  батько  у  системі  працював.
Був  ярим  виконавцем  п’ятирічок,
В  сільському  господарстві  войовничо
Він  у  селян  останнє  із  поличок
Без  жодної  докори  забирав.

Тому  нам  не  страшний  був  неврожай,
Який  у  сорок  шостому  підкрався,
І  рік  на  релі  голоду  катався.
Навколо  люд  сварився  та  вбивався,
А  наш  стіл  аж  надламувавсь  за  край.  

І  зараз  тату  дякую  за  це,
Що  не  відчула  -  лиш  прийшлось  узріти.
Жахливі  муки  –  помирали  діти,
Ходили  трупи  й  падали  у  квіти,
Ховаючи  у  зелені  лице.

Я  бачила,  як  старець  їсть  траву,
Як  обдирала  липі  шкіру  мати
І  жадно  запихала  в  рот  маляті.
Воно  і  подавилося,  як  кляпом.
На  жаль,  спостерігала  наяву.

В  столиці  було  мало  жебраків,
Такі,  як  тато  мій,  їх  прибирали,
В  поля  за  місто  гнали  та  в  канави.
Мій  батько  мав  погану  в  люду  славу,
За  що  життям  невдовзі  поплативсь.

1952
Зривався  чорний  дощ  осінніх  сліз,
В  той  день  йому  сказала:  я  вагітна,
І  він  умить,  як  вітер,  як  негідник,
Утік  і  навіть  не  зібрав  валізи,
Хоча  які  валізи  –  він  же  гість!

Філіп  чомусь  такого  не  чекав,
Та  й  я  чекала  іншого:  усмішки,
Щасливих  слів,  зізнань  чарівних,  ніжних,
Щоб  він  ізнов  схопив  мене  під  ніжки
І  над  собою  високо  підняв.

А  за  вікном,  як  зло,  текла  вода,
І  я  так  само  плакала  без  спину:
Такий  удар  коханого  у  спину!
Ну  як  же  так!?  Та  це  ж  його  дитина!
За  що  мене  списав  Бог  до  невдах?

Три  ночі  я  пила  лиш  чай  та  шок,
Ні  з  ким  і  ні  про  що  не  говорила,
Дзвонили  в  двері  –  я  не  відчинила,
Все  думала,  людина  –  не  людина…
Такий  надлом!  Перевертнем  пішов…

Це  вдруге  обпеклась  об  почуття,
Ні  голод,  ні  війна  так  не  вражали  –
Тоді  жахалась  смерті  і  тікала,
Тепер  я  одного  лише  боялась:
Боялася  подальшого  життя!

1947
Одне  з  моїх  найперших  руйнувань
Рожевих  мрій  раптово  відбулося.
Той  день  я  пам’ятаю  чітко  й  досі,
Бо  те,  що  мені  бачить  довелося,
Не  витримало  жодних  міркувань.

Я  дійсно  свято  вірила  в  любов
Між  чоловіком  й  жінкою  довіку,
Але  ж  якщо  ти  бачиш  чоловіка
Інакшим,  то  зриваєшся  до  крику,
І  сльози  просто  падають,  як  кров.

Я  уявити  навіть  не  могла,
Що  тато  мій,  такий  прекрасний  тато
Порушить  всі  уявлення  про  свято,
Яких  так  накопичила  багато,
Допоки  із  батьками  я  жила.

Я  мала  святкувати  випускний:
Закінчувався  вік  шкільних  амбіцій,
Останній  рік  довчилась  у  столиці,
Тому  випускники  і  випускниці
Збиралися  до  лісу  на  пікнік.

І  хоч  голодували,  що  могли
Несли  з  собою:  печиво,  цукерки,
Хтось  взяв  картоплі,  хтось  пісних  рулетів,
Та  й  так  ото,  зібралися  ж  не  жерти  –
Від  їжі  не  ламалися  столи.

Додому  повернулась  по  вино,
Яке  узяти  зранку  щось  забула,
Зняла  піджак,  повісила,  роззулась,
З  кімнати  стогін  раптом  я  почула,
Відкрила  двері  і  завмерла!  О!

У  ліжку  батько  голу  обіймав
Негідницю,  розбещену  Мар’яну,
Таку  огидну  тітку,  ще  й  і  п’яну,
Як  добре,  що  зайшла  я,  а  не  мама,
Німі  застигли  всі  –  зачаклував

Неначе  хтось  мене  і  їх  також.
Це  потім  в  ліс  розхристана  тікала,
А  поки  що  укопана  стояла,
Пізніше  перед  матір’ю  мовчала:
Сім’я  –  найперше,  був  такий  закон.

1952
Максим  в  кіно  ізнову  запросив,
Йому  раніше  згоди  не  давала,
Та  часу  взагалі  тепер  не  мала,
Погодилась  і  в  північ  зґвалтувала.
Ще  й  так,  що  він  до  ранку  був  без  сил.

Недоторканним  був  Максим.  Ніхто,
Крім  мене,  не  подобавсь  юнакові.
О  істина  болючої  любові!
А  ранок  був  пекуче  світанковим,
Крутив  у  очі  сонячним  гвинтом.

Задумливо  дивилася  убік,
Крізь  тонкий  шар  тканини  на  віконні,
Як  добре,  що  тоді  мені  ікони
На  очі  не  попались  –  на  сьогодні
Таких  би  я  уникла  хтивих  дій.

Відтоді  мала  лиш  одну  мету,
Що  в  голові  крутилася,  як  дзиґа:
Заміжжя  і  такого  чоловіка,
Який  би  обома  руками  лікоть
Тримав  мій.  Що  ж,  Максим  якраз  ось  тут.

2015
У  дзеркалі  –  червоний  натюрморт
І  обрис  –  півсторіччя  відмотала,
Дженджикувата  трохи,  величава,
Цупка  коса,  як  перевесло  вдале,
Із  тонкими  губами  ніжний  рот.

Куди  щезає  з  віком  ця  краса?
І  стрункість,  і  рожевість,  і  свідомість?
Летить  у  іншу  юність?  В  невагомість?
Чому  на  старість  тільки  тонкий  промінь
Лишається,  немов  суха  сльоза?

1952
За  місяць  нареченою  була.
Максиму  повідомила:  вагітна,
Щоби  без  батька  не  росла  дитина,
Одружуватись  треба  неодмінно,
Максим  не  сперечавсь:  моя  взяла.

Змінила  я  його:  він  став,  як  раб,
Мої  удовольняв  всі  забаганки,
Хотіла  фруктів  –  біг  з  самого  ранку
Юнак  в  далеку  продуктову  лавку,
Приносив  їх  із  спритністю  щура.

У  кожній  жінці  є  ота  змія,
Яка  сидить  у  шкурній  позолоті,
Максим  без  мене  не  робив  ні  кроку,
Тому-от  просто  набивала  щоки
І  фруктами,  й  солодощами  я.

Ох,  розумію,  що  його  несло:
Кохання.  Він  чекав,  хотів,  отримав.
Його  кохала  –  думав  так  –  красива
Найперша  жінка,  як  театру  прима,
В  рожевих  фарбах  все  йому  було!

Дивилася  на  нього.  Почуття?
Скоріше,  томна  гра  в  одні  ворота.
Кохає  –  хай.  Хіба  була  я  проти?
Тим  більш,  сама  любила  я  сволоту,
Тож  краще  хай  мене,  ніж  мучусь  я.

1947
На  цвинтарі  Мар’яни  не  було,
Ще  матір  ображалась  сильно  дуже,
Ну  як  же  так:  їй  батько  був  за  друга,
У    Києві  знайшов  роботу  другу,
Узяв  її,  як  кажуть,  під  крило.    

Мар’яна  теж  не  знала,  як  сочить
Чванливий  мор,  що  в  горло  йде  повітрям,
Коли  ніякі  сонце,  сяйво,  квіти
Не  можуть  радість  сповивати  цвітом,
Авжеж,  бо  їла  потайки  харчі.

А  потім,  десь  за  рік  чи  півтора,
По  спеціальності  знайшла  заняття:
В  пологовім  будинку  підробляти.
Хоча  була  коханкою  у  тата,
Проте  ми  не  розбіглись  по  кутках.

Я  татове  безчестя  стерегла,
Можливо,  надто  батька  поважала,
Чи  просто  я  боялася  за  маму,
Вона  ж  якби  про  зраду  здогадалась,
Собі  зробити  справді  щось  могла.

Образи  гинуть.  Не  завжди,  та  є
Моменти,  де  загоюються  рани,
І  постіль  та,  в  очах  моїх  безславна,
В  туман  зійшла,  не  вмить  –  повільно,  плавно.
Не  злилась  на  Мар’яну  я  за  те.

1953
Терпіти  його  матір  не  могла,
Цю  істеричну  безпринципну  жабу,
Росла  на  дріжджах  кожен  день  незграба,
До  Гіннеса  їй  не  стачило,  мабуть
Якісь  півроку:  не  перемогла.

Приходила  до  нас  по  вихідних
І  жерла  всі  ковбаси  та  новини,
Я  знала,  хто  кому  і  скільки  винен,
Хто  вранці  по  сальце  пішов  на  ринок,
Як  добре,  що  їй  перекрився  вдих

Ще  до  моїх  пологів.  Бо  вона
Щось  відчувала,  споглядала  ревно
На  груди,  на  живіт  мій  та  на  стегна,
Можливо,  щось  і  думала,  напевне,
Але  так  сину  й  не  розповіла.

Я  швидко  розросталась,  та  Максим
Хіба  міг  знати,  як  жінки  повніють,
Він  тільки  й  цілував  мене  у  шию,
А  я  ото  під  краном  слину  змию  -
Вагітну  чоловік  мене  бісив.

1952
А  недарма  Мар’яна,  як  змія,
Крутилася,  вертілася  невпинно,
Вона  невдовзі  принесла  новину,
В  якій  Філіп  жонатий,  є  дружина,
Яка  також  вагітна,  як  і  я!

Так  ось  чому  приходив  тільки  вдень!
Розповідав  мені  про  скрегіт  димний,
А  свари  би  чекали  неодмінно,
Та  тільки  від  законної,  від  Ніни!
Все.  Я  ніхто  –  дві  ноти  від  пісень.

Програлася  Філіпу  в  піддавки,
Віддалася,  життя  своє  зламала,
В  ту  мить  робити  що  –  іще  не  знала.
Це  потім  думка  вже  мене  пробрала,
Завершила  яку  я  залюбки.

1953
Мар’яна  розродитись  помогла,
Робила  все,  як  водиться,  бо  вміла
І  кровотечу  вчасно  зупинила,
Тож  я,  хоч  почувалася  безсило,
Та  від  пологів  швидко  відійшла.

А  за  стіною  мучилася  теж,
Своє  байстря  випльовуючи,  Ніна.
Здаються  породіллям  стіни  димом,
Я  чула,  як  заплакала  дитина  –
Це  Ніна  народила  врешті-решт.

Не  знаю,  хто  їй  там  допомагав,
Чи  лікар,  чи  старенька  акушерка,
Та  почуття  ненависті  нестерпне
Було  у  мене  просто  невичерпним,
Схопила  я  Мар’яну  за  рукав:

Віддам  тобі  усе,  допоможи!
Прошепотіла  хрипом  повитусі,
Філіпу  відплачу  я  по  заслузі,
Ти  ж  можеш,  та  і  це  в  твоєму  дусі,
Озолочу,  закидаю  грішми!

Мене  ідея  осінила  вмить,
Ми  ж  майже  одночасно  народили,
Пригадую  й  дивуюся  собі  я:
Ненависть  жінки  –  це  рушійна  сила,
Якщо  хвилину  вчасно  підловить.

Та  мить  змінила  все  моє  життя,
Точніше,  в  нього  внесла  корективи,
Чи  я  відтоді  стала  більш  щаслива?
Бувала  сонцем,  а  була,  як  злива,
Бувало  все,  та  тільки  не  ниття.

2015
Блаженний  той,  хто  молиться  щодня,
Щиросердечно  кається  в  провині,
Напевне,  Бог  прощає  половині,
Коли  такі  лягають  в  домовину.
Прощає,  не  таким  лишень,  як  я.

Хотіла  все  до  церкви  я  піти,
При  олтарі  упасти  на  коліна,
Бабуся  говорила:  всі  повинні  
Сповідатись  на  одрі  неодмінно,
Щоб  потім  вічно  в  пеклі  не  гнисти.

Не  встигла  помолитись  за  життя,
Чекатиму  свій  одр,  попа  з  кадилом,
Кажу  я  так,  бо  скільки  залишилось?
Весна,  чи  дві?  Мої  опали  крила,
В  кутку  давно  запилені  лежать.

1953
Мар’яна  принесла  мені  дитя.
На  нього  із  презирством  подивилась,
Філіпу  Ніна  сина  народила.
Заскиглив  він,  що  аж  терпіть  несила,
Але  взяла  його  під  укриття.

А  поруч  спала  дівчинка  моя.
Красива,  чорноока,  як  і  тато,
В  ту  мить  я  зрозуміла,  що  я  мати,
Що  це  найбільше  в  нашім  світі  свято,
Тепер  вона  і  я.  Ще  він  і  я.

Максим  був  радий,  нібито  школяр,
Прекрасно!  Народилися  двійнята!
Від  почуттів,  я  пам’ятаю,  плакав,
Купив  штанці  малому,  доньці  –  плаття,
Що  навіть  я  від  щастя  розцвіла.

А  Ніна  і  Філіп  своє  дитя,
Яке,  шептався  люд,  якась  циганка
Зайшовши  у  лікарню,  вкрала  вранці,
Такі  бували  у  той  час  випадки,
Шукали  довгий  час  до  забуття.

Мар’яна  грала  роль,  як  прима  та.
Клялась,  що  чула  як  ходила  дивна
По  коридорах  неспокійна  жінка,
Але  в  ту  мить  чиясь  там  поведінка
Не  хвилювала:  бо  роботи  –  тьма!

І  інші  співробітниці  умить
Теорію  підтримали  завзято,
Ох,  бабське  кодло  дійсно  дикувате,
Чи  помело  у  роті,  чи  лопати,
Я  дякую  дівкам  за  їх  язик.

Мар’яні  відплатила  я  сповна,
І  золотом,  і  сріблом  -    не  скупилась,
Мар’яна  –  це  і  жах,  і  біль,  і  сила.
Боялася  її,  але  цінила.
Єдиною  подругою  була.

А  Ніну  ту  я  бачила  не  раз,
Сутулячись,  ходила  серед  парку,
Як  божевільна,  і  кляла  циганку.
А  може,  й  збожеволіла  панянка,
Та  як  не  збожеволіти?  Пора  б!

2015
Мені  частенько  сниться  один  сон,
Страшний  такий,  як  невгамовна  лепра,
Що  я  не  у  раю,  що  я  у  пеклі,
Бенері  ржуть  -  для  розумінь  переклад
Не  треба,  ясно  все  і  так  кругом.

Відкриті  двері  Аду  для  душі,
Чорти  гостинні  дрова  нарубали,
Чи  до  народження  мого  ще  знали,
Які  гріхи  розіллють  по  піалах?
Приготували  наперед  усі!

Горить  вогонь,  і  задихаюсь  я,
Одна  –  немає  грішників  довкола,
Стидовище!  Дивлюсь  на  себе:  гола!
Не  видертись:  чорти  замкнули  коло!
І  полум’я  повзе,  немов  змія!

Воно  вже  п’яти  лиже,  ніби  пес,
Та  диво  –  біль  у  серці,  а  не  знизу,
І  ніби  не  вогонь,  а  ніби  ріже
Ножем.  О  так!  Лукава,  люди,  грішна!
І  прокидаюсь  –  руки  завжди  в  хрест.  

Весна  2015-  29.02.2016  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649617
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2016

Не звикай

Не  звикай,  молю,  не  звикай,
Синє  небо  хай  буде  синім,
Ти  літай  у  ньому,  літай,
Календар  забудь  та  годинник!

Не  звикай,  молю,  не  звикай,
Посміхайся  щиро  й  привітно,
Не  ховайся  і  не  тікай,
Хай  там  дощ  чи  сніг,  хай  там  вітер!

Не  звикай,  молю,  не  звикай,
Аромат  у  фарб  кольоровий,
Не  гадай  про  все,  не  гадай,
Все  одно  наш  світ  загадковий!

Не  звикай,  молю,  не  звикай,
Не  ламай  наївні  бажання,
І  пливи  з  хмаринами  зграй,
Навіть  як  і  світу  не  стане!

8-08-2015  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649215
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2016

У полі жито вишивала

У  полі  жито  вишивала,
Дозрілим  колосом  вела,
Родині  кожній  дарувала
Хліби  до  пишного  стола.

А  щоб  удосталь  всім  стачало,
Старанно  брала  я  врожай,
Несла  в  подолі  та  й  співала,
Про  теплі  роси,  про  розмай.

Як  я  люблю  ось  ці  хатини
У  свіжій  глині  та  вапні,
І  огорожі  із  модрини,
І  айстри  в  ніжному  вбранні,

І  диких  трав  зелені  шатра,
І  хлюпіт  чистої  води,
І  на  сухих  кілках  горнята,
І  від  качок  мілкі  сліди,

І  щиру  посмішку  дитини,
Й  криничний  поскрип  журавля,
Пишаюсь  я,  що  Україна,
Що  це  моя  свята  земля!

21-12-2014  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2016

Стиглі черешні

Стиглі  черешні,  в  сонці  запечені,
Я  обережно  зІрву  увечері,
Стиглі  черешні  пахнуть,  як  ладан,
Липнуть  до  пальців,  як  чоколяда.  

Стиглі  черешні,  в  сонці  запечені,
Буду  складати  в  глиняні  глечики,
Стиглі  черешні  котяться  в  листя,  
Як  горошини  долом  з  намиста.

Стиглі  черешні,  в  сонці  запечені,
Я  у  струмковій  вимию  течії,
В  чисте  горнятко  висиплю  гору,
Гей,  пригощайтесь,  родичі  добрі!

14-04-2014  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648948
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2016

Аж до краю самого світу…

Аж  до  краю  самого  світу,
Впали  килимом  сині  квіти,
Впали  зорями  гіацинти
І  розсипалися,  як  бісер!

Я  збирати  його  не  буду,
Щоб  мені  не  казали  люди,
Просто  стану  й  замру  обабіч,
І  чекатиму  «на  добраніч».

В  першім  сні,  що  мені  насниться,
Будуть  промені  гіацинтів,
Буде  запах  духмяних  квітів,
Буде  ранок  і  знову  літо!

13-04-2014  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648947
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2016

Барикадні в АТО (розділ 26-46)

Розділ  26
   
Обставини  змушують  кроки
Робити,  до  того  незвичні:
Ще  вчора  були  по  два  боки,
Сьогодні  -  вже  друзі  навічно.
Анексія  Криму  та  дії
Кремля  на  Донбасі  з’єднали
Людей,  що  майданні  події
По-різному  зовсім  сприймали.
Спецназівці  рясно  включились
В  АТО  і  пліч-о-пліч  супротив
З  майданівським  людом  чинили,
Став  братом  десятник  їм,  сотник.
*
Виконував  Віктор  уміло
В  обов’язок  ввірені  цілі,
Він  перевіряв  підозрілі
Вантажівки,  автомобілі.
Повз  Вітін  блокпост  до  Донецька
В  день  сотні  автівок  кружляли,
З  людьми  спілкувався  коректно,
Машини  коли  продивлявся.
Усе  звик  робити  по  схемі,
І  тут,  на  блокпості,  по  струнці
Він  реагував  на  проблеми,
Не  брав  хабарів,  подарунків.
*
В  думках  своїх  Віктор  вдавався
Частенько  до  згадок  про  Таню,
Проте  він  і  не  намагався
Дізнатися,  як  вона  там  десь.
Він  бачив  її  щирі  сльози
Над  хлопцем,  пораненим  взимку,
Як  билося  серце  в  тривозі
Її  не  за  ним,  -  за  Андрійком.
Він  принцип  тримав  непорушний,
Що  щастя  ламати  не  можна,
Такій  піддавав  себе  муштрі,
Й  не  зрадить  йому,  боронь  Боже.

Розділ  27

Карпатське  село  в  Буковині
Весною  таке  світанкове!
Навколо  моря  полонинські
Хвилюються  вітром  казковим,  
Верхівки  гір  в  білих  коронах,
Надкушені  хмарами  в  тиші,
В  тумані  лишаються  соннім,
Який  то  все  далі,  то  ближче.
Дороги  спішать  серпантином
Угору  чи  вниз  –  невідомо,
І  небо  оспівано  синє,
Й  далеких  птахів  ніжний  гомін.
Ось  хтось  сколихнув  дивний  простір
Трембітовим  покликом  зрання  -
Дивилась  уражена  гостя
На  це  весняне  дозрівання.
*
-  Як  спалося,  мила  Наталко,
Чарівно  тут,  правда,  кохана?
Спитав  її  легінь  на  ґанку,  
-  Та  я  зачарована  й  п’яна!
Усе  фантастично  красиво!
Я  вражена  сильно,  Володю!
Ці  гори  сумлінно-цнотливі
Якоїсь  планетної  вроди!
-  Ми  жити  тут  можемо,  Нато,
Ти  тільки  відважся,  кохана!
Від  тебе  у  захваті  тато,
Ти  дуже  сподобалась  мамі!  
Всміхнулася  дівчина  хлопцю
Й  сказала  йому  загадково:
-  З  тобою  я  бути  так  хочу,
Чи  тут?  Та  не  знаю  я,  Вово.
Давай  відкладемо  весілля,
У  цьому  страшному  колапсі,
Коли  процвітає  свавілля,
Негоже  стрибати  від  щастя.
Ще  встигнемо.  –  Згоден,  я  Нато,
Тим  більш,  посаджу  я  городи,
Поїду  на  схід  воювати,
Якщо  не  вбереться  те  кодло.
-  Ми  –  пара,  і  наше  кохання
Нікуди  не  дінеться,  Вово,
-  Як  тільки  спокійніше  стане
Зроблю  пропозицію  знову.  –
Зітхнув  й  обійняв  Володимир
Свою  найріднішу  людину,  -
-  Кохання,  воно  -  як  годинник,
Іде  та  й  іде  без  упину.
*
А  напередодні  Наталя
Сиділа  за  столиком  в  хаті,
Батьки  роздивлялися  кралю,
Й  безмежно  раділи  від  щастя.
Гостинність  добродіїв  щира,
Не  награна  і  не  пихата,
Дівчину  умить  підкорила,
Як  кажуть,  без  срібла  та  злата.
Батьки  були  гарно  убрані
У  національні  костюми:
Матуся  в  кептарі  з  сап’яном,
Господар  -  в  розхристаній  гуні.
Стіл  пишний  ґаздиня  накрила:
Борщ  ситний  з  сухими  грибами,
Смачних  голубців  накрутила,
Картопля  із  кропом  та  салом.
Все  пахло  п’янким  ароматом,
Печеним,  відвареним,  чистим,
Хмеліла  в  емоціях  Ната,
Ну  як  же  такого  не  їсти?!

Розділ  28

Одні  воювали  фізично,
А  інші  збирали  їм  речі:
Одежу,  медзасоби,  їжу,
Назвали  цей  рух  волонтерським.
Активно  частина  вкраїнців
Єдналася  в  групи  мобільні,
Бійцям  доставляли  гостинці
За  свій  кошт  на  автомобілях.
*
Різка  і  упевнена  Ната
Включилася  в  рух  з  головою,
Весь  коледж  вже  знав,  що  дівчатко
Збирає  посилки  героям.
Несли  і  картоплю,  і  бринзу,
Кришили  в  судки  вінегрети,
Здавали  постільну  білизну,
Малюнки,  книжки,  майки,  светри.
Знайомств  було  нових  немало,
І  юна  дівчина  невдовзі
Від  втоми  уже  позіхала
В  далекій  до  сходу  дорозі.
*
Сміливі  були  волонтери,
Як  кажуть,  на  страх  свій  і  ризик,
По  лінію  фронту  «бандерам»
Свою  допомогу  возили.
Наталя  в  такій  ризиковій
Команді  відвідала  кілька
Позицій  державних  військових
Й  відчула  їх  міцність  та  силу.
Розумні,  дотепні,  кремезні
Тримали  в  руках  оборону,
Такі  молоді  та  безпечні,
Хоч  вішай  портрети-ікони.
Про  себе  подумала  Ната:
Якщо  в  нас  такі  оборонці,
То  сепаратистські  вояки
Не  спалять  її  рідне  сонце!
*
Коли  повертались  зворотно,
То  кілька  вони  проїжджали
Блокпостів  вкраїнських  хороших,
Й  на  кожнім  машина  спинялась.
*
Один  із  таких  став  для  Нати
Якимсь  дежавю,  ще  й  раптовим,
Здалося,  що  там  серед  наших
Стояв  той  Тетянин  військовий.
Звичайно,  вона  його  зріла
Раз  фото  й  у  формі  лиш  двічі,
Та  й  то  роздивитись  не  встигла,
Хіба  ж  пригадаєш  обличчя?
Вони  віддавали  хлоп’ятам
Останні  з  речами  пакунки,
Стояв  за  п’ять  метрів  від  Нати
Й  дививсь  не  на  неї  –  на  клунки.  
Здалося,  мабуть.  Він  ще  вчора
Ганяв  патріотів  з-під  палки,
Це  точно  від  зустрічей  хвора,
Гадала  про  себе  Наталка.
Сідаючи  в  мікроавтобус,
Ще  раз  подивилась  на  нього.
Й  подумала:  так,  чимось  схожий,
Але  якщо  й  так,  що  із  того?

Розділ  29

Вже  місяць,  як  десь  у  Європі
Андрій  по  роботі  крутився,
Спочатку  скучала  за  хлопом
Тетяна  занадто  і  злилась,
Що  той  в  інтернет  не  заходить,
Лиш  пише  раз  в  тиждень  послання,
І  що  він  там  робить  ночами,
Якщо  навіть  часу  не  має
Раз  в  день  зателефонувати,
Шепнути,  як  сильно  кохає,
Дрібниці  якісь  розказати,
Хоча  б  як  живе-поживає.
*
Образа  її  виїдала,
Вона  ж  так  за  ним  переймалась,
У  скруті  все  допомагала,
Себе  розтрачала,  здавалось.
І  мріяла  стільки  про  нього,
Життя  на  майбутнє  складала,
Та  тільки  сумісна  дорога
Об  факти  все  більш  розбивалась.
Якесь  відчуття  нехороше
З’являлось  частіше  в  дівчини,
Людина,  кохаючи,  може,
Знайти  мить  своїй  половині.
*
Її  перетоптане  еґо
Змішалось  з  думками  про  Вітю,
Ставало  і  тепло,  і  легко
Від  спогадів,  сумом  покритих.
Відважитись  Тані  хотілось
Його  віднайти  і  сказати,
Що  справжні  розправлені  крила
У  неї  зростають  від  згадок.
Хоча  це  навряд  чи  можливо,
У  нього  своє  життя,  звісно,
Та  тільки  Андрій  -  як  та  злива,
А  Віктор  для  неї  -  як  пісня.

Розділ  30

Конфлікт  набирав  обороти,
І  в  зону  АТО  поз’їжджались
З  усіх  закутків  патріоти,
Які  непорушно  вважали,
Що  сепаратистське  повстання
Одразу  душити  потрібно,
Інакше  це  протистояння
Покотиться  по  Україні.
В  АТО  й  Володимир  зібрався
Відстоювать  право  держави
На  справжнє  її  існування,
За  хлопців,  яких  повбивали.
*
Не  йшов  добровольцем,  як  Вітя,
А  взявши  торбину  з  речами,
Поїхав  в  Донецьк  як  любитель
З  двома  корешами  Майдану.
Знайомі  безплатно  надали
Їм  однокімнатну  квартиру,
Щоб  воїни  час  витрачали
Лише  для  встановлення  миру.
*
Вони  з  однодумцями  разом
Ходили  на  мітинги  проти
Російської  ультразарази,
Яку  принесли  ідіоти.
На  сходинах  часто  траплялись
І  бійки,  так  схожі  на  битви,
Та  легенів  оберігали,
Мабуть,  материнські  молитви.

Розділ  31

Страшенно  вагалася  Таня,
Перш  аніж  Сапожка  набрати,
Бо  справді  не  знала,  що  саме  
Матвію  потрібно  сказати.
І  як  пояснить,  звідки  номер,
У  неї,  й  чому  вона  дзвонить?
І  хто  вона  Віті?  Знайома?
Чи  родичка?  Дівчина?  Хтозна!
Нарешті  набрала  Матвія
З  мобільного  рідного  брата,
Почала  питатись  за  Вітю,
Що  може  Матвій  розказати.
*
-  Знайомі  мені  підказали
Контакти  ці  ваші,  Матвію,
Як  з  Вітею  поспілкуватись?
Я  свій  загубила  мобільний.
-  Зв’яжуся  я  з  ним,  ви  залиште
Свій  номер,  скажіть,  як  вас  звати,
Вже  вирішить  сам,  чи  дзвонити.
Чи  ще  щось  йому  передати?
-  Тетяна  зв’язатися  хоче,
І  він  зрозуміє,  напевне,
У  нього  є  номер  мій.  –  Добре,
Скажу  я  йому,  будьте  певні.
*
Про  номер  не  знала  Тетяна,
Бо  Віктор  нічого  ж  не  винен,
Можливо,  давно  вже  забанив
Й  не  згадує  зовсім  дівчину.
Проте  сподівалась,  що  Віктор,
Збагне  все  ж,  кому  подзвонити,
Та  й  зайвий  раз  перед  Матвієм
Свій  номер  не  стала  світити.
Андрію  цей  хитрий  Сапожко
Хто  знає,  можливо,  і  дзвонить,
І  як  здогадатись,  що  може
Сказати  йому  при  нагоді.  
І  Віктор,  напевне,  Матвію
Про  неї  у  вуха  буянив,
І  щоб  не  спалитись  Андрію,
Перестрахувалась  Тетяна.

Розділ  32

Так  звані  республіки,  нині
Донецька  й  Луганська,  хотіли
На  прикладі  вдалому  Криму
До  складу  вступити  Росії.
В  Кремлі  обіцяли  їм  тихо,
Здобудьте,  мовляв,  незалежність,
І  тут  же  з  комфортом  та  шиком
Розширим  імперії  межі.
*
Місцевих  відношення  різне
Було  щодо  нових  утворень,
Прихильники  сепаратизму
Кидали  аж  шапки  угору.
Вони  референдум  суворий  
Про  статус  цих  чудо-республік
Відвідали  та  й  у  покорі
Відстояли  чергу.  Чи  згубу,
Чи  долю  вони  свою  звали  –
Ніхто  не  дививсь  так  далеко,
Ніхто  не  міг  знати,  як  мало
Лишалось  до  справжнього  пекла.
*
Рустам,  шанувальник  кремлівський,
Подався  в  Донецьк  до  знайомих,
Щоб  якнайскоріше  навчитись
Стріляти  з  новітньої  зброї.
Цю  зброю  в  Донецьк  постачали
З  Росії.  Звичайно,  негласно,
І  сепаратистам  давали,
Неначе  буклети  про  пасту.
*
Щоправда,  Рустам  недолугий  
Був  щодо  міцних  горизонтів,
Він  їздив  по  барах  та  клубах  –
Ніяк  не  по  лінії  фронту.
Нікого  це  не  хвилювало,
Поганий  він  був  чи  хороший,
Бо  в  тім  середовищі  грали
Найпершу  роль  крутість  та  гроші.

Розділ  33

Дотримавсь  Матвій  обіцянки,
І  другу  в  той  день  додзвонився.
Та  й  беркутівець  до  Тетяни  
З  дзвінком  також  не  забарився.
В  контактах  мобільного  номер
Знайшов  і  з  поста  набрав  зразу:
-  Привіт,  говорити  ти  можеш?
Тетяна  здригнулась  від  фрази:
-  Так,  Вітю,  привіт,  я  дзвонила,  -  
Тягнула  невпевнено  й  тихо,  -
Як  справи  дізнатись  хотіла,
Ти  в  Києві  десь,  чи  поїхав?
-  Я  аж  під  Донецьком  чергую,
Я  у  добровольцях,  Тетяно,
А  справи…  Ну  як,  не  паную,  
Та  і  не  скажу,  що  тут  важко.
-  Пішов  добровольцем?  –  Тетяна
Так  щиро  цьому  здивувалась,  -
То  ти  зараз  там,  де  стріляють?
-  Тут  в  нас  все  стабільно  та  вдало.
-  Я  просто  згубила  твій  номер,
А  інколи…  Просто…  Ну,  як  би
Тобі  пояснити,  в  надломі..
-  Не  треба  пояснень,  Тетяно.
Дорослий  і  все  розумію,
А  як  поживає  твій  хлопець?
-  Та…  Ніби…  Проблеми  з  Андрієм,
Я  тут,  він  же  десь  у  Європі.
Ми  зараз  спілкуємось  мало,
Хоча  й  зустрічаємось  ніби…
Чи  ні…  Вітю,  я  так  чекала
Розмови  цієї,  й  так  хиблю…
*
Тремтів  її  голос  листочком
Осиновим  в  шумному  вітрі,
Всі  фрази  раніше  до  точок
Уже  розбирала  для  Віті.
Проте  у  реаліях  зіткнень,
Як  серце  щемить  від  напруги,
Підібрані  і  необхідні
Слова  переходять  у  звуки.
*
-  Тетяно,  прошу,  заспокойся,
Твій  тембр  нелогічно  трагічний,
А  зараз  на  вулиці  сонце,
Всміхнись,  тобі  посмішка  личить.
Все  добре,  раніше  з  тобою
Ми  так  спілкувалися  смішно,
Писали,  дзвонили,  рікою
Лились  повідомлення  ніжно.
Щоправда,  не  знав,  тоді,  Таню,
Що  в  тебе  стосунки  серйозні.
Стосунки  серйозні,  як  танго,
Це  танець  для  двох  одіозний.
-  Немає,  точніше,  не  знаю,
Було,  не  було…  Та  я  хочу
Нарешті  зустрітись  з  тобою  
Уперше  за  наші  півроку.
Ми  стільки  разів  випадково
З  тобою  вже  пересікались,
Я  хочу  побачитись  знову,
Та  вже  щоб  цю  зустріч  чекав  ти.
-  Я  в  Києві  скоро  не  буду,
Приїду,  зустрінемось,  Таню,
Білявко,  тебе  не  забув  я,
І  згадував  часто  в  пошані.
-  Якщо  я  до  тебе  приїду?
-  Сюди,  на  блокпост?  Тут  же  поле!
Хоча  я,  звичайно,  зустріну,
Хай  буду  голодним  та  голим.
*
Тетяна  сказала,  що  в  змозі
Приїхати  хоч  на  край  світу,
Й  слова  свої  щирі  невдовзі  
Підтвердить,  примчавшись  до  Віті.

Розділ  34

Розгул  бандитизму  Донбасом
Все  більш  набирав  обороти,
Тим  паче,  міліція  наша
Уже  й  не  чинила  супротив.
Багато  хто  просто  звільнився,
Частина  -  під  дулами  зброї
На  сторону  стала  бандитів,
Залишилось  мало  героїв.
Чим  далі  вогні  майоріли,
Тим  більше  народу  страждало,
Людей  викрадали  та  били,
Авто  силоміць  забирали.
Також  розпочали  охоту
На  хлопців  свідомих  сміливих.
Чимало  в  той  час  патріотів
З  Донбасу  громили  згубили.
*
Рустам,  як  і  більшість  подібних,
Вважав  тих  бандерівців  бидлом,
І  вірив  у  те,  що  російські
Війська  з  ними  справляться  швидко.
А  потім  прийде  нове  панство,
І  всі  заживуть,  наче  принци,
Потрібно  лише  збити  панцир
З  свідомих  бандер  -  українців.
*
Як  неврівноважений  хлопчик,
Не  міг  він  образу  забути
Від  Нати  й  викохував  помсту,
Щоправда,  шукав,  де  кольнути.
Й  така  підвернулась  нагода.
Рустам  мав  знайомих  багато
І  міг,  тільки  знаючи  номер,
Про  місцезнаходження  знати
Людини  якоїсь.  Ось  так  він
Про  Вовине  перебування
В  самому  Донецьку  дізнався
Й  замисливсь  над  здійсненням  плану.

Розділ  35

Поїхала  Таня  до  Віті,
Бо  серце  шалено  щеміло,
Здалось,  до  цих  пір  ще  на  світі
Ніколи  отак  не  тремтіла.
Дорогою  в  поїзді  спати
Вона  не  могла  -  хвилювалась,
Про  що  їй  найперше  казати,
Все  думала  й  не  засинала.
*
Від  станції  їздив  автобус
В  містечко,  що  з  блокпостом  поруч,
Там  Таню  чекав  милий  хлопець
Без  квітів,  дарунків,  декору.
У  звичній  своїй  уніформі,
Щоправда,  вже  без  автомата,
Також  ледь  помітно  нервовий,
Не  пишний,  не  дженджикуватий.
Така  протилежність  Андрію  -
Без  пафосу,  гри  та  капризів,
Без  величі  чудних  гордіїв,
Без  дикого  сміху  репризи.
Таким  він  Тетяні  подобавсь,
Своїм  нестеменним  осердям,
Його  чоловіча  порода
Все  більш  їй  лягала  до  серця.
*
-  Привіт,  -  посміхнулася  Таня,
У  відповідь  посмішці  Віті,  
-  Ти  пташка  весела  та  рання.
-  Я  сонна,  не  виспалась  ,  -  миттю
Йому  «відписала»  Тетяна
В  півоберта  тілом.  –  На  каву?
Пізніше  проїдемо,  панно
На  пост,  мною  обітований.  
*
Пройшла  їхня  зустріч  натхненно,
Серйозно  і  мило  водночас,
Був  Віктор  занадто  аж  чемний,
Словам  підбирав  гарний  почерк.
Він  більше  мовчав,  більше  слухав
З  цікавістю  ніжну  білявку,
Ловив  чепурні  її  рухи  –
Смішної,  казкової  мавки.
*
Вони  прогулялись  містечком,
Пройшлись  до  великого  лісу,
Тетяна  сплела  у  вуздечку
Травини,  і  квітки,  і  листя,
А  потім  з’єднала  в  віночок
Зелені  краї  тонкошкірі,
Й  на  біле  волосся  охоче
Його  одягла  без  примірки.
*
-  Ну  як  я  тобі?  –  Дуже  гарно,  -
Сказав,  посміхнувшись  їй,  легінь,  -
Прекрасна,  чарівна  та  яра,  -
Додав  він  грайливо  та  легко.
Вони  зупинились  й  завмерли,
Їх  очі  піймали  цей  потяг,
А  губи  зімкнулися  вперше,
Звичайно,  ніхто  не  був  проти.
*
-  Як  жаль,  що  години  спливають,
Проте  час  до  нас  повернувся,  -
Сказала  йому  на  прощання.
Поглянувши,  чи  озирнувся
Їй  Віктор,  як  сіла  в  автобус,
Й  побачила:  так,  він  дивився!
Дивився  услід,  доки  обрис
Машини  в  тумані  втопився.

Розділ  36

Юнак  есемеску  отримав:
«Потрібна  твоя  допомога,
Чекаю  тебе  за  годину,
Благаю,  Володю,  як  Бога».
І  далі  указане  місце
Й  прохання  не  відповідати,
Мовляв,  потім  все  зрозумієш,
Не  треба  нічого  питати.
*
Володя  і  два  його  друга
Задумались,  хто  з  патріотів
Так  дивно,  незвично  турбує,
Мабуть,  у  біді  хтось,  в  скорботі.
Вони  міркували  недовго,
Не  звикли  години  вагатись:
Якщо  треба  їх  допомога,
Потрібно  іти,  виручати.
Утрьох  подалися  на  зустріч
Увечері  аж  на  край  міста:
На  вулицях  тихо  і  пусто,
Лиш  вітер  купався  у  листі.
Тут  раптом  із-за  повороту
Два  джипи!  З  них  семеро  хлопців
Із  бітами,  схожі  на  орків,
Накинулись  на  патріотів.
За  п’ять  хвилин  відлупцювали,
Свої  не  жаліючи  сили,
А  потім  одного  запхали
В  машину,  а  інших  лишили.
*
Наталю  уранці  мобільний
Її  розбудив.  І  спросоння
Почула  вона  про  свавілля,
Що  сталося  напередодні.
Дзвонив  один  з  друзів  Володі
З  лікарні,  куди  потерпілі
Звернулись.  І  все  про  пригоду  
Повідав  брюнетці  жахливу.

Розділ  37

Дівчата  давно  спілкувались  
Крізь  зуби  у  крайньому  разі,
Своїх  чорних  кішок  гойдали,
Розбиту  не  клеїли  вазу.
Тетяна  про  те,  що  до  Віті
Вже  їздила,  не  розказала,
Наталя  теж  стала  закрита,
Про  купу  моментів  мовчала.
Але  як  Володю  украли
В  Донецьку  особи  сумнівні,
Не  стримала  горя  Наталя
І  все  розказала  дівчині.
Уперше  побачила  Таня,
Як  подруга  ридма  ридає,
Володя  ж  для  неї  –  це  щастя,
А  допомогти  як  –  не  знає.
*
Тетяна  ковтнула  образи
Й  пішла  у  розмові  назустріч,
І  Ната  нестримано  зразу  ж
Про  все  розказала  подрузі,
Про  щире  знайомство  з  батьками,
Деталі  свого  волонтерства,
Про  зустріч  у  барі  з  Рустамом,
Що  бачила  Вітю,  здається.
*
Дівчата  гадали,  що  саме
Тут  правильно  треба  зробити,
Тетяна  казала:  -  Рустаму
Ти  спробуй-но  передзвонити,
Він  чи  не  єдиний  знайомий,
У  нас  серед  сепаратистів,
Й  зі  слів  твоїх,  Нато,  до  того  ж,
Він  в  зоні  АТО  зараз  риска.
Можливо,  він  і  допоможе,
Чи,  може,  до  кого  звернутись  
Підкаже.  –  Та  він  не  захоче!
-  Ти  спробуй,  що  буде  –  те  буде.
І  Ната  послухалась  Таню,
Набрала  йому  просто  тут  же.
В  Рустама  пішло  все  по  плану,
Чекав  він  дзвінка  цього  дуже.
*
-  Я  спробую,  Нато,  дізнатись,
Хоч  тут  викрадають  чимало,
Не  треба  лиш  панікувати,
Якщо  твого  хахаля  вкрали.
Здогадуюсь  навіть,  навіщо,
Вбивати  не  будуть,  це  точно,
Я  думаю,  викрадачі  ще,
Подзвонять,  бо  гроші  ж  то  хочуть.
*
Уже  на  світанні  Наталя
Почула  новини  про  Вову,
Зі  слів  «альтруїста»  Рустама,
Потрапив  юнак  до  полону.
Мовляв,  він  заложник  у  банди,
Що  ловить  в  містах  патріотів,
Мобільний  коханець  твій  втратив,
А  пам\'ять  у  нього  коротка.
Тому  і  не  дзвонять  бандити
Нікому  із  друзів  та  рідних,
А  хочуть  отримати  викуп,
Одразу  було  ж  очевидно.
Подробиць,  мовляв,  він  не  знає,
Та  впевнений,  випустять  хлопця,
Рустам  посередником  стане,
А  Ната  готує  хай  гроші.
*
Поклявся  він  допомагати,
Проте  його  пагубна  сутність,
Яку  він  не  міг  приховати,
Спливла  при  розмові  наступній.  

Розділ  38

-  Я  більше  розвідав,  Наталю,  -
Рустам  в  телефон  надривався  –
Я  знаю,  де  зараз  твій  малий,
Він  винен,  що  так-от  попався.
У  тебе  такий  славний  хлопчик,
Наївний,  щоправда,  і  дурень,
Таке  він,  буває,  лопоче,
Що  інші  у  паніці  курять.
Де  ти  відкопала  такого?
За  нього  баран  же  мудріший,
Навіщо  тобі  цей  убогий,
Знайди  собі  кращого  ліпше!
Так,  що  я  хотів  розказати…
Ага…  Так,  знайшов,  знаю,  де  він,
Та  рано  стрибати  –  не  свято,
Бо  маю  умови  я  певні.
Скажу,  реагуй-но  тихіше!
Бандерівко,  дай  мені  слово!
Ти  ж  зараз  щаблиною  нижче,
Мовчи,  бо  закінчу  розмову!
*
Рустамовий  скрегіт  у  трубці
Наталю  так  злив,  що  дівчина
Постійно  гарчала:  -  Голубчик,
Давай,  говори  вже  причину!
-  Неси  десять  тисяч  зелених,
І  хлопець  твій  вільний,  як  птаха,
Інакше  в  полон  до  чеченців
Відправиться  він,  бідолаха.
-  І  звідки  у  мене  ця  сума?
Я  ж  просто  студентка,  Рустаме!
-  Кредити,  знайомі,  подумай,
Візьми  там  у  тата,  у  мами.
-  Я  тисячу  доларів  маю,
Усе,  що  раніш  відкладала.
Й  міліцію  не  викликаю.
Так  що,  по  руках?  –  Налякала!
Послухай,  у  них  тут  є  такса
І  тисячі  баксів  замало,
-  Немає  мільйона  у  баксах!
-  Собою  розплатишся,  краля!
-  Рустаме,  ти  що,  ідіоте?
На  це  не  погоджусь  ніколи!
-  Подумай  два  дні,  патріотко,
А  то  ставки  виростуть  скоро.
Або  приготуй  десять  тисяч  –
Звичайно,  чекаю  готівку,
Й  не  трать  на  ментів  час,  проснися,
Тут  править  анархія  тільки.
Вояки  голодні  до  грошей
І  гарних  бандерівок  -  також,
Вони  б  покохати  не  проти,
По  черзі,  одну  на  десяток.
Ти  добре  все  зваж,  навіжена:
Чи  мертвий  твій  хлопець  і  гордість,
Чи  ніч,  в  якій  я  наречений,
Це  ще,  як  своїй,  дуже  добрий.
І  тисяча  баксів  в  придачу,
За  те,  що  тебе  покохаю,
Ну  й  хлопця  тобі  на  додачу,
Віддам,  хай  ціну  собі  взнає.
-  Яка  ж  ти  паскуда,  Рустаме,
Бездушний  ти  та  аморальний.
-  Давай-но  без  лірики,  дамо,
Як  дійсно  пливеш  за  коханим.

Розділ  39

Тетяна  з  подругою  разом
В  донецький  готель  заселилась,
Свої  наставляння  ще  раз  їй,
Готуючи  чай,  говорила.
-  Наталю,  це  гидка  умова.
-  Звичайно,  проте  варіанти?
-  Гарантій  немає,  що  слова
Дотримається  твій  приятель.
-  А  хто  Вові  ще  допоможе?
У  мене  є  шанс,  хай  і  ризик,
Прошу,  мені  гидко  й  тривожно,
Від  того,  як  падаю  низько!
-  Подруго,  я  думала  довго,
Казати  тобі,  не  казати…
Наталю,  візьми,  майже  новий,
Це  той  знаменитий  травматик.
-  Та  я  ж  і  стріляти  не  вмію.
-  Я  теж!  Але  що  там  стріляти,
Інет  прошерстим,  зрозумієш.
-  А  звідки  у  тебе  він?  –  Ната,
Історія  довга  у  зброї,
Із  неї  Сапожко  Андрія
Підстрелив  цією  зимою.
Сховала  травматик  колись  я,
Що  найцікавіше,  Сапожко
Продав  її  сам  же  Андрію
Колись  до  подій  переможних.
І  сам  зло  йому  заподіяв!
Здивовано  Ната  сказала,
Що,  отже,  така  була  доля,
Й  додала:  -  Я  дякую,  Таню,
Можливо,  травмат  -  символ  волі?
*
Наталя  зустрілась  з  Рустамом
В  Донецьку  надвечір  на  площі,
Як  Єва  пішла  за  Адамом,
Так  Ната  поїхала  з  хлопцем.
Підсівши  до  нього  в  машину,
Сказала  надмірно,  що  згодна  
Пробути  з  ним  всі  ці  години,
Лиш  тільки  щоб  той  звільнив  Вову.
-  Будь  впевнена,  цілим  і  вільним
Побачиш  його  на  світанку,
Якщо  ти  в  цю  ніч  на  квартирі
Мої  вдовольниш  забаганки.

Розділ  40

Лущук  та  її  група  «Presto»,
Закінчивши  вдало  гастролі,
Поїхали  нижче  Одеси
І  тиждень  плескалися  в  морі.
Коли  ж  повернулись  додому,
Дізнались  про  корпоративи,
Які  їм  замовив  відомий
Донецький  нардеп.  Тому  Київ
Вони  залишили  й  подались  
В  гарячу  напружену  зону,
Звичайно,  не  там,  де  стріляють,
Але  недалеко  від  фронту.
*
Андрій  мимоволі  все  думав
Про  те  неприродне  жахіття,
Коли  розгоралася  гума,
Й  горіло,  здавалось,  півсвіту.
О,  як  не  хотілося  знову
Обличчям  в  обличчя  стрічати
Якихось  безумців  нервових,
В  руках  у  яких  автомати.
*
Про  Таню  давно  він  не  думав,
Точніше,  все  менше  і  менше,
Нові  горизонти  безумні
Були  йому  ближчі  до  серця.
Тепер  він  піднявся  по  сходах,
Тримавсь  самовпевнено  й  стало.
Злетіли  в  десятки  доходи,
І  слава  все  більш  поглинала.
Йому  зараз  зовсім  не  треба
Серйозних  стосунків,  кохання,
Він  дійсно  злітає  до  неба,
Проте  з  зовсім  іншої  грані.

Розділ  41

-  Як  дивно,  -  уже  на  квартирі
Казала  Рустамові  Ната,  
-  Шампанське  та  фрукти  нарізав,
Неначе  побачення  в  нас  тут.
-  Звичайно,  ти  цього  не  хочеш,
Я  це  розумію,  Наталю,
Цієї  доступної  ночі
Бажаю  тебе  дуже  палко!
Без  докорів,  криків  та  збочень
Давай  проведем  нашу  зустріч,  -
Казав  він,  вдивляючись  в  очі,  -
Як  давні  коханці  та  друзі.
Скривилась  Наталя:  -  Рустаме,
Все  будеш,  як  ти  забагаєш,
У  мене  бажання  ні  грама,
На  це  йду  заради  кохання.
*
Наталя  зняла  свою  блузку
І  сіла  на  край  ліжка  хвацько,
-  О  сепаратисте,  не  друже,
Кохання  внеси-но  руйнацьке!
Давай-но,  палкий  та  безстрашний,
Натисни  на  волю  і  спробуй
Мене  довести  до  оргазму,
Пізнай,  що  бандерівки  роблять!
Нахабно  та  зверхньо  дивилась
На  хлопа  розлючена  Ната,
Неначе  підняла  на  вила
І  кинула  сміх  вище  хати.
-  Не  треба  здаватись  порядним,
Шампанське  твоє  ні  до  чого,
Сьогодні  у  мене  не  зрада,
Не  зовсім  я  вже  недоторка!
-  Я  думав,  ти  цноту  до  шлюбу
Йому  бережеш…  -  Отакої!  
Надулися  зрадника  губи?
Хотів  ти  незайману  з  кров’ю?
Так  що,  може,  й  ночі  не  буде?
-  Чому  ж,  полюблю,  хай  не  першим,
Так,  не  патріот  я,  Іуда,
Та  твій  мене  не  перевершить!
*
І  кинувся  він  на  Наталю,
Цілуючи  тіло  солодке,
І  ночі  було  йому  мало,
Хоч  ніч  та  була  не  коротка.

Розділ  42

Допоки  Наталя  з  Рустамом
Були  наодинці  в  квартирі,
Тетяна  томилась  в  чеканні
І  Віктору  передзвонила.
Про  те,  що  вона  знов  на  сході,
Не  встигла  ще  навіть  сказати,
І  Віктор,  дізнавшись,  їй  мовив,
Що  має  бажання  добратись
Вже  зранку  до  дівчини  в  місто,
Бо  хоч  там  відносно  спокійно,
Та  в  будь-який  час  терористи
Обстрілювать  можуть  цивільних.
Тому  уночі  на  попутці,
Вдягнувши  футболку  та  джинси,
Приїхав,  як  вірний  супутник
В  надії  ще  стати  корисним.
*
Як  слухавку  тільки  поклала,
Дзвінок  пролунав  від  Андрія,
І  як  завжди,  защебетав  він,
Як  справи,  що  робиш,  чи  мрієш?
Та  настрою  з  ним  говорити
Тетяна  не  мала  ні  грама,
Її  необачну  закритість
Відчув  молодик  дуже  вправно:
-  Що  діється,  Таню,  кохана,
Моє  пташенятко  лелече?
-  Пробач,  але  зараз  невчасно,
Я  не  у  столиці.  –  Далеко?
-  В  Донецьку,  бо  в  Нати  проблеми.
-  Я  теж  тут!  І  як  нам  зустрітись?
Давай  завтра  пересічемось!
-  О’кей,  час  прийшов  говорити.
Нам  треба,  Андрію,  серйозно
Усе  по  полицях  розкласти,
Кохання  взаємне  не  може
Цвісти  без  взаємного  щастя.
-  Я  так  за  тобою  скучаю!
-  Я  знаю,  бо  дзвониш  раз  в  тиждень!
-  Я  все  розповім  тобі,  Таню!
-  О’кей!  -  відповіла,  щоб  лишень
Від  неї  юнак  відчепився.
Вона  тільки  того  й  бажала:
Стосунки  свої  зупинити
З  Андрієм,  бо  вже  розкохала.

Розділ  43

Знесилена  Ната  до  півдня
Валялася  в  ліжку,  дрімала.
Прокинувшись,  довго  огиду
Від  себе  кудись  проганяла.
Було  їй  огидно  до  болю,
Який  же  низький,  дикий  спосіб.
Щоб  виручить  Вову  з  полону,
Обрала  із  ворогом  постіль.
Й  гарантій  же  зовсім  не  мала,
Що  сепаратист  не  обдурить.
-  Ну  що,  королево,  по  каві?  –  
Аж  раптом  із  кухні  почула.
*
-  Тепер  обіцянки  своєї
Ти  маєш  дотриматись,  хлопче.
-  Хіба  відмовляюсь  від  неї?
Мене  ще  цікавить,  чи  кошти
Взяла  ти  з  собою?  –  Звичайно,
Ту  тисячу,  як  домовлялись,
Проте  їх  віддам  я,  Рустаме,
Як  тільки  я  переконаюсь,
Що  мій  Володимир  в  безпеці.
-  Не  думай,  що  я  безамбітний,
Поїдемо  в  місто  надвечір,
І  там  забереш  малолітка.
*
Околиці  дихали  червнем,
Який  мав  за  тиждень  настати,
Тетяна  із  Віктором  сквером
Гуляли  й  чекали  на  Нату.
Вона  сповістила,  де  зустріч
Повинна  відбутись,  й  просила
Підмоги  у  відданих  друзів,
Бо  поки  вода  тільки  й  вила.
*
Тетяна  сказала,  ще  тільки
Приїхав  коханий  до  неї,
Що  має  зустрітись  з  Андрієм  –
Аби  зупинить  епопею.
Побачитись  зі  стриптизером
Раніш  на  годину  збиралась,
В  одному  з  кафе,  що  фужером
Скляним  з  привокзалля  здавалось.
*
Лущук,  задоволена  дуже
Вражаючим  корпоративом,
Дала  хлопцям  премії  дужі
За  їх  професійні  надриви.
Андрій  відпросивсь  в  Маргарити
На  зустріч  і  досить  ретельно
По  ринку  ходив  -  шукав  квіти
Під  колір  костюму  пастельний.
Хотів  бути  оригінальним,
Звертати  на  себе  увагу,
Та  й  Тані  хотів  розказати
Про  нові  досягнення  вдалі.
Тетяна  уже  нервувала,
Бо  пообіцяла  подрузі,
Андрій  же,  як  часто  бувало,
Запізнювавсь  на  їхню  зустріч.
*
Наталя  із  сепаратистом
У  джипі  уже  під’їжджала,
Нервуючи  дуже,  до  місця.
О,  як  з  нетерпінням  бажала
Побачити  хлопця  живого,
Свого  дорогого  Володю,
Сказати  зворушливе  слово
Йому  при  найпершій  нагоді!
*
У  сумці  дівочій  лежала  
На  дні  про  всяк  випадок  зброя,
Про  неї  весь  час  пам’ятала.
Як  йти  вже  ва-банк  -  то  в  героях.
*
А  неподалік  від  вокзалу
Стояв  спантеличений  Вова,
Його  тільки-но  розв’язали
Й  зіпхнули  з  авто  невідомі.
Він  щойно  дізнався,  що  Ната
Десь  має  приїхати  скоро,
Щоб  хлопця  додому  забрати
З  країв  небезпечних,  суворих.

Розділ  44

Разом  опинилися  так  от
У  радіусі  сотні  кроків
Володя,  Андрій,  Віктор,  Ната,
Тетяна  й  Рустам  чорноокий.
-  Володю!  –  відкрила  дверцята
Авто  і  побігла  до  нього,
Як  спринтер,  розпатлана  Ната.  -  
Я  тут!  Обернися!  Гей,  Вова!
-  Стояти!  Куди!?  Давай  гроші!  –
Рустам  закричав  й  тут  же  миттю
Побіг.  –  Облиш  дівчину,  пошесть!  –
На  нього  накинувся  Віктор.
-  Прошу,  обережно,  коханий!  –
Закривши  руками  зіниці,  
Услід  закричала  Тетяна.
Злетіли  Андрієві  кличі:
-  Тетяно!  Агов!  Тут  я,  мила!
Усе  відбувалось  миттєво,
І  в  ці  от  секунди  пробили
Поривчасті  постріли  небо.
*
Упала  дівчина,  як  птаха,
Підстрелена  диким  мисливцем,
А  поряд  упав  ще  невдаха,
У  землю  кривавим  обличчям.

Розділ  45

В  останні  дні  травня  зростала
В  самому  Донецьку  напруга,
До  цього,  щоб  сильно  стріляли,
Такого  у  місті  не  було.
Найперше,  за  що  почалися
Бої,  –  це  за  аеропорт.  І    
В  той  вечір  також  терористи
Гатили  по  ворогу  вкотре.
Проте  не  усі  міномети
Прицільно  і  з  точністю  били,
Є  похибки  завжди  й  секрети
У  кожної  штучної  сили.
Бувало,  свої  по  своїх  же
Ущент  помилково  стріляли,
Бувало,  снаряди  невтішні
На  мирні  квартали  лягали.
*
Був  добре  відчутний  цей  скрегіт
Усім,  хто  знаходивсь  довкола,
Але  він  здавався  далеким,
За  містом  десь  там  аж,  у  полі.
Звичайно,  було  трохи  дивно
І  страшно  такі  чути  звуки,
Які  наростали,  як  злива  -
Холодна,  раптова  та  мутна.  
*
Розбещена  міна  упала
На  площу  вокзалу  миттєво,
Життя  ледь  дівоче  не  вкрала,
Поранивши  тіло  суттєво.
Тетяна  згасала  у  крові
Гарячій,  своїй  же  та  свіжій,
І,  може,  флюїди  любові
Їй  допомогли  тільки  вижить.
Над  нею  схилився  коханий,
Шматину  шукаючи  швидко,
Щоб  перев’язати  їй  рану  –
Рука  була  дуже  розбита.
Він  прапор  в  кишені  намацав
І  використав,  як  пов’язку,
Шепочучи  Тані:  «Тримайся,
Кохана,  все  буде  прекрасно!»
*
Бліді  тримав  хлопець  троянди,
Букет  хворобливо  красивий,
За  Віктором  став  він  позаду
І  тільки  дивився  в  надії.
Кусаючи  губи  до  крику,
Тепер  розумів,  про  що  Таня
Хотіла  з  ним  поговорити:
Що  в  неї  вже  новий  коханий.
Він  кинув  троянди  додолу
Й  побіг  якнайшвидше  подалі  –
В  нещадний  момент  переломний
Йому  не  дістались  медалі.
*
Швидка  вже  сюди  поспішала,
Й  була  за  чотири  хвилини.
Наталя  в  обіймах  ридала
Коханого  хлопця  без  спину.
Нарешті  Володя  із  нею,
В  синцях  та  замучений  сильно,
І  хоч  заплатила  пекельну
Ціну  -  головне,  що  він  вільний!
*
Потроху  приходив  до  тями,
Сконфужений  обстрілом  мінним,
З  обличчям  подертим  багряним
Рустам,  підіймавсь  на  коліна.
Злякався  він  дуже,  бо  вперше
Життю  промайнула  загроза,
Заскочив  у  джип  й  обережно  
До  Криму  поїхав  невдовзі.

Розділ  46

Конфлікт,  наче  сніжна  лавина
З  гори,  покотився  Донбасом,
Все  більше  страждали  невинні,
Все  менше  приносив  він  щастя
І  тим,  хто  кричав  за  Росію,
І  тим,  хто  стояв  за  свободу.
Чи  може  добро  війна  сіять?
Навряд  чи:  що  кинеш  –  те  й  вродить.

3-30  січня  2015  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623671
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 24.11.2015

Барикадні в АТО (розділи 1-25)

продовження  поеми  \"Барикадні\"  

На  паленій  площі  Донецька,
Де  зброя  співає  розкуто,
Шепоче  дівчині  у  серце,
Що  поруч  бажає  він  бути.
Такий  молодий  і  красивий,
Тримаючи  прапор  у  крові,
Чекає  від  Бога  на  диво,
Від  неї  –  хоча  би  півслова.

Розділ  1

Весна  відчинила  дверцята,
І  березень  сонячний  ринув,
Щаслива  поїхала  Ната
З  коханим  на  тиждень  до  Криму.
Вони  поселились  в  готелі
На  березі  Чорного  моря,
Де  хвилі  лягали  пастеллю
На  світлий  пісок  кольорові.
Купатись  –  ніхто  не  купався,
Бо  море  ще  пахло  зимою,
Та  нарід  води  не  цурався,
Торкаючись  крапель  рукою.
І  Ната  з  Володею  також,
Тримаючись  ніжно  за  руки,
Присіли  на  білому  пляжі
За  крок  до  хвилястої  смуги.  
*
Володя,  смаглявий  хлопчина,
З  сім’ї  коломийських  гуцулів,
Довірливий,  досить  наївний,
В  плечах  ледь  помітно  сутулий.
Неначе  мальовані  губи,
І  погляд  -  такий  кришталевий,
Не  займаний  думкою,  брудом,
З  характером  милим  життєвим.
Брюнетці  всього  дев’ятнадцять  –
Надмірно  худа  та  висока,  
Смаглява,  здається,  аж  надто,
З  волоссям  густим,  кароока.  
*  
Вони  познайомились  взимку,
У  ніч  новорічну  святкову,
Разом  у  одну  павутинку
Їх  натовп  уплів  випадково.
Кохання  сяйнуло  миттєво  
В  серцях  і  умить  запалало,
Роман  платонічний  чуттєвий
До  шлюбу  свій  вектор  направив.
*
-  Яка  ж  ти,  кохана,  вродлива!
Ця  шийка,  ці  щічки,  ці  очка!
Мене  ти  зробила  щасливим,
І  бути  з  тобою  -  так  хочу!
Найбільше  я  маю  бажання    -
Володя  казав  своїй  ляльці,  -
Щоб  якнайскоріше,  у  травні,
Обручки  вдягли  ми  на  пальці.
У  відповідь  Ната  здригнулась:
-  Та  щось  тут  мені  прохолодно,
Ходімо  у  номер…  Розчулив…  
Але  взагалі-то…  я  згодна!

Розділ  2

Лущук  Маргарита  Іллівна,
Відома  продюсер  в  столиці,
Як  завжди,  уже  по  обіді  –
Приїхала  в  офіс  дивиться,
Чим  зайняті  юні  підлеглі,
Бо  знала  ж,  як  кволо  працюють
У  разі  відсутності  леді,
Яка  їх  добряче  муштрує.
*
-  Ну  що  там  у  нас  за  новини?
Зробіть  мені  каву,  дівчата,
Й  заходьте.  Даю  вам  хвилину,
Роботи  у  нас  забагато.
Солдатки,  одягнені  стильно,
Утрьох  одночасно  забігли
Й  разом:  «Маргарито  Іллівно,
Учора  зламався  наш  Ігор,
Катаючись  в  горах  на  лижах!
І  травми  доволі  серйозні!»
-  Так-так,  через  місяць  з  Парижа
Стартують  квітневі  гастролі,  -
Продюсер  не  зойкнула  навіть,
Дівчатам  за  мить  наказавши:
«Шукайте  заміну.  Ці  травми
Для  нас,  я  вважаю,  на  краще.
Даю  вам  два  дні,  дилетантки,
Шерстіть  соціальні  мережі,
Учасників  шоу  талантів,
Гайда!  Інтернет  -  без  обмежень.
І,  бажано,  патріотичних,
Не  старців,  тим  більш  -  не  студентів,
Таких,  двадцятип’ятирічних,
Не  геїв,  в  житті  не  інертних.
А  інші  дві  зірки  де  зараз?
Ще  сплять?  Добре,  хай,  не  чіпайте.
Ну  що  ж…  Виступатимуть  в  парі,
А  от  на  Європу…  Старайтесь!

Розділ  3

Дивилися  в  холі  готелю
Наталя  і  Вова  новини  –
ТВ  дорогої  моделі
Висів  на  стіні,  як  годинник.
Ведучий  тремтяче  промовив,
Що  щось  на  півострові  дивне,
Поглянула  Ната  на  Вову  
Та  інші  включила  новини.
І  там  розказали  те  саме,
І  знову  ведучий  -  безкровний…
-  Та  що  ж  відбувається,  мамо!
Це  виклик  усім  нам  ізнову!
-  Наталю,  сьогодні  ж  не  квітень,
Не  гумору  день,  не  до  жартів,
Якби  це  було  за  край  світу,
Але  ж  це  -  у  нашій  державі!
Давай-но  послухаєм  інших,
Скоріш,  Нато,  клацай  канали!
Але  на  усіх  одностайно
Одне  і  те  саме  казали.
*
-  Ось  так,  не  дивись  телевізор!
Ми  тільки-но  тут  оселились,
Й  такі  неймовірні  сюрпризи…
Здається,  ми  вже  відпочили!
В  цей  час  в  хол  готелю  навідавсь
Його  чорнобровий  господар
Й  російською  мовою  видав:
-  Що  трапилось,  гості  шановні?
Я  вчув  емоційну  розмову,
Невже  вам  тут  зовсім  недобре?
-  Та  ні,  -  сказав  збуджено  Вова,  -
Якісь  навіжені  потвори
Удерлись  зненацька  до  Криму
В  зелених  своїх  балаклавах
І  наші  військові  частини
Упевнено  заблокували.
-  Так  це  ж  наші  добрі  сусіди
З  Росії  прислали  підмогу,
Щоб  цих  майданутих  розбити  
І  їм  перекрити  дорогу!    
Ви  ж  знаєте,  що  на  Майдані
Стояли  бомжі  невиразні,
Не  люди,  а  рій  безталанний,
Зламали  країну  за  бакси!
-  Та  що  ти  верзеш,  ідіоте!  –
Схопилася  з  місця  Наталя,  -  
Була  я  там,  бо  патріотка!
-  Ти,  звісно,  на  зовнішність  краля,
Проте  якщо  ти  із  Майдану
Й  підтримуєш  америкосів,
То  тут,  у  готелі  Рустама,
Ти  зовсім  не  бажана  гостя!
Бери  свої  чорні  манатки
І  їдь  до  своєї  столиці!
А  тут  вам  не  «байки-майданки»,
Тут  місце  достойним  обличчям!
Схопився  Володя  із  місця
І  кинувся  із  кулаками,
Як  справжній  на  велетня  лицар,
Що  вмерти  готовий  за  даму.
Проте  його  враз  зупинила
Ударом  в  живіт  професійним
Рука  володільника  сильна.
-  Та  що  ти  мені  заподієш!  -
Рустам  хвалькувато  промовив,
-  Тобі  не  Майдан  тут,  безсилий,
І  жителів  більшість  готова  
Підтримати  нашу  Росію!
Хизуючись,  раптом  додав  він:
-  А  ти,  майданута  принцесо,
Не  хочеш  покинути  півня
Й  віддати  на  ніч  мені  серце?
Я  бачу,  така  норовлива,
Як  миле  наївне  лошатко,
Напевне,  ти  чиста  й  цнотлива,
Бо  поруч  з  тобою  дитятко!
Рустам  підійшов  до  Наталі
Й  торкнувся  її  підборіддя,
Та  плюнула  в  нього  в  розпалі
Й  сказала:  «Володю,  ми  їдем!»

Розділ  4

-  Ну  що,  мої  любі  куріпки?
Багато  у  вас  варіантів?
-  Держіть,  Маргарито  Іллівно,
Підходить  тут  кілька  десятків.
Продюсер  взяла  роздруківки
Й  спочатку  проглянула  фото:
-  Цей  зовсім  якийсь  примітивний,
І  цього  -  одразу  на  мотлох.
Лущук  почала  продивлятись
Детально  описані  факти:
-  Про  цього  побільше  дізнатись,
А  тут  пошукайте  контакти.
*
Дівчат  по  місцях  розігнавши,
Лущук  проглядала  неспішно
Всі  матеріали.  Хто  б  краще
В  проект  підійшов  би  успішний.
Вона  сіла  до  ноутбука,
Знайшла  сторінки  кандидатів.
Насправді  це  -  ціла  наука
Уміти  людей  відбирати.
*
Виходячи  із  кабінету,
Начальниця  вчула  розмову  –
Палкі  політичні  тенета
Підлеглі  сплітали.  –  Чого  ви,  –
Спокійно  сказала  шефиня,  -
Заринулись  у  споконвічне?
Чому  на  всі  сто  одні  винні,
А  інші  святі?  Утопічно!
Ви  знаєте,  для  шоу-бізу
Немає  оранжевих,  синіх,
Потрібно  трудитися.  Різних
Людей  вистачає  в  країні.
Твій  успіх  залежить  від  тебе,
А  успіх  всієї  команди
Залежить  від  нас.  То  чи  треба
Ще  щось  вам,  дівчата,  казати?

Розділ  5

Продовжували  і  надалі
В  столичному  виші  навчання
Дві  подружки  -  горда  Наталя
Й  проста  Іванова  Тетяна.
Усміхнена  Таня,  відкрита,
І  Ната,  сувора  та  справжня,
Про  все  говорили  на  світі,
Не  маючи  нібито  й  таїн.
*
-  Не  можу  повірити,  Таню,
Що  Крим  окупований  нині
Зеленими  чоловіками,
І  звідки  вони  –  із  Росії!
Не  встигли  ми  відсвяткувати,
Що  вигнали  в  ліс  Президента,
Сусідній  маленький  диктатор
Умить  скористався  моментом!
-  І  більшість  знайомих  з  Росії
Підтримують  дії  ганебні!
-  О  Боже,  та  він  же  посіє
Ненависть  між  нами  до  неба!
-  Так  ти  ж  подивися,  що  крутять
По  їхніх  російських  каналах,
Що  в  нас,  в  Україні,  тут  лютих
Мільйони,  мільярди  каналій!
Підступний  він,  Ната,  підступний!
Приходжу  до  тями  я  досі!
Ще  й  каже,  що  в  Києві  хунта
Свої  заточила  вже  коси!
-  Таке  знахабніле  свавілля!
Я  тільки  плескала  в  долоні,
Що  наша  країна  вже  вільна
І  більше  в  вогні  не  потоне!
А  тут  лиш  декада  минула,
І  вже  референдум  на  носі,
Шматок  території  «взули»
Та  й  вкрали  ті  великороси!
-  Мене  ще  дивує  каліцтво
Нової  народної  влади,
Невже  серед  них  в  керівництві
Немає  нікого,  щоб  ладу
Якогось  хоч  дати  цим  діям,
Здають  якось  мовчки  й  огидно,
Нічого  я  не  розумію,
Та  факт  –  ми,  Наталю,  без  Криму!  
*
За  тиждень  уже  офіційні
Джерела  російські  трубили
Що  Крим  тепер  –  частка  Росії,
І  вчасно  його  прикріпили.
Кричали,  що  варварська  хунта
Змістила  законного  Ката,
А  жителі  Криму  і  чути
Не  хочуть  про  київську  владу
І  просяться  дуже  додому
В  Московію  добру  й  чудову.
Півострів,  мовляв,  випадково
Був  відданий  щедрим  Хрущовим
В  недовгу  оренду  сусідам,
І  час  підійшов  повертати,
Неначе  ослін  по  обіді
Занести  із  ґанку  до  хати.    
*
Звичайно,  анексію  Криму  
У  всій  міжнародній  спільноті
Ніхто  офіційно  не  визнав,
Хіба  що  країни  голодні,
Яким  імпонує  Росія,
Признали,  що  Крим  триколорний.
Свою  ж  особливу  турботу
Світ  виявив  тільки  у  слові.

Розділ  6

Андрій,  стриптизер  -  волинянин,
Що  кулю  у  груди  отримав,  
Коли  опинивсь  на  Майдані,
Шукаючи  милу  дівчину,
Прощавсь  на  вокзалі  із  нею
І  дякував  за  допомогу:
-  Моя  білосніжна  лілеє,
Я  їхати  мушу  додому.
У  мене  батьки  там,  робота,
Та  якось  зустрінемось,  кицю,
Розлуки  не  витерплю  довго,
Не  можу  ніяк  надивиться!    
-  Усе  навалилось  раптово,
Майдан  та  всілякі  події,
І  ніч  наша  та  загадкова,
Я  інколи  не  розумію,
Ми  півтора  місяця  разом,
А  ніби  пройшла  ціла  вічність,
Та  й  не  відчувала  одразу,
Що  в  серце  кохання  покличу.
Коли  ти  лежав  непритомний,
Як  сил  набирався  в  лікарні,
Моя  ніби  вийшла  свідомість  
З  густого-густого  туману.
Андрій  посміхнувся  Тетяні
І  поцілував  її  міцно:
-  До  скорої  зустрічі,  панно,
Сідає  до  поїзда  лицар!
Тетяна  його  обійняла
І  з  легкістю  так  відпустила…
-  Поїхав.  А  може,  в  тумані
Якраз  я  тепер  опинилась?

Розділ  7

Сапожко  Матвій,  який  хвацько
Ганяв  по  Майдану  свідомих,
З  приятелем  Віктором  часто
Був  щирим  і  незагадковим.  
Обоє  несли  свою  службу
В  загоні  під  назвою  «Беркут»,
От  тільки  Матвій,  ніби  вуж  той,
Міг  поміж  травинок  протертись.
Він  став  молодим  командиром
Якоїсь  столичної  роти,
Для  когось  здавався  сумирним,
Для  когось  -  одним  із  сволоти.
Проте  після  Євромайдану
Прийшли  несподівані  зміни  -  
Частина  командного  складу  
Втекла  за  кордон  України.
На  деяких  справи  відкрили,
Й  запахло  тюрмою  відверто,
І  ці  аромати  Матвію  
Не  зовсім  подобались  терпкі.  
Та  все  ж  хитромудрий  безмежно
Зумів  він  з  води  вийти  чистим,
Бо  скрізь  проявляв  обережність,
Умить  піджимаючи  хвіст  свій.
*
Наприклад,  коли  він  Андрія  
Підстрелив,  хай  і  випадково,
В  лікарню  понурий  навідавсь
До  хлопця  за  тиждень  потому.
Він  вирішив  підстрахуватись,
Хоч  був  переконаний  в  тому,
Що  хлопець  не  буде  тріпатись  –
Той  зброю  ж  придбав  незаконно.
Андрій  на  Матвія  не  злився,
Бо  сам  іще  більше  боявся,
Тому  хлопці  порозумілись:
До  того  вже  не  повертатись.
*
Нависло  переформування,
Спецназівці  це  розуміли,
І  після  подій  на  Майдані
Обоє  з  роботи  звільнились.
І  майже  щовечора  хлопці
В  одному  столичному  барі
Без  звичної  екіпіровки
За  келихом  пива  стрічались.
*
-  Впливає  як  час  на  події,
Чи  що  на  події  впливає?
-  Про  що  ти  говориш  Матвію?
-  Про  що  говорю  я,  ти  знаєш.
Ми  місяць  тому  на  Майдані
Своїх,  українців,  ганяли,
В  той  час,  як  сусіди  старанно
Це  вторгнення  підготували.
-  Майдану  чинив  ти  супротив,
Невже  ти  помилку  осмислив?    
-  По-перше,  це  наша  робота,
По-друге,  ти  плутаєш,  Вітю.
Майдани  та  антимайдани  –  
Це  внутрішня  справа  країни,
Невже  ти  вважаєш,  що  стану
Всміхатись  анексії  Криму?
Я  думки  тримаюсь  своєї,
Майдан  –  це  ілюзія  щастя,
Люд  -  ніби  в  Північній  Кореї
Там  був  –  тільки  так,  не  інакше.
Чом  не  зрозуміють  свідомі,
Що  той,  хто  стрибає  бездумно,  
Країну  веде  до  розколу,
Тому  і  огидно,  і  сумно.  
У  відповідь  Віктор  промовчав  –
Він  був  слухачем  у  цій  парі,
І  власні  думки  від  охочих
Ховав,  ніби  сонце  за  хмари.

Розділ  8

Українське  панство  гуділо,
Як  бджоли  над  гречкою  люті,
Бо  більшість  вважало,  що  підло
Забрав  територію  Путін.
І  тут  вже  розподіл  народу
На  Євро-  чи  антимайдани
Грав  роль  не  у  тому,  чи  згодні,
А  в  тому,  хто  винен  в  цій  рані.
Одні  говорили:  це  Штати,
А  інші:  причому  Обама?
Це  тільки  Московія  клята
У  всьому  одна  винувата.
Знаходились  і  в  Україні
Прихильники    деспота  Вови,
Такі  проживали,  й  не  дивно,
В  містах  проросійського  сходу.
Вони  починали  свистіти,
Що  треба  за  Кримом  збиратись,
Бо  краще  за  Ката  у  світі
Російський  правитель  заклятий.
Та  більшість  людей  в  Україні
Вважала,  що  Крим  споконвіку
Був  і  залишається  їхнім,
І  дії  Кремля  дуже  дикі.
А  от  пропаганда  в  Росії
Велась  на  високому  рівні,
І  більша  частина  сусідів
Раділа  анексії  мрійно.
Тому  два  народи  почали
Сваритися  в  неті  активно,
Що  й  родичі,  ніби  шакали,
Гарикались  результативно.

Розділ  9

У  гості  приїхала  Ната
До  Тані  додому  в  суботу,
Дівчата  засіли  в  кімнаті
Свої  розділити  турботи.
*
-  Пригадую  день  на  Майдані,
Коли  ці  жахіття  буяли,
І  не  розумію  я,  Таню,
Андрієві  дії.  Ти  ж  знаєш,
Що  хлопця  підстрелив  той  кремез,
Який  восени  мене  вдарив,
І  я  сподівалась  -  ми  вереск
Підіймемо  сильний  одразу  ж.
Тетяна  лише  позіхнула
І  очі  свої  опустила:
-  В  Андрія  ж  улучила  куля,
Його  особисте  це  діло.
-  Тому  мені  й  дивно,  Тетяно,
Чому  він  не  став  заявляти,
І  ми,  як  телята  слухняні,
Йому  обіцяли  змовчати.
І  подруга  вдруге  зітхнула,  
Причину  вона  уже  знала,
Боялась  вона  за  Андрія,
Й  нікому  про  це  не  казала.
*
У  першу  хвилину,  як  тільки
Спецназівці  винесли  хлопця
З  будинку  на  свіже  повітря
Й  побіг  до  швидкої  Сапожко,
Залишивши  поруч  травматик,
Вона  від  Андрія  ледь  вчула:
«Ти  маєш  цю  зброю  сховати!»
І  Таня  зробила  це  тут  же.
Й  хоча  у  потоці  поранень,
Навряд  чи  в  ті  дні  хтось  займався  б
Аналізом  дій  на  Майдані,
Та  хлопець  перестрахувався.
*
-  Щось  я  взагалі  про  навчання
Забула,  а  треба  ж  і  вчитись,  –
Відводила  тему  Тетяна,  -  
Бо  буду  я  мамою  бита.
-  То  як  провела  свого  хлопця?
Щось,  бачу,  ти  засумувала,
Ти  будеш  з  ним,  тільки  захочеш,
Ти  ж  цноту  йому  здарувала.
Хмикнула  Тетяна:  -  Якби  ж  то
Було  так  у  світі  насправді,
То  де  б  був  Володя  твій  чистий,
Бо  ти  вже  й  до  нього  гуляла.
-  З  Володею  в  нас  все  серйозно  -
Грайливо  промовила  Ната,  -  
Дружиною  стану  для  нього,
За  що  ж  тут  мені  докоряти?
Тим  більше,  що  він  принциповий,
До  шлюбу  інтим  не  турбує,
Який  же  він  в  мене  казковий,
Ну  так  мені  це  імпонує!
А  щодо  навчання  –  права  ти,
Потрібно  серйозніше  вчитись,
Не  тільки  турбується  мати,
Турбуються  й  наші  у  виші.
-  Відсутність  в  зв’язку  із  Майданом
Пробачать,  бо  й  самі  там  були,
Та  через  шалене  кохання
Нам  точно  наставлять  прогулів.
-  Що  з  Криму  вернулась  я  раптом,
Тетянко,  це  плюс  для  навчання.
-  Ой,  що  там  наш  Крим,  мила  Нато…
-  Давай  без  політики,  Таню.
Від  неї  я  дуже  втомилась,
У  мене  до  тебе  питання
Про  ніжне  чудесне  і  миле
Твоє  нескінченне  кохання.
Тобі  не  здається,  Андрію
Потрібно  лишити  заняття
Розпутне  своє?  –  Що  я  вдію?
Йому  ж  я  не  в  праві  сказати.
-  Чому?  Ви  ж  тепер,  Таню,  пара,
 Негоже  в  трусах  танцювати,
Хоч  він  і  хлопчина  шикарний,
Та  має  ж  тебе  поважати!
Не  бійся  йому  говорити,
Хай  знає,  що  в  тебе  є  думка!
Тобі  треба  в  мене  навчитись,
Мій  Вова  -  як  книжка  у  сумці.
-  Я  впевнено  так  не  казала  б,
Бо  в  тебе  ж  такий  «принциповий»  -
Дівчата  ще  довго  сміялись;
Гикалось  Андрію  та  Вові.

Розділ  10

-  Майдан  закінчився,  я  мушу
Збиратися  на  Буковину,  -
Шептав  своїй  кралі  на  вушко
Двадцятидвохрічний  хлопчина:
-  І  я  сподіваюсь,  що  скоро
До  мене  ти  в  гості  приїдеш,
І  в  травні  чи  в  червні  у  горах
Зіграємо  наше  весілля.
Батькам  я  сказав,  що  найкраща
Моя  нареченонька  ніжна,
Звичайно,  вони  нетерплячі,
І  їм  би  побачить  дівчину.
-  Приїду,  юначе  коханий,
Та  краще  давай  все  ж  до  літа
Залишимо  наші  бажання.
Я  ж  маю,  Володю,  і  вчитись.
А  влітку  вже,  на  полонинах
Таку  відтанцюєм  гулянку,
Що  сонце  залишиться  з  диву
На  небі  до  самого  ранку!
Мені  ще  потрібно  з  батьками
Серйозно  переговорити,
Та  й  треба  насущні  питання
Продумати,  де  будем  жити.
-  Квартиру  ми  однокімнатну
В  оренду  візьмемо,  кохана.
-  Еге  ж,  тільки  я  ще  навчаюсь
І  мій  без  роботи  обранець.  
-  Влаштуюсь.  Нехай  без  освіти,
Придумаєм  щось,  моя  ніжна,
А  може,  з  тобою  навіки
Поїдемо  на  Буковину.
*
Як  тільки  вони  розійшлися,
Наталя  застигла,  як  постать,
Уперше  за  десять  цих  тижнів,
Що  миттю  пройшли  від  знайомства,
Серйозно  замислилась  Ната:
Життя  –  не  коротка  дорога,
Можливо,  не  треба  насправді
Кидатись  у  вир  так  з  порогу?
Майдан  вивертає  всю  душу,
І  трохи  запалює  розум,
Можливо,  подумати  мушу,
Чи  не  помиляюся,  хтозна?
Я  зараз  так  сильно  кохаю,
Неначе  кохала  з  дитинства,
Але  чи  я  не  поспішаю,
Хоч  ніби  прозоро  все  й  чисто?
Ми  зв’язані  димом  Майдана,
Чи  він  не  розсіється  раптом,
Як  тільки  Майдана  не  стане?
Поставив  у  роздумах  крапку
Дзвіночок  один  телефонний,
Який  вищебечував  Гімном.
У  трубці  почувсь  монотонний
Російський  бас,  дуже  противний:
-  Привіт,  це  твій  новий  знайомий,
Як  справи,  як  там  поживаєш?
-  Я  не  зрозуміла,  а  хто  ви?
-  Із  Криму,  Рустам.  Пам’ятаєш?

Розділ  11

У  барі  себе  розважали
Сапожко  із  Вітею  знову,
Чекаючи  змін,  підсідали
На  хміль,  як-то  кажуть,  й  на  солод.
Матвій  полюбляв  міркувати
Про  всі  політичні  новини,
І  думку  свою  нав’язати
Старався  він  Віктору  й  нині.  
*
-  В  Московії  зараз  порядок
І  до  президента  довіра,
А  наші  ганебні  примари
На  сірому  поприщі  сірі.
Ганебно,  звичайно,  ломитись,
В  чуже,  хай  і  звалене,  стійло,
Та  як  не  побачити,  Вітю,
Що  лідер  достойний  в  Росії.
-  Ага,  ще  свідомий  і  чемний!
-  Скоріше,  упевнений  тактик,
Військовий  ти  ж  Вітю,  й  напевне
Сам  бачиш,  що  вмінь  не  займати.
-  А  що  там  батьки,  ще  й  донині
Цим  Путіним  марять?  –  Звичайно,
Для  них  він  сердешна  людина,
Що  нарід  свій  оберігає.
-  А  те,  що  відсік  кримські  землі?
 Це  пахне  стокгольмським  синдромом!
Скажи  їм,  він  геній.  Злий  геній.
-  Скажу.  Але  йди  вже  додому.
*
Удома  задумливо  Віктор
Їв  щойно  замовлену  піцу
Й  пригадував  образ  розмитий
Білявої  тої  дівиці.
Як  вперше  на  неї  поглянув
Осінньої  буйної  ночі,
Коли  гнав  студентів  з  Майдану;
Згадав  ті  розгублені  очі,
Як  знову  у  ніч  новорічну  
Зустрів  її  з  хлопцем  в  провулку,
Як  довго  дивився  в  обличчя,
Що  ніби  шукало  рятунку;
Як  мовчки  листав  обережно
Сторінки  дівчат  невідомих,
Щоби  віднайти  в  соцмережах
Одну,  зовсім  малознайому;
Як  думав  над  тим,  чи  писати,
І  що,  і  чи  відповідь  вчує,
Й  короткі  листи  дикуваті,
О,  як  він  за  ними  сумує!
Згадав  він,  як  зникла  білявка,
Лиш  потім  побачив  –  чого  б  це,
Коли  вона  ридма  ридала
Над  гарним  підстреленим  хлопцем.
 І  все.  Все  замовкло,  як  реля,
Яку  залишили  малята.
Й  навряд  чи  в  майбутнім  до  стелі
Ця  гойдалка  буде  кружляти.

Розділ  12

Тетяна  сиділа  у  кріслі,
Закутавшись  в  ковдру  пухнасту,
Красиві  Андрієві  риси
Вона  уявляла  щочасно.
Він  справді  був  дуже  вродливим,
Така  атлетична  статура,
І  очі  великі  красиві,
І  руки,  і  плечі,  і  груди,
Широкі  і  ніжно  сталеві.
Як  часто  отак,  наодинці,
Вона  ту  єдину  чуттєву
Ніч  перебирала  із  принцом.
У  мрії  вона  все  частіше
Заглиблювалась  вечорами,
Сиділа  отак-от  у  тиші,
Подалі  від  брата  і  мами.
*
Пройшов  майже  тиждень,  як  милий
Її  перебрався  до  Луцька,
Була  і  нещасна,  й  щаслива
Тетяна  водночас  в  розлуці.
Щаслива  –  бо  ніби  кохала,
Нещасна  –  бо  в  іншому  місті,
Хоча  себе  тим  утішала,
Що  піде  за  ним  й  на  край  світу.
*
Як  тільки  поранили  хлопця,
Вона  кожен  день  до  лікарні
Навідувалась,  як  те  сонце
Щодня  до  зеніту  злітає.  
Як  тільки  кінчалися  пари,
Спішила  із  коледжу  вправно,
Щоб  приготувати  гарячі
Йому  повечеряти  страви.
А  потім  летіла  в  палату,
Сідала  з  ним  поруч,  дивилась,
Як  він  смакував  їх  затято,
І  чула  за  спиною  крила.
*
Як  тільки  Андрій  і  Тетяна
У  парку  у  ніч  новорічну
Зустрілись,  між  ними  кохання
Не  замерехтіло  навічно.
Симпатія  –  так,  відчувалась,
І  навіть  глибока  й  взаємна,
Та  часу  минуло  чимало,
Щоб  щось  забуяло  напевне.
*
Тетяна  до  ночі  з  Андрієм
У  сумніви  періодично
Занурювалась  неспокійно,
І  це  видавалось  незвичним.
А  після  подій  на  Майдані
Здалось  їй,  це  –  справжнє  кохання,
Вона  не  ламалась  в  бажанні,
До  хлопця  тягнуло  в  лікарню,
Та  й  мріяла  завжди  Тетяна,
Що  стати  дружиною  має
Тому  чоловікові  панна,
Якого  вона  покохає.
Один  має  бути  й  назавжди,
Так  вчили  і  мама,  й  романи,
Й  ніколи  не  знатиме  зради,
Якщо  буде  вірною  й  в  шані.
*
Тому  усілякі  хитання
Й  підозри,  чи  справді  кохає,
Старалась  прогнати  Тетяна
І  в  ритмі  подій  це  вдавалось.

Розділ  13

Наталя  якраз  говорила
Батькам  про  стосунки  серйозні,
Коли  подзвонили  в  квартиру.
Був  вечір.  П\'ятнадцять  по  восьмій.
Дівчина  пішла  відчиняти
І  просто  в  дверях  оніміла:
Стояв  на  порозі  пихатий
Рустам,  власник  хостела  з  Криму.  
*
-  Якщо  це  прийшов  твій  Володя,
Гукнула  стурбовано  мати,  -
Нарешті  ми  будем  знайомі,
Запрошуй-но  хлопця  до  хати!  
-  До  мене  це,  мамо!  -  Наталя
У  відповідь  крикнула  сильно,
І  наче  укопана  стала,
Й  змією  в  поріг  прошипіла:
-  Чого  тобі?  Звідки?  Як  взнав  ти,
Де  я  проживаю?  Що  хочеш?
-  Я?  Поговорити!  І  Ната
Пішла  в  коридор  неохоче.
*
На  сходах  в  під’їзді  будинку
У  них  відбулася  розмова,
Наталя  собі  прояснити
Хотіла  ці  рухи  нервові.
Рустам  три  дні  тому  дзвонив  їй,
Питаючись,  як  її  справи,
Не  стала  ані  говорити,
Не  стала  і  слухати  навіть.
*
-  Уважно  я  слухаю  дуже,  -
Промовила  й  склала  на  грудях
Хрестом  роздратовано  руки
Наталя:  -  Невже  щось  забути
Могли  ми  в  готелі,  Рустаме?
І  звідки  у  тебе  адреса?
Не  маю  я  і  міліграма
До  тебе,  щоб  знав,  інтересу!
-  Ну  ви  ж,  як  селилися  в  мене,
Заповнили  на  проживання
Анкету.  От  звідки  й  адреса,
Й  мобільний  твій  номер,  Наталю.
-  Ти  вигнав  нас,  наче  собак  тих!
-  А  ти  в  мене  плюнула.  Смішно!  
-  То  я  дозволяю  зробити
Те  саме!  І  йди  уже  звідси!
-  Та  встигну  принизити,  я  ж  бо,
Тобі  не  бандерівець  милий,
Проте  заявився,  Наталю,
Сюди  не  змагатися  в  силі.
-  А  що,  ти  шукаєш  притулку  
На  материковій  частині?
Бо  вже  неприйнятні  пігулки  
До  рота  кидає  Росія?
-  У  нас  все  спокійно.  Не  віриш?
-  Не  вірю!  –  То  їдем  зі  мною!
-  Так.  Все.  До  сих  пір  не  вловила
Розмови  цієї  з  тобою.
-  Я  в  Київ  приїхав  у  справах,
Й  оскільки  мені  тут  самотньо,
Про  тебе,  Наталю,  згадав  я.
Можливо,  ти  час  безтурботно
Провести  захочеш  з  Рустамом,
У  мене  он  джип  під  під’їздом,
Поїдем,  відірвемось  класно!
-  Нікуди  із  сепаратистом
Я  їхати  зараз  не  буду.
Ні  зараз,  ні  потім,  ніколи!
І  прошу,  мій  номер  забудь  і
Сюди  не  з’являйся,  соколе!  
-  Як  кажуть,  і  пан,  і  господар,
Не  думай,  що  птаха  велика!
-  Рустам,  для  запроданців  горда
Я  птаха,  повір!  Я  і  лихо!
*
-  Куди  ти  ходила?  -  спитала
Наталю  здивована  мати.
-  Ой  мамо,  хоч  ти  не  чіпай-но,
Сиди  на  дивані  в  кімнаті!
-  Такого  я  не  заслужила!
Що  трапилось,  доню,  у  тебе?
Та  дівчина  не  відповіла,
Умить  зачинившись  у  себе.

Розділ  14

Наступного  вечора  Ната
На  поїзд  Володю  садила,
Майдан  розбігався  по  хатах,
Все  менше  і  менше  лишилось.
Весна  повертатись  додому
Свідомих  людей  закликала,
Та  й  файне  життя  по-новому
Початись  от-от  наче  мало.
*
-  А  жаль,  що  знайомства  з  батьками
Сьогодні  не  сталося,  Нато.
-  Казала  ж,  як  впремось  лобами  -
Вони  теж  надмірно  пихаті!
Ми  вчора  сварились,  так  часто
Буває  у  сім’ях.  Дрібниці.
-  Помиритесь.  Що  ж…  Бувай,  Нато,
Чекатиму  на  Буковині.
*
Перон  колихнувся,  і  поїзд
Поніс  пасажирів  у  вікнах,
Уперше  Наталя  без  хлопця
Сама  залишилась.  А  звикла.
Їй  стало  так  гірко  й  самотньо,
І  вітер  зірвався  північний,
Її  загартований  сотник
Не  скоро  погляне  в  обличчя.
Й  Тетяна  в  останню  хвилину
Відмовилась  від  проводжання,
А  Ната  чекала  дівчину,
Бо  вже  починались  страждання.
Отак  побрела  по  вокзалу
Та  сіла  в  таксі  жовто-синє,
Кохала  дівчина,  кохала,
Тому  її  сум  і  обкинув.      

Розділ  15

Тетяна  збиралась  провести
Коханого  хлопця  Наталі,
Та  як  це  буває,  на  серці
Давнішня  прокинулась  рана.
Пролежала  дівчина  в  ліжку  
Весь  день,  й  не  пускала  в  кімнату
Нікого.  Дозволила  лишень  
Вино  в  своє  тіло  улляти.
*
Прокинулась  з  самого  ранку
Без  настрою  -  хоч  і  субота  –
Білява  невиспана  панна  –
Щось  краяла  серце  турбота.
Якесь  відчуття  охопило
Буквально  спросоння  Тетяну,
Вона  того  не  розуміла,
І  тільки  хиталась,  як  п’яна.
В  думках  виник  Віктора  образ  
Й  позбутись  ніяк  не  вдавалось,
Ні  сонця  ранкового  обрис,
Ні  книга  не  допомагали.
Вона  проганяла  уяву,
Та  тільки  стараючись  дужче,
Немов  в  павутині,  блукала,
Заплутавшись  міцно  у  вузол.
Нарешті  не  втрималась,  взяла
Й  включила  комп’ютер  блондинка,
Й  зробила,  чого  так  боялась,  –
Пішла  на  хлопчачу  сторінку.
*
Годиною  Віктор  раніше
Включив  електронний  свій  пристрій,
Зробив  одну  дію  і  вийшов.
Упевнений  був,  ніби  вистріл.
*
Тетяна  шукала  в  мережі
Сторінку  приятеля  Віті,
Але  не  знайшла.  Він  не  мешкав
Уже  в  віртуальному  світі.
Схопила  мобільний,  щоб  хлопцю
Хоча  б  смс  написати  –  
Одразу  наповнились  очі
Слізьми.  Пригадала,  що  Ната
Колись  настояла  на  тому,
Ще  як  був  Андрій  у  лікарні,
Щоб  Таня  прибрала  і  номер,
І  сімки  почистила  пам\'ять.

Розділ  16

Андрій  був  шанованим  в  колі
Вечірніх  гулянок  прихильниць,  
Таких  було  нібито  обмаль,
Та  він  не  лише  на  Волині
Показував  здібності  тіла
В  стриптизі  чи  біля  пілона  -
Від  Рівного  до  Ізмаїла
Була  його  постать  відома.
Хоч  гастролював  він  нечасто,
На  місяць  один  раз  чи  двічі,
Проте  загалом  його  танці
Прибуток  приносили  більший,
Ніж  будь-яка  інша  робота.
В  містечках  доходи  мізерні,
А  він  й  одягався  по  моді,
І  часу  мав  вільного  вдосталь.
*
У  Луцьку,  у  клубі,  у  центрі,
В  суботу  зібралося  кілька
Десятків  бальзаківських  леді
І  три  молоді  зовсім  дівки.
Програма  була  зовсім  бідна,
Та  виступ  стрункого  Андрія,
Який  це  робив  професійно,
Стягнув  зашморг  вкотре  із  шиї.
На  хлопця  звернула  увагу
Одна  розфарбована  дама,
Яка  шикувалася  благом;
Спиталася  в  офіціанта
За  хлопця.  І  вже  за  хвилину
Андрій  підійшов,  як  той  вершник,
Й  відчув  її  поклик  звіриний,
Здалося  йому,  бо  ж  не  вперше.
*
-  Я  бачу,  такий  енергійний,
Красивий  юнак,  норовливий,
Себе  показати  ти  вмієш,
Ціну  собі  знаєш,  вродливий.
Хоч  дуже  вже  ти  молодишся,
І  креми,  і  зачіска  модна,
На  скільки  ще  років  згодишся?
Себе  собі  часом  не  шкода?
*
Андрій  не  второпав  відразу,
Він  натяків  ждав  зрозумілих,
Й  не  те,  щоб  застиг  у  образі,
Але  здивувавсь  –  в  чому  ж  діло?
Тому  він  сів  з  жінкою  поруч,
Відкинув  подалі  свій  гонор,
І  сіпнувся  навіть  нервово,
Неначе  тварина  від  дзвону.
*
-  Тобі,  мабуть,  є  вже  за  тридцять,
А  що  ти  робитимеш  далі?
-  Та  ні,  маю  я  двадцять  вісім,
-  Пробач,  трохи  тут  не  вгадала.
Мене  Маргарита  Іллівна
Зовуть.  –  Я  Андрій.  –  Я  це  знаю,  -
Всміхнулася  леді  надмірно,  -
І  саме  тебе  я  шукаю.
-  Що  маєте  ви  на  увазі?  –
Здригнувся  й  на  «ви»  кинув  фразу,
-  О,  бачу,  вже  сходяться  пазли,
Можливо,  спрацюємось  разом.
Я  так  розумію,  ти  вільний?
-  Не  зайнятий,  в  принципі,  пані.
-  Збирайсь.  Поговорим  в  машині.
Не  в  ліжку,  повір.  Ще  зарано.

Розділ  17

У  вечір  суботній,  в  той  самий,
Коли  танцював  Андрій  в  Луцьку,
А  Таня  безмежно  страждала,
Наталя  брела  серед  вулиць.
Подрузі  вона  не  дзвонила,
Образилась  трохи  за  вчора,
Тому  так  гуляла,  ходила  
По  київських  скверах  просторих.
*
Ізнов  їй  Рустам  тараторив
Вже  втретє  за  вечір.  Нахаба!
Його  не  злюбила  за  хворий
І  збочений  погляд  Наталя.
Вона  -  патріотка  до  крові,
За  єдність  і  за  суверенність,
Які  можуть  бути  розмови
З  цим  сепаратистом  мізерним?
Проте  від  туги,  що  засіла
Колючкою  в  серці  гидотно,
Рустаму  вона  відповіла,
Бо  душу  терзала  самотність.    
*
Нахабно  і  зверхньо  той  знову
Побаченням  мозок  їй  парив,
Наталя  дала  йому  згоду
На  зустріч  в  центральному  барі.
*
-  Сама  ти  на  себе  не  схожа,  -
Ізнов  замоскалив  кримчанин,
-  І  що  ж  твоє  серце  тривожне?
-  Тебе  не  стосується,  пане.
-  Ну  так  у  нас  зовсім  не  вийде
Розмови  ніякої,  Нато.
-  Мене  це  хвилює?  Облиш  ти,
Та  й  видно  ж,  що  в  мене  не  свято.
-  Покинув  коханий?  Давай-но
За  вашу  свободу  накотим!
-  Облиш,  мені  дійсно  погано,
-  То,  може,  постіль  чи  наркотик?
Рустам  засміявся  -  Пробач-но,
Мені  це  здалося  дотепно.
-  Твій  гумор  з  підлоги  невчасний,
Хоч  бачу,  такий  він  щоденно.
Рустама  заїла  образа:
-  Якщо  я  був  проти  Майдану,
Ти  можеш  казати  одразу,
Що  я  примітивний,  поганий?
-  Я  теж  зазвичай  сірникова,
Миттєво  спалахую  й  гасну,
Та  ти  взагалі  нездоровий,
Хоча  підприємець  та  власник.
І  що  робиш  ти  в  Україні
Й  чому  не  в  Росії,  Рустаме?
-  Питання  ти  ставиш  відмінне,
У  справах,  Наталю,  у  справах.
*
Про  них  говорити  не  став  би,
Якби  і  питалася  сильно,
Бо  співпрацював  він  насправді
З  спецслужбами  проти  Вкраїни.
Збирав  інформацію  різну,
Активно  з  людьми  спілкувався,
Втирався  в  довіру  і,  звісно,
Для  ворога  дуже  старався.
Не  те,  щоб  таємним  агентом
Він  був.  Так,  скоріше,  аматор,
Кремлівського  фан  президента,
Якого  прозвали  диктатор.
*
Тож  як  тільки  вийшла  Наталя
На  кілька  хвилин  у  вбиральню,
Поліз  у  мобільний  безжально
Читать  есемески  й  контакти.
Й  хоча  не  було  там  нічого
Вагомого,  цінного  в  змісті,
Володин  він  виписав  номер
І  декілька  патріотичних.
*
Рустаму  подобалась  Ната
Не  більше  за  інших  брюнеток,
Лише  норовливий  характер
Її  відрізняв  «на  півметра».
Розмова  відверто  не  склалась,
Нічого  такого  дізнатись
Від  дівчини  так  і  не  вдалось.
Та  марно  було  і  старатись.
І  більше  Рустам  сам  базікав,
Аніж  говорила  щось  Ната.  
Приміром,  сказав  він,  що  їде
Донецьким  дружкам  помагати.

Розділ  18

Як  Кат  втік  за  межі  країни,
На  сході  почалися  сходи  –  
Не  всім  це  стрибання  Майдану,
Звичайно,  було  до  вподоби.
Весною  Донбас  розгорівся
Вогнем  невдоволення  рясно.
Так  склалося  вже  історично  –  
Відлуння  радянського  часу.
Співало  у  вухах  на  сході
Червоним  вітрилом  рум’яним,
Й  найбільш  агресивні  особи
Ходили,  як  кажуть,  на  грані.
*
Активно  збирались  на  площах
Донецька,  Луганська  мужчини
Й  кричали  навсібіч  досхочу,
Що  зміни  негайно  потрібні!
Прихильників  Євромайдану
Вони  з  задоволенням  били,
Сміливців  було  дуже  мало,
Які  й  поступалися  в  силі.
Опісля  анексії  Криму
Побільшало  сепаратистів,
Які  так  хотіли  полинуть
В  обіцяний  рай  проросійський.
*
Чумна  пропаганда  велася:
Сусідній  маленький  диктатор
До  різних  методик  вдавався,
Підборкуючи  люд  затято.
ТБ  проросійське  шуміло
Про  різні  бандерівські  жахи:
Що  йде  на  Донбас  грізна  сила
На  кіл  східняків  насаджати.
*
У  Харкові,  у  Запоріжжі
Були  менш  жахливими  бійки,
Бо  все-таки  проукраїнські
Тут  настрої  правили  більше.
Тому  із  Донецька  й  Луганська
Диверсії  всі  почалися.
Диктатор,  мабуть,  сподівався
Спочатку  узяти  хоч  місто
Умить,  сподіваючись  потім,
Що  південь  увесь  України
Почне  повставати  в  супротив
Тій  владі,  що  правила  нині.
Бо  Кримнаш,  хоча  й  у  Росії,
Та  має  велику  проблему:  
Єдиний  вузький  перешийок,
Що  зв’язаний  із  континентом.
Така  географія  Криму  –
Вкраїнським  він  дихає  киснем!
Й  потрібно  багато  зробити,
Щоб  в  вузол  зв’язатись  з  ним  тісно.
*
Причин  коливань  на  Донбасі,
Звичайно,  багато,  і  різних,
Та  тільки  погасли  б  із  часом,
Якби  не  втручання  російське.

Розділ  19

Андрій  після  зустрічі  в  клубі
Ні  миті  чомусь  не  вагався,
Почув  він,  хай  трохи  і  грубо,
Слова,  яких  дуже  боявся.
Розмова  нічна  у  машині
Його  надихнула  на  дії,
Можливо,  шанс  дійсно  єдиний
Зубами  вчепитися  в  Київ.
Він  зранку  забрав  свої  речі
Й  поїхав  з  Лущук  до  столиці.
В  дорозі  достатньо  далекій  
Вони  познайомились  ближче.
*
Лущук  посміхалася:  вкотре
Позиція  вибрана  вірна,
Що  чуйка  її  не  підводить
І  тактика  також  не  хибна.
Вона  поселила  Андрія
До  хлопців,  майбутніх  партнерів,
В  велику  у  центрі  квартиру
З  сучасним  ремонтом  під  «євро».
*
Проектів  Лущук  мала  кілька,
Із  них  найуспішніший  -  «Presto».
І  саме  до  нього  Андрія
Взяла,  не  проводячи  тестів.
Бо  відео  у  соцмережах
Багато  про  що  говорили,
Андрій  був  амбітний,  не  лежень,
Мав  гордість,  харизму  та  силу.
*
Проект  танцювально-співочий,
До  того  ж  іще  й  англомовний,
Три  різні  підкачані  хлопці,
Андрій  замінив  з  них  одного.
Усе,  що  потрібно  робити,  -
Це  рухатись  гарно  і  вправно,
Співати,  зі  слів  Маргарити,
Не  треба  –  звучить  фонограма.
Та  й  роль  вокалістів  -  у  інших,
Андрієва  роль  -  танцювальна,
На  зважену  думку  Іллівни,
Заміна  Андрій  -  ідеальна.
*
-  Вже  завтра  у  нас  тренування.
У  тебе,  Андрію,  два  тижні.
Ти  вивчити  маєш  всі  танці,
Щоб  нас  не  підвести  в  Парижі.
Оплата,  як  ми  домовлялись,
А  житимеш  тут,  на  квартирі,  -  
Лущук  монотонно  казала,
Неначебто  човгала  гирі.
-  Контракт  намалюємо  завтра
У  офісі.  З  хлопцями  зранку
Щоб  був  рівно  там  о  десятій,
Сьогодні  ж  –  ніяких  гулянок.
*
Андрієві  трохи  незвично
Було  від  суворої  муштри,
Проте  із  позицій  етичних
Вимоги  виконувать  мусив.
Тому  не  дзвонив  ні  Тетяні,
Ні  іншим  подругам  і  друзям:
Зануривсь  в  розмови  про  танці
Про  вічні  гастролі  та  туси
З  партнерами.  Та  і  дізнатись
Побільше  хотілось  у  хлопців,
Відчув  він  цікавий  початок
В  новітньому  амплуа  зовсім.

Розділ  20

Почавсь  місяць  квітень  у  сонці,
Із  днів  світлооких  погожих,
У  барі  зустрілися  хлопці  –
Спецназівці  Віктор  й  Сапожко.
*
-  Матвію,  збираюсь  на  схід  я,
Не  можу  дивитись  новини,
Як  орангутанги  огидні
Ногами  плюндрують  країну.
-  Ти  що,  збожеволів,  юначе?
Наколотих  з’їв  апельсинів?
-  Не  смішно,  Матвію,  я  плачу
Ночами,  хоч  нібито  сильний.
-  Це  орангутанги  Майдану
Проблем  в  нашу  хату  нанесли,
Якби  не  вони,  то  й  кримчани
Не  знали  би  горя,  й  донецькі!
-  Я  рідко  висловлював  думку.
Матвію,  з  тобою  десь  згоден,
Та  те  вже  пройшло.  Чужі  суки
У  наші  набігли  городи.
Майдан  дратував  мене  також,
Бо  люди  -  сліпі  пташенята,
Та  тут  вже  Росія  на  танках
Усіх  передушить  проклята.
Учора  був  Крим,  завтра  Київ?
То  що  тут  сидіти?  Чекати?
Мене  наче  хвилею  криє,
Не  можу  це  спостерігати!
Тому  записавсь  в  батальйон  я,
Його  спонсорують…Ти  знаєш!
Звичайно,  там  ллють  не  мільйони,
Проте  у  грошах  не  втрачаю.
Але  головне,  що  у  мене
Можливість  козлам  напихати,
І  найманців  тих  незліченних
Додому  нарешті  прогнати.
Тобі  пропоную  я  також
Зі  мною  піти.  Як  вважаєш?
-  О,  Вікторе,  ні,  я  затятий
Боїв  шанувальник,  та  маю
Макітру,  не  цебер  залізний.
Пробач,  не  моє.  Я  не  хочу.  -
Сапожко  сказав  як  відрізав,
І  ледь  опустив  свої  очі.  –
Я  міліціянт,  не  перечу,
І  інколи  дуже  бездушний,
Й  частенько  стрибаю  у  гречку,
Але  ж  не  настільки  бездумно!
Там  купа  професіоналів
І  зброя  –  не  палка  й  не  камінь,
Не  дай  Бог,  серйозно  поранять,
То  ти  ж  тягарем  станеш  мамі!
Політики  винні  у  всьому
І  їх  невгамовні  кишені,
На  жаль,  це  життя  аксіома,
І  в  ньому  достатньо  скажених.
-  Ну  що  ж,  залишайся  в  столиці.
-  Звичайно,  та  я  й  влаштувався
В  одну  популярну  крамницю,
Я  у  охоронців  в  начальстві.
*
Вони  попрощались  по-братськи,
Хоч  різних  тримали  позицій.
Поїхав  один  воювати,
А  інший  лишився  в  столиці.

Розділ  21

Завжди  нерозлийвода,  раптом
Одна  до  одної  відчула
Холодні  вітри.  Цій  загадці
Пояснень  прийнятних  не  було.
Наталя  образилась  після
Від’їзду  Володі  додому,
Відчула,  що  Таня  навмисне
Уникла,  пославшись  на  втому.
Й  дівчата  все  менше  сміялись,
Все  менше  базікати  стали,
Все  менше  уже  довіряли
Секрети  -  було  їх  чимало.
*
Тетяна,  приміром,  змовчала,
Що  зброя  Андрія  у  неї,
Про  Віктора  думки  ховала,
Як  зброю  ту  ж  під  портупею.
Наталя  завжди  говорила,
Що  Вітя  -  це  вибір  невдалий,
Дівчата  тоді  й  посварились,
Як  Ната  про  нього  дізналась
В  майданні  часи.  Але  згодом,
Подружки  таки  помирились,
Та  зараз  між  ними  погода
На    вітряну  знову  змінилась.
*
Наталя  про  зустріч  з  Рустамом
Нікому  іще  не  казала,
Та  й  те,  що  навідавсь  зухвало
До  хати  колись,  –  теж  змовчала.
Хоч  поруч  вони  і  сиділи
У  виші,  проте  спілкування
Стихало  під  зламані  крила,  -
Обом  було  не  до  літання.
*
Ну  а  апогеєм  розриву
Розмова  їх  стала  неждана,
Коли  вони  після  обіду
Сиділи  в  їдальні  за  чаєм.
Наталя  безжально  почала  
Подружці  ізнов  дорікати,
Що  хлопцю  не  може  Тетяна
Нічого  за  танці  сказати,
Що  мав  би,  якщо  патріот  він,
Не  задом  у  клубах  крутити,
А  справжнім  солдатом  на  сході
Для  неньки-країни  служити.
Тетяна  сказала  їй  гнівно,
Що,  може,  Андрій  краще  знає,
Що  має  робити  в  житті  він,
А  що  він  робити  не  має.
*
Наталя  вважала,  що  хлопці,
Усі  як  один  з  України,
Якщо  вони  є  патріоти,
На  сході  вже  бути  повинні.
Бо  там  розгулялися  буйні
Прихильники  сепаратизму,
І  Харків,  й  Донецьк  ризикує  
Піти  до  Росії  за  Кримом.
Отож  вона  злість  і  зганяла
Повсюди  на  всіх,  що  навколо,
І  періодично  кусала
Подругу  свою,  Іванову.
*
На  цей  раз  Тетяна  схопилась
І  як  закричить  до  Наталі:
-  Чому  ти  у  мене  вчепилась?
Немає  у  тебе  педалі
Гальма!  Як  тебе  переклинить,
Тоді  всім  у  нірки  ховайся!
Ти  часто  буваєш  надмірна
Й  пихата!  Тому  забираюсь
Я  звідси,  Наталю,  і  раджу
Тобі  трохи  угомонитись,
Бо  це  вже,  подруго,  насправді,
І  зовсім  не  дружба,  а  свинство!

Розділ  22

Лущук  із  Андрієм  вертались
З  редакції  якось  газети,
Активно  вже  презентували
Заміну  учасника  «Presto».
Як  тільки  зв\'язок  відновився,
Почувся  дзвінок  телефонний,
Дзвонила  Тетяна  Андрію:
-  Чекаю  півдня,  ти  не  дзвониш.
-  Про  що  ти?  –  Та  я  так  і  знала!
Забув!  День  народження  в  мене!
Звичайно,  я  думку  гадала,
Приїдеш,  чи  ні.  –  От  кручена!
Сюрприз  я  готую,  кохана,
Які  ж  всі  жінки  нетерплячі!
Я  в  Києві,  скоро  б  нагрянув!
Ти  що  там,  Тетяно,  аж  плачеш?
*
Андрій  за  ці  дні,  що  був  в  місті,
Хоча  і  минуло  днів  десять,
Ні  разу  Тетяні  не  свиснув,
Що  круто  змінив  він  адресу.
В  ці  дні  навіть  у  інтернеті  
Він  рідко  бував:  Маргарита
Від  нових  прихильниць  чудесних
Порадила  поки  закритись.
*
Домовивсь  Андрій  за  годину
Зустрітися  з  Танею  в  центрі,
Йому  Маргарита  Іллівна
Спокійно  сказала  на  все  це:
-  В  життя  особисте  не  лізу
Своїх  секретарок  ніколи,
Підлеглим  зіркам  же  -  це  бізнес  –
Такі  не  прощаю  проколи.
Сьогодні  тебе  відпускаю,
Поїдь,  відпочинь,  а  в  майбутнім
Про  все  говорити  ти  маєш,
Й  найперше  –  про  плани  розпутні.
Чому  не  сказав,  що  у  тебе
Є  дівчина?  Що  за  стосунки?
-  Не  думав,  що  вам  це  так  треба.
Красива  білявка,  ще  юна,
Зустрілися  в  ніч  новорічну
У  сквері  поблизу  Майдану,
Кохання  у  нас  не  епічне,
Одружуватися  не  стану.
-  Себе  ти  кохаєш,  юначе,
На  данім  етапі  життєвім,
Не  знаю,  вона  чи  там  плаче,
Та  точно  не  ти,  кришталевий.
Якщо  ти  їй  досі  не  здався,
Що  в  Києві,  не  пам’ятаєш
Її  дня  народження,  час  ти
На  неї  дарма  витрачаєш.
Ще  будуть  відносини  справжні.
Ми  зараз  будуємо  імідж,
Тому  тимчасовій  коханій
Скажи,  щоб  проходила  мимо.

Розділ  23

Побачення  йшло  дуже  палко:
Цілунки,  дарунки  та  квітки.
Не  дивно,  що  їхня  гулянка
Закінчилась  пристрастю  в  ліжку.
Андрій  і  Тетяна  фізично
Тягнулись  одне  до  одного,
Минуло  вже  майже  три  тижні,
Як  хлопець  вертався  додому.
*
Тетяна  на  те  сподівалась,
Що  зустріч  з  Андрієм  нарешті
Лишить  її  сумнівів  вдало,
Відпустить  її  з-під  арешту.
Відтоді,  як    зник  кудись  Віктор,
Вона  між  вогнями  зависла:  
Андрій  її  вабить  помітно,
І  згадки  про  Віктора  тиснуть.
Отож,  не  вагаючись,  Таня
Рішила  пірнати,  як  в  річку,
У  ніч  з  офіційним  коханим
У  день  свого  двадцятиріччя.
*
У  пристрасті  дівчина  вільно
Його  цілувала  у  губи,
Кричала,  що  хоче  так  сильно,
Стогнала,  що  хоче  так  грубо.
Андрія  вона  осідлала,
«Давай  же  коханий!»  -  шипіла
Й  у  горло  вино  заливала,
Й  тремтіла  всім  тілом,  тремтіла…
*
Андрій  мовив  дівчині  зранку:
 -  Таке  уночі  витворяла,
Що  зорі  сховались  за  хмари!
Ти  як  німфоманка  буяла!
Помиюсь  і  дещо  сказати
Я  маю.  Та  все  за  сніданком,  -
Додав  і  пішов  він  приймати
Гарячу  запінену  ванну.
*
Хмільна  спантеличена  Таня,
Пригадуючи  учорашнє,
Стидким  покривалась  рум’янцем,
Мовляв,  ну  й  зірвало  ж  їй  башту.
Про  Вітю  вона  і  забула
У  пристрасті  довгої  ночі,
Та  ранок  свідомістю  муляв,
У  сумнів  спускаючи  очі.
*
Андрієвий  взяла  мобільний,
І  номер  списала  Сапожко  –  
Вона  спланувала  ці  дії
Раніше.  Дізнатися  хоче
Тетяна  про  Віктора  в  нього,
Вважала,  що  зробить  це  мудро.
Сапожко  би  дав  Вітін  номер
Під  приводом…  привід  ще  буде.
*
Тетяні  за  кавою  хлопець  
Сказав,  що  поїде  у  справах
На  місяць  от-от  до  Європи,
Так  склались  обставини  раптом.
Тетяна  таким  поворотом
Була  спантеличена  дуже:
-  В  Європу,  й  на  місяць,  так  довго?
Ти  там  не  скучатимеш,  друже?
-  Розлука  буває  на  користь,
От  ми  й  перевіримо  наші
Серцеві  чуття.  Я  «в  офшорі»,
Ти  в  Києві,  -  видихнув  красень.

Розділ  24

У  квітні  на  сході  країни
Посилилось  протистояння,
Донбас  поступово  поринув
У  незрозуміле  повстання.
То  в  тому,  то  в  іншому  місті
Захоплення  адміністрацій,
Будинків  почалися  різних
Під  час  невдоволених  акцій.
З’явилися  люди  одразу,
Що  в  рупори  дули  для  публік:
Віднині  Донецьк  та  Луганськ  є
Столицями  псевдореспублік.
Верхівка  країни  епічно
Відреагувала  на  вияв:
І  їм  антитерористичну
В  ті  дні  почала  протидію.
*
Спочатку  Слов’янська  поблизу
Вкраїнськими  силовиками
Були  блокпости  терористів
Розбиті  на  щебінь  та  гравій.
Чекали  підкріплення  наші,
Щоб  в  місто  зайти  без  ушкоджень,
Проте  керівництво  цю  кашу
Варити  не  стало.  А  шкода.
Тому  операція  втихла,
А  в  місті  засіли  повстанці,
Хоч  в  місті  було  і  нетихо,
Стріляли,  вбивали  засланці.
В  ті  дні  малювались  кордони,
І  по  території  сходу
З’являлася  лінія  фронту,
Раніше  небачена  зроду.
*
Нове  керівництво  країни
Спочатку  урегулювати
Свої  не  могло  чітко  дії,
Бо  як  же  було  тоді  знати,
Наскільки  конфлікт  стане  довгим,
Серйозним  і  безповоротним,
Що  ріки  тектимуть  із  крові,  
Убитих  людей  будуть  сотні.

Розділ  25

Удруге  поїхала  Ната
За  межі  столиці  країни,
Давно  б  їй  подорожувати,
А  все  тільки  Київ  та  Київ.
В  свої  майже  двадцять  дівчина
Не  бачила  в  світі  нічого,
Лиш  кримську  недавно  картину,
Та  й  ту  одним  оком  з  порогу.
*
Вікно  відкривало  маршрутки
Для  неї  нові  горизонти,
Невідані  досі  маршрути,
Весняним  осяяні  сонцем!
Пливло  українське  Поділля
Повз  неї  лісами  малими,
Іще  не  одягненим  гіллям
Між  плямами  перед  очима,
Майбутніх  нив  чорним  букетом,
І  пагорбами,  і  річками,
І  заводями  з  очеретом,
Крихкими  скляними  ставками,
І  селами  в  білій  оправі,
Журливим  старесеньким  тином,
Рядком  підфарбованих  лавок,
Стогами  соломи  та  сіна.
*
Володя  на  автовокзалі  
Чекав  з  чернівецьким  букетом
Свою  зачаровану  кралю,
Як  водиться  легеню.  В  метрі
Від  нього  стояла  дівчина
Й  дивилася  в  очі  великі,
Прекрасна,  кохана,  єдина,
Хай  інколи  горда  та  дика.
Яка  ж  чарівниця  Наталя!
Хто  каже,  що  погляд  суворий
Дівчатам  не  личить  ні  грама?
Та  тільки  ж  для  нього  прозорий!  
А  як  посміхається  ніжно!
Примружує  трохи  зіниці,
Грайливо,  буває,  так  вижде,
Що  далі  несила  й  дивитись!
І  вилиці  гострі  рожеві,
Вуста  пурпурово-солодкі,
Закуті  в  помаду  вишневу
І  подих  -  такий  прохолодний!
*
До  рук  взяла  Ната  троянди,
Й  шепнула  тихенько:  «Мій  мачо!
Сказати  словами,  як  рада,
Не  можна!  Я  знов  тебе  бачу!
У  мене  емоції  линуть
Від  того,  що  бачила  й  бачу!
І  ти,  і  моя  Україна
Для  мене  –  життя  усе  значить!»
Юнак  обійняв  говірливу
Закохану  юну  дівчину:
«Наталю,  я  дуже  щасливий,
Що  ти  -  як  моя  Батьківщина!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623669
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 24.11.2015

Поет завжди розкаже правду

Поет  завжди  розкаже  правду:
Легку,  затоптану,  лиху,
Не  по  за  очі,  не  за  славу,
За  те,  що  місце  їй  -  в  рядку.

Вона  деінде  навіть  з  цукром,
У  променевих  кольорах,
Але  частіше  в  правді  –  скрута,
Ще  й  перемножена  на  жах.

Вона  подібна  гострій  голці,
Що  притаїлася  в  мішку,
І  з  кожним  словом,  з  кожним  кроком,
Вона  вже  майже,  майже  тут.

І  не  зміняти  на  білети,
І  не  продати,  наче  сіль,
Рядок,  народжений  поетом  –
Короткий  усміх,  вічна  біль.

Ось  так  сестра  розкаже  брату,
А  брат  -  товаришу  тоді,
Поет,  неси  у  маси  правду,
Тягар  цей  тільки  на  тобі.

28-06-2015  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590462
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.06.2015

Як продаються території?

Як  продаються  території?
Як  сіль,  як  цукор,  як  зерно.
Не  треба  бігати  в  історію  –  
Погляньте  просто  у  вікно.
Тому  і  серце  плаче  вперто,
Що  так  відверто,  так  відверто!
Для  чого  смерті?  Нащо  смерті?
Все  далі  й  далі  доміно.

А  нам  з  наївністю  здавалося,
Що  справжнє  ми  п’ємо  вино,
Все  продається  й  продавалося  –
Погляньте  просто  у  вікно.
І  колотнечі,  колотнечі,
Повз  очі  пролітають  смерчі,
І,  може,  тільки  хто  чернечий,
Не  помічає  це  лайно.

Хтось  любить  з,  хтось  без  цикорію,
Та  кави  присмак  все  одно,
Як  продаються  території  –  
Погляньте  просто  у  вікно.

28-06-2015  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590461
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 28.06.2015

Я страха не набрался на войне

Я  страха  не  набрался  на  войне,
Ни  пред  войной,  но  после  ее  смерти
Я  стал  бояться  жалости  вдвойне,  
А  этот  страх  безжалостен,  поверьте!

Возврата  нету  прожитым  годам,
Лицо  поизносилось  и  худеет,
И  капает  суровая  вода,
Смывая  обреченные  идеи.

Когда  горланит  злая  суета
Обыкновенных  дней  неистребимых,
В  могилу  опускается  мечта
Болезнью  никогда  неизлечимой.

2009г  В.  Пригорницкий.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588434
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 19.06.2015

Мільйони пройдено доріг

Мільйони  пройдено  доріг,
Та  в  тому  ж  їх  і  глибина:
Напередодні  стільки  ніг
Віддали  мудрість  їм  сповна.

І  з  новим  кроком,  з  новим  кроком
Стає  наступний  більш  глибоким,
Стає  досвідченим  і  вченим,
Якщо  не  втратить  слід  свячений,

Як  не  ридатиме  навзрид,
Коли  впаде  у  пил  без  сил,
Як  не  підійме  плід  огид,
Чи  не  зверне  до  темних  схил.

І  з  новим  роком,  з  новим  роком
Все  далі  й  далі  бачить  око…
Не  зупиняється  годинник
Із  кожним  новим  поколінням!

19-06-2015  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588432
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.06.2015

Печаль твою понять способен только тот

Печаль  твою  понять  способен  только  тот,
Кто  в  этот  миг  вино  с  таким  же  вкусом  пьет.
Кто  меланхолии  сосуд  устал  держать  –
Поймет,  но  вряд  ли  станет  пить  на  брудершафт.

18-03-2015  В.  Пригорницкий

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586260
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 08.06.2015

Не я старею – зеркала

Не  я  старею  –  зеркала,
А  вместе  с  ними,  вместе  с  ними  –
И  отражение  дотла,
А  я  иду  случайно  мимо!

Не  я  старею  –  зеркала,
Они  в  пыли,  в  холодных  пятнах,
И  на  поверхности  стекла
Не  я,  конечно  же,  распятый!

Не  я  старею  –  зеркала,
И  свет  -  там  непривычно  блеклый,  
И  мне  в  них  комната  мала,
И  весь  рисунок  страшно  бледный!

Не  я  старею  –  зеркала,
Ведь  я  –  не  тень,  ведь  я  же  –  солнце!
Но  только  почему  глаза
Свои  я  вижу  в  незнакомце?

20-03-2015  В.  Пригорницкий

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586258
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 08.06.2015

По чорноземах топчеться орда

По  чорноземах  топчеться  орда,
Співає  гучно  плінтусові  оди,
Неначе  псина,  лає  на  свободу,
Середньовіччям  в  землю  осіда,

Але  коріння,  дохле  і  гниле,
Не  стане  навіть  в  морі  сірководнем!
Такі  почини  вщент  не  первородні  –
Ніколи  мертве  вже  не  оживе!

7-02-2015  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585563
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.06.2015

А ти ж зі мною майже не жила

А  ти  ж  зі  мною  майже  не  жила  –
Частіше  інших  в  дім  несла  гостинці,
Така  м’яка,  як  ковдра,  як  імла,
Пливла  любов,  як  сяли  наодинці…

В  гущавині  захитаних  хмарин,
Опівночі,  спадаючи  у  ліжко,
Просив  повиривати  свій  полин
І  скинути  у  яр,  чи  хоч  у  діжку.

І  нібито  до  ранку,  наче  мед,
Слова,  як  згуба,  майже  губи  в  губи,
А  потім  різко  в  руки  –  очерет  –
Різцем  дозрілим  з  кров’ю,  гострозубий.

І  знову  до  страждань  мої  думки,
Хоч  вистраждані  й  вивернуті  тричі,
Блискучий  ніж  від  ніжної  руки…
О  боже,  ну  чому  ж  тобі  він  личить???  

Чи  добрий  я,  чи  ти  занадто  зла?
Синці  і  поцілунки,  наче  спиці…
А  ти  ж  зі  мною  майже  не  жила,
Хоча  й  несла  завжди  у  дім  гостинці…

5-06-2015  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585562
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2015

Гойдають темряву у парку…

Гойдають  темряву  у  парку
Сонливим  світлом  ліхтарі,
Були  б  жінки  –  були  б  ліхтарки,
Та  вартові  -  чоловіки.

Дуби  також  стоять  на  варті,
І  поруч  молоді  дубки,
Були  б  жінки  –  були  б  дубарки,
Але  на  варті  парубки.

Як  з  перекинутої  чарки,
Нектар  вечірній  ллє  смаки,
Були  б  жінки  –  були  б  нектарки,
Проте  смакують  юнаки.

Оберігають  парк  від  сварки
Вітрів  Стожари  золоті,
Можливо,  є  між  них  Стожарки  –  
Стожари,  знаєте  ж,  зірки!

26-10-2014  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579227
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 06.05.2015

Білі айстри

Шепотіли  білі  айстри  
Білим  колом  пелюстків  
Як  своє  я  біле  щастя  
В  чорну  осінь  відпустив.

Докотився  білий  шепіт  
Аж  до  білих  берегів,
Білі  чайки  біль  мій  в  клекіт  
Перевтілили  без  слів.

Покотився  білим  морем  
З  білим  холодом  вітрів
Шум  про  моє  біле  горе  
В  білі  селища  снігів.

Білі  ангели  дізнались  
Про  невтішний  білий  біль,
Й  промінь  ангельський,  як  жало,  
Заколов  у  білий  бік.

Чорна  осінь  відступила  
Чорним  кроком  у  лани,
Нове  щастя  загриміло  
З  білим  подихом  зими…  

16-02-2014  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579226
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 06.05.2015

И эгоизм, и самоуважение

И  эгоизм,  и  самоуважение
Помимо  глаз  людских  не  проскользнут:
Ведь  хватит  пары  фраз  и  двух  минут  –
И  люди  сами  выскажут  презрение,
Едва  поймут,  что  перед  ними  плут.

Одежд  красоты  и  происхождение
Кичливую  не  скроют  пустоту.
Ведь  даже  самый  мелкий  лилипут
В  сердцах  способен  породить  почтение,
Как  только  очевидным  станет  труд.

13-03-2015  В.  Пригорницкий

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575464
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 19.04.2015

Ми гордо називаємось - людьми

Ми  гордо  називаємось  -  людьми,
І  навіть  типу  вже  й  цивілізація…
І  я,  і  ти,  і  він,  й  вона,  це  -  ми,
Чому  ж  тоді  винищуються  нації?

За  що  й  про  що?  Причина  ж  цьому  є!
Хіба  інакше  з’єднані  молекули?
Одна  людина  таргана  не  вб’є,
А  інша  розправляється  з  колегами!

Що  спонукає  дихати  вогнем
В  житті  короткім?  Ой,  хвилини  ж  лічені…
Життя  пройде  –  і  оком  не  моргнеш,
Відкриється  завіса  перед  вічністю.

А  що  вже  там  –  не  знати  ні  мені,
Ані  тобі,  ані  йому  наразі  ще,
Можливо,  за  гріхи  горять  в  вогні,
Не  дивлячись,  що  тут  –  цивілізація…

19-04-2015  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575463
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.04.2015

Мене у цих реаліях нема

Мене  у  цих  реаліях  нема,
Розрізано  життя  ножем  надвоє:
У  першому  напої  п’ю  до  дна,
У  другому  до  дна  я  п’ю  набої.

І  світ  навколо  мене  не  такий,
Як  був  учора,  ніжно  невичерпний,
Раніше  тільки  присмак  був  терпкий,
Тепер  усе  життя  різке  нестерпно

23-01-2015  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573218
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.04.2015

Пекельний жур до сліпоти

Пекельний  жур  до  сліпоти,
Нічого  вже  не  помічаю,
Кохаю  я,  кохаєш  ти,
Але  ж  кого  тепер  кохаєм?

Я  –  не  тебе,  ти  –  не  мене,
І  ніби  все  нарешті  стало,
Та  тільки  жаль  не  оминеш,
Тому  й  сумую,  що  так  сталось.

Безкрайній  клопіт  голосів,
Звичайні  сни  в  житті  буденнім,
Немає  літер  голосних,
Солодких  слів,  рядків  пісенних.

Біжу,  закутуючись  в  шарф,
Весняний  вітер  проклинаю,
І  сяйво  випадкових  барв
Дратує,  а  не  спонукає.

На  тьмянім  фоні  сіра  ти
Десь  там  –  я  тут  ось  відгораю,
Пекельний  жур  до  сліпоти,
Ніхто  вже  нас  не  помічає.

1-04-2015  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573217
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2015

Ніколи, дай Бог, не знати, як власне дитя ховати,

Ніколи,  дай  Бог,  не  знати,
Як  власне  дитя  ховати,
Чи  батько  ти,  чи  ти  мати,
Дай  Бог  про  таке  не  знати.

Приходиш  коли  додому
У  спокої  чи  у  втомі,
Собі  зізнаєшся  в  цьому,
Й  не  тільки  коли  додому.

Хай  будеш  голодним,  голим,
Та  просиш  одне:  ніколи!

2-07-2014  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572351
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.04.2015

Не жалуйся на жизнь – другим бывает хуже

Не  жалуйся  на  жизнь  –  другим  бывает  хуже,
И  родником  им  кажется  твоя  большая  лужа,
И  гладкой  мостовой  им  кажется  дорога,
Которую  напрасно  называешь  ты  убогой.

Не  жалуйся  на  жизнь  –  не  все  живут,  как  Боги,
Да  и  у  них,  конечно  же,  проблем  бывает  много,
Желай!  Стремись!  Иди!  Но  не  скули,  что  сложно,
И  ты  тогда  поймешь,  что  в  этой  жизни  все  возможно!

27-12-2014  В.  Пригорницкий

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572350
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 06.04.2015

Ти до мене їдеш потягом

Ти  до  мене  їдеш  потягом
З  невідомої  землі,
Поміж  нами  стільки  протягів,
Що  і  дюни  б  намели,
Поміж  нами  стільки  рідного,
Що  сплітаються  думки,
Водночас  такого  різного,
Що  втекти  б,  а  нікуди.

Ти  до  мене  їдеш  потягом
Вже  не  день,  не  півтора,
Ти  роздумувала  протягом
Цього  часу,  що  за  гра,
Ніби  стільки  у  нас  спільного,
Що  не  треба  дзеркала,
Водночас  такого  вільного,
Що  було  б  куди  –  втекла!

16-07-2014  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570529
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2015

Байка про не те тату

Кохав  не  ту,  проте  набив  тату,
Хоч  відчував,  що  почував  не  серцем,
І  серед  правд  повівся  на  просту,
Та  не  мою  –  і  сталось  так  не  вперше.

Кохав,  як  міг,  та  довго  так  не  зміг,
Бо  вечорів  у  вечорах  не  вічних,
І  я  утік  –  тікав  без  задніх  ніг,
Але  ж  тату  навіки  –  в  тому  й  притча.

6-11-2014  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570528
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 30.03.2015

Байка про яйце

Зібралося  одне  яйце  поїхать  якось  у  райцентр.
Але  ж  ні  ніг,  ні  крил  нема,  одна  яєчна  голова!
Не  полетіть  і  не  піти,  яким  ти  боком  не  крути!
Спитало  в  матері  яйце,  як  у  райцентр  попасти  ще?  

Сказала  куриця  яйцю:  от  я  тебе  не  понесу,
Бо  ти  таке,  як  колобок,  візьму  на  крила,  а  ти  «чпок»!
Направо  потече  білок,  а  посередині  жовток,
І  закривавлене  лице  не  прикрашатиме  райцентр!

Гадало,  думало  про  це  три  тижні  куряче  яйце,
А  потім  раз,  і  от  сюрприз:  курча  з’явилося  на  світ.
І  вже  забуло,  що  воно,  яйцем-філософом  було,
І  інші  вже  потреби  є,  життя  потроху  пізнає.

Мораль  у  байці  цій  проста:  ти  не  зважай,  що  голова,
Подумай  краще  лишній  раз,  якщо  твої  слова  спішать,
Ти  обміркуй,  куди  піти,  чи  треба,  а,  чи  може,  ні!
І  слухай  старших,  бо  вони,  таким  яйцем,  як  ти,  були!  


13-02-2014  В.Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570261
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 29.03.2015

А що було? Було і все

А  що  було?  Було  і  все,
Було,  пройшло,  стекло,  минуло,
І  більше  в  грудях  не  пече,
І  майже  в  пам’яті  забулось.

А  як  було?  Та  якось  так,
Хіба  важливо,  як  погасло?
Негоже  вивертати  час,
Якщо  розтануло,  як  масло.

А  що  тепер?  А  як  завжди,
Прощай  комусь,  комусь  назустріч,
Тієї  самої  води,
Як  кажуть,  двічі  не  торкнутись…

А  буде  як?  А  буде  так,
Як  доля  вирішить,  напевне,
Якщо  серця  зійдуться  в  такт,
То  буде  нове  й  не  даремне.

1-06-2014  В.  Пригорницький  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568964
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2015

Заборонене щастя

Тиша.  Ти  дихаєш  сильно.  Сильніше
Давиш  на  спокій  осінньої  ночі.
Чуєш,  а  хто  з  нас  сьогодні  мудріший?
Той,  хто  байдужий,  чи  той,  хто  охочий?

Тиша.  Ти  тільки  не  плач,  я  все  чую.
Сльози  печуть  на  плечі  парафіном.
Ти  не  підеш,  не  втечеш,  я  відчую,
Я  заспокою  тебе,  як  дитину.

Тиша.  Ти  вільна  лежати  й  мовчати,
Думати  про  несерйозність  побачень,
Вільна  не  рухатись  далі  кімнати,
Іншу  свободу  тобі  не  пробачу.

Тиша.  Ти  маєш  боятися  рухів,
Атомних  і  електричних  потоків,
Не  відпускаю  тебе  на  поруки,
Бо  стережу  від  незважених  кроків.

Тиша.  Довірся  мені  неодмінно,
Сонячний  промінь  сюди  не  проникне,
Проміжок  часу  –  це  сон  безневинний,
А  без  годинника  швидше  ти  звикнеш.

Тиша.  Моє  заборонене  щастя
Темного  кольору,  сірого  вмісту.
Я  не  дозволю  тобі  його  вкрасти,
Ні  задушити,  ні  стерти,  ні  з’їсти!  

Тиша.  Гармонія  слів  безголосих,
Відчай  сліпого,  як  диво,  кохання!
Ніч,  ніби  осінь,  а  осінь  є  осінь,  
Падає  листя  зів’яле  останнє!

Тиша.  Замри.  У  долоні  -  долоня.
Поту  краплина  додолу  стікає,
Зморена  мокра  пригнічена  скроня
Скроню  мою,  як  вогнем,  обпікає.

Тиша.  Кохаю,  люблю,  як  інакше?
Віриш?  Що  віриш,  я  впевнений,  знаю.
Ти  обійми,  заборонене  щастя,  
Іншого  виходу  в  тебе  немає.

2009р.  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568963
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 24.03.2015

Пахнуть ружі, і тобі – сімнадцять

Пахнуть  ружі,  і  тобі  –  сімнадцять,
Розквітаєш,  як  вербова  віть!
З  першим  вітром  пригадаєш  вранці,
Хто  дарує  неосяжний  світ.

Свіжі  ружі  в  пурпуровій  вазі,
Зроблю  вигляд,  нібито  ще  сплю,
І  крізь  віки  бачитиму  –  важить
Як  для  тебе,  що  тебе  люблю!

28-02-2015  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568760
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2015

Межуйте не народи, а людей

Межуйте  не  народи,  а  людей,
Судіть  не  по  багатствах  –  по  ідеях,
Патрицій  –  ще  не  значить  фарисей,
Є  лицеміри  і  поміж  плебеїв.

13-03-2015  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568759
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.03.2015

Так важко дивитись в обличчя тим

Так  важко  дивитись  в  обличчя  тим,
Хто  звук  серед  ночі  включав,  як  грім!
Хто  мав  забагато  очей  і  рук,
І  серця  шалений  стук!

Так  важко  дивитися  на  портрет
І  з  чорною  стрічкою  тет-а-тет!
Хто  жовто-блакитну  надію  мав
І  в  землю  гарячу  впав!

Ти  мрієш,  цілуєш,  і  з  вуст  в  вуста
Слова  ллються  піснею,  в  них  весна,
А  хтось  вже  весну  свою  переклав,
Для  інших  її  віддав!

Так  легко  дивитись,  що  ти  живий,
І  тільки  зітхати,  що  хтось  німий,
Коли  ти  на  мові  своїй  звучиш,
Говориш,  а  не  мовчиш!

31-01-2014  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568446
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.03.2015

А хтось посіяв в нашу рідну землю

А  хтось  посіяв  в  нашу  рідну  землю
Патріотизм,  який  уже  зійшов.
Здавалось  їм,  що  поле  чорне,  темне,
І  вже  на  нім  не  визріє  ніщо.  

А  поле  враз  –  і  в  зелень  одяглося,
Куди  не  глянь,  а  всюди  є  ростки!
І  завтра  буде  спіле  тут  колосся,
І  їм  ніколи  поле  не  скосить!

19-05-2014  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568444
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 22.03.2015

Байка про москальське зачаття

Та  і  не  те,  щоб  все  не  до  вподоби,
Але  ж,  щось  є…  Мабуть,  іще  в  утробі,
Коли  сперматозоїд  цілить  влучно,
У  них  нема  зачаття,  просто  злучка.

Отак  виходять  дикі  ширпотреби
З  клеймом  москальським  в  Кісєльово-Геббельс,
І  виростають  мордою  в  корита,
І  цей  станок  ніяк  не  зупинити.

24-05-2014  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568186
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 21.03.2015

Байка про відокремлення

Сьогодні  відокремлюється  Крим,
Венеція  з  Італії  ось-ось  на  днях  виходить…
Сходжу,  мабуть,  на  кухню  щось  поїм,
А  то  ще  від’єднаються  від  мене  бутерброди…

16-03-2014  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568185
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 21.03.2015

Желаний и утех полна коробка

Желаний  и  утех  полна  коробка,
Размер  большой,  невиданно  велик!
Влекут  соблазны,  только  путь  короткий,
И  вряд  ли  кто  конца  ее  достиг.
 
28-01-2015  В.  Пригорницкий

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568013
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 20.03.2015

Венец Ариадны

В  ночной  поволоке  огней  мириады,
Там  есть  среди  них  и  Венец  Ариадны,
Тот  самый  Венец,  свитый  нежною  феей,  
Который  помог  в  грозной  битве  Тесею.  
Земная  красавица  стала  богиней,
Созвездие  яркое  в  небе  раскинув
На  вечные  лета  свободным  потоком,  
На  долгую  память,  науку  потомкам.  

І

В  прозрачных  раскатистых  шелковых  водах  
Виднеется  остров  в  лучах  небосвода,
И  тянутся  к  Небу  как  будто  бы  сходы.
Тот  остров  велик,  там  живут  полубоги.
Их  божеский  лик  то  в  крови,  то  во  взгляде,
То  в  ярком,  невиданном  раньше,  наряде.
Приятная  Небу  земная  их  участь,
Они  полулюди,  но  чем  они  лучше?
Живут  рядом  с  ними  довольно  спокойно
Обычные  люди,  купцы  да  герои,
Свидетели  войн,  театральные  мимы,
Развратны,  невинны,  но  все  нерушимы.  
Святая  земля  хранит  многие  тайны,
Намерено  созданных,  свитых  случайно,
Условных,  жестоких,  смешных  и  размытых,
А  остров  святые  отцы  зовут  Критом.

Всевидящим  Зевсом  на  остров  был  послан
Окрепнувший  отрок,  по  крови  отросток
По  имени  Минос.  Посланец  Олимпа
Спустился  на  землю,  держа  в  руках  скипетр.
На  площади  главной  собрал  он  народы
И  всем  показал  Зевса  дар  благородный.
Посланец  сказал  им:  «Мирские  критяне,
Я  царь  ваш,  послушные  островитяне!
Прекрасного  Зевса  прочту  я  законы,
Они  вам  теперь  и  табу,  и  каноны,
Написаны  Богом  в  священной  пещере,
О,  люди,  критяне,  хранители  веры!»

Так  сильное  Критское  царство  возникло,
И  Минос  стал  грозным  царем  и  великим,  
Поднялась  столица,  запахла,  как  лето,
И  имя  ей  Кносс,  город  солнца  и  света.
Он  славен  дворцами  –  любил  Минос  строить,
Взводить  к  поднебесьям  театры,  покои.
В  одном  из  дворцов  неземной  повелитель
Жил  сам  и  лелеял  святую  обитель.
Основой  ее  двор  был  прямоугольный,
От  севера  к  югу  стояли  колонны
Из  мрамора  белого  зодчими  свиты,
Держали  спокойствие  целого  Крита.
Парадные  длинные  ровные  залы,
Украшены  фресками  стены,  пиалы,
Те  росписи  были  сюжетно  богаты:
Вот  снизу  злодеи  и  воры  распяты;
Вот  нимфы  играют  и  дразнят  сатиров;
Соседствует  с  ними  царица  в  сапфирах;
А  рядом  вельможи  пьют  вина,  снедают,
С  придворными  дамами  мило  болтают;
А  вот  в  человеческий  рост  и  фигуры,
Покорно  стоящие  у  аркатуры,
Вассалы  дары  преподносят  критянам;
А  вот  урожай  собирают  селяне;
Народу  толпа  на  речной  переправе;
Цветущие  лилии,  лотосы,  травы  –
Все  то,  что  вокруг  мастера  созерцали,  
На  фресках  талантливо  изображали.  
Шикарно  смотрелись  огромные  вазы,
Сосуды  и  чаши,  поставлены  наземь.
Чарует  их  дивный  игривый  орнамент,
Как  будто  бы  манит  к  себе  он  руками,
Как  к  важной  персоне  спешат  сателлиты,
Плетутся  по  вазам  зеленые  нити.
В  дворце  было  много  жилых  узких  комнат,
Кладовок  зерна,  погребов  хладных,  темных,  
Священных  помостов  и  точек  укромных
И  спален  красивых  для  лучших  придворных.
Мужи  величаво  дворцом  тем  бродили,
А  дети  безудержно  в  играх  носились,
Дворец  был  на  зависть  Афинам  и  Риму,  
Таким  его  создал  суровый  царь  Минос.

ІІ

На  дивной  лужайке  смеялись,  кружились
Красивые  девушки  с  кожею  лилий,
Росой  умывались,  в  дожде  они  мокли,  
Плескались  в  ручьях  освежающих  теплых.
Была  среди  них  и  красавица  юга,
Уже  не  дитя,  но  еще  не  супруга,
Приветная  дева  со  взглядом  чудесным,
С  чертами  лица,  словно  ангел  небесный,
С  походкою  легкою,  станом  принцессы,
Разумна,  улыбчивая,  интересна.                                  

Когда  появилась  у  Миноса  дочка,
Назвал  Ариадной  он  тот  лепесточек,
Взрослея,  румянцем  бутон  наливался,
Как  по  утру  роза,  сильней  раскрывался.  
Ее  поливали  дожди  проливные,
Ее  обдували  ветра  молодые,
И  солнце  питало  ее  своей  лаской,
Взошла  эта  роза  свободной,  прекрасной.
Была  Ариадна  любимицей  Крита:
Не  строгая,  добрая,  сердцем  открыта,
Играла  с  детьми,  уважала  служанок,
Ее  непосредственность  и  беспристрастность
Была  притягательной  чудною  силой.
Взаимно  народ  Ариадна  любила.  

Подружки  вернулись  в  дворец  на  закате
В  подмоченных  липких  бесформенных  платьях,
За  руки  держались,  а  с  локонов  длинных
Катились,  как  слезы  младенцев  невинных,
Прозрачные  росы  и  падали  на  пол.
И  кошки  роняли  в  те  лужицы  лапы,
Цепляли  одежд  серебристые  шлейфы
И  до  невозможности  пестрые  ленты.
Танцоры  пластичные,  только  увидев
Невест,  закружились  в  изгибах  завидных.
По  залу  запахло  мелодией  флейты  –
Та  будто  просила:  «Жалейте,  жалейте
Меня,  мои  добрые  люди!  Когда-то
Была  я  Афиною  дерзко  проклята
За  то,  что  я  старость  ее  разбудила.
Сама  создала  меня  -  тут  же  убила!  
Но  слышите,  песня  любовью  объята!
Я  перед  Афиною  не  виновата!»
Любили  в  дворе  ее  плач  оголенный,
Тревожный,  чуть  тягостный,  искренний,  томный.
Музыки  придворные  ладные  звуки
Пускали  к  подружкам.  И  нотные  руки
Качали  дворец  тот  в  колыбели  райской,
Казалось  все  действие  сладкою  сказкой.

ІІІ

Все  чаще  молвою  дворец  наполнялся:
Готовы  встречать  семерых  иностранцев,
Ребят  молодых  из  Афин  покоренных,
Что  жертвами  в  пасти  погибнут  бездонной
Быка  Минотавра  –  лютейшего  зверя,
Который  был  заперт  за  многие  двери
В  запутанном  сложном  большом  лабиринте,
Как  долгие  сходы  с  вершины  Олимпа.  
И  чья  в  том  вина?  А  вина  тут  двояка,
История,  клейким  покрытая  мраком.
Об  этом  легенды  дворцом  расползались,
Придворные  тихо  об  этом  шептались,
А  среди  народа  слагались  баллады.
Судачили,  вроде  бы  мать  Ариадны,
Сама  Пасифая  какое-то  время
В  почтении  не  преклоняла  колени,
Ничем  не  одаривала  Афродиту  –  
За  что  рассердилась  богиня.  И  к  Криту
Послала  проклятие:  похоть  царица
Должна  испытать  не  к  какой-нибудь  жрице  –
К  быку  Марафонскому,  тому  злодею,
Который  у  Фив  растерзал  Андрогея,
Любимого  сына  скупой  Пасифаи,
Отправив  его  на  околицы  рая.

Царица  терзалась  в  желании  сильно.  
О,  как  изощренно  быка  соблазнила!
Дружила  она  с  безотказным  Дедалом,
Умелец,  он  был  уважаем  немало.
Дворец  сотворил  полубогам  он  царский,
Ваял  он  скульптуры  критянок  прекрасных
И,  чтобы  помочь  Пасифае,  придумал
Корову  из  дерева,  вшитую  в  шкуру.
Внутри  у  коровы  пустоты  он  сделал.
Вот  так  обольстить  Пасифая  сумела
Быка  Марафонского;  снова  и  снова  
Под  видом  гуляющей  в  поле  коровы
Его  соблазняла,  мечтая  о  сыне,
Как  бык  вездесущий,  огромном  и  сильном;
И  сын,  Минотавр,  появился  на  Крите,
При  помощи  чар  молодой  Афродиты.  

А  может,  вина  была  Миноса  в  этом?
Один  за  другим  свет  увидели  дети
Любви  угасавшей  царя  и  царицы,
Угрюмее,  злей  становились  их  лица.
Познал  много  женщин  других  гордый  Минос,
Страдала  жена,  плача  невыносимо,
Не  верила  больше  она  Афродите,
Афине  не  верила  –  сердце  разбито!
Тоска  душу  мучила  ей  постоянно,  
Как  остров  терзает  прибой  океана.
Куда  же  с  годами  любовь  ускользает?
Ответ  на  вопрос  даже  боги  не  знают…

IV

Камнями  украшенная  колесница
Летела,  как  по  небу  яркая  птица  –  
То  ехал  встречать  свою  дань  грозный  Минос
На  берег  песчаный...  Уж  солнце  садилось,
Как  гордо  вползал  во  владения  Крита
Корабль  одинокий,  дарами  набитый.
Явился  как  лучший  павлин,  как  владыка,
Как  будто  не  пленников  вез,  а  пиитов.
Окинул  богатые  палубы  Минос:
«Неужто  взывают  Афины  на  милость?
Не  будет  такого!  За  смерть  Андрогея
Скормлю  до  рассвета  я  юношей  зверю!
Два  раза  питал  молодыми  телами
Быка  Минотавра,  чтоб  ладил  он  с  нами
И  третий  раз  снова  прекрасные  жертвы
Один  за  другим  повстречаются  с  смертью.
Склоненные  мной  на  колени  Афины
Не  так  уж  бедны  и  не  так  уж  невинны!
За  юного  сына,  любимого  сына,
Пускай  искупают  вину!»  -  мыслил  Минос.

Корабль  швартовался  в  восточную  гавань,
Сошел  с  него  принц  в  золотистой  оправе:
Красивый,  высокий,  под  стать  кипарису,
Пурпурною  нитью  хламис  его  вышит.
И  брови  его  –  полумесяцы  в  небе,
И  словно  колосья,  наполнены  хлебом,
Густы  его  волосы.  Взором  бесстрашным
Окинул  он  берег  в  тумане  неясном.  

Чуть  выше  по  берегу,  возле  дороги,
Стоял  критский  царь,  как  хозяин  в  пороге:
«Веди  своих  пленных  в  оковах  и  кольцах,
Ты  смертный  простой,  хоть  и  принцем  зовешься!»
На  что  отвечал  ему  принц  благородно:
«На  Аттике  люди  хотят  быть  свободны.
Не  будут  давать  тебе  больше  Афины    
Парней  на  съедение  бычьему  сыну.
Убить  Минотавра  сюда  я  приехал,
И  ты,  царь  критян,  мне  совсем  не  помеха.
Зачем  убивать  несозревшие  души?
Покончить  с  чудовищем  было  бы  лучше.
Я  справлюсь!  Меня  называют  Тесеем,
Я  сын  Посейдона,  не  сын  я  Эгея!»
«Тесей,  ты  не  сможешь  убить  Минотавра!
Не  встретят  тебя  наши  свежие  лавры,
Не  бросят  к  ногам  тебе  крокусы  девы  –
Навеки  в  зверином  останешься  чреве!
Лишь  божьи  потомки  могли  бы  сразится,
Но  нету  героя,  мы  с  этим  смирились.
И  как  ты  на  грех  тяжелейший  решился?
Ты,  видимо,  Зевсу  давно  не  молился!
Назвать  себя  сыном  владыки  морского  -
Я  раньше  кощунства  не  видел  такого!»  
«Я  божий  сын,  веришь  ты  мне  иль  не  веришь!
Открой  к  Минотавру  ты  предо  мной  двери!»
Но  Минос  в  ответ  промолчал  да  скривился,
И  к  черному  небу  взвел  руки,  взмолился:
«Отец  мой!  Хранитель  ты  Критского  царства!
Раскидай  по  небу  шальные  богатства,  
Пусти  сорок  молний  над  морем  и  лесом!
Пусть  принц  убедится,  что  может  сын  Зевса!»

Эгейское  море,  что  черным  казалось,
Вдруг  все  погрузилось  в  глубокую  ярость,  
Влекла  она  тьму  за  собой,  как  магнитом,  
Казалось,  что  смерть  расползалась  над  Критом.
Такой  черноты  моряки  не  видали,
Попрятались  в  трюмы,  друг  к  другу  прижались.
И  невесть  откуда  в  округу  спустилась
С  небес  разъяренная,  мощная  сила,
Скрутила  в  пучки  водяные  потоки,
Метнула  по  волнам  далёко-далёко  –
Как  будто  шары  покатились  по  морю
В  ломающем  слух  бесконечном  миноре!
И  вдруг  озарилась  бескрайняя  темень,
Восток  осветился,  и  запад,  и  север,
И  с  неба  посыпались  молнии  разом  –
Все  сорок  просимых  ударили  сразу!

«Ну  что  ж,  Посейдонов  потомок,  теперь  я
Увидеть  хочу  твои  божии  перья!  
Взлети  же  в  геенну,  к  отцу  –  Посейдону,  
Пускай  он  поможет  тебе,  дорогому!
И  если  докажешь  свои  мне  тирады,
Пущу  я  на  битву  тебя  к  Минотавру,
Оставлю  в  покое  Афины  навеки,
Когда  ты  чудовищу  вырежешь  веки!
Но  если  соврал  ты,  юнец  несмышленый,  
Гореть  целой  Греции  в  гневе  бездонном,
Накажет  вас  Зевс,  покарает  вас  Гера
За  лживое  пренебрежение  верой!  
Я  брошу  в  морские  низы  царский  перстень!  
Давай,  удиви  же  ты  Миноса,  Зевса
И  всех  афинян,  что  от  страха  трясутся
В  твоем  корабле  от  случайного  буйства!»
Сказал  Минос  –  сделал.  И  перстень  в  морское
Пространство  он  бросил  своею  рукою.    

Не  дрогнул  Тесей  перед  Миносом  вовсе,
Не  подал  сомнений,  не  задал  вопросов,
Он  бросился  с  берега  в  воду  спокойно,
Взметнулись  высоко  соленые  волны,
Покрыла  морская  пучина  всецело
Прекрасное  юное  нежное  тело.
Подводные  ставни  красавцу  открыты  –
Дельфины  домчали  Тесея  в  обитель
К  отцу.  Посейдон  его  ласково  обнял,
За  стол  усадил  он  Тесея  подводный,
И  в  длинном  душевном  они  разговоре
Друг  с  другом  делились  и  счастьем,  и  горем.
Но  время  текло,  пришел  час  расставаться,
Помог  Посейдон  на  дельфинах  подняться
На  берег  прекрасному  принцу.  И  перстень
В  руке  озарялся  божественным  блеском.
Сдержал  обещание  грозный  царь  Крита:
К  дворцу  пригласил  он  Тесея  и  свиту.

V  

Восточные  своды  великого  храма
Покрылись  с  утра  пеленой  фимиама.  
Готовятся  к  празднику  островитяне,
Приносят  дары  с  урожайной  поляны:
Колосья  пшеницы,  сплетенные  в  косы,
Букеты  из  стеблей  овса,  ржи  и  проса.
Деметра  щедра  в  этот  раз,  плодовита,
Несут  ей  весь  день  с  благодарностью  жито.
Гласил  тут  закон,  что  дороже  был  грошей:
«Чем  больше  отдашь  ты  –  тем  больше  попросишь».

К  полудню  собрался  народ  на  агоре,
Гудит,  словно  улей,  толпа  в  разговоре,
Должны  появится  на  площади  этой
И  царь,  и  царица,  и  царские  дети!
И  сотню  быков  принесут  они  в  жертву
Верховным  богам,  в  том  числе  и  Деметре,
Рабы  сложат  их  к  алтарю  в  форме  ромба  –
Начнется  торжественная  гекатомба.  

И  верно,  чуть  время  прошло,  появились
У  божьего  храма  великий  царь  Минос
С  Тесеем  на  царской  большой  колеснице,
Затем  Пасифая  в  другой  колеснице,
С  детьми  –  Главком,  Федрою  и  Ариадной.
За  ними  тянулась  вся  знать,  как  лианы:
Вельможи  в  солидных  свободных  нарядах,
Прелестные  дивы  богемного  сада.  
Для  женщин  торжественные  поклоненья
Давали  возможность  сверкнуть  украшеньем;
Камнями  вручную  обделанный  пеплос
Усыпан  обильно  серебряным  пеплом;
Кто  синий  носил,  улыбаясь  игриво,
Другая  –  как  налита  соком  олива,
А  третья  повсюду  расшила  цветами  –
Тюльпаны  порхали  ее  рукавами.
И  пояс  на  женщинах,  как  ожерелье,
Сверкал  в  халцедонах  пьяняще-похмельных
Старейшины  в  гиматионах  свободных
Да  в  ризах  неярких  льняных  удлиненных,
Кто  был  помоложе  иль  в  ступени  ниже  –  
В  хитонах  ступали  коротких  чуть  рыжих.
Но  царь  был  особо  одет.  Его  фарос
Блестел,  весь  усыпан  камнями,  янтарный,
На  солнце  пестрели  рубины  чудесно,
Сверкали  жемчужные  броши  и  перстни,
Корона,  как  нимб  поднебесный,  сияла,
Обделана  золотом  лучшим  оправа.
Приветно  критяне  к  земле  приклонялись  –  
Царя  и  царицу  они  почитали.

Огромное  солнце  палило  с  зенита,
И  у  алтаря  вся  придворная  свита  
Свой  путь  прекратила.  И  взором  просящим
На  Миноса  глянула.  Знак  «начинайте»  
Царь  подал,  махнув  позволительно  кистью.  
К  жрецам  подтянули  быков  тучных,  чистых.
Животные  эти  почти  безупречны  –  
Они  наделялись  особою  честью
Быть  добрым  богам  принесенными  в  жертву,
Для  них  это  было  рожденьем  –  не  смертью.
Священное  действие  лишь  начиналось:
Жрецы  в  белых  ризах  ладони  макали  
В  соленую  воду  из  мраморных  свищей,
При  этом  душа  становилась  их  чище.

Над  площадью  Кносса  у  первого  храма  
Висело  молчание  легче  от  грамма  –  
Лишь  легкие  звуки  чарующей  флейты
Его  разрезали  в  каких-то  моментах
Да  крики  животных,  терзаемых  в  муках,
Один  за  другим  попадавших  под  руки  
Жрецов.  Бесконечно  молились  критяне  –
Как  будто  они  единились  с  богами.
Священный  огонь  развели  у  помоста,
На  нем  обжигали  животные  кости.  
Часть  туши  жрецам  по  обычаю  клали,
А  большую  часть  на  столы  накрывали.  

К  закату  обряды  жертвоприношенья
Закончились.  Минос  склонился  коленом
Пред  храмом  и  трижды  еще  поклонился,
К  народу  затем  божий  сын  обратился:
«Вчера  на  закате  своими  глазами
Я  диво  увидел.  Поэтому  с  нами
Сегодня  мой  друг,  принц  Афин  наших  рабских
Тесей,  Посейдона  он  отрок  прекрасный!
Когда  солнце  смерит  два  дня  и  три  ночи,
Мы  будем  молиться  за  юношу  очень.
Отчаянно  будет  сражаться  он  в  битве
С  самим  Минотавром  в  его  лабиринте!
И  если  повергнет  Тесей  Минотавра,
Подарим  свободу  мы  Аттике  в  лаврах!»  
Толпа  завопила  приветственным  воплем,
Тесей  поднял  руки  на  знак  доброй  воли
И  площадь  осыпал  красивою  речью.

Тем  временем  ночь  опускалась  на  плечи.  

VI  

Вся  критская  знать  во  дворце  пировала.  
Вот  тут,  за  столом,  взоры  и  повстречались
Афинского  принца  и  юной  царевны,
Пронзили  сердца  их  Амуровы  стрелы.
Смотрели  тайком  друг  на  друга  несмело:
Тесей  бросит  пристально  взгляд  то  и  дело,
Поймает  его  Ариадна  –  смутится,
Уж  так  приглянулась  фигура  ей  принца.  
Когда  и  мужи,  и  довольные  дивы
Вином  были  пьяны,  скучны,  неучтивы,
Привстал  юный  принц,  Ариадне  моргая,
Та  вышла  за  ним,  осторожно  ступая.

На  дальнем  балконе  виднелись  две  тени.
Их  стати  –  пример  для  других  поколений,
Фигура  к  фигуре  достойно  смотрелись,
Как  две  одинаковые  коростели.
Держалась  принцесса  рукой  за  перила.
Смотрела  Тесею  в  глаза.  Полюбила.
От  первого  взгляда.  По  первому  слову.
Отдать  за  любовь  была  дева  готова
Полцарства,  полжизни,  полнеба…  Хмелея,  
Мечтала  навеки  женой  быть  Тесея.
Тесей  это  понял,  он  сам  загорелся,
Возвышенным  чувством  окуталось  сердце.
Ему  Ариадна  напомнила  крокус
Какой-то  ранимый,  почти  одинокий.
На  небе  луна  непонятно  брезглива
Смотрела  на  пару  совсем  неучтиво,
Скакала  от  тучи  до  тучи  лошадкой,
Играла  с  рожденною  парою  в  прятки.
Влюбленным  луна  была  неинтересна,
Цвело  по-весеннему  девичье  сердце,
Уста  целовала  любимого  принца,
Как  будто  уже  собиралась  проститься,
Ей  принц  отвечал  неземным  поцелуем,
В  объятиях  девушку  сжав  молодую.
В  ближайшую  спальню  в  порыве  желанном
Влекла  завороженная  Ариадна  
Тесея.  И  в  простыни  пала,  как  в  травы,
Срывая  с  него  диадему  в  оправе.
Луна  за  окном  очарованно  блекла,
Когда  раскрывала  царевна  свой  пеплос.  
В  горячей  истоме  часы  коротали
Две  разных  души  в  лебедином  астрале,
Глубокое  счастье  пришло  к  Ариадне
В  границах  украшенной  золотом  спальни.
Раздутая  легкость  в  Тесее  плескалась,
Душа  к  юной  деве  сильней  прикипала,
Под  утро  герой  предложил  Ариадне
Горячую  страсть  укрыть  временно  тайной.

VII


Продолжился  праздник  спортивной  игрою,
Весь  день  на  арене  сражались  герои:
Как  львы,  меж  собою  боролись  атлеты,
От  мощных  ударов  на  дамах  браслеты
Рвались  то  и  дело  и  сыпались  наземь
Булавки  сребристые,  мелкие  стразы;
Другие  выносливость  мерили  тела  –    
Часами  под  зорким  судейским  прицелом
Бежали.  Один  за  другим  выпадали
С  забега  спортсмены,  дымя  от  сандалий;
Метали  на  дальность  точеные  копья  –
Они,  как  нежданные  снежные  хлопья,
Вонзались  в  траву  на  широком  довольно,
Но  ровно  размеченном  глинистом  поле.
Вся  критская  знать  из  торжественных  ложей
Смотрела,  как  кто  атлетически  сложен,
И  кто  чемпион,  и  в  каких  состязаньях,
Кто  будет  одобрен  особым  вниманьем.  
Спортивные  игры  устроил  царь  Минос
В  почет  Андрогея,  погибшего  сына,
И  лучшему  парню  вручить  собирался
Ни  много,  ни  мало  –    часть  золота  царства.

Сосед  Ариадны  по  правую  руку
Был  младшим  царевичем,  братом  ей,  другом
По  имени  Главк.  Он,  воскресший  когда-то
С  эфира  на  стыке  эдема  и  ада,
Имел  неземное  почти  дарованье  –  
Предчувствия  дар  или  дар  прорицанья.
По-разному  звал  ту  способность  оракул,
Заглянувший  глазом  в  загробные  врата.  

Однажды,  в  семь  лет,  Главк  гонялся  за  мышью.
В  одном  из  домов  с  деревянною  крышей
Он  бегал  по  верху  и  та  провалилась.
Внизу  бочка  с  медом  успешно  бродила,
Упал  в  нее  Главк.  Захлебнулся  парнишка.
Искал  его  долго  царь  Крита,  молился.
На  что  Аполлон,  бог,  знаменьем  ответил:
От  севера  к  югу  метнул  он  комету.
В  течении  часа  нашли  слуги  парня,
Но  лишь  увеличилась  царская  рана.
И  грек  Полиид,  предсказатель  из  свиты,
Сказал  о  знамении  ярко  пролитом:
«Вернуть  можно  Главка  на  землю  обратно».
«Но  как  это  сделать?  Вполне  вероятно,
Что  ты  и  подыщешь  живучую  силу!»  -
Ответил  царь  Крита.  И  запер  в  могиле
С  мальчишкою  разом  сутулого  грека,
Быть  может,  на  час,  а,  возможно,  навеки…

Заметил  оракул:  в  могиле  с  ним  рядом
Лежала  змея  в  остывавшем  наряде,
Другая  змея  приползла  к  первой  ближе
И  к  телу  прижалась  с  травою  чуть  рыжей.
Бездыханный  гад  шевельнулся  и  ожил!
«Какое  же  диво!  Трава  здесь  поможет!»  -  
Вскричал  Полиид,  приложив  этот  стебель
К  остывшим  устам.  Неизвестное  зелье
Мальчишку  спасло.  И  не  лишь  воскресило,
Но  новой,  невиданной  ранее,  силой
Царевича  вскоре  насытило  разум:
Он  стал  предсказательные  сеять  фразы.  
Помог  Полиид  прорицать  без  сомненья  –  
Своим  поделился  с  ребенком  уменьем.

«Сестра  Ариадна,  любимая  дева,  -  
Главк  начал  шептать  ей  на  ухо  распевом  
(В  шумихе  и  криках  слова  его  гнулись,
Доступны  лишь  были  соседней  фигуре),
Я  знаю,  вчера  породнилась  ты  с  принцем,
Готова  быть  с  ним  и  в  дворце,  и  в  темнице.
Дерзай,  Ариадна!  Взлетит  твое  имя
Подобно  правителям  Трои  и  Рима!
С  Тесеем  мы  станем  огромной  семьею,
И  ты  помоги  ему  в  будущем  бое.
Глупец  в  отношениях  он,  но  порою
На  свете  не  сыщешь  подобных  героев».  
Взглянула  на  Главка  любя  Ариадна:
«О,  братец,  родимый,  ты  силы  придал  мне!
Я  буду  в  Афинах  Тесея  женою!»
Ответил  ей  Главк:  «Будет  счастье  иное».

VIII  

Закат  к  горе  Дикте  спешил  на  ладони.
Стояла  она  в  золотом  балахоне,
Как  будто  прижавшись  плечом  к  поднебесью,
Вся  в  темно-зеленых  еловых  подвесках.
Вечернее  зарево  грело  ей  темя
И  мазало  сверху  сверкающим  кремом,
От  каменных  щек  отражались  в  граните
И  в  ночь  уходили  светильные  нити.

Пир  в  самом  разгаре  оставила  тайно
И  двинулась  в  путь  на  коне  Ариадна.
Спешила  она  попросить  за  Тесея
У  первой  богини  богов,  старой  Реи.
Царевна  верховною  жрицею  Реи
Считалась  на  Крите.  Хранить  и  лелеять
Учил  Ариадну  когда-то  царь  Минос
Все  то,  что  к  богине  богов  относилось.

У  Дикты,  в  подножии,  просто  у  лона,
Куда  мог  попасть  только  лишь  посвященный,
Коня  привязала  к  каштану  принцесса,
Кругом  оглянулась  –  нахмуренный  лес  то.
Зажгла  дева  слабый,  чуть  дышащий  факел,
Объятая  трепетом  легкого  страха,
Грунтовою  слизкой  тропинкой  спустилась
В  пещеру,  укрытую  листьями  пыли.
Холодная  дрожь  покрывала  все  тело,
Но  остановиться  царевна  не  смела  –  
Искала  то  место,  где  Рея  рожала
Великого  Зевса  и  где  воспитала.  

Муж  Реи,  по  имени  Кронос,  боялся
Ребенком  своим  быть  повергнутым  с  власти,
Поэтому  бог  поедал  всех  малюток  
Родившихся,  но  не  проживших  и  суток.
А  Рея  хотела  быть  матерью  все  же:
Придумала  трюк,  чтобы  не  уничтожен
Был  Зевс.  Затянув  дом  хмельным  фимиамом,
Дала  поглотить  она  Кроносу  камень.
Когда  о  подмене  проведал,  искал  он
Повсюду  младенца:  обнюхивал  скалы,
Деревья  ломал,  изменял  русла  речек.
А  час  безвозвратен  и  так  скоротечен!
Когда  юный  Зевс  стал  уверенным,  стройным,
Затеял  с  отцом  настоящую  бойню.
И  сын  победил,  смерив  Кроносу  Тартар  –
Широкую  бездну  под  адовым  царством.

Найдя  нужный  угол,  принцесса  вздохнула,
К  стене  правой  кистью  она  прикоснулась
И  замерла  тихо.  Опять  зашептала  –  
Священное  таинство  ей  открывалось.
Молилась  царевна  неистово  долго,
Просила  и  солнце,  и  ветер,  и  волны
Тесею  помочь  в  грозной  будущей  битве
И  ждала  ответа  от  Реи  в  молитве.
Принцесса  как  будто  бы  слышала  голос,
Пугающей  повести  тощий  осколок,
Катился  он  эхом  и  падал  на  плечи:  
«Гефест-фест,  клубок-бок-бок,  Миноса  меч-меч…»
Принцесса  очнулась  -  а  разве  уснула?  
Пещеру  покинув,  коня  развернула,
Помчалась  в  дворец,  хоть  в  ушах  все  звенело,  -  
Пускай!  Поняла  Ариадна,  что  делать.  

IX

Тем  временем  пьяный  Тесей  веселился,
У  ног  его  пламень  из  бабочек  вился
Красивых  и  юных,  зеленых  и  свежих,
И  к  каждой  он  был  и  улыбчив,  и  нежен.
И  воины  рядом  его  отдыхали,
Кругом  мотыльки  бесконечно  порхали,
Им  в  кубки  вина  подливали,  смеялись,
Глаза  янтарем  неостывшим  сверкали.

В  компанию  девушек,  словно  пантера,
Неспешно  ступая,  протиснулась  Федра.
Роскошный  ее  аромат  сладко  таял
На  всех  отдыхавших  в  танцующей  зале.
Тесей  обратился  к  принцессе  с  насмешкой:
«Красавица,  сядь  ко  мне  ближе,  утешь-ка!»
На  что  ему  Федра  ответила  рьяно:
«Тесей,  я  принцесса,  а  ты,  видно,  пьяный.
Вино  ослепило  твой  разум  героя.
О,  как  же  глупы  афиняне  порою!»
Царевна,  вздохнувши,  добавила:  «Скучно»,
Со  свитой  своей  удаляясь  беззвучно.  

Запали  и  запах,  и  внешность  Тесею.
Слегка  отрезвев,  попросил  он  развеять
Одну  из  служанок  сердечную  серу,
И  та  указала  на  комнаты  Федры.  
Вошел  он  несмело  в  чужие  покои,
Хоть  был  и  отважный,  уверенный  воин.
Запомнив  чарующий  смак  фимиама,
Тесей  направлялся  по  запаху  прямо.
И,  правда,  увидел  в  одном  коридоре
Скучавшую  Федру  в  каком-то  миноре.
Окликнул  ее,  подойдя  к  ней  поближе.  
Но  дева  сочла,  что  поступок  бесстыжий:
«Осмелился,  принц,  ты  ворваться  в  обитель?
Не  знаю  кто  ты:  человек,  небожитель,
Зачем  ты,  герой  под  вопросом,  явился?
Сначала  убил  бы  –  потом  веселился!
О,  как  не  люблю  гонорливых  героев,
Что  рвутся  бестактно  в  чужие  покои!»
«Твой  образ,  дочь  Миноса,  чистый  и  светлый!  
Не  знал  я  харизмы  твоей,  не  заметил!
Пленен  красотою  твоею  навечно,
Поэтому  я  и  решился  на  встречу!»
«Спросил  бы  меня  –  а  хочу  ль  я  свиданий?
Пустые  слова  твои,  принц-афинянин!
Тебе  хорошо  от  вина  –  это  ясно,
Вино  наше  хвалят,  видать,  не  напрасно!»
«Царевна  моя,  я  сегодня  увидел
Тебя  очень  близко  –  теперь  ты  мой  идол,
Толпой  суетливой  и  пафосом  Крита
Я  был  очарован.  Теперь  я  разбитый».
«Прости  меня,  принц,  но  нельзя  нам  общаться,
Я  вольная  ветка  другого  пространства.
Ты  гордый  орел,  но  полет  у  нас  разный,
Тем  более  видела  я  Ариадну.
Сестра  моя  глаз  от  тебя  не  отводит,
Мне  кажется,  что-то  у  вас  происходит».
«Я  сердце  свое  только  слушаю,  Федра,
Оно  без  тебя  все  покроется  цедрой,
И  бой  с  Минотавром  мне  будет  не  нужен,
Коль  перед  тобой  не  предстану  я  мужем!»
Ногою  ударив  о  мраморный  настил,
Тесей  повернул  и  исчез  восвояси.
 
Закрылся  Тесей  в  своей  спальне  на  сутки.
Всю  ночь  он  не  спал  и  уснул  только  утром.

X  

Тесей  третий  вечер  заканчивал  в  Кноссе.
За  ужином  задал  он  пару  вопросов
Дедалу  о  схеме  того  лабиринта.
Ответил  умелец:  «На  севере  Крита
Построено  здание  с  сотнею  сводов,
Опасных  ловушек,  дворов,  переходов.
В  нем  тысяча  комнат,  широкие  залы,
Там  сотни  критян  при  постройке  пропали.
И  где  Минотавр,  мне  сказать  трудно  очень,
Он  в  камерах  заперт  был  темною  ночью,
Но  веер  из  хитросплетенных  участков
Такой,  что  я  помню  их  только  отчасти.
Внутри  лабиринта  темно,  очень  сыро,
Там  нет  потолков,  только  черные  дыры,
Хоть  стены  высокие  небом  накрыты,
Не  видно  ни  звезд,  ни  луны  в  лабиринте».
«Дедал,  если  б  ты  был  сейчас  в  этом  месте?»  -
Спросил  его  принц.    «О,  Тесей,  неизвестно.
Скорее  попал  бы,  усохнув,  на  Небо,
Убить  Минотавра  –  всего  лишь  полдела.
Ведь  сооружение  так  хитро  свито,
Что,  будучи  в  нем,  тяжело  найти  выход».
Тесей  поклонился  умельцу  и  вышел.
Он  был  озадачен  сильней,  чем  обычно.

Направился  принц  отдыхать  к  себе  в  спальню,
Войдя  в  нее,  он  увидал  Ариадну.
У  зеркала  грустная  дева  стояла,
Ослабленным  голосом  принцу  сказала:
«Любимый,  тебя  я  не  видела  сутки.
О,  как  тяжелы  мне  теперь  промежутки
Меж  нашими  встречами.  Как  я  скучаю.
Тесей…  Мне  не  кажется…  Ты  опечален!»

Смотрела  царевна  внимательно  очень.
О,  как  же  ей  дороги  карие  очи!
Она  любовалась  Тесеем,  как  летом,
Как  морем  любуется  ласковый  ветер.
Тесей  даже  с  грустным  своим  настроеньем
Был  сказкой  принцессе,  быть  может,  последней.
Широкие  плечи  и  крепкие  руки,
О,  как  же  хотела  в  объятиях  скуку
Его  разогнать.  Взять  ладони  большие,
Дышать  нежно  в  них,  как  в  цветы  полевые,
Коснуться  устами  губ  спелых,  как  вишни,
И  чувствовать  ими,  как  принц  ровно  дышит.
Но  горечь  Тесея  была  очень  сильной,
Смотрела  принцесса  и  знала,  что  милый
Волнуется  очень  –  не  просто  усталый,
Весь  мыслями  там,  в  лабиринте  Дедала.

«Я  знаю,  любимый,  печали  причину,
Позволь  мне  стереть  ее,  хоть  половину!
Тебе  принесла  я  две  вещи  сегодня:
Волшебный  клубок,  пусть  он  с  виду  негодный,
И  меч  царя  Миноса,  тоже  особый.
Он  в  пять  раз  сильнее  других.  Ты  попробуй
Срубить  вон  ту  чашу  –  она  разлетится  
На  сотни  кусков,  просто  испепелится!
И  нитку  клубка  привяжи  завтра  к  входу,
Убив  Минотавра,  потом  на  свободу
Ты  выйдешь  по  нити,  шелка  ее  прочны.
Затем  мы  покинем  Крит,  первой  же  ночью!
Узнает  отец  мой,  что  меч  я  украла  –  
Меня  он  накажет,  считай,  я  пропала!»

Опробовав  меч,  принц  восторженно  крикнул:  
«Принцесса,  да  ты  дала  шанс  мне  великий!
А  как  же  достался  клубок  Ариадне?»
«Построив  то  пекло,  дал  нити  Дедал  мне.
Еще,  мой  единственный:  как  Минотавра  
Почуять  в  запутанном  здании  завтра
Особые  желтые  звезды  подскажут-
К  быку  тебе  путь,  осветляя,  укажут».  

XI  

Наутро  Тесей  со  своей  верной  свитой
Избрал  направление  к  северу  Крита.
Какой  же  чудесный  был  остров  в  рассвете,
Его  на  все  стороны  красило  лето.
Багряные  пальцы  держали  утесы,
Свисавшие  прописью  над  морским  плесом,
Беззвучные  волны  почти  не  катились,
Дремали  в  спокойном  течении,  в  штиле.

Тесей  ехал  медленно,  думая  вовсе
Не  о  предстоящем  сражении.  В  Кноссе
Остались  его  несозревшие  мысли.
Под  длинным,  расшитым  камнями  хламисом
Просторное  сердце  сочилось  любовью,
Как  воин  в  агонии  давится  кровью.
Обеих  царевен  был  лик  ему  важен,
Но  разве  возможно  любить  двоих  сразу?
Свободная,  дикая,  с  грацией  лани,
С  глазами  сверкающими  Ариадна.
Ее  взор,  как  море  по  левую  руку,
Наводит  на  сердце  огромные  муки.
Волос  водопад  к  бедрам  радужно  льется,
Как  налитые  виноградные  гроздья,
И  кожа  чиста  белокурой  принцессы,
А  главное,  был  ей  Тесей  интересен.  
А  Федра  разумна,  с  завидной  харизмой,
Пленила  в  Тесее  другую  часть  мыслей.
С  такой  же  достойной  манящей  фигурой
Как  и  у  сестры,  но  иною  натурой.
Кудрявые  волосы  были  шикарны,
Но  более  рыжие,  чем  Ариадны,
И  так  же  спадали  по  пояс.  А  очи!
Так  светят  две  ярких  звезды  среди  ночи
Слегка  голубым,  но  пронзительным  светом,
Но  сколько  в  тех  звездах  сокрыто  секретов?
Как  ветки  у  ивы,  гибки  ее  руки,
Такие  же  стройные,  легкие.  Скуку
Прогнать  рядом  с  Федрою  можно  мгновеньем,
Почувствовав  взора  лишь  прикосновенье.
И  образ  ее,  тоже  светлый  и  чистый,
К  Тесею  припал,  как  на  шее  монисто
Цветет  иногда  неотъемлемой  частью
Владычиц.  Вот  так,  разрываясь  на  части,
Подъехал  Тесей  к  лабиринту  и  замер  –  
Не  видел  он  раньше  больших  таких  зданий.

Когда  покрывало  ночное  сжимало
Сильнее  все  большую  часть  ареала,
Тесей  зажег  факелы  ярко  со  свитой,  
Засовы  открыл  на  вратах  лабиринта,
Клубковую  нить  привязал  к  ним  надежно.  
Взглянул  принц  на  небо,  подумал:  «Где  звезды?»
В  руках  держа  меч  царя  Крита  волшебный,
Ступил  в  лабиринт  он,  готовый  к  сраженью.  

XIІ  

Еще  в  раннем  детстве,  во  сне  Ариадна,
Катаясь  на  облаке,  вдруг  повстречала  
Красивую  солнечную  Афродиту.
Ребенок  подумал,  что  сердце  разбито  
Богини  и  вымолвил  фразу  случайно:
«Мне  кажется,  ты,  Афродита,  печальна!»
В  ответ  засмеялась  красавица  громко:
«О,  как  же  невинна  наивность  в  ребенке!
Нет,  нет,  Ариадна,  задумалась  что-то,
Тебе  же  за  искреннюю  я  заботу  
Венец  дам  волшебный,  подарок  Гефеста,
Как  раз  я  ищу  ему  нужное  место.
Мой  муж  возвратился  из  Индии  только,
Привез  он  камней  перламутровых.  Столько
На  небе  нет  звезд,  как  камней  у  Гефеста…  
Пропустим.  Тебе  это  неинтересно.
Кузнец  он  умелый,  сковал  мне  подарок  –  
Венец  из  камней  тех  в  прекрасной  оправе.
В  нем  восемь  камней,  очень  свежих,  как  розы,
И  каждый  из  них  –  это,  милая,  звезды.
Они  так  сияют,  что  можно  ослепнуть.
В  чем  сила  венца?  С  ним  влюбленные  вечны!  
Ковал  Гефест  долго,  старался  супруг  мой,
Венец  очень  крепкий  и  очень  упругий.
Небесные  нити  затянуты  в  сердце,
Влюбленному  может  помочь  он  воскреснуть.
Запомни,  в  короне  ту  дивную  силу
Познать  может  та  только,  что  полюбила!
Не  трать  волшебство  ты  венца  понапрасну,
Поможет  когда-то  тебе  он,  прекрасной!
Храни  же  венец,  пусть  обычный  он  с  виду,
И  раньше  поры  его  тайны  не  выдай!»
Проснулась  в  ту  ночь  Ариадна,  а  рядом
Лежала  корона  в  холодном  наряде.

У  стен  лабиринта  была  и  царевна.
Она  за  Тесеем  умчалась  на  север
На  быстром  коне,  никому  не  признавшись,
Куда  она  едет  и  что  будет  дальше.
Молилась  принцесса  владычице  Рее,
Чтоб  та  берегла,  защищала  Тесея.
Потом  попросила  она  Афродиту,
Чтоб  звездами  та  помогла  осветить  путь
Над  зданием  мрачным,  высоким  и  серым
К  быку  Минотавру  Тесею,  герою.  
В  траву  положила  царевна  корону.
Все  больше  светился  от  мыслей  душевных
Подарок  богини.  И  полем,  и  лесом
Тот  свет  разливался,  да  так,  что  принцесса
Лицо  крепко  сжала  в  ладонях  горячих,
Пылающих!  Но  не  могло  быть  иначе.
     
О,  чудо!  Корона  с  небес  засияла  –  
Совсем  не  обычною,  звездною  стала!
И  звезды  по  очереди  замерцали
То  справа,  то  слева  –  вот  так  указали
К  быку  молодому  Тесею  дорогу.
Он  шел  сквозь  бездушные  комнаты,  рдея
От  страшного  духа,  по  слизистой  глине,
Прогнившей  насквозь  корневой  древесине,
Тяжелым  мечом  все  запоры  сбивая,
Он  двигался  дальше,  клубок  не  теряя.
В  огромнейшей  зале  раскинулись  звезды
Особым  свечением,  яркие  гроздья  
Посыпались  в  угол  холодный,  зловонный.
И  понял  принц,  там    Минотавр  спал  голодный.

Почуял  бык  запах  Тесея,  проснулся,
Поднялся  на  лапы  зверь  и  встрепенулся,
Еще  один  миг  –  и  с  пронзительным  воем
Внезапно  набросился  бык  на  героя.
Но  сын  Посейдона  не  дрогнул,  не  вскрикнул,
Сдержал  грозный  натиск.  Так  началась  битва.
В  свечении  звезд,  озарившем  арену,
Тесей  с  Минотавром  сражались,  и  стены  
Дрожали  всего  лабиринта,  как  ветки
Деревьев  трясутся  при  бешеном  ветре.
Бросался  всей  тушею  бык  на  Тесея,
Хотел  разорвать,  растоптать,  прах  развеять,
Но  принц  отражал  Минотавра  атаки,
Мечом  вышивая  защитные  знаки.
Не  час  и  не  два  продолжалось  сраженье,
В  одной  из  атак  принял  бык  пораженье:
Тесей  умудрился  чуть  вывернуть  влево,
Схватиться  за  рог  и  вонзить  в  бычье  тело
Свой  меч.  В  страшных  муках  предсмертных  забился  
И  пал  Минотавр.  Из  груди  его  лился
Ручей  черной  крови.  Меч  вытянув  острый,
Склонился  Тесей  в  благодарности  к  звездам.
Клубковую  нить  потихоньку  мотая,
Вернулся  герой  к  лабиринтному  краю.

XIІI

Встречала  Тесея  восторженно  свита,
Их  принц  юный  жив,  хоть  и  сильно  побитый.
С  ближайших  селений  народ  собирался,
В  объятиях,  славе  царевич  купался.
Венки  свежих  роз  приносили  критянки,
Ему  и  стоящей  с  ним  островитянке.
Ведь  если  б  не  помощь  прекрасной  царевны,
Финал  битвы  мог  быть  иным  совершенно.  

А  солнце  всходило,  и  день  разливался.
Тесей  был  не  глуп,  понимал:  оставаться
На  острове  более  не  было  смысла,
Ведь  Миноса  фразы  похожи  на  крысьи.
Царь  Крита  желал,  чтобы  принц  заблудился,
Убив  Минотавра.  А  он  возвратился
И  сел  на  корабль  с  Ариадною,  чтобы
В  другие  умчать,  ему  близкие  воды.  
Пресек  принц  погоню  еще  до  начала:
Пробил  он  мечом  лодкам  дно  на  причале.  

Узнав  о  таком  повороте  событий,  
Повергнулся  в  ярость  суровый  царь  Крита.
Но  сделать  не  мог  ничего,  лишь  ругая,
Он  дочь  проклинал,  вместе  с  ней  Пасифаю.
Стояла  царица  вдали,  наблюдала  
Отчаянье  Миноса  и  усмехалась.
А  Федра  в  рассеянных  думах  поникла  –  
К  герою  афинскому  чувство  возникло,
Несчитано  раз  она  брату  твердила:
«Была  я  права,  Главк,  вино  наше  –  сила!»
На  что  ей  ответил  брат  громко  и  щедро:
«Ведь  истина  только  в  вине,  моя  Федра!»

Тесей  в  бухте  острова  Наксос  взял  отдых,
Тут  были  особые,  чистые  воды.
Клонился  закат,  пляж  погас  в  полумраке,
А  в  мыслях  героя  обрывки  атаки
Не  гасли:  по-новому  вились,  крутились,
Как  птицы  в  ловушке  настойчиво  бились.
И  только  в  объятиях  юной  принцессы
Нашел  принц  спокойное  ладное  место.
Царевич  уснул  на  груди  Ариадны,
Как  точка  росы  на  листке  винограда.

Вдруг  сон  увидал  принц  отчетливый  очень,
Как  будто  спустился  на  пляж  этот  ночью
Дионис,  вина  бог,  природы,  экстаза
И  молвил  Тесею  такую  он  фразу:
«Герой  ты,  царевич,  никто  тут  не  спорит,
В  свидетелях  Небо,  в  свидетелях  море,
Но  боги  Олимпа  назначили  фею,
Чья  грудь  прикасается,  принц,  твоей  шеи
Мне  в  жены.  А  выбор,  Тесей,  за  тобою».
И  принц  открыл  веки,  объятый  тоскою.

XIV

Макали  в  песок  свои  пенные  пальцы
Душевные  волны.  А  есть  ли  страдальцы
Средь  слабых  раскатов  и  долгих  течений?
Какой  цвет  тогда  у  подводной  измены?  

Измена  земная  куда  прозаичней,
Без  лишних  торжеств  и  ненужных  величий.
Узнала  ее  Ариадна,  проснувшись
На  пляже  пустынном,  горячем  и  душном.
Вокруг  ни  души.  Ни  пылинки.  Ни  звука.
Стояла  палящая  липкая  скука
Над  островом.  Даже  бесшумно  ложились
Ряды  волновые  на  полосы  ила.
Весь  Наксос  был  вялою  сорванной  розой.
Застыли  бакланы  в  распущенных  позах,
С  камней  мотыльки  улететь  поленились,
Когда  к  ним  неспешно  гадюка  завилась.
Умолкли  лучи  без  привычных  свечений,
Кусты  были  уже  от  собственной  тени,
На  них  надвигались  широкой  стеною  
Деревья  из  вязкой  седеющей  хвои.
Янтарные  смолы  текли  с  кипарисов,
Но  также  бессмысленно,  вроде  бы  мысли
Ненужные  катятся  пьяным  сознаньем,
И  нету  к  ним  жалости,  нет  состраданья.

На  прочное  небо  принцесса  смотрела.
Недавно  там  вился  Венец,  словно  стрелы
С  него  вылетали  лучи  в  перламутре,
Потом  было  лучшее  самое  утро.
Теперь  то  же  небо.  И  солнце  в  зените.
И  ночь  будет  здесь,  будет  над  лабиринтом.
Но  восемь  сердец  на  палитре  небесной
Уже  никогда,  как  в  ту  ночь,  не  воскреснут.
А  время  стоит  –  что  виднеется  воздух,
Он  Зевсом  великим,  наверное,  создан.
Печаль  вроде  есть,  только  нет  в  ней  дыханья.
Когда-то  любилось,  и  было  шуршанье:
Сердец,  лепестков,  век,  жемчужин,  губ,  крыльев.
Сейчас  этот  остров  похож  на  могилу.

И  где  та  любовь,  что  открыта  богами?  
Где  верность  святая  с  большими  цветами?
Где  нежность,  разлитая  солнцем  по  телу?
И  где  настоящий,  что  любит  всецело?  

Принцесса  сидела,  смотрела  на  море,
Таким  же  бескрайним  ее  было  горе,
Но  море  не  двигалось,  просто  лежало,
Опершись  слегка  на  поникшие  скалы.  
Уснула  царевна  на  пляже  песчаном
Неясно  когда.  И  бескровные  раны
Ее  затянулись  во  сне  непривычно.
Весь  остров  зацвел  в  пелене  необычной.
И  вдруг  море  стало  плескаться,  смеяться,
Со  скалами  ласково  так  целоваться,
Кусты  голубыми  покрылись  цветками,
И  радуги  переплетались  с  лучами.
Песок  золотистый  сверкал,  как  алмазов
Десяток  горел  перламутровых  разом.
Мелодии  нежные  островом  лились,
Качали  поля  из  серебряных  лилий.
Коснулся  плеча  Ариадны  Дионис,
Он  ей  улыбнувшись,  сказал:  «Ты  свободна
Теперь  от  страданий,  земных  нареканий,
От  тщетных  усилий,  пустых  обещаний.
Сойдешь  на  Олимп  ты  сегодня  со  мною,
Ты  будешь  счастливой,  веселой  женою.
Люблю  я  тебя!  За  тобой  наблюдаю
Еще  от  рожденья.  Тобой  восхищаюсь!
Достойная  быть  настоящей  богиней,
И  будешь  ты  ею  на  Небе  отныне!

XV

На  Небо  Дионис  забрал  Ариадну,
Счастливой  семьей  они  зажили  ладно,
Ходило  потом  еще  долго  поверье,  
Что  Зевс  даровал  Ариадне  бессмертье.
С  красавицей  Федрой  Тесей  обручился,
Царь  Минос  опять  в  Пасифаю  влюбился,
А  Главк  перебрался  в  Италию  с  Крита,
Вернув  прорицания  дар  Полииду.



В  ночной  поволоке  Венец  Ариадны
Сакральное  чувство  хранит  постоянно,
Без  слез,  без  сомнений,  без  мук  и  условий,
Питая  весь  мир  настоящей  любовью.

15-26  февраля  2009  г.  В.  Пригорницкий

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568004
рубрика: Поезія, Поэма
дата поступления 20.03.2015

Весна летить в мою діру віконну…

Весна  летить  в  мою  діру  віконну,
І  я  стою  напроти  хуртовин,
У  ній  щось  є…  Таке  святе,  іконне,
Далеке  є,  неначе  височінь!
 
Ще  пахне  дим  снігів  у  талих  іскрах,
І  аромат  гіркий,  як  ранній  плід,
Це  тільки  вступ  до  молодої  пісні,
Який  зорав  останній  білий  слід.
 
Весна  ще  там,  вона  ще  не  зігріла,
Ручай  крихкий,  б’є  льодом  береги,
Як  ранній  птах,  вона  у  вись  злетіла,
Ось-ось  впаде  додолу,  бережись!
 
9-03-2015  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567773
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.03.2015

Розквітли проліски. Їх очі голубі…

Розквітли  проліски.  Їх  очі  голубі
Такі  ж  невинні,  як  і  посмішки  дитячі,
Такі  ж  прозорі,  як  озера  гір  карпатських…
Ці  проліски…  Ці  проліски  –  тобі,
І  ти  їх  просто,  просто  полюби!

Чарують  проліски.  Ще  де-не-де  сніги,
Горить  шатро  навколо  нас  блакитно-біле,
А  ти,  і  я  -  одне…  Ми  -  нероздільне,  ціле,
Як  річки  весняної  береги,
Бо  проліски…  Бо  проліски  –  тобі!

19-03-2015  В.  Пригорницький

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567771
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.03.2015

Байка від Віті

Не  нервуй  мене,  Юля!  Не  дратуй  мене,  Сєня!
Одному  у  лоб  кулю,  ну  а  іншій  колєном!
Із-за  вас  безробітний,  і  безхатченко  також,
Розкуркулили  Вітю  і  поставили  раком!

І  Олег,  і  Віталік,  і  увесь  Правий  Сектор  –  
Я  пошлю  вас  подалі,  ви  усі  одна  секта!
Ця  Америка  лізе,  всім  замилює  очі!
Та  мені  їхня  віза  і  не  сниться  щоночі!

Добрим  був  президентом,  їв  картоплю  із  салом,
Мої  руки,  замєтьтє,  лише  щіпочку  вкрали!  
Ну,  подумаєш,  дача,  хто  із  вас  такий  чесний!?
Я  ж  хотів  як  найкраще,  до  народу  я  з  серцем!

Що  народ  в  мене  дикий,  я  не  знав  і  не  мислив,
Він  задав  мені  лиха,  з  під  сідниць  вибив  крісло!
Я  б  покаявся  може,  якби  дійсно  був  винен!
Але  ж  я,  боронь  Боже,  сповідаюся  щиро!

27-02-2014  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567484
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 18.03.2015

Байка про оплату проїзду

Зайшов  кондуктор,  крикнув  грубувато:
«Готуйте  швидко  за  проїзд  оплату!»
І  весь  тролейбус  кинувся  дрімати,
Подумав  кожен:  «скраю  моя  хата!»

18-03-2015  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567483
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 18.03.2015

Не в той, шановні, з вами вік живемо

Не  в  той,  шановні,  з  вами  вік  живемо,
Щоб  думати,  що  є  чужа  біда,
Що  сльози  є  чужі  і  що,  напевне,
Далекі  сльози,  нібито  вода.

Не  ті,  шановні,  вже  часи  настали,
Щоб  думати,  що  крайнє  є  житло,
Кругом  настільки  стало  місця  мало,
Що  припече,  якщо  не  припекло.

3-07-2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567219
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 17.03.2015

Байка про «в Україну» чи «на Україну»

Мав  необережність  москаль  запитати:
«Як  правильно,  хлопче,  мені  написати
Чи  «на  Україну»  ,  а  чи  «в  Україну»?
І  я  відповів:  «з  України,  скотино!»

5-01-2015  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567217
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 17.03.2015

Байка про сірники

Один  сірник,  що  впав  необережно,
Призводить  до  великої  пожежі,
Поширюється  полум’я  миттєво  –
З  дитинства  вчили  прозу  цю  життєву.

Чому  ж  так  необачно  й  безрозсудно
Ви  піддаєтесь  вогняним  причудам?
Ох,  люди,  вам  повісити  би  в  раму
Цю  істину:  не  грайтесь  сірниками!

13-02-2015  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567210
рубрика: Поезія, Поетичні афоризми
дата поступления 16.03.2015

Барикадні

На  київській  паленій  площі,
Де  крики  і  постріли  чути,
Вона  йому  в  серце  шепоче,
Як  поруч  бажає  з  ним  бути.
Така  молода  та  красива,
Закутана  в  прапор  зимовий,
Чекає  від  Бога  на  диво,
Від  хлопця  ж  чекає  хоч  слово.
Його  закриваються  очі,
І  капають  роси  багряні,
На  київській  паленій  площі
Не  гасне  її  сподівання.
Ще  жевріють  в  сірій  пилюці
Тонкі,  переплетені  іскри,
І  сльози  на  камені  ллються,
Й  холодним  розносяться  вітром.

Розділ  1  
Тендітна  студентка  Тетяна
Навчалась  в  столичному  виші,
Як  більшість  ровесників,  панна
Щось  знала  відмінно,  щось  гірше.
Нічим  особливим  білявка
Із  натовпу  не  відрізнялась,
У  будні  -  в  конспектах  та  вправах,
А  на  вихідних  відривалась.
Весела,  щаслива,  безхмарна,
Усміхнена,  ввічлива,  добра,
В  усім  поважаюча  старших,
Щоправда,  не  зовсім  хоробра.  
Всього  дев’ятнадцять  Тетяні,
І  ніби  попереду  літо,
Навчання,  робота,  кохання,
Пізніше  –  заміжжя  та  діти.
Ночами  задумливо  в  ліжку
До  ранку,  бувало,  лежала  –  
У  мрії  про  сильного  принца
Вона  залюбки  поринала.
*
І  подругу  мала  Тетяна
Найкращу,  ще  з  малого  віку,
Такого  ж  тендітного  стану,
Щоправда,  сварливу  й  більш  дику.
Але  у  тандемі  дівчата  
Доповнювали  одне  одну,
За  словом  суворим  й  пихатим
Завжди  відчувавсь  ніжний  подих.
Наталя,  скорочено  Ната,  
Так  звали  кирпату  брюнетку,
Завжди  була  чомусь  не  рада,
Хоча  і  любила  поетів.
За  словом  в  кишеню  не  лізла
Ні  вдома,  ні  в  транспорті  часом;
Як  ставила  в  паспорті  візу  –
Слова  розбирали  на  гасла
Довколишні  свідки  в  посольстві;
В  хлопчачу  кидалася  зграю
За  куриво  їх  й  на  уроці  –  
Та  прикладів  всіх  не  згадаєш.
 *
Прийшла  якось  Ната  до  вишу
Заряджена,  ніби  гармата,
Сказала  Тетяні  найшвидше,
Що  все  –  вже  пора  починати!
Й  слова  її  стали  знаменням,
Бо  згодом  усе  почалося,
Штовхання,  свідомість,  знамена,
Запахло  по-іншому  сонце.
 
Розділ  2.
Конфлікт  назрівав  дуже  довго,
Й  розрісся  він  у  листопаді,
Багдадським  вітрилом  на  щоглі
Остання  запахла  декада.
Усім  невдоволений  нарід,
Кипів,  ніби  рій,  на  Майдані,
Бо  вкотре  розбещена  влада
Людей  до  злиденного  стану
Змела.  І  знедолений  натовп
Зібрався  в  єдине  бажання,
Покінчити  з  лідером  –  Катом.
Назріло  свідоме  повстання.
*
У  колі  свободи  студенти
І  викладачі  їх  стояли,
Майстри,  інженери,  медсестри
Та  всі,  кого  просто  «дістало».
Херсонці,  львів’яни,  сумчани
Приїхали  в  Київ  на  площу,
Були  навіть  тут  луганчани,
З  Донецька  та  Дніпропетровська.
Повстала  на  раз  Україна,
Хто  чув  запітнілі  бюджети,
Господарі  та  господині
Змінили  хати  на  намети.
І  був  серед  них  Володимир,
Простий  буковинський  хлопчина,
Сказав  він  батькам:  «Я  поїду,
Бо  там  вся  моя  Україна!»
Можливо,  батьки  були  б  проти,
Володя  –  єдиний  нащадок,
Але  не  чинили  супроти,
І  благословили  на  щастя.
*
Осінньої  терпкої  ночі,
Коли  вже  зима  на  порозі
Дивилась  у  втомлені  очі
Спокійних  майданівських  хлопців,
Провладна  верхівка  рішила
Усіх  вільнодумців  прогнати,
Й  відкрила  наточені  крила
Своїм  виконавцям  затятим.
На  сплячий  вколисаний  натовп,
Що  мали  плакати  й  каміння,
Поперла  орда,  ніби  танком,
Почавши  глибоке  свавілля.
Дубинками  били,  кийками
Присутніх  усіх,  журналістів,
Жінок,  що  обабіч  стояли,
Дідів  –  били  всіх,  щоб  «очистить».

Розділ  3.
У  ніч  на  Майдані  жахливу
Були  і  Тетяна,  і  Ната,
Також  їм  дісталася  злива
Ударів.  Й  дарма,  що  дівчата.
*
Коли  від  міліціонерів
Вони  відчайдушно  тікали,
Звернули  в  провулок  й  завмерли  –  
Стіна  перед  ними  повстала.
Обидві  були  вже  побиті,
Опухлі  і  щоки,  і  устки,
Розхристані,  руки  відкриті  –  
По  лікоть  розірвані  куртки.
*
Їх  гнали  кремезні  й  здорові
Святі  шанувальники  Ката,
Цих  хлопців  давно  у  народі
Глузливо  зовуть  «беркутята».  
Вони  -  корінні  українці
За  гарну  для  себе  зарплату
По  ручках,  плечах  та  колінцях
Готові  усіх  лупцювати.  
*
Звернули  чотири  собаки
В  провулок  нічний  захмелілий,
Тетяна  сховалась  від  ляку
За  Натине  тіло  спітніле.
Дивилася  Ната  у  очі
Отим  велетенським  солдатам,
Вона  відчувала  охочий
До  пестощів  погляд  проклятий.
Один  уперед  вийшов,  гучно
При  цьому  назвавши  дівчаток,
Які  вони  дикі  й  смердючі.
У  відповідь  кинула  Ната:
«Поглянь-но  на  себе,  верблюде,
Безмозкий  гнилий  виконавець,
Ти  люту  ненависть  у  люду
За  ці  викликаєш  забави!
Сьогодні  ти  перший  в  забігу,
Та  битва  не  виграна  вами!
На  вас  уже  крові  по  лікоть,
Це  наші  не  гояться  рани!».
*
Піднялась  долоня  важезна
І  тисячею  кілограмів
Спустилась  на  щоку  безмежно,
Що  Ната  упала  без  тями.  
«Ходімо-но  звідси,  орлята!»  -  
Наказ  дав  розлючений  кремез.  
Пішли  тільки  троє  одразу,
Один  на  хвилину  як  вмерзнув.
Поглянув  на  Таню  неясно,
Піднявши  скло  свого  шолому,
Й  побачив  її  біле  пасмо
З  під  шапки,  що  дихало  болем.
   
Розділ  4.
Тієї  чавунної  ночі
Були  лиш  поранені  люди,
Синці,  покалічені  очі,
Але  обійшлося  без  трупів.
*
Народ  загорівся  від  суму,
Від  жаху  й  образи  завівся,
Неначе  уражений  струмом,
В  шаленому  ритмі  забився.
Зросли  по  периметру  площі
Високі  вали-барикади,
Активно  збиралися  гроші,
Приносили  їжу  багаті
Й  бідніші  -  усі,  хто  цей  відчай
Уже  відчував  в  Україні.
Повстанський  Майдан  ось  так  вицвів
В  зимову  грудневу  годину.  
*
Зібралися  хлопці  в  загони,
У  сотні  –  так  звались  вірніше,
І  стали  в  Самооборону
Для  захисту  найсміливіші.
Побільше  зібрали  наметів,
Навезли  і  пічки,  і  дрова,
І  замість  дурних  кулеметів
Поставили  в  перший  ряд  мову.
Як  в  гімні,  і  душу  і  тіло,
Готові  покласти  хлоп’ята.
Чітке  розпорядження  –  сила,
Чітке  виконання    -  і  баста!
Десятники,  сотники  -  браття,
Ніяких  дурниць  і  запоїв,
Навколо  одного  багаття
Пліч-о-пліч  з  начальником  воїн.
*
Став  воїном  також  Володя,
Хоча  термін  досить  умовний,
Бо  зброя  була  не  холодна,
І  не  вогнепальна  –  а  слово
Та  власне  фізична  готовність
Відбити  раптову  атаку.
Коли  боронилася  сотня  –  
Тікали  загарбники  з  ляку.  
Так  в  сутичках  дні  догорали,
Дощем  новорічним  запахло,
Уже  на  Майдані  зібрали
Ялинку  з  портретів,  плакатів.  

Розділ  5.
Оговталась  Ната  від  шоку,
Хоча  ще  синці  рожевіли,
І  перед  самим  Новим  Роком
Сказала  Тетяні:  «Ми  сила!
Якщо  ми  разом  на  Майдані,
Якщо  в  нас  мета  є  найперша
Щоб  Кат  полетів  на  світанні
В  багнюку,  як  зірвана  чешка!»
*
На  площі  було  дуже  людно,
І  свято  вогнем  надихало,
Гриміли  баяни  та  дуди,
Хтось  клацав  на  фортепіано.
Десятки  Снігурок  гуляли
З  Дідами  Морозами  поруч,
Свистіли,  скакали,  співали
Кумедні  костюмні  потвори.
Майдан  був  усипаний  щастям
У  цю  новорічну  хвилину,
Немовби  розтанув  у  часі
Й  забув  свою  справжню  перлину.
*
Володя  вже  місяць  крутився
Як  дзиґа,  на  площі  центральній,
Нітрохи,  казав,  не  втомився,
І  в  цьому  не  був  унікальним.
В  палатці  у  нього  був  настил,
Дві  теплі  новісінькі  ковдри,
І  біла  ілюзія  щастя,
Що  скоро  все  буде  солодким.
*
Під  вигуки  сильного  горла
Він  вийшов  до  світлої  сцени,
Лунала  постійно  народна
Мелодія.  Люду  ж  тут  –  темно!
Володя  об  когось  спіткнувся
І  впав  на  сусідню  білявку
(Мороз  хоч  украй  розвернувся,
Та  впала  від  зіткнення  шапка).
На  нього  хутчіш  налетіла
Із  криком:  «Ти  що,  збожеволів!»
Якась  неприборкана  дика
Дівчина  струнка,  як  тополя.
Взяла  його  за  балаклаву
Й  стягнула  одним  швидким  рухом:
«Вставай,  це  тобі  не  забава,
Бо  зараз  отримаєш  в  пупа!»
Піднявся  на  ноги  Володя  
Й  завмер,  як  ота  статуетка,
Зім’яте,  немите  волосся
Його  не  скрашало  портрета.
Широкі  у  сажі  долоні,
Абияк  покусані  нігті,
Спітнілі  зачухані  скроні,  -
Не  зовсім  мистецький  він  витвір.
І  ростом  був  меншим,  ніж  діва,
На  два  чи  на  три  сантиметри.
І  раптом  почув,  вже  грайливо:
«Зовуть  тебе  як,  наш  кумедний?»
«Володя»  -  сказав  тихо  зовсім
Юнак  дивовижній  дівчині.
«Я  Ната!»  -  почув  він  невдовзі  –
«Зустрінемось  ще  неодмінно!».

Розділ  6.
Зустрілись  Володя  і  Ната
Ізнову  десь  за  півгодини,
Їх  звів  переплетений  натовп
У  танці  загального  плину.
*
«Це  доля!»  -  грайливо  сказала
Наталя  Володі.  –  «Давай-но,
Козаче,  станцюємо  разом,
І  так  познайомимось  танком!».
Зазвичай,  холодна  й  пастельна,
На  себе  не  схожа  сьогодні,
Немовби  оазис  в  пустелі,
Для  Нати  став  сотник  Володя.
Змінилась  кобіта  миттєво
На  цю  нескінчену  хвилину,
Коли  снігова  королева
Стає,  як  солодка  дівчина.
*
Ще  тільки  стягла  балаклаву  -  
Володі  сподобалась  Ната,
А  в  легіня  не  було  навіть
Бодай  поцілунку.  Що  ж,  нате!
Торкнулися  спечені  губи
В  морозі  оцім  новорічним,
Їх  тискали  люди  усюди
Постійно,  кругом,  хаотично,
І  довгий  один  поцілунок,
Був  звабою,  сонцем  Володі;
Був,  ніби  приємний  дарунок,
Для  Нати,  що  впала  в  долоні.
*
Майданне  засніжене  плато
Цвіло  феєрверком  до  ранку,
Забула  у  пристрасті  Ната
Про  подружку  тиху  білявку.
І  доки  закохана  пара
Гуляла  в  кордонах  Майдану,
Сердечні  малюючи  барви,
В  халепу  попала  Тетяна.

Розділ  7.
«Удруге  чергую  на  свято!»  -  
Жалівся  спецназівцям  Віктор.
У  відповідь  вчув:  «Ти  занадто,
Товаришу,  юний  для  крику.
Які  в  тебе  є  запитання?
Радій,  що  ти  маєш  роботу,
Ти  бачиш,  які  колихання!
А  в  нас  тут  стабільно  у  роті.
Збирайся-но  на  чергування,
Майдан  караулити  треба,
А  то  западенські  барани
Порвуть  наше  сонячне  небо!»
*
Кругом  дорогого  Майдану
Паслися  вояки  постійно
Стабільно  дивитись  за  станом  –
Ти  хочеш,  не  хочеш  –  потрібно.
І  вкотре  у  першій  колоні
Отут,  за  майданівським  степом,
У  ніч  новорічну  холодну
Дивився  згори  за  тим  пеклом
Один  з  наймолодших  у  роті
Двадцятидвохрічний  хлопчина,
Не  те,  щоб  він  був  патріотом  –  
За  Ката  би  точно  не  гинув.
Позицію  мав  він  помірну,
Й  не  дуже  хотів  воювати,
Але  розумів,  що  за  злидні
Смачніше  стабільні  оклади.  
*
Командувач  роти,  Сапожко,
Хоч  був  дуже  хвацький  вояка
Хрестився  іконам  набожно,
Як  йшов  кудись  спостерігати.
Він  був  трохи  старшим  за  Вітю,
А  вже  нахватався  регалій,
Бо  вмів  із  гнилого  корита
Солодкі  шматки  діставати.
Проте,  з  листопаду  везіння
Немовби  втекло  від  Сапожко,
Попав  у  саму  серцевину
Майданівських  бунтів  тривожних.
*
«Дивися,  як  буйно  гуцульське
Гуляє  затаскане  кодло!»  -  
Направив  в  ту  сторону  дулю  –
«Згадай,  як  їх  гнали  чудово
Ми  місяць  тому  п’ять  кварталів!
Холуїв  тих  та  дармоїдів,
Тоді  вже  на  них  відірвались!
Ще  й  премії  дали  нам  видні!»  -
Розкачаним  тоном  Сапожко,
Звертався  в  дорозі  до  Віті,
Весь  час  колупаючись  в  носі,
Неначе  бджола  та  у  квітах:
«Якби  був  на  місці  я  Ката,
То  вже  б  розігнав  вогнестрілом,
Живеться  погано  вусатим
Тим  вуйкам.  Жують  нехай  стріху!
«Та  там  же  не  тільки  гуцули,
Там  вся  Україна  зібралась,
Не  просто  ж  їх  вітром  задуло,
Причина  ж,  мабуть,  якась  стала»  -
Так  Віктор  йому  заперечив,
На  що  почув  тисячну  лайку,
А  ще:  «Торби  швидко  на  плечі
І  валять  хай  звідси  негайно!
Сьогодні  нехай  потанцюють,
А  там  буде  Кат  розганяти,
От  ми  із  тобою  працюєм,
А  там  дармоїдове  свято!
От  звідки  на  тому  Майдані
Палатки,  одежа  та  дрова?
Небесна,  ти  думаєш,  манна?
Америка,  Вітю,  готова
Потроху  отак  до  Росії
Просунуть  загарбницькі  лапи,
І  Київ  –  поріг  до  весілля!
Тому  тут  ці  західні  мавпи!»
-  Ти  вибач,  Матвію,  та  знаю,  
Батьки  в  тебе  десь  з  Буковини?
Невже  ти  їх  не  поважаєш,
Ти  ж  їх  називаєш  скотиной!
-  Я  там  не  живу  вже  сто  років,
Та  й  батько  у  мене,  як  Сталін,
Йому  той  Обама,  Європа…
А  мама  он  Путіним  марить!
-  Ти  правий  у  чомусь,  Матвію,
А  я  не  такий  радикальний,
Працюю,  оплачують  –  дію,
Й  стараюсь  ні  в  що  не  вникати.

 Розділ  8.
Два  друга,  обидва  з  Волині,
Відвідували  регулярно
Майдан,  барикади  та  шини,
Й  приїхали  знову  на  свято.
Одному  було  десь  під  тридцять,
І  звали  його  Олексієм
Мав  прізвище  льотне,  Синиця.
А  іншого  звали  Андрієм,
Останнього  вік  -  двадцять  вісім.
Андрій  мав  прекрасну  статуру
І  був  популярним  у  місті  -
Столиці  Волині,  у  Луцьку.
Андрій  хоч  і  був  стриптизером,
Та  мав  аж  дві  вищих  освіти,
Він  луцьким  бажав  би  буть  мером,
І  з  нього  би  вийшов  політик.
Проте  на  сьогодні  найкращий
Прибуток  приносили  танці,
І  навіть  в  палатці  Майдану
Дівчат  він  порадував  якось.
*
«Олекса,  гуляєм  сьогодні!  -
Андрій  так  до  друга  звертався,  -
Як  хочеш,  роби  що  завгодно,
А  треба  обом  відірватись!
Політика,  круто,  звичайно,
Але  вже  набридли  ці  сварки,
Давай  відпочинем  нормально,
Щоб  стало  пекельно  і  жарко!»
«Це  добре,  що  свято  сьогодні,
Бо  ж  тут,  зазвичай,  не  бухають,
Але  тут  вже  стільки  народу,
Давай  у  кафе  завітаєм»
*
Проїхали  пару  зупинок
Метро  до  найближчого  парку,
В  якому  стояли  незмінно
Палатки  прихильників  влади
Вже  місяць  за  щільним  кордоном
З  великих  голів  міліцейських,
І  де  розвивались  полотна
За  діючого  президента.
Проте,  перед  святом  прибрали
Колонію  пропагандистську,
Кияни  спокійно  гуляли
На  тлі  міліцейського  квіту.
*
-  Пройдемось  по  парку  давай-но
І  потім  в  кафе  десь  присядем,
Як  жаль,  що  прогнали  зарано
Постійних  хідців  «зоопарку!
-  Дивися,  яка  стоїть  краля,
Білявка  в  коричневій  куртці!
-  Андрію,  тебе  зачекалась!    
І  крок  свій  прискорили  друзі.
*
-  Привіт,  снігова  королево!
Чого  це  ти  тут,  наодинці?
Дівча  їм  сказало  миттєво:
«Гуляю  одна,  бо  не  спиться!»
-  Давай  тоді  з  нами  пройдемось,
Якщо,  ти,  звичайно,  хоробра.
-  Так  я  ж  снігова  королева,
А,  значить,  смілива  й  холодна!
У  мить  діалог  зав’язався,
І  цілу  годину  стояли,
І  як  вже  читач  здогадався,
Дівчину  Тетяною  звали.
*
І  друзям  вона  розказала,
Як  в  парку  одна  опинилась,
Що  подруга  ліпша,  Наталя
У  натовпі  десь  загубилась.
-  Мобільний  не  чує,  бо  шумно,
-  А  може  вже  десь  підгуляла?
-  Андрію,  там    дуже  вже  людно,
 Ти  чуєш,  як  музика  грає.
-  Вже  скоро  шампанське  нам  пити,
А  ми  ще  на  вулиці  досі.
Потрібно  в  приміщенні  сісти,
Якщо,  ти,  Тетянко,  не  проти.

Розділ  9.
«Спокійно,  що  аж  нецікаво»  -  
Жалівся  Матвій  своїм  друзям:
«Комусь  би  заїхать  на  славу
У  пику,  чи  вдарити  в  пузо!
Якісь  всі  сьогодні  свідомі,
Ні  бійок,  ні  сварок,  ні  п’яних,
У  ніч  новорічну  додому
Приносив  раніше  доляри!
Давай-но,  Вітьок,  ще  пройдемось,
Світає,  край  неба  палає…»
-  Ого,  та  ти  просто  Шевченко,
Якщо  ти  рядки  такі  знаєш!
-  Ти  думаєш,  я  безнадійний?
Читав  «Кобзаря»  я  без  тиску,
Франка,  Гончара,  «Енеїду»,
Хоч  поглядом  і  проросійський.
У  мене  на  все  своя  думка,
І  цим  я  пишаюся  дуже!
Пішли,  може  зловимо  в  сумку
Відкатів.  Вставай,  ніжний  друже!»
*
Котився  столицею  ранок,
Холодний,  як  вражене  серце,
У  парку  людей  було  мало,
На  вуличках  ще  було  менше.
Мілкий  снігодощ  з  неба  капав,
Північним  уражений  вітром,
Закутував  гілки  у  паклю
Інисту  широку  тендітно.
Дорога  слизька  та  дзеркальна
Блищала  натоптаним  льодом,
Деінде  світила  асфальтом,
Псуючи,  як  лисина,  вроду.
*
В  провулку  вузькому  зустріли
Сапожко  і  Віктор  дівчину,
Що  йшла  і  про  щось  говорила
Своєму  супутнику  мило.
Тетяна  була  дуже  рада,
Що  поруч  із  нею  красунчик,
Була  їй  приємна  увага,
І  ніби  затьохкали  струни.
Олекса  йшов  трохи  поодаль,
Бо  був  захмелілий  занадто.
Пройшовши  повз  пару  солодку,
Олексу  Сапожко  за  патли
Схопив  і  підвищеним  тоном,
Спитав  за  його  документи.
Тетяні  цей  видався  голос
Знайомим  -  згадала  моменти!
Лякливо  сказала  Андрію,
Що  ці  два  міліціонери
Людей  в  листопаді  лупили  –
Усі  у  двох  кроках  завмерли.
*
Тетяна  згадала  картину
Таку  ж,  як  осінньої  ночі,
Такий  же  провулок  пустинний,
Такі  ж  невдоволені  очі.
Зустрілися  погляди  знову
Матвія  і  ніжної  Тані,
І  та  велетенська  долоня
У  пам’яті  раптом  повстала.    
Жахіття  в  її  синім  взорі
Піймав  і  зухвалий  Сапожко  
Любитель  спонтанної  крові,
Відчув  він  одразу  тривогу.
*
Дививсь,  не  відводячи  погляд
На  білі  промоклі  завитки
І  Віктор,  згадавши  той  дворик,
Де  бачив  востаннє  дівчину.
Щось  в  серці  ізнов  спалахнуло,
Чи  біль,  чи  відвага  -  неясно,
Шолому  на  цей  раз  не  було,
Щоб  скло  підійняти  зненацька.
А  Таня  усім  своїм  страхом
Вп’ялася  в  обличчя  Сапожко.
І  скільки  ось  так  пройшло  часу,
Ніхто  і  сказати  не  може.
*
«Майданівська  кончена  лярва!  –  
Накинувсь  на  Таню  Сапожко,
У  нас  ти  коктейлі  кидала!»
-  Стояла  я  осторонь,  Боже!
«Це  добре,  що  зараз  не  можна
Усім  стусанів  надавати!»  –
Підняв  кулачище  Сапожко
Над  Танею,  щоб  залякати.
-  Давай-но,  шалаво,  йди  звідси,
Й  молися,  щоб  більше  з  тобою
У  світі  нам  цім  не  зустрітись!
Мені  не  потрібні  ви  двоє!
І  він  розвернувсь  до  Олекси:
-  Ну  що,  покажи  документи.
Що  кажеш?  Не  чую!  Немає?
В  кишенях  поглянь,  диригенту,
Гривневі  посвідчення  маєш?
Якщо  зовсім  ти  без  копійки,
У  відділку  будеш  сидіти,
Скажу,  що  мені  не  корився
Під  впливом  своєї  горілки.
*
Андрій  своє  слово  Сапожку
Нарешті  сказав:  «Ви  хоча  би
Спочатку  представились  може,
А  потім  до  хлопця  чіплялись».
-  Замовкни!  Іди  краще  звідси,
Допоки  не  чуєш  побоїв.
У  тебе  он  лярва  боїться,
То  краще  б  її  заспокоїв!
-  Товариш,  домовимось  може?
Це  друг  мій,  сьогодні  ж  в  нас  свято!
Й  Андрій  відійшов  із  Сапожко,
Зітхаючи,  до  банкомату.
*
Залякана  тиха  білявка
На  Віктора  мовчки  дивилась.
І  той  її  теж  роздивлявся.
Їх  погляди  знову  зустрілись.
«Я  Віктор»  -  отак  несміливо
Представився  хлопець  нарешті:
«За  ніч  листопадну  ту  вибач,
Ми  всі  були  трохи  нестерпні»
Тремтячим  невпевнено  тоном
Лиш  буркнула  Таня:  «Нічого»,
Котились  сніжинки  по  скронях,
Стікаючи  плавно  додолу.
Ніяк  не  в’язалась  розмова,
Лиш  погляди,  видихи,  вдихи,
Нарешті-от,  слово  за  слово,
Білявка  назвалася  тихо
Та  кілька  не  зв’язаних  речень
Сказала  про  свято,  погоду…
А  Віктор  дивився  на  неї,
На  світлу  незайману  вроду…

Розділ  10.
Увечері,  першого  січня,
Зустрілись  Тетяна  і  Ната,
Були  новорічною  ніччю
Обидві  уражені  страшно.
Розмова  та  обмін  думками
Про  сніг,  про  Майдан,  про  знайомства,
Про  все  розказала  Тетяна,
Окрім,  що  впізнала  Сапожко.
*
«Андрій  дав  аж  тисячу  гривень,
Щоб  беркутівець  відчепився,
А  потім,  -  додала  мрійливо,  -  
Залишивсь  Андрій  наодинці
Зі  мною.  Провів  до  під’їзду,
Не  буду,  Наталко,  брехати,
Продовження  дуже  хотів  він,
Питався,  чи  вдома  є  мати».
-  Якщо  я  тебе  зрозуміла,
То  цей  перекачаний  мачо,
Тебе  підкорив  своїм  тілом?
Ти  більше  не  проти  побачить?
-    Це  ж  ти  у  нас  досить  смілива,
Та  мала  кількох  уже  хлопців,
А  я  в  цьому  плані  цнотлива.
Хоча  волинянин  хороший!  
Сміялись  дівчата  весь  вечір  –  
Кістки  кавалерів  промиті  –  
Та  Таня  мовчала  про  дещо:
Їй  дуже  сподобався  Вітя.
*
Наступного  вечора  Ната
Прийшла  на  Майдан  до  Володі.
Вона  відчувала  завзято,
Що  серцем  її  став  володар
Цей  милий  спокійний  хлопчина,
Який  на  два  роки  був  старший,
Який  за  свою  Україну,
Так  само  болів,  як  Наташа.
Годинні  мрійливі  розмови,
І  ніжність,  безмежна,  безкрайня,  
Із  кожним  підносила  словом
Закохану  пару  до  раю.
Красою  вітрів  буковинських,
Черемошу,  Пруту,  Бескидів
З  Наталею  Вова  ділився,
Казав,  що  вона  неодмінно
Їх  має  побачити  влітку,
Як  пахнуть  дощем  полонини,
Й  не  треба  шукати  у  світі
Більш  щирого  й  тихого  місця,
Де  стільки  є  див  у  природи,
Що  кожне  на  заході  місто
Несе  унікальну  свободу.
Киянка,  яка  ще  до  цього
Кохала  свою  Україну
Лише  в  інтернетнім  просторі
Сказала,  що,  звісно,  поїде.
До  ранку  вони  говорили,  
Під  ковдрами  вдвох  обіймались,
Хоча  ні  на  які  інтими
Не  було  і  натяку  навіть.
*
Тетяна  в  цей  час  сумувала,
Сиділа  одна  в  інтернеті,
Закрила  від  брата  та  мами
В  кімнату  на  защіпку  двері.
До  самого  верха  фужеру
Вина  налила  собі  тихо,
Під  світлом  діодів  рожеве
Заграло  воно  теплим  літом.
У  всіх  соціальних  мережах
Незвичні  їй  групи  читала,
І  хлопців  із  надписом  «Беркут»
Щосили  вона  розглядала.
Андрій  їй  писав  есемески,
Вона  на  них  відповідала,
Та  зовсім  не  тим  інтересом
Тетяна  в  душі  загорала.
*
Неждано  їй  запит  у  друзі,
Прийшов.  Вона  лайкнула  його,
Подумавши,  мабуть,  хтось  з  ВУЗу.
Аж  раптом  побачила  хто  це.
*
Закінчив  своє  чергування
Й  наступного  дня  відсипався
Спецназівець.  Вранці  у  ванні
Годину  у  думах  валявся.
Ходив  цілий  день  по  кімнаті,
А  жив  він  в  гуртожитку,  в  місті,
І  зовсім  згубився  у  часі,
Немов  свіжа  куля  в  повітрі.
Замучений  Віктор  нарешті
Включив  свій  старенький  комп’ютер
І  теж  соціальні  мережі
Почав  перелистувать  люто.
Не  ждав  результату  легкого,
Бо  прізвище  Таня  сказала,
Яке  є  кругом:  Іванова.
Та  все  ж  віднайшов  її  з  часом.

Розділ  11.
«Я  винен  тобі,  розплачуся»  -  
Олекса  Андрієві  мовив.
«Не  треба,  ти  що,  обійдуся,
Залишим  про  гроші  розмову.
Розплатишся  краще  ти  іншим,
Якщо  знадобиться  підмога,
Ми  ж  друзі!  -  промовив  Синиці  –
Життєва  далека  дорога.
Ти  знаєш,  я  хлопець  не  бідний,
Втрачаю,  а  завтра  знаходжу.
Я  буду  ще  їздити  світом
І  стану  ще  досить  відомим.
Амбіції  знаєш  мої  ти,
Десятки  поставлених  цілей,
Мені  в  шкіряне  треба  крісло,  
А  не  у  палатках  сидіти»
*
Хоч  були  Андрій  та  Олекса
На  боці  людського  Майдану,
Проте  спочивали  в  готелі
З  комфортом,  де  ліжко  та  ванна.
На  площі  стояли  тоді  лиш,
Коли  відчували  безпеку,
Кругом  все  фотографували
Й  заносили  фото  в  планшети.
Години,  Андрійко,  бувало,  
Дивився  на  власне  обличчя,
Ось  тут  їсть  з  гуцулами  сало,
А  ось  біля  шин  він,  як  лицар.
Усі  кількасот  фотографій
У  різних  зажмурених  позах,
Детально  прокоментував  він,
Показуючись  патріотом.
Андрій  був  тієї  природи,
Що  дуже  любив  хизуватись,
Він  знав  свою  місячну  вроду,
І  цим  користався  затято.
Дівчата,  звичайно,  любили
Такого  крутого  спортсмена,
Було  тих  дівчат  в  нього  стільки,
Що  всіх  не  згада  поіменно.
І  навіть  у  ніч  новорічну,
Провівши  Тетяну  додому,
Знайшов  собі  смачну  кобіту,
Щоб  зняти  напругу  відому.
*
«Що  думаєш  з  приводу  Тані?  
-  Питався  Олекса  у  друга,  -
Доволі  вона  непогана,
Можливо  вже  досить  по  кругу
Бездумно  й  шалено  ганяти?
Ти  рік  вже  ні  з  ким  не  стрічався,
Лише  одна  ніч  -  й  прощавайте»
-  Олекса,  ти  не  переймайся.
Побачимо,  що  з  цього  вийде,
Вона  ще  доволі  зелена.
Прихильник  я  спілого  літа,
А  тут  ще  цукерки,  букети.
Я  з  нею  в  мобільному  чатюсь,
Вона  мені  відповідає,
Але  я  не  можу  сказати,
Що  я  прямо  весь  підсихаю.

 Розділ  12.
Святвечір  Майдану  засяяв
Костюмами,  співом,  свічками,
На  сцені  концертна  програма,
Усюди  людей  зустрічали
Вертепи;  ґаздині  з  кутею
Бажаючих  всіх  пригощали;
У  рясах  отці,  як  в  парео,
Молитви  охоче  читали.
*
Андрій  у  цей  вечір  Тетяну
Позвав  на  побачення  в  місто,
Щоб  все  ж  із  білявкою  файной
Таки  познайомитись  ближче.
Тетяна  вагалася  трохи,
Але  під  Наталиним  впливом
Мейкапнула  губи  та  щоки,
Духами  набризкалась  сильно.
Червону  одягла  кофтину
Штанці,  що  до  попи  припали,
Узулася  в  чоботи  сині,
Й  таким  же  шарфом  зав’язалась.
*
Тетяна  була  дуже  гарна,
Їй  хлопці  услід  обертались,
Андрій  оцінив  ці  старання  –
Зустрів  компліментами  Таню.  
Співав  він  весь  вечір  рулади,
І  дівчина  ніяковіла,
Такі  вінценосні  тиради
Вона  тільки  в  книжках  ловила.
Побачення  було  безхмарним,
Солодким,  як  тістечко  з  кремом,
По  вухах  білявої  Тані
Роз’їздились  мрії  рожеві.
Андрій  пригощав  Таню  щедро,
Купив  кілька  їй  сувенірів,
Підніс  дорогого  букету…
Тетяна  повірила  щиро,
Що  це  від  палкого  кохання,
В  Андрія  розправились  крила.
В  Тетяниному  колисанні
Ізнов  спалахнули  вітрила.
Посіяв  вже  вивчені  зерна
Андрій  у  дівочому  полі:
Нехай  тільки  Таню  приверне,
А  як  буде  далі  –  то  потім.
*
Провівши  дівча  до  порогу,
Сказав  їй  Андрій  на  прощання,
Що  має  збиратись  додому,
Закінчились  зимні  гуляння.
Що  буде  за  нею  скучати,
Як  тільки  уміє  він  –  сильно,
Листи  в  інтернеті  писати
Й  приїде  іще  неодмінно.
*
Наступного  ранку  Тетяна
Зустрілася  з  Натою  вдома,
І  всі  свої  переживання
Їй,  звісно,  повідала  знову.
Звичайно,  що  лиш  про  Андрія  –  
Про  Віктора  німо  мовчала,
І  Ната  Тетяні  надії  
Рожеві  також  малювала.
Захоплено  Ната  казала,
Які  вони  будуть  щасливі,
Що  це  все  флюїди  Майдану,
В  Майдані  прихована  сила!
Як  приклад,  свої  їй  стосунки,
Що  тиждень  буяли  в  палатці,
Приводила  Ната  по  струнці,
Доверху  підводячи  пальці.
*
Її  ж  новоспечені  дійсно
Відносини  дуже  набухли,
Й  дарма,  що  на  вулиці  зимно,
Та  в  штабі  Майдану  так  сухо,
Привітно,  грайливо,  приємно,
Усі  посміхаються  парі,
Самотності  хтіли  –  таємно
Тікали  в  маленьку  палатку.
Хоча  Ната  тільки  цілунки
Володі  отам  дарувала.
Змінили  Наталю  стосунки  –  
Вона,  як  тюльпан,  розквітала.

Розділ  13.
В  середині  січня  закони
Парламент  прийняв  неприйнятні
Для  більшості  свого  народу.
Імперія  снилася  Кату.
Було  про  обмеження  руху:
По  п’ять  тільки  автомобілів
В  колоні.  Як  більше  –  це  згуба,
Могли  посадити  спокійно.
Було  про  обмеження  слова:
Цензура  насунулась  хижа.
Також  за  носіння  шолома
Кутузка  світила  на  тиждень.
Було  покарання,  якщо  хтось
Встановить  намети,  палатки.
Ще  ряд  кардинальних  зворотів
Були  надруковані  Катом.
*
Зібрався  на  київське  Віче
Народ  невдоволений  в  центрі,
Котилися  заклики,  спічі
З  великої  сніжної  сцени.
І  температура  гаряча
Хитала  Майдан  емоційно,
Народ  радикальних  подачок
Від  лідерів  опозиційних  
Жадав.  Задзвеніли  бадьорі
Зазиви  на  кроки  рішучі,
Звертати  збудовані  гори
І  владу  змінити  кусючу.
*
Майдан,  як  ніколи  до  цього,
Настроєний  був  войовниче,
І  заклики,  сіяні  в  слові,
Вжилися  у  дію.  І  з  Віче
Побігли  з  бруківкой,  камінням,  
На  лави  міліціонерів,
Була  це  вже  не  штовханина,
А  битва  титанів  ідейних.  
Одні  –  це  народ,  що  у  відчай
Запав  від  зухвалої  влади,
А  інші,  які  їм  у  відсіч
Постали  –  прихильники  Ката.
За  «Беркутом»  щільним  кордоном
Стояли  також  українці,
Яких  називали  в  народі
«Тітушки»,  провладні  любимці.  
Вони  були  звезені  Катом
З  Донбасу,  Одеси,  із  Криму,
Де  менше  його  крили  матом
І  більш  поважали.  Ці  міми
Приїхали  в  Київ  за  гроші,
Там  був  за  ідею  лиш  дехто.
Бо  гроші  для  люду  хороші
Й  палкі  стимулятори  рева.
*
І  з  натовпом  натовп  зустрівся,
Палили  автобуси,  шини,
І  все  це  були  українці:
Лиш  «жовті»  одні,  інші  «сині».
А  вже  як  завівся  годинник,
То  важко  його  зупинити.
Летів  час  нестерпно,  неспинно,
До  ранку  продовжилась  битва.
Вже  перші  були  постраждалі:
Безкарна  проклята  граната,
Хоча  й  шумовою  була,  та
Відтяла  долоню  хлоп’яті.
Хтось  ока  в  той  вечір  лишився,
Хтось  мав  переломлені  кістки,
Хтось  кров’ю,  як  морем,  умився,
Комусь  зняли  череп  до  мізків.
*
Посеред  майданівських  хлопців
Володя  боровся  найдужче,
Бруківку  підносили  Вовці,
Й  жбурляв  він  її  у  тітушок.
Було  йому  не  до  кохання,
Як  всім,  що  кружляли  навколо,
Вирішувалося  питання
Країни.  Від  першої  крові
Він  наче  злетів  у  повітря,
Хутчіше  кидався  камінням,
Здавалось,  відноситься  вітром
Воно  у  бік  «Беркуту»  й  «синіх».
Володі  відверто  щастило,
У  нього  ні  куля,  ні  камінь
Не  влучили.  Що  боронило?
Можливо,  сама  Божа  Матір?
*
Стояли  на  іншому  боці
Спочатку  доволі  спокійно  
Несучі  обов’язок  хлопці,
Що  клятву  на  вірність  країні  
Давали.  А  може  народу?
У  цьому  й  було  запитання.
Казали  одні:  «Я  от  проти
Стояти  з  мечем  до  Майдану».
Їм  інші  казали  від  себе:
«Ми  тут  представляємо  силу,  
Й  накази  впроваджувать  треба,
За  кого,  чиї  -  не  важливо!»
І  Віктор,  що  був  кілька  років
На  службі  в  чинах  міліцейських,
Усі  відпрацьовував  кроки,
Виконував  все,  що  прийдеться.
Й  так  само  стояв  непорушно,
Хоч  скільки  юрба  не  звіріла
Сьогодні,  чекаючи  сухо
Якихось  наказів  до  діла.
Віддали  наказ  відбиватись  –
Почав  відбиватись  успішно.
Сказали  юрбу  проганяти  –  
Погнав,  як  і  завжди,  потішно.

Розділ  14.
Два  дні  вже  боролись  активно  
Майданівці  і  беркутята,
За  дощ  із  петард  і  каміння,
Летіли  під  ноги  гранати.
*
Тетяна  і  Ната  у  виші
Не  вчились  -  читали  новини,
Наскільки  все  зараз  зручніше,
Як  маєш  планшет  чи  мобільний.
Наразі  дві  теми  дівчата
Щодня  обговорювали.  Це
Найперше  -  майданівське  плато,
І  вдруге,  життя  особисте.
*
«Хвилююсь  я  дуже  за  Вову,  -
Казала  знервовано  Ната,  -
За  день  мені  пише  два  слова,
І  це  вже  для  мене  за  щастя!
Три  дні  я  не  бачила  хлопця,
Ходить  мені  забороняє,
Він  каже  триматись  в  сторонці»
-  Ну,  звісно,  він  рацію  має.
-  Що  робить  Андрій  там  сьогодні?
-  Писав,  що  працює  невпинно.
-  Якщо  в  нього  там  дві  роботи,
То  кожна  безцінна  хвилина.
-  Звичайно,  якщо,  особливо,
Одна  –  це  вертіти  боками!
-  Невже  ти  ревнуєш?  Не  дивно,
Закохана,  бачу,  ти  дама!
-  Сказав,  що  він  скоро  відвіда.
-  Тебе?  Таню,  це  перемога!
-  Ну,  звісно,  Наталю,  приїде
До  мене,  ну  а  ще  до  кого  ж!
*
Розлуку  Тетяна  спокійно
Насправді-то  переживала,
Собі  говорила  активно,
Що  хлопця  вона  покохала.
Звичайно,  вони  спілкувались
Немовби  оті  голуб’ята,
Та  глибоко  десь  відчувала,
Що  штучне  блакитне  це  свято.
Чому  такі  хвилі,  бувало,
Її  накривали  у  думці
Сама  пояснить  не  могла.  Та
Коли  представляла  стосунки
Із  Віктором,  зовсім  інакші
Її  відчуття  колисали,
Та  щоб  не  зітхати,  як  плакса,
Вона  їх  у  бік  проганяла.
Тим  більш,  що  з  таємних  записок,
Які  в  інтернеті  читала,
Він  зараз  танцює  навприсід
Під  катове  фортепіано.
Й  хоч  тему  політики  зовсім
Вона  у  листах  не  чіпала,
Але  у  очах  ота  осінь,
Як  стінка,  бувало,  вставала.
Й  коли  виключалося  серце,
То  зразу  ж  включалось  жахіття,  
Що  Вова  Наталин  поб’ється
Й  секрет  її  подуму  Вітя.
*
«Новини,  Тетяно,  новини!  –  
Пихнула  у  бік  Ната  Таню,  -  
Це  правда,  і  правда  жахлива!
Ти  що,  відключилась?  Читай-но!
А  заголовок  брав  за  душу:
«Уранці  майданівця  вбили…»
-  ОМОНовці,  «Альфа»,  тітушки  –
Убивця,  чия  ти  скотина!?
Пишу  есемески  Володі,
А  він  поза  зоною,  Таню!    -
Якщо  його  вбили  сьогодні?
Тоді  я  також  помираю!

Розділ  15.
В  одному  з  загонів  тітушок
Хлопак  воював,  ще  дитина,
Йому  й  вісімнадцять  не  було,
Щоправда,  він  був  досить  сильним.
Задачею  цього  тітушки,
Богдана  на  прізвисько  Малий,
Збирать  було  й  носом,  і  вушком
Новини  на  площі  Майдану.
Та  Малий  ще  був  зовсім  юний
Для  різних  там  дій  партизанських,
А  як  захиталися  струни,
То  він  майже  й  першим  попався.
І  став  полоненим  у  штабі
Він  навіть  не  як  партизан  той,
А  просто,  як  дуже  незграбний
І  дуже  зелений  нападник.
Таких,  як  Богдан,  назбирали,
Тринадцять  невдах  моложавих,
Десятники  їх  пильнували,
І  що  з  ними  буде,  рішали.
*
В  комірку  зайшов  Володимир
Поглянуть  на  блідні  трофеї,
Тітушки  смиренно  сиділи,
Прив’язані  до  батареї.
Володя  сказав  відчайдушно,
Що  всі  вони  –  зрадники  й  баста;
Що  мізків  немає  в  тітушок,
Якщо  вони  згодні  покласти
За  кількасот  гривень  країну;
Які  вони  хлопці  нещасні,
Якщо  їм  плювать  на  Вкраїну.
Володя,  як  смерч,  розійшовся,
Хоч  був  зазвичай  не  свавільний,
І  довго  розказував  хлопцям
Про  зраду  й  любов  до  країни.
*
Один  із  тітушок  все  смикав
Своїм  перев’язаним  тілом,
Та  так,  що  Володя  аж  скинув
Пов’язку  з  очей  його  білу.
І  враз  онімів  він  від  шоку,
В  Богданові  визнав  кузена  –  
Той  довго  гадав,  чий  же  голос,
А  потім  засмикавсь  шалено.
*
«Володя,  не  буду  я  більше!  –  
Ридав  переляканий  Малий.  –
Ти  ж  знаєш,  як  в  Красноармійську
Живу  бідно  я  й  моя  мама!
Тобі  розкажу  все,  що  знаю,
Але  відпусти  нас,  кузене!
Як  мама  про  це  все  дізнає,
То  стане,  як  грім,  навіжена!»
-  Ти  зараз,  Богдан,  не  в  подружки,
Не  все  я  вирішую,  брате,
Якщо  записався  в  тітушки,
То  маєш  про  наслідки  знати!
Сьогодні  загинув  наш  спільник,
А  ти  тут  воюєш  за  гроші,
Тепер  я  повірить  повинен,
Який  ти  хлопчина  хороший?
-  Я,  правда,  додому  поїду,
Ти  ж  знаєш,  що  мама  в  лікарні,
А  де  мені  взяти  на  ліки
Грошей?  Ось  тому  я  тут,  брате!
-  Не  знаю,  що  можу  сказати,
По-перше,  усе  чули  твої,
Якщо  от  тебе  відпускати,
То  треба  і  їм  дати  волю.
По-друге,  вирішувать  буду
Не  я,  командир  наді  мною.
Сиди  вже,  нещасний  тітушко,
От  горечко  мені  з  тобою!
*
Володя  сказав  полоненим,
Вернувшись  до  них  незабаром,
Що  в  книгу  ганьби  поіменно
Запишуть  їх  дані.  І  прапор
Вручив  український  Богдану,
З  очей  познімав  білі  латки,
Поставив  у  ряд  на  Майдані
Й  заставив  їх  гімн  проспівати.  
Тітушки,  на  диво,  гімн  знали,
Й  співали  доволі  завзято.
А  потім  усіх  обміняли
На  сотників,  у  полон  взятих.
*
Події  потроху  вгасали:
Три  дні  вже  ніякої  брані,
Все  більш-менш  бездиханно  стало,
Нехай  і  здавалось  примарно.
Майдан  виглядав  досить  сумно,
Бо  перші  принеслися  жертви,
Немовби  поринулий  в  думи,
Він  це  не  приймав  ніяк  вперто.
Загинуло  три  чоловіки:
Бандерівець  був  вірменином,
Також  до  безглуздого  дико,
Та  другий  теж  не  з  України,  
А  з  Гомеля.  От  тільки  третій,
Що  був  закатований  в  лісі
Щурами,  що  ходять  без  серця,
Народжений  був  українцем.

Розділ  16.  
Андрій  та  Олекса  в  столицю
Збиралися  на  Водохрещу.
Проте  їхній  внутрішній  рицар
Загаснув,  як  зять  в  пащі  тещі:
Як  тільки  почались  масовки  
У  самому  центрі  качатись,
Вони  перенесли  тусовки
На  більш  заспокійливу  дату.  
За  тиждень  приїхали  в  Київ
Товариші.  Й  знов  до  готелю.
Приїхали,  так  як  Андрія,
Одна  осінила  ідея.
Він  думку  виношував  здавна
Придбати  для  себе  травматик:
Простіше  купить  нелегальний,
Щоб  довідки  всі  не  збирати.
*
І  як  це  б  здавалось  не  дивно,
Та  в  ніч  новорічну  знайомство
Здалося  йому  позитивним  –
Знайшов  спільну  мову  з  Сапожко.
Обидва  були  досить  хитрі,
Розумні,  діткливі,  проворні,
Обидва  красиві  й  амбітні,
І  трохи  із  серцем  потворним.
Конкретний  контакт  у  них  стався,
Розмови  короткі  та  рідкі,
Проте,  як-то  кажуть,  по  справі:
Питання  та  відповідь  чітко.
Андрій  ризикнув  свою  думку,
Ще  будучи  в  Луцьку,  Сапожко
Озвучити  вголос.  І  влучно.
Сказав  йому  той:  «Допоможу.
Зведу  з  ким  потрібно.  Я  знаю.
Від  тебе  потрібна  лиш  сума.
Коли  я  деталі  дізнаюсь  –  
Приїдеш.  Патрони  там  –  гума».
*
А  щоб  себе  не  підставляти,
Андрій  натякнув  Олексію,
Що  той  має  зброю  забрати,
Бо,  все  ж  таки,  той  йому  винен.
Олекса  погодився,  звісно,
Та  й  так,  як  Андрій  змалював  все,
Що  зовсім  відсутнім  є  ризик
І  буде  все  просто  прекрасно.
*
Угода  вночі  відбулася:
Олекса  приніс  пачку  грошей,
У  обмін  отримав  сучасну
Незареєстровану  зброю.

Розділ  17.
Закінчивши  тільки  заняття,
Тетяна  та  Ната  додому
До  Тані  зайшли  скуштувати
Дві  порції  свіжого  плову.
*
У  неї  батьки  розвелися,
Бо  грізний  й  неввічливий  тато
Міг  в  тиждень  три  рази  напитись.
Жила  вона  з  мамою  й  братом.
Матусю  кохала,  як  мову,
Як  можна  лиш  маму  кохати,
Була  помічницею  в  всьому
І  їй,  і  молодшому  брату.
*
Опісля  обіду  Тетяна
І  Ната  засіли  в  комп’ютер:
Обидві  побачення  мали,
Але  якийсь  час  в  обох  був  ще.
Тетяна  гортала  сторінку
В  мережі  одній  соціальній,
Аж  раптом  прийшло  зразу  кілька
Туди  повідомлень  цікавих.
«Це  хто  наполегливо  пише?  
Відкрий,  я  також  прочитаю!
А  то,  як  я  хочу  у  виші
В  мобільний  твій  глянуть  –  тікаєш!  –  
Сказала  Наталка  грайливо,
Штовхнувши  Тетяну,  як  сонну,  
І  до  монітора  підсіла  
Й  нажала  сама  на  іконку.
«А  хто  це,  а  що  за  прихильник?
Ну-ну!  Почекай,  почитаю!  –
І  Ната,  як  малу  дитину,
Скрутила  Тетяну:  «Бажаю
З  тобою  зустрітися  якось,
Пробач,  що  так  довго  збирався,
Але  нескінченні  атаки…
Весь  час  був  на  службі,  при  праці»
Наталя,  рядки  прочитавши,
Зайшла  на  сторінку  хлопчини,
Й  зайшлася  від  охань  та  ахань,
Зробивши  уражену  міну:
«Ти  що,  з  поліцаєм  зв’язалась?
А-ну,  дай  історію  гляну!»  -  
І  так  як  була  від  Тетяни
Сильніша,  то  не  підпускала
Подругу  за  її  комп’ютер.
Хвилини  –  і  все  зрозуміла.
Наталя  ураз  стала  люта,
Як  тільки  дівчина  уміла.  
-  Це  доки  Майдан  за  свободу
І  волю  стоїть  на  морозі,
Ти  на  тротуар  їм  ллєш  воду,
Щоб  враз  поламали  всі  нозі!?
Це  ти,  партизанко,  мовчала,
Про  міліціянта,  як  мертва!
Коли  ти  з  цим  хлопцем  зв’язалась?
Давай-но,  розказуй  тепер  все!
*
Дівчина  усе  розказала,
Про  зустріч  у  ніч  снігопаду,
Про  те,  що  Сапожко  Наталю
Ударив  тоді  в  листопаді.
Сказала,  що  місяць  вже  майже
Тримає  зв'язок  в  інтернеті,
Що  зустрічей  більше  не  мала,
І  що  надривається  серце.
Наталя  уперше  за  роки
Розсердилась  так  апетитно,
Що  блідним  іонним  потоком
Злетіла  на  вулицю  миттю.
*
Тетяна  із  горя  налила
Міцного  вина  просто  в  склянку,
І  лиш  випадкова  би  сила
Могла  зупинити  Тетянку.
Ця  сила  знайшлась  в  есемесці,
Яку  надіслав  стриптизер  їй,
Запрошував  Таню  на  вечір,
Щоб  час  безтурботно  провести.

Розділ  18.
Вдяглася  Тетяна  на  зустріч
Ще  більш  яскравіше,  чим  вперше,
Ніколи  її  ще  рішучість
Не  була  настільки  відверта.
Сказала  собі,  що  вже  досить,
І  Ната  права:  Вітя  ворог,
Якщо  він  стріляє  у  площу,
Де  друзі  її  стоять  поруч.
*
Андрій  був  одягнений  модно,
Як  завжди.  Йому  пасувала
Дизайнерська  куртка,  та  й  одяг
Весь  інший  підібраний  вдало.
І  джемпер  коричневий  з  горлом,
І  джинси,  що  так  облягали
Сідниці.  «Він  просто  чудовий!»    -  
Тетяна  себе  надихала.
Вони  не  поїхали  в  цей  раз
Гуляти  у  товщі  Майдану,
А  сіли  далеко  від  центру,
У  затишному  ресторані.
*
 «Ти  дуже  красива,  як  завжди,  -
Почав  солов’їні  куплети
Співати  Андрій.  –  Я  весь  час  свій
Про  тебе  лиш  думав,  німфетко».
-Я  дуже  скучала  удома,
Про  тебе  думки  мої,  зайчик,
І  пошепки  я,  й  на  весь  голос
Молилась,  щоб  тебе  побачить.
*
Побачення  плинуло  легко:
Андрій  вмів  підтримати  вдало,
Найрізноманітніші  теми,
Якщо  навіть  і  не  чіпляло.
Проте  поміж  ними  відверта
Розмова  виходила  якось,
Андрія  цікавила  терпка,
Зелена,  неходжена  ланка.
Тетяна,  що  трохи  схмеліла
Від  склянки  домашньої;  тут  ще
Собі  підливала  сміливо
Вина  і  ставала  рішуче.
Дивилась  вона  на  Андрія,
Як  дика  озерна  русалка,
Що  дуже  неспинно  хотіла
В  обійми  піймати  рибалку.
*
Вечірня  зоря  мерехтіла
В  пелюстках  густого  туману,
На  небі  зірки  шепотіли,
Що  хочуть  світити  жадано
Закоханій  парі  до  ранку,
В  колисці  обох  колисати,
І  ніжним  промінням  до  ранку
Крізь  тюлі  тонкі  лоскотати.
*
Без  слів  було  все  зрозуміло,
Закінчивши  довгу  вечерю,
Поїхала  Таня  з  Андрієм
В  таксі  до  нічного  готелю.
Уперше  Тетяна  серйозно
Залишилася  наодинці
З  дорослим  і  впевненим  хлопцем.
Вона  не  могла  надивиться
На  м’язи  його  велетенські,  
Коли  він  зняв  джемпер  та  майку.
Її  захиталося  серце,
І  враз  розірветься,  здавалось.
Для  Тані  Андрій  роздягався
Немовби  зі  сцени,  повільно,
То  джемпером  весь  прикривався,
То  знову  показував  тіло.
Він  рухи  робив  сексуальні,
І  пестив  долонями  біцепс,
Покачував  стегнами  плавно  –  
Для  Тані  він  дійсно  був  лицар.
Присівши  навколішки  поруч,
Почав  він  її  роздягати:
Злетіла  кофтина  праворуч,
Ліворуч  злетіли  штанята.
Повільно  цілуючи  руки,
Андрій  зняв  з  дівчини  бюстгальтер,
На  білі  напружені  груди
Припали  його  сильні  пальці.
А  губи  спускалися  нижче,
І  ось  вже  злетіла  остання
Одежина.  Й  впала  на  ліжко
Тетяна  безсила  й  жадана.
Андрій  зняв  напружені  джинси,
І  кинув  їх  легко  додолу,
Зняв  плавки,  і  ліг,  ніби  рицар,
На  неї  вже  повністю  голий.
Задихала  Таня  сильніше,
Усі  відкривалися  грані,
У  розрізі  нової  ніші
Вона  пізнавала  кохання.
І  в  пестощах  ніжних  неспинних
Тетяна  топилася  душно,
Немовби  не  в  тіло  проникнув  
Андрій,  а  в  самісіньку  душу.

Розділ.  19.
Бурлило  відлуння  Майдану
Містами  вкраїнського  краю,
Як  хвилі  на  морі,  що  камінь,
Занурений  в  воду,  пускає.
Захоплення  адміністрацій,
Конфлікти  зібрань  у  райцентрах,
У  колі  постійних  вібрацій
І  старші,  і  юні  студенти.
У  відділках  реєстрували
Людей,  хто  пручався  зухвало,
На  тижні  когось  залишали,
Знайомства  когось  виручали.  
Щодня  по  усій  Україні
Повстанські  ставали  події.
Народ  якийсь  час  відпочине,
І  знов  починає  гудіти.
*
Майдан  укріпляв  оборону,
Росли  до  небес  барикади,
Були  і  конкретні  розгони
Такі,  як  тоді,  в  листопаді.
Тітушки  активізувались
Також  по  районам  столиці
Активних  людей  піджидали
У  засідках  й  били  в  обличчя.
Столиця  нирнула  в  неспокій,
В  лікарні  щодня  постраждалих,
То  з  того,  то  з  іншого  боку
Привозили,  й  досить  немало.  
*
Володя  периметр  площі
Чомусь  покидав  досить  рідко,
Всю  зиму  він  легко  напрочуд  
Провів  серед  натовпу  й  криків.
Його  не  цікавило,  що  там
Існує  за  межами  центру,  
Як  справжній  майданівський  сотник
Він  ніс  свою  службу  цементну.
І  Ната  не  ставила  хлопцю
Ніяких  умов,  розуміла,
Що  легінь  трима  оборону,
Такі,  як  Володя  –  є  сила.
 *
Опісля  дівочої  сварки  
Наталя  Володі  в  мобільний
Як  грім,  нажалілася  раптом,
Що  в  нього  аж  все  заболіло.
Володя  зібрався  в  хвилину
Й  в  район  проживання  помчався,  
Та  тільки  покинув  периметр
Майдану,  як  тут  же  нарвався
На  трьох  парубків  невідомих,  
Які  йому  зашморг  на  шию
Накинули  й  під  жилим  домом
Без  страху  почали  душити,
Водночас  в  живіт  кулаками
Його  добиваючи  сильно.
І  лиш  несподівана  дама
Змогла  зупинити  свавілля.
Маленького  росту,  у  шапці,
З  торбиною  пенсіонерка  
Підняла,  як  водиться  бабці,
На  весь  район  ґвалт  навіжений.
*
Замучений  молодиками,
Але  ще  живий  Володимир
Врятований  був  лікарями,
Які  своїх  знань  не  жаліли,
Щоб  хлопця  вернути  до  тями.
Тим  часом  чекала  удома
Напружено  хлопця  Наталя.
Коли  ж  чужий  голос  свідомий
Її  повідомив  в  мобільний
Про  це  побиття,  вона  тут  же
Зірвалась  й  в  лікарню  побігла,
Вона  хвилювалася  дуже.
І  тільки  коли  у  палату
До  Вови  її  підпустили,
Тоді  заспокоїлась  Ната,
Що  житиме  він,  зрозуміла.
*
Наступного  ранку  набрала
Наталя  Тетяну  і  тихо
Про  випадок  їй  розказала.
Тетяна  сказала  їй  щиро:
«Ти  знаєш,  як  я  тебе  люблю,
І  щиро  тебе  поважаю,
Образи  усі  я  забуду,
За  тебе  я  переживаю.
У  мене  також  є  новина,
Хоча  за  твою  більш  приємна,
Давай-но  до  тебе  приїду,
Й  усе  обговорим,  напевне».

Розділ  20.
Середина  лютого  гнівом
Набухла,  немовби  водянка,
Ізнову  наповнилась  димом
Палаюча  площа  центральна.
Горіли,  як  ліс,  барикади,
Спалили  будинок  профспілки,
Народ  бунтував  проти  влади,
Вона  ж  спонукала  до  бійки.
До  болю  розлючений  натовп
Повстав,  ніби  в  середньовіччі,
Каміння  посипалось  градом
В  провладні  пихаті  обличчя.
Коктейлі  летіти,  як  зграї,
Гасили  вогонь  водомети,
І  люди  втрачалися  в  часі,
Злітали  в  повітря  намети.
І  мітингувальники  били,
І  мітингувальників  також,
У  вогнище  масла  підлили,
А  в  більшості  не  було  страху.
*
Майданівські  протистояння
У  битві  три  дні  вже  горіли,
На  сотні  лічилися  рани,
Вже  й  нові  убиті  з’явились:
Когось  може  і  випадково,
Застрелили  когось  навмисне.
Боролись  не  слово  на  слово,
Боролися  вбивство  на  вбивство.
*
Запечений  гнівом  Сапожко
З  підлеглими  в  гущі  пліч-о-пліч,  
Готовий  стріляти  безбожно,
Чекав  він  на  честь  таку  точно.
У  пеклі  подій  зрозуміло
Було  всім,  що  кулі  свистіли,
І  дуже  Сапожко  хотілось,
Щоб  градом  летіли,  як  стріли.
Так,  зброя  кричала,  бувало,
Та  як  і  були  вогнестріли,
То  снайпери  тільки  їх  мали,
Що  десь  на  будинках  сиділи.
Сапожко  вручну  відривався:
Ось  тут  він  спіймав  молодого
Майданівця,  мабуть,  засланця,
Натовк  йому  пику  надовго.
А  ось  біля  нього  пронісся
Якийсь  переляканий  дятел,
Сапожко  підставив  підніжку  
Й  в  асфальт  закатав  цього  дядька.
Чуть  згодом  стягнув  з  барикади
Сміливу  розхристану  дівку,
З  десяток  прицільних  ударів,
Й  лежить  вона,  наче  підстилка.
*
У  рухах  своїх  обережний
Був  Віктор,  та  теж  не  скупився
На  щедрі  удари  безмежні,
Хоча,  кого  лупить,  дивився.
Якщо  йому  хтось  попадався
Жіночої  статі  –  обходив,
А  легеням  він  ламав  пальці,
Як  навпіл  в  обід  бутерброди.

Розділ  21.
Володя  ще  був  у  лікарні,
Хоча  вже  і  йшов  на  поправку,
А  от  і  Наталя,  і  Таня  –  
На  площі  із  самого  ранку.
До  цього  новини  читали
Вони  в  інтернеті  постійно,
Та  потім  дівчата  зібрались
На  площу  піти  самостійно.
Обох  відмовляли  їх  рідні,
Бо  надто  було  небезпечно,
Спокійний  замріяний  мітинг
Давно  вже  став  зіткненням  течій.
Володя  також  просив  Нату
Саму  на  Майдан  не  ходити,
Що  скоро  на  ноги  він  встане
І  підуть  разом  щось  робити.
*
 -  Не  думалося,  що  бруківку
Колись  на  Майдані  я  буду
Підносити  воїнам  в  плівці
Зі  свіжим  своїм  манікюром!
-  А  хто  би  сказав  мені,  Нато,
Що  я  після  сварки  з  тобою
На  другій  свіданці  віддамся
Й  порину  в  любов  з  головою!
Нехай  Андрій  в  Луцьк  і  поїхав
Наступного  дня,  проте  зараз
Мені  не  дає  просто  дихать,
Невже  в  мене  є  якісь  чари?
-  У  кожної  жінки  є  чари,
Запав  Володимир  на  мене,
На  тебе  одразу  аж  пара.
Доречі,  спецназівець  де  там?
-  Йому  написала  тоді  ще,
Що  наші  дороги  є  різні,
Він  інколи  щось  там  напише,
Проте,  відповіла  я  різко.
Він  зараз  десь  на  барикадах,
Його,  це,  мабуть  надихає,
Чужак  цей  спецназівець,  Ната.
-  Ти  чуєш,  он  знову  стріляють…  
«Поглянь,  скільки  люду  довкола.
Не  можу  я  вибачить  Віті,
Що  млявий  він,  й  злий  до  народу,
Хоч  дише  з  ним  спільним  повітрям»  -
Тетяна  таємно  зітхнула,
Про  це  вона  дійсно  жаліла,
Тоненькі  до  Віктора  струни
Щипали  ще  деколи  в  тілі.
*
Аж  раптом  прийшла  есемеска,
Писав  їй  Андрій,  що  в  столиці,
І  хоче  свою  він  принцесу
Побачить,  та  ще  й  наодинці.
Коли  йому  Таня  сказала,
Що  зараз  не  час  до  кохання,
Андрій,  повагавшись,  як  пава,
Дівчат  віднайшов  на  Майдані.

Розділ  22.
Події,  як  грім,  наростали,
Горіли  і  шини,  і  душі,
Повстання,  як  сонце,  палало,
Й  здавалось,  куди  уже  дужче?
*
У  центрі  подій  опинився
Андрій  так  серйозно  уперше.
Одна  справа  з  боку  дивиться,
А  інша  –  все  чуяти  серцем.
Андрій  розумів  в  якій  люті
Майдан,  вже  підстрелений,  дихав.
Травматик  сховав  він  під  куртку,
Без  нього  він  би  й  не  приїхав.
*
Він  з  жахом  дивився  на  Таню,
Яка  так  безбоязно  й  часто
Носила  розбите  каміння
Під  самі-самісінькі  п’яти
Гарячої  нової  битви,
Де  кулі  свистіли  і  з  криком
То  в  тому,  то  в  іншому  місці
Зривалися  люди  підбиті.
Не  міг  він  стояти  обабіч,
Любуючись  лиш  на  дівчину,
Сьогодні  незвично  гарячу
Й  ховатися  за  її  спину,
За  прапор,  який  пов’язало
Дівча  собі  вміло  та  хватко
На  талію,  наче  казало,
Андрію,  от  я  патріотка!
Юнак  викидав  свої  страхи,
Собі  говорив,  що  мужчина,
І  виліз  все  ж  на  барикади,
Й  побачив  жахливу  картину.
Там  сотні  солдатів  у  формі
По  всім,  хто  з  Майдану,  стріляли,
І  в  той  час  на  їхні  шоломи
Летіло  каміння  зухвале.
Завівся  Андрій,  як  і  люди,
Що  билися  з  розпачу  й  болю,
Залізну  схопив  арматуру,
Й  пішов  неприкритий,  як  голий.
Побігла  до  нього  Тетяна:
«Не  йди,  ти  ж  не  воїн,  не  вмієш!
У  кожного  тут  свої  ролі,
І  в  кожного  є  своя  дія!»
*
В  секунду,  побачивши  все  це,
За  ними  побігла  і  Ната,
Аж  раптом  під  ноги  їм  вперта
Упала  свистяча  граната.
Водночас  відскочили  разом
Й  забігли  у  скошені  двері
Колись  магазина  прикрас,  де
Тепер  були  тільки  шпалери.
За  ними  ввірвалися  двоє
Озброєних  міліціянтів,
І  крикнули  всім:  «Руки  вгору,
Бо  будемо  зараз  стріляти!»
*
Дівчата  підняли,  злякавшись,
І  руки,  й  обличчя  померклі,
Андрій  же  схопив  за  травматик
Й  хотів  був  наставить  на  «Беркут»,
Спецназівець  рухом  умілим
Андрія  за  мить  обеззброїв,
Та  той  раптом  відсіч  сміливо
Уже  рукопашним  дав  боєм.
Усе  відбувалось  секунди
В  приміщенні  димному  дуже,
П’ять  різних  людей:  дехто  скутий,
А  хтось  був  занадто  аж  мужній.
Накинулась  Ната  на  спину
Одному  з  цих  міліціянтів,
Шолом  прочинити  зуміла.
І  тут  закричала  Тетяна.
*
-  Ти,  Віктор!  –  Тетяна?  Тетяна!
-  Це  я!  -  Що  ти  робиш  тут  в  пеклі!?
Аж  раптом  палке  здивування
Порушив  їх  постріл  нестерпний.
Сапожко  підстрелив  Андрія
З  принесеної  хлопцем  зброї,
У  грудях  зоря  червоніла
Зі  свіжої  темної  крові.
*
Матвій  у  Андрія  поцілив
Коли  той  тягнувся  до  зброї,
Сапожко  присік  його  дію,
Схопив  її  першим  в  двобої
Та  вистрелив  просто  у  груди.
Скоріше  це  був  самозахист,
Проте  всі  навколишні  люди
Здригнулися  в  подиві  й  жаху.
Коли  ж  в  напівтемряву  вгнувся
Й  побачив,  кого  він  підстрелив,
Сапожко  ще  більше  здригнувся,
Сказавши,  що  це  були  нерви.
Андрія  він  з  Вітею  витяг
На  вулицю.  Кинувши  зброю
Й  караючи  себе  за  випад,
Чимдужче  побіг  за  швидкою.
*
Тетяна  у  відчаї  сіла
Навколішки  біля  Андрія,
І  Бога  невпинно  молила,
Щоб  дав  на  життя  ще  надію.
Хоч  зброя  була  й  травматична,
Та  вистріл  у  груди  поцілив
І  стан  юнака  був  критичним.
Дівчина  весь  час  шепотіла,
Як  сильно  вона  покохала,
Що  хлопець  сміливий  він,  сильний,  
Й  долоню  весь  час  розтирала,
У  очі  вдивляючись  пильно.
*
Стояв  за  два  кроки  від  Тані,
У  землю  направивши  погляд,
Як  грішник  той,  Вітя.  Кохання
Флюїди  він  бачив  серйозні,
Але  вони  йшли  не  до  нього,
Хоча  йшли  від  неї.  І  Віктор,
Збиваючи  пил  на  дорогу,
Пішов  геть,  ховаючи  відчай.

Розділ  23.
Андрію  життя  врятували.
Проте  в  ті  часи  на  Майдані
Загинуло  люду  чимало,
І  більше  чекати  не  стали.
Наступного  дня  зняли  Ката,
Вірніше,  він  втік  з  України,
І  був  не  кінець  це  –  початок
Новим,  більш  жахливим  подіям.

Далі  буде…

2-12  травня  2014  В.  Пригорницький  (зб.  «Байки-Майданки»)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567042
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 16.03.2015